Распечатать страницу

Б183

11. Релігії Давнього Китаю

Конфуціанство (засновник Кун-фу-цзи – 551-479 рр. до н.е.) – релігійно-філософська течія. В центрі уваги конфуціанства – проблеми людини. Конфуцій стверджував, що, якщо всі будуть дотримуватися морально-етичних принципів, в суспільстві буде мир і спокій. Мораль має небесне походження. Небо – засновник космічного і земного ладу. Небо – найвища цілеспрямовуюча сила, яка визначає долю всіх людей. Китай – Піднебесна (Центр Всесвіту, вершина світової цивілізації).

Особливості конфуціанства полягають в тому, що було відокремлено ірраціональні основи релігії та звеличено раціональні основи етики, підпорядковано релігійно-етичні норми вимогам соціальної політики.

Конфуцій сформулював основи суспільного світоіснування : і “Нехай батько буде батьком, син – сином, цар – царем, чиновник – чиновником, нехай все в цьому світі хаосу і мішанини стане на свої місця; всі мають знати свої права і обов'язки".

Однією з найважливіших умов соціального порядку, за Конфуцієм, було суворе підкорення старшим. Будь-хто із старших – батько, чиновник чи імператор – це незаперечний авторитет для молодшого. Сліпа покора його волі, слову, бажанню має лежати в основі поведінки людини. Суспільство має складатись з верхів і низів – тих, хто думає і управляє, і тих, хто трудиться і підкоряється. Критерієм поділу на верхи та низи були не знатність та багатство, а знання та чесноти. Конфуцій стверджував аналогію: “Держава – це велика сім'я, а сім'я – це мала держава”.

Людина обдарована Небом певними етичними якостями, і вона повинна жити за моральним законом (дао) й удосконалюватись за допомогою навчання. Мета вдосконалення – досягнення рівня “шляхетної людини” (цзюньцзи), яка має 5 основних якостей: Жень (людяність), І (обов'язок), Лі (норми поведінки), Чжи (знання), Сінь (вірність). Ці якості мають базуватися на принципі Сяо – любові сина до своїх батьків. Конфуцій розробив учення про Сяо – синівську пошану; культ синівської пошани в Китаї став нормою життя.

Помірність у вчинках, побуті, одязі – ознака шляхетності, критерій освіченості, що і відрізняє різні верстви населення Китаю. Це культ форми, яка була еквівалентом релігійного ритуалу. Конфуціанство і нині є основою всього китайського способу життя. Поширена в Китаї, на Тайвані, серед етнічних китайців.


18.08.2016 13:01/ читать дальше...
12. Даосизм

Даосизм виник в Китаї одночасно з ученням Конфуція, як самостійна філософська доктрина. Засновником його вважається давньокитайський філософ Лао-Цзи. (7 – 6 ст. до н. е.).

У трактаті “Дао де цзин” ( 4 – 3 ст. до н. е. ) викладено учнями Лао-Цзи основи даосизму, філософії Лао-Цзи. В центрі доктрини – вчення про велике Дао, – закон буття. Стверджується, що Дао ніхто не створив, але все походить від нього. Пізнати Дао – у цьому сенс, мета життя. Виявляється Дао через свою еманацію, через Де, і якщо Дао породжує все, то Де – все живить.

У Даоському трактаті говориться про те, що життя і смерть – поняття відносні, але акцент було зроблено на життя, на тому, як його слід організувати. Стверджувалось, що праведні аскети, які приєднались до дао, можуть досягти фантастичного довголіття ( 800 – 1200 р.) і – навіть безсмерття. Це зумовило трансформацію філософського даосизму в даосизм релігії. Пропагування довголіття і безсмерття забезпечило даоським проповідникам популярність народу і прихильність в імператорів. Офіційна підтримка допомогла даосизму вижити і зміцніти в умовах панування конфуціанства. Згодом даосизм дуже змінився.

Вищою метою людини є відхід від пристрастей життя. Людина не повинна втручатися у природний перебіг подій згідно з проголошеним принципом “увей”(недіяня).

В основі даосистського віровчення лежать заповіді, співзвучні заповідям будизму(та й кофуціанства!): виконання синівського обов'язку, вірність, любов, терпіння, самопожертвування, протистояння злим вчинкам.

До пантеону також входять тисячі безсмертних духів, героїв місцевих культів, а імена Лао-Цзи, Конфуція, Будди (творців релігійних доктрин).

Жрецтво займалося ворожінням, астрологією, медициною. Ця практика збереглась і до нині.

Щоб стати безсмертним, кандидат повинен був здійснити не менш як 1200 добродійних актів, при цьому навіть один аморальний вчинок зводив усе нанівець.


18.08.2016 13:05/ читать дальше...
13. Іудаїзм

Формування починається у 2 тис. до н.е.

