Б183

Курс «Релігієзнавства» має сприяти формуванню у студентів чіткого наукового уявлення про феномен релігії, закономірності її виникнення та еволюції, основні функцій її у суспільстві. Неупереджений, об'єктивний погляд на релігію, як на складне суспільне утворення, може бути забезпечене лише за умови наукового підходу до неї.

Вагома роль курсу «Релігієзнавства» і в утвердженні загальнолюдських духовних цінностей, забезпеченні громадянської і міжконфесійної злагоди та взаєморозуміння, гармонізації міжнаціональних відносин. Засвоєння студентами теоретичних принципів і положень релігієзнавства визначить формування нового ставлення до навколишнього світу, зокрема до природи в умовах загострення екологічної кризи. Засвоєння студентами матеріалу, викладеного в курсі «Релігієзнавства», має спонукати до глибоких роздумів, морального оздоровлення особистості та сприяти її духовному вдосконаленню.

Суспільно-історична природа релігії, еволюція різних релігійних вірувань досліджуються у контексті певних соціальних умов, які, змінюючись, зумовлюють модернізацію релігії. Головним при цьому є науковий характер дослідження, що зосереджує увагу на філософсько-світоглядних аспектах розуміння природи, суспільства і людини. При дослідженні цих проблем релігієзнавці використовують філософські знання, а також знання природничих і суспільних наук, особливо, досягнення науково-технічного прогресу.

Основою вирішення релігієзнавчих світоглядних проблем є успіхи, здобуті в суспільствознавстві, історії, педагогіці, психології, медицині, хімії, фізиці, кібернетиці, біології, космології, екології та в інших науках. Таким чином, релігієзнавство вивчає релігію, як об'єктивно існуючий феномен, що посідає відповідне місце у духовному житті суспільства.

Релігійні вірування виникли давно. Спочатку вони виявились лише у свідомості людей, а згодом - у вигляді символічних знаків, споруд, обрядів, традицій. Унікальними, історично цінними є книги Святого Письма - Біблія, Коран, Талмуд, Авеста тощо.

З давніх-давен мислителі намагались науково осмислити релігію, проаналізувати її сутність, дати цілісне уявлення. Це характерно для Стародавніх Індії, Китаї, Греції, Риму. Так, давньогрецький філософ Платон намагався подати «чисте» розуміння релігії. Він заперечував примітивні вірування своїх сучасників. Такі філософи як Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар вважали релігію формою хибних знань, заперечували роль богів у розвитку світу. В епоху Відродження виникла необхідність віднайти критерії, які дали б змогу вирішити, які релігійні переконання та дії гідні людини розумної. Про сутність релігії писали французькі матеріалісти XVIII ст. Вольтер, Д.Дідро, німецькі філософи Ф. Шлейєрмахер, Г. Гегель, Л. Фейєрбах, українські мислителі П. Могила, Г. Сковорода та інші.

Основоположником релігієзнавства як окремої галузі наукових знань вважається англійський історик та етнограф Е. Тайлор (1832-1917), який присвятив проблемам релігії багато наукових праць; найфундаментальнішими серед них були «Первісна культура» та «Антропологія». Він обґрунтував анімістичну теорію походження релігії, розкрив її сутність, проаналізував соціальні функції релігії, започаткував культурологічний підхід до її аналізу. Істотний вклад у розвиток релігієзнавства зробили Г. Спенсер, Дж. Леббок, Дж. Фрезер та інші вчені.

Марксизм, спираючись на наукові здобутки та діалектичний метод, створив свою систему релігієзнавства, намагаючись поєднати наукове вивчення релігії з атеїстичним підходом; це гальмувало розвиток релігієзнавства як галузі наукових знань.

Академічне релігієзнавство об'єднує в собі такі структурні системи, як філософія релігії, психологія релігії, соціологія релігії, історія релігії, географія релігії тощо.

Філософія релігії — це філософське осмислення сутності релігії, її основних ідей та принципів, на яких вона заснована (створення Творцем світу, людини та ін.).

Філософія виникає з релігійно-міфологічного світогляду. Філософія релігії як самостійна галузь дослідження формується в епоху Середньовіччя (Т. Аквінський) та в подальший історичний період (Б. Спіноза, Д. Юм, І. Кант, Г. Гегель, Л. Фейєрбах). Філософія релігії сприяє формуванню філософських знань про навколишній світ.

Психологія релігії — це дослідження психологічних, емоційних джерел релігії, психології віруючої людини. Її предметом є релігійні почуття, переживання, настрої, мотиви тощо. Оформленню цієї галузі знань значною мірою послужив вихід у світ праці німецького мислителя Ф. Шлейєрмахера «Психологія» (1862), в якій стверджується, що релігія є відчуттям людиною її єдності з Вічним і Цілим.

