Распечатать страницу
Главная \ База готовых работ \ Готовые работы по гуманитарным дисциплинам \ Филология \ 3186. Наукові статті з курсу Філологія – 20 статтей

Наукові статті з курсу Філологія – 20 статтей

« Назад

Код роботи: 3186

Вид роботи: Наукові статті

Предмет: Філологія

Тема: 20 статтей

Кількість стоірнок: 274

Дата виконання: 2017

Мова написання: українська

Ціна: безкоштовно

Філологія як життя (до 80-річчя від дня народження професора О. М. Мороховського)

Стилістичні засоби і прийоми крізь призму лінгвосинергетики

Концептуальная амальгама в словесном образе-метаболе (на материале американской поэзии постмодерна)

РАВЛИК і МЕТЕЛИК у вирі буття: когнітивні аспекти художнього символізму

Основы теории примарной метафоры

Морфологічний аспект розгортання текстових концептів французької художньої прози середини ХХ століття

Діахронічний вектор дослідження структур свідомості й мислення

Кумулятивный образ и связность текста

Категоризація і номінація нечітких сутностей та їх ознак

Феномен філософського дискурсу: сліди текстів, що не написані

STANCE: позиція суб’єкта дискурсивної діяльності

Дискурс-портрети історичних харизматичних політичних лідерів Німеччини й України (лінгвокультурний аспект)

Вербальні ефекти публічного виступу: когнітивно-риторичний ракурс (на матеріалі інавгураційних звернень Барака Обами та Віктора Януковича)

Змінені стани свідомості як текстовий феномен: досвід лінгвопсихологічного аналізу

Сатиричні засоби в художньому творі: комунікативно-прагматичні засади текстотворення

On developmental mechanisms in pluricentric languages

Концепт в перформативном лингвальном бытии человека

Корреляция понятий “языковая картина мира” и “языковая оценка”: за и против

Теория и практика лингвистических исследований харьковских романистов

Міжнародна наукова конференція “Слово й текст у просторі культури”

Філологія як життя (до 80-річчя від дня народження професора О. М. Мороховського)

Прощай, размах крыла расправленный,

Полета вольное упорство,

И образ мира, в слове явленный,

И творчество, и чудотворство.

Б. Пастернак

Восени минулого року наш університет вшановував пам’ять видатного вченого, доктора наук, професора Олександра Миколайовича Мороховського, який присвятив своє життя філології; точніше, для нього філологія і виступала способом буття. Олександр Миколайович (1930−1994 рр.) народився 9 листопада 1930 р. у м. Коростень, що на Житомирщині, в сім’ї інженера-будівельника, який працював на залізниці, а мати майбутнього професора була домогосподаркою і справжньою берегинею сімейного вогнища. Сім’я часто переїжджала, аж поки не оселилася на Донбасі. Середню школу Олександр Миколайович закінчував на Донеччині, у м. Волновасі. Студентські роки О. М. Мороховського минули в Північній Пальмірі, де з 1948 до 1953 р. він навчався на англійському відділенні перекладацького факультету Ленінградського державного педінституту іноземних мов, а потім, з 1953 до 1956 р., в аспірантурі – на кафедрі теорії та історії англійської мови престижного Ленінградського (зараз Санкт-Петербурзького) державного університету ім. А. Жданова, де і захистив кандидатську дисертацію з проблематики простого минулого часу в історії англійської мови. Поштовхом в науковому житті О. М. Мороховського була своєрідна класика англістики, те, що надалі стало для нього надійною базою дослідницької грамотності та компетентності, а також непохитних принципів наукової порядності. Саме в аспірантурі зав’язалися багаторічні дружні стосунки з тими, хто пізніше ввійшов до філологічної еліти радянського і пострадянського простору, − Михайлом Васильовичем Нікітіним, Оленою Миколаївною Стариковою та іншими.

Після завершення аспірантури Олександра Миколайовича разом із дружиною, Емілією Яківною, з якою він познайомився ще у студентські роки, було направлено до Узбекістану, де подружжя працювало протягом 9-ти років у Самаркандському державному університеті ім. Алішера Навої. Там Олександр Миколайович пройшов майже всі університетські сходинки − був спочатку старшим викладачем, потім завідувачем кафедри англійської філології, а потім деканом факультету іноземних мов, який власне і створив. Саме у Самарканді перетнулися життєві дороги О. М. Мороховського і відомого у теперішній час українського романіста, Лева Михайловича Мінкіна. Там почалися гарні творчі стосунки Олександра Миколайовича з видатним вітчизняним стилістом, професором Валерією Андріївною Кухаренко, яка неодноразово, на запрошення О. М. Мороховського, читала в СДУ лекції і виступала на конференціях. Цікавою була й індонезійська сторінка життя О. М. Мороховського, коли він з жовтня 1960 р. по листопад 1961 р. перебував у відрядженні в м. Джакарта, де очолював створене за його безпосередньою участю відділення російської філології в університеті “Індонезія”.

Усередині 60-их років Олександра Миколайовича запрошують до Києва і з того часу його професійне життя вже повністю пов’язане з Україною, з нашим університетом, тоді ще Київським державним педагогічним інститутом іноземних мов. Тут працював О. М. Мороховський з жовтня 1965 р. до 28 березня 1994 р. (коли пішов з життя), спочатку доцентом кафедри англійської філології, а далі, з часу створення кафедри лексикології та стилістики англійської мови (жовтень 1971 р.), завідувачем цієї кафедри. Він викладав курси історії англійської мови й стилістики студентам та слухачам ВПК, вів практичні заняття з англійської мови, розробив цілком новий курс − інтерпретація тексту. Досліджував проблематику історії англійської мови, історичної граматики, історичної фонології, теоретичної фонетики (у 1969 р. випустив навчальний посібник з цієї дисципліни), лексикології та фразеології англійської мови, фономорфології (зокрема моносилабів), структурної і функціональної стилістики, загальних питань структуральної лінгвістики, інтерпретації тексту, передусім художнього, лінгвістики тексту, зокрема в діахронічному аспекті, історичної жанрології, лінгвокультурології, що широко апробував на численних наукових конференціях та в наукових статтях. Проф. О. М. Мороховський заклав підвалини наукової школи синхронних та діахронних стилістичних досліджень в українській германістиці, що знайшло своє відображення в колективному кафедральному навчальному посібнику (1984 р.) і підручнику (1991 р.) зі стилістики англійської мови, який і досі залишається базовим в українських вищих навчальних закладах. Приділяв багато уваги лінгводидактичним аспектам викладання теоретичних мовних дисциплін − тому, що наразі називають педагогічною стилістикою, лексикологією тощо, а також практичним основам лінгвостилістичного аналізу та інтерпретації текстів різних жанрів і стилів.

У 1981 р. Олександр Миколайович захистив в КНУ імені Тараса Шевченка докторську дисертацію “Слово і речення в історії англійської мови” і випустив однойменну монографію (1980 р.), хоча справжнього докторського рівня він досяг значно раніше. Підготував одного доктора і 30 кандидатів наук. Довгий час був членом спеціалізованої вченої ради нашого університету.

Ці відомості хоча й окреслюють життєвий і професійний шлях проф. О. М. Мороховського, безперечно не передають суті його особистості. Олександр Миколайович був прекрасним філологом, людиною енциклопедичних знань, талановитим організатором науки. Він мав фантастичне почуття гумору і вроджений талант лектора. Спектр наукових інтересів ученого досить точно передає назва конференції, проведеної кафедрою на його честь, − “Слово й текст у просторі культури”.

Свого часу академік Ю. С. Степанов увів у лінгвістичний обіг поняття образу мови, маючи на увазі відрефлексоване уявлення про мову, її мінливий образ, що відбиває еволюцію поглядів на мову в контексті зміни “стилів наукового мислення”. Науковий шлях професора О. М. Мороховського може слугувати своєрідною ілюстрацією вектору трансформацій цього образу − розширення його меж від слова, речення до тексту та занурення традиційно синхронних студій у діахронію. Помітними віхами на цьому шляху були революційні для його часу дослідницькі акценти на стилістиці тексту і діахронічній жанрології.

Статті, представлені у цьому номері Вісника КНЛУ, прямо чи опосередковано розвивають ті ідеї О. М. Мороховського, які стосуються питань мовної еволюції і картини світу, проблематики лексичного значення в контексті теорії номінації, функціональних аспектів мовних одиниць, риторичного виміру комунікації, підвалин художньої образності та символіки, зокрема у їх текстовому вимірі, окремих питань лінгвокультурології і лінгвопсихології тощо. Практично кожна зі статей містить родзинку новизни, чи то щодо звичного розмежування виражальних засобів і стилістичних прийомів, чи щодо нових різновидів образності, або первісної метафори, чи то стосовно іконічних виявів художнього символізму, окремих сторін когнітологічних розвідок мови, тексту та дискурсу. Це наша данина пам’яті Олександра Миколайовича Мороховського, філолога за світоглядом, за покликанням і за способом життя.


Стилістичні засоби і прийоми крізь призму лінгвосинергетики

У статті уточнено дефініції таких основних понять класичної стилістики, як тропи, фігури, стилістичні засоби (виражальні та зображальні) і прийоми. Постмодерністські стилістичні засоби та прийоми розглянуто з позицій лінгвосинергетичного підходу як цілеспрямовану комбінацію виражально-зображальних засобів різних мовних рівнів з динамічною зміною їх функцій у складі стилістичних прийомів. Доведено, що в постмодерністській поетиці мовностилістичні засоби і прийоми створюють наративний хаос, ризоматичне повістування, фрагментарність та безкінечність мовних ігор, що виявляється в іронічному стилі письма.

Ключові слова: стилістичні засоби і прийоми, лінгвосинергетичний підхід, постмодерністська поетика.

 

В статье уточняются дефиниции таких основных понятий классической стилистики, как тропы, фигуры, стилистические средства (выразительные и изобразительные) и приемы. Постмодернистские стилистические средства и приемы рассматриваются с точки зрения лингвосинергетического подхода как целенаправленная комбинация выразительно-изобразительных средств разных языковых уровней с динамическим изменением их функций в составе стилистических прийомов. Доказано, что в постмодернистской поэтике стилистические средства и приемы создают нарративный хаос, ризоматическое повествование, фрагментарность и бесконечность языковых игр, что проявляется в ироничном стиле письма.

Ключевые слова: стилистические средства и приемы, лингвосинергетический подход, постмодернистская поэтика.

 

The article deals with definitions of classic stylistics key notions such as tropes, figures, stylistic means and devices. The research also traces stylistic means and devices typical for postmodern literary text, which are viewed from a synergetic perspective as deliberately used combination of different language means with dynamic changes of their functions in the process of postmodern text formation. It is also proved that in postmodern poetics these stylistic means and devices lead to narrative chaos, rhizomatic narration, language games which serve as a background for ironical writing.

Key words: stylistic means and devices, synergetic approach, postmodern poetics.

 

Сучасні лінгвопоетика, включаючи когнітивну, та стилістика перебувають під потужним впливом “ситуації постмодерну” [37, p. 99; 18; 38; 39], а тому характеризуються новими тенденціями трактування таких класичних понять, як тропи, фігури, стилістичні засоби і прийоми, виражальні та зображальні засоби мови [2; 4; 6; 7; 13;14; 22; 24; 26; 28; 31 та ін.]. Провести чітку межу між ними дуже важко, тому здебільшого у наукових розвідках вони вживаються як синоніми. Проте відмінності між ними все ж таки існують, і ми спробуємо це простежити. Для вирішення цієї проблеми необхідно проаналізувати як самі дефініції зазначених понять, так і особливості їх внутрішніх взаємозв’язків та взаємозалежностей.

Традиційні терміни “троп” (з гр. tropos – зворот) і “фігура” (з лат. figura – образ, вид) [27; 34] тривалий час ототожнювали зі стилістичними прийомами, риторичними фігурами, фігурами мовлення. В античній риториці (Аристотель, Квінтиліан, Цицерон) теорію фігур мовлення поєднували з теорією тропів. Тропом, за визначенням Квінтиліана, є зміна буквального значення слова чи словосполучення, за якої відбувається збагачення значення. Вчений називав тропи артистичною формою мовного вислову і звертав увагу на два основні значення цього поняття: 1) будь-яка форма, що має виразну думку; 2) передбачене, цілеспрямоване відхилення від звичайного вираження [9; 11; 29]. Отже, в античній стилістиці цей термін позначав фігури художнього переосмислення (метафору, метонімію, синекдоху) і упорядкування семантичних змін слова та різноманітних зсувів у його семантичній структурі [11; 20] поруч зі звичайними фігурами додавання (повтор), зменшення (еліпсис), перестановки (інверсія). Емпіричний підхід до вивчення цих мовних явищ спричинив лише схоластичні описи різних тропів і фігур та їх підвидів, проте не сприяв виявленню критеріїв для розмежування.

З виникненням структурної лінгвістики та семіотики започатковано структурно-семіотичний підхід дослідження цих мовних явищ, де значну увагу приділено пошуку більш загальних семантичних, синтаксичних та прагматичних особливостей тропів і фігур як способів художнього мислення у системі поетичного мовлення. Тропи і фігури стали розглядати як явища, що мають спільні та відмінні ознаки: їх вважають відхиленням від загальноприйнятих висловлень [11; 29; 31; 33], тобто і фігури, і тропи не є нейтральними. Такі засоби є суб’єктивно-емоційними (це виражено їхнім змістом), бо мають конкретного автора-мовця і аксіологічними, оскільки містять певну оцінність, для чого й утворюються. І тропи, і фігури – це своєрідне переосмислення з різним ступенем зміни семантики. Тому тривалий час вважали, що їм властива фігуральність (образність). Фігуральність тропів і фігур зумовлена особливим змістовим навантаженням, специфікою семіозису і його формальною чи семантичною стереотипізацією − усталеністю форми, семантичних переносів і функцій [25, с. 694]. Розрізняють тропи і фігури за такими дивергентними ознаками:

- тропи – це операція фігуральності (відхилення) одного чи двох слів (щоправда, на фоні контексту); тропи – малі;

- фігури – це операція фігуральності цілих груп слів; фігури – великі;

- тропи – це зміна (перетворення) основного значення одного слова чи словосполучення;

- фігури – це зміна або спеціальна побудова цілих структур;

- тропи – це зміна значення слова за законами логіки, шляхом аналогії;

- фігури – це перетворення в межах законів синтаксису і самих законів синтаксису;

- тропи – це варіації значень;

- фігури – це варіації структур [11; 20; 22; 29].

Завдяки розвитку лінгвістики тексту та стилістики декодування проблема розмежування тропів і фігур отримала інший поштовх для дослідження. З’явився новий термін на позначення цих стилістичних явищ − стилістичний прийом [2; 4; 7; 19; 22; 28 та ін.]; це – побудований за певною моделлю засіб мовлення, властивий відповідному стилю, сфері спілкування, який надає їм виразності, образності, експресивності шляхом свідомого посилення певних рис, мовних одиниць, відхилення планів змісту або форми від буквального простого способу повідомлення [25, с. 694].

Мета статті – простежити функціональні зміни стилістичних засобів і прийомів у постмодерністському текстотворенні з позицій лінгвосинергетичного підходу.

Окреслена мета передбачає розв’язання таких завдань:

- уточнити поняття “стилістичний прийом” та з’ясувати відмінності між суміжними з ним поняттями;

- визначити ключові ознаки постмодерністського художнього тексту шляхом лінгвопоетологічного аналізу внутрішніх механізмів творення його гетерогенної, ризоматичної будови.

- встановити функціональні зміни стилістичних засобів і прийомів у постмодерністському текстотворенні з позиції лінгвосинергетичного підходу.

Стилістичний прийом характеризується усвідомленою обробкою мовного явища, що сприймається як відхилення від загальновживаних норм мовного спілкування. Зрозуміло, що природа стилістичного прийому не може полягати у відхиленні від норм мови, бо в цьому випадку він протиставлявся б мовній нормі. Насправді ж, “стилістичні прийоми підпорядковані мовній нормі, проте під час дотримання цієї норми зберігають лише найхарактерніші, типові структурні або семантичні риси мовної одиниці, які досягли узагальнення та типізації й перетворилися на модель породження” [7, с. 47].

Саме питання норми та відхилення від неї вважають основним для визначення поняття стилістичного прийому [22; 26]. Відхилення від норми, спрямоване на пошук нетривіальних шляхів, способів і прийомів мововираження, може “спочатку сприйматися як по­рушення норми через свою незвичність, проте якщо воно має художньо-естетичну чи логічну мотивацію, то перспектива стати новою стилістичною нормою для нього є цілком реальною” [22, с. 78].

Розглядаючи поняття мовної норми, Ю. Скребнєв посилається на концепції, розроблені Л. Єльмслєвим та Е. Косеріу, згідно з якими норма відповідає не тому, що можна сказати, а тому, що вже сказано і що традиційно говориться та розглядається в суспільстві, а також включає в себе вже історично реалізовані моделі [16, с. 45]. Норма утворюється внаслідок ретроспекції, а відхилення від норми є творчим процесом, скерованим у майбутнє. Водночас її ретроспективна природа принципово не дає можливості достовірно засвідчити нормативні або ненормативні відхилення. Опис ретроспективного плану норми не виявляє повністю її меж, оскільки стабільність несумісна з живим функціонуванням мови. Тому, визначаючи поняття стилістичного прийому, основною стилістичною опозицією стає норма / відхилення від норми, або опозиція між традиційно позначуваним засобом і ситуативно позначуваним [1, с. 60]. Ситуативна заміна традиційного позначення на його більш рідковживаний еквівалент підвищує експресивність та виразність мови. Неважко переконатися, що будь-який стилістичний прийом (метафора, епітет, іронія, синекдоха) базується саме на заміні традиційного позначення ситуативним. Контраст між такими позначеннями – це протиріччя між “найпростішим, найчастотнішим, а відтак, найвірогіднішим використанням мовних елементів і тим, що в цьому повідомленні обрав автор” [1, с. 61].

Саме на цих положеннях ґрунтується визначення стилістичного прийому В. Кухаренко, під яким розуміється цілеспрямована заміна традиційних, зафіксованих у словниках фігур мови на нові, ситуативні, індивідуальні [17, с. 19]. Для повного розуміння специфіки творення стилістичних прийомів варто пам’ятати, що всі елементи мови, маючи план змісту і план вираження, вступають у найрізноманітніші парадигми. Так, наприклад, лексична парадигма може формуватись на основі схожості або відмінності денотативного значення слів, що входять до неї [28, с. 43]. При цьому, описуючи основні характеристики слова, В. Кухаренко зазначає, що, “окрім головного, денотативного значення, існує феномен, який створює додаткове, виразне, експресивне, оцінне та суб’єктивне конотативне значення і, своєю чергою, сприяє створенню певного стилістичного прийому” [17, с. 18 ]. На денотативний зміст мовних одиниць накладаються ще й елементи виразності, що виникли в результаті операцій то­тожності, схожості, суміжності, контрасту [22, с. 318] і стали тим образним субелементом, що надає “прирощення” значення.

Поряд із поняттями денотативного та конотативного значення слів виділяють такі поняття, як нейтральний дискурс, або нульовий ступінь, семантичний простір та ступінь відхилення [22]. Нейтральний дискурс виключає будь-який підтекст чи фігуральне розуміння. Лексеми як основні одиниці, у яких закладена інформація, мають у своєму складі основні, суттєві семи і супутні, конотативні. У живій мові фактично неможливо досягти абсолютно нульового ступеня, бо ніхто не може відібрати у мовця, та навіть у вченого, право на суб’єктивний спосіб вираження думки [22, с. 319]. Нульовий ступінь – очевидне, відоме, звідане, просте, банальне. Це тема. Ступінь відхилення – несподіване, нове, незвичайне, оригінальне до рівня загадки. Це рема. Між нульовим ступенем прагматичного мовлення і ступе­нем відхилення художнього мовлення є семантичний простір [22, с. 320], який кожний читач “заповнює” по-своєму, відповідно збагачуючись позитивни­ми / негативними емоціями й одержуючи естетичне задоволення настільки, наскільки сам до цього готовий.

Отже, у семантичному просторі стилістично маркованою може стати будь-яка мовна одиниця, взята окремо, без контексту, що співвідноситься з іншими одиницями. Проте стилістичний прийом, за Ю. Скребнєвим, створюється “не мовною одиницею як такою, не фактом її наявності або невідповідності денотату, а фактом сумісної зустрічі цієї одиниці та її співвіднесенням у тексті з іншими одиницями. Характер такого співвіднесення і становить стилістичний прийом” [16, с. 112]. Необхідно наголосити, що окремо взяті такі одиниці можуть бути стилістично нейтральними, при цьому стилістично важливими стають їхня співвіднесеність та взаємозв’язок.

Як зазначалося вище, при визначенні стилістичного прийому основним критерієм є співвіднесеність мовних одиниць [22; 26; 28]. Це дає підстави під стилістичними прийомами розуміти різні способи комбінації мовних одиниць одного рівня в межах одиниць вищого рівня, що ґрунтуються на синтагматичних відношеннях між стилістично маркованими і стилістично немаркованими одиницями в тексті.

Дещо по-іншому підходять до трактування цього поняття І. Арнольд, І. Гальперін та В. Кухаренко, називаючи стилістичні прийоми цілеспрямованим підсиленням будь-якої типової структурної чи семантичної ознаки мовної одиниці, що досягає узагальнення та типізації [2, с. 38; 7, с. 26]. При цьому І. Арнольд ставить під сумнів доцільність виділення цілеспрямованості як основної ознаки стилістичних прийомів, пояснюючи це відсутністю в читача інструментарію для того, щоб виявити навмисно, цілеспрямовано або інтуїтивно використаний той чи інший стилістичний прийом.

Що ж до розмежування понять стилістичний прийом та троп, необхідно зазначити, що термін “прийом” характеризується семантичним компонентом цілеспрямованості, який відсутній у терміні “троп”. Тому деякі дослідники [1, с. 243; 21; 22; 31] пропонують використовувати термін “троп” на позначення стилістично маркованих одиниць, підкреслюючи їхню типізацію та виразність у художньому тексті. Фактично, тропи є стилістично маркованою вторинною номінацією, а коріння тропеїчності мови (тобто її здатності до творення тропів) закладені в асиметрії плану змісту та плану вираження мовних одиниць [22, с. 321]. Суперечки, зумовлені багатоаспектністю цього феномену продовжуються й сьогодні.

Усі стилістичні засоби поділяють на зображальні (тропи; tropes) та виражальні (схеми, структури; schemes) [2; 21; 30; 33; 36].

Під зображальними засобами розуміють види образного використання слів, словосполучень, фонем, об’єднаних загальним терміном “тропи” [1, с. 56]. Зображальні засоби, будучи за лінгвістичним статусом здебільшого лексичними одиницями мови, використовують для художнього опису. До них належать метафора, метонімія, гіпербола, порівняння, іронія, перифраз тощо.

Виражальні засоби, на відміну від зображальних, не створюють образів, а увиразнюють мову та підсилюють її емоційність – за допомогою синтаксичних побудов: інверсії, риторичних питань, паралельних конструкцій і т. ін. Під виражальними засобами мови розуміють такі марковані морфологічні, синтаксичні та словотвірні форми мови, що слугують для емоційного або логічного її підсилення [1; 4; 8; 22; 36]. Ці засоби відпрацьовані суспільною практикою, усвідомлені з погляду функціонального призначення і зафіксовані у лексикографічних джерелах [28, с. 43]. Їх використання та стилістичні функції поступово закріплюються в граматиках і словниках, а з часом створюються певні норми та правила їх уживання, на відміну від стилістичних прийомів, функції яких з’являються в контексті певної мовної одиниці і мають суто ситуативний характер творення та вживання. Загалом ці поняття майже не розрізняються і використовуються, як правило, синонімічно. Проте, на нашу думку, їх варто розмежовувати, оскільки, зважаючи на наведені вище дефініції, зрозуміло, що виражально-зображальні засоби мови є інструментами для творення стилістичних прийомів.

Поряд із зображальними та виражальними засобами мови потрібно згадати ще й тематичні стилістичні засоби [22]. Вибір теми в художньому творі тісно пов’язаний із головною ідеєю, а отже, має певне стилістичне навантаження і слугує, з одного боку, засобом впливу на читача, а з іншого, − відображенням світобачення письменника. Кожний літературний напрям надає перевагу певному переліку тем, а звідси – і стилістичним тематичним засобам. Так, для творів постмодернізму типовими тематичними стилістичними засобами, що активно використовуються в сучасній американській художній прозі, є mirror (дзеркало), labyrinth (лабіринт), map (карта), journey (without destination) (подорож без кінцевого пункту прибуття), encyclopedia (енциклопедія), advertising (реклама), television (телебачення), photograph (фотографія), newspaper (газета).

Джерела проаналізованої літератури свідчать, що існують різні класифікації стилістичних прийомів, однак найбільш поширеною вважають рівневу типологію стилістичних ефектів, згідно з якою стилістичні прийоми виділяють на кожному з чотирьох мовних рівнів: фонетичному, морфологічному, лексичному та синтаксичному. Водночас існують стилістичні засоби, які мають міжрівневий характер (семіологічний рівень) [22, с. 303; 28]. Щодо рівневого характеру стилістичних засобів, то погляди лінгвістів збігаються, натомість класифікації виражальних засобів та стилістичних прийомів на кожному з рівнів дещо різняться.

З огляду на ієрархічний характер взаємодії розглянутих стилістичних засобів і прийомів можемо виокремити такі основні підходи до їх розуміння: диференційний [2; 4; 7; 13; 15; 22; 28], який передбачає розмежування засобів і стилістичних прийомів, та інтегрований [19; 20; 24; 26; 27], відповідно до якого засоби розглядають як складові елементи стилістичних прийомів.

Постмодерністське світобачення вплинуло на оповідні техніки, стилістичні засоби і прийоми класичної стилістики: відбулася руйнація усталених правил та закономірностей їх функціонування в художньому тексті. Така постановка проблеми відповідає сучасним тенденціям лінгвістичної науки, які за своєю суттю тяжіють до традиції (зокрема традиційної класичної стилістики) і водночас по-новому, з урахуванням постструктуралістських ідей, тлумачать колись загальноприйняті істини. Саме синергетична парадигма передбачає розуміння тексту як складної, відкритої і нелінійної системи, що функціонує завдяки взаємозв’язку власних елементів та підсистем під впливом регуляторних механізмів самоорганізації. У цьому зв’язку актуальним є лінгвосинергетичний підхід до вивчення стилістичних засобів і прийомів, який передбачає їх трактування як когерентних (взаємопогоджувальних, взаємозамінних) у динамічній системі сучасного художнього тексту. Виникнення та становлення цього підходу зумовлене поетикою постмодернізму.

Стилістичні прийоми розуміємо як цілеспрямовану комбінацію виражально-зображальних засобів різних мовних рівнів (фонетико-графічного, граматичного, лексичного та текстового) з динамічною зміною їхніх функцій: підсиленням, зміщенням чи узагальненням. У постмодерністському художньому тексті автор не використовує стилістично марковані засоби, а продукує їх під час творення тексту. Тому будь-яка нейтральна мовна одиниця набуває конотацій лише у процесі текстотворення, тобто стає маркованою як виражально-зображальний засіб і як компонент певного стилістичного прийому [3, с. 119].

Постмодерністські мовностилістичні засоби і прийоми завдяки своїй мінливості створюють у художньому тексті наративний хаос, безкінечність мовних ігор на всіх рівнях, що, своєю чергою, породжує суто постмодерністський іронічний стиль письма, який віддзеркалює постструктуралістське сприйняття світу як абсурдного та непередбачуваного [3, с. 122; 39; 40]. Необхідно зазначити, що прийоми традиційної поетики стають постмодерністськими тільки у взаємному ігровому поєднанні і тільки в межах постмодерністського світогляду, який передбачає множинність позицій естетичного сприйняття, відкритість вільного пошуку смислу та інтелектуального експерименту, ігрове моделювання реальності, на основі чого створюється і прочитується художній твір.

Відомо, що головною ознакою постмодерністського художнього тексту, за І. Гассаном, є сутнісна невизначеність [10, с. 20], яка виявляється в ризоматичному абсурдному повістуванні, фрагментарності, втраті власної ідентичності людиною, автором, персонажем, що віддзеркалюють сприйняття світу як розірваного, відчуженого, позбавленого змісту, закономірностей та впорядкованості. За таких умов, функціонуючи в постмодерністському художньому тексті, стилістичні засоби і прийоми теж набувають ознаки тотальної невизначеності. Наприклад, оксюморон розглядається як семантична фігура, стилістична фігура протилежності [28; 4], троп [2], концептуальне утворення і навіть як художній образ [12].

З огляду на дослідження лінгвопоетичних особливостей постмодерністського художнього тексту серед стилістичних засобів і прийомів фонографічного рівня найбільш вживаними є такі графічні засоби: абстрактні типографічні, позбавлені будь-якої ілюстративної функції, фігурні тексти, ілюстрації, математичні знаки та формули, не пов’язані з основним змістом текстових фрагментів. Техніка розподілу постмодерністського тексту на колонки (“паралельні тексти”) потребує від читача постійного вибору, чим створює додаткову текстову напругу. Варіювання шрифтів різних кеглів, зміна “тісноти ряду” (причому не для уточнення темо-рематичного членування тексту, а заради розваги, як своєрідна постмодерністська мовна гра), дефіксація та подвоєння (потроєння) окремих графем, використання логографічних знаків, що означають ціле слово або основу (@, %, &), написання слів з великої літери, заміна великої літери малою у власних назвах і, навпаки, малої літери – великою у загальних назвах, усунення розділових знаків, графічне членування рядка на окремі фрагменти (“сходинки” або “драбинки”) створюють інформаційний хаос, у якому, за образним висловленням Ц. Тодорова, “острівці слів не спілкуються по-справжньому між собою через брак справжніх синтаксичних шляхів. А коли така фраза з’являється наприкінці тексту, вона кидає щось подібне до ретроспективної темноти на все, що написане до неї” [30, с. 137]. Наприклад:

6:00 (2, 4, 7, 31) News (новини)

(5) I Love Lucy (я люблю Люсі)

(9) Joker’s Wild (дикість Джокера)

(11) Sanford and Son (Сенфорд і син)

(13) As We See It (як ми це бачимо)

(21) Once Upon a Classic (одного разу класика)

(25) Mister Rogers (містер Роджерс) [41, p. 447–448].

1. We resume the scrabble for existence, in the sweet of the here and now / Ми підводимо підсумки нашого шкрябання за існуванням, в солодощах тут і тепер [41, p. 417]. 2. I just made that up to fool you / Я все це вигадав, щоб обдурити вас [41, p. 436]. 3. Yes, marvelous! delicious! insuperable! but beyond: what is that sound of black rags flapping? / Так, чудово! прекрасно! неймовірно! але позаду: що то за шум тріпотіння чорного ганчір’я? [43, p. 32].

Завдяки постійному використанню алітерації, асонансу, імітації звукопису, звуконаслідування читач занурюється в атмосферу звукових образів та асоціацій, що наближають його до дуже схожих у реальному житті (звуки музики, уривки рекламних роликів, окремі фрази радіоновин). Це сприяє тому, що в уяві реципієнта постають не лише описані образи, а й їх звукове наповнення. Крім того, у постмодерністському художньому тексті типовими вважаємо фонетичні мовні ігри, що застосовуються для читацької розваги. Підтвердженням їх ефективності є конвергенція фонетичних та графічних стилістичних засобів, що створює ефект мультимедійності. Саме останній є прийомом, який дозволяє читачу разом з наратором та героями слухати радіо, музику, співати пісні, перевіряти електронну поштову скриньку.

пісня: |“Wooh Baby! Oooaowee BABY! (Wanga wanga wanga.) Baby, don't leave me! (Wanga wanga crash bang!) Baby, don't LEAVE me! (Click.).

ода: (Applause.) A Toast! To Gallant Piglet and Fearless Pooh –

Sing ho! for Piglet (PIGLET) ho!

Sing ho! for Piglet, ho!

And

Sing Ho! for a Bear!

Sing Ho! for a Pooh!

Sing Ho! for the life of a Bear!

радіо: Er... well...” (Click.)Now just listen to this, Pooh.

Thirty thousand people were killed today when five jumbo airliners collided over downtown Los Angeles...,” the Radio announced [41].

Постмодерністське переосмислення фігур заміщення (епітет, метафора, метонімія, перифраз) та фігур суміжності (порівняння, наростання, каламбур) вплинуло на їхню стилістичну визначеність та функції у постмодерністському художньому тексті.

Так, розширення змісту метафоричності сприяло виникненню метаболи, яка стала суто постмодерністським прийомом [5; 32]. На відміну від метафори, яка ґрунтується на перенесенні значення (у сучасній термінології, проектуванні однієї концептосфери на іншу) і складається лише з двох компонентів (вихідного та результатного), метабола, зберігаючи крайні елементи метафоричного процесу, актуалізує його проміжну ланку. Для виокремлення метаболи використовуємо формулу В / Р ↔ П ↔ Р, де літера В позначає вихідний компонент, П – проміжний, а Р – результуючий [32, с. 236]. У формулі стрілки між компонентами не односпрямовані, як у метафорі, а різноспрямовані, оскільки в метаболі кожний із крайніх компонентів наведеної формули може сприйматися і як вихідний, і як результуючий, де формує цілісний образ того, що порівнюється, і того, з чим порівнюється. Наприклад, в оповіданні Д. Бартельмі “The Captured Woman” (“Закохана / Полонена жінка”) [41, р. 287] метаболою вважаємо його назву. За змістом твору подружня жінка перебуває у цілком приємному для неї полоні: її викрадач люб’язно погодився зробити для неї фотосесію The captured woman said if I will take her pictures, для них цілком природно займатися коханням It is as ordinary as bread, вони поводять себе як справжнє подружжя, зокрема у неділю відвідують церкву We sit side by side in the pew for all the world like a married couple, хоча після служби він знову її прив’язує After the service we drive home and I tie her up again. Викрадена дружина зовсім не поспішає додому, тому запропонувала своєму чоловікові визволити її з полону на білому коні I offer him the chance to rescue me on a white horse. Тільки за такої умови вона згодна повернутися. Змальована ситуація порушує типові уявлення читача про поведінку жертви та викрадача. Наведені речення створюють такий контекст, у якому дієслово to capture, з одного боку, означає “захопити у полон”, а з іншого – “закохати в себе”, “приручити”. Завдяки цій метаболі у творі відбувається постійний перехід героїні від жертви, що перебуває в полоні, до ініціатора цього полону – закоханої жінки, що гарно проводить час зі своїм коханцем.

Б3186, Рис. 1 - Реалізація постмодерністського прийому метаболи

Рис. 1 - Реалізація постмодерністського прийому метаболи

Класичне розуміння метонімії як перенесення значень слів за суміжністю у постмодерністському художньому тексті стирається і з’являється нове, згідно з яким вона стає головним засобом творення ефекту переривчастості. Текст називає частини, але вони тут не заради “цілого”, а, скоріше, – “частини без цілого” [30, с. 134]. Авторські неологізми I am the cat-piano player (Я граю на котопіаніно); The cat-piano, said the visitor, is an instrument of the devil, a diabolical instrument” (“Котяче піаніно”, – сказав відвідувач, – “це інструмент диявола, диявольський інструмент”) [41, р. 28] та каламбури I wrote poppycock, sometimes cockypap (Я писав попікоки, інколи кокіпепи) [41, р. 37], навмисне несумісне поєднання лексичних одиниць Smoke, rain, abulia (Дим, дощ, абулія) [41, р. 46], порушення граматичних норм: You ever been out with a rat-poison salesman? (Тобі колись доводилось близько спілкуватися з продавцем щурячої труйки?) [41, р. 58] та логічних законів Honore de Balzac went to the movies (Оноре де Бальзак пішов в кіно) [41, р. 94]; Capitalism arose and took off its pіjamas (Капіталізм проснувся і зняв піжаму) [41, р. 96]; I went to the party and corrected a pronunciation (Я пішов на вечірку і виправив вимову) [41, р. 234] створюють постмодерністську чуттєвість − настанови на відтворення в постмодерністському художньому тексті хаосу, що знаходить свій вияв у специфічній нелінійній манері письма. Її наслідком є фундаментальна для постмодернізму концепція тотального семантичного хаосу [35, p. 423] як упевненості в безглуздості буття. Унаслідок цього прийому відбувається не пояснення змісту твору, а, навпаки, виникає непередбачуваність його семантичного розгортання, що створює ефект ошуканого очікування.

Зазначені стилістичні тропи і фігури, залежно від їхніх функцій у постмодерністському текстотворенні, є одночасно і виражально-зображальними засобами, і мовностилістичними прийомами.

Як показало дослідження, ключовою особливістю синтаксичних стилістичних засобів і прийомів у текстотворенні сучасної американської прози малої форми вважаємо той факт, що в постмодерністському художньому тексті вони перетворюються на інструмент творення його головної ознаки фрагментарності та стають складовою постмодерністського прийому ризоми. У постмодерністському художньому тексті речення можуть бути розбиті синтаксичною неграматикальністю, семантичною невідповідністю, незвичним типографічним оформленням чи комбінацією цих засобів. Часто повторюваним у постмодерністському художньому тексті виражально-зображальним засобом на синтаксичному рівні стає замовчування як спосіб утворення більш масштабного прийому – ризоми, що є ключовим принципом текстотворення постмодерністського письма: Yes, well, after Piglet fell on Eeyore's balloon, it wasn't so... well, it was more... that is, it was... [41, p. 239]. Щоб отримати певну інформацію, читач сам повинен доповнити фрази. На рівні змісту спостерігається заперечення попереднього твердження: What a nice little city, it suits me fine. It suited me fine, so I started to change it (Яке гарне місто, воно мене влаштовує. Воно мене влаштовує, тому я почав його змінювати) [41, p. 295], або використання релятивних конструкцій, коли наступне твердження заперечує попереднє і при цьому заперечене твердження не вилучається: He is neither abrupt with nor excessively kind to associates. Or he is both abrupt and kind (Він не різкий, але й не надто добрий до колег. Він і різкий, і добрий) [42, p. 295]. Часто вживаними є складні синтаксичні конструкції, що ніби починають відтворювати одну думку, яка трансформується в іншу, а та – у ще іншу, наприклад: “Well,” said Pooh, “we keep looking for Home and not finding it, so I thought that if we looked for this Pit, we’d be sure not to find it, which would be a Good Thing, because then we might find something that we weren’t looking for, which might be just what we were looking for, really” [42].

Номінативні речення одразу виділяються на тлі складного синтаксису тексту і тому привертають увагу до свого змісту, оскільки створюють ефект “монтажного мовлення”, [23, с. 235], імітуючи сучасне мислення та мову, в якій різні лексичні одиниці поєднуються на кшталт монтажу і утворюють несумісний алогічний набір слів. Риторичні запитання як синтаксичний прийом сприяють активному читанню і стають складовою постмодерністського прийому амбівалентності. Наприклад: “Perhaps they sing to lighten their young hearts, for puce wisps of dusk now coil through the trunks and branches of the thickening forest. Or perhaps they sing to conceal the boy's subterfuge. More likely, they sing for no reason at all, a thoughtless childish habit. To hear themselves. Or to admire their memories. Or to entertain the old man. To fill the silence. Conceal their thoughts. Their expectations [43, p. 62–63]. Вставні слова perhaps (можливо), more likely (більш вірогідно), повтор ключового для цього фрагмента дієслова to sing (співати) та паралельні конструкції they sing (вони співають) створюють каркас ризоматичного повістування, що як павутина розгортається у різних напрямках і зумовлює амбівалентне прочитання твору. Так, у цьому текстовому фрагменті пропонується одразу кілька сюжетних ліній, що є відповіддю на запитання, чому діти співають: 1) to lighten their young hearts (щоб звеселити свої юні серця); 2) to conceal the boy's subterfuge (щоб приховати витівки хлопчика); 3) they sing for no reason at all (вони співають без будь-якої причини); 4) To hear themselves (щоб слухати себе); 5) to admire their memories (щоб насолоджуватися своїми спогадами); 6) to entertain the old man (щоб розважити старого чоловіка); 7) To fill the silence (щоб заповнити тишу); 8) Conceal their thoughts (щоб позбутися своїх думок); 9) Their expectations (щоб позбутися своїх очікувань). Крім того, у запропонованій автором градації можливих розв’язок твору спостережено стійку тенденцію: від оптимістичної (1, 2) до нейтральної (3, 4, 5, 6) та песимістичної (7, 8, 9).

Вивчаючи принципово нову тектоніку постмодерністської літератури ХХ–ХXІ ст., актуальними стали дослідження загальних принципів побудови цих художніх творів та лінгвосинергетичних особливостей організації стилістичних засобів і прийомів постмодерністського художнього тексту. Застосування лінгвосинергетичного підходу до цього питання уможливлює не тільки виявлення ключових ознак постмодерністського художнього тексту, але й з’ясування внутрішніх механізмів творення його гетерогенної, ризоматичної побудови. Результати проведеного дослідження дають змогу визначити перспективи розробки розглянутої проблематики, зокрема встановити специфіку формування смислових, стильових та структурних домінант постмодерністської прози великої форми та виявити зміни у функціонуванні мовностилістичних і композиційно-стилістичних прийомів постмодерністського письма у площині індивідуального стилю автора.

ЛІТЕРАТУРА

1. Арнольд И. В. Лексикология современного английского языка / Ирина Владимировна Арнольд. – М.: Высшая школа, 1986. – 296 с.

2. Арнольд И. В. Стилистика современного английского языка: стилистика декодирования / Ирина Владимировна Арнольд. – М.: Просвещение, 1990. – 304 с.

3. Бабелюк О. А. Поетика постмодерністського художнього дискурсу: принципи текстотворення (на матеріалі сучасної американської прози малої форми): дис. … доктора філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / Оксана Андріївна Бабелюк. – К., 2010. – 422 с.

4. Брандес М. П. Стилистика текста: теоретический курс / Маргарита Петровна Брандес. – М.: Инфра-М, 2004. – 416 с.

5. Бєлєхова Л. І. Образний простір американської поезії: лінгвокогнітивний аспект: дис. … доктора філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / Лариса Іванівна Бєлєхова. – К., 2002. – 476 с.

6. Воробйова О. П. Когнітивна поетика в потебнянській ретроспективі / О. П. Воробйова // Мовознавство. – 2005. – № 6. – С. 18–25.

7. Гальперин И. Р. Очерки по стилистике английского языка / Илья Романович Гальперин. – М.: Изд-во лит. на иностр. яз., 1958. – 314 с.

8. Гальперин И. Р. Текст как объект лингвистического иссле­дова­ния / Илья Романович Гальперин. – М.: Эдиториал УРСС, 2004. – 144 с.

9. Гаспаров М. Л. Цицерон и античная риторика // Цицерон М. Три трактата об ораторском искусстве / Под ред. М. Л. Гаспарова. – М.: Науч.-изд. центр “Ладомир” 1994. – 470 с.

10. Гассан І. Чим є постмодернізм і чим він стане? Літературний і культурний аспекти // Американська література після середини ХХ століття: Матеріали міжнар. конф., Київ, 25–27 травня 1999 р. / Уклад. Т. Н. Денисова. – К.: Довіра. – С. 19–28.

11. Григорьев В. П. Тропы в стилистике и поэтике / В. П. Григорьев // Большая советская энциклопедия. – Режим доступа: http://bse.sci-lib.com/article112427.html

12. Ємець О. В. Семантика, синтактика та прагматика тропів в аспекті поетизації художньої прози (на матеріалі оповідань Ділана Томаса): дис.... канд. філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / Олександр Васильович Ємець. – К., 2000. – 209 с.

13. Єфімов Л. П. Стилістика англійської мови і дискурсивний аналіз / Л. П. Єфімов, О. А. Ясинецька. – Вінниця: Нова книга, 2004. – 240 с.

14. Ковалев В. П. Выразительные средства художественной речи / Виктор Павлович Ковалев. – К.: Радянська школа, 1985. – 136 с.

15. Кожина М. Н. Стилистика русского языка / Маргарита Николаевна Кожина. – М.: Просвещение, 1983. – 224 с.

16. Кузнец М. Д. Стилистика английского языка / М. Д. Кузнец, Ю. М. Скребнев. – Л.: Наука, 1960. – 173 с.

17. Кухаренко В. А. Інтепретація тексту / Валерія Андріївна Кухаренко. – Вінниця: Нова кн., 2004. – 272 с.

18. Кухаренко В. А. Магический реализм Салмана Рушди: “Прощальный вздох мавра” и его персонажи / В. А. Кухаренко // Зап. Одес. нац. ун-ту ім. І. І. Мечникова. – Одеса, 2000. – Вип. 8. – С. 124–145.

19. Кухаренко В. А. Практикум по стилистике английского языка / Валерия Андреевна Кухаренко. – Винница: Новая книга, 2000. – 160 с.

20. Літературознавчий словник-довідник / Редкол.: Р. Т. Гром’як та ін. – К.: Вид. центр “Академія”, 1997. – 748 с.

21. Лингвистический энциклопедический словарь / Под ред. В. Н. Ярцевой. – М.: Сов. энцикл., 1990. – 682 с.

22. Мацько Л. І. Стилістика української мови / Л. І. Мацько, О. М. Сидоренко, О. М. Мацько. – К.: Вища школа, 2005. – 462 с.

23. Маньковская Н. Б. Феномен постмодернизма. Художественно-эстетический ракурс / Надежда Борисовна Мань­ков­ская. – СПб.: Университетская книга, 2009. – 495 с.

24. Одинцов В. В. Стилистика текста / Виктор Васильевич Одинцов. – М.: Наука, 1980. – 263 с.

25. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика. Термінологічна енциклопедія / Олена Олександрівна Селіванова. – Полтава: Довкілля-К, 2006. – 716 с.

26. Скребнев Ю. М. Основы стилистики английского языка / Юрий Михайлович Скребнев. – М.: Астрель-АСТ, 2003. – 224 с.

27. Словарь лингвистических терминов / Под. ред. О. С. Ахмановой. – М.: Сов. энцикл., 1966. – С. 456–457.

28. Мороховский А. Н. Стилистика английского языка / А. Н. Мороховский, О. П. Воробьёва, Н. И. Лихошерст, З. В. Тимошенко. – К.: Вища школа, 1991. – 272 с.

29. Теоретическая поэтика: понятия и определения / Автор-сост. Н. Д. Тамарченко. – Режим доступа: http:// philologos.narod.ru/ tamar /t32.html.

30. Тодоров Ц. Поняття літератури та інші есе / Цвєтан Тодоров; [перекл. з франц. Є. Марічева]. − К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2006. − 162 с.

31. Топоров В. Н. Тропы / В. Н. Топоров // Большой энциклопедический словар: Языкознание. – М.: Большая Российская энциклопедия, 1998. – 687 с.

32. Эпштейн М. Н. Постмодерн в русской литературе / Михаил Наумович Эпштейн. – М.: Высш. шк., 2005. – 495 с.

33. A Glossary of Contemporary Literary Theory / J. Hawthorn. – L.: Arnold, OUP, 2000. – 400 р.

34. Bonheim H. Bringing classical rhetoric uptodate / H. Bonheim // Semiotica. – 1975. – V. 13. – № 4. – P. 375−388.

35. Kristeva J. Narration et transformation / J. Kristeva // Semiotica. – 1969. – № 4. – P. 422–448.

36. Lodge D. The modes of modern writing: metaphor, metonymy, and the typology of modern literature / David Lodge. – N. Y.: Cornell University Press, 1977. – 279 p.

37. Lyotard J.-F. The Postmodern Condition: A Report on Knowledge / Jean-François Lyotard. – Manchester: Manchester University Press, 1984. – 110 p.

38. Marshall B. Teaching the postmodern: Fiction and theory / Brenda K. Marshall. – N. Y.: Routledge, 1992. – 287 p.

39. McCaffery L. The metafictional muse: the works of Robert Coover, Donald Barthelme and William H. Gass / Larry McCaffery. – Pittsburgh: University of Pittsburgh Press, 1982. – 300 p.

40. Rangno E. V. R. Contemporary American Literature: 1945-Present / Ed. J. Phillips. – N. Y.: Facts On File, 2006. – 96 p.

ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Barthelme D. Sixty stories / Donald Barthelme. – L.: Minerva, 1991 – 456 p.

2. Hoff Х. The Tao of Pooh / Benjamin Hoff; illustrated by Ernest H. Shepard. – Режим доступу: http://www.amazon.ca/gp/reader/0140067477/ref=sib_dp_pt/180-2783338-6875340#reader-link.

3. Robert Coover. Pricksongs & descants: fictions / Robert Coover. – N. Y.: Grove Press, 2000. – 279 р.


Концептуальная амальгама в словесном образе-метаболе (на материале американской поэзии постмодерна)

У статті розкрито лінгвокогнітивні механізми формування словесного образу-метаболи у постмодерністському поетичному тексті. Доведено, що, на відміну від метафори, когнітивним підґрунтям якої є концептуальна інтеграція, в метаболі наявна концептуальна амальгама, що зумовлює ризомний характер семантичного простору словесного образу та сприяє збереженню його змісту.

Ключові слова: словесний образ-метабола, концептуальна інтеграція, концептуальна амальгама, ризома.

 

В статье раскрываются лингвокогнитивные механизмы формирования словесного образа-метаболы в постмодернистском поэтическом тексте. Доказано, что, в отличие от метафоры, когнитивным основанием которой является концептуальная интеграция, в метаболе присутствует концептуальная амальгама, обусловливающая ризомный характер семантического пространства словесного образа и служащая средством сохранения его смысла.

Ключевые слова: словесний образ-метабола, концептуальная интеграция, концептуальная амальгама, ризома.

 

This article deals with linguistic and cognitive mechanisms of metabolic verbal image formation in postmodern poetic texts. It is proved that unlike metaphor the sense formation of which is based on conceptual integration (blending), in metabolae besides blending there is conceptual amalgam that ensures rhizome character of verbal poetic image semantic space, and serves as means of storing its sense.

Key words: metabolic verbal poetic image, conceptual integration, conceptual amalgam, rhizome.

 

Современная когнитивная теория образности художественного текста, основанная на теории концептуальной метафоры [23; 25; 26; 27] и теории концептуальной интеграции [22], ориентирована на выявление лингвокогнитивных механизмов формирования и функционирования словесных поэтических образов (далее – СПО) в художественном тексте, на определение характера взаимодействия между языком и мышлением, выяснение того, как образ объективирует в словесных формах знание о мире.

Актуальность статьи определяется общей направленностью современной когнитивной поэтики на исследование семантики художественного текста в плоскости ментальных процессов, что помогает уточнить механизмы креативности.

В задачу статьи входит выяснение лингвокогнитивных механизмов формирования новых СПО, построенных на метаболе, трактуемой как вид особенного тропа, характерного для постмодернистской поэзии.

В исследовании исходим из того, что эволюция СПО вообще и в американской поэзии в частности, специфика их вербального оформления в современный период тесно связана с изменениями типов художественного сознания и развитием видов поэтического мышления – от синкретического мифопоэтического мышления в архаическую эпоху его становления к аналоговому и ассоциативному в канонический период развития и далее к парадоксальному, параболическому и эссеистическому поэтическому мышлению на индивидуально-творческом этапе [1, с. 3–6; 5, с. 8; 17, с. 378; 3, с. 23–25].

В русле когнитивной лингвистики СПО понимается как трёхмерная величина, инкорпорирующая предконцептуальную, концептуальную и вербальную ипостаси [3, с. 7].

Предконцептуальная сторона СПО – это смысл образа, его архетип, автоматически активируемый бессознательными когнитивными операциями [10, с. 10–13]. В контексте работы когнитивное бессознательное понимаем как предкатегориальную деятельность, возможность осуществления которой обусловлена наличием эмоциогенных предзнаний, вызванных эмоциональным опытом человека, хранящимся в коллективном бессознательном [4, с. 240; 30, с. 56–62]. Архетип является формой существования коллективного бессознательного, наполняемого содержанием в сознании через соотнесение с мифологическими образами, символами, мотивами и сюжетами [15, с. 63; 18, p. 18]. Сам по себе он еще не является образом, это только эмоциогенное предзнание, предконцептуальные импликации, вызванные бессознательной реакцией первобытного человека на тайные силы природы, неспособностью объяснить причину эмоционального состояния, обусловленного окружающей действительностью [15, с. 64, 90–98]. Аксиомой современной науки является признание единства и взаимодействия эмоции и когниции. Познание сопровождается эмоциями, в свою очередь эмоции мотивируют познание [14, с. 672]. Категоризация эмоций, концептуализация эмоционального опыта человека формирует, по В. Шаховскому, “внутренний эмоциональный лексикон”, который воспринимается как обязательная часть сложной структуры знаний, представленных в сознании [13, с. 132].

Концептуальная ипостась является когнитивным кодом СПО, отражающим обобщенное его содержание. Формирование концептуальной ипостаси СПО осуществляется через лингвокогнитивные трансформации образ-схем областей источника и цели (source and target domain) на базе различных видов поэтического осмысления с помощью лингвокогнитивных операций картирования (mapping) и лингвокогнитивных процедур расширения, обобщения, перспективизации, компрессии, сталкивания, комбинации и интертекстуализации [20; 22; 27; 29].

СПО как трехмерная величина гибко изменяет свои контуры в зависимости от когнитивных и языковых операций, доминирующих в формировании образа, от вида поэтического мышления, предопределяющего характер и направление картирования. В когнитивной лингвистике картирование понимается как проецирование структур знания с одной концептосферы на другую, как аналоговое картирование признаков и свойств сущностей области источника на онтологически родственные сущности области цели [21; 23, p. 260–264; 25, p. 12–18].

Помимо аналогового выделяем и другие виды картирования, разграничивая концептуальное (аналоговое, субститутивное, контрастивное, нарративное) и языковое (конструктивно-творческое). Каждый вид картирования воплощает тот или иной вид поэтического мышления. Так, в основе аналогового (атрибутивного, релятивного и ситуативного) картирования лежит аналоговое поэтическое мышление, позволяющее проецировать признаки, отношения и события одной области образа на другую: “The shoots green as paint and leaves like tongue (Logan). Субститутивное картирование понимается как замещение целого частью, одной структуры знания иной в ходе реализации ассоциативного поэтического мышления: “There’ll be many a dry eye at his funeral (Sandburg). Парадоксальное поэтическое мышление служит основой контрастивного картирования [3, с. 188–190; 24], вследствие чего одна область знания сталкивается или перекрещивается с другой: “My father moved through griefs of joy (cummings). Нарративное картирование рассматривается как проецирование сюжета или мотива художественного произведения, исторического или обыденного события жизни на содержание поэтического образа путем их переосмысления в ходе параболического или эссеистического поэтического мышления [12, с. 77; 29, с. 253–289]: “She stared at him in a Et-tu-Brutus look (Snyder). И, наконец, конструктивно-творческое картирование трактуется в работе как обыгрывание потенциальных синтагматических и парадигматических свойств языковых единиц путем их проецирования на семантико-синтаксическую структуру СПО [3, с. 178–207]: “Не sang his didn 't and danced his did” (сummings).

Механизмы создания новизны СПО обнаруживаются путем выявления лингвокогнитивных процессов, операций и процедур, которые обеспечивают их формирование и функционирование в стихотворном тексте.

Формирование нового вида СПО – метаболы – вызвано тенденциями стихотворной речи к конвергенции, которая выражается в концентрации тропов и активизации стилистических фигур в пределах определенного отрезка поэтического текста, и дивергенции, проявляющейся в рассредоточении образов по всей ткани поэтического текста, в лишении образа предметно-чувственной конкретности [3, с. 94].

Особенности СПО американской поэзии постмодернизма детерминированы господствующими художественными принципами этой эпохи, такими как антропокосмизм, децентрация структуры текста, эклектичность и фрагментарность в отображении мира, деконструкция [6, с. 24; 8, с. 214, 222, 225, 235]. Художественные приёмы модернизма (коллаж, пастиш, игра, пародия, ирония) приобретают в постмодернизме новые качества, благодаря развитию эссеистического поэтического мышления. Последнее понимается как “мышление в разные стороны”, вследствие чего фрагментарность и эклектичность описания придают тексту панорамность его восприятия [17, с. 12, 84, 91, 375]. В этом исследовании эссеистический вид поэтического мышления трактуется как процесс поэтического осмысления реального или возможного мира, в результате которого путем индивидуально-творческого преломления свойств и признаков привычных предметов, явлений и событий жизни создается новый ракурс их видения или новый образ. Эссеистическое мышление предполагает привлечение разных способов художественного освоения действительности.

В американской поэзии постмодернизма эссеистическое и параболическое поэтические мышления обусловили трансформацию метафоры в метаболу, переплетение означаемого и означающего. В стихотворной речи этой эпохи наряду с тенденцией к конвергенции образов прослеживается противоположная тенденция – дивергенция, проявляющаяся в рассредоточении образов по всей ткани поэтического текста, что создает эффект “диффузных эмоций” [30, p. 372], размытой эмотивности текста. Дивергенция трактуется в работе как развертывание образного пространства, ведущее к созданию безгештальтных (gestalt-free), свободных от предметной определенности (thing-free) образов [30, p. 20–21], то есть образов, лишенных конкретно-чувственной явленности, картинности.

Словесный поэтический образ, построенный на метаболе, – это образ, который невозможно разделить надвое, на прямой и переносный смыслы, на описываемый предмет и привлеченное сходство [17, с. 169]. В метаболе два смыслы сливаются, нет сходств и перенесения признаков по аналогии, как в традиционной метафоре. Содержание СПО-метаболы формируется путем интеграции образов, рассеянных по всей ткани поэтического текста. В отличие от параболы, в которой образы сцеплены единой темой, каждый из них является иносказательным выражением предыдущего, в метаболе наблюдается центробежный характер развертывания образного пространства. Каждый образ иррадиирует свой смысл, зачастую прямо противоположный расположенному рядом с ним образу, что создает специфическую эмотивность поэтического текста постмодерна.