Іудаїзм – перша монотеїстична релігія, яка послужила основою для двох світових релігій – християнства та ісламу. Термін «іудаїзм» походить від назви єврейського племінного об’єднання Іуди, яке наприкінці XI ст. до н.е. домінувало в ізраїльсько-іудейській державі.

Це перша релігія Одкровення, де Бог відкрився людям через свого пророка, щоб передати людям найвищі істини, які згодом були зафіксовані у Святому Письмі. Історія стародавніх євреїв – це історія виникнення й розвитку іудаїзму.

Давні євреї (євреї з рим. – ті, що прийшли з-за ріки Єфрат) проживали в Палестині, яка охоплювала ще й території нинішніх Ізраєлю та Йорданії.

За часів царювання Давида та його сина Соломона (кін. XI – пер. пол. Х ст. до н.е.) ізраїльсько-іудейське царство було одним з наймогутніших.

Цар Соломон зміцнив державний апарат, побудував величний храм Ягве в Єрусалимі, де було встановлено ковчег заповіту, встановив єдину податкову систему.

Після смерті Соломона велике царство розпалося. Виникло дві нові держави: Ізраїльське царство зі столицею Сомарією, яке в 722 р. було завойовано Ассирією та Іудейське царство зі столицею Єрусалимом. У 587 р. вавилонський цар Навуходоносор II завоював Іудейське царство, зруйнувавши Єрусалимський храм, а його жителів переселивши до Вавилону. З того часу й почалося розселення стародавніх євреїв по світу; звідси й термін «діаспора» - розсіяння за межами Палестини.

Невдовзі Вавилон був захоплений персами і з дозволу царя Нора іудеї повернулись до відновленого Єрусалиму, де вони відбудували зруйнований у 586 р. до н.е. храм Ягве. Цей період іудейської історії називають «періодом другого храму». З VI ст. до н.е. формується нове Іудейське царство, яке завоював в 322 р. до н.е. Александр Македонський. Це була доба еллінізму. Спротив іудеїв римській владі спричинив вигнання їх з Єрусалиму.

Імператор Адріан заново відбудував зруйнований Єрусалим, перейменувавши його як римську колонію Елія Капітоліна, а на місці єрусалимського храму було зведено храм Юпітера. Тепер це було язичницьке місто Євреям заборонялося в ньому жити. Але раз на рік вони могли збиратися біля стіни плачу, що залишилася від їхнього храму.

Святе письмо іудеїв формувалося поступово. До нього входить Тора (в перекладі з івриту вчення, концепція)– книга, яку згідно з легендою, Бог дав Мойсею. Текст Тори включає перші книги Біблії, відомі як П’ятикнижжя Мойсея: Буття, Вихід, Левіт, Числа, Повторення Закону. В них ідеться про створення світу, людини (людей – Адама і Єви та їх вигнання з Едему ), всесвітній потоп, єгипетське рабство та вихід з нього під проводом пророка Мойсея.

У Торі вміщено 613 заповідей, 10 із них (Декалог) шануються і християнами. Період формування Тори VIII-VII ст. до н.е.

Крім Тори, священним книгам іудаїзму є також Книги Пророків та книги Писання. Загалом Святе Письмо іудаїзму називається Танах. Це абревіатура слів єврейською мовою Тора, Пророка і Писання. Танах пізніше було названо християнами Біблією або Старим Заповітом.

Заповіт – це укладання Союзу, Договору між Богом і людьми. В чому його сутність?

На горі Синай єврейському народу, що вийшов із Єгипту, з «дому рабства» (XIII ст. до н.е.) була «дарована» Богом Тора, Закон, який потрібно було прийняти та виконати. Тора – це 613 заповідей, десять з них (Декалог) надзвичайно важливі. Усі ці вимоги людина має виконувати упродовж усього свого життя. Той, хто виконує вимоги, отримує божественне благословення.

Єврейському народу, який добровільно прийняв 613 заповідей («виконаєм»), Бог буде не лише покровителем, але й обіцяє як найбільший дар Землю обетованну, яка буде ???-

Книги Святого Письма були написані на івриті та арамейською мовами. У III ст. до н.е. вони були перекладені грецькою. Зроблений переклад дістав назву Септугіанта – переклад Семидесяти. За легендою упродовж 70 днів 72 мудреці працювали над перекладом, не спілкуючись між собою. Коли порівняли тексти, виявилось, що вони повністю збігаються. Це було справжнім чудом.

Тлумачення Старого Заповіту, зібрані і відредаговані на початку III ст., Мішна (з івриту - повторення). Мішна стала об’єктом осмислення та коментування, і, як результат, виникла Гемора (від ором – учити, тлумачити). Мішна і Гемора складають Талмуд (з івриту – завершене знання), який було завершено в V ст. Талмуд включає не лише релігійні проблеми, але й філософські, історичні, правові, економічні та інші. Загальний його обсяг – 20 томів.

