Распечатать страницу
Главная \ База готовых работ \ Готовые работы по гуманитарным дисциплинам \ Филология \ 3185. Наукові статті з курсу Філологія – 21 стаття

Наукові статті з курсу Філологія – 21 стаття

« Назад

Код роботи: 3185

Вид роботи: Наукові статті

Предмет: Філологія

Тема: 21 стаття

Кількість сторінок: 287

Дата виконання: 2017

Мова написання: українська

Ціна: безкоштовно

Категорія лакунарності у контексті суміжних понять

Контаминация субъектно-речевых планов в микротексте со вставными конструкциями

Актуалізація дискурсної зони персонажа в англомовному літературному постмодернізмі

Особливості семантики паронімів і псевдосинонімів у науковому стилі української мови

Енантіосемічні елементи латинського походження у романських мовах

Концептологія в Україні: здобутки, проблеми, прорахунки

Базовий понятійно-лексичний інструментарій терміносистеми маркетингу французької мови

Поняття морфонологічного правила у сучасній англійській мові

Лінгвістичні аспекти категоризації поняття сутності у німецькій мові

Фонетико-орфографічна варіантність у новолатинському поетичному тексті (на матеріалі історичної поеми Симона Пекаліда “De bello Ostrogiano”)

Роль та місце терміна у галузевій лексичній системі

Категорії стану і діатези у новогрецькій мові

Темпоральный субстрат языкового кинетизма

Художній концепт: процедури реконструкції та моделювання (на матеріалі трагедій В. Шекспіра)

Вербалізація концепту FAMILY в англомовному журнальному рекламному дискурсі поч. XXI ст.

Ієрархія у фонемній структурі слова

Номінативні засоби на позначення адресата у персонажному мовленні (на матеріалі англійських соціальних романів ХІХ ст.)

Андроцентризм у медіальних формулах британських народних казок

Дефініції понять валентності, полісемії та амбівалентності крізь призму комбінаторної семантики

Жанр англомовного хайку: структура і семантика

Diplomatic discourse in the light of peace linguistics

Категорія лакунарності у контексті суміжних понять

У статті проаналізовано категорію лакунарності в аспекті суміжних понять, визначено критерії ідентифікації власне поняття лакунарності, верифіковано параметри нової науки – лакунології.

Ключові слова: категорія лакунарності, лакунологія.

 

В статье анализируется категория лакунарности в аспекте смежных понятий, определяются критерии идентификации собственно понятия лакунарности, верифицируются параметры новой науки – лакунологии.

Ключевые слова: категория лакунарности, лакунология.

 

The article deals with category of lacunarity categorizatioin the aspect of the closely related notions, it determines the criteria to identify the notion of the lacunarity, it verifies the parameters of new science – lacunology.

Key words: the category of lacunarity, lacunology.

 

Лакунарність як категорія має свої історичні витоки. Характерною ознакою досліджень категорії лакунарності є міждисциплінарний характер імплементованих розвідок: когнітивний підхід [2, 5, 15, 22, 30], лінгвокульторологічна направленість [10, 12, 21, 24] та лексико-семантичний вектор як широких ареальних [32] так і вузьких лінгвістичних досліджень [14]. Над проблемою лакунарності працювали перекладачі та етнографи: Г. В. Бикова [3], З. Д. Попова, Й. А. Стернін [27], Ю. А. Сорокін [30; 31]. В українському мовознавстві проблему лакунарності досліджують такі учені, як М. П. Кочерган [17; 18], В. М. Манакін [22], І. О. Голубовська [5; 6].

Накопичений сучасною лінгвістикою матеріал щодо процесу лакунізації дає можливість здійснити комплексне дослідження витоків категорії лакунарності, відокремивши її від суміжних понять. Категорія лакунарності екстеріоризується адгерентними до цієї категорії метазнаками. Стратифікація метазнаків на позначення категорії лакунарності, інвертизація суміжних понять та адгерентних її позначень є пріоритетним завданням розвідки і становить актуальність статті.

Мета статті: розмежувати адгерентні поняття категорії лакунарності у суміжних лінгвістичних сферах та описати метазнаки категорії лакунарності.

Лакунарність розглядається у парадигмі адгерентних понять. Базовий метазнак категорії лакунарності – це лакуна (лат. lacuna пропуск”, “прогалина”, “пусте місце”). У зв’язку з необхідністю дефінітного представлення лакун звернемось до розвідок учених, в яких започатковано основи нової науки – лакунології.

Сорокін Ю. О. заявляє про початок формування понятійного апарату лакунології, наголошуючи на необхідності створення “лакунометрії” в межах лакунології; вчений розглядає категорію лакунарності як категорію лексичної системності та виокремлює ознаки лакунарності – “форманти непрозорості” [30, с. 4]. Така змістова лінгвістична інтерпретація лакун Ю. О. Сорокіна безумовно вплинула на розуміння лакунарності як категорії іншими вченими. Так, за Н. Б. Іваницькою, “лакуни – це позамовні способи концептуалізації, категоризації, класифікації, структурування й опису навколишнього світу” [9, с. 239].

На думку З. Д. Попової, лакуна – це відсутність одиниці в одній мові за її наявності в іншій. Лакуни систематизовані лінгвістами за такими параметрами: системно-мовною належністю (міжмовні та внутрішньомовні), позамовним характером (мотивовані та немотивовані), парадигматичною представленістю (родові та видові), типом номінації (номінативні та стилістичні), морфологічною приналежністю (частиномовні) [27, с. 39].

У межах когнітивного підходу (за А. Вежбицькою) лакунарність означає існування прогалин в єдиній логіко-мисленнєвій базі, на якій можуть будуватися різні концептуальні картини чи концептуальні каркаси [4, с. 51]. У картині світу існування категорії лакунарності підтверджуються загальними засадами архітектури людської когніції, спільними рисами у мисленнєвих процесах носіїв різних мов, де всі “невідповідності” або лакуни можна звести до двох типів, а саме: невідповідність значень (семантична розбіжність) окремих одиниць і категорій мовних систем та невідповідності, пов’язані не з відсутністю мовних одиниць, а з етнокультурними особливостями [6, с. 93; 20, с. 51; 15, с. 81; 4, с. 293]. Універсальна когнітивна система людини включає в себе усі особливості семантики лексичних та граматичних одиниць конкретної мови, що підтверджує існування лакуносфери [15, с. 82; 30, с. 3].

Когнітологи доводять, що ментальні образи (невербалізовані лакуни) так само беруть участь у рефлекторній діяльності етносу, як і лексикалізовані одиниці. Слово – мовний знак, який запускає процес мислення [3, с. 12]. Лакуна – концептуальний та семантичний знак, який виникає в міжкультурній комунікації (у мовленні), лексикографічно окреслений при міжмовному зіставленні та виявляється в мовних системах на всіх рівнях – у граматиці, морфології та синтаксисі.

У межах когнітивної лінгвістики та етнолінгвістики лакуни – це базові елементи національної лінгвокультурної спільноти, що спричиняють труднощі інтерпретації та декодування в текстовій репрезентації інокультурним реципієнтом. За Бартміньским Є., етнолінгвістика вивчає зв’язок мови і культури, оперує поняттям мовного стереотипу і мовної (культурно-мовної) картини світу [2, с. 33].

Тарасова В. В. зазначає, що сучасний етап розвитку лінгвістики позначається підвищеною увагою до проблем зіставлення вербалізації етнокультурних специфічних елементів споріднених та неспоріднених мов мовними засобами [33, с. 10].

На часі етнолінгвісти та прихильники семіотичної моделі картини світу пропонують ідею про лакунарний характер вербальної та невербальної поведінки етнічних груп. Існує думка щодо наявності в мовній семіотичній особистості так званого “лакунікону”, що фіксує логіко-семантичні протиріччя на когнітивному рівні [31, с. 146].

У межах етнічної конфліктології Сорокін Ю. О. виокремлює поняття лакунарної напруги, що може виникати на інтраетнічному міжіндивідуальному рівні спілкування (етнічний культоротаксис), реалізовуватися як вербальними, так і невербальними контекстами (кінеотаксис та проксеміотаксис) [31, с. 59–60].

Лакунарна напруженість не менш характерна для невербальних контекстів (кінесіотаксис і проксеміотаксис), ніж для вербальних. Причому взаємне співіснування цих контекстів в процесах спілкування нашаровуються один на одного, в результаті чого може виникнути дискомфорт [31, с. 62]. Механізми когніції як особливої здатності людини у своїй основі універсальні, а “відмінності отримуваних знань визначаються своєрідністю менталітетів народів” [8, с. 18].

У межах семіотики компактними та концептуально точними є визначення Сорокіна Ю. О. про лакуни, категорію лакунарності, лакунікон, лакунарну сферу. Звернемось до семіотичного розуміння лакуни вченим: “Лакуна – це невербальна “літера”, смислова пустота, комунікативна загадка” [31, с. 73].

Специфікою міжкультурного спілкування є лакуни вербальної та невербальної комунікації, зокрема, поведінки, способів взаємодії та вподобань, які не можна побачити й відчути на дотик, неможливо досліджувати в лабораторних умовах, оскільки їхній характер виявляється приховано й непомітно [16, с. 210].

З позицій лінгвокульторології на лакунарність вказують ряд факторів. Так, при взаємодії двох культур нерідко виникають непорозуміння, які спричинені відмінністю в світоглядах, національній психології, соціальних статусах мовного колективу та етноцентризмі кожної з культур; виникають лакуни або національно специфічні розходження в лексичній системі мов та культур [3, с. 11]. Для кожного народу існують характерні реалії та факти культури, які мають в іншій культурі повні або часткові прогалини, так звані матеріальні або поняттєві лакуни, “набір традиційно дозволених для даної культури засобів інтерпретації фактів і процесів вербальної поведінки” [21, с. 50].

Бикова Г. В. під лакуною розуміє синтаксичний об’єкт, ідеальний зміст, тип поняття або уявлення, гештальт, що входить у певні судження та в перекладі представлене громіздким словосполученням, компактним поєднанням або ґрунтовним описом, який розгорнуто не для того, щоб найбільш повно визначити щось відоме, а через брак відповідного поняття. Лакуни – це пустоти, “порожні клітини” в системі мови, пише дослідниця [3, с. 12].

Марковіна І. Ю. виділяє такі основні параметри лакун: незрозумілі або незвичні вербальні або графічні позначення виступають екстеріоризаторами лакун (екзотичність), незнайомі номінації ідентифікуються як лакуни (чужорідність), неточність обраної номінації (хибне вживання). Така екстеріоризація лакун використовується для опису етнокультурної специфіки, а також проблем міжкультурного спілкування [23, с. 6]. Таким чином, лакуни – це дещо особливі елементи при зіставленні мов та культур. Подібне розуміння лакуни висловлює Рябова М. В.: “під лакунами при сприйнятті інокультурного тексту розуміється все те, що в інокультурному тексті реципієнт не розуміє, що є для нього дивним і вимагає інтерпретації, що сприймається ним як незрозуміле, незвичне, екзотичне, чуже, неточне, помилкове, тобто те, що може залишитися непоміченим або ж інтерпретованим не так, як це було би типовим для носія культури-джерела” [29, с. 117].

Маслова В. А. виділяє безеквівалентну лексику і лакуни, що є предметом лінгвокультурологічних досліджень [24, с. 37]. У лінгвокульторології виділяють, зокрема, такі поняття, за допомогою яких у мовних одиницях може бути представлена культурна інформація: культурні семи, культурний фон, культурні концепти та культурні конотації [24, с. 48]. Лакуни та культуреми формують єдину категорію відсутності в мовній картині світу. В зіставлюваних текстах можуть фіксуватися логіко-семантичні протиріччя (лакуни) [31, с. 146].

До явищ, позначених мовною асиметрією, лінгвісти відносили “лакуну”, яку ототожнювали з термінами “безеквівалентна лексика”, “реалія”, “екзотична лексика”. З позицій перекладознавства неможливість знаходження однослівної номінації як словникового еквівалента є лакуною; лакуна – це “семантична прогалина чи лексичний пробіл, відсутність у носія цільової мови можливості висловити окремим словом чи словосполученням поняття, яке лексично зафіксоване в мові джерельній” [10].

Окремі сформовані лексичні одиниці виявляються лакунами в міжмовному співставленні, деякі мають аналогічне етимологічне походження та різне набуте вторинне значення, напр.: укр. чорника, рос. черника, англ. blackberry (укр. 1) ягідка, 2) марка сучасного смартфона/телефона з ОС/телефона з операційною системою); англ. blackbird, рос. дрозд, укр. дрізд. Поняття нульової морфеми, безперечно, можна зіставити з лакунами нульового омовлення, напр.: англ. a ravishing eighteen-year-old ballerina, рос. блистательная восемнадцатилетняя балерина, англ. her eleven-year-old son, укр. її син одинадцяти років.

У пошуках міждисциплінарного лакунікону Сорокін Ю. О. наголошує на амбівалентності лакун, яка, очевидно, “породжується” символічністю тієї сфери, яку створює навколо себе етнос, і яку можна було б назвати сферою культуротаксиса (позитивного або негативного) – сферою, орієнтованою на тяжіння або відштовхування автохтонних і/або неавтохтонних (фрагментів) моделей мовного і немовного спілкування. Будь-який етнічний культуротаксис є, мабуть, частиною цивілізаційного семіотаксиса. Іншими словами, семіотаксис є макросфера, а культуротаксис – мікросфера притягання/відштовхування. У свою чергу, в культуротаксисі також можуть бути виділені субстратні шари – екосубтаксис (екологічний субтаксис) і етосубтаксис (етологічний субтаксис), причому в етосубтаксисі можлива градація за специфікацією тяжінь і відштовхувань: логотаксис, аксіотаксис, когніотаксис, емоціотаксис).

У межах концептології лакуна – це відсутність лексичної одиниці в мові при наявності концепту в концептосфері, тобто відсутність слова для позначення понять, які в даному суспільстві існують і мають особливе словесне позначення в іншій мові. Міжмовна лакуна – це відсутність узуальної одиниці в одній мові при наявності її в іншій. Лакуна – це невербальна “літера” [31, с. 15].

Лакуни – і мовні, і мовленнєві, і культурологічні – можуть цілком обґрунтовано впливати на судження про міру сумісності одного культуротаксиса з іншим, про характер і ступінь відмінностей між ними, що вказують на ту відстань, на якій знаходяться один від одного суб’єкти спілкування. Мабуть, найбільш показовим у цьому відношенні є прецедентні тексти як можливі лакуни і, зокрема, такі їх підвиди, як ідеологічні та персоналістичні лакуни (у ряді випадків прецедентні лакуни можуть мати й ідеологічний, і персоналістичний характер) [31, с. 56].

З позицій семасіології лакунарність виявляється в форматах нерозуміння – невід’ємних модусах існування мовних вчинків, які поєднують в собі і рефлексію, і реакцію (дію). При виявленні структури цих вчинків або, інакше кажучи, структури мовної та немовної поведінки доцільно, мабуть, спиратися на наступну зв’язку понять: стратегія-стратегема – вчинки/прийоми-логосеми [31, с. 86].

З погляду антропології словникова розгалуженість певної мови (тобто наявність/відсутність лакун у тій або іншій мові) є показником інтересів, що притаманна носіям локальних культур. Лакуни корелюють зі створенням нових концептуальних одиниць, що є стратегічно важливими для представників однієї культури та виявляються надлишковими або непотрібними для іншої. Із потребою у вербалізації нелексикалізований концепт отримує тенденцію до делакунізації (створення нової мовної одиниці). Перед тим як закріпитися в мові однослівно, лакуни компенсуються дволексемними, трилексемними або мультилексемними тлумаченнями.

Графічно лакуна позначається за допомогою знака ø, що є однак омонімічним з літерою в норв. мові, пор.: одн. søsterсестра”, мн. søsterсестри”, датск. ønskelingбажаний”. Лакуна морфемного рівня або нульова морфема (ø) позначає грамеми однини та має різне вираження у мовах світу. До мов, де однина представлена лише нульовою морфемою, належать тюркські, пор.: татар. урамø “вулиця”, башкир. башø “голова”, казах. балаø “дитина”. В англійській мові та в германських мовах у більшості випадків однина представлена нульовою морфемою, за винятком запозичених слів, пор.: англ. roomø “кімната”, швед. solø сонце”, норв. шyø острів”. В українській мові та інших слов’янських мовах крім нульової морфеми, пор.: укр. крайø, рос. столø, грамему однини виражають флексії [21, c. 95].

Створення нових морфем/літер/графем/синтаксем/слів, що керуються тенденцією до економії мовних засобів, належить до тривалого мовного процесу, який реалізується в мовній системі впродовж сторіч. Дослідження германських мов у межах таких кількісних та якісних змін, як зняття довготи, зміна наголосу, розширення морфеми виявили процеси усічення (формування морфемної лакуни) в морфологічній структурі слова: редукцію морфів у межах однієї морфеми [19, с. 131].

Зазвичай праформи видозмінюються за законом економії та спрощення: в умовах динамічного взаємозв’язку культур відбувається більш активна редукція. Вивчаючи та проводячи стратифікацію морфологічної системи мов, що має давню історичну тенденцію до спрощення, лінгвісти виокремлюють морфемні зв’язки, складні контаміновані префікси (особливо поширені в німецькій мові), формативи (закінчення, що поєднують декілька морфем), важливі поєднання морфем – основи [19, с. 141]. Всі вони зазнають певних спрощень.

У сучасній лінгвістиці означені метазнаки вже не є синонімами, вони позначені родо-видовими відносинами. Лінгвісти-дослідники співвідносять лакуни з безеквівалентною лексикою, фразеологічними одиницями, символами, метафорами, мовленнєвою поведінкою та етикетом, класифікують лакунарні “культуроносні” явища, що представлені одноосібно, виступають представниками свого класу одиниць [11, с. 158]. На нашу думку, лакуни як клас охоплюють не лише безеквівалентну лексику, але й ксеноніми та культороніми, оскільки є предметно-рефлекторною категорією, яка вбирає в себе риси як мовних, так і позамовних рівнів.

У результаті міждисциплінарних досліджень було сформовано думку про існування поняття лакунарності та виокремлені дефініції в межах лінгвістичного терміноапарату. Оскільки лакунарність – це міждисциплінарна категорія, вона використовується терміноапаратами інших наук – медициною, математикою, психологією, філософією. Категорія лакунарності є універсальною категорією, що позначена такими рисами, як системність, багатовекторність та політермінологічність. Лакуни в широкому розумінні можуть бути як мовні (лексичні, граматичні, стилістичні), так і культурологічні (етнографічні, психологічні, кінесичні тощо) [1, с. 97].

Лакуни можуть бути не тільки інтеркультурними або інтермовними (які виникають у процесі міжкультурного спілкування), а й інтракультурними (інтрамовними). Терміни “інтеркультурні” та “інтракультурні” лакуни співвідносяться з внутрішньомовними та міжмовними прогалинами. Вони можуть усвідомлюватися реципієнтом як щось дивне, що вимагає інтерпретації (експліцитні лакуни) або ж залишатися для нього в “зоні нечутливості” (імпліцитні лакуни). Лакуни можуть бути абсолютними і відносними, а також відрізнятися за потужністю або глибиною: конфронтативні (потужні, глибокі лакуни) і контрактивні (слабкі, неглибокі) [35, c. 80].

Загалом, лінгвістам представляється доцільним і методологічно виправданим використання поняття “лакуна” не лише при зіставленні мов, але й при зіставленні аспектів культури і суспільного життя. Це стає очевидним, наприклад, при розрізненні лакуни та ілогізма. Ілогізми обумовлені відсутністю потреби у предметі. Існують відповідні концепти та потенційні семеми, але немає лексем.

Лакуни свідчать про “переповненість або недостатність досвіду однієї лінгвокультурної спільноти відносно іншої” [7, с. 41]. До того ж, коли ми порівнюємо певні культурні ареали, ми знаходимо асиметричну представленість у порівнюваних культурах [12, с. 8]. Крайнім ступенем такої асиметрії є лакунарність – вагома відсутність певних ознак та одиниць в одній із порівнюваних систем. Безеквівалентна одиниця є показником наявності деякого унікального національного концепту у свідомості народу, максимально допустимого ступеня національно-культурної маркованості [27, с. 75–76; 28, с. 281].

Справжні лінгвокультурні лакуни – це незафіксовані поняття, які відсутні в мові, в колективній свідомості та обєктивно знаходяться за межами певної ментальності, належать до інших соціокультурних спільнот; лакуни охоплюють звичайні реалії, які відбиває так звана безеквівалентна лексика, та важливі поняття, які просто невідомі певним мовам і етносам [22, с. 5].

Реконструкція світу містить багато лакун, тому що концепти представлені як набір різного роду величин, а лексика діє вибірково. На часі ареальна ономастика, що має свої підходи й пріоритети, свої проблеми й завдання, задіяна у виявленні лакун поетонімологічної природи [14, с. 15]. Реконструйовані лакуни є предметом порівняльно-історичного мовознавства, культурною спадщиною, що доходить до пращурів крізь сторіччя.

У межах семантичного “картування” світу (від англ. mind mapping), що демонструє неоднаковість логіко-поняттєвої категоризації дійсності різними мовами та виявляється в різному ступені конкретизації та деталізації значень слів, в невідповідності змістових обсягів співвідносних понять, у невспівпаданні меж між одиницями співвідносних семантичних полів, що позначають однакові поняття; знаходиться категорія лакунарності – мовна та екстралінгвістична універсалія.

Фундаментом категорії лакунарності виступає логіко-поняттєва концептуалізація дійсності різними мовами, чи первинний семіозис, що фіксує базисний словник тієї чи іншої мови, зіставлювані первинні найменування різних мов з неоднаковим ступенем деталізації та спеціалізації, характером вираження мовних засобів [5, с. 12].

На кожному етапі розвитку мови існують елементи, які ще не повністю інтегрували до її системи (певні інновації), і, власне, слугують джерелом “динамічної напруги” у мові. Накопичення цих елементів спричинює тенденцію до заповнення наявних у мові лакун (gaps) та вирівнення структурної незбалансованості. Зауважимо, що термін “незаповнена” категорія (англ. empty category) є більш уживаним сучасними дослідниками мови, ніж “лакуна”.

Статус категорії лакунарності/відсутності на рівні мовної системи виявляється в народженні нових форм та позначається відмиранням/вилученням/спрощенням форм та праформ на всіх рівнях мовної системи: морфем, синтаксем, графем, лексем та прагматем [32, с. 54].

Метазнаки категорії лакунарності виходять з двох основних поглядів на мову: “мова як система” та “мова як мовленнєві моделі соціальної поведінки”. Метазнаки лакунарності мають міждисциплінарний характер: семантична лакунарність/розбіжність, лакуни глибинної структури (когнітивна лінгвістика), проблема реалій (культурологія), проблема безеквівалентності (переклад). Лінгвістичний аналіз категорії лакунарності виявив такі метазнаки, як елізія, еліпс, апосіопеза, редукція, спрощення, скорочення, текстові пустоти та інші метазнаки, що становлять семантичне поле категорії лакунарності, формуючи ядерну та периферійну зони, де родова сема – категорія лакунарність.

Прослідкувати динаміку розвитку мов за допомогою зрізу лакун у різносистемних мовах є вельми валоративним. Несиметричність формування лакун у мові (процес лакунізації) можна пояснити довільною варіативністю мовної системи, що має тенденцію до економії знаків, довільної диференціації номінацій, що пов’язано зі змінною частотності вживання.

Сформований концепт або предмет може не мати вербалізації (феномен лакунарності). У перекладознавсті відсутність однослівного еквівалента на тлі іншої мови зазвичай називають лакуною. Проблема знаходження відповідників або (близьких) еквівалентів як процесу заповнення лексичної лакунарності (делакунізація) корелює з процесом елімінації лакун – нульова делакунізація, нульова компенсація лакунарності. Відмирання наявної форми – процес секондарної лакунізації – корелює з повторним вживанням стертої форми – процес секондарної делакунізації.

Формування лакун пов’язано з історичним розвитком мови, яка зазнає формально-семантичних змін та вилучень на всіх рівнях мовної системи. Розвиток та створення нових форм є результатом вилучення застарілих елементів мовної системи, що працює за законами діалектичного розвитку, підпорядковуючись закону економії та аналітизму.

Так само як думка випереджає омовлення, лакуна передує слову. Тенденція до заповнення лакун є загальномовним явищем, що системно простежується в процесі розвитку мов. Лакуни виявляються в синхронному та діахронному вимірах: сучасні дані про мову в корпусах міжмовного зіставлення та історичні пам’ятки – лексикалізовані та позамовні реліктові артефакти.

Перспективним є лексикографічне зіставлення словникових гнізд, що дозволить виявити міжмовні лакуни та їхні кореляти, ідентифікувати відмінне семантичне наповнення лакунарних понять у різних мовах.

ЛІТЕРАТУРА

1. Антипов Г. А. Текст как явление культуры / Г. А. Антипов, О. А. Донских, И. Ю. Марковина, Ю. А. Сорокин. – Новосибирск: Наука, 1989. – С. 97.

2. Бартминьский Е. Языковой образ мира: очерки по этнолингвистике / Ежи Бартминьский. – М.: Индрик, 2005. – 528 с.

3. Быкова Г. В. Знаковые и лексические лакуны в концептосфере амурских эвенков / Г. В. Быкова // Лакуны в языке и речи: сб. науч. тр. / Под ред. проф. Ю. А. Сорокина, проф. Г. В. Быковой. – Благовещенск: Изд-во БГПУ, 2003. – С. 11–19.

4. Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков / Анна Вежбицкая. – М.: Языки славянской культуры, 1999. – 780 с.

5. Голубовська І. О. Етноспецифічні константи мовної свідомості: автореф. дис. … доктора філол. наук: спец. 10.02.15 “Загальне мовознавство” / І. О. Голубовська. – К., 2004. – 27 с.

6. Голубовська І. О. Національно-мовна картина світу в її лексичній іпостасі / І. О. Голубовська // Мовні і концептуальні картини світу. – Вип. 6. – Кн. 1. До 90-річчя доктора філол. наук Білецького О. – К.: Прайм-М, 2002. – С. 92–99.

7. Городецька О. В. Національно-марковані концепти в британській мовній картині світу XX ст.: дис. … канд. філолог. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / Олена Василівна Городецька. – К., 2002. – 182 с.

8. Иванова Е. В. Пословичные картины мира (на материале английских и русских пословиц) / Елизавета Васильевна Иванова. – СПб.: СПбГУ, 2002. – 160 с.

9. Іваницька Н. Б. Процесуальність як універсальна категорія українського та англійського дієслова / Н. Б. Іваницька // Актуальні проблеми філології та перекладознавства: зб. наук. пр. – Ч. 1. – Хмельницький: Вид-во ХНУ, 2007. – С. 237–241.

10. Кальниченко О. А. Трактат Фрідріха Шлейєрмахера “Про різні методи перекладу” (“Über die verschiedenen Methoden des Übersetzens”) та його значення для сучасного перекладознавства / О. А. Кальниченко, В. О. Подміногін // Вчені записки Харк. гуманіт. ін-ту “НУА” – Т. VIII. – Х.: Око, 2002. – С. 503–533.

11. Капуш А. Лінгвокультурні та соціокультурні аспекти перекладу у сфері фахової комунікації / А. Капуш // Наукові записки. – Вип. 81 (4). – Серія: Філологічні науки (мовознавство): у 4 ч. – Кіровоград: РВВ КДПУ імені Володимира Винниченка, 2009. – С. 158–162.

12. Карасик В. И. Языковой круг: личность, концепты, дискурс / Владимир Ильич Карасик. – Волгоград: Перемена, 2002. – 477 с.

13. Караулов Ю. Н. Общая и русская идеография / Юрий Николаевич Караулов. – М.: Наука, 1976. – 355 с.

14. Карпенко Ю. О. Літературна ономастика / Юрій Олександрович Карпенко. – Одеса: Астропринт, 2008. – 328 с.

15. Колшанский Г. В. Объективная картина мира в познании и языке / Отв. ред. А. М. Шахнарович. – М.: Едиториал УРСС, 2005. – 128 с.

16. Корольов І. Р. Теоретичний аспект дослідження національної комунікативної поведінки / І. Р. Корольов // Studia Linguistica: зб. наук. пр. – Вип. 2. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2009. – С. 208–214.

17. Кочерган М. П. До питання про безеквівалентну лексику і лакуни та способи їх компенсації / М. П. Кочерган // Проблеми зіставної семантики: зб. наук. ст. / Відп. ред. М. П. Кочерган. – К.: Вид. центр КНЛУ, 1999. – С. 42–45.

18. Кочерган М. П. Основи зіставного мовознавства / Михайло Петрович Кочерган. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2006. – 424 с.

19. Кубрякова Е. С. Морфологическая структура слова в современных германських языках / Е. С. Кубрякова // Морфологическая структура слова в индоевропейских языках. – М.: Наука, 1970. – 386 с.

20. Лакофф Дж. Мышление в зеркале классификаторов / Дж. Лакофф // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. XXIII. Когнитивные аспекты языка. – М., 1998. – С. 12–51.

21. Лакуны в языке и речи: сб. науч. тр. / Под ред. проф. Ю. А. Сорокина, проф. Г. В. Быковой. – Благовещенск: Изд-во БГПУ, 2005. – Вып. 2. – 123 с.

22. Манакін В. М. Когнітивна лінгвістика та доцільність для сучасного мовознавства / В. М. Манакін // Наукові записки. – Вип. 95 (1). – Серія: Філологічні науки (мовознавство): у 2 ч. – Кіровоград: РВВ КДПУ імені Володимира Винниченка, 2011. – С. 3–6.

23. Марковина И. Ю. Культура и текст. Введение в лакунологию / И. Ю. Марковина, Ю. А. Сорокин. – М.: ГЭОТАР-Медиа, 2010. – 144 с.

24. Маслова В. А. Лингвокультурология / Валентина Авраамовна Маслова. – М.: Академия, 2001. – 208 с.

25. Махонина А. А. К вопросу о классификации межъязыковых лакун / А. А. Махонина // Язык и национальное сознание. – Вып. 4. – Воронеж, 2002. – С. 40.

26. Пивоев В. М. “Свое” и “чужое” в этнической и национальной культуре / В. М. Пивоев // “Свое” и “чужое” в культуре: сб. науч. ст. / Отв. ред. В. М. Пивоев. – Петрозаводск, 1998. – С. 7–19.

27. Попова З. Д. Очерки по когнитивной лингвистике / З. Д. Попова, И. А. Стернин. – Воронеж: Изд-во Воронеж гос. ун-та, 2002. – 191 c.

28. Привалова И. В. Интеркультура и вербальный знак (Лингвокогнитивные основы межкультурной коммуникации): [монография] / Ирина Владимировна Привалова. – М.: Гнозис, 2005. – 472 с.

29. Рябова М. В. Характер ассимиляции культурных смыслов при переводе (опыт лингвокультурного анализа) / М. В. Рябова // Вестник Челябинского государственного университета. – Вып. 30. Филология. Искусствоведение. – № 10 (148). – 2009. – С. 114–120.

30. Сорокин Ю. А. Еще одно лакунологическое исследование: “Лакунарность как категория лексической системности” / Ю. А. Сорокин // Лакуны в языке и речи. – Благовещенск, 2005. – Вып. 2. – С. 3–7.

31. Сорокин Ю. А. Неканоническая русистика: статьи, заметки и реплики / Юрий Александрович Сорокин. – М.: Информационно-издательский центр “Бон Анца”, 2009. – 223 с.

32. Таранець В. Г. Трипільський субстрат: походження давньоєвропейських мов: [монографія] / Валентин Григорович Таранець. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2009. – 276 c.

33. Тарасова В. В. Семантичне поле “Засоби пересування” в сучасній англійській, німецькій, російській та українській мовах: [монографія] / Віталіна Василівна Тарасова. – К.: ТОВ “SprintPrint”. – 255 с.

34. Эвенкийский этнос в начале третьего тысячелетия: сб. науч. тр. / Под ред. Г. В. Быковой, Г. И. Варламовой. – Благовещенск: Изд-во БГПУ, 2006. – 270 с.

35. Язык, сознание, коммуникация: сб. ст. / Отв. ред. В. В. Красных, А. И. Изотов. – М.: МАКС Пресс, 2002. – Вып. 21. – 184 с.


Контаминация субъектно-речевых планов в микротексте со вставными конструкциями

У статті розглянуто скоординованість суб’єктно-мовленнєвих планів у мікротексті багатокомпонентного складного речення (БСР), ускладненого вставленими конструкціями. Виявлено особливості взаємодії й функціонування базового речення і вставлених одиниць, що передають чужу мову. Проаналізовано зіткнення предметних і ментальних аспектів події у мікротексті БСР зі вставленими конструкціями.

Ключові слова: багатокомпонентне складне речення, вставлена конструкція, суб’єктно-мовленнєві плани.

 

В статье рассматривается скоординированность субъектно-речевых планов в микротексте многокомпонентных сложных предложений (МСП), осложненных вставными конструкциями. Выявляются особенности взаимодействия и функционирования базового предложения и вставных единиц, передающих чужую речь. Анализируется соприкосновение предметных и ментальных аспектов события в микротексте МСП со вставными конструкциями.

Ключевые слова: многокомпонентное сложное предложение, вставная конструкция, субъектно-речевые планы.

 

The article examines the coordination of the subject and speech plans in the microtext of the multicomponent composite sentences (MCS) with parenthetical constructions. It reveals the peculiarities of interacting and functioning of the basic sentence and parenthetical units expressing another person’s speech. It analyses the contiguity of the object and mental aspects of the event in the MCS microtext with parenthetical constructions.

Key words: multicomponent composite sentence, parenthetical construction, subject and speech plans.

 

Многокомпонентные сложные предложения (далее – МСП) со вставными конструкциями представляют собой поликоммуникативную единицу, обладающую своими дифференциальными признаками, которые проявляются в специфике структуры МСП со вставками и интонировании. В МСП со вставными конструкциями перед нами не один речевой акт, а минимум два особых речевых акта со своим речевым замыслом и подчеркиванием (актуализацией) той информации, которая передается во вставке. При этом предполагается возможность разного авторства входящих в МСП высказываний, то есть МСП со вставками может быть как моно-, так и полифонично.

В нашей работе мы рассматриваем МСП со вставными конструкциями как микротекст, так как данная коммуникативная единица, тяготеющая к смысловой замкнутости и законченности, обладает важнейшими конституирующими признаками текста: связностью и завершенностью. Это подтверждается и другими исследователями. По мнению Н. С. Ганцовской, “сложные предложения, состоящие из нескольких придаточных единиц, можно рассматривать как текст” [3, с. 130]. Л. С. Байкова отмечает, что МСП привлекаются для выражения таких коммуникативных намерений, как описание или повествование, “что позволяет говорить о способности некоторых многочленных предложений выполнять функции микротекстов” [2, с. 88].

“Автором” всех предикативных частей МСП является одно и то же лицо, и все субъектно-речевые планы в сложном предложении скоординированы по отношению к лицу говорящего. МСП со вставками может представлять собой контаминацию субъектно-речевых планов, лежащих в разных смысловых плоскостях и взаимно непроницаемых, которые способны образовать единство в коммуникативном плане и не образовывать структурно-семантического целого.

Актуальность темы определяется недостаточной изученностью МСП со вставками с точки зрения скоординированности субъектно-речевых планов. Особый интерес такой анализ представляет на материале произведений И. С. Тургенева, так как МСП со вставками весьма частотны во всех жанровых формах в творчестве писателя.

Цель исследования выявить особенности организации субъектно-речевых планов в МСП со вставками, что позволит глубже проникнуть как в коммуникативную природу МСП, так и рассмотреть особенности функционирования вставок в составе полипредикативных единиц.

Задачи:

– охарактеризовать функции вставок, выраженных прямой, косвенной и несобственно-прямой речью, в микротексте МСП;

– рассмотреть соприкосновение предметного и ментального аспектов события в пределах МСП со вставными конструкциями.

В микротексте МСП со вставками, отражающем динамизм экстралингвистической действительности и множественность взглядов на нее, одна и та же реальная ситуация представляется с точки зрения внешнего (автор) и внутреннего (персонаж) интерпретаторов, что и создает полифонию повествования. Отсутствие взаимопроницаемости сочетающихся субъектно-речевых планов объясняется тем, что для адресанта речи (“говорящего”) его сознание, память и эмоции составляют естественный центр ориентации при восприятии окружающей действительности. Поэтому пространственно-временные характеристики ситуаций в предложении связаны с центральной позицией говорящего в речепроизводстве. “Я”-субъект выступает точкой отсчета, ориентационным центром идентификации лиц, точек пространства, отрезков времени в тексте и обеспечивает селекцию необходимых языковых средств. В МСП со вставными конструкциями, в отличие от МСП без вставок, могут быть представлены несколько “я”-субъектов, наличие которых в пределах одного синтаксического целого углубляет повествовательную перспективу, подчеркивает многоплановость описания, исключающую единый модально-временной и пространственный план.

Для передачи чужой речи существует целая система форм цитирования, а именно: прямая, косвенная и несобственно-прямая речь [9]. Коммуникативно скоординированными оказываются авторский ввод чужой речи и слова автора, следующие за ней. Таким образом, в МСП со вставкой, представляющей собой цитату в форме чужой речи, имеет место семантическая нескоординированность, которая состоит в том, что его предикативные единицы выражают две ситуации, имеющие разные координаты, что исключает наличие единого модально-временного и локального плана. Субъект, обладающий психологическим единством, вносит свои маркеры в предложение, в ассертивную, интеррогативную и императивную модальности, т. е. соотносит содержание предложения со своими координатами “я – здесь – сейчас”.

Все случаи употребления прямой речи рассматривались, в основном, в диалоге [4; 5]. Недиалогические же конструкции прямой речи, включенные в художественный текст, не подвергались столь систематическому изучению [1; 6; 7]. М. К. Милых отмечает, что “прямая речь используется автором вне диалога, чтобы закончить изложение” [7, с. 18]. При анализе вставных конструкций, выраженных прямой речью, было выявлено, что они функционируют в микротексте МСП для:

1) перевода изложения с позиций собственно авторской точки зрения на точку зрения одного из персонажей: Вылезая из кареты, он хотел было ускользнуть, пробормотав, что у него дома дела; но Сипягин с вежливой твердостью удержал его (Калломийцев подскочил и шепнул Сипягину на ухо: Ne le lachez pas! Tonnerre de tonnerres!) и повел его с собою [10, c. 78]. Чужая речь как одна из синтаксических форм вставных единиц включается в микротекст МСП, как бы оснащая, обосновывая и документируя высказывание подробностями;

2) для выделения поворотного пункта сюжетно-событийного хода повествования: Я не хочу отрицать, что действительно я вам иногда подавал справедливый повод к неудовольствию (“серые лошади!” – промелькнуло в голове Анны Васильевны), хотя вы сами должны согласиться, что при известном вам состоянии вашей конституции… [11, c. 78]. Излагаемая в МСП мысль эмфатически развивается и поддерживается вставкой с прямой речью, идущей от другого лица как реакция на сообщаемое, и интересна тем, что она демонстрирует, как в дискурсе может нарушаться основная линия изложения (принцип “машины времени”) и говорящий может достаточно далеко отклониться от неё;

3) вставные конструкции, оформленные диалогической прямой речью, создают многоголосье авторского плана: а) Потом она прибавила, грустно покачав головою, что у ней только и осталось, что вот эта дочь да вот этот сын (она указала на них поочередно пальцем); что дочь зовут Джеммой, а сынаЭмилием; что оба очень хорошие и послушные дети – особенно Эмилио (“Я не послушна?” – ввернула тут дочь; “Ох, ты тоже республиканка!” – ответила мать); что дела, конечно, идут теперь хуже, чем при муже, который по кондитерской части был великий мастер… (“Un granduomo!” – с суворым видом подхватил Панталеоне); но что все-таки, слава богу, жить еще можно! [13, c. 71]; б) Вязовнин вынужден был, с своей стороны, объявить господам офицерам, приятелям мосье Лебёфа, что будучи совершенным новичком в Париже, он еще не успел осмотреться и запастись секундантом (“Ведь одного достаточно?” – присовокупил он. “Совершенно достаточно”, – ответствовал мосье Пиноше), и потому он должен попросить господ офицеров дать ему часа четыре сроку [12, c. 361–362]. В данных примерах существенно не только то, что диалогическая прямая речь позволяет сделать описание более образным, существенно то, что вставные конструкции позволяют писателю построить все изложение как бы с позиций нескольких я-“субъектов”.

Вставки чрезвычайно насыщены в содержательном плане и часто включают разного рода замечания персонажа по поводу смысла высказывания, речевой манеры другого героя и т. д., если микротекст МСП цитирует чужую речь. Например: Вот это (она указала на Соломина) – прохладный человек, постоянный; вот этот (она погрозилась Маркелову) – горячий, погубительный человек (Пуфка высунула ему язык); тебе (она глянула на Паклина) и говорить нечего, сам ты знаешь: вертопрах! [10, c. 272]. Такие вставки отличаются большой автономностью: МСП передает речь персонажа, а вставная конструкция – ремарки автора. При этом воспроизводится и сопровождающая их эмоциональная оценка автором.

Вставные конструкции, выраженные косвенной речью, используются для усиления ретроспективного начала в повествовании. Например: Лицо господина Лебёфа приняло выражение не столько озлобленное, сколько хищное, Вязовнин замахал шпагой (Пиноше заверил его, что незнание фехтовального искусства дает ему великие преимущества, des grands avantages!) и вдруг произошло нечто необыкновенное [12, с. 363]. В данном предложении повествование прерывается ретроспективным описанием, для которого характерен особый временной план, описываемый с позиций ориентиров в отношении плана прошедшего времени. Поэтому обращение к отдаленному прошлому в ходе повествования нарушает когнитивно-семантическую модель события.

По природе своей памяти человек не может адекватно отразить реальную действительность в воспоминаниях, где неизбежно примысливается какая-то часть информации. Воспоминание существует только в нашем сознании, это воспроизведение образов нашего прошлого, локализованных во времени и пространстве. Например: Выпив чашку горячего, как кипяток, кофе (он несколько раз, слезливо-раздраженным голосом, напомнил кельнеру, что накануне ему подали кофе холодный, холодный, как лёд!) и прикусив гаванскую сигару своими желтыми кривыми зубами, он по обычаю своему задремал, к великой радости Санина, который начал ходить взад и вперед, неслышными шагами, по мягкому ковру, и мечтал о том, как он будет жить с Джеммой и с каким известием вернется к ней [13, c. 122]. Персонаж размышляет как участник события и имеет свою точку зрения на происходящее. Он находится внутри события. Автор же является внешним интерпретатором речи, который не связан с событием непосредственно и может находиться в любом пространстве и времени, т. е. имеет свои прагматические координаты, отличные от координат персонажа.

Особый интерес представляют собой МСП со вставкой, выраженной несобственно-прямой речью, которая не относится ни к речи воспроизведенной, как прямая, ни к речи пересказанной, как косвенная речь, и является особой формой цитации внутренней речи персонажа, якобы воспроизведенной автором [6]. В результате контаминации отдельных признаков прямой и косвенной речи несобственно-прямая речь предстает как речь “двуголосая”, исходящая одновременно от автора и персонажа. В то время как оценка описываемых событий в авторском повествовании дана только с точки зрения автора. Например: Санин понял настроение своего приятеля и потому не стал обременять его вопросами; ограничился лишь самым необходимым; узнал, что он два года состоял на службе (в уланах! то-то, чай, хорош был в коротком-то мундирчике!), три года тому назад женился и вот уже второй год находится за границей с женой, которая теперь от чего-то мчится в Висбаден”, – а там отправляется в Париж [13, с. 114]. Использование вставных конструкций позволяет автору передать внутреннюю речь персонажа и свои комментарии, т. е. отразить реальное протекание мыслительного процесса, многомерность человеческого сознания.

Вставные конструкции, выраженные несобственно-прямой речью, используются в микротесте МСП как прием сближения авторского повествования с речью героев. Он принадлежал именно к этой новой породе помещиков-ростовщиков, о которой упомянул Маркелов в последнем своем разговоре с Неждановым, и он был тем бесчеловечнее в своих требованиях, что лично с крестьянами дела никогда не имел – не допускать же их в свой раздушенный европейский кабинет! – а ведался с ними через приказчика [10, c. 299]. Такой способ подачи чужой речи позволяет сохранить естественные интонации и нюансы речи прямой и вместе с тем дает возможность не отграничивать резко эту речь от авторского повествования. Подобный прием И. С. Тургенев использует для подчеркивания типичных слов и выражений персонажей.

Текст допускает также соприкосновение описаний реальных и воображаемых ситуаций, т. е. пропозитивные номинации вставок, передающих чужую речь, и базовые предложения могут представлять разные аспекты события – предметный и ментальный. Ментальный аспект события предполагает фокусирование внимания внешнего интерпретатора на рациональной и эмоциональной деятельности человека в связи с данным событием. Предметный аспект отражает предметную, внешнюю и практическую деятельность, а также предметные условия этой деятельности (реальная действительность, внешняя среда, время, пространство и т. п.). Построению поликоммуникативного смыслового единства способствует переход от описания субъективного эмоционального интеллектуального состояния персонажа к описанию состояния внешней среды (или наоборот), что и создает в МСП со вставками разные смысловые планы.

Содержательная связь между “событиями вне нас” и “событиями внутри нас” в микротексте МСП со вставными конструкциями может быть выражена сочинительным союзом, соотносительным словом и т. п., например: Я слышал, как он говорил своей жене: “Ты наблюдай этого рыжего косого. (А я и не знал до тех пор, что я кос)” [10, c. 339]. Прагматическая направленность таких конструкций – различный речевой замысел – описать внешний мир и отразить особенности внутреннего мира человека.

В следующем предложении – Эти чувства весьма похвальны – отвечал Паклин (а сам подумал: “Вишь ты! как водой меня окатила!”), хотя с другой стороны, если сообразить… [10, c. 359] – вставка представляет собой внутреннюю речь персонажа, монолог – “некий поток сознания”. И несмотря на то, что общая направленность субъективной модальности в полном объеме реализуется на уровне всего текста, анализ её проявлений во вставных конструкциях позволяет проследить нюансы формирования модальных оттенков и выявить излюбленные приемы И. С. Тургенева, при помощи которых они эксплицируются или имплицируются в микротексте МСП.

Нескоординированность во временном аспекте, разная экспрессивно-эмоциональная и прагматическая окраска предикативных единиц, одна из которых выражает факт, виртуально существующий в сознании адресанта речи (в воспоминании, в мечтах о будущем), создают условия для образования лишь коммуникативного, а не структурного единства, несмотря на наличие сочинительного союза и отношений, типичных для МСП.

Внутренний мир человека, его мысли и эмоции, его рациональная и эмоциональная деятельность представляет собой особый мир, который другой человек воспринимает опосредованно, косвенным образом. Ментальный аспект нарушает линию повествования о событиях: Чтобы отвязаться от него (к тому же нетерпение меня мучило), я сделал несколько шагов по тому направлению, куда удалился отец; потом прошел переулочек до конца, повернул за угол и остановился [13, c. 63] – вставка представляет собой вкрапление “осколков” внутренней речи персонажа. В данном контексте базовый текст репрезентирует мир, наблюдаемый, созерцаемый с помощью органов зрения, вставка же – мир ментальный.

Микротекст МСП со вставными конструкциями – это поликоммуникативная единица, которая, хотя и может включать в себя самостоятельные вставки, обладает структурной независимостью, относительной смысловой и структурной завершенностью и является компонентом текста, формирующим концептуально значимый смысл.

Возможность присутствия нескольких субъективных пространств в высказывании одного и того же индивида находит свое отражение в языке. Своеобразным маркером смены субъективного пространства служит отсутствие таксисных отношений между компонентами микротекста МСП, представляющими актуальное и виртуальное, которые не могут обозначить одновременные или непосредственно следующие друг за другом события, так как располагаются в разных мыслительных плоскостях – информативно-логической и образной. Вставные конструкции, выраженные чужой речью, маркируют отклонение в сюжетной линии, введение иной тематической линии, смену функционально-смыслового типа речи и, безусловно, облегчают декодирование и структурирование информации.