В античной поэтике метабола трактуется как сплетение, объединение в одной фигуре видоизмененных тропов и повторов, в результате чего обновляется значение [9, с. 232]. Современная метабола – это целостный образ, неделимый на субъект и объект, но открывающий в себе разные измерения [17, с. 173]

С целью выявления особенностей современной метаболы рассмотрим словесный поэтический образ американской поэтессы, лауреата Пулицеровской премии, Грейс Шульман: “Spending our suns like out-of-date coins, / until we reached the present-perfect tense – that have-been state / where past and future merge [32, p. 197]. На первый взгляд, в этом СПО трудно определить субъект и объект, область-цель (target domain) и область-источник (source domain), поскольку концептуальные схемы в нем переплетены, образуя неразрывный узел из как будто бы переплетенных кореньев, создавая своего рода клубни – ризому [19, p. 74]. Метабола – это образ-загадка. Его энигматичность порождена когнитивным диссонансом, который возникает из-за семантического напряжения, созданного конвергенцией различных стилистических приёмов и экспрессивных средств в одном и том же словесном поэтическом образе: our suns – метонимия, like out-of-date coins – метафорическое сравнение, spending our suns like out-of-date coins – поэтическая метафора, в основе которой лежат концептуальные метафоры и метонимии: LIGHT IS LIFE, SUN IS THE LIGHT Of LIFE, SUN stands for JOYFUL PERIOD OF HUMAN'S LIFE or TIME; TIME IS MONEY. Поскольку названные концептуальные метафоры и метонимия являются базовыми, первичными (primary) в терминологии Дж. Грейди [25, p. 11], когнитивной основой которых являются архетипные и стереотипные концептуальные схемы, входящие в Большую Цепь Бытия (Great Chain of Being) [28, p. 221–223], восприятие первой части СПО не вызывает затруднения. Смысл образа “счастливое и беззаботное времяпровождение” вычленяется путем анализа концептуальной интеграции значений в эмержентной области. Блендинг, то есть слияние денотативных значений лексем sun, out-of-date и coin, осуществляется на основе аналогового и ассоциативного картирования семантических признаков концептов LIGHT, SUN, LIFE, TIME, MONEY. Энигматичность образа создаётся метафорой: reached the present-perfect tense – достигли настоящего-совершенного времени в результате конструктивно-творческого картирования, что обусловливает семантическое напряжение из-за неоднозначности номинативной единицы tense, означающей время в роли существительного, а в роли прилагательного – напряжение. Помимо этого дефисное написание словосочетания present-perfect создает эффект “остранения”, по В. Шкловскому, и, таким образом, ориентирует читателя на лингвокогнитивную процедуру перспективизациипоиска выгодной позиции (vantage point), или ракурса интерпретации, что обеспечивает адекватность трактовки содержания СПО. Осмысление the present-perfect tense через have-been state и соотношение содержания настоящее совершенное время + напряжение + совершенное состояние = непревзойденный, совершенный сегодняшний период жизни с метафорой-метонимией where past and future merge приводит к пониманию содержания have-been state как старости, а отсюда смысл всего словесного образа можно выразить так: старость – это период жизни, когда человек на основе опыта постиг мудрость бытия.

Когнитивным основанием СПО-метаболы, помимо концептуальной интеграции, служит концептуальная амальгама – обмен значений, не смесь, а взвесь, не блендинг, сплав или слияние, а их параллельное сосуществование, что и образует сопричастность текстовых миров. Термин амальгама заимствован из химии, где он используется для объяснения химического процесса, в результате которого образуется суспензия, взвесь жидкости и твердых частиц, которые не растворяются, а пребывают в зависшем, взвешенном состоянии [31, p. 503]. Явление амальгамации подмечено и в других науках, в физике в частности. Этим термином называется сплав ртути с другими металлами [31, p. 504]. Амальгамацией называют способ извлечения металлов при помощи ртути [31, p. 503]. В результате этого процесса поверхность предмета приобретает иной облик. Однако со временем амальгамированный поверхностный слой частично стирается и первозданный материал просматривается. В лингвистику термин “синтаксическая амальгама” ввел Дж. Лакофф, понимая под ним неразложимую, далее не делимую на непосредственно составляющие синтаксическую конструкцию, интерпретация которой неоднозначна [10, с. 365]. В работах Н. Алефиренко амальгамация трактуется как процесс вторичной номинации, ведущий к возникновению сложного, состоящего из нескольких слов косвенного наименования [2, с. 37]. Смысловой спектр такого многокомпонентного знака обусловливается не только сращением нескольких отношений именования в одно (концептуальная интеграция, блендинг), но и взаимодействием различных форм отражения действительности – первичного, зафиксированного в семантике знаков первичной номинации, и вторичного, вызывающего необходимость вторичной, косвенной номинации [2, с. 37]. Иными словами, пояснение нового значения языковой единицы осуществляется сквозь призму уже существующих, известных значений. Семантическое пространство образа понимаем как некий контейнер, в котором происходят различные процессы взаимодействия значений его номинативных единиц.

Графически конфигурацию семантического пространства метаболы с ризомным переплетением образов покажем на рис.1.

Б3186, Рис. 1 - Конфигурация семантического пространства словесного поэтического образа-метаболы Г. Шульман “Spending our suns like...”

Рис. 1 - Конфигурация семантического пространства словесного поэтического образа-метаболы Г. Шульман “Spending our suns like...”

Конфигурация семантического пространства метаболы обусловлена конвергенцией и дивергенцией образов, объединённых между собой цепочечными (конвергенция) и радиальными (дивергенция) связями.

Таким образом, словесный поэтический образ, создаваемый метаболой, – это образ, который невозможно разделить на прямое и переносное значение, на описываемый предмет и предполагаемое подобие, это образ сопричастных друг другу миров. Значение в метаболе формируется в процессе сложной перегруппировки денотативних и коннотативных смыслов в семантической структуре СПО. Концептуальная амальгама способствует ризоматическому переплетению смыслов и предопределяет сохранение первичного архетипного смысла и взаимодействие его с новыми.

В свете лингвосинергетического понимания “слово является информационно-энергетическими посредником и одновременно “золотым ключиком” познания общего устройства мироздания, в котором информация и энергия первичны, а материя-сознание – вторичны. Сознание, материя и энергетическая информация сливаются в языке в единое целое, отражая общие закономерности устройства человека, природы, Вселенной. Слово как бы имеет две ипостаси: массу и энергию, материю и энергетическую волну, которые излучают языковые единицы” [11, с. 93].

Дальнейшей перспективой научного поиска может быть сопоставительное изучение когнитивных стилей разных поэтов, выявление культурологических и синергетических особенностей словесных поэтических образов, способствующие очерчиванию культурно-ценностной картины мира в американской поэзии.

ЛИТЕРАТУРА

1. Аверинцев С. С., Андреев М. Л., Гаспаров М. Л., Гринцер П. А. Категории поэтики в смене литературных эпох / С. С. Аверинцев, М. Л. Андреев, М. Л. Гаспаров, П. А. Гринцер // Историческая поэтика: Литературные эпохи и типы художественного сознания. – М.: Наследие. – 1994. – С. 3–38.

2. Алефиренко Н. Ф. Поэтическая энергия слова. Синергетика языка, сознания и культуры / Николай Фёдорович Алефиренко. – М.: Academia, 2002. – 394 c.

3. Бєлєхова Л. І. Словесний поетичний образ в історико-типологічній перспективі: лінгвокогнітивний аспект (на матеріалі американської поезії): [монографія] / Лариса Іванівна Бєлєхова. – Херсон: Айлант, 2002. – 368 с.

4. Воробьёва О. П. Эмотивность художественного текста и читательская рефлексия / О. П. Воробьёва // Язык и эмоции. – Волгоград: Перемена. – 1995. – С. 240–246.

5. Гачев Г. Д. Жизнь художественного сознания. Очерки по истории образа / Георгий Дмитриевич Гачев. – М.: Искусство, 1972. – 200 с.

6. Гассан І. Чим є постмодернізм і чим він стане? Літературний і культурний аспекти / І. Гассан // Американська література після середини ХХ століття: матеріали міжнародної конференції (Київ, 25–27 травня 1999 року). – К.: Довіра. – 2000. – С. 19–28.

7. Гринцер П. А. Сравнительное литературоведение и историческая поэтика / П. А. Гринцер // Серия литературы и языка. – 1990. – Т. 49. – № 2. – С. 99–108.

8. Ильин И. П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм / Илья Петрович Ильин. – М.: Интрада, 1996. – 256 с.

9. Квинтилиан. Метабола / Квинтилиан // Антология текстов: Античные теории языка и стиля / Сост. О. П. Троцкий. – СПб.: “Алетейя”, 1996. – С. 232–233.

10. Лакофф Дж. Лингвистические гештальты / Дж. Лакофф // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. Х. Лингвистическая семантика. – М.: Прогресс, 1981. – С. 350–369.

11. Манакін В. М. Мова як синергетичний феномен / В. М. Манакін // Нова філологія. – Запоріжжя: ЗНУ, 2007. – № 27. – С. 91–97.

12. Молчанова Г. Г. Имя собственное и слияние концептов / Г. Г. Молчанова // Традиционные проблемы языкознания в свете новых парадигм знания: материалы круглого стола (Москва, апрель 2000). – М.: Институт языкознания РАН, 2000. – С. 75–81.

13. Шаховский В. И. Эмотиология в свете когнитивной парадигмы языкознания // К юбилею ученого: сб. науч. тр., посвященных юбилею Е. С. Кубряковой. – М.: Моск. гор. пед. ун-т. – 1997. – С. 130–135.

14. Шаховский В. И. Эмоции в коммуникативной лингвистике / В. И. Шаховский // Горизонты современной лингвистики: Традиции и новаторство: сб. в честь Е. С. Кубряковой. – М.: Языки словянских культур, 2009. – С. 671–683.

15. Юнг К. Г. Сознание и бессознательное / Карл Густав Юнг. – СПб.: Университетская книга, 1997. – 544 с.

16. Эпштейн М. Н. Парадоксы новизны: о литературном развитии в ХIХ–ХХ в. / Михаил Наумович Эпштейн. – М.: Советский писатель, 1988. – 416 с.

17. Эпштейн М. Н. Постмодерн в русской литературе / Михаил Наумович Эпштейн. – М.: Высшая школа, 2005. – 495 с.

18. Campbell J. The Inner Reaches of Outer Space: Metaphor as Myth and as Religion / Joseph Campbell. – N. Y., Toronto: Harper and Row Publishers, 1988. – 286 p.

19. Eco U. Semiotics and the Philosophy of Language / Umberto Eco. – Bloomington: Indiana University Press, 1984. – 242 p.

20. Fauconnier G. Mappings in Thought and Language / Gilles Fauconnier. – Cambridge: Cambridge University Press, 1997. – 205 p.

21. Fauconnier G., Turner M. / G. Fauconnier, M. Turner. Principles of conceptual integration // Discourse and Cognition: Bridging the Gap / Ed. by J. R. Koenig. – Stanford: CSLI Publications. – 1998. – P. 269–283.

22. Fauconnier G., Turner M. The Way We Think: Conceptual Blending and the Mind’s Hidden Complexities / G. Fauconnier, M. Turner. – N.Y.: Basic Books, 2002. – 440 p.

23. Freeman M. Poetry and the scope of metaphor: Toward a cognitive theory of literature / M. Freeman // Metaphor and Metonymy at the Crossroads. A Cognitive Perspective. – Berlin: Mouton de Gruyter, 2000. – P. 253–283.

24. Gibbs R. W., Jr. Process and products in making sense of tropes / R. W. Gibbs // Metaphor and Thought / Ed. by A. Ortony. – Cambridge: Cambridge University Press, 1993. – P. 252–276.

25. Grady J. Foundation of Meaning: Primary Metaphors and Primary Scenes: Ph. D. dissertation / John Grady. – Berkley: University of California, 1997. – 180 p.

26. Kövecses Z. Radden G. Metonymy: Developing a Cognitive Linguistic View / Z. Kövecses, G. Radden // Cognitive Linguistics. – 1998. – № 9 (1). – P. 37–77.

27. Lakoff G., Johnson M. Philosophy in the Flesh: The Embodied Mind and its Challenge to Western Thought / G. Lakoff, M. Johnson. – N. Y.: Basic Books, 1999. – 624 p.

28. Lakoff G., Turner M. More than Cool Reason: A Field Guide to Poetic Metaphor / G. Lakoff, M. Turner. – Chicago: The University of Chicago Press, 1989. – 230 p.

29. Turner M. The Literary Mind: The Origin of Thought and Language / Michael Turner. – Oxford: Oxford University Press, 1998. – 187 p.

30. Tsur R. Toward a Theory of Cognitive Poetics / Reuven Tsur. – Amsterdam: Elsevier Science Publishers, 1992. – 549 p.

31. Большая Советская Энциклопедия: в 30 т. / Гл. ред. А. М. Прохоров. – М.: Советская Энциклопедия, 1969. – Т. 1. – 608 с.

32. BAP – The Best American Poetry / Еd. by – N. Y., L.: A Touchstone Book: publ. by Simon and Shuster, 1995. – 267 p.


РАВЛИК і МЕТЕЛИК у вирі буття: когнітивні аспекти художнього символізму

У статті розглянуто когнітивні механізми набуття художнім символом текстотвірної значущості з огляду на його інгерентні властивості й середовище функціонування. Особливу увагу приділено ролі та функціям символіки равлика і метелика в оповіданні Вірджинії Вулф “Королівські сади” (1919 р.) у контексті динаміки ментальних просторів і виявів різнорівневого іконізму. У висновках запропоновано модель інфраструктури символізму в художньому дискурсі − від мережі текстових символів до глобальної символьної матриці.

Ключові слова: символ, текстотвірна значущість, динаміка ментальних просторів, іконізм.

 

В статье рассматрены когнитивные механизмы приобретения художественным символом текстообразующей значимости с учетом его ингерентных свойств и среды функционирования. Особое внимание уделяется роли и функциям символики улитки и бабочки в рассказе Вирджинии Вульф “Королевские сады” (1919 г.) в контексте динамики ментальных пространств и проявлений разноуровневого иконизма. В выводах предложена модель инфраструктуры символизма в художственном дискурсе − от сети текстовых символов до глобальной символьной матрицы.

Ключевые слова: символ, текстообразующая значимость, динамика ментальных пространств, иконизм.

 

This paper examines cognitive mechanisms that stand behind text-forming significance of literary symbol with regard to its inherent properties and sphere of functioning. A greater emphasis is laid on the role and function of snail and butterfly symbolism in Virginia Woolf's 'Kew Gardens' (1919) in the context of mental space dynamics and multilevel iconicity. The paper concludes in suggesting an infrastructure model of literary discourse symbolism − from а textual symbols network to the global symbol matrix.

Key words: symbol, text-forming significance, mental space dynamics, iconicity.

 

Anything may happen;

her world is on tip-toe.

K. Mansfield

Мистецтво стилістики і дух поетики, творення й інтерпретація художнього тексту в своїх інструментальних і епістемологічних виявах значною мірою зорієнтовані на два ключові літературні феномени ─ образність і символізм. Якщо художня образність, тропеїка вже досконало описані у працях когнітологів [32; 39; 3 та ін.], то когнітивне підґрунтя художнього символізму залишається багато в чому terra incognita. Достатньо сказати, що навіть найсолідніші довідники й хрестоматії з когнітивної лінгвістики [36; 23] і когнітивної поетики [24] не містять статей з проблематики символу. Це пояснюється тим, що, попри свою зовнішню простоту: власне кажучи, символ ─ це будь-що, що “стоїть замість” чогось іншого (хоча така заміна може відбуватися безліччю різних шляхів) [34, p. 139], з позиції внутрішнього топосу символ є розмитим, навіть ризоматичним, він не може бути зведений до якоїсь однієї когнітивної структури чи-то сукупності таких структур. “Кожний символ є ланкою у нескінченому ланцюжку відповідностей всеєдиного універсуму, відповідностей, які відкриті підсвідомості <…> і які <…> майже не фіксуються свідомістю у буднях повсякденного життя” [15, с. 73].

Не зупиняючись окремо на аналізі численних праць, присвячених власне символу, його співвідношенню з міфом, з архетипами, з образністю [7; 9; 6; 14; 18; 37 та ін.], серед яких у сучасному вітчизняному мовознавстві особливо вирізняються праці Н. Слухай [15; 16 та ін.], зосередимось на тих виявах символізму, які визначають його роль у художньому тексті. Метою статті є розкриття когнітивних механізмів, які забезпечують текстотвірну значущість художнього символу з огляду на його інгерентні властивості та середовище функціонування. Зважаючи на інтереси автора як дослідника творчості Вірджинії Вулф та місце, яке займає символіка у модерністському художньому дискурсі, матеріалом цієї розвідки було обрано оповідання В. Вулф “Kew Gardens” (“Королівські сади”) [41, p. 28−36], де ключову роль відіграють символи равлика і метелика, що зустрічаються і в інших творах письменниці. Основні завдання передбачають виокремлення тих ключових параметрів художнього символу, які сприяють набуттю ним текстової значущості; простеження в аналізованому оповіданні динаміки ментальних просторів (далі – МП), пов’язаної з його ключовою символікою; встановлення кореляції цієї динаміки з іконічністю символів равлика та метелика; побудову узагальненої моделі інфраструктури символізму в модерністському дискурсі з огляду на когнітивні механізми формування художнього символу.

Звернення до художнього символізму в його когнітивному вимірі не може не спиратися на ті власне філологічні і семіотичні розвідки, які мають дотичність до задіяних у символотворенні розумових процесів та операцій і містять у такий спосіб зародки когнітивізму. Безперечно, подібні паралелі є певною мірою суб’єктивними, адже, за словами Ю. Лотмана, будь-яка реконструкція процесу, що реально мав місце, завжди “замінюється його моделлю, породженою свідомістю учасника акту. Відбувається ретроспективна трансформація. <…> Випадковому приписується вага закономірного і неминучого” [12, с. 32−33].

Зважаючи на це, звернемося до деяких праць [11; 12; 1, c. 71−88; 27], що стосуються художнього символу, − і передусім, до класичної праці О. Лосєва [10, с. 3−14] та практично єдиної когнітивно-орієнтованої розвідки природи художньої символіки Теренса Дікона [26, p. 21−53], − щоб виокремити набір тих його ключових параметрів, які видаються нам когнітивно ємними. Під когнітивною ємністю розуміємо не власне пізнавальний потенціал художньої символіки, який може бути дуже багатим, а її моделювальний, конструкційний потенціал, здатність, не зводячись до якоїсь однієї когнітивної структури чи поєднання таких структур, породжувати певні ментальні моделі, що, транспонуючись на художній дискурс, визначають його міметичну та / або дієгетичну побудову.

Істотним для розуміння природи текстотвірної значущості художнього символу є розмежування О. Лосєвим [10, с. 3−14] символу та інших художніх категорій за критерієм способу творення реальності. На думку Н. Арутюнової, “образ, метафора і символ <…> поєднані ідеєю наочного уявлення про об’єкт: саме це уявлення і є тим джерелом, з якого “б’ють” смисли” [1, с. 72]. Проте, якщо у так званому реалістичному образі дійсність є даною, тобто своєрідним чином у ньому відбивається [10, с. 8], у міфі сконструйована дійсність субстанційно ототожнюється з реальністю, “гіпостазується в буквальному вигляді” [10, с. 11], а метафора власне і є “самодостатньою (з рос. – самодовлеющая) дійсністю” [10, с. 5], “в символі дійсність не дано, а задано” [10, с. 6]. Говорячи про символ як про певне узагальнення, О. Лосєв робить особливий акцент на породжувальній, конструкційній його функції, відзначаючи, що символ “є таким узагальненням, яке має свою власну структуру, і структура ця є закон конструювання відображеної у ній дійсності, її породжувальна модель” [10, с. 6].

Отже, базуючись на міркуваннях О. Лосєва, виводимо низку інгерентних параметрів художнього символу, які формують його текстотвірний потенціал:

− спрямованість символу на конструювання, системне породження дійсності як вияву особливої предметності [10, с. 4] (параметр конструкційності);

− конструювання дійсності шляхом напруженого указування, натяку на неї як на щось стороннє [10, с. 8] (параметр індексальності);

− розкладення дійсності на безкінечний ряд (образів, явищ тощо) шляхом наближення неявно даних речей до їх явно даної, але надто загальної функції, своєї основної межі − символу [10, с. 6, 7]; причому кожного разу це відбувається “особливим закономірним методом” у контексті безперервної плинності (з рос. – непрерывной текучести) [10, с. 9] (параметр фрактальності). У контексті символіки, говорячи про фрактальність, ми, слідом за В. Тарасенком та Ю. Степановим, маємо на увазі, передусім, спосіб рекурсивного, ітераційного формотворення [17, с. 10−11, 32], “ритм ітерації” [17, с. 225], що задано символом. Іншими словами, йдеться про своєрідний алгоритм різномасштабної самоподібності, коли нові форми постають як варіації заданих тем і заданості принципу росту;

− модельне породження дійсності, не даної прямо і безпосередньо, а такої, що лише виводиться і створює велику смислову перспективу, шляхом її напруженої заданості [10, с. 10, 12] (параметр енергіальності).

До названих вище варто додати і два адгерентних параметри, зазначені О. Лосєвим:

− тенденція до взаємного зближення і взаємопроникнення символу та інших художніх категорій (метафори, художнього образу тощо) у конкретному художньому дискурсі аж до їх злиття [10, с. 3] (параметр інтеграційності);

− опосередкованість символу епохою, його історичність [10, с. 14] (параметр контекстуальності).

Американський антрополог і нейробіолог Теренс Дікон 35 років потому, вивчаючи нейронну основу естетичного і художнього пізнання та переживання, хіба що не є єдиний запропонував модель логіки символічних відношень (рис. 1), яка інкорпорує три основних шари, поєднані між собою індексально: шар референційних об’єктів (О1-n), шар символічних позначень (S1-n) і семантичний простір, сконструйований на базі відношень між символічними позначеннями [26, p. 35]. Ключові положення, виведені Т. Діконом, зводяться до такого:

− символічна референція характеризується непрямою, опосе­ред­кованою віднесеністю до певної проміжної, імпліцитно закодованої інтерпретативної системи відношень між символами [26, p. 34] (параметр опосередкованості кодом);

− символи є когнітивними інструментами ментальної симуляції, тобто розумового відтворення або проекції емпіричного досвіду, з огляду на ігровий момент символічної діяльності [26, p. 40] (параметр симулятивної лудичності);

Б3186, Рис. 1 - Модель символічної інфрастуктури за Т. Діконом

Рис. 1 - Модель символічної інфрастуктури за Т. Діконом

− символічні зіставлення індукують опосередковану емоційність як перетворений емпіричний емоційний досвід читача, який у художньому вираженні спирається на наявність внутрішнього напруження [26, p. 21, 48] (параметр емоціогенності).

Зіставлення двох підходів висвітлює два спільних для них параметри, що характеризують художню символіку, − індексальність символу і напруження, яке є стрижневим для індексальності та заданості у О. Лосєва й емоційності символу у Т. Дікона. Напруження як рису, притаманну символу [27, p. 144], можна тлумачити у декількох взаємопов’язаних контекстах: 1) у контексті енергіальності, коли найбільш значущі одиниці (у тому числі й у межах художнього дискурсу) стають енергетично найпотужнішими [13, с. 51], що для символу пов’язано з його значною емоційною й асоціативною навантаженістю, яка викликає емоції та переживання читача [17, с. 149, 151]; 2) у контексті резонансної функції символу, “випромінювання” ним значення [15, с. 75] і ширше, 3) у контексті теорії емоційного резонансу [4, с. 72−86], де емоційний відгук провокується взаємодією статики внутрішньої напруженості іконічного образу і куматоїдної (хвильової) динаміки різноманітних коливань та осциляцій (ритму, ізотопії, образності тощо) тканини художнього тексту. Решта параметрів не збігаються повністю, хоча вони і не суперечать одне одному та можуть бути зіставлені між собою.

Ключова для Т. Дікона ідея про обов’язкову системну опосередкованість художньої символіки проміжним символічним кодом цілком відповідає розумінню символу як адаптаційного інструменту, посередника між людиною і плинним світом [15, с. 74], коли символ стає значущим лише за умови його включення у світ символів [27, p. 135]. Проте важливим тут є і світ конкретного художнього твору, включений у більш широкий інтертекстуальний контекст. Саме тут символ набуває текстових імплікатур [27, p. 157], ускладнюючись “додатковими смислами, котрі вводять його в певну “мову”, яка дозволяє інтерпретувати художній текст”, і стає у такий спосіб компонентом індивідуального коду [1, с. 86].

Напружена заданість художнього символу, що сприяє набуттю ним статусу “текстового гена” [11, с. 123], який може містити згорнуту програму розвитку тексту в аспекті образної (міметичної) і діаграматичної (дієгетичної) іконічності, має декілька джерел, що стосуються форми і змісту. З одного боку, символ тяжіє до стабілізації форми, до графічного зображення [1, с. 83] − у ньому завжди чітко сформовано зображувальний аспект [1, с. 87]. З іншого боку, художній символ виявляє певні риси, які деякою мірою програмують (з англ. – map) подібні ознаки його латентного змісту [27, p. 139], формуючи глибинні смисли тексту [1, с. 87], розмиту множинність (з англ. – nebula) можливих інтерпретацій [27, p. 161−162]. Тобто можемо говорити про формальну й змістову іконогенність художнього символу як результату ментальної симуляції емпіричного досвіду людини, включаючи досвід емоційний.

Отже, можна припустити, що текстотвірна значущість художнього символу визначається наявністю у нього таких рис:

1) індексальність як напружена cпіввіднесеність із чимось стороннім і значущим у межах художнього світу та поза його межами;

2) конструкційність як згорнута запрограмованість розгортання тексту в його міметичному і дієгетичному вимірах;

3) опосередкованість кодом як системною сукупністю смислів;

4) іконогенність як результат ментальної симуляції, що має ігровий характер і набуває форм фрактальності як рекурсивної сумірності;

5) внутрішня напруженість, що породжує емоційний резонанс як результат актуалізованої енергіальності художнього дискурсу.

Розглянемо з позиції цих параметрів художньої символіки оповідання Вірджинії Вулф “Kew Gardens” (“Королівські сади”) [41, р. 28−36], яке, з одного боку, межує з ліричною поезією [20, p. 15], а з іншого, певним чином пов’язане з філософськими текстами про надійність / ненадійність чуттів людини [40, p. 15]. Це оповідання можна тлумачити як постімпресіоністичну замальовку [22, p. 100] з елементами імпресіоністичної техніки письма [8, c. 9]. Поєднання імпресіоністичності і постімпресіоністичності (детальніше див. [5, c. 49−51]) виявляється у тому, що, хоча однією з центральних в оповіданні є гра кольорів і світла, а також фрагментарність, частковість перспектив аж до їх можливого дисонансу [31, p. 139], ця гра підпорядковується більш формальним виявам їхньої взаємодії з акцентом на геометричних формах, відокремлених об’єктах, траєкторіях руху людей та інших живих істот. Не випадково, що місцем дії було обрано саме Королівський ботанічний сад поблизу Лондону, на південному березі Темзи, де природність ландшафту поєднується з його спроектованістю і культивованістю [31, p. 138]. Відповідно, елегійні мотиви і плинність переходів від однієї мініатюри до іншої всередині оповідання поєднуються з продуманістю змін оповідної перспективи, вписаних у зображений ландшафт [21, p. 111−112]. У цьому оповіданні головним є не сюжет, а настрій − атмосфера [21, p. 109−110] спекотного літнього дня в ботанічному саду, де абриси предметів, контури тих, хто прогулюється навколо клумби з квітами, містичним чином розчиняються у повітрі. Водночас чіткою залишаються зовнішня форма равлика, який повільно, але наполегливо повзе, рухаючись до своєї мети, та зигзаги польоту метеликів над квіткової клумбою. Отож, і за формою, і за змістом світ людей у цьому оповіданні постає як примарний на відміну від більш реального світу комах, равликів, метеликів та інших живих істот. Відповідно, варіюють оповідна перспектива, яка будується за принципом зумінгу (напливу), і вектор фокалізації − від погляду людини до сприйняття довкілля равликом, що дає можливість подивитися на світ іншими, не людськими очима, пропонуючи так звану неантропоцентричну, або чужинну перспективу споглядання [30, p. 91], яка децентрує присутність людини в художній прозі [33, p. 145]. Як зазначає Холлі Генрі [30, p. 90−91], в оповіданні відбувається постійна зміна оповідного масштабу (з англ. – narrative re-scaling) − постійні коливання від мікроскопічного (погляд равлика на траву і квіти, з якого власне і починається розповідь, де важливим є не сюжет, не персонажі, а локус [25, p. 103]) до макроскопічного (світ ботанічного саду, міста, космосу) вимірів наративу. Це, поряд із описами несподіваної появи і зникнення (розчинення у повітрі) фігур людей, з крупними і середніми планами, надає оповіді очевидної кінематографічності [30, p. 103] як типового для модернізму переосмислення художніх можливостей технологій візуалізації у розгортанні тексту [30, p. 104]. А читачі, стаючи глядачами, нібито підслуховують і підглядають за тим, що відбувається в саду.

Існує думка, висловлена Ф. Фляйшманом, що всі оповідання Вірджинії Вулф належать до тих, які будуються за лінійною (прогресивною) або за циклічною (зворотною) моделями [29, p. 57]. Характерним для інтерпретацій цього тексту є акцент на лінійному розгортанні оповіді, яка супроводжується емоційним крещендо. Лінійність розгортання зберігається, адже хоча персонажі й занурені у свої думки та бесіди, навіть не помічають равлика, оповідач коментує його послідовний рух до цілі протягом усього оповідання [31, p. 136]. Водночас фокусування на ролі равлика як художньої деталі, що символізується, перетворюючись на текстовий ген, і відтворення динаміки ментальних просторів в оповіданні дещо змінюють наше уявлення про характер розгортання повістування, надаючи йому мушлеподібної, спіралеподібної форми.

Аналізований текст можна умовно поділити на шість картинок (основу спіралі, власне клумбу з її еротичною образністю квітів [35, p. 147], і п’ять завитків) − ментальних просторів, пов’язаних описом равлика і його рухів або танцю метеликів, характерними для яких є певні емоційні модуляції [21, p. 110]. Ці картинки, що переходять одна в одну (від клумби з квітами як відліку текстової референції, навколо якої групами чи парами прогулюються, рухаючись зигзагами на кшталт метеликів, відвідувачі ботанічного саду, до фінального бравурного акорду злиття людей, голосів, кольорів і квітів на клумбі в саду, що нагадує Едем на фоні безперервного шуму міста), і в результаті складають спіраль мушлі, яка фрагментарно подається нижче (див. приклади і рис. 2).

І. Основа спіралі: квіткова клумба, равлик, чоловіки і жінки, метелики

[базовий простір] From the oval-shaped flower-bed there rose perhaps a hundred stalks spreading into heart-shaped or tongue-shaped leaves half way up <…> the colour was flashed into the air above, into the eyes of the men and women who walk in Kew Gardens in July [41, р. 28].

[базовий простір1] The figures of these men and women straggled past the flower-bed with a curiously irregular movement not unlike that of the white and blue butterflies who crossed the turf in zig-zag flights from bed to bed [41, р. 28−29].

[звязка просторів] The light fell either upon the smooth grey back of a pebble, or the shell of a snail with its brown circular veins [41, p. 28].

ІІ. Перший завиток: сімя

[MП1The man was about six inches in front of the woman, strolling carelessly, while she bore on with greater purpose, only turning her head how and then to see that the children were not behind [41, p. 29].

[MП2They walked on past the flower-bed, now walking four abreast, and soon diminished in size among the trees and looked half transparent as the sunlight and shade swam over their backs in large trembling irregular patches [41, p. 30].

[звязка просторів] In the oval flower-bed the snail <…> now appeared to be moving very slightly in its shell, and next began to labour over the crumbs of loose earth [41, p. 30].

ІІІ. Другий завиток: двоє чоловіків різного віку, дві літні жінки

[MП3<…> there came past the bed the feet of other human beings. / This time they were both men. The younger of the two wore an expression of perhaps unnatural calm; <…> The elder man had a curiously uneven and shaky method of walking [41, p. 31].

[MП4Following his steps so closely as to be slightly puzzled by his gestures came two elderly women of the lower middle class. <…> Then she suggested that they should find a seat and have their tea [41, p. 32].        

[звязка просторів] The snail had now considered every possible method of reaching its goal without going round the dead leaf or climbing over it [41, p. 33].

ІV. Третій завиток: молода пара

[зв’язка просторів] <…> He [the snail] had just inserted his head at the opening [41, p. 33].

[MП5<…> when two other people came past outside on the turf. This time they were both young, a young man and a young woman. <…> / 'Wherever does one have one's tea?' she asked him with the oddest thrill of excitement in her voice <…>; but he bore her on [41, p. 33, 34−35].

V. Четвертий завиток: пара за парою

[базовий простір2]      Thus one couple after another with much the same irregular and aimless movement passed the flower-bed and were enveloped in layer after layer of green-blue vapour [41, p. 35].

[звязка просторів] <…> instead of rambling vaguely the white butterflies danced one above another, making with their white shifting flakes the outline of a shattered marble column above the tallest flowers [41, p. 35].     

VI. Пятий завиток: голоси квітів

[спроектований простір1]   <…> their voices went wavering from them as of they were flames lolling from the thick waxen bodies of candles. Voices, yes, voices, wordless voices, breaking the silence suddenly with such depth of contentment, such passion of desire, or, in the voices of children, such freshness of surprise; breaking the silence? But there was no silence [41, p. 35−36].

[спроектований базовий простір] <…> on the top of which [the city] the voices cried aloud and the petals of myriad of flowers flashed their colours into the air [41, p. 36].

Б3186, Рис. 2 - Подвійна спіраль ментальних просторів в оповіданні “Kew Gardens”

Рис. 2 - Подвійна спіраль ментальних просторів в оповіданні Kew Gardens

Композиційна іконічність оповідання, що спирається на феноменологію мушлі, чий “політ у світ уявних цінностей, − за словами Г. Башляра, − стримує геометрична реальність форми” [2, c. 101], і переривається рваним ритмом рухів крилець метелика, містить в обох своїх виявах ідею метаморфози, що ґрунтується на дії механізму, який Г. Башляр сформулював так: “Образи, що домінують, тяжіють до злиття” [2, с. 120]. Метелик (з грец. psyche – “душа”) як символ душі людини, тяжіння до непізнаного, пов’язаного з ризиком для життя [19, с. 384−385], символ відродження, коли “душа переживає метаморфозу в момент смерті, залишаючи на Землі свій стан личинки для того, щоб здобути крила” [28, p. 37−38], взаємодіє з символікою равлика на глибинному рівні аналізованого оповідання саме тому, що “істота, замкнена у своїй нерухомій мушлі, сприймається як така, що готується у певний момент підірвати, звихрити буття” [2, с. 106], а сама мушля тлумачиться як захисток, де “життя концентрується, готується, трансформується” [2, с. 112].

Відомо, що мала проза В. Вулф, особливо рання (1917−1922 рр.), була її творчою лабораторією для опрацювання “нових способів зображення дійсності, занурення у свідомість людини і словесного відтворення мінливої реальності” [8, с. 12]. Символізація равлика у контексті пізнавального, епістемологічного руху, що переборює мертву традицію подібно до мертвого листя на шляху молюска, зазвичай пов’язується критиками з експериментальними художніми пошуками Вірджинії Вулф [38, p. 47−48], чия розповідь у цьому оповіданні, за словами К. Менсфілд, нібито стоїть навшпиньки, символізуючи важливий рубіж у творчості письменниці [цит. за 38, p. 59]. Значну увагу в інтерпретації “Kew Gardens” дослідники також приділяють символічним опозиціям між світами людини і природи, чоловіками і жінками у їх гендерних ролях, дітьми і дорослими, зоровими образами і голосами [38, p. 41, 45], поглядом художника і голосом оповідача, кольорами і формами, гомосексуальною і гетеросексуальною еротикою, безумством і раціональністю [22, p. 100, 102] тощо. Все це і різні локуси, які ніби вкладаються один в одного, створюють ефект китайської скриньки, про що в фіналі оповідання говорить сама Вірджинія Вулф, наприклад: like a vast nest of Chinese boxes all of wrought steel turning ceaselessly one within another city murmured [41, р. 36].

Проте художня символіка оповідання не обмежується виходом у площину філософії і бінарних опозицій. Спираючись на символіку і образність равлика і метеликів, можемо говорити про своєрідний сенсорний символізм художньої прози Вірджинії Вулф, який виявляється в аналізованому оповіданні через:

− мережу ментальних просторів, опосредкованих символічними репрезентаціями предметів та / або істот (тут равлика і метеликів), які співіднесені з фізичною формою і характером руху їх референтів, а також певним діапазоном культурно значущих символічних значень;

− вбудований ізоморфізм, що його виявлено між цими символами і композицією оповідання, котре побудовано як подвійна спіраль, що закручується навкруг квіткової клумби на тлі смиканих, метеликоподібних рухів людей, які прогулюються навколо неї;

− вихід в інтертекстуальний простір ідіосинкразичного символізму Вірджинії Вулф із його ентомологічними (равлик, метелик, муха), водними (хвилі, плавець, рідкі думки), оптичними (світло та його переломлення), акустичними (включаючи мовчання) та флористичними (квіти, листя) домінантами; − вписаність у більш широке символічне поле художнього модернізму.

Аналіз художньої символіки в когнітивно-текстовому аспекті дозволяє модифікувати модель символічної інфраструктури Т. Дікона з огляду на її пошарову реалізацію у художньому дискурсі (рис. 3) від 1) певних конфігурацій та / або мереж ключових для твору текстових символів, які окреслюють 2) символічний простір дискурсу через символічно навантажені ланцюжки ментальних просторів та інших семантично релевантних дискурсивних структур (наприклад, композиція, оповідні лабіринти і т. ін.), що ґрунтуються на актуалізації латентної іконічності художнього символу, далі включаючись в 3) інтертекстуальний символічний простір, який охоплює індивидуальні або групові інтертекстуальні символічно навантажені концептосфери як реалізацію 4) глобальної символьної матриці, що інтегрує етноспецифічні та / або універсальні символічних коди, які емоційно резонують з нашим сприйняттям буття.

ЛІТЕРАТУРА

1. Арутюнова Н. Д. Образ, метафора, символ в контексте жизни и культуры / Н. Д. Арутюнова // Res Philologica. Филологические исследования. – Л.: Наука, 1990. ─ С. 71−88.

2. Башляр Г. Избранное: Поэтика пространства / Гастон Башляр; [пер. с франц.]. – М.: “Российская политическая энциклопедия”, 2004. − 199 с.

3. Бєлєхова Л. І. Образний простір американської поезії: лінгвокогнітивний аспект: дис. … доктора філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / Лариса Іванівна Бєлєхова. – К., 2002. − 476 с.

4. Воробйова О. П. Ідея резонансу в лінгвістичних дослідженнях / О. П. Воробйова // Мова. Людина. Світ: До 70-річчя проф. М. П. Кочергана: зб. наук. ст. / Відп. ред. Тараненко О. О. – К.: Вид. центр КНЛУ, 2006. – С. 72−86.

5. Воробьёва О. П. Словесная голография в пейзажном дискурсе Вирджинии Вулф: модусы, фракталы, фузии / О. П. Воробьёва // Когніція, комунікація, дискурс: Електронний збірник наукових праць. Серія “Філологія”. − Харків, 2010. − № 1. − С. 47−74. – Режим доступу: http://sites.google.com/site/cognitiondiscourse/vypusk-no1-2010

6. Горчак Т. Ю. Словесний образ-символ в американській поезії ХХ століття: когнітивно-семіотичний аспект: дис. … канд. філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / Тетяна Юріївна Горчак. – К., 2009. – 214 с.

7. Жайворонок В. В. Українська етнолінгвістика: нариси / Віталій Вікторович Жайворонок. – К.: Вид-во “Довіра”, 2007. − 262 с.

8. Жуковская О. И. Поэтика малой художественной прозы Вирджинии Вулф: автореф. … канд. филол. наук: спец. 10.01.03 “Литература народов стран зарубежья” / О. И. Жуковская. − Великий Новгород, 2008. − 21 с.

9. Кононенко В. І. Мова. Культура. Стиль: зб. ст. / Віталій Іванович Кононенко. – Івано-Франківськ: Плай, 2002. – 459 с.

10. Лосев А. Ф. Символ и художественное творчество / А. Ф. Лосев // Известия АН СССР. Отделение литературы и языка. − М., 1971. − Т. ХХХ. – Вып. 1. − С. 3−13.

11. Лотман Ю. М. Внутри мыслящих миров. Человек − текст − семиосфера − история / Юрий Михайлович Лотман. − М.: Языки русской культуры, 1996. − 464 с.

12. Лотман Ю. М. Культура и взрыв / Юрий Михайлович Лотман. – М.: Гнозис, 1992. – 272 с.

13. Манакін В. М. Мова як енергетичний феномен / В. М. Манакін // Світогляд. – 2008. – № 2 (10). – С. 48−51.

14. Науменко Н. В. Символіка в образній структурі української новелістики кінця ХІХ-початку ХХ ст.: апвтореф. дис. … канд. філол. наук: спец. 10.01.01 “Українська література” / Наталія Валентинівна Науменко. – К., 2002. – 20 с.

15. Слухай Н. В. Символ і міф: чотирикратне співвідношення // Слухай Н. В. Етноконцепти і міфологія східних слов’ян в аспекті лінгвокультурології / Наталія Віталіївна Слухай. – К.: Видавництво КНУ, 2005. – С. 72–81.

16. Слухай (Молотаева) Н. В. Художественный образ в зеркале мифа этноса: М. Лермонтов, Т. Шевченко / Наталья Витальевна Слухай (Молотаева). – К.: Укрспецмонтажпроект, 1995. – 486 с.

17. Тарасенко В. В. Фрактальная семиотика: “слепые пятна”, перипетии и узнавания / Владислав Валерьевич Тарасенко. − М.: Книжный дом “ЛИБРОКОМ”, 2009. − 232 с.

18. Шурма С. Г. Поетика образу та символу в американському готичному оповіданні: лінгвокогнітивний аспект: дис. … канд. філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / Світлана Григорівна Шурма. – К., 2008. – 251 с.

19. Энциклопедия символов, знаков, эмблем. – М.: Эксмо; СПб.: Мидгард, 2005. – 608 с.

20. Baldwin D. R. Virginia Woolf: A Study of the Short Fiction / Dean R. Baldwin. – Boston: Twayne Publishers, 1989. – 157 р.

21. Bishop E. L. Pursuing “It” through “Kew Gardens” Woolf / Edward L. Bishop // Baldwin D. R. Virginia Woolf: A Study of the Short Fiction. – Boston: Twayne Publishers, 1989. – P. 109−117.

22. Briggs Ju. Reading Virginia Woolf / Yulia Briggs. – Edinburgh: Edinburgh University Press, 2006. – 248 р.

23. The Cognitive Linguistics Reader / Еd. V. Evans, B. Bergen and J. Zinken. – L.; Oakville: Equinox, 2007. – 974 р.

24. Сognitive Poetics: Goals, Gains and Gaps / Еd. G. Brone, J. Vandaele. – B.; N. Y.: Mouton de Gruyter, 2009. − 560 p.

25. Colburn Kr. The lesbian intertext of Woolf's short fiction / K. Colburn // Tresspassing Boundaries: Virginia Woolf's Short Fiction: Еd. K. N. Benzel and R. Hoberman. – N. Y.: Palgrave Macmillan, 2004. – P. 63−80.

26. Deacon T. The aesthetic faculty / T. Deacon // The Artful Mind: Cognitive Science and the Riddle of Human Creativity / Еd. Mark Turner]. – Oxford: Oxford University Press, 2006. – P. 21−53.

27. Eco U. Semiotics and the Philosophy of Language / Umberto Eco. – Bloomington: Indiana University Press, 1984. – 242 р.

28. Ferber M. A Dictionary of Literary Symbols / Michael Ferber. – Cambridge: Cambridge University Press, 2001. – 263 р.

29. Fleishman A. Forms of the Woolfian short stories / Avrom Fleishman // Virginia Woolf: Revaluation and Contiguity / Еd. Ralph Freedman. − Los Angeles: University of California Press, 1980. − P. 44−70.

30. Henry H. Virginia Woolf and the Discourse of Science: The Aesthetics of Astronomy / Holly Henry. – Cambridge: Cambridge University Press, 2003. – 208 р.

31. Kew Gardens. Virginia Woolf. 1919 // Short Stories for Students. − Farmington Hills: Thompson Gale, 2002. − P. 133−154.

32. Lakoff G. and Turner M. More than Cool Reason: A Field Guide to Poetic Metaphor / G. Lakoff, M. Turner. – L.: The University of Chicago Press, 1989. − 230 p.

33. Levy M. Virginia Woolf's shorter fictional explorations of the external world: “closely united … immensely divided” / M. Levy // Tresspassing Boundaries: Virginia Woolf's Short Fiction / Еd. K. N. Benzel and R. Hoberman. – N. Y.: Palgrave Macmillan, 2004. – P. 139–156.

34. Lodge D. The Art of Fiction / David Lodge. – L.: Penguin Books, 1992. – 224 р.

35. Oakland J. Virginia Woolf's ‘Kew Gardens’ / J. Oakland // English Studies. − 1987. − V. 68. – № 3. − P. 264−273.

36. The Oxford Handbook of Cognitive Linguistics / Еd. D. Geeraerts, H. Cuyckens. – Oxford: Oxford University Press, 2007. – 1334 р.

37. Shelestiuk H.V. Semantics of symbol / H. V. Shelestiuk // Semiotika. Journal of the International Association for Semiotic Studies. − 2003. − V. 144−1/4. − P. 233−259.

38. Staveley A. Conversations at Kew: Reading Woolf’s feminist narratology / A. Staveley // Tresspassing Boundaries: Virginia Woolf’s Short Fiction / Еd. Benzel K. N. and Hoberman R. – N. Y.: Palgrave Macmillan, 2004. – P. 39−62.

39. Turner M. The Literary Mind. The Origins of Thought and Language / Mark Turner. – N. Y.; Oxford: Oxford University Press, 1996. − 187 p.

40. Whitworth M. Virginia Woolf / Michael Whitworth. – Oxford: Oxford University Press, 2005. – 268 р.

ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Woolf V. A Haunted House and Other Short Stories / Virginia Woolf. – San Diego: A Harvest Book, Harcourt, 1972. ─ 148 р.


Основы теории примарной метафоры

У статті розглядаються основні положення теорії первісної метафори в їх зіставленні з відповідними положеннями теорії концептуальної метафори. Зіставлення здійснюється за такими параметрами, як поняттєва природа цільового та вихідного понять (концептуального референта і корелята), спосіб їхньої взаємодії одне з одним та роль культурного фактора у формуванні метафор.

Ключові слова: концептуальна метафора, первісна метафора, комплексна метафора, метафора за схожістю, метафора за взаємозв’язком.

 

В статье излагаются основные положения теории примарной метафоры в их сопоставлении с соответствующими положениями теории концептуальной метафоры. Сопоставление осуществляется по таким параметрам, как понятийная природа целевого и исходного понятий (концептуального референта и коррелята), способ их взаимодействия друг с другом и роль культурного фактора в формировании метафор.

Ключевые слова: концептуальная метафора, примарная метафора, комплексная метафора, метафора по сходству, метафора по взаимосвязи.

 

This paper discusses the basic issues of the Theory of Primary Metaphor in their comparison with the relevant issues of the Theory of Conceptual Metaphor. The two theories are compared along such parameters as conceptual nature of the source and target domains, the way of their interaction with one another, and the role of culture in construing metaphors.

Key words: conceptual metaphor, primary metaphor, complex metaphor, resemblance-based metaphor, correlation-based metaphor.

 

Теория примарной метафоры1 (Primary Metaphor Theory) была разработана Джозефом Грейди [6-9; 10] в русле теории концептуальной метафоры (Conceptual Metaphor Theory), создатели которой – Джордж Лакофф, Марк Джонсон и Марк Тернер [18; 19; 20] – подчеркивают тот факт, что метафора как феномен языка и речи является следствием существования метафоры в мышлении, ибо сама мысль человека по своей природе метафорична. Теория концептуальной метафоры ставит целью уяснение того, что есть метафора как когнитивный механизм и как она объективируется в различных знаковых системах, прежде всего – в системе естественного языка. По предположению авторов теории, содержание нашего мышления (существующие в нем понятия и системы понятий) предопределяется нашими физическими ощущениями и нашим телесным опытом, которые широко используются в метафорических процессах [19]. Это предположение получает развитие в концепции Дж. Грейди, согласно которой телесный опыт человека становится источником для примарных, или примитивных, метафор (primary or primitive metaphors), которые, объединяясь друг с другом, формируют комплексные метафоры (compound or complex metaphors).

Целью данной статьи является изложение сути теории примарной метафоры в ее сопоставлении с теорией концептуальной метафоры. Актуальность статьи связана с необходимостью более глубокого ознакомления отечественного читателя с современными теориями метафоры, которые являются неотъемлемой частью когнитивной лингвистики и основные положения которых должны входить в методологический аппарат любого исследования, посвященного лингвокогнитивному анализу метафор в языке и в речи.

Как операция мышления, концептуальная метафора уподобляет не только отдельные концепты, но и целые домены, или широкие понятийные области, включающие различные тематически близкие концепты2. Целевой концепт или домен (target concept/domain), осмысляемый с помощью метафоры, есть концептуальный референт. Сравниваемый с ним исходный концепт или домен (source concept/domain) есть концептуальный коррелят3. При сравнении референта с коррелятом имеет место перекрестное картирование (cross-mapping) [16], то есть определенные характеристики коррелята проецируются на определенные характеристики референта. Выборочность таких характеристик соответствует “картированию внимания” (mapping of attention), при котором, по Л. Телми [22, с. 77], определенные части конфигурационного паттерна внимания картируются на определенные области референтной сцены.

Приведенные выше определения, сформулированные в рамках теории концептуальной метафоры (ТКМ) являются действительными и для теории примарной метафоры (ТПМ). Сходства и различия между ними отслеживаются в толковании: а) понятийной природы референта и коррелята метафоры; б) способа их взаимодействия, или перекрестного картирования; в) роли культурного фактора при формировании метафор.

Понятийная природа референта и коррелята метафоры. Толкование понятийной природы референта и коррелята концептуальной метафоры связано с такими аспектами, как их абстрактность/конкретность, сложность/простота, представленность разветвленными образными схемами или элементарными понятиями, взаимодействующими в примарной сцене.

Создатели теории концептуальной метафоры подчеркивают тот факт, что метафора является когнитивной операцией, предназначенной для осмысления абстрактных, нечетких понятий с помощью понятий конкретных, имеющих перцептивную основу и тем самым более четких [18, c. 19; 13, c. 20]. Иными словами, понятийно неструктурированный референт метафоры соотносится с понятийно структурированным коррелятом. При этом референт и коррелят должны принадлежать к разным понятийным пространствам, то есть они должны быть разведены в мысли.

В ТКМ идет речь о метафорическом взаимодействии концептов или доменов с различным объемом содержания. Они могут быть достаточно простыми, не членимыми на составляющие; например, БОЛЬШЕ ЕСТЬ ВЫШЕ / MORE IS UP (The price of shares is going up. She got a high score at her exams [2, c. 296]). Взаимодействующие концепты или домены могут быть также достаточно сложными, включающими целый ряд различных деталей; например, ЛЮДИ ЕСТЬ МАШИНЫ / PEOPLE ARE MACHINES (Hes a human calculator. He’s so efficient; he’s just a machine. He’s had a nervous breakdown [2, c. 296]).

Понятийная природа референта и коррелята объясняется в ТКМ в терминах схем, или понятийных обобщений. Схема, возникающая в результате множественных случаев нашего сенсорного, перцептивного и моторного взаимодействия с предметным миром, есть образная схема – image/imagistic schema (см. об этом [11; 17]). Согласно ТКМ, референт и коррелят метафоры могут иметь достаточно сложные образные схемы, которые участвуют в перекрестном картировании как единое целое. При этом схема коррелята должна быть более конкретной и четкой, чем схема референта. Ср. более четкую образную схему коррелята МАШИНА, включающую информацию о работе машины и ее частей, и более размытую образную схему референта ЧЕЛОВЕК, включающую информацию о разноплановых действиях человека и функциях его организма.

В теории примарной метафоры рассматривается особая группа примеров, в которых референт и коррелят связаны друг с другом в рамках конкретного сенсорного опыта. То есть, они принадлежат к одному и тому же понятийному пространству: референтом становится понятие, являющееся “субъективным откликом” на сенсорный сигнал, информация о котором представлена в корреляте метафоры. Например [2, c. 304-305]:

СХОДСТВО ЕСТЬ БЛИЗОСТЬ / SIMILARITY IS NEARNESS

(That color is quite close to the one on our dining-room wall)

ВАЖНОСТЬ ЕСТЬ ВЕЛИЧИНА / IMPORTANCE IS SIZE

(We’ve got a big week coming up at work)

КОЛИЧЕСТВО ЕСТЬ ВЕРТИКАЛЬНЫЙ ПОДЪЕМ / QUANTITY IS VERTICAL ELEVATION

(The price of shares has gone up)

ЖЕЛАНИЕ ЕСТЬ ГОЛОД / DESIRE IS HUNGER

(We are hungry for a victory) и т.п.

В таких метафорах референт (СХОДСТВО, ВАЖНОСТЬ, КОЛИЧЕСТВО, ЖЕЛАНИЕ), в отличие от коррелята, не имеет непосредственной перцептивной базы. Так, например, СХОДСТВО есть субъективная оценка, в то время как БЛИЗОСТЬ есть видимое положение объектов; ЖЕЛАНИЕ есть аффективное состояние, в то время как ГОЛОД есть физическое чувство. Однако референты метафоры не являются в буквальном смысле абстрактными, ибо они относятся к области наиболее фундаментального, основополагающего и непосредственного опыта, которым мы обладаем как человеческие существа. Соответствующие метафоры Дж. Грейди называет примарными в силу того, что представленные в них базовые, изначальные метафорические соответствия имеют особый статус, будучи основой для других, более сложных метафорических концептуализаций и их языковых обозначений [8, c. 81]. Примарные метафоры демонстрируют типовую связь между понятиями, которые в равной степени являются “базовыми” в том смысле, что оба они возникают в результате непосредственного опыта и перцептивного восприятия. Референт и коррелят противопоставляются скорее по степени субъективности (degree of subjectivity) [2, c. 304] опыта, чем по их принадлежности к абстрактным или конкретным сущностям.

В ТПМ идет речь о взаимодействии простых феноменологических ощущений, лишенных большого количества деталей. Эти ощущения являются смежными, связанными между собой по принципу “стимул (коррелят) – реакция (референт)”. Корреляты примарных метафор являются атрибутивными понятиями, то есть содержат информацию не о предметах, а об их свойствах, которые могут быть задействованы в сравнении [21]. Именно такими свойствами являются ВЕЛИЧИНА, ВЕС/ТЯЖЕСТЬ, ГОЛОД и пр.

Если в ТКМ понятийная природа референта и коррелята метафоры объясняется в терминах образных схем, которые могут быть достаточно разветвленными и которые участвуют в перекрестном картировании “целиком”, то в ТПМ вместо понятия образной схемы используется понятие примарной сцены (primary scene) [6, c. 162], которая признается основой метафорического процесса как такового. Примерами примарных сцен могут быть поднимание тяжелого предмета и сопутствующее физическое напряжение, сладкий вкус и вызываемые им приятные ощущения, оценка объекта как дефектного в результате созерцания его неправильной формы, фокусировка внимания на объектах большего размера (из-за их большей потенциальной значимости в качестве препятствия, угрозы, награды и пр.) [8, c. 84]. Примарные сцены как более локальные структуры, чем образные схемы, мотивированы конкретными данными опыта. Например, образная схема КОНТЕЙНЕР обобщает информацию о контейнерах различного типа. Но каждый из таких типов предполагает существование различных примарных сцен, которые обусловливают появление различных метафор. Ср. случаи, в которых коррелятом метафоры является (а) движение внутрь комнаты и (б) вынимание содержимого из коробки [21]. Кроме того, в ТПМ сужается сама интерпретация термина “образная схема”: для Дж. Грейди это только то понятие, которое имеет внешнюю сенсорную поддержку. В первичной метафоре таковым является лишь коррелят, ибо референт здесь относится к сфере внутренних ментальных состояний.

Способ взаимодействия референта и коррелята метафоры. В ТКМ и в ТПМ рассматриваются аспекты взаимодействия референта и коррелята метафоры (аспекты их перекрестного картирования), связанные с принципом инвариантности, а также с разделением метафор на те, что основаны на взаимосвязи, и те, что основаны на сходстве. Кроме того, способ взаимодействия референта и коррелята примарной метафоры поднимает вопрос о её соотношении с концептуальной метонимией.

В теории концептуальной метафоры выборочность определенных характеристик метафорического коррелята, картируемых на характеристики референта, является результатом высвечивания / сокрытия (highlighting / hiding) [18, c. 10−13]: если референт структурируется в терминах конкретного коррелята, последний высвечивает одни свойства референта и одновременно скрывает, оставляет неактивированными другие свойства. К примеру, в метафоре СПОР ЕСТЬ ВОЙНА / ARGUMENT IS WAR (He won the argument) высвечивается конфликтная природа спора и скрывается организованный характер дискуссии. Другая же метафора – СПОР ЕСТЬ ДВИЖЕНИЕ ПО ПУТИ / ARGUMENT IS A JOURNEY (We’ll proceed in a step-by-step fashion. We have covered a lot of ground), наоборот, высвечивает организованность дискуссии и скрывает ее конфронтационный аспект [2, c. 303−304]. Метафорическое картирование заряжено инференциями (entailments, inferences) [19, c. 47]: те составляющие коррелятивного домена, которые непосредственно не фигурируют в метафоре, могут быть выведены из неё. Например, в концептуальной метафоре СПОР ЕСТЬ ДВИЖЕНИЕ ПО ПУТИ участники спора сопоставимы с путешественниками, сам спор сродни путешествию, а прогресс в споре – пройденному пути.

Высвечивание, имеющее место при метафорическом картировании, связано с действием принципа инвариантности (Invariance Principle), устанавливающего ограничения на те конституенты коррелятивного домена, которые могут быть высвечены в метафоре, а также на допустимые в его пределах метафорические инференции. Так, персонификация СМЕРТИ предполагает ограничения на ассоциируемые с ней человеческие качества: в метафоре она может пожирать или разрушать что-либо, но она не может выступать в качестве учителя или наполнять ванную [16, с. 233]. Метафорическое картирование сохраняет когнитивную топологию коррелятивного домена, согласуемую с ингерентной структурой референтного домена [16, с. 215]. Дж. Грейди называет составляющие коррелятивного домена, не используемые в метафоре, “прорехами картирования” (mapping gaps) [6, с. 270].