Соціологія релігії — галузь релігієзнавства, яка досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну поведінку індивідів, груп, спільнот.

Основи соціології релігії були сформовані М. Вебером, Е. Дюркгеймом та іншими. В полі зору нинішніх дослідників є проблеми нетрадиційних релігій, екуменістичних виявів, процесів секуляризації, тощо.

Історія релігії — це галузь релігієзнавства, що вивчає походження і внутрішній розвиток релігії, а також особливості її суспільно-культурних зв'язків.

При цьому особливе значення надається дослідженню ранніх вірувань народів світу, національно-державних, світових релігій. В українському релігієзнавстві значну роль приділяють язичництву давніх слов'ян, особливостям християнства Київської Русі та його подальшій історії.

Географія релігії - це вивчення релігійної карти світу, яка формується внаслідок поширення релігії та її взаємовпливу на різних територіях.

Предметом її дослідження є роль природного чинника у процесі формування та поширення релігії, виявлення автохтонних (корінних) релігійних утворень у конкретних країнах тощо.

Складовою частиною релігієзнавства є вільнодумство. Вільнодумство - це ідейна течія в духовному житті суспільства. Це боротьба з релігійною нетерпимістю, догматизмом та авторитаризмом релігії. Це визнання права розуму на вільне пізнання світу, а відтак - це форма критичного релігієзнавства. Термін «вільнодумство» був запроваджений англійським філософом XVIII століття А. Коллінзом, який говорив: «Вільно думати про релігійні питання є обов'язком усіх людей». Критично осмислювали ідеї Бога ще у Стародавньому світі — Єгипті, Вавілоні, Індії, Китаї, Греції, Римі, в епоху Просвітництва та Нового часу.

Вільнодумство має різноманітні форми вияву, починаючи із скептичного ставлення до релігії і закінчуючи повним її запереченням, тобто атеїзмом.

Атеїзм – це світогляд, система поглядів, що заперечує будь-які релігійні уявлення, релігію як таку в усіх її формах і виявах: первісні культи, традиційні церковні вчення, модернізовані богословські системи. Власне атеїзм - це антипод релігійного світогляду. Висхідною, всезагальною, специфічною ознакою і принципом атеїзму є заперечення реальності надприродного світу: богів, диявола, духів, чудес тощо.

За часів тоталітарного режиму в Україні атеїстичні ідеї втілювались в антицерковну політику, антирелігійну пропаганду. Конституційний принцип свободи совісті лише декларувався, а права віруючих на практиці порушувалися. Це породжувало значні деформації в духовному житті суспільства, створювало напруження між віруючими і невіруючими, спотворювало політику держави щодо релігії та церкви. Релігієзнавство раніше розглядалось як складова частина атеїзму; воно розвивалося в лоні марксистсько-ленінської філософії й атеїстичних знань. Сьогодні релігієзнавство спирається на широку філософську, науково-природничу і соціальну базу, є самостійною теоретичною дисципліною, яка за своїми принципами та методами дослідження релігії істотно відрізняється від політизованого атеїзму.

Крім релігієзнавчого (науково-філософського) існує теологічний (богословський) підхід у вивченні релігії.

Теологія (від грец. «теос» - Бог і «логос» - вчення) - це систематизований виклад віровчення, обґрунтування його як незаперечної істини.

Теологія намагається осмислити релігію на основі відповідного релігійного досвіду. Релігія трактується переважно як зв'язок людини з Богом, Абсолютом або з якоюсь надприродною силою чи трансценденцією. Вона виступає системою релігійно-догматичних доказів буття Бога і обґрунтування надприродного характеру релігійних цінностей.

Теологія має, зазвичай, конфесійне-апологетичне спрямування, захищає віровчення і культ певної конфесії від інших релігійних впливів. Значне місце в теології посідають соціально-економічні та політичні доктрини, за допомогою яких богослови формують суспільну позицію церкви і пристосовують релігійну ідеологію до конкретно-історичних умов.

Кожна релігія має свою систему богослов'я, сукупність теологічних дисциплін.

Православне богослов'я включає: апологетику (вклад і захист висхідних релігійних положень), догматичне богослов'я (доведення боговстановленості та істинності догматів), екзегетику (витлумачення священних текстів), літургіку (теорія богослужіння), гомілетику (мистецтво проповідувати), каноніку (теорія церковного права).