В исследовании мы кратко касаемся вопроса о вставных единицах квазидраматургического типа, которые способны замещать жесты-регуляторы и жесты-информаторы, мимику, позу и т. д., облегчая пользователям языка переработку невербальной информации, выраженной в базовом предложении фигурами умолчания. Этот аспект функционирования вставных конструкций может быть предметом отдельного рассмотрения.

ЛИТЕРАТУРА

1. Аманалиева Ф. Б. К вопросу о функциях недиалогической прямой речи в художественном произведении / Ф. Б. Аманалиева // Функционирование языковых единиц и категорий. – Таллин, 1987. – С. 111–116.

2. Байкова Л. С. О функциях сложных предложений в речевом акте / Л. С. Байкова // Функционирование языковых единиц и категорий. – Таллин, 1987. – С. 83–88.

3. Ганцовская Н. С. О типах содержательной информации в композиционной структуре усложненных сложноподчиненных предложений / Н. С. Ганцовская // Исследования по семантике русского языка. – Кострома, 1992. – С. 130–137.

4. Зарецкий А. И. Что такое прямая и косвенная речь? / А. И. Зарецкий // Труды Воронежского университета. – Т. 59. – Воронеж, 1957. – С. 59–69.

5. Колокольцева Т. Н. Специфические коммуникативные единицы диалогической речи / Татьяна Николаевна Колокольцева. – Волгоград: Издательство Волгоградского университета, 2001. – 260 с.

6. Милых М. К. Несобственно-прямая речь в художественной прозе А. П. Чехова / М. К. Милых // Литературный музей А. П. Чехова: cб. cт. и матер. – Вып. 4. – Ростов-на-Дону, 1967. – С. 152–176.

7. Милых М. К. Синтаксические особенности прямой речи в художественной прозе / Мария Карповна Милых. – Харьков: Издательство Харьковского университета, 1956. – 168 с.

8. Чумаков Г. М. Свободная прямая речь как явление структуры языка и стилистики речи / Г. М. Чумаков // Язык: история и современность. – Луганск, 1999. – С. 147–167.

9. Чумаков Г. М. Синтаксис конструкций с чужой речью / Григорий Михайлович Чумаков. – К.: Вища школа, 1975. – 220 с.

ИСТОЧНИКИ ИЛЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРИАЛА

1. Тургенев И. С. Собрание сочинений: в 12 т. – М.: Худ. лит., 1976. – Т. 4: Дым. Новь. – 480 с.

2. Тургенев И. С. Собрание сочинений: в 12 т. – М.: Худ. лит., 1976. – Т. 3: Накануне. Отцы и дети. – 392 с.

3. Тургенев И. С. Собрание сочинений: в 12 т. – М.: Худ. лит., 1977. – Т. 5: Повести и рассказы. – 416 с.

4. Тургенев И. С. Собрание сочинений: в 12 т. – М.: Худ. лит., 1978. – Т. 7: Повести и рассказы. – 334 с.

5. Тургенев И. С. Собрание сочинений: в 12 т. – М.: Худ. лит., 1976. – Т. 2: Рудин. Дворянское гнездо. – 332 с.


Актуалізація дискурсної зони персонажа в англомовному літературному постмодернізмі

У статті з’ясовано, що дискурси і тексти англомовної культури взаємозалежні, а їхні розмаїті інтертекстуальні зв’язки потребують ретельного аналізу не тільки на змістовому рівні, а й на рівні функціонального аналізу наративних і когнітивних структур, що сприяє виявленню ізоморфності різних текстів – високої і масової культури постмодерну. Розроблена автором концепція стратифікації художнього дискурсу, вибудована на родо-видових зв’язках, дозволяє розмежувати персонажний і наративний дискурсні плани, що мають власні пакети мовленнєвих висловлень, зафіксовані у відповідних дискурсних зонах – наратора і персонажів.

Ключові слова: дискурсна зона наратора, дискурсна зона персонажа, англомовний постмодернізм.

 

В статье истолковывается, что дискурсы и тексты англоязычной культуры взаимозависимы, а их разнообразные интертекстуальные связи требуют тщательного анализа не только на содержательном, но и на уровне функционального анализа нарративных и когнитивных структур, способствующего выявить изоморфность различных текстов – высокой и массовой культуры постмодерна. Разработанная автором концепция стратификации художественного дискурса, выстроенная на родо-видовых связях, позволяет разграничивать персонажный и нарративный дискурсные планы, которые владеют собственными пакетами речевых высказываний, фиксируемых в соответствующих дискурсных зонах – наратора и персонажа.

Ключевые слова: дискурсная зона нарратора, дискурсная зона персонажа, англоязычный постмодернизм.

 

The article comments upon the discourses and texts are interdependent, and their various intertextual correlations need careful analysis not only on the level of content but on the level of narrative and cognitive structures’ functional analysis, – at this level it is possible to clarify the isomorphism of various texts – high and mass culture of postmodern. The author’s developed concept of stratification the fictional discourse is based on the hypono-hyperonic relations, provides the possibilities to differentiate the character’s and narrator’s discourse plans, which control the independent packets of speech utterances registered in the relevant discourse zones – the narrator and the character.

Key words: discourse zone of the narrator, discourse zone of the character, English postmodern.

 

Текстолінгвістика початку ХХІ ст. характеризується тенденцією до продовження вивчення різних аспектів художнього мовлення, зокрема індивідуального стилю письменника, естетико-тематичних та соціально-психологічних сторін його творчості. Способи мовлення у дискурсній зоні персонажа як антропоцентра художнього тексту становлять частину стильової системи письменника і є найпоширенішими формами висловлення [3, с. 169–170; 17, с. 71–78]. Тому в текстолінгвістиці закономірно постають питання про механізми репродукції різних способів мовлення персонажа у дискурсну зону наратора.

Зазвичай дискурсна зона наратора бере участь у творенні композиційного поліфонізму, збагачуючись наративним досвідом літературної практики століть. Це особливо характерно для ХХ ст., де вона зарекомендувала себе однією з домінантних у поетиці епічної прози постмодерну, розкриваючи художню ситуацію ззовні в її часово-просторових і причиново-наслідкових кореляціях з подіями сюжету. Проте дискурсна зона персонажа у свою чергу сприяла психологізації і розвиткові художніх подій зсередини, наповнюючи їх індивідуально-психологічними, психоделічними й емоційними імпульсами. Фактично, вся фактура сьогоденного англомовного постмодерністського художнього тексту рельєфно постає перед читачем у двох дискурсних зонах – наратора та персонажів, які, взаємодіючи між собою, формують дискурсний ландшафт художнього твору. Якщо перша зона є відбиттям писемної форми мови, то інша – розмовного мовлення. До слова, фактурою художнього тексту є оповідь → розповідь → нарація (залежно від її граматичного виразника) як організуючий принцип художнього дискурсу. Незалежно від того, чи ведеться нарація від 1-ї, 2-ї або 3-ї особи одн. або мн., ця особа/и є носієм/ями авторського погляду, його перспективи і вона або вони виступає/ють як реальний/і автор/и, і її або їхнє мовлення становить авторську оповідь [9, с. 47; 15, с. 31]. За нашими спостереженнями, на нарацію припадає більше обсягу постмодерністського тексту, то й основна увага зосереджена саме на ній. Мовлення персонажів або випадає з поля зору, або розглядається з позицій його лексико-семантичної варіативності у нині модних лінгвокогнітивному або лінгвопоетичному руслі, попри те, що обидві зони є неподільними, взаємодоповнювальними частинами єдиної комунікативної структури художнього тексту.

Мета статті – простежити актуалізацію дискурсної зони персонажа в англомовному літературному творі постмодернізму, зважаючи на ускладнений, нелінійний, ризоматичний характер його романної композиції.

Уведення у структуру художнього тексту безпосереднього висловлення персонажа подеколи супроводжується проникненням „авторського реплікування і коментування в мовлення персонажа”, тобто розкладом контексту наратора. Мовленнєвий портрет художнього тексту складається з різних типів монологу та діалогу, зі змішування різних форм усного і писемного мовлення. Цими мовленнєвими формами, які конституюють художній текст, традиційно вважають дискурсні сегменти наратора, якому належить провідна роль (не тільки в художньому стилі) і який охоплює основний корпус текстів, фіксуючи основні інформативні, комунікативні, естетичні завдання, і дискурсні сегменти персонажів, різновидами яких є пряме, непряме та невласне-пряме мовлення, названі за способом їхньої репродукції у текстовий ландшафт. Їхня функціональна дієвість виявляється в урізноманітненні сюжетних висловлень наратора як способу текстотворення [22, р. 247–248], “наданні йому відмітних стилістичних відтінків” [13, с. 108].

(1) “He closed his eyes and mouth. He opened them furtively and said, “Light. It was the light.” And closed again. Everything he could.

Light. I see. What kind of light?”

I can’t say. Too much light. It was terrible light; alive, if you see what I …”

Oh yes,” said Simmonds, rapt. “Oh yes, I do indeed. Tell me”.

Marcus opened his mouth and was very sick” [29, р. 122].

Наведений фрагмент персонажного модусу інтегрує у дискурсну зону наратора і творить композиційну поліфонію голосів, ускладнену нелінійним характером епічного аранжування. Рівночасно він є засобом психологізації та характерологізації персонажів. Їхні мовні структури (парцелятивні сегменти “I can’t say. Too much light. It was terrible light; alive, if you see what I …”, номінативні речення “Light. It was the light” “Light. I see”, повтори “Oh yes”, said Simmonds, rapt. “Oh yes, I do indeed. Tell me”, просторічна лексика) розкривають персонажа ззовні через його вчинки, а зсередини, – через його думки, сумніви та хвилювання.

Протиставлені один одному за низкою характерних мовних ознак, обидві дискурсні зони наратора та персонажів варіюють у тексті, формуючи “ілюзію багатоголосого звучання твору, техніку композиційного поліфонізму, де висловлення наратора або виокремлюється з хору персонажів, або зливається з ним; він або говорить сам із собою, або з читачем, або замовкає, або владно вривається у багатоголосся” [5, с. 65]. Передачу такого багатоголосся забезпечує взаємодія дискурсної зони наратора з прямим мовленням, яке є первинним і поширеним способом актуалізації дискурсної зони персонажа у комунікативному просторі тексту [16, с. 16]. Це простежуємо в уривку (2):

(2) “Yeah, you tell him,” said Gary.

Jacko, sitting in the front turned to the driver and told him to relax. We’ll sort you out mate, OK”.

Martin squashed in the middle leant forward.

Yeah we’ll see you right”.

Arnold chucked again. Missed the window and the smell began to circulate. The driver banged the steering wheel. Fuckeen ScaaM” [33, р. 146].

Не варто стверджувати, що дискурсний сегмент персонажа на кшталт фрагменту (2) є буквальним відтворенням розмовного мовлення бодай вже через те, що мовлення персонажів і усне мовлення різняться умовами реалізації. У дискурсному модусі персонажів відсутнє точне відображення розмов, які можна чути в буденному житті, немає надмірно повторюваних, зайвих просторічних, діалектних або жаргонних висловлень, що робить його індивідуалізованим засобом мовної характерології персонажів (навіть при використанні інвективної лексики: Scum yourself, Fuckeen’ ScaaM). Такий дискурс є художнім опрацюванням розмовного мовлення, яке полягає в тому, що серед синтаксичних засобів відбирають ті, які властиві розмовні мові, а з розмовних зворотів – вживані, відшліфовані, індивідуалізовані.

Для мовлення персонажа характерний структурний елемент архаїки, який дає змогу у процесі аналізу художніх текстів кваліфікувати його як стале мовне явище, що надає кожному з них певної самоздатності й водночас гнучкості та простору для розвитку. Осягнення прагматичних чинників функціонування персонажного модусу пов’язане з усвідомленням естетичного кредо письменника, літературних і позалітературних тенденцій епохи. Сутність останньої розкривається в культурно-історичному контексті в певній культурологічній парадигмі. У зв’язку з цим можна розглядати своєрідності „текстової епохи”, яку І. Т. Касавін визначає як “історично-специфічний тип мовної культури” [7, с. 309].

Проблематиці мовленнєвої репродукції в англістиці присвячено чимало наукових досліджень [21; 23–25], активно розробляється науково обґрунтована інтерпретація форм репродукції мовлення у дискурсній зоні персонажа в англомовному постмодерністському творі як функціональної самодостатньої системи. У вітчизняній англістиці частково вивчені окремі способи передавання персонажного модусу та окремі аспекти, пов’язані з ними. Не створено загальної теорії персонажного дискурсу, яка б відображала різнобічність його складових структур, а способи репродукції дискурсної зони персонажа не синтезовано в єдину систему. Вони не вивчені в єдності та взаємодії, а радше нагадують своєрідний валенродизм дискурсної зони наратора. Водночас не існує єдиної думки щодо класифікації наявних типів мовлення у дискурсній зоні персонажа, форм їхнього передавання, не кажучи про термінологічну плутанину, яка панує при їхньому дослідженні.

Художній текст постмодернізму може мати однорідну й неоднорідну будову через уведені фрагменти з інших творів, інших висловлень, транспонованих у виклад наратора з різних міркувань. Цей матеріал може бути відтворений дослівно або переданий зі збереженням тільки змісту. Аналіз способів мовлення у дискурсній зоні персонажа в художньому тексті потребує, передусім, диференціації понять: “пряма мова”, “непряма мова”, “невласне-пряма мова” та “пряме мовлення”, “непряме мовлення”, “невласне-пряме мовлення.” Перші – уживаємо, коли йдеться про лінгвальну структуру цих мовних форм – їхню прономінальну систему, дієслова, модальну лексику, синтаксичні конструкції; інші – коли розглядається взаємозв’язок мовлення персонажів художнього твору та їхні індивідуальні психологічні, образні й експресивні засоби мовної реалізації у тексті. Мовні явища надфразового рівня можна розглядати у плані їх функціонування, але з тим важливим додатком, що це функціонування не є цілком мовним, у сучасному розумінні цього слова, механізмом (на суто мовному рівні матимемо “пряме мовлення”, “непряме мовлення”, “невласне-пряме мовлення”), і визначити його можна тільки у взаємодії з механізмом включення у ситуацію учасників і об’єкта мовлення. А це вже умови творення дискурсу, типологізацію якого можна екстраполювати на різні види комунікації з урахуванням різноманітних культурних чинників. Розроблена концепція стратифікації художнього дискурсу, вибудована на родо-видових зв’язках, дозволяє розмежувати персонажний і наративний дискурсні плани, що мають власні пакети мовленнєвих висловлень, зафіксовані у відповідних дискурсних зонах – наратора і персонажів.

У художньому творі постмодернізму способи мовлення у дискурсній зоні персонажа виявляють поліфонізм функціонування форм, мотивація використання яких здебільшого залежить від естетичних задумів письменника, скерованих на розкриття художніх інтенцій крізь призму власного світосприйняття. Авторська орієнтація відтворення реального світу через свідомість індивідуума відображена в наборі різнорівневих мовних засобів і відома як текстова категорія перцептуальності. Її філософське підґрунтя пов’язане з теорією пізнання, зокрема з його репрезентацією в художньому творі [6, с. 148]. Перцептуальність – це трансформація фактів дійсності через свідомість не лише автора-письменника, а й персонажів, їхніх висловлень у тексті.

Особливості способів мовлення у дискурсній зоні персонажа в англомовному постмодерністському тексті виявляються через мовну реалізацію їхніх структурно-семантичних, синтаксичних і прагмастилістичних властивостей. У комунікативній структурі цього типу тексту способи мовлення персонажного модусу формують систему наслідування (художню імітацію) мовлення персонажів як типу дискурсу, що є опозицією до форм дискурсної зони наратора. Мовлення персонажів має бінарну структуру організації та тринарну функціональність його системи: способи персонажного модусу – пряме, непряме і невласне-пряме мовлення можна розглядати як одиниці мовного, мовленнєвого і текстового статусу в ендофазному та екзофазному виявах. У вивченні мови художнього твору англомовного постмодернізму вони потребують інтегрованого методу структурно-функціонального аналізу, що дає змогу повною мірою з’ясувати їхній структурний паттерн і функціональну своєрідність у текстовій комунікації.

Двоплановість внутрішньої організації конструкцій із персонажним модусом відображається у вигляді розмежування в їхній синтаксичній структурі компонента введення (або репрезентуючого компонента) і безпосередніх структур (конструкцій) персонажного мовлення, кожна з яких має свої типи й підтипи. Конструкція прямого мовлення оформляється як просте або складне речення, побудоване за довільною структурною схемою, з будь-яким типом поширення, характерним для певної мови. Вона подається послідовністю речень або окремими реченнями, які не можна підвести під жодну модель:

(3) “Yes sir, he coiled himself and vibrated the tip of his tail in dry leaves: brrrrrp” [26, р. 52].

У (3) вигук brrrrrp є засобом відтворення емоційного стану персонажа, яке привносить у художній контекст конструкцій із прямим мовленням особливий розмовний колорит.

У традиційному прямому мовленні існують три структурні форми. Серед них фіксуємо складнопідрядне речення з персонажним висловленням у функції підрядного додаткового, підметового, присудкового, означального чи обставинного; самостійне речення, ускладнене інтродуктором, або словосполучення, яке виконує роль введення; вкраплення, де відтворюється частина дискурсної зони персонажа, що включається у синтаксичне оточення, аналогічне до його оточення у вихідному висловленні. Конструкції з непрямим мовленням дещо обмежені в цьому плані, але й вони виявляються у широкому синтаксичному діапазоні, актуалізуючись підрядним реченням, інфінітивними або герундійними зворотами:

(4) Roland said he knew nothing about the value, but the letters had some interest certainly” [28, р. 145].

(5) “He asked where he was, and the name of the house in the narrow valley below, which he knew, in fact, very well, and so went on to ask her name, which she told him was May. She had another name, she said, which she did not like. He said perhaps that might come to change, names grew and diminished as time ran on: he would like to know her long name. So she said, swinging more busily, that her name was Maia Thomasine Beailey, and that her father and mother lived in the house down there, and that she had two brothers. He told her that Maia was the mother of Hermes, thief, artist and pscyhopomp; and that he knew a waterfall called Thomasine [28, р. 509].

Репрезентуючі компоненти asked, told, said у (4, 5) є засобами хронотопу темпоральної та локальної актуалізації зображуваних подій, демаркаторами динаміки їхнього розвитку. Формальною межею у (4, 5), яка відокремлює базові компоненти конструкції у дискурсній зоні персонажа через непряме мовлення, виступають граматичні та лексичні показники відтворення персонажного висловлення на письмі. Серед граматичних засобів спостерігаємо інвертований порядок слів введення в пост- або/та інтерпозиції. Лексичні засоби і вибір інтродуктивних дієслів – експліцитні маркери відтвореного мовлення, які власне й сигналізують введення дискурсної зони персонажа.

Дієслівне введення домінує в системі репрезентації дискурсної зони персонажа, а саму конструкцію з дієслівним введенням адекватніше сприймає читач/слухач. Таким чином, компоненти конструкції дискурсної зони персонажа перебувають у зв’язках синтаксичної залежності. Дієслівне введення та непряме мовлення не можуть використовуватися самостійно в тому вигляді, в якому вони є у конструкції. Самостійне ж використання компонентів з прямим мовленням обмежено учасниками тексту, де не простежуємо зміни, описаної раніше ситуації спілкування. Виокремлення невласне-прямого мовлення у третій самостійний спосіб вияву дискурсної зони персонажа пов’язане з проблемою його синонімії у двох інших формах. Через те при зіставленні невласне-прямого мовлення з прямим і непрямим виникає питання про наявність/відсутність у ньому двочленної структури.

У руслі структурної парадигми, синтаксична синонімія невласне-прямого і непрямого мовлення перебувала у полі гострої дискусії: для прикладу, М. С. Поспєлов її не визнавав і трактував ці типи мовлення як структурно неспіввідносні поняття на тій підставі, що непряме мовлення становить собою залежну частину складнопідрядного речення, тоді як невласне-пряме мовлення розгортається у структурі складної синтаксичної єдності як група самостійних речень [11, с. 218–220]. Львівська дослідниця О. С. Полташевська намагалася поглибити поняття синтаксичної та функціональної синонімії способів репродукції дискурсної зони персонажа. Вона розглядала структурні моделі на рівні речення для кожного з трьох основних способів актуалізації персонажного мовлення і висловлювала думку, що вони не є різноструктурними [10]. В. І. Кодухов уважав що, попри ймовірну незалежність невласне-прямого мовлення, у ньому є контекст введення, який містить дієслова мислення та мовлення [8]:

(6) His thoughts were oozing thickly. They were the secretion of an organ that was not under his control. He could judge the product, but he could not initiate it. He could make another attempt to squeeze the cases into the luggage lockers. He could surrender them to the admiral. He could leave them here, on the street. Just walk away from them. Did they really need the whole week’s grace that the luggage lockers allowed? It was now that the pleasant soft thought returned” [30, р. 191].

Демаркаторами невласне-прямого мовлення в уривку (6) є питальні речення (підкреслено хвилею). У першому прикладі, введення невласне-прямого мовлення у контекст підготовлене також дієсловом мислення to know і розгортається через прості речення з модальною лексемою could, додаючи текстові додаткової модальності.

Неоднорідність дискурсних зон наратор ↔ персонаж простежується і на семантичному рівні. Лексичне наповнення дієслівного введення (дискурсна зона наратора) обмежено елементами, здатними виконувати семантичне завдання маркера, відтвореного висловленням іншої особи. Ця частина конструкції параметризує вихідну мовленнєву ситуацію, номінуючи її учасників, привертаючи увагу до обставин, у яких вона відбувається, часу й місця, паралінгвальних дій комунікантів. Навантаженням дієслівно-мовленнєвого введення є експлікація мовленнєвих актів з урахуванням прагматичних настанов метаадресанта (реального автора) [1, с. 14]. Тут неприпустимі порушення поєднання лексичних одиниць.

У прямому мовленні є висловлення іншою мовою “Ich bin müde, müde, müde,” she said (8), граматично помилкові висловлення “Yis, an’ I’ll learn thee tha’s got to. Wait on me, yes, tha sh’lt wait on me –”; тут використані мовні одиниці, які не мають денотативної конкретики, лексичні абракадабри на кшталт: “Uuyeewang moro wiinong iikanabairong. Got that?” (7). Такі одиниці є перлокутивно значущими – вони сигналізують про досягнення попередньою реплікою комунікативної мети. Пор.:

(7) Can you remember your Castine speech?” Ruth asked. (It was early evening and I was trying to calculate the right sort of tone to adopt for America in the middle of the afternoon.)

“‘Course not, that was twenty years ago. Twenty-five.”

Uuyeewang moro wiinong iikanabairong. Got that?”

Ridiculous”. “Remember what it means?”

Oh. I’m sure it’s something like: ME BIG CHIEF. ME DRINKY MORE COCONUT WATER THAN LITTLE CHIEF”.

Yes dear, very funny” [32, р. 495].

(8) “Ich bin müde, müde, müde,’ she said quietly as they began to climb the apartment stairs” [30, р. 86].

Спрямованість компонентів конструкції з дискурсною зоною персонажа на виконання семантичного завдання репродукції висловлення іншої особи визначає її семантичну цілісність. Конструкції з багаторазовою інтродукцією дискурсної зони персонажа стають поліпропозиційними: у дискурсну зону персонажа інтегрує нове введення і нова конструкція прямого мовлення або непрямого мовлення. Вони можуть бути двоступеневими (включення прямого або непрямого мовлення) чи навіть триступеневими. Це своєрідне мовлення в мовленні (і виокремлена та описана нами у прозі постмодернізму думка у думці): (9) “It was only when Teresa heard Bunty say to Greta that Teresa hadnt meant to upset her that she knew she had” [31, р. 323].

Мовлення в мовленні / думка у думці – контактні типологічні ланки між зовнішім / екзофазним і внутрішнім / ендофазним мовленням, бо посилюють структурно-семантичні зв’язки фактичного, озвученого мовлення та мовлення про себе. Це форма асиміляції дискурсної зони персонажа контекстом дискурсної зони наратора, а також авторської оцінки, однак непрямої, а зазвичай опосередкованої. У використанні цих форм зникає все, що немає першочергового значення для постмодерністського персонажа.

Справедливіше було б назвати мовлення в мовленні три- або навіть чотириповерховим [18, с. 71]. У (10) непряме мовлення включене у непряме мовлення, яке містить пряме мовлення, що відповідає схемі: непряме мовлення → пряме мовлення → непряме мовлення: (10) “At this acknowledgement, a great murmuring and even hissing began amongst the people gathered round the carts, and several people repeated what Roseace had said, ‘This man smells of blood. And Colonel Grim stood there easily amongst them all, looking from faces of hatred to faces of fear and said …” [27, р. 30].

У реальній (природній) мовленнєвій практиці фіксуємо до трьох включень персонажного мовлення, що пов’язано певною мірою з обмеженим обсягом оперативної пам’яті людини. Відтак, конструкції мовлення у дискурсній зоні постмодерністського персонажа зі ступенями включення є штучними, схематизованими. Вони трапляються в особливих типах текстів і можуть бути сконструйовані для здійснення мовного аналізу [23, р. 243].

Компоненти конструкції дискурсних зон наратор ↔ персонаж взаємопов’язані. Індикатори пропозиційних зв’язків ввідної частини (дієслова з семою заперечної верифікативної оцінки, прислівники на зразок knowingly, rightly, mistakenly, irrelevantly та ін.) формують думку адресата всієї конструкції стосовно екзистенційного або гіпотетичного статусу комплексу з модусом персонажа: (11) And now she thinks irrelevantly, she could be an actress too, just for the afternoon” [33, р. 41].

(12) “She described him as if he were a suspect – muddy blond hair, average height, inclining to plumpness – until Peter said teasingly, “No distinguishing features,” and they forgot about it” [33, р. 41].

Вибір ремарок на кшталт irrelevantly, teasingly (11, 12) визначається подачею автором конструкції про зв’язки пропозиції включеного комплексу й ситуації. Пропозиційний акт є єдністю актів референції і предикації [24, р. 49]. Ввідний комплекс функціонує як метатекстовий коментар власного тексту. Автор тексту – вихідний мовець, творець метатексту й редакцій власного тексту – актуальний мовець чи метамовець. Вихідна ситуація мовлення відображена у ввідному комплексі. Метаситуація завжди реальна, вона вводиться відповідно до перформативної гіпотези Дж. Росса [24, р. 222–272]. Дискурсна зона персонажа задовольняє основні вимоги констативних висловлень, які описав Дж. Серль і його послідовники у теорії мовленнєвих актів [2, с. 25–37; 12, с. 82–100; 14, с. 10; 24, с. 66], і передбачає різницю інформативного запасу метамовця і метаадресата. Констативний характер мовлення персонажа виражається з різною мірою експліцитності.

(13) “You seein’ ning-ning,” he shouted over his shoulder, thinking that Calvin was suffering the delusions that sometimes come with malaria” [32, р. 247].

(14) “Come on, Char,” I sigh,let’s go home” [32, р. 103].

Яким би не був прагматичний тип включеного висловлення (13, 14), тип всієї конструкції у дискурсній зоні персонажа у прототиповій ситуації – констатив. Типова інтенція метамовця у дискурсній зоні персонажа (shouted, sigh) – повідомлення метаадресатові про зміст висловлення, яке зробив мовець у ситуації повідомлення адресатові. Між компонентами конструкції у дискурсній зоні персонажа існує зв’язок, який має двосторонній характер: прагматичний тип відтвореного висловлення визначає вибір уведення репрезентуючого компонента і його оточення, а лексичне наповнення введення зумовлює інтерпретацію мовленнєвого акту, яку створив вихідний мовець: he shouted, I sigh… (13, 14). Словом, елементи, прагматичним навантаженням яких є експлікація мовленнєвого акту, що здійснюється у вихідній ситуації спілкування, розташовуються в одному з комплексів зони мовлення персонажа. Дублювання подібних елементів у введенні і в дискурсній зоні персонажа виконує інше комунікативне завдання: є індикатором відмінності значення слова і його використання.

Отже, особливістю реалізації дискурсної зони персонажа в англомовному постмодерністському тексті є її неоднорідність у плані синтаксичної будови, змістових характеристик і, зрештою, прагматичної організації. Неоднорідність виявляється на різних рівнях у виокремленні різнопланових компонентів усередині цих конструкцій і в реалізації зв’язку між ними, що спонукає до ґрунтовного аналізу кожного зі способів у контексті їх мовної, мовленнєвої та текстової реалізації.

ЛІТЕРАТУРА

1. Арцишевська А. Л. Лінгвопрагматична типологія репрезентуючого компонента в системі форм репродукції чужої мови (на матеріалі англомовних оповідань): автореф. дис. … канд. філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / А. Л. Арцишевська. – Львів, 2001. – 20 с.

2. Богданов В. В. Классификация речевых актов / В. В. Богданов // Личностные аспекты языкового общения. – Калинин, 1989. – С. 25–37.

3. Валгина Н. С. Теория текста / Нина Сергеевна Валгина. – М.: Логос, 2004. – 280 с.

4. Волошинов В. Н. Конструкция высказывания / В. Н. Волошинов // Литературная учена. – 1930. – № 3. – С. 65–87.

5. Гальперин И. Р. Текст как объект лингвистического исследования / Илья Романович Гальперин. – М.: Наука, 1981. – 139 с.

6. Диалектика текста: в 2-х т. / А. В. Заленщиков, О. В. Емельянова, Л. П. Чахоян и др. / Отв. ред. проф. А. И. Варшавская. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2003. – Т. 2. – 220 с.

7. Касавин И. Т. Миграция, креативность, текст / Илья Теодорович Касавин. – СПб.: РХГИ, 1999. – С. 309–330.

8. Кодухов В. И. Общее языкознание / Виталий Иванович Кодухов. – М.: Высш. шк., 1974. – 303 с.

9. Кухаренко В. А. Лингвистические исследования английской художественной речи / Валерия Андреевна Кухаренко. – Одесса: ОГУ, 1978 – 60 с.

10. Полташевская E. С. Особенности употребления видо-временных форм и несобственно-прямой речи в современном английском языке: дисс. … канд. филол. наук: спец. 10.02.04 “Германские языки” / Eлена Степановна Полташевская. – Львов, 1969. – 252 с.

11. Поспелов Н. С. Несобственно-прямая речь и формы ее выражения в художественной прозе И. А. Гончарова / Н. С. Поспелов // Материалы и исследования по истории русского литературного языка.– М., 1957. – Т. 4. – С. 218–239.

12. Романов А. А. Иллокутивные знания, иллокутивные действия и иллокутивная структура диалогического текста / А. А. Романов // Текст в коммуникации: сб. науч. тр. – М., 1991. – C. 82–100.

13. Солганик Г. Я. Стилистика текста / Григорий Яковлевич Солганик. – М.: Флинта; Наука, 2002. – 256 с.

14. Сусов И. П. Коммуникативно-прагматическая лингвистика и ее единицы / И. П. Сусов // Прагматика и семантика синтаксических единиц: сб. науч. тр. – Калинин: КГУ, 1984. – С. 3–12.

15. Успенский Б. А. Структура художественного текста и типология композиции / Борис Андреевич Успенский. – М.: Исскуство, 1970. – 223 с.

16. Филлмор Ч. Д. Основные проблемы лексической семантики / Ч. Д. Филлмор // Новое в зарубежной лингвистике. – 1983. – Вып. 12. – С. 74–122.

17. Чумаков Г. М. Синтаксис конструкций с чужой речью / Григорий Михайлович Чумаков. – К.: Вища школа, 1975. – 220 с.

18. Шелгунова Л. М. “Речь в речи” в повествовательном художественном тексте / Л. М. Шелгунова // Русский язык в школе. – 1981. – № 6. – С. 71–75.

19. Banfield A. Where Epistemology, Style, and Grammar Meet Literary History / А. Banfield // Reflexive Language: Reported Speech and Metapragmatics / Ed. by J. A. Lucy. – Cambridge: CUP, 1993. – № 3. – P. 339–364.

20. Fludernik M. The fictions of language and the languages of fiction: the linguistic representation of speech and consciousness / Monika Fludernik. – L.: Routledge, 1993 – P. 309–311.

21. Jahn M. Contextualizing Represented Speech and Thought / М. Jahn // Journal of Pragmatics. – 1992. – № 17. – P. 347–367.

22. Marnette S. The French theorie de l'enonciation and the study of speech and thought presentation / S. Marnette // Language and Literature. Journal of the Poetics & Linguistics association. – Oxford: The Alden press, 2001. – V. 10. – № 3. – P. 243–262.

23. Ross R. Jr. On Declarative Sentences / R. Jr. Ross // Readings in English Transformational Grammar. – Waltham, 1970. – P. 222–272.

24. Searle J. Speech Acts. An Essay in the Philosophy of Language / John Searle. – L.: CUP, 1984. – 234 p.

25. Sotirova V. Connectives in Free Indirect Style / V. Sotirova // Sage Publication, 2004. – V. 13. – № 3. – P. 216–234.

ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Burroughs S. W. The Place of Dead Roads. – N. Y.: Henry Holt & Co., 2001. – 306 p.

2. Byatt A. S. Babel Tower. – L.: Vintage, 1997. – 617 p.

3. Byatt A. S. Possession. – L.: Vintage, 1991. – 511 p.

4. Byatt A. S. The Virgin in the Garden. – L.: Vintage, 1978. – 428 p.

5. McEwan I. The Comfort of Strangers. – N.Y.: Penguin Books, 1989. – 127 p.

6. New writing 4. An Anthology / Еd. by A. S. Byatt & A. Hollinghurst. – L.: Vintage, 1995. – 448 p.

7. New writing 6. An Anthology / Еd. by A. S. Byatt & P. Porter. – L.: Vintage Original, 1997. – 546 p.

8. New writing 8. An Anthology / Еd. by T. Fischer & L. Norfolk. – L.: Vintage, 1999. – 561 p.


Особливості семантики паронімів і псевдосинонімів у науковому стилі української мови

У статті проаналізовано особливості вживання паронімів і псевдосинонімів у науковому стилі української мови, а також виявлено властивості семантики таких слів на основі застосування статистичного й аналітичного методів.

Ключові слова: паронім, псевдосинонім, семантика, статистичний метод, аналітичний метод.

 

В статье рассматриваются особенности употребления паронимов и псевдосинонимов в научном стиле украинского языка, а также определяются свойства семантики таких слова на основе применения статистического и аналитического методов.

Ключевые слова: пароним, псевдосиноним, семантика, статистический метод, аналитический метод.

 

The article deals with the peculiarities of paronyms and pseudosynonyms use in the scientific style of Ukrainian language, it identifies the special features of the semantics such words in the basis of statustic and analytic methods use.

Key words: paronym, pseudosynonym, semantics, statistical method, analytical method.

 

Розмежування формально чи семантично подібних (але не взаємозамінних) терміноодиниць, тобто термінів-паронімів і термінів-псевдосинонімів, для наукової мови є значно важливішим завданням, аніж для загальнолітературної. Це пов’язано з тим, що у разі неправильного використання загальновживаного пароніма чи псевдосиноніма виникає, як правило, мінімальне спотворення змісту висловлювання і йдеться лише про стилістичну неточність. У фаховій мові така “стилістична неточність” зумовлює встановлення некоректних семантико-поняттєвих відношень і значну деформацію висловлювання, що нерідко призводить до незворотної втрати наукової інформації.

Актуальність теми зумовлено тим, що в сучасному правописі та фахових словниках тонкощі вживання галузевої лексики викладені неповно або суперечливо, що породжує термінологічні неточності. Метою роботи є розгляд показових прикладів уживання паронімів і псевдосинонімів в українських наукових текстах.

Виникнення псевдосинонімії у галузевих терміносистемах має кілька причин: а) відносна синонімічність відповідних одиниць у загальнолітературній мові; б) наявність кількох спільних основних сем, що зумовлює псевдосинонімію як у науковій, так і в загальнолітературній мові; в) накладання значення відповідної одиниці у близькоспорідненій мові (як правило, російсько- чи польсько-українська інтерференція).

У більшості пар термінів значеннєві відмінності нівелюються за рахунок синонімічності цих лексем у загальнолітературній мові.

Так, поза науковим текстом прикметники сталийпостійний виступають синонімами і тлумачаться один через одного: “Сталий, а, е. 1. Який не змінюється, зберігає той самий склад, розмір, однакову форму, величину і т. ін.; незмінний, постійний”; “Постійний, а, е: 1. <…> безперервний, безупинний. <…> // Завжди наявний <…> // Який раз у раз настає, відбувається, виявляється тощо. 2. Який не змінюється, зберігає свій склад, розмір, однакову форму, величину тощо; сталий, незмінний” [17]. Спираючись на наведені тлумачення, можна зробити висновок, що підставою для синонімічності аналізованих одиниць є сема ‘незмінний’, присутня в обох випадках. Утім, у точних (зокрема, природничих) науках ці слова не взаємозамінні і їхні значення чітко розрізняються. Сталий (англ. constant, stable) – це такий, що не змінюється в часі чи просторі; незмінний. Постійний (англ. continuous, permanent) – наявний регулярно (безперервний) або періодично. Тому струм, напруга – сталі (тобто незмінні), але не постійні. Особливості термінологічного вживання цих лексем яскраво ілюструє таке речення: У відкритих системах можливі стаціонарні стани зі сталою (тобто незмінною) ентропією під час постійного (тобто безперервного, повсякчасного) виробляння ентропії. З огляду на це, некоректно зазначати: “Стала величина, мат. – те саме, що Постійна величина”, як це подано у відповідній статті СУМу [17].

Аналогічна ситуація і з парою зворотнийобернений. Означування першого терміна здійснено за допомогою другого: “Зворотний, а, е. 2. Обернений у протилежний бік (про напрям руху). // Який рухається у протилежному напрямі відносно руху кого-, чого-небудь; зустрічний. // Протилежний попередньому; обернений (про порядок чого-небудь, розвиток процесу, дії, явища і т. ін.)” [17]. Синонімічні відношення між лексемами зумовлені наявністю в обох випадках семи ‘протилежний’, оскільки “Обернений, а, е. 2. у знач. прикм., спец. Який має протилежний чому-небудь або змінений порівняно із звичайним напрямок, вигляд і т. ін.; інверсійний. 3. у знач. прикм., спец. Такий, при якому перетворення одного викликає перетворення іншого з протилежним результатом (збільшення, зменшення і т. ін.)” [17]. Водночас у науковому тексті ці терміни не взаємозамінні. Прикметник зворотний (англ. back(ward), reverse, return, opposite) у своєму первісному (математичному) значенні – це такий, що зумовлений осьовою симетрією чи симетрією відносно площини або зміною напрямку часу на протилежний. Сума прямого та зворотного дорівнює нулеві. У природничих науках семантика цієї лексеми дещо ширша: “Зворотний, а, е. Який спрямований або веде назад до вихідного пункту (про дорогу, шлях, курс, рейс і т. ін.)”; протилежний. Первісна семантика прикметника обернений (англ. inverse, reciprocal) – ‘такий, що зумовлений центральною (точковою) симетрією’. Добуток прямого та оберненого дорівнює одиниці. У природничих науках ця лексема функціонує зі значенням ‘виворітний; доповнювальний; який має інверсію щодо нормального стану’.

Прикметник зворотний, як правило, сполучається з іменниками напрямок, бік, рух, знак, процес тощо, а також тими, які позначають ці поняття: зворотна емісія, зворотна ліквація, зворотна мода, зворотна полярність, зворотне нагнітання, зворотне розсіяння, зворотне рівняння, зворотне узгодження, зворотний аналіз, зворотний осмос, зворотний позитив, зворотний порядок, зворотний струм, зворотна фаза, зворотний відлік. Наприклад: Хімічна рівновага стан системи, у якій прямі та зворотні реакції протікають з однаковою швидкістю. Світловий спалах виникає при зворотному переході атома або молекули зі збудженого стану в нормальний.

Із прикметником обернений поєднуються іменники величина, явище, ефект, задача і под.: обернена відповідність, обернена решітка, обернена теорема, обернена функція, обернене зображення, обернене перетворення, обернене число, обернений діод, обернений логарифм, обернений спектр. Наприклад: Питомий обєм величина, обернена густині. Зона Бріллюена комірка оберненої решітки кристала, що містить усі трансляційно нееквівалентні точки.

Значеннєві розбіжності цих термінів яскраво простежуються на прикладі понять зворотний опір, тобто опір у зворотному напрямку, і обернена опору величина, тобто провідність.

Окрім відмінностей на семантичному рівні, прикметники зворотнийобернений різняться керуванням. Якщо у другому випадку воно безприйменникове, то перша лексема вимагає після себе прийменника до: Перенесення фізичної величини відбувається в напрямку, зворотному до її градієнта. В оптиці та спектроскопії хвильовим числом часто називають величину, обернену довжині хвилі.

У парі відбиваннявідображення обидві одиниці належать до загальновживаних і позначають, передусім, дію або стан за значенням дієслів відбивати і відображати. У словнику відповідні дієслова трактуються як синоніми, а їхні дефініції побудовані на взаємотлумаченні: “Відображати, аю, аєш, недок. 2. Те саме, що віддзеркалювати; відбивати”, “Відбивати, аю, аєш, недок. 10. фіз. <…> // Віддзеркалювати кого-, що-небудь на гладкій поверхні. <…> 14. <…> // Відображати, виражати”. У термінолексиці псевдосинонімічність аналізованих дієслів заснована на семі ‘віддзеркалювати’, яка присутня в обох словникових дефініціях. Водночас необхідно чітко розрізняти суто термінологічні та загальнолітературні значення похідних іменників, оскільки у першому випадку, на відміну від другого, лексеми відбивання і віддзеркалення позначають різні процеси та їх наслідки і не є взаємозамінними. Додатковим чинником псевдосинонімізації цих одиниць є, очевидно, російський термін отражение, семантика якого покриває значення обох українських лексем. Отже, термін відображення (англ. mapping; inversion) вживають на позначення правила, за яким кожному елементові деякої заданої множини відповідає певний елемент іншої заданої множини або певного розташування деяких об’єктів, способу їх зображення: конформне відображення; дзеркальне відображення координат тощо. Наприклад: Конформне відображення – взаємнооднозначне відображення областей n-вимірного евклідового простору, що зберігає кути між кривими [8, с. 78]. Дзеркальне відображення змінює хіральність обєкта, перетворюючи його з правого на лівий і навпаки [8, с. 29]. Натомість термін відбивання (англ. reflection, pull-out) має значення ‘відкидання у протилежному напрямку’ і стосується руху хвиль, частинок або тіл: кут відбивання, коефіцієнт відбивання, відбивання кульки. Наприклад: При падінні світлового току на поверхню тіла можна спостерігати явища відбивання і заламу.

У парі здатністьспроможність обидва іменники позначають властивість за значенням здатний і спроможний відповідно, а лексеми спроможність і спроможний тлумачаться за допомогою слова здатність: “Спроможність, ності, ж. 2. Здатність до здійснення чого-небудь”; “Спроможний, а, е. Який має здатність виконувати, здійснювати, робити і т. ін. що‑небудь”. Поза термінолексиконом аналізовані іменники перебувають у синонімічних відношеннях на підставі семи ‘можливість’, яка присутня у значеннях обох одиниць: “Спроможність, ності, ж. 3. Наявність умов, сприятливих для чого-небудь, обставин, які допомагають чомусь; можливість” і “Здатність, ності, ж. 1. Властивість за знач. здатний 1”; “Здатний, а, е. <…> Який може, має можливості здійснити що-небудь” [17]. Втім, у своєму термінологічному значенні лексема здатність вживається на позначення якісної характеристики об’єкта; властивість. Натомість спроможність – це кількісна характеристика, що піддається вимірюванню; можливість, потужність. Тому, коли йдеться про обсяг, міру та інші кількісні характеристики об’єкта, необхідно використовувати термін спроможність: купівельна спроможність, пропускна спроможність, роздільна спроможність тощо. Наприклад: Пропускна спроможність каналу звязку – найбільша кількість інформації, що передається по каналу зв’язку за одиницю часу. Роздільна спроможність пристрою визначає якість отриманого зображення. Якщо ж вказують на властивості об’єкта, вживають термін здатність: здатність зберігати форму, здатність існувати. Наприклад: Газопроникність – здатність конденсованих тіл пропускати газові потоки в процесі газопроникнення [8, с. 90]. Основна і найважливіша особливість процесу горіння – здатність поширюватися в просторі [8, с. 112].

Іменники густина – щільність функціонують переважно у науковій лексиці, тому вкрай необхідно подавати термінологічно правильні тлумачення цих одиниць навіть у загальномовних словниках. Утім, судячи з відповідних вокабул, відбувається сплутування цих лексем. Так, СУМ подає таке означення терміна щільність: “Щільність, ності, ж. 2. спец. Відношення маси тіла до його об’єму” [17]. Але ця дефініція хибна, оскільки відношення маси тіла до його обєму – це густина. З огляду на це, недостатньо точним є і тлумачення терміна густина: “Густина, и, ж. 2. фіз. Маса тіла, що міститься в одиниці його об’єму” [17]. Як наслідок, відбувається викривлення предметно-поняттєвих і семантико-поняттєвих відношень, що негативно впливає на відповідну субмову зокрема і на терміносистему загалом. Отже, густина (англ. specific weight, density, gravity) – це питома вага субстанції; явище неперервне: густина речовини (води / газу / повітря), густина енергії, густина заряду, густина електрона, густина ймовірності, густина ядерної матерії, густина електричного струму, відносна густина, спектральна густина теплового випромінювання. Наприклад: Оптична густина – відносна характеристика здатності тіла до заламу світла. Натомість щільність (англ. tightness, compactness) – це характеристика прилягання об’єктів один до одного, яка визначається розміром проміжків між поверхнями, що прилягають; явище дискретне: щільність прилягання, щільність упакування, щільність силових ліній, щільність рівнів, щільність станів. Наприклад: Щільність силових ліній характеризує інтенсивність (величину) силового поля [8, с. 291]. Кулонівський потенціал змінює щільність станів поблизу кожної граничної енергії [9, с. 48]. У такому самому значенні термін щільність вживається і поза природничою терміносистемою: щільність даних – кількість знаків даних, які зберігаються на одиниці довжини, площі або обєму.

Лексеми течія і плин у загальнолітературній мові частовживані й перебувають у синонімічних відношеннях, про що свідчать відповідні словникові дефініції: “Течія, ї, ж. 1. Рух води в річці від верхів’я до гирла; плин. <…> // Напрям потоку води в річці від верхів’я до гирла. <…> 3. у сполуч. зі сл. час, рідко. Перебіг, плин часу. <…> 4. Маса води, що рухається в річці, струмкові тощо”; “Плин, у, ч. 2. Маса води, потік, що рухається в якому-небудь напрямку” [17]. Наявна в обох випадках сема ‘маса води, що рухається’ зумовлює синонімічність цих одиниць. Більшість із поданих у словнику тлумачень назагал коректні, зокрема і для галузевих терміносистем (окрім синонімічності цих лексем), але не розкривають суті означуваних понять. У науковій мові розрізнення цих термінів має принципове значення. Окрім того, відповідні словникові означення безпідставно деталізовані. Наприклад, такі значення лексеми течія, як “4. Маса води, що рухається в річці, струмкові тощо. <…> // Маса води в морях і океанах, що рухається в певному напрямку. <…> // Рідина, що струмує, тече в певному напрямку. <…> 7. Маса повітря, що рухається в якомусь напрямку” [17] доцільно не лише об’єднати, але й означити простіше та лаконічніше. Отже, течія (англ. flow, current, stream, flux, fluxion) – це напрямлений рух рідини чи газу: течія ріки, повітряна течія. Плин (англ. yielding, fluid property) – це рух речовини в цілому; наявність або відсутність напрямку у такому разі несуттєва (зазвичай, напрямку як такого не існує). Тому, якщо йдеться про загальну здатність об’єкта текти, доцільно використовувати іменник плин (швидкоплинний процес, область плину, просторовий плин), у т. ч. і в переносному значенні – ‘проминання’: плин часу, плин думок тощо. Звідси ж і абстрактне плинність: границя плинності, плинність кадрів тощо. З огляду на це, рос. термін сверхтекучий правильно перекладати як надплинний (англ. superfluid): напр., надплинний гелій.

