Релігієзнавство, як наука

Суспільно-історична природа релігії, еволюція різних релігійних вірувань досліджуються у контексті певних соціальних умов, які, змінюючись, зумовлюють модернізацію релігії. Головним при цьому є науковий характер дослідження, що зосереджує увагу на філософсько-світоглядних аспектах розуміння природи, суспільства і людини. При дослідженні цих проблем релігієзнавці використовують філософські знання, а також знання природничих і суспільних наук, особливо, досягнення науково-технічного прогресу.

Основою вирішення релігієзнавчих світоглядних проблем є успіхи, здобуті в суспільствознавстві, історії, педагогіці, психології, медицині, хімії, фізиці, кібернетиці, біології, космології, екології та в інших науках. Таким чином, релігієзнавство вивчає релігію, як об'єктивно існуючий феномен, що посідає відповідне місце у духовному житті суспільства.

Релігійні вірування виникли давно. Спочатку вони виявились лише у свідомості людей, а згодом - у вигляді символічних знаків, споруд, обрядів, традицій. Унікальними, історично цінними є книги Святого Письма - Біблія, Коран, Талмуд, Авеста тощо.

З давніх-давен мислителі намагались науково осмислити релігію, проаналізувати її сутність, дати цілісне уявлення. Це характерно для Стародавніх Індії, Китаї, Греції, Риму. Так, давньогрецький філософ Платон намагався подати «чисте» розуміння релігії. Він заперечував примітивні вірування своїх сучасників. Такі філософи як Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар вважали релігію формою хибних знань, заперечували роль богів у розвитку світу. В епоху Відродження виникла необхідність віднайти критерії, які дали б змогу вирішити, які релігійні переконання та дії гідні людини розумної. Про сутність релігії писали французькі матеріалісти XVIII ст. Вольтер, Д.Дідро, німецькі філософи Ф. Шлейєрмахер, Г. Гегель, Л. Фейєрбах, українські мислителі П. Могила, Г. Сковорода та інші.

Основоположником релігієзнавства як окремої галузі наукових знань вважається англійський історик та етнограф Е. Тайлор (1832-1917), який присвятив проблемам релігії багато наукових праць; найфундаментальнішими серед них були «Первісна культура» та «Антропологія». Він обґрунтував анімістичну теорію походження релігії, розкрив її сутність, проаналізував соціальні функції релігії, започаткував культурологічний підхід до її аналізу. Істотний вклад у розвиток релігієзнавства зробили Г. Спенсер, Дж. Леббок, Дж. Фрезер та інші вчені.

Марксизм, спираючись на наукові здобутки та діалектичний метод, створив свою систему релігієзнавства, намагаючись поєднати наукове вивчення релігії з атеїстичним підходом; це гальмувало розвиток релігієзнавства як галузі наукових знань.

Академічне релігієзнавство об'єднує в собі такі структурні системи, як філософія релігії, психологія релігії, соціологія релігії, історія релігії, географія релігії тощо.

Філософія релігії — це філософське осмислення сутності релігії, її основних ідей та принципів, на яких вона заснована (створення Творцем світу, людини та ін.).

Філософія виникає з релігійно-міфологічного світогляду. Філософія релігії як самостійна галузь дослідження формується в епоху Середньовіччя (Т. Аквінський) та в подальший історичний період (Б. Спіноза, Д. Юм, І. Кант, Г. Гегель, Л. Фейєрбах). Філософія релігії сприяє формуванню філософських знань про навколишній світ.

Психологія релігії — це дослідження психологічних, емоційних джерел релігії, психології віруючої людини. Її предметом є релігійні почуття, переживання, настрої, мотиви тощо. Оформленню цієї галузі знань значною мірою послужив вихід у світ праці німецького мислителя Ф. Шлейєрмахера «Психологія» (1862), в якій стверджується, що релігія є відчуттям людиною її єдності з Вічним і Цілим.

Соціологія релігії — галузь релігієзнавства, яка досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну поведінку індивідів, груп, спільнот.

Основи соціології релігії були сформовані М. Вебером, Е. Дюркгеймом та іншими. В полі зору нинішніх дослідників є проблеми нетрадиційних релігій, екуменістичних виявів, процесів секуляризації, тощо.