Суспільство та його історія в теологічній інтерпретації виступають як результат «еманації» (прояву) сутності й волі Бога, реалізації його планів і творчої потенції. Теологічна думка ставить історію та прогресивний розвиток суспільства у пряму залежність від Божественного Розуму і кінцевого втілення у життя релігійних принципів, що викладені в канонічних книгах і церковних документах.

Одним з виявів духовності людства є релігія. Істотною особливістю релігії є те, що вона стверджує та обґрунтовує наявність Бога як творця світу та інших надприродних сил.

Слово “релігія” походить від латинського religio – благочестя, святиня, предмет культу. В Європі цей термін набуває поширення з ХVI ст. Саме явище релігії пов’язане з духовним станом людини, її глибинним сприйняттям та відношенням до навколишнього світу, що раніше фіксувалось, насамперед, категорією совість, яка інтегрувала поняття поваги, пошани, значною мірою любові.

Релігія – це духовний феномен, який є формою самовизначення людини у світі, зумовленим вірою в Надприродну сутність. Як суспільна система релігія має свою структуру.

До духовної сфери відносять релігійну свідомість. Релігійна свідомість – це ставлення віруючого до навколишнього світу, що виявляється в системі поглядів, почуттів, основою яких є віра в надприродне.

Релігійна свідомість має два рівні – буденний та теоретичний. Буденна свідомість формується в процесі повсякденного життя; це певний релігійний досвід, дотримання культурно-історичних традицій, участь у релігійних обрядах. Для буденного рівня релігійної свідомості характерним є наочно-образна форма виявлення її змісту, що супроводжується психологічними відчуттями, емоціями, переживаннями.

На теоретичному (концептуальному) рівні релігійна свідомість включає міфи, богословські дослідження, священні перекази і, звичайно, священні книги. Розробляються, осмислюються та вмотивовуються ідейні засади певної релігії, систематизуються її догмати; здійснюється систематизація фактів релігійної та церковної історії, коментується агіографія (життєві історії святих та праведників).

Сутнісним виявом розвинених релігій є догмати, які ретельно сформульовані та систематизовані богослов’ям. На основі віровчення виникає релігійна філософія. Теорія релігії ґрунтується на канонізованих текстах Святого Письма, що є основою релігійного світорозуміння та релігійної філософії.

Буденна та теоретична свідомість тісно пов’язні між собою. При цьому визначальними є не теоретичні побудови, а релігійні почуття та емоції, які ґрунтуються на вірі.

Релігійна віра – це такий психічний стан людини, що виявляється у беззаперечному визнанні існування надприродних сил, Абсолюту.

До практичного вияву релігії відноситься наступне.

Релігійний культ (лат.cultus- догляд, поклоніння) є найважливішим видом релігійної діяльності людина. Це упорядкована система релігійних дій з включенням певних символів, в процесі яких віруючі спілкуються з Абсолютом. Це молитви, заклинання, жертвопринесення, хрест тощо.

Культова діяльність має символічний характер, бо ж ідеться про звернення людини до невидимого божественного світу. Культові дії мають бути канонічними – раз і назавжди установленими. Відступ від канону суворо засуджується, оскільки це призводить до спотворення віри. Сукупність приписів та правил, які визначають порядок виконання обрядів, церемоній релігійного культу, є його ритуалом.

Для відправлення релігійного культу потрібні відповідні культові засоби. Це, насамперед, культові споруди, які мають відповідну архітектуру та інтер’єр. Для інтер'єру переважної більшості християнських храмів характерна наявність ікони, мозаїки, скульптури. Для відправлення культу священики вбираються у відповідний одяг, використовують різні церковні предмети (чаші для причастя, кадило для обкурення, свічки тощо).

Культ є найважливішим показником міри розвиненості релігії – чим вона досконаліша, тим складнішим є культ. Так, у християнстві богослужбовий канон розписаний за річними датами, днями тижня, а доба – за годинами.

Релігійно-культова практика здійснюється релігійними організаціями, в яких спільно відправляються релігійні обряди.

Сукупність організаційних елементів, їх взаємозв’язки, розподіл позицій та ролей, управлінські та виконавчі органи, механізм контролю різняться в різних релігіях, конфесіях, об’єднаннях різних типів. Зокрема, християнство включає такі типи релігійних об’єднань: церква, секта, деномінація.

Церква (грецьк. Kyriake – буквально – Божий дім) – суворо централізоване об’єднання віруючих, яке склалося на основі спільного віросповідання. Приналежність до церкви визначається, як правило, не вільним вибором індивіда, а традицією. Фактично відсутнє постійне та суворо контрольоване членство, послідовники церкви є анонімними. У багатьох церквах члени поділяються на духовенство та мирян, що знаходить відображення в організаційній структурі, у суворій централізації управління. Існує традиційність управління. В православ’ї, наприклад, - право апостольського наступництва. Позиції та ролі, ступені та градації упорядковані за ієрархічним та авторитарним принципами.