У парі областьділянка обидві лексеми є загально- і широковживаними з деякою перевагою на користь другої з них, у зв’язку з маркованістю лексеми область як географічного терміна у значенні ‘адміністративно-територіальна одиниця’, а також багатозначності рос. область, що покриває семантику укр. ділянка, область, зона, галузь. Відтак словникове тлумачення лексеми область не містить інших термінологічних значень цієї одиниці, крім географічного: “Область, і, ж. 1. Частина країни, державної території. <…> 2. Адміністративно-територіальна одиниця. <…> 3. З означ. Район, у якому поширені певні явища” [17]. Втім, у галузевих терміносистемах, зокрема у субмові математики й фізики, термін область має високу частоту використання і означає ‘цілісний чи розірваний скінченний або нескінченний простір, як правило, з нечітко окресленими межами, де поширене якесь явище або закономірність’: відкрита область, довгохвильова / короткохвильова область, область атмосфери, область Всесвіту, область водню, область значення, область поля, область спектра, область довжини хвилі, область визначення функції, область високого / низького тиску. Наприклад: На основі закону збереження механічної енергії можна зясувати, якою є область можливих конфігурацій консервативної системи [7, с. 42]. Таким чином, третє словникове тлумачення лексеми область є термінологічно коректним, але є занадто абстрактним і тому не розкриває суті поняття. Натомість термінологічне означення не суперечить розумінню області як адміністративно-територіальної одиниці, адже етимологічно область (< объ + власть) – це ‘влада’, тобто йдеться про сферу поширення владних повноважень на певній, не завжди чітко окресленій, території, а префікс об- має значення ‘навколо’, що ілюструють такі слова, як обводити, обгортати, облягати, обмітати, обсідати, обступати та ін. До того ж, суто термінологічне значення лексеми область, не засвідчене жодним іншим доступним лексикографічним джерелом, подає “Словник церковнослов’янської та російської мови” 1847 року: “Область. 4. гірн. сукупність декількох гірських формацій, які зближуються між собою походженням”. Серед усіх відомих словникових дефініцій терміна область це тлумачення є термінологічно найкоректнішим, хоч і недостатньо вичерпним, оскільки стосується тільки гірничої галузі.

Псевдосинонімічність лексем ділянка та область пов’язана із присутністю в обох випадках семи ‘частина чого-небудь’. Водночас існує низка підстав для розмежування цих термінів і відповідних понять у науковій мові. Так, ділянка – це скінченний цілісний простір з чіткими межами: спадна / висхідна ділянка, ділянка лінії, ділянка намагніченості тощо. Наприклад: Робота A, виконувана силою F на скінченній ділянці траєкторії L точки її прикладання, дорівнює алгебраїчній сумі робіт на всіх малих частинах цієї ділянки [7, с. 33]. Феромагнітні ділянки макроскопічні ділянки обєму феромагнітного кристала з однорідною самовільною намагніченістю, на які розбивається такий кристал при температурах нижче точки Кюрі [8, с. 148].

Отже, диференціація термінів область і ділянка відбувається за параметрами ‘чіткість меж’, ‘цілісність’, ‘скінченність’, наявність яких обов’язкова для другого терміна: Гравітаційне поле в обмеженій ділянці простору фізично еквівалентне (рівноцінне) “полю сил інерції у відповідним чином вибраній неінерційній системі відліку [7, с. 100]. Якщо ж наголос робиться на підвладності якогось простору певній закономірності чи явищу, необхідно вживати термін область: Таке виключення гравітаційного поля можна здійснити лише локально, тобто для малої області простору, у межах якої це поле можна вважати однорідним [йдеться про поширення однорідності у просторі – М. В.]. Таке розуміння аналізованих лексем варто поширити на загальнолітературну мову: наприклад, вилучити зі словникової статті ділянка другу дефініцію – “Ділянка, и, ж. 2. перен. Галузь, сфера якої-небудь діяльності” – оскільки тут реалізується переносне значення лексеми область.

У парі збіркаскладання обидві лексеми утворені від дієслів-синонімів збирати і складати, що зумовлює часткове перенесення синонімічних відношень і на деривати. Водночас у загальнолітературній мові лексему збірка можна назвати маркованою, з огляду на домінування у змістовій структурі цього іменника семи ‘книжка, яка містить дібрані за певним принципом твори одного або кількох авторів’. Відтак у галузевих терміносистемах виникають певні складнощі при перекладі російських термінів заводская сборка, сборка автомобиля і под. та називанні відповідного поняття в українській мові. Оскільки йдеться насамперед про наслідок чи результат збирання / складання чого-небудь, необхідно з’ясувати, яке з відповідних твірних дієслів точніше відображає це поняття. Проаналізувавши словникові тлумачення лексем збирати і складати, можна виявити низку спільних для обох дієслів сем і квантів значення, зокрема: “Складати, аю, аєш, недок. 2. З’єднуючи окремі частини, одержувати щось ціле (про механізми, машини і т. ін.)”, “Збирати, аю, аєш, недок. 5. З’єднуючи окремі частини, складати машини, механізми і т. ін.” [17]. Таким чином, обидва дієслова можна використати на позначення технічного процесу, результатом якого є цілісна конструкція, модель або механізм. Водночас доцільно врахувати й решту дієслівних значень, які більшою чи меншою мірою впливатимуть на семантику лексеми, що позначатиме результат збирання / складання. Зокрема, віддаленими від необхідного термінологічного є такі значення дієслова складати, як ‘розміщувати що-небудь у певному порядку; збирати докупи що-небудь розкладене, розкидане і т. ін.’ (складати іграшки, речі) ‘проходити перевірку знань, уміння що-небудь робити’ (складати іспит), ‘створювати літературний, музичний твір’ (складати вірші), ‘надавати певного положення рукам, ногам’ (складати в молитві руки), ‘робити запаси чого-небудь’, ‘утворювати, становити що-небудь’, ‘бути складовою частиною’, ‘з’єднуючи літери, утворювати слова’, ‘друк. набирати з друкарських літер який-небудь текст’. Єдиним відносно близьким є значення ‘відбираючи і розташовуючи певним чином матеріал, створювати що-небудь ціле’, але його вживають лише, якщо ідеться про словник, збірник і под. Віддаляють від необхідного значення дієслово складати також конструкції складати повноваження ‘скасовувати повноваження’, сидіти склавши руки ‘нічого не робити’. Окрім того, дієслово складати з низкою іменників утворює конструкції зі значенням дії, названої іменником: складати присягу ‘присягати’, складати уявлення ‘уявляти’, складати присуд ‘засуджувати’ тощо. У зв’язку з тим, що цю властивість має і похідний іменник, може виникнути небажана семантична інтерференція: якщо складання подяки – це ‘дякування’, складання ціни ‘оцінювання’, у такому разі термін складання автомобіля повинен мати аналогічний відповідник.

Натомість дієслово збирати, окрім віддалених, має досить точні значення, а саме: ‘поступово приєднувати, складати що-небудь одне до одного, частину до частини’ і ‘відбирати потрібні предмети з-поміж інших’. Це цілком відображає суть відповідного технічного процесу. Термінологічно дотичними є також семи ‘робити необхідні приготування’, ‘об’єднувати кого-, що-небудь’, ‘брати що-небудь з різних місць’.

Якщо у випадку дієслова складати значення низки дієслівно-іменних конструкцій знижувало імовірність термінологізації похідного іменника, то деякі поєднання лексеми збирати, навпаки, містять бажані семантичні асоціації. До таких належить словосполучення збирати плоди, яке означає не стільки ‘знімати плоди (з дерева)’, скільки ‘отримувати плоди унаслідок певних дій’. У цьому випадку термін збирати машину додатково отримує аналогічну конотацію, що позитивно впливає на становлення термінологічного значення відповідного дієслова.

Також необхідно врахувати, що у результаті збирання розрізнені частини конструкції, моделі чи механізму не просто утворюють цілість, але й набувають здатності виконувати певні функції, а внаслідок протилежного процесу об’єкт повинен втратити функціональність і/або цілість. Отже, не менш важливим є наявність семантично коректного антоніма. У парі розкладати ‘класти; розміщувати; розподіляти’ – розбирати ‘роз’єднувати, розділяти на частини; порушувати цілісність якої‑небудь споруди, руйнувати, розкладаючи її на окремі частини’ очевидною є перевага другого дієслова.

Отже, з усього вищезазначеного випливає, що дієслово збирати найкраще підходить для утворення похідного іменника зі значенням ‘створення цілісної конструкції, механізму чи моделі з розрізнених частин’. Відповідне дієслово утворює два деривати – збірка і збирання. Семантика кожної з цих одиниць має власну специфіку, зокрема розрізнення цих іменників можна здійснити, протиставивши кванти їхніх значень, а саме: квант ‘явище’ в іменнику збірка і квант ‘процес’ в іменнику збирання. З огляду на це, термін збірка є найточнішим, оскільки йдеться про явище створення цілісної конструкції, механізму чи моделі з розрізнених частин: автоматична збірка, заводська збірка, критична збірка, збірка автомобіля тощо. Галузевим синонімом іменника збірка є термін монтаж ‘добір і з’єднання окремих частин у ціле’: монтаж радіосхеми, монтаж електромережі, музичний / фотографічний монтаж. Водночас, якщо необхідно зробити наголос на процесуальності, варто вживати терміни збирання чи монтування.

У парі термінів оливамастило відповідні одиниці перебувають у штучно зумовлених псевдосинонімічних відношеннях. Це пов’язано з намаганнями розширити семантику першого іменника, як це зроблено у стандарті “Нафтопродукти. Терміни та визначення”, пункт 4.13 [ДСТУ, с. 3437–96]. Водночас ще у СУМі зазначено: “Олива, и, ж. 3. заст., рідко. Мастило” [17]. Якщо ж відроджувати застарілі значення, то варто звернути увагу на те, що “Олія, ї, ж. 3. заст. Мастило”. Натомість термін мастило має тільки одне значення – ‘тех. жирова речовина для змащування поверхонь тертя механізмів і деталей машин’. Все це вказує на недоцільність використання лексем олива чи олія замість терміна мастило. Також хибним є розширення семантики слова масло, яке полягає у наданні цій лексемі двох непритаманних їй значень: “Масло, а, с. 2. спец. Жирова речовина, яку видобувають із мінеральних речовин. <…> 3. техн. Те саме, що мастило”. Безсумнівно, ці тлумачення виникли під впливом російської мови, де слово масло покриває семантику українських лексем масло, олія і мастило. Відтак усі зазначені лексеми необхідно вживати коректно, не спотворюючи їхньої семантики. Отже, олива – це 1) ‘вічнозелена субтропічна рослина родини маслинових з їстівними плодами, з яких одержують харчову і технічну олію. // Плід цієї рослини’ і 2) ‘нижчий ґатунок олії, який добувається з плодів цього дерева’. Слово масло слід уживати лише у значенні ‘харчовий продукт, який виробляють збиванням вершків або сметани’; олія – ‘рідка жирова речовина, яку отримують з насіння або плодів деяких рослин. // Харчовий продукт, що його добувають з насіння або плодів деяких рослин’: пальмова олія, ароматичні олії тощо.

Коли ж ідеться про речовини, що мають здатність мастити, в т. ч. і ті, які отримують у результаті переробки нафти, необхідно використовувати термін мастило: купоросне мастило, трансформаторне мастило, солярне мастило, мінеральне мастило тощо. Наприклад: Трансформаторне мастило різновид мінерального мастила отримують з малосірчистої нафти. Мастиловідбивач пристрій для запобігання міграції пари мастила з мастильного пароструменевого насоса у відгнічуваний простір [8, с. 307].

Донедавна у парі малюнокрисунок відповідні лексеми розмежовувалися залежно від техніки виконання: коли йшлося про зроблені за допомогою комп’ютера зображення, вживали тільки другий термін. Мотивацією для такого вибору стало те, що комп’ютерне зображення створюється шляхом креслення рисок, у зв’язку з чим відбиток такого типу варто називати рисунком. Утім, вагомих підстав для зазначеного розмежування немає, оскільки малюнок – це передусім ‘зображення предмета на площині’. Псевдосинонімічність цих одиниць пов’язана головним чином зі збігом основних значень пол. rysunok, рос. рисунок та укр. малюнок, унаслідок чого відбувається розмивання семантичних меж українських лексем малюнок і рисунок. Дещо раніше термін рисунок означав ‘креслення’ (рисувальник – це кресляр; СУМ подає його з ремаркою “застаріле”). Окрім того, в сучасній українській мові він є непродуктивним – на відміну від російської та польської, де ця одиниця та її похідні уживаються дуже широко. Натомість укр. малюнок має хорошу словотвірну здатність: маляр, малювати (вималювати, змалювати, намалювати, розмалювати, перемалювати тощо), намальований. Відтак, як у галузевих терміносистемах, так і в загальнолітературній мові, лексему рисунок варто вживати лише у двох значеннях – ‘умовне графічне зображення якогось об’єкта; кресленик’ і ‘обрис, контур’. Якщо ж ідеться про зображення предмета на площині, твір малярства, ілюстрацію, візерунок доцільно послуговуватися терміном малюнок.

У парі термінів видвигляд псевдосинонімічність одиниць зумовлена, передусім, українсько-російською інтерференцією, унаслідок чого відбувається змішування значень рос. вид ‘вигляд’ і укр. вид. Утім, з погляду семантики лексеми вид і вигляд в українській мові – цілком різні слова. З огляду на це, недопустимою є додаткова псевдосинонімізація цих одиниць, що відбувається через некоректність поданої у словнику дефініції: “Вид1, у, ч. 1. <…> рідко вигляд, зовнішність”. Лексеми вид і вигляд свого часу справді були синонімами, що засвідчують твори української літератури XVIII‑ХІХ ст. Відтак у словниковій статті ремарку “рідко” варто змінити на “застаріле”, що відповідатиме дійсності. На сучасному етапі застарілим є і друге словникове тлумачення: “Вид1, у, ч. 2. частина місцевості, яку видно; краєвид”. Це також слід урахувати, оскільки відсутність будь‑якої ремарки у цьому разі фактично легітимізує наслідки російсько-української інтерференції і порушує межі значень відповідної лексеми. Необхідність чіткого розмежування псевдосинонімів вид і вигляд є актуальним як для загальнолітературної мови, так і для галузевих термінолексиконів. Отже, термін вид (англ. mode, species, type) має такі значення: 1) ‘окрема галузь роботи, заняття, одиниця у шерезі предметів, явищ тощо; різновид, тип’; 2) абстрактна одиниця нижчого рівня, яка об’єднує однорідні предмети, явища тощо і входить до складу вищої одиниці в системі класифікації; 3) лінгв. граматична категорія у слов’янських і деяких інших мовах, яка характеризує завершеність дії. Термін вигляд (англ. view, form, format, structure) означає ‘сукупність зовнішніх ознак, особливостей кого-, чого-небудь; форма, подоба’. Таким чином, є види випромінювань, коливань, енергії тощо, наприклад: Вигин – вид деформації. Натомість рівняння, таблиці, схеми, формулювання і под. мають вигляд. Наприклад: Жоден із основних кольорів не може бути представлений у вигляді суми довільної кількості двох інших.

У парі вартістьціна обидва іменники, попри належність до економічного термінолексикону, є широковживаними. У цьому випадку активна взаємодія з не‑термінами зумовлює стирання значеннєвої специфіки цих одиниць і їхню синонімізацію. Про це свідчать відповідні словникові дефініції, в яких ці лексеми тлумачаться одна через одну: “Вартість, ‑тості, ж. 1) Виражена у грошах ціна чого‑небудь”; “Ціна, и, ж. 1) Вартість товару, виражена в грошових одиницях” [17]. Додатковим чинником, що спричиняє семантичну інтерференцію, є вплив російської мови, де загальновживані лексеми стоимость і цена – взаємозамінні (запитання сколько стоит фактично означає какова цена). Натомість в українській мові розрізнення лексем у парі вартістьціна відбувається згідно зі значеннями, притаманним їм передусім як економічним термінам. Як правило, загальновживаній лексемі ціна відповідає термін роздрібна ціна, оскільки йдеться про ціну, за якою товари продаються населенню. Тому необхідно знати специфіку поняття роздрібна ціна, яка складається із суми витрат на виробництво і прибутку виробника, витрат і прибутку збутової мережі, податку з обігу і торгової накрутки на користь роздрібної торгівлі [11, с. 256]. Отже, вартість (англ. value, рос. стоимость) – це “1. Втілена й уречевлена в товарі (послузі) абстрактна праця, яка відображає суспільно-виробничі відносини товаровиробників, пов’язаних суспільним поділом праці й розподілом товарів. 2. Виражена в грошах цінність речей (товарів, послуг) або величина суспільних витрат на виробництво товару чи послуги” [11, с. 91], а ціна (англ. price, рос. цена) – це “грошовий вираз вартості товару. Величина ціни прямо пропорційна вартості товару й обернено пропорційна вартості золота” [11, с. 255–256]. Відтак при незмінній вартості товару його ціна може варіюватися, у зв’язку з чим розрізняють державні, закупівельні, оптові та роздрібні ціни. На врахуванні значеннєвої специфіки терміна ціна ґрунтуються поняття ціна попиту і ціна пропозиції, які позначають відповідно найвищу ціну, яку згоден заплатити споживач і найнижчу ціну, за якою згоден реалізувати товар виробник. З цим пов’язана і ціна рівноваги – ціна, за якою продавці згодні запропонувати певну кількість товару, а покупці згодні придбати цю саму кількість за такою самою ціною. Встановлення ж фіксованих цін (за умов державного регулювання) призводить до виникнення надлишку або дефіциту товарів, хоча вартість цих товарів залишається незмінною.

В іншій парі економічних термінів безплатнийбезкоштовний обидві одиниці не тільки є широковживаними, а й тривалий час конкурують між собою. У першій половині ХХ ст. спостерігалося домінування першої лексеми, наприклад: Усе листування й пакунки, не важчі за 1 пуд, поштові філії мають надсилати до всіх установ УАН безплатно [10, с. 50]. Деякі термінологи досі вважають цю одиницю найпридатнішою [14].

Свого часу активне використання лексеми безкоштовний було спричинене тенденцією до витіснення русизмів, у межах якої прикметник безплатний, з огляду на співзвучність з російським відповідником, кваліфікувався як русизм. Посилення ж тенденції до зменшення кількості іншомовних слів, а особливо полонізмів, в українській мові зумовило спад уживаності запозиченого за посередництвом польської мови прикметника безкоштовний (< нім. kostenloss). За цих умов виникає й активно використовується альтернативна форма – лексема безоплатний, яка конкурує з обома вищезгаданими термінами, але фактично є модифікацією першого з них.

Безумовно, в сучасній українській літературній мові всі три лексеми є синонімами, про що свідчать відповідні словникові тлумачення: “Безплатний, а, е. Який не оплачується, не потребує оплати”; “Безоплатний, а, е. За який не платять; безплатний”; “Безкоштовний, а, е. Який не потребує коштів, оплати; безплатний” [17]. Втім, уживаність цих одиниць у галузевих терміносистемах варіюється. Наприклад, у Цивільному кодексі України відсутні терміни безкоштовний і безплатний, натомість прислівник безоплатно вжито 19 разів, а прикметник середнього роду безоплатне у формі родового і давального відмінків – 22 рази: Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно (Ст. 345, п. 1). Якщо підрядник відступив від умов договору підряду, що погіршило роботу, або допустив інші недоліки в роботі, замовник має право за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення цих недоліків… (Ст. 852, п. 1).

Нині можна констатувати домінування терміна безоплатний. Проте виважений семантичний аналіз не дає підстав для безумовної переваги цієї одиниці. Спершу варто проаналізувати лексеми, від яких утворені відповідні терміни – плата (> безплатний), оплата (> безоплатний) і кошти (> безкоштовний). Ці іменники мають такі значення: плата ‘1) винагорода за виконану працю, послугу тощо, 2) відшкодування вартості одержаного або використаного’; оплата ‘виплачувані за що‑небудь гроші; плата’; кошти ‘гроші, капітал, матеріальні цінності’. Щодо лексеми плата, то її загальнословникове значення частково не збігається з термінологічним: “Плата – кошти, що їх належить сплачувати за придбані товари, використані ресурси, кредити” [11, с. 211]. Префікс без‑ в українській мові, як відомо, вказує на відсутність чого‑небудь. Отже, його поєднання з відповідними кореневими морфемами, семантику яких щойно було з’ясовано, зумовлює такі первинні значення прикметників: безплатний ‘такий, що не передбачає винагороди за виконану працю або відшкодування вартості одержаного’, безоплатний ‘такий, що не передбачає виплачуваних за що‑небудь грошей’, безкоштовний ‘такий, що не передбачає грошей, матеріальних цінностей’. Відтак у сенсі strictum жодна із зазначених лексем не віддзеркалює точно потрібного поняття, оскільки, коли споживач не оплачує вартість послуги або продукту, ці витрати покриваються державою. Водночас якщо врахувати те, що прикметник безкоштовний є запозиченням з німецької мови, у якій kost має значення ‘ціна’ (так само, як і англ. cost), то з цих міркувань він є найточнішим, оскільки усі безкоштовні / безплатні / безоплатні товари і послуги не мають ціни, а їхня вартість відшкодовується державою.

Отже, у більшості випадків лексеми безоплатний (безплатний) і безкоштовний є рівноцінними та можуть використовуватися паралельно.

Ще однією парою відносних псевдосинонімів є прикметники жовтогарячийпомаранчевий, перший з яких є терміном живопису, а другий – його дублетом, широковживаним у загальнолітературній мові. Втім, переважання прикметника помаранчевий на позначення кольору викликає деякі застереження. Варто зазначити, що колоративи на зразок бузковий, вишневий, кремовий тощо є похідними, тобто вторинними. Відтак їхній ужиток доцільний у випадку відсутності первинного колоратива або в художній мові. Використання колоративів другого порядку (похідних) має на меті, як правило, актуалізацію зв’язку з забарвленням відповідного предмета, від якого виводиться назва кольору, і утворення метафоричних значень. Що ж стосується прикметника помаранчевий, то його основне значення – ‘виготовлений з плодів помаранча’: помаранчевий сік, помаранчеве повидло тощо. У якості кольору він дублює прикметник жовтогарячий ‘жовтий з червонуватим відтінком; оранжевий’. Окрім цього, жовтогарячий – питома лексема. Натомість прикметник помаранчевий (< pomme orange) запозичений з французької мови і буквально означає ‘яблукооранжевий’, тобто дублює синонімічні прикметники оранжевий і жовтогарячий. Отже, з огляду на висловлені вище міркування, варто звузити використання прикметника помаранчевий до його першого словникового значення, а для найменування оранжевого кольору вживати прикметник жовтогарячий.

Намагання “віддалитися” від російської мови призводить до витіснення слова “об’ява” з ужитку. Обява (те, що з’явилося) – це письмове повідомлення. З іншого боку, повідомлення голосом – це оголошення.

Сферу вживання слова “жодні” воно ж саме й підказує – це однина: жодного разу, жодна людина тощо. І слід би уникати цього слова, якщо йдеться про множину, і вживати слово “ніякі”. Російську фразу от него одни проблемы перекладаймо як від нього самі проблеми – а не “одні проблеми” (до речі, вираз я остался один дома перекладаємо також без допомоги слова “один”: я лишився сам удома.). А жодних проблем – це так само грамотно, як і одних проблем. Треба брати до уваги зміст виразу, а не відштовхуватися від російського слова.

В українській мові слово “правильний” має значення “істинний, коректний, нехибний”: правильна відповідь, правильні висновки, правильні результати, правильний вибір. А “вірний” – це незрадливий, неухильний: вірна любов, вірний друг, вірний послідовник. Як синонім до “правильний” воно не вживається – на відміну від російської мови, де слово “верный” може вживатися в обох випадках.

Явища синонімії та псевдосинонімії властиві не лише повнозначним словам-термінам. Так, сполучники, які структурують будь-який дискурс, у науковій мові мають деякі особливості порівняно із загальнолітературним ужитком.

У парі сполучників чиабо обидві одиниці вживають при поєднанні однорідних членів речення і частин складнопідрядного речення для позначення того, що з ряду перелічуваних предметів, явищ і т. ін. можливий тільки один. Відтак у загальнолітературному вжитку ці сполучники є синонімічними. Проте у науковій мові використання цих сполучників різняться. Зокрема, сполучник чи використовують у разі, якщо за наведених умов усі варіанти однаково придатні. Наприклад: Наявна різниця ходу зводиться до нуля чи до іншого значення, що його вимагає принцип вимірювань. Натомість сполучник або вживають тоді, коли тільки один вибір відповідає кожній із наявних умов. Наприклад: Парагелій і ортогелій є станами атома гелію, що відповідають антипаралельній або паралельній орієнтації спінів обох електронів атома. Розбіжності у використанні цих сполучників у науковій мові мають принципове значення, оскільки неправильний вибір сполучника може спричинити деформацію змісту висловлювання. Специфіку використання яскраво демонструють такі приклади: Якщо умовного спостерігача розмістити в центрі мас Землі чи Сонця, то кажуть відповідно про апекс руху Землі або Сонця. Рівень Фермі у виродженому напівпровіднику розташований або всередині зони провідності чи валентної зони, або в забороненій зоні в безпосередній близькості від країв цих зон. Молекулярні сполуки хімічно індивідуальні сполуки, що складаються з двох чи більшої кількості молекул, звязаних силами міжмолекулярної взаємодії (специфічними або універсальними). Отже, в науковому дискурсі, на відміну від загальнолітературного вжитку, сполучники чи й або не є взаємозамінними.

У парі сполучників щобаби останній з них набуває сьогодні значного поширення, яке, втім, не є доцільним. Зокрема, на відміну від польської і чеської мов, де сполучник aby має нейтральне значення, у мові українській усталився інший узус для цього сполучника. Так, іще в доданому до “Енеїди” І. Котляревського (починаючи з 1798 року) українсько-російському словничку аби перекладено як лишь бы [1, с. 45]. Про значеннєву відмінність сполучника аби порівняно зі щоб свідчать і такі стійкі конструкції та фразеологізми, як стук-грюк аби з рук, хай гірше, аби інше тощо, де він перебуває у зв’язках відносної синонімії зі сполучниками коли б лише, тільки б. Окрім цього, прислівники і займенники з коренем аби- (абияк, абищо, абиде тощо) містять сему ‘будь-який’. Таким чином, з огляду на неусталеність семантики сполучника аби, в науковій, діловій, нейтральній мові варто уживати сполучник щоб.

Псевдосинонімічні зв’язки між терміноелементами можуть бути спричинені й підсилені формальною подібністю відповідних одиниць. У такому випадку паронімічні й псевдосинонімічні відношення між лексемами накладаються і є взаємозумовленими, оскільки носій лексичного значення – коренева морфема – як правило, спільна для слів‑паронімів. Це ускладнює встановлення семантичних і функціональних особливостей таких слів та їх розмежування.

Паронімію у термінології спричиняють, як правило, різні суфікси (рідше – префікси) в поєднанні з тим самим коренем: пор., металічнийметалевий, колірнийкольоровий, фазнийфазовий, коливнийколивальний. У науковій мові значення цих і подібних слів різняться, у зв’язку з чим такі лексеми не є взаємозамінними. Натомість у більшості віддієслівних іменників різні афікси зумовлюють відносну лексичну синонімію (такі іменники виявляють додаткові відтінки основного значення, але не є тотожними, і з огляду на це, взаємозамінні не в будь-якому контексті): відхил < відхилити / відхиляти / відхилювати – відхилення < відхилити – відхиляння < відхиляти – відхилювання < відхилювати, подовженнявидовження, більшаннязбільшування, вужчаннязвужування.

Розглянемо декілька показових пар.

Кращий – найкращий. У російській мові слово наилучший рідковживане, тому в обох випадках фігурує лучший – і це заплутує тих, хто не володіє українською в достатній мірі. Отже, кращий (за когось) – це відносний ступінь порівняння, і це зовсім не означає, що кращий від усіх. Найкращий (серед усіх), тобто номер один – це абсолютний ступінь порівняння: Карлсон – найкращий у класі. Подібні відмінності у значенні мають пари вищий найвищий, менший – найменший, більший найбільший тощо

Означення – визначення. У монографії “Словотвір сучасної української літературної мови” зазначено, що префікс о‑ має здебільшого фінітивне значення, вказуючи на набуття суб’єктом певної ознаки або поширення її на якийсь об’єкт [18, с. 260]. Отже, означення – це дефініція, окреслення якостей, характеристик чи меж чого-небудь. Так сприймали цей термін на початку минулого століття фахівці Інституту української наукової мови: “на означення наукових понять” [10, с. 49]. У 1930 р. А. Вовк уживав це слово саме в такому значенні: “означення назви чинності” [19, с. 187]. Саме так його сприймає і Ю. Шевельов: “конструкція на означення підстави” [20, с. 113]. Саме такого розуміння цього терміна ми притримувалися в своїй термінографічній роботі [3–6; 8] – що відповідає його тлумаченню в “Словнику української мови”[17, т. 5, с. 657] як “твердження, що роз’яснює, якого розуміння надають тій чи іншій назві або виразові”. Цей термін має семантичний зв’язок із лексемою ознака: означення поняття дається на основі та з використанням його ознак. Визначення – це детермінування, вимірювання, фіксування, дослідження, з’ясування, усвідомлення особливостей, величини чи властивостей чого-небудь за допомогою приладів чи логічних міркувань. Саме так розділяються ці терміни у фізико-математичних науках, і саме так трактується цей термін у відповідних навчальних курсах вищої та середньої школи. І з таким підходом перегукується філологічний термін “означення” – тобто слово, словосполучення чи навіть речення, що надає певні ознаки якомусь предмету чи явищу. За формою та змістом філологічне означення, виражене реченням, і математичне означення є тотожними – відповідно до загальномовної тенденції виражати однакові чи близькі значення одною формою [16]. Та й у сучасних білоруських стандартах наводяться “Терміны і азначэнні”. Тому вживання терміна “визначення” замість “означення” є проявом внутрітермінологічної омонімії, яка суперечить загальномовній тенденції до вираження різних значень різними формами [16] і, за висловом Н. С. Родзевич, є надзвичайно негативним явищем у термінології та “великим її недоліком у всіх мовах” [12, с. 139–140]. Отже, означуємо поняття, а визначаємо відстань, площу чи вагу. Термін “визначення” доречний, коли йдеться про здобування нових знань у процесі наукового пошуку, а “означення” – коли йдеться про пояснення, подання вже відомих знань. Масі можна дати означення (дефініцію) – тобто пояснити, що це таке, – а можна її й визначити – тобто виміряти. Інтеграл – (не)означений (його межі мають делімітаційні знаки або їх не мають, тобто позначені або ні), функція – (не)визначена. Подібним чином розрізняються ці терміни й у працях багатьох інших українських термінологів, зокрема в [13, с. 29]. Отже, коли мова йде про представлення усталених понять у державних стандартах, то, за прикладом Білорусі, доречною є форма “терміни та означення” – а не “терміни та визначення”.

Звязаний повязаний. Звязаний – це закріплений (про електрони, заряди). Електрони зв’язані між собою в пари. Повязаний – залежний, зумовлений. Термодинамічна ймовірність стану повязана з його ентропією.

Металевий – металічний. Металевий – зроблений із металу, металічний – має властивості чи ознаки металу. Металева пластина, але металічний блиск.

Проникний – проникливий. Проникний (про середовище) – через який проникають, пасивна ознака. Проникливий (про людину, проміння) – який здатен проникати через щось, активна ознака.

Потенціальний – потенційний. Потенціальний – такий, що має потенціал. Потенційний – можливий. Потенціальне поле, потенціальна енергія; але потенційний слухач.

Кінцевий – скінченний. Кінцевий (англ. end) – це такий, що міститься на (в) кінці, на краю: кінцевий результат, кінцева зупинка. Скінченний (англ. finite) – такий, розміри якого не є нескінченно великими чи малими: скінченні числа, скінченні різниці, скінченна величина, скінченновимірний простір.

Коливний коливальний. Відсутність суфікса “~аль~” указує на самочинність дії (у відповідному дієслові є частка “~ся”). Коливний – той, що коливається сам: коливна система, коливний контур. Коливними є: величини, системи, контури. Коливальний – це той, що коливає, породжує коливання, стосується коливань, пов’язаний із коливаннями: коливальна енергія (тобто енергія коливань), коливальне зміщення (тобто зміщення при коливаннях), коливальна швидкість (тобто швидкість коливання) тощо. Коливальними є: процеси, рухи, ступені вільності, рівні, стани.

Конвертований – конвертовний. Конвертований (рос. конвертированный) – це ‘отриманий у результаті процесу конвертації’. Тоді як ‘здатний конвертуватися’, тобто той, що може бути конвертованим (рос. конвертируемый) – це конвертовний.

Вимір – вимірювання. Вимір (англ. dimension) – це просторовий аспект існування об’єкта: тривимірний простір, він живе в іншому вимірі. Вимірювання (англ. measurement, determination, measuring (operation), measure, metering, sizing, sensing, test, mensuration, ga(u)ging) – процес визначення величини чи інтенсивності чого-небудь: вимірювання швидкості, похибка вимірювання, методи вимірювання.

Притягання – тяжіння – важі́ння. Притягання (англ. attraction; рос. притяжение) – явище взаємодії тіл через поля, які вони створюють: сили притягання між молекулами (нуклонами, частинками). Антонім – відштовхування. Тяжіння (англ. gravitation; рос. тяготение) – це суто гравітаційна взаємодія: поле тяжіння Землі (= гравітаційне поле Землі). Сила тяжіння – це сила, з якою гравітаційні маси притягаються між собою. Важі́ння (англ. gravity; рос. тяжесть) – це результат сукупного впливу на тіло всіх взаємодій у полі тяжіння. Силою важі́ння тіла називається сила, яка прикладена до тіла і дорівнює геометричній сумі сили тяжіння тіла до Землі та відцентрової сили інерції, зумовленої добовим обертанням Землі. Тобто сила важі́ння – це сила, з якою тіло, що перебуває в гравітаційному полі, діє на опору чи підвіс. Ця сила завжди менша від сили тяжіння (на екваторі Землі різниця складає 0,35%). Зауважимо, що в літературі часто замість терміна важі́ння помилково вживається тяжіння – що спотворює зміст цього поняття.

Компонента компонент. Компонента – це складова частина цілісного математичного об’єкта, багатовимірної фізичної величини чи випромінювання: компонента вектора, компонента Фурє, компонента сили, компонента швидкості, компонента спектральної лінії. Іншими словами, компонента з’являється в результаті аналізу об’єкта і залежить від алгоритму його поділу на складові частини: наприклад, компоненти одного й того ж вектора є різними в різних системах сурядних (декартовій, сферичній, циліндричній тощо). Досліджуваний об’єкт є первісним, а його компонента – похідною від нього. З іншого боку, компонент – це складова частина сукупності чого-небудь (речовини чи процесу): компонент суміші, компонент плазми, компонент підготовки. Компонент – це предмет синтезу складових частин чого-небудь у їх сукупність, і він є первісним відносно цієї сукупності.

Замкнений (одягнений, повернений тощо) – замкнутий (одягнутий, повернутий тощо). Обидва – дієприкметники, але другий значно більше тяжіє до прикметника. Перший означає безпосередній наслідок впливу на об’єкт: нещодавно розвинена теорія, замкнені двері (пор. рос. запертая дверь), щойно поглинена речовиною енергія, недорозвинені (пор. рос. недоразвитые) кінцівки, розвинені (пор. рос. развитые) відносини, розгорнений сувій, витягнений (пор. рос. вытащенный) із води, затягнений у куток, повернений борг (від повернення), перевернений з ніг на голову, затиснений у лещатах (під час виготовлення чи ремонту деталі). Другий описує більш-менш усталену або постійну ознаку чи особливість: замкнутий (пор. рос. замкнутый) контур, замкнута людина, сумарна поглинута доза, розвинутий (пор. рос. развито́й) соціалізм, розгорнутий (тобто деталізований) план чи виклад, витягнутий (пор. рос. вытянутый) у довжину, міцно затягнутий вузол, повернутий під прямим кутом (від повертання), перевернуте зображення, затиснутий в ущелині. Я вже одягнений – значить, щойно вдягнувся; він завжди охайно одягнутий – це риса характеру людини. Розтягнені звя́зки (чи сухожилля) – це спортивна травма; розтягнуті звя́зки (чи сухожилля) – це високий рівень підготовленості.

Зубастий зубатий, рукастий рукатий, головастий головатий тощо. Перший термін у цих парах означає якісну ознаку, пов’язану з наявністю відповідного органа, а другий – кількісну. Так, зубастий – це гостроязикий, зубатий – із великими зубами. Рукастий – умілий, рукатий – із великими руками. Тому доцільно вживати такі словосполучення: лапатий сніг, голчастий кристал, лінійчастий спектр, сітчастий катод, сітчаста структура, комі́рчастий радіатор, комі́рчаста структура, переривчастий струм, східчаста дислокація, ступінчаста лінза.

Зневоднення – зневодження. Зневоднення – це вилучення водню (протонів) з хімічної сполуки (рос. дегидрогенизация). Зневодження – це вилучення води з речовини, дегідратація.

Зворотний – зворотливий. Як уже зазначалося, зворотний (англ. back(ward), reverse, return, opposite, inverse, reciprocal; рос. обратный) – це протилежний; такий, що веде назад. З іншого боку, український суфікс ‑лив‑ має тенденцію надавати слову відтінку схильності до дії [21, с. 235], можливості виконати дію: спостережливий (пор. спостережний), хибливий (пор. хибний), особливий (пор. осібний), задумливий (пор. задумний), нещасливий (пор. нещасний), незрадливий, вразливий, галасливий, чутливий, ввічливий. Отже, зворотливий (англ. reversible; рос. обратимый) – це такий, що може вести чи йти назад. Тому система транслітерації – зворотлива. Додамо, що вживання слова зворотливий у значенні меткий, спритний зумовлене “хибним другом перекладача” – російським словом изворотливый.

Стержень – стрижень. Перший термін, так само як похідні від нього слова (стерженьок, стерженець), не має немилозвучного звукосполучення “ри” та небажаної асоціації зі стрижкою. Тому доцільно віддавати перевагу саме цьому термінові.

Затягувальний – затяжний. Гвинт, болт – затягувальні (бо затягують). Стрибок із парашутом – затяжний (бо затягується).

Напрямлений – спрямований, скерований. Перший термін доцільний тоді, коли йдеться про вказування напрямку: напрямлена антена. Споріднений термін – напрямна. Другий та третій – коли йдеться про рух у певному напрямку: спрямувати (скерувати) потік, скерувати (спрямувати) літак, його зусилля спрямовані на досягнення мети, цілеспрямована людина.

Крутизна – крутина, кривизна – кривина. Крутизна, кривизна тощо (від “круте знаю”, “криве знаю”) – це задана, зумовлена, нормальнa властивiсть, а крутина, кривина – випадкове явище, вiдхилення від норми. Тому: кривизна простору, але кривина бракованої деталі.

Стикатися – дoтикaтиcя. Стик – це торкання багатьма точками (лiнiєю чи площиною), а дотик – одною. Ця точка може бути математичною, тобто не мати нульові розмiри, або ж фiзичною, тобто мати скінченнi, але достатньо мaлi розмiри порiвняно з iншими характерними розмiрами задачi.

Угрупування – угрупóвання. Як відомо, іменники на ~ння утворюються від дієслів. Перший іменник походить від дієслова угрупувати, тому є безумовно правильним. Другий походить невідомо звідки – оскільки в українській мові немає дієслова угрупóвати. Отже, він суперечить законам українського словотворення і тому не є коректним (зауважимо, що іменник угруповування, що позначає повторювану дію, походить від дієслова угруповувати і є цілком “законним”). Те ж саме стосується й новотворів устаткóвання, припасóвання.

Дальній – далекий. Дальній – це той, що розташований, розміщений чи діє далі від інших, і не обов’язково далекий: дальній куток, дальня кишеня, дальнє світло. Конверсивом є прикметник ближній. Але не зле бути свідомим того, що російські терміни дальнодействие, дальнобойность, дальность обнаружения тощо, які морфологічно корелюють зі словом дальній (із міркувань милозвучності), за змістом пов’язані з лексемою далекий – отже, їм відповідають українські терміни далекодія, далекобійність, далекість виявлення.

Прави́й – пра́вий. Тут наголос важливий, тому що відрізняє того, хто має рацію, від того, хто перебуває справа.

Обирати – вибирати. Обирати – означає виділяти щось чи когось, ставити в привілейоване становище: обирати голову, обирати життєвий шлях. Звідси споріднене слово обранець. Вибирати – частину чи кілька.

Стрільба – стрілянина. Стрільба (рос. стрельба) – це організовані, упорядковані постріли, наприклад, стрільба з лука чи рушниці на змаганнях. Стрілянина (рос. пальба) – це хаотичні, неорганізовані постріли, наприклад, безладна стрілянина під час паніки.

Наявність / відсутність суфікса із(из‑). Важливу семантичну роль цього суфікса відзначав іще Юрій Шевельов, пов’язуючи його з процесом надання властивості [21, с. 211]. Леонід Босак звернув увагу на відмінності в значеннях дієслів активуватиактивізувати, телефонувати телефонізувати, екранувати – екранізувати [2, с. 22]. Дослідимо ці пари детальніше.

Активувати – вмикати, переводити з пасиву в актив (якісна зміна). Активізувати – робити активним, збільшувати активність (кількісна зміна). Телефонувати – використовувати телефон. Телефонізувати – забезпечувати телефоном. Екранувати – заслоняти екраном, використовувати екран. Екранізувати – видавати на екрани, робити кіно.

Традиційно з цим суфіксом уживаються дієслова термінологізувати, періодизувати, легалізувати, сигналізувати, атомізувати, електризувати, мінімізувати, колонізувати, організувати, українізувати, авторизувати, симетризувати, характеризувати, систематизувати тощо. Отже, суфікс ‑із‑(‑из‑) надає слову значення поширення чи поглиблення ознаки (переважно кількісного), пов’язаної з вихідним іменником. Відсутність цього суфікса в словах активувати, телефонувати, екранувати корелює зі значенням використання поняття чи предмета, денотованого вихідним іменником, унаслідок чого відбувається якісна зміна стану. Отже, терміни стандартизація, гармонізація тощо цілком узгоджуються з такою моделлю словотворення і тому є органічними в українській мові. Лексеми стандартування, гармонування тощо означають використання стандарта (як міри, зразка, лекала чи шаблона) та гру на гармоні відповідно.

Руйнувальний руйнівний, керувальний керівний, рятувальний рятівний. Перші слова походять від віддієслівних іменників руйнування, керування, рятування відповідно і тому стосуються процесу. Крім того, прикметниковий суфікс ‑аль‑ надає відтінку активності [3, с. 32]. Отже, тут ідеться насамперед про здатність самочинно виконувати задані дії, що мають ознаки регулярності чи комплексності (у деяких випадках, залежно від контексту, ця здатність відображає призначення виконувати певну дію): руйнувальне навантаження (це навантаження, здатне зруйнувати зразок), керувальне поле (ідеться про регулярну здатність поля керувати рухом частинок або ж призначення керувати ним), рятувальний човен (призначений для рятування). Прикметники руйнівний, керівний, рятівний, а також машинобудівний, бунтівний, вказівний, чарівний походять від іменників руйнівник, керівник, рятівник, машинобудівник, бунтівник, вказівник, чарівник відповідно і тому мають значення цілісної властивості як застиглої, неповторюваної, нероздільної на частини ознаки, не пов’язаної з дією: руйнівний ураган (це ураган-руйнівник, тобто стихія з ознаками руйнівного чинника), керівна посада (це посада керівника), рятівна думка / соломинка (думка / соломинка, яка відіграє роль єдиного рятівника), бунтівна вдача (вдача бунтівника як загальна ознака, характеристика людини), вказівний палець (палець із властивостями вказівника), чарівна панночка (має властивість причаровувати), чарівна паличка (паличка-чарівник, яка має чарівні властивості). Зауважмо, що здатність і призначення вказівного пальця значно ширші, ніж давати вказівки; вдача не має здатності чи призначення бунтувати, а панночки не призначені причаровувати (хоч і здатні на таке). У багатьох випадках відповідний російський іменник має морф -итель: разрушитель, руководитель, спаситель, машиностроитель. Якщо в російському відповіднику цього морфа немає, то в українській мові прикметник від такого іменника здебільшого не утворюється: танцівник (рос. танцовщик, немає “танцівний”), працівник (рос. работник, немає “працівний”). Це вказує на наявність певного граматичного правила. Частковим винятком із цього правила є прикметник їстівний, який теж має значення властивості як застиглої ознаки, але не має відповідного іменника. Отже, прикметники цього останнього типу не завжди розвинені в мові, оскільки не в усіх випадках існує відповідний іменник. У цьому разі вживається прикметник іншої форми.

Деякі особливості перекладу з російської та англійської мов. Треба обережно ставитися до перекладу російського слова “качать”. Не забуваймо, що качати – це котити, а викачатися можна в багнюці. У російській мові це слово вживається в кількох значеннях, і до кожного з них українська має точний відповідник. Якщо йдеться про маятникоподібний рух із нижнім закріпленням (“шатание”) – то це хитання, з верхнім – гойдання. Якщо йдеться не про маятниковий рух, а подачу енергії чи частинок (“нагнетание”) – то це нагніт, подача. Волна накачки – хвиля нагніту, хвиля подачі. Якщо ж ідеться про файл (фільм, музику тощо), то російському жаргонному термінослівцю “скачать” (англ. download) відповідають українські звантажити, списати; скопіювати, здублювати; скинути (рос. сбросить).

Не зовсім вдалими відповідниками англійського терміна default (value, standard, etc.) є “по замовчуванню” чи “за промовчанням”. І. Кульчицький і Б. Філь радять кращий варіант: “за налаштуванням” (а редактор пропонує: “як налаштовано”) [15, с. 91]. Але варто враховувати, що прийменникові конструкції є небажаними в побудові терміносполучень – тим більше, що тут відбувається синтаксичне калькування російського звороту “по умолчанию”. Тому, подібно до сполучень “вбудована шафа”, “впроваджений атом” тощо кращим варіантом перекладу терміна default видаються: у значенні прикметника – влаштований (стандарт), влаштована (величина); у значенні іменника – влаштування.

Послідовне та поєднане застосування статистичного й аналітичного методів дає змогу окреслити мовні тенденції, закономірності та правила, які регулюють уживання розглянутих слів і зворотів, і сформулювати відповідні рекомендації. І за цим зразком можна вишукувати шляхи до правильного вживання інших реалій.

Автор висловлює щиру вдячність Катерині Мельник за плідне обговорення змісту роботи.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства: історія вивчення української мови / Степан Пилипович Бевзенко. – К.: Вища школа, 1991. – 231 с.

2. Босак Л. Штучні проблеми становлення української науково-технічної термінології / Л. Босак // Вісник Книжкової палати. – 1998. – № 6. – С. 21–22.

3. Вакуленко М. О. Російсько-український словник фізичної термінології / Максим Олегович Вакуленко. – К.: Поліграфічний центр Київського університету імені Тараса Шевченка, 1996. – 236 с.

4. Вакуленко М. О. Англійсько-німецько-російсько-український комп’ютерний словник природничих термінів (фізика) / М. О. Вакуленко, О. В. Вакуленко. – INTAS-UA № 95-263.

5. Вакуленко М. Про “складні” проблеми українського правопису (українська латиниця, запозичені слова та ін.) / Максим Олегович Вакуленко. – Київ: Курс, 1997. – 32 с.

6. Вакуленко М. Про тонкощі перекладу з російської та вживання деяких термінологічних пар // Вісник Книжкової палати. – № 8. – 2005. – С. 41–43.

7. Вакуленко О. В. Механіка / О. В. Вакуленко, С. Є. Зеленський, С. В. Кондратенко. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2007. – 127 с.

8. Вакуленко М. О. Тлумачний словник із фізики: 6644 статті / М. О. Вакуленко, О. В. Вакуленко. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2008. – 767 с.

9. Вакуленко О. В. Фотоелектричні ефекти в напівпровідниках / О. В. Вакуленко, С. В. Кондратенко. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2009. – 225 с.

10. Вісник Інституту української наукової мови. – Вип. 1. – К.: Окрліт, 1928. – 108 с.

11. Гончаров С. М. Тлумачний словник економіста / За ред. проф. С. М. Гончарова. – К.: ЦУЛ, 2009. – 264 с.

12. Дослідження з лексикології та лексикографії: міжвідомчий зб. / Гол. ред. Л. С. Паламарчук. – К.: Наукова думка, 1965. – 274 с.