У Торі й Талмуді викладено основні положення іудаїзму: віра в єдиного Бога, який створив світ і людину за образом і подобою своєю, віра в ангелів і демонів, у первородний гріх, у праведність, потойбічний світ, загробну відплату, прихід Месії, майбутнє воскресіння мертвих.

Упродовж віків у єврейській діаспорі, що шанувала релігію пращурів, виникали течії та напрямки, пов'язані з новими способами тлумачення Тори, зокрема „каббала́” та „хасидизм”.

Каббала (“традиція”) - містичне вчення, яке надавало сакрального значення 10 цифрам і 22 літерам єврейської абетки. Головними текстами цього вчення були „Сефер Ієцира” ( „Книга Творення” ) та „Зогар” ( „Сяяння” ) (близько ХІІІ ст.), присвячені способам відкриття прихованого змісту Тори, в якій, за твердженням каббалістів, записано всю минулу і майбутню історію світу і долю кожної людини.

У XVIII ст. серед єврейських громад України та Польщі виникає хасидизм (від давньоєвр. “хасид” – благочестивий). Це вчення, спираючись на каббалу, також стверджує, що Тора має таємний зміст, але пошуки його - це справа не знавців Тори, а цадиків (праведників).

Родоначальником і першим учителем хасидизму в Україні був Ізраель бен Єліезер (1700- 1760), що став відомим під іменем Баал Шем Тов (той, хто володіє Божим Ім'ям). Він навчав, що світ створений з Божества і є його виявом. Бог перебуває в усіх речах та проявах людського духу. Тому до кожної людини потрібно ставитись, як до праведника, бо ніхто не падає настільки низько, щоб не міг знову піднятися до Бога, тобто “пізнати себе як вияв Божества”. Саме це і є, згідно з ученням хасидів, метою життя кожної людини.

Продовжив традиції хасидизму правнук Баал Шем Това раббі Нахман (1772-1810), який народився в містечку Меджибожі, навчався в Брацлаві, помер та похований в м. Умані.

Іудейські релігійні громади існують по всьому світу. Вони не мають організованого духовного центру. Перебуваючи в діаспорі, іудеї гуртувалися навколо місцевих синагог.

У 1948 р. була знову створена єврейська держава Ізраїль. Нині у світі проживає 17 млн. іудеїв.


18.08.2016 13:07/ читать дальше...
14. Декалог. Іудейські свята

Шабат – субота (спокій). Це свято має мотивацію в Біблії (4-а заповідь Декалогу ). Цей день присвячується Богові з забороною будь-якій праці.

Песах (Пасха) – найзначніше свято. Воно символізує звільнення від єгипетського рабства, відродження природи і відродження єврейської нації; припадає на березень-квітень і триває 7 днів. Під час свята вживають священні коржики – мацу, а також страви з смаженого м’яса, риби, яєць, овочів.

Шебоут (Седмиця) святкується на 50-ий день після 2-го дня Песаха; того дня, за легендою, Мойсеєві було надано Тору.

Рош-Ашана (Новий Рік) – відзначається у вересні -жовтні, відкриваючи річний цикл єврейських свят. Євреї ведуть літочислення від створення світу, що, як вважають, сталося 3670 років до н.е. Це свято відзначають за 9 днів до дня Спокути (Судного дня).

Йом-Кіпур – свято Судного дня, воно символізує очищення від гріхів, скоєних упродовж року. У цей день належить просити вибачення та вибачати образи. Віруючі мають бути особливо покірними та смиренними, адже цього дня Бог визначає долю кожної людини на наступний рік.

Суккот (кущі) святкувалося восени, як подяка Богу за зібраний урожай. Сучасний іудаїзм пов’язує це свято зі спогадами про міфічний вихід євреїв з Єгипту коли Бог, вивівши їх з пустелі, поселив у кущах. Свято триває 8 днів.


18.08.2016 13:09/ читать дальше...
15. Буддизм

Світові релігії (І тис. до н.е. – І тис. н.е.) – це релігії, які в ході історичного розвитку подолали етнонаціональні межі. Спільні риси:космополітичний характер, ідеї рівності всіх перед Богом, цілісність системи віровчення з проповідним догматом про загробну відплату.

Буддизм – це одна з найдавніших релігій, яка не знає Бога-творця і ґрунтується на прадавній Індійській культурі. Назва «буддизм» утворена від дієприкметника «будда» – «пробуджений» (з санскриту «буддх» - будити).

Буддизм виник у VI ст. до н.е. в Індії. В той час відбувався процес формування великих рабовласницьких держав та розкладу родоплемінних відносин. Панівна каста брахманів поступово втрачала авторитет та владу. Їх здобувала каста кшатріїв, яка складалася в основному з військової бюрократії та великих рабовласників. Відображаючи інтереси останніх в їх боротьбі проти касти брахманів, буддизм виступав проти каст.