В теории примарной метафоры картирование коррелята на референт объясняется следующим образом: примарные референты представляют собой субъективный опыт как реакцию на перцептивный стимул. Формирование такого опыта происходит на уровне скрытой когнитивной обработки информации, к которому наше сознание имеет весьма ограниченный доступ. Примарная метафора структурирует референтный концепт в терминах коррелята как сенсорного образа, тем самым когнитивные операции заднего плана выводятся на передний план. Это происходит благодаря тому, что коррелятивные концепты, в силу их сенсорной природы, более понятны и доступны [8, c. 87; 2, c. 306]. Примарные метафоры объединяют относительно простые сущности, не членимые на составляющие, то есть имеет место “бедность картирования“ (poverty of mapping) [6, с. 270], предполагающая и отсутствие “прорех картирования“. Поскольку в примарных метафорах отсутствует “абстрактный” референт, требующий структурирования, принцип инвариантности оказывается излишним.

Специфика взаимодействия референта и коррелята в примарных метафорах позволяет Дж.Грейди [6; 8] выделить особый метафорический тип – метафоры по взаимосвязи, которые противопоставляются метафорам по сходству.

В метафорах по сходству (resemblance-based metaphors) референт и коррелят имеют общие сопоставимые признаки. Например, в метафоре Achilles is a liоn / Ахилл (есть) лев человеческая храбрость уподобляется инстинктивному поведению льва, поскольку (считается, что) и человек, и лев бесстрашно противостоят опасному противнику. Данный пример показывает, что такое уподобление может не иметь под собой реальных, онтологических оснований. Поскольку уподобление есть не отражение объективного факта, а наш ментальный конструкт, Дж. Грейди заменяет традиционный, идущий от Аристотеля, термин similarity – “подобие” на термин resemblance – “сходство”, акцентируя тем самым субъективность метафоры.

Метафоры по сходству вписываются в круг явлений, которые Дж. Лакофф и М. Тернер называют “родовидовой метафорой4 (GENERIC-IS-SPECIFIC metaphor) [20, c. 162]. В ней единичная видовая (специфическая) схема картируется на неограниченное количество прочих видовых схем, подводимых под общую родовую (обобщенную) схему, которая и становится референтом метафоры. Например, РИСК ЕСТЬ АЗАРТНАЯ ИГРА / RISK TAKING IS GAMBLING. В таких случаях прототипический представитель категории становится метафорическим субститутом всей категории. В метафоре Ахилл (есть) лев имеет место аналогичное явление с той лишь разницей, что референтом метафоры является не родовой, а видовой концепт, относящийся к тому же самому роду [8, с. 92]. Иными словами, “родовидовая метафора” (если это метафора) напрямую соотносит вид с родом как понятийной категорией, включающей данный вид в качестве своего члена. “Метафора по сходству” демонстрирует связь между двумя видами, относящимися к одному и тому же роду, или к одной и той же понятийной категории. Связь между видовыми понятиями основана на их общем категориальном признаке. Так, в метафоре Ахилл (есть) лев и человек, и лев имеют признак “храбрость”, формирующий категорию ХРАБРЫЕ СУЩЕСТВА. В терминах теории взаимодействия (М. Блэк, А. Ричардс и др.), которая предшествовала теории концептуальной метафоры, общий признак референта и коррелята определяется как “основание” (ground) метафоры. Поскольку основание для сравниваемых объектов является общим, оно, действительно, формирует категориальное поле, куда включаются не только эти, но и прочие объекты, имеющие данный признак.

По мнению Дж. Грейди, в отличие от метафор по сходству, в метафорах по взаимосвязи (correlation-based metaphors) у референта и корелята нет общего признака; например, ВАЖНОСТЬ ЕСТЬ РАЗМЕР / IMPORTANCE IS SIZE. Здесь картирование коррелята на референт осуществляется не на основе сходства сущностей, а на основе их природной взаимосвязи типа “стимул – реакция”. Дж. Грейди отмечает, что мы, конечно же, можем дать подобным примерам трактовку, аналогичную той, что была дана метафоре Ахилл (есть) лев, где референт и коррелят имеют общую характеристику “храбрость”. В этом случае в метафоре большой день (ВАЖНЫЙ ДЕНЬ ЕСТЬ БОЛЬШОЙ ДЕНЬ) мы, аналогично, будем иметь два объекта, имеющих общую черту ВАЖНОСТЬ (то, на что мы обращаем особое внимание). Но здесь есть существенное отличие: в нашем представлении о больших объектах присутствует не один, а два аспекта – физический размер и важность, – и именно их связка становится модельной проекцией и включается в наш концептуальный репертуар, используемый при образовании метафор [8, с. 95].

Думается, общность и различие между метафорами по взаимосвязи и метафорами по сходству можно показать путем объективации, называния основания метафоры – признака, по которому сравниваются референт и коррелят. Ср.:

А. ХРАБРЫЙ АХИЛЛ есть как бы ХРАБРЫЙ ЛЕВ

-------0------ АХИЛЛ есть как бы -------0------ ЛЕВ

= Ахилл (есть) лев =

Б. ВАЖНЫЙ ДЕНЬ есть как бы БОЛЬШОЙ ВАЖНЫЙ ОБЪЕКТ

-------0----- ДЕНЬ есть как бы БОЛЬШОЙ -------0------ ОБЪЕКТ

-------0----- ДЕНЬ есть как бы БОЛЬШОЙ -------0------ -------0----

= день есть (как бы) большой à большой день =

Метафора А. При картировании на референт АХИЛЛ коррелята ЛЕВ в нем активируется один признак – ХРАБРЫЙ. Для коррелята и референта он является общим, и в языковой форме его обозначение может быть опущено. Языковая форма включает только имена предметных сущностей: Ахилл (референт) и лев (коррелят). Метафора Б. При картировании на референт ДЕНЬ коррелята ОБЪЕКТ в нем активируются два признака – БОЛЬШОЙ и ВАЖНЫЙ, соответствующие примарной сцене, в которой большой объект привлекает больше внимания. Признак ВАЖНЫЙ для коррелята и референта является общим, и в языковой форме его обозначение опускается. Кроме того, в языковой форме опускается и обозначение коррелята ОБЪЕКТ. В результате в метафорическом выражении остается имя референта день и название признака коррелята большой. Этот признак изначально в сравнении не участвует, он является “остатком” от связки большой – важный. Однако приписывание этого “побочного” признака референту метафоры приводит к его понятийному обогащению. То есть возникает своего рода бленд, или “эмерджентная структура” (emergent structure), в которой слияние двух понятий приводит к образованию третьего, не идентичного сумме первых двух. Такие структуры являются объектом анализа в теории концептуальной интеграции Ж. Фоконье и М. Тернера [3]. Сам Дж. Грейди говорит о согласованности теории примарной метафоры с теорией концептуальной интеграции, но в несколько ином ключе [9; 10].

В целом же, хотя Дж. Грейди и проводит знак равенства между примарными метафорами и метафорами по взаимосвязи, из его собственных объяснений следует, что это несколько разные вещи. То, что именуется “примарной метафорой”, фактически является двухфокусным (парным) основанием в “метафоре по взаимосвязи”.

Исходя из сказанного выше, можно задать естественный вопрос о том, не аналогична ли смежность понятий в примарной метафоре той смежности, которая характеризует метонимию. Давая ответ на этот вопрос, Дж. Грейди отмечает, что отношения между конституентами примарной метафоры, действительно, чрезвычайно похожи на метонимические [8, c. 85]. Если метафора демонстрирует отношение “Х понимается в терминах Y”, то метонимия демонстрирует отношение “Х стоит вместо Y” [2, c. 311]. По определению З. Кёвечеша и Г. Раддена, метонимия объясняется не в терминах картирования, а в терминах доступа (access) к некоторому целевому понятию через другое, вспомогательное понятие, смежное с целевым в пределах одного и того же домена5 [14, c. 311]. В когнитивной семантике метонимия признается когнитивной операцией, которая является более фундаментальной, чем метафора. Соответственно, выдвигается предположение, согласно которому в основе метафоры может лежать метонимия, подтверждением чему служат отношения смежности между референтом и коррелятом в примарной метафоре. Например, для жидкости, налитой в стакан, её более высокий уровень соответствует её большему количеству. Когда это соотношение высоты уровня и количества переносится на более абстрактные сферы (типа высокие цены), мы имеем метафору-из-метонимии (metaphor from metonymy), или метафтонимию (metaphtonymy) в терминах Л. Гуссенса [5; см. также 2, c. 320].

Роль культурного фактора при формировании метафорических корреляций. Вопрос о культурной обусловленности (идиоэтничности) и универсальности концептуальных метафор поднимается в связи с их разделением на примарные и комплексные, а также в связи с их неконвенциональностью и конвенциональностью.

В соответствии с теорией концептуальной метафоры, данные нашего телесного опыта объясняют причины появления метафор, но не предопределяют их форму, поскольку кроме телесного опыта в метафорах задействован и опыт культурный [16, c. 241]. В целом ряде работ, развивающих эту идею, отмечается, что в метафорах, широко представленных в единицах языка, отслеживаются различные случаи использования культурных моделей. Более того, модели культуры даже могут влиять на конструирование телесного опыта или же служить для него основой. С одной стороны, образные схемы, возникающие в результате обобщения сенсорных данных, могут возникать в результате культурно обусловленных взаимодействий. С другой стороны, люди могут приписывать культурную значимость различным телесным процессам и продуктам – дыханию, рождению, крови, поту, слезам и т.п. [4, c. 154; 12].

В теории примарной метафоры положение о культурной детерминированности метафорических процессов распространяется лишь на комплексные метафоры. Дж. Грейди объясняет различие между примарными и комплексными метафорами следующим образом: примарные метафоры соотносят два “простых” понятия, относящихся к конкретным доменам нашего телесного опыта; комплексные метафоры соотносят целостные комплексные, богатые деталями домены опыта. Комплексные метафоры возникают в результате объединения нескольких примарных метафор, к которым могут добавляться общеизвестная информация, различные знания и верования, укорененные в данной культуре, и пр. [7; 8, с. 84]. Так, комплексная метафора ТЕОРИИ ЕСТЬ ЗДАНИЯ / THEORIES ARE BUILDINGS объединяет две примарные метафоры:

(1) УСТОЙЧИВОСТЬ ЕСТЬ СОХРАНЕНИЕ ВЕРТИКАЛЬНОГО ПОЛОЖЕНИЯ / PERSISITING IS REMAINING UPRIGHT

(2) ОРГАНИЗАЦИЯ ЕСТЬ ФИЗИЧЕСКАЯ СТРУКТУРА / ORGANIZATION IS PHYSICAL STRUCTURE

Отличительной особенностью теорий является их сложная организация, включающая модели, гипотезы, предпосылки, свидетельства и выводы. Кроме того, хорошая теория выдерживает проверку временем. Отличительной особенностью зданий является то, что они долгое время сохраняют вертикальное положение и имеют сложную физическую структуру. То есть, характеристики, объединяющие ТЕОРИИ и ЗДАНИЯ, являются именно теми, что представлены в референтах и коррелятах примарных метафор. Дж. Грейди [7] утверждает, что мы концептуализуем ТЕОРИИ как здания, поскольку в нашей культуре именно они являются прототипами вертикально стоящих объектов, имеющих сложную физическую структуру. Поскольку объединение примарных метафор в составе комплексной метафоры осуществляется с учетом тех или иных культурных аспектов, комплексные метафоры приобретают идиоэтничность, то есть разнятся от языка к языку.

В отличие от комплексных метафор, примарные метафоры универсальны, так как мотивирующие их примарные сцены суть элементы универсального базового сенсомоторного, эмоционального и когнитивного человеческого опыта, не зависящего от конкретной культуры [8, с. 85]. Определенные модели такого опыта либо являются врожденными, “встроенными” в нашу церебральную систему, либо приобретаются опытным путем, либо же становятся результатом того и другого. Повторяемость определенных метафорических моделей в различных культурах настолько разительна, что какой бы опыт не предопределял их появление, он должен быть основополагающим для человека в целом, а не относиться к каким-то локальным, культурно обусловленным практикам. К примеру, метафорическая модель БОЛЬШОЙ ЕСТЬ ВАЖНЫЙ встречается в большом количестве неродственных языков [8, с. 80-81]. В то же время, по мнению П. Лимы [21], подобные утверждения относительно независимости примарных метафор от культурного фактора требуют проверки на большем массиве данных.

Проблема культурной обусловленности метафор связана с проблемой их предсказуемости, конвенциональности. По словам Дж. Грейди [8, c. 97], возможности человеческого воображения в плане установления соответствий безграничны. Поэтому для создания метафор по сходству практически не существует ограничений. Метафоры же по взаимосвязи представляют собой рекуррентные типы специфического опыта, на формирование которых накладываются ограничения. Это особенно очевидно в примарных метафорах, демонстрирующих типы ассоциативных взаимосвязей, повторяющиеся в различных языках.

Изложенные выше основные постулаты теории примарной метафоры можно обсуждать на предмет их соответствия тому или иному явлению (можно, к примеру, дискутировать по поводу того, является ли примарная метафора метафорой как таковой). Однако такое обсуждение выходит за рамки настоящей статьи. Моей задачей был показ релевантности теории Дж. Грейди для анализа обширного пласта метафорических выражений, существующих в языке и в речи. Хочется верить, что данная статья позволит читателю составить изначальное общее представление о теории концептуальной метафоры и о теории первичной метафоры, а также даст толчок к более глубокому их изучению.        

ПРИМЕЧАНИЯ

1 Английское слово primary имеет значения “первичный, изначальный” и “первостепенный”. В названии термина primary metaphor это слово используется в первом значении. При переводе термина на русский язык возможны формулировки первичная метафора и примарная метафора. Вторая формулировка представляется более адекватной, поскольку слово примарный не является членом пары первичный – вторичный, за ним закреплено значение “первичный, изначальный”. При переводе термина на украинский язык уместна формулировка первісна метафора.

2 В когнитивной лингвистике под доменом понимается любая связная область концептуализации, выступающая в качестве контекста для определения значения языкового знака [15, с. 147, 547]. Например, значения слов окно, дверь, стена являются концептами, относящимися к домену ЗДАНИЕ.

3 В русскоязычных переводах терминов target concept (целевой концепт, концепт-цель, концепт-мишень и пр.) и source concept (исходный концепт, концепт-источник и пр.) отсутствует единообразие. Кроме того, предлагаемые термины неудобны для русскоязычного текста. В англоязычном оригинале в большинстве случаев используются редуцированные формы target и source, относящиеся и к концептам, и к доменам. Редукция предлагаемых русскоязычных терминов дает формы цель и источник, за которыми в научном тексте закреплены более широкие нетерминологические значения. В связи с этим в моих работах и работах моих учеников в качестве аналогов терминов target и source используются термины (концептуальный) референт и (концептуальный) коррелят, приводимые Н. Д. Арутюновой [1, с. 296] в списке соответствующих дефиниций компонентов метафоры.

4 По сути, родовидовая метафора вряд ли является метафорой как таковой, с чем соглашается и Дж. Грейди [8, c. 91]. В лексической семантике это явление принято называть расширением значения – операцией, противоположной сужению значения.

5 Для отечественной лингвистики эта точка зрения на момент ее появления не была чем-то новым, она отражала давно сложившийся взгляд на метонимию, существовавший в советской школе языкознания, где под метонимией понималось использования имени одного понятия для обозначения другого, смежного с ним понятия (например, имени части вместо имени целого: лицо вместо человек). При этом приоритет метонимии над метафорой никем не ставился под сомнение.

ЛИТЕРАТУРА

1. Арутюнова Н. Д. Метафора / Н. Д. Арутюнова // Лингвистический энциклопедический словарь / Ред. В. Н. Ярцева. – М.: Советская энциклопедия, 1990. – С. 296−297.

2. Evans V. Cognitive linguistics. An introduction / V. Evans, M. Green. – Edinburgh: Edinburgh University Press, 2006. – xxvi, 830 p.

3. Fauconnier G. The Way We Think: Conceptual blending and the mind’s hidden complexities / Fauconnier G., Turner M. – New York: New York Basic Books, 2002. – xvii, 440 p.

4. Gibbs R. W. Taking metaphor out of our heads and putting it into the cultural world / R. W. Gibbs // R. W. Gibbs, G. J. Steen (eds.). Metaphor in cognitive linguistics. – Amsterdam: John Benjamins, 1999. – P. 145−166.

5. Goossens L. Metaphtonymy: the interaction of metaphor and metonymy in expressions for linguistic action / L. Goossens // Cognitive Linguistics. – 1990. – № 1/3. – P. 323−340.

6. Grady J. Foundations of meaning: Primary metaphor and primary senses. Doctoral thesis. Linguistics Dept., University of California, Berkeley, 1997 / Grady J. – Режим доступа: www.il.proquest.com/uni/disserations

7. Grady J. THEORIES ARE BUILDINGS revisited / J. Grady // Cognitive Linguistics. – 1997. – № 8/4. – P. 267−290.

8. Grady J. A typology of motivation for conceptual metaphor: Сorrelation vs. resemblance / J. Grady // R. W. Gibbs., G. J. Steen (eds.). Metaphor in cognitive linguistics. – Amsterdam: John Benjamins, 1999. – P. 79−100.

9. Grady J. Metaphors as inputs to conceptual integration / J. Grady // A. Hougaard, N. S. Lund (eds.). The way we think. Odense working papers on language and communication. – № 23. – Vol. 3. – Odense, Denmark: Institute of Language and Communication, University of Southern Denmark, 2002. – P. 39−40.

10. Grady J. Primary metaphors as input to conceptual integration / J. Grady // Journal of Pragmatics. – 2005. – № 37. – P. 1595−1614.

11. Johnson M. The body in the mind: The bodily basis of meaning, imagination and reason / M. Johnson. – Cambridge: Cambridge University Press, 1987. – 272 p.

12. Kövecses Z. Metaphor: Does it constitute or reflect cultural models? / Z. Kövecses // R. W. Gibbs., G. J. Steen (eds.). Metaphor in cognitive linguistics. – Amsterdam: John Benjamins, 1999. – P. 167-188.

13. Kövecses Z. Metaphor: A practical introduction / Z. Kövecses. – Oxford: Oxford University Press, 2002. – 375 p.

14. Kövecses Z. Metonymy: developing a cognitive linguistic view / Z. Kövecses, G. Radden // Cognitive Linguistics. – 1998. – № 9/1. – P. 37– 77.

15. Langacker R. W. Foundations of cognitive grammar: 2 vol. Vol. 1: Theoretical prerequisites / R. W. Langacker. – Stanford, CA: Stanford University Press, 1987. – 516 p.

16. Lakoff G. Contemporary theory of metaphor / G. Lakoff // Metaphor and thought. – Cambridge: Cambridge University Press, 1993. – Р. 202–251.

17. Lakoff G. Women, fire and dangerous things: What categories reveal about the mind / G. Lakoff. – Chicago: University of Chicago Press, 1987. – xvii, 614 p.

18. Lakoff G. Metaphors we live by / G. Lakoff, M. Johnson. – Chicago: University of Chicago Press, 1980. – xiii, 239 p.

19. Lakoff G. Philosophy in the flesh: The embodied mind and its challenge to Western world / G. Lakoff, M. Johnson. – New York: Basic Books, 1999. – xii, 624 p.

20. Lakoff G. More than cool reason: A field guide to poetic metaphor / G. Lakoff, M. Turner. – Chicago: University of Chicago Press, 1989. – xii, 230 p.

21. Lima P. L. C. About primary metaphors / P. L. C. Lima // DELTA. – 2006. – Vol. 22. – Режим доступа к журналу: http://www.scielo.br/scielo.php?pid=SO102-44502005000300009&script

22. Talmy L. Toward a cognitive semantics: 2 vol. Vol. 1: Concept Structuring Systems. / L. Talmy. − Cambridge, Mass. – London: The MIT Press, 2000. – viii, 565 p.


Морфологічний аспект розгортання текстових концептів французької художньої прози середини ХХ століття

У статті визначено роль дієслів та дієслівних часів, зокрема ретроспективного часу, в розгортанні текстових концептів французької художньої прози середини ХХ століття. Концептотвірна роль, яку виконують дієслова і дієслівні часи, зумовлена відповідним наративним рівнем і оповідним типом художніх творів. Через ретроспективний час уможливлюється формування зв’язків логіко-семантичного плану, до яких залучена вся ієрархія текстових концептів – від мегаконцептів до концептуальних складників.

Ключові слова: дієслово, ретроспективний час, текстовий концепт, художня проза.

 

В статье рассматривается роль глаголов и глагольных времен, а также ретроспективного времени в развертывании текстовых концептов французской художественной прозы середины ХХ века. Концептообразующая роль, выполняемая глаголами и глагольными временами, обусловливается соответствующим нарративным уровнем и повествовательным типом художественных произведений. Посредством ретроспективного времени становится возможным формирование связей логико-семантического плана с привлечением всей иерархии текстовых концептов – от мегаконцептов до концептуальных составляющих.

Ключевые слова: глагол, ретроспективное время, текстовый концепт, художественная проза.

 

The article deals with verbs and verbal tenses as well as retrospective time in text concepts development of French literary prose of the mid XX century. The function of verbs and verb tenses is marked by narrative level of literary prose. Through the retrospective time the formation of lexical and semantic plans becomes possible. The whole hierarchy of text concepts sticking to them – from megaconcepts to conceptual components.

Key words: verb, retrospective time, text concept, literary prose.

 

Метою статті є окреслення концептотвірної ролі дієслів та дієслівних часів, а також ретроспективного часу в розгортанні текстових концептів (далі – ТК) французької художньої прози середини ХХ століття [3, с. 84].

Дієслова й дієслівні часи, дієвий стан яких є рушійною силою у визначенні наративного рівня і відповідного оповідного типу художніх творів, відіграють особливу концептотвірну роль. На текстовому рівні динамічна природа дієслів маркує їх у когнітивному й комунікативному вимірах. Це дозволяє розглядати їх у плані відображення певного шару людського досвіду і визначає якість їхнього входження в “неелементарну ситуацію” [6, с. 97]. Дієвість дієслів імплікує зв’язки логіко-семантичного характеру, до яких залучена вся ієрархія ТК художнього твору – від мегаконцептів до концептуальних складників, що на сучасному етапі розвитку вітчизняних досліджень із когнітивної поетики є надзвичайно актуальним.

Як структура, вкладена у конкретну форму, дієслово передає зміст, виражений мовними або немовними засобами, а також надає уявлення про світ художнього твору з певної наративної позиції. У цьому плані дієслова визначаються як “ментальні предикати”, що виконують функцію засобів вираження стану/ставлення суб’єкта до певного розумового змісту, що є предметом висловлення [5, с. 107]. Створений за допомогою дієслів діяльнісний світ зумовлює їх полісемію, окреслюючи цілісність поверхневої та багатоелементність глибинної структури дієслова.

Діяльнісний характер дієслів, зумовлений різними часовими планами, так чи інакше пов’язаний із фактором руху (інакше кажучи, розумового чи фізичного впливу), що свідчить про наявність розумово відтворюваного сліду. Виражаючи імпліцитно стан знань мовця, в дієсловах засвідчується його певна наративна позиція. Так проходить, наприклад, розгортання ТК ВИКРИТТЯ в романі Р. Кено “Zazie dans le métro” (з метою унаочнення процедури аналізу репліки діалогу пронумеровані) [11, p. 163–165]:

1 – Que faites-vous en ces lieux? Et à une heure si tardive?

2 – Est-ce que ça vous regarde? répondit le dénommé X. <...>

3 – Oui, dit-il, ça me concerne.

4 – Alors, dit l’homme, dans ce cas-là, c’est différent.

5 – M’autorisez-vous donc à de nouveau formuler la proposition interrogative qu’il y a quelques instants j’énonça devant vous?

6 – J’énonçai, dit l’obscur.

7 – J’énonçais, dit Trouscaillon.

8 – J’énonçai sans cesse.

9 – J’énonçai, dit enfin Trouscaillon. Ah! La grammaire c’est pas mon fort. Et c’est ça qui m’en a joué des tours. Passons. Alors.

10 – Alors quoi?

11 – Ma question.

12 – Bin, dit l’autre, je l’ai oubliée. Depuis le temps.

13 – Alors, faut que je recommence?

14 – On dirait.

15 – Quelle fatigue. <...>

16 – Décidément, dit Trouscaillon, ça tourne pas rond... et tout ça à cause de la femme que je rencontra ce matin.

17 – Que je rencontrai.

18 – Que je rencontrais.

19 – Que je rencontrai sans cesse.

20 – Que je rencontrai.

У фрагменті представлений діалог поліцейського з бурлакою, під час якого обидва комуніканти звертаються до піднесеного, салонного стилю спілкування, непритаманного жодному з них (репліки 5, 9). Особливе концептуальне навантаження виконує дієслово autoriser v. tr. у значенні “donner pouvoir; accorder la permission, le droit de” [9, p. 85], яке зумовлює комунікативний збій і розпочинає словесну гру “вишуканості” французьких дієслівних часів та способів. Ненормативне вживання в мові бурлаки Passé Simple замість більш логічного Conditionnel Présent, і навпаки, (репліки 6, 8, 18, 20) викликає неприховану протидію поліцейського, який наполягає на використанні як Passé Simple, так і Conditionnel Présent відповідно до правил класичної граматики. Обидва комуніканти настільки заглиблені в таємниці французької мови (ВОЗВЕЛИЧЕННЯ), що повністю забувають про основну тему бесіди – з’ясування причини, через яку бурлака опинився вранці у сквері (ВИКРИТТЯ).

Таблиця 1 демонструє, що кількість реплік з концептуальним складником ВИКРИТТЯ переважає у структурі діалогу (14 з 20 реплік):

Таблиця 1

Інтерференція концептуальних складників ТК ВИКРИТТЯ

Номер репліки

Назва концептуального

складника

діалогу

ВИКРИТТЯ

ВОЗВЕЛИЧЕННЯ

1

+

2

+

3

+

4

+

5

+

6

+

7

+

8

+

9

+

10

+

11

+

12

+

13

+

14

+

15

+

16

+

17

+

18

+

19

+

20

+

Усього

14

6

Центральне місце в діалозі відведене реплікам (з 10 по 16) з фактично відсутнім інформаційним навантаженням (Alors quoi? ® Bin, dit lautre, je lai oubliée. Depuis le temps ® Alors, faut que je recommence? ® Quelle fatigue Þ ça tourne pas rond). Словникові значення дієслів oublier v.tr. (perdre le souvenir d’une personne, d’une chose; ne pas penser à [9, р. 725]), recommencer v.tr. (commencer de nouveau à faire qqch [9, р. 867]) та фразеологічного звороту tourner rond (ne pas bien fonctionner, être indispisé [9, р. 904]) демонструють відсутність прогресивного руху в діалозі поліцейського та бурлаки, оскільки висловлена одним із них пропозиція негайно забута іншим (je lai oubliée), а сам діалог постійно повертається до свого початку (je recommence). Розмова позбавляється будь-якого сенсу, тобто її ВИКРИТО як безглузду (Que je rencontrai sans cesse ® Que je rencontrai). Отже, вдвічі більша кількість реплік обох персонажів підпорядкована концептуальному складнику ВИКРИТТЯ, порівняно з концептуальним складником ВОЗВЕЛИЧЕННЯ.

Специфічний статус дієслів у розгортанні ТК демонструє концепт ЛИЦЕМІРСТВО в романі Р. Кено “Le dimanche de la vie” [11, р. 228]:

- Y a pas la moindre trace d’humanité en eux, continua l’autre. Ils pensent qu’à eux. Ah! pauvre France! <...>

- Ils sont égoïstes, n’est-ce pas? dit Valentin.

- C’est bien vrai: ils pensent qu’à eux, pas à moi.

- Et à moi, dit Valentin, vous croyez qu’ils pensent un peu? <...> Vous y arrivez, vous, à penser aux autres?

- Meussieu!

- Et à soi-même, continua Valentin. ça n’est pas commode non plus. Moi, voyez-vous, meussieu, je pense au temps, pas au temps qu’il fait, je crois que c’est inutile quand on vit dans une région tempérée, non, je pense au temps qui passe et, comme il est identique à lui-même, je pense toujours à la même chose, c’est-à-dire que je finis par ne plus penser à rien.

Розгортання ТК ЛИЦЕМІРСТВО зумовлене вживанням дієслова penser à qqch v.intr. з двома різними конекторами: penser aux autres і penser à soi. Залежно від вибору того чи іншого конектора повністю змінюється концептуальна картина:

penser aux autres – ДОБРОТА, САМОПОЖЕРТВА;

penser à soi – ЕГОЇЗМ, ЖОРСТОКІСТЬ, БАЙДУЖІСТЬ.

Підґрунтям ТК ЛИЦЕМІРСТВО є оклична конструкція “Ah! pauvre France!”, яка у семантичному плані імплікує САМОПОЖЕРТВУ: думати про когось ¹ думати про себе Þ САМОПОЖЕРТВА. Герой розглядає як неприхований егоїзм те, що інші можуть не думати про нього: ils pensent qu’à eux, pas à moi (рис. 1, за даними [10]):

Б3186, Рис. 1 - Логічний ланцюг умовиводів героя

Рис. 1 - Логічний ланцюг умовиводів героя

У наративному плані окреслюється внутрішньо-нульовий рівень фокалізації: за оповідним типом оповідь є інтрагомодієгетичною. Від роздумів узагальнювального плану про долю “бідної Франції”, що опиняється в полоні егоїстів, герой переходить до думок про самого себе (наративний фокус сконцентрований на його власних знаннях і думках), де судження1 je pense toujours à la même chose завершується лицемірним судженням2: je finis par ne plus penser à rien, а отже, “одне й те ж” – це лицемірство і нічого більше (рис. 2, за даними [10]):

Б3186, Рис. 2 - Схема розгортання ТК ЛИЦЕМІРСТВО

Рис. 2 - Схема розгортання ТК ЛИЦЕМІРСТВО

Здатність думати про інших: Vous y arrivez, vous, à penser aux autres? (А особисто вам удається думати про інших?) залишається не більше ніж питальною конструкцією, тобто брехнею, оскільки, за зізнаннями самого героя, він не перестає думати про одну й ту ж річ, а саме про ніщо: je pense toujours à la même chose, cest-à-dire que je finis par ne plus penser à rien.

Дослідження ТК в оповідному просторі художнього твору зумовлює розгляд текстових функцій дієслівних часів, серед яких інтерес викликає категорія ретроспекції. У функції особливої текстової категорії ретроспекція була окреслена в середині 30-х років минулого століття Н. Петровим щодо драматургічного тексту як можливість “експонувати образ у теперішнє, минуле та майбутнє” одночасно [4, с. 58]. Розуміння ретроспекції як форми дисконтинууму дозволило І. Гальперіну розглядати її як своєрідний “перепочинок у лінійному розгортанні тексту, що відносить читача до попередньої змістово-концептуальної інформації” [2, с. 105]. Ретроспекція є сутністю концептуального плану. Так званий “ретроспективний” час із лінгвопсихологічних позицій був визначений американським психологом Е. Арнхеймом в аспекті неможливості ізольованого розгляду досвіду “теперішнього моменту”. За його переконанням, такий досвід убачається як “не більш ніж останній і недавній серед нескінченного числа чуттєвих досвідів, які зустрічалися на життєвому шляху людини. Тому новий образ вступає в контакт зі слідами, що залишилися в пам’яті людини від тих образів, які сприймалися в минулому. Ці сліди форм взаємодіють між собою на основі їхньої подібності, і новий образ не може уникнути їхнього впливу” [1, с. 60]. Відгомін минулого досвіду наявний у свідомості людини та природньо змодельований як її поведінкові засади, так і психологічні настанови.

Існування образу в діаді теперішнє / минуле уможливлює інтерпретацію відношення експліцитності / імпліцитності як словесно вираженої моделі / одного з варіантів образів, тобто своєрідних слідів чуттєвого чи предметно-логічного планів. Залежно від того, якому саме варіанту образу надається перевага, на перший план виходить або імпліцитний, або експліцитний спосіб зображення фрагмента (художнього) світу.

Звернемося до текстового матеріалу. Шляхом ретроспективного огляду відбувається розгортання ТК РОДИНА в романі М. Еме “Denise”:

Sur la porte de l’appartement qu’avaient habité mes parents avec mon frère et moi, je pouvais voir encore la trace de la plaque rectangulaire en émail posée par mon père et qui portait en lettres noires sur fond blanc: Omar Verheuven, Mécanicien des Ch. De Fer. Cette plaque, la seule de tout l’immeuble, avait été pour moi un sujet de souffrance. Elle me faisait presqu’autant de honte que le chapeau de ma mère qui était la seule femme des ces immeubles ouvriers, même avant la guerre, à se coller un galurin sur le chef. <...> Mes parents étaient certes de très honnêtes gens et ils le sont encore, mais j’en avais honte. Avant la guerre <...> les mécaniciens qui conduisaient les locomotives étaient considérés comme une élite du monde ouvrier. Ils faisaient un peu figure de héros, encore auréolés de ce romantisme du progrès qu’ils représentaient si bien du temps de Zola. Mon père vivait avec le sentiment profond d’accomplir une destinée exemplaire, d’être devenu, lui fils de mineur, l’honneur et le rempart du prolétariat français. <...> Que ma mère ait été ridicule avec ses chapeaux et ses gants (des gants!), c’est évident et même si j’en ai souffert, il n’y avait certes pas de quoi la maudire. Et qu’elle ait été ambitieuse pour ses fils, rien ne nous semble plus légitime. <...> Ce qui rendait chez nous l’atmosphère étouffante, ce devait être le couple Verheuven et pour mieux dire le parfait accord de ces deux époux. Ils se complétaient si bien <...> qu’entre eux, il n’y avait pas de place pour leurs enfants. Mon frère et moi gravitions autour de ce double trône de toutes les vertus laïques. Fille d’un petit fonctionnaire de l’Enregistrement, ma mère avait une soif ardente de respectabilité. Bien qu’étant très économe, elle nous habillait avec recherche et nos vêtements nous valaient à l’école communale les moqueries et surtout l’hostilité des copains. Elle craignait pour nous les mauvaises fréquentations et s’efforçaient de réduire nos contacts avec les enfants Maillard mal tenus, mal embouchés, indisciplinés, qu’elle jugeait être une mauvaise compagnie pour des garçons bien élevés. Paul et moi, il fallait aussi qu’on ne perde pas de vue l’avenir qui nous était promis et qui, dès le départ, nous séparait des autres gosses. Ainsi mon père et mère faisaient-ils figure, dans cet immeuble ouvrier, de petits bourgeois suffisants, distants, repliés sur leur dignité. <...> ils étaient puants, ils étaient à flanquer dans la poubelle. J’ai eu si souvent à rougir de la trop visible conviction qu’ils avaient de leur supériorité sur tous nos voisins qu’ils m’ont sensibilisé à toutes les formes de la vanité, de l’orgueil, de la suffisance et du mépris [7, р. 29–32].

В оповідному плані у фрагменті розмежовані протилежні наративні позиції персонажів, а саме батьків та дітей. Позиція оповідача характеризується певною амбівалентністю, оскільки враховує паралельно різні точки зору – як його власну, так і точку зору його батьків. Тенденція до нейтральності викладу спонукає оповідача, з одного боку, корелювати власну думку, що пройшла випробування часом: je pouvais voir encore la trace (trace n.f. – “empreinte, vestige marquant le passage d’un corps, d’un homme ou d’un animal” [8, p. 1031]) і претендує на всеосяжність. В аспекті узгодження граматичних часів зверхність бачення оповідача передана Plus-que-parfait: Cette plaque <...> avait été pour moi (рівень нульової фокалізації). Так проходить кореляція узагальненої точки зору особи з персоналізованою, безпосередньо задіяної в оповідний ланцюг (рівень внутрішньої фокалізації). З іншого боку, позиція амбівалентності точок зору виражена через поєднання фактично несуміжного екстрагомодієгетичного (при описі поведінки та психологічного стану батьків у третій особі) та інтрагомодієгетичного (при описі власного душевного стану та вихідних психологічних настанов) оповідних типів. У ретроспективному огляді (з вибором Imparfait як базисного часу: je pouvais voir, faisait, était – étaient, conduisaient, faisaient тощо) проходить певне узгодження інтра- та екстрагомодієгетичних оповідних типів.

Розгортання ТК РОДИНА пов’язане зі зміщенням традиційного уявлення про світ батьків як суто позитивного до усвідомлення його як вкрай негативного. Підґрунтям такого уявлення є самодостатність батьків в усіх планах (ils faisaient figure de petits bourgeois suffisants, avec le sentiment profond daccomplir une destinée exemplaire), які підняли самі себе на недосяжну висоту від дітей: de très honnêtes gens, lhonneur et le rempart du prolétariat français, une soif ardente de respectabilité. У такому світі для самих дітей немає місця навіть на периферії цієї ідилічної, майже сюрреалістичної картини, де батьки бездоганно доповнюють один одного: le parfait accord de ces deux époux, ils se complétaient si bien. Якщо дитячий світ не вміщений у батьківський (entre eux, il ny avait pas de place pour leurs enfants), то такий світ не є традиційним: Mon frère et moi gravitions autour de ce double trône de toutes les vertus laïques. Навпаки, це спотворений світ, у якому спростовується традиційне уявлення про мораль, а згадка про батьків є предметом страждання дітей і викликає у них відчуття сорому (un sujet de souffrance Þ la honte).

Це відчуття переслідує дітей усе їхнє життя. Вони соромляться за непотрібний їм у дитинстві вишуканий одяг (elle nous habillait avec recherche), який викликав в інших дітей лише насмішку та заздрість (nos vêtements nous valaient les moqueries et surtout lhostilité des copains), за заборону спілкуватися з однолітками, яких батьки вважали представниками “іншого кола”: sefforçaient de réduire nos contacts avec les enfants Maillard, elle craignait pour nous les mauvaises fréquentations. Це схематично відображують логіко-тематичні лінії фрагмента (рис. 3, за даними [7]).

Паралельне існування двох світів (традиційного і спотвореного) дозволяє розглядати перший з них як своєрідний світ у світі, оскільки світ дітей реалізується переважно у світі батьків. В етичному плані світ родини Вереван є вихолощеним, тобто ЗАПЕРЕЧЕНИМ традиційною мораллю. ДОБРОЧИННІСТЬ, не підтверджена відповідними вчинками, є ПСЕВДОДОБРОЧИНІСТЮ і викликає огиду навіть у близьких людей (ils étaient puants, ils étaient à flanquer dans la poubelle: puant adj. – fam.: “qui est d’une fatuité insupportable” [9, p. 838]; flanquer dans la poubelle – fam. “lancer, jeter, faire sortir comme une chose inutile et désagréable” [9, p. 434]), інакше кажучи, підлягає ЗАПЕРЕЧЕННЮ. ТК РОДИНА розгортається в концептуальних складниках ПСЕВДОДОБРОЧИНІСТЬ і ЗАПЕРЕЧЕННЯ; останній результує в концептуальному складнику ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗАПЕРЕЧЕННЯ (рис. 4, за даними [7]).

Б3186, Рис. 3 - Логіко-тематичні лінії фрагмента

Рис. 3 - Логіко-тематичні лінії фрагмента

Дієслова й дієслівні часи виконують особливу роль у розгортанні ТК, оскільки надають текстовій ситуації нового спрямування, відмінного від експлікованого. Дієвий характер дієслів, який є однією з їх когнітивних рис і значною мірою впливає на динаміку оповіді в цілому, віддзеркалює фрагмент світу художнього твору, розкриваючи концептуальний зміст із певної наративної позиції. З цих позицій функція концептотворення демонструється зі значною смисловою розбіжністю між експлікованою й імплікованою інформацією, що визначає внутрішньо-нульовий наративний рівень відповідно до інтрагетеродієгетичного оповідного типу.

Б3186, Рис. 4 - Схема розгортання ТК РОДИНА

Рис. 4 - Схема розгортання ТК РОДИНА

Звернення до текстової категорії ретроспекції у дослідженні розгортання ТК пов’язане з наративним аспектом французьких романів середини ХХ сторіччя. У художньому ретроспективному часі закладена можливість позиції оповідача на перетині власної і чужої точок зору, що дозволяє йому балансувати між ними. Так проходить кореляція оповідної і персонажної (часто протилежної) точок зору і, разом із тим, самим оповідачем запропонована інша позиція, яка характеризується входженням у текстову ситуацію і одночасним абстрагуванням від неї.

ЛІТЕРАТУРА

1. Арнхейм Р. Искусство и визуальное восприятие / Рудольф Арнхейм. – М.: Прогресс, 1974. – 392 с.

2. Гальперин И. Р. Текст как объект лингвистического исследования / Илья Романович Гальперин. – М.: Наука, 1981. – 139 с.

3. Кагановська О. М. Текстові концепти французької художньої прози: когнітивна та комунікативна динаміка (на матеріалі французької романістики середини ХХ сторіччя): дис. … доктора філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / Олена Марківна Кагановська. – К., 2003. – 502 с.

4. Петров Н. В. Режиссер читает пьесу / Н. В. Петров. – Л.: Художественная литература, 1934. – 148 с.

5. Радзієвська Т. В. Концептуалізація ментального простору в українській мові / Т. В. Радзієвська // Мовознавство. – 1998. – № 2–3. – С. 107–117.

6. Старикова Е. Н. Проблемы имплицитной номинации в современном английском языке: дисс.... доктора филол. наук: спец. 10.02.04 “Германские языки” / Елена Николаевна Старикова. – К., 1976. – 354 с.

ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Aymé D.: Aymé M. Denise // Cahiers Marcel Aymé. – N. 13–14. Inédits, préfaces et correspondances. Sous la présidence de M. Lecureur. – Dole: Edition S.A.M.A., 1997. – P. 7–44.

2. Dictionnaire alphabétique et analogique de la langue française. Le petit Robert. – P.: Le Robert, 1992. – 2172 p.

3. Petit Larousse illustré. – P.: Larousse-Bordas, 2008. – 1786 р.

4. Queneau DV: Queneau R. Le dimanche de la vie. – P.: Gallimard, 1952. – 244 p.

5. Queneau ZM: Queneau R. Zazie dans le métro. – Edition folio. – P.: Gallimard, 1995. – 187 p.


Діахронічний вектор дослідження структур свідомості й мислення

У статті продовжено дискусію про розвиток нового аспекту компаративістики – когнітивної діахронії; критично проаналізовано концепцію Ю. Степанова щодо необхідності застосування діахронічного підходу до вивчення однієї зі структур свідомості та мислення, якою є концепт; наведено переконливі аргументи й інших учених (В. Кононенка, В. Русанівського), а також представлено власну позицію щодо релевантності такого вектора аналізу концептів; прокоментовано окремі позиції дослідників, які дещо спрощено (скептично) ставляться до діахронії концепту.

Ключові слова: компаративістика, діахронічний підхід, концепт, свідомість, мислення.

 

В статье продолжается дискуссия о развитии нового аспекта компаративистики – когнитивной диахронии; критично анализируется концепция Ю. Степанова относительно необходимости применения диахронического подхода к изучению одной из структур сознания и мышления, которой является концепт; приводятся убедительные аргументы и других ученых (В. Кононенко, В. Русановского), а также представлена собственная позиция по отношению к релевантности такого вектора анализа концептов; комментируются отдельные позиции исследователей, которые немного упрощенно (скептично) относятся к диахронии концепта.

Ключевые слова: компаративистика, диахронический подход, концепт, сознание, мышление.

 

The article deals with the discussion concerning to the development of comparative linguistics – cognitive diachrony new aspect; Yu. Stepanov’s conception due to the necessity of the diachronic approach use in the studying of consciousness and thinking co-structures, which is a concept was critically analyzed; other scientists’ (V. Kononenko, V. Rusanivskiy) convincing examples were given, own attitude concerning to the such vector relevance of concepts analysis was performed; separate researchers’ stands, who simply (sceptically) think about concept diachrony were commented.

Key words: comparative linguistics, diachronic approach, concept, consciousness, thinking.

 

Проблема походження і розвитку мови цікавила вчених ще з часів античності, проте лише у ХІХ ст. вона набуває наукової основи, тобто починає спиратися на мовні факти й закономірності. Це було зумовлено, з одного боку, новими філософськими поглядами щодо напрямів еволюції суспільства (йдеться про ідеї ірраціональної течії “філософія життя”), а з іншого, – утвердженням історичного підходу до вивчення мов [2, с. 37].

Перші спроби опису лінгвістичної еволюції та визначення тенденцій розвитку мов належать представникам раннього компаративізму (Я. Грімм, Р. Раск, А. Шлейхер, брати Шлегелі та ін.), які стояли біля витоків порівняльно-історичного мовознавства. При цьому теорії, у яких дослідники намагалися висвітлити суть процесу лінгвістичної еволюції, були різними. Одні лінгвісти асоціювали поняття “прогрес” із попереднім станом мовного розвитку, вважаючи напрям руху сучасних мов абсолютною (натуралістична течія в мовознавстві – А. Шлейхер, Ф. Мюллер та ін.) або відносною (прибічники концепцій коловороту та спіралеподібної мовної еволюції – Р. Раск та ін.) деградацією у зв’язку з процесом “стирання” флексій у сучасних мовах (насамперед романських і германських), інші – намагалися виявити ознаки прогресу мов і на сучасному етапі їхньої еволюції (О. Востоков) [21, с. 31−45]. Звичайно, теорії мовного розвитку ранніх компаративістів мають чимало недоліків з позицій сучасної лінгвістики, однак найважливішим їхнім здобутком є факт визнання здатності мов (та її елементів) змінюватися та вдосконалюватися.

Необхідність відповісти на питання, пов’язані з модифікаціями мовних явищ у діахронії, актуалізується і на початку ХХІ століття в аспекті когнітивної лінгвістики. При цьому теорія і методика діахронічних досліджень мовного матеріалу, наявного в дописемній культурі та пам’ятках писемності, у тісному зв’язку з процесами категоризації й концептуалізації ще чекають своєї розробки. На думку Дж. Лакоффа, категоризація світу людиною є найважливішою функцією свідомості, оскільки ця операція лежить в основі мислення особистості, її сприйняття, практичної діяльності та мовлення. Змінюючи уявлення про суть категорій і явище категоризації, ми змінюємо уявлення про світ [14, с. 145]. О. Кубрякова вважає, що категоризація – це “єдиний спосіб надати сприйнятому світові упорядкований характер” [12, с. 96].

Актуальність статті зумовлена необхідністю дослідження нового вектора у формуванні поняттєвого інструментарію сучасної компаративістики, пов’язаного з осмисленням структур свідомості й мислення крізь призму порівняльно-історичного мовознавства. Такий напрям, як порівняльно-історична когнітивістика сприятиме з’ясуванню принципів і механізмів взаємодії діахронічних і синхронічних моделей (картин) світу.

Метою статті є аналіз сучасної наукової аргументації щодо доцільності застосування діахронічного підходу до вивчення структур свідомості і мислення, однією з яких є концепт.

Проблема реконструкції давніх моделей світу тісно пов’язана з питанням взаємозв’язку мови і свідомості, мови і мислення. У ряді праць когнітивістів, зазначає З. Попова [6], обстоюється думка про невербальну сутність мислення. Проте, це твердження не означає спростування тези про взаємозв’язок мисленнєвих і мовленнєвих операцій, але переносить його в іншу площину. Цитуючи І. Горєлова й К. Сєдова, дослідниця акцентує увагу на їхньому твердженні про те, що механізм мислення запускається не за посередництва власне слів, а за допомогою концептів – “кодованих одиниць універсального предметного коду” [цит. за 16, c. 209]. У зв’язку з цим варто підтримати думку О. Кубрякової, яка пише, що людина не лише позначає світ, а й описує його. Саме в таких описах народжуються нові концепти … Їхня поява – це результат аргументації мовної, наслідок дискурсивної діяльності людини, про яку можна говорити як про діяльність мовленнєво-мисленнєву, здійснювану в конкретних історичних, культурологічних й особливо прагматичних умовах [13, с. 16].

Таке розуміння зв’язку мови і свідомості, мови і мислення актуалізує питання щодо вивчення генетичної або діахронічної, природи структур свідомості й мислення, базовою з яких є концепт. Питання про діахронію концепту глибоко вивчав у своїх працях представник московської школи концептологів Ю. Степанов, переконуючи науковців у тому, що статичний аспект його аналізу не відображає тієї генетичної основи, на якій, власне, відбувається його зародження і формування. Вчений виокремлює основний, додатковий шар і внутрішню форму концепту [19, с. 41–42]. Ця гіпотеза була підтримана М. Алефіренком, який визначає етимон як початковий етап еволюції концепту і перший етап його вербалізації [1, с. 143]. На думку Ю. Степанова, “до структури концепту входить все те, що робить його фактом культури – первинна форма (етимологія), історія, відбита в основних концептуальних ознаках його змісту; сучасні асоціації; оцінки та ін.” [19, c. 41].

Якщо розвивати ці положення і розробляти методику діахронно-синхронного аналізу концепту, то першим етапом цієї методики має бути вивчення його семантичної структури. Розробляючи типологію концептів, А. Бабушкін підкреслює, що кожен концепт виражається за допомогою вербальних засобів і має детерміновану значеннями семантичну структуру [3]. Виокремлення компонентів семантичної структури концепту якраз і детермінується вектором дослідження. За синхронічного підходу першочергового значення набуває співвідношення структурних елементів концепту на сучасному етапі; у діахронно-синхронному вимірі акцентується співвідношення між вихідною (первісною) інформацією і тією, яка представлена в концепті на сучасному етапі. Отже, діахронно-синхронний аналіз сприяє виявленню трансформацій (змін), що відбуваються у структурі концепту і зумовлюються його динамічною природою.

Ідеальний концепт і його матеріальне втілення – мовні засоби – пов’язані між собою завдяки двосторонній психічній суті мовного знака. Проте, якщо у Ф. де Соссюра цей зв’язок умовний, довільний, випадковий, то, наприклад, Ю. Степанов, погляди якого ґрунтуються на міркуваннях Е. Бенвеніста про необхідність відношень між позначуваним і позначувальним [4, с. 95–96], уважає, що іменування концептів у культурі завжди невипадкові [19, с. 62–63] (недовільні, тобто вмотивовані, а це якраз і виявляється через внутрішню форму). Саме відмова визнання системності діахронії, зокрема нехтування історичним матеріалом, зашкодила, на думку Ю. Степанова, швейцарському лінгвістові визнати недовільність двох сторін мовного знака [19].

Виходячи з цього, концепт як структуру свідомості й мислення (інформаційний соціально-культурний код) коректно описувати на основі розуміння поняття знаку як двосторонньої психічної сутності: ідеальна його сторона – це когнітивна структура, матеріальна – виражена мовними засобами – семантична структура. Тут важливим методологічним прийомом є встановлення системних зв’язків концепту в діахронії, що уможливить простеження динамічних процесів у розвитку як когнітивної, так і семантичної його структур, унаслідок яких концепт змінює свою інформаційну якість.

Діахронічне вивчення концептоутворювальної лексики, комплексний аналіз історії її розвитку сприяють виявленню не лише архаїчних особливостей окремих концептосфер етносу, але й тенденцій їхнього розвитку та сучасного стану.

Проте не всі концептологи приймають діахронію як вихідну базу для вивчення концептів. Так, Й. Стернін наголошує на тому, що “в дослідженні концептів доцільно дотримуватися синхронного зрізу, а діахронія може стати в пригоді лише для пояснення тих або інших змін у концепті…” [20, с. 63]. Ми не можемо прийняти цю позицію, бо, як слушно зауважує М. Клягін, “у генезисі мови як ніде в рамках вторинних суспільних структур видно, наскільки початок соціального явища відрізняється від його кінця (власне, не від кінця, а від сучасного стану)” [9]. Окрім того, і окремі положення палкого прихильника когнітивної діахронії Ю. Степанова є також дещо суперечливими. Зокрема, це стосується співвідношення діахронічного і синхронічного векторів з поняттями “історичний” і “актуальний” шари концепту. Так, учений суперечить собі, коли діахронію пов’язує з пасивним шаром концепту, яким послуговуються окремі соціальні групи носіїв мови. Актуальний шар (концептуальна ознака) концепту, на його думку, є основним, оскільки в цьому разі “концепт актуально існує для всіх користувачів мови (мови конкретної культури) як засіб їх взаєморозуміння і спілкування” [19, с. 44]; історичний шар – додатковим, “пасивним”, неактуальним. “У додаткових, “пасивних” ознаках концепт актуальний лише для окремих соціальних груп… У всіх таких випадках актуалізуються “історичні”, “пасивні” ознаки концепту при спілкуванні людей усередині цієї соціальної групи, при спілкуванні їх між собою, а не ззовні, з іншими групами” [19, с. 45]. Не можемо з цим погодитися, адже необхідність діахронії при аналізі концепту, слідом за Н. Коч, пов’язуємо з часом існування його в свідомості людей певної епохи і фіксацією цього ментального комплексу в мові відповідного періоду. Причому, свою актуальність як потенцію концепт у діахронії зберігає завжди, навіть на сучасному етапі його функціонування [11].

Не до кінця обґрунтованими є і твердження представників волгоградської школи когнітивної лінгвістики В. Карасика, Г. Слишкіна, які пропонують розглядати виділені Ю. Степановим шари концепту як окремі концепти різного обсягу. Дослідники відносять активний шар до загальнонаціонального концепту; пасивний, історичний – до концептосфери окремих субкультур; внутрішню форму, яка не є для більшості носіїв мови частиною концепту, – до культурних елементів, що детермінують концепт [7, с. 77−78]. Цей погляд є цікавим, проте також не узгодженим з історичним ракурсом вивчення концептуальної картини світу певного етносу. Феномен кінцевого результату концептоутворення як культурного надбання, певної розумової фільтрації знань про світ не може базуватися тільки на понятті “нація”. А тому національний концепт – це один із видів концептів, що входить у концептуальну картину світу. Він становить вторинне утворення, порівняно з попередніми концептуальними утвореннями. Як слушно зауважує Н. Коч, “культура конкретного народу і людства в цілому має такі глибокі часові та просторові коріння, що аналіз концепту як явища національного […] з позицій синхронії з незначними фрагментами діахронії створює лише ілюзію ретроспекції” [11, с. 157].

Зважаючи на наведені вище аргументи, можемо сказати, що віднесення історичного шару до окремих субкультур, а внутрішньої форми − до культурних елементів концепту є неправомірним і не відповідає сучасним поглядам на розвиток поняття як продукту еволюції, який передбачає суттєві якісні зміни у своєму змісті.

При дослідженні фонових соціокультурних основ різних трансформацій у свідомості людей упродовж багатьох століть і до нашого часу можна виявити наявність акумулятивної активності історичного концепту. Знання діахронічної семантики не сформоване явно в свідомості, проте воно існує на рівні знання семантики лексем, пов’язаної семантичними зв’язками з іншими лексемами, менш архаїчними або сучасними.

Актуальна інформація концепту в часовому, просторовому і ситуативному контексті розкривається на основі лексикографічних джерел. Значущість її для колективної свідомості підтверджується наявністю лексем, які репрезентують цей ментальний комплекс, що свідчить про його номінативний потенціал [8, с. 111]). Саме це імпліцитне знання є, за Ю. Степановим, третім шаром концепту – внутрішньою формою слова-імені концепту [19, с. 42]. Внутрішня форма імен концептів та лексем вербалізаторів визначається як їхня етимологічна ознака. Учений пише про те, що такий компонент концепту існує для носіїв мови “опосередковано як основа, на якій виникли і ґрунтуються останні шари значень” [19, с. 44]. Цей важливий компонент ми відносимо до діахронічного аспекту дослідження концепту, що є безпосередньо елементом свідомості і репрезентується через мовні одиниці, що функціонують у сучасних мовах.

Ці аргументовані тези свідчать на користь того, що опис структури концепту в діахронії починається, перш за все, зі з’ясування етимології його ключового репрезентанта. В етимології міститься своєрідний праобраз концепту, історія його виникнення. “Внутрішня форма слова виступає осередком етимологічної пам’яті, зберігаючи первісне концептуальне уявлення про предмет, слугує показником наступного семантичного розвитку слова, прокладає шлях майбутніх значеннєвих асоціацій, які формулюють різні значення” [5, c. 247].

Визначення вихідного представлення, що лежить в основі ментальної структури свідомості, пов’язане з аналізом внутрішньої форми ключової номінації концепту і є необхідним для визначення ядра концепту, бо, як переконує Н. Коч, внутрішня форма слова (відповідно до ідей О. Потебні) є обов’язковим ахронічним елементом концепту, а тому входить до його ядра [11, с. 223−229]. Уважаємо, що внутрішня форма ключової лексеми визначає характер інформаційного поля концепту, впливає на семантичні відношення між лексемами вербалізаторами (концептуально пов’язаними номінаціями). Вона становить чи не найважливіший шар у семантичній структурі похідних слів, що входять до основних концептоутворювальних одиниць, відображаючи різнопланові етнокультурні реалії.

При зовнішній реконструкції лексики різних мов виявляється ідіоетнічний компонент суб’єктивної внутрішньої форми. Особливий інтерес для виявлення етнічної своєрідності образу світу становлять приклади, коли одна й та ж внутрішня форма в мовах пов'язується з різними об’єктами номінації.

В. Русанівський свого часу підкреслював роль внутрішньої форми слова у забезпеченні взаємозалежності між формою і змістом, у відображенні механізму вираження думки у слові як здатності давати ім’я виділеним думкою предметам [17, с. 14]. Як справедливо зауважує В. Кононенко, якщо “вихідною позіцією аналізу концепту є визначення його внутрішньої форми, то йдеться про встановлення внутрішньої форми слова, що номінує концепт” [10, с. 112], проте в ході діахронічного дослідження може знадобитися відновлення внутрішньої форми не тільки ключової номінації, а й лексем вербалізаторів.

Отже, коментуючи окремі положення Ю. Степанова, що трактує структуру концепту як “шарову”, слід зазначити, що першим кроком аналізу концепту в діахронії, на наш погляд, є методика генетичної послідовності його опису. “Визначення концепту... складається з історично різних стадій, різних за часом утворення, за походженням і за семантикою, а тому спосіб їх об’єднання у визначенні є генетичним: концепт отримує завжди генетичне визначення” [19, с. 56]. Генетичний (або генезисний) аналіз як процедура когнітивної компаративістики дає можливість вивчити динаміку явища, етапи його формування та розвитку, його “передісторію” і сприятиме встановленню зв’язку між історичними когнітивними нашаруваннями. Концепт як структура свідомості в своєму генезисі, тривалому історичному розвитку має генетичні (конструктивні) рівні, що включають універсальні й специфічні смислові компоненти. Генетичні рівні розуміються як абстрактні логічні (ментальні) схеми (бінарні опозиції), що реалізуються на рівні мовних конструктів (словесних опозицій).

