Курсова робота Етапи становлення українського балетного театру

Вступ

Розділ 1. Історичні передумови становлення українського балетного театру

1.1. Етапи становлення українського балетного театру

1.2. Формування професійного українського балетного театру

Висновки до розділу

Розділ 2. Перші українські балетмейстери встановлені балетного театру

2.1. Творчість В. Верховинця

2.2. Творчість М. Вериківського

Висновки до розділу 2

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Актуальність дослідження. Своїми джерелами український балет входив до народної хореографії до музичних танцювальних інтермедій шкільного театру в XVІІ-XVІІІ ст. Уперше в історії балетного театру класична та українська народно-сценічна хореографії об'єдналися, ставши плідним ґрунтом для створення своєрідної танцювальної лексики національних балетних вистав.

На переломі XVIII і XIX ст. почалося становлення українського світського театру, який пройшов кілька різних фаз і на кінець XIX ст. став справжнім професійним театром. Історично після шкільного з’явився вже наприкінці XVIII ст. новий тип українського театру у формі так званого кріпацького театру. Серед кріпацьких театрів в Україні відомими були театри поміщика Трощинського в селі Кибинці (керували ним В. Гоголь, батько М. Гоголя, та В. Капніст) і кобиляцького маршалка Гавриленка в селі Озерках, де виступав навіть М. Щєпкін. Мали свої кріпосні театри деякі польські вельможі у Правобережній Україні.

Як самостійний музично-хореографічний жанр національний балет виник і почав розвиватися лише у 20-30-х роках ХХ ст. Це пов'язано з відкриттям у 1925-1926 рр. в Україні державних оперних театрів. Розвиток становлення українського балетного театру проходи ряд етапів: кріпацький театр; міський театр; вільний театр та сучасний театр.

Мета дослідження є з’ясування особливостей етапів становлення українського балетного театру.

Об’єкт дослідження – визначні постаті становлення балетного театру.

Предмет дослідження – розвиток значення розвитку етапів становлення українського балетного театру.

Згідно з метою та предметом були визначені наступні завдання:

- дослідити етапи становлення українського балетного театру;

- дослідити формування професійного українського балетного театру;

- розглянути творчість В. Верховинця;

- розглянути творчість М. Вериківського.

Методи дослідження: біографічний метод, порівняльний аналіз історичної, культурологічної, мистецтвознавчої, історико-художньої, мемуарної літератури, синтез, співставлення, узагальнення джерел.

Отже, дослідження має важливе практичне значення при вивченні хореографічного мистецтва.

Структура роботи: курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури. Обсяг курсової роботи становить 28 сторінок без списку використаної літератури.

Виходячи з проведеного дослідження, можливо зробити наступні висновки:

Становлення українського балетного театру пройшов ряд етапів. Першим театром був кріпацький театр. Декілька кріпацьких театрів розмістили і в Україні. Серед них найпопулярнішими були театр в селі Кибинці Полтавської губернії в садибі вельможі Дмитра Трощинського, а також театр поміщика Д. Ширая в селі Спиридонова Буда на Чернігівщині. Останній неодноразово приїздив на гастролі в місто Київ.

В Західній Україні на Волині існував кріпацький театр в селі Романові, де ставили оперні вистави.

Перший Міський театр у Києві був побудований у 1804–1805 роках за проектом архітектора А.І. Меленського. В міських театрах Власного колективу театр не мав. Перший театральний сезон був відкритий, Кріпацькою трупою Д. Ширая, потім виступали польські та українські трупи А.Г. Змійовського (Жмійовського, 1816, 1819), Я.-Н. Камінського (1822), А. Ленкавського (1811–1816, 1823–1829), П.В. Рекановського (1843–1851), російські — за участю М.С. Щепкіна (вперше у 1821–1822 роках, також у 1843), російсько-українські трупи І.Ф. Штейна (1830–1834), Каратеєва (1842–1843). Крім Щепкіна, виступали інші видатні актори — П.С. Мочалов (з трупою Л.Ю. Млотковського), Л.І. Млотковська (1837–1840), В.І. Живокіні (з трупою Каратеєва, 1842), О.Є. Мартинов (1843), балерина Н.К. Богданова (1849–1850). Також тут виступали закордонні театри: французька драматична трупа мадмуазель Жорж (1841–1842), Мадридський королівський балет (1843) та інші.

Український балет як своєрідне художнє явище міг народитися лише разом з організацією національного балетного театру. 24 квітня 1925 році створюється в Харкові перша Державна українська опера. Молодий балетний колектив Державної української опери впевнено заявивши про себе вже на прем'єрі «Сорочинського ярмарку» М. Мусоргського.

Українська балетна вистава не могла з'явитися відразу, їй мала передувати тривала й наполеглива робота, пов'язана з опануванням як перлинами класичної хореографічної спадщини, так і багатствами національного народного танцю.

Цю складну працю молодий харківський колектив розпочав своїми першими постановками - інтерпретацією «Лебединого озера» та Гопаком у «Сорочинському ярмарок», які певною мірою накреслювали два шляхи розвитку українського балетного театрові, що, взаємодіючи й поступово зближуючись, вели митців до створення сучасного національного репертуарові.

Якісно нові українські балетні вистави могли з'явитися в результаті художнього синтезові досягнень класичної хореографії і скарбів національного танцювального мистецтва.

Василь Миколайович Верховинець (Костів) збирав, записував і переносив на сцену незмінні фольклорні зразки української народної хореографії. Аналізуючи творчу спадщину В. Верховинця, слід наголосити, що українське хореографічне мистецтво має духовний оберіг. Друковані праці «Українське весілля», «Теорія українського народного танцю», «Весняночка», всі його творчі і педагогічні надбання, консультації хореографічних постановок в оперних і балетних виставах, пронизані глибокою повагою і розумінням народної творчості, гордістю за українську культуру і великою любов’ю до неї.

Творча діяльність В. Верховинця як балетмейстера-постановника і хореографа-консультанта була важлива у вияскравленні й утвердженні своєрідного мистецького обличчя українського балетного театрові.

Особливо значну роль відіграв В. Верховинець у створенні першого героїчного українського балетові. Цим першим національним балетом ставши «Пан Каньовський» М. Вериківського, присвячений героїчній боротьбі українського народу проти панів у другій половині XVІІІ ст. Прем'єра його відбулася 19 квітня 1931 році на харківській сцені. «Пан Каньовський» продовжив кращі реалістичні досягнення героїчних балетів «Червоний мак», «Ференджі» та «Карманьола».

Уперше в історії балетного театрові два танцювальні струмені - класичний і український народний - злилися в «Пані Каньовському» у єдиний багатобарвний потік, що наповнив сцену не лише оригінальною хореографією, а й життєвою правдою й емоційною наснагою.

Перша героїчна національна балетна вистава, попри всі недоліки й прорахунки її творців, стала значним явищем у музично-театральному житті України. «Пан Каньовський» оспівував мовою танцю героїку народної боротьби з гнобителями, правдиво відтворював хвилюючі історичні події, малював переконливі характери мужніх синів і дочок трудового народу.

Михайло Іванович Вериківський — український композитор, педагог, диригент, фольклорист, музично-громадський діяч. Творча спадщина композитора включає понад 400 творів.

Сценічні твори:

- опери: «Діла небесні» (1931), «Сотник» (1939), «Наймичка» (1943, обидві — на сюжети поем Тараса Шевченка), «Втікачі» (1948), «Слава» (1961);

- музична комедія «Вій» (1936, 2-га редакція 1945 — комічна опера);

- балет «Пан Каньовський» (1930).

Симфонічні твори:

- ораторія «Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку» (1923);

- симфонічна сюїта «Веснянки» (1924);

- кантата «Гнів слов'ян» (1941);

- драматична симфонічна поема «Петро Конашевич-Сагайдачний» (1944).

Інше:

- понад 60 камерно-вокальних творів;

- понад 40 масових і близько 100 пісень для дітей;

- близько 100 обробок українських народних пісень для різних виконавців.

М.І. Вериківський створив музику для театрів «Березіль» та Київського імені І. Франка, Харківського дитячого театру, театральних вистав, кінофільмів «Чорна хмара» (1936), «Назар Стодоля» (1937), «Кармелюк» (1938), «Київ» (1945), «Собор» (1946).

Кращі сценічні інтерпретації партитури М. Вериківського відкрили перед балетними колективами новий плідний шлях мистецьких шукань на ґрунті органічного синтезові класичної та української народної хореографії, сприяли успішному створенню оригінального репертуарові та формуванню самобутніх індивідуальностей акторів та балетмейстерів.