Секта (лат. sekta – вчення, напрям) – опозиційна течія стосовно тих або інших напрямів. Для неї характерна претензія на винятковість своєї доктрини, ідейних принципів, цінностей, установок. З цим пов’язані настрої богообраності, а нерідко – тенденція до ізоляціонізму. Різко виражене прагнення до духовного відродження, ознакою якого є суворе дотримання певного морального кодексу та ритуальних приписів. Інститут священства відсутній, лідерство вважають харизматичним (грецьк. charisma – милість, дар), право на нього належить особі, яка має особливу здатність впливу на людей, що сприймається як “милість Божа”. Підкреслюється рівність усіх членів, проголошується принцип добровільності об’єднання. Історична доля сект неоднакова: одні з них через деякий час припиняють своє існування, інші поступово перетворюються в церкви або деномінації.

Деномінація (лат. denomination - перейменування) – релігійне об’єднання, що перебуває в стадії організаційного оформлення.

Цей термін використовується також як синонім слів “віросповідання”, “конфесія”, що означають приналежність до певної релігії. Деномінація є чисельним релігійним об’єднанням. Для неї характерне фіксоване членство. Практикується обрання керівних органів, хоча часто з’являються і харизмати. За певних умов у деномінації може виникати тенденція до перетворення у церкву.

Релігія, як і будь-яка форма суспільної свідомості, задовольняє певні потреби особи та суспільства, виконуючі відповідні соціальні функції.

Зупинимось на деяких з них.

Компенсаційна. Це найважливіша з функції релігії. Вона ілюзорно, тобто в уяві самого віруючого, надає йому того, чого йому бракує в реальному житті: відчуття щастя, життєвих благ, здоров’я, захисту від різного роду негараздів.

Релігія втішає людину в її стражданнях, обіцяє вічне і райське блаженство, закликає покладати всі надії на наймилосерднішого Бога. Важливе значення має психологічний аспект компенсації, а саме – зняття стресу, катарсис, духовне очищення, надія на божественне милосердя.

Світоглядна. Релігія формує систему поглядів людини, які є досить своєрідними та специфічними.

Релігійний світогляд не потребує доказів, перевірки досвідом і практикою, сприймається на віру. Релігійний світогляд задає певні критерії або параметри, здебільшого догматичні, згідно з якими мають осмислюватися навколишній світ: природа, суспільство та людина.

Інтегративна. Релігія є засобом об’єднання єдиновірців на основі певного віровчення. Це сприяє забезпеченню соціальної стабільності, злагоди, солідарності, знижує конфліктність. Але релігія іноді виступає і дезінтегруючим чинником. Це буває тоді, коли єдиновірці протиставляють себе іншим конфесіям, претендуючи на свою винятковість. Іноді міжконфесійні конфлікти свідомо провокуються окремими чи окремими групами людей, що керуються певними інтересами – політичними, економічними тощо.

Регулятивна. Сутність цієї функції полягає в регулюванні соціальних відносин вчинків людей через систему заборон, табу, санкцій. Релігія виступає ціннісно-орієнтаційною та нормативною системою. Кожна релігія має свою систему цінностей, оскільки вони ґрунтуються на конкретному віровченні. Варто зазначити, що на основі релігійних цінностей (при всіх їх особливостях) сформувалися загальнолюдські (збереження життя, взаємоповаги, шанування традицій тощо).

Існують різні погляди на походження релігії. Виокремились два основні підходи. Згідно з першим – релігія має божественне походження, другий – стверджує її соціальні витоки.

Так теологічні теорії ґрунтуються на твердженнях про надприродні причини та обставини походження релігії. Ідейною основою є священні тексти, які розповідають про створення світу Богом. Виразний опис акту творення дає Біблія.

Цю споконвічну проблему намагались вирішити мислителі різних історичних епох. Давньогрецький мислитель Платон (428-348 рр. до н.е.) вважав, що існує реальний світ речей та світ ідей. Ідеальний світ протистоїть реальному, як добро злу. Добро – джерело істини, за сутністю, хоча за формою Бог має особистісний характер.

Збагнути не лише сутність природи, а й те, що поза нею прагнув і Арістотель (384-324 рр. до н.е.). І оскільки йшлося про сфери трансцендентного, великий мислитель свою філософію називав теологією, наукою про Бога.

Теорію божественного походження релігії звичайно розвивали християнські богослови, отці церкви такі, як Афанасій Олександрійський (295-375 рр.), Іоан Златоус (350-407 рр.), Іоан Дамаскін (675-753 рр.), Августин Блажений (354-430 рр.), Тома Аквінський (1225-1274 рр.).

Традиціоналістська теорія не потребує доведення, оскільки ґрунтується на вірі. Значного поширення вона набула в християнстві.

Наукові теорії походження релігії об’єднує спроба пояснити релігію, як результат реалізації певних потреб, інтересів чи неспроможність людини подолати свою залежність від зовнішніх сил.

Перше натуралістичне пояснення походження релігії дали французькі просвітники 18 ст. Їхніми послідовниками були представники німецької класичної філософії Л. Фєйєрбах (1804-1872 рр.), а також такі мислителі, як К.Маркс (1818-1883 рр.) та Ф.Енгельс (1820-1895 рр.). Головні ідеї цієї теорії – краси та гармонії. Ідеї добра та Бога дуже близькі. Релігія зумовлена споконвічною безпорадністю людини силами могутньої природи.

Анімістичну теорію (анімізм (лат. Anima - душа)) започаткував англійський етнограф Е.Тайлор. Стверджував, що поява релігії зумовила віра в душу, духів.

Англійський філософ і соціолог Г.Спенсер виводить походження анімізму з ідеї „двійника”: первісна людина бачила свого двійника уві сні, чи в екстатичному стані і в неї з’явилась думка про подвійну сутність людини.

Етнологічний підхід обґрунтовував фольклорист Дж.Фрезер (1854-1941 рр.). У творі „Золота гілка” він демонструє підтвердження того, що розвиток людства розпочався з магії, яка передувала релігії.

Психологічну теорію заснував З. Фрейд (1856-1939 рр.). Релігія є наслідком психічних переживань людини, яка перебуває у стресовій ситуації. У Фрейда психічне передує соціальному та визначає його, а тому психологічне сприйняття світу первісною людиною зумовлює релігійне світорозуміння.

В історії людства виокремлено такі основні типи релігій: первісні, національні, світові.

Кожен з цих трьох типів відповідає певному стану розвитку суспільства: релігії першого типу — родоплемінні, характерні для суспільства, що перебуває на стадії родового ладу; другого типу — національні, ті, які з'явились в період поділу суспільства на класи; світові виникли у феодальному й буржуазному суспільствах.

Первісні або родоплемінні релігії виникли в епоху первісного ладу, який склався приблизно 40 тис. р. тому. Ці релігії існують серед народів, які донині зберігають основи родоплемінного способу життя. Поширені переважно серед аборигенів Африки, Південної Америки та Австралії, а також серед народів Півночі.

Це складний конгломерат місцевих традицій, обрядів і ритуалів, які супроводжують різні етапи людського життя (ініціації, похорони та ін.). Племінним релігіям властиві: 1) поклоніння духам (природи, пращурів), яким спочатку надавали зооморфних, а пізніше антропоморфних рис; 2) відсутність професійних служителів культу; 3) відправлення культу у формі особливого для кожного племені святкування, що супроводжується магічними обрядами (танцями, іграми) на честь духів.

Тотемізм (від індійськ. «ош-отем» - його рід) – форма найдавніших вірувань, пов’язаних з уявленням про надприродні кровні зв’язки даного роду чи племені, з певним видом рослин, тварин, рідше – предметів природи.

Первісні люди вірили, що тотеми – їхні спів родичі, які піклуються про них; тотемів шанували, на них заборонялося полювати. Але в певну пору року, дотримуючись ритуалу, тотемну тварину забивали, щоб колективно спожити її м'ясо, розраховуючи в такий спосіб отримати бажані якості своїх «спів родичів» - сили, спритності, витривалості, плодючості.

Фетишизм (від португ. feniso – зачарована річ) – дуже давні вірування, що полягали у мисленому наділенні деяких предметів неживої природи «чуттєво-надчуттєвими» якостями. Вважалося, що фетишизовані предмети-камінці, кістки, пір’я тощо є живими істотами й можуть мати для людини охоронне значення (захищати від ворога) та впливати на явища природи (зупиняти вітер, викликати чи припиняти дощ). Природу тотемізму вперше описав французький дослідник Шарль де Брос у книзі «Культ богів-фетишів» (1760р.) на матеріалах вірувань африканських племен, стародавніх єгиптян, греків та римлян.

Фетишистські уявлення, зазнавши численних видозмін, збереглися і в розвинутих релігіях та на побутовому рівні. Це амулети, талісмани, різні обереги, які трансформувалися в аксесуари жіночого та чоловічого одягу, а також різного роду прикраси.

Анімізм (від лат. аnima -душа) – це найдавніші вірування, пов’язані з уявленнями про існування в тілі людини її двійника – душі, від якої ніби залежить її фізіологічний та психологічний стани. Анімістичні вірування дослідив та описав у своїй книзі «Первісна культура» (1871р.) англійський етнолог та релігієзнавець Е.Тейлор.

 Спочатку люди вважали, душі – індивідуалізовані носії життя, можуть залишати (тимчасово) тіло та повертатися до нього. Органічно пов’язані з тілесним, душі в подальшому поступово звільняються від цих зв’язків, набираючи вигляду духів. На цій основі в подальшому формується уявлення про переселення та перевтілення душ.

Шаманізм (від евенк. «шаман» - знахар) – первісна форма релігії, що ґрунтується на вірі у можливість спілкування людини з духом, особливо поширене народів Північної Азії (бурятів, хантів, чукчів та ін.). служителі культу – шамани, впадаючи в екстатичний стан, стають посередниками між духами та людьми. При цьому вони, ніби то, набувають здатності лікувати, передбачати події, впливати на їх перебіг.

Магія (від грецьк. mageia - чаклунство) – віра в можливість впливу на навколишній світ через надприродних фетишів, духів і т. д. шляхом чаклунського дійства. Це зародкова форма релігійного культу. Магічні дії включають жертвоприношення, заклинання, обряди, ритуальні лісництва.

Є багато різновидів магії. Промислова магія спрямована на досягнення результату у мисливстві, рибальстві, землеробстві. Оскільки урожайність залежала від погоди, то людина намагалася вплинути на явища природи (викликати чи відвернути дощ, вітер). Так виникла метеорологічна магія. Лікувальна магія пов’язана з елементами народної медицини. Військова магія мала на меті подолати опір ворога та отримати над ним перемогу. Дуже популярна була любовна магія, за допомогою якої намагались «причарувати» чи ж «відчарувати».

У середні віки чаклунство було поширене у вигляді «чорної» чи «білої» магії. Загалом елементи первісної магії у трансформованому вигляді збереглися у всіх сучасних релігіях.

Національно-державні релігії виникли та формувались на території окремих держав. Релігійні ідеї тісно переплелись з елементами національних культур, традицій, звичаїв народів. Ці релігії справили значний вплив на формування менталітету народу. Характерними особливостями цих релігій є генотеїзм або монотеїзм, формування досить складного культу, тісний взаємозв’язок релігійних та державних ідей.

Зороастризм (авестизм, парсизм) - національна релігія персів, тобто давніх іранців. Це найдавніша з релігій Одкровення (одержаних пророком від Бога). Ця релігія вплинула на людство більш, ніж будь-яка інша. Деякі з найважливіших її доктрин запозичені іудаїзмом, християнством, Ісламом, частково буддизмом. Упродовж кількох століть зороастризм був державною релігією трьох могутніх імперій: Ахеменідів, Селевкидів, Сасонідів.

Зороастр (Заратустра) (можливо – «багатий верблюдами») - засновник нової релігії, звідки й походить її назва. За деяких вчених Зороастр жив між 1500-1200 рр. до н. е., більшість вчених відносять життя Зороастра до 8-6ст. до н. е. Це єдиний засновник релігії, який був одночасно священнослужителем і пророком. У віці 30 років одержав одкровення. Зороастр пориває з існуючими віруваннями і проголошує Ахура-Мазду («Мудрий Господь») єдиним богом, що існує вічно.

За переданням Ахура-Мазда створив за допомогою Святого Духа (Спента-Майнью) шість нижчих божеств, які є проявами самого Ахура-Мазди. В зороастризмі вони називаються Амеша-Спента («Безсмертні Святі»): кожне божество сприяло утвердженню життя.

Існують нижчі божества – язаш. Пізніше набуває поширення вшанування Мітри, який відомий ще з індоарійських часів, а також богині любові, родючості й війни Анахіти, або Ардвісури. По відношенню до Ахура-Мазди, а також Мітри вживається індоарійське слово «бага» або «бхага» (той хто наділяє; пан з якого походить слов'янське - Бог).

У Священному письмі, яке має назву «Авеста» йдеться про створення Богом світу: спочатку це було духовне, позбавлене зла. Надання ж світу матеріальної форми зумовило боротьбу добра і зла. Сили зла уособлює Ангра-Майнью , який протистоїть Ахура-Мазді. Ангра-Майнью – це все негативне: Неправда, Темрява. Він протистоїть Ахура-Мазді в своїй могутності.

У вченні Зороастризму було сформовано ідеї про загробну відплату, загробне життя, воскресіння мертвих. Після смерті людини її життя оцінює Мітра, який і виносить свій вирок, спрямовуючи душу людини до раю чи пекла.