13. Кочерга О. Д. Про засади укладання двомовних перекладних термінологічних словників / О. Д. Кочерга, Н. Непийвода // Матеріали ІІ Всеукр. наук. конф. “Українська термінологія і сучасність”. – К., 1997. – С. 27–32.

14. Куземська Н. Складне (але не безпросвітне) змагання з мовними негараздами / Н. Куземська // Тези 4-ої Міжнар. наук. конф. “Проблеми української науково-технічної термінології” (17–20 грудня 1996 р.). – Львів, 1996. – С. 159.

15. Кульчицький І. Default: “по замовчуванню” чи “за налаштуванням”? / І. Кульчицький, Б. Філь // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. Серія: Проблеми української термінології. – 2009. – № 648. – С. 88–91.

16. Общее языкознание: формы существования, функции, история языка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. – М.: Наука, 1970. – 597 с.

17. Словник української мови: в 11 тт. / Редкол.: І. К. Білодід (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 1970–1980. – Т. І–ХІ.

18. Словотвір сучасної української літературної мови / Г. М. Гнатюк, К. Г. Городенська, А. А. Грищенко, Н. Ф. Клименко. – К.: Наукова думка, 1979. – 408 с.

19. Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду: документи і матеріали / За ред. Л. Масенко; упор.: Л.Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. – К.: ВД “Києво-Могилянська академія”, 2005. – 399 с.

20. Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови / Юрій Шевельов. – К.: Вид. дім “КМ Академія”, 2003. – 160 с.

21. Шерех Ю. Нарис сучасної української літературної мови / Юрій Шерех. – Мюнхен: Молоде життя, 1951. – 406 с.


Енантіосемічні елементи латинського походження у романських мовах

У статті критично прокоментовано окремі тлумачення енантіосемії, обґрунтовано необхідність розмежування енантіосемії від антифразису, проаналізовано лексеми з енантіосемічним навантаженням у діахронічному аспекті (від латинської мови до сучасних романських мов). Встановлено тенденцію до зберігання поєднання різнополюсної семантики в одній лексемі у романських мовах, а також наведено випадки втрати окремих енантіосемічних елементів латинського походження у досліджуваній групі мов.

Ключові слова: енантіосемія, антифразис, лексеми з енантіосемічним навантаженням.

 

В статье критически прокомментированы некоторые определения энантиосемии, обоснована необходимость разграничения энантиосемии и антифразиса, проанализированы лексемы с энантиосемической нагрузкой в диахроническом аспекте (от латыни до современных романских языков). Установлена тенденция к сохранению совмещения разнополюсной семантики в одной лексеме в романских языках, а также приведены случаи утраты отдельных энантиосемических элементов латинского происхождения в исследуемой группе языков.

Ключевые слова: энантиосемия, антифразис, лексемы с энантиосемической нагрузкой.

 

The article critically comments some definitions of the enantiosemy, gives proofs of enantiosemy’s and antiphrasis’ differentiation, analyzes the lexemes with enantiosemic stress in the diachronic aspect (from Latin to Modern Romanic languages). It exhibits a tendency to save the combination of different polar semantics in one lexeme of Romanic languages and also exemplifies the losses of certain enantiosemic elements of Latin origin in the analyzed language group.

Key words: enantiosemy, antiphrasis, lexemes with enantiosemic stress.

 

Сучасна лексична семантика продовжує досліджувати ті дискусійні проблеми, які час від часу актуалізуються в мовознавчих працях. З-поміж таких дискусій найбільш жваво обговорюється явище енантіосемії (Л. Бєссонова [3; 4; 5], Н. Бойко [6; 7], М. Донець [11], О. Соколов [20–23], О. Тараненко [24; 25], Т. Федоренко [26] та ін.), витоки якого сягають давніх мов (М. Марр). У давніх мовах наявність протилежних значень у семантичному наповненні лексеми не свідчила про вихід поза межі мовних норм. Подібні поєднання значень видаються логічними, якщо виходити з головного принципу номінації, визначеного М. Марром, що є вирішальним для найдавнішого мовного стану. Йдеться про процеси й механізми усвідомлення та відбиття в мові реалій буття: від пізнання загального до вираження часткового [17, c. 205–207]. Спершу у людини складалося загальне уявлення про явище або об’єкт, згодом сприймалися їхні складові частини або якості, що за своєю спрямованістю та ознаками могли бути абсолютно протилежними. Саме так пояснює витоки енантіосемії В. Шерцль: “... корені і слова, похідні від них, у найдавніші епохи мали загальні, досить об’ємні й доволі не окреслені, значення, з яких при поступовому виникненні різноманітних відтінків і за допомогою їх розподілу на самостійні категорії виникли значення, які при більш точному визначенні їх у мові, незважаючи на приналежність їх до відомої загальної сфери, шляхом диференціації виражали протилежні поняття” [28, с. 3]. У зв’язку з тим, що семантичні зміни природно передують формальним і є генераторами останніх, виокремлені складники або якості протягом певного часу позначалися тією ж лексемою, що і вихідний об’єкт або явище, про що вже йшлося вище.

У мовах, що прогресують у плані організації своєї лексичної структури, реакція формоутворення у відповідь на семантичні розгалуження, які відбулися, була швидшою, ніж у мовах, що розвивалися повільнішими темпами.

Мета статті – виявити тенденцію до збереження/втрати енантіосемічних елементів латинського походження у романських мовах.

Завдання:

– критично проаналізувати окремі витлумачення енантіосемії;

– обґрунтувати доцільність розмежування енантіосемії від суміжних явищ, насамперед від антифразису;

– виявити лексеми з енантіосемічним навантаженням у діахронічному аспекті (від латинської мови до сучасних романських мов);

– встановити тенденцію до зберігання/втрати енатіосемічних елементів латинського походження у романських мовах.

Звертаючись до вивчення проявів енантіосемії у мові, потрібно вкотре звернутися до витлумачення цього поняття, яке не є однозначним у наявних формулюваннях лінгвістів.

У ряді праць з лексичної семантики (через наукову етику не будемо наводити їхні точні назви) спостерігаємо змішування різних суміжних з енантіосемією понять [22; 23]. На особливу увагу заслуговує проблема диференціації енантіосемії та антифразису. В цьому аспекті енантіосемічні значення в межах окремої лексеми не є недоліком. Вони поширені в сучасних мовах ще більшою мірою, ніж у давніх. Дійсно, якщо розуміти енантіосемію у широкому смислі, тобто включати до її складу ще й антифразис, то будь-яке слово стає потенційно енантіосемічною сутністю, оскільки залежно від інтонаційних та комунікативно-ситуативних умов воно може набувати як позитивної, так і негативної маркованості базової семантики. Для того, щоб уникнути плутанини, енантіосемію варто розгляди як “внутрішньолексемну поляризацію” (Л. Бєссонова) значень, а не набуту у процесі функціонування лексеми як стилістичного чи образного засобу.

Поляризація в межах окремого слова, за спостереженнями О. Соколова, має прихований характер і лише опосередковано виражається за допомогою формальних засобів мови [20]. Наявність у структурі значення слова полярних компонентів, як зауважує Л. Бєссонова, обов'язково передбачає ще й спільні семантичні компоненти як основу протиставлення, що, власне, й забезпечує тотожність слова у плані змісту. Що ж до формального вираження, то тотожність слова підтримується його єдиною матеріальною оболонкою. У такому разі енантіосемія зумовлена асиметричністю мовного знака, коли план змісту не має однозначного відповідника в плані вираження [4]. Дослідниця розглядає поляризацію сем як частковий випадок процесу диференціації сем, коли, поряд із антонімічним протиставленням значень того самого слова, виявляється інший набір сем, який ще більше розрізняє ці значення, у зв'язку з чим виникає необхідність проведення дослідження енантіосемічної лексики за допомогою комбінованої методики [5].

Визначення енантіосемії як поляризації аксіологічного значення, тобто індукування протилежного за оцінним знаком аксіологічного значення (пор., напр.: англ. groovy “приємний, гарний, чудовий”, “привабливий, цікавий, модний” > “нудний, неприємний”; crazy “божевільний” > “чудовий, сучасний”; hard-nosed ”занадто впертий, непереконливий” > розм. “практичний, розумний”) дало підстави Т. Антонченко розглядати її в парадигмі таких мовних явищ, як меліорація / пейорація і нейтралізація, що є основними напрямами й різновидами семантичних змін у структурі слова, які зумовлюють утворення аксіологічно переосмислених новоутворень [1].

Повертаючись до розмежування енантіосемії та антифразису, наведемо позицію О. Ахманової, яка пропонує такі витлумачення цих понять: енантіосемія – це “здатність слова, морфеми та ін. виражати антонімічні значення поза залежністю від контекстних мовних обставин”, а антифразис є “тропом, що створюється внаслідок вживання слів у протилежному значенні (у сполученні з особливим інтонаційним контуром)” [2, с. 526].

Окремі лексеми мають у своїй семантичній парадигмі значення, які не є цілком антонімічними, але виявляють ознаки різнополюсної спрямованості. І. Дементьєва пропонує вважати їх окремим типом енантіосемії [10, с. 25]. Таких випадків у сучасних мовах більше, ніж суто антонімічних поєднань лексичних значень. Ще раз зазначимо, що до суто енантіосемічних їх можна відносити лише за умов відсутності ознак метафоричного сприйняття. Найчастіше значення лексеми, що виникають у результаті її вживання як антифразису, у тлумачних словниках не фіксується, але деякі з них стали настільки поширеними, що почали сприйматися як окремі самостійні значення лексеми. Утворені семантичні протилежності неможливо розглядати як прояви енантіосемії до тих пір, поки одне з них сприймається як троп. На жаль, цей факт для І. Дементьєвої не є принциповим. Будь-які різнополюсні значення лексеми вважаються дослідницею енантіосемічними, включаючи й ті пари, де одне зі значень є утвореним метафорично [10, с. 23–25]. Некоректне розуміння сутності поняття “енантіосемія” призвело її до помилкових висновків: “Енантіосемія є засобом, що перешкоджає надмірності форми у лексичній системі мови, обмежує кількісне збільшення мови, а також однією з умов її нормального функціонування і розвитку” [10, с. 26].

У рамках цієї статті аналізуємо лише ті енантіосемічні явища (без будь-яких елементів антифразису), які внаслідок дешифровки змісту сприймаються неоднозначно. Досліджуючи лексеми з енантіосемічним навантаженням у діахронічному аспекті (від латинської мови до сучасних романських мов), з’ясуємо, чи простежується тенденція до втрати подібних явищ і як відбувається процес вивільнення від енантіосемії у мовах романської групи.

Для аналізу обрано окремі поодинокі латинські лексеми, що явно виявляють свою енантіосемічну сутність, зокрема: odor ‘запах, аромат / сморід’; obēsus ‘жирний, гладкий / худий, охлялий’; medicīna – ‘лікарська наука, лікувальний засіб; отрута’; portentum ‘диво, дивне явище / потвора, виродок’; hospes ‘чужоземець, чужак / гість, хазяїн, що виявляє гостинність’; lascīvus ‘веселий, грайливий, пристрасний / похітливий, розбещений, нахабний’. Простежимо подальший розвиток семантики цих форм у романських мовах.

Семантичне наповнення лат. odor позначає ‘запах’, ‘сморід, ‘аромат’: первинно поняття ‘поганий запах’ та ‘добрий запах’ не були диференційовані, тобто розрізнявся тільки ‘запах загалом’. Згодом люди усвідомили різноманітні якості запаху. Цей процес частково знайшов своє формальне відображення вже на латинському мовному підґрунті: поряд з лат. odor, що об’єднує у своїй формі всі три значення ‘запах’, ‘сморід, ‘аромат’, утворюється іменник на позначення негативної характеристики запаху – лат. fāetor ‘сморід’. Однак поява цієї лексеми не сприяла вилученню зайвого значення ‘сморід’ із семантичного ряду лат. odor.

Романські ж мови подолали цей недолік: фр. odeur, ісп. olor, порт. odor, рум. odor вже не позначають безпосередньо ‘сморід’ і, відтак, більш не є енантіосемічними одиницями. Винятком є італ. odore, в семантичному навантаженні якого зберігається, як і в латині, негативне значення. Чіткої диференціації понять ‘запах’ та аромат’ у романському мовному матеріалі не відбулося. Більшість лексем, що вживаються у значенні ‘запах’, можуть паралельно позначати ‘приємний запах, аромат’ самі по собі, без додавання певного означення (напр., фр. arôme, фр. senteur, фр. montant, ісп. perfume, італ. odore, італ. profumo), а ті форми, які мають значення ‘аромат, пахощі’ відокремлено від семантики ‘запах’, розвивають інші значення (напр., фр. parfum ‘аромат, ароматизатор, парфуми, ефірне мастило’, італ. aroma ‘аромат, прянощі, пахощі, букет вина’), що також перешкоджає однозначному сприйняттю лексеми в межах неширокого контексту.

Серед значної кількості лексем, що розвинули романські мови для позначення різноманітних якостей запаху, існують і більш однозначні в плані вираження семантики ‘приємний запах’ (напр., італ. fragranza, ісп. fragancia). Однак загалом за лексемами, що утворюють ЛСГ одиниць з архісемою ‘запах’ у романських мовах, слід визнати асистемний та невпорядкований характер. Головною причиною цього є наявність лексем з надмірно широкими семантичними парадигмами, що утворилися не стільки внаслідок гальмування романських мов у плані формотворення та низької швидкості процесу елімінації значень, що втратили свою актуальність у зв’язку з утворенням для них окремих лексем. Так, у французькій мові для позначення понять ‘запах’ та ‘аромат’ використовується 11 лексем, з них лише 4 (фр. arôme, flaveur, odeur, senteur) мають не більше ніж 3 значення; в іспанській мові з 6 зафіксованих в аналізованих словниках лексем 3 мають більше ніж 7 значень (ісп. olor, perfume, viento); в італійській мові таких лексем також 3 з 6 (італ. odore, profumo, fiato).

У романських мовах теж можна виділити лексеми, що найчастіше використовуються у загальному значенні ‘запах’ і претендують на статус уніформи для відображення даної семантики. Такими словами можна вважати похідні від лат. odor. Більшість з них – багатозначні (напр., ісп. оdor – 8 значень, італ. оdore – 7 значень), внаслідок чого вони, на відміну від рос. запах, не характеризуються необхідною для узагальнюючого поняття чіткістю та сконцентрованістю семантичного навантаження.

Порівнявши лексичні засоби вираження загального поняття ‘запах’ та його відтінків у романських мовах, можна зробити такий висновок: більшість із цих засобів на сучасному етапі розвитку цих мов позбулися антонімічних за значенням елементів із семантичної парадигми лексем, похідних від лат. odor, і в цьому безперечно треба вбачати риси прогресу. Ситуація зі втратою одного з антонімічних понять, що виражаються однією лексемою, спостерігається не тільки з лат. odor.

У напрямку подолання елементів енантіосемії розвиваються також романські похідні від лат. obēsus. Фр. obèse, ісп. obeso, іт. obeso, порт. obeso, рум. obez зберігають лише семантичне значення ‘жирний, гладкий’, втрачаючи семантику ‘худий, охлялий’. Аналогічною є ситуація із лат. medicīna, яке у романських мовах вживається лише із позитивною семантикою ‘лікарська наука, лікувальний засіб’, перевантажуючи реалізацію негативного значення ‘отрута’ на інші лексеми.

У тих романських мовах, в яких збереглися форми, споріднені з лат. portentum (іт. portento ‘диво, дивне явище’, ісп. portento ‘диво’) відсутнє негативне значення ‘потвора, виродок’, властиве відповідній латинській лексемі.

Диференціацію протилежних понять, що первинно виражалися однією й тією ж формою, – слід вважати ознакою лінгвістичного прогресу з точки зору простоти і легкості розуміння. Однак далеко не в усіх випадках семантичні диференціації романських мов досягли одного й того ж рівня. Чимало лексем романських мов (навіть при емпіричному спостереженні за матеріалами словників) досі зберігають енантіосемію. Здебільшого цей лінгвістичний факт стосується галло-, іберо- та італо-романських мов. Балкано-романські ж мови, завдяки своїм тісним зв’язкам зі слов’янськими наріччями, виявляють інтенсивніший рух до моносемії. Так, латинська лексема hospes ‘чужоземець, чужак, гість, хазяїн, що виявляє гостинність’ у румунській мові дала два типи похідних: для позначення поняття ‘гість’ – рум. oaspete і для реалізації семантики ‘хазяїн’ – рум. stăpĭn, gospodar.

Ісп. huésped та італ. ospite зберегли обидва семантичні різновиди в межах однієї лексеми, хоча у цих мовах існують і окремі лексичні одиниці для позначення поняття ‘хазяїн’, похідні від лат. hospes – ісп. hospedador і італ. ospitante ‘хазяїн у відношенні до гостя’. Французька мова для визначення сукупності понять ‘гість’ та ‘хазяїн’ використала іншу латинську лексему hostis ‘ворог, чужоземець’ (у французькій мові ця лексема перетворилася на форму hôte), що є також джерелом фр. hostile, ісп. hostil, італ. ostile ‘ворожий’, порт. hoste, рум. oaste ‘військо, рать’. Зазначимо, що латинські лексеми hostis і hospes (а відповідно рос. гость та господин) мають єдине лексичне і семантичне джерело. На єдність форм вказує паралелізм приголосних p / t [14], а на існування колись єдиного семантичного ядра – наявність лексем, що поєднують у своїй семантичній парадигмі обидва енантіосемічні значення. Аналогічним є процес подальшого семантичного перетворення лат. lasсīvus ‘веселий, грайливий, пристрасний, похітливий, розбещений, нахабний’, еквіваленти якого в іспанській (lascivo) та італійській (lascivo) мовах поєднують позитивні й негативні ознаки – ‘веселий, грайливий’ та ‘розбещений, нахабний’. У румунській мові за рефлексами лат. lasсīvus (рум. lasciv) збереглася тільки негативна семантика.

 У французькій мові ряд енантіосемічних одиниць є значно більшим. Вищенаведений перелік лексем, енантіосемічних за своїм семантичним навантаженням, можна доповнити такими питомими французькими мовними утвореннями: consultant ‘людина, яка надає консультації’ / ‘людина, яка отримує консультації’; louer ‘здавати (кімнату)’ / ‘винаймати кімнату’; apprendre ‘вчитися’ / ‘навчати’, asseoir ‘садити’ / ‘ставити’, une complaisance ‘люб’язність, послужливість’ / ‘потурання’, paillard ‘розпутний’ / ‘вільний, грайливий’; délurer ‘розбуркати, пробудити розторопність’ / ‘зробити розв'язним, паскудним’; dépister ‘знаходити слід’ / ‘збивати зі сліду’; déposer ‘скидати, знімати з себе’ / ‘наносити (пісок та ін.)’; chasser ‘виганяти, відганяти’ / ‘забивати, вганяти’; copie ‘копія’ / ‘оригінал (рукопису)’; minutieux ‘кропіткий, ретельний’ / ‘дріб’язковий’ та ін.

Романські зіставлення доводять правоту тих лінгвістів, які вказують на енантіосемічну та дифузну природу першослів [14, с. 51]. У зв’язку з природним прагненням мови до ясності вираження понять енантіосемічні єдності у процесі розвитку диференціюються у протилежних семах, а відтак, маємо вже не одну, а дві окремі лексеми. Швидкість формальної диференціації енантіосемічних понять, що сягають єдиного джерела, не є однаковою. Ті наріччя, які цілком звільнилися від поєднання протилежних значень у рамках однієї лексеми, мають більш організовану семантичну структуру. Романські ж мови, як правило, і дотепер зберігають поєднання різнополюсної семантики в одній лексемі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Антонченко Т. М. Основні тенденції аксіологічних змін у семантичній структурі американізмів: автореф. дис.... канд. філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / Т. М. Антонченко. – К., 2000. – 20 с.

2. Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов / Ольга Сергеевна Ахманова. – М.: URSS, 2007. – 569 с.

3. Бессонова Л. Е. Глагольная префиксальная энантиосемия в русском языке: автореф. дисс.... канд. филол. наук: спец. 10.02.01 “Русский язык” / Л. Е. Бессонова. – Днепропетровск, 1983. – С. 16–18.

4. Бессонова Л. Е. О семантических особенностях внутрилексемной поляризации глаголов / Л. Е. Бессонова // Исследования лексической и грамматической семантики современного русского языка: сб. науч. тр. – Симферополь, 1983. – С. 47–57.

5. Бессонова Л. Е. Преломление лексикологической концепции проф. О. М. Соколова “Практической лексикологии русского языка” / Л. Е. Бессонова, Н. Н. Ничик, А. В. Петров, Л. А. Петрова // Ученые записки Томского нац. ун-та. – 2007. – Т. 20 (59). – С. 21–22.

6. Бойко Н. І. Реалізація експресивних властивостей енантіосемічних лексем у мовотворчості О. Довженка / Н. І. Бойко // Література та культура Полісся. – Ніжин, 2000. – Вип. 13. – С. 116–124.

7. Бойко Н. І. Українська експресивна лексика: проблеми семантики і функціонування: автореф. дис.... доктора філол. наук: спец. 10.02.01 “Українська мова” / Н. І. Бойко. – К., 2006. – 36 с.

8. Борш А. П. Русско-молдавский словарь: 61000 слов / А. П. Борш, И. Н. Запорожан. – Кишинев: Молд. сов. энциклопедия 1981. – 835 с.

9. Ганшина К. А. Французско-русский словарь: 51000 слов / Клавдия Александровна Ганшина. – М.: Рус. яз., 1990. – 960 с.

10. Дементьева И. А. Вопросы энантиосемии в английской глагольной лексике / И. А. Дементьева // Лексико-номинативные свойства английского языка (Статика и динамика): сб. науч. трудов Московского ин-та иностр. языков имени Мориса Тореза. – Вып. 310. – М., 1988. – С. 21–27.

11. Донець М. М. Історія та лінгвістичний статус поняття “енантіосемія” / М. М. Донець // Вісник Харків. нац. ун-ту імені В. Н. Каразіна. Сер. Філологія. – Х., 2008. – Вип. 53. – № 798. – С. 17–20.

12. Ецко И. И. Молдавско-русский словарь / Ред. Т. Ф. Челак. – Chişinău: Глав. ред. Молдавской сов. энциклопедии, 1961. – 778 с.

13. Иванов С. З. Румынско-русский словарь / С. З. Иванов, В. С. Сорбалэ, Ф. Ф. Горчак. – М.: Русский язык, 1980. – 152 с.

14. Луценко Н. А. Введение в лингвистику слова / Николай Алексеевич Луценко. – Горловка: Изд-во ГДПИИМ, 2003. – 144 с.

15. Луценко Н. А. Предикативная природа слова / Н. А. Луценко // Лінгвістичні студії. – Вип. 11. – Донецьк, 2002. – С. 166–177.

16. Майзель Б. Н. Итальянско-русский словарь: 55000 слов / Б. Н. Майзель, Н. А. Скворцова. – М.: Русский язык, 1999. – 944 с.

17. Марр М. Я. Вибрані твори / Микола Якович Марр. – К.: Вид-во Академії наук УРСР, 1937. – Т. 1. – 269 с.

18. Плющ Н. Н. Слово у мові і мовленні (явище мовленнєвої енантіосемії) / Н. Н. Плющ // Культура слова. – 1988. – Вип. 34. – С. 45–47.

19. Португальсько-український словник / Упоряд. М. Шекета. – К.: Віпол, 1999. – 320 с.

20. Соколов О. М. Наблюдение над словообразовательной энантиосемией в русском и болгарском языках / О. М. Соколов // Вопросы словообразования в индоевропейских языках. – Томск, 1979. – Вып. 3. – С. 55–64.

21. Соколов О. М. Некоторые особенности семантической структуры слова в русском языке / О. М. Соколов // Семантика в преподавании русского языка как иностранного. – Х., 1988. – Вып. 2. – С. 66–67.

22. Соколов О. М. Про дієслівну енантіосемію в російській та болгарській мовах / О. М. Соколов // Проблеми слов’янознавства. – 1980. – Вип. 21. – С. 90.

23. Соколов О. М. Энантиосемия в кругу смежных явлений / О. М. Соколов // Науч. докл. высш. шк.: Филол. науки. – 1980. – № 6 (120). – С. 39, 42.

24. Тараненко А. А. Энантиосемия-спорадичность или регулярность? / А. А. Тараненко // Актуальные проблемы исторической лексикологии и лексикографии восточнославянских языков: тезисы докл. – Днепропетровск, 1988. – С. 174–176.

25. Тараненко О. О. Енантіосемія / О. О. Тараненко // Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В. М. Русанівський, О. О. Тараненко, М. П. Зяблюк. – К.: Вид-во “Укр. енцикл.” імені М. П. Бажана, 2004. – С. 172.

26. Федоренко Т. А. Энантиосемия в современном украинском языке: дис.... канд. филол. наук: спец. 10.02.02 “Украинский язык” / Татьяна Алексеевна Федоренко. – К., 1989. – 159 с.

27. Французско-русский словарь активного типа / Под ред. В. Г. Гака, Ж. Триомфа. – М.: Рус. яз. 2001. – 1055 с.

28. Шерцль В. И. О словах с противоположными значениями (или о так называемой энантиосемии / В. И. Шерцль // Филологические записки. – Воронеж. – 1883. – Вып. V–VI. – С. 1–39.


Концептологія в Україні: здобутки, проблеми, прорахунки

У статті узагальнено основні здобутки концептології як галузі когнітивних студій, що склалася у вітчизняному мовознавчому просторі, окреслено проблеми, які потребують вирішення в межах лінгвоконцептології та художньої концептології, а також зазначено деякі недоліки і прорахунки в тлумаченні та аналізі концептів. Особливу увагу приділено перспективам розбудови художньої концептології у її лінгвопоетологічному і міждисциплінарному ракурсах.

Ключові слова: концепт, концептологія, когнітивні студії, художня концептологія, міждисциплінарний ракурс.

 

В статье обобщены основные достижения концептологии как области когнитивных студий, сложившейся в отечественном языковедческом пространстве, очерчены проблемы, требующие решения в рамках лингвоконцептологии и художественной концептологии, а также отмечены некоторые недостатки и просчеты в трактовке и анализе концептов. Особое внимание уделяется перспективам развития художественной концептологии в её лингвопоэтологическом и междисциплинарном ракурсах.

Ключевые слова: концепт, концептология, когнитивные студии, художественная концептология, междисциплинарный ракурс.

 

This paper generalizes about the main assets of concept studies, a field of cognitive studies as it has shaped in Ukrainian linguistics. It outlines the problematic issues of linguistic and literary concept studies as well as dwells upon some flaws and gaps in interpreting and analyzing concepts. A greater emphasis is laid on the new vistas in literary concept studies viewed from linguistic (poetological) and interdisciplinary perspectives.

Key words: concept, concept studies, cognitive studies, literary concept studies, interdisciplinary perspective.

 

Лавиноподібне зростання кількості наукових праць, присвячених дослідженню різноманітних концептів, яке спостерігається останнім часом у вітчизняному (так само, як і в російському) мовознавчому просторі на відміну від західних лінгвокогнітологічних студій1, набуває ознак своєрідної моди. Це примушує замислитись над причинами подібної концептоманії (за словами А. М. Приходька) й оцінити її позитивні і негативні сторони. Ситуація, що склалася, нагадує стан справ двадцятип'ятирічної давнини, коли на піку розбудови лінгвістики тексту кожен дослідник у цій галузі вважав за доцільне запропонувати свій варіант набору одиниць, а пізніше категорій тексту. У такий спосіб інвентар текстових категорій множився, з'являлися все нові і нові їх назви, проте це небагато додавало до вже сформованих уявлень про механізми текстотворення. Поступово з текстлінгвістичних студій вихолощувалася евристика, і галузь фактично застигла у своєму розвитку, залишивши новим поколінням сталі твердження і концепції, що увійшли до загального фонду філологічних знань. З огляду на постійне примноження “концептосутностей” різних рангів і нарощування їх інвентарю хіба що не в геометричній прогресії, чи не загрожує така сама доля і концептології у її чинному, гіпертрофованому вигляді? Спробуємо дати власну відповідь на це запитання.

Можливими є, на мій погляд, два протилежних за вектором сценарії розбудови концептології як галузі когнітивних студій: екстенсивний (тобто і далі вшир, шляхом накопичення даних про концепти, описані за схожими лекалами) й інтенсивний, спрямований на пошук нових точок росту, нових ракурсів дослідження концептів і концептосистем на тлі евристично вагомих узагальнень стосовно їхніх структури, змісту, взаємозв'язків та інших конститутивних і комбінаторних параметрів. Проте найдоцільнішим і, напевно, найвірогіднішим видається третій, інтенсивно-екстенсивний сценарій, згідно з яким накопичування даних про окремі концепти хоча і продовжиться (можливо, з акцентом на створення антологій концептів, на кшталт тих, що вже укладені російськими вченими [1], довідників, глосаріїв, лінгвістичних, філософських [20] чи культурологічних енциклопедичних словників концептів [45]), однак поступово відходитиме на другий план. На авансцену, скоріш за все, вийдуть концептологічні студії міждисциплінарного ґатунку, зорієнтовані на вивчення динаміки концептів і концептосистем, їх взаємодії, механізмів формування, енергетики впливу, у тому числі сугестивного, в різних дискурсних середовищах.

Окреслення тенденцій і перспектив розвитку вітчизняної концептології у її лінгвістичному і лінгвопоетологічному вимірах, що є метою статті, не може бути здійснено без неупередженого аналізу стану справ у цій сфері когнітології з урахуванням накопиченого позитивного і негативного дослідницького досвіду. Звідси й завдання, що охоплюють: узагальнення основних здобутків концептології як галузі когнітивних студій, що склалася у вітчизняній лінгвістиці і лінгвопоетиці; окреслення проблем, які потребують вирішення в межах лінгвоконцептології та художньої концептології; а також зазначення деяких недоліків і прорахунків у тлумаченні й аналізі концептів. Тому, не зупиняючись окремо на розгляді численних праць, присвячених концептам [1; 7; 11; 21; 24 та ін.], серед яких, у плані методології й узагальнень, у сучасному вітчизняному мовознавстві варто особливо відзначити останні праці А. М. Приходька [38; 39] і більш ранні праці О. О. Селіванової [40], зосередимось на зазначених вище питаннях, які, за аналогією з назвою відомої монографії з когнітивної поетики [58], можна визначити як “gains, goals and gaps”.

Здобутки. З-поміж основних надбань концептології, незалежно від її дослідницьких домінант, передовсім, вирізняються такі: формування самої галузі, визначення її ключового поняття, тобто концепту, та способів його маніфестації, побудова типології концептів, розробка алгоритму моделювання концептів та деякі інші. Розглянемо ці моменти детальніше.

Навряд чи знайдуться серйозні аргументи проти того, що останнім часом концептологія заявила про себе в Україні і на пострадянському просторі як окрема, у цілому сформована галузь – наука про концепти, їхній зміст, еволюцію, взаємні зв'язки в межах тих чи інших концептосфер або концептосистем, галузь з численними відгалуженнями, що перетинаються між собою і мають спільне чи розбіжне методологічне та/або лінгвофілософське обґрунтування [про останнє див. детальніше 33]. У методологічному плані склалися два основні напрями концептології, які умовно можна назвати екперієнційно-менталістським і духовно-менталістським. Перший з цих напрямів спирається на філософію експерієнційного, чи досвідного реалізму, який слугує основою американської когнітивної традиції, започаткованої Дж. Лакоффом і М. Джонсоном [65], з опорою на їх попередників − Л. Вітгенштейна, Е. Сепіра, Б. Л. Уорфа, Ч. Філлмора, Ж. Піаже, В. Тернера та багатьох інших, і розвиненої їх численними послідовниками [66; 72 та ін.]. Ця традиція, хоча і зорієнтована на пошук певних сенсорно-розумових універсалій, об'єктивно коріниться в пріоритетах англосаксонської ментальності. Вона виводить на передній план поняття втіленого розуміння (embodied understanding) як онтогенетичної і філогенетичної прив'язки процесу концептуалізації до тілесного досвіду людини і людства у цілому − досвіду, пропущеного крізь культурологічний фільтр [65, с. 14], і використовує специфічну нотацію − запис позначень концептів та концептуальних / когнітивних моделей великими малими літерами (small caps). Другий напрям концептології, де застосовано іншу нотацію (концепти позначаються маленькими літерами, напівжирним курсивом), є розвитком ідей Анни Вежбицької [10], які знайшли своє втілення і дальшу розбудову в численних працях російської школи логічного аналізу [напр., 29], очолюваної Н. Д. Арутюновою, розкриває особливості, передовсім, слов'янської ментальності з її духовним началом. Хоча ці два напрями концептології є в дослідницькому ракурсі цілком сумісними, вони мають певні розбіжності, що й визначає домінування екперієнційно-менталістської або духовно-менталістської моделей опису концептів і концептосистем у германських / романських та славістичних студіях, відповідно. Гірше, якщо ці моделі подекуди несвідомо змішуються, особливо у зіставних дослідженнях, або застосовуються без урахування їхнього методологічного підґрунтя.

До відгалужень концептології, чиї контури видаються вже більш-менш окресленими, належать: лінгвоконцептологія [11; 21; 31; 42], у тому числі зіставна [5; 44] й історична [6; 49; 63] або діахронічна [9; 26; 36; 71]; концептологія тексту [23 та ін.] і дискурсу [34; 38, с. 237−248; 39]; концептологія культури [45; 46], включаючи лінгвокультурну концептологію [11; 24]; художня концептологія [2; 35; 73; 74] й ідіоконцептологія як її складова [74]; інтерсеміотична, або мультимодальна концептологія [62] (напр., концептологія фільму, реклами, балету тощо), а також концептологічні студії в межах мультимодальної стилістики [67, с. 30−34], що спирається на визнання наявності в художньому тексті своєрідної вбудованої мультимодальності [14]; невербальна концептологія (жестів, музики, танцю, архітектури і под.), зокрема в аспекті паралінгвального втілення концептів [38, с. 120−121]; концептологія емоцій [8 та інш.] і емоційних станів [50], включаючи змінені стани свідомості [37], яку умовно можна назвати лінгвопсихоконцептологією; нейроконцептологія [52; 55] у контексті когнітивної нейронауки; психолінгвоконцептологія як галузь психолінгвістики [19 та ін.2]; концептологія як розділ педагогічної (лінгводидактичної) когнітології.

Не всі з названих напрямів концептологічних досліджень рівною мірою репрезентовані в Україні, а деякі з них, такі як нейроконцептологія, невербальна і педагогічна концептологія, поки що практично не представлені. Проте, якщо для започаткування нейроконцептології потрібна спеціальна апаратура, а для розбудови невербальної концептології − передовсім, зміна дослідницького ракурсу, виходячи з того, що певна теоретична база для такої зміни в Україні вже існує [43; 70], впровадження лінгводидактичної, або педагогічної (як такі дисципліни прийнято називати в європейському освітянсько-науковому середовищі [67, c. 37−39]) концептології [13] − це лише справа часу. Із включенням до університетських навчальних планів магістеріуму й аспірантури курсів з методології лінгвістичних досліджень, спецкурсів чи елективів з когнітології постала нагальна проблема поєднання когнітології (та й власне інших теоретичних мовних дисциплін) і лінгводидактики. Це поєднання повинно відбутися, на мою думку, навколо трьох основних питань: 1) як правильно формувати наукові уявлення стосовно основ концептології / когнітології, тепер коли ми вже знаємо спектр типових помилок у тлумаченні та застосуванні їх основних положень; 2) як найбільш ефективно вчити методології викладання дисциплін когнітивного циклу, включаючи концептологію; 3) як найдоцільніше використовувати знання про когнітивне підґрунтя мовних явищ для опанування практичними і теоретичними аспектами іноземної мови. Значний досвід у цьому останньому плані накопичено в Польщі, у Лодзькому університеті, де група учнів проф. Рональда Ленекера, зокрема Каміла Туревич, активно впроваджують у дидактичному плані когнітивно-граматичні студії (пор. з педагогічною граматикою Л. М. Черноватого [51] з Харківського університету).

Важливим здобутком концептологічних студій є визначення концепту. Це справа колективних зусиль, проте головний внесок у кристалізацію такої дефініції було зроблено російськими вченими О. С. Кубряковою [28, с. 90−93] й Ю. С. Степановим [45, с. 40−76]. Саме завдяки їхнім інтелектуальним зусиллям, з опорою на напрацювання Р. Джекендофа, А. Вежбицької, Р. І. Павільоніса та інш., ми знаємо, що, з одного боку, концепт − це: 1) основна одиниця свідомості, складник “колективного несвідомого”, оперативна змістова одиниця пам'яті, одиниця ментальних чи психічних ресурсів нашої свідомості, “цеглинка” концептуальної системи, яка 2) відбиває знання і досвід людини у вигляді “квантів” знання; 3) частково оречевлюється, вербалізується мовними засобами у вигляді їхнього значення; 4) містить істотну частку невербалізованої інформації [28, с. 90]. З другого боку, за Ю. С. Степановим, концепт виступає як 1) енергетичний згусток культури, ментальна картинка того, що не завжди можна виразити словом, але можна побачити, почути, відчути, упізнати, прозріти, згадати; а концепти загалом 2) можуть нібито ширяти над словами і речами, виражаючись (втілюючись) в них [45, с. 40, 68]. Інакше кажучи, йдеться про своєрідну корпускулярно-хвильову природу концепту, який має щонайменш дві іпостасі − конденсовано матеріальну (що ближче до власне мовних, або лінгвоконцептів) і енергіально хвильову (що характерно, передовсім, для концептів художніх). При цьому домінування тієї чи іншої з них визначається, у першу чергу, середовищем буття концептів − мовним, культурним (де ці дві іпостасі збалансовано) чи художньо-естетичним.

Вагомим для розуміння природи концепту є виявлення ключових розбіжностей між концептом і поняттям у плані їх формування та сприйняття. Тому не можу погодитися з В. М. Манакіним, який у своїй полемічній статті [32], частково присвяченій і питанням когнітивної лінгвістики [там само, с. 28−32], стверджує, що “термінологічне розмежування концепту і власне поняття” лишається “не до кінця зрозумілим” [там само, с. 30]. Безперечно, багатьох деталей цього розмежування ми ще не знаємо, проте головне відомо: вирішальними є вектор нашої розумової-інтерпретаційної діяльності та різниця у способі інтеріоризації концептів і понять. Як зазначає В. З. Дем’янков: “Концепт (“зачаткова” істина), на відміну від поняття, яке конструюється, реконструюється. Про поняття домовляються, концепти існують самі по собі: їх реконструюють з різною мірою (не)впевненості − звідси дифузність, гіпотетичність, розмитість таких реконструкцій” [17, с. 27−28]. Крім того, на думку Ю. С. Степанова, концепт, на відміну від поняття, хоча і фіксує загальні і специфічні властивості сущого, проте не “визначається”, а “переживається”, тобто містить яскраві ознаки емоційного і побутового [46, с. 20].

Загалом, вагомість явища “переживання”, яке втілює нерозривність когнітивних і емоційних процесів (згадаймо відомий вислів Франтішека Данеша про те, що “когніція вагітна емоцією, а емоція вагітна когніцією” [61, с. 168] та праці Антоніо Дамасіо [60]), залишається недооціненою нашими когнітологами. Сáме переживання є одним із способів осягнення концептів (і не лише у сфері художньої комунікації), які можуть бути безпосередньо названі притаманним їм іменем, маніфестовані шляхом зображення, вираження чи опису, в тому числі художнього, або імпліковані, коли вони фактично “ширяють” (у термінології Ю. С. Степанова) над текстом чи дискурсом, виходячи на поверхню завдяки певним натякам, асоціаціям, іменам інших, споріднених концептів, що сукупно формують своєрідну ідеограму ключового текстового та/або художнього концепту, як-от у вірші Бориса Пастернака “Визначення творчості” (Определение творчества) з циклу “Заняття філософією” [77, с. 39], перша й остання строфи якого наводяться нижче:

Разметав отвороты рубашки, / Волосато, как торс у Бетховена, / Накрывает ладонью, как шашки, / Сон, и совесть, и ночь: и любовь оно. / <…> / И сады, и пруды, и ограды, / И кипящее белыми воплями / Мирозданье − лишь страсти разряды, / Человеческим сердцем накопленной.

Зазначені вище способи маніфестації концептів, встановлення яких є інструментальним для концептології, вкладаються в певний спектр репрезентацій, розташований за низкою шкал: 1) експлікація:: кристалізація (поступове упрозорення):: імплікація; 2) концентрована репрезентація:: кумулятивна репрезентація (нарощування):: дифузна (розпорошена) репрезентація; 3) пряме позначення:: натяк:: комплекс асоціацій; 4) конвергентна репрезентація:: дивергентна репрезентація. Різницю між двома полюсами останнього з протиставлень можна проілюструвати, порівнявши наведений вище фрагмент поезії Б. Пастернака, де простежується дивергентність у репрезентації ключового художнього концепту ТВОРЧІСТЬ, заданого заголовком, і відомий вірш Ліни Костенко про СТРАХ як внутрішнього цензора [76, с. 12], де цей концепт не задано ані заголовком, ані іменем концепту, ані тематично пов'язаною зі страхом лексикою. Фактично спрацьовує вертикальний контекст − знання реалій епохи, біографій шестидесятників тощо, залучення якого дозволяє читачеві зібрати ключовий для вірша концепт з мозаїки емоційно навантажених деталей, що конвергують в іконічний образ настрашеної душі, спустошеної конформізмом і кон’юнктурою:

Шукайте цензора в собі. / Він там живе, дрімучий, без гоління. / Він там сидить, як чортик у трубі, / і тихо вилучає вам сумління. / Зсередини, потроху, не за раз. / Все познімає, де яка іконка. / І непомітно вийме вас − із вас. / Залишиться одна лиш оболонка.

Зі способами маніфестації тісно пов'язане і таке явище як профілювання концептів. А. М. Приходько розуміє під профілізацією концепту “дисперсну техніку творення його вербального портрета” в дискурсивній діяльності людини як “матеріального представлення потенційних можливостей концепту, що опосередковується синтагматикою мовлення” [38. с. 113]. За ширшого розуміння, профілювання концепту як модус його “вербального портретування” [там само] у мові, тексті чи дискурсі, що ґрунтується на мовному висвітленні одних концептуальних ознак на тлі затемнення інших, відбиває: 1) зміни способів маніфестації концепту в діахронії (напр., тлумачення конкретних емоцій зараз і у давніх греків); 2) їх зміни чи варіативність у синхронії, включаючи ідіоваріативність; 3) розходження у концептуальних картинах світу (пор. концепти МИНУЛЕ/МАЙБУТНЄ у нас та в індіанців дельти ріки Амазонки, осмислення яких у контексті ЧАСУ ґрунтується на різних базових концептуальних метафорах: ЖИТТЯ Є ШЛЯХ − у нашій ментальності, тому для на нас майбутнє попереду, а минуле позаду, та ЗНАННЯ Є БАЧЕННЯ − для індіанців Південної Америки, для яких минуле попереду, тому що вони його знають і, образно кажучи, бачать, а майбутнє, як щось невідоме, позаду − його не бачать); 4) розходження у мовних картинах світу; 5) світоглядні розходження, напр., концепт СМЕРТЬ у християнській та мусульманській релігіях.

Іншим вагомим здобутком концептології можна вважати побудову типології, вірніше типологій концептів, які різняться вихідними критеріями класифікації. Якщо звернутися до певних узагальнень, ключовими критеріями систематизації концептів виступатимуть такі: середовище буття та/або актуалізації, зміст концепту, його універсальність чи специфічність, місце в ієрархії або питома вага в концептосистемі, ступінь варіативності, формат актуалізації та інші. Набір критеріїв і список класів концептів є відкритим до поповнення і деталізації (див., напр., додаткові типи концептів у Приходька [38, с. 83−92]. Наведемо, з деякими власними модифікаціями, зразки найпоширеніших типологій концептів. Так, за середовищем буття, яке й визначає онтологічну сутність концептів, виокремлюють: мовні (лінгвоконцепти, або вербально виражені концепти [21]); текстові [23 та її учні]); дискурсні [34; 38; 39]; філософські [16; 20]; культурні [11; 24; 45], включаючи лінгвокультурні [44 та багато інш.], та етноконцепти [41], що сукупно формують концептуарій культури − духовні концепти, “згущення культури у свідомості людини” [45, с. 40]; художні [2; 35; 73; 74] та, нещодавно уналежнені до окремої категорії, естетичні концепти. За змістом виділяють: категоріальні (ЧАС, ПРОСТІР), теософські (ЖИТТЯ, СМЕРТЬ, ДОЛЯ), телеономні (ПРАВДА, СПРАВЕДЛИВІСТЬ), що апелюють до вищих духовних цінностей, тощо [38, с. 87−88], антропоконцепти (МАТИ, ПРЕЗИДЕНТ), емоційні концепти [64], психологічні концепти, екоконцепти [15], міфоконцепти [53, с. 44], або концепти-міфологеми [25]. Тематичний інвентар концептів видається найбільш відкритим до поповнення і деталізації. За місцем в ієрархії, передовсім, текстовій, розрізнюють мега-, макро- гіпер-, мезо-, катаконцепти та їхні складники [23, с. 40]; за питомою вагою в концептосистемі − метахтони, автохтони й алохтони, які мають різну ступінь дискурсної системотвірності і варіативності [38, с.126; 39, с.126]; за ступенем змінності − константи, переважно культурні, що є стійкими і постійними на певному відрізку часу, та варіативні концепти [46, с. 77].

Ми пропонуємо класифікацію концептів за форматом їх репрезентації. При цьому, залежно від середовища актуалізації, кожен клас концептів може виступати як мовний / текстовий / дискурсний, культурний чи художній. До запропонованої таксономії належать: 1) одиничні (ЛЮБОВ, ЖИТТЯ) концепти; 2) подвійні гештальтні (ЖИТТЯ/СМЕРТЬ [5], ЛЮБОВ/НЕНАВИСТЬ, ЧОЛОВІК/ЖІНКА), тобто такі, що припускають вживання у вигляді одиничних концептів, проте завжди мають корелятивну пару, формуючи з нею цілісний гештальт; 3) кластерні (ШЛЯХ ДО СЛАВИ) − ті концепти, що не мають у конкретній мові власного однослівного імені, проте сприймаються як певна ментальна єдність, в імені якої деякі концептуальні ознаки експлікуються, у той час як інші залишаються імплікованими [22, с. 32−33]; 4) кумулятивні (SAVOIR VIVRE) концепти як конгломерат концептуальних ознак, інтегрованих у єдине ціле шляхом накопичення; 5) картинні (ЗОЛОТА ОСІНЬ) − ті, що легше візуалізувати, ніж описати словесно; 6) параболічні (ПРАЗЬКА ВЕСНА, АРАБСЬКА ВЕСНА) − концепти, що містять у максимально згорнутому вигляді певну історію чи мотив; 7) картинно-параболічні (ПОСМІШКА ЧЕШИРСЬКОГО КОТА) − параболічні концепти, що репрезентуються не лише вербально, а й за допомогою візуальної емблеми; 8) есеїстичні (МОДЕРНІЗМ, СИМУЛЯКР) концепти, тобто ті, що, будуючись за принципом мінімалізації [46, с. 20], зберігають у скомпресованому вигляді великий обсяг філософської інформації.

Окрему проблему лінгвопоетологічного плану становить розрізнення трьох типів концептів − текстових, художніх і естетичних. Текстові концепти прийнято тлумачити як “мовленнєво-розумові утворення змістового плану, які характеризуються багатосмисловою напруженістю та надкатегоріальністю і на текстовому рівні імплікують сукупності певних ознак метаобразів художнього твору, що набувають своєї експлікації у тексті” [23, с. 24]. Художні концепти існують у певній ідіосфері як частині художньої картини світу, зумовленій колом асоціацій митця, і виникають як натяк на можливі значення, як відгук на попередній мовний і культурний досвід людини, що виражає індивідуально-авторське осмислення предметів та явищ [35, с.172, 174]. З інших позицій ключовий художній та/або текстовий концепт − це глибинний смисл, максимально й абсолютно згорнута структура, що втілює мотив, інтенції автора і породжує текст; своєрідна точка вибуху, що викликає текст до життя [27, с. 202].

Зіставлення наведених дефініцій виявляє набір рис, спільних для текстового, художнього та естетичного концептів, які характеризуються: 1) багатовимірністю аж до голографічності; 2) компресією, згорнутістю, програмністю; 3) внутрішньою напруженістю; 4) множинним смислом (за Р. Бартом) [3, с. 12, 412]; 5) енергіальністю; 6) емоціогенністю, стійкою чи мінливою емоційною аурою; 7) здатністю виступати текстовим геном (за Ю. М. Лотманом) [30, с. 123], тобто породжувати сюжет, слугувати каталізатором текстового розгортання; 8) вбудованою інтертекстуальністю, існуючи як своєрідний концепт-відлуння; 9) потенціалом набуття рис антиконцепту завдяки відкриттю чогось нового у відомому як вияву “дисидентства у семантиці”, упрозорення знаку шляхом його заперечення [46, с.158−174; 47, с. 21]; 10) варіативністю за шкалою “стереотипність (prêt-à-porté):: ідіотипність (haute couture):: кенотипність (авторське лекало)”, якщо скористатися типологією словесних поетичних образів Л. І. Бєлєхової [4, с. 312−378], спроектувавши на неї фешн-термінологію. Так, концепт СЛОНЕНЯ, за його кенотипної метафоричної проекції на концепт КОХАННЯ (Моя любовь к тебе сейчас − слонёнок) у вірші М. Гумільова “Слоненок” [75, c. 246−247], з одного боку, виступає текстовим геном, спрямовуючи емоційно мінливе розгортання віршованої оповіді: від делікатної ніжності − Он может съесть лишь дольку мандарина, кусочок сахару или конфету − до відчаю співчуття − Он сделается посмеяньем черни, чтоб в нос ему пускали дым сигары − і далі до урочистого тріумфу − в парче и меди, в страусових перьях. З другого боку, асоціативна аура цього концепту в її внутрішній напруженості сприяє виникненню інтертекстуально насиченої (прикажчики под хохот мидинеток; Как тот, Великолепный, что когда-то нес к трепетному Риму Ганнибала) текстової голограми, чий множинний смисл карбується у читацькому сприйнятті, набуваючи абрисів естетичного концепту з його вбудованою музичністю і резонантністю.

Ще одним серйозним здобутком концептології є вироблення алгоритму моделювання концептів за двома типами моделей: капсульною (ідея лінгвістичного застосування якої до опису граматичних і текстових структур належить Е. Я. Мороховській [68]) та шаровớю [45, с. 46−56; 24; 31; 38, с. 54−64 та ін.], палімпсестною, на кшталт китайської кульки (з ядром і периферією або без подібної диференціації), котрі широко застосовуються в різних модифікаціях. В одному із своїх варіантів капсульну модель було ускладнено до моделі ментально-психонетичного комплексу (за О. О. Селівановою), який включає вербалізований компонент мислення (знання в мові і знання про мову), невербалізований компонент мислення (досвідні знання, знання культури тощо), вербальні і невербальні образи-гештальти, психічні функції, які корелюють з мисленням, та архетипи [40, с. 113−114]. Доцільність пошарового опису концептів була обґрунтована Ю. С. Степановим [45, с. 46], який стверджував, що “оскільки концепт має “шаровиту” будову і різні шари є результатом, “осадом” культурного життя різних епох, з самого початку слід припустити, що і метод вивчення виявиться не одним, а сукупністю декількох різних методів (або, можна сказати, “методик”, − проте ця розбіжність у словах не є істотною)”.

Алгоритм моделювання концептів включає кілька послідовних етапів аналізу. Традиційно це: 1) визначення способів і засобів входження чи-то “входу в концепт” (термін А. М. Приходька [38, c. 49]) з мовленнєвої, дискурсної чи текстової тканини; 2) метамовне (вербальне) титулування (термін А. М. Приходька [там само, с. 51]) концепту; 3) етимологічний та/або компонентний аналізи; 4) поняттєвий аналіз за довідковими та енциклопедичними джерелами; 5) побудова синонімічних або семіотичних рядів [45, с. 56−57]; 6) реконструкція (перцептивно-)образного шару концепту за допомогою концептуальних тропів; 7) визначення ціннісного (валоративного) складника концепту; 8) встановлення асоціативних зв'язків між концептами шляхом побудови мережі концептів у концептуальній / художній картині світу, включаючи індивідуально-авторську, у тексті/дискурсі або на їх окремих ділянках.

Наведений алгоритм у цілому спрацьовує, коли йдеться про моделювання мовних або культурних концептів, проте буксує на своєму завершальному етапі, тільки-но ми переходимо до аналізу художніх концептів, що мають неосяжну асоціативну й емоційну ауру та широкий діапазон розгортання. Наразі існують три основні методики реконструкції художніх концептів, верифіковані не лише на малих прозових і поетичних, а й на великих літературних формах: 1) модифікована (у плані зміни вектора аналізу) методика метаопису [23], що ґрунтується на способі аналізу словесного художнього твору, започаткованому Андрієм Бєлим і далі розвиненому акад. В. В. Виноградовим [48, с. 289−297], який передбачає інференційну побудову ієрархії метаобразів різного рангу аж до кінцевого метаобразу як ідеї твору; 2) методика побудови асоціативних мереж [35] шляхом встановлення “синаптичних” зв'язків між ключовими концептами твору; та 3) методика когнітивно-емотивного аналізу з опорою на іконічність [56] або на взаємозв'язок іконічності і куматоїдності (хвилеподібності) як джерела емоційного резонансу [12] в контексті застосування теорії дзеркальних нейронів. Ще одна методика, методика мультимодального аналізу, яка ґрунтується на теорії вбудованої інтерсеміотичності художнього тексту, знаходиться в стані розробки і лише починає застосовуватися в межах когнітивно-поетологічних студій [73].

Прорахунки і проблеми. Достатньо вагомі здобутки в галузі вітчизняної концептології мають і свій зворотній бік. Так, захоплення аналізом окремих концептів за чітко визначеним лекалом призводить до домінування в концептологічних студіях інвентаризаційного підходу, за якого втрачається бачення системотвірних зв’язків, важливих не лише для розкриття механізмів концептної взаємодії, а й для осягнення динаміки концептуальної картини світу в цілому та на її окремих ділянках, зрізах чи в її різних вимірах, включаючи художній. Переважно статичний ракурс погляду на концепти, за винятком спроб підключити їхню дискурсивну динаміку [33; 38; 39], заважає осмислити ті зміни, що відбулися в нашому уявленні про картину світу. Її дослідницький образ, що був початково заданий і в самому термінові, і в його подальших деталізаціях як сітки чи мережі концептів або концептуальних вузлів, поступово змінюється, набуваючи більшої динамічності і мінливості. Можна сказати, що в концептології ми, певною мірою, рухаємося від Евкліда до Лобачевського, відходячи від одномірного плоскісного тлумачення концептосфери до її багатомірної інтерпретації крізь призму хвилеподібних викривлених площин. Так, ми накидаємо на світ концептуальну сітку, але поверхня цього світу, скоріше нагадує хвилясте море, а не степову рівнину.

Підміна в аналізі концептів ментального власне мовним і, навпаки, відірваність від мовного субстрату, незнання першоджерел, посилання не на ключові фігури когнітологів, у тому числі і зарубіжних, а на випадкових для когнітології науковців (що інколи диктується їхнім статусом опонентів дисертаційних досліджень), а також досить поширене невміння реконструювати концептуально-тропеїчні моделі, що нерідко спостерігається в дисертаційних працях (і повинно бути подоланим за допомогою педагогічної концептології), тягнуть за собою дискредитацію самого когнітивного підходу в лінгвістичних і лінгвопоетологічних студіях. Тому не дивно, що зловживання концептами викликає не стільки конструктивну, скільки огульну критику концептології як такої. Інакше кажучи, подекуди відбувається підміна “білої книги” концептології, тобто критичного ставлення до різних варіантів вирішення концептологічних проблем, її “зеленою книгою”, тобто критичним ставленням до самої доцільності існування і розбудови концептології і, ширше, когнітивної лінгвістики (як це власне і сформульовано у згаданій вище статті В. М. Манакіна [32, с. 28]).

Підсумовуючи ті проблеми, які наразі стоять перед концептологією, варто звернути увагу на такі основні позиції: 1) розкриття енергіального потенціалу концептів, у тому числі художніх і естетичних, у їх мінливій динаміці; 2) уточнення механізмів і способів організації концептів, у тому числі фоно- і граматичних концептів, у когнітивні структури; 3) вироблення принципів побудови етно-, соціо-, ідіо- і подібних концептуальних мереж і конфігурацій, тобто прив'язка концептів до середовища їх реалізації; 4) розробку методик інтерсеміотичної реконструкції концептів у межах загальної методології концептуального аналізу. Художню концептологію очікує рух від одиничності до кумулятивності, від статики до динаміки, від малих форм до великих форм, від мікро- до мегареалізацій, до розуміння художніх і естетичних концептів як багатовимірних утворень голографічної природи, що володіють потужним енергетичним потенціалом як джерелом емоційного резонансу в художньому сприйнятті.

ПРИМІТКИ

1Найсолідніші англомовні довідники з когнітивної лінгвістики [57; 69] не містять жодної згадки про концепти як об'єкт дослідження. Концепт як загальне поняття подекуди фігурує лише в контексті теорії прототипів з огляду на явище категоризації [напр., 59, с. 74−105]. Зустрічаються лише поодинокі англомовні праці, переважно польських та скандинавських вчених, присвячені розгляду окремих концептів [54; 71].

2 Про розповсюдженість досліджень в галузі психолінгвоконцептології в Росії свідчить окрема рубрика “Психолингвистика и концептология” в журналі “Вопросы психолингвистики”, що видається Інститутом мовознавства РАН.

ЛІТЕРАТУРА

1. Антология концептов / Под ред. В. И. Карасика, И. А. Стернина. – Волгоград: Парадигма, 2005. – Т. 1. − 348 с.; Т. 2. − 356 с.; 2006. – Т. 3. − 381 с.

2. Аскольдов С. А. Концепт и слово / С. А. Аскольдов // Русская словесность. От теории словесности к структуре текста. Антология / Под ред. проф. В.П. Нерознака. − М.: Academia, 1997. − С. 267–279.

3. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика / Ролан Барт: [сост., общ. ред. и вступит. ст. Г. К. Косикова]. − М.: Издат. группа “Прогресс”, “Универс”, 1994. − 616 с.

4. Бєлєхова Л. І. Образний простір американської поезії: лінгвокогнітивний аспект: дис. … доктора філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / Лариса Іванівна Бєлєхова. – К., 2002. – 476 с.

5. Близнюк О. О. Концепти ЖИТТЯ і СМЕРТЬ: лінгвокультурологічний аспект (на матеріалі паремійного фонду української та італійської мов): автореф. дис. … канд. філол. наук: спец. 10.02.17 “Порівняльно-історичне і типологічне мовознавство” / О. О. Близнюк. − К., 2008. − 20 с.

6. Бойко Т. В. Лінгвокультурний концепт MINNE / КОХАННЯ в німецькій поезії мінезангу XII−XIV століть: структурний та семантичний аспекти: автореф. дис. … канд. філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / Т. В. Бойко. − К., 2011. − 20 с.

7. Болотнова Н. С. Когнитивное направление в лингвистическом исследовании художественного текста / Н. С. Болотнова // Поэтическая картина мира: слово и концепт в лирике Серебряного века: Материалы VII Всероссийского научно-практич. семинара (27 апреля 2004 г.) / Под ред. Н. С. Болотновой. – Томск: Изд-во Томского гос. пед. ун-та, 2004. − С. 7−19.

8. Борисов О. О. Мовні засоби вираження емоційного концепту СТРАХ: лінгвокогнітивний аспект (на матеріалі сучасної англомовної художньої прози): автореф. дис. … канд. філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / О. О. Борисов. − Донецьк, 2005. − 20 с.

9. Ваховська О. В. Вербалізація концепту ГРІХ в англомовному дискурсі XIV−XXI століть: автореф. дис. … канд. філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови”/ О. В. Ваховська. − Харків, 2011. − 20 с.

10. Вежбицкая А. Семантика, культура и познание: Общечеловеческие понятия в культуроспецифических контекстах / А. Вежбицкая // Thesis. − М., 1993. − Вып. 3. − С. 185−206.

11. Воркачев С. Г. Счастье как лингвокультурный концепт: [монография] / Сергей Григорьевич Воркачев. − М.: Гнозис, 2004. − 236 с.

12. Воробйова О. П. Ідея резонансу в лінгвістичних дослідженнях / О. П. Воробйова // Мова. Людина. Світ: до 70-річчя проф. М. П. Кочергана: зб. наук. ст. / Відп. ред. Тараненко О. О. – К.: Вид. центр КНЛУ, 2006. – С. 72−86.

13. Воробйова О. П. Когнітологія як експерієнційний міф: методики концептуального аналізу тексту / О. П. Воробйова // Актуальні проблеми філологічної науки та педагогічної практики: тези ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції (Дніпропетровськ, ДНУ імені Олеся Гончара, 8-9 грудня 2011 р.). – Дніпропетровськ: ДНУ, 2011. − С. 8−10.

14. Воробьёва О. П. Словесная голография в пейзажном дискурсе Вирджинии Вулф: модусы, фракталы, фузии / О. П. Воробьёва // Когніція, комунікація, дискурс. Сер. “Філологія”. − Харків, 2010. − № 1. − С. 47−74 [Електронний зб. наук. пр.]. – Режим доступу: http://sites.google.com/site/cognitiondiscourse/vypusk-no1-2010

15. Гребенникова Н. С. Концептуальный комплекс “Человек − природа – культура” в контексте культурно-экологического дискурса / Н. С. Гребенникова. – 2008 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://e-lib.gasu.ru/konf/biodiversity/2008/2/44.pdf.

16. Делёз Ж. Что такое философия? / Ж. Делёз, Ф. Гваттари. − М.: Институт экспериментальной социологии; СПб.: Алетейя, 1998. − 288 с.

17. Демьянков В. З. “Концепт” в философии языка и в когнитивной лингвистике / В. З. Демьянков // Концептуальный анализ языка: современные направления исследования: сб. науч. тр. − М.; Калуга: ИП Кошелев А. Б., Изд-во “Эйдос”, 2007. − С. 26−33.

18. Демьянков В. З. О поколениях и о научных парадигмах / В. З. Демьянков // Вопросы филологии. − 2010. − № 3 (36). − С. 9−15.

19. Дженкова Е. А. Ассоциативная характеристика концептов вины и стыда в немецком и русском социумах (на материале экспериментальных даннях) / Е. А. Дженкова // Вопросы психолингвистики. − 2008. − № 7. − С. 93−97.

20. Європейський словник філософій: лексикон неперекладностей / Під кер. Б. Кассен; [пер. З фр.]. − К.: Дух і літера, 2011. – Т. 1. – 576 с.; Т. 2. − 488 с.

21. Зусман В. Концепт в системе гуманитарного знания / В. Зусман // Вопросы литературы. − 2003. − № 2 [Электронный ресурс]. – Режим доступу: file://A:\concept 2.htm.

22. Ізотова Н. П. Текстовий концепт ШЛЯХ ДО СЛАВИ в англомовних біографічних романах ХХ століття: семантико-когнітивний та наративний аспекти: дис. … канд. філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / Наталя Павлівна Ізотова. − К., 2006. − 252 с.

23. Кагановська О. М. Текстові концепти художньої прози (на матеріалі французької романістики середини ХХ сторіччя): [монографія] / Олена Марківна Кагановська. − К.: Вид. центр КНЛУ, 2002. − 292 с.

24. Карасик В. И. Языковой круг: личность, концепты, дискурс: [монография] / Владимир Ильич Карасик. – Волгоград: Перемена, 2002. − 477 с.

25. Колесник О. С. Мовні засоби відображення міфологічної картини світу: лінгвокогнітивний аспект (на матеріалі давньоанглійського епосу та сучасних британських художніх творів жанру фентезі): дис..... канд. філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / Олександр Сергійович Колесник. – К., 2003. – 300 с.

26. Корольова А. В. Діахронічний вектор дослідження структур свідомості й мислення / А. В. Корольова // Вісник КНЛУ. Сер. Філологія. – 2011. – Т. 4. – № 1. – С. 52–58.

27. Красных В. В. Виртуальная реальность или реальная виртуальность? (Человек. Сознание. Коммуникация): [монография] / Виктория Владимировна Красных. − М.: Диалог, 1998. − 352 с.

28. Краткий словарь когнитивных терминов / Е. С. Кубрякова, В. З. Демьянков, Ю. Г. Панкрац, Л. Г. Лузина. – М.: МГУ, 1996. – 245 с.

29. Логический анализ языка. Космос и хаос: концептуальные поля порядка и беспорядка / Отв. ред. Н. Д. Арутюнова. − М.: Индрик, 2003. − 640 с.

30. Лотман Ю. М. Внутри мыслящих миров. Человек − текст − семиосфера − история / Юрий Михайлович Лотман. − М.: Языки русской культуры, 1996. − 464 с.

31. Луньова Т. В. Лексикалізований концепт ГАРМОНІЯ в сучасній англійській мові: структура і комбінаторика: дис. … канд. філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / Тетяна Володимирівна Луньова. − К., 2006. − 352 с.

32. Манакін В. М. Мова і загальна симетрія універсуму / В. М. Манакін // Мовознавство. – 2011. – № 3. – С. 26−40.

33. Мартинюк А. П. Словник основних термінів когнітивно-дискурсивної лінгвістики / Алла Петрівна Мартинюк. − Харків, 2011 (у друці).

34. Морозова Е. И. Ложь как дискурсивное образование: лингвокогнитивній аспект: [монография] / Елена Ивановна Морозова. – Харьков: Экограф, 2005. − 300 с.

35. Ніконова В. Г. Трагедійна картина світу у поетиці Шекспіра: [монографія] / Віра Григорівна Ніконова. – Дніпропетровськ: Вид-во ДУЕП, 2008. − 364 с.

 36. Поліна Г. В. Мовна об'єктивація концепту БОГ в англійському дискурсі XIV−XX століть: автореф. дис. … канд. філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / Г. В. Поліна. − Харків, 2004. − 20 с.

 37. Присяжнюк Л. Ф. Змінені стани свідомості: лінгвістичний вимір / Л. Ф. Присяжнюк // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО КНЛУ. Сер. Філологія. Педагогіка. Психологія. − 2011. − Вип. 22. − С. 59−64.

38. Приходько А. М. Концепти і концептосистеми в когнітивно-дискурсивній парадигмі лінгвістики: [монографія] / Анатолій Миколайович Приходько. – Запоріжжя: Прем'єр, 2008. − 331 с.

39. Приходько А. Н. Концепт в дискурсах vs концепты в дискурсе / А. Н. Приходько // Дискурс, концепт, жанр: [коллект. монография] / Отв. ред. М. Ю. Олешков. − Нижний Тагил: НТГСПА, 2009. − С. 125−139.

40. Селиванова Е. А. Когнитивная ономасиология: [монография] / Елена Александровна Селиванова. − К.: Фитосоциоцентр, 2000. − 248 с.

41. Слухай Н. В. Етноконцепти і міфологія східних слов'ян в аспекті лінгвокультурології / Наталія Віталіївна Слухай. − К.: ВПЦ “Київський університет”, 2005. − 167 с.

42. Слухай Н. В. Когнітологія і концептологія у лінгвістичному висвітленні / Н. В. Слухай, О. С. Снитко, Т. П. Вільчинська. − К.: Вид-во КНУ, 2011. − 368 с.

43. Солощук Л. В. Вербальні і невербальні компоненти комунікації в англомовному дискурсі: [монографія] / Людмила Василівна Солощук. – Харків: Константа, 2006. − 300 с.

44. Старко В. Ф. Концепт ГРА в контексті слов'янських і германських культур (на матеріалі української, російської, англійської та німецької мов): автореф. … дис. канд. філол. наук: спец. 10.02.15 “Загальне мовознавство” / В. Ф. Старко. − К., 2004. − 16 с.

45. Степанов Ю. С. Константы. Словарь русской культуры. Опыт исследования / Юрий Сергеевич Степанов. – М.: Языки русской культуры, 1997. − 824 с.

46. Степанов Ю. С. Концепты. Тонкая пленка цивилизации / Юрий Сергеевич Степанов. − М.: Языки русской культуры, 2007. − 248 с.

47. Степанов Ю. С. “Понятие”, “концепт”, “антиконцепт”. Векторные явления в семантике / Ю. С. Степанов // Концептуальный анализ язика: современные направления исследования: сб. науч. тр. − М.; Калуга: ИП Кошелев А. Б., Изд-во “Эйдос”, 2007. − С. 19−26.

48. Степанов Ю. С. Французская стилистика / Юрий Сергеевич Степанов. − М.: Высш. школа, 1965. − 355 с.

49. Троць О. В. Вербалізація концепту ДОЛЯ у давньогерманських мовах: етнокультурний аспект: автореф. дис. … канд. філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / Олена Володимирівна Троць. − К., 2008. − 20 с.

50. Харкевич Г. І. Відображення стану тривоги персонажа в англомовній художній прозі: семантико-когнітивний та наративний аспекти: автореф. дис... канд. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / Г. І. Харкевич. − К., 2007. − 20 с.

51. Черноватий Л. М. Основи теорії педагогічної граматики іноземної мови: автореф. дис. … доктора пед. наук: спец. 13.00.02 “Теорія і методика навчання: іноземні мови” / Л. М. Черноватий. − К., 1999. − 30 с.

52. Шамаева Ю. Ю. Методологические проблемы нейросетевого моделирования распознавания вербализованных концептов эмоций / Ю. Ю. Шамаева // Вісник ХНУ імені В. Н. Каразіна. − 2010. − № 896. − С. 6−12.

53. Шестеркина Н. В. Миф как когнитивная парадигма / Н. В. Шестеркина // Вопросы когнитивной лингвистики. − 2011. − № 2. − С. 40−49.

54. Bierwiaczonek B. A Cognitive Study of the Concept of LOVE in English / Boguslaw Bierwiaczonek. – Katowice: Wydawnictwo Universytetu Śląskiego, 2002. − 228 p.

55. Bishop C. M. Neural Networks for Pattern and Concept Recognition / Christopher M. Bishop. – Oxford: Oxford University Press, 2007. − 482 p.

56. Burke M. Iconicity and literary emotion / M. Burke // European Journal of English Studies. – 2001. – V. 5. – №. 1. – P. 31–46.

57. The Cognitive Linguistics Reader / Еds. V. Evans, B. Bergen and J. Zinken. – L.; Oakville: Equinox, 2007. – 974 р.

58. Сognitive Poetics: Goals, Gains and Gaps / Еds. G. Brone, J. Vandaele. – Berlin; N. Y.: Mouton de Gruyter, 2009. − 560 p.

59. Croft W. Cognitive Linguistics / W. Croft, D. A. Cruse. – Cambridge: Cambridge University Press, 2004. − 356 p.

60. Damasio A. The Feeling of What Happens: Body and Emotion in the Making of Consciousness / Antonio Damasio. − San Diego: Harcourt, A Harvest Book, 1999. − 386 p.

61. Danes F. Cognition and emotion in discourse interaction: A preliminary survey of the field / F. Danes // Proceedings of the Fourteenth International Congress of Linguists / Еds. W. Bahner, J. Schildt, D. Viehveger. – Berlin: Akademie Verlag, 1987. − P. 168−179.

62. Forceville Ch. Non-verbal and multimodal metaphor in a cognitive framework: Agendas for research / Ch. Forceville // Cognitive Linguistics: Current Applications and Future Perspectives / Еds. G. Kristiansen, М. Archard, R. Dirven, F. J. Ruiz de Mendoza Ibáñes]. – Berlin; N. Y.: Mouton de Gruyter, 2006. − P. 379–402.

63. Historical Cognitive Linguistics / Еds. M. E. Winters, H. Tissari, K. Allan]. – Berlin; N. Y.: De Gruyter Mouton, 2010. − 365 p.

64. Kövesces Z. Metaphor and Emotion: Language, Culture, and Body in Human Feeling / Z. Kövesces. – Cambridge: Cambridge University Press, 2000. − 223 p.

65. Lakoff G., Johnson M. Metaphors We Love By / G. Lakoff, M. Johnson. – Chicago: The University of Chicago Press, 1980. − 242 p.

66. Lakoff G. More than Cool Reason: A Field Guide to Poetic Metaphor / G. Lakoff, M. Turner. − Chicago: The University of Chicago Press, 1989. − 230 p.

67. Nørgaard N. Key Terms in Stylistics / N. Nørgaard, B. Busse, R. Montoro. – L.; N. Y.: Continuum, 2010. − 269 p.

68. Morokhovskaya E.Ya. Fundamentals of Theoretical English Grammar / Emiliya Ya. Morokhovskaya. − K.: Vyshcha shkola, 1984. − 287 p.

69. The Oxford Handbook of Cognitive Linguistics / Еds. D. Geeraerts, H. Cuyckens. – Oxford: Oxford University Press, 2007. –1334 р.

70. Seryakova I. I. Magic of Nonverbal Communication / Iryna I. Seryаkova. Second ed., with additions and amendments. − K.: Освіта в Україні, 2009. − 161 p.

71. Tissari H. LOVEscapes: Changes in Prototypical Senses and Cognitive Metaphors since 1500 / Heli Tissari. – Helsinki: Société Néophilologique, 2003. − 470 p.

72. Turner M. The Literary Mind. The Origins of Thought and Language / Mark Turner. – N. Y.; Oxford: Oxford University Press, 1996. − 187 p.

73. Vorobyova O. Caught in the web of worlds II: Postmodernist wanderings through the ASC labyrinths in Kazuo Ishiguro’s The Unconsoled: Philosophy, emotions, perception / O. Vorobyova // Languages, Literatures, and Cultures in Contact. English and American Studies in the Age of Global Communication. – V. 2.: Language and Culture / Eds. M. Dąbrowska, J. Leśniewska, B. Piątek. – Kraków: Jagiellonian University Press, 2012 (in print).

74. Vorobyova O. “The Mark on the Wall” and literary fancy: A cognitive sketch / О. Vorobyova // Cognition and Literary Interpretation in Practice / Еd. H. Veivo, B. Pettersson, M. Polvinen. – Helsinki: Helsinki University Press, 2005. − P. 201−217.

ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Гумилев Н. Сочинения. – Екатеринбург: У-Фактория, 2003. − 677 с.

2. Костенко Л. Вибране. − К.: Вид-во художньої літератури “Дніпро”, 1989. − 559 с.

3. Пастернак Б. Стихотворения. Поэмы. Переводы / Сост., вступ. статья и примеч. Л. Озерова. – М.: Изд-во “Правда”, 1990. − 559 с.


Базовий понятійно-лексичний інструментарій терміносистеми маркетингу французької мови

У статті визначено понятійну структуру маркетингової науки: лексичний інструментарій її реалізації у французькій мові; ґрунтовно проаналізовано сутність термінів зі сфери маркетингу, встановлено їхню понятійно-семантичну ієрархізацію, а також актуалізацію у загальномовній системі та специфіку функціонування в межах власної термінологічної системи.

Ключові слова: маркетинг, понятійна структура, терміни маркетингу, термінологічна система.

 

В статье определяется понятийная структура маркетинговой науки: лексический инструментарий её реализации во французском языке; детально проанализирована сущность терминов сферы маркетинга, установлена их понятийно-семантическая иерархизация, а также актуализация в общей системе языка и специфика функционирования в рамках собственной терминологической системы.

Ключевые слова: маркетинг, понятийная структура, термины маркетинга, терминологическая система.

 

The article deals with the conceptual structure of marketing science: lexical instruments of its realization in French; it gives the detailed analysis of the terms’ essence in the marketing sphere, provides their conceptual and semantic hierarchization and actualization in a general system of the language and the specific character of its functioning in their own terminological system.

Key words: marketing, conceptual structure, terms of marketing, terminological system.

 

Для розвитку сучасної науки характерною ознакою є виникнення нових дисциплін на перетині вже наявних з подальшим генезисним формуванням нових підмов. Результатом цього явища є потреба в номінації і позначенні новітніх реалій, явищ, понять, а також поява нових термінів і термінологічних систем у багатьох мовах (В. Даниленко [3; 4], А. Суперанська [9], С. Шелов [11], Ж. Дюбуа [14], Б. Кемада [21], Ж. Векслер [23], а також Л. Гільбер [19], Ж. Пікош [20]).

Метою статті є вивчення процесу становлення понятійно-лексичного інструментарію терміносистеми маркетингу французької мови шляхом вибірки понять, що входять до переліку її термінів, а також дослідження їх мікролінгвосоціуму, тобто сфери функціонування.

За спостереженням французького економіста Клода Демера, ще кілька років тому маркетингову політику використовували на практиці тільки промислові та комерційні підприємства для того, аби створити і продати свою продукцію. Відтепер її застосовують у всіх можливих сферах життя (територіальне управління, адміністративні установи, асоціації, політичні та профспілкові партії і т. п.) [12]. Відтепер відділ маркетингу займає центральну позицію на підприємстві, навколо якого зорганізовані інші відділи.

Б3185, Рис. 1 - Ієрархізована позиція відділу маркетингу

Рис. 1 - Ієрархізована позиція відділу маркетингу

Застосування нових технологій (зростання вимог та можливостей складання товарів та швидкість комп’ютерних розрахунків, розвиток Інтернету, обмін інформатизованими даними тощо) та нових стратегій (перехід від сегментного маркетингу до більш індивідуалізованого, що вимагає орієнтування на маркетинг one-to-one), нових форм збуту (hard discount, автоматизований магазин), нових майбутніх перспектив (чуттєвий маркетинг: на дотик, на звук), засобу міжнародної комунікації, який водночас становить нову форму дистриб’юторської мережі (Інтернет) роблять маркетинг надзвичайно дійовим та перспективним напрямом діяльності людини. Сьогодні маркетингові відділи та консультації намагаються внести той “плюс”, який дозволив би оптимально задовольнити потреби клієнта і в такий спосіб досягти поставленої мети [12, р. 9].

Наявність маркетингу потребує відповідного лексичного інструментарію для забезпечення адекватної комунікації між виробником та споживачем, між конкурентними підприємствами, сприяючи оптимальному розвитку відповідного середовища. Отже, виникнення терміносистеми маркетингу зумовлене необхідністю номінації нових об’єктів, суб’єктів і явищ у новій галузі реального сектора економіки.

У контексті світової глобалізації формування термінології маркетингу зводиться до максимального застосування інтернаціоналізмів, як правило, запозичених із англійської мови, яка займає домінантну позицію у терміносистемі цієї науки.

Подекуди нові терміни виникають на базі основного словникового фонду, де активну роль відіграють загальні словотворчі моделі: affiche affichage m, comparatif comparativement adv, comporter (se) → comportement m, enquête enquêteur m, détail détaillant m, що черговий раз підкреслює факт, що науково-технічні системи є відкритими і в своєму розвитку тісно пов’язані з загальновживаною лексикою. Інша справа – нові терміни чи термінологічні словосполучення, до яких важко, а інколи неможливо, дібрати термінологічний еквівалент, як-от: badge, bunding, coaching, extranet, facing, mailing, packaging, page web, scoring, spam, spot, tracking та ті, що виникають у мові як наслідок технічного розвитку суспільства.

Важливим є те, що така термінологія, як і будь-яка інша галузь економіки, що перебуває в процесі постійного розвитку, активно реагує на мінливі реалії поточної практики і потребує постійного поповнення й оновлення [8, с. 5].

Як стверджує В. Даниленко, потреба в утворенні нових термінів обов’язково сприяє розширенню бази номінації за рахунок залучення новітніх типів твірних основ, використанню периферійних засобів номінації для словотворення загальнолітературної мови. Необхідність спеціалізації терміноелементів та моделей зводиться до переліку типових продуктивних моделей, за допомогою яких забезпечуються основні потреби термінологій різних галузей [3, с. 65].

Лінгвісти вирізняють термін від звичайного слова насамперед щодо його змісту – “терміни виражають поняття науково-відпрацьовані (найчастіше ті, що мають точне визначення) і властиві для конкретної галузі знань. Іншу проблему становить переклад термінів, адже прийоми, використовувані у процесі перекладу художніх творів (аналогії, синонімічні заміни, описовий переклад тощо), під час відтворення термінів, зазвичай, не допускаються” [1, с. 9–10]. Як приклад наведемо термін marque f, одне з пропонованих у словнику значень якого є: 4. Signe distinctif dun produit, dun fabricant, dune entreprise / Марка – знак або символ чи їх поєднання, які ідентифікують продукцію та послуги виробника (продавця).

На думку Т. Журавльової, термінологія найперше стосується словникового складу спеціальних мов, забезпечуючи вивчення, з одного боку, вузькоспеціалізованих понять, процесів, дій та їхніх назв в межах певної терміносистеми (теоретичні дослідження), з іншого, методів та методик практичної роботи щодо відбору та рекомендації термінів. З погляду практики, термінологія – це мистецтво виявляти, аналізувати і, при потребі, створювати спеціалізований словник з урахуванням конкретної ситуації, її функціонування та необхідності задовольнити потреби користувача [6, с. 12–18]. Петіт Робер дає таке визначення термінології: “систематичне вивчення “термінів” або слів та спеціалізованих синтагм, що служать для назви класів предметів та понять; основні принципи, що супроводжують дане вивчення” [22, р. 2535].

Терміни чітко співвідносяться з понятійною системою тієї чи іншої наукової сфери, зокрема у галузі маркетингу. Така їхня співвіднесеність із понятійним апаратом, як засвідчує Р. Цаголова, становить специфічну особливість, у відносній невідповідності як понятійного (логічного), так і лексичного значення терміна. Саме ця залежність визначає його місце і роль у терміносистемі, де всі елементи, будучи взаємозв’язаними, відображають і визначають кожний окремий термін, що, своєю чергою, виявляється у взаємодії зі всіма іншими, що входять до складу даної терміносистеми [10, с. 19–20].

Як підтверджують наші й інші [7, с. 73] дослідження, здійснені шляхом лексико-семантичного аналізу словників із маркетингу та комерційної діяльності, виникнення терміносистеми маркетингу є результатом взаємодії кількох вихідних терміносистем, які називають поняття тих галузей знань, на межі яких утворився новий вид економічної діяльності людини. Формування її термінології відбувалось і відбувається як результат диференціації знань та відшаровування від нових базових предметних галузей. В основі утворення терміносистеми маркетингу лежить гетерогенна модель.

У досліджуваній термінології виокремлено такі групи термінів:

1) базові, – запозичені з термінології інших терміносистем зі збереженням первинного значення: commerce m, marché m, vente f, produit m;

2) похідні від лексичних одиниць, як-от: commerçant m, commercer v; marchéage m, marchand m; vendeur m, vendable adj, а також словосполучення, в яких один або більше компонентів є базовими термінами: accord de commerce / торгова угода; marchand en gros / оптовий продавець; qualité marchande / якість товару, що продається; test de marché / тестування ринку; campagne de vente / кампанія з продажу; vente sur échantillon / продаж за допомогою зразків товару; cycle de vie dun produit / цикл життя товару;

3) запозичені з інших галузей знань, що зазнали семантичної модифікації: commercialisation faction de commercialiser; de répandre dans le commerce / продавати; marchandage maction de marchander, de débattre le prix / торгуватись; invendus mqui na pas été vendu / що не був проданий [17, р. 161, 441, 496].

Такі терміни носять переважно характер вторинної номінації, тоді як терміни тих галузей знань і сфер діяльності людини, що служили за основу для їх утворення, – первинної.

У межах терміносистеми маркетингу утворилась низка понять, що взаємодіє між собою, а також – із поняттями інших терміносистем. Окрім того, відповідно до потреб суспільства, щоразу виникають нові, які поступово вписуються до чинної понятійної системи. Однак формування цієї нової сукупності понять часто відбувається безсистемно, що іноді перешкоджає перетворенню цієї сукупності термінів на термінологію, яка є “інструментом комунікації і зв’язку між поняттями, характеристиками понять, дефініціями та їх стандартизацією”, тобто всьому, що могло б дозволити переліку окремих термінів і дефініцій перетворитись саме на термінологію, яка, за висловленням Х. Фелбера, є “свідомо утвореною системою” [18, p. 15–17].

Понятійна сутність терміна “маркетинг”, що виражає категоріальне поняття терміносистеми маркетингу, розкривається через понятійні значення ряду термінів, які становлять понятійно-термінологічну групу. Їх ієрархічна послідовність у системі зумовлена логіко-генетичними факторами. Так, серед базових термінів назвемо: marché m / ринок; entreprise f / підприємство; prix m / ціна; achat m / купівля; vente f / продаж; client m / клієнт; consommateur m / споживач; concurrent m / конкурент; demande f / попит; offre f / пропозиція; besoin m / потреба; attente f / очікування; produit m / виріб, товар; marchandise f / товар; qualité f / якість; marque f / марка; communication f / комунікація; publicité f / реклама; distribution f / розповсюдження та ін.

Досліджуючи наведені базові терміни, зауважимо, що кожен із них, зі свого боку, є елементом термінологічних словосполучень, які складаються зі стрижня й залежних компонентів і, відповідно, функціонують як цілісна семантична одиниця, одночасно зберігаючи значення кожної складової частини, наприклад:

supports m, pl de marketing / засоби маркетингу;

économie f de marché / економіка ринку;

satisfaction f des besoins des consommateurs / задоволення потреб споживачів;

produits m, pl et services f, pl / товари і послуги;

besoins m, pl et désirs m, pl / потреби і бажання;

échange m concurrentiel / конкурентний обмін;

se maintenir sur un marché / зберегти позицію на ринку;

client m potentiel / потенційний клієнт;

offre f précise / конкретна пропозиція;

connaissance f des attentes / знання очікувань;

composantes f, pl du marché / складові ринку;

marque f de produit / марка товару;

étude f de marché / дослідження ринку та інші.

На прикладі терміна “продаж”, сутність якого розкривається через понятійні значення наведених нижче термінів і терміносполучень, продемонструємо його безпосередній зв’язок із групою “маркетингова діяльність”:

1. la décision dachatрішення щодо покупки: les techniques de promotion des ventes / засоби промоції продажу; la réception des commandes / отримання замовлень; le volume et le montant des ventes / об’єм і сума продажів; les moyens de commande / засоби здійснення замовлення; les commandes supplémentaires / додаткові замовлення; le futur client / потенційний клієнт.

2. prévente fперіод, що передує продажу: préparer le terrain de vente / підготувати базу для продажу; le transfert dinformations / передача інформації; soutenir une image de marque / підтримати торгову марку; délimiter le territoire de communication / визначити територію для здійснення комунікаційної діяльності та ін.

3. avant-vente fпопередній продаж: les actions préliminaires à la vente / дії, що передують продажу; marketing direct / прямий маркетинг; se constituer un fichier / укласти клієнтську базу; couponning-presse / реклама в пресі; télévision / реклама на телебаченні; mailing groupé / згруповане відправлення поштою рекламних матеріалів; opérations de sensibilisation (mailing dinfo, envoi d’échantillons, de catalogues, de guides-pratiques) / дії, спрямовані на покращення порозуміння продавця з потенційним покупцем: надсилання інформаційних матеріалів (зразків, каталогів, інформаційних довідників) тощо.

4. après-vente fсервісне обслуговування: accompagner la vente jusqu’à la livraison / супроводжувати продаж до етапу доставки товару клієнтові; lutilisation effective du produit ou service / ефективне використання товару чи послуги; les délais de livraison / терміни доставки; les produits ou services / товари або послуги; être conforme aux attentes du client / відповідати очікуванням клієнта; les services dassistance / допоміжні послуги; remercier le client de sa confiance / подяка клієнтові за довіру [16, p. 42–45].

Термінам як елементам специфічної системи властиві особливі якості, що виявляються лише в системі, вказуючи тим самим на приналежність до неї. Це, насамперед, матеріально-структурна риса, що характеризує термін як мовний знак, який є його матеріальною основою (його субстанцією) і є одиницею номінації та частиною лексико-семантичної системи мови. Матеріально-структурні ознаки французького терміна “ринок” є втіленими у мовній формі ‘marché m’. Елементом загальномовної системи ‘marché’ є денотативне значення: “lieu de rencontre de l’offre des vendeurs et de la demande des acheteurs dans le but de réaliser un échange” [15, p. 164] / “сфера товарного обміну, де виникають і реалізуються відносини купівлі-продажу (між окремими особами, торговцями чи підприємствами) щодо просування сировини, товарів і послуг або цінних паперів” [8, с. 502]. Належність ‘marché’ до системи загальної мови проявляється також у тому, що, вступаючи у зв’язки з певними словами, термін не змінює свого денотативного значення, як-от: faire bon marché de qqch: ne pas y attacher beaucoup de valeur / En fumant beaucoup, il fait bon marché de sa santé – не цінувати: надмірне куріння шкодить його здоровю; (très) bon marché або à bon marché: à bas prix / Jai trouvé un magasin où lon vend des vêtements de marque bon marchéнедорого: я знайшов магазин, у якому недорого продають фірмовий одяг; hors du marché: en dehors des lois de loffre et de la demande / Le taux descompte est tenu hors du marché, cest-à-dire au-dessus des taux du marché interbancaire поза ринковою вартістю: відсоток знижки був вищим за відсоток, установлений на внутрішньобанківському ринку [13, р. 365].

У згаданій терміносистемі слово ‘marché’ набуває додаткової семантичної ознаки, що входить до складу термінологічних словосполучень: dominer un marché / домінувати на ринку; attrait du marché / привабливість ринку; leader du marché / лідер на ринку; attente du marché / очікування ринку; analyse du marché / аналіз ринку; conquête du marché / завоювання ринку; marché cible / частина ринку, обрана для дослідження і т. ін.

Надання вужчого понятійного значення базовому терміну “marché” можливе шляхом з’ясування основних функцій ринку, з-поміж яких, наприклад, є: ціноутворювальна: marché comptant / готівковий ринок; marché de la consommation / ринок споживчих товарів; marché des denrées alimentaires / ринок харчових продуктів; marché domestique, marché intérieur / внутрішній ринок; marché d’équipement / ринок обладнання; інтегративна (формування цілісності національної економічної системи та її зв’язку з іншими економіками в масштабі світового ринку): marché des changes / валютний ринок; marché égorgé / перенасичений ринок; marché sans frontières / відкритий ринок; marché dimportation / ринок країни-імпортера; marché mondial / світовий ринок; marché protégé / ринок, захищений митними бар’єрами; marché international des capitaux / міжнародний ринок капіталів; регулятивна (узгодження платоспроможного попиту і пропозиції): marché en expansion / ринок зі зростаючим попитом; marché garanti / гарантований ринок; marché rationné / ринок з обмеженим попитом чи пропозицією; функція розвитку: marché compétitif / конкурентний ринок; marché concurrentiel / ринок в умовах повної конкуренції і т. п. [8, с. 322–326].

Термін “ціна, вартість”, мовною формою якого у французькій мові є “prix m” зі значенням: “quantité d’unités monétaires que l’on doit donner ou que l’on peut recevoir en échange d’un bien ou d’un service » [15, p. 209] / “виражена в грошах цінність або розмір витрат на будь-що” [8, c. 80].

Наприклад:

à prix réduit: À cause de la crise qui frappe le secteur hôtelier, cette importante chaîne hôtelière a décidé de proposer des formules à prix réduit hors saison за зниженою ціною / У результаті кризи, що вразила готельний сектор, ця відома мережа готелів вирішила запропонувати позасезонні знижки;

à prix dor: Cette entreprise a embauché à prix dor les deux cadres qui avaient été licenciés par son concurrent le plus important за неймовірну ціну: робити покупки / Підприємству дорого коштували два працівники, прийняті на роботу після того, як їх звільнив його найсерйозніший конкурент;

faire un (bon) prix à qqn: Ce fournisseur a lhabitude de faire un bon prix à ses meilleurs clients пропонувати кращу ціну / Цей постачальник має звичку пропонувати своїм клієнтам кращу ціну;

à tout prix: quels que soient les efforts que cela coûte syn. coûte que coûte – чого б це не коштувало;

ne pas avoir de prix, être sans prix: La santé n’a pas de prix – бути безцінним / Здоров’я безцінне;

à aucun prix: à aucune condition ні за яку ціну [13, р. 431].

Ціна і цінова політика є однією із головних складових маркетингової діяльності. Як показує сфера функціонування, “prix” у досліджуваній терміносистемі набуває додаткової ознаки, що реалізується в термінологічних словосполученнях: prix de détail / роздрібна ціна; prix de gros / оптова ціна; prix de campagne / вартість кампанії; prix de lancement / вартість запуску (товару на ринок); prix promotionnel / промоційна ціна; prix de vente / ціна продажу; prix de faveur / привілегійована ціна.

Саме термінологічний зміст колокацій визначає місце терміна та його взаємозв’язок з іншими елементами системи мови. Cпецифічна системна ознака “prix” є соціально зумовленою й до того ж має здатність перетворюватись на якісно нову специфічну особливість – інтегральну системну рису. Це відбувається у зв’язку зі співвіднесенням терміна з конкретною підсистемою понять, що розкривають дану наукову категорію з різних сторін. Відповідно, змінюється і значення терміна, яке реалізується у словосполученнях, складовою яких він є; для кожного окремого випадку використовуються чітко визначені слова з метою уточнення значення.

У самому понятті “маркетинг” детерміновано своєрідність взаємовідносин між суб’єктами, об’єктами та явищами, що загалом становлять суть і зміст підвиду економічної діяльності. Звичайно, зміст цього терміна не зводиться до простої суми значень його компонентів, а становить цілу програму послідовних дій тих чи інших суб’єктів маркетингової діяльності. Специфіка ж процесу цієї діяльності, розуміння її глибинних особливостей, вимагає побудови та визначення самої терміносистеми, аналізу як ключових етапів маркетингу, так і цілісного процесу взаємодії суб’єктів маркетингової діяльності підприємства та її об’єктів, які номінуються за допомогою низки термінів, що розкривають суть послідовних дій та їх результатів.

Як висновок, зауважимо, що дослідження термінополя маркетингу сучасної французької мови доводить, що ця терміносистема є не лише сукупністю слів і словосполучень, які домінують у суб’єктах, об’єктах і процесах, властивих цьому виду діяльності, а є складним структурованим цілим. У самому понятті “маркетинг” визначено своєрідність взаємовідносин між суб’єктами, об’єктами та явищами, що загалом становлять його зміст.

ЛІТЕРАТУРА

1. Будагов Р. А. Язык – реальность – язык / Рубен Александрович Будагов. – М.: Наука, 1983. – 262 с.

2. Гірченко Т. Д. Маркетинг / Т. Д. Гірченко, О. В. Дубовик. – К.: Фірма “Інкос”, 2007. – 254 с.

3. Даниленко В. П. Терминология современного языка науки / В. П. Даниленко // Терминоведение и терминография в индоевропейских языках. – Владивосток, 1987. – С. 61–66.

4. Даниленко В. П. Русская терминология – опыт лингвистического описания / Валерий Петрович Даниленко. – М.: Наука, 1977. – 246 с.

5. Иванова Г. Французско-русский экономический словарь / Г. Иванова, Е. Островская, К. Гаврюшина и др. – М.: Русский язык, 1995. – 567 с.

6. Журавлёва Т. А. Особенности терминологической номинации / Татьяна Анатольевна Журавлёва. – Донецк: АООТ Торговый дом “Донбасс ”, 1988. – 253 с.

7. Казарина С. Г. Типологические характеристики отраслевых терминологий / Светлана Георгиевна Казарина. – Краснодар, 1998. – 276 с.

8. Фінансово-економічний словник / Авт.-уклад. А. Г. Загородній, Л. Г. Вознюк. – Львів: НУ “Львівська політехніка”, 2005. – 713 с.

9. Суперанская А. В. Общая терминология: Вопросы терминологии / А. В. Суперанская, Н. В. Подольская, Н. В. Васильева. – М.: Наука, 1989. – 246 с.

10. Цаголова Р. С. Лексико-симантические особенности политико-экономической терминологии / Руфь Сергеевна Цаголова. – М.: Изд-во Московского университета, 1985. – 146 с.

11. Шелов С. Д. Термин. Терминологичность. Терминологические определения / Сергей Дмитриевич Шелов. – СПб.: Филологический факультет СПбГУ, 2003. – 280 с.

12. Demeure C. Marketing. Aide-memoire / Claude Demeure. – Paris: Dunod, 2008. – 400 p.

13. Dictionnaire d’apprentissage du français des affaires / J. Binon, S. Verlinde, J. V. Dyck, A. Berteis. – Paris: Didier, 2000. – 710 p.

14. Dubois J. Étude sur la dérivation suffixale en français moderne et contemporaine / Jean Dubois. – Paris: Larousse, 1962. – 462 p.

15. Capul J.-Y. Pratique de l’économie et des sciences sociales de A à Z / J.-Y. Capul, O. Garnier. – Paris: Hatier, 1996. – 286 p.

16. Desjardins Ch. Le marketing direct en actions / Chantal Desjardins. – Paris: Les Éditions d’Organisation, 1995. – 215 p.

17. Petit dictionnaire de français. – Paris: Larousse, 2006. – 1041 p.

18. Felber H. Terminology manual / Helmut Felber. – Paris: UNESCO Infoterm., 1984. – 426 р.

19. Guilbert L. La formation du vocabulaire de l’aviation / Louis Guilbert. – Paris: Larousse, 1965. – 712 p.

20. Picoche J. Structures sémantiques du lexique français / Jacqueline Picoche. – Paris: Nathan, 1986. – 154 p.

21. Quémada B. Remarques de méthode sur une recherche d’indices d’utilité du vocabulaire / B. Quémada // Le Français dans le monde. – Paris. – 1974. – № 103. – P. 18–24.

22. Rey-Debove J., Rey A. Le Petit Robert. Dictionnaire alphabétique et analogique de la langue française. Nouvelle édition du Petit Robert de Paul Robert. – Sejer: Le Robert, 2010. – 2837 p.

23. Wexler P. La formation du vocabulaire des chemins de fer en France 1778–1842 / Peter Wexler. – Genève: Droz, 1945. – 160 p.


Поняття морфонологічного правила у сучасній англійській мові

У статті розглянуто поняття морфонологічного правила для опису фонемних чергувань у морфемі, що представлені морфонемами і виконують морфологічну функцію. На матеріалі утворення деяких форм однини та множини іменників і часових форм нерегулярних дієслів сучасної англійської мови аналізуються ряди звукових змін, які є морфологічно обумовленими.

Ключові слова: морфонологічне правило, фонемні чергування, морфонема.

 

В статье рассматривается понятие морфонологического правила для описания фонемных чередований в морфеме, представленных морфонемами и выполняющих морфологическую функцию. На материале образования некоторых форм единственного и множественного числа имен существительных и временных форм нерегулярных глаголов современного английского языка анализируются ряды звуковых чередований, обусловленные морфологически.

Ключевые слова: морфонологическое правило, фонемные чередованиe, морфонема.

 

The article deals with the notion of the morphonological rule to describe the phonemic changes in a morpheme that are represented by morphonemes and perform a morphological function. A series of sound changes, which are morphologically conditioned, is analyzed on the material of formation of some singular and plural noun forms and irregular verb tense forms in Modern English.

Key words: morphonological rule, phonemic changes, morphoneme.

 

Різні погляди щодо визначення предмета морфонології як однієї з галузей лінгвістики, її місця у структурі мови стали результатом дискусії серед науковців (В. Дресслер [10], В. Б. Касевич [5], О. С. Кубрякова та Ю. Г. Панкрац [6], Е. А. Макаєв [7; 8], О. О. Реформатський [9]) щодо того, які типи фонемних чергувань у морфах однієї і тієї самої морфеми слід відносити до морфонологічних, а які – до фонологічних або морфологічних.

Метою статті є огляд різних морфонологічних концепцій щодо поняття морфонологічного правила та обстоювання власної думки про важливість таких правил для повного опису всіх випадків чергування у морфемах фонем, що виконують основну або допоміжну морфологічну функцію.

Завдання:

- ознайомитися з основними лінгвістичними здобутками у визначенні поняття морфонологічного правила;

- визначити, які типи фонемних чергувань у морфемах слід відносити до морфонологічних і яка потрібна додаткова інформація для характеристики такого роду альтернацій;

- на прикладі утворення деяких форм однини та множини іменників і часових форм нерегулярних дієслів сучасної англійської мови виявити ряди таких звукових змін, які є морфологічно обумовленими.

Морфонологія як наука вивчає фонемні варіації, яких зазнають морфеми у комбінації одна з одною. Фонеми /f/, /v/ у словах на зразок hoof – hooves, leaf – leaves не виступають алофонами однієї фонеми, тому для опису такого звукового оформлення мовних одиниць, на нашу думку, необхідним є залучення морфологічної інформації. Правила, що сформульовані у фонологічних термінах, але морфологічно зумовлені, зараховуємо до морфонологічних. У дериваційній системі сучасної англійської мови простежується ряд морфонологічних правил: /ai/~/i/ wide width, derive derivation, /au/~/a/ pronounce pronunciation, /oi/~/a/ destroy – destruction, /ei/~/æ/ explain explanatory.

Питання щодо характеру морфонологічних правил є важливим у теорії морфонології, оскільки їх часто відносять до фонологічних або морфологічних. Як справедливо зазначають О. С. Кубрякова й Ю. Г. Панкрац, основне завдання морфонологічної характеристики – це “граматичне розподібнення форм” [6, c. 16]. Під морфонологічними вони розуміють фонологічні характеристики структури слова і морфем, що сигналізують про граматичні ролі, які виконують ці характеристики [6, c. 16]. Виділяючи морфонологічні характеристики, дослідники керуються трьома правилами: 1) морфонологічні характеристики слова (чи словоформи) – це такі особливості його фонемної будови, що виявляються при аналізі одиниці у складі певної граматичної опозиції, або граматичного протиставлення; 2) морфонологічні характеристики – це такі особливості фонемної будови слова, які зумовлені сполученням морфем у даній морфологічній послідовності, але які неможливо пояснити лише фонологічними закономірностями сполучуваних фонем; 3) наявність морфонологічних характеристик варто розглядати у тих випадках, коли чергування морфів однієї і тієї ж морфеми певного типу сигналізують про відмінність від протиставленого їм класу морфем, де чергування в морфах не відбувається, і коли з такою відмінністю пов’язана будь-яка граматична особливість (наприклад, протиставлення класів сильних і слабких дієслів у германських мовах) [6, c. 19–20].

О. С. Кубрякова й Ю. Г. Панкрац визнають правило морфонологічним у тому випадку, коли його неможливо пояснити властивістю фонем та їх комбінаторикою і коли чергування, яке фонемно протиставляє два морфи однієї морфеми, відіграє функціональну роль і одночасно закріплюється за певною позицією [6, с. 23]. Морфонологічні характеристики допомагають не лише диференціювати кореневі й афіксальні морфеми, дієслівні та іменні корені чи маркувати певні морфемні шви, а й сприяють граматичній диференціації парадигматичних та словотвірних рядів [6, с. 4].

М. Сводеш заявляє, що морфонологія, вивчаючи фонемну структуру морфем, цікавиться такими чергуваннями фонем, які є показниками морфологічного процесу. Якщо певне морфологічне чергування характеризується регулярністю і певною властивістю, то такі взаємно заміщені фонеми можна вважати морфологічно об’єднаною сутністю. Учений дає приклад англійського чергування /f/~/v/ у словах leafleaves, де leaves утворене від leaf, в результаті чого /f/ трансформується у /v/, а не навпаки. Але в граматичному процесі утворення множини /f/ не завжди змінюється на /v/, наприклад, сuffcuffs, де /f/ у морфологічному плані відрізняється від /f/ попереднього варіанту, але у фонемному плані обидва /f/ становлять одну сутність. Таким чином, виникає два варіанти /f/ з морфологічної точки зору /f1/:/v/:: /f2/:/f/. Такі морфологічно різні фонеми вчений називає морфонемами. Далі М. Сводеш зауважує, що морфонеми – це клас подібних фонем, які є компонентами морфеми і в чергуванні займають однакову позицію [11, с. 128–129].

Серед науковців спірним у морфонології є питання, чи входить внутрішня флексія до завдань морфонологічного дослідження, адже більшість науковців морфонологічним уважають лише таке правило, умовою реалізації якого є наявність певної флексії, у сполученні з якою спостерігаються фонемні чергування. Так, О. О. Реформатський дослідив, що граматичне значення слів може виражатися зміною звукового складу самого кореня, або внутрішньою флексією. Він розглядав фонетичні чергування, у яких звукові зміни залежать від позицій (/к/~/г/ друг – друга, де /к/ є варіантом фонеми /г/); нефонетичні, які вчений поділив на морфологічні, або історичні; традиційні регулярні чергування, що найчастіше присутні у словозміні (/к/~/ч/ пеку – печешь, /г/~/ж/ бегу – бежишь), і нерегулярні, які більше зустрічаються при словотворі (/г/~/ч/ берегу – беречь, могу – мочь); а також граматичні чергування чи внутрішня флексія (собирать – собрать, называть – назвать, выжимать – выжать). На думку науковця, саме морфологічні чергування вибудовують особливу сферу мови – морфонологію, тоді як граматичні потрібно вивчати в морфології [9, с. 276–286].

Ми не можемо погодитися з О. О. Реформатським щодо віднесеності внутрішньої флексії до морфології. Справді, таке чергування слугує самостійним засобом граматичної диференціації словоформ, а не просто є допоміжним у розрізненні форм. Проте, хоча морфонологічні альтернації у функціональному плані дещо відрізняються від внутрішньої флексії, з морфонологічної точки зору вони тотожні. У випадку внутрішньої флексії дослідник може простежити чергування не алофонів однієї фонеми в морфемі, а самостійних фонем одна з одною чи з нулем або двох фонем з однією, і навпаки, що виконують морфологічну роль, так само, як і при морфонологічних альтернаціях. Все це можна простежити на прикладі утворення множини деяких англійських іменників на зразок foot – feet, tooth teeth, goose geese, де наявне чергування різних фонем, яке є єдиним засобом вираження граматичного значення, зокрема категорії числа.

Е. А. Макаєв і О. С. Кубрякова стверджують, що у процесі морфонологічного аналізу дослідника цікавлять усі звукові варіанти однієї морфеми безвідносно до того, яку роль відіграють її окремо взяті морфи в парадигматиці, тому внутрішню флексію теж розглядають в рамках морфонології [8, с. 107]. Л. С. Бархударов теж зараховує такого роду чергування до морфофонемних і наголошує, що воно є засобом словозміни, бо відбувається в межах кореня слова [1, с. 34–41].

Дехто з лінгвістів об’єднує морфонологічні альтернації з фонетично зумовленими автоматичними чергуваннями, що викликані позиційним оточенням фонеми. Так, В. Б. Касевич уважає, що немає підстав для відмови автоматичним чергуванням у статусі морфонологічних, якщо вони дають варіанти морфем. Свою думку автор обстоює тим, що будь-які синхронічні альтернації відбуваються лише при з’єднанні значущих одиниць – морфем, тому саме поняття чергування передбачає звернення до екстрафонологічних сфер мовної системи. Різниця між автоматичними та неавтоматичними чергуваннями полягає в специфічності/неспецифічності граматичного контексту для двох видів фонемних змін, відповідно, а не в його наявності чи відсутності. Для автоматичних чергувань важливі лише характеристики контексту в плані вираження, для неавтоматичних – у плані вираження та змісту [5, с. 18–20].

Австрійський лінгвіст В. Дресслер не відносить до морфонологічних автоматичні, винятково фонемні альтернації, фонологічні за природою, та суто аломорфні альтернації, такі як одзвінчення морфологічно похідних слів і словоформ (a house /haus/to house /hauz/), умлаут (foot feet) та суплетивність (was, were) [10, p. 3].

Ф. ван Коуетсем і С. Маккормік, досліджуючи германські мови, представили власну класифікацію альтернацій:

1. Вокалічні альтернації, які є показниками часу (give gave) і числа (foot feet). Такі варіації є головними чи другорядними маркерами морфологічного розрізнення. У деяких випадках вони продуктивні (sing sang), в інших – непродуктивні (foot feet). Морфологічна функція може бути позначена декількома показниками (Hand Hände, де чергування /а/~/ä/ і показник множини /е/ сигналізують про числове розрізнення).

2. Другий тип альтернацій морфологічно зумовлений і неавтоматичний (/f/~/v/ у wife wives). Такі чергування відіграють лише додаткову роль у розрізненні словоформ.

3. Третій клас утворюють чергування, що виконують морфологічну роль і з’являються у похідних словах на зразок deep – depth або в запозиченнях serene – serenity. Подібними є варіації на зразок /ai/~/i/ у словах wide width, divine divinity, /k/~/s/ у словах electric – electricity, opaque opacity. Такі альтернації є неавтоматичними і зумовленими фонологічно (/i:/~/e/~/e/ keep kept kept). Ми з цим не погоджуємося, бо таке чергування не лише фонологічно, а й морфологічно зумовлене.

4. До четвертої групи належать фонологічно зумовлені чергування, які не виконують морфологічної функції, але з’являються в деяких морфологічних категоріях і є автоматичними. Так, множина іменників англійської мови показує асиміляцію, яка залежить від фінальної приголосної: backs – bags.

5. Останній клас альтернацій повністю автоматичний, не виконує морфологічної функції і не є морфологічно зумовленим (/k/~/g/ у Tag Tages). Чергування, де опозиція між двома фонемами нейтралізується фонемним контекстом, становлять архіфонему Празької фонологічної школи [12, p. 326–328].

Уся проаналізована література дає змогу помітити, що серед лінгвістів немає єдиного погляду щодо предмета та завдань морфонології, що, в свою чергу, дало поштовх до виникнення дебатів щодо приналежності типів фонемних чергувань у морфемах до морфонологічних. Виділяємо три основні концепції, сформовані внаслідок неоднакового бачення основних завдань морфонології.

1. Морфонологічна теорія аналізує всі без винятку звукові зміни, яким підлягають морфеми та слова: внутрішню флексію, вільні чергування і ті, які можна описати у фонологічних термінах (представники Фонологічної школи імені Л. В. Щерби: Л. Р. Зіндер [3], В. Б. Касевич [5], В. Г. Золхоєв [4]).

2. Морфонологія розглядає всі, крім фонетично зумовлених, чергування, тобто ті, які можна пояснити, використовуючи яку-небудь морфологічну інформацію (Е. А. Макаєв [7; 8], О. С. Кубрякова та Ю. Г. Панкрац [6]).

3. Морфонологія розглядає лише такі звукові альтернації у морфемах і словах, які є допоміжним засобом граматичної диференціації словоформ; внутрішня флексія та фонетично зумовлені чергування повинні вивчатися у морфології й фонології відповідно (О. О. Реформатський [9]).

Автоматичні чергування, що зумовлені фонологічним оточенням морфеми, відносимо до фонологічних явищ. Якщо для характеристики фонемних чергувань необхідна інформація вищих рівнів, зокрема морфологічного, словотвірного чи лексичного, тоді такі зміни мають морфонологічний характер. На нашу думку, морфонологічні характеристики виступають допоміжним або основним (внутрішня флексія) засобом граматичної диференціації словоформ та їх протиставлення. Тип фонемних альтернацій, що відбувається в морфах однієї й тієї ж морфеми, виконує певну морфологічну роль і представлене чергуванням фонеми з фонемою, групою фонем або фонемним нулем, називаємо морфонологічним. На відміну від фонологічних правил, які описують дистрибуцію в морфемах алофонів однієї фонеми, морфонологічні простежують альтернації різних фонем у морфах однієї морфеми. Одиницями морфонологічних змін є мор фонеми, і такі чергування можуть бути схематично зображені так: A ~ B… = {~А/В…}, де А та В – фонеми, що займають однакову позицію і альтернують у морфемі, а A/B – морфонема, що позначає сукупність таких одиниць, різні елементи якої слугують основним або допоміжним показником вираження граматичного значення.

Ми вважаємо, що одиницею комбінаторних і позиційних чергувань є фонема, одиницею морфонологічних чергувань – морфонема, яка в морфемах представлена фонемами, що чергуються. Морфонемою можна вважати такі фонеми, чергування яких завжди морфологічно обумовлено. Варто зауважити, що не будь-яке чергування в морфемі представлене морфонемами, а лише таке, яке є допоміжним або основним засобом вираження будь-якої морфологічної категорії. Отже, морфонемні одиниці абстрактні за своєю природою, ми використовуємо їх у нашому дослідженні для найбільш економного й раціонального опису фонологічних змін у морфах однієї й тієї ж самої морфеми. Такі зміни обов’язково повинні передавати певне граматичне значення і вони з’являються в морфемі як чергування фонеми з фонемою, групою фонем або фонемним нулем.

Спробуємо довести наш погляд на прикладах утворення форм однини і множини іменників, а також часових форм нерегулярних дієслів англійської мови. Кінцева фонема /f/ змінюється в іменниках при додаванні закінчення -es /iz/ на /v/: calf calves, half halves, knife knives, leaf leaves, life lives, sheaf sheaves, shelf shelves, thief thieves, wife wives, wolf wolves, де морфонема {f/v} супроводжує афікс /iz/ і виступає додатковим індикатором категорії числа. Морфонеми {ə/i} для woman women, {æ/e} у man men, {u/i:} в foot feet, {u:/i:} у словах goose – geese, tooth teeth, {au/ai} для mouse mice, louse lice слугують єдиним засобом вираження граматичного значення. В іменниках, що закінчуються фонемою /θ/, якій передує довга голосна, при додаванні закінчення /z/ утворюється морфонемна одиниця {θ/ð}: bath – baths, path paths, oath oaths.

На матеріалі утворення часових форм нерегулярних дієслів сучасної англійської мови можемо класифікувати деякі морфонологічні чергування:

1. Форми, що змінюють кінцеву фонему /d/ на /t/ (lend – lent – lent, send – sent – sent, spend – spent – spent).

2. Дієслова, що змінюють кореневі голосні фонеми в супроводі афікса -en, який з’являється у третій формі (drive drove driven, eat ate eaten, fall fell fallen, freeze froze frozen, write wrote written).

3. Форми, що змінюють кореневі голосні фонеми (drink drank drunk, fight fought fought, ring rang rung).

4. Дієслова, що змінюють кореневі голосні фонеми з додаванням фінальної фонеми -d, -t у другій і третій формах (feel felt felt, keep kept kept, leave left left, lose lost lost).

5. Форми, що змінюють кінцеву приголосну фонему (have had had, make made made).

6. Дієслова, представлені однаковими формами (hit – hit – hit, let – let –let, put – put – put, set – set – set, shut – shut – shut).

Морфонологічні правила:

а) якщо інфінітив закінчується фонемою /d/, а їй передує короткий голосний монофтонг, то минулий час і дієприкметник, зазвичай, матимуть фінальну /t/, за винятком дієслів, представлених незмінними формами;

б) при утворенні часових форм спостерігаємо чергування /i:/~/e/ feed fed fed, lead led led, sleep slept slept, де /i:/ зустрічається в інфінітиві, а /e/ – в минулому часі та дієприкметнику.

З наведених прикладів можемо зробити висновок, що морфонологічні альтернації неавтоматичні і передають певну граматичну категорію: числа в іменниках та часу в дієсловах. Такі фонемні чергування можуть бути основними (у випадку внутрішньої флексії або додатковими, якщо є наступний афікс) способами передачі морфологічної інформації. Морфонологічні чергування – це парадигматичні відношення між фонемами, що здатні заміщувати одна одну в морфах однієї морфеми, при цьому мають посідати однакову позицію і виконувати формотворчу та словотворчу функції.

Морфонологічні правила мають винятки. Вони не можуть застосовуватися до всіх форм із подібними фонологічними і морфологічними властивостями і цим відрізняються від фонологічних, завдання яких полягає в дослідженні регулярних фонетичних реалізацій фонем. Так, утворення множини деяких іменників англійської мови з додаванням закінчення -es і зміною кінцевої приголосної фонеми /f/ на /v/ не завжди підлягає правилу: scarf – scarfs або scarves, wharf wharfs чи wharves. Дієслово stand закінчується на /d/, якій передує короткий голосний монофтонг, але минулий час і дієприкметник не змінюють фінальну /d/ на /t/ (stand stood stood).

Морфонологія повинна вивчати такі чергування фонем, які не зумовлені фонетичною позицією, а виникають у морфах однієї морфеми і виконують морфологічну роль у словозмінній та словотвірній парадигмах різних типів слів. Вона досліджує такі чергування, у яких морфеми набувають різного фонемного складу у своїх морфах. Саме в такому розумінні І. О. Бодуен де Куртене заклав основи цієї науки, коли писав про кореляцію і традиційну альтернацію [2].

Оскільки морфонологічна теорія тісно пов’язана з фонологією і морфологією, то перехід одиниць мови з одного рівня в інший варто описувати за допомогою правил. Морфонологічні правила сприяють точності й економії опису морфонологічних фактів. Вони дають змогу згрупувати морфологічно зумовлені чергування і визначити характер змінюваності компонентів морфів однієї морфеми внаслідок сполучення з іншими морфемами і/або їх позицію у слові, які неможливо описати без залучення морфології. У нашому дослідженні автоматичні фонемні чергування на зразок /s/~/z/ у таких словах, як beats beads не досліджуються, оскільки відносяться до фонологічних, а неавтоматичні альтернації, такі як /k/~/s/ в electric electricity, або /u/~/ i:/ у словах foot feet розглядаються як морфонологічні.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бархударов Л. С. Очерки по морфологии современного английского языка / Леонид Степанович Бархударов. – М.: Высшая школа, 1975. – С. 34–41.

2. Бодуэн де Куртенэ И. А. Опыт теории фонетических альтернаций / И. А. Бодуэн де Куртенэ // Избранные труды по общему языкознанию: в 2 т. – М.: АН СССР, 1963. – Т. 1. – С. 265–347.

3. Зиндер Л. Р. Фонема и ее место в системе языка и речевой деятельности / Л. Р. Зиндер, В. Б. Касевич // Вопросы языкознания. – М.: Наука, 1989. – № 6. – С. 29–38.

4. Золхоев В. И. Фонология и морфонология агглютинативных языков (особенности фукционирования системы фонем) / Валентин Игнатьевич Золхоев. – Новоcибирск: Наука, 1980. – 144 с.

5. Касевич В. Б. Морфонология / Вадим Борисович Касевич. – Л.: ЛГУ, 1986. – 161 с.

6. Кубрякова Е. С. Морфонология в описании языков / Е. С. Кубрякова, Ю. Г. Панкрац. – М.: Наука, 1983. – 119 с.

7. Макаев Э. А. О предмете и задачах морфонологии и ее месте среди других лингвистических дисциплин / Э. А. Макаев, Е. С. Кубрякова // Единицы разных уровней грамматического строя языка и их взаимодействие. – М.: Наука, 1967. – С. 3-35.

8. Макаев Э. А. О статусе морфонологии и единицах ее описания / Э. А. Макаев, Е. С. Кубрякова // Единицы разных уровней грамматического строя языка и их взаимодействие. – М.: Наука, 1969. – С. 87-119.

9. Реформатский А. А. Введение в языкознание / Александр Александрович Реформатский. – М.: Аспект Пресс, 2007. – 536 с.

10. Dressler U. W. Morphonology: the dynamic of derivation / Wolfgang U. Dressler. – USA: Karoma Publishers, 1985. – 439 p.

11. Swadesh M. The Phonemic Principle / Morris Swadesh // Language. Journal of the Linguistic Society of America. – 1934. – № 10. – V. 2. – P. 117–129.

12. Van Coetsem F. Morphophonology / F. van Coetsem, S. McCormick // Research Guide on Language Change / Ed. by E. C. Polomé. – Berlin, N. Y.: Mouton de Gruyter, 1990. – P. 325–346.


Лінгвістичні аспекти категоризації поняття сутності у німецькій мові

У статті розглянуто семантичні трансформації слова das Wesen, що у філософській термінолексиці німецької мови позначає поняття сутності. Проаналізовано значення цієї лексеми на передкатегоріальному етапі, досліджено її подальший семантичний розвиток, зокрема доведено, що філософська категоризація поняття das Wesen безпосередньо вплинула на формування сучасної структури лексеми das Wesen.

Ключові слова: філософська термінолексика, категоризація, поняття сутності, семантичні трансформації.

 

В статье рассматриваются семантические трансформации слова das Wesen, которое в философской терминолексике немецкого языка обозначает понятие сущности. Анализируется значение этой лексемы на предкатегориальном этапе, исследуется его дальнейшее семантическое развитие, в частности сделаны выводы о том, философская категоризация понятия das Wesen оказала непосредственное влияние на формирование современной структуры лексемы das Wesen.

Ключевые слова: философская терминолексика, категоризация, понятие сущности, семантические трансформации.

 

The article deals with the semantic transformations of the word das Wesen, which denotes the concept of essence in philosophical terminological vocabulary. It analyzes this lexeme on the pre-categorial level, it researches its further semantic development, particularly there are the conclusions that philosophical categorization of the notion das Wesen has influenced the formation of the lexeme’s das Wesen modern structure.

Key words: philosophical terminological vocabulary, categorization, concept of essence, semantic transformations.

 

Сьогодні все більшу увагу лінгвістів привертають так звані “Fachsprachen” або ж “Languages for special purposes”, а об’єктом вивчення стають як підмови тих чи інших наук і галузей промисловості в цілому, можливості їх систематизації та перекладу, так і окремі терміни цих підмов. Актуальність таких досліджень визначається, з одного боку, все вужчою спеціалізацією наук, з іншого – їх інтеграцією та все більшою популяризацією наукового знання, що призводить до активного проникнення наукової термінології в повсякденний мовленнєвий вжиток широких верств населення. Дослідженню професійних підмов присвячені роботи таких сучасних мовознавців, як В. Лейчик [9], О. Пчелінцева [10], Г.-Р. Флук [18], Т. Рьольке [22], Л. Гоффманн [17] та ін.

Особливий інтерес викликає, на наш погляд, підмова філософії, адже система філософських категорій і понять традиційно впливала і далі позначається на формуванні як загальнонаукового категоріального апарату, так і на процеси термінотворення окремих наук. Крім того, актуальність дослідження філософського понятійного апарату зумовлена широким інтересом до філософського знання в інтелектуальних колах та активним використання філософських понять у неспеціалізованому мовленні, не кажучи вже про необхідність опанування філософського мислення та, відповідно, мови філософії як елементу загального розвитку особистості. Дана стаття присвячена особливостям семантичного становлення німецької філософської лексики германського походження на прикладі лексеми das Wesen, що позначає поняття сутності. Теоретичною основою статті послужили праці О. Карпової [6], Т. Харитонової [13], В. Турчина [11], Й. Вайсгербера [3], К. Драгова [4] та ін.

Цікавий та змістовний аналіз загально-історичних тенденцій розвитку філософської підмови німецької мови подає професор Лотар Гоффманн у відповідному розділі фундаментальної праці “Fachsprachen = Languages for special purposes” [17, р. 1321–1334]. Учений вказує, між іншим, на таку проблему розгляду філософської мови як значний вплив на неї природничих наук, а також соціології, теоретичної економії, психології; підкреслює він і тісний зв’язок лексичного оформлення того чи іншого філософського твору з його синтаксичними особливостями та загальною літературною формою [17, р. 1321].

Проте дослідження власне філософської лексики наразі потребує подальшого аналізу. Зокрема, малорозробленими залишаються питання щодо шляхів категоризації тих чи інших філософських понять конкретних мов, а також семантичні процеси, що передують їм. Семантико-історичні дослідження філософської лексики дозволили б, по-перше, поглибити розуміння взаємозв’язків філософських понять, по-друге, з’ясувати способи формування філософської лексики, що, у свою чергу, сприяло б розробці одного з фундаментальних питань мовознавства – про зв’язок мови з мисленням.

Мовознавці різних країн неодноразово проявляли інтерес до специфіки абстрактної лексики та до семантичних закономірностей процесу переходу від конкретних понять до абстрактних, яким супроводжується все більше осмислення значень [2, с. 214]. Так, питання щодо зміни та абстрагування значень піднімав І. Бодуен де Куртене, С. Кацнельсон, І. Кобозєва, абстрактна лексика стала предметом досліджень таких сучасних мовознавців, як Л. Ахмерова, А. Вежбицька, О. Грищук, Н. Медведовська, І. Новицька та ін. Перехід слова від чуттєво-предметного до абстрактного значення цікавий тим, що він продовжує природний семантичний рух слова як такого, адже цей рух визначається насамперед узагальненням, зростанням ступеня інваріантності [7, с. 9–10], тобто саме тими процесами, які й призводять до виникнення абстрактних понять. Філософське ж поняття є свого роду точкою екстремуму цього руху, в якій він реалізується найвищою мірою, тому вивчення семантичних шляхів утворення філософських понять багато в чому було б здатне прояснити питання про співвідношення значення та поняття, а також питання про закономірності інтегративних процесів, що відбуваються в колективній свідомості мовців та призводять до якісного розвитку значень слів.

Особливу роль у становленні загального філософського категоріального апарату відіграє філософська лексика німецької мови, адже німецька філософія протягом кількох століть посідала центральне місце в розвитку світової філософської думки, а представники класичної німецької філософії – І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л. Фейербах – зробили значний внесок у розробку фактично всіх основних проблем філософії, підсумувавши напрацювання античності, французького механістичного матеріалізму та англійського суб’єктивного ідеалізму. Тому дослідження філософської підмови німецької мови заслуговує на пильну увагу як філософів, так і мовознавців.

У статті за мету було поставлено дослідити лінгвістичні особливості процесу категоризацій німецького слова das Wesen, що позначає поняття сутності, та вплив цього процесу на трансформації семантичного об’єму слова.

Поняття сутності з давніх часів є невід’ємним у філософії. Розподіл категорій сутності та явища характерний ще для мислителів античності. Вже для Арістотеля сутність була тісно пов’язаною з поняттям, оскільки відділити її від явища можливо не в спогляданні, а лише під час мислення [12, с. 168–170]. Пізніше філософи різних напрямів і течій теж звертались до поняття сутності. Неабияку роль у з’ясуванні цієї проблеми відіграли німецькі вчені: Й. Мікраеліус, Г. Лейбніц, Г. Білфінгер, Й. Готшед, Г. Рабенер, К. Крузіус, І. Кант, Й. Гердер, Ф. Шіллер, Й. Фіхте, Г. Гегель, Ф. Шеллінг, Л. Фейербах, К. Маркс та ін. Німецькі дослідники продовжили філософську традицію античності, про що свідчить історія самого слова das Wesen, що позначає поняття сутності в німецькій мові. Варто зазначити, що вживання поняття das Wesen різними німецькими мислителями нерідко призводило до дискусій між ними. Проте дослідження лінгвістичних аспектів цього слова здебільшого обмежуються стислими викладами його найближчої етимології у тематичних роботах соціологів та філософів (Л. Бомфім, О. Дж. Мост, П. Флоренський та ін.). Однак, на нашу думку, дослідження семантичного становлення поняття das Wesen дозволило б узагальнити можливі семантико-історичні схеми формування німецької філософської лексики.

Іменник das Wesen за походженням є субстантивованим інфінітивом від середньоверхньонімецького wesen [19]. Це слово відповідно походить від індоєвропейського кореня *hwes-, *aues-, що мало значення “sein, weilen, leben” (бути, знаходитися, жити) і “übernachten, schlafen” (ночувати, спати) [20; 21].

Спочатку слово wesen означало “перебування”, проте пізніше набуло значення “місце перебування, місце проживання”, що закріпилося в середньоверхньонімецький період [15, p. 511]. Аж до XVII ст. іменник wesen часто вживався на позначення житла, будівлі, дому, господарства, поселення, міста тощо. Згодом у писемній мові почали використовувати такі його значення, як “сільська ділянка”, “господарство” [15, p. 511]. Рідше в давньоверхньонімецький період das Wesen означало “існування, буття, життя”, проте в середньоверхньонімецький період вживається частіше і до XVIII ст. стає загальноприйнятим.

У XIV–XV ст. слово wesen, очевидно під впливом ужитку дієслова wesen з певними якісними означеннями, набуває значення “властивість, характер”, що в XVI ст. переходить у “стан” (наприклад, in [gutem] wesen halten – підтримувати в хорошому стані) [15, p. 511]. До XVII ст. згадана лексема часто використовується на позначення “статусу” або “соціального положення”. У пізньому середньоверхньонімецькому періоді слово означало “спосіб життя”, потім на основі цього – “дії, вчинки, поведінка”. Останнє значення було панівним у ранньому верхньонімецькому періоді. Пізніше das Wesen набуло іншої семантики – “характер, вдача людини”, що також використовувалось і для позначення національних особливостей (наприклад, deutsches wesen) [15, р. 512].

У XVI–XVIII ст. слово означало “суспільний порядок, суспільство, суспільні відносини” [15, p. 512]. Також wesen використовувалося на позначення абстрактних предметів чи явищ; звідси складні іменники Bauwesen, Flugwesen, Finanzwesen та ін.

Ще однією важливою семантичною складовою цього слова було значення “органічна субстанція тваринного чи рослинного походження”, що постало від “речовина, субстанція, матерія”. Це значення розвинулось наприкінці середньоверхньонімецького періоду і зумовило одне із тих значень слова das Wesen, які збереглись до сьогодні – “жива істота”. Семантична структура слова різко змінюється у XVIII ст. Основними стають різноманітні варіації двох значень: “суть, природа речі” і “поведінка, характер людини”, перше з яких набуває характеру семантичного ядра das Wesen [15, p. 512], яке стало основою філософського поняття суті.

Значення “суть, сутність, єство” фіксується у XIV ст. і має теологічне походження. Спочатку воно використовувалося лише на позначення Бога. У середньовіччі вважалось, що тільки у Бога сутність збігається з буттям, тобто є абсолютною. Варто звернути увагу на те, що значення “сутність” слово das Wesen набуло, як вказують брати Грімм, калькуванням способу творення німецьких слів з латини і грецької мови (essentia й ουσια відповідно), тобто шляхом субстантивації дієслова [15, p. 511]. І хоча спочатку вживався не субстантивований інфінітив, а інші типи віддієслівних утворень – uuesinî, uuesantî, eouuesanti, uuist – проте в так званій “містичній літературі” середньоверхньонімецького періоду для цього значення вже було введене слово wesen, яке збереглося в теологічній літературі пізнього середньоверхньонімецького і раннього нововерхньонімецького періодів. Wesen набуває одночасно й інших значень, наприклад, латинських “substantia”, “essentia”, тобто “субстанційність”, “речовина, матеріальна субстанція, матерія” [15, p. 511]. До кінця XVII століття значення “сутність” залишається для слова das Wesen досить рідкісним.

У XVIII ст. Крістіан Вольф популяризував поняття “суть” у сформульованій ним самим формі: “те, в чому знаходиться причина всього іншого, що притаманно речі, називається суттю. Отже, хто пізнає суть речі, той може вказати причину всього, що їй притаманне” [16]. Після цього значення “сутність” набуває поширення.

Так був знайдений вдалий німецький відповідник для позначення поняття сутності, причому це було не запозичення з латини “Essenz”, яке і досі зберігає крім свого прямого значення “есенція”, “екстракт” значення “сутність” [14], а було слово германського походження. І важливо те, що воно досить швидко поширилось серед мислителів Німеччини. Так, уже І. Кант, пояснюючи різницю між природою та суттю речі, вживає слова Natur і Wesen (за І. Кантом, ця різниця полягала в тому, що природа речі – це внутрішній принцип її буття, у той час як сутність речі – внутрішній принцип можливості цієї речі) [15, 567].

Використання слова das Wesen у філософських творах призвело до того, що основним його значенням стало саме “сутність”. Пізніше ми знаходимо це значення у працях із природничих та гуманітарних наук, у поезії і літературознавстві, художній літературі тощо. Активне вживання слова das Wesen зі значенням “сутність” триває і в XIX і XX ст.: вчені, поети і письменники (серед яких Е. Гофман, Й. Гете, О. Гумбольдт, Е. Мюзам) у своїх працях не лише вдаються до цієї семантики слова, але й часто супроводжують його вживання пошуком дефініції сутності та способів її пізнання, використовуючи власні міркування над цією проблемою.

Починають з’являтися численні мовні звороти зі словом das Wesen у значенні “substantia, essentia” – es gehöret zum wesen der sache (щось належить до сутності речі), dem wesen nach (по суті), das wahre, eigentliche und namentlich das innere wesen einer sache (дієва, справжня і власне внутрішня сутність речі), das wesen der dinge (суть речей), dem wesen einer sache widerstreiten (суперечити сутності речі) тощо [15, p. 570].

Не викликає сумнівів той факт, що саме протягом XVIII ст. слово das Wesen, яке раніше налічувало цілий спектр значень (“житло”, “господарство”, “існування”, “суспільний лад”, “соціальний статус”, “характер”, “вдача”, “поведінка”), набуло свого семантичного ядра, основою якого стало значення “сутність”. Очевидно, вирішальним фактором у цьому семантичному процесі було поширення вживання слова das Wesen у значенні, запозиченому з філософського мікроконтексту. Порівняймо описану структуру значень цього слова зі спектром значень, наданих словником сучасної німецької мови Берлін-Бранденбурзької академії наук (далі – DWDS) [14]. DWDS подає такі значення:

1. Вирішальне, основне, корінне:

1.1. Cукупність вирішальних внутрішніх властивостей речі, що становлять особливість її виду: das Wesen einer Sache erkennen, etwas liegt im Wesen einer Sache.

1.2. У філософії: категорія в численних напрямах. У діалектичному матеріалізмі: сукупність внутрішніх, загальних, незмінних визначень речей і процесів, які є характерними для них: das Wesen eines Dinges tritt in der Erscheinung zutage; Wesen und Erscheinung bilden eine dialektische Einheit von Gegensätzen.

2. Сукупність індивідуальних духовних особливостей людини – норов, характер: er verstand das Wesen seines Freundes, er ist im Grunde seines Wesens schüchtern.

3. Застаріле: шум, гам, вчинки, поведінка: die Kinder trieben im Garten ihr Wesen, das laute, heitere, tolle Wesen auf dem Rummelplatz störte sie.

4. Живий організм, жива істота: der Mensch ist ein gesellschaftliches, soziales, geselliges Wesen.

Отже, у словнику представлені лише чотири значення слова, причому значення “сутність” хоч і сформувалося найпізніше, подається першим і поділяється на філософський та побутовий узус – яскрава ознака того, що значення вийшло за рамки сфери філософії. Решта значень збереглися з ранішого часу. Третє значення досить рідкісне, друге і четверте у теперішній час активно вживаються, у тому числі у філософських працях. Незважаючи на це, частота вживання слова das Wesen зі значенням “сутність” значно вища, про що свідчить схема підрахованих у корпусі DWDS колокацій згаданої лексеми. Розглянемо її (рис. 1):

Б3185, Рис. 1 - Колокації слова das Wesen у корпусі DWDS

Рис. 1 - Колокації слова das Wesen у корпусі DWDS

Найчастіше слово das Wesen сполучується зі словами “внутрішній” (inner), “цілий” (ganz), “річ” (Ding), “людський” (menschlich), “людина” (Mensch) [14]. Простежимо це у виразах: das innere wesen einer sache, das wesen der dinge, про які йшлося вище, а також у висловах, що зустрічаються у численних творах німецьких філософів: das innere Wesen (Й. Фіхте), das Wesen des Menschen, das menschliche Wesen, ganzes Wesen (Л. Фейєрбах), das Wesen des Menschen, das innere Wesen des Menschen (К. Маркс), das innere Wesen der Welt, das ganze Wesen (А. Шопенгауер) та ін. Очевидно, що така сполучуваність стосується передусім значення “сутність”.

Отже, у процесі категоризації поняття das Wesen, слово, що його позначає, суттєво змінило свою семантичну структуру. Поступово втратили актуальність і відійшли в минуле численні його значення, наприклад, “селянське господарство”, “існування, життя”, “статус”, “суспільний порядок” й ін. Варто зазначити, що слово втратило також і ті допоміжні значення, яких воно набуло на початку процесу категоризації під час запозичення значення “сутність” від латинського “essentia”. Фактично, категоризація поняття das Wesen відбувалась через процес семантичної конкретизації, що характеризується різким звуженням об’єму значень слова та паралельним посиленням основного значення. Можна говорити про те, що саме під впливом перетворення слова das Wesen у філософське поняття відбувалось формування його стійкого семантичного ядра, бо до XVIII ст., коли і починається активна категоризація, семантична структура слова була нечіткою і мінливою.

Для кращого розуміння специфіки процесу семантичної конкретизації, якої зазнають лексеми на шляху перетворення в поняття, слід звернути увагу на деякі семантичні особливості філософського поняття та, відповідно, філософської категоризації. Традиційно філософські поняття прийнято зараховувати до абстрактної лексики, високий рівень абстрактності якої характеризується практично порожнім денотативним шаром значення [8, с. 85]. Проте опис семантичної структури філософського поняття не вичерпується відповідним описом абстрактної лексики: в своїй суті філософське поняття є відображенням розвитку людського пізнання, і від іншої абстрактної лексики його відрізняє “суттєвість та фундаментальність як результат відображення ними суттєвих сторін дійсності, всезагальність (універсальність) об’єму, максимальна узагальненість змісту, первинність у рамках певної системи (підсистеми) філософських понять, несинонімічність, співвідносність” [1, с. 10]. Як підкреслює Я. Ф. Аскін, всезагальність філософських понять не можна розуміти лише в екстенсивному плані [1, с. 11], природа цієї всезагальності лежить не стільки в спільності для всього, скільки в причетності до всього і випливає із філософського принципу руху як зв’язку всього зі всім, перетворення всього у все.

Виходячи з цього, зрозуміло, що процес філософської категоризації, який може протікати кількома семантичними шляхами (наприклад, усіченням, генералізацією, конкретизацією, диверсифікацією), у будь-якому разі буде проходити стадії максимальної універсалізації значення та нескінченного збільшення його предметно-логічних зв’язків. Схематично розвиток семантичної структури лексеми в процесі філософської категоризації можна зобразити так (рис. 2):

Б3185, Рис. 2 - Еволюція семантичної структури в процесі філософської категоризації

Рис. 2 - Еволюція семантичної структури в процесі філософської категоризації

Пояснимо схему: t1 позначає часову точку, в якій лексема ще не почала рух до філософського поняття, t2 – часову точку, коли лексема вже набула стійкого вживання як філософське поняття. Для першого часового моменту характерне чуттєво-предметне значення слова, порівняно невисока предметно-логічна сполучуваність та, відповідно, невелика кількість предметно-логічних зв’язків. У моменті t2 лексема має вже значно вищий ступінь значущості та значно більшу кількість предметно-логічних зв’язків. Звичайно, варто зауважити, що окреслений цими тенденціями семантичний рух філософського поняття не завершується ніколи, адже філософське поняття продовжує розвиватись та уточнюватись разом з поступом людського пізнання, і тому слід говорити не про кінцевий результат у формуванні поняття, а лише про ту чи іншу його стадію.

Коли ми розглядаємо семантичну конкретизацію філософських понять, йдеться не про звичайне для лінгвістики звуження значення – не про семантичне перетворення родового поняття у видове або перехід абстрактного значення лексеми до чуттєво-предметного. Під конкретизацією ми маємо на увазі процес становлення “єдності багатоманітного” [5, с. 19], тобто рух абстрактного значення лексеми до універсального, максимально всезагального значення. Така конкретизація цілком може супроводжуватись не лише семантичним усіченням, а й семантичним розширенням, як це і мало місце у випадку з лексемою das Wesen: з одного боку, вона втратила цілий ряд значень, з іншого, основне значення, виділене в слові філософською думкою, зазнало інтенсифікації та зростання ступеня семантичної значущості. Тобто, хоча слово і звузило спектр своїх значень, одночасно розширило свій смисловий об’єм за рахунок доведення одного із первісних значень (у даному випадку, значення “суть, сутність, єство”) до рівня всезагальності. Процес семантичної конкретизації філософського поняття, що супроводжується усіченням значень, може бути представлений такою моделлю (рис. 3):

Б3185, Рис. 3 - Семантична конкретизація філософського поняття з відсіюванням значень та кристалізацією основного універсального значення

Рис. 3 - Семантична конкретизація філософського поняття з відсіюванням значень та кристалізацією основного універсального значення

Дана модель характерна не лише для лексеми das Wesen, а й для інших слів німецької мови германського походження, які на початку становлення як філософське поняття нараховували цілий ряд розрізнених значень та зазнали елімінації цих значень на шляху філософської категоризації. Це, наприклад, такі слова, як der Geist, що позначає поняття духу, der Wille, що позначає поняття волі, die Erscheinung (явище), der Begriff (поняття) та ін.

Етимологічні й історико-семантичні дослідження філософських понять відкривають перспективну сферу для наукового пошуку на межі філософії та лінгвістики, що допоможе не лише зрозуміти шляхи формування семантичних ядер досліджуваних слів, але й зробити висновки щодо можливих семантичних моделей категоризації, доповнити знання про смисловий об’єм філософських понять. Зокрема, предметом подальших досліджень могло б стати відношення лексичного значення слова та поняття, а також характер взаємозв’язків між значеннями слова, що пройшло процес філософської категоризації. Також детального вивчення заслуговує, на нашу думку, вплив процесу категоризації та семантичну структуру слова в діахронічному аспекті та аналіз логіко-семантичних зв’язків між окремими поняттями тієї чи іншої філософської системи та підмови.

Література

1. Аскин Я. Ф. О характере философских категорий / Я. Ф. Аскин // Категории философии и развитие научного познания. – Саратов, 1983. – 158 с.

2. Бодуен де Куртене И. А. Избранные труды по общему языкознанию / Иван Александрович Бодуен де Куртене. – Т. І. – М.: Изд-во Акад. наук СССР, 1963. – 383 с.

3. Вайсгербер Й. Л. Язык и философия / Й. Л. Вайсгербер // Вопросы языкознания. – 1993. – № 2. – С. 114–125.

4. Драгов К. Философский язык как элемент культуры / К. Драгов // Вопросы общественных наук. – 1991. – Вып. 86. – С. 24–30.

5. Ильенков Э. В. Диалектика абстрактного и конкретного в научно-теоретическом мышлении / Эвальд Васильевич Ильенков. – М.: “Российская политическая энциклопедия”, 1997. – 464 с.

6. Карпова Е. М. Лингвокультурные детерминанты лексики немецкой философии: дисс.... канд. филол. наук: спец. 10.02.19 “Теория языка” / Елена Михайловна Карпова. – Ростов-на-Дону, 2003.– 143 с.

7. Кацнельсон С.Д. Содержание слова, значение и обозначение / Соломон Давидович Кацнельсон. – М.: Едиториал УРСС, 2011. – 112 с.

8. Кобозева И. М. Лингвистическая семантика / Ирина Михайловна Кобозева. – М.: Эдиториал УРСС, 2000. – 352 с.

9. Лейчик В. М. Терминоведение: Предмет, методы, структура / Владимир Моисеевич Лейчик. – М.: КомКнига, 2006. – 256 с.

10. Пчелінцева О. Е. Лексичні основи міжнародної термінології / Олена Едуардівна Пчелінцева. –Черкаси: ЧДТУ, 2003. – 104 с.

11. Турчин В. В. Лінгвопрагматичні аспекти німецького філософського терміна: автореф. дис. … канд. філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / В. В. Турчин. – К., 2001. – 20 с.

12. Философская энциклопедия / Под ред. Ф. В. Константинова. – М.: Советская энциклопедия, 1970. – Т. 5. – 740 с.

13. Харитонова Т. А. Джерела філософської термінології / Тетяна Євгенівна Харитонова. – К.: Наукова думка, 1992. – 111 с.

14. Das Digitale Wörterbuch der deutschen Sprache des 20. Jh. // Berlin-Brandenburgische Akademie der Wissenschaften: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dwds.de.

15. Deutsches Wörterbuch von Jacob Grimm und Wilhelm Grimm / J. Grimm, W. Grimm. – Leipzig: S. Hirzel, 1854–1960. – B. 29. – Sр. 510–581.

16. Eisler R. Wörterbuch der philosophischen Begriffe / R. Eisler. – Berlin: E. Mittler und Sohn, 1927–1930: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.textlog.de/eisler_woerterbuch.html.

17. Fachsprachen=Languages for special purposes: Ein internationales Handbuch zur Fachsprachenforschung und Terminoligiewissenschaft / L. Hoffmann. – Berlin, N. Y.: Walter de Gruyter, 1998. – XLIII. – 1369 s.

18. Fluck H-R. Fachsprachen: Einführung und Bibliographie / Hans-Rudiger Fluck. – Tübingen; Basel: A. Francke, 1996. – 361 s.

19. Kluge F. Etymologisches Wörterbuch der deutschen Sprache / Friedrich Kluge. – Berlin, N. Y.: Walter de Gruyter, 1989. – 822 s.

20. Köbler G. Indogermanisches Wörterbuch / Gerharg Köbler. – Göttingen, 2000. – 835 s.

21. Köbler G. Wörterbuch des althochdeutschen Sprachschatzes / Gerhard Köbler: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.koeblergerhard.de/ahdwbhin.html.

22. Roelcke T. Fachsprachen / Thorsten Roelcke. – Berlin: Verlag Peter Rump, 1999. – 250 s.


Фонетико-орфографічна варіантність у новолатинському поетичному тексті (на матеріалі історичної поеми Симона Пекаліда “De bello Ostrogiano”)

У статті проаналізовано особливості функціонування фонетико-орфографічних варіантів у мові новолатинської поезії; визначено основні чинники, які вплинули на функціонування фонетико-орфографічних варіантів у новолатинському поетичному тексті, зокрема метричні вимоги та непослідовність орфографічної норми у класичній латині і розбіжність фіксації такої норми у сучасних для автора поеми словниках та компендіях.

Ключові слова: фонетико-орфографічний варіант, новолатинський поетичний текст, латинська мова.

 

В статье исследуются особенности функционирования фонетико-орфографических вариантов в языке новолатинской поэзии; определяются основные факторы, которые повлияли на функционирование фонетико-орфографических вариантов в новолатинском поэтическом тексте, в частности, требования метрики, непоследовательность орфографической нормы в классической латыни и расхождения в фиксации такой нормы в современных автору поэмы словарях и компендиумах.

Ключевые слова: фонетико-орфографический вариант, новолатинский поэтический текст, латинский язык.

 

This article investigates the peculiarities of functioning the phonetic and orthographic variants in language of New Latin poetry. It determines the main factors, that influenced the functioning of phonetic and orthographic variants in the New Latin poetical text, especially the metric requirements and inconsistent of orthographic rules in classical Latin and fixation divergence of such rule in modern dictionaries and compendiums.

Keywords: phonetic and orthographic variant, New Latin poem, Latin.

 

Актуальність дослідження явища фонетико-орфографічної варіантності у новолатинському поетичному тексті мотивується необхідністю відтворення цілісної картини функціонування латинської літературної мови у пізньосередньовічний та ранньомодерний період. Зважаючи на специфіку поетичного тексту як особливої форми комунікації зі своїми мовними законами та нормами, дослідження особливостей новолатинського поетичного тексту має наукову цінність не лише у теоретичному, а й практичному аспектах, оскільки мова новолатинської поезії не описана у традиційних граматиках з латинської мови і становить труднощі при перекладі.

Дослідження фонетико-орфографічних особливостей пізньосередньовічної та ранньомодерної латини видається актуальним і порівняно з твердженнями відомих дослідників середньовічної латини, які наголошують на тому, що вимова й орфографія тогочасної латини досить сильно відрізнялася залежно від регіону і часу, і вказують на важливість і необхідність дослідження латиномовної писемної культури з погляду мовного складу і особливостей графіки [17; 18; 22–26].

Метою статті є виявлення особливостей вживання фонетико-орфографічних варіантів у новолатинському поетичному тексті на матеріалі латиномовної поеми Симона Пекаліда “De bello Ostrogiano” (Краків, 1600) [29].

Завдання:

– визначити зовнішні та внутрішні чинники, які вплинули на появу відповідних особливостей, оскільки структура латинської мови у вказаний період зазнавала поступових змін на всіх рівнях і, зокрема, на фонетико-орфографічному.

Латинська мова класичного періоду характеризувалась значною варіантністю фонетико-орфографічної структури, частина якої була залишком колишньої мовної системи, а решта – виникла внаслідок інноваційних процесів. Класичний латинський правопис був передусім фонетичним, тобто відтворював реальну вимову звуків слова. Фіксуються лише спорадичні випадки, коли правопис відображав вплив граматичних теорій [6, с. 28]. Зауважимо, що орфографія навіть у класичній латинській мові не була усталеною і стабільною системою і античні граматики часто не доходили згоди в поясненні певних фонетичних явищ і правил орфографії. У свою чергу, пізньосередньовічна і ранньомодерна латинська мова, з огляду на ті функції, які вона виконувала в поетичній сфері, також характеризувалася високою варіантністю.

Деякі фонетичні явища, що, як правило, відбулися ще в класичний чи пізній період розвитку латинської мови, призвели до появи паралельних форм, так званих, varia lectio – орфографічних варіантів або різночитань. Існування таких паралельних форм пояснюється насамперед неунормованістю орфографічної системи та непослідовністю їх подачі у словниках.

Латинська мова кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. як в Україні, так і в усій Європі була мовою “вченою, яка не жила своїм власним природнім життям, і тому не повинна була мати свого фонетичного розвитку” [22, р. 6]. Саме тому один із найвідоміших шведських неолатиністів Магнус Хаммарстром вказує на те, що всі фонетичні явища, які в ній можна простежити, потрібно пояснювати, виходячи безпосередньо з її написання [22, р. 6].

В епоху середньовіччя з появою друкарства комунікативна ситуація поступово змінюється, сприйняття літературного твору на той час вже відбувається переважно візуально через читання, а не на слух. Тому графічне кодування й оформлення літературного твору постає як досить важливий момент, незважаючи на те, що графічне (письмове) оформлення мови досить часто недооцінюється, оскільки лінгвісти, як правило, схильні розглядати письмо лише як суто зовнішню фіксацію звукової форми.

Уже протягом перших десятиріч існування в Україні друкарства та вживання в друці церковнослов’янської, “простої руської”, латинської й польської мов вплинуло на поширення нормалізованих варіантів кожної з них. Зрозуміло, що значне тиражування латиномовної друкованої книжки полегшувало дотримання уніфікованих засад орфографії [4, с. 134], і, зберігши багатомовність, успадковану від рукописної, друкована книжка стала чинником стандартизації латинської писемної мови. На думку Я. Ісаєвича, “незважаючи на розпорошеність книгописання і відсутність великих скрипторіїв, більшості книгописців вдавалося дотримуватися прийнятих у певний період і в певному середовищі мовних норм, насамперед, правописних. Значною мірою це пояснюється шанобливим ставленням до релігійних текстів, сакралізацією не лише їх змісту, але й мовного оформлення” [4, с. 379].

При дослідженні фонетико-орфографічних особливостей тогочасної латини слід брати також до уваги середньовічні орфографічні трактати (Ісидор, Альбінус, Ян де Більбіс, Парісіус тощо). Однак, практика написання значно відхилялася від постульованих ними норм: написання було фонетичним і непослідовним, втратилося почуття мовного покарання, панував лібералізм та індивідуалізм [21, р. 73]. Це було спричинене тим, що тогочасна школа подавала орфографію як традицію, написання слугувало лише, щоб утримати слово на папері і не мало на меті фонетичну вимову.

Про існування великої кількості орфографічних варіантів свідчать і численні збірки лексичних форм, які укладалися ще в епоху античності. Такі лінгвістичні праці, які призначались як довідник для читання і використання, містили перелік лексичних форм, що мали відхилення від загальних норм (аномальні, рідкісні, архаїчні, авторські форми), але були прийняті в літературній мові. Серед таких збірок можна назвати “De dubiis sermonis” Плінія Старшого, розділ “De dubiis perfectis” з трактату “De inaequalitate consuetudinis” Валерія Проба, “De dubiis generibus” Флавія Капра, розділ “De indiscretis generibus” з трактату “De compediosa doctrina” Нонія Марцелла [7, с. 137] тощо.

Латина пізнього середньовіччя і раннього Нового часу не була сталою єдністю, вона засвоювалася через вивчення пізньолатинської граматики і шляхом наслідування класичних авторів. Унаслідок відсутності мовної спільноти не існувало безперервності сприйняття й уявлення, в якій органічно розвивається мова, але існувала мовна традиція [1, с. 126]; вирішальним ставав високий ступінь індивідуального засвоєння, який полягав у свідомому наслідуванні зразкових античних авторів і базувався на таланті автора і суспільних обставинах. Дослідження тогочасної мовно-культурної ситуації дає можливість уявити тогочасну латину як віртуальну цілісність, своєрідну “Res publica Litteraria” [20, c. 11], що об’єднувала зростаюче число “крихітних мовних острівців” [1, с. 136]. З одного боку, пізньосередньовічна латина була логічним продовженням класичної, яка внаслідок специфіки її рецепції не складала оформленої цілісності, з іншого, – у процесі тісних міжмовних контактів латина не могла уникнути модифікацій, зумовлених засвоєнням низки фонетичних, граматичних і лексичних змін.

Для пізньосередньовічної та ранньомодерної латини, яка мала гнучку мовну систему з усталеною, збереженою від класичної латини, граматичною основою, був характерним фонетико-орфографічний еклектизм, зумовлений наявністю великої кількості варіантів різночасового походження. Внаслідок того, що в латинській мові орфографічне вираження слова не завжди збігалося з фонетичним, і мова римської поезії, використовуючи орфографічні варіанти, часто зберігала варіанти розмовної мови, у мові новолатинської поеми також фіксується значна кількість фонетико-орфографічних варіантів, які виникли в латинській мові класичного періоду в результаті різних фонетичних процесів і, які здебільшого вживаються в одній і тій же функції.

Серед фонетичних особливостей тексту новолатинської поеми найчастіше фіксується синкопа. Синкопа, що в латинській мові існувала як нерегулярне явище лише в серединному або кінцевому складі, як правило, була характерною для народної мови, а в літературній мові її намагались уникати. Незважаючи на свій народнорозмовний характер, синкопа ще в античні часи була одним із найзручніших інструментів подолання метричних складнощів у латинському віршуванні. Як правило, синкопа пов’язана з ритмікою вірша; на користь цього факту свідчить зафіксоване у тексті поеми паралельне вживання синкопованих і не синкопованих форм одних і тих самих словоформ. Наприклад: propugnaclum і propugnaculum; periclum і periculum; seclum і seculum; compostus i compositus тощо.

Явище синкопи у перерахованих прикладах певною мірою можна вважати своєрідним поверненням до status quo, оскільки нормативні для класичної латини форми з несинкопованими голосними були утворені внаслідок анаптикси і фіксувалися ще в ранній латині [15, с. 78]. Анаптикса у латинській мові була найбільш характерною для групи “зімкнений+сонант”, зокрема -cl- (суфікс -clo- < *-tlo-), яка розвивалась у -cul- [9, с. 112], наприклад: saeclum > saeculum, periclum > periculum. Такі форми, які часто функціонували у вигляді дублетів, зафіксовано у творах Плавта, Вергілія, Лукреція тощо. Таким чином, внаслідок неможливості точного датування явища синкопи та непослідовності трактування коротких і розгорнутих словоформ (зафіксованих у творах римської літератури класичного періоду), досить важко встановити, що було причиною дублета, синкопа чи анаптикса.

Для мови новолатинської поезії, як і для мови класичної латинської епіки, є характерним використання так званих стягнених форм, які виникли внаслідок контракції двох однакових голосних в один довгий з метою уникнення гіату. Поява голосних, які зазнавали контракції, у більшості випадків була зумовлена випадінням приголосного в інтервокальній позиції, наприклад: prensabat = prehensabat; deprеnsat = deprehensat; nil i nihil. Інші випадки контракції були зумовлені виникненням гіату на стику морфем, наприклад, контракція була характерна для іменників та прикметників другої відміни з основою на -іо (номінатив -ius, -ium) у формі генетива однини із закінченням , наприклад: di і dii; ingeni = ingen; oti = otii. Графічне відображення -іі було введено пізніше під впливом аналогії. Така можливість використання звичайних і стягнених форм спостерігається в мові класичної латинської поезії, як правило, в різних метричних позиціях.

У тексті новолатинської поеми фіксуються й орфографічні варіанти з протилежним до контракції явищем, – епентезою, появою епентетичного -v- між однаковими голосними для уникнення синерези або контракції, наприклад: subivit i subiit. Поява -v- у перфектних формах дієслів складених з eo була характерною ще для класичної латини [15, с. 226] і пояснюється дією аналогії до дієслів IV дієвідміни, для яких був притаманний перфект на -ivi-.

У тексті аналізованої поеми спорадично фіксуються паралельні форми з регресивною асиміляцією за місцем творення, серед яких можна виділити такі типи: а) асиміляція носового перед іншим носовим mn > nn, яка була характерна в основному для народної латини [15, с. 102], наприклад: solemnia > solennia; б) асиміляція носового перед задньоязиковим: mqv > nqv: quemquam > quenquam; numquam > nunquam; quacumque > quacunque. Орфографічна традиція класичної латини непослідовно передавала наслідки асиміляції mqv > nqv, зокрема в багатьох формах літера m була пізніше поновлена [10, с. 143]; в) асиміляція носового перед зубним: mt > nt: temptare > tentare. Тут також фіксується характерна для класичної латини епентеза -p- у групі приголосних -mt-, “завдяки якій зберігалась певна морфологічна прозорість словоформи, яка у протилежному випадку була б затемнена фонетичними змінами” [15, с. 104]; г) асиміляція задньоязикового до зубного проривного: ct > (tt) > t, яка була характерною в основному для народної та пізньої латини [10, с. 141]: auctorem > aut(h)orem; arctatis > artatis; д) асиміляція зубного проривного до наступного задньоязикового: dqv > (tqv > qvqv ) > cqv: quidquid > quicquid.

Для тексту новолатинської поеми характерне вживання нормативних і редукованих форм службових частин мови. Редуковані форми утворились унаслідок фонетичного явища апокопи, якою традиційно називають редукцію голосного у кінцевому складі [10, с. 50]. Певна кількість таких редукованих форм, які використовуються як дублети до розгорнутих, фіксується і в мові новолатинської поеми. Наприклад: seu i sive, veluti i velut. Серед дублетних пар, виявлених у мові поеми, які виникли внаслідок апокопи, відзначимо форми з наступною втратою лабіалізації qu [qv] > q(c) [k], наприклад: neque і nec, atque і ac та наступним спрощенням групи приголосних, наприклад: sat i satis. Принагідно відзначимо, що використання в поемі форм з апокопою, як правило, зумовлене уникненням гіперметру.

Деякі орфографічні варіанти, зафіксовані у тексті новолатинської поеми, виникли внаслідок непослідовної фіксації орфографічною нормою класичної латини таких фонетичних явищ, як втрата лабіалізації глухим велярним зімкненим qu [qv] у позиції перед u, наприклад: sequutus = secutus, та рекомпозиція – відновлення початкового вокалізму у пізній латині, наприклад: octuaginta < octoginta, penuaria < penaria. Вихідною формою для класичного octaginta була форма *octuaginta [16, с. 137]. Крім форми octuaginta у пізній латині фіксується octaginta, що може свідчити про відновлення серединного ā, яке за аналогією до quadraginta поширилось і на інші назви десятків [8, с. 156].

Слабка позиційна диференціація у вимові голосних u та i перед губними приголосними в архаїчній латині [6, с. 37] зумовила розвиток проміжного [14, с. 201] звука (між u та і), який графічно позначався або як u, або як і, наприклад: monumentum i monimentum. Використання таких дублетів, традиційне для латинської епіки, простежується і в тексті новолатинської поеми, наприклад: monimenta i monumenta. Поява орфографічних варіантів іnclyta і inclitus, хоч і свідчить про слабку позиційну диференціацію у вимові голосних u та i, була спричинена непослідовністю у передачі грецького звука, який позначався літерою υ (κλυτός) [6, с. 100].

Серед орфографічних варіантів, зафіксованих в аналізованому тексті, виявлено дві групи, стилістично зумовлені поетичним мовленням, – 1) архаїзми і так звані 2) авторські слововживання, характерні для мови творів римських поетів-класиків.

Адекватне дослідження поетичної мови неможливе поза загальною теорією поетичної мови і тими фактами, якими оперує віршування [5, с. 7]. До епохи національного розвитку літератур поетична мова усвідомлювалась як особливий різновид мови, відокремлений від інших видів мовленнєвої діяльності, який має свої специфічні якості й ознаки на всіх рівнях структури мови – ритміко-фонетичному, лексико-фразеологічному, граматичному і синтаксичному [2, с. 162]. Для поетичного тексту будь-якою мовою характерне використання усіх наявних лінгвістичних ресурсів – від архаїчних до сучасних.

Авторами новолатинських творів постулювалося правило легітимності використання фонетико-орфографічних варіантів не класичного періоду, якщо вони використовувались у творах так званих auctores probati [19, p. 63]. Classicus на той час означало не належність до класичного періоду, а швидше на наявність певних мовних явищ у auctores probati.

Традиція епічного жанру та стилістична диференціація різних варіантів вимови, започаткована ще Квінтом Еннієм [3, с. 8, 17], передбачала наявність в епічному тексті певної кількості архаїчних форм, яку можна поєднати з традицією епічного жанру, оскільки архаїзми є важливим компонентом лексики високого стилю взагалі. Звісно, що в епічній поезії застарілі слова зустрічаються частіше, певна частина архаїзмів зберігається надовго у високому стилі, а самі слова стають “поетичними” і фіксуються практично в усіх класичних латиномовних поетів. Належна до пасивного словникового запасу мови архаїчна лексика здебільшого є стилістично маркованою, тому вона нерідко переходить у розряд традиційно-поетичної.

Стилістична специфіка архаїзмів полягає і в тому, що вони передбачають особливий код (спільний для автора і читача), який характеризується усвідомленням минулих етапів розвитку мови. Коли в контекст вводяться форми, характерні для більш раннього етапу розвитку мови, вони створюють контраст, який привертає увагу читача [11, с. 73]. Тому функціонування архаїчних форм у тексті новолатинської поеми має подвійний характер: як мовна одиниця архаїзми займають своє особливе місце в межах синхронії, але як стилістична одиниця вони декодуються згідно з другою, більш ранньою системою літературної мови.

Архаїчні форми, які досить часто фіксуються у латинських поетичних джерелах класичного періоду і які є традиційними маркерами латинського поетичного мовлення, поряд з нормативними формами, використовуються і в мові новолатинської поеми. Наприклад: duella i bella, яке виникло в результаті випадіння û у початковій групі із наступним переносом лабіальності на попередній приголосний (dû>b); caussa і causa (результат спрощення гемінат); Mavors i Mars (наслідок випадіння інтервокального -v- і наступної контракції голосних), ast i at (спрощення у кінцевих групах приголосних).

У тексті аналізованого джерела фіксуються й авторські слововживання, зафіксовані у лексикографічних джерелах як авторські графічні варіанти, які римські поети-класики могли використовувати, керуючись принципом так званої licentia poetarum (поетична вільність). Наприклад: forsitan (fors sit an), яке фіксується у Вергілія і Горація [27] і forsan (fors an); montuosus, яке фіксується у Вергілія і montosi; Sauromatas (у Овідія) і Sarmatae; ahenos (aenus) (у Вергілія, Горація, Овідія) і aheneus (aeneus). Появу варіантів могла викликати і непослідовність графічного оформлення адаптованих латинською мовою запозичень, наприклад: Lybissam (Libyssam) і Libycam, Threicias (Threcias) і Thracias, sarraca і serraca, Rhodopeio і Rhodopio.

Під час аналізу латиномовних поетичних творів вчені давно звернули увагу на наявність великої кількості орфографічних дублетів, різнодіалектних і різночасових, існування яких пояснювалося метричними причинами. Твердження про метричну складову як основну причину вживання великої кількості орфографічних дублетів знаходимо у дослідженнях [12–14] з історії гекзаметра і формального стилю поем. У мові поетичного жанру пріоритет найчастіше належить формальним характеристикам словоформи, її зручності для даного поетичного розміру [13, с. 285].

Звісно, що не лише метричні причини примушували поета використовувати великий спектр різночасових варіантів. Ймовірно, що в мові латинської поезії такі варіанти, спочатку введені поетами з суто метричних міркувань, пізніше ставали не лише метрично- а й стилістично маркованими. Тому використання орфографічних варіантів в аналізованому творі можна пояснити трьома чинниками:

а) метричними вимогами, насамперед потребою метричного збільшення / зменшення кількості складів або потребою у просодично довгому чи короткому голосному;

б) вимогами поетичного мовлення (архаїзми, поетизми);

в) непослідовністю орфографічної норми у класичній латині та розбіжністю фіксації такої норми у середньовічних словниках та компендіях.

Для аргументації останнього твердження наведемо приклади орфографічних варіантів, поданих в одному з поширених на той час словників, зокрема у словнику “Dictionarium copiosissimum” Амброзія Калепіна, вперше виданого 1516 року. Пор.: arctus і artus, hyems і hiems, lacryma і lacrima, lethum і letum, sylva і silva [28]. Так, численні випадки гіперкорекції (появи графем, які традиційно використовувались на позначення нехарактерних для латини звуків у запозиченнях з грецької мови) у питомих латинських словах можна пояснити намаганням їх етимологічно пов’язати з грецькими. Наприклад, sylva, ae f – “ліс” замість silva з’явилось унаслідок його етимологізації з грецького ἡ ὕλη “ліс”, а lethum, i n – “забуття” замість letum – з грецького ἡ λήθη “забуття”.

Наявність певної, хоч і невеликої, кількості змін і варіацій, які траплялись і в творах античних авторів, передусім залежить від розбіжностей у подачі тих чи інших форм у словниках і граматиках, сучасних автору (та й сучасних лексикографічних та граматичних джерелах теж), які не завжди виконували функцію стандарту і взірця класичної вимови. Про це свідчить той факт, що такі відхилення можемо спостерігати практично чи не в кожному [26, р. 198] латиномовному поетичному творі досліджуваної епохи.

Використання автором орфографічних варіантів не було на той час чимось новаторським або неправильним; їх використання насамперед залежало від лексикографічних та інших джерел, якими міг користуватись автор. Крім того, відзначимо, що друкований текст більшою мірою ніж рукописний сприяв уніфікації, нормалізації та усталенню орфографії. Мовні явища у літературному творі, тим паче поетичному, досить важко оцінювати з одного боку, оскільки одна граматична ознака може пояснюватися декількома причинами: специфікою функціонування латини в певний період і на певній території, естетичним смаком автора, потребами віршового розміру, ступенем індивідуально-авторського засвоєння матеріалу.

У мові аналізованої поеми пріоритет належить зручності словоформи для певного поетичного розміру, тобто її формальним характеристикам. Автор для потреб поетичного мовлення майже не модифікує на фонетико-орфографічному рівні фонд класичної латинської мови, а використовує увесь спектр її фонетико-орфографічних можливостей, які фіксувались ще в класичний період.

Про домінуючу роль метрики у виборі фонетико-графічної форми свідчать такі явища, як синкопа, контракція, рекомпозиція та вживання інших паралельних фонетико-орфографічних варіантів, навіть від одних лексем, але в різних метричних позиціях. Такі словоформи не мають ніякої додаткової інформації, вони є суто метричними дублетами і можуть взаємозамінюватись у релевантній метричній позиції. Причинами такого варіювання є збереження архаїчних форм як стилістичних маркерів унаслідок їх експресивного вживання у мові латинської епіки.

Вибір тієї чи іншої графеми (у випадку їх взаємозамінності чи вживання в одних лексемах) можна пояснити вимогами літературного жанру. Для мови новолатинської поеми характерне явище варіантності, тобто відбору із багатьох синхронних варіантів найбільш ефектних, економічних і зручних з погляду епічної версифікаційної техніки. Важливу роль у відборі певних словоформ відіграють стилістичні канони епосу, і, ймовірно, особистий смак автора. Латина проаналізованої поеми успадкувала формальне багатство класичної латини, окремі зміни якої є результатом зміни носія мови, а також віддаленістю в часі античних авторів від новолатинських. Орфографія історичної поеми Симона Пекаліда – типова для вказаного періоду і є репрезентативною для мовної практики того часу. Переважна кількість змін і варіацій траплялись і в творах античних авторів, про що свідчать численні посилання у словниках.

Наведені результати і висновки є основою для нових досліджень із проблематики функціонування латинської мови на теренах України і загалом східної Європи кінця XVI – початку XVII ст., які допоможуть з’ясувати низку проблем, пов’язаних із визначенням спільних критеріїв оцінки латиномовних творів та виявити вплив античної традиції на їх написання. Це дозволить визначити характер взаємодії античної і пізньосередньовічної латиномовних традицій та виробити сучасну концепцію розвитку пізньосередньовічної та ранньомодерної латини як синтетичного явища.

ЛІТЕРАТУРА

1. Безбородько Н. И. Язык латинских трактатов украинских философов XVII века / Николай Иванович Безбородько. – Днепропетровск, 1972. – 137 с.

2. Виноградов В. В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика / Виктор Владимирович Виноградов. – М.: Изд-во АН СССР, 1963. – 256 с.

3. Дерюгин А. А. Из наблюдений над лексикой латинского поэтического языка / А. А. Дерюгин // Язык и общество. – Саратов, 1967. – С. 244–251.

4. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми / Ярослав Ісаєвич. – Львів: Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, 2002. – 520 с.

5. Ковтунова И. И. Поэтический синтаксис / Ирина Ильинична Ковтунова. – М.: Наука, 1986. – 206 с.

6. Линдсей У. М. Краткая историческая грамматика латинского языка / Уоллес Мартин Линдсей; [пер. с англ.] – М.: Либроком, 2010. – 176 с.

7. Мажуга В. И. Учебник латинской грамматики в поздней античности / В. И. Мажуга // Материалы конференции, посвященной 90-летию со дня рождения члена-корреспондента РАН А. Н. Десницкой. – СПб., 2002. – С. 135–139.

8. Малинаускене Н. К. Введение в историю латинского языка: Классический период / Надежда Касимовна Малинаускене. – М.: Греко-латинский кабинет Ю. Шичалина, 2006. – 272 с.

9. Малинаускене Н. К. Введение в историю латинского языка: Общие вопросы и доклассический период / Надежда Касимовна Малинаускене. – М.: Греко-латинский кабинет Ю. Шичалина, 2001. – 156 с.

10. Нидерман М. Историческая фонетика латинского языка / Макс Нидерман. – М.: Едиториал УРСС, 2004. – 192 с.

11. Риффатер М. Критерии стилистического анализа / М. Риффатер // Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. IХ: Лингвостилистика. – М.: Прогресс, 1980. – С. 69–97.

12. Смышляева В. П. Роль просодического фактора в лексико-семантическом варьировании поэтизмов / В. П. Смышляева // Лексическая семантика. – Уфа, 1993. – С. 99–104.

13. Смышляева В. П. Языковые уровни римского гексаметрического жанра / В. П. Смышляева // Древние языки в системе университетского образования. Исследование и преподавание. – М.: Издательство Московского ун-та, 2001. – С. 283–289.

14. Тронский И. М. Очерки из истории латинского языка / Иосиф Моисеевич Тронский. – М.: Изд-во АН СССР, 1953. – 270 с.

15. Чернюх Б. В. Історична граматика латинської мови / Богдан Васильович Чернюх. – Л.: Вид. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2008. – 290 с.

16. Эрну А. Историческая морфология латинского языка / Альфред Эрну. – М.: Изд-во Эдиториал УРСС, 2010. – 312 с.

17. Яковенко Н. М. Передумови поширення і характер латинського письма на Правобережній Україні: друга половина ХVІ – перша половина ХVІІ ст. / Н. М. Яковенко // Архіви України. – К., 1978. – № 6. – С. 8–19.

18. Яковенко Н. Н. Палеография латинского документального письма на Правобережной Украине: автореф. дис. … канд. истор. наук / Наталья Николаевна Яковенко. – К., 1983. – 22 с.

19. Benner M. On the interpretation of learned Neo-Latin: an explorative study based on some texts from Sweden 1611–1716 / M. Benner, E. Tengström. – Göteborg, 1977. – 112 p.

20. Companion to the History of the Neo-Latin Studies in Hungary / Еd. I. Bartók. – Budapest: Universitas Publishing House, 2005. – 138 p.

21. Gansiniec R. “Metrificale Marka z Opatowca” oraz inne traktaty gramatyczne XIV i XV wieku / Ryszard Gansiniec. – Wrocław: ZNiO, 1960. – 332 p.

22. Hammarström M. Glossarium till Finlands och Sveriges Latinska Medeltidsurkunder jamte spraklig inlending / Magnus Hammarström. – Helsingfors, 1925. – 252 p.

23. Nechutová J. Středověká latina / Jana Nechutová. – Praha: Koniasch Latin Press, 2002. – 162 s.

24. Stotz P. Handbuch zur lateinischen Sprache des Mittelalters / Peter Stotz. – 5 Bde. – 3. Band: Lautlehre – München, 1996. – 723 s.: [Електронний ресурс] – Режим доступу: http: // books.google. com.ua/books.

25. Vidmanová A. K výslovnosti a grafice středověké latiny w Čechách / A. Vidmanová // Listy filologicke. – № 92. – 1969. – S. 294–300.

26. Weyssenhoff-Brożkowa K. Studia nad łaciną średniowieczną w Polsce / Krystyna Weyssenhoff-Brożkowa. – Zesz. 10–12. – Warszawa: OBTA, 1998. – 224 s.

ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Дворецкий И. Х. Латинско-русский словарь: более 200 000 слов и словосочет. / Иосиф Хананович Дворецкий. – М.: Дрофа: Русский язык-Медиа, 2009. – 1055 с.

2. Ambrosii Calepini Bergomatis Dictionarium copiosissimum: ex variis lingue utriusque authoribus / Ambrosius Calepinus. – Argentorati, 1516. – 300 p. // Les Bibliothèques Virtuelles Humanistes: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.bvh.univ-tours.fr/Consult/index.asp?numfiche=536.

3. De bello Ostrogiano ad Piantcos cum Nisoviis libri quattuor, a Simone Pecalidis Artium Baccalaureo conscripti. – Cracoviae, In officina Andreae Petricovii, AD 1600.


Роль та місце терміна у галузевій лексичній системі

Статтю присвячено вивченню ролі та місця терміна у галузевій лексичній системі, зокрема виявленню ядра фахової лексики, а також периферійних і проміжних шарів на основі розроблених критеріїв. Встановлено, що лексичне ядро та проміжний ядерно-периферійний шар фахової лексики, або термінів, формують базовий фонд галузевої лексичної системи, навколо якого утворюються цілі гнізда слів.

Ключові слова: галузева лексична система, фахова лексика, гнізда слів, ядро фахової лексики.

 

Статья посвящена изучению роли и места термина в отраслевой лексической системе, в частности, выделению ядра специальной лексики, а также периферийных и промежуточных слоев на основе разработанных критериев. Установлено, что лексическое ядро и промежуточный ядерно-периферийный слой специальной лексики, или терминов, формируют базовый фонд отраслевой лексической системы, вокруг которого образуются целые гнезда слов.

Ключевые слова: отраслевая лексическая система, специальная лексика, гнёзда слов, ядро специальной лексики.

 

This article deals with the studying of lexical items’ role and place in the professional lexical system, particularly to pick out the nucleus of professional vocabulary as well as outlying and intermediate layers on the basis of the developed criteria. It identifies that the lexical nucleus and intermediate nuclear-outlying layer of the special vocabulary or terms make the basic stock of professional lexical system, around of which word families are formed.

Key words: professional lexical system, special vocabulary, word families, nucleus of the professional vocabulary.

 

Найхарактернішою та невід’ємною складовою субмови науки і техніки є галузева лексика. Хоча сам термін “субмова” (нім. Fachsprache, Sekundärsprache, Berufssprache, Technolekt і ін.) і дотепер не має однозначної дефініції [16, p. 11], питання функціонування субмов науки і техніки, зростання кількості субмов, галузевих лексичних систем, термінологій набувають все більшої актуальності, приваблюючи до їх різностороннього вивчення дедалі більше лінгвістів [2; 6; 8–12; 15–17]. Як зазначає Г. Флук [16, p. 35], на основі розширення сфери діяльності та виконуваних завдань відбувається просто “вербальний вибух: варто згадати лише такі сфери, як політика, соціологія, економіка й організація виробництва, охорона довкілля тощо”.

Мета статті полягає у визначенні ролі й місця термінів у галузевих системах.

Завдання:

– розробити критерії віднесення терміна до ядра галузевої лексики;

– виявити у галузевій лексиці, крім ядра, інші лексичні шари.

Існування та безперервний ріст субмов стало, як зазначає Г. Флук [16, p. 37–41], першорядною комунікативною проблемою. Дедалі частіше виникають проблеми у спілкуванні між різними прошарками населення, між фахівцями та неспеціалістами, а також між самими фахівцями. Все це створює інформаційний та комунікативний бар’єри, що виражається, наприклад, у сфері наукової публіцистики. У. Ломар [18, p. 11] уважає за необхідне створення “нових сервісних груп”, які б здійснювали переклад субмов загальнозрозумілою мовою, та започаткування підготовки професійних “науково-політичних перекладачів та інженерів комунікації”.

Проблема полягає у тому, що субмови зазнають змін як по горизонталі (стосується кількості субмов), так і по вертикалі (стосується розвитку кожної субмови зокрема). Тому нереальним видається підготовка фахівців, компетенція яких сягала б широкої палітри субмов науки і техніки, число яких складає біля 300 [16, p. 16], а фахова лексика налічує мільйони.

Для полегшення спілкування логічним видається виявлення:

1) тих відносно константних лексичних одиниць, які займають центральне місце у лексичній системі, формують її ядро, служать базою для утворення нових лексем;

2) інших лексичних шарів, що, поряд з ядром, посідають важливе місце у галузевій лексичній системі.

Дослідивши галузеву лексику сільського господарства (5415 лексичних одиниць) та публічного адміністрування (2330 лексичних одиниць), було зроблено спробу пошуку в цих системах базового ядра. Для вирішення поставленого завдання було розроблено критерії виявлення базових лексичних одиниць галузевої лексичної системи:

1) відносна стійкість у часі;

2) вживаність у субмові;

3) тематичність;

4) словотвірна продуктивність, здатність до гніздування;

5) значення відповідних реалій у даній галузі науки.

На основі розроблених критеріїв у досліджуваних фахових лексичних системах було виділено ядро, яке у сільськогосподарській лексиці становить 61 лексичну одиницю, а в публічному адмініструванні 67 лексичних одиниць. Поряд із ядром, у фаховій лексиці виявлено й інші шари лексики (рис. 1):

а) ядро (напр. Pflanze, Saat, Kartoffel; Beamte, Bund, Gesetz);

б) периферія (Hirsegallmücke, Kartoffeldämpffaß, Möhrenrüßler, bekleiden, Ehrenbürger, Leistung);

в) проміжний ядерно-периферійний шар (Artischocke, Batate, Buchweizen, Abgaben, delegieren, Genehmigung);

г) проміжний фахово-суміжний шар (Schaltung, Sonnenblumenöl, Kartoffelbrei; Delikt, Doppik, Bußgeld);

д) проміжний фахово-загальномовний шар (Kartoffelflocken, Lammwolle, Magermilch, Arbeitsloser, Versorgung, Vertrag, Vertreter).

Слід зауважити, що межі між шарами не стійкі, не чіткі, рухомі. Останні два шари зустрічаються між периферіями опозиційних класів, зокрема між периферіями суміжних фахових лексичних систем та загальновживаної мови. І тут теж розподіл має умовний характер.

Б3185, Рис. 1 - Місце лексичних одиниць у галузевій лексичній системі

Рис. 1 - Місце лексичних одиниць у галузевій лексичній системі

Б3185, Рис. 2 - Схема словотвірного гнізда “Erbse”

Рис. 2 - Схема словотвірного гніздаErbse

Два перші шари формують центр, ядро, створюючи базовий фонд галузевої лексичної системи, навколо якого групуються цілі гнізда фахової лексики. Рисунок 2 cхематично показує, як навколо базової лексичної одиниці Erbse утворилося ціле гніздо. Всього в гнізді нараховується 100 лексичних одиниць.

Структура гнізда, вмотивованість, тобто можливість тлумачення похідного через будь-яке однокореневе слово, ієрархічна організація і т. п. перетворюють гніздо на “колектив”, де існують:

а) регуляція появи нових членів;

б) розподіл функцій, у тому числі й словотвірних, між вхідними лексичними одиницями та шляхами відчуження результатів взаємодії з сусідами за семантичними, лексичними й тематичними угрупуваннями;

в) контроль за компенсаторними можливостями та здатністю стимулювати словотвірну активність “колег” із лексичного “колективу”;

г) контроль за зовнішніми зв’язками членів лексичного гнізда [4, с. 178].

Для цього “колективу” характерні різні угрупування, які мають статус конституентів гнізда. Одним із таких угрупувань є підгнізда, які розглядаються вченими як результат багатозначності вихідного, верхівкового слова, багатозначності префіксів і т. п. [7, с. 18], як утворення навколо стрижневих значень [13, с. 233].

Підгнізда виявляють на основі різних значень слова, інваріантних значень префіксів тощо. Підкреслимо при цьому ще одну особливість організації гнізда, а саме: групування цілого підгнізда навколо n-ого похідного, пор. Rübe Zuckerrübe або ж Verwaltung Selbstverwaltung. Останні (Zuckerrübe, Selbstverwaltung), знаходячись у гнізді з Rübe чи відповідно Verwaltung і, не виходячи за рамки своєї лексичної системи, утворюють чисельні підгнізда (відповідно 39 та 5): Zuckerrübenanbau, Zuckerrübenaussaat, Zuckerrübenfeld і ін.; kommunale Selbstverwaltung, Selbstverwaltungsbehörde, Selbstverwaltungsrecht тощо.

Отже, пропонуємо розрізняти підгнізда на двох зрізах:

- горизонтальному, де різні значення вихідного слова утворюють відповідні підгнізда, пор., напр., Same у значенні “насіння” і “сперма” утворює два підгнізда в одній і тій самій лексичній системі (Г-підгніздо);

- вертикальному, коли на певному ступені похідності похідна лексична одиниця утворює підгніздо, пор., напр., Erbse Platterbse (Saatplatterbse, Purpurplatterbse, Gemüseplatterbse); Verfassung Verfassungsgericht (Verfassungsgerichtshof, Verfassungsgerichtsbarkeit).

При цьому слід зауважити, що хоча загальноприйнятим уважається, що верхівкою гнізда є непохідне слово, однак сказане є неприйнятним для фахової лексики. Гніздотвірний статус отримують тут одиниці різної структури. Спроба вивчити словотвірний потенціал терміна вимагає відмовитися від постулату “вихідне слово гнізда – непохідне”. Без цієї “поступки” навряд чи видасться можливим вивчити гніздування фахової лексики.

Про різну структуру вихідного слова, зокрема у російській лінгвістичній термінології, наголошує і І. Г. Галенко [3, с. 65]. Вважаємо, що залежно від матеріалу, а також від мети дослідження, верхівку гнізда можуть утворювати одиниці трьох ступенів вихідного компонента:

І ступінь – однокореневі;

ІІ ступінь – похідні;

ІІІ ступінь – композити.

Відповідно, до гніздових одиниць у фаховій лексиці відносимо не лише похідні, а й складні слова та словосполучення, хоча це питання не має однозначного підходу. Деякі дослідники не схильні розглядати композити у рамках гнізда, “оскільки вони співвідносяться з кількома твірними основами” [1, с. 78; 5, с. 5]. Інші ж уважають складне слово конституентом гнізда [3; 13]. При цьому статус одиниць, що входять у гніздо, повинні мати як похідні, так і складні слова.

Факт приналежності однієї й тієї ж одиниці до двох гнізд і є одним із тих “зв’язків”, які об’єднують всі гнізда даної субмови, або й ще ширше, мови в одне велике ціле. Порівняємо, наприклад, як деякі компоненти композит об’єднують два синоніми: Flachs і Lein.

Flachs> -acker → acker +bohne →bohnen +ernte →…….

> -anbau → anbau +pflug →pflug +furche →…….

Lein > -acker → acker +bohne →bohnen +ernte →…….

> -anbau → anbau +pflug →pflug +furche →…….

Kомпоненти -acker, -anbau, об’єднуючи, наближуючи Flachs і Lein, у той же час “тягнуться”, установлюють зв’язки з іншими термінами (пор. Ackerbohne, Bohnenernte), важливими одиницями лексичної системи субмови сільського господарства. Таким чином, композита є одиницею, що конденсує у собі можливості продовження ланцюгової реакції словотвору.

Є. Гінзбург зазначає, що “будь-яке слово, яке складається з двох частин, входить щонайменше у три різні <…> гнізда” [4, с. 178] і наводить приклад російських слів хлебопек, хлебопекарня, які входять у три гнізда: 1) хлеб, 2) печь, 3) хлебопечение. Таким чином, одне і те саме слово належить до кількох гнізд, у кожному з яких воно “визначено різними ступенями похідності” [4, с. 178–179].

Навіть більше, вважаємо, що до словотвірних гнізд слід відносити і термінологічні словосполучення, адже вони є такими ж номінативними одиницями, як і складні слова, оскільки “мотивовані тим же вихідним словом” [14, с. 46] і, як і вище згадані, є результатом номінативного потенціалу базової одиниці (пор. Getreide auf dem Halm, erntefrisches Getreide, gedroschenes Getreide або öffentliche Gewalt, rechtsprechende Gewalt, staatliche Gewalt).

Подібний підхід до поняття словотвірного гнізда допомагає глибше проникнути у словотвірну, номінативну, а також лексико-семантичну системи. З цих позицій розуміння системності лексики розширюється і вводить дослідника у взаємозумовлений зв’язок між лексичними одиницями тієї чи іншої субмови, терміносистеми, загальновживаної мови.

Цікавим феноменом лексичного ядра у галузевій лексичній системі є і той факт, що ряд лексичних одиниць підсистеми німецької сільськогосподарської лексики на зразок bauen, Ernte, Feld, Korn, Pflug, säen, Weizen увійшли до основного словникового фонду сучасної німецької літературної мови [19] і складають у ній 0,3%.

Характерна риса досліджуваних базових одиниць полягає у тому, що вони не “прикріплені” чітко до галузевої лексичної системи; їх характеризує міграція як у загальновживану мову, так і у суміжні субмови. Вихід фахової лексичної одиниці поза межі галузевої лексичної системи притаманна більшості одиниць німецької сільськогосподарської лексики та значній кількості лексичних одиниць зі сфери публічного адміністрування. Причинами їх міграції у загальновживану мову є:

а) загальновживаність денотатів у повсякденному житті, трудовій діяльності (пор. горох, цибуля, морква, буряк тощо; або ж право, служба, народ) та фахові лексичні одиниці інших субмов (пор. муз. терцквартакорд. бас-кларнет, дубль-дієз і ін., мед. анамнез, кальценоз, перкуторний, техн. флет, лубрикатор, індуктивність, альфа-промені, декремент і ін.).

б) широке поле зіткнення між носіями фахової та загальновживаної мов. В історичному аспекті переважна більшість носіїв мови працювала у сільському господарстві, тому функціонування сільськогосподарських термінів з давніх часів не було обмежене рамками вузької сфери фахівців, сільськогосподарська лексика розвивались на основі мови щоденного вжитку і “розвивала”, збагачувала загальновживану мову образними висловлюваннями, фразеологічними одиницями;

в) максимальна близькість, заанґажованість широкого кола носіїв мови у відповідну сферу позалінгвальної сутності на пізніших етапах суспільного розвитку, як це має місце у сфері публічного адміністрування. Остання певною мірою “зв’язує” всіх носіїв мови, зближуючи їх. А цей процес безперервного контактування знаходить свій відбиток у мовній сфері;

г) семантичні особливості багатьох термінів, які сприяли тому, що якась із ознак предмета стає основою для переносного образного використання.

У досліджуваній нами сукупності цілий ряд одиниць входить у загальновживану мову, при цьому форми “входження” є різними:

1. Прислів’я, приказки (was der Mensch säet, das wird er ernten; drei Erbsen in der Hülse machen mehr Lärm, als wenn sie voll wären; man muss selbst dem Teufel sein Recht lassen; zuviel Recht hat manchen Herrn gemacht zum Knecht та ін.).

2. Фразеологічні одиниці (mit j-m durch einen Scheffel Erbsen verwandt sein; nicht gleich die Flinte ins Korn werfen; er hat die Bohne gefunden; das Recht mit Füßen treten; seinen Dienst in Ehren leisten; schlafen wie ein Beamter та ін.).

3. Крилаті вислови (der Same Abrahams; ich bin der Staat).

4. Переносне (образне) вживання базових слів (dreschen – розм. “бити, дубасити, лупцювати когось; барабанити на роялі”; Rübe – розм. “голова, ніс, вискочка” ).

5. Переносне вживання похідних одиниць, утворених на основі базових (Bohnenstange – “підпора для квасолі; худа, довга, наче жердина, людина, каланча”; Dresche – “молотьба; побої”).

6. Фразеологічні словосполучення, утворенні з похідними (grob wie Bohnenstroh – розм. “грубий як фірман”).

7. Утворення похідних з нетермінологічним значенням (Drescherei “бійка”; Ackertrolle “мужлай, селюк”).

8. Утворення нових значень – вужчих чи ширших (Land – “суша, сільська місцевість, країна, край”; Feld – “поприще, область, сфера, панно на площинні”; Staat – “туалет, наряд, нарядний одяг”).

Вихідні одиниці є як власними, так і запозиченими лексемами. При цьому продуктивність гнізда не виявляє залежності від походження вершинного слова, пор., наприклад, коефіцієнт словотвірної активності (Кса) деяких запозичених одиниць: Pflanze – 14, 13, Kohl – 2, 60, Pfebe – 0, 02, Tabak – 2, 92, і автохтонних Bohne – 1, 61, Flachs – 1, 98, Korn – 7,41, Roggen 1,06.

Отже, опозиція запозичена – автохтонна вершина гнізда тут не релевантна. Відібравши для порівняння продуктивності із основного словникового фонду німецької мови, який за підрахунками Г. Елера [19] складається із 2000 одиниць, вихідні слова німецької сільськогосподарської лексики (Gemüse, Getreide, Kartoffel, Korn, Pflanze, Weizen), ми також установили, що словотвірний потенціал слова не завжди збігається з його поширенням та частотою вживання, хоча така тенденція здебільшого простежується (табл. 1).

Таблиця 1

Найчисельніші гніздові одиниці німецької сільськогосподарської лексики в основному словниковому фонді

№ з/п

Найбагатші

гніздоутворювальні

одиниці

Кількість одиниць

Відсоток від загальної кількості одиниць

Коефіцієнт словотвірної активності

Наявність відповідного слова в основному словниковому фонді

1

Pflanze

862

15,9

14,13

+

2

Rübe

566

10,5

9,28

3

Korn

452

8,4

7,40

+

4

Getreide

347

6,4

5,69

+

5

Kartoffel

304

5,6

4,98

+

6

Klee

205

3,8

3,36

7

Mais

184

3,4

3,02

8

Tabak

179

3,3

2,93

9

Gemüse

170

3,1

2,79

+

10

Kohl

159

2,9

2,60

11

Zwiebel

152

2,8

2.49

12

Reis

127

2,3

2,08

13

Hopfen

126

2,3

2,07

14

Hanf

118

2,2

1,93

15

Lein

112

2,1

1,84

16

Weizen

103

1,9

1,69

+

Всього

 

4166

76,9

4,26

 

Разом з тим Rübe, яке займає друге місце за словотвірним потенціалом, не ввійшло до основного словникового фонду. Сюди не ввійшли також одиниці, коефіцієнт словотвірної активності (далі – Кса) яких досить високий (Zwiebel, Reis, Hopfen і т. п.). У той же час Кса слова Weizen, яке належить до основного словникового фонду, у п’ять разів нижчий ніж у Rübe. Отже, не спостерігається пряма залежність продуктивності гнізда і поширеності вершинного слова, хоча разом усі шість одиниць утворили багаті словотвірні гнізда (всього 2238 одиниць із 5415, тобто 41,3%).

При вивченні галузевих лексичних систем доцільним видається відбір лексичного ядра, навколо якого групується решта лексичного складу галузевої лексики. Крім ядра, у галузевій лексичній системі розрізняємо периферію та проміжні шари лексики, які виступають з’єднуючими ланками між:

- центром та периферією,

- суміжними галузевими лексичними системами,

- фаховою та загальновживаною лексикою.

Поділ фахової лексики на названі лексичні шари має не лише теоретичне значення, але є прямим виходом у справу викладання фахово-орієнтованої іноземної мови та у справу підготовки перекладачів до роботи над науково-технічними матеріалами.

Цікавим у перспективі видається вивчення інших словотвірних гнізд галузевих лексичних систем, здійснення порівняльного аналізу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Авина Н. Ю. Развитие словообразовательных гнезд / Н. Ю. Авина // Филологические науки. – 1986. – № 3. – С. 78–81.

2. Виноградов В. В. Вступительное слово на терминологическом совещании / В. В. Виноградов // Вопросы терминологии: материалы Всесоюзного терминологического совещания. – М.: Изд-во АН СССР, 1961. – С. 3–10.

3. Галенко И. Г. Словообразовательные гнезда в лингвистической терминологии русского языка / И. Г. Галенко // Актуальные проблемы руського словообразования. – Ташкент: Укитувчи, 1982. – С. 62–67.

4. Гинзбург Е. Л. Словообразование и синтаксис / Ефим Лейзерович Гинзбург. – М.: Наука, 1979. – 264 с.

5. Дмитриева А. Г. Структура словообразовательных гнезд общегерманских существительных в современном английском языке: автореф. дис. … канд. филол. наук: спец. 10.02.04 “Германские языки”/ А. Г. Дмитриева. – М., 1971. – 22 с.

6. Дудок Р. І. Проблема значення та смислу терміна в гуманітарних науках: [монографія] / Роман Іванович Дудок. –Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. – 358 с.

7. Зализняк А. М. Структурно-семантический анализ словообразовательного гнезда бить: автореф. дис. … канд. филол. наук: спец. 10.02.01 “Русский язык” / А. М. Зализняк. – Ташкент, 1981. – 21 с.

8. Кияк Т. Р. Лингвистические аспекты терминоведения / Тарас Романович Кияк. – К.: УМКВО, 1989. – 104 с.

9. Лейчик В. М. О языковом субстрате термина / В. М. Лейчик // Вопросы языкознания. – 1986. – № 5. – С. 87–97.

10. Наконечна Г. Українська науково-технічна термінологія. Історія сьогодення / Галина Наконечна. – Львів: “Кальварія”, 1999. – 110 с.

11. Пиотровский Р. Г. Системное исследование лексики научного текста / Р. Г. Пиотровский, Н. П. Рахубо, М. С. Хатинская. – Кишинев: Штиинца, 1981. – 159 с.

12. Реформатский А. А. Мысли о терминологии / А. А. Реформатский // Современные проблемы русской терминологии. – М.: Наука, 1986. – С. 163–198.

13. Тихонов А. Н. Проблемы составления гнездового словообразовательного словаря современного русского языка / Андрей Николаевич Тихонов. – Самарканд: Самаркандский гос. университет, 1971. – 387 с.

14. Чинчлей Т. С. Словообразовательные и деривационные гнезда / Т. С. Чинчлей // Актуальные проблемы руського словообразования. – Ташкент: Укитувчи, 1982. – С. 44–46.

15. Drozd L. Grundfragen der Terminologie in der Landwirtschaft / L. Drozd // Muttersprache. – 1964. – № 74. – S. 296–312.

16. Fluck H-R. Fachsprachen / Hans-R. Fluck. – München: Francke Verlag, 1980. – 241 s.

17. Hoffmann L. Kommunikationsmittel Fachsprache / Lothar Hoffmann. – Berlin: Akademie-Verlag, 1976. – 473 s.

18. Lohmar U. Die Produktivkraft Wissenschaft als publizistisches Problem / U. Lohmar // Aus Politik und Zeitgeschichte. Beilage zur Wochenzeitung “das Parlament”. – 1972. – № 21. – S. 3–15.

19. Oehler H. Grundwortschatz Deutsch / Heinz Oehler. – Stuttgart: Klett, 1966. – 235 s.


Категорії стану і діатези у новогрецькій мові

У статті розглянуто основні підходи до трактування понять “стан” і “діатеза” у лінгвістиці, проаналізовано особливості розуміння цих категорій у новогрецькій мові.

Ключові слова: стан, діатеза, категорія, новогрецька мова.

 

В статье рассматриваются основные подходы к определению понятий “залог” и “диатеза” в лингвистике, анализируются особенности понимания этих категорий в новогреческом языке.

Ключевые слова: залог, диатеза, категория, новогреческий язык.

 

The article deals with different approaches to identify the notions of “voice” and “diathesis” in linguistics, it analyzes the main peculiarities of these categories’ understanding in Modern Greek.

Key words: voice, diathesis, category, Modern Greek.

 

У сучасному українському мовознавстві стан визначають як морфолого-словотвірно-синтаксичну категорію. У словотворі в цьому випадку виникає нова лексема з пасивним значенням дієслова. Активність/пасивність є компонентами категорії валентності, участь відмінків у дериваційних процесах “валентно зумовлена” і “предикатно опосередкована” [13, с. 44]. Згідно з І. Вихованцем, “лексичне перетворення дієслівного предиката дії на предикат результативного стану <…> впливає на синтактико-комунікативний ранг субстанціальних аргументів, зумовлених семантико-синтаксичною валентністю предикатів та виокремлених на основі семантико-синтаксичних відношень, і на формально-синтаксичні позиції членів речення, виражених відмінками іменників і виокремлених на основі синтаксичних зв’язків” [11, с. 243–244]. Російські вчені також підтримують цю думку і визначають стан як “словозмінну категорію, що протиставляє форми однієї лексеми” [2, с. 481]. У цій концепції елемент -ся, -сь зворотних дієслів розтлумачено як суфікс.

З розвитком функціонально-граматичної теорії О. Бондарка стан досліджують у функціонально-семантичному полі суб’єктно-предикатно-об’єктних відношень. Функціонально-семантичне поле стану за допомогою різних засобів (морфологічних, синтаксичних, словотворчих, лексичних) виражає відношення дії до суб’єкта й об’єкта. До центру поля належать опозиції (актив-пасив, зворотні-незворотні дієслова, перехідні-неперехідні дієслова), до периферії – саморефлексивні, взаєморефлексивні дієслова [2, с. 27–33]. Категорія перехідності в такому трактуванні стосується поняття функціонально-семантичного поля стану і виступає як частина цілого або як видове поняття до родового. Поняття стану охоплює різні типи відношень дії до суб’єкта й об’єкта, тоді як перехідність є одним із типів цих відношень – характеристика дії у її відношенні до об’єкта [25, с. 121–122].

З наведених тверджень випливає висновок про дискусійний статус категорії стану не лише у споріднених слов’янських мовах, а й у мовах іншої морфологічної будови, до яких належить і новогрецька мова. Така постановка проблеми актуалізує розгляд цього питання комплексно з позицій різних аспектів і різних рівнів.

Мета статті: визначити теоретичні засади інтерпретації категорій стану і діатези у новогрецькій мові.

Завдання:

– визначити статус категорій стану і діатези у сучасному мовознавстві;

– проаналізувати специфіку розуміння категорій стану і діатези у новогрецькій мові.

Наявні в лінгвістиці визначення стану залучають до опису семантичні (“суб’єкт” і “об’єкт”) або синтаксичні (“підмет”, “додаток”) одиниці. Так, стан пояснюють як:

1) відношення дієслова до підмета. Стан визначають як граматичне відношення дієслова до підмета, перехідність – як граматичне відношення дієслова до прямого додатка [5, с. 158; 6, с. 3; 9, с. 102];

2) відношення дієслова до додатка. М. Петерсон уважає, що “формою стану виражена різна спрямованість дієслівної дії, визначена дієслівною основою” [21, с. 81]. Дослідник розрізняє в російській мові два стани: неперехідний – формальний показник -ся та перехідний – формальний показник: відсутність -ся [21, с. 81]. А. Шапіро також відносить дієслова до двох станів: перехідного та неперехідного [29, с. 49];

3) відношення дієслова до підмета та додатка. Згідно з цим поглядом, під станом розуміють відношення дії, вираженої дієсловом-присудком, до підмета та додатка [17, с. 219];

4) відношення дії до суб’єкта. У цьому підході стан тлумачиться як відношення дії до граматичного суб’єкта [7, с. 214; 18, с. 43; 23, с. 414];

5) відношення дії до суб’єкта й об’єкта. Категорія стану в цьому разі вживається на позначення відношень між суб’єктом і об’єктом дії [1, с. 152–153; 8, с. 192; 14, с. 354; 15, с. 412]. За визначенням П. Кузнєцова, “під категорією стану розуміється виражене в дієслівній формі відношення дії до її суб’єкта й об’єкта” [16, с. 333].

Якщо до уваги беруть поняття двох рівнів: семантичного і синтаксичного, стан трактується як значення дієслівного предиката, що визначається функцією підмета і відображає різні співвідношення між підметом та одиницями семантичного рівня – суб’єктом і об’єктом дії [19, с. 31; 20, с. 19]. Отже, семантичні й синтаксичні критерії визначення стану належать до різних рівнів категорії: глибинного та поверхневого відповідно [23, с. 414]. На глибинному рівні стан відображає відношення дії до суб’єкта, на поверхневому – відношення дієслова-предиката до підмета [23, с. 415].

Г. Сильницький характеризує стан як граматичну категорію, репрезентовану на трьох рівнях: лексичному, морфологічному, синтаксичному, що відображає регулярні співвідношення між елементами валентнісних парадигм дієслівних лексем, які корелюють із регулярними змінами в значенні цих лексем [22, с. 54].

Стандартною є опозиція активний/пасивний стан, однак, у славістиці стан також пов’язують з опозицією зворотності/незворотності дієслів. Так, у концепції В. Виноградова виділено п’ятнадцять значень зворотності (власне зворотне, середньо-зворотне, загально-зворотне, пасивно-зворотне, взаємно-зворотне, непряме-зворотне, побічно-зворотне, середньо-пасивно-зворотне, якісно-пасивно-безоб’єктне, активно-безоб’єктне, інтенсивно-побічно-зворотне, пасивного вияву зовнішньої ознаки, непрямо-результативно-зворотне, взаємно-моторне, безособове-інтенсивне) [10, с. 630–637]. Е. Бенвеніст пропонує відмовитись від “традиційної симетрії актив/пасив”, а розглядати стан як протиставлення активного стану, що “позначає відношення суб’єкта до процесу в напрямку для іншого” і середнього стану, що “позначає відношення суб’єкта до процесу в напрямку для себе” [3, с. 190–191].

У 70-ті роки ХХ ст. у науковий обіг було запроваджено поняття діатези як семантико-синтаксичної категорії, що позначає співвідношення між семантичними ролями лексеми і членами речення. Діатезу визначають як:

– співвідношення між синтаксичними актантами лексеми та її семантичними актантами. Діатеза може бути вихідною (конфігурація слова-предиката з його синтаксичними актантами у вихідній конструкції речення на рівні глибинної лексико-семантичної структури) та похідною (перегрупування актантів певної синтаксичної структури, що пов’язане зі зміною складу синтаксичних актантів і/або перехідністю/неперехідністю дієслівної лексеми) [28, с. 72];

– “підстан” перехідного стану. Л. Теньєр виокремлює такі різновиди “діатез”: активна діатеза (дію виконує перший актант, що є активним її учасником), пасивна діатеза (перший актант перебуває під впливом дії), рефлексивна діатеза (перший і другий актанти, активний та пасивний актант є ідентичними), реципрокальна діатеза (кожен із двох актантів виконує активну роль в одній дії та пасивну – в іншій) [24, с. 254–255];

– схему відповідності між одиницями синтаксичного і семантичного рівнів [26, с. 284]. Зміна діатези пов’язана зі зміною “функціонального навантаження партиципантів стосовно дієслівного предиката й інших предикатів” [12, с. 63; 27, с. 5, 13].

У сучасній новогрецькій мові (далі – СНМ) категорії стану і діатези належать до традиційних граматик. Стан (φωνή) є морфологічною категорією, яка репрезентована парадигмою відмінювання дієслова [38, σ. 305]. Розрізняють активний стан (ενεργητική φωνή) із закінченнями -ω, -ώ: αγαπάω, διαβάζω та пасивний стан (παθητική φωνή) із закінченням -μαι: αγαπιέμαι, διαβάζομαι. У новогрецькій мові існують дієслова, які мають форму лише одного стану: тільки активного: βάζω, τρέχω або тільки пасивного – відкладні (αποθετικά): αμύνομαι, αντιλαμβάνομαι, αρνιέμαι, ασπάζομαι, γίνομαι, καταδύομαι, κατεργάζομαι, μάχομαι, μετέρχομαι, παραπονούμαι, σκέφτομαι тощо. Дієслова, що мають форму тільки пасивного стану – це перехідні дієслова з прямим додатком, вираженим знахідним відмінком: Θυμούμαι τη φυσιογνωμία του [36, σ. 599]. Θα τον μάχεται σ’όλη της τη ζωή [36, σ. 846]. Σέβομαι τις απόψεις σου [36, σ. 1218]. Однак, на відміну від перехідних дієслів активного стану вони не допускають трансформацій у синтаксичну конструкцію пасивної діатези (трансформація можлива лише за умови перефрази за допомогою дієслів γίνομαι, βρίσκω, έχω; Όλοι δέχτηκαν τον Γιάννη με ενθουσιασμόΟ Γιάννης έγινε δεκτός από όλους με ενθουσιασμό [37, σ. 245]). Як відзначає К. Зомболу, “основною характеристикою цих дієслів є антагонізм між пасивною морфологічною формою та активним значенням” [33, σ. 166]. Дослідниця вважає, що в цьому випадку -ομαι не виконує функції морфеми, а є омонімічною флексією дієслова [33, σ. 166]. Ці дієслова належать до синтаксично перехідних, семантично вони неперехідні, оскільки не позначають дію, що змінює стан об’єкта [33, σ. 238].

Особливістю дієслів новогрецької мови є те, що дієслово в активному стані може мати пасивне значення (діатезу). Так, П. Макридж зазначає, що те, що синтаксично є суб’єктом дієслова активного стану, насправді приймає дію, що позначає дієслово, і є додатком до цієї дії: γκρέμισε το σπίτι [30, σ. 149]. Дослідник уважає, що у тих випадках, коли синтаксичний суб’єкт не є діячем, але приймає дію і семантично є об’єктом дії, у реченні можливі трансформації суб’єкта в об’єкт речення: το γρεμίσανε το σπίτι [30, σ. 149]. І. Кассотакі виділяє у СНМ такі типи конструкцій з пасивною та непасивною морфологією (де Υ – підмет, Ρ – дієслово, ΠΡΦ – прийменниково-іменникова конструкція, ενικ. – однина, πληθ. – множина):

1) пасивний синтаксис: Ρ-μαι: Ο Γιάννης πλένει τον σκύλοΟ σκύλος πλένεται από τον Γιάννη;

2) саморефлексивні дієслова:

- Ρ-ω: Κατηγορεί τον εαυτό του για αυτό που του συνέβη;

- Ρ-μαι: Οι άνθρωποι ντύνονται όπως τους αρέσει;

- Αυτό- Ρ-μαι: Αυτοανακηρύσσεται αρχηγός και θέλει να αποφασίζει μόνος αυτός;

3) взаєморефлексивні дієслова:

- cкладний підмет + Ρπληθ. -μαι: Ο Γιάννης και η Μαρία αγαπιούνται;

- Υ + Ρενικ.-μαι + [με+ΠΡΦ]: Ο Γιάννης αγκαλιάζεται με τη Μαρία;

- Αλληλο + Ρπληθ.: Βλέπω ότι αλληλουποστηρίζεστε εσείς οι δύο;

- Ρπληθ. -μαι + [μεταξύ+κλιτ.]: Αυτοί κατηγορούνται μεταξύ τους;

- Ρ-ω + [μεταξύ+κλιτ.]: Καλά, διαφωνείτε μεταξύ σας για το τι θα κάνετε;

4) відкладні дієслова: Ρ-μαι: Τώρα τελευταία δανείζομαι χρήματα συνέχεια;

5) ергативні дієслова: Ρ-ω/Ρ-μαι + [από+ΠΦ]: Η πόρτα άνοιξε από τον αέρα. Τα λουλούδια μαράθηκαν από τη ζέστη;

6) рефлексивні дієслова: Ρ-μαι: Αυτό το βιβλίο διαβάζεται ευχάριστα [35, σ. 221].

За семантико-синтаксичним критерієм у новогрецькій мові виділяють 4 типи діатез (διάθεσεις) дієслова: 1) активна діатеза (η ενεργητική διάθεση) – виражає активну дію суб’єкта, спрямовану на самостійний об’єкт; 2) пасивна діатеза (η παθητική διάθεση) – виражає дію, спрямовану на пасивний суб’єкт; 3) рефлексивна діатеза (η μέση διάθεση) – виражає дію суб’єкта, яка не переходить на самостійний об’єкт, а зворотно спрямована на самого діяча; 4) середня діатеза (η ουδέτερη διάθεση) – означає, що підмет перебуває в певному стані [38, σ. 304].

До традиційного переліку діатез М. Сетатос додає такі типи: παθηματική (пасивна безпричинна): λασπώθηκα χωρίς να το καταλάβω; μετατρεπτική (трансформаційна): μαυρίζω; δραστική (дієва): χορεύω; καταστατική (станова): χαίρομαι; μεταβιβαστική (каузативна): την πόνεσε [39, σ. 204].

Традиційні граматики сучасної новогрецької мови пояснюють перехідні та неперехідні дієслова як типи активної діатези. М. Сетатос відзначає, що в усіх типах діатез активними компонентами є підмет і додаток, однак, якщо взяти до уваги той факт, що показником граматичного підмета є дієслівна категорія особи, то маркерами діатез є додатки [39, σ. 204]. За визначенням ученого, діатеза в СНМ зумовлена валентністю дієслова і ступенем участі в ситуації суб’єкта й об’єкта [39, σ. 204].

У грецькій науковій літературі панує думка, що дієслова активного стану вживаються в активній діатезі та позначають активний підмет. Відповідно, функцією співвіднесеного дієслова в пасивному стані і пасивній діатезі є вираження пасивної дії. У випадку, коли дія спрямована на інший суб’єкт або предмет, зазвичай, ідеться про структуру з перехідним дієсловом. Ці конструкції легко трансформуються в пасивні зі зміною синтаксичних ролей [32, σ. 76]. Однак існує чимало випадків, коли ця схема не працює. Так, деякі перехідні дієслова активного стану, що виражають активну дію, не мають співвіднесеної структури в пасивному стані: μαλώνω: Tους μάλωσα γιατί έκοψαν τα λουλούδια [36, σ. 832], а дієслова пасивного стану мають активне значення: σέβομαι: Σέβομαι τις απόψεις σου [36, σ. 1218]. Д. Теофанопулу-Конду підкреслює полісемічність рефлексивної діатези СНМ: речення: Η Μαρία διαφημίστηκε πολύ τώρα τελευταία може мати значення: Марія останнім часом дуже популярна і Марія дуже себе рекламує [32, σ. 76].

А. Мірамбель визначає такі значення дієслів активного та пасивного станів СНМ:

- дієслова активного стану позначають: активну дію (перехідну: βλέπω та неперехідну: φεύγω); стан (λείπω); каузативність (το διάμεσο: τον πεθαίνω); саморефлексивність (νιώθω); взаємний реципрок (ανταμώσαμε); пасивну дію (δείχνω);

- дієслова пасивного стану позначають: активну дію (перехідну: κοιμούμαι та неперехідну: δέχομαι); стан (στέκομαι); каузативність (το διάμεσο: ράβομαι); саморефлексивність (χάνομαι); взаємний реципрок (βλέπονται); пасивну дію (χτίζεται); рефлексивність (αισθάνομαι) [31, σ. 132].

На думку Д. Теофанопулу-Конду, для уникнення цих непорозумінь, стан у сучасній новогрецькій мові слід розуміти як дієслівну форму, що у функціональному плані залежить від підмета і має “пасивну” або “непасивну орієнтацію”. Спрямованість дієслівної дії визначається семантико-синтаксичними особливостями предиката, а саме: семантичними функціями агенса, пацієнса, причини тощо. Пасивно-орієнтованими є: 1) неперехідні дієслова, морфологічно представлені активним або пасивним станом з відповідною перехідною парою (каузативом). При трансформації суб’єкт неперехідного дієслова відповідає об’єкту перехідного: το πάτωμα γυαλίζει – γυαλίζω το πάτωμα, το μικρό γατάκι πνίγικε στο ποτάμι – έπνιξα το μικρό γατάκι στο ποτάμι, χλώμιανα – η αρρώστια με χλώμιανε; 2) пасивні конструкції з можливістю трансформації в активні: ο εχθρός κατάστρεψε τα μνημεία – τα μνημεία καταστράφηκαν από τον εχθρό, μάζεψα τα χαρτιά με προσοχή – τα χαρτιά μαζεύτηκαν με προσοχή, σε εκμεταλλεύονται – γίνεσαι αντικείμενο εκμεταλλεύσεως.

До непасивно-орієнтованих дослідниця відносить: 1) агентивні дієслова руху, здебільшого неперехідні, морфологічно репрезентовані активним або пасивним станом: κολυμπώ, περπατώ, έρχομαι; 2) агентивні неперехідні дієслова: επικοινωνώ, συμπεριφέρομαι [32, σ. 76–80].

У новогрецькій мові діатеза як категорія, що стосується проблем трансформації речень і зміни комунікативного рангу субстанціальних компонентів, і перехідність – закладена в семантиці дієслова вказівка на спрямованість дієслівної дії на об’єкт, зумовлені валентністю предиката, а тому, за певних умов, корелюють на різних рівнях структури речення. Визначення перехідності дієслів активного та пасивного станів новогрецької мови потребує окремого дослідження, оскільки в новогрецькій мові виявляються деякі риси мови ергативної. Чимало її дієслів своєрідно виявляють валентність як здатність у різних контекстах бути варіативно перехідними та неперехідними без зміни морфологічної станової форми, але зі зміною своїх синтаксичних особливостей керувати знахідним об’єкта.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов / Ольга Сергеевна Ахманова. – М.: URSS, 2007. – 569 с.

2. Белошапкова В. А. Современный русский язык / Вера Арсеньевна Белошапкова. – М.: Высш. шк., 1989. – 800 с.

3. Бенвенист Э. Общая лингвистика / Эмиль Бенвенист. – М.: Прогресс, 1974. – 446 с.

4. Бондарко А. В. К теории поля в грамматике – залог и залоговость / А. В. Бондарко // Вопросы языкознания. – 1972. – № 3. – С. 20–35.

5. Бондарко А. В. Русский глагол / А. В. Бондарко, Л. Л. Буланин. – Л.: Просвещение, 1967. – 184 с.

6. Буланин Л. Л. Категория залога в современном русском языке / Л. Л. Буланин. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1986. – 88 с.

7. Буланин Л. Л. О соотношении переходности и залога в русском языке / Л. Л. Буланин // Ученые записки МОПИ имени Н. К. Крупской. Т. 278. – Вып. 17. – С. 213–219.

8. Булаховський Л. А. Нариси з загального мовознавства / Леонід Арсенійович Булаховський. – К.: Рад. шк., 1955. – 247 с.

9. Вандриес Ж. Язык. Лингвистческое введение в историю / Жозеф Вандриес. – М.: Соцэкгиз, 1937. – 410 с.

10. Виноградов В. В. Русский язык (Грамматическое учение о слове) / Виктор Владимирович Виноградов. – М.: Высш. шк., 1947. – 784 с.

11. Вихованець І. Р. Теоретична морфологія української мови: академічна граматика української мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська; ред. І. Р. Вихованець. – К.: Універ. вид-во “Пульсари”, 2004. – 400 с.

12. Долинина И. Б. Залог и диатеза: критерии разграничения / И. Б. Долинина // Сопряженность глагольных категорий: сб. науч. тр. – Калинин, 1990. – С. 56–67.

13. Загнітко А. П. Система і структура морфологічних категорій сучасної української мови (проблеми теорії) / Анатолій Панасович Загнітко. – К.: ІСДО, 1993. – 343 с.

14. Исаченко А. В. Грамматический строй русского языка в сопоставлении со словацким. Морфология / Александр Васильевич Исаченко. – Братислава: Изд-во Словацкой АН, 1960. – 577 с.

15. Истрина Е. С. Глагол / Е. С. Истрина // Грамматика русского языка. Фонетика и морфология. – М.: Просвещение, 1952. – С. 409–605.

16. Кузнецов П. С. Современный русский язык. Морфология / Пётр Саввич Кузнецов. – М.: Изд-во Моск. ун-та имени М. В. Ломоносова, 1952. – С. 251–361.

17. Моисеев А. И. О категории залога в русском языке. (К постановке вопроса) / А. И. Моисеев // Ученые записки ЛГУ. Серия филологических наук. – Л., 1958. – № 235. – Вып. 38. – С. 209–221.

18. Норман Б. Ю. Переходность, залог, возвратность / Борис Юстинович Норман. – Минск: Изд-во Белорус. ун-та, 1972. – 132 с.

19. Перельмутер И. А. Залог древнегреческого глагола: теория, генезис, история / Илья Аронович Перельмутер. – СПб.: Ноах, 1995. – 272 с.

20. Перельмутер И. А. Об оппозиции “переходность-непереходность” в системе индоевропейского глагола / И. А. Перельмутер // Вопросы языкознания. – 1974. – № 3. – С. 70–81.

21. Петерсон М. Н. Лекции по современному русскому литературному языку / Михаил Николаевич Петерсон. – М.: Моск. гос. пед. ин-т. шимени Карла Либкнехта, 1941. – 172 с.

22. Сильницкий Г. Г. Глагольная валентность и залог / Г. Г. Сильницкий // Типология пассивных конструкций. Диатезы и залоги. – Л., 1974. – С. 46–53.

23. Степанов Ю. С. Вид, залог, переходность (Балто-славянская проблема) / Ю. С. Степанов // Известия АН СССР. – 1976. – Т. 35. – № 5. – С. 408–420.

24. Теньер Л. Основы структурного синтаксиса / Люсьен Теньер. – М.: Прогресс, 1988. – 656 с.

25. Теория функциональной грамматики. Субъектность. Объектность. Коммуникативная перспектива высказывания / Отв. ред. А. В. Бондарко. – СПб.: Наука, 1992. – 304 с.

26. Холодович А. А. Проблемы грамматической теории / Александр Алексеевич Холодович. – Л.: Наука, 1979. – 304 с.

27. Храковский В. С. Пассивные конструкции / В. С. Храковский // Типология пассивных конструкций. Диатезы и залоги. – Л., 1974. – С. 5–46.

28. Циммерман И. Синтаксические функции актантов, залог и переходность / И. Циммерман // Проблемы теории грамматического залога. – Л.: Наука, 1978. – С. 71–79.

29. Шапиро А. Б. О залогах в современном русском языке / А. Б. Шапиро // Ученые записки Моск. гос. пед. ин-та каф. русского языка. – 1941. – Т. 5. – Вып. 1. – С. 22–61.

30. Μackridge P. Η. Νεοελληνική γλώσσα / Peter Μackridge.– Αθήνα: Πατάκη, 2000. – 531 σ.

31. Μirambel A. Η νεοελληνική γλώσσα. Περιγραφή και ανάλυση / A. Μirambel. – Θεσσαλονίκη: Ίδρυμα Μανόλη Τριανταφυλλίδη, 1988. – 402 σ.

32. Theofanopoulou-Kontou D. Patient vs non patient orientation of the action and the voice distinction in Modern Greek / D. Theofanopoulou-Kontou // Glossologia 2–3 (1983–1984). – Αθήνα, 1985. – Σ. 75–90.

33. Ζόμπολου Κ. Τα αποθετικά ρήματα της Νες: Σχηματισμός παθητικής φωνής ή / και διάθεσης, θεματικοί ρόλοι και γνωστική σημασιολογική ανάλυση / Κ. Ζόμπολου // Μελέτες για την ελληνική γλώσσα. Πρακτικά της 16ης ετήσιας συνάντησης του τομέα γλωσσολογίας της φιλοσοφικής σχολής του Αριστοτέλειου Πανεπιστημίου Θεσσαλονίκης, 4–6 Μαїού 1995. – Θεσσαλονίκη: Εκδοτικός οίκος αδελφών Κυριακίδη, 1996. – Σ. 160–171.

34. Ζόμπολου Κ. “Αναζητώντας το δράστη...”. Αποθετικά ενάντι μέσο-παθητικής. Μια άλλη προσέγγιση των ρηματικών φωνών της Νες / Κ. Ζόμπολου // Μελέτες για την ελληνική γλώσσα. Πρακτικά της 17ης ετήσιας συνάντησης του τομέα γλωσσολογίας της φιλοσοφικής σχολής του Αριστοτέλειου Πανεπιστημίου Θεσσαλονίκης, 22–24 Απριλίου 1996. – Θεσσαλονίκη: Εκδοτικός οίκος αδελφών Κυριακίδη, 1997.– Σ. 229 – 241.

35. Κασσωτάκη Ε. Η μέση-παθητική μορφολογία των ρημάτων στα Νέα Ελληνικά / Ε. Κασσωτάκη // 2 Διεθνές συνέδριο για τη διδασκαλιά της Νέας Ελληνικής ως ξένης γλώσσας 27–28 Σεπτεμβρίου 2002: πρακτικά συνεδρίου. – Αθήνα, 2008. – Σ. 221–231

36. Κριαράς Εμμ. Νέο ελληνικό λεξικό της σύγχρονης δημοτικής γλώσσας. Γραπτής και προφορικής / Εμμ. Κριαράς. – Αθήνα: Εκδοτική Αθηνών, 1995. – 1587 σ.

37. Μπαμπινιώτης Γ. Δ. Λεξικό της νέας ελληνικής γλώσσας με σχόλια για τη σωστη χρήση των λέξεων / Γ. Δ. Μπαμπινιώτης. – Αθήνα: Κέντρο λεξικολογίας, 1998. – 2064 σ.

38. Νεοελληνική γραμματικη (της δημοτικής) / υπό την καθοδήγηση του Μ.Τριανταφυλλίδη. – Θεσσαλονίκη: Ίδρυμα Μανόλη Τριανταφυλλίδη, 1996. – 455 σ.

39. Σετάτος Μ. Οι διαθέσεις στην κοινή νεοελληνική / Μ. Σετάτος // Μελέτες για την ελληνική γλώσσα. Πρακτικά της 17ης ετήσιας συνάντησης του τομέα γλωσσολογίας της φιλοσοφικής σχολής του Αριστοτέλειου Πανεπιστημίου Θεσσαλονίκης, 22–24 Απριλίου 1996. – Θεσσαλονίκη: Εκδοτικός οίκος αδελφών Κυριακίδη, 1997. – Σ. 202–215.


Темпоральный субстрат языкового кинетизма

У статті проаналізовано зміст і складники темпорального субстрату лінгвістичного кінетизму. Зроблено спробу здійснити реконструкцію “внутрішнього” дискурсивного часу у вигляді оперативного часу створення вислову (мовленнєвого акту) в поєднанні глосогенії, онтогенії і праксеогенії. Розглянуто теорію оперативного часу як науки про лінгвістичний менталізм.

Ключові слова: лінгвістичний кінетизм, глосогенія, дискурсивний час, лінгвістичний менталізм, онтогенія, оперативний час, праксеогенія.

 

В статье проанализированы содержание и составляющие темпорального субстрата лингвистического кинетизма. Сделана попытка реконструкции “внутреннего” дискурсивного времени в виде оперативного времени порождения высказывания (речевого акта) в единстве глоссогении, онтогении и праксеогении. Рассматривается теория оперативного времени как науки о лингвистическом ментализме.

Ключевые слова: лингвистический кинетизм, глоссогения, дискурсивное время, линвистический ментализм, онтогения, оперативное время, праксеогения.

 

This article analyzes the content and components of the temporal substratum of linguistic kinetism. There is an attempt to reconstruct the “inner” discursive time, as operative time of the utterance’s (speech act’s) commitment in unity with glossogeny, ontogeny and praxiogeny. It deals with the operative time theory as a science about linguistic mentalism.

Key words: linguistic kinetism, glossogeny, discursive time, linguistic mentalism, ontogeny, operative time, praxiogeny.

 

В языке существует порядок, поскольку язык сам по себе является теорией, чем-то таким, что поддается теоретизации.

(Г. Гийом)

Философским основанием научного познания, в частности языка, является феноменология, как метод, направленный на онтологию, на сущее [9, с. 23]. Ранее сущего появляется бытие, постижение которого – “априорное познание” [9, с. 24]. “Все положения онтологии – суть темпоральные положения. Ее истины – это выявленные структуры темпоральности. Все онтологические положения имеют характер veritas temporalis” [9, с. 429–430]. Метод онтологии предполагает осуществление последовательных шагов при анализе бытия и разработке его структур. При этом расщепляется сам предмет изучения, определяется суть отношений между его частями [9, с. 436]. По мнению У. Эко “Бытие непостижимо не иначе как через посредство языка – языка, который не подвластен человеку, ибо не человек мыслит себя на языке, но язык мыслит себя через человека” [11].

Темпоральные основания языкового и речевого ментализма. Г. Гийом отмечает, что онтогения (термин Г. Гийома)* речевого акта (речевой деятельности – langage) образуется в условиях, определяющих его существование [2]. Воспринимая реальные речевые акты (высказывания), нам трудно уловить, что происходит внутри нас. В большой мере эта трудность следует из того, что мы начинаем наблюдать с опозданием [14, р. 20]. Изучение мыслительно-языкового процесса только по поствербальному результату Г. Гийом считал недостаточным [14]. Поэтому возникает необходимость аналитической реконструкции двуединой онтологии лингвистической реальности в виде дихотомии язык / речь, соответственно невидимого и видимого компонентов, определения разных режимов работы их психомеханизмов, носителями которых являются разные темпоральные субстраты. Это и представляет основную цель предлагаемой статьи.

В самом акте речи мысль пробегает путь “от времени в потенции до времени в действительности” [8, с. 38]. Другими словами, от языковых актов репрезентации до актов выражения в дискурсе [16].

В основе образования языковых и речевых единиц лежат определенные психомеханические операции с той разницей, что единицы языковой системы представляют результативный этап таких операций, а речь – процессуальный. Неоднородность подобных операций очевидна, они могут быть разведены во временном плане как когитативные и когнитивные. Понятие когнитативности является процессуальным и ассоциируется с ментальными актами человеческой психики, в то время, как понятие когитативности – скорее с результатом экзистенциального (актуального) плана и касается мышления (в том числе и речевого). Когитативность – это эссенциальное (виртуальное) свойство, касающееся аккумуляции знаний (в том числе и собственно языковых) и дискретизации картины мира [15, р. 23–24].

Разграничение разных темпоральных пространств языка и речи не исключает постоянной динамики их психомеханизмов. В языке все кинетично, каждое движение референтно определенному темпоральному плану, имплицирующему изменяемую статику. Результативность “исторического” становления единиц языка, их глоссогения*, предшествует онтогении*, носителю интеграции языка и речи в речевой деятельности (le langage), которая завершается речевыми (рече-языковыми) актами (высказываниями). Последние характеризуются моментальностью их продуцирования в виде единиц дискурса в темпоральном плане праксеогении с целью воздействия на собеседника [15, р. 15–16; 16]. Подобная интеграция языка и речи осуществляется в соответствии с общим прагматическим целеустремлением (интенцией) говорящего, а также с учетом факультативных свойств единиц языковой системы и их грамматической и семантической уместности в структуре высказывания. Естественно трудно определить темпорально скрытую конвертацию потенциальных единиц языка в актуализированные речевые акты, которые доступны для наблюдения [15, р. 12].

Речевая деятельность часто рассматривается как динамическая составляющая дискурса, а речевые акты (высказывания) как микро- или макротекстовые образования. В этом проявляется двойственность феномена дискурса, который является одновременно процессом и определенной лингвистической целостностью [4, с. 307].

В антропологическом измерении глоссогения представляет неосознанные говорящим ментальные операции, онтогения – частично осознанные и праксеогения – полностью осознанные. Отметим, что такая гипотеза крайне условна.

Дискурс трехзначен в темпоральной последовательности его “внутреннего” становления: потенциальные единицы языка, носителем которых является глоссогения, на пространстве онтогении актуализируются в речевых актах (высказываниях), которые, как было отмечено, в плане праксеогении, реализуются как определенные единицы дискурса. Фактически такое движение представляет каузацию (порождение) высказывания [8, с. 13]: языковые единицы преобразуются в речевые, которые функционируют как единицы дискурса; акты репрезентации преобразуются в акты выражения. При этом непрерывность темпоральности обеспечивается тем, что онтогения является производной от глоссогении, а праксеогения – от онтогении.

Итак, темпоральный субстрат дискурса покрывает глоссогению, онтогению и праксеогению, на пространстве которых осуществляется движение от единиц языка к единицам речи. Очевидно, это послужило основанием для Г. Гийома полагать существование континуума язык-речь [2], что является еще одним признанием лингвистической дихотомии язык / речь, которая должна непременно учитываться при анализе дискурса [14; 15, р. 11].

Анализ темпорального субстрата языкового и речевого ментализма базируется на следующих постулатах:

1. Всякая мысль, участвующая в производстве речи, представляет движение.

2. По мере развития этого движения осуществляются перехваты, отмечающие ранние и поздние моменты их “остановки”.

3. Такое движение имплицирует существование оперативного времени.

Любое движение, образно или конкретно предполагающее передвижение, имеет временное измерение и для любого движения необходимо определенное время. Г. Гийом как-то заметил, что так же как для ходьбы, для мышления необходимо время [2].

Лингвист может постичь операции психомеханизмов путем реконструкции, путем интроспекции. Именно силой своего разума человек проникает в ментальную сферу языка, который представляет собой созидательную работу человеческой мысли по восприятию и осмыслению окружающего мира. Мысль создает язык для собственного выражения.

Г. Гийом впервые представил новое направление науки о языке – психосистематику, которая располагает собственной методикой исследования – “позиционной лингвистикой” [2, р. 53]. “Психосистематика исследует не отношение языка и мышления, а определенные готовые механизмы, которыми располагает мышление для перехвата самого себя, механизмы, которым язык дает точное отражение. Самая первая необходимость акта выражения заключается в том, что мышление имеет возможность перехвата, без перехвата мышлением самого себя невозможно выражение” [2, р. 54]. Язык не может быть мышлением, но может рассматриваться как оптимизация мышления. Перехват – это место встречи мышления и языка. Перехватить – это одновременно задержать и понять. Это необходимо мышлению, поскольку оно создает самое себя [14]. Перехваты, которыми оперирует мышление, придают ему потенциальную значимость [14]. “Мысль как бы изучает саму себя, наблюдает свое собственное движение, строя в результате языковую систему, элементами которой являются обозначения, данные мыслью отдельным отрезком пути [8, с. 52].

Психомеханические процессы, свойственные языку, всякий раз воспроизводятся в речи в процессуальном режиме. Поэтому знак представляет в речи воспроизводимую операцию и как носитель оперативного процесса выражает динамику самого процесса.

Динамика темпоральности дискурса, включающая глоссогению, онтогению и праксеогению, первоначально воплощается в собственном оперативном времени, которое в самом общем виде разграничивается на внутреннее оперативное время языка и внешнее оперативное время речи. Другими словами, оно референтно образованию потенциально значимых единиц языка и актуализированных речевых актов. В неизмеримо кратком оперативном времени праксеогении кинетические перехваты мышления преобразуются в статические [16]. Оперативное время речевого акта, каким бы кратким и мгновенным оно ни было, является реальным, поскольку речь дана нам в ощущении.

О реальности оперативного времени в построении языковой системы, о результатах работы его психомеханизмов, можно судить, например, по грамматическим единицам (mots grammaticaux), которые, по сути, являются операторами самоперехватов мышления. М. Туссен говорит об изоморфизме количества движений (перехватов) в мышлении с его нейролингвистическим субстратом [16].

Было отмечено, что языковые представления языка конвертируются в акты выражения, речевые акты – единицы дискурса, включающего ряд высказываний. В разные годы Г. Гийом окказионально использовал термин “речевая операция” (opération de langage) в значении акта речи или дискурсивной операции [2]. Ранее ученый упоминал о психомеханике как теории речи, теории высказывания. Психомеханика интегрирует психосистематику, что, в общем, отражено в формуле Г. Гийома langage = langue + discours.

Мысль, которая управляет актом речи выполняет двойную функцию: 1) она воплощается в речи в виде значений (то, что говорят); 2) она мотивирует дискурс (почему это говорят) [16].

Г. Гийом не только продолжает развитие теории ментализма (Брюно, Дамуретта и Пишона) и лингвистики речи (Балли) в аспекте интеграции языка и речи, но и уточняет сам лингвистический статус ментализма [13, р. 34–35].

Завершая рассмотрение некоторых вопросов темпорального основания языкового и речевого ментального кинетизма, отметим:

1. Ментальный кинетизм речи осуществляется в реальном времени. Время является носителем, основным параметром анализа лингвистического ментализма. Теория оперативного времени – наука о лингвистическом ментализме, который познается путем интроспекции.

2. Ментальный кинетизм от актов презентации до актов выражения в континууме язык-речь обеспечивает непрерывность темпорального субстрата дискурса, а также подтверждает его двойственность в феноменологическом аспекте “сущее и его бытие”.

3. М. Хайдеггер пишет: “Речь сама по себе временна, ибо всякое говорение о чем, чье и к кому основано в экстатичном единстве времени” [10, с. 349]. Имеется в виду временность дискурса как “речи, погруженной в жизнь” [9, с. 137; 16, р. 230]. Иначе говоря, дискурсивное время в таком понимании – это обозначение реальных событий, которое продуцируется и воспринимается коммуникантами. Это время выражается временными, аспектуальными формами, таксисными отношениями и т. д. Подобное дискурсивное время условно можно назвать “внешним”, оно ориентировано на отношение человек-мир, которое опосредовано, преломляется в отношении человек-человек, в дискурсе.

В этой статье содержится попытка реконструкции “внутреннего” дискурсивного времени, в виде оперативного времени порождения высказывания (речевого акта) в единстве глоссогении, онтогении и праксеогении. Подобная реконструкция – это лишь один из элементов воссоздания теории, которой является сам язык.

Примечание

* В названиях глоссология, онтология и праксеология Г. Гийом заменяет окончание -логия на окончание -гения, поскольку первое подразумевает соотнесенность с логикой, второе – с когерентностью, предполагающей упорядоченное движение [2, с. 18].

ЛИТЕРАТУРА

1. Арутюнова Н. Д. Дискурс / Н. Д. Арутюнова // Лингвистический энциклопедический словарь. – М.: Сов. Энциклопедия, 1990. – С. 136–137.

2. Гийом Г. Принципы теоретической лингвистики: сб. неизд. текстов, подгот. под рук. Р. Валена / Общ. ред. послесл. и коммен. Л. М. Скрелиной. – М.: Editorial УРСС, 2004. – 224 с.

3. Карасик В. И. Языковой круг: личность, концепты, дискурс / Владимир Ильич Карасик. – М.: Гнозис, 2004. – 390 с.

4. Кибрик А. А. Функциональные и когнитивные теории / А. А. Кибрик, В. А. Плунгян // Современная американская лингвистика. Фундаментальные направления / Под ред. А. А. Кибрика, И. М. Кобозевой, И. А. Скрелиной. – М.: Editorial УРСС, 2002. – С. 276–329.

5. Минкин Л. М. Предложение, высказывание, речевой акт / Л. М. Минкин // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія Філологія. – Т. 10. – № 2. – К.: Вид. центр КНЛУ, 2007. – С. 5–15.

6. Минкин Л. М. Феноменология, эпистемология, психосистематика и психомеханика языка / Л. М. Минкин // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія Філологія. – Т. 12. – № 1. – К.: Вид. центр КНЛУ, 2009. – С. 7–19.

7. Минкин Л. М. Лингвистическая дихотомия язык / речь и мышление (когитативность и когнитивность) / Л. М. Минкин // Слово й текст у просторі культури: тези доповідей Міжнародної наук. конфер., присвяченої 80-річчю з дня народження проф. О. М. Мороховського. – К.: Ленвіт, 2010. – С. 23–24.

8. Реферовская Е. А. Философия лингвистики Г. Гийома. Курс лекций по языкознанию / Елизавета Артуровна Реферовская. – СПб.: Академический проект, 1997. – 125 с.

9. Хайдеггер М. Основные проблемы феноменологии / Мартин Хайдеггер. – СПб.: Высшая религиозно-философская школа, 2001. – 441 с.

10. Хайдеггер М. Бытие и время / Мартин Хайдеггер. – СПб.: Наука, 2002. – 451 с.

11. Эко У. Отстутствующая структура. Введение в семиологию / Умберто Эко. – СПб.: Symposium, 2004. – 538 с.

12. Boon et Jooly. Dictionnaire terminologique du système du langage. – Paris; Montréal: l’Harmattan, 1986. – 443 p. (Словарь терминов лингвистической теории Г. Гийома).

13. Fortis J.-M. La linguistique cognitive, une trentrnaire de vieille souche / J.-M. Fortis // Mémoires de la société de Linguistique de Paris. – Т. XVIII, 2010. – Р. 11–51.

14. Valette M. Enonciation et cognition: deux termes in absentia pour deux notions omniprésentes dans l’oeuvre de Guillaume / M. Valette // Le français moderne. – T. LXXI. – № 1. – 2003. – Р. 6–25.

15. Valin R. Introduction / R. Valin // Leçons de linguistique de Gustave Guillaume. 1948–1949. Structure sémiologique et structure psychique de la langue française. Série A. – Québec: Librairie C. Klincksiek, 1971. – Р. 9–58.

16. Toussain M. Linguistique et épistémiologie / M. Toussain // Kalbotyra. – Т. XXXIX. – № 3. – 1973. – Р. 220–230.


Художній концепт: процедури реконструкції та моделювання (на матеріалі трагедій В. Шекспіра)

У статті розглядаються процедури реконструкції та моделювання концептів у художньому творі на прикладі трагедій Шекспіра. Описано процедури поетапної ідентифікації художнього концепту. Складна ієрархічна будова художнього концепту аналізується як пошарова, кожний шар структуровано індивідуально: предметно-почуттєвий – у вигляді фреймів, образно-асоціативний – як набір концептуальних тропів, смисловий – як асоціативно-смислове поле. Доведено, що системна взаємодія смислових атрибутів у складі асоціативно-смислового поля художнього концепту розкриває специфіку поетичного світобачення драматурга.

Ключові слова: художній концепт, фрейм, концептуальна метафора, асоціативно-смислове поле.

 

В статье рассматриваются процедуры реконструкции и моделирования концептов в художественном произведении на примере трагедий Шекспира. Описаны процедуры поэтапной идентификации художественного концепта. Сложное иерархическое строение художественного концепта анализируется как многослойное, каждый пласт структурирован индивидуально: предметно-чувственный – в виде фреймов, образно-ассоциативный – как набор концептуальных тропов, смысловой – как ассоциативно-смысловое поле. Показано, что системное взаимодействие смысловых атрибутов в составе ассоциативно-смыслового поля художественного концепта раскрывает специфику поэтического мировидения драматурга.

Ключевые слова: художественный концепт, фрейм, концептуальная метафора, ассоциативно-смысловое поле.

 

This article focuses on the reconstruction and modelling procedures of the literary concepts in Shakespeare’s tragedies. Identification of the literary concept is presented as a multistage technique of analysis. It analyzes the complicated hierarchical structure of the literary concept as multilayer, each layer being modelled in its particular way: physically perceptible – as a frame, figuratively associative – as a set of conceptual tropes, notional – as an associative-semantic field. It is proved that systemic interconnections of the literary concept attributes within the notional layer reveal the playwright’s artistic cognition.

Key words: literary concept, frame, conceptual metaphor, associative-semantic field.

 

Сучасні лінгвопоетичні студії, виконані в межах когнітивної парадигми (див., наприклад, праці Р. Цура, П. Стоквела, М. Фрімен, Е. Семіно, О. П. Воробйової, Л. І. Бєлєхової, О. М. Кагановської, І. М. Колєгаєвої, В. Г. Ніконової та ін.), характеризуються зосередженістю на з’ясуванні закономірностей концептуалізації й категоризації світу у літературному творі, на визначенні принципів реконструкції світорозуