Б294

Ме́неджмент — це процес планування, організації, приведення в дію та контроль організації з метою досягнення координації людських і матеріальних ресурсів, необхідних для ефективного виконання завдань. Менеджмент пронизує всю організацію, торкається практично всіх сфер її діяльності.

В залежності від того скількома компонентами організації управляє менеджер розрізняють рівні управліня: вищий, середній, нищий.

До вищого рівня відноситься невелика група основних керівників організації - президент (директор), віце-президенти (заступники), виконавчий директор.

На вищому рівні менеджменту формулюється місія та встановлюються організаційні цілі, визначається загальнокорпоративна стратегія та основні задачі щодо її реалізації, приймаються рішення щодо виходу на нові ринки, випуску нової продукції, залучення інвестицій, напрямків досліджень та розробок тощо.

Середній рівень менеджменту (керівники виробничих та функціональних підрозділів) розробляє та реалізує оперативні плани із впровадження рішень, які були прийняті вищим керівництвом організації. Менеджери середнього рівня мають досить широку свободу дій щодо реалізації планів. Вони, наприклад, самостійно визначають: скільки необхідно найняти нових робітників; яке нове обладнання придбати; як використовувати засоби масової інформації для реклами тощо.

Менеджери нижчого рівня (керівники секторів, груп, майстри, бригадири тощо) координують діяльність операційних виконавців.

Вищі керівники організації опрацьовують стратегію, середні розробляють плани її реалізації, а нижчі - відповідають за конкретну роботу, яка виконується у відповідності до цих планів.

“Організація - група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети або спільних цілей”. Ознаки організації

- наявність мети

- відособленість-саморегулювання

- наявність адміністративного центру управління

- організаційна культура.

- сукупність цінностей, символів, які формують взаємовідносини колективу. Всі організації мають загальні для них характеристики:

1) чотири види ресурсів:людські ресурси;фінансові ресурси;фізичні ресурси (сировина, устаткування тощо);інформаційні ресурси.

2) є відкритою системою. Ресурси, які організація використовує для виробництва продукції (надання послуг) вона забирає із зовнішнього середовища.

3) горизонтальний і вертикальний поділ праці.

4) всі організації мають структуру (сукупність підрозділів та зв’язків між ними, а також взаємовідносин між рівнями управління та функціональними сферами діяльності). Глобальною метою - є досягнення успіху.

Зовнішнє середовище організації - це сукупність елементів, які не входять до складу організації, але здійснюють певний вплив на неї.

Зовнішнє середовище прямого впливу - середовище, яке включає в себе елементи, що безпосередньо впливають на операції організації а відчувають на собі прямий вплив операцій організації.

Зовнішнє середовище опосередкованого впливу – сукупність факторів, які можуть не здійснювати прямий, тобто негайний вплив на операції організації, але з часом будуть відображатись на них.

До факторів прямого впливу відносять споживачів (населення, держава, посередники), постачальників, конкурентів (прямі і які використовують товари-замінники), закон, держ органи - громадські організації (профспілкові організації).

Фактори опосередкованого впливу можна проаналізувати за допомогою PEST- аналізу (P – політико-правові фактори, E – економічні фактори, S – соціально-культурні фактори, T – техніко-технологічні фактори).

Споживачі - фіз або юр.особи, які використовують продукцію організації для особистих потреб або потреб своєї організації. Конкуренти-виробники подібної продукції на ринку.

Постач - це фірми або окремі особи, які здійснюють постачання машин устаткування, інших мат.ресурсів для задоволення технологічних або особистих потреб організації. Стан економ - це тенденція та рівень інф-ї, ставки банк.

“Організація - група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети або спільних цілей”.

Ознаки організації:

 - наявність мети

- відособленість-саморегулювання

- наявність адміністративного центру управління

- організаційна культура.

- сукупність цінностей, символів, які формують взаємовідносини колективу. Всі організації мають загальні для них характеристики.

1) чотири види ресурсів:людські ресурси;фінансові ресурси;фізичні ресурси (сировина, устаткування тощо);інформаційні ресурси.

2) є відкритою системою. Ресурси, які організація використовує для виробництва продукції (надання послуг) вона забирає із зовнішнього середовища.

3) горизонтальний і вертикальний поділ праці.

4) всі організації мають структуру (сукупність підрозділів та зв’язків між ними, а також взаємовідносин між рівнями управління та функціональними сферами діяльності). Глобальною метою - є досягнення успіху.

Внутрішнє середовище - це сукупність компонентів, пов’язаних між собою за допомогою певних структур в межах організації. До основних змінних внутрішнього середовища належать: цілі, завдання, структура, технології та люди.

Цілі – конкретний кінцевий стан або бажаний результат, якого намагається досягти група, працюючи разом.

Завдання – передбачена робота або серія робіт або її частина, яка повинна бути виконана заздалегідь встановленим способом у заздалегідь встановлені строки.

Структура - це логічні взаємовідносини організаційних форм, протікання технологічних процесів, переробки ресурсів, побудовані в такому вигляді, який дозволяє найбільш ефективно досягати цілей організації. Схема структури організації завжди розробляється з верху до низу.

Технології – процес перетворення в системі, який складається з відпрацювання програмі здійснення порядку виконання операцій над ресурсами та інформацією з метою перевтілення їх у бажану продукцію.

Кадри, персонал – це персонал зі своїми запитами, характеристиками та переживаннями. Люди - центральний фактор організації.

Менеджмент (управління) існував у яких-небудь формах завжди там, де люди працювали групами. Три сфери застосування управління:

– політична - встановлення і підтримка порядку в групах;

– економічна - пошук, виробництво і  розподіл ресурсів;

– оборонна - захист від ворогів.

Менеджмент – це:

1) галузь людських знань,

2) сфера прийняття управлінських рішень,

3) орган управління.

Суть менеджменту найчастіше розглядається як сукупність діяльності, пов'язаної з керівництвом людьми, використанням їх праці, інтелектуальних здібностей, мотивів із визначенням цілей і завдань бізнесу, створенням механізму управління, розробкою планів, формулюванням відповідних правил і процедур, визначенням не лише того, що і коли робити, а й як саме і хто виконуватиме намічене.

На думку спеціалістів з менеджменту, його складовими є теорія керівництва, мистецтво управління і практичний досвід управління. Можна розглядати як систему (єдине ціле), що складається з частин (елементів).

Такими частинами є:

- мета і принципи менеджменту;

- функції управління;

- методи менеджменту;

- кадри менеджерів;

- структура управління бізнесом;

- техніка і технологія управління;

- інформація в менеджменті.

Основне завдання менеджменту — зробити людей здатними до спільних дій постановкою єдиних цілей, наділенням цінностями, правильною структурою організації, вихованням необхідних трудових навичок і забезпеченням професійного розвитку.

В залежності від сфери дії, виділяються різні види менеджменту: загальний, або адміністративний менеджмент, галузевий, організаційний, функціональний, підприємницький, міжнародний та інші.

Менеджмент визначається як процес, за допомогою якого професійно підготовлені спеціалісти формують організації та керують ними шляхом постановки цілей та розробки засобів їх досягнення.

Процес менеджменту передбачає виконання функцій планування, організації, координації, мотивації, контролю праці робітників організації для досягнення певних цілей. Тому менеджмент - це вміння досягти поставлених цілей, спрямовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки людей, які працюють в організації. Тому можна розглядати менеджмент як процес впливу на діяльність окремого працівника, групи, організації в цілому з метою досягнення найкращих результатів.

Мистецтвом досягти цілі повинен володіти певний прошарок суспільства - менеджери, робота яких полягає в організації та управлінні зусиллями всього персоналу для досягнення цілей. Тому менеджмент визначається як орган чи апарат управління.

Якщо під менеджментом розуміти поточний процес виконання функцій управління підприємством, то це - функціональна характеристика менеджменту.

Врешті, менеджмент як мистецтво управління виробничими процесами конкретною особою є особовою характеристикою його.

Узагальнюючи різноманітні характеристики менеджменту, можна дати таке визначення його: менеджмент - це система організації колективної праці, ефективного використання ресурсів, концентрації зусиль на безперервному підвищенні якості роботи персоналу підприємства (організації).

Важливою складовою частиною менеджменту створення відповідних умов праці або виробничого середовища. Сюди відносять правові норми, що регулюють працю робітників, фахівців і управлінських працівників, додержання гігієнічних та ергономічних параметрів робочих місць, приміщень та устаткування; психофізіологію трудових процесів тощо.

Одним із факторів підвищення результативності менеджменту є розподіл праці працівників апарату управління, тобто їх спеціалізація або розмежування повноважень, прав і відповідальності. В економічній літературі праця управлінського персоналу поділяється на три основні види: функціональний, структурний і професійно-кваліфікаційний.

Функціональний розподіл праці працівників апарату управління грунтується на формуванні груп працівників управління, які виконують подібні функції менеджменту.

Структурний розподіл праці працівників апарату управління відбувається у двох напрямах: горизонтальному та вертикальному. Горизонтальний розподіл праці працівників апарату управління відбувається відповідно до призначення підрозділів організації. Вертикальний – для координації праці управлінського персоналу в групах та підрозділах і організації в цілому.