У III ст. до. н.е. цар Ашока, об'єднавши під своєю владою більшу частину Індії, надав буддизму статусу державної релігії. У X ст. буддизм заступив індуїзм, що асимілював ідеї брахманізму та буддизму. Буддизм поширився у країнах Південної та Південно-Східної Азії. Ця релігія набула здатності пристосовуватися до місцевих умов та вірувань різних країн. Це зумовило розмаїття його напрямків, течій та сект, які, хоч і спиралися на вихідні канонічні постулати, різнилися пантеоном та обрядовістю. Нині найбільше буддистів у Китаї (50-60 млн. у самому Китаї та 20-25млн. етнічних китайців у всьому світі). Буддистськими країнами є Таїланд, Бірма, Лаос, Шрі-Ланка, Японія, Корея, В'єтнам, Камбоджа, Монголія.

Буддизм напрацював своєрідну духовну систему удосконалення особи. Його доктриною є пошук серединного шляху, золотої середини у всьому, навіть у методах особистого вдосконалення.«Я не прагну до життя, я не прагну до смерті. Я свідомо та бадьоро очікую, коли прийде мій час» (Будда).

Маючи спільне з брахманізмом, буддизм йому суперечить. Він виступив проти поділу на касти. Між варнами і кастами існують такі розмежування, що роблять неможливим спілкування між собою навіть одновірців, не кажучи вже про представників різних племен та народів. Буддизм оголосив, що всі люди мають рівні можливості для спілкування між собою, з богами та в справі спасіння своєї душі. Саме цей крок дозволив йому вийти за межі родоплемінних та національних ореолів і стати першою в історії світовою, міжнародною, космополітичною релігією.

Філософія буддизму не зосереджується на проблемі створення світу. Він існує одвічно. Набуває розвитку учення про душу людини.

Душа – це психологічна єдність, яка складається з дхарм. Вона творить особистість людини, пізнає світ, передусім людину, через саму себе. Тому процес пізнання – споглядання і самоспоглядання через самозаглиблення. І тут немає ні матеріалістичних, ні ідеалістичних рис.

Дхарми непізнаванні, абсолютні, незнищимі. Потік дхарм утворює особистість, і від їх поєднання залежить в яку істоту переродиться людина. Відбувається незатченна прероджень – сансара. Смерть людини – це розклад комбінації дхарм. Сполучення їх у комбінації визначається кармою, тобто сукупністю гріхів і добродіянь у минулому житті. Карма – це закон відплати, або закон причинно-наслідкових зв'язків. Душа людини також складається з дхарм. Після смерті людини дхарми її душі не зникають, а переходять у душу нової істоти – відбувається перевтілення душ. І тільки тоді, коли людина досягла нірвани, вона звільняється від неминучості нових перевтілень і закону карми, тобто не несе відповідальність за свої попередні втілення, виходить з кругообігу життя. Нірвана не є смерть, оскільки смерть не заспокоює дхарм, а проміжний стан перед їх новим утворенням. Ідеал буддизму – в усуненні основного протиріччя між емпіричним буттям (сансарою) та спокоєм (нірваною), в досягненні стану одно буття з природою. Цьому служить шлях самовдосконалення - шлях пригнічення пристрастей, що породжують страждання, шлях досягнення внутрішньої рівноваги.

В буддизмі головний акцент робиться на тому, що вже тут, за життя, людина може досягти спокою, безпристрасності, просвітлення. «Мудрі згасають, як лампади» (Будда). Це внутрішнє затухання звільняє людину від страждань, від жадоби життя, що втягує всі земні істоти до нових перероджень. Таким чином розривається влада карми і просвітлена людина-мудрець - до кінця розчиняється в блаженній порожнечі абсолютного спокою. Адепти буддизму розвивали ідею особистісного спасіння, не апелюючи до Бога.

Засновник буддизму, до того, як народитися Буддою, пройшов цілу низку перероджень. Він 12 разів перебував шудрою (членом найнижчої варни, недоторканим, рабом), 10 разів - пастухом, 2 рази погоничем слонів, декілька разів теслею, каменярем, танцюристом, не рахуючи його численних перевтілень в різного виду тварин, комах, рослин. Народження ж самого Будди відбулося так. На дівицю Майю з роду Гаутами уві сні через бік в утробу увійшов дух святий у вигляді білого слона, від чого вона і завагітніла. Незадовго до пологів Майя пішла з свого князівства і по дорозі зупинилась в містечку Лумбіні (нині на кордоні Індії та Непалу), де і народила (знову ж таки народила непорочно - через бік) сина. Майбутнього Будду стали називати Сіддхартха Гаутама Шак’ямуні (Сіддхартха – той хто покликаний виконати рятівну місію, Гаутама – його родове ім’я, Шак’ямуні – мудрець з плем’я Шак’я).