Історія релігії — це галузь релігієзнавства, що вивчає походження і внутрішній розвиток релігії, а також особливості її суспільно-культурних зв'язків.

При цьому особливе значення надається дослідженню ранніх вірувань народів світу, національно-державних, світових релігій. В українському релігієзнавстві значну роль приділяють язичництву давніх слов'ян, особливостям християнства Київської Русі та його подальшій історії.

Географія релігії - це вивчення релігійної карти світу, яка формується внаслідок поширення релігії та її взаємовпливу на різних територіях.

Предметом її дослідження є роль природного чинника у процесі формування та поширення релігії, виявлення автохтонних (корінних) релігійних утворень у конкретних країнах тощо.

Складовою частиною релігієзнавства є вільнодумство. Вільнодумство - це ідейна течія в духовному житті суспільства. Це боротьба з релігійною нетерпимістю, догматизмом та авторитаризмом релігії. Це визнання права розуму на вільне пізнання світу, а відтак - це форма критичного релігієзнавства. Термін «вільнодумство» був запроваджений англійським філософом XVIII століття А. Коллінзом, який говорив: «Вільно думати про релігійні питання є обов'язком усіх людей». Критично осмислювали ідеї Бога ще у Стародавньому світі — Єгипті, Вавілоні, Індії, Китаї, Греції, Римі, в епоху Просвітництва та Нового часу.

Вільнодумство має різноманітні форми вияву, починаючи із скептичного ставлення до релігії і закінчуючи повним її запереченням, тобто атеїзмом.

Атеїзм – це світогляд, система поглядів, що заперечує будь-які релігійні уявлення, релігію як таку в усіх її формах і виявах: первісні культи, традиційні церковні вчення, модернізовані богословські системи. Власне атеїзм - це антипод релігійного світогляду. Висхідною, всезагальною, специфічною ознакою і принципом атеїзму є заперечення реальності надприродного світу: богів, диявола, духів, чудес тощо.

За часів тоталітарного режиму в Україні атеїстичні ідеї втілювались в антицерковну політику, антирелігійну пропаганду. Конституційний принцип свободи совісті лише декларувався, а права віруючих на практиці порушувалися. Це породжувало значні деформації в духовному житті суспільства, створювало напруження між віруючими і невіруючими, спотворювало політику держави щодо релігії та церкви. Релігієзнавство раніше розглядалось як складова частина атеїзму; воно розвивалося в лоні марксистсько-ленінської філософії й атеїстичних знань. Сьогодні релігієзнавство спирається на широку філософську, науково-природничу і соціальну базу, є самостійною теоретичною дисципліною, яка за своїми принципами та методами дослідження релігії істотно відрізняється від політизованого атеїзму.

Крім релігієзнавчого (науково-філософського) існує теологічний (богословський) підхід у вивченні релігії.

Теологія (від грец. «теос» - Бог і «логос» - вчення) - це систематизований виклад віровчення, обґрунтування його як незаперечної істини.

Теологія намагається осмислити релігію на основі відповідного релігійного досвіду. Релігія трактується переважно як зв'язок людини з Богом, Абсолютом або з якоюсь надприродною силою чи трансценденцією. Вона виступає системою релігійно-догматичних доказів буття Бога і обґрунтування надприродного характеру релігійних цінностей.

Теологія має, зазвичай, конфесійне-апологетичне спрямування, захищає віровчення і культ певної конфесії від інших релігійних впливів. Значне місце в теології посідають соціально-економічні та політичні доктрини, за допомогою яких богослови формують суспільну позицію церкви і пристосовують релігійну ідеологію до конкретно-історичних умов.

Кожна релігія має свою систему богослов'я, сукупність теологічних дисциплін.

Православне богослов'я включає: апологетику (вклад і захист висхідних релігійних положень), догматичне богослов'я (доведення боговстановленості та істинності догматів), екзегетику (витлумачення священних текстів), літургіку (теорія богослужіння), гомілетику (мистецтво проповідувати), каноніку (теорія церковного права).

Суспільство та його історія в теологічній інтерпретації виступають як результат «еманації» (прояву) сутності й волі Бога, реалізації його планів і творчої потенції. Теологічна думка ставить історію та прогресивний розвиток суспільства у пряму залежність від Божественного Розуму і кінцевого втілення у життя релігійних принципів, що викладені в канонічних книгах і церковних документах.