Распечатать страницу

Семінар Категорії етики

« Назад

Код роботи: 110

Вид роботи: Презентація

Предмет: Етика та естетика

Тема: Категорії етики

Кількість сторінок: 18

Дата виконання: 2016

Мова написання: українська

Ціна: безкоштовно

1. Понятійно-категорійний апарат етики

2. Добро і зло як базова проблема етики та їх взаємовідносини

3. Проблема сенсу життя людини як проблема моральності

Літературні джерела

1. Малахов В.А. Етика. – К., 1996.

2. Мід Дж. Принципи етики. М., 1984.

3. Давыдов Ю.Н. Этика любви и метафизика своеволия. – М., 1989.

4. Аболина Т.Т. Исторические судьбы нравственности (философский анализ нравственной культуры). – К., 1992.

5. Ермоленко А.Н. Этика ответственности и социальное бытие человека. – К., 1994.

6. Митлс. А.А. Совесть. Мыслители разных эпох о совести // Этическая мысль. – М., 1990.

7. Мовчан В.С. Етика: Навчальний посібник. – К., 2007.

8. Тофтул М.Г. Етика: Навчальний посібник. – К., 2006.

1. Понятійно-категорійний апарат етики

Етика як наука має свій понятійно-категорійний апарат. Такі поняття як «норов», «вчинок», «моральна норма», «моральний принцип», «моральний ідеал», «оцінка» тощо вживаються і змістовно розкриваються переважно в етиці. До етичних категорій належать «добро» і «зло», «обов’язок» і
«совість», «честь» і «гідність, «справедливість» і «відповідальність», «моральний вибір» і «моральний конфлікт», «сенс життя» і «щастя», «товариськість», «дружба», «любов» тощо. У них розкриваються найістотніші властивості моральної реальності. У цілому ж система категорій і понять, або понятійно-категоріальний ряд, розкриває зміст предметної сфери етики.

Совість — це одна з провідних категорій етики, найбільш складне структурно-функціональне утворення моральної самосвідомості особистості, інструмент суспільної оцінки і самооцінки моральної особистості.

Достатньо складним питанням в етиці завжди було питання про природу совісті, її виникнення, різноманітність її проявів, адже совість регулює такі дії людини, про яга відомо тільки їй самій, тільки совість виявляється єдиним моральним суддею людини, безособовою, але нещадною силою самоволодіння і самоконтролю особистості.

У грецькій міфології прояв совісті пов'язувався з образом богинь помсти Ериній, завдання яких відшукувати гріхи усміх людей, оскільки їм належало право покарання за скоєне зло. І в цю ж епоху в давньогрецьких літературних джерелах знаходимо лінію розвитку уявлень про совість, де герої (наприклад Еврипіда) страждають вже не від помсти богинь і не тільки від суспільної думки, а від власних докорів совісті, від усвідомлення скоєного.

Теоретичне пояснення категорії совісті нерозривно пов'язане із загальними філософськими і етичними позиціями мислителів. У домарксистських етичних вченнях можна виділити кілька основних напрямів, які досліджують дану категорію з різних позицій. Релігійно-ідеалістичні теорії розглядають совість як похідне від вічних, абсолютних ідей чи апріорного морального закону, як щось природжене чи дане Богом. Важливо виділити теорії, які обґрунтовують земні джерела совісті, визначають її реальними умовами життя людей, їх потребами, інтересами, стосунками, що визнають значимість виховання, просвіти у її формуванні, які зв'язують ідею совісті з біологічним походженням людини.

Марксизм обґрунтовує виникнення совісті лише на певному ступені розвитку людського суспільства, і тому її зміст носить історичний характер. Вона народжена потребами людського співжиття, соціальними відносинами людей у процесі їх суспільно-трудової практики. Совість як здатність людини контролювати свої дії, наповнюється конкретним змістом внаслідок не простого спілкування з іншими людьми, а внаслідок належності людини до певної соціальної групи, класу. Пов'язуючи природу совісті з соціальною сутністю людини, марксизм підкреслює класовий характер її змісту.

Поняття совісті як і осмислення категорії «совість» історично змінювалося. У загальному вигляді слід підкреслити, що совість — специфічна форма відбиття об'єктивного світу. Об'єктивне джерело її формування і розвитку — у встановлених суспільством нормах моралі, які врешті-решт відбивають економічний лад суспільства. На основі встановлених, прийнятих у суспільстві норм моралі, загального світогляду людина виробляє власні моральні переконання і керується не тільки усталеними вимогами і нормами, а й своїми внутрішніми переконаннями, під впливом яких і виробляється оцінка вчинків, думок, почуттів, тобто діє совість. Засвоєні особистістю уявлення про добро, справедливість, обов'язок тільки тоді стають внутрішньою підвалиною совісті, коли перетворюються на переконання. Якщо людина не впевнена в своєму обов'язку творити добро, то не відчуває потреби чинити справедливо, тобто не володіє совістю.

Совість структурно і функціонально виступає як ядро моральної самосвідомості, а моральні переконання — серцевина совісті. За цим сенсом совість служить суб'єктивним вираженням моральної сутності особистості, показником рівня її соціальної моральної зрілості.

У совісті як моральному явищі слід виділити три складових елементи: раціональний, почуттєвий, вольовий. Раціональна частина совісті: розумне усвідомлення морального значення скоєних дій, яке носить характер засудження чи схвалення. Характерно, що суд совісті, як внутрішня активність самосвідомості, відбувається незалежно від поінформованості інших людей про предмет совісті.

Розумному судженню морального значення здійснених дій сприяє відповідне почуття, завдяки якому емоційний характер совісті виявляється у вигляді почуття моральною задоволення чи незадоволення собою. Почуття морального задоволення називають самоповагою. Почуття незадоволення собою набуває форму каяття, докорів совісті, почуття сорому, які є одними з найсильніших людських емоцій.

У совісті неодмінно присутній і вольовий момент. Совість велить, змушує чинити певним чином і тим самим надає цінність усякому судженню і почуттю. Цей елемент совісті характеризує загальний напрям усієї поведінки в особливих, суперечливих людських ситуаціях, ту силу душевного напруження особистості, яка відкривається у процесі внутрішньої боротьби між добрими і злими намірами, мотивами, цілями.

Совість не виникає раптово і не зникає безслідно, а поступово формується в процесі моральної діяльності особистості, прогресуючи чи деградуючи залежно від багатьох об'єктивних і суб'єктивних причин. Вона постійно присутня у самосвідомості морально зрілої особистості як потенційна здатність чи реальний процес.

Отже, совість — категорія етики, що характеризує здатність особистості здійснювати самоконтроль, усвідомлювати моральні суспільні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і виробляти самооцінку здійснених вчинків. Це один із проявів моральної самосвідомості особистості. Совість означає усвідомлення моральної відповідальності індивіда за свою поведінку, що включає моральну самооцінку, вольовий самоконтроль з точки зору моралі всього суспільства.

Категорією «гідність» в етиці прийнято позначати об'єктивну цінність особистості, її соціальну значимість як відповідну, адекватну з людською сутністю, тобто ту якість, за якої людина чинить так, як належність її сутності і призначенню, як повинна чинити саме людина. У широкому сенсі слово «гідність» означає цінність людини для інших людей, для суспільства незалежно від її соціального стану, професії, національності. Гідність у вузькому сенсі — це оцінка людиною себе як моральної особистості, що значима для оточення, для суспільства. У даному випадку ми маємо справу з позитивним оціночно-емоційним ставленням до себе у формі свідомості і почуття власної гідності. Повага до самого себе, чи почуття власної гідності — це те, що більш за все підносить людину. Почуття гідності успішно розвивається і функціонує на основі усвідомленого ставлення до себе як до суб'єкта моральної діяльності, розуміння своїх обов'язків і прав людини і громадянина. Це почуття укріплюється, якщо індивід усвідомлює і переживає те, що вільно і повно може виявити свої здібності і можливості, реалізувати свою активність і творчість. Тобто почуття власної гідності виступає у вигляді синтетичної самооцінки моральних якостей в їх системній єдності.