Відразу коли Майя повернулася додому, до неї прийшов мудрець Асита, взяв маленького Сіддхартху на руки, побачив на ньому ознаки величності - засміявся і заплакав. «Я сміюсь від радощів, - промовив він, - бо побачив спасителя, що з'явився на землю. Я плачу тому, що мені не випала доля дожити до того часу, коли він здійснить свою місію!» Невдовзі мати Сіддхартхи померла. Його батько, раджа Шуддходана, створив усі умови для гідного виховання та навчання сина, адже їх рід був дуже багатий. Згодом Сіддхартха одружився з найвродливішою дівчиною їхньої держави Капілавасту. Їхнє життя було надзвичайно щасливим. Одного разу Сіддхартха вийшов за межі царської оселі на прогулянку, під час якої зустрів хвору людину, згорбленого старця, похоронну процесію та мудреця в роздумах. Вражений побаченим, Сіддхартха повернувся до свого палацу та поринув у глибокі роздуми. Він не міг зрозуміти причину та сутність тих страждань, з якими він зіткнувся за межами щасливого світу його палацу. І краса, і радість, і щастя виявилися тимчасовими, та не всюдисущими. Люди хворіють, старіють, помирають. Невже в житті немає нічого постійного?

У віці 29 років Сіддхартха залишив стіни свого палацу. Він приєднався до групи аскетів, які цілком ігнорували всі життєві радощі та насолоди, бо, за їх твердими переконаннями, саме вони утримують душу людини у вічному полоні – фізичному тілі.

Намагаючись вирішити проблему життя та смерті, Сіддхаратха використовував різні форми медитації, завдяки яким можна було змінювати стан свідомості та всі різновиди аскези. Пройшло сім років самозречення. Його розум став згасати, а тіло поступово позбавилось життя.

І ось одного разу він занурився у медитацію під деревом бодні (деревом «мудрості»). Коли зійшло сонце, Сіддхартха набув мудрості. Він прийшов до усвідомлення, в чому причина страждань, та інтуїтивно збагнув причини життя та смерті. Він набув повного просвітлення. З цього моменту Сіддхартха став відомим як Будда.

Перша проповідь Будди про розуміння нового шляху була проголошена перед п'ятьма його товаришами в Оленячому парку поблизу міста Бенареса (Бенареська проповідь). Будда тоді переконував, що шлях потурання своїм бажанням робить людину нерозумною, а шлях суворої аскези робить її хворою; ні те, ні інше не позбавляє людини від страждань. На власному досвіді він довів, що тіло має бути здоровим та міцним, щоб змогло витримати ті тривалі медитації, які необхідні на шляху просвітлення. Серединний Шлях – ось правильне рішення. Сутність його Будда виклав його у формі Чотирьох Благородних істин та Восьмеричного Шляху.

У продовж сорока п'яти років Будда проповідував, мандруючи Південною Індією. У нього з'явилось багато його послідовників. Щоправда були і ті, хто не поділяв цілком його бачення. Це зумовило поділ, який стався уже після смерті Будди. На восьмидесятому році життя під час сезону дощів Будда відчув себе зле, скликавши своїх послідовників, він заповідав їм жити серед людей, останніми були його такі слова: «Ченці, запам'ятайте: все в світі руйнується, і ніщо не є вічним. Докладайте великих зусиль заради свого визволення!»


18.08.2016 13:11/ читать дальше...
16. Чотири благородні істини буддизму

Виклад і аргументацію свого віровчення буддизм розпочинає з посилання на очевидний факт – на факт існування в світі страждань. Перша благородна істина буддизму стверджує:

«В світі існує страждання». Народження – страждання; захворювання – страждання; смерть – страждання. Смуток, плач, горе, нещастя і відчай – страждання; розлучення з коханим – страждання; неодержання пристрасно бажаного – страждання.

Друга благородна істина буддизму наголошує: «Причина страждань – в устремліннях». Під устремлінням буддизм має на увазі потяги, бажання, при схильності, прагнення та все те, що примушує людину чіплятися за життя, підтримувати своє існування. Відкриття того, що саме устремління є причиною страждань, буддизм вважає однією з найбільших заслуг Будди.

В третій благородній істині зазначається: «Для того, щоб припинити страждання, потрібно припинити устремління». Отже, щоб уникнути страждань, потрібно загасити всі свої бажання, позбутися всіх устремлінь. Але, оскільки у світі, в Сансарі, відбувається постійне перевтілення душ, то разом з душею в нові й нові втілення переходять і душі, устремління, а то і породжуються нові і нові устремління. Законом перевтілення, законом карми, людина осуджується на те, щоб крутитися і крутитися колесом Сансари (Сансарін–хурде).

Четверта благородна істина проголошує: «Шляхи приборкання устремлінь та виходу з Сансари показав Будда». Отже, лише слідуючи вченню та настановам Будди можна досягти спасіння – позбавитись страждань, випасти з колеса Сансари та поринути в нірвану (в ніщо, в небуття). Цей шлях одержав назву «Вісімковий шлях спасіння».