Відношення між стадіями концепту Ю. Степанов пов’язує з принципом організації знакових систем: “Якщо концепт... складається з шарів різного часу походження, то природно представляти його еволюцію послідовно, тобто аналізувати концепт у різні епохи. Тоді розкриваються особливі відношення наступності форми і змісту, завдяки яким щось із колишньої стадії концепту стає знаком у його новій стадії” [19]. Таке розташування концептів учений називає еволюційними семіотичними рядами. Аналізуючи їх, для прикладу він наводить еволюційні ряди Е. Б. Тайлора, результати М. Марра з дослідження паралельних рядів речей та їх назв у функціональній семантиці, позицію О. Фрейденберг щодо латентної форми концепту, ряди як випадкові асоціації Б. Серебреннікова [22; 15; 23; 18].

Еволюційні ряди Е. Тайлора – це об’єкти матеріальної та духовної культури: вірування, ритуали, архетипи, предмети тощо. Об’єкт або його концепт певної епохи є результатом розвитку відповідного об'єкта та його концепту попередньої епохи і одночасно основою для розвитку відповідного об’єкта та його концепту наступного періоду. Скласти цілісну картину культурного розвитку народу можна лише за допомогою всіх елементів еволюційних рядів [22]. М. Марр виявив закономірність, суть якої полягає в тому, що значення слів-імен змінюються залежно від переходу імені з одного предмета (або дії) на інший предмет, який замінив перший предмет в тій самій або подібній функції [15]. О. Фрейденберг вбачає у цих прикладах “не перехід значень за функціями», а загальний закон для всієї системи семантизації, який показує, що кожне значення має іншу, особливу форму існування, зовсім не схожу на дану, і що ці різні стани переходять один в одного, існують імпліцитно або з’являються, втрачаючи свій смисл” [23]. Згідно з ідеями Б. Серебреннікова, “досвід створює інваріантний узагальнений образ предмета, який зазвичай передує його найменуванню” [18, с. 148]. Основним способом номінації є використання готового звукокомплексу, що означає одна з ознак нового предмета. Вибір ознаки не залежить від зовнішніх умов, а є результатом випадкових асоціацій [18, с. 155]. Спростовуючи цю тезу, Ю. Степанов аналізує етимологію слова рос. человек, найменування якого розпадаються на два шари: історично новітній (праслов’янське *чelovеkъ) і найдавніший (від латинського кореня humus “земля”). Невипадковість цієї номінації він доводить наявністю варіативного ряду номінації у рамках однієї фундаментальної опозиції человек / Бог як опозиції земной / небесный [19, с. 60]. Дослідник упевнений, що в межах свого семантичного ряду ознаки імені не випадкові, і це можна довести в кожному конкретному випадку.

Досліджуючи будь-який концепт, ми завжди повинні пам’ятати, що ця структура свідомості й мислення має динамічний характер. Динамічна природа концепту відбиває постійні трансформації в колективній та індивідуальній свідомості носіїв мов унаслідок змін аксіологічних установок соціуму. Фіксуючи результати таких досліджень, ми продовжуємо заглиблюватися в інформаційне поле концепту і семантичне поле його репрезентантів, розширюючи відомості про пасивну зону ментальних структур свідомості. Принципова різниця між синхронічним та діахронічним векторами аналізу полягає в тому, що в першому випадку ми йдемо від периферії до ядра концепту, його суті, часто не досягаючи результату, то в другому, навпаки, – від ядра до периферії, що дозволяє розкрити глибинні процеси його формування.

Підсумовуючи, зазначимо, що поєднання семасіологічного і ономасіологічного підходів до розгляду мовних явищ зумовлено тим, що перший не тільки відкриває доступ до історії певного лінгвістичного феномену, але й, що більш важливо, фокусує розуміння когнітивної основи та інтерпретації діахронічних процесів. Другий демонструє постійну зміну в засобах, якими виражаються концепти і концептуальні домени та водночас зосереджує увагу на повторювальних типах вираження та їх мотиваціях.

Характерною властивістю структур свідомості й мислення, базовою серед яких є концепт, є їхня мінливість, динамічність, тобто здатність видозмінюватися: 1) за рахунок нових ознак; 2) у процесі переміщення ознак з ядра на периферію; 3) під час деталізації ознак; 4) шляхом фразеологізації. Генетичною основою концепту є етимологія його імені та репрезентантів, внутрішня форма, яка дозволяє простежити рух, зміну значень від первісного до сучасного і, як наслідок, виявити семантичні закономірності, що виявляються у процесі категоризації й концептуалізації фрагмента дійсності.

Перспективами подальших досліджень є зіставно-типологічний діахронно-синхронний аналіз структур свідомості і мислення (на матеріалі різних концептів як у споріднених, так і в неблизькоспоріднених мовах).

ЛІТЕРАТУРА

1. Алефиренко Н. Ф. Спорные проблемы семантики: [монография] / Николай Федорович Алефиренко. – М.: Гнозис, 2005. – 326 с.

2. Алпатов В. М. История лингвистических учений / Владимир Михайлович Алпатов. – М.: Языки русской культуры, 1999. – 368 с.

3. Бабушкин А. П. Типы концептов в лексико-фразеологической семантике языка / Анатолий Павлович Бабушкин. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1996. – 104 с.

4. Бенвенист Э. Общая лингвистика / Эмиль Бенвенист. – М.: Прогресс, 1974. – 320 с.

5. Булыгина Т. В. Языковая концептуализация мира (на материале русской грамматики) / Т. В. Булыгина, А. Д. Шмелев. – М.: Языки русской культуры, 1997. – 574 с.

6. Горелов И. Н. Невербальные компоненты коммуникации / Илья Наумович Горелов. – М.: Едиториал УРСС, 2006. – 112 с.

7. Карасик В. И. Лингвокультурный концепт как единица исследования / В. И. Карасик, Г. Г. Слышкин // Методологические проблемы когнитивной лингвистики: сб. научн. тр. // Под ред. И. А. Стернина. – Воронеж: ВГУ, 2001. – С. 75–80.

8. Карасик В. И. Языковой круг: личность, концепты, дискурс / Владимир Ильич Карасик. – М.: Гнозис, 2004. – 390 с.

9. Клягин Н. В. Человек в истории. Генезис язика: сайт библиотеки “Полка Букиниста” / Николай Васильевич Клягин. – Режим доступа: http://society.polbu.ru/klyagin_histman/ch09_i.htm.

10. Кононенко В. І. Концептологія в лінгвістичному аспекті / В. І. Кононенко // Мовознавство. – 2006. – № 2–3. – С. 112.

11. Коч Н. Генезис восточнославянской концептосферы в языковом и культурном отражении (эволюционное развитие дуальности человек–животное: на материале мифологии, фольклорных источников, памятников письменности ХІ – ХVII вв.) / Наталия Коч. – Николаев: Илион, 2010. – 440 с.

12. Кубрякова Е. С. Язык и знание: На пути получения знаний о языке: Части речи с когнитивной точки зрения. Роль языка в познании мира / Елена Самойловна Кубрякова. – М.: Языки славянской культуры, 2004. – 560 с.

13. Кубрякова Е. С. Об установках когнитивной науки и актуальных проблемах когнитивной лингвистики / Е. С. Кубрякова // Вопросы когнитивной лингвистики. – 2004. – № 1. – С. 6–17.

14. Лакофф Дж. Когнитивное моделирование / Джордж Лакофф // Женщины, огонь и опасные предметы. – М.: Прогресс, 1996. – С. 143–184.

15. Марр Н. Я. Средства передвижения, орудия самозащиты и производства в доистории (К увязке языкознания с историей материальной культуры) / Николай Яковлевич Марр // Избранные работы. – Т. ІІІ: Язык и общество. – М.: Соцэкгиз, 1934. – 423 с.

16. Попова З. Д. Когнитивная лингвистика / З. Д. Попова, Й. А. Стернин. – М.: АСТ: Восток-Запад, 2007. – 314 с.

17. Русанівський В. М. Структура лексичної і граматичної семантики / Віталій Макарович Русанівський. – К.: Наукова думка, 1988. – 240 с.

18. Серебренников Б. А. Номинация и проблема выбора / Б. А. Серебренников // Языковая номинация. Общие вопросы. – М.: Наука, 1977. – С. 147–150.

19. Степанов Ю. С. Константы. Словарь русской культуры / Юрий Сергеевич Степанов. – М.: Школа “Языки русской культуры”, 1997. – 824 с.

20. Стернин И. А. Методика исследования структуры концепта / Иосиф Абрамович Стернин // Методологические проблемы когнитивной лингвистики: научное издание / [Под. ред. И. А. Стернина]. – Воронеж: ВГУ, 2001. – 182 с.

21. Сусов И. П. История языкознания / Иван Павлович Сусов. – М.: Восок-Запад, 2006. – 295 с.

22. Тайлор Э. Б. Первобытная культура / Эдуар Беннет Тайлор; [пер. с англ. Д. А. Коропчевского]. – М.: Политиздат, 1989. – 573 с.

23. Фрейденберг О. М. Миф и литература древности / Ольга Михайловна Фрейденберг. – М.: Наука, 1978. – 242 с.


Кумулятивный образ и связность текста

У статті проаналізовано етапи формування кумулятивного (наскрізного) образу та його вплив на зв’язність тексту. Розглянуто опозицію інтра-:: інтертекстуальних зв’язків кумулятивних образів.

Ключові слова: кумулятивний образ, зв’язність тексту, інтратекстуальні / інтертекстуальні зв’язки.

 

В статье проанализировано этапы формирования кумулятивного (сквозного) образа и определяется его роль в организации связности текста. Рассматрено оппозиция интра-:: интертекстуальные связи кумулятивных образов.

Ключевые слова: кумулятивный образ, связность текста, интратекстуальные / интертекстуальные связи.

 

This article deals with the formation of cumulative (through-textual) images and their role in organizing textual unity. The paper also examines the opposition of intra-:: intertextual connections of cumulative images.

Key words: cumulative image, textual unity, intratextual / intertextual connections.

 

Признание системы языка структурированной по уровневому принципу сосредоточило преимущественное внимание лингвистов на исследовании единиц иерархически расположенных фонемного, морфемного, лексического и синтаксического уровней. Вопрос о выделении уровня текста до второй половины ХХ-го века не поднимался, ибо текст в качестве единицы соответствующего уровня на первых етапах обсуждения проблемы представлялся ущербным: он соответствовал только одному требованию из двух, выдвинутых в свое время Э. Бенвенистом в нескольких очерках-главах его основополагающей “Общей лингвистики”: единица отдельного уровня языковой структуры строится из единиц предыдущего уровня и является строительным материалом для последующего, что автор продемонстрировал на фонемах − единицах фонологического уровня, построенных из аллофонов и строящих морфем [1]. Именно это последнее условие текст как цельнооформленное, коммуникативно направленное речевое произведение, имеющее собственную структуру [8], предположительно не выполнял. Однако наличие таких текстовых объединений, как цикл, дилогии, трилогии, многотомные эпопеи (“Сага о Форсайтах” Дж. Голсуорси или “Человеческая комедия” О. де Бальзака), связанных между собой общими персонажами, пространством / временем, образной системой, свидетельствует о правомерности выделения уровня, единицей которого является текст, одновременно служащий и высшим для предложений и их кластеров, и низшим для более крупных единиц − объединений текстов по не менее чем одному интегральному признаку (тематическому, темпоральному, жанрово-стилистическому, индивидуально-стилевому и пр.).

Теория текста, оформившаяся как лингвистика (грамматика) текста, занялась изучением как его “инфраструктуры”, т. е. тех внутренних характеристик, которые делают речевое образование (неопределенной длины) коммуникативно значимым текстом, так и его “внешних связей” с прочими представителями текстового уровня, распространяющихся и в парадигматическом, и в синтагматическом направлениях. При этом на одно из ведущих мест в исследованиях текста вышла проблема определения средств его связности. Последняя рассматривается как обязательный признак текстуальности, реализуемый внешней связностью − cohesion и внутренней осмысленностью − coherence [7; 9]. Разграничение когезии и когерентности хорошо укладывается в универсальную диаду “форма:: содержание” и выглядит не требующей доказательств, особенно при анализе модернистских и постмодернистских текстов, в экспериментальных / эпатажных / стилистических / идеологических целях, исходно деконструированных автором. Однако, при более пристальном рассмотрении целого текста обнаруживается практическая невозможность разделить когезию и когерентность, ибо последняя без первой не существует. Сравним: “в само понятие текста включена осмысленность” [6] и “в основе связности текста лежит кореферентность” [9, p. 243].

Представляется, что убедительным примером неразрывного единства формальной и содержательной связности художественного текста является кумулятивный образ. Многозначность термина “образ” позволяет употреблять его для обозначения стилистического эффекта тропов, т. е. точечных образов, а также развернутых, предусматривающих некоторую концентрацию / кластер однонаправленных точечных образов. В нашем случае речь идет о рассредоточенном, многоаспектном, отражающем когнитивную деятельность N индивидуальных ментальностей, восходящих к адресанту текстового сообщения (собственно автору, перепорученному повествователю-нарратору от первого или третьего лиц, персонажам) и аресатам-читателям разного пола, возраста, социума, т. е. об образе, аккумулирующем разные точки зрения, разные когнитивные способности / возможности, разную языковую объективацию разных ментальных картин мира на протяжении всего развертывания текста − кумулятивном образе (далее − КО) [4; 5]. Своим сквозным присутствием он обеспечивает как формальную, так и содержательную связность текста: “В филологическом сознании <…> художественный текст может быть представлен в виде некоего образа или совокупности образов <…>, [которые], с одной стороны, носят целостный, гештальный характер, а с другой, могут быть рассмотрены как топологические образования, чей ландшафт во многом определяется достаточно изменчивой ментальной перспективой” [2, c. 25–26].

Большинство заголовков означивают центральный КО художественного текста. Стоящая за КО разветвленная концептосфера может быть названа текстовым концептом − образом того, зачем, для чего книга написана. Выражение текстового концепта можно считать одной их двух основных функций КО. Другой является организация связности текста. Наиболее очевидно она реализуется повтором слова / словосочетания, его обозначающего. Однако буквальным лексическим повтором дело не ограничивается, ибо означиваемый референт по-разному именуется в разных ситуациях разными участниками коммуникации. Например, в романе В. Вулф “Mrs Dalloway”, помимо Mrs Dalloway, Clarissa, Clarissa Dalloway, в число обозначений героини входят mother, wife, darling, the hostess, friend, fool, simpleton, lover, miracle и мн. др. Используемые в формировании КО эпитеты отражают эмоционально-оценочное отношение к ней разных персонажей, что дает ей многоаспектную характеристику: charming, light, vivacious lovely, sweet, perfect, gracious, delicate slender, calm, quiet, cold, unemotional, hateful pitiful и пр. Во внутренней и вербализованной речи самой Клариссы Дэллоуэй появляются диаметрально противоположные понятия, к которым она постоянно возвращается в своих размышлениях о сюжетном настоящем и воспоминаниях о прошлом: life / death; love, passion / unemotional relationship; regulated, sober existence / unpremeditated wild turns и т.д. Иными словами, растет лексико-семантическое поле, составляющие которого с разной степенью жесткости привязаны к ядерному Mrs. Dalloway. Они обеспечивают “высокую номинативную плотность концепта”, однословно (в нашем случае формально двусловно) номинируемого заголовка романа.

Высокая номинативная плотность отражает “неравномерную концептуализацию различных фрагментов действительности <…> − одни явления получают детальное и множественное однословное наименование, между лексическими и фразеологическими выражениями устанавливаются различные системные отношения уточнения, сходства и различия, в то время как другие явления обозначаются общим недифференцированным знаком” [3, с. 111]. Номинативные единицы, означивающие кумулятивный образ (в данном случае Mrs. Dalloway), принадлежат к различным семантическим полям и, соответственно, вербализуют элементы различных концептосфер, объединяя их в новое образование − сложную ментальную структуру, означиваемую своим, существующим только в данном тексте лексико-семантическим полем, члены которого, распределенные по всему тексту, одновременно и связывают его отдельные отрезки, и продвигают его развитие за счет своих “свободных радикалов” − семантических связей и смыслов лексических единиц, оставшихся за пределами контекстуальной востребованности в новом ЛСП. Повтор титульных слов, включая синонимический, ситуативный (контекстуальный), позволяет говорить об их особой роли в тексте и выделить их как ядро поля, распределив прочие обозначения между ближней и дальней периферией.

Наличие последних в номинативной структуре КО чрезвычайно существенно именно для обеспечения связности текста. В крупноформатной прозе титульный персонаж не всегда и не обязательно пересекается с прочими лицами / объектами / явлениями, представленными в возможном мире произведения, следовательно, ядерные единицы формирующегося поля / кумулятивного образа непосредственно участвовать в привязке этих побочных линий к основной не могут. Так, в самом начале рассматриваемого романа появляются и / или упоминаются в реминисценциях Клариссы Дэллоуэй персонажи, с которыми она была или до сих пор связана более или менее тесно: горничная Люси, продавщица цветов Мисс Пим, старый приятель – “абсолютный джентльмен”, не блещущий умом Хью Уитбред, романтическая влюбленность далекой молодости − Питер Уолш и − чужой Септимус Уоррен Смит. Для его ввода в текст понадобилась связка из чужого поля − car: выбирая цветы, Кларисса слышит, как на улице громко лопнула автомобильная шина: The violent explosion made Mrs. Dalloway jump <…>. Passers-by stopped and stared <…>. [One of them] said ‘The Proime Ministers kyar’. Septimus Warren Smith, who found himself unable to pass, heard him. Septimus Warren Smith, aged about thirty, pale-faced… [12, p. 42–43].

Горестная история этого персонажа развивается самостоятельно, вне мира Клариссы Дэллоуэй. Он уходит из жизни, не подозревая о ее существовании, а она узнает об анонимном самоубийце, жертве последствий войны, от одного из гостей своего бала. Наверное, только здесь, в последней части романа, полностью осознается роль Септимуса в общей структуре произведения и в формировании образа Клариссы: “A young man had killed himself” – Oh, thought Clarissa, in the middle of my party, heres death <…> What business had the Bradshaws to talk of death at her party? A young man had killed himself. And they talked of it at her party – the Bradshaws talked of death <…> But why had he done it? And the Bradshaws talked of it at her party! [12, p. 190–191].

Раздражение поведением гостей, нарушением праздничного настроения сменяется длинным внутренним монологом о жизни и смерти − темах, которые уже неоднократно звучали в предыдущих частях в оппозициях young, vibrant, fresh, healthy:: old, wrinkled, faded, sick. Сравним первые строчки романа: What a morning! What a lark! What a plunge!, которыми начинается день Клариссы, и первое появление Септимуса Смита: Septimus looked [at the car] <…> as if some horror had come almost to the surface and was about to burst into flames. The world wavered and quivered and threatened to burst into flames [12, p. 43]. Сопоставим ее ощущения перед главным событием дня – приходом гостей: Power was hers, position income. She had lived in the forefront of her time <…> Murmuring London flowed up to her … [12, p. 128] и его судорожные метания в поисках способа уйти из жизни, которой распоряжаются чужие ужасные люди: hopping from foot to foot, he considered Mrs. Filmers bread-knife <…> The gas fire? But it was too late now. They were coming <…> There remained only the window, the tiresome, the troublesome and melodramatic business… [12, p. 160].

Накопление диаметрально противоположных номинативных групп каждого из противопоставляемых образов происходит на протяжении всего текста. Автор подчеркивает переход от одного к другому дополнительными отбивками в тексте, при этом, однако, выдвигая в каждой из соположенных отрезков объединяющую их связку − например упомянутый автомобиль с лопнувшей шиной, привлекающий внимание персонажей из разделенных “глав”; самолет, оставляющий за собой след в небе, который видят все разделенные отбивкой, но каждый комментирует соответственно своей функции в тексте, и − главное − Биг Бен, отсчитывающий часы. Его мощные “металлические” удары слышны всем. Они кругами расходятся по Лондону: The leаden circles dissolved in the air − настойчиво повторяется в романе и обязательно отмечается двумя (несколькими) разными персонажами, в разных отрезках текста. Многократно, в разных речевых партиях повторяется цитата из Шекспировского “Цимбелина” Fear no more [the heat o the sun / Nor the furious winter rage]. О ней думает Кларисса, ее вспоминает Септимус Смит.

Связывает прошлое с настоящим, персонажей друг с другом и сквозной образ Лондона, по его улицам и Риджент парку проходят, думая о своем, все герои. И их настроение передается эпитетами, которые входят в кумулятивный образ города, формирующийся по ходу развертывания текста, включающий характеристики, несовместимые друг с другом, но отражающие многообразие, неповторимость, “единственность и бесчисленность индивидуальных представлений и ощущений, из которых складывается жизнь” [10, p. 263–265]. Сравним например: enchanting, fresh and green, bustling and crowded, whimsical and mollified, exhilarating and intense, insolent and intolerable, inspiring and proud, cheap and tinselly, lurid and livid, brazen and fastidious, lustful, exhausted, magnificent, great, dreary, splendid, tempting, glowing, windy, perpetually moving и мн. мн. др. О Лондоне думают все. Он пугает Лукрецию Смит своим шумом, недружелюбием, отчужденностью; приводит в ужас Септимуса Смита своей агрессивностью, угрозой слабому, снобизмом; вдохновляет Питера Уолша своим величием и безукоризненным вкусом; приводит в восторг Элизабет Дэллоуэй своими неисчерпаемыми возможностями, он сулит Мисс Килман одиночество и печаль; обещает успех Клариссе Дэллоуэй и служит привычным фоном для деятельности ее мужа. Оценки и эмоции этих и других персонажей, а также случайного человека с улицы / из парка окрашены их ожиданиями от города, воспоминаниями, связанными с ним, сиюминутными впечатлениями. Иными словами, эмоционально-оценочная, чрезвычайно субъективная гамма определений Лондона имеет и темпоральную составляющую. Лондон − кумулятивный образ, локус художественного произведения − мощное средство связности текста. Это – место обитания и / или встреч всех персонажей. Именно Лондон, порождая логические, временные, сенсорные ассоциации, позволяет объединять их прошлое, настоящее и предполагаемое будущее. Город, представленный во всей многоаспектности образа мегаполиса, одновременно характеризует и персонаж-источник восприятия / оценки / представления, и углубляет / раскрывает / подтверждает истинную сущность референта.

Кумулятивный образ Лондона, созданный лексемой, не заявленной в заголовке, можно, наряду с образом Миссис Дэллоуэй, считать текстовой скрепой. По-видимому, в средствах, осуществляющих связность текста, целесообразно различать локальные (как, например, приведенные выше примеры с самолетом и автомобилем) и сквозные, опорные, пронизывающие весь текст. Кумулятивный образ относится к последним. Как было отмечено, антропонимический титул всегда (неантропоморфный весьма часто) вырастает в кумулятивный образ. Состав КО в тексте не ограничивается названными в заголовке (пример с Лондоном). Инициальная, графически и пространственно выделенная позиция последней, его ономасиологическая функция (он дает имя всему последующему тексту) несомненно задерживает внимание читателя, который, уже открывая книгу, ожидает уточнения / объяснения / развития, значения титульного слова / словосочетания. Иными словами, формирование кумулятивного образа, материализованного заголовком, имеет (для читателя) проспективный характер. Формирование КО (и, соответственно, сквозной текстовой скрепы) незаглавным словом происходит аналогично титульному, однако осознание читателем его места в общей системе художественного текста происходит ретроспективно, после нескольких употреблений номинирующей его лексемы в разных контекстах.

Помимо Лондона и Биг Бена, в рассматриваемом произведении к таковым относятся party и flowers. Вот первая строка романа, открывающегося, как можно было ожидать от современного текста, началом с середины: Mrs. Dalloway said she would buy the flowers herself [12, p. 33]. Покупка цветов, по сути, – единственное событие, которое Кларисса Дэллоуэй совершает, за пределами более рутинных домашних дел, в тот единственный июньский день 1923 года, который представлен в сюжетном настоящем всего романа.

Сначала выбор цветов, обсуждение их достоинств и недостатков, потом их аранжировка в букеты, их оценка хозяйкой и гостями − это последовательные этапы медленно продвигающегося действия, которое прерывается более или менее длительными реминисценциями героев. Сюжетное настоящее, воспоминания о прошлом, переход от одного персонажа к другому связываются цветами. Разрастается их номинативное поле, в него включаются гипонимические синонимы flowers, их запах, цвет, вызываемые ими ассоциации. Например, пребывание Клариссы в цветочном магазине занимает страницу текста: There were flowers: delphiniums, sweet peas, bunches of lilac; and carnations, masses of carnations. There were roses, there were irises и т. д. <…> sweet smell, the delicious scent, the exquisite coolness <…> dark and prim, holding their heads up <…> snow white, violet, red, deep orange, blue black <…> this beauty, this scent, this colour [12, p. 41−42]. Ее восприятие цветов соответствует ее мироощущению: … this was what she loved; life; London; this moment of June [12, р. 44].

Отношение к цветам характеризует персонажей: гостья раута, престарелая Мисс Парри (She was past eighty), пережившая всех английских генералов и консулов Бирмы, Индии, Цейлона, помнит, как ее на спине носили кули в труднодоступные места to uproot orchids (startling blossoms never beheld before) which she painted in water-colour [12, р. 186]. Мисс Килман, соперничающая с Клариссой за любовь ее дочери Элизабет, выражает свою ненависть “к этой гордячке” через подаренные ею цветы: To Miss Killman her mother was always very, very nice, but Miss Killman squashed the flowers all in a bunch [12, р. 144]. Цветы связывают элегантную и холодноватую Клариссу сюжетного настоящего, равномерно распределяющую букеты по гостиной, с юной Клариссой: Then came the most exquisite moment of her whole lifepassing a stone urn with flowers in it Sally stopped; picked a flower; kissed her on the lips. The whole world might have turned upside down! [12, р. 61].

Настоящее самой Сэлли Сетон тоже связывается с прошлым при помощи сравнения ее “цветочного” поведения в бунтарской юности: At Bourton, Sally went out, picked hollyhocks, dahliasall sorts of flowers that had never been seen together − cut their heads off, and made them swim on the top of water in bowls. The effect was extraordinarycoming in to dinner in the sunset [12, р. 60] − и Салли, теперь Леди Росситер. У ее цветов уже другие имена и другие функции: She often went into her garden and got from her flowers a peace which men and women never gave her [12, р. 198].

Взрослеющая красавица Элизабет разным гостям напоминает разные цветы: She was like a lily, a lily by the side of a pool, Sally said [12, p. 199]; She was like a poplar, she was like a river, she was like a hyacinth, Willie Titcomb was thinking [12, p. 195]. Цветочные тропы связывают разных гостей, стоящих небольшими групками, в единое сообщество, лондонскую элиту.

На протяжении всего текста цветы ассоциируются с красотой, утонченностью, любовью к жизни. Поэтому таким диссонансом звучат слова Рези Смит, которая решила побаловать больного мужа цветами: And Rezia came in with her flowers <…> She had had to buy the roses, Rezia said from a poor man in the street. But they were almost dead, he said, arranging the roses [12, p. 112]. Dead на данном этапе относится только к поникшему букету, но смерть уже витает в квартире Смитов, и цветы становятся ее предвестником.

Номинативное поле концепта FLOWERS в “Mrs Dalloway” включает не только гипо-гиперонимические синонимы: названия отдельных видов цветов (rose, lily etc), aранжировок (bouquet, bunch), их частей (stem, leaf, head), но и всю колористическую палитру – от снежно-белого до иссиня-черного, фразеологические и паремиологические речения. Ядерная лексема flowers повторяется в тексте около тридцати раз, а все члены поля дают около ста словоупотреблений. Используемые разными персонажами, в разных пространственно-временных ситуациях, они создают текстовую скрепу, связывающую разносубъектные и разнохронотопные отрезки текста воедино. Помимо связующей роли, на всех этапах своего формирования кумулятивный образ flowers выполняет характерологическую функцию: в восприятии цветка, отношении к нему проявляется характер персонажа. И, наконец, цветок приобретает символическое назначение, выступая знаком жизни для одних и смерти – для других (сравним с традициями большинства европейских народов отмечать с цветами и свадьбы, и похороны).

Таким образом, номинативная плотность поля обозначения концепта, его контекстуальный характер, развернутость представленного им кумулятивного образа, многофункциональность последнего и его ведущая роль в организации связности текста не зависят от титульной / нетитульной позиции ядерной лексемы, проспективного / ретроспективного направления его восприятия и формирования в сознании читателя.

Помимо рассмотренных Mrs Dalloway и flowers, в систему кумулятивных образов, “сшивающих” текст в единое целое, входят обозначения основных персонажей, а также объектов / явлений природы и культуры, выдвигающихся на передний план (foregrounded) в связи с их значимостью в общей художественной структуре текста. В романе к КО можно отнести party – событие, подготовке которого посвящен день, кульминация произведения. Прием Клариссы, состав и поведение ее гостей − это сатирический мини-портрет английского общества в период между двумя мировыми войнами. Выше неоднократно подчеркивалось, что КО и концепт, стоящий за ним, и номинативное поле его обозначения, имеют ограниченный данным текстом характер. Все кумулятивные образы вписаны в структуру “своего” текста, т. е. интратекстуальны.

Однако, мы располагаем и свидетельствами их интертекстуальности, т. е. выхода образа за пределы сформировавшего его текста, что нередко имеет место, например, с титульными антропонимами. Имя литературного персонажа, созданного автором для определенного хронотопа и социума, нарастившего в процессе своего создания определенный семантический и когнитивный объем, становится знаком сложного КО – гештальтного образования, порожденного развертыванием данного текста. Выходя за его пределы, КО теряет свою “генеалогию”, не опирается на всю полноту сформированного образа, о котором новый пользователь может и не подозревать. Лишенный своего исходного контекста, образ не только не аккумулирует новые характеристики, но, наоборот, теряет все когнитивные дифференциальные признаки, кроме одного, который остается связкой между развернутым КО исходного текста и его новым усеченным знаком. Например, в языковом узусе Отелло − ревнивец, а ведь он еще и отважный мореход, опытный дипломат, великолепный оратор, гордый, честный, наивный, вспыльчивый, влюбленный. Все это “потерялось в дороге”, при выходе из текста, поэтапно структурировавшего этот КО. Джульетта у поколения 1960-х − Уланова, в более широком употреблении Джульетта − юная пылкая возлюбленная. Ее самоотверженность, мужество, решительность, верность слову и чувству тоже остаются за кадром.

КО-антропоним теряет свою специфику, не только выходя в глобальный интертекст − речевой узус, но и попадая в чужой текст как своеобразная цитата. Имеется в виду использование более поздним автором одного из своих предшественников для рассмотрения / развития его проблематики в новых исторических условиях. Например, в 1975−1989 гг. Дж. Апдайк написал “Трилогию С” (“The Scarlet Letter Trilogy”). Отталкиваясь от известного романа Н. Хоторна “The Scarlet Letter” (1850 г.), Апдайк поместил в современную Америку притчевую историю Эстер Прим, согрешившей и искупившей свой грех в пуританском обществе середины XVII-го века.

В 2009 г. англоязычный мир всколыхнул первый роман Сета Грэма-Смита “Гордость и предубеждение и Зомби” (“Pride and Prejudice and Zombies”), в русском переводе скромно вышедший под двумя именами, в столбик: Джейн Остин, Сет Грэм-Смит. Решительный американец занялся, по собственному выражению, “микрохирургией” − удалением отдельных слов из классического повествования и заменой их другими. В результате операции сестры Беннет сохранили свои имена и матримониальные намерения, но потеряли и гордость, и предубеждение. Зато они великолепно владеют приемами восточных единоборств, стреляют без промаха и успешно уничтожают жутких зомби. Эта интертекстуальная фантасмагория оказалась в числе первых творений, выполненных в стиле mash-up, интертекстуальном в прямом смысле слова.

Еще один американец, Майкл Каннингем, написал свой самый удачный, по мнению критиков, четвертый по счету роман тоже под влиянием британского классика. На сей раз речь идет о культовом произведении модернизма – “Миссис Дэллоуэй”. Увлеченный творчеством В. Вулф, он знал из ее опубликованных дневников и писем, что писательница, подчеркивая важность мгновения в жизни, изначально намеревалась назвать свой роман “Часы” (“The Hours”), и именно так назвал собственное произведение. “Часы” Каннингема вышли в 1999 году, через три четверти столетия после вдохновившей его “Mrs. Dalloway”. Между двумя произведениями есть много параллелей: текст В. Вулф лишь условно, при помощи дополнительного пробела, разделен на отрезки, каждый из которых может быть посвящен разным эпизодам и персонажам. Их всех объединяет интратекстуальный кумулятивный образ Клариссы. Аналогично связующая функция в пределах нового романа осталась за образом Клариссы, возлюбленный которой, Ричард, в юности называл ее М-сс Дэллоуэй. Читатель “Часов” осознает сквозной характер образа Клариссы не сразу: книга разделена на чередующиеся главы, посвященные трем разным женщинам − М-сс Вулф, М-сс Браун и М-сс Дэллоуэй. М-сс Вулф задумывает книгу и начинает ее писать. Место и время действия − пригород Лондона Ричмонд, 1923 год. М-сс Браун книгу читает. Место и время действия − пригород Лос-Анджелеса, 1948 год. М-сс Дэллоуэй живет и работает в Нью-Йорке, в конце двадцатого столетия, уточняет автор на первой странице, которая начинается почти как роман Вулф: There are still the flowers to buy [11, р. 9]. Как и ее британский прототип, американская Кларисса имеет дочь Джулию, которая тоже, как и лондонская Элизабет, ведет странную дружбу, правда не с Мисс Килман, но с не менее отталкивающей Мисс Крулл; Кларисса тоже готовится к приему в честь Ричарда, правда, не мужа, а бывшего любовника, ныне гея, умирающего от спида. Есть здесь и свой “Питер Уолш” − истинная любовь Ричарда − Луис. Как и британский Питер, американский Луис надолго уезжает из страны, страдает слезоточивостью, объявляется в день приема. М-сс Браун читает роман Вулф, что дает возможность автору приводить огромные цитаты из текста. Здесь есть и мелкие соответствия: старухи в окнах напротив гостиной обеих Кларисс; происшествие на улице во время покупки цветов; неприятный для обеих Кларисс ланч, на который их не зовут; случайная встреча с давним знакомым (Хью Уитбред / Уолтер Харди) и приглашение его на прием, хотя он неприятен герою вечера − Ричарду и т. п. Каннингему в ряде глав удается имитировать стиль В. Вулф – внимание к “незаметным мгновениям”. Несмотря на свою намеренно подчеркиваемую деривативность, роман принес автору премию Пулитцера и мировую известность, особенно после его экранизации с тремя великолепными актрисами в главных ролях.

В качестве примера британского “деривата” можно привести знаменитые “Взрослые сказки” Анджелы Картер (“The Bloody Chamber and Other Stories”), героями которых выступают знакомые всем с детских лет Кот в сапогах, Синяя Борода, Красавица и Чудовище, Снегурочка, Лесной царь и др.

Все названные выше пары текстов можно условно определить как цитатные дилогии. Для всех характерны некоторые общие свойства: первый (основной, первичный) значительно отдален от второго (производного, вторичного) во времени и пространстве своего создания, отражает иную авторскую точку зрения и творческую / человеческую индивидуальность.

Последнее обстоятельство, даже при идентичности онимов, параллельности ситуаций, персонажей, композиции произведения приводит к формированию разных кумулятивных образов, пусть и идентично номинированных: Кларисса Дэллоуэй В. Вулф − элегантная, холодноватая, удовлетворенная жизнью и собой светская дама, в далекой юности пережила острый миг пробуждения чувственности, когда губы бунтарки Сэлли Сетон коснулись ее губ. М. Каннингем разворачивает этот намек (was it love? задает себе в скобках вопрос первая Кларисса в потоке ассоциаций, связанных с прошлым) в основополагающую характеристику: Кларисса “Часов”, так же, как и Ричард, и Луис, и Мисс Крулл, и случайно почувствовавшая это М-сс Браун − однополо ориентированы: Кларисса семейно живет с Сэлли последние двадцать лет; Ричард, в юности разрывавшийся между Клариссой и Луисом, выбрал Луиса, который, в свою очередь, бросил его и сменил ряд партнеров, Мисс Крулл ненавидит Клариссу за ее открытый союз с Салли и готова отдать жизнь за прикосновение к расцветающей Джулии. Даже М-сс Вулф, встречая сестру, целует ее в губы, отмечая про себя при этом (невинно) chastely. Иными словами, точкой зрения автора сформированы иные образы. Интертекстуально они “сцеплены” только формально, своей номинацией и дистрибуцией.

То же можно сказать о дилогии Хоторна – Апдайка: первый освещал грех Эстер Принн и его искупление с пуританской позиции первых американцев середины XVII в., Апдайк – после ІІ мировой войны, беби-бума, движения хиппи, студенческих волнений 1960-1970-х годов. Анджела Картер писала свои варианты сказок братьев Гримм и Шарля Перро (когда-то переведенных ею для английского издательства) с непримиримых феминистских позиций. В ее сказках всегда побеждает Она. Даже легендарный Кот в сапогах у нее Рuss-in-Boots, а Синяя Борода, правда, без бороды, но такой же злодей, падает от руки смелой амазонки – матери молодой супруги, вовремя подоспевшей на его казнь (The Bloody Chamber). Формирование образа идет по иному пути и приводит к изменению финального концепта.

Определяющая роль точки зрения в этом процессе особенно откровенно демонстрируется текстовыми объединениями, принадлежащими одному автору. В них кумулятивный образ, выполнив все свои функции в одном завершенном тексте, переходит в следующий, вместе с развитием проблематики, не полностью раскрытой автором в предыдущем. Как правило, дилогии, трилогии, тетралогии, эпопеи показывают своих основных персонажей в их развитии, что неизбежно влечет за собой изменение исходного времени-пространства. При всей своей отдельности, интратекстуальной связности и завершенности, каждый последующий текст развивает характеры / ситуации, которые, по мнению автора, остались незавершенными. Например, У. Голдинг в 1980 г. опубликовал роман “Rites of Passage”, принесший ему Букеровскую премию. Только через семь лет он вернулся к героям и обстоятельствам драматического путешествия в Австралию на обросшем ракушками старом корабле, былом красавце британского военно-морского флота, в романе-продолжении “Close Quarters” (1987 г.). Между написанием двух книг состоялась Нобелевская премия, был опубликован занимательный полуавтобиографический роман “The Paper Men” (1984 г.), однако писатель вновь возвратился к моменту, в который оставил юного денди Эдмунда Тэлбота на крошечном пятнышке палубного пространства среди океана. Автору понадобилась еще одна книга, чтобы завершить свой Bildungs-Roman − историю возмужания героя. Переход через океаны, из Англии в Австралию, занял год. Период создания трилогии (последняя часть – “Fire Down Below” вышла в 1989-м) − почти десятилетие. Время повлияло на формируемые кумулятивные образы, расширяя, углубляя, дополняя их, но не изменяя ядро их номинативного поля / концептосферы, как это имело место в предыдущих случаях.

Примерами создания подобных истинно интертекстуальных кумулятивных образов богато творчество Дж. Апдайка: в течение трех десятилетий он писал рассказы о не очень удачливом писателе Беке, которые вылились в трилогию “Beck: a Book” (1970 г.), “Beck is Back” (1982 г.), “Beck at Bay” (1998 г.). Широкую известность ему принесла тетралогия о Гарри Энгстроме-Кролике − он издавал по одной книге каждые десять лет – с 1960 по 1991. Результатом стала дополняющая друг друга сумма КО самого Кролика, его жены, сына, их городка, образовавшая кластер связанных между образов (разносторонний образ Америки второй половины ХХ века). То же можно сказать об эпопее о Форсайтах, каждая книга которой дополняет и развивает КО предыдущих текстов и вводит новые. Их множество тоже составляет кластер КО − развернутый образ послевикторианской Англии.

Еще один тип выхода КО в интертекстуальное пространство можно назвать матричным, или жанровым. В отличие от цитатных (дериватных) дилогий, одна матрица КО здесь копируется многократно. КО кочует из текста в текст, различаясь незначительными деталями. Это явление имеет место в двух основных жанрах массовой литературы − детективном и любовном романах.

В 1841 году в новелле “Убийства на улице Морг” Э. По впервые создал взаимодополняющую пару − склонного к дедуктивному мышлению расследователя преступления и его простодушного приятеля, не понимающего хода умозаключений наблюдательного героя, и вот уже более полутора столетий их клоны “шагают по планете”, неизменно выполняя назначенные функции, меняя имена, стиль одежды, отдельные детали. У каждого автора детективной прозы “своя” пара − Шерлок Холмс и Ватсон, Эркюль Пуаро и Гастингс, Мисс Марпл и викарий (лекарь, начальник почты или железнодорожной станции). Внутри своего кластера, в циклах одного автора, КО основных героев, при всей динамичности повествования, почти не развиваются, но и не противоречат сказанному в предыдущих текстах. Нет противоречия между КО, создаваемыми и не столь именитыми писателями, ибо последние не индивидуализируют своих персонажей, используя единую матрицу для производства бесчисленного количества копий.

Сходная ситуация наблюдается и в бессмертном жанре любовного романа − romance. Здесь, как и в каждом ином тексте, формируются кумулятивные образы Героя и Героини. Развертывание каждого представлено автором на страницах данного повествования, где КО, как и в тексте любого жанра, выполняет и связующую функцию. При этом, однако, их образ, как ментальный, так и вербально объективированный, располагает таким незначительным набором составляющих, что, становясь жанровым каноном, он не сохраняет никаких индивидуализирующих показателей. КО персонажей романса строятся по одной матрице, повторяются в сотнях текстов и позволяют отнести романс к массовым жанрам не только в связи с количеством продаваемых экземпляров, но и с качеством представленного в них материала. Романс можно назвать самым интертекстуальным жанром: прочитав один текст, читатель получает полную информацию о форме и содержании всех прочих.

Следует сказать, что кумулятивные образы, формирующиеся в массовых жанрах, тоже подвержены изменениям. Последние, однако, обусловлены не уникальностью одного текста или одного автора. Изменения определяются Временем и касаются Канона. Изменяется не отдельный Образ, изменяется модель, на которую перестраивается конвейер: от невинной, наивной простушки начала ХІХ века, растиражированной сотнями историй о (почти) Золушке и (почти) Принце, пишущее и читающее общество перешло к новым стандартам образования, речи, поведения, к новым жизненным установкам. Героиня повзрослела, ей уже под или за тридцать, да и Принц не всегда олигарх, т. е. не только периферии, но и ядро КО претерпели изменения. При этом, он остался стандартом, матрицей. Его связочная функция в отдельно взятом тексте полностью сохранилась, а интертекстуальность имеет исключительно жанровый характер.

Таким образом, при выходе КО за пределы своего текста, в чужое интертекстуальное пространство, он изменяется в зависимости от характера чужого текста:

1. Теряет гештальтный характер сформированного образа / концепта, что имеет место преимущественно с КО, обозначенных именами собственными, переходящими в чужом узусе в статус нарицательных.

2. Полностью изменяется в производном (вторичном) тексте цитатной (дериватной) дилогии.

3. Становится жанровым стереотипом, повторяя матричный КО.

4. Развивается и обогащается в авторских объединениях целых текстов.

Функция связности сохраняется за КО в тексте его порождения (интратекстуальная) во всех случаях его выхода за пределы своего формирования. Связи между целыми текстами (интертекстуальные) обеспечиваются кумулятивными образами исходного текста только в авторских объединениях, организованных единой точкой зрения и представляющих сополагающиеся фрагменты ментальной картины мира одного индивидуума, реализованные в возможных мирах его произведений.

ЛИТЕРАТУРА

1. Бенвенист Э. Общая лингвистика / Эмиль Бенвенист. – М.: Прогресс, 1974. – 448 с.

2. Воробьева О. П. Образ текста в ментальных репрезентациях: когнитивно-семиотический подход / О. П. Воробьева // Записки з романо-германської філології. – Вип. 20. – Одеса: Фенікс, 2008. – С. 25–32.

3. Карасик В. И. Языковой круг: личность, концепты, дискурс / Владимир Ильич Карасик. – М.: Гнозис, 2004. – 390 с.

4. Кухаренко В. А. Кумулятивный образ в системе художественного текста / В. А. Кухаренко // Слово й текст у просторі культури: тези доповідей Міжнародної наукової конференції, присв. 80-річчю з дня народж. проф. Мороховського О. М. (26–27 листопада 2010 р., Київ) / Відп. ред. О. П. Воробйова. – К.: Ленвіт, 2010. – С. 18–19.

5. Кухаренко В. А. Лингво-когнитивная природа сквозного образа / В. А. Кухаренко // Філологія і освітній процес: 21 століття: матеріали міжнар. науково-практичн. конф. – Одеса: Вид-во КП ОМД, 2010. – С. 31–32.

6. Лотман Ю. М. Текст как семиотическая проблема / Юрий Михайлович Лотман. – Режим доступа: http//www. gumer. Info/bibliotek_Buks/Culture/Lotman/ 14php.

7. Николаева Т. С. Текст / Т. С. Николаева // Большой энциклопедический словарь / Гл. ред. В. Н. Ярцева. – М.: Больш. Рос. Энцикл., 2000. – С. 507.

8. Beaugrande de R.-A., Dressler W. U. Introduction to Text Linguistics / R.-A. de Beaugrande, W. U. Dressler. – L.: Longman, 1981. – 270 p.

9. Halliday M. A. R., Hasan R. Cohesion in English / M. А. Halliday, R. Hasan. – L.: Longman, 1976. – 381 p.

10. Woolf V. Modern Fiction / Virginia Woolf. – M.: Raduga Publishers, 1984. – P. 260–268.

ИСТОЧНИКИ ИЛЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРИАЛА

1. Cunningham M. The Hours / Michael Cunningham. – L.: Fourth estate, 2003. – 228 p.

2. Woolf F. Mrs Dalloway / Virginia Woolf. – M.: Raduga Publishers, 1984. – P. 31–200.


Категоризація і номінація нечітких сутностей та їх ознак

У статті запропоновано підхід до категоризації та номінації невідомих сутностей, які мають нечіткі ознаки. Основну увагу приділено розкриттю особливостей когнітивної операції порівняння як механізму категоризації таких сутностей. Обґрунтовано необхідність вторинної категоризації як важливої частини виявлення ознак невідомої сутності, що дозволяє людині максимально адекватно вербалізувати результати пізнання світу. Розглянуто базові стратегії номінації нечітких сутностей.

Ключові слова: первинна категоризація, вторинна категоризація, когнітивна операція порівняння, стратегії номінації.

 

В статье предлагается подход к категоризации и номинации неизвестных ранее сущностей, которые имеют нечёткие признаки. Основное внимание уделяется раскрытию особенностей когнитивной операции сравнения как механизма категоризации таких сущностей. Обоснована необходимость вторичной категоризации как важной части выявления признаков неизвестных ранее сущностей, что позволяет человеку максимально адекватно вербализовать результаты познания им мира. Рассматриваются базовые стратегии номинации нечётких сущностей.

Ключевые слова: первичная категориазция, вторичная категориазция, когнитивная операция сравнения, стратегии номинации.

 

This article offers a new approach towards categorizing and naming unknown entities possessing indistinct qualities. The main part has been drawn to singling out specifics of comparison as a cognitive procedure and categorizing mechanism of such entities. The necessity of secondary categorization as an important part of the unknown entities’ qualities has been highlighted. The existence of this phenomenon allows a human being an adequate verbalization of cognizing the world. The Basic designation strategies of indistinct entities have been analysed.

Key words: basic categorizatioin, secondary categorization, cognitive procedure of categorization, designation strategies.

 

У процесі життєдіяльності людина постійно стикається з новими сутностями, що викликає необхідність їх пізнання шляхом категоризації. Індивіду необхідно знати, як і наскільки певна сутність відповідає його вимогам, і як / коли він може її використовувати у процесі ефективного моделювання своєї поведінки у відтвореній ним картині світу. Операція категоризації є однією з ментальних здібностей людини [15; 17; 36], що безпосередньо пов’язана з виявленням базових властивостей певних сутностей [2; 20; 33] у процесі обробки та інтерпретації наявних і отриманих знань, а отже, їх оцінки відповідно до цілей, завдань, бажань, прагнень та умов, за яких індивід діє [14, с. 4–13]. Перебуваючи в матеріальному світі, люди автоматично категоризують істоти / неістоти та їхні властивості, об’єднуючи сутності, що розглядають, у природні класи на підставі аналізу обробленої інформації. Саме тому можна говорити про категоризацію не стільки самих сутностей, скільки наших знань про них [40, p. 33].

Мета статті – проаналізувати процеси категоризації та номінації нечітких сутностей та їх ознак, обґрунтувати необхідність вторинної категоризації, виокремити базові стратегії номінації нечітких сутностей.

Процес категоризації можна уявити як “сегментацію та комбінацію” [24] знань, якими володіє індивід. У такий спосіб відбувається об’єднання ментальних репрезентацій сутностей, що пізнаються, у групи (тобто категорії, під якими розуміють ряд еквівалентних об’єктів [36, p. 30]). Ці об’єднання мають відкритий характер, що дає змогу зараховувати до їх складу нові сутності [29], які мають функціональну, змістову, формальну або навіть ситуативну [22] подібність. Вона може ґрунтуватися на знаннях індивіда про онтологію світу та емпіричний досвід його освоєння [3], на почуттях і емоціях, що виникають у людини під час категоризації [40] наявності причинно-наслідкового зв’язку [33] з прототипом, який найповніше відбиває властивості відповідного об’єднання і є його характерним представником з позицій соціуму [36] в аспекті стереотипізації процесу сприйняття. Під прототипом розуміють еталонний репрезентант, еталонний варіант певного інваріанта серед решти його представників (варіантів) [6, с. 265]. Найбільш суттєвими ознаками для визначення прототипу є такі: 1) специфічність, тобто концентрація специфічних ознак об’єкта; 2) здатність до впливу на похідні варіанти; 3) високий ступінь регулярності функціонування [7, с. 18]. Завдяки їх наявності індивіди мають змогу найкраще відтворити структуру реального [42] або можливого світу, встановити своє місце в ньому. Процес категоризації базується на когнітивній операції порівняння, що дозволяє зіставити нову сутність із наявною у свідомості індивіда сукупністю прототипів. При цьому, якою унікальною не здавалася б ця сутність, “механізм буття... орієнтується на поняття, що універсалізує” [15, с. 149], оскільки з фокусу уваги виводяться несуттєві властивості та якості [13].

Використання когнітивної операції порівняння передбачає, що певні сутності сприймаються індивідом як елементи одного класу. Саме порівняльна оцінка сприяє більш повному і послідовному вивченню особливостей розглянутих сутностей. Отже, предмет оцінки є суб’єктивно детермінованим. Зумовлені соціальною та етнокультурною практикою потреби та інтереси суб’єкта орієнтують його увагу, спонукаючи за допомогою пізнавального й оцінного процесів шукати шляхи забезпечення своєї життєдіяльності. Елементами індивідуальної свідомості є практичні знання, які складають життєвий досвід людини, а також її уяву – особливості сприйняття, моторної активності, культури та ментальної образності. Залежно від ступеня розвиненості цих якостей у поєднанні з важливістю деякої сутності, тобто активізацією всіх знань про неї у певний момент часу, індивід може значно деталізувати виокремлені категорії на основі зазначених властивостей [35]. Водночас цінність об’єкта порівняння не обов’язково усвідомлюється у процесі його сприйняття, але враховується в подальшій діяльності.

Недостатність інформації може спричинити, наприклад, труднощі категоризації предметів парфумерії (одеколон, туалетна вода, дезодорант) з подальшим виділенням груп одеколону за ароматом (Шипр, Kenzo, Armani, Hugo Boss). Проблеми, що виникають через неознайомленість членів соціуму зі співвідношенням одиниць основного (basic) та субординарного (subordinate) [34; 41] рівнів категоризації, добре відомі нам завдяки співвідношенню Xerox та a copier.

У реальних ситуаціях пізнання раніше невідомих сутностей навколишнього світу та їхніх властивостей когнітивна операція порівняння спирається на пошук схожості, тотожності та подібності [1], не завжди вирізняючись особливою точністю, але характеризуючись значною суб’єктивністю. При цьому під тотожністю розуміють те, що спостерігачеві “здається”: ТАКЕ ЩОСЬ – Х є (таким як) ТАКИМ ЧИМОСЬ – Y: an old-looking man, an innocent-looking guy. У випадку подібності об’єкти розглядають як “одне й те саме” за своїми експліцитними якостями, наприклад, a box-like kite, a cube-like building, тобто ТАКЕ ЩОСЬ – Х є ТАКИМ ЧИМОСЬ – Y. У разі подібності референт сприймається як такий, що “нагадує” корелят у a god-like face, де ТАКЕ ЩОСЬ – Х є ніби ТАКИМ ЧИМОСЬ – Y [18, p. 12–14] (див. також структуру компаративного фрейму [12]).

На основі результатів когнітивної операції порівняння робимо висновок про те, що дещо є схожим до деякої сутності, яка є близькою або має відношення до тієї, що розглядається (bird-likeness дещо, схоже на птаха”, vehicle-likeness дещо, що нагадує засіб пересування”). Саме це є базою для певної прототипічної категорії [43, p. 15]. Будучи нездатним до більш детальної категоризації, індивід зараховує невідому сутність до складу більш високої одиниці в ментальній ієрархії, тобто більш високого рівня абстракції (засіб пересування, артефакт, food, animal), або добирає одиниці дифузної семантики [8], що мають надзвичайно широке, тобто абстрактне значення (річ, предмет, thing, affair). Їх використання пов’язане з проблемами, що можуть виникнути не тільки на основному (basic) та субординативному (subordinate), а й на суперординативному (superordinate) рівнях категоризації. Саме на основному рівні містяться прототипи категоріальних класів, проте кожний із них дає змогу проводити сегментацію досвіду, в основу якого покладено розширення диференційних рис категорій. Для сутностей, що виділені на головному рівні, існує можливість передбачення атрибутів, ідентифікації за різними ознаками. Така когнітивна категоризація є невід’ємною частиною мовної компетенції людини, що використовується для класифікації нечітких сутностей.

Не можемо не погодитися з Дж. Лакоффом [27, p. 180], який справедливо зазначив необхідність розширення спектра об’єктів, що підлягають категоризації, та розробити способи категоріального опису нефізичних сутностей, зокрема емоцій, мови, соціальних інституцій тощо. Концептуальна структура таких об’єктів не може розглядатися як звичайне віддзеркалення природи, тому визначення їх категоріальних атрибутів дає змогу відобразити когнітивні структури, що існують у мозку людини.

Особливо проблемним видається розмежування сутностей, що належать до контрастних (ЩАСТЯ – ГОРЕ, СПОКІЙ – ТРИВОГА та їм подібних) категорій, які знаходяться на одному рівні абстракції та входять до складу єдиного узагальнювального об’єднання, яке виступає загальним прототипом і є ядром категоризації [19, p. 403–404], а також градуйованих (graded) [31, p. 218] категорій (ШВИДКІСТЬ, ІНТЕРЕС і т. д.). Наприклад, наявність узагальнювальної властивості (крил) становить основу твердження, що лелека, курка, пінгвін і кажан належать до категорії птахів. Однак через ступінь прояву прототипічних особливостей у перерахованих видів можна стверджувати, що лелека це птах; курка менш характеризується як птах; пінгвін ще менше, а кажан взагалі не є птахом. Водночас корову, наприклад, ніяк не можна віднести до категорії птахів на підставі відсутності у неї навіть віддаленої притаманної їм властивості. Якщо ж виходити з заперечення наявності властивостей птаха у перерахованих видів, то корова зовсім не птах, кажан майже зовсім не птах, а пінгвін не зовсім птах. Ця градація відображує складний механізм категоризації світу, який базується на порівнянні наявних знань про прототип зі знаннями, отриманими про сутність у процесі її сприйняття.

Однією з найскладніших є проблема категоризації сутностей, для яких необхідно враховувати цілу низку критеріїв. Наприклад, труднощі можуть виникнути під час визначення напою за смаковими якостями, рецептурою приготування, складом, кольором, вмістом алкоголю (горілка, джин, вино, бренді, пунш, глінтвейн, пиво) або марки пива за смаком, кольором, упаковкою (Чернігівське, Оболонь, Очаківське, Сибірська корона, Staropramen, Holsten), з віднесенням автомобілів до різних марок за дизайном, способом збирання, функціями (Запорожець, Лада, Нива, Renault, BMW, Volkswagen) і т. д.

Для категоризації явищ, процесів, станів і дій з властивостями ряду категорій необхідний більш детальний аналіз (fine tuning) невизначених сутностей [37, p. 47]. Наприклад, питання про віднесення напоїв Longer, Red Bull, Burn, Coca-Cola, Живчик або Байкал до алкогольних або безалкогольних може бути вирішене лише після запиту додаткової інформації, ознайомлення з їх складом, надрукованим на етикетці, або на підставі власного досвіду. Наявність так званих слабоалкогольних напоїв руйнує межі уявлень про алкоголевмісні напої. Крім того, наші знання про пиво як про алкогольний напій суперечать існуванню безалкогольного пива (наприклад, Балтика 0). У цьому разі, використовуючи підхід Е. Шеглофф [38, p. 469–471], можна стверджувати, що Балтика 0 – це, по-перше, пиво, оскільки зварене за спеціальною технологією, за якою зазвичай готується пиво, по-друге, відсутність алкоголю є лише припустимим винятком, що не торкається основної ознаки і, по-третє, цілком допустимим є його входження до категорії напоїв, пива та до безалкогольних напоїв.

У повсякденному житті, поряд з чіткими (well-defined), поширені й нечіткі (ill-defined) категорії, які не завжди можуть бути відтвореними, тобто індивідуальними чи такими, що існують лише в комбінації, або є гештальтами, більш високого рівня абстракції (наприклад, СТИЛЬ, ІНТОНАЦІЯ, ЗОВНІШНІСТЬ) [25, p. 469]. БАГАТСТВО, наприклад, може також бути віднесене до невизначених (fuzzy) [31, p. 217] категорій, чіткість яких залежить від соціального статусу індивіда, його індивідуально-особистісного досвіду, етнокультурної приналежності. Для таких об’єднань вдалим є термін “суб’єктивні категорії”, оскільки важливими для їх виділення є особливості сприйняття світу індивідом [10, с. 40–41; 11].

Відзначимо також труднощі, що виникають під час окреслення меж розмитих, нечітких сутностей [21; 30], які належать до зазначених категорій. Уявлення про дифузність, тобто нечіткі межі певних сутностей, варіюється залежно від контексту та індивіда. Якщо ж в основу порівняння покладено певну властивість, а не предмет, явище чи стан у цілому, то індивід може лише приблизно оцінити міру і ступінь її вияву. Отже, ця властивість розглядається як така, що стосується певної категорії з розмитими, нечіткими межами.

Механізм категоризації нечіткої сутності та її властивостей ґрунтується на асоціативному сприйнятті навколишнього світу і “працює” в напрямі пошуку прототипу, який найбільш повно відповідає ключовим параметрам властивості, що розглядається. Мовленнєво-розумові процеси відображують не тільки знання, але й фіксують поширені в суспільстві норми порівняння. Поняття норми в процесі категоризації сутностей, що пізнаються, показує здатність індивіда до здійснення когнітивної операції порівняння. Норма неминуче включає поняття ординарного рівня та відхилення від нього. Прототип як нормативний орієнтир не обов’язково усвідомлюється в процесі категоризації, проте враховується індивідом під час практичної діяльності. Розглядаючи певну сутність, ми стикаємося з видовою нормою, визначаючи спільне та відмінне; нормою пропорції для порівняння стану в просторі і співвідношень параметрів певної властивості; нормою очікування; ситуативною нормою, яка залежить від конкретних особливостей ситуації пізнання світу. Якщо ж аналізу підлягає певний ступінь вияву деякої властивості, то можна, згідно з Ю. Воротніковим [9, с. 204–205], розглядати норми інтенсивності (висока – середня – низька), достатності (надлишкова – достатня – недостатня) та повноти (повна – неповна).

Процес сприйняття, а також подальшого осмислення та інтерпретації отриманих знань значною мірою залежить від того, що є для людини фігурою (свідомістю), а що фоном (підсвідомістю) [5, с. 447], головним і другорядним профілем [28]. На це відношення спирається як логічна, так і лексична заданість розподілу уваги індивіда [16, с. 376]. У випадку ж з приблизною оцінкою нечіткої сутності або її властивості відбувається вторинне профілювання, тобто спочатку відбувається виділення однієї фігури, схожої з предметом категоризації, а потім на її основі – іншої, яка нечітко структурована в свідомості мовця і для її вербалізації в лексиконі відсутня відповідна одиниця [4, с. 56]. Відбувається лише наближення до виділеної фігури. При цьому виявляється референційна нечіткість [26, p. 124–128; 34], так звана фазифікація [43, p. 14]. Про фазифікацію можна говорити не тільки у випадку необхідності уточнення номінації деякої сутності (Its kind of a dress; Це виглядає як кущ), але і при позначенні нечіткої, розмитої, недискретної кількості (She lives about 10 miles from here; Зачекайте приблизно 10 хвилин) або властивості (The girl looks rather glamorous; Я був трохи розгубленим).

Також може йтися про номінації, приблизність яких пов’язана з характеристикою об’єкта (She had been some kind of fine-looking, all right [S. Sheldon]); з об’єктом (Hes a New-Yorker enough to appreciate it [E. McBain]) або з продуцентом висловлення (That story just about killed me [J. Salinger]). Отже, фазифікація є наслідком невдалої первинної категоризації і призводить до додаткової, вторинної, за допомогою якої індивід намагається чіткіше уявити контури властивостей певної сутності, вийти з “когнітивно-номінативного глухого кута”, тобто максимально повно вербалізувати свою інтенцію.

Інакше кажучи, внаслідок невдачі первинної категоризації нечітких сутностей індивід може вдаватися до їх приблизного опису, тобто до своєрідної начебто категоризації. Це явище діє як додатковий засіб отримання знань у процесі пізнання світу. Якщо виходити з можливості різних рівнів отримання знань про дійсність [23; 39, p. 142–143; 32, p. 89–90]), йдеться про її вторинну категоризацію.

Так, наприклад, у висловленні Just being Lucyish [A. Christie] об’єктами порівняння виступають дії одного з персонажів (Мінні) і іншого – на ім’я Люсі, тобто Мінні поводить себе так, як зазвичай це робить Люсі. Інакше кажучи, спочатку виділяються характерні властивості поведінки Мінні в певній ситуації, які потім порівнюються з діями Люсі й оцінюються відповідно. Так відбувається своєрідне оригінальне порівняння двох сутностей ­­– інваріантної (відомої, базової, але такої, що має розмиті характеристики) і нової, яка нагадує за деякими властивостями першу.

Вторинна категоризація демонструє значну залежність від суб’єкта оцінювання, що дає можливість використовувати її у випадках, коли індивіду необхідно уникнути категоричності судження (French methods are a little old-fashioned by our cold standards [G. Greene]), а можливо, і приховати справжню інформацію (I do not know quite what happened [N. Spain]). Зафіксовано випадки, коли йдеться також про прагнення індивіда підкреслити суб’єктивне (найчастіше відсторонене) ставлення до сутності, що розглядається (The whole thing's not quite ingenious enough [A. Christie]), а іноді і про бажання не обтяжувати себе проведенням детальної категоризації (It’s kinda lame but it’s got some cool bands on [G. Wilder]), заощаджуючи свою розумову (у тому числі лінгвокреативну) активність.

При цьому носії сучасної англійської мови можуть навіть вдаватися до додаткової категоризації. Наприклад, у висловленні Almost too heavy [W. Golding] відсутність чіткості первинної категоризації властивості предмета (heavy) компенсується його вторинною категоризацією (too), яка, проте, також не цілком відповідає дійсності. Тому мовцю необхідно додатково конкретизувати якість, що описується (almost).

Для номінації певних сутностей залучаються такі стратегії: використання лексичної одиниці з абстрактною семантикою (Suddenly one of the shell-like things unfurled insectile wings [S. Sheldon]); збереження вказівки на предмет порівняння (Edward – you’re icy cold [A. Christie]; My mouth was as dry as stone and I had trouble speaking [S. Leighton]; It’s not going to be a damned bit like the lion,” Wilson told her [E. Hemingway]); висвітлення як інваріанта з несуттєвими, градуйованими відхиленнями (I thought he was a skater because he dressed kinda like that [G. Wilder]).

Фокусування на властивостях нечіткої сутності свідчить про труднощі її категоризації та вербалізації мовними засобами. Саме через їхню відсутність виникає “номінативний збій”. При цьому зазначені властивості сприймаються як нечіткі, оскільки вони відрізняються від інваріантних. Відхилення від норми можуть бути незначними (He gets fairly good reports, but they all say he has the ability to do better if he tried [N. Cato]) чи суттєвими як у напрямі більшого вияву ознаки щодо інваріанта (She and Miss Marple moved in entirely different circles [A. Christie]), так і в протилежному напрямі (His face was grave and a trifle stern, but his smile was very sweet [W. S. Maugham]).

Не можна недооцінювати роль вторинної категоризації і засобів її вербалізації в процесі передачі інформації. Елімінація їх з висловлення сигналізує про успішність первинної категоризації, призводячи, зрештою, до спотворення інформації, що передається. Порівняймо: I’m nearly thirteen [N. Cato] та I’m thirteen.

Отже, у людини, яка стикається з новою, невідомою їй раніше сутністю і намагається пізнати її, виникають проблеми категоризації і номінації, тоді можливою є вторинна категоризація, що забезпечує вихід з “когнітивно-номінативного глухого кута”.

ЛІТЕРАТУРА

1. Арутюнова Н. Д. Типы языковых значений (оценка, событие, факт) / Нина Давидовна Арутюнова. – М.: Наука, 1988. – 341 с.

2. Барсук Л. В. Категоризация как психолингвистическая модель установления референции / Л. В. Барсук // Психолингвистические проблемы функционирования слова в лексиконе человека. – Тверь: Изд–во ТГУ, 1999. – С. 21–55.

3. Болдырев Н. Н. Инварианты и прототипы в системной и функциональной категоризации английского глагола / Н. Н. Болдырев // Проблемы функциональной грамматики. Семантика инвариативности / вариативность. – СПб.: Наука, 2003. – С. 54–74.

4. Болдырев Н. Н., Дубовицкая Е. Ю. Когнитивный механизм формирования смысла “приблизительность” (на материале современного английского языка) / Н. Н. Болдырев, Е. Ю. Дубовицкая // Вопросы когнитивной лингвистики. – 2006. – № 1 (007). – C. 55–60.

5. Большая Советская Энциклопедия. – М.: Сов. энциклопедия, 1974. – Т. 6.

6. Бондарко А. В. Теория значения в системе функциональной грамматики: На материале русского языка / Александр Владимирович Бондарко. – М.: Языки славянской культуры, 2002. – 736 с.

7. Бондарко А. В. Инварианты и прототипы в системе функциональной грамматики / А. В. Бондарко // Проблемы функциональной грамматики. Семантика инвариативности / вариативность. – СПб.: Наука, 2003. – С. 5–36.

8. Василюк И. Н. Слова и фразеологизмы диффузной семантики в современном английском языке: автореф. дисс. … канд. филол. наук: спец. 10.02.04 “Германские языки” / И. Н. Василюк. – К., 1990. – 20 с.

9. Воротников Ю. Л. Имплицитная мера признака в русском языке / Ю. Л. Воротников // Проблемы функциональной грамматики. Семантическая инвариантность / вариативность. – СПб.: Наука, 2003. – С. 190–205.

10. Григорьев А. А. Репрезентация лексических категорий в сознании носителя языка / Андрей Александрович Григорьев. – М.: Изд–во ИЯ РАН, 2004. – 180 с.

11. Гуреев В. А. Проблема субъективности в когнитивной лингвистике / В. А. Гуреев // Известия РАН. Серия литературы и языка. – 2005. – Т. 64. – №1. – C. 3–9.

12. Жаботинская С. А. Ономасиологические модели в свете современных школ когнитивной лингвистики / С. А. Жаботинская // С любовью к языку. – М. – Воронеж: Изд–во ИЯ РАН 2002. – С. 115–123.

13. Ирисханова О. К. Концептуальный анализ и процессы дефокусирования / О. К. Ирисханова // Концептуальный анализ языка: современные направления исследования. – Калуга: ИП Кошелев А. Б., 2007. – С. 69–80.

14. Кубрякова Е. С. Образы мира в сознании человека и словообразовательные категории как их составляющие / Е. С. Кубрякова // Известия РАН. Сер. литературы и языка. – 2006. – Т. 65. – № 2. – С. 3–13.

15. Лиепинь Э. К. Категориальные ориентации познания / Эдуард Карлович Лиепинь. – Рига: Зинатне, 1986. – 210 с.

16. Рахилина Е. В. Основные идеи когнитивной семантики / Е. В. Рахилина // Фундаментальные направления современной американской лингвистики. – М.: Изд–во МГУ, 1997. – С. 370–389.

17. Степанов Ю. С. Номинация, семантика, семиология / Ю. С. Степанов // Языковая номинация. Общие вопросы. – М.: Наука, 1977. – С. 318–348.

18. Толчеева Т. С. Функционально–семантические особенности сложных образований с элементами -looking, -like (на материале современной английской и американской художественной прозы): автореф. дисс. … канд. филол. наук: 10.02.04 “Германские языки” / Т. С. Толчеева. – К., 2003. – 20 с.

19. Ameel E., Storms G. From Prototypes to Caricatures: Geometrical Models for Concept Typicality / E. Ameel, G. Storms // Journal of Memory and Language. – 2006. – V. 55. – № 3. – P. 402–421.

20. Barsalou L. W., Huttenlocher J., Lamberts K. Basing Categorization on Individuals and Events / L. W. Barsalou, J. Huttenlocher, K. Lamberts // Cognitive Psychology. – 1998. – V. 36. – № 3. – P. 203–272.

21. Channel J. Vague Language / Joanna Channel. – Oxford: Oxford University Press, 1994. – 226 p.

22. Colcombe S. J., Wyer R. S., Jr. The Role of Prototypes in the Mental Representation of Temporally Related Events / S. J. Colcombe, R. S., Jr. Wyer // Cognitive Psychology. – 2002. – V. 44. – № 1. – P. 67–103.

23. Costa A., Mahon B., Savova V., Caramazza A. Levels of Categorization Effect / A. Costa, B. Mahon, V. Savova, A. Caramazza // Language & Cognitive Processes. – 2003. – V. 18. – № 2. – P. 205–233.

24. Gershkoff–Stowe L., Goldin–Medow S. Is There a Natural Order for Exploring Semantic Relations / L. Gershkoff–Stowe, S. Goldin–Medow // Cognitive Psychology. – 2002. – V. 5. – № 3. – Р. 375–412.

25. Homa D., Smith C., Macak C., Johovich J., Osorio D. Recognition of Facial Prototypes: The Importance of Categorical Structure and Degree of Leaning / D. Homa, C. Smith, C. Macak, J. Johovich, D. Osorio // Journal of Memory and Language. – 2001. – V. 44. – № 2. – P. 443–474.

26. Kempson R. Semantic Theory / Rachel Kempson. – Cambridge: Cambridge University Press, 1977. – 216 p.

27. Lakoff G. Women, Fire and Dangerous Things: What Categories Reveal About the Mind / George Lakoff. – Chicago: The University of Chicago Press, 1987. – 614 p.

28. Langacker R. W. Concept, Image and Symbol: The cognitive basis of grammar / Ronald Langacker. – B.: Mouton de Gruyter, 1990. – 395 p.

29. Medin D. L., Heit E. Categorization / D. L. Medin, E. Heit // Cognitive Science. – San Diego: Academic, 1999. – P. 99–144.

30. Morreau M. What Vague Objects Are Like / М. Morreau // Journal of Philosophy. – 2002. – V. XCIX. – № 7. – P. 333–361.

31. O’Grady W. Semantics: The Study of Meaning / W. O’Grady // Contemporary Linguistics. An introduction. – N. Y.: St. Martin’s Press, 1993. – P. 217–254.

32. Overstreet M., Yule G. Locally Contingent in Discourse / M. Overstreet, G. Yule // Discourse Processes. – 1997. – V. 23. – № 1. – P. 83 – 97.

33. Rehder B. Categorization as Causal Reasoning / В. Rehder // Cognitive Science. – 2003. – V. 27. – № 5. – P. 709–748.

34. Riley J. A. Mental representations: Reference and Definiteness / J. A. Riley // Journal of Pragmatics. – 2007. – V. 39. – № 5. – P. 831–871.

35. Rosch E., Mervis C. B., Gray W. D., Johnson D. M., Boyes–Braem P. Basic Objects In Natural Categories / E. Rosch, C. B. Mervis, W. D. Gray, D. M. Johnson, P. Boyes–Braem // Cognitive Psychology. – № 8. – 1976. – P. 382–439.

36. Rosch E. Principles of Categorization / Е. Rosch // Cognition & Categorization. – Hillsdale: L. Erlbaum Associates, 1978. – P. 27–48.

37. Rumelhart D. E., Norman D. A. Accretion, Tuning, and Restructuring / D. E. Rumelhart, D. A. Norman // Semantic Factors in Cognition. – Hillsdale: L. Erlbaum Associates, 1978. – P. 37–54.

38. Schegloff E. A. A Tutorial on Membership Categorization / Е. Schegloff // Journal of Pragmatics. – 2007. – V. 39. – № 3. – P. 462–482.

39. Smith E. E., Balzano G. J., Walker J. Nominal, Perceptual, and Semantic Codes in Picture Categorization / E. E. Smith, G. J. Balzano, J. Walker // Semantic Factors in Cognition. – Hillsdale: L. Erlbaum Associates, 1978. – P. 137–168.

40. Sobel C. P. The Cognitive Sciences: An Interdisciplinary Approach / C. P. Sobel. – L.: Mayfield Publishing Co., 2001. – 327 p.

41. Taylor J. Linguistic Categorization: Prototypes in Linguistic Theory / John Taylor. – Oxford: Oxford University Press, 2003. – 308 p.

42. Zelinsky–Wibbelt C. Discourse and Continuity of Reference. Representing Mental Categorization / Cornelia Zelinsky–Wibbelt. – N. Y.: Mouton de Gryuter, 2000. – 354 p.

43. Zhang Q. Fuzziness – vagueness – generality – ambiguity / Q. Zhang // Journal of Pragmatics. – 1998. – V. 29. – № 1. – P. 13–31.


Феномен філософського дискурсу: сліди текстів, що не написані

У статті схарактеризовано англомовний філософський дискурс як мультиверсум, що складається з сукупності текстів, які здатні розгортатися за хронотопом час / простір. За результатами спостереження лінгвальних відбитків філософської рефлексії у текстах видатних сучасних британських, американських і австралійських філософів здійснено спробу визначити корпус основних рис філософського дискурсу і представити їхню ієрархію, серед яких системотворювальною є інтерпретаційність.

Ключові слова: філософський дискурс, лінгвальні відбитки філософської рефлексії, мультиверсум, інтерпретаційність.

 

Статья посвящена характеристике англоязычного философского дискурса как мультиверсума, который состоит из совокупности текстов, способных развиваться в соответствии с хронотопом время / пространство. В результате наблюдения за лингвальными отпечатками философской рефлексии в текстах выдающихся современных британских, американских и австралийских философов предпринята попытка обозначить корпус основных признаков философского дискурса и представить их иерархию, среди которых системообразующим выступает интерпретационность.

Ключевые слова: философский дискурс, лингвальные отпечатки философской рефлексии, мультиверсум, интерпретационность.

 

This article deals with the English discourse of philosophy which is understood as a multiversum of texts able to open out within the time/space chronotope. Traced have been lingual imprints of the leading modern British, American and Australian philosophers’ reflections. An attempt to select a corpus and build up a hierarchy of basic peculiarities of the philosophical discourse has been made, interpretativеness being the most fundamental one.

Key words: philosophical discourse, lingual imprints of philosophical reflection, multiversum, interpretiveness.

 

Кто же знает смысл прочитанного?

всё никогда не случается до конца

Д. Кралечкин

Незважаючи на те, що філологія протягом багатьох століть йшла поряд із філософською думкою, не тільки підхоплюючи новітні філософські концепції й методологію, а й нерідко випереджуючи її у продукуванні ідей та методів (достатньо згадати історію розвитку ідей структуралізму і функціоналізму), філологічна спільнота не проявляла інтересу до вивчення філософської мови. Практична відсутність розгорнутого філологічного опису філософського дискурсу зумовлена як складною природою самої філософії, так і поширеним ставленням до неї як до метафізичної сфери на кшталт надзнання, або наднауки. Цьому сприяла думка про непізнаваність філософської мови. Так, видатний філософ нашого часу М. Мамардашвілі неодноразово наголошував, що “пояснити філософську мову неможливо, нею можна лише говорити, що і є самим по собі поясненням” [15, с. 3]. Наразі ця проблема залишається сегментом царини філософії мови: логічного аналізу, аналітичної філософії, теорії референції, герменевтики, феноменології, структуралізму, лінгвістичної філософії, постструктуралізму і постмодернізму. Аристотель, І. Кант, Дж. Міль, В. Гумбольдт, Б. Рассел, Г. Фреге, Л. Вітгенштейн, М. Фуко, Ж. Дерріда досліджували мову як таку, філософську мову і філософський дискурс з метою усвідомлення таємниць мислення і способів упорядкування знання.

У результаті філософських студій було визначено ряд специфічних особливостей філософського дискурсу, що якісно відрізняють його як від загальнонаукового, так і від інших гуманітарних дискурсів. Очевидно, складність філософського дискурсу для широкого загалу вплинула на обмеженість наукового інтересу до його дослідження. Проте теперішній етап розвитку філологічної науки, який характеризується, передусім, становленням когнітивної методологічної парадигми та розвитком міждисциплінарності лінгвістичних досліджень, обіцяє продуктивні результати вивчення філософського дискурсу з погляду науки про мову: філологічний аналіз базується на фактах мови та мовлення, які доступні не тільки для абстрактних спекуляцій, а й для реального спостереження за розвитком думки в мові та засобами мови. Сучасна лінгвістика володіє необхідними методами й інструментами для вивчення як окремих філософських текстів, так і філософського дискурсу в цілому.

Крім продовження вивчення класичних проблем тріади “мова – мислення – пізнання”, окремі лінгвістичні (здебільшого термінологічні) аспекти філософського дискурсу сучасні філософи розглядають у зв’язку з труднощами перекладу філософської літератури. У цьому аспекті згадаємо знаного фахівця у цій галузі Н. Автономову [1] та матеріали дискусії з перекладу філософської літератури в Києво-Могилянській академії [14]. В останнє десятиріччя значну увагу приділено вивченню цього специфічного дискурсу російськими дослідниками; розгорнуто програму пізнання філософської мови російських теологічних філософів, зокрема П. Флоренського. Так, О. Сергеєва дослідила лексичні особливості його творів [18], О. Лісіцина присвятила свою працю опису особливостей його ідіолекту [11]. Серед інших праць − дослідження О. Варнавської, яка розглянула філософські тексти в аспекті проблематики мови науки [6], Н. Азарової, що дослідила поетику філософського тексту [2], а також О. Козлової [9], яка проаналізувала категорії філософського дискурсу американського прагматизму.

З наведеного переліку філологічних праць очевидним є те, що всебічний аналіз філософського дискурсу є досить віддаленою перспективою. У статті сподіваємося наблизитися до усвідомлення кола питань, які постають перед дослідником філософської мови.

Метою статті є порівняння особливостей філософського дискурсу з дискурсами інших типів, перш за все, з науковим, сформувати ієрархію цих особливостей, визначити серед них системотворювальну та стисло її описати. Матеріалом дослідження є тексти дев’яти британських, американських та австралійських авторів загальною кількістю до 1000 сторінок

Уже перший формально-описовий рівень спостереження за репрезентованим масивом англомовних філософських текстів дає змогу зробити висновок про їх специфічний характер. Схожість філософських та наукових текстів є відносною, хоча в перших домінують усі визначальні для наукового дискурсу риси – абстрактність, узагальненість, підкреслена логічність викладу. Дві перші характеристики надають філософській прозі лише часткового функціонально-стилістичного забарвлення. В аспекті абстрактності й узагальненості філософські тексти цілком відповідають класичним характеристикам наукової мови як такої, що збігається з логіко-понятійною мовою і є більш абстрактною [4, с. 144, 248; 11, с. 27; 16]: у них уживається значна кількість лексичних одиниць із абстрактним значенням. В аналізованих текстах вони становлять від 45% до 61% усіх уживаних іменників та 78−83% дієслів, включаючи фактично десемантизовані дієслова-зв’язки як компоненти дієслівно-іменникових та інфінітивних комплексів (appear, become, come to being, get, get to be, grow, happen, seem, suppose, turn out etc.) Наведені нижче фрагменти ілюструють абстрактний та узагальнений характер філософських текстів, наприклад:

1. Abstractions are either straightforward fictions, or reifications, nominalisations, generalisations and universalisations of human, animal, organic and nonorganic actions and states. Such reified actions and states do not in themselves exist, but often reflect the generality of states, modes, ways and manners of specified or unmentioned entities that DO exist [21].

2. As a right-wing libertarian capitalist, I was of the opinion that one could enter into a morally binding agreement in which one sacrifices ones liberty in exchange for a wage. My position was that a worker would be committing fraud against the employer if he attempted to retain rights to the full product of his labor. My argument was that if an employer has a legitimate prior claim upon the capital being used, then he has the right to dictate its terms of use [28].

Англомовні філософські тексти рясніють нетиповими для наукового дискурсу жанровими формами, часто використовуються притчі, розповіді (переважно автобіографічні), алегоричні та ілюстративні анекдоти, мікроновели, біографічні нариси, інтерв’ю, проповіді, поеми, вірші в прозі та ін. Однією з найпоширеніших жанрових форм є індивідуалізоване портретування (історичні, інтелектуальні, психологічні та ін. портрети), яке в дослідженому матеріалі переважає над іншими мікрожанрами, наприклад:

1. A couple years back when I was working toward a philosophy major in college, I wrote a rebuttal the section of The Anarchist FAQ that covers anarcho-capitalism. I removed the rebuttal from the web because I didnt have the time or inclination to continue to maintain it or expand upon it. Three years later, Ive come to find myself disagreeing with my old rebuttals and agreeing with the FAQ. What follows is my story [29, p. 1].

2. Psychologist Carl Rogers believed in experience. Even the way he titles his articles reflects a commitment to personal history as his only rule for living: “This Is Me,” “Personal Thoughts on Teaching and Learning,” “A Therapists View of the Good Life”.

<…> His lectures and books are filled with descriptions of his childhood, counselor training, and conversations with clients. He tells how he reacted against the strict religious expectations of his parents and of lonely teenage years surrounded by books instead of friends. We learn of his discomfort in a graduate program that stressed aloofness from patients and of his excitement when he first permitted a client to know his genuine feelings [23, p. 3].

Although most people find Rogers personal references appealing, his stories are more than a technique to capture the readers interest. For Rogers, they are his highest authority. “Neither the Bible nor the prophets neither Freud nor research neither the revelations of God nor man can take precedence over my own direct experience [23, p. 20].

Наступною очевидною відмінністю філософських текстів від наукових є їх діалогічність. У науковому стилі, як відомо, формою вираження змісту є монолог ученого про об’єкт свого спостереження, тобто суб’єкт пізнання виступає і суб’єктом текстотворення. Філософ є об’єктом дослідження і розглядає людину, від якостей якої не може повністю абстрагуватися, навіть якщо це узагальнена людина або її відчужена у тексті сутність. Тому формою вираження філософського знання є діалог, сторонами якого є і суб’єкт, і об’єкт дослідження. “Пізнання тут спрямоване на індивідуальне. Це область відкриттів, одкровень, пізнавань, повідомлень. Тут важлива і таємниця, і неправда (а не помилка)”, − зазначає М. Бахтін [5, с. 204−205]. Тому йдеться про глибину проникнення в об’єкт дослідження, а не про точність результату. Саме це видається найважливішою особливістю філософського пізнання.

Історично, з часів Сократа і Платона, філософський дискурс розвивався у формі діалогу. Сучасна англомовна філософська думка, зберігаючи цю традицію, також діалогічна за своєю суттю. У філософському тексті, на відміну від власне наукового, відбуваються постійні переходи від монологічного мовлення до діалогу. Це виявляється не тільки в зіставленні різних філософських парадигм, а й у тому, що істина не має часової межі: філософ веде діалог у часі, дотримуючись компаративного принципу зняття одного культурного шару за іншим. За спостереженнями М. Мамардашвілі, сучасна філософська думка – це “віяло співіснування” [16, с. 97], що дозволяє ідеям сучасників співіснувати з теоріями Платона, Декарта, Будди та ін. Це точка, де минуле є співприсутнім із майбутнім, а майбутнє – з минулим [16, с. 99].

Діалогічність характерна для всіх проаналізованих текстів. Так, текст лібертарного (напрям сучасної американської філософії останніх десятиріч, який поступово завойовує позиції і серед міжнародного загалу) філософа Кріса Уілсона розгортається як полеміка з визнаними в цій галузі авторитетами. Аналізуючи їх позиції, автор вибудовує систему аргументації власного переходу до протилежних методологічних засад, формулює численні запитання до вчених і до себе, наприклад: “I forced myself to consider the fundamental disagreement that separates Bakunin, Kropotkin, and Malatesta from Rand, von Mises, and Friedman” [29]. Відповіді на ці питання свідчать про конструктивний віртуальний діалог крізь століття з метою пошуку нової істини. При цьому пошук здійснюється шляхом аналізу та тлумачення в межах уже усталених концептосфер за допомогою термінів на позначення традиційних понять: authoritarianism, civilization, liberty, individual freedom, individual rights, forced labor, fulfillment in humans own lives, capitalism, institutionalized coercion, self-sufficient individuals та ін. К. Уінсон не пропонує нових понять та їх тлумачень, а лише вибудовує нову ієрархію причинно-наслідкових зв’язків між явищами, наприклад: “Civilization, not capitalism per se, was the genesis of systemic authoritarianism, compulsory servitude and social isolation. Hence, an attack upon capitalism that fails to target civilization can never abolish the institutionalized coercion that fuels society” [29].

Наскрізно діалогічними є також тексти представника лінгвістичної філософії Дж. Еванса, який починає вести діалог із М. Гайдеггером уже з назви роботи [21]. Стаття К. Міда, присвячена цьому ж філософу, теж є емоційним діалогом із опонентами та читачем: “To this day, the ideas of German philosopher Martin Heideggerexert great influence in the ivory towers of Western academia, at least on the humanities side. Whats the attraction? In the unintentionally (?) hilarious words of the Encyclopaedia Britannica Heidegger came to be regarded as the leading atheistic existentialist A recent account of the rise of post-modernism describes Heidegger as ascendant on the Continent in the 1950s, from whence his influence spread to the Anglo-Saxon world through the medium of Herbert Marcuse (remember him?) and others. But what was the attraction?” [25].

Наведені внутрішньодіалогічні фрагменти є зразками висловлень, що М. Бахтін [5] відносив до гібридних конструкцій, які, за своїми граматико-синтаксичними і композиційними ознаками хоча й належать одному мовцю, проте містять два висловлення, два смислові й ціннісні світи, тобто текст розвивається на межі двох свідомостей. Така діалогічність іноді має й конкретні мовні маніфестації у формі вставних маркерів: as I understand this, which, I think, the author / the referred author implied, which we should understand as та ін., що свідчать про наявність спільного комунікаційного поля двох свідомостей, а в більш широкому смислі – двох культур, наприклад: “As for Quine, his naturalization of epistemology implies that the philosophy of knowledge is nothing but a scientific activity under the control of other sciences, and no first philosophy: it is a chapter of psychology and hence of natural science. For him, philosophy is continuous with science” [28, p. 3]. У такому діалозі глибинне (а не формально-логічне) значення тексту визначається всім соціокультурним контекстом. Так, у наведеному фрагменті гнівний сарказм автора випливає з заперечення ним наукової цінності творчості М. Гайдеггера через ідеологічне несприйняття методологічних засад останнього (певний період свого життя М. Гайдеггер співпрацював із нацистським режимом). Непримиренність К. Міда з цим фактом спричинена його індивідуальними особистісними рисами: філософ уналежнює себе не тільки до британської, а й до єврейської культури.

Крім жанрового різноманіття та діалогічності, філософський текст відрізняється від наукового особливою образністю. Дослідники зазначають, що філософським текстом можна захоплюватися як продуктом високохудожньої творчості, у процесі його розуміння розплітати мережі образів, метафор, плутанину смислів через уживання слів повсякденного вжитку як термінів або термінологічних оказіоналізмів без пояснень. За своїми лінгвостилістичними показниками такі тексти межують з художнім дискурсом, звідси випливає їхня яскрава образність, метафоричність, неструктурованість. На таку феноменологічність філософського тексту неодноразово вказували самі філософи.

Труднощі, пов’язані з розумінням філософської мови, стають очевидними при перекладі тексту мовою іншої культури (відомою стала “неперекладність” філософського тексту). Переклад філософського тексту, тобто мовної системи, насиченої смислами і значеннями, пов’язаними з конкретною культурою (загальною, науковою, індивідуальною), завжди є його інтерпретацію і адаптацію до цільової культури. У перекладі як особливому творі може виникнути ситуація, коли авторський текст після інтерпретаційно адаптаційної роботи над ним значно відрізняється від свого початкового варіанта з позиції передачі смислу і значення при збереженні зовнішньої схожості з ним [13]. Розгорнута останнім часом у Києво-Могилянській академії дискусія про філософський переклад свідчить про те, що і розуміння, і адаптація філософських текстів мають максимально наближатися до відтворення руху рефлексії автора тексту [14].

Відома теза Л. Вітгенштейна якнайкраще підсумовує погляди з цього приводу: “Philosophy ought really to be written only as poetic composition” [19]. Наведемо деякі приклади стилістичної близькості філософського письма до художнього тексту. Вживані авторами образні засоби демонструють різноманіття від простих, майже клішованих порівнянь і метонімій (у першому і другому уривках), до поетичної метафори – пісні орла, яка описує свободолюбну творчість поета, в останньому, наприклад:

1. The gaming situation and the total image action seems to be stretched, like a canvas, between these vectors [24].

2. When choosing our virtues, I immediately jumped on honesty. I figured that I had dealt with dishonesty often, so I would have a lot to say about honesty. What I found was that it was much harder to define honesty than I thought, let alone discuss it [22, p. 16].

3. This sort of analysis of thin ethical concepts was tied to a special partitioning account of more concrete or thick concepts, such as cowardly”, “cruel”, or gluttonous”: these were supposed to combine a non-cognitive evaluative element with the obvious, merely descriptive element [22, p. 115].

4. Whereas physics-envy is a neurosis found among those whose disciplines are accused of being soft, philosophy-envy is found among those who pride themselves on the hardness of their disciplines. The latter think that their superior rigor qualifies them to take over the roles previously played by philosophers and other sorts of humanists-roles such as critic of culture, moral guide, guardian of rationality, and prophet of the new utopia. Humanists, such scientists argue, only have opinions, but scientists have knowledge. Why not, they ask us, stop your ears against culture-babble (which is all you are going to get from those frivolous postmodernists and irresponsible social constructionists) and get your self-image from the people who know what human beings really, truly, objectively, enduringly, transculturally are? [26].

5. While Whitmans imperative to a metaphoric eagle may seem parasitic upon the normative situation of issuing a command or request to a real person (or eagle for that matter) who is present at the time of utterance, Swinburne’s to Whitman is both parasitic and sincere performative utterance, both licentious poem and sober solicitation of real action from a real human being:

SEND but a song oversea for us,

Heart of their hearts who are free,

Heart of their singer, to be for us

More than our singing can be;

Ours, in the tempest at error,

With no light but the twilight of terror;

Send us a song oversea!

(C. Swinburne, To Walt Whitman in America) [24, p. 5].

На основі такої тришаровості стилю (комбінація академічного, ліричного і художнього) проаналізованих фрагментів можна підтвердити існування корпусу філософських текстів, які за своїми лінгвостилістичними показниками наближаються до художнього дискурсу. Тому слід зробити кілька важливих висновків: таким текстам притаманна характерна для художнього дискурсу індивідуалістичність, яка породжує неможливість повністю адекватного розуміння текстів і безкінечну множинність їх тлумачень. Як зазначав М. Мамардашвілі, філософський текст містить певну (необмежену) потенційну множинність смислів, що осягаються реципієнтами, які вносять у ці смисли своє особисте “Я”, ознаки своєї культури [15, с. 3].

На мовленнєвому рівні індивідуалістичність філософського дискурсу виявляється у таких особливостях. Поширені в наукових текстах семантичні, лексичні, синтаксичні й пунктуаційні засоби композиційної когезії у філософському дискурсі дещо обмежені. Це свідчить про те, що пояснення не є типовою стратегією філософського дискурсу; суб’єкти дискурсотворення або виходять з того, що відправні точки їх міркувань відомі адресату і не потребують експлікації, або більше переймаються перипетіями своєї думки, ніж орієнтацією на адресата: в аналізованих творах, порівняно з імплікованими, мало прямих посилань на погляди попередників. Безкінечне філософування значно переважає над цитуванням. Ще рідше зустрічаються хоча б контекстуальні пояснення категоріальних термінів, а дефініцій у їх чіткому науковому розумінні взагалі не зустрічається [8, с. 155−156]. Домінують аналогії, метафори, порівняння та інші тропи. Текст є індивідуальною рефлексією з повторами, поверненнями до того ж предмета у кількох композиційних частинах (або для розгортання та деталізації аргументації, або для нових винайдених образів). Так, у короткій статті К. Уілсон формулює власне розуміння концептів CIVILIZATION і CAPITALIZM, але у результаті однобоко і тривіально трактує одне поняття через інше, так і не надавши тлумачення жодному з них, хоча в літературі існує значна кількість, у тому числі взаємовиключних їх тлумачень, наприклад: “Capitalism is civilizations current dominant manifestation” [28, p. 3]. Отже, складається враження незавершеності тексту. Проте, якщо згадати про діалогічність філософського дискурсу, такий текст і не може бути осягнутим повністю. Досягнення смислової тотожності, повної адекватності можливе лише в ситуації діалогу самого з собою. Тексти такого роду не призначені для абсолютного розуміння, оскільки лише ідеальна модель є сферою тотожності й передумовою збігу життєвих просторів суб’єктів. Будь-яке реальне розуміння – це особлива взаємодія в межах діалогу, суб’єктом якого є як окремі особи, так і окремі культури.

Така індивідуалістична, неінституціалізована практика англомовного філософського письма зумовлює його гіпертекстуальність, що здатна замінювати собою цілісність тексту. Філософи нерідко починають розгортати смисловий фрагмент тексту, не доводячи попередньої думки до кінця (це є об’єктивною, а не негативною характеристикою, оскільки відображує спонтанність, евристику філософського мислення). Окрім особливостей філософського мислення, гіпертекстуальність посилюється й тим, що цілісності філософського дискурсу в традиційному науковому розумінні немає, як немає єдиної світової (а також англомовної) філософії. Існує мультіверсум філософій [3, с. 9]. У зв’язку з цим у просторі філософії дещо інакше постає питання про співвідношення дискурсу і тексту. Якщо виходити з того, що термін “текст” до цього часу несе в собі образ зітканої тканини зі своїми переплетеннями, а у терміна “дискурс” до цього часу зберігаєтся образ човникової процедури, переключення з однієї точки в розумовому просторі на іншу [7, с. 87], то текст повинен бути завершеним, а дискурс матиме рефлексивний характер, тобто виступатиме результатом вербалізації самого процесу мислення, який розгортається синхронно з висловленою думкою у pізних, спрямованих як логікою, так й інтуїцією напрямах. Більшості філософських текстів притаманне те семе з їх акомпозиційністю, неструктурованістю, внутрішньою суперечливістю, невизначеністю і навіть хаотичністю.

Відмова від безпосереднього цитування − одна з форм вияву індивідуалістичності дискурсу, звернення до неї свідчить про його інтертекстуальність. За визначенням М. Бахтіна, інтертекст − це будь-який знак культури, що цитується, та будь-яке цитування фраз із існуючих дискурсів [5]. Філософський дискурс характеризується особливою інтертекстуальністю: він не замкнений у просторі однієї мови, однієї лінгвокультури, а розгортається гіперкультурно, гіпернауково, переходячи в гіпертекстуальність, оскільки філософія не має національних меж.

Вісім із десяти проаналізованих текстів у різному обсязі містять посилання на іншомовну культуру, філософію, політичну практику (від філософії давнього світу до постнеокласики, від Іспанії до України). Крім описів, посилань і перекладених цитат, це маніфестується такими сильними маркерами включення іншої культури, як варваризми, наприклад для позначення ключових понять (Dasein, Weltanschauung, la singularité, schize), або при передачі власних імен за допомогою оригінального написання: “If we now compare Clauß work with Heideggers teaching in 1933−34, the relationship is even clearer, since both understand blood in a way that is not just physical and biological. Clauß refers to the soul and Heidegger to spirit’” [25]; “One of the men, Legendre, is supposed to have replied, Laissez nous faire – leave us alone [26] та ін.

Вищенаведені риси філософського дискурсу свідчать про унікальну особливість текстів, що його складають. У них, за визначенням Ж. Дерріда, немає нічого, крім слідів. На лінгвальному рівні про це сигналізують засоби імплікованої когезії тексту з фактичним і уявним вертикальним контекстом, лексика зі значенням припущення та форми умовного способу [12].

Інтерпретуючи текст, філософ деконструює мову попередніх текстів, а текст, у якому відбулася така деконструкція, стає частиною індивідуалістичного дискурсу: “Rogers doubted the presence of a universal truth out there”, and was even more skeptical that we could know at all if it does exist. Along with R.D. Laing, he believed that the only reality we can know for sure is our own. But Rogers existentialism was more optimistic than Laings. Instead of viewing experience as a dangerous battleground, he saw it as a friendly resource to be treasured and embraced” [23, p. 168].

Автор наведеного фрагмента тлумачить погляди колеги на засадах припущення, без будь-яких безпосередніх посилань на його конкретні тексти. Фактично відбувається вільна інтерпретація-деконструкція чужого тексту, який представлений тільки у віртуальній формі, недоступній реципієнту тексту-інтерпретації. Читач отримує текст, який є, по суті, є інтерпретацією інтерпретації.

Лексема “attributes” і подібні прямо вказують на ймовірність того, що базового тексту, який підлягає подвійній інтерпретації, ймовірно і не існувало. Але ж сам текст Бенасера написаний ефектно, іронічно, у майже художній формі, його мовою можна відволікти реципієнта від смислового аналізу твору: “Good thinks the mentalist must be a sort of Balliol man, and adduces arguments to show that his effortless superiority is illusory. But mine is a different argument, less arrogant, depending on a subtle shift of the onus of proof. It is not a straightforward proof, starting from some acceptable premises and leading to the conclusion that minds are better than machines, but rather it is a schema of refutation, showing how if the mechanist were to particularize enough to say what machine was equivalent to a named man, the mentalist can repute at least that equivalence. But since he can do it for any specified machine, he can do it for all. Not effortlessly superior, but incontrovertibly unequal.

Paul Rosenbloom attributes to André Weil the saying that God exists, since mathematics is consistent, and the Devil exists, since we cannot prove it.” …Gödel, however, is the missing link, for he supposedly proved, very roughly speaking, that if mathematics is consistent we cannot prove it. It might therefore be said that hes clinched the case for Satan’s existence. For, surely, if mathematics isn’t consistent we can hardly prove that it is. So Satan wins either way. God, on the other hand, may not fare so well; for should mathematics not be consistent, we would have to look to another aspect of His infinite bounty for proof of His existence. These are heady matters, dark doings, and I do not propose to discourse on the present state of mathematical theology. I only raise them to give an indication of how far-reaching the philosophical consequences of Gödel’s incompleteness theorems might be [20, p. 2].

З позиції традиційного підходу завдання інтерпретатора (як читача, так і перекладача) полягає в реконструкції авторського задуму. Для того, щоб зрозуміти текст, інтерпретатору потрібно зрозуміти внутрішній світ автора, осягнути його горизонт, визначити передумови появи твору й умови, в яких він був створений. Основною метою інтерпретатора є перевтілення у творця тексту з метою подолання бар’єру, що відділяє одну культурну традицію від іншої. Проте сліди мовленнєвої діяльності авторів проаналізованих текстів свідчать про інше: філософи сприймають тексти своїх попередників як підґрунтя для створення нових смислів і вибудовують, по суті, власні смислові конструкти на основі розуміння, уявлення та враження про оригінальний текст.

Поділяючи думку П. Рікера, В. Миронов вважає, що інтерпретація – це розумова діяльність, під час якої інтерпретатор (читач, перекладач, критик) розшифровує смисли, що криються за очевидним смислом, розкриває рівні буквальних значень та створює нові смисли, яких могло й не бути в первісному тексті. [16, с. 19]. Ґрунтуючись на цих загальних засадах розшифровування, філософська інтерпретація водночас є розумовою діяльністю з примноження смислів.

Отже, абстрактність тексту випливає як з предмета філософського дослідження, так і з його методу. Образність і поліжанровість, близькість до художнього дискурсу виникають як результат евристичності філософської думки. Дихотомія характеристик “індивідуалістичність:: діалогічність” відбиває діалектику перебігу філософської рефлексії, інтертекстуальність виникає з універсального характеру наукового мислення. Системотворчою категорією, пов’язаною з усіма іншими, є інтерпретаційність, ключову роль якої, на наш погляд, можна пояснити діалектичністю філософської думки та невичерпністю пізнання.

Перспективою дослідження англомовного філософського дискурсу може бути виявлення специфічних особливостей англійської мови в аспекті притаманних їй лексико-граматичних і синтаксичних категорій та лінгвокогнітивного аналізу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Автономова Н. С. О философском переводе / Н. С. Автономова // Вопросы философии. – 2006. – № 2. – С. 89–101.

2. Азарова Н. М. Язык философии и язык поэзии – движение навстречу (грамматика, лексика, текст) / Наталья Михайловна Азарова. – М.: Логос, 2010. – 496 с.

3. Акуленко В. В. Світова лінгвістика ХХ – ХХІ століть: міжнародне взаємопорозуміння та його обмеженість / В. В. Акуленко // Лінгвістика ХХІ століття: нові дослідження і перспективи. – К.: Логос, 2006. – № 1. – С. 3−10.

4. Балли Ш. Французская стилистика / Шарль Балли. – М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1961. – 394 с.

5. Бахтин М. М. К методологии литературоведения / М. М. Бахтин // Контекст. – М.: Наука, 1975. – С. 203−212.

6. Варнавская О. О. Особенности языка философского научного текста: дис.... канд. филол. наук: спец. 10.02.19 “Теория языка” / Оксана Олеговна Варнавская. – Ростов-на-Дону, 2005. – 159 c.

7. Демьянков В. З. Текст и дискурс как термины и как слова обыденного языка / В. З. Демьянков // Вопросы филологии. – 2007. – С. 86−95.

8. Гафаров Х. С. Герменевтическая интерпретация философского текста / Х. С. Гафаров // Современная философия как феномен культуры: исследовательские традиции и новации. Материалы научной конференции. – Сер. “Symposium”. – Вып. 7. – СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2001. – Режим доступа: http://anthropology.ru/ru/texts/gafarov/ modern_09.html

9. Козлова А. В. Семантика и прагматика возможных миров в контексте философского дискурса прагматизма: опыт лингвистического исследования: дис. … канд. филол. наук: спец. 10.02.04 “Германские языки” / Александра Вячеславовна Козлова. – Иркутск, 2009. – 193 c.

10. Кралечкин Д. Ю. Перевод одного шума: послесловие переводчика / Д. Ю. Кралечкин // Жак Деррида. Письмо и различие. – М.: Академические проект, 2000. – С.476–493.

11. Лисицына Е. В. Лингвистические особенности философского дискурса П. А. Флоренского: дис.... канд. филол. наук: спец. 10.02.01 “Русский язык” / Евгения Викторовна Лисицына. – Ставрополь, 2006. – 205 с.

12. Малиновська І. В. Лінгвістичний аналіз філософського дискурсу: питання ідентифікації і характеризації (на матеріалі сучасного англомовного філософського дискурсу) / І. В. Малиновська // Лінгвістика ХХІ століття: нові дослідження і перспективи / Гол. ред. А. Д. Бєлова. – К.: Логос, 2009. – С.157–166.

13. Малиновська І. В. Феноменологічний дискурс і феноменологія перекладу: проблеми методології і практики / І. В. Малиновська // Studia Linguistica: зб. наук. пр. до 80-річного ювілею проф. Ф. О. Нікітіної. – Вип. 4. – К.: Вид-во Київськ. нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. – С. 96–104.

14. Могилянський історико-філософський семінар “Історико-філософське знання в Україні: стан і перспективи”. – Режим доступу: http://www.philosophy.ua/ua/lib/regular/ukma/? doc:int=185

15. Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию / Мераб Константинович Мамардашвили. – М.: Прогресс, 1992. – 367 с.

16. Мамардашвили М. К. Лекции по античной философии / Мераб Константинович Мамардашвили – М., 1991. – Режим доступа: http://psylib.org.ua/books/mamar01/txt01.htm

17. Миронов В. В. Специфика гуманитарного познания и философия как интерпретация (деконструктивизм или конструктивизм?) / В. В. Миронов // Вестник Московского университета. Сер. 7. Философия. − 1998. − № 6. – С. 3–29.

18. Сергеева Е. В. Русский религиозно-философский дискурс “школы всеединства”: лексический аспект: дис. … доктора филол. наук: спец. 10.02.01 “Русский язык” / Елена Владимировна Сергеева. – СПб., 2002. – 469 с.

19. Wittgenstein L. Culture and Value (in collaboration with Heikki Wright): Еd. G. H. Von Nyman. – Oxford: Basil Blackwell, 1980. – Режим доступу: http://faculty.ed.uiuc.edu/ burbules/syllabi/Materials/CHAP9.html

ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Benacerraf P. God, the Devil, and Gödel / P. Benacerraf // Etica & Politica / Ethics & Politics. – Princeton University, 2003. – № 1. – Режим доступу: http://www.units.it/~dipfilo/etica_e_ politica/2003_1/3_monographica.htm

2. Evans Jud. Heidegger’s Ontological Confusion / Jud Evans. – The Athenaeum Library of Philosophy, 2010. – Режим доступу: http://yandex.ua/yandsearch?text=Heidegger%27s+Confusions %282004%29&clid=46510&rdrnd=242908&lr=143

3. Foot P. Moral Dilemmas: and other topics in moral philosophy / Philippa Foot. – Oxford: Oxford University Press, 2003. – 213 p.

4. Griffin E. A First Look at Communication Theory / Em Griffin. – McGraw Hill: Humanities, Social Sciences, Languages, 2008. – 560 p.

5. Jayemanne D. How-to-do-things-with-images // Darshana Jayemanne. – Режим доступу: http://blogs.arts.unimelb.edu.au/refractory/2009/11/18/how-to-do-things-with-images-darshanajayemanne

6. Mead C. Martin Heidegger – Nazi philosopher / C. Mead // Philosophical Discussions. – 2007. – Режим доступу: http://heidegger.an-archos.com/archive/martin-heidegger-nazi-philosopher

7. Rorty R. Philosophy-envy / R. Rorty // The Free Library by Farlex. – Режим доступу: http://www.thefreelibrary.com/Philosophy-envy.-a0131456068

8. Wagner P. The linguistic turn and other misconceptions about analytic philosophy / P. Wagner // Critique & Humanism, 2010. – 13 p. – Режим доступу: http://www.eurozine.com/articles/ 2010-06-10-wagner-en.htm

9. Wilson Ch. Against Mass Society / Ch. Wilson // Green Anarchy. – Режим доступу: http://www.primitivism.com/mass-society.htm

10. Wilson Ch. How a Libertarian Capitalist Became a Libertarian Socialist / Ch. Wilson // Critiques of Libertarianism. – 2007. – Режим доступу: http://world.std.com/~mhuben/wilson_1.html


STANCE: позиція суб’єкта дискурсивної діяльності

У статті проаналізовано, як комунікант позиціонує себе в дискурсі; визначено ситуативно зумовлену, прагматичну та інтеракційну природу позиціонування, розглянуто його різновиди; описано лінгвістичні рефлекси та дискурсивні ефекти нещирого позиціонування.

Ключові слова: дискурс, дискурсивний ефект, нещире позиціонування, комунікант.

 

В статье анализируется, каким образом коммуникант позиционирует себя в дискурсе; определется ситуативно обусловленная, прагматическая и интеракциональная природа позиционирования, рассматриваются его разновидности; описываются лингвистические рефлексы и дискурсивные эффекты неискреннего позиционирования.

Ключевые слова: дискурс, дискурсивный эффект, неискреннее позиционирование, коммуникант.

 

The article attempts to elucidate how a communicating individual engages in stance-taking in discourse. The situated, pragmatic and interactional nature of stance-taking is taken into account, varieties of stance are considered. Linguistic reflexes and discourse effects of insincere stance-taking are described.

Key words: discourse, discourse effect, insincere stance-taking, a communicating individual.

 

Початок ХХІ століття знаменував новий етап у дослідженні проблеми ролі суб’єкта в дискурсивній діяльності. Ця роль визначається у термінах поняття “позиції суб’єкта” (з англ. − stance). Останнім часом з’являються монографії, у назвах яких фігурує слово stance або його похідні [11; 13; 15; 17; 18]. Цій проблемі присвячено спеціалізовані випуски журналів [9], проводяться наукові симпозіуми та конференції, видаються численні статті. Усе це є свідченням безсумнівної актуальності порушеної у статті проблематики.

Незважаючи на інтенсивність наукового пошуку у цій сфері, зміст та обсяг поняття позиції суб’єкта, за свідченням дослідників [10; 14], демонструють варіативність. Так, позицію суб’єкта визначають як особисті почуття, ставлення, ціннісні судження або оцінки [8, p. 87], ставлення мовців до своїх слів та текстів, співрозмовників та аудиторії, а також до контексту, на який вони реагують і який одночасно конструюють [14, p. 4] тощо.

Близькими за значенням до терміна “stance” є такі англомовні термінологічні найменування, як subjectivity (суб’єктивність), evaluation (оцінка), intensity (інтенсивність), affect (афект), evidentiality (евіденційність), hedging (обмеження), footing (опора), alignment (вирівнювання), modality (модальність), stand (позиція, точка зору), position (позиція) тощо. У східноєвропейських гуманітарних науках вживаються й інші еквіваленти терміна “stance”: “пропозиційна / ментальна / когнітивна / смислова установка”, “пропозиційне / інтенсіональне відношення”, “точка зору”, “модус”, “модальність”, “думка”, “погляд”, “позиція” тощо.

Аналізуючи ситуацію термінологічної невизначеності, Р. Енглбретсон [10, p. 2] зазначає, що існують два принципово відмінні шляхи виходу з ситуації, що склалася. Перший з них – це шлях “академічного імперіалізму”, суть якого полягає в тому, щоб максимально обмежити зміст терміна “stance” і тим самим чітко відокремити його від близьких понять. Другий шлях – це “етнографічний підхід”, що витлумачує неоднорідність явища позиціонування (stancetaking) як дане; він скерований на створення моделі, яка може надати задовільне пояснення різноманіттю виявів присутності суб’єкта в мові та мовленні.

Обираючи другу альтернативу, віддаємо перевагу терміну “позиція суб’єкта” (або “суб’єктна позиція” як його варіант), оскільки його зміст є ширшим порівняно з термінами “пропозиційна / ментальна / когнітивна установка” та “пропозиційне / інтенсіональне відношення”. Щодо терміна “модус”, то він є більш специфічним, сфокусованим лише на одному з учасників комунікативної взаємодії. Порівняно з терміном “точка зору”, він позначає ширше поняття, охоплюючи не тільки епістемічний стан суб’єкта, а й інші стани – емоційні, реляційні.

Метою статті є уточнення змісту терміна “позиція суб’єкта” та виявлення особливостей нещирого позиціонування суб’єкта у дискурсі. Об’єктом аналізу є фрагменти художнього дискурсу, в яких відповідна позиція суб’єкта не є тематизованою, тобто реалізується, а не описується. Предметом є мовні рефлекси та дискурсивні ефекти цього виду позиціонування суб’єкта дискурсу.

Розум бачить у природі те, що сам заклав у неї [3, с. 217]. Це положення, сформульоване І. Кантом, означає, що для осягнення ментальним зором певного явища суб’єкта пізнання треба накинути на нього мережу понять і подивитися, наскільки це явище вміщується у неї. Зазначена мережа може бути утворена науковими теоріями або концептуальними сутностями соціокультурного плану (такими, наприклад, як пам’ять / архів [6], мовленнєвий жанр [1]), але незалежно від типу мислення – наукового чи повсякденного – у процесі пізнання суб’єкт органічно пов’язується з пізнаваним об’єктом.

В епоху класичного раціоналізму гносеологічна фігура суб’єкта, тобто того, кому належить провідна роль у пізнанні, перебувала поза фокусом уваги дослідників. Роль суб’єкта фактично зводилася до елемента екзистенційного “фону”, з якого виокремлюється об’єкт. Сучасна наука, відійшовши від традиційної схеми світосприйняття, керується відмінною – антропоцентричною – методологічною настановою, згідно з якою те, що ми бачимо, безпосередньо залежить від того, як ми дивимося на світ. Тому знання, отримане у процесі споглядання світу суб’єктом, неодмінно є суб’єктивно забарвленим. М. Фуко називає таке знання “реляційним” (з фр. – savoire relationnel), адже воно базується на відношенні (з фр. – le rélation) між суб’єктом та об’єктом [6, с. 262]. Ми здатні пізнати дійсність, наголошує М. Фуко, лише виставляючи себе незмінною точкою сходження усіх зв’язків, що встановлює наша свідомість між феноменами світу [6].

У сучасній науці істотних змін зазнає не тільки розуміння співвідношення суб’єкта й об’єкта, а й самої природи суб’єкта. Це вже “не свідомість мовця, не автор формулювання, а позиція, яка за певних умов може бути зайнята будь-якими індивідами” [7, с. 184]. Цей особливий суб’єкт позбавлений цілісності: “різні модальності висловлення замість того, щоб відсилати до синтезу або до об’єднувальної функції єдиного суб’єкта, виявляють його розсіювання <…>. До різних статусів, різних розташувань і різних позицій, які суб’єкт може займати або приймати під час вимови. До перервності площин, у яких він говорить. І якщо ці площини пов’язані системою відношень, то така система встановлюється не синтетичною діяльністю свідомості, яка тотожна собі самій, яка мовчить і передує будь-яким словам, а специфічністю мовної практики” [7, с. 87–88]. Отже, у світлі настанов антропоцентричної парадигми фігура суб’єкта дискурсивної діяльності є сукупністю позицій, які може посідати учасник спілкування.

У сучасних гуманітарних науках виокремлюються три основні типи позицій суб’єкта [5, с. 11]:

1) соціальна (статусна) позиція, пов’язана з системою очікувань суспільства загалом або окремої соціальної групи;

2) особистісна позиція, коли ставлення людини до дійсності виявляється у формі установок та цінностей;

3) рольова позиція, або “роль”, “модель спілкування”, “стан Я”, “комунікативна установка”, тобто поведінка суб’єкта “тут і зараз”.

Ці позиції засвоюються індивідом у процесі його соціалізації у межах певної культури. Спочатку може здатися, що поняття позиції суб’єкта дискурсу стосується лише учасника дискурсу як індивіда, однак це не зовсім так. Позиція суб’єкта дискурсивної діяльності базується на тому, що він є як членом певної соціальної та культурної групи, так і учасником процесу конструювання соціального значення. Відтак, суб’єкт дискурсивної діяльності вступає у взаємодію з іншими відповідно до однієї позиції або декількох одночасно. Ці позиції можуть відповідати макрорівню конструювання соціальних значень (статусні позиції), мікрорівню (особистісні позиції) або індивідуальному рівню.

Усі ці позиції закладені в єдності “Я – Ти”, яка є предметом аналізу у теорії діалогічної взаємодії, філософській антропології, семіотиці культури. На основі положення про діалогічну природу людини, І. Ворожцева [2, с. 78] розмежовує два типи взаємодії комунікантів у діалогічному спілкуванні: Я-позицію та Ти-позицію. У Я-позиції відправним моментом у спілкуванні є Я, що вбирає у себе Ти (це − фузійний тип висловлювання), а в Ти-позиції цією точкою є, відповідно, Ти (це − делімітативний тип, адже Я і Ти існують окремо). Фузійний тип висловлювання можна охарактеризувати як егоїстичний (Я розпоряджаюсь за іншого) або конформістський (Я вбудовуюсь в іншого: як він скаже, так і буде), а делімітативний тип – як спрямований на рівнопартнерство комунікантів.

Дискурсивним позиціям “Я” та “Ти” притаманні різні за характером дискурсивні стратегії [2, с. 79−82]. Так, стратегія вибудовування діалогічної взаємодії від Я виражається у тому, що суб’єкт висловлює свої судження, оцінки, ставлення до предмета розмови, припускаючи – частіше всього позасвідомо, – що адресат уже включений у ситуацію спілкування та поділяє його знання про ситуацію та предмет розмови; крім того, усе це є так само значущим і для його співрозмовника, і для нього самого. У когнітивному плані цю позицію характеризує апеляція до емоцій, що виявляється у пріоритеті цінностей стосовно фактів, оцінки щодо інформування, тобто перевага емоційного над раціональним.

Ти-позиція суб’єкта у спілкуванні, навпаки, передбачає організацію діалогічної взаємодії суб’єктів, віддалених один від одного у своїх поглядах та почуттях: простір кожного з них має власні межі, а дискурсна взаємодія будується шляхом залучення “Ти” до кола обговорюваних проблем, у зв’язку з чим чітко окреслюється ситуація та пояснюються її елементи. Ти-позиції притаманна першочергова значущість інформування, здійснення впливу шляхом апелювання до ситуативних опор, до раціонального.

Позиція суб’єкта має фонову природу: відіграє важливу роль у процесах смислотворення у дискурсі, але сама при цьому безпосередньо не представлена в мовленні, хоча й не приховується свідомо. Ця позиція не помічається тому, що є передумовою, яка надає визначеності змісту висловлення.

У дослідженні позиції суб’єкта можна йти двома основними шляхами. Перший з них – це використання природної мови як джерела даних щодо суб’єктної позиції. Матеріалом аналізу в цьому разі виступають її метарепрезентації, тобто фрагменти дискурсу, в яких позиція суб’єкта є тематизованою, наприклад: “What I saw after I woke up looked real to me. I dont think hes your guy” [19, р. 60].

У наведеному фрагменті експліковано такі суб’єктні позиції, як алетична, що стосується ступеня впевненості мовця в істинності пропозиції (looked real to me) та епістемічна щодо знання та думки мовця (I dont think). Іншими різновидами позицій суб’єкта дискурсу є аксіологічна (оцінна), деонтична (зазначається належність, необхідність), евіденціальна (вказується джерело інформації, що передається висловленням), афективна (стосується емоцій та почуттів), реляційна (встановлюється позиція суб’єкта щодо його співрозмовника, наприклад: “Хто ти такий, щоб наказувати мені?”) [14, p. 6] тощо.

Інший шлях полягає у зверненні до контрастів (дистинкцій, або відмінностей, за П’єром Бурд’є) з метою отримання відомостей про характер суб’єктної позиції. Як зазначає О. Джаф, не існує цілком нейтральної позиції щодо власного висловлення (“нейтральність сама по собі є позицією”), позиціонування суб’єкта вбудовано у сам акт комунікації [14, с. 1]. Для того, щоб ця позиція стала “видимою”, необхідно, аби вона змінилася у ході дискурсу, або щоб їй було експліцитно протиставлено альтернативну позицію.

Попри розробку у сучасній лінгвістиці предметного поля, дотичного до поняття суб’єктної позиції, до аналізу контрастів дослідники звертаються спорадично, як правило, розглядаючи інші явища, онтологічно споріднені з аналізованим. Так, наприклад, Е. Окс [16] переконливо продемонструвала у своєму аналізі засобів мовного маркування гендеру, що лінгвістичні змінні, які протягом тривалого часу інтерпретувалися як безпосередні вияви гендеру, насправді мають з цією категорією зв’язок, опосередкований позицією суб’єкта. Зокрема, використання жінками “пом’якшувальних” (mitigating) мовних засобів у проханнях та запитах, уважає вчена, не є прямим виявом фемінінності, а скоріше пов’язане з позицією, що нав’язується жінкам (а також іншим членам суспільства, позбавленим влади) тими, хто наділений цією владою (у тому числі, чоловіками стосовно жінок). Отже, у цьому випадку протиставляються “владна” та “підлегла” позиції.

Розглянемо детальніше випадки контрастивного вияву позиції суб’єкта, зосередивши увагу на нещирому позиціонуванні суб’єкта в дискурсі. Функціональним призначенням термінологічного новоутворення “нещире позиціонування” є систематизація доволі різнорідних способів конструювання учасником дискурсу своєї суб’єктної позиції (удавання, неправда, ухиляння, приховування, фігуральність, жартування, іронізування тощо), спільним для яких виступає те, що мовець усвідомлює невідповідність змісту свого повідомлення (вербального або невербального) дійсному стану речей.

Суть удавання, що є найтиповішим випадком нещирого позиціонування суб’єкта дискурсу, полягає у викривленні ним інформації щодо своїх емоцій, оцінок, суджень, поглядів, переконань, думок тощо. Ця інформація може передаватися вербально та / або невербально. Розглянемо приклад: “At least Korea was interesting.” Which needled Peterson a little. <…> Peterson said, “The town of Bolton is plenty interesting.” “The dead guy?” “Yes,” Peterson said. Then he paused. What dead guy?” Reacher smiled. “Too late to take it back [19, р. 38].

У цьому дискурсивному фрагменті Джек Ричер провокує свого співрозмовника, поліцейського Ендрю Петерсона, видати інформацію щодо одного вбивства, яке дуже цікавить першого. Для цього він подає у фіктивному вигляді своє ставлення до життя м. Болтон, де й трапилося вбивство, імплікуючи висловленням At least Korea was interesting, що вважає його нецікавим. Петерсон, який є мешканцем цього міста, заперечує сказане, але при цьому мимоволі надає Ричерові бажану інформацію. Отримавши підтвердження своїх підозр, Ричер продовжує демонструвати вдавану позицію незацікавленості та експлікує своє справжнє ставлення до ситуації (Reacher smiled. Too late to take it back”). Отже, вдавана позиція, яку мовець обрав спочатку, стає “видимою” завдяки контрасту з його справжнім ставленням до предмета обговорення.

У художньому тексті нерідко застосовується метамовленнєвий коментар до висловлень героїв. У випадку вдавання його призначенням є характеризація справжньої позиції суб’єкта. Доведемо це на прикладі: “Go ahead and shoot him, Charles,” Drummond said, as if growing bored. Probably he sought to calm Charlie” [20, р. 134].

Удавана позиція нудьги, яку демонструє учасник озброєної сутички (Драмонд), есплікується у цій ситуації паралінгвально, що зумовлює необхідність відповідного метамовленнєвого коментаря у художньому тексті (Drummond said, as if growing bored). Справжня позиція суб’єкта мовлення, яка визначається далі – турбота про іншого (sought to calm Charlie), контрастує з удаваною не тільки за своїм характером, але й за бенефактивною спрямованістю: продукуючи висловлення, Драмонд ставить мету не задовольнити власну потребу, а заспокоїти іншу особу. Однак сама суб’єктна позиція вдавання належить до Я-типу, оскільки суб’єкт, обираючи її, “ніби втягує Ти у своє силове поле” [2, с. 80].

Неправда відрізняється від удавання тим, що здійснюється переважно вербальним способом, а змістом відповідного висловлення є, як правило, будь-який стан речей у світі, крім ментального та емоційного стану суб’єкта мовлення. Ситуація, у якій вербалізується неправда, у художній літературі зазвичай супроводжується метамовленнєвим коментарем, де експлікується справжнє становище. Проілюструємо сказане прикладом: “As for you, Charlie, if I hadn’t agreed to turn you over, I would have been charged with aiding and abetting federal fugitives and obstruction of justice, for starters. Still, I agreed to it only after I was given complete assurance that you would, truly, walk away.” Charlie took it for granted that she was lying. “Don’t sweat it,” he said. These mix-ups happen all they time [21, р. 129].

Мати, яка погодилася передати свого сина федеральним службовцям, що його переслідують, намагається виправдатися шляхом неправди перед сином (Чарлі), якому врешті-решт вдалося позбутися переслідувачів. Промовляючи ланцюжок неправдивих висловлень, вона позиціонує себе люблячою матір’ю, яка заздалегідь подбала про безпеку власного сина. Коментар Чарлі (Charlie took it for granted that she was lying) доводить, що син не вірить матері та засуджує її, але, в свою чергу, сам займає нещиру позицію в дискурсі, висловлюючи своєрідні кліше у ситуації пробачення (“Dont sweat it,” he said. “These mix-ups happen all they time”). Мовленнєва поведінка Чарлі може бути кваліфікована як нещирість, а не неправда, адже він імплікує пробачення і не промовляє відповідну перформативну формулу. Отже, тут можемо спостерігати ситуацію “подвійного контрасту”: висловлена суб’єктна позиція матері контрастує з її реальною позицією, а імплікована позиція сина – з його справжнім ставленням до ситуації. За Е. Гоффманом, це ситуація “реверсування фрейму” (reversal of frame) [12, p. 177], суть якої полягає у введенні співрозмовника в оману. Позиція суб’єкта промовляння неправди – це також Я-позиція, оскільки для успішності неправди той, хто її говорить, має добре оцінити свого співрозмовника, передбачити його можливу реакцію, тобто, власне кажучи, усвідомити його позицію.

Дуже поширеною в англомовних культурах є “жартівлива” позиція, яку можна вважати маргінальним різновидом нещирості, оскільки мовець не намагається приховати справжній стан речей, а, навпаки, акцентує інконгруентність між реальною та вигаданою ситуаціями. Жартівлива позиція в англомовних культурах не передбачає застосування “готових жартів” як різновиду фольклорних текстів: у цих культурах перевага віддається спонтанному гумору, який не завжди є очевидним для представників інших культур; навіть у самих англійців та американців іноді виникають труднощі з однозначною ідентифікацією жартівливої позиції мовця.

Розглянемо приклади спонтанного гумору, в основі яких лежать різні когнітивні механізми: “Reacher asked, “What am I waiting for?” “We wanted you to offer the same hospitality we offered the others.” “But I was a harder sell?” Holland smiled a tired smile. “Not really. Andrew Peterson voluteered to take you in himself. But he’s busy right now. So you’ll have to wait [19, p. 32].

Цей діалог відбувається між поліцейським (Голанд) та одним із пасажирів автобусу, що зазнав аварії, Ричером. Останній запитує, чому він має досі один чекати у приміщенні поліцейського відділку. Голанд відповідає, що мешканці міста вже забрали інших пасажирів додому, на що Ричер реагує метафоричним жартом, порівнюючи ситуацію гостинності з аукціоном (But I was a harder sell?). Голанд визнає, що оцінив жарт за допомогою невербального знака (втомленою посмішкою) та продовжує розмову, дотримуючись попередньої позиції – абсолютно серйозної. Позиції мовців у цій ситуації контрастують на лініях “серйозно”:: “несерйозно”, “буквально”:: “образно”, а метою мовця, що займає жартівливу позицію, є намагання зробити атмосферу спокійною.

Контрастують за параметром “серйозність”:: “несерйозність” і жарти, побудовані на встановленні хибних каузальних зв’язків: “How much medical training did you get?” “Worried about food here?” “I’d like to know things, too.” “I didn’t get much medical training, really. I was trying to make the old folks feel better, that’s all [19, р. 39].

Запитання щодо своєї медичної підготовки Ричер жартівливо спрямовує в інше русло, витлумачуючи його як непряме прохання надати медичну допомогу від шлункового розладу, спричиненого поганою їжею. Цю суб’єктну позицію можна зрозуміти як намагання ухилитися від серйозної розмови про справжні мотиви, що пояснили б його несанкціоноване перебування в екскурсійному автобусі під час аварії, або принаймні як спробу виграти трохи часу на обмірковування відповіді. Однак ця тактика не спрацьовує і його співрозмовник продовжує дотримуватися позиції, якій властива цілковита серйозність.

На відміну від удаваної та неправдивої суб’єктних позицій, що є Я-орієнтованими, жартівлива позиція є Ти-скерованою, адже суб’єкт, що її обирає, залучає свого співрозмовника до ситуації, нічого не приховуючи, чітко окреслюючи та пояснюючи її елементи [2, с. 81].

Отже, зміст терміна “позиція суб’єкта” вважаємо за доцільне тлумачити широко – як ставлення суб’єкта мовлення до комунікативної ситуації загалом або будь-якого її окремого компонента – співрозмовника, самого висловлення (його змісту або форми), ситуативних умов його промовляння зокрема. Позиція суб’єкта дискурсивної діяльності може бути встановлена шляхом аналізу відповідних дискурсивних маркерів або завдяки виявленню контрастних позицій: позиція суб’єкта стає “видимою”, якщо зазнає змін, спотворюється або зіставляється з іншою суб’єктною позицією, наприклад при вдаванні, неправді, жарті тощо. Неправді та вдаванню притаманна Я-позиція, а при жарті дискурсивна взаємодія вибудовується від Ти.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бахтин М. М. Проблема речевых жанров / Михаил Михайлович Бахтин // Литературно-критические статьи. – М.: Художественная литература, 1986. – С.428–472.

2. Ворожцова И. Б. Культура общения в речевом взаимодействии: речевой субъект на перекрестке культур / Ирина Борисовна Ворожцова. – Ижевск: Удмуртский гос. ун-т. – 171 с.

3. Кант І. Критика чистого розуму / Іммануїл Кант; [пер. з нім. та приміт. І. Бурковського]. – К.: Юніверс. – 504 с.

4. Комина Н. А. Анализ дискурса в интеракциональной социолингвистике / Наталья Анатольевна Комина. – Режим доступу: http://teneta.rinet.ru/rus/rj_ogl.htm.

5. Лаптева М. Д. Позиция в структуре профессионального общения: автореф. дис. … канд. психол. наук: спец. 19.00.07 “ Педагогическая психология”/ М. Д. Лаптева. – М., 1999. – 24 с.

6. Фуко М. Археологія знання / Мішель Фуко; [пер. з франц. В. Шовкуна]. – К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2003. – 326 с.

7. Фуко М. Герменевтика субъекта: курс лекций, прочитанных в Коллеж де Франс в 19811982 учебном году / Мишель Фуко; [пер. с фр. А. Г. Погоняйло]. – СПб.: Наука, 2007. – 677 с.

8. Biber D. University Language: A Corpus-Based Study of Spoken and Written registers / Douglas Biber. – Amsterdam: John Benjamins. – 261 p.

9. Developing discourse stance across adolescence // Journal of pragmatics: special issue. – № 37. – V. 2. – Режим доступу: http://www.sciencedirect.com/science/issue/5965-2005-999629997-527233

10. Englebretson R. Stancetaking in Discourse: An Introduction / R. Englebretson // Stancetaking in Discourse: Subjectivity, Evaluation, Interaction / Ed. by R. Englebretson. – Amsterdam: John Benjamins. – P. 1–25.

11. Gardner R. When Listeners Talk: Response Tokens and Listener Stance / Rod Gardner. – Amsterdam: John Benjamins. – 271 p.

12. Goffman E. Frame Analysis. An Essay on the Organization of Experience / Erving Goffman. – Boston: Northeastern University Press. – 586 p.

13. Hunston S., Thompson G. Evaluation in Text: Authorial Stance and the Construction of Discourse / S. Hunston, G. Thompson. – Oxford: OUP. – 225 p.

14. Jaffe A. Introduction: The Sociolinguistics of Stance / A. Jaffe // Stance: Sociolinguistic Perspectives / Ed. by A. Jaffe. – Oxford: OUP. – P. 3–28.

15. Kärkkäinen E. Epistemic Stance in English Conversation: A Description of Its Interactional Functions, with a Focus on I Think / Elise Kärkkäinen. – Amsterdam: John Benjamins. – 209 p.

16. Ochs E. Indexing gender / Elinor Ochs // Rethinking context / Ed. A. Duranti and Ch. Goodwin. – Cambridge: Cambridge University Press, 1993. − P. 335–358.

17. Stance: Sociolinguistic Perspectives / Ed. by A. Jaffe. – Oxford: OUP. – 253 p.

18. Stancetaking in Discourse: Subjectivity, Evaluation, Interaction / Ed. by R. Englebretson. – Amsterdam: John Benjamins. – 323 p.

ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТРІАЛУ

1. Child L. 61 Hours / Lee Child. – N. Y.: Delacorte Press. – 384 p.

2. Thomson K. Once a Spy / Keith Thomson. – N. Y.: Doubleday. – 328 p.

Дискурс-портрети історичних харизматичних політичних лідерів Німеччини й України (лінгвокультурний аспект)

У статті проаналізовано універсальні та специфічні риси історичних харизматичних політичних лідерів Німеччини й України, які представлені у формі дискурс-портретів з урахуванням історичних, соціальних й індивідуальних особливостей німецької та української лінгвокультур.

Ключові слова: харизматичний політичний лідер, дискурс-портрет, лінгвокультура.

 

В статье рассматриваются универсальные и специфические черты исторических харизматических политических лидеров Германии и Украины, которые представлены в форме дискурс-портретов с учётом исторических, социальных и индивидуальных особенностей немецкой и украинской лингвокультур.

Ключевые слова: харизматический политический лидер, дискурс-портрет, лингвокультура.

 

This paper deals with universal and specific features of historic German and Ukrainian charismatic political figures, presented as discourse portraits with regard to historical, social and individual traditions of Ukrainian and German linguistic cultures.

Key words: charismatic political leader, discourse portrait, linguistic culture.

 

Політична харизма належить до найбільш дискусійних феноменів філософії, богослов’я, соціології, історії, політології. Причин для цього декілька: не тільки містична природа харизми, що важко піддається науковому аналізу, а й неоднозначність, непрозорість класичної концепції харизматичного лідерства німецького соціолога Макса Вебера, на яку орієнтуються дослідники вище згаданого явища. Відповідно, виникає ряд проблемних питань: що є джерелом харизми, справжня вона чи штучна, які умови сприяють появі харизматичних особистостей, чи можна назвати конкретні особистісні якості, що роблять людину харизматичною, або чи є сенс говорити про ситуаційний набір ознак, релевантних у конкретному соціальному контексті, що таке харизма: неординарна (вроджена) особистісна ознака або уподобання, які ми приписуємо політичному лідеру, називаючи ці уподобання харизмою, чи можна крізь призму мовлення та жестів людини виявити у неї харизму і надалі сформувати мовленнєвий паспорт харизматика, наскільки залежать ці ознаки від специфіки лінгвокультурного коду та ін.

Мета статті полягає у визначенні універсальних та специфічних рис особистостей історичних харизматичних політичних лідерів (далі – ХПЛ) Німеччини й України, враховуючи історичні, соціальні та індивідуальні традиції німецької та української лінгвокультур, а також їх вираження у форматі мовленнєвих, або дискурс-портретів. Зазначена мета передбачає вирішення таких завдань:

1) виявити універсальні та специфічні риси ХПЛ у кожній з лінгвокультур;

2) виокремити біологічні, соціальні, психологічні та індивідуальні компоненти, що становлять підґрунтя дискурс-портретів ХПЛ;

3) встановити лінгвокультурні контрасти між особистостями ХПЛ Німеччини й України.

Під час пошуку універсальних ознак особистості ХПЛ було сформульовано гіпотезу про те, що в період кризової або революційної ситуації він відмовляється від раціональних настанов і здійснює емоційний мовленнєвий вплив на аудиторію, яка має стан максимального піднесення, запалу. В такому стані харизматичний лідер здатен сам творити великі ідеї й надихати ними інших. Кризовість політичної ситуації породжує підвищену апелятивність, запальну забарвленість звернень лідера‑мовця до народу. Саме в цей час мовлення політичних лідерів набуває яскраво вираженого закличного (хортаторного) характеру. Отже, до універсальних ознак дискурсів ХПЛ належать: висока піднесеність та апелятивність мовлення [9, с. 9−10].

Спільним для ХПЛ різних лінгвокультур є процес харизматизації політичного лідера, основу якого, за Максом Вебером [18], становить приписування (з нім. Zuschreibung) йому народом харизматичних ознак. Основними етапами перетворення політичного лідера на харизматизованого є:

- відправлення лідером послання народу;

- здійснення впливу через аргументи та заклики,

- усвідомлення народом аргументів і закликів послання;

- збіг породженого змісту з очікуваним;

- піднесення народу;

- здійснення спільних дій на ґрунті довіри;

- виникнення харизматичного екстазу;

- приписування лідеру харизматичних ознак [9, с. 93−94].

Необхідно зазначити, що успішне сприйняття аудиторією всіх складників харизматичного послання – вербального, просодичного і жестового − відбувається за умови максимального збігу характеристик адресанта й адресатів і сприймається останніми як образ харизматичного лідера. У процесі успішної комунікації останнього зі своїми прихильниками вирішальним фактором є підтримка високого рівня спільного харизматичного екстатичного стану адресанта й адресатів, що, передусім, визначається такими характеристиками адресанта – харизматичного лідера: мотвація дій, цілеустановка, емоційний стан, фенотип, зовнішні умови (криза) [9, с. 97−99]. Для аналізу структури особистості ХПЛ вирішальним є вивчення її мотиваційного блоку, оскільки мотивація, комунікативні потреби є визначальними у виборі харизматичним лідером певних мовних стратегій і тактик. Основний мотив дій усіх ХПЛ – це власна глибока та непорушна переконаність у правильності поглядів і дій, спрямованих, насамперед, на зміни структур і відносин вищого порядку (державних, соціальних, моральних), які мають глобальний, месіанський характер.

Спільними ідеалами, або вищими цінностями ХПЛ, є віра в Бога, націю, народ, його історичну місію, єдність і майбутнє країни, її особливий, “обраний” статус. Варто підкреслити, що категорія ідеалу має глибоке соціальне значення. Як правило, відомі історичні харизматичні лідери черпали своє піднесення саме у високих почуттях свободи, рівності, братерства. На відміну від цінностей, які мають для всіх харизматиків універсальний характер, інтереси, як правило, є індивідуальними і визначаються тією групою людей, для яких цей лідер є харизматичним, а також відбивають специфіку національно-культурного коду. Підтримуючи ці інтереси, харизматичний лідер, насамперед, упливає на емоції аудиторії, апелює до них, що виражається можливою відсутністю логічно зв’язаних аргументів піднесеного звернення.

У виявленні контрастивних ознак дискурсів ХПЛ Німеччини й України необхідно виходити, перш за все, зі специфіки західного індивідуального і слов’янського общинного типів мислення, спираючись при цьому на процедуру ідентифікації особистостей у кожній з лінгвокультур. Зважаємо на те, що в ідеалізованому образі ХПЛ відображується, насамперед, колективна свідомість суспільства, кожна конкретна політична ситуація змушує народ шукати свого політичного ідола [4]. Так, для німецького менталітету характерне сприйняття видатних лідерів своєї країни, передусім, у контексті конкретної історичної ситуації і тієї ролі, яку вони в ній відіграли. Цим визначаються такі міфологеми німецьких політичних харизматів, як “втілення нації”, “рівний Німеччині” (щодо Г. Гагерна), “залізний Канцлер”, “будівник рейху” (О. фон Бісмарк), “заспокійливий фактор для Німеччини в післявоєнні роки”, “пам’ятник свого часу” (К. Аденауер), “канцлер-об’єднувач” (Г. Коль) і т. д. [14; 15; 17]. Для українського менталітету, у свою чергу, характерною є схильність до перетворення людини на легендарну особистість, національного героя, символ національної української ідеї. Це виражають такі міфологеми, як “видатний син”, “великий учений”, “патріот” (М. Грушевський), “легендарна особистість”, “революціонер-бунтар” (Н. Махно), “відважний борець за незалежну республіку” (С. Петлюра), “природжений вождь”, “символ української національної ідеї” (В. Чорновіл) [1; 2].

Зіставляючи емоційну енергетику харизматичного політичного лідера у двох культурах – Німеччини й України, необхідно враховувати відмінність у розумінні такого терміна, як енергія, що, на думку П. Донця, може бути зарахована до найважливіших культурно-фізичних першо- або глибинних елементів культури різних народів [5, с. 316−318]. Питання про те, чим відрізняються енергетичний потенціал у різних народів, є дискусійним. Німцям, зокрема, властиві високі енергетичні показники щодо збереження прагнення до високих цінностей й стану мобілізованого занепокоєння [16, p. 73]. У Л. Фробеніуса знаходимо таку характеризацію відмінностей західної і східної енергетичних специфік (пайдеум), сформульовану в рамках концепції виховання: “Західна пайдеума характеризується “організованим фурором”, постійною силою свого впливу, східна − різкою зміною спокою терпіння й дикого екстазу, тобто нічим не обмеженого буйства. Його сила при цьому незрівнянно більша, ніж у першому випадку” [13, p. 112].

Німецька ритміка також у багатьох моментах відрізняється від російської та української, що виявляється, зокрема, у характері трудової діяльності німців: “Рене Шеваль якось помітив, що знаменита німецька “машина” рухається в досить повільному ритмі, але без зупинок і нервозності. Брак жвавості при цьому коригується за рахунок більшої регулярності. Оскільки німець не дозволяє собі відволікатися і витримує робочий план, він ніколи не запізнюється. Проблеми не поглинають його з головою, а якщо виникають, то вирішуються крок за кроком” [16, p. 15].

Аналізуючи специфіку харизматичного піднесення німецьких і українських політичних лідерів, необхідно також ураховувати відмінність між темпераментами і виявами холодності / теплоти міжлюдських взаємин у двох культурах. Так, Н. Бердяєв використовує для опису православної церкви епітет “теплий”, а в українській мові він домінує в поезії Тараса Шевченка, Івана Франка, Миколи Зерова, Миколи Вороного в описах українських ночей, вітрів, взаємин, дахів, будинків та ін. Навпаки, західні культури часто сприймаються носіями інших культур як “холодні”, “мертві”, “такі, що відштовхують”, наприклад, порівняйте враження поляка, що мешкає у ФРН: “Щоразу, повертаючись до Німеччини, я відчуваю, начебто опинився в холодильній камері, у якій з мене вивітрюється польська безтурботність” [5, с. 319].

Проаналізувавши дискурсивні характеристики історичних німецьких і українських харизматичних політичних лідерів [9, с. 435−454], робимо висновок про те, що набір окремих ознак, які складаються в загальну рису “харизматичний”, є досить неоднорідним і варіює від одного лідера до іншого, не виявляючи при цьому суворої фенотипної, гендерної й національної співвіднесеності. Отже, досить складно виявити парадигму “харизматичний:: не харизматичний”, що дозволила б надати цій ознаці категоріального статусу. У цьому випадку може йтися тільки про ідеально-типову парадигму, де харизматична властивість визначається не кількістю ознак, а відповідністю їхньої структури ідеальному типу, тобто чітко організованому інвентарю ознак.

В ідеально-типовій парадигмі харизматичного політичного лідера на історичному й біографічному матеріалі щодо політичних лідерів Німеччини та України встановлено сорок індексів, що створюють мовленнєвий портрет [8; 10; 12], або дискурс-портрет [11]. Параметри дискурс-портрета харизматичного політичного лідера класифікуються за чотирма критеріями: 1) біологічним, 2) соціальним, 3) психологічним, 4) індивідуальним [3].

Біологічний компонент містить у собі п’ять індексів: 1) стать, 2) вік (у період харизматичного лідерства), 3) фенотип, 4) зріст, 5) статура. Соціальний компонент охоплює одинадцять індексів: 1) національність (споконвічність, чужорідність), 2) походження / освіта, 3) релігійність, 4) сфера діяльності, 5) родинний стан, 6) кризова (революційна) ситуація, 7) подолання ситуації, 8) висування спадкоємця, 9) правляча партія / опозиція, 10) тип суспільства, 11) тип лідерства (посадовий / виборний / ситуативний). Психологічний компонент включає два індекси: 1) тип характеру та 2) ступінь емоційності. Індивідуальний компонент представлений найширше й містить двадцять два індекси: 1) символічні прізвиська, 2) мужність, героїзм, 3) еротична привабливість, 4) магічність, ірраціональність, 5) культ генія часу, 6) тип, характер політичних дій, 7) театральність, схильність до епатажу, 8) зовнішність, стиль, 9) виразна бійцівська позиція, 10) характер публічних виступів, 11) закличність, 12) тембр голосу, 13) просодичні особливості мовлення, 14) культура мови (стандарт / діалект), 15) погляд, 16) жестикуляція, міміка, 17) відмітна ознака, 18) хвороба, 19) твердість, загартованість, витривалість, 20) простота, 21) тип харизми, 22) символічна (міфологічна) характеристика.

З позицій соціально-статусного моделювання мовної особистості в зазначених чотирьох підгрупах дискурс-портретів харизматичного політичного лідера можна виділити стабільні й варіативні характеристики комунікативної особистості мовця. До стабільних зараховуємо біологічні й соціальні індекси, до варіативних – психологічні та індивідуальні індекси. При цьому варіативні індекси уточнюють постійні статусні індекси. Так, наприклад, політичний лідер певної статі й віку, певного інтелектуального та майнового рівня, що належить до певної етнокультурної і соціальної групи, з якою він / вона себе асоціює, поводитиметься в різних ситуаціях відповідно до стереотипів поведінки, властивих йому / їй як носію постійних статусних індексів. Відхилення від прийнятих норм поведінки лише підтверджують це твердження [7, с. 36].

Зіставлення зазначених індексів дискурс-портретів історичних харизматичних політичних лідерів підтвердило наявність у німецькій та українській лінгвокультурах інтегральних і диференціальних ознак, а також встановити типологію носіїв політичної харизми.

Так, біологічний компонент дискурс-портрета історичних харизматичних лідерів Німеччини й України містить низку спільних і відмінних ознак. Насамперед, усі досліджувані лідери обох країн є представниками чоловічої статі (індекс 1). Вивчення питання про жіночу харизму стало можливим тільки на початку ХХІ століття, коли на політичній арені з’явилися сильні лідери-жінки, що зуміли як і чоловіки взяти на себе керування країною чи політичними рухами. Спроба вивести середню вікову межу харизматів, обмеживши її 40−60-ма роками, виявилася невдалою (індекс 2). Справді, більшість німецьких і українських лідерів актуалізували свій харизматичний потенціал у зазначеному віковому проміжку (наприклад, Г. Гагерн, А. Гітлер, В. Брандт, В. Чорновіл та ін.), однак вік К. Аденауера (73−87 років), а також Н. Махна (29 років) і С. Бандери (20 років) не дозволяють зарахувати вікову ознаку до універсальних індексів ХПЛ у цих двох групах.

Фенотипний індекс (3), пов’язаний з належністю лідерів до слов’янського або німецького фенотипу, значною мірою є диференційним для кожної групи політичних харизматів. У таких фізичних характеристиках німців і українців, як зріст і статура, також виділяємо певний диференціал. Так, наприклад, серед українських харизматів переважають лідери маленького й середнього зросту зі статурою від звичайної до сухорлявої (М. Грушевський, Н. Махно, Б. Хмельницький, І. Мазепа), серед німецьких − домінують лідери високого зросту з масивною статурою (усі, за винятком А. Гітлера та В. Ульбріхта).

У соціальному компоненті мовного портрета німецьких і українських політичних лідерів універсальними для двох націй є такі індекси: національність (споконвічність, чужорідність), сфера діяльності, кризова (революційна) ситуація.

У своїй сфері діяльності (індекс 4) усі німецькі й українські лідери є публічними особами, керівниками партій, рухів, при цьому німецькі політики посідають, в основному, високі державні посади (голова урядів, президент), тоді як українські харизматичні лідери є гетьманами, отаманами, керівниками повстанських й опозиційних рухів (виняток становить М. Грушевський, який став першим Президентом України у 1918 р.).

Інтегральним для двох груп політиків є й індекс кризової ситуації (6), під час якої вони здійснювали харизматичне керування масами. При цьому розмах кризи у кожній підгрупі має різний масштаб. Так, українські харизматики переважно керували повстаннями, національно-визвольними й дисидентськими рухами або у відкритій революційній боротьбі, або в умовах підпілля. Німецькі політики виявляли лідерську харизму під час мирних політичних криз, післявоєнного відновлення й подальшого розколу Німеччини, хоча керування в періоди воєнних дій є спільним для обох груп політиків.

Національна споконвічність (1) і релігійність (3) також є спільними індексами для ХПЛ обох країн. Виняток становлять А. Гітлер, австрієць за походженням, а також штучно харизматизований В. Ульбріхт, який був атеїстом, що тільки підтверджує універсальність ознаки релігійності для харизмоносія. Інші індекси соціального компонента дискурс-портрета харизматичного політичного лідера варіюють у кожній з підгруп і не є стабільними.

У психологічному компоненті мовленнєвого паспорта харизматиків спільним для німецьких і українських політиків є індекс 2. Причому він у кожного політика має різний ступінь увиразнення. Так, сильною емоційністю серед німецьких харизматів характеризуються А. Гітлер і В. Брандт, серед українських – Б. Хмельницький, Н. Махно, В. Чорновіл. Відсутність такої ознаки відзначено тільки в одного німецького харизматика – К. Аденауера.

В індивідуальному компоненті дискурс-портрета найскладніше знайти індекс, спільний для всіх харизматиків в обох групах політиків, оскільки саме тут виявляються індивідуальні особливості політичних лідерів як з огляду на міжнаціональні зіставлення, так і всередині цих груп. Пошук індивідуальної “універсалії” обмежується спільними для всіх політиків індексами: “виразна бійцівська позиція” (9) і “високий ступінь закличності” (11).

На жаль, у цій групі індексів не вдалося виділити єдину просодичну, тембральну й жестову універсалію, що могла б слугувати диференціалом харизматичної просодії й харизматичної кінетики політичного лідера в різних культурах. У групі німецьких харизматів ораторський вияв натхненної екстатики знаходимо тільки у трьох політиків: Г. Гагерна, А. Гітлера та В. Брандта. Зовнішня виразність і високий ступінь закличності промов першого виявилися в таких паравербальних компонентах мовлення, як потужний, сильний голос, активна міміка, а також у здатності контролювати дії публіки візуально. Харизматична екстатика А. Гітлера відображується в рапсодичній просодії його промов і надмірній перебільшеності жестикуляції. Патетика й закличність В. Брандта також виявляються на рівні просодії та знаходять свій вияв у неповторній ритміці, комбінаториці уповільнень, пауз, а також в індивідуальному наголосі, що створювали ефект “внутрішнього обмірковування”.

У групі українських політичних лідерів ораторська харизма спостерігається у Н. Махна, С. Петлюри, С. Бандери, В. Чорновола, у яких знаходимо певні фонаційні особливості просодії та тембральних характеристик піднесеного голосу. Особливу увагу в цьому контексті слід звернути на “карбовану” просодію і ясний дзвінкий голос С. Бандери, співучий теноровий голос Н. Махна та його “урочисту” просодію, а також твердий, рішучий голос В. Чорновола.

Визначаючи типологічні особливості ХПЛ Німеччини й України, використовуємо п’ять типів харизматичної ідентичності: харизматик-месія; харизматик-мілітарист: харизматик-популіст; харизматик-інтелігент; харизматик-маргінал [6], які володіють харизмою, виявляють її лише у кризових, межових ситуаціях у суспільстві й персональному житті.

Так, аналіз дискурсивних характеристик політичних лідерів періоду 1848­–1918 рр. дозволяє зробити висновок про те, що Генріх фон Гагерн та Отто фон Бісмарк мали стійку політичну харизму, тому можуть бути охарактеризовані як харизматики-популісти. Тоді як Пауль фон Гінденбург, що найактивніше реалізував себе у військовому середовищі, належить до харизматиків-мілітаристів. Складним видається визначення харизматичного статусу Вільгельма Другого, котрий, з одного боку, не мав лідерської харизми, а з іншого, – виявляв певні риси харизматика-месії.

У межах типології харизматичних лідерів А. Гітлер також може бути охарактеризований як харизматик-месія. При цьому необхідно зазначити, що він усвідомлено дотримувався аскетичного способу життя, самодисципліни, ретельно працював над власним іміджем, не дозволяв фотографувати себе в певних ситуаціях, наприклад, в окулярах, уві сні або під час занять спортом, а надавав перевагу сценам з ефектною появою, наприклад, під час польоту на літаці в період передвиборної кампанії під девізом, що можна було розтлумачити подвійно − Hitler über Deutschland! (Гітлер над Німеччиною / вище Німеччини!). Робимо висновок про існування стратегій інсценованої харизми в месіанському образі А. Гітлера.

Співвіднесення дискурсивних характеристик німецьких політичних лідерів періоду післявоєнного розколу Німеччини (1949­1989 рр.) з певним типом харизматичного лідера дозволяє охарактеризувати Віллі Брандта й Конрада Аденауера як носіїв генуїнної (справжньої) харизми, а у типології харизматичних лідерів віднести їх до групи харизматиків-маргіналів. Таке визначення пов’язується з діяльністю цих лідерів у період межової для Німеччини екзистенційної ситуації (післявоєнна відбудова й розкол). При цьому необхідно підкреслити відсутність амбівалентності таких лідерів: В. Брандт та К. Аденауер були творчим началом, дозволили німецькому суспільству знайти нові орієнтири в післявоєнному розвитку, не претендуючи при цьому на руйнацію старої системи західного суспільства. На противагу цим політикам В. Ульбріхт може бути схарактеризований як харизматик-популіст, харизма якого інсценована і була лише спробою стилізації харизматичного образу політичного лідера НДР.

Як зазначалося вище, процес об’єднання Німеччини у 1989 р. пов’язувався не лише з ім’ям Г. Коля, а й з його безпосереднім фізичним утіленням. Проте в типології харизматичних лідерів характеризуємо його як харизматика-маргінала, чия харизма виявляється у кризовий період і зникає при переході до бюрократичного типу керівництва. Такий тип харизми ґрунтується не на особистісних якостях, а на історичному значенні здійсненої справи.

Говорячи про типологію українських харизматичних політичних лідерів, зокрема про харизматиків воєнних і революційних періодів 1900­-1945 рр., можемо дійти висновку про героїчний характер політичної харизми та її взаємозв’язок з боротьбою за національний суверенітет України. Так, М. Грушевський – харизматик-інтелігент, який маніфестує себе в гуманітарній сфері суспільства. Водночас Н. Махно, С. Петлюра і С. Бандера − це харизматики-маргінали, які виявили себе у межовій революційній ситуації в Україні. В. Чорновіл – харизматик-месія, що має істинну харизму та яскраві риси пасіонарності.

Ураховуючи отриманий набір харизматичних індексів у дискурс-портретах політичних лідерів, визначаємо базовий коефіцієнт харизматичності, що ранжується від 1 до 40 балів. Кількість балів підраховуємо так: наявність індексу оцінюється одним балом, відсутність індексу – 0 балів, відсутність інформації про цей індекс – 0,5 бала. Маркування індексу в таблицях дискурс-портретів подані за допомогою дробу (наприклад, +/1). Наявність індексів у рівному обсязі або такому, що перевищує 70% (тобто не менше 28 балів), дозволяє говорити про високий ступінь харизматичності образу політичного лідера. Пропонуючи таку систему індексів, визначаємо, хто з політичних лідерів має максимальний набір харизматичних ознак, тобто може бути включений до харизматичної парадигми або, навпаки, виключений з неї.

Для встновлення того, який з набору індексів у дискурс-портреті політичного лідера є найбільш істотним для визначення сили його політичної харизми, кожному індексу в пропонованій парадигмі привласнено ваговий коефіцієнт діапазоном від 1 до 3, що відображає можливу градацію цієї ознаки за ступенем її виразності. Це стосується, насамперед, таких психологічних і індивідуальних компонентів дискурс-портрета, як емоційність, героїзм, еротична привабливість, театральність, закличність та ін. Індекси, які не можуть бути виражені градуально (наприклад, стать, релігійність, родинний стан), як правило, належать до біологічних і соціальних компонентів та оцінюються за їхньої наявності або відсутності в парадигмі (1/0). До базового коефіцієнта харизматичності додається її індивідуальний коефіцієнт, що маркується через другий знак дробу (наприклад, 1/3). Наприкінці колонки дискурс-портрета кожного політичного лідера наводяться показники базового й індивідуального коефіцієнтів їхньої харизматичності (наприклад, 37,5 – базовий; 49,5індивідуальний).

Отже, величина харизматичного коефіцієнта складається з базових індексів, які дозволяють віднести того або іншого лідера до харизматичного типу, а також індивідуальних індексів, що є визначальними в харизмі кожного з політиків. Зазначимо, що у групі німецьких харизматичних політичних лідерів максимальний набір базових та індивідуальних харизматичних індексів мають Адольф Гітлер (36,5/47,5), Отто фон Бісмарк (35,5/41,5) та Віллі Брандт (34,5/45,5). Вальтер Ульбріхт, у свою чергу, загалом не набирає необхідної кількості базових індексів (27,5), що свідчить про штучність його харизматичного образу. У групі українських харизматичних політичних лідерів максимальний набір базових та індивідуальних харизматичних індексів мають Б. Хмельницький (37,5/49,5), Н. Махно (37/49), І. Мазепа (36,5/45,5) і В. Чорновіл (36/42). Згадані політичні лідери обох націй є носіями сильної політичної харизми.

Отже, до універсальних рис особистості ХПЛ належать висока піднесеність та апелятивність мовлення, що зумовлено кризовою або революційною ситуацією. Контрастивні ознаки дискурсів ХПЛ у лінгвокультурах Німеччини та України визначаються специфікою західного індивідуального та слов’янського общинного типів ментальності, а також емоційною енергетикою, що виражається у характері сприйняття видатних лідерів своєї країни народом і фіксується у відповідних міфологемах. Як будь-яка ідеально-типова конструкція, образ харизматичного політичного лідера є моделлю, що не має буквальних аналогів у дійсності і відображає певну споглядацьку або дослідницьку позиції з їхнім індивідуальним ракурсом вивчення. Тому підкреслюємо, що розроблені дискурс-портрети німецького й українського харизматичного політичного лідера, безвідносно до оптимальності набору релевантних ознак, є релятивними і можуть бути доповнені іншими ознаками за умови зміни дослідницької епістеми. Перспективами подальшого дослідження особистостей ХПЛ у різних лінгвокультурах є вдосконалення запропонованої парадигми оцінювання харизматичних ознак політичної фігури завдяки включенню до неї сегментних та супрасегментнних параметрів мовлення, а також використання цієї парадигми для аналізу харизматики релігійного, академічного та акторського дискурсів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аршинов П. А. История махновского движения / Петр Андреевич Аршинов. – М.: Терра, 1996. – 496 с.

2. Волковинський В. Нестор Махно: легенда і реальність / Валерій Волковинський. – К.: Perlit production Ltd., 1994. – 262 с.

3. Вострякова Н. А. Коннотативная семантика и прагматика номинативных единиц русского языка: автореф. дис. … канд. филол. наук: спец. 10.02.01 “Русский язык” / Н. А. Вострякова. – Волгоград, 1998. – 22 с.

4. Додонов Р. А. Этническая ментальность: Опыт социально-философского исследования / Роман Александрович Додонов. – Запорожье: РА “Тандем-У”, 1998. – 192 с.

5. Донец П. Н. Основы общей теории межкультурной коммуникации: научный статус, понятийный апарат, языковой и неязыковой аспекты, вопросы этики и дидактики: [монография] / Павел Николаевич Донец. – Харьков: Штрих, 2001. – 386 с.

6. Зинев С. Н. Проблема влияния харизматических личностей на региональную политику в свете конфликтологической парадигмы / С. Н. Зинев // Актуальные проблемы политической регионалистики: сб. науч. ст. – Ставрополь: Изд-во СГУ, 2004. – Вып. 1. – С. 27–30.

7. Карасик В. И. Речевое поведение и типы языковых личностей / В. И. Карасик // Массовая культура на рубеже ХХ–XXI веков. Человек и его дискурс: сб. науч. тр. / Под ред. Ю. А. Сорокина, М. Р. Желтухиной. – М.: Азбуковник, 2003.– С. 24–45.

8. Крысин Л. П. Современный русский интеллигент: попытка речевого портрета / Л. П. Крысин // Русский язык в научном освещении. – 2001. – № 1. – С. 90–107.

9. Петлюченко Н. В. Харизматика: мовна особистість і дискурс: [монографія] / Наталія Володимрівна Петлюченко. – Одеса: Астропринт, 2009. – 464 с.

10. Потапова Р. К. Язык. Речь. Личность / Р. К. Потапова, В. В. Потапов. – М.: Языки славянской культуры, 2006. – 496 с.

11. Ухванова–Шмыгова И. Ф. Речевой портрет политического лидера: Новые подходы в рамках дискурс-исследований / И. Ф. Ухванова–Шмыгова // Respectus philologicus. – 2002. – № 1. – С. 24–40.

12. Черняк В. Д. Наброски к портрету маргинальной языковой личности / В. Д. Черняк // Русский текст: рос.-амер. журн. по рус. филологии. – СПб., 1994. – № 2. – С. 115–130.

13. Frobenius L. Paideuma. Umrisse einer Kultur und Seelenlehre / L. Frobenius. – Düsseldorf: Diederichs, 1953. – 113 s.

14. Jansen Ch. Otto von Bismarck: Modernität und Repression? Gewaltsamkeit und List. Ein absolutistischer Staatsdiener im Zeitalter der Massenpolitik / Ch. Jansen // Charismatische Führer der deutschen Nation. – München: R. Oldenburg Verlag, 2004. – S. 63–84.

15. Möller F. Heinrich von Gagern. Charisma und Charakter / F. Möller // Charismatische Führer der deutschen Nation. – München: Oldenbourg, 2004. – S. 43–62.

16. Nuss B. Das Faustsyndrom: ein Essay über die Mentalität der Deutschen / Bernard Nuss. – Bonn, Berlin: Boouvier, 1992. – 213 s.

17. Wolfrum E. Konrad Adenauer: Politik und Vertrauen / E. Wolfrum // Charismatische Führer der deutschen Nation. – München: R. Oldenburg Verlag, 2004. – S. 171–193.

18. Weber M. Wirtschaft und Gesellschaft. Grundriss der verstehenden Soziologie / Max Weber. – Paderborn: Voltmedia, 2006. – 1311 s.


Вербальні ефекти публічного виступу: когнітивно-риторичний ракурс (на матеріалі інавгураційних звернень Барака Обами та Віктора Януковича)

У статті розроблено когнітивно-риторичну методику виявлення ефектів, які виникають унаслідок вербалізації ідей, проголошених авторами промов. Лінгвокогнітивні процедури розкривають взаємодію теми виступу, її композиційного та вербального втілення у термінах силової динаміки й образ-схем, які репрезентують референти в інтенціональній і ситуативній перспективах. Риторичний аналіз зв’язку ідеї з етапами текстотворення дозволяє встановити її важливість для мовця.

Ключові слова: когнітивна риторика, промова, силова динаміка, образ-схеми.

 

В статье предложена когнитивно-риторическая методика выявления эффектов, возникающих в результате вербализации идей, заявленных авторами выступлений. Лингвокогнитивные процедуры раскрывают взаимодействие между темой, ее композиционным и вербальным воплощением в терминах силовой динамики и образ-схем, представляющих референты в интенциональной и ситуативной перспективах. Риторический анализ связи идеи с этапами текстопостроения позволяет определить ее важность для говорящего.

Ключевые слова: когнитивная риторика, выступление, силовая динамика, образ-схемы.

 

The article deals with the cognitive and rhetorical procedure of revealing the effects triggered by the verbal implementation of the ideas, proclaimed by an author. The cognitive procedures explain the interrelation of the topic, its compositional and verbal embodiment in terms of force dynamics and image schemas, which represent referents from the intentional and situational perspectives. The rhetorical analysis relates an idea to the stages of text-formation revealing its importance for the speaker.

Key words: cognitive rhetoric, public speech, force dynamics, image schemas.

 

Розвиток лінгвокогнітивних студій зумовлює переосмислення з нових позицій традиційних підходів до вивчення мови й дискурсу, що виявляється у формуванні новітніх дослідницьких напрямів: когнітивної граматики [14], когнітивної стилістики [11], когнітивної поетики [2, c. 18; 20, p. 119], когнітивної риторики [5, с. 182; 17, p. 445; 21, p. 239]. Остання синтезує постулати когнітивної семантики, яка вивчає загальні принципи осмислення людиною дійсності, уяви й мислення, і риторики, що пов’язує сприйняття, уяву й мислення з конкретними ситуаціями спілкування [17, p. 445].

Діяльність мовця у різних комунікативних умовах визначається риторичним ученням про п’ять етапів трансформації ідеї в слово. Це етапи відбору і попереднього аналізу теми з урахуванням очікуваної аудиторії (інвенція); лінеаризація змісту (диспозиція); його вербальна орнаментація (елокуція); запам’ятовування (меморіа) і відтворення (актіо) [1, с. 22]. Унаслідок стрімкого розвитку засобів поширення інформації діяльність ритора на двох останніх етапах текстотворення зазнала відчутних змін, що дає підстави для їх об’єднання в єдину – перформативну – стадію, адже відтворюючи текст, мовці все частіше покладаються не на пам’ять, а на технічні засоби.

Риторична схема текстотворення не лише реконструює послідовність діяльності автора, а й дозволяє виявити його ставлення до проголошуваних ідей. Найважливіші теми й аргументи вводяться на етапі інвенції, визначаючи загальну композицію тексту, відбір мовних одиниць і особливості його пред’явлення аудиторії. Залучення певної ідеї на етапі диспозиції зумовлює її втілення в композиції промови, створюючи побічні ефекти. Її вербалізація на етапі елокуції визначає відбір номінативних засобів відповідної семантики в окремих блоках тексту, формуючи локальні ефекти. Найбільш поверхневий спосіб реалізації ідеї пов’язаний із перформативним етапом, на якому вживання мовних одиниць зорієнтовано на ситуацію проголошення промови.

Для виявлення впливу на текстове втілення проголошених ідей довербальних етапів інвенції та диспозиції, що передують елокуції, спираємося на задіяні у когнітивно-риторичних розвідках концептуальні структури: силову динаміку [17, p. 444], яка відображає внутрішній стан суб’єкта, тобто його інтенції, й образ-схеми [21, p. 239], що відбивають зовнішній, або ситуативний, етап діяльності. Внутрішній стан Агоніста як фокальної сили і спрямованого проти нього Антагоніста пояснюється у теорії силової динаміки тенденцією до руху або спокою, чи у більш загальних термінах – до діяльності або бездіяльності [19, p. 413]. Ситуативна реалізація інтенцій відображена дослідницьким апаратом образ-схем [13, p. 116], які формалізують відношення між об’єктами у різних ракурсах: соматичному, тобто стосовно тіла; перцептивному, пов’язаному зі сприйняттям; топологічному, який виявляється у просторовій локалізації референтів; динамічному, що поєднує рух і сили [4, с. 130]. Так, образ-схема протидія, сформована під впливом досвіду зіткнення двох центрів сили, внаслідок чого жодна з них не може рухатися далі [13, p. 46], відбиває взаємодію між Агоністом та Антагоністом з однаковою тенденцією до руху; ПРИМУШЕННЯ, яке репрезентує досвід переміщення під впливом зовнішніх сил [13, p. 45], зосереджує увагу на Агоністові з домінуванням руху; ПЕРЕШКОДА, утворена силовим вектором, що зупиняється або змінює траєкторію внаслідок зіткнення з перепоною [13, p. 45], акцентує роль Антагоніста з тенденцією до спокою.

Відповідно, мета статті полягає у виявленні мовленнєвих ефектів, які виникають унаслідок вербалізації ідей, проголошених авторами промов, а її завдання – у розробці й апробації методики, що дозволяє розкрити засоби творення відповідних ефектів.

Згідно з риторичними етапами текстотворення, пропонована методика передбачає три основні етапи аналізу. Перший – дефініційний – пов’язаний з інтенцією і спрямований на концептуальне моделювання словникових дефініцій одиниць на позначення висловлених ідей, що дозволяє отримати когнітивні визначення, які розкривають спосіб сприйняття носієм мови певної сутності [9, p. 67]. Другий – диспозиційний – передбачає аналіз втілення закладеної на етапі інвенції ідеї в композиції тексту в цілому та його окремих блоках. Третій – елокутивний – полягає у виявленні засобів відображення задекларованої ідеї в окремих блоках тексту. Додатковий – перформативний етап – пов’язаний з установленням можливої залежності композиції виступу та вибору мовних засобів від умов його репрезентації, що, наприклад, спостерігаємо в поділі інавгураційного звернення В. Ющенка на дві частини: елітарну, виголошену в парламенті, та публічну, зачитану на головній площі столиці [6, с. 173].

Розглянемо можливості пропонованої методики на прикладі втілення ідей смиренності й відповідальності в інавгураційних зверненнях американського президента Барака Обами та українського лідера Віктора Януковича. Новий очільник США поєднує смиренність із конкретними виявами відповідальності, а саме: вирішенням проблем, які постали перед нацією, та шануванням зусиль попередніх поколінь: “I stand here today humbled by the task before us, grateful for the trust you have bestowed, mindful of the sacrifices born by our ancestors [23]. У промові українського президента смиренність взаємодіє з загальним розумінням відповідальності, про що у вступі свідчать відповідні іменники: “Що я відчував, тримаючи руку на святому Пересопницькому Євангелії? Відповідальність і смиренність. Перед народом України, який у ході вільного волевиявлення віддав за мою кандидатуру більшість голосів. Перед Всевишнім, волею якого я вступаю на посаду Глави Української держави в такий непростий для неї час [22].

На першому – дефініційному – етапі встановлюємо, що у визначенні англійської лексеми humble (смиренний), яка позначає не горду чи зверхню людину (not proud or haughty) [16, p. 605], заперечення not обмежує перцептивну помітність особи, про що свідчить походження слів proud та haughty від одиниць зі значенням висоти [16, p. 1001, 571]. Водночас українське слово смиренний іменує людину, яка усвідомлює свою мізерність, нікчемність і позбавлена гордовитості [8, с. 404], тобто відбиває її незначний розмір (мізерність) і нездатність до вияву певної риси характеру (позбавлений гордовитості). Наведені дефініції свідчать, що носії англійської та української мов пов’язують смиренність з обмеженою перцептивною помітністю людини та з відсутністю у неї сило-динамічної тенденції до руху, що виявляється у її ситуативній співвіднесеності з ціллю зовнішніх сил.

Концептуальні структури, що репрезентують семантику одиниць на позначення відповідальності, акцентують помітність і активність особи. У тлумаченні українського іменника відповідальність як обов’язку відповідати за певну ділянку роботи, справу, за чиїсь дії, вчинки, слова [7, с. 620] сема ‘обов’язок’ відбиває зовнішній вплив на суб’єкта, зображаючи його як ціль ПРИМУШЕННЯ, а семи ‘дії’ та ‘вчинки’ вказують на Агоніста з тенденцією до помірного руху, позначеного гіперсемою ‘звітуватися про свої дії’. Іншими словами, відповідальність виявляє зв’язок із двома складниками “Я”, виокремленими автором теорії силової динаміки: центральним, схильним до діяльності, і периферійним, який гальмує ці бажання [19, p. 460]. Ті ж концептуальні структури активовані англійськими одиницями grateful “вдячний” і mindful “той, що пам’ятає”, які в промові Б. Обами відбивають конкретні аспекти відповідальності. Сема ‘want у визначенні прикметника grateful як бажання віддячити за те гарне, що зробила людина (feeling that you want to thank someone) [15, p. 707], зображає мовця як Агоніста з тенденцією до руху, тобто акцентує не дії, а інтенції. Як ціль ПРИМУШЕННЯ, особа постає у тлумаченні прикметника mindful, який характеризує того, хто пам’ятає про певне правило або факт, і враховує його, ухвалюючи рішення (remembering a particular rule or fact and thinking about it) [15, p. 1045]. Попри позначення відповідальності у виступах двох президентів різними словами, аналіз дефініцій свідчить, що для носіїв обох мов ця ідея асоціюється з зовнішніми обмеженнями активності суб’єкта, співвідносного з джерелом сили або рухомим об’єктом.

На другому – диспозиційному – етапі аналізу виявляємо втілення ідей смиренності й відповідальності у загальній композиції інавгураційних звернень. Крім вступу, який виконує інтегративну функцію, решта блоків промови Б. Обами присвячена чотирьом основним темам: 1) світовій економічній кризі; 2) історії країни та планам на майбутнє; 3) внутрішнім і зовнішнім викликам; 4) пошуку натхнення для подальшого розвитку. На концептуальному рівні блоки економічної кризи й викликів структуровані відношеннями сили, а історія країни та подальший розвиток – образ-схемою ШЛЯХ, яка репрезентує рух. На загальному тлі динамічних відношень ефект смиренності формується, з одного боку, швидшим, порівняно з діями президента, поширенням економічної кризи, а з іншого, домінуванням руху НАЗАД, який асоціюється з минулим [12, p. 219].

Відповідальність як рівновага між внутрішньою тенденцією до руху й зовнішніми обмеженнями домінує в трьох основних блоках промови В. Януковича: перформативному, в якому обґрунтовано легітимність новообраного лідера (не має відповідника у виступі американського президента); дескриптивному, де описано стан суспільства, який змушує політика до дії; декларативному, в якому міститься низка пропозицій щодо подальшого розвитку країни, позиціонуючи мовця як джерело сил і траєктор, що просувається ВПЕРЕД.

Указані особливості композиції промов, закладені на концептуальному рівні, розкриваються в окремих текстових блоках мовними одиницями. Їхню роль у формуванні ефектів смиренності й відповідальності встановлюємо на третьому – елокутивному – етапі аналізу.

Домінування смиренності відбивається у всіх блоках промови Б. Обами мовними засобами на позначення перцептивних і динамічних відношень. Його непомітність відображена у вступі займенниками й квантифікаторами. Основний засіб творення ефекту смиренності – невелика кількість вживань займенника I, який виокремлює мовця як фокальну силу, тобто співвідносить його з Агоністом, що має тенденцію до руху. Новообраний президент використовує цю одиницю лише тричі: у двох перших висловленнях інтродуктивного блоку вона позначає лідера, вдячного народові (I stand here today humbled by the task before us, grateful for the trust you have bestowed) та попереднику (I thank President Bush for his service to our nation, as well as the generosity and cooperation he has shown throughout this transition), а в дескриптивному блоці – акцентує увагу на президентові, який переконує націю в реальності кризи: “Today I say to you that the challenges we face are real”. У наведених висловленнях фокальна функція займенника додатково нівелюється предикатами, які подають американського лідера як ціль зовнішнього впливу, посилюючи ефект смиренності. У першому твердженні мовець співвідноситься з ціллю зовнішніх сил, представлених завданнями, що постали перед нацією (the task before us), і сподіваннями народу (the trust). У дескриптивному блоці виокремлювальна функція займенника нейтралізована присудком face “стикатися”, який подає президента як ціль силового тиску. У кінці цього блоку ефект смиренності посилюється предикатом will be met: його пасивна форма виводить президента, який обіцяє подолати кризу, за межі фокусу уваги: “But know this, America they will be met”.

Квантифікативні фрази створюють враження смиренності внаслідок зарахування новообраного лідера до сукупностей, формалізованих образ-схемами МАСА, ЗЛІЧУВАНІСТЬ і МНОЖИНА, які репрезентують образи, отримані з різної відстані [3, c. 571]. В інтродуктивному блоці враження про смиренність Б. Обами формується його включенням до МНОЖИНИ, утвореної сорока чотирма американськими президентами, які прийняли присягу: “Forty-four Americans have now taken the presidential oath”. Упродовж усього тексту вказаний ефект підтримується семою ‘кількості’ в значенні об’єднувального займенника we, який посилює почуття належності до цінностей, спільних для аудиторії та ритора [18, p. 53]. У цій промові, включаючи мовця до практично безмежної народної МАСИ, об’єднувальне “ми” зрівнює його з аудиторією, нівелюючи перцептивну помітність: “At these moments, America has carried on not simply because of the skill or vision of those in the high office, but because we the people have remained faithful to the ideas of our forebears, and true to our beginning documents”.

Найчастотнішим динамічним засобом творення враження про смиренність американського президента є звернення в основних блоках виступу до минулого, яке в інавгураційних промовах стверджує спільні цінності [10, p. 209], а в аналізованому виступі акцентує рух НАЗАД [12, p. 219] внаслідок повторення іменників на позначення засновників держави (forefathers, ancestors, father of our nation), одиниць із префіксом re-, який активує образ-схему ЦИКЛ, імплікуючи орієнтацію на загальнонаціональні цінності: “We remain a young nation; The time has come to reaffirm our enduring spirit; In reaffirming the greatness of our nation, we understand that greatness is never a given; We remain the most prosperous, powerful nation on Earth”.

На відміну від звернення президента Обами, у промові В. Януковича, над яким не тяжіє авторитет попередників, домінує ідея відповідальності, пов’язана з координатами ТУТ і ПОПЕРЕДУ. Український президент постає як ціль силового впливу лише в інтродуктивному й перформативному блоках, а також в окремому висловленні заключної частини. Позначивши у вступі свій внутрішній стан іменником смиренність, В. Янукович знову повертається до цієї ідеї в перформативному блоці, де, доводячи свою легітимність, випускає засоби самореференції на користь збірних іменників світ, народ і спільнота, які апелюють до авторитетів, представлених МНОЖИНАМИ різного обсягу: “Увесь світ визнав їх демократичність. Український народ сказав своє слово, і міжнародна спільнота підтвердила, що Україна – вільна держава”.

Для посилення ідеї відповідальності у наступному – дескриптивному – блоці президент описує стан країни, який змушує його до дій. Із цією метою сило-динамічна тенденція до спокою у державного кошторису (відсутність державного бюджету) і розваленої економіки (розвалена економіка) протиставлена схильності до збільшення колосальних боргів, бідності й корупції: “Країна перебуває у вкрай складній ситуації – відсутність державного бюджету на поточний рік, колосальні борги по зовнішніх запозиченнях, бідність, розвалена економіка, корупція – ось далеко не повний перелік бід, з яких складається українська реальність”. На тлі описаного стану речей дієслово врятувати у наступному абзаці позиціонує президента як ПЕРЕШКОДУ, спрямовану проти руху держави УНИЗ, позначеного іменником колапс, а словосполучення вивести на шлях прискореного розвитку – як схильного до руху Агоніста, котрий як джерело ПРИТЯГАННЯ забезпечить розвиток країни: “Попри це, я вважаю, що державу можна не лише врятувати від соціально-економічного колапсу, але й швидко вивести на шлях прискореного розвитку”.

Ідея відповідальності визначає зміст і будову декларативного блоку промови, у якому В. Янукович формулює три ключові завдання: відновлення й реформування країни; вибір шляху її подальшого розвитку; досягнення рівня розвинених держав.

Відповідальність президента у блоці про відбудову й реформування України виявляється у врахуванні ролі трьох суспільних сил, які одночасно сприяють його діяльності й обмежують її: уряду, парламенту й місцевого самоврядування. Президентське бачення їхньої ролі у розвитку країни відображується окремими мовними одиницями. Кабінет Міністрів, який планується перетворити на команду професіоналів, тобто в Агоніста з тенденцією до руху, протиставлений політичним діячами попередньої влади, співвідносним із ціллю ПРИМУШЕННЯ: “Першочергове завдання на цьому шляху – реформування системи влади і, перш за все, Кабінету Міністрів, перетворення його у команду професіоналів, а не “політичних офіціантів”. Парламент зображено як ціль вербального ПРИМУШЕННЯ предикатом закликаю (я закликаю Верховну Раду підтримати мої зусилля), а міцна опозиція подана дієсловом повинна як джерело управлінського ПРИМУШЕННЯ: “Це – місце для сильної опозиції, яка повинна контролювати дії Уряду і Президента”. Водночас прикметник стабільна зображає парламентську більшість як джерело ПРИТЯГАННЯ у висловленні: “Це – місце для сильної і стабільної парламентської більшості”. Місцева й судова влада, а також Конституція схарактеризовані прикметником невідкладний як ціль ПРИМУШЕННЯ з боку парламенту, покликаного їх реформувати: “Така співпраця матиме вирішальне значення для невідкладного реформування влади, судочинства, внесення змін до Конституції.

Тема подальшого розвитку держави складається з трьох мікротем, присвячених підготовчому етапу, пов’язаному зі створенням умов для швидкого економічного відродження; подальшого прогресу; просуванню до кінцевої мети, представленої рівнем розвинених держав.

Ідея створення умов для економічного прогресу втілюється співвіднесенням парламенту й уряду з джерелом УСУНЕННЯ ПЕРЕШКОДИ для подальшого розвитку держави, на що вказує група присудка розчистить дорогу: “Ефективна співпраця між Президентом, Парламентом і Урядом розчистить дорогу до швидкого економічного прогресу”.

У частині промови, присвяченій подальшому прогресу країни, відповідальність президента виявляється у заклику до просування ВПЕРЕД, до постіндустріального суспільства зразка ХХІ століття, а не НАЗАД, до первинного накопичення капіталу як початкової точки розвитку: “Багато наших проблем виникли через те, що замість того, аби рухатися до постіндустріального суспільства зразка ХХI століття, ми пішли шляхом первісного накопичення капіталу”. Проте образу відповідального політика мало личить заклик до конкуренції з розвиненими економіками світу, які мають більшу сило-динамічну тенденцію до руху, ніж Україна з її схильністю не лише до спокою, а й до розладу: “Відповідно, ми зможемо конкурувати в сучасному світі лише за умови, якщо впритул займемося індустрією знань”. Схоже враження недовіри викликає пропозиція наздогнати розвинені країни, у чому сумнівається навіть сам мовець, заявляючи про складність такого завдання: “Я розумію, що наздогнати індустріально розвинені країни вкрай складно. Однак можливо. Для цього Україні потрібна стратегія інноваційного поступу і така стратегія нашою командою розроблена”. Вказаний ефект часто викликаний тим, що стратегія інноваційного розвитку, позиціонована як джерело руху і не деталізована в промові, має менший динамічний потенціал, ніж розвинені держави.

У заключній частині інавгураційної промови В. Янукович знову повертається до ідей відповідальності й смиренності. Відповідальність, утілена у запевненнях виконати всі обіцянки, розкриває внутрішню тенденцію президента рухатися назустріч народові: “Вступаючи на посаду Глави Української держави, я хочу сказати народу України, що всі мої обіцянки, дані йому, будуть виконані”. Перший крок у цьому напрямі передбачає скорочення витрат на управління й утримання секретаріату Голови держави, де мовець позиціонує себе як джерело ПЕРЕШКОДИ для свого оточення, що викликає недовіру: малоймовірно, що відповідальний політик створюватиме перепони, які гальмують тенденцію до руху у виконавців поставлених завдань: “Враховуючи катастрофічну ситуацію з державними фінансами, ми зробимо це за рахунок скорочення витрат на бюрократичну систему і почнемо з себе. Одним з моїх перших Указів на посту Президента України буде указ про скорочення видатків на Секретаріат Президента та інших структур”. У заключній частині промови смиренність президента виявляється у саморепрезентації як цілі зовнішнього впливу, коли він звертається за підтримкою до народу, міжнародної спільноти й Всевишнього: “Я розраховую на вашу підтримку, а також на підтримку міжнародної спільноти, яка прагне бачити нашу країну сильною і стабільною. І хай у цьому праведному устремлінні нам допоможе Господь!

Отже, застосування методики когнітивно-риторичного аналізу з залученням силової динаміки й апарату образ-схем дозволило виявити способи формування ефектів смиренності й відповідальності в інавгураційних зверненнях американського й українського президентів. Встановлено, що смиренність Б. Обами закладена на етапі інвенції, тобто вибору теми, бо визначає будову всього виступу й вживання одиниць, які співвідносять його з МНОЖИНАМИ, ціллю зовнішнього впливу і рухом НАЗАД упродовж двохсотлітньої історії Америки. У зверненні В. Януковича ідея смиренності відноситься до етапу елокуції, тобто орнаментації виступу, про що свідчить її фрагментарне триразове позначення: відповідним іменником на початку промови, відсутністю засобів самореференції у перформативному блоці й зверненням за підтримкою у заключній частині. Натомість у промові українського президента з інвенцією пов’язана ідея відповідальності, яка в очах народу, що прагне стабільності, створює сприятливий образ нового лідера завдяки його саморепрезентації як Агоніста з тенденцією до руху і як джерела сил. Перспективи дослідження вбачаємо у застосуванні запропонованої методики до аналізу текстового втілення інших ідей із метою формування когнітивно-риторичної теорії виявлення вербальних ефектів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Безменова Н. А. Очерки по теории и истории риторики / Наталья Александровна Безменова. – М.: Наука, 1991. – 215 с.

2. Воробйова О. П. Когнітивна поетика: здобутки і перспективи / О. П. Воробйова // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. – 2004. – № 635. – С. 18–22.

3. Лакофф Дж. Женщины, огонь и опасные вещи: Что категории языка говорят нам о мышлении / Джордж Лакофф. – М.: Языки славянской культуры, 2004. – 792 с.

4. Потапенко С. І. Структура заголовків англомовних газетних повідомлень: досвід лінгвокогнітивного аналізу / С. І. Потапенко // Вісник Київського лінгвістичного університету. Серія Філологія. – 2003. – Т. 6. – № 1. – С. 128–135.

5. Потапенко С. И. Загадочный Обама: когнитивно-риторический анализ выступлений американского президента / С. И. Потапенко // Культура народов Причерноморья. Язык и мир. – 2009. – № 168. – Т. 2. – С. 182–184.

6. Потапенко С. И. Интегративная функция инаугурационных обращений Барака Обамы и Виктора Ющенко: лингвориторический аспект / С. И. Потапенко // Функциональная лингвистика. – Симферополь, 2010. – № 1. – Т. 2. – С. 172–174.

7. Словник української мови: у 11-ти томах. – К.: Наукова думка, 1970. – Т. 1. – 800 с.

8. Словник української мови: у 11-ти томах. – К.: Наукова думка, 1978. – Т. 9. – 918 с.

9. Bartmiński J. Aspects of Cognitive Ethnolinguistics / Jerzy Bartmiński. – L., Oakville: Equinox, 2009. – 250 p.

10. Campbell K. K. Inaugurating the presidency / K. K. Campbell, K. H. Jamieson // Form, Genre, and the Study of Political Discourse. – Columbia: Univ. of South Carolina Press, 1986. – P. 203–225.

11. Cognitive Stylistics: Language and Сognition / Еd. E. Semino, J. Culpeper. – Amsterdam: John Benjamins, 2002. – 335 p.

12. Evans V. The Structure of Time / Vyvyan Evans. – Amsterdam: John Benjamins, 2004. – 286 p.

13. Johnson M. The Body in the Mind: The Bodily Basis of Meaning, Imagination, and Reason / Mark Johnson. – Chicago: The Univ. of Chicago Press, 1987. – 233 p.

14. Langacker R. W. Foundations of Cognitive Grammar / Ronald W. Langacker. – V. 1.: Theoretical Prerequisites. – Stanford: Stanford Univ. Press, 1987. – 516 p.

15. Longman Dictionary of Contemporary English: New Edition. – Harlow: Longman, 2003. – 1950 р.

16. Merriam-Webster’s Collegiate Dictionary. – Springfield (Mass.): Merriam-Webster Inc, 2003. – 1622 p.

17. Oakley T. Force-dynamic dimensions of rhetorical effect / T. Oakley // From Perception to Meaning: Image Schemas in Cognitive Linguistics. – B., N. Y.: Mouton de Gruyter, 2005. – P. 444–473.

18. Perelman Ch. The New Rhetoric: A Treatise on Argumentation / Ch. Perelman, L. Olbrechts-Tyteca. – Notre Dame: Univ. of Notre Dame Press, 1969. – 566 p.

19. Talmy L. Force Dynamics in Language and Cognition / L. Talmy // Concept Structuring Systems. – Cambridge (Mass.): The MIT Press, 2000. – Vol. 1. – P. 409–470.

20. Tsur R. Deixis in literature: What isn’t cognitive poetics? / R. Tsur // Pragmatics and Cognition. – 2008. – Vol. 16. – № 1. – P. 119–150.

21. Turner M. Reading Minds: The Study of English in the Age of Cognitive Science / Mark Turner. – Princeton: Princeton Univ. Press, 1991. – 236 p.

ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Виступ Президента України Віктора Януковича у Верховній Раді України. – Режим доступу: president.gov.ua/news/16600.html

2. Obama B. Inaugural Address. – Режим доступу: www.presidency.ucsb.edu/ws/ index.php?pid=44


Змінені стани свідомості як текстовий феномен: досвід лінгвопсихологічного аналізу

У статті проаналізовано явище змінених станів свідомості в художній семантиці з позицій лінгвопсихології. Розглянуто проблеми онтологічного й гносеологічного статусу змінених станів свідомості; запропоновано методику їх аналізу в художньому тексті; виявлено особливості художнього втілення змінених станів свідомості, індукованих зовнішніми та внутрішніми чинниками.

Ключові слова: змінені стани свідомості, образ, лінгвопсихологія.

 

В статье анализируется явление измененных состояний сознания в художественной семантике с позиций лингвопсихологии. Рассматриваются проблемы онтологического и гносеологического статуса измененных состояний сознания; предлагается методика их анализа в художественном тексте; выделяются особенности художественного воплощения измененных состояний сознания, индуцированных внешними и внутренними факторами.

Ключевые слова: измененные состояния сознания, образ, лингвопсихология.

 

This article deals with altered states of consciousness in literary semantics from a combined linguistic and psychological perspective. It deals with the problems of ontological and gnosiological aspects of altered states of consciousness. The author suggests a methodology of analysis, elicits the means of representating altered states of consciousness induced by internal and external factors.

Key words: altered states of consciousness, image, linguopsychology.

 

Одним із основних понять студій художньої семантики, інтерес до якого не вщухає, є образ. Останній тривалий час пов’язували насамперед із лінгвальними засобами його втілення, серед яких особливе місце займали тропи - образні засоби, які ґрунтуються на перенесенні значення, семантичному зсуві. Саме вони вважались основною характеристикою художнього тексту, яка й визначає специфіку художньої образності. Результати наукових розвідок у межах когнітивних досліджень художнього тексту, зокрема когнітивної поетики, зумовили переосмислення традиційних поглядів на природу художнього образу та дозволили частково пояснити його відмінність від конвенційних образів, укорінених у повсякденній свідомості [1; 9]. Наразі стає зрозумілим, що специфіка художнього образу пов’язана з особливістю когнітивних процесів, залучених у його породженні та сприйнятті. Це пояснює підвищений інтерес до психологічних аспектів художнього тексту. При цьому значна увага зосереджується на особливостях втілення емоцій, про що свідчить виокремлення досліджень емоційних концептів в окрему галузь - когнітивну емотіологію [3]. Проте існує набагато ширший спектр текстових явищ, пов’язаних із психічною діяльністю людини. Серед останніх особливе місце займають змінені стани свідомості (далі – ЗСС).

Актуальність статті визначається загальною спрямованістю сучасних філологічних студій на вивчення засобів відображення когнітивних і емоційних процесів у художній семантиці. Аналіз ЗСС у художньому тексті є важливим для поглиблення уявлень про механізми породження художньої образності та пояснення її відмінностей від конвенційних образів, притаманних повсякденній свідомості.

Предметом вивчення є семантичні та стилістичні особливості репрезентації ЗСС у сукупності словесних і персонажних образів художнього тексту.

Мета дослідження полягає у виявленні специфіки втілення ЗСС в образній системі художнього тексту шляхом семантичного та контекстуально-інтерпретаційного аналізу. Зазначена мета передбачає вирішення таких завдань:

- сформулювати визначення ЗСС і окреслити напрями їх вивчення в аспекті семантики художнього тексту;

- встановити критерії ідентифікації вербальних маркерів ЗСС;

- запропонувати підхід до аналізу художнього тексту крізь призму ЗСС;

- виокремити засоби художнього втілення ЗСС, індукованих зовнішніми та внутрішніми факторами.

Звернення до таких явищ, як ЗСС в аспекті художньої семантики, безумовно, передбачає залучення теоретичних засад психології, зокрема лінгвопсихологічного підходу до аналізу художнього тексту, предметом дослідження якого є засоби вербалізації та особливості концептуалізації психічних та психологічних явищ у тексті. Цей підхід з’явився недавно та розвивається в межах мовознавчої школи, очолюваної професором В. Дем’янковим. У рамках цього напряму лінгвопсихологія трактується як наука, об’єктом вивчення якої є людська ментальність, семантика термінів людської духовності крізь призму мови [5, с. 29]. Саме на засадах лінгвопсихології можлива розробка методики аналізу ЗСС, втілених у художньому тексті. Так, виділення фрагментів, що містять описи ЗСС, відбувається на основі ідентифікації чинників ЗСС і симптомів, які супроводжують ці стани. Пошук таких ідентифікаторів базується на даних психології [4; 6; 8] і лінгвістики змінених станів [7]. На другому етапі шляхом контекстуально-інтерпретаційного аналізу здійснюється виокремлення засобів вербального втілення ЗСС в образній системі художнього тексту.

У психології ЗСС трактуються як нетривалі непатологічні психосоматичні стани, які виникають у психічно здорових людей під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів [6, с. 6]. Ці стани суб’єктивно розпізнаються самою людиною чи стороннім спостерігачем як відхилення від нормального стану [6, с. 5]. ЗСС можуть супроводжуватися такими характерними симптомами: змінами перебігу розумових процесів; порушенням відчуття часу; втратою контролю над власною емоційною сферою; викривленням сприйняття образу власного тіла; перекрученням смислу й значення; відчуттям відродження; підвищеною чутливістю до навіювання [6, c. 6–11].

У людській діяльності ЗСС можуть відігравати позитивну й негативну роль. З одного боку, вони забезпечують нормальне функціонування психіки та допомагають людині адаптуватися до зовнішнього середовища. Серед таких позитивних функцій виділяють психотерапевтичну, соціальну та функцію отримання нового досвіду [6, с. 10–12; 4, с. 65]. З іншого боку, ЗСС можуть мати і дезадаптивне вираження, наприклад, зняття внутрішньої напруги шляхом приймання наркотиків чи алкоголю [6, с. 11].

Особливостями ЗСС є їх культурна й історична зумовленість, оскільки різні культури по-різному розглядають такі стани [8, с. 4]. У західній традиції ЗСС сприймаються з певним острахом. Водночас у культурі індіанців Південної Америки вони схвалюються соціумом та індукуються для виконання певних ритуалів [2]. Фактори, які викликають такі стани, можна розділити на внутрішні та зовнішні. До перших належать надзвичайні ситуації, психотропні засоби, сенсорна ізоляція. Прикладами других можуть бути медитація, творчий акт тощо [6, с. 6–7; 8, с. 5–6]. Розглянемо особливості художнього втілення та специфіку перебігу ЗСС, індукованих зовнішніми та внутрішніми чинниками.

Наведений нижче приклад художнього втілення ЗСС у романі В. Голдінга “Lord of the Flies” є художньою реконструкцією ЗСС, зумовлених зовнішніми факторами: Ralph said nothing more, but waited while the procession came nearer. The chant was audible but at that distance still wordless. […]. The gutted carcass of a pig swung from the stake, swinging heavily as the twins toiled over the uneven ground. The pigs head hung down with gaping neck and seemed to search for something on the ground. At last the words of the chant floated up to them, across the bowl of blackened wood and ashes Kill the pig. Cut her throat. Spill her blood” [10, p. 60].

Зміна сприйняття дійсності персонажами роману виникає внаслідок “постійної повторюваної, монотонної стимуляції” [6, с. 8]. Полювання та вбивство тварини перетворюється на ритуал, який супроводжується відповідними діями, зокрема хоровим повторенням набору фраз, що зумовлює груповий транс. Основним засобом втілення ЗСС в аналізованому фрагменті є використання мовних одиниць на позначення сенсорних відчуттів людини. Їх вживання породжує перцептивний образ. Так, монотонний ритм, який супроводжує дії персонажів, створюється на основі аудитивних образів, які виникають унаслідок використання слів chant, audible, а також передається за допомогою зображення руху процесії: swung, swinging. Пульсація ритму (його прискорення та уповільнення) стає домінантним засобом утілення ЗСС персонажів у наведеному прикладі. Максимальне прискорення ритму на фонетичному рівні досягається вживанням слів, які містять короткі голосні /Ι/, /Λ/ (Kill the pig. Cut her throat. Spill her blood). На рівні синтаксису цьому сприяють короткі наказові речення.

Проілюструємо особливості вербалізації ЗСС, спричинені внутрішніми факторами, у наступному прикладі. Фрагменти, що аналізуються, присвячені опису творчої особистості Вінсента ван Гога в романі І. Стоуна “Lust for Life”. Аналіз цього твору дозволяє виокремити три основні етапи ЗСС, зумовлені творчим актом (створення картини): 1) свідоме намагання митця увійти в ЗСС; 2) переживання ним такого стану; 3) вихід зі ЗСС, що завершується поверненням до нормального стану свідомості або ж виникненням патологічного хворобливого стану. Перший етап можна підтвердити таким прикладом: Vincent knew that to attain the high yellow note which dominated his Arleasian canvases he had to be on edge, strung up, throbbingly excited, passionately sensitive, his nerves rasped raw. If he allowed himself to get into that state, he could paint again as brilliantly as he had before. But the road led to destruction [12, p. 438].

Намагання художника отримати ідеальний колір (to attain the high yellow note) пов’язане з досягненням крайнього вияву почуттів. Семантичне напруження є результатом використання прийому градації (on edge, strung up, throbbingly excited, passionately sensitive, his nerves rasped raw). У цьому ж уривку міститься й попередження про небезпеку ЗСС, що можуть спричинити руйнацію особистості.

У наступному фрагменті представлено ЗСС як стимул творчості, наприклад: His powers came back; his sense of the universal rhythm of nature, his ability to smash off a large canvas in a few hours and flood it with glaring, brilliant sunshine. Each day saw a new picture created; each day saw a rise in his emotional gauge. He painted thirty seven canvases without a pause [12, p. 439].

У момент творчого піднесення, що супроводжується ЗСС, художник відчуває надзвичайну наснагу. Зниження свідомого контролю стає причиною вираження більш інтенсивних, ніж у нормальному стані, емоцій [6, с. 6]. Митець здатний творити дива, з кожним днем досягаючи більшого ефекту. Сила впливу картин персонажа підкреслюється за допомогою метафори flood it with glaring, brilliant sunshine. Семантичне напруження досягається шляхом використання паралельних безсполучникових конструкцій. Незвична енергійність художника виражається за допомогою мовних одиниць smash off, flood, rise, які містять семи ‘violently’, ‘noisilylarge number of something, increase’, пов’язані з відхиленням від норми.

Водночас ЗСС не можуть бути довготривалими, оскільки це призводить до фізичного й емоційного виснаження. Наприклад: One morning he awoke feeling lethargic. He could not work. He sat on a chair. He stared at a wall. He hardly moved all through the day. The voices came back to his ears and told him queer, queer tales [12, p. 439].

У наведеному прикладі спостерігаємо деструктивні наслідки ЗСС. Відбувається редукція емоційної активності [6, с. 6], що втілюється шляхом уживання дієслів, які позначають відсутність здатності до дії, уповільнену реакцію (could not, stared, hardly moved). Прикметник lethargic, який містить семи ‘no energy, no interest’ (відсутність енергії, відсутність інтересу), передає знижений рівень емоційності. Змінюється й ритмічна побудова фрагмента: уповільнення темпу пов’язане з використанням паралельних синтаксичних конструкцій.

Наступним прикладом виникнення ЗСС під впливом внутрішніх психічних факторів є фантазування, замріяність (з англ. – daydreaming). Опис такого стану є одним з найпоширеніших у художніх текстах. Проілюструємо його втілення на прикладі з роману Д. Лоджа “The British Museum Is Falling Down”: Thus it was that as he opened his eyes one November morning, and focused them blearily on the sick rose, three down and six across, on the wallpaper opposite his bed, Adam was simultaneously reminded that he was twenty-five years of age, and would soon be twenty-six, that he was a postgraduate student preparing a thesis which he was unlikely to complete in the third and final year of his scholarship, that he was unpleasant married with three young children, that one of them had manifested an alarming rash the previous evening, that his name was ridiculous, that his leg hurt, that his decrepit scooter had failed to start the previous morning, that he had just missed a first-class degree because of a bad Middle English paper, that his leg hurt, that at his primary school he had proved so proficient in the game of who-can-pee-highest-up-the-wall of the boys’ outside lavatory that he had wetted the biretta of the parish priest who happened to be visiting the playground on the other side of the wall at the time, that he had forgotten to reserve any books at the British Museum for this morning’s reading, that his leg hurt, that his wife’s period was three days overdue, and that his leg hurt [11, p. 7–8].

Цей уривок є зав’язкою роману та першим знайомством читача з головним персонажем твору. Адам невдоволений своїм життям, оскільки не має змоги його контролювати та займатися улюбленою справою через скрутне фінансове становище. Поринувши у власні думки, він згадує родину, роботу та дитинство. Змінений стан свідомості виражено, насамперед, синтаксичними засобами. Наведений уривок є одним реченням, яке складається з низки переліків, не пов’язаних між собою за смислом, що уможливлює зображення плутанини думок персонажа. Адам одночасно згадує проблеми, пов’язані з написанням наукової роботи, дітьми, поломкою скутера, своїми дитячими витівками. Уже на початку роману закладаються сигнали адресованості, які мають важливе значення для інтерпретації твору. Ніби між іншим згадується основна причина тривоги Адама - можлива вагітність його дружини. Водночас асоціації та спогади персонажа лише видаються хаотичними. Увагу читача привертає повторювання фрази “нога у нього боліла” (his leg hurt) посередині та наприкінці уривка. Постійний біль і згадка про проблему, пов’язану з появою дитини, стають поштовхом для виходу персонажа зі зміненого стану свідомості та змушують повернутися в реальний світ.

Отже, змінені стани свідомості як частина образної системи художнього тексту є художнім утіленням альтернативних форм свідомості у сукупності вербальних і персонажних образів. Основним засобом втілення ЗСС є зміна звичного ритму сприйняття персонажем дійсності. Уповільнення чи прискорення такого ритму відображується шляхом експресивності синтаксичної організації художнього тексту (використання паралельних і безсполучникових конструкцій, перелічення, повтору тощо), а також семантики мовних одиниць. Аналіз ЗСС у системі словесних образів дозволяє виокремити такі тенденції: 1) втілення ЗСС пов’язане з семантикою мовних одиниць і їх організацією в тексті та сюжетно-композиційною побудовою художнього твору; 2) вербалізація відбувається не як результат застосування окремих вербальних засобів, а внаслідок взаємодії фонетичних, морфологічних, лексичних, синтаксичних і семасіологічних засобів.

Перспективою дослідження в обраному напрямі є виокремлення особливостей утілення ЗСС у різних літературних жанрах, а також аналіз ЗСС на концептуальному рівні художнього тексту.

Література

1. Бєлєхова Л. І. Словесний поетичний образ в історико-типологічній перспективі: лінгвокогнітивний аспект (на матеріалі американської поезії): [монографія] / Лариса Іванівна Бєлєхова. - Херсон: Айлант, 2002. - 368 с.

2. Бургиньон Э. Измененные состояния сознания / Э. Бурниньон // Измененные состояния сознания и культура / Сост. О. В. Гордеева. - СПб.: Питер, 2009. - С. 29–61.

3. Воробйова О. П. Поетика хвиль в контексті емоційного резонансу (нарис з когнітивної емотіології) / О. П. Воробйова // Мова, культура й освіта в сучасному світі: зб. наук. пр. - К.: Вид. центр КНЛУ, 2008. - С. 126–135.

4. Гордеева О. В. Культурно-историческая теория Л. С. Выготского как методологическая основа изучения измененных состояний сознания ИСС / О. В. Гордеева // Измененные состояния сознания и культура / Сост. О. В. Гордеева. - СПб.: Питер, 2009. - С. 62–77.

5. Демьянков В. З. Лингвопсихология как раздел когнитивной лингвистики, или: Где эмоция – там и когниция / В. З. Демьянков, Л. В. Воронин, Д. В. Сергеева, А. И. Сергеев // С любовью к языку: сб. научн. тр. - М.: Институт языкознания РАН, 2002. - С. 29-36.

6. Людвиг А. Изменённые состояния сознания / А. Людвиг // Изменённые состояния сознания / Под ред. ред. Ч. Тарт. - М.: ЭКСМО, 2003. - С. 5–12.

7. Spivak D. L. Linguistics of Altered States of Consciousness: Problems and Prospects / D. L. Spivak // Journal of Quantitative Linguistics. - V. 11. – № 1–2. - 2004. - P. 27-32.

8. Tart Ch. T. States of Consciousness / Charles T. Tart. - N. Y.: E. P. Dutton & Co., 1975. - 305 p.

9. Vorobyova O. “The Mark on the Wall” and literary fancy: A cognitive sketch / O. Vorobyova // Cognition and Literary Interpretation in Practice / Еd. by H. Veivo, B. Petterson, M. Polvinen. – Helsinki: Helsinki University Press, 2005. – P. 201–217.

Джерела ілюстративного матеріалу

1. Golding W. Lord of the Flies // William Golding’s Lord of the Flies / Еd. by J. R. Baker, A. P. Ziegler Jr.]. - N. Y.: A Perigee Book. - P. 1–188.

2. Lodge D. The British Museum Is Falling Down / David Lodge. - L.: Penguin Books, 1983. - 174 p.

3. Stone I. Lust for Life. A Biographical Novel of Van Gogh / Irving Stone I. – N. Y.: New American Library, 1964. – 509 p.


Сатиричні засоби в художньому творі: комунікативно-прагматичні засади текстотворення

У статті розглянуто питання про комунікативно-прагматичні засади формування сатиричного ефекту в художньому творі, пов’язаного з зображенням негативних явищ у певному соціальному середовищі. Проаналізовано комунікативно-прагматичні засоби текстотворення в романі В. Набокова “Блідий вогонь”, сумарне використання яких породжує перлокутивний ефект, що дає підстави для висновку щодо сатиричного зображення створюваної літературним текстом реальності.

Ключові слова: сатира, художній дискурс, В. Набоков, “Блідий вогонь”, комунікативно-прагматичні засади та засоби текстотворення.

 

В статье рассматривается вопрос о коммуникативно-прагматических принципах формирования сатирического эффекта в художественном произведении, связанного с изображением негативных явлений в определенной социальной среде. Анализируются коммуникативно-прагматические способы текстообразования в романе В. Набокова “Бледный огонь”, суммарное использование которых порождает перлокутивный эффект, который дает основание для вывода о сатирическом изображении создаваемой литературным текстом реальности.

Ключевые слова: сатира, художественный дискурс, В. Набоков, “Бледный огонь”, коммуникативно-прагматические основания и способы текстообразования.

 

The article deals with communicative-pragmatic basis in the formation of satirical effect in literary masterpiece that is connected with description of negative phenomena in certain social sphere. The communicative-pragmatic means of text production in the novel “Pale Fire” by V. Nabokov whose synergetic using generate a perlocutive effect correlating with satirical image of the reality creating by literary text are analyzed.

Key words: satire, literary discourse, V. Nabokov, “Pale Fire”, communicative-pragmatic ground of text produсtion.

 

Сучасний розвиток прагмастилістики, когнітивної поетики, комунікативної лінгвістики тексту, дискурсивного аналізу надає лінгвісту інструментарій для з’ясування та уточнення сутнісних характеристик художнього твору завдяки поглибленому аналізу та деконструкції лексико-синтаксичних засобів тексту. Розгляд текстового твору з комунікативно-прагматичних і когнітивних позицій виводить на якісно новий рівень аналіз художнього дискурсу в цілому і водночас породжує “нові виклики”, які стимулюють розв’язання актуальних завдань у мовознавчій інтерпретації художнього тексту та поглиблення тих результатів, які характерні іншим філологічним напрямам, насамперед літературознавству. У статті на матеріалі роману В. Набокова “Блідий вогонь” (“Pale Fire”) розглянемо питання про комунікативно-прагматичні засади сатиричного зображення певного мікросвіту та мовленнєвої поведінки в ньому персонажа художнього твору.

Поняття сатири як у термінологічному, так і в побутовому аспектах зазвичай пов’язується з ідеєю критики певного соціального явища, носієм якого може бути певна інституція, соціальне середовище, окрема особа, що виступають виразниками комплексу соціально значущих ідей. Так, у визначенні поняття “satire” як компонента сучасної мовної свідомості у словнику [7] підкреслюється зв’язок мети (показ негативних рис чи ознак явища – faults and weaknesses) та засобів її досягнення (use humour): satire – “a way of criticizing a person, an idea or an institution in which you use humour to show their faults and weaknesses; a piece of writing that uses that type of criticism” [7, p. 1296]. У сучасному словнику з літературознавства [5] формулювання терміна “сатира” подається більш узагальнено (“особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає у гострому осудливому осміянні негативного”), проте сама довідкова стаття підкреслює соціальну природу явищ, на які спрямована сатирична комунікативна діяльність: “У вузькому розумінні С. – твір викривального характеру. С. спрямована проти соціально шкідливих явищ, які гальмують розвиток суспільства, на відміну від гумору, вона має гострий непримиренний характер” [5, c. 625].

Щодо відомого твору В. Набокова “Блідий вогонь”, написаного у 1961 р. та надрукованого у 1962 р., існує думка про те, що в ньому сатирично відображене середовище університетських викладачів, їх стиль життя, манера спілкування тощо. Цей погляд висловлювався багатьма критиками роману після його першої появи. Американський критик У. Підн так писав, оцінюючи його: “Як карикатурі на методи і звичаї університетських паразитів, які бенкетують на руїнах літературних шедеврів, “Блідому вогню” гарантований <...> довготривалий успіх” (цит. за [4, c. 343]). Схожі оцінки твору висловлювалися й іншими критиками, зокрема Дж. Клойном та Г. Хайєтом. Останній зазначав: “<...> цей твір є ще й сатирою на літературних паразитів, яких терплять унаслідок їх живучості <...>, які допомагають великим людям почувати себе великими та скрашують самотність геніїв” [4, с. 344]. Характерними є також думки про пародіювання життя й діяльності персонажів твору, що належать відомому досліднику творчості В. Набокова Б. Бойду (див.: зауваження Б. Бойда про негативну іронію автора [1, с. 91; 2].

Натомість, гумористичні (у традиційному розумінні) засоби зображення у творі відсутні, тому постає питання про те, як і за рахунок яких мовних засобів досягається сатиричний ефект твору, що відзначався як критиками, так і літературознавцями. Зауважимо, що “сатиричний складник” є лише невеличкою частиною інструментарію автора в цьому творі, який взаємодіє з іншими і продовжує породжувати численні запитання щодо інтерпретації тексту. Метою дослідження є аналіз тих аспектів комунікативної та текстотипової специфіки художнього твору “Блідий вогонь”, які пов’язані з його сатиричною спрямованістю. У зв’язку з цим завдання статті – виявлення комунікативно-прагматичних ознак тексту та його частин, прагмастилістичних засобів зображення поведінки персонажів як компонента світопороджувальної діяльності.

“Блідий вогонь” складається з чотирьох структурних компонентів – тексту поеми “Pale Fire”, написаної поетом Шейдом, який утворює другу структурну частину твору, тексту передмови до неї, створеної іншим набоковським персонажем – літературознавцем та критиком Кінботом (перша структурна частина твору), його ж коментарію до поеми та покажчика (відповідно, третя та четверта частини). Коментарій є найбільш об’ємною та основною складовою роману, де творяться всі основні сюжетні лінії та лейтмотиви твору; з неї читач отримує інформацію про події з життя автора поеми Шейда, а також про її коментатора, їхні взаємостосунки, відомості про інших персонажів та життя у невеличкому університетському містечку. Природно, коментарій як текстотип та жанр літературознавчої діяльності не є жорстко детермінованим, однак коментування певних фрагментів поетичного тексту як елемент професійної діяльності передбачає надання конкретної інформації, пов’язаної з цим фрагментом коментованого твору, його планом вираження або планом змісту. Враховуючи ту обставину, що до періоду написання “Блідого вогню” Набоков був уже автором наукового коментарію до “Євгенія Онєгіна” і мав фундаментальний досвід такої роботи, він добре уявляв науковий стандарт діяльності з укладання коментарію. Тим виразніше постають у творі різноманітні відхилення від норми коментаторської діяльності, що їх демонструє мовленнєва поведінка Чарльза Кінбота, зображення якої у творі не може тлумачитися інакше як втілення авторської інтенції для створення певного художнього ефекту. Наведемо деякі приклади, що змальовують характерні риси такої поведінки: Line 42: I could make out: By the end of May I could make out the outlines of some of my images in the shape his genius might give them; by mid-June I felt sure at last that he would recreate in a poem the dazzling Zembla burning in my brain. I mesmerized him with it, I saturated him with my vision, I pressed upon him, with a drunkard's wild generosity, all that I was helpless myself to put into verse. (Цей і наступні приклади цитування за виданням [8]). Якщо 42-й рядок відображує мисленнєвий світ, стан свідомості автора поеми Шейда, то початок коментуючого висловлення, що формально дублює його (I could make out), передає “думки” коментатора, який подає відомості про себе.

Аналогічною є ситуація з коментуванням рядка 334: Line 334: Would never come for her: “Would he ever come for me?” I used to wonder waiting and waiting, in certain amber-and-rose crepuscules, for a ping-pong friend, or for old John Shade. У ньому йдеться про дочку поета, яка передчасно померла (покінчила життя самогубством), коментатор, проте, фактично “привласнюючи” коментований вислів, будує повідомлення про себе.

Очевидно, що такі фрагменти є виразною ілюстрацією порушення постулату відношення П. Грайса [3], в основі якого знаходиться ідея про релевантність інформації, що подається. У них герменевтична або фактографічна інформація щодо змісту чи форми певного рядка поеми замінюється на повідомлення, у фокусі якого знаходиться сам коментатор. Такий акт субституції є грубим порушенням професійної діяльності спеціаліста з літератури та нівелює основи коментування. Зазначимо, що в текстології і коментуванні текстів – сфері людської діяльності, яка виникла з появою текстової діяльності, – у результаті багаторічної коментаторської практики склалася традиція щодо трьох типів коментарів – бібліографічного, історико-культурного, реального, що окреслюють сучасне уявлення про професійну роботу текстолога-літературознавця). Розглянемо докладніше комунікативно-прагматичні засоби, які використовуються В. Набоковим для зображення діяльності Кінбота, його поведінки в ситуації коментування.

1. Це, передусім, звернення до прийому субституції, який представляють зазначені вище випадки. Їх об’єднує заміна коментуючої характеристики певного фрагмента поеми з боку його плану змісту або засобів вираження повідомленнями, у фокусі яких знаходиться сам коментатор. Це можуть бути випадки, коли рядок поеми Шейда стає приводом для повідомлення коментатора про свої звички, смаки, вдачу, спосіб життя тощо: Lines 47–48: the frame house between Goldsworth and Wordsmith:... In the Foreword to this work I have had occasion to say something about the amenities of my habitation. The charming, charmingly vague lady (see note to line 691), who secured it for me, sight unseen, meant well, no doubt, especially since it was widely admired in the neighborhood for its old-world spaciousness and graciousness.” Line 130: I never bounced a ball or swung a bat: Frankly I too never excelled in soccer and cricket: I am a passable horseman, a vigorous though unorthodox skier, a good skater, a tricky wrestler, and an enthusiastic rock-climber. Line 162: With his pure tongue, etc: This is a singularly roundabout way of describing a country girl's shy kiss; but the whole passage is very baroque. My own boyhood was too happy and healthy to contain anything remotely like the fainting fits experienced by Shade... Line 172: books and people: In a black pocketbook that I fortunately have with me I find, jotted down, here and there, among various extracts that had happened to please me (a footnote from Boswell's Life of Dr. Johnson, the inscriptions on the trees in Wordsmith's famous avenue, a quotation from St. Augustine, and so on), a few samples of John Shade's conversation which I had collected...

У цілому, це – численні висловлення коментатора з займенниками I, my, me, які характеризуються неприродною частотністю вживання в цьому коментарі. Це також уведення різних спогадів, думок, які не стосуються інтерпретації поеми, повідомлень про різні психічні стани: Lines 47–48: the frame house between Goldsworth and Wordsmith:...By the onset of the season here conjured up, I had surmounted the very special and very private fears that are discussed elsewhere (see note to line 62) and rather enjoyed following in the dark a weedy and rocky easterly projection of my grounds ending in a locust grove on a slightly higher level than the north side of the poet's house.

До таких виявів мовленнєвої поведінки Кінбота належать і акти самовихваляння, високі самооцінки, повідомлення про свої “перемоги” чи “заслуги”: Line 42: I could make out:...There is, moreover, a symptomatic family resemblance in the coloration of both poem and story. I have reread, not without pleasure, my comments to his lines, and in many cases have caught myself borrowing a kind of opalescent light from my poet's fiery orb, and unconsciously aping the prose style of his own critical essays. Lines 3435: Stilettos of a frozen stillicide: One is too modest to suppose that the fact that the poet and his future commentator first met on a winter day somehow impinges here on the actual season. In the lovely line heading this comment the reader should note the last word. My dictionary defines it as a succession of drops falling from the eaves, eavesdrop, cavesdrop. I remember having encountered it for the first time in a poem by Thomas Hardy.

Line 79: a preterist: I feel pretty sure that my friend was trying to incorporate here something he and Mrs. Shade had heard me quote in my lighter-hearted moments, namely a charming quatrain from our Zemblan counterpart of the Elder Edda... Line 130: I never bounced a ball or swung a bat:...I cannot say how sorry I am that he rejected these lines. I regret it not only because of their intrinsic beauty, which is great, but also because the image they contain was suggested by something Shade had from me. Line 130: I never bounced a ball or swung a bat: For one dreadful second he thought it was gone, but then recalled with exquisite relief that he had parked it that night in an adjacent alley. (See the interesting note to line 149).

Такі відхилення від норм літературного коментування здатні викликати негативну реакцію навіть у читача-неспеціаліста, формуючи у нього відповідне уявлення про коментатора. Неодноразове використання Набоковим прийому субституції в тексті роману породжує комплексний перлокутивний ефект: він створює негативний образ коментатора як людини, що не має достатньої професійної компетенції для виконання цієї роботи і паразитує на чужій інтелектуальній праці, людини, яка порушує основні комунікативні постулати та демонструє занадто високі амбіції та самооцінки. Симптоматично, що сам Кінбот подає цілком раціональну аргументацію власної поведінки; це є типовим для його випадку: Line 230: a domestic ghost:...But a commentator's obligations cannot be shirked, however dull the information he must collect and convey. Hence this note, після чого йде докладна оповідь про різні події в родині Шейдів. Цей фрагмент показує, що Кінбот не має жодних сумнівів щодо коректності власної поведінки як коментатора.

Отже, застосування прийому субституції призводить до ефекту, що сумарно генерує інформацію, яка дозволяє сприймати Кінбота як представника університетського середовища з його усталеними стереотипами саме в сатиричному плані.

2. Серед засобів створення сатиричного ефекту слід назвати прийом імітації коментування як науково-герменевтичної діяльності, тобто такої реалізації діяльності, в якій відтворюються лише її формальні аспекти. Так, певним культурним стереотипом у текстологічній роботі укладача коментарію є повідомлення про певні особливості рукопису в тому ж місці або на тій самій його сторінці, щодо яких подається коментар (наявність певних позначок, додаткових записів, заготовок, малюнків, знаків, закреслених чи виправлених рядків, пропущених слів тощо). Цей тип дії є регулярним і досить частотним у коментарі до поеми: Line 70: The new TV: After this, in the draft (dated July 3), come a few unnumbered lines that may have been intended for some later parts of the poem. They are not actually deleted but are accompaied by a question mark in the margin and encircled with a wavy line encroaching upon some of the letters. Line 79: a preterist: Written against this in the margin of the draft are two lines of which only the first can be deciphered. It reads: The evening is the time to praise the day. Проте інформація, що стосується стану рукопису поеми Шейда, є лише приводом для наведення Кінботом інформації, переважно про себе, або інших нерелевантних для поеми відомостей.

Прийом імітації наукової діяльності реалізується завдяки численним самопосиланням на інші фрагменти коментарію. Наприклад, Line 109: iridule:...So the owner of this motor court, an ardent fisherman, tells me. (See also the strange nacreous gleamsin line 634). Line 119: Dr. Sutton:...Both were very old friends of the Shades; one had a daughter, president of Sybil's club - and this is the Dr. Sutton I visualize in my notes to lines 181 and 1000. He is also mentioned in Line 986. Lines 120121: five minutes were equal to forty ounces, etc. <...> (see note to line 181). Line 71: parents:...It is not easy to describe lucidly in short notes to a poem the various approaches to a fortified castle, and so, in my awareness of this problem, I prepared for John Shade, some time in June, when narrating to him the events briefly noticed in some of my comments (see note to line 130, for example), a rather handsomely drawn plan of the chambers, terraces, bastions and pleasure grounds of the Onhava Palace. Різку сатиричну, з елементами пародіювання, спрямованість засобів, що представляють цей аспект діяльності коментатора, демонструють випадки з посиланнями на неіснуючу примітку. Наприклад, For a prudent appraisal of Conmal's translations of Shakespeare's works, see note to line 962. Проте примітки до рядка 962 у тексті коментарію немає.

Близькими до цього випадку є позбавлені сенсу посилання, зміст та мотивація яких можуть бути зрозумілими лише для самого коментатора: Lines 131–132: I was the shadow of the waxwing slain by feigned remoteness in the windowpane.

Кінбот пише: Although Gradus availed himself of all varieties of locomotion − rented cars, local trains, escalators, airplanes − somehow the eye of the mind sees him, and the muscles of the mind feel him, as always streaking across the sky with black traveling bag in one hand and loosely folded umbrella in the other, in a sustained glide high over sea and land. The force propelling him is the magic action of Shade's poem itself, the very mechanism and sweep of verse, the powerful iambic motor. Never before has the inexorable advance of fate received such a sensuous form (for other images of that transcendental tramp's approach see note to line 17). Тут, крім того, що останнє речення мало узгоджується з попереднім, сама примітка до рядка 17 відсутня у коментарії, хоч і наводиться об’єкт коментування (Line 17: And then the gradual). Отже, саме коментування залишається нереалізованим. Зауважимо також, що ті рядки, з яких починається поема Шейда I was the shadow of the waxwing slain by feigned remoteness in the windowpane, повторюються кілька разів і отримують різний коментар.

До прийомів імітації наукової діяльності належать нечисленні наведення фактографічної інформації, яка також у контексті поеми позбавлена будь-якої релевантності. Наприклад, Line 85: Who'd seen the Pope: Pius X, Giuseppe Melchiorre Sarto, 18351914; Pope 19031914. Див. також: Line 149: one foot upon a mountain: The Bera Range, a two-hundred-mile-long chain of rugged mountains, not quite reaching the northern end of the Zemblan peninsula...

Вагоме місце у створенні сатиричного ефекту займає тлумачення певних рядків поеми “в термінах” життя вигаданої країни Зембля, з якої походить Кінбот. Наприклад, у нотатках до рядка 80, де ведеться розповідь про життя та події у сім’ї короля (кілька сторінок), з’являється зауваження, що уточнює статус цієї розповіді як ключа до інтерпретації поеми Шейда: He was to go through a far more dramatic ordeal thirteen years later with Disa, Duchess of Payn, whom he married in 1949, as described in notes to lines 275 and 433–434, which the student of Shade's poem will reach in due time; there is no hurry. Так демонструється те, що поява певного рядка поеми пов’язана з подіями у вигаданій країні Зембля. Загалом, про пародійний аспект герменевтичної діяльності, тобто діяльності з витлумачування прихованих смислів у тексті, свідчить такий фрагмент: Lines 47–48: the frame house between Goldsworth and Wordsmith: Today it would be impossible for me to describe Shade's house in terms of architecture or indeed in any terms other than those of peeps and glimpses, and window-framed opportunities. As previously mentioned (see Foreword), the coming of summer presented a problem in optics: the encroaching foliage did not always see eye to eye with me: it confused a green monocle with an opaque occludent, and the idea of protection with that of obstruction.

Характерним є також коментар до man's life з рядків 939–940: If I correctly understand the sense of this succinct observations, our poet suggests here that human life is but a series of footnotes to a vast obscure unfinished masterpiece, який фактично дублює рядок з поеми Шейда (Man’s life as commentary to abstruse / Unfinished poem. Note for further use), проте з претензією на її глибоку інтерпретацію коментатором.

3. Ще один засіб сатиричного зображення мовленнєвої поведінки персонажа-коментатора полягає у змалюванні результатів відбору об’єктів коментування. У діалозі об’єктом коментування зазвичай стає певне явище, подія, предмет, які знаходяться у фокусі уваги співрозмовників – учасників комунікативної ситуації [6]. Природно, що при створенні коментарію до художнього, особливо поетичного, тексту об’єктами коментування обираються фрагменти непрозорого змісту з певними смисловими нашаруваннями, які потребують пояснення у формі тлумачення або позначення певних осіб, предметів, об’єктів з використанням енциклопедичної довідки, надання фактографічної інформації. Однак об’єктом коментування у “Блідому вогні” часто стають окремі слова, хоча і не службові, проте такі, що позбавлені фактографічного потенціалу, а також вилучені з контексту, внаслідок чого їх інтерпретація поза контекстуальним оточенням позбавлена сенсу і набуває абсурдистського відтінку. До слів, які представляють цей випадок мовленнєвої поведінки коментатора, належать: often (рядок 62), shagbark (49), trivia (91), today (181), poem (376), debris (550), mountain (802), address (768) та ін. Найчастіше таке слово стає формальним приводом для доволі суб’єктивного “слововиявлення” коментатора. Показовим у цьому відношенні може бути ситуація з коментуванням рядка 62, де йдеться про приліт пташки на дах будинку: TV's huge paperclip now shines instead |Of the stiff vane so often visited| By <...> the gauzy mockingbird| Retelling all the programs she had heard. Див. Line 62: often: Often, almost nightly, throughout the spring of 1959, I had feared for my life. Solitude is the playfield of Satan. I cannot describe the depths of my loneliness and distress. Кінбот “переводить” коментар у площину свого життя, змінюючи тему. Цей прийом, унаслідок якого вилучене з контексту слово стає приводом для породження певного висловлення, що практично не має смислового зв’язку з поетичним контекстом, де воно вжито, можна позначити як прийом дефокусування, оскільки він ґрунтується на зміні фокусу в коментарі щодо об’єкта коментування.

Характерним прикладом застосування такого прийому може бути коментар до слова today з рядка 181: Today I'm sixty-one. Коментарем до нього є повідомлення про те, коли була розпочата робота над написанням поеми, що рясніє інформаційно нерелевантними деталями, внаслідок чого весь текст коментарію слід кваліфікувати як вдалий приклад порушень постулатів відношення і кількості Грайса: Line 181: Today: Namely, July 5, 1959, 6th Sunday after Trinity. Shade began writing Canto Two early in the morning (thus noted at the top of card 14). He continued (down to line 208) on and off throughout the day. Most of the evening and a part of the night were devoted to what his favorite eighteenth-century writers have termed the Bustle and Vanity of the World. After the last guest had gone (on a bicycle), and the ashtrays had been emptied, all the windows were dark for a couple of hours; but then, at about 3 A. M., I saw from my upstairs bathroom that the poet had gone back to his desk in the lilac light of his den, and this nocturnal session brought the canto to line 230 (card 18). Частотність та різноманіття конкретного втілення зазначених вище сатиричних засобів, їх послідовне використання в усьому тексті твору не залишають сумнівів у тому, що саме таке зображення мовленнєвої поведінки персонажа відображає авторську інтенцію і тому становить інтенціональну характеристику всього твору. Можна також висловити припущення про те, що згадані вияви мовленнєвої поведінки вважалися Набоковим типовими для представників університетського середовища або, принаймні, викликали відповідні стійкі асоціації. Це підтверджується й іншими, значно менш уживаними засобами, зокрема такими прецедентами мовленнєвої поведінки, як самокоментарі. Кінбот удається також до характеризації своїх нотаток до поеми Шейда і, коментуючи рядок 270, зазначає: I notice a whiff of Swift in some of my notes. I too am a desponder in my nature, an uneasy, peevish, and suspicious man, although I have my moments of volatility and fou rire. Це − зображення стереотипів поведінки в академічному середовищі у Передмові до поеми.

Можна зробити висновок про те, що сатиричний ефект твору пов’язаний із використанням для представлення сюжетоутворювальних подій комунікативно-прагматичної ситуації коментування як професійної роботи літературознавця і виникає у процесі текстотворення не внаслідок звернення, наприклад, до прийому гіперболізації та інших прийомів, а завдяки обранню комунікативно-прагматичної ситуації, в межах якої вибудовується оповідь і крізь призму якої подаються зображувані події. Оскільки Кінбот є єдиним персонажем-оповідачем, від якого читач отримує інформацію про сюжетоутворювальні події (події з життя університетського містечка, у вигаданій країні Зембля), його діяльність у цій ролі суперечить його діяльності як коментатора поеми Шейда. Це протиріччя створює додаткове тло для зображення мовленнєвої поведінки Кінбота, що не відповідає соціальним і комунікативним нормам. Цей аспект особливо відчутний у зв’язку з тим, що її вияви є рівноцінними немовленнєвим (некомунікативним) актам і в цьому розумінні набувають своєрідного відтінку перформативності. Солідаризуючись з думкою Б. Бойда, зазначимо, що у “Блідому вогні” В. Набоков “постійно підтримує у читача відчуття очікування сюрпризів на кожному кроці” [2, с. 507], і підкреслимо: “сатиричний складник” цього твору вписується у сітку складних переплетень художніх засобів. Перспективною у цьому напрямі є подальша розробка питання про комунікативно-прагматичні засади сучасного текстотворення у сфері художнього дискурсу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойд Б. “Бледный огонь”: Магия художественного открытия / Б. Бойд // Набоковский вестник. – Вып 5. – СПб.: “Дорн”, 2000. – С. 59–93.

2. Бойд Б. Владимир Набоков: американские годы: Биография / Брайан Бойд. – М.: Издательство Независимая Газета; СПб.: Издательство “Симпозиум”, 2004. – 928 с.

3. Грайс Г. П. Логика и речевое общение / Г. П. Грайс // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. 16. Лингвистическая прагматика. – М.: Прогресс, 1985. – С. 217–237.

4. Классик без ретуши. Литературный мир о творчестве Владимира Набокова: Критические отзывы, эссе, пародии / Под общ. ред. Н. Г. Мельникова. – М.: Новое литературное обозрение, 2000. – 688 с.

5. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів. – К.: ВЦ “Академія”, 1997. – 752 с.

6. Радзієвська Т. В. Коментування та його відображення в тексті (на матеріалі художнього та мас-медійного дискурсів) / Т. В. Радзієвська // Магістр гри слова. Філологічні дослідження, присвячені 60-річчю проф. Ф. С. Бацевича. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка. – Луцьк: ПВД “Твердиня”, 2009. – С. 345–355.

7. Oxford Advanced Learner’s Dictionary / Ed. Sally Wehmeier. – Oxford: Oxford University Press, 2009. – 1715 p.

ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Nabokov V. V. Pale Fire. – N. Y.: Putnam’s Sons. –320 p.


On developmental mechanisms in pluricentric languages

У статті проаналізовано період в історії англійської мови, який пов’язаний з її дисемінацією за межі Британських островів. Основна увага приділена проблемі трансформації сутності англійської мови з моноцентричної на поліцентричну. Обґрунтовано ключову роль варіативності та ядерно-периферійної структури мовної системи як факторів, що визначають динаміку еволюції англійської мови в ході цієї трансформації. З’ясовано, що “поліцентризація”, викликана адаптацією мовної спільноти до нового середовища, не порушує природного ходу еволюції мови як цілісної сутності.

Ключові слова: мовна еволюція, поліцентрична мова, адаптація, варіативність, дисемінація.

 

Статья посвящена тому периоду в истории английского языка, который связан с его диссеминацией за пределы Британских островов. Основное внимание уделяется проблеме трансформации сущности английского языка из моноцентричной в полицентричную. Обосновывается ключевая роль вариативности и ядерно-периферийной структуры языковой системы как факторов, определяющих динамику эволюции английского языка в ходе этой трансформации. Основной вывод исследования заключается в том, что “полицентризация”, вызванная адаптацией языкового сообщества к новой среде обитания, не нарушает естественного хода эволюции языка как целостной сущности.

Ключевые слова: языковая эволюция, полицентричный язык, адаптация, вариативность, диссеминация.

 

The paper deals with the history of English after dissemination beyond the territory of the British Isles. The focus is on the problem of the English language transformation from a monocentric into a pluricentric entity. It suggests that the key facilitators of the transformation determining the dynamics of the English language evolution at his stage are variability and core / periphery structure of the language system. The research concludes that the “pluricentrization”, caused by the language speaking community adaptation to the altered habitat, does not violate the natural course of language evolution as an integral entity.

Key words: language evolution, pluricentric language, adaptation, variation, complex adaptive system.