Згідно з традицією світова історія поділяється на три ери: Творення, Змішування, Розділення. Нині триває ера Змішування, тобто протидія добра і зла у всіх сферах життя. Наступна ера – Розділення установить мир і порядок на небі і на землі. Але для цього потрібні спільні зусилля Ахуро-Мазди та людей, які мають йти з ним одним шляхом. Останній суд остаточно вирішить долю всіх людей, які зову воскреснуть. При цьому кожен має перейти через ріку розпеченого заліза. Для праведних це буде легкий шлях до безсмертя, а для грішників – неймовірні муки, по яких вони зникнуть назавжди.

Зороастрійці поклонялися сонячному світлу, вогню, їх називали вогнепоклонниками. За допомогою вогню та води здійснювалися ритуали очищення, яке знесилювало зло. Здійснювати обряд очищення – моральний обов’язок кожної людини. Дбали також і про чистоту природи. Особливим був обряд поховання. Мертве тіло вважалося найбруднішим, тому, щоб не оскверняти землю, його не закопували, а поміщали в спеціальній кам’яній вежі.

Після завоювання Ірану арабами-мусульманами послідовники зороастризму переселилися до Індії. Нині у світі налічується біля 130 тисяч зороастрійців (нарсів), які, крім Ірану та Індії, проживають у Канаді, США, Австралії та інших країнах.

Уже в 3 тис. до н. е. Індія мала розвинену цивілізацію. Люди займалися зрошувальним землеробством та скотарством, використовували знаряддя праці з бронзи. Населення сповідувало первісні племінні релігії.

У 2 пол. ІІ тис. до н. е. в Індії з'явилися кочівники – скотарі-арії, які принесли з собою ведичну релігію. Назва її походить від назви збірника священних пісень, урочистих гімнів, жертових заклинань — Вед (санскр. веда - знання).

Ведизм має ієрархічну систему богів та напівбогів, які уособлюють сили та явища природи (бог вогню - Агні, боги сонця - Сур'я, Мітра, Варуна). Ведична релігія за характером обрядова. Основний ритуал в ній - жертвопринесення. Ця релігія не знає храмів, святилищ, жрецтва, зображення богів.

Вважається, що ведичні знання прийшли з духовного світу, від Верховного Бога. Тривалий час вони передавалися усно і лише в І тис. були записані на санскриті.

Ведійська література поділяється на 4 групи текстів, створених у різні історичні періоди: «Самшити» («3ібране»), «Брахмани» («Пояснення Брахмана»), «Араньяки» («Лісова книга»), «Унанішади» («Філософські тексти»).

Самхити складаються з чотирьох книг: Рігведи (книги гімнів), Самаведи (книги пісень), Яджурведи (книги жертовних формул-заклинань), Атхарваведи (книги магічних заклинань).

Брахмани — це книги, що містять коментарі до Самхитів, обґрунтування кастового поділу суспільства. Вони написані брахманами (жерцями) та призначені для брахманів.

В Упанішадах та Араньяках з’являються філософські проблеми про долю людства, формується відповідь на питання: Хто ми? В чому сутність життя? Чому існують страждання? Оскільки ці збірки були ареною боротьби різних точок зору, то і відповіді були різні. Упанішади можна поділити на 6 основних систем: Веданта, Міманса, Санкх'я, Вайшешика, Ньяя, Йога.

Веданта та Міманса чисто богословські твори, які розглядають співвідношення людської душі Атман з світовою душею Брахмою. Остання розлита в усій природі, в усьому світі. Для повного злиття Атмана з Брахмою слід прийняти все, що написано у Ведах та виконувати всі ритуали. В цьому причина, мета та сенс життя. При цьому стверджується, що Всесвіт — це Брахман, пізнає його Атман, але для цього спочатку треба пізнати Атмана (людське Я). Пізнання світу починається з самопізнання. Самопізнання - це вища форма знання, джерело щастя.

Йога і Ньяя - це практичні розробки систем самовдосконалення за допомогою релігійних та філософських принципів. Школа йоги ставила завданням вивільнення душі(уоруші) від матеріальної оболонки (пракріті). Для цього потрібно було 8 етапів: утримання, виконання настанов (особливо принципу ахімси, тобто не завдавати шкоди нічому живому); вправи для тіла, дисципліна дихання; дисципліна почуттів, розуму; споглядання; тронс і екстаз.

Санкхья і Вайшешика шукає інше пояснення світу. Санкхья стверджує, що Брахма і природа не є єдиним цілим, між ними існує протилежність. Характер вчення Вайшешики близький матеріалістично-атомістичній концепції світу.