У результаті вертикального розподілу праці управлінського персоналу утворюються декілька рівнів управління. Для невеликих за кількістю працюючих організацій характерним є утворення двох рівнів, але у більшості випадків присутня трьохрівнева структура управління, зокрема, вищий, середній і низовий.

До вищих рівнів управління належать менеджери, їх заступники, інші працівники апарату управління, які організовують загальне стратегічне керівництво організацією.

Від менеджерів вищого рівня вимагається, перш за все, вміти передбачати перспективу розвитку організації, визначати головні цілі, стратегію і тактику. Для виконання цього необхідні певні знання та досвід у підборі та розстановці кадрів, також розуміння особливостей технологічних процесів.

Управлінці середнього рівня відповідають за певні технологічні процеси, які відбуваються у структурних підрозділах організації, що теж мають свої підрозділи.

Менеджери середнього рівня повинні мати знання, уміння, досвід у справах міжособових відносин та організації тегнологічних процесів.

Менеджери низового рівня відповідають за технологічні процеси у пілрозділах, до складу яких входять працівники фізичної або розумової праці.

Від менеджерів низового рівня вимагається знання та навички організації щоденного трудового процесу. Професійно-кваліфікаційний розподіл праці працівників апарату управління відображає складність виконуваних управлінських робіт за такими категоріями, як керівники, спеціалісти та службовці.

Керівники – менеджери, у яких головним завданням є прийняття управлінських рішень та їх практичне виконання.

Спеціалісти – управлінський персонал, який розробляє проекти майбутніх управлінських рішень.

Службовці – працівники апарату управління, які забезпечують управлінською інформацією весь процес управління.

Умовою ефективної діяльності керівника є добре розвинуте стратегічне мислення, уміння заглянути набагато кроків уперед. Сучасний менеджер в Україні – це такий керівник, який має: певну фінансову самостійність; організовує виробництво; вміє вивчати ринок; відчуває кон’юнктуру та динаміку попиту; може оперативно перепрофілювати виробництво з врахуванням вимог часу; одночасно вміти працювати в єдиній команді та реагувати на зміну зовнішніх умов. Не дивлячись на різні підходи до ролі менеджера можна виділити три управлінські ролі:

1) роль з прийняття рішення – менеджер визначає напрям руху підприємства, розподіляє ресурси, несе відповідальність за прийняття рішень, він повинен ризикуючи повести колектив в певному напрямі;

2) інформаційна роль – менеджер збирає і аналізує інформацію про внутрішнє та зовнішнє середовище, доводить інформацію до підлеглих, і від того, як він чітко це виконує, залежать результати його праці;

3) виступає у ролі керівника – формує відносини всередині та ззовні організації, мотивує членів колективу на досягнення мети фірми, це лідер, за яким ідуть люди.

Залежно від позиції менеджерів в організації, завдань, які вони вирішують, характеру реалізованих функцій, дані про ролі можуть бути притаманні їм в більшій чи меншій мірі. Проте кожен менеджер обов'язково приймає рішення, працює з інформацією і виступає керівником по відношенню до певної організації.

Менеджер – це керівник, який наділений повноваженнями з прийняття рішень щодо діяльності фірми, яка функціонує в ринкових умовах, він має відносну фінансову самостійність і може підбирати та оцінювати своїх працівників.

Менеджери займають різні керівні посади і від цього залежить їхня службова поведінка.

За його класифікацією ці ролі можна звести до трьох великих категорій: ролі міжособистісного спілкування, інформаційні ролі, ролі з прийняття рішень.

Наука про менеджмент виникла на початку XX ст. і динамічно розвивається. Цей процес зумовлений науковотехнічним прогресом, нарощенням масштабів виробництва, необхідністю систематизації, чітким і раціональним використанням набутого досвіду, зростанням ролі людського фактора як потужного ідейного генератора тощо.

Необхідність в управлінській діяльності виникла на перших етапах становлення людського суспільства. Первісні люди змушені були певним чином будувати свою діяльність. Так, у процесі полювання, пошуку рослинної їжі виникала потреба у створенні груп мисливців, збирачів плодів тощо. З'являлися перші лідери (вожді), виникала необхідність в управлінських (хоч і примітивних) функціях (розроблення плану полювання на мамонта, розташування мисливців під час полювання на хижаків, заохочення членів колективу шляхом поділу туші та ін.).

Але ця управлінська діяльність здійснювалася не послідовно (щоразу мала різний характер), не продумано (не застосовувались єдині принципи та підходи, не бралися до уваги закономірності та попередній досвід). Тому це не дає підстав стверджувати, що наука про менеджмент зародилась у первісні часи. Навіть за рабовласницького ладу, феодалізму певних обґрунтованих підходів та механізмів менеджменту не було створено.

Давньоруський князь чи французький король, як правило, управляв своїм князівством (королівством), приймаючи рішення на власний розсуд, без урахування відповідних принципів, прогнозів, не роблячи навіть спроб вивчити закономірності управлінського процесу, узагальнити набутий досвід, сформувати підходи, принципи тощо.

З розвитком виробничо-господарської діяльності людей виникли певні організаційні форми (майстерні, господарства поміщиків, примітивні підприємства тощо). Однак управління ними не ґрунтувалося на узагальненнях, принципових положеннях, виявлених тенденціях. Потреба в науці про менеджмент з'явилася наприкінці XIX — на початку XX ст., що було зумовлено появою машинного виробництва. Саме тоді почали формуватися великі підприємства, на яких працювали десятки, сотні, навіть тисячі людей.

У зв'язку з цим виникли проблеми планування їх діяльності, організування робочих місць, створення ефективної системи стимулювання працівників, розроблення технологічних процесів, забезпечення точного обліку, контролю тощо. Саме розвиток машинного виробництва зумовив необхідність дослідження економістами, соціологами, психологами та технологами закономірностей управління людьми, з'ясування тенденцій розвитку виробничо-господарської діяльності під дією управлінського впливу, розроблення стандартних положень, інструкцій тощо.

Класична теорія менеджменту включає дві школи:

а) школу наукового управління;

б) адміністративну школу (класичну теорію організації).

Появу цієї школи пов'язують з іменами А. Файоля, Л. Урвіка, Д. Мунл. А. Файоль керував великою французькою компанією з видобутку вугілля. Л. Урвік був консультантом з питань управління в Англії. Д. Мунл працював під керівництвом Альфреда П. Слоуна в компанії "Дженерал Моторе".

Школа адміністративного управління базувалася на розробці й використанні універсальних принципів і функцій управління підприємством, таких як: структура виробництва, розподіл праці, централізація, ініціатива, планування, дисципліна, система заохочень, підпорядкованість особистих інтересів загальним.

Метою класичної школи було створення універсальних принципів управління. При цьому виходили із ідеї, що дотримання цих принципів безперечно забезпечить успіх організації.

Суттєвий вклад у теорію і практику управління був зроблений інженером-механіком Гаррінгтоном Емерсоном (1853-1931), який одержав освіту в Німеччині і працював в США. Йому належать найважливіші відкриття принципів підвищення продуктивності праці. Сьогодні, при переході до економічних, демократичних методів керівництва народним господарством, доцільними будуть думки Емерсона про організацію системи управління на підприємстві.

Головну увагу Файоль приділяв управлінню персоналом, насамперед адміністративним кадрам.

А. Файолю належить розробка ряду принципів адміністративного управління, які, на його думку, є універсальними для будь-якої організації. Ці принципи не втратили свого значення і нині.

Поведінкові теорії менеджменту виникли як реакція на недоліки класичних теорії. Тому їх часто об’єднують загальною назвою «неокласична теорія менеджменту». Виникненню поведінкових теорій багато в чому сприяли досягнення промислової психології (Хьюго Мюнстерберг «Психологія та промислова ефективність», 1912; Ліліан Гілбрет «Психологія управління», 1914; результати Хоторнських експериментів Елтона Мейо).

Поведінкові теорії менеджменту опрацьовували Мері Паркер Фоллет, Ренсіс Лайкерт, Дуглас МакГрегор, Фредерік Герцберг та інші.

Поведінковий підхід до менеджменту включають в себе дві школи:

а) школа людських відносин. Представники цієї школи досліджували переважно проблеми індивідуальної психології працівників організації. Їх зусилля були зосереджені у сфері поведінки індивідуума в організації, на його мотивації.

б) школа організаційної поведінки. Її представники концентрували увагу на вивченні типів групової поведінки, на розумінні організації як складного соціального організму, який знаходиться під впливом певних уявлень, звичок, конфліктів, культурного оточення тощо.

В загальних рисах основна мета обох шкіл полягає у підвищенні ефективності організації шляхом підвищення ефективності використання її людських ресурсів.

Кількісний підхід (школа науки управління). Теоретики цієї школи розглядали управління як систему математичних моделей та процесів.

В основу кількісної школи покладено ідею про те, що управління є певним логічним процесом, який можна відобразити за допомогою математичних символів та залежностей.

Основний внесок цієї школи в теорію управління - спрощення управлінської реальності за допомогою математичних моделей.

Загальним для усіх ранніх теорій менеджменту було те, що вони пропонували кожна свій єдиний «рецепт» підвищення ефективності управління. Кожна з них не була помилковою та зробила важливий внесок у розуміння сутності менеджменту. Проте кожна з них одночасно обмежена з точки зору вузького погляду на багатомірність управління.