18.08.2016 13:13/ читать дальше...
17. Благородний вісімковий шлях спасіння

В стислому вигляді вісімковий шлях спасіння визначається Трипітакою такими словами: «Шлях, що веде до спасіння, складається з:

1) праведних (або – вірних, справедливих істиних) поглядів;

2) праведних намірів;

3) праведної мови;

4) праведних вчинків;

5) праведного способу життя;

6) праведних зусиль;

7) праведної думки;

8) праведного зосередження».

Розкриваючи зміст кожного з зазначених праведних положень, святе письмо буддизму та буддистське богослов’я викладають свою систему догматичного, культового та морального вчення. Так, наприклад, праведні погляди означають:

1) достеменне знання чотирьох благородних істин;

2) святого письма буддизму;

3) життєпису та повчань Будди.

Лише вивчивши все це і сприйнявши його за безсумнівну істину, можна стати на шлях спасіння (розпочати ходу цим шляхом). Хто це не чує, не слухає, або не сприймає вчення Будди, той не може мати будь-якої надії на спасіння, той буде вічно крутитися в колесі Сансари. Праведна мова – мова вільна від грубих виразів, від злослів'я.

Згідно з палійською традицією розходження в поглядах на правила поведінки та на практиків послідовників буддистського вчення розпочались уже в першій половині IV ст. до н.е. на Другому буддійському соборі, який відбувався у місті Вайшалі (Індія).

Група ченців під керівництвом Махадеви наполягала на так званих «десяти послабленнях» в нормах поведінки. Були і інші думки, наприклад стосовно автентичності традицій у викладі Ананди, найближчого учня Будди, стосовно сутності арханту тощо. Ці суперечки зумовили розкол буддизму на дві течії – хінаяну «вузький шлях порятунку» або «мала колісниця» та махаону «широкий шлях порятунку» або «велика колісниця». Перший напрям тісно пов'язаний з раннім буддизмом. Він визнав Будду людиною, яка знайшла шлях до спасіння. Основий акцент робиться на особистому спасінні, яке є можливим лише через відхід від світу. Послідовники хінаяни, перебуваючи у чернечих громадах – сангхах, ведуть аскетичний спосіб життя. На вигляд це люди з бритою головою в одежі шафранового кольору з відкритим плечем.

Основні правила:

1) відмова від власного майна, але в наявності можуть бути кілька одіжок, пояс, бритва, голка, віяло, чашка для води та для милостині (для мирян є доброю ознакою подання милостині);

2) неприпустимість нанесення шкоди та образи будь-кому;

3) безшлюбність.

До речі, жінкам не дозволяється спілкуватися з ченцями. Вважається, що втіленню в жінку передувало погане життя.

Послідовники хінаяни прямує благородним шляхом, маючи на меті згасити свої бажання, звільнитися від життєвих пристрастей та досягнути стану архата – святого.

За межами Індії хінаяна поширилась в таких країнах як Бірма, Лаос, Таїланд, Індонезія, Шрі-Ланка.

Засновником махаони вважається буддійський богослов Нагараджуна /іст./. Народився у Південній Індії (бл. 150 – бл. 250 рр.) та належав до брахманської касти. Стверджував, що нірвани може досягти лише незначна частина людей. Основній масі народу потрібен легший спосіб. Релігія без учителів для народу є недосяжною. Тож Сіддхаратха Гаутама Шак'ямуні перетворюється в учителів мудрості – поступово розвивається культ Будди. Гаутама – один з багатьох будд. Буддизм махаони сповідують в Китаї, Японії, Кореї, В'єтнамі, Камбоджі.

Пантеон буддизму включає брахманських богів, а згодом – богів інших держав, де поширився буддизм. Найбільшою пошаною користуються: Гаутама – засновник буддизму; Майтрея – будда майбутнього світового порядку; Ваджрапані – останній із тисячі будд; Маджушрі – мудрий; Адибудда – творець світу; Ахітабха – містичний володар раю.

До Китаю буддизм прийшов із Центральної Азії в І ст. Співіснуючи з конфуціанством та даосизмом у IV-V ст. За підтримки влади буддизм став справжньою релігією в Китаї.

Китайський буддизм — чань–буддизм. Слово “чань” (японський варіант “дзен” від індійського “дх’яна” — зосередження, медитація). Чань–буддизм значної мірою співзвучний даосизмові. Їх поєднує розуміння головної мети релігійного життя – звільнення як процесу внутрішнього злиття людини людини зі світом. Формою здійснення такого злиття є недіяння, в якому за цими двома системами, реалізується істинна природа людини. На основі сприйняття ідей даосизму вчення махаяни в формі чань–буддизму значно змінює трактування медитації, яка усвідомлюється як внутрішнє зосередження, занурення в світ особистого “Я”. "Якщо ви не шукаєте Будду не в самих собі, а зовні, то ви заблукали. Якщо всередині вашої природи ви зречетись своїх пристрастей, то ви відразу помітите власну природу, а це і є істина Будди" — навчають вчителі.

Послідовники чань–буддизму виходять з наступного: "Якщо Будда уже є всередені вас, то непотрібні спеціальні зусилля, якщо нема Будди, тоді всі зусилля марні." Тож головною формою набуття Будди є недіяння.

Японський дзен-буддизм долучається до махаяни. Мета дзен-буддизму – досягнути осяяння, що є можливим через практику дзен – медитацію. Це не роздуми, а звільнення розуму від будо-якої думки шляхом концентрації на якомусь явищі (вода, повітря, стіна).

Третій напрям буддизму — ваджраяна (ваджра – блискавка) або тантризм або ж Алмазна колісниця. Цей напрямок зародився в Індії на поч. І тис. н.е. Ґрунтується ще на буддійській філософії з використанням езотеричної практики, до якої віруючих залучали духовні наставники. В основі — дотримання ритуалів, які можуть забезпечити швидкий, як блискавка “ваджра”, шлях до нірвани.

Серед цих ритуалів найбільш відомий – багаторазове повторення священних фраз – «мантри». Використовується магія та йога.

Йога – це релігійний обряд. На санскриті — союз, єднання, це не просто гімнастика, а духовна система, в яку включено тіло, інтелект, сприйняття. Існують різні варіанти йоги: найпоширенішою є хатха–йога (в основні – фізичні вправи). Взагалі основним для йоги вважається вивчення того, що знаходиться поза чуттєвим сприйняттям.

Завдяки оволодінню своїми життєвими функціями, пов’язаними з п'ятьма відчуттями, деякі йоги намагаються набути здібності, які недоступні звичайним людям (ці здібності на санскриті — сідухи). Вони охоплюють всі міражі людини: сприйняття нескінченно малого та великого, здатність отримати предмет на відстані; блискавично переміститись за власною волею, набувати великої ваги, чи, навпаки, утративши її, піднятись в повітря, здатність управляти стихією, свідомістю і т.д. Йога виникла раніше верховної релігії.

Тантричний буддизм поширено на Тібеті, соціальна система якого матріархат, що допускає навіть поліандрію (багатомужність). Допускає існування бодхісатв.

Контактуючи з анімістичними релігіями Тібету, буддизм набуває особливої форми — ламаїзму (ламами називали тібетських ченців).

Після 1587 р. Верховний Лама став називатися Далай-Ламою («лама-океан»).

В історичному плані в ламаїзмі розрізняють два великих напрямки: «червоношапочників», що дозволяють шлюби лам, та «жовтошапочники», якими керує Далай-Лама, що емігрував в 1959 р. після китайської окупації. Панчен-лама («лама-перлина») керує «червоношапочниками», що є меншиною.


18.08.2016 13:16/ читать дальше...
18. Розкол церкви

На жаль, християнська Церква не змогла зберегти свою єдність. Так, ще у V ст. відійшли окремі общини, що не сприйняли рішення Вселенських Соборів про засудження несторіанства або монофізитства.

Ці, так звані дохалкідонські церкви, існують і зараз, складаючи окремий напрям у християнстві (наприклад, Вірменська церква). Крім того, за кілька століть існування в різних умовах між Східною та Західною Церквами виникла ціла низка розбіжностей у релігійному віровченні і догматах, у канонічних діях, обрядах та звичаях. Зокрема, Західна Церква внесла до Символу Віри догмат filioque, а згодом і інші догмати. Східна Церква також засуджувала Західну за такі дії, як прийняття таїнства Євхаристії опрісноками, целібат (відмову духовенства від шлюбу), суботні пости та ін.

Проте догматичні та культові відмінності не були головними. Визначальними були відмінності грецького та римського світосприйняття, наявність геополітичних особливостей розвитку Західної та Східної Римської імперії.

У 395 р. Римська Імперія поділилася на Західну та Східну. На Заході християнство перебувало під впливом римської схильності до права, на Сході – грецького філософського мислення. Саме тому на Заході центральною проблемою богословських пошуків стає проблема гріха та виправдання, на Сході – тринітарні дискусії (суперечки про співвідношення трьох іпостасей – Бога Отця, Бога Сина та Бога Святого Духа). З падінням Західної Римської Імперії (476 р.) значно зростає роль папи, який мав перевагу честі над іншими патріархами. Так, у творах папи Лева І Великого (440-461 рр.) була вже розроблена теорія абсолютного верховенства.