За Ведами Всесвіт складається з 5 елементів: води, землі, вогню, повітря, ефіру (акаша). Найважливіша ідея ведизму - людина є духовною істотою, ув'язненою в плоті. Її душа має вирватись з тіла, матеріальної оболонки та злитись з Абсолютом.

Брахманізм — пізньоведична релігія, що сформувалась у X-IX ст. до н. е. Виникнення брахманізму було зумовлене формуванням у І тис. до н. е. ранньофеодальних відносин, що призвело до розшарування суспільства на чотири стани – варни (пізніше - касти). Це брахмани - жерці, що тлумачили Веди, здійснювали жертвопринесення та інші релігійні ритуали; кшатрії - воїни та чиновники, що обіймали державні посади; вайш’ї, які були торговцями, ремісниками та хліборобами; шудри - ті, хто виконував найбруднішу роботу, люди без соціальних прав. Кастова система була зафіксована в V ст. до н. е. в збірнику, який дістав назву Законів Ману(прабатька людства).

Релігійне вчення брахманів стає більш абстрактним. Центральне місце посідає ідея перевтілення, ідея кругообігу життя (сансара), яка пов'язана з ланцюгом народжень та переходом з одного існування в інше. Сансара - це феноменальне буття, все те, що сприймається почуттями і постійно змінюється. Процес перевтілень регулює карма, яка є сукупністю всіх добрих та злих дій кожної людини, а також дій її попередніх існувань, які визначають долю в майбутньому житті.

Головний принцип світосприйняття брахманізму - обожнювання природи та соціальних порядків. Відбуваються зміни і в пантеоні богів. Їх очолює тріада богів - Трімурті. На перший план виходить Брахма, прототипом якого є Брахман - вища абсолютна духовна реальність. Він зображується з чотирма обличчями (як такий, що все бачить). Вішну є охоронцем усього живого на землі, він є уособленням добрих сил. Шіва має здатність періодично руйнувати світ і періодично відновлювати його. До пантеону брахманізму входять численні племінні боги, боги окремих місцевостей, родин.

Особливого культового значення в брахманізмі мало жертвопринесення, яке здійснювалось обов'язково за участю брахмана. Згодом жерці-брахмани монополізували практично всі сфери життя давньоіндійського суспільства. З утворенням державного апарату в дрібних феодальних державах брахмани виконували не лише релігійні функції, а й світські - вони були чиновниками, суддями, управителями, тим самим утворюючи основу індійської знаті.

В релігійній практиці брахманізму виникає інститут гуру(санскр. —духовний наставник); гуру вважався найвищим авторитетом, представником Бога на землі. Боги – це відображення єдиної реальності, визначити яку неможливо. Мета релігійних устремлінь – злитися з цією вищою реальністю.

Загалом брахманізм – це вже вищий, порівняно з ведизмом, рівень релігійної свідомості. Було глибоко осмислено навколишній світ, який вважався одухотвореним. Основою релігійної моралі було вчення про душу людини, яка постійно перевтілюється, удосконалюється.

В середині І тис. до н. е. на основі ведизму та брахманізму виникає індуїзм. Його появу спричинила економічна та політична кризи, загальні соціальні потрясіння. Крім того, брахманізм з його суворою кастовою системою, виявився консервативною релігією, що не відповідала новим історичним умовам. Його витіснив новий релігійний світогляд - буддизм, який був більш демократичним. З’явившись у VI ст. до н. е., він став швидко поширюватися по всій Індії, а згодом – і за її межами. Через 1000 років свого існування буддизм став занепадати і до XII-XIII ст. майже зник на теренах Індії.

Занепад буддизму зумовив відродження давніх релігійних вірувань, а з сер. І тис. почалося відновлення традиційної релігії Вед, під назвою індуїзм, який став національною релігією жителів Індії.

Віровчення індуїзму, яке склалось на ведичній основі, успадкувало і концепцію переселення душ і вона отримала подальший розвиток: осмислювалась можливість злиття людської душі Атмана з світовою Брахмою. Залишається головним і Трімурті (Брахма, Вішну і Шіва), хоча загалом пантеон включає тисячі божеств.

Індуїзм має багато релігійних напрямів; найзначнішим є вішнуїзм та шіваїзм. В вішнуїзмі головним постає бог Вішну (за Рігведою — бог землеробства та скотарства). Це уособлення житєвої сили на землі. Епічна поема «Махабхарата» описує численні перевтілення Вішну, найважливішим з яких вважається Крішна. Згодом виникає одне з відгалужень вішнуїзму – де Крішна – Верховна особа Господа. Сучасні послідовники віншуїзму називають себе вайшнавами (відданими Крішні).