Отже, гідність як етичну категорію слід визначити таким чином: це об'єктивна, суспільно-моральна цінність особистості, а також потреба, і власне оцінка людиною своєї моральної цінності. Це потреба позитивної самооцінки своїх вчинків, самоповага, осмислена гордість за себе.

Поняття гідності настільки тісно взаємопов'язане з поняттям честі, що іноді досить складно чітко визначити відмінності в їх змісті. Честь і гідність — показники моральної цінності людини. За допомогою них визначається моральність і окремої людини, і колективу, і навіть суспільства. Але між цими поняттями існує різниця, яка полягає в тому, що гідність — це моральне ставлення до самого себе, внутрішнє визнання, самоповага, а честь означає зовнішнє визнання, оцінку дій, діяльності особистості з боку інших.

Уявлення про честь у своєму класичному вигляді сформувалось у феодальній моралі, де дотримання кодексу честі було і зовнішньою ознакою приналежності до стану, і способом усвідомлення свого місця в ньому.

У подальшому розуміння честі особистості пов'язується з її залежністю від соціального стану, але до уваги беруться, перш за все, особисті заслуги людини, її праця, міра людяності, що і визначає міру пошани і поваги.

Формування і реалізація моральних чеснот є свого роду утвердженням власної гідності. А коли цю гідність оцінюють інші люди, — приходять визнання, повага. Феномен визнання і поваги називається честю.

Визнання цінності особистості багато в чому залежить від її репутації у суспільстві, у колективі. Репутація — це цілісне уявлення про людину, про її духовне багатство чи убозтво, про її практичні здібності, досягнення й недоліки. Репутація може бути позитивною і негативною і виявляється в думці більшості колективу про переважні чесноти чи вади індивіда. Позитивна репутація викликає суспільну повагу, що робить честь людині.

Іноді з метою завоювання певної репутації, людина може створювати свій певний образ в очах оточуючих, або імідж (імідж інтелектуала, модниці, радикально мислячої людини тощо), що пов'язане з проявом продуманого відповідного стилю поведінки і стосунків. Ставлення колективу, групи до іміджу конкретного індивіда, його сприйняття, ухвалення поведінки можуть впливати на міру поваги, на честь особистості.

Отже, категорія честі в етиці пов'язується із суспільною оцінкою і визнанням моральних заслуг і достоїнств людини як представника певної спільноти (нації, держави, міста, трудового колективу тощо) і як виконавця конкретної соціальної ролі, діяльності (батьків, професіонала, громадського працівника, військового, спортсмена тощо).

 

2. Добро і зло як базова проблема етики та їх взаємовідносини

В етиці категорією, що позначає вищу цінність, є добро, яке відображає абсолютне, ідеально досконале. Цінність можна розглядати як засіб відображення дійсності у свідомості людини, тобто суб'єктивного відображення об'єктивної реальності. Цінності відображаються у свідомості людей у вигляді оціночних суджень. Оскільки дійсність не знає абсолютного, цінності мають відносний характер. Критерієм оцінки виступає узагальнений образ, зразок, ідеал.

В історичному розвитку ціннісної свідомості, в історії моральної філософії і моралістики, незважаючи на збереження лексичної єдності ("старе добре вино", "добрий кінь", добра робота", "добре діяння", "схвалення"), відбувається розуміння смислових відмінностей у вживанні слова "добро". Найважливішим при цьому було розрізнення добра у відносному абсолютному значенні. "Добре" в одному випадку - це хороше, приємне і корисне, а значить, цінне ролі чогось іншого, цінне для даного індивіда, в обставинах, що склалися, а в другом - є вираз добра, тобто цінного самого по собі і не службовця засобом ради іншої мети. Добро в цьому другому абсолютному значенні - моральне, етичне поняття. Воно виражає позитивне значення явищі або подій в їх відношенні до вищої цінності - до ідеалу.

Зло є протилежність добра. Історичний процес формування цих понять був процесом становлення і розвитку самої моралі. Що тут відбувається?

По-перше, добро і зло усвідомлюються як особливого роду цінності, які не торкаються природних або стихійних подія явищ. Те, що трапляється саме по собі, тобто стихійно, може мати благі або злі наслідки для людини. Але такі події, що стихійно трапляться, і явища самі по собі не стосуються того, про що мислять в категоріях добра і зла, вони лежать по той бік добра і зла. Добро і зло характеризують навмисні дії, досконалі вільно, тобто вчинки.

По-друге, добро і зло позначають не просто свободу вчинків, але дії, свідомо співвіднесені з певним стандартом - ідеалом. У стихії проривається початковий хаос. Природа сліпа в своїх стихійних проявах. Людина ж володіє силою в якійсь мірі приборкувати стихію. Принаймні, стихію свого характеру: не піддаватися гніву, не вдаватися до спокус (спокусі похітливості, користі, влади або слави), не розпускатися утримуватися від розбещеності і т. д. У всіх цих випадках об будівлю слід розуміти в майже буквальному значенні цього слова надягання узди. Людина може приборкувати себе.

Отже, зміст добра і зла обумовлений ідеалом етичної досконалості: добро - це те, що наближає до ідеалу, зле - те, що віддаляє від нього.

Знаючи, що в історії існували різні думки щодо того, до чого повинен прагне людина, щоб досягти досконалості, легко уявити концептуальну різноманітність в трактуваннях добра і зла. У залежності нормативного змісту, що вкладається в уявлення ідеалі, добро і зло трактувалися як щастя і нещастя, насолода і страждання, користь і шкода, що відповідна обставинам і суперечить їм і т. д.

Спостереження і поверхневе осмислення дійсної різноманітності в змістовному тлумаченні добра і зла можуть привести до висновку про відносність понять про добро і зло, т.е релятивізму в моральних думках і рішеннях: одним подобаються задоволення, іншим - благочестя. Доведена до крайнощів, така позиція може обернутися моральним волюнтаризмом: сьогодні я виконую борг, а на свято потішу себе задоволеннями, ну, а якщо сподобається, так і в подальші будні можна буде продовжити насолоджуватися.

Нарешті, по-третє, добро і зло як моральні поняття пов'язані з душевним і духовним досвідом самої людини і існують через цей досвід. Як би не визначалися філософами джерела добра і зла - творяться вони людиною за міркою її внутрішнього світу. Відповідно, утвердження добра і боротьба із злом досягаються головним чином в духовних зусиллях людини. Зовнішні дії, хай і корисні для оточуючих, але не натхненні прагненням людини до доброчинності, залишаються лише формальним обрядом. Більш того, будь-які цінності - насолода, користь, слава, краса і т.д. - можуть бути як добром, так і злом залежно від того, як індивід переживає свій конкретний досвід "освоєння" цих цінностей у ставленні до ідеалу, до вищого блага.

За своїм імперативно-ціннісним змістом добро і зло є ніби двома сторонами однієї медалі. Вони взаємовизначені і в цьому вони ніби рівні. Людина взнає зло, оскільки має певне уявлення про добро; вона цінує добро, випробувавши на власному досвіді, що таке зло. Здається, логічно бажати тільки добра, і не можна повною мірою відмовитися від зла, не ризикуючи в той же час втратити добро. Існування зла інколи видається своєрідною умовою або неодмінною обставиною існування добра. Добро і зло пов'язані тим, що вони взаємно заперечують одне одного Вони змістовно взаємозалежні.

Уже в давнину була глибоко осмислена ідея непереборного зв'язку добра і зла.

Старовинна китайська притча розповідає про хлопця, який звернувся до мудреця з проханням узяти його до себе в учні з тим, щоб наставити на шлях істини.

- чи умієш ти брехати? - запитав мудрець.

- Звичайно, ні! - відповів хлопець.

- А красти?

- Ні.

- А вбивати?

- Ні...

- Так іди, - вигукнув вчитель, - і пізнай все це. А пізнавши, не роби!

Що хотів сказати мудрець своєю дивною радою? Адже не те, що треба зануритися в зло і ваду, щоб знайти істинне розуміння добра і спіткати мудрість. Напевно, заради отримання мудрості хлопець не повинен вчитися лицемірити, хитрувати, вбивати. Думка мудреця була інша: хто не взнав і не пережив зла, той не може бути по-справжньому, активно добрий. Ця ідея проходить через всю історію філософії і конкретизується у ряді етичних положень.

По-перше, добро і зло змістовне діалектично взаємовизначені і пізнаються в єдності, одне через інше. Досвід зла може бути плідним лише як умова пробудження духовної сили опору злу.

По-друге, без готовності чинити опір злу недосить розуміння зла і протистояння злу; саме по собі це не приведе до добра. Недостатньо вивчити дорогу в Пекло, щоб потрапити в Рай, хоча цю дорогу треба знати обов'язково:, щоб не опинитися на ній в своїх благих намірах, пам'ятаючи відому приказку: "Благими намірами викладена дорога до Пекло". Тим більше що, як правило, ця дорога починається у власній душі.

По-третє, добро і зло не просто взаємовизначені, вони функціонально взаємообумовлені: добро нормативно значуще в протилежності злу і практично затверджується у відкиданні зла.

От як підсумовує свій роздум про добро і зло, про суть моральності і призначення людини Н.А. Бердяєв: "Основне положення етики, що зрозуміла парадокс добра і зла, може бути сформульовано так: роби так, як нібито ти чуєш Божий заклик і покликаний у вільному і творчому акті брати участь в Божій справі, розкривай в собі чисту і оригінальну совість, дисциплінуй свою особу, борися із злом в собі і навколо себе, але не для того, щоб відтісняти злих і зло в пекло і створювати пекельне царство, а для того, щоб реально перемогти зло і сприяти проясненню і творчому перетворенню злих".

Людині постійно доводиться вибирати між позитивними цінностями. Точніше, між діями або способами життя, в яких затверджуються різні позитивні цінності. При цьому людина часто опиняється в ситуаціях, коли доводиться ухвалювати рішення, що не лежать в рамках однозначного протистояння добра і зла. Не те щоб ці рішення лежали по той бік добра і зла. Це - рішення в умовах вибору між великим і меншим добром або великим і меншим злом.

Наприклад, як ставитися до аборту? Не до абортів взагалі: взагалі - ясно, що необхідно робити все, щоб не виявлятися за ситуації, коли встає питання про аборт, іншими словами, абортів слід уникати. Проте через різні причини виникають ситуації, коли перед жінкою або, у випадку сприятливішої ситуації, перед жінкою і чоловіком встає питання про аборт. Аборт - зло. Але "небажаність" дитини - теж зло. Або можливі, обумовлені якимись захворюваннями, негативні медичні наслідки вагітності для жінки - теж зло. На цьому рівні моралі вибір особливо важкий. Тим більше в ситуаціях, коли доводиться вибирати за принципом "якнайменшого зла". Подібні ситуації завжди сприймаються моральною свідомістю як трагічні. У випадку з різними позитивними цінностями з більшого і меншого добра вибирається у будь-якому випадку добро. При виборі навіть меншого зла, вибраним є зло. Наслідки такого вибору - не як меншого зла, а як зла, непередбачувані як для оточення, так і для самого обираючого. Такий вибір вимагає практичної мудрості.

Інший практично важливий аспект морального вибору пов'язаний з тим, що добро і зло, будучи "збалансованими" на рівні понять, надають нерівні підстави для оцінки відповідних дій. Одна справа вершити добро або зло, і інше - дозволяти злу творитися (іншими людьми, збігом обставин і т. д.).

Зі сторони в цьому убачають "абсолютне зло", тим більше якщо таким діям нічого не вдається протиставити, принаймні, вчасно. За розмовами про "абсолютне зло" нерідко ховається розгубленість перед дійсною безліччю того, що здатне принести людині горе, знищити її. Також може ховатися і небажання або нездатність зрозуміти, що справжнє джерело зла знаходиться в самій людині, втім так само, як і справжнє джерело добра.

 

3. Проблема сенсу життя людини як проблема моральності

Сучасні соціологи, філософи, що досліджують цю проблему, визначають, що зміст сенсу життя є своєрідним відбиттям історичних умов і можливостей реалізації людиною себе. За умов обмежених можливостей задоволення елементарних потреб, сучасна людина зневірюється в цінності завдань суспільного прогресу, все більш замикаючись на проблемах життєзабезпечення, розв'язання яких визначає його життєві цілі. Суперечливий характер досягнення таких цілей ускладнює узгодження кінцевої мети і моральних ідеалів життя, внаслідок чого сенс життя, позбавлений морального змісту, усвідомлюється як прагматична, утилітарна мета. Такі уявлення вважаються морально шкідливими, але вони відбиваються у способах і результатах досягнення індивідом провідних цілей і можуть призводити до відчуття невдоволеності власним життям.

Отже, сенс життя можна визначити як стійку, домінуючу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо виявляється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини вибору способу життя. Базою індивідуального вибору сенсу життя є відображення у свідомості людини об'єктивних основ людського буття, подолання суперечностей між вимогами суспільного ідеалу і змістом власної діяльності, суб'єктивними задумами і об'єктивними результатами і, нарешті, рівень розуміння і обґрунтування свого призначення і покликання, покладання цілей і перспективи власної життєдіяльності у контексті життя суспільства, соціальної групи, референтного оточення.

Щастя — це вищий прояв реалізації сенсу життя особистості. Без усвідомлення сенсу людського буття неможливо зрозуміти, яким чином людина може бути щасливою. В уявленнях про щастя перевагу має емоційний, почуттєвий аспект моральної свідомості, що відбиває високий ступінь внутрішньої задоволеності людини всією своєю життєдіяльністю чи окремими її моментами на основі самореалізації особистих потреб і здібностей, інтересів і цілей, бажань та ідеалів. Визначення нормативного змісту щастя було головним завданням з моменту його виникнення. Мислителі прагнули з багатьох індивідуальних уявлень вивести загальне поняття істинного людського щастя. Як же історично ставилася проблема щастя?

Сократ говорив, що щастя — зовсім не радість, задоволення, воно — в іншому: у внутрішньому стані душі, у володінні чеснотами, головна з яких — справедливість. Мислитель був переконаний, що щасливим може бути тільки людина прекрасна душею, справедлива.

Платон також вважав, що щастя — доброчинність, а найвища чеснота — справедливість. Саме вона — справедливість, є ключем до щастя. Філософ знаходить справедливість у державі що об'єднує усіх індивідів у єдине ціле, що приборкує індивідуалізм у різних його проявах і здатна, за Платоном, забезпечити щастя. Але у Платона це щастя не особисте, а щастя цілого, держави.

Інших поглядів дотримувався Епікур: краса почуттєвої насолоди, захоплення життям — ось цінності людської душі, яка не вічна, вона розпадається, зникає у вічності, а щастя — явище земне, прижиттєве. Проте, наполягаючи на насолоді, Епікур на живу, яскраву стихію почуттів накладає заборони і норми розумного, стверджуючи, що, якщо жити розумно і морально, можна жити приємно. І йде далі. Блаженство і щастя — це шлях до свободи, звільнення від страхів, журби, страждань. Епікур виступив проти святого: він прагнув звільнити людину від страхів перед невідомим — волею Богів, Роком, Долею — і відкрити шлях до віри в себе. Саме власна свобода від страхів, заборон робить людину щасливою. А щаслива людина не буде вершити зло.

Гуманісти Відродження були свого роду продовжувачами ідей Епікура, але їх світогляд був дітищем свого часу, де вихідною проблемою був пошук можливості сполучення особистих і суспільних інтересів, особистого і суспільного щастя. Вони вважали, що справа держави розсіяти ілюзії, створити ідеальні закони і досконале виховання, що спонукає до дійсного щастя.

Канта хвилювала антитеза: обов'язок — особисте щастя. Він розводить ці поняття, вважаючи, що щастя абсолютно вклоняється вигоді, користі, зраджує добро, тобто суперечить моральності. Найпрекрасніше в людині — служіння обов'язку, вірність йому всупереч пристрасті, успіху. За Кантом, щастя — це моральне щастя, воно дається людині за морально гідне життя.

Гегель пов'язує цю проблему з призначенням людини. Призначення людини як розумної, духовної істоти Гегель бачить у її здатності активно втручатися у зовнішні обставини, підкоряти їх собі, вільно обирати долю. На цьому шляху людина стикається з безліччю суперечностей, але розум дозволяє не ховатись від них, а переборювати. Щастя пробивається крізь муки і страждання, воно активно, діяльно працює для свого здійснення.

Матеріалістичне осмислення історії людського суспільства К. Марксом і Ф. Енгельсом розкрило нову сторінку в обґрунтуванні існуючої суперечності між особистим і суспільним, щастям і обов'язком, викриваючи сутність людського самовідчуження, роздвоєння. Філософи стверджували, що зміна людського життя, знищення матеріальних суперечностей неодмінно призведе до зникнення моральних суперечностей. І ця форма існування суспільства — комуністична — може бути досягнута спільною працею індивідів, для яких дане завдання стає особистою потребою й ідеалом. «Щастя — це боротьба», — коротко сформулював Маркс.

Виведення формули щастя — класична філософська проблема. Множинні спроби реалізації теоретичних схем загального щастя не завершувались успіхом. Нові теоретичні схеми не відповідали потребам більшості. Філософська формула щастя передбачає щастя нелегке і приписує тому, хто бажає щастя, остерігатися зовнішніх благ, обмежувати свої потреби, уникати задоволень. Повсякденні ж уявлення про щастя, навпаки, сподіваються на удачу, щасливий збіг обставин, на досягнення всього, до чого притягує і чого хотілося б мати. Ці дві сторони щастя завжди співіснують у суспільній свідомості, підтверджуючи і спростовуючи один одного, перетворюючись в особистісних розуміннях. Особливість щастя полягає в тому, що для нього немає рамок, воно завжди нове, несподіване, неповторне, воно в постійному русі, становленні. Розуміння щастя одного індивіда не співпадає із розумінням іншого.

Пов'язано це з тим, що щастя суб'єктивне, індивідуальне за формою переживання, але об'єктивне за змістом. Як поняття моральної свідомості, щастя за своїм об'єктивним змістом спирається на деякі загальні уявлення і закономірності щасливого життя, які присутні в суспільному досвіді й безпосередньо впливають на індивідуальні мрії, завдання, ідеали. Наприклад, задоволеність своєю роботою, радість спілкування з друзями, щастя сімейного життя тощо опосередковуються об'єктивною соціальною, моральною цінністю цих форм людського життя (праці, дружби, сім'ї тощо). Що ж може бути загальним у понятті щастя?

Безперечно, щастя — це стан душі. Л. М. Толстой зазначав, що щастя не в тому, щоб робити завжди, що хочеш, а в тому, щоб хотіти того, що робиш. Очевидно, перше, що обумовлює щастя, це здатність до його відчуття. Бути щасливим — означає бути самим собою, усвідомлювати себе у стані задоволеності життям, окремими його актами, досягненням поставленої мети тощо, що, у свою чергу, є ознакою глибини і талановитості особистості, тобто здатності бути щасливим.

Переживання щастя безперечно пов'язане із станом піднесення життєвих сил, здібностей, творчого досягнення, втілення життєвого задуму, тобто щастя — почуттєво-емоційна форма можливостей самореалізації особистості, що, у свою чергу, базується на генеральних цілях, сенсах та ідеалах життя. Щастя — це відчуття, усвідомлення та інтегральне позитивне ставлення суб'єкта до своєї моральної діяльності на основі власного розуміння сенсу життя, що переживається у вигляді оптимістичного умонастрою, задоволення повнотою свого буття, реалізацією цілей.

Сенс життя, щастя, обов'язок — це результати ціннісного засвоєння складних зв'язків, суперечностей, сутностей соціокультурних реалій, в яких відбивається моральне ставлення до людини. Відображуючи специфіку буття, творчості і стосунків суспільної людини, вони несуть у собі інформаційне і спонукаюче навантаження, яке орієнтує людську свідомість на вироблення моральних форм життя.