На Сході ж Константинопольський єпископ вивищується над іншими. Це було підтверджено третім каноном ІІ Вселенського Собору (381 р.): "Константинопольський єпископ хай має перевагу честі після Римського єпископа, тому що цей град є Новий Рим, місто Царя і Сенату" (3, 84-85). Не дивлячись на те, що між Римським та Константинопольським ієрархами точилася боротьба за першість, вони уникали остаточного розриву, оскільки до середини VIII ст. папи вважали візантійських імператорів спільниками у боротьбі з варварами.

В середині ХІ ст. особливо загострилися суперечки західного та східного християнства стосовно третьої іпостасі Святої Трійці. Західна Церква на соборі у Толедо (589 р.) додала до Символу Віри догмат filioque (з лат. – і від Сина), згідно з яким Дух Святий сходить не лише від Бога Отця, але і від Бога Сина. Не сприйнявся східним християнством і целібат (безшлюбність священства), піст у суботу, вживання лише пісного хліба під час Євхаристії (причастя).

Спроба відновлення канонічних стосунків між Римом та Константинополем для створення великої коаліції проти норманнів, що нападали на вотчину Святого Петра, не мала позитивних наслідків. 1054 р. легат папи Лева ІХ кардинал Гумберт везе листи імператорові Василевсу й патріарху Михаїлу Керуларію, в яких намагається нав'язати принципи Римської теократії. І оскільки Константинополь не пішов на поступки Риму, 15 липня 1054 р. легат Гумберт оголошує анафему (відлучення від церкви) Михаїла Керуларія та "його прихильників". 20 липня рішенням синоду патріарх, в свою чергу, відлучає "Гумберта та його спільників". В подальшому хрестові походи в трагічний спосіб завершили справу розколу.

Таким чином виникає два напрями: західне та східне християнство. Упродовж багатьох віків вони були приречені на непримиренну боротьбу, від якої страждало багато народів. І хоча в 1965 р. Римський та Константинопольський першоієрархи оголосили про зняття взаємної анафеми, догматичного та канонічного об'єднання католицької та православної церков не відбулося.

Православ'я є одним з основних напрямів християнства, який офіційно оформився внаслідок розколу християнства в 1054 р. на Східну та Західну церкву. Східна християнська церква одержала назву православної (з грецької "ортодоксія" (orthos – правильний, doxe – думка)).

Православ'я формувалося за наявності у Візантійській імперії міцної імператорської влади; при цьому церква була надійною опорою державного апарату. Уповільнені темпи розвитку феодальних відносин у Візантії сприяли тривалому збереженню традиційних форм віровчення та обрядовості, що значною мірою зумовило православний консерватизм.

Основою православного віровчення є Святе Письмо (Біблія), Святий Переказ (рішення Вселенських та Полісних соборів V-VIII ст., твори Отців церкви). Сутнісним виявом віровчення є Символ Віри, затверджений Нікейським (325 р.) та Константинопольським (381 р.) соборами (визнання триєдності Бога, Боговтілення, спокутної жертви Ісуса Христа, загробної відплати).

З часів Вселенських соборів православ'я, на противагу католицизму, не вносило нових догматів, а також не заперечувало існуючих.

Отці Східної Церкви (Іоан Златоуст, Іоан Дамакін, Григорій Назіанзин, Григорій Ниський, Василій Кесарійський) в своїх трактатах, проповідях сформували та систематизували правослевне богослов'я, теоретичною основою якого була філософія неоплатонізму з її досвідом містичного переживання та вчення ісихазму. Містицизм (з грец. – таємничий) – це релігійно-філософський світогляд, в основі якого лежить віра в можливість безпосереднього єднання з Богом в момент просвітлення. Згідно з традицією ісихазму (з грец. – спокій), яка завжди залишалася для православ'я класичною нормою, єдиним засобом пізнання божественної істини, визнавалися аскетичний подвиг, молитовне споглядання та містичне осяяння. Останнє досягається самозаглибленням людини у внутрішній світ, внаслідок чого настає стан просвітлення.

Людина не може осягнути розумом Бога. Вона може лише увійти в проблематику стосунків між Богом та світом. І саме завдяки одкровенню, безпосередньому осягненню в моменти містичного просвітлення – стає можливим пізнання Бога перед проявом його благодаті. Зв'язок з Богом здійснюється не через розум, а через почуття. В цьому полягає сутність православного ірраціоналізму.

Головною Службою Божою у православ'ї є Божественна Літургія. Це головний, найбільш урочистий обряд Православної Церкви, суть якого полягає у містичному споживанні тіла та крові Ісуса Христа під видом хліба та вина. Вважається, що першу Літургію здійснив сам Ісус Христос під час Таємної вечері у Гефсиманському саду.

Божественну Літургію Східного обряду створили архієпископ Константинополя Іоан Златоуст (347-407) та архієпископ Кесарійський Василь Великий (330-379).

Крім здійснення таїнств, культова система православ'я включає молитви, поклоніння хресту, іконам, реліквіям, мощам святих. Важливе місце в православному культі посідають свята та пости.


18.08.2016 13:19/ читать дальше...