 

Extensive variation of English captivates linguists, heats our imagination, and leads to a great deal of research. Starting with the pioneering work of Alexandre Shveitser [6], a number of theories aimed at describing and explaining this variation have been developed [5; 13; 15–17; 23; 28; 30; 32; 33; 35–38; 46; 49–52]. However, there is still no consensus among the researchers as to the essence of this variation, typological characteristics of the variants and the dynamics of their evolution. This situation is reflected in the lack of consensus on the terminological apparatus of the field (see, for example, the discussion in [36, p. 8–10]). Thus, to represent English as a macro-system the following terms are used: nationally non-homogenous language [6], polyethnic language [3], pluricentric language [25, p. 66–67], international language, world language, global language [13]. Besides, the varieties themselves get different names – native / national [2] / inner circle [23, p. 11–30] varieties, second / internalized / outer circle / post-colonial varieties, foreign / expanding circle varieties. Evidently, this issue needs further consideration so that the researchers of contemporary English shared the same language in their discussions. In this study, the term ‘pluricentric language’ is used to encompass native / national varieties as an aggregate.

The aim of the study is to investigate the dynamics of the English language evolution under the conditions of dissemination and identify the mechanisms of its transformation into a pluricentric language.

This work builds up on my previous research [5] in which non-divergent vector of the evolution of English after dissemination was reasoned. I argued that the dynamics of the English language evolution under the conditions of dissemination is manifested in the expansion of variation which was followed by the variation type transformation. I proved that dissemination did not violate the language integrality and identified two factors that contributed to that – variability and core / periphery structure of the language system – which are characterized by evolutionary duality revealed in their ability to sustain integrality and promote variation. It was demonstrated that variability, an immanent language property, not only paves the way for changes (this fact is unanimously recognized) but at the same time allows solving communicative tasks without resorting to actual changes. As for the structural aspect, it was established that the historical core is both a developmental catalyst and a stabilizing factor [39].

However, further observations and findings convinced me that both the dynamics of the evolution of English under dissemination and the mechanisms of its “pluricentrization” will gain deeper understanding if the context of consideration is expanded so as to include language users and the habitat. Literature analysis [11; 18; 20; 21; 26; 27; 29; 31; 40] demonstrated that it was the complex adaptive systems (CAS) paradigm that opens up prospects for such a research. This methodology, founded by Murray Gell-Mann, quarks theory Nobel laureate, and John Holland, the father of genetic algorithms theory (both from Santa Fe Institute), allows delving into multiple details while retaining the general picture, as well as to maintain dynamic perspective at all stages of the research.

The possibility of using CAS framework stems from the fact that language is a CAS both in terms of structure and function.

Thus, in CAS framework, a system should meet the following criteria:

- consist of multiple agents (“An agent is defined to be an entity that has a particular internal state which determines its behavior in interaction with the environment” [41, p. 7]);

- consist of sub-systems that might be complex adaptive systems;

- be an open system;

- have properties that are not deducible from the properties of its sub-systems;

- be capable of adaptive activity;

- be capable of maintaining its equilibrium.

Obviously, language, as a system, meets all those criteria: it consists of interrelated sub-systems (language layers) composed by corresponding agents; it is an open system (interacts with the environment); the properties of the language system cannot be reduced to the properties of the subsystems and their agents; the tendencies and the mechanisms of language evolution are rooted in the previous states and are largely determined by them; language co-evolves with the speaking community and the habitat; despite the instability of the internal balance and the balance between the language and its habitat, the equilibrium is maintained due to the activity of adaptive mechanisms.

These arguments form the basis for treating language as a CAS and for investigating its evolution with the methods applicable to such systems.

Currently, there are two main methods for CAS investigation:

Bottom-up method, developed in Santa Fe Institute, which helps to see that dynamics of the system, its internal state, the mode of interrelation and interaction with the similar systems, and the degree of adaptability depend on the interaction of its constituents (agents). The studies carried out in this paradigm suggest that “the structures of language emerge as interrelated patterns of experience, social interaction, and cognitive mechanisms” [11, p. 2].

Top bottom method – Method of System Potential (MSP), developed by Gregory Pushnoi (St. Petersburg, Russia), Gordon Bonser (California, U.S.A.) [34]. This method is the mode of modeling CAS from the laws of the holistic system development to the laws of the dynamics of its agents.

In linguistic context, the term ‘holistic system’ refers to the formation in which habitat (viewed as discreet integrity), ethnos and language merge into a single entity while retaining properties of individual complex adaptive systems.

The name of the method reflects its main idea – to present evolution as a process of changing a certain system’s attribute which characterizes its ability to adequately respond to external stimuli, and accumulate valuable experience.

This research has been done primarily within MSP-platform. Within this platform, perception of language as a holistic system entails a number of assumption on the characteristics of its evolution.

First, as CAS, language cannot not evolve on its own but only co-evolve with at least two other complex adaptive systems – ethnic group and habitat – with which it forms a single complex adaptive (super)system.

Second, their co-evolution is a permanent process of mutual adaptation to the changing characteristics and parameters of each system.

Consequently, ‘language evolution’, a conventional term, is a metaphor pertaining to an evolutionary process in which language is not the agent but an agent. Accordingly, ‘language adaptation’ is another metaphor implying language transformations (happening in response to the internal and / or external challenges) conducive to the restoration of the punctuated equilibrium in the CAS ‘language / ethnic group / habitat’.

In view of that, language adaptation, as a form of language evolution, is a process of language adjustment to the altering conditions of the ambient and the system’s unsteady internal balance. It is a double vector process advancing simultaneously in the direction of transformations and in the direction of integrality preservation. Paradoxically, the same linguistic mechanisms are utilized for both transformation and integrality preservation: the extension of variation (that may or may not lead to internal changes and / or borrowing), intensive utilization of the internal resources, primarily historical core elements [5; 39], and innovations incorporation into the existing system. The final outcome (preservation or lost of homeostasis), presumably, depends on ambient transfiguration. Although permanent, adaptation has its ebbs (period of “perpetual renewal of configuration” [34, p. 27]) and flows (period of “catastrophic jumps” [34, p. 27]) which are in correlation with the intensity of the factors punctuating the language system’s relative equilibrium. As such, “the adaptation processes lead to the accumulation of adaptive potential and conditions of realization in the system. This process takes place through the adaptive activity at all levels of the CAS-structure, and in all of its subsystems. The useful experience (potential and conditions) of CAS is not concentrated at some particular place within the system, but is dispersed around all of its constituents” [34, p. 42].

“The nature of language follows from its role in social interaction” [11, p. 3], so does the manner of its evolution. Consequently, it is the ethnic group that is the pivot of language adaptation. Figure 1 represents (in a very schematic form) the behavior of the CAS in which language (a CAS itself) is one of the agents alongside with habitat and ethnic group. As my previous research suggested, the evolutionary behavior of language in the course of “pluricentrization” is determined mainly by the behavior of its lexis (and the underlying conceptual system) in context with the ethnic group cognitive activity. Accordingly, in this study, the entire process of adaptation that lead to “pluricentrization” is modeled as the process of the new habitat exploration and cognition the results of which are accumulated in lexis.

The model in Figure 1 provides an overview of the adaptation process triggered by the English speaking ethnic groups’ migration to the new habitat. The model is comprised by five elements denoting three co-evolving complex adaptive systems – habitat, ethnic group and language (lexis). The model specifies that conceptual domain is shared by the ethnic group and the language; it also implies the existence of a provisional sector (virtual denotatum zone) where the results of the ethnic group’s cognitive activity intermingle with language matter. (Introduction of the term virtual denotatum ensues from the analysis of the empirical data which substantiated the existence of a certain provisional intermediate stage between apperception and verbal symbolization of its results. The term virtual denotatum (VD) is used to depict a mental construct representing the result of the new entity apperception in the ethnos’ collective memory; in the course of verbalization VD forms the basis of the concept and simultaneously the foundation for the lexical item (s)). As every CAS is an open system the broken lines were used to demarcate their borders. Double sided arrows indicate that (1) the results of the ethnic group’s probing (perception / apperception) of the new habitat are delivered to the conceptual domain and, having been processed there, on the one hand, reflect upon further apperception of the habitat, and on the other hand, are forwarded to the sector of the conceptual and language matter interaction (VD zone); (2) the outcome of the conceptual and language matter ( native or foreign) amalgamation, on the one hand, enters the language realm and, on the other hand, affects further developments in the conceptual domain; (3) internalization of the language units (here – lexical items) in the existing system, on the one hand, leads to the restructuring of the system and, on the other hand, reflects upon the VD zone. Thus, every event in every CAS serves as an incentive for the developments in the neighboring CASes and, at the same time, provides a positive or a negative feedback.

Б3186, Fig. 1 - Interrelation of ethnic group with the habitat and language in the course of mutual adaptation

Fig. 1 - Interrelation of ethnic group with the habitat and language in the course of mutual adaptation

Within MSP-platform 4 regulating mechanisms of CAS evolution are recognized:

- mechanism of sudden external impact;

- mechanism of CAS adaptation to changing environment;

- mechanism of CAS mutations;

- mechanism of the activity of the entropy principle.

The activity of these mechanisms depends on the characteristics of the habitat and on the behavior of the other CASes participating in the adaptation (see also [12; 24]).

To understand the activity of these mechanisms, the process of the English language adaptation to the new habitat that resulted in its transformation into a pluricentric language was modeled. Three phases of adaptation were distinguished – initial (urgent) adaptation and two phases of further adaptation – gradual and perpetual.

In the initial phase of adaptation, four stages were identified: perception / apperception / internalization / categorization / verbalization / concept generation / propagation (See figure 2). Every stage implies the correlation with one of the regulating mechanisms of CAS evolution.

Perception / apperception stage correlates with the mechanism of sudden external impact; internalization / categorization stage – with the mechanism of adaptation to changing environment; verbalization / concept generation stage – with the mechanism of mutations; propagation stage – with the mechanism of the activity of the entropy principle.

Б3186, Fig. 2 - Stages and mechanisms of the initial phase of adaptation

Fig. 2 - Stages and mechanisms of the initial phase of adaptation

At the first stage (in-depth analysis of this stage see in [1]) two factors determine the outcome – characteristics of the habitat and settlers’ attitude.

Б3186, Fig. 3 - Parameters of the perception - apperception stage of adaptation (developed in collaboration with Natali Bytko)

Fig. 3 - Parameters of the perception / apperception stage of adaptation (developed in collaboration with Natali Bytko)

At the second stage – internalization / categorization – cognitive processing of the data obtained at the stage of apperception is taking place. The processing comprises: initial (holistic) conceptualization, decomposition of its results into elementary constituents, parceling of the constituents into familiar / alien, hierarchy generation alongside with the categorization. These developments culminate in the elaboration of a VD which, however, does not dissolve in concept and lexeme but is preserved in a latent form for the purposes of continuing adaptation. To name the VD, the ethnic group resorts either to internal or external resources. In the process of the language matter merging with the VD a new concept emerges.

The results of the conceptualization / verbalization of the habitat’s constituents are internalized in language system in the course of propagation that consists in the incorporation of the developed lexical items into the extant semantic and structural networks. As a consequence, these networks undergo restructuring which affects the behavior of other complex adaptive systems participating in adaptation as the agents of the super-CAS – ethnic group and (indirectly) habitat. Thus, propagation sums up initial adaptation and, at the same time, facilitates further (gradual) adaptation (see figure 4).

As habitat and ethnic group are in the state of continuing transformation, a natural course of evolution leads to the third (perpetual) phase of adaptation (represented in figure 5), which consists in the habitat’s constituents continuous covert scrutiny and, actually, lasts as long as the constituent exists or is of relevance for the ethnic group.

In this process it is also possible to distinguish three stages: (1) alteration of the concept; (2) modification of the lexical item (s); (3) redefining of the concept and lexical item (s) structural relationships with other elements of the system (conceptual and lexical accordingly).

As habitat and ethnic group are undergoing perpetual changes both in substance and structure a natural course of evolution leads to the third phase of adaptation which consists in the habitat constituent (s) perpetual covert scrutiny and in fact lasts as long as the constituents exist and / or are of communicative relevance for the ethnic group.

Б3186, Fig. 4 - Modal of further (gradual) adaptation

Fig. 4 - Modal of further (gradual) adaptation

Б3186, Fig. 5 - Modal of the perpetual phase of adaptation

Fig. 5 - Modal of the perpetual phase of adaptation

It is evident that the models simplify the phenomena under discussion but at the same time make them observable and tangible.

To substantiate theoretical considerations outlined above I studied the process of the English language adaptation to the new habitat in U.S.A. Canada, Australia and New Zealand. At the first stage historical and ethnographic documents were studied, then dictionaries of American English, Canadian English, Australian English (AuE) and New Zealand English were analyzed and the transformations in the English lexis on the new territories were singled out, and at last the data obtained at the two stages were juxtaposed. (I admit that adaptation involves all levels of the language system, but in this situation the most urgent necessity was that of the alien world conceptualization and therefore of semantic system’s adaptation).

The fact that every variant, being structurally and functionally self-sufficient, is an integral component of a comprehensive system serves as a valid argument for the extrapolation of the main adaptation techniques observed in one variant on the other ones and on the mega-system of English as well. Accordingly, as I consider it most appropriate to discuss modus operandi of the English language adaptation in detail, it is done in this paper on the material of one variant – AuE, mainly historical documents [14; 19; 47], encyclopedias [44; 45] and dictionaries [9; 8; 22; 43]. It was the phenomenon of Australian bush that “has an iconic status in Australian life and features strongly in any debate about national identity” [42, p. 1] that was chosen for the analysis. The data consisted of the lexeme bush and 281 derivatives of this lexeme 94 of which belong to the domains of flora and fauna. The entire data underwent semantic analysis and, due to the lack of the information in the sources consulted, only 196 lexical items (49 of the – flora and fauna terms) underwent diachronic analysis.

All phases of the English language adaptation to the Australian reality are discussed below.

Initial phase of the English language adaptation in Australia (see figure 2).

Conceptualization / Internalization

Apperception of a new entity and its initial conceptualization. In Australia this process was an abrupt one as proper discernment and understanding of the new world was crucial for survival. The continent, the first settlers came into contact with, was characterized by the following main features: vast territories, endemic fauna and flora, arid lands, population belonging to a different race. All this, taken together, imposed insistent demands on the mode of life and economic activity.

It is important to remember that, although the first British settlement was made in Eastern Australia, rapid exploration of the continent began before the first settlement was founded. This process was so intensive that by 1829 (only 40 years after the arrival of the first fleets) the whole continent was a British dependency.

Decomposition of the conceptualization results into elementary constituents. The results of the decomposition can be presented by the set of the following constituents:

- the land with no signs of being anybody’s property, that is with no fences or barriers;

- in the East – areas of grasslands;

- the rest of the territory – desert tracts of barren land, too hot and dry to support many people, covered by different types of vegetation;

- the climate with the temperature getting hot during the day, then dropping considerably at night;

- the exceedingly flat land which is also arid, getting very little rain;

- variety of endemic flora and fauna species;

- indigenous people belonging to a different race and religion, speaking different languages with various cultural beliefs, practices and traditions.

Local people nomadic life with no land cultivation or cattle breeding, but hunting and gathering.

Subdivision of the constituents into familiar / alien. This is the stage at which the new world cognition takes the form of contraposition of the native and internalized cultures. Thus, the constituents are distributed along two vectors – familiar / alien. Here familiar means the existence of the appropriate notions (not obligatory the phenomenon or object) in the ethnic world picture.

Table 1

Distribution of the Constituents along the Scale ‘Familiar / Alien’

Familiar

Alien

Areas of grasslands

The land with no signs of ownership

Desert tracts of barren land covered in various vegetation

Endemic flora and fauna species

Continental climate

Anthropological features of the natives

Flat, arid land

Cultural beliefs, practices and traditions

Indigenous people’s nomadic way of life

Local languages

Establishing of a hierarchy in the system of values. Of primary importance was the apprehension of the continent as ‘terranullius’, open for squatting. In this context, the state of the land and weather conditions as well as local flora and fauna are the next in order of significance. Indigenous people as a whole turned out to be on the periphery of this scale of values.

Setting apart a core indicium. Taking into consideration the fact that those were basic life necessities that the first settlers were preoccupied with, it is evident that the only conceptually relevant factor was the degree of applicability and availability of a certain territory for life sustaining. As a result a dichotomy ‘seashore grassland fit for cultivation versus the unsettled territory beyond this rather narrow strip covered in natural vegetation’ developed in the conceptual system of the newcomers to the Australian continent. It was the notion of no man’s land that constituted the nucleus of the nascent concept.

Elaboration of a VD. The analysis of the data [9; 19; 22; 44; 45; 47] gives ground to build a horizontal structure of the emerging VD which sooner represents the amount of conceptual space occupied by the comprising notions than their relationships.

Б3186, Fig. 6 - Structure of the VD (the end of the eighteenth – the beginning of the twentieth century)

Fig. 6 - Structure of the VD (the end of the eighteenth – the beginning of the twentieth century)

With the elaboration of the VD the process of conceptualization / internalization, which in this case consisted in the acceptance of the land as habitat, approached its concluding stage.

Verbalization of the VD and concept generation

In this particular case the internal resources were used to name the land contrasting a consuetudinary landscape – lexeme bush.

There seems to be a number of extra-linguistic and linguistic reasons explaining the choice.

Among the former, of principal importance was a resemblance, though faint, of the land in Australia to the uncultivated plots of land in England, an analogy between shrubby areas at home and untilled land in Australia, among the latter – the etymological, and semantic characteristics of the lexeme bush.

Etymology reveals a complex structure of the lexeme bush semantics which comprises three main elements – bush + thicket + firewood (see bush sb in [48]). Besides, there is an opinion (Hughes, 1989), that the meaning of the SAfE term bush, n. and adj in its first meaning ‘the thick vegetation covering any uncultivated area’, which was first recorded in written sources in 1698 (Silva, 1996) could have influenced semantics of bush in Australian English. I do not see valid reasons for such an estimation as, although the first meaning in SAfE was first recorded in 1698, it was registered in The Oxford English Dictionary as the meaning first recorded in BrE in 1780 which makes its being an integral component of the first settlers’ vocabulary most improbable; besides the most Australian meaning of this concept – ‘undeveloped, largely uninhabited country’ was first recorded in SAfE in 1829 and in AuE in 1803 (see Table 2). Thus, the conjecture of independent development of the term bush in AuE appears rather plausible.Complicated was the semantic structure of the lexeme bush in English of the eighteenth century that made this lexeme a potential derivational basis:

Bush, sb, A shrub <…>; a small clump of shrubs apparently forming one plant (1250); in northern dialects extended to sub-shrubs…(1529); † collectively A clump of shrubs, a thicket, bushy ground (1523); † a. A clump of shrubs used as a place of concealment (1330), b. begga’s-bush (1600); a. A branch or bunchy of ivy (…) hung up as a vintner’s sign; hence the sign-board of a tavern (1532); b. hence the tavern itself (1625); † anything resembling a bush (1513); A bushy head of hair – (1509); † A bushy tail, esp. of a fox (1575). Colonial meaning functions since 1780 [48].

Apparently, juxtaposition of the first settlers’ perception of the new land with the semantics of the lexeme bush lead to the development of the new meanings represented in Table 2.

Table 2

Chronology of the Development of the Lexeme Bush in Australia (First Stage)

Date of the first recording

PS

Meaning

1790

n

Natural vegetation of any kind

1790

n

A tract of land covered in such vegetation

1803

n

Country which remains in its natural state

1803

n

Country which has not been settled or which resisted settlement

1804

In phrases with verbs of motion, esp. to take (to) the bush

 

 

 

 

 

a) Orig. of convicts: to escape from custody or justice; b) to run away; c) (of animals) to run wild

Note: The source of the data is [43]. Segmentations of period are based on the analyses of the English lexis development in Australia carried out in [4].

Comparative analysis reveals the directions of semantic transformation of the BrE lexeme bush which led to the configuring of its specificity in AuE.

Б3186, Fig. 7 - Dynamics of the development of the lexeme bush in AuE (first stage)

Fig. 7 - Dynamics of the development of the lexeme bush in AuE (first stage)

The central part of the diagram illustrates the type of relationships among the meaning of the BrE lexeme bush which served the basis of semantic derivation for Australian meanings. The figures around it demonstrate the relationships of Australian meanings of the lexeme bush with those in BrE and among themselves.

In that period, 2 lexical items were formed – bushranger and bush native. The first one belongs to the domains of ‘people’, ‘way of life’, ‘criminal’, ‘hardships’ and appear semantically connected with the semantic components of ‘bush’ associated with “Abri”. The second one, belongs to the domains of ‘people’ and, supposedly, with the semantic component “country which remains in its natural state”.

Comparison of the corollary of the VD elaboration with the results of its linguistic representation reveals the discrepancy between the results of a new entity apperception, its cognitive processing by the speech community and the results of verbalization.

The explanation might be found in the fact that while apperception and cognition are limited only by the degree of penetration into the essence of the entity perceived, verbalization is also restricted by the linguistic constraints.

In this particular case it concerns such components of VD as local people and weather which became an integral part of the concept bush without formal semantic representation in the lexeme and only one derivative word for local people..

In the course of further apperception and cognition of the new world the process of re-conceptualization comes to the front but it was the Australian concept bush that was re-conceptualized.

The gradual phase of the English language adaptation in Australia (see Figure 3).

Re-conceptualization

Apperception of a new aspect of the entity. As the new settlers searched the interior parts of the country and settled down in the bush the initial vision was expanding. This expansion was determined by both better understanding of the reality and by more intensive utilization of it. Parallel to squatting in the interior regions, the settlers were developing urban culture under more congenial conditions of the seashore. Accordingly, the interior parts – the bush, where sheep breeding was the main occupation – were opposed to the more civilized city regions with their more sophisticated mode of life.

Formation of new notions. Consequently, in the nineteenth century a number of new notions indicating the ongoing exploration evolved. Among them the notions of country, rural dwellers, rural life were the first. Their offshoots included hard life, traditional life, rural. As life in the interior areas was assessed in comparison with that in the growing cities, the notions of leave the town, to escape developed. There also developed a number of notions related to indigenous people: not white, traditional life. The notion natural vegetation was supplemented with the implication of indigenous and the perception of flora & fauna as a source of food and materials. Hardships of life in the bush which reduced human demand to basic necessities promoted the development of such notions as simple, improvised (of artifacts) and unsophisticated (of people), worthless, unmarketable (of animals).

Assessment of the new notions in terms of relevant / irrelevant. The very fact that the new notions developed proves that they all were of certain relevance for the speech community. However, the degree of significance varied from the highest in rural life to the lowest in traditional life.

Launching of the new notions into the existing structure. It is generally accepted that the new entities enter the periphery of the conceptual world and language system. But with the development of the concept bush it was not the case. Perhaps, due to the exceptional importance of the bush for the life of the community as a whole (whether in the city or in the bush) the new notions instantly became “legitimate” element of the concept bush. I drew this conclusion from the analysis of the literature as well as the investigation of the derivatives of the lexeme bush in AuE. They revealed that though the perception of the bush as a vast territory covered in abundance of vegetation retained its position in the structure of the concept, new social aspects of the concept were proliferating rapidly.

Reorganization of the hierarchy. At this stage, with the first stations being started, the incipience of a new culture in the interior parts characterized further exploration and utilization of the continent. Accordingly, the system of values was transforming and those were the notions of (unknown) country and the hardships of life in it that appeared on the top of the hierarchy; the nature, mainly the flora which served a source of food and materials, was the next most important notion. At this very time the bush and the life there receive derogatory evaluation as being simple and unsophisticated. Corresponding notions, along with those associated with the life of indigenous people, occupied the periphery of the VD structure.

Selection of a new core indicium (optional). Consequently, it was the notion of hard life in unknown country (with all its attributes) that triggered the process of the VD structure reorganization. As a result, a notion of adventurous exploratory life substituted the initial core indicium of no man’s land and the following transformations in the VD occurred.

Б3186, Fig. 8 - Development of the VD structure in the nineteenth century

Fig. 8 - Development of the VD structure in the nineteenth century

(Re-)verbalization of the VD and Concept Modification

As transformations of the VD were not only quantitative but also and primarily qualitative different scenarios of verbalization were possible, however, as all the new notions that developed in the nineteenth century were basically but the augmentation of the original ones, language response consisted in variability extension via semantic derivation. Its course and results are represented in Figure 9.

As was the case with the initial phase of adaptation, here again lexeme bush lags behind the VD in the coverage of all its aspects. Perhaps, to overcome the discrepancy other adaptation strategies were employed parallel to the expansion of the semantics of the lexeme bush: compound words and derivatives were coined by means of which different features of life in the bush were specified. In the same way endemic species of flora and fauna got their names.

During this period, 90 lexical items were formed: bushranging, bush bread, bushman (n.z.), (see meanings), bush constable, bush land, bush-road, bush-fare, bush fare, bush it, take to the bush, bush fence, bush hut, bush black, bush life, bushfire, bush-labourer, bush labour, bush-bread cattle, bush-duty, range the bush, bush traveler, bush lawyer, bush dress, bush track, bush house, bush style, bush-bread, bushranger, bush feed, bush carpenter, bush-horse, bush servant, bushy, bush-knife, bush fashion, bushie, bush-traveling, bush traveling, bushed, bush blanket, bush biscuit, bushing, bush timber, bush walk, bush work, bush-bed, bush song, bush camp, v, bush-yard, bush-poet, bush paddock, bush’ costume, bush inn, saltbush plain, bushmanship, bush-riding, bush tea, bush-riding, bush-bread, adj (e.g. ~youths), bush girl, bush-rider, bush hands (prisoners), bush-rider, bush-school, bush-farmer, bush-fever, saltbush flat, bush hospitality, bushranger, bush bellows, bush boys, bush sports, saltbush country, bush-carpenting, bush mile, bush lore, bushmanlike, bush missionary, bush telegraph, bush hotel, bushmen’s home, bush experience, bush-craft.7 terms of fauna – bush kangaroo, bush-devil, bush turkey, bush fly, bushman's clock, bush rat, bushlark, and 10 flora terms – Christmas bush, bush hay, bush-grass, bush lawyer, daisy-bush, apple bush, saltbush, hopbush, cottonbush, bluebush – were formed, too.

Б3186, Fig. 9 - Dynamics of the development of the lexeme bush in AuE (second stage)

Fig. 9 - Dynamics of the development of the lexeme bush in AuE (second stage)

Indicative of the dynamics of adaptation is the fact that 70 lexical items belong to the domains “people”, “way of life”.

All these developments enriched the concept and modified its structure in the direction of social aspects prevalence over material.

As the bush retains significance for Australian way of life and mentality the process of re-conceptualization continues while adaptation enters its permanent phase.

The permanent phase of the English language adaptation in Australia (see figure 4).

In the result of circumstantiation and amplification of the notions constituting the concept, adjustment and re-adjustment of the concept to the changing reality, re-analysis of the significance of notions in the existent structure and re-assessment of the hierarchy the structure of VD experienced transformations. In the contemporary structure social aspects dominate over material which is totally reflected in the semantics of lexeme bush. With the word-nest bush material taken into consideration, this fact becomes even more prominent.

Б3186, Fig. 10 - Contemporary structure of the VD

Fig. 10 - Contemporary structure of the VD

Language responds to this course of development with its own resources as shown in Figure 11.

Б3186, Fig. 11 - Dynamics of the development of the lexeme bush in AuE (third stage)

Fig. 11 - Dynamics of the development of the lexeme bush in AuE (third stage)

During this period 89 lexical items were formed: bush cook, bushman’s bible, bush shower, bush capital, out bush adv. adj., bushfire, brigade, Sydney or the bush, bushwhackery, bush town, bush township, bush walking, bushman's breakfast, bush bash, v., bush week, bush pub, bush telegraphy, bush picnic, bush telegraph, v, bush telegram, bush shanty, bush pickles, bush-tucker, bush-bash, bush-bashing, go bush, bush eye, bush ballad, bushman's cement, bush-bass, bush remnant, bush honey, bush persons, bush-faller, bushie n., bush worker, bush liar, bush contingent, bush brother, bush mad, bushfire blond, bush happy, bush-‘ead, bastard from the bush, bush telegraphist, bush oysters, bush madness, bushfire fighters, bushpig, bush basher, bush-balladists, bush brotherhood, bushwhacker, bushranger, bushwalker, bush bass, bush beat, bush nurse. Again, 49 lexical items belong to the domains “people”, “way of life”. The following fauna (bush-mouse, bush-tick, kangaroo bush, bush canary, salt-bush snake, bush cat) and flora (dillon bush, emu bush, old-man saltbush, turpentine bush, cattle bush, milk-bush, caustic bush, mint-bush, pin bush, smoke-bush, ellangowan poison bush, bladder saltbush, buck bush, mustard bush, turkey bush, creeping saltbush, wedding bush, poverty bush, bush apple, tickbush, witchetty bush, bush cucumber, poison-bush, mimosa bush, punty bush, quinine bush) terms were formed, too.

It is evident that in the course of evolution significance of the notions comprising concept bush for Australians was transforming. While at the early stages the notions of vegetation and land dominated in its structure, gradually the accents shifted from natural to social components that reflects the new stage of re-conceptualization and proves the thesis of the permanent character of language adaptation. The development of the terminology of flora and fauna not only in the early but also in the later periods does not contradict this point of view as these terms reflect not the exploration of the new habitat but the way of life of the ethnic group.

To the best of my understanding at this stage of the research, the essence of the English language transformation into a pluricentric entity consists in the transmutation of the variation type from a centered (around the literary standard) type into non-centered type. The mechanisms involved in this process are the mechanisms of adaptation that comprises at least three complex adaptive systems – language, ethnic group, and their habitat. “Pluricentrization” is the result of their mutual adaptation and co-evolution. The activity of the adaptation mechanisms provides step by step internalization of the new reality in such a way that every innovation is accreted with the native conceptual and lingual flesh. Operation of the adaptation mechanisms mostly in accordance with the internalized scheme is one of the major factors of the language system preservation within the limits of its homeostasis.

I believe that this methodology not only reveals some aspects of the contemporary stage of the evolution of English but also contributes to the understanding of the mechanisms of language evolution as such.

LITERATURE

1. Бытко Н. С. Заимствование как способ адаптации концептуальной и лексической системы английского языка к альтернативной реальности (на материале заимствований из автохтонных языков в канадский и новозеландский варианты): дис.... канд. филол. наук: спец. 10.02.04 “Германские языки” / Наталия Сергеевна Бытко. – Одесса, 2008. – 280 с.

2. Ризель Е. Г. Национальные варианты современного немецкого языка / Е. Г. Ризель // Иностранные языки в школе. – 1962. – № 6. – С. 103–110.

3. Семенец О. Е. Социальный контекст и языковое развитие: Территориальная и социальная дифференциация английского языка в развивающихся странах / Олег Евгеньевич Семенец. – К.: Вища школа, 1985. – 173 с.

4. Скибина В. И. Теория и практика лексикографического описания словарного состава австралийского варианта английского языка: дис.... канд. филол. наук: спец. 10.02.04 “Германские языки” / Валентина Ивановна Скибина. – К., 1984. – 214 с.

5. Скибина В. И. Национально негомогенный язык и лексикографическая практика: [монография] / Валентина Ивановна Скибина. – Запорожье: Видавець, 1996. – 176 с.

6. Швейцер А. Д. Литературный английский язык в США и Англии / Александр Давидович Швейцер. – М.: Высшая школа, 1971. – 172 с.

7. Applications of complex adaptive systems / Ed. by Yin Shan, Ang Yang. – Hershey: IGI Pub., 2008. – 338 p.

8. Australian words and their origin / Ed. by Hughes, J. Melbourne. – Oxford: Oxford University Press, 1989. – 680 р.

9. Basset J. The Concise Oxford Dictionary of Australian History / Jan Basset. – Melbourne: Oxford University Press, 1986. – 341 р.

10. Bauer L. An introduction to international varieties of English / L. Bauer. – Edinburgh: Edinburgh University Press, 2002. – 135 p.

11. Beckner C., Blythe R., Bybee J., Christiansen M. H., Croft W., Ellis N. C., Holland J., Ke J., Larsen-Freeman D., Schoenemann T. Language is a Complex Adaptive System: Position Paper / C. Beckner, R. Blythe, J. Bybee, M. H. Christiansen, W. Croft, N. C. Ellis, J. Holland, J. Ke, D. Larsen-Freeman, T. Schoenemann // Language as a complex adaptive system / Ed. by N. C. Ellis, D. Larsen-Freeman. – Malden: Wiley-Blackwell, 2009. – P. 1–26.

12. Coulmas F. Language Adaptation / Florian Coulmas. – Cambridge: Cambridge University Press, 1989. – 198 p.

13. Crystal D. English as a global language / David Crystal. – Cambridge: Cambridge University Press, 1997. – 212 p.

14. Davison G. The Use and abuse of Australian history / Graeme Davison. – St. Leonards: Allen & Unwin, 2000. – 326 p.

15. English as a world language / Ed. by Bailey R. W., M. Görlach. – Ann Arbor: University of Michigan Press, 1982. – 496 p.

16. English in Britain and overseas – Origins and development // The Cambridge history of the English language / Ed. R. M. Hogg. – V.5. – Cambridge: Cambridge University Press, 1994. – 685 p.

17. Englishes around the world: Studies in honour of Manfred Görlach / Ed. by E. Schneider. – Amsterdam: Benjamins, 1997. – 684 p.

18. Evolutionary epistemology, language and culture: a non-adaptationist, systems theoretical approach / Ed. by N. Gontier, J. P. Van Bendegem, D.Aerts. – Dordrecht: Springer, 2006. – 493 p.

19. Farrell F. Themes in Australian history: Questions, issues and interpretation in an evolving historiography / Frank Farrell. – Kensington: New South Wales University Press, 1990. – 240 p.

20. Frajzyngier Z., Shay E. Explaining language structure through systems interaction / Z. Frajzyngier, E. Shay. – Philadelphia: John Benjamins, 2003. – 307 p.

21. Frank R. M., Gontier N. On constructing a research model for historical cognitive linguistics (HCL): Some theoretical considerations / R. M. Frank, N. Gontier // Historical cognitive linguistics / Ed. by M. E.Winter, H. Tissari, K. Allan. – Berlin: Mouton de Gruyter, 2010. – P. 31–69.

22. Heaton J. H. Australian dictionary of dates and men of the times: Containing the history of Australasia from 1542 to May 1879 / John Henniker Heaton. – Sydney: G. Robertson, 1879. – 317 p.

23. Kachru B. The Alchemy of English: The spread, function and modals of non-native Englishes / Braj Kachru. – Oxford: Pergamon Institute of English, 1986. – 200 p.

24. Kirby S. Fitness and Selective Adaptation of Language / S. Kirby // Approaches to the Evolution of Language / Ed. by J. R. Hurford, M. Studdert-Kennedy, C. Knight. – Cambridge: Cambridge University Press, 1998. – P. 359–383.

25. Kloss H. Die Entwicklung neuter germanischer Kultursprachen seit 1800 / Heinz Kloss. – München: Pohl, 1952. – 254 p.

26. Language as a complex adaptive system / Ed. by N. C. Ellis, D. Larsen-Freeman. – Chichester: Wiley-Blackwell, 2009. – 275 p.

27. Language complexity: typology, contact, change / Ed. by M. Miestamo, K. Sinnemäki, F. Karlsson. – Amsterdam: John Benjamins, 2008. – 356 p.

28. Loiter G. English as a pluricentric language / G. Loiter // Pluricentric languages: Different norms in different nation / Ed. by M. Clyne. – Berlin: Mouton de Gruyter, 1992. – P.179–237.

29. Materna P. Conceptual systems / Pavel Materna. – Berlin: Logos Verlag, 2004. – 189 p.

30. McArthur Th. The Oxford guide of World English / Tom McArthur. – Oxford: Oxford University Press, 2003. – 501 p.

31. Miller J. H., Page S. E. Complex adaptive systems: an introduction to computational models of social life / J. H. Miller, S. E. Page. – Princeton: Princeton University Press, 2007. – 263 p.

32. Perspectives of English as a World Language / Ed. by D. J. Allerton, P. Skandera, C. Tschichold. – Basel: Schwabe, 2002. –175p.

33. Pluricentric Languages. Different Norms in Different Nations / Ed. by M. Clyne. – The Hague: Mouton de Gruyter, 1991. – 481 p.

34. Pushnoi G., Bosner G. L. Method of Systems Potential as “Top-Bottom” Technique of the Complex Adaptive Systems Modeling / G. Pushnoi, G. Bosner // Intelligent Complex Adaptive Systems / Ed. by Ang Yin, Yang Shan. – Hershey: IGI Pub., 2008. – P. 26–74.

35. Salvi R. Global English. A global debate / Rita Salvi. – Milano: LED, 2002. – 158 p.

36. Saraceni M. The relocation of English. Shifting paradigms in a global era / Mario Saraceni. – London: Palgrave Macmillan. – 156 p.

37. Skybina V. English across Cultures: Adapting to New Realities / V. Skybina // Ilha Do Desterro. A Journal of English Language, Literatures in English and Cultural Studies: Expression, Idemtity and Society. / Ed. by J. L. Meurer, Keizo Nanri, Makota Sasaki, Seyko Yasumoto. – 2006. – № 50. – P. 127–154.

38. Skybina V. Pluricentric languages: Developmental mechanisms / V. Skybina // New Philology. – 2000. – № 1 (9). – P. 38–51.

39. Skybina V., Galutskikh I. Core Vocabulary: Spring and / or Anchor: On tendencies and mechanisms of language evolution / V. Skybina, I. Galutskikh // Historical Linguistics 2007. Selected papers from the 18th International Conference. (August 2007, Montreal) / Ed. by M. Dufresne, F. Dupuis, E. Vocaj. – Amsterdam: John Benjamins. 2009. – P. 295–305.

40. Space in languages: linguistic systems and cognitive categories / Ed. by M. Hickmann, S. Robert. – Amsterdam: J. Benjamins, 2006. – 361 p.

41. Steels L. The Puzzle of Language Evolution. – Режим доступу: http://citeseerx.ist.psu.edu/viewdoc/downloadoi=10.1.1.136.2100&rep=rep1&type=pdf

42. The Australian bush. – Режим доступу: http://australia.gov.au/about-australia/australian-story/austn-bush

43. The Australian national dictionary: A dictionary of Australianisms on historical principles / Ed. by W. S. Ramson. – Melbourne: Oxford University Press, 1988. – 814 p.

44. The Cambridge Encyclopedia of Australia / Ed. by S. Bambrick. – Cambridge: Cambridge University Press, 1994. – 384 p.

45. The Encyclopedia of aboriginal Australia: Aboriginal and Torres Strait islander history, society and culture. Australian Institute of Aboriginal and Torres Strait Islander Studies / Ed. by D. Horton. – Canberra: Aboriginal Studies Press, 1994. – 684 p.

46. The major varieties of English. Papers from MAVEN 97 / Ed. by H. Lindquist, S. Klintborg, M. Levin, M. Estling. – Växjö: Almqvist & Wiksell, 1998. – 307 p.

47. The Oxford companion of Australian history / Ed. by G. Davison, J. Hirst, S. Macintire. – Melbourne; N. Y.: Oxford University Press, 2001. – 722 p.

48. The Oxford English dictionary / Ed. by J.A. Simpson & E.S.C. Weiner. – Oxford: Clarendon Press; N. Y.: Oxford University Press, 1989. – V. 1. – 486 p.

49. Trudgill P. International English: A guide to varieties of Standard English / Peter Trudgill. – London: Oxford University Press, 2002. – 152 p.

50. Trudgill P. New dialect formation: the inevitability of colonial Englishes / Peter Trudgill. – Oxford: Oxford University Press, 2004. – 180 p.

51. Wolf H-G., Polzenhagen F. World Englishes: a cognitive sociolinguistic approach / H-G. Wolf, F. Polzenhagen. – Berlin: Mouton de Gruyter, 2009. – 278 p.

52. World Englishes – problems, properties and prospects / Ed. by Th. Hoffman and L. Siebers. – Amsterdam: John Benjamins, 2009. – 438 p.


Концепт в перформативном лингвальном бытии человека

У статті мова розглянута як лінгвальний світ людини, який за своєю природою є мовною картиною онтологічного світу. Запропоновано розрізняти три форми існування мовного буття індивіда – світ лінгвального балансу, перформативний світ, поетичний світ. Концепт є атомом існування зазначених світів. Для кожної з форм мовного світу виділяються свої типи концептів.

Ключові слова: концепт, лінгвальний світ, онтологічний світ, перформативнийсвіт, поетичний світ.

 

В статье язык рассматривается как лингвальный мир, который по своей природе является языковой картиной онтологического мира. Автор предлагает различать три формы существования языкового бытия индивида – мир лингвального баланса, перформативный мир, поэтический мир. Концепт является атомом существования указанных миров. Для каждой из форм языкового мира выделяются свои типы концептов.

Ключевые слова: концепт, лингвальный мир, онтологический мир, перформативный мир, поэтический мир.

 

This paper examines language as a lingual world which equals a linguistic picture of the ontological world. The author suggests recognizing three forms of linguistic existence of an individual: the world of lingual balance, performative world, and poetic world. The concept is an atom of the mentioned worlds existence. Each form of the lingual world is ascribed its own types of concepts.

Key words: concept, lingual world, ontological world, performative world, poetic world.

 

Понятие “концепт” следует отнести к наиболее проблемным научным образованиям, стремящимся заполнить собою все пространство гуманитарного знания. Практически все науки данной отрасли перестраивают методологию, подчиняя ее поиску базовых концептов человеческого бытия и уничтожая при этом собственную самобытность, чем ставят под сомнение сам факт необходимости своего существования. Такова, например, современная когнитивная лингвистика, которая считает своей задачей не исследование лексической и грамматической семантики языка в целом, а “исследование лексической и грамматической семантики языка как средства доступа к содержанию концептов, как средства их моделирования от семантики языка к концептосфере” [21, с. 7]. Иначе говоря, в представлении некоторых ученых лингвокогнитология существует лишь как одна из составляющих когнитологии, отличающаяся от остальных ее составляющих только путем проникновения в сознание человека – через язык. Как видим, места для исследования самого языка здесь не осталось. Хотелось бы вернуться к языку как к единственному объекту лингвистики, правда уже проведенному через фильтры когнитивного подхода. И этот факт подчеркивает актуальность статьи.

Целью статьи является определение места концепта в лингвальном мире. Предполагается, что в сознании человека существуют концепты, созданные языком и ограниченные им. Именно поэтому для достижения указанной цели необходимо решить следующие задачи – установить сущность лингвального мира, формы его существования, а также типы концептов относительно их места в той или иной форме языковой реальности.

Можно согласиться с лингвистами, отмечающими возможность развития и процветания лингвокогнитологии только в пределах антропоцентрической парадигмы, которая “… осознается главным принципом современной лингвистики на рубеже XX–XXI веков” [18, с. 7]. Однако понимание лингвистического антропоцентризма в этой работе несколько отличается от того представления, которое только констатирует, что, согласно данному принципу, “… научные объекты изучаются прежде всего по их роли для человека, по их назначению в его жизнедеятельности, по их функциям для развития человеческой личности и ее усовершенствования” [12, с. 212].

В вершину угла предлагаемой концепции, которая базируется на определении В. фон Гумбольдтом языка как “… мира, лежащего между миром внешних явлений и внутренним миром человека” [8, с. 304], помещено предположение о существовании организованного языком мира событий, то есть о существовании перформативного лингвального бытия социума и субъекта. Данный вывод подкрепляется особым образом интерпретированным представлением о языковой относительности Сепира – Уорфа. Напомню, что, по утверждению Э. Сепира, “люди живут не только в объективном мире вещей и не только в мире общественной деятельности, как это обычно полагают; они в значительной мере находятся под влиянием того конкретного языка, который является средством общения для данного общества. Было бы ошибочным полагать, что мы можем полностью осознать действительность, не прибегая к помощи языка, или что язык является побочным средством разрешений некоторых частных проблем общения и мышления. На самом же деле “реальный мир” в значительной степени бессознательно строится на основе языковых норм данной группы... Мы видим, слышим и воспринимаем так или иначе те или другие явления главным образом благодаря тому, что языковые нормы нашего общества предполагают данную форму выражения” [25, с. 135]. Не вызывает сомнений убедительность примеров, приведенных Б. Уорфом в подтверждение данного тезиса. Действительно, например, “около склада так называемых gasoline drums (бензиновых цистерн) люди ведут себя соответствующим образом, то есть с большой осторожностью; в то же время рядом со складом с названием empty gasoline drums (пустые бензиновые цистерны) люди ведут себя иначе: недостаточно осторожно, курят и даже бросают окурки. Однако эти empty (пустые) цистерны могут быть более опасными, так как в них содержатся взрывчатые испарения” [25, с. 136]. Заметим, что нами несколько по-иному трактуются причины, обусловливающие возможность появления таких ситуаций. Если для американского ученого их наличие обусловлено тем, что структура языка, по его мнению, определяет мышление и способ познания реальности, то для нас большое количество случаев провоцирования языковыми сущностями неправильной оценки ситуации является основанием для утверждения о репрезентации в семантической структуре языка двух миров – онтологического, референтного, то есть мира внеязыковых сущностей и событий, протоколируемых в языке, и лингвального, то есть мира, созданного языком. Другими словами, в предлагаемой концепции не язык определяет мышление, а мир, созданный языком, является миром нашего человеческого существования. Поведение людей обусловлено законами этого мира, хотя имеет, в то же время, онтологические рамки. Как отмечал В. Красиков, описывая концепцию Л. Витгенштейна, “существует как бы два среза бытия: мир как совокупность фактов, целокупность событий, поддающихся описанию в познании через фактуальные предложения, логические комбинации и жизнь – область человеческих смыслов и ценностей” [11, с. 10]. Важно то, что на пересечении этих миров и существует человек как личность, которая, с одной стороны, определяет формы существования онтологического и лингвального бытия, а с другой – определяется, формируется этими мирами.

Учет вышесказанного позволяет внести некоторые коррективы в схему номинации. Эта схема, изначально определявшаяся как дихотомия (реальность → язык), представляется в виде трихотомии: онтологическая реальность → язык → лингвальная реальность. При этом именно последняя становится главным конструктом человеческого бытия. Как писал В. фон Гумбольдт, “… человек думает, чувствует и живет только в языке” [8, с. 378]. Несколько иначе высказался по этому поводу М. Бахтин, по мнению которого антропоцентризм “культурного кода” порождает пленение человека языковыми стереотипами как стереотипами культуры: “Только мифический Адам, подошедший с первым словом к еще не оговоренному девственному миру, одинокий Адам, мог действительно до конца избежать этой диалогической взаимоориентации с чужим словом в предмете. Конкретному историческому человеческому слову этого не дано: оно может лишь условно и лишь до известной степени от этого отвлечься” [1, с. 92].

Традиционно такое лингвальное бытие мира определяют как языковую картину мира, то есть как “… отраженные в категориях (отчасти и в формах) языка представления данного языкового коллектива о строении, элементах и процессах действительности в её соотношении с человеком” [5, с. 148]. Следует отметить в этой связи, что, в отличие от картины мира, которая закономерно трактуется только как “глобальный образ мира, лежащий в основе мировоззрения человека, то есть выражающий существенные свойства мира в понимании человека в результате его духовной и познавательной деятельности” [22, с. 21], лингвальный мир – это не столько отражение внеязыковой реальности в языке, сколько особым образом организованная реальность, то есть не только картина мира, но и мир. Следует согласиться с А. Пигалевым: “Язык создает искусственное сверхчувственное социальное пространство-время культуры” [17, с. 50], и поэтому система ориентиров “вещного и социального миров” представляет собой не что иное, как именно указанное языковое пространство время культуры. И это приводит к тому, что “… язык всей своей системой настолько связан с жизнью, копирует ее, входит в нее, что человек перестает различать предмет от названия, пласт действительности от пласта ее отражения в языке. Создается иллюзия полного их единства” [16, с. 69]. Такой подход во многом соприкасается с представлениями М. Хайдеггера, писавшего о том, что “картина мира, сущностно понятая, означает <…> не картину, изображающую мир, а мир, понятый в смысле такой картины” [27, с. 49].

Отметим три типа сосуществования языковой картины мира, то есть номинации онтологического мира, и лингвального мира.

1. Лингвальный мир стремится к совпадению с языковой картиной мира, перформация стремится к слиянию с номинацией. Например, фраза Весь день идет дождь, в сущности, отражает реальное состояние мира. Назовем эту ситуацию “лингвальный баланс”. Однако следует сказать, что даже этот лингвальный баланс предполагает некоторое превалирование перформации над номинацией. Приведенная фраза, например, с точки зрения лингвального мира, истинна при любых условиях, с точки же зрения онтологического мира, она может быть как истинной, так и ложной. В языковом бытии некий промежуток времени “день” полностью (весь) связан с гештальтной ситуацией “идет дождь”, где статус гештальт-агента выполняет дождь. Однако в онтологическом мире существует ряд факторов, позволяющих усомниться в полном тождестве внеязыковой и языковой реальностей. Во-первых, во фразе предполагается абсолютность описываемого события, однако в онтологическом мире дождь идет только в определенной местности, физически связанной с субъектом-номинантом. Последний же в языковом мире делает дождь событием вселенским, а не локальным. Во-вторых, во фразе дождь темпорально представляется как континуум, в то время как в реальности он может на время прекращаться и т. д. Представление мира в языке становится фактором создания новой предметной реальности, которую А. Лосев обозначил следующим образом: “Язык есть предметное обстояние бытия” [15, с. 98].

2. В некоторых случаях перформативность лингвального мира является средством организации реального мира. В первую очередь это проявляется в использовании так называемых перформативных глаголов и предложений, то есть повествовательных предложений, репрезентирующих высказывание, которое не описывает соответствующее действие, а равносильно самому осуществлению этого действия. Так, высказывание Обещаю тебе прийти вовремя есть уже обещание. Такую же значимость имеют и манипулятивные тексты, в основе которых лежит “… вид языкового воздействия, используемый для скрытого внедрения в психику адресата целей, желаний, намерений, отношений или установок, не совпадающих с теми, которые имеются у адресата в данный момент” [3, с. 99]. Манипулятивный текст создает лингвальную реальность, выгодную своему создателю, а также направленную на формирование нового лингвального сознания и мира у получателя данного текста.

3. Иногда перформативность лингвального мира становится причиной полного его отрыва от реальности. В этом случае лингвальный мир становится миром вымысла, а мир онтологический даже не предполагается. Наиболее ярко это отражается в разнообразных произведениях словесного творчества. Слово в художественном тексте является не фактом обозначения, а фактом созидания, оно – единственная реальность художественного мира, обозначаемых им реалий попросту не существует во внесловном, физическом мире: нет и не было в реальности носа, гулявшего по Невскому проспекту, Евгения Онегина – все они существуют только в слове и представляют собой особым образом организованную словесную материю. Если в реальном языке фраза “идет дождь” является констатирующей предикацией двух номинативных сущностей, отражающих внеязыковые референты действия (идет) и субстанции (дождь) в настоящей (Весь день здесь и сейчас в реальности) локации, то в литературной действительности фраза “Весь день идет дождь” является самодостаточной реальностью, имеющей место только в мире слова. Мир и слово тут отождествляются. Здесь уместно привести размышления В. Федорова о том, что слово является “единственным субъектом, поскольку бесчисленные субъекты разнообразных существований суть превращенные формы бытия слова” [26, с. 480]. При этом слово художественное и слово естественное представляют собой две стороны одной сущности – не может художественное слово, несмотря на многочисленные попытки, например, тех же футуристов, выйти за пределы законов функционирования естественного слова. В сущности, художественное слово, художественный текст, художественный язык – это естественное слово, естественный текст, естественный язык в неестественной для них функции. Не в функции номинации и коммуникации, а в функции креации, перформации, созидания, сотворения новой – лингвальной реальности.

Понятно, что обозначенные три модели взаимодействия онтологического (внеположенного по отношению к языку) и лингвального миров даны только в качестве повода для дискуссий и причины поиска более дробной классификации.

Различие онтологического и лингвального мира, на наш взгляд, является проекцией на языковую и речевую деятельность субъекта двух аспектов номинативной функции: собственно номинативного, выражающего стремление языка адекватно отразить внеязыковую, онтологическую реальность, и перформативного, представляющего собой реальное воплощение номинативных интенций субъекта-номинанта в мире лингвальных сущностей. Субъект, пытаясь обозначить внеязыковую реальность, онтологический мир, по сути создает новую – лингвальную – действительность, которая подчиняется законам субъекта, стереотипам, являющимся отражением заложенных в языке моделей преобразования внеязыкового мира в языковой, преломленных через лингвальную компетенцию номинанта. Задача дальнейших исследований как раз и состоит в определении конкретных форм сосуществования онтологического и лингвального миров в текстах разных типов, моделей лингвальной перформации объективной действительности. Такой подход к определению статуса реальности, репрезентируемой в языке и порождаемой языком, позволяет по-новому подойти к определению языкового статуса концепта.

Как известно, существует два подхода к определению соотношения языка и концептосферы. Наиболее распространенная точка зрения предполагает, что концепт – это не языковая, не лингвальная, а психологическая, ментальная сущность. Например, З. Попова и И. Стернин утверждают, что концепт – это только “… принадлежность сознания человека, глобальная единица мыслительной деятельности” [21, с. 9]. В основе такой трактовки констатация того, что “… наряду с языковым существует неязыковое мышление, с одной стороны, и что языковое существование связано не только с мышлением, но и с чувственно-волевой сферой и подсознанием, с другой стороны” [10, с. 9]. С тем, что существуют невербальные формы мышления, спорить трудно, однако сложно согласиться и с тем, что концепт нельзя рассматривать как лингвальную единицу только потому, что есть возможность его существования вне языка, а именно так и следует трактовать утверждение: “Концепт не имеет обязательной связи со словом или другими языковыми средствами вербализации. Концепт может быть вербализован, а может быть и не вербализован языковыми средствами” [20, с. 8]. В качестве примера В. Карасик приводит следующую ситуацию: “Когда я слышу фаминорную хоральную прелюдию Баха, мне вспоминаются финальные кадры из фильма А. Тарковского “Солярис”: изображенная мыслящим океаном встреча героя с отцом, самый дорогой подарок, который можно получить, навсегда попрощавшись с родным человеком. Такая встреча – это концепт, у которого нет однословного вербального обозначения” [10, с. 12]. Однако даже говоря о неоязыковленных концептах, сторонники нелингвальной природы последних вынуждены прибегать именно к вербальным средствам их описания и опираться именно на языковую плоскость их существования. Как отмечает В. Карасик, “описание концепта – это специальные исследовательские процедуры толкования значения его имени и ближайших обозначений” [9, с. 134]. Автор объясняет концепты через значения слов [10, с. 10]. Еще более четко это выражено в том исследовании, которое, как это не парадоксально, является, по нашему мнению, манифестом теории нелингвальной природы концепта. Сами З. Попова и И. Стернин утверждают, что “произнесенное или написанное слово является средством доступа к концептуальному знанию” [19, с. 19], что “слово <…>, как и любая номинация, – это ключ, “открывающий” для человека концепт как единицу мыслительной деятельности и делающий возможным воспользоваться им в мыслительной деятельности. Языковой знак можно также уподобить включателю – он включает концепт в нашем сознании, активизируя его в целом и “запуская” его в процесс мышления” [19, с. 19]. Другими словами, “естественный язык <…> выступает лишь средством, обеспечивающим исследователю доступ к “языку мозга” [7, с. 10]. Однако это свидетельствует именно в пользу того, что, во-первых, в концепте нет ничего такого, что не могло бы реализоваться в языке, а во-вторых, что, будучи полностью реализованным в языке, концепт являет собой именно лингвальную – языковую – сущность.

Таким видится второй – собственно лингвистический – подход к трактовке концепта, представленный в работах Е. Кубряковой, С. Воркачева и многих других. При этом наиболее важен тезис Е. Кубряковой о том, что “объективация сознания с помощью языка оказывается условием человеческого существования и главной отличительной чертой homo sapiens. Тогда как невербализованные знания выступают как неявные, неосознаваемые, смутные <…>, появление специального обозначения для сложившейся или складывающейся в голове человека структуры знания позволяет превратить нечто диффузное и неопределенное в нечто характеризующееся явными границами и выделенное в отдельную сущность” [13, с. 306]. Обозначенное именем знание приобретает свою условную законченность именно в языке и поэтому может быть определено именно как сущность лингвального мира. Нет сомнения, что мышление человека может быть невербальным, что зона существования концептов распространяется далеко за пределы языка. Однако “схваченное знаком” знание становится концептом лингвального мира – лингвоконцептом, а значит, должно рассматриваться именно как компонент языковой структуры. Концепт, следовательно, является в этом случае уже не столько категорией мышления вообще, сколько категорией вербального мышления, категорией вербального мира. При этом концепт, существующий в лингвальном мире, становится не просто знанием об объекте номинации, но системоорганизующей единицей. В силу того, что на уровне языка нет ничего, кроме инвариантных сущностей, именно концепты, связанные с инвариантной формой номинативной единицы, определяют законы коммуникации, законы своей коагуляции и выбора формальных языковых структур.

В связи с этим необходимо внести некоторые уточнения в определение базовых параметров лингвоконцепта. Извесно, что в когнитологии существует огромное количество определений концептов. И поэтому “видовая пролиферация этого объекта, как представляется, дает повод обратиться к “биологической метафоре”: разновидности лингвоконцептов в пределах дефиниционной формулировки растут, “как трава” – не имея под собой какого-либо последовательного классификационного основания <…>, что весьма затрудняет их типологию” [6, с. 15]. Различные определения базовых характеристик концепта позволяют составить общую картину представлений о нем, которая является, в сущности, концептом “концепта”. Выделение последнего осуществляется, очевидно, на основе предложенной М. Пименовой модели исследования концептов, которая “… заключается в интерпретации значения конструкций, объективирующих те или иные признаки концептов” [18, с. 74]. Уточним, правда, что в нашем исследовании характеристики концепта определяются его статусом конструкта лингвального мира. Конечно же, он имеет ментальную природу. Однако для языка важнее всего то, что концепт – это “синтезирующее лингвоментальное образование, методологически пришедшее на смену представлению (образу), понятию и значению и включившее их в себя в “снятом”, редуцированном виде – своего рода “гипероним” последних” [7, с. 5]. Следует отметить, что эта “снятость”, на мой взгляд, позволяет наделить концепт статусными характеристиками каждого из упомянутых ментальных образований. С одной стороны, он должен быть определен как когнитивная сущность в своем индивидуалистском, личностном (представление) состоянии, с другой – в своем феноменологическом, гносеологическом (понятие) проявлении, а с третьей – как языковая, лингвальная (значение) инстанция. Иначе говоря, концепт “является результатом столкновения словарного значения слова с личным и народным опытом человека” [14, с. 287]. В силу этого в концепте реализуются как онтологические, так и прагматические аспекты идентификации референта (референции). “Следствия познания как взаимодействия субъекта и объекта воплощ