Релігія, як духовний феномен. Сутність та структура релігії

Одним з виявів духовності людства є релігія. Істотною особливістю релігії є те, що вона стверджує та обґрунтовує наявність Бога як творця світу та інших надприродних сил.

Слово “релігія” походить від латинського religio – благочестя, святиня, предмет культу. В Європі цей термін набуває поширення з ХVI ст. Саме явище релігії пов’язане з духовним станом людини, її глибинним сприйняттям та відношенням до навколишнього світу, що раніше фіксувалось, насамперед, категорією совість, яка інтегрувала поняття поваги, пошани, значною мірою любові.

Релігія – це духовний феномен, який є формою самовизначення людини у світі, зумовленим вірою в Надприродну сутність. Як суспільна система релігія має свою структуру.

До духовної сфери відносять релігійну свідомість. Релігійна свідомість – це ставлення віруючого до навколишнього світу, що виявляється в системі поглядів, почуттів, основою яких є віра в надприродне.

Релігійна свідомість має два рівні – буденний та теоретичний. Буденна свідомість формується в процесі повсякденного життя; це певний релігійний досвід, дотримання культурно-історичних традицій, участь у релігійних обрядах. Для буденного рівня релігійної свідомості характерним є наочно-образна форма виявлення її змісту, що супроводжується психологічними відчуттями, емоціями, переживаннями.

На теоретичному (концептуальному) рівні релігійна свідомість включає міфи, богословські дослідження, священні перекази і, звичайно, священні книги. Розробляються, осмислюються та вмотивовуються ідейні засади певної релігії, систематизуються її догмати; здійснюється систематизація фактів релігійної та церковної історії, коментується агіографія (життєві історії святих та праведників).

Сутнісним виявом розвинених релігій є догмати, які ретельно сформульовані та систематизовані богослов’ям. На основі віровчення виникає релігійна філософія. Теорія релігії ґрунтується на канонізованих текстах Святого Письма, що є основою релігійного світорозуміння та релігійної філософії.

Буденна та теоретична свідомість тісно пов’язні між собою. При цьому визначальними є не теоретичні побудови, а релігійні почуття та емоції, які ґрунтуються на вірі.

Релігійна віра – це такий психічний стан людини, що виявляється у беззаперечному визнанні існування надприродних сил, Абсолюту.

До практичного вияву релігії відноситься наступне.

Релігійний культ (лат.cultus- догляд, поклоніння) є найважливішим видом релігійної діяльності людина. Це упорядкована система релігійних дій з включенням певних символів, в процесі яких віруючі спілкуються з Абсолютом. Це молитви, заклинання, жертвопринесення, хрест тощо.

Культова діяльність має символічний характер, бо ж ідеться про звернення людини до невидимого божественного світу. Культові дії мають бути канонічними – раз і назавжди установленими. Відступ від канону суворо засуджується, оскільки це призводить до спотворення віри. Сукупність приписів та правил, які визначають порядок виконання обрядів, церемоній релігійного культу, є його ритуалом.

Для відправлення релігійного культу потрібні відповідні культові засоби. Це, насамперед, культові споруди, які мають відповідну архітектуру та інтер’єр. Для інтер'єру переважної більшості християнських храмів характерна наявність ікони, мозаїки, скульптури. Для відправлення культу священики вбираються у відповідний одяг, використовують різні церковні предмети (чаші для причастя, кадило для обкурення, свічки тощо).

Культ є найважливішим показником міри розвиненості релігії – чим вона досконаліша, тим складнішим є культ. Так, у християнстві богослужбовий канон розписаний за річними датами, днями тижня, а доба – за годинами.

Релігійно-культова практика здійснюється релігійними організаціями, в яких спільно відправляються релігійні обряди.

Сукупність організаційних елементів, їх взаємозв’язки, розподіл позицій та ролей, управлінські та виконавчі органи, механізм контролю різняться в різних релігіях, конфесіях, об’єднаннях різних типів. Зокрема, християнство включає такі типи релігійних об’єднань: церква, секта, деномінація.

Церква (грецьк. Kyriake – буквально – Божий дім) – суворо централізоване об’єднання віруючих, яке склалося на основі спільного віросповідання. Приналежність до церкви визначається, як правило, не вільним вибором індивіда, а традицією. Фактично відсутнє постійне та суворо контрольоване членство, послідовники церкви є анонімними. У багатьох церквах члени поділяються на духовенство та мирян, що знаходить відображення в організаційній структурі, у суворій централізації управління. Існує традиційність управління. В православ’ї, наприклад, - право апостольського наступництва. Позиції та ролі, ступені та градації упорядковані за ієрархічним та авторитарним принципами.

Секта (лат. sekta – вчення, напрям) – опозиційна течія стосовно тих або інших напрямів. Для неї характерна претензія на винятковість своєї доктрини, ідейних принципів, цінностей, установок. З цим пов’язані настрої богообраності, а нерідко – тенденція до ізоляціонізму. Різко виражене прагнення до духовного відродження, ознакою якого є суворе дотримання певного морального кодексу та ритуальних приписів. Інститут священства відсутній, лідерство вважають харизматичним (грецьк. charisma – милість, дар), право на нього належить особі, яка має особливу здатність впливу на людей, що сприймається як “милість Божа”. Підкреслюється рівність усіх членів, проголошується принцип добровільності об’єднання. Історична доля сект неоднакова: одні з них через деякий час припиняють своє існування, інші поступово перетворюються в церкви або деномінації.

Деномінація (лат. denomination - перейменування) – релігійне об’єднання, що перебуває в стадії організаційного оформлення.

Цей термін використовується також як синонім слів “віросповідання”, “конфесія”, що означають приналежність до певної релігії. Деномінація є чисельним релігійним об’єднанням. Для неї характерне фіксоване членство. Практикується обрання керівних органів, хоча часто з’являються і харизмати. За певних умов у деномінації може виникати тенденція до перетворення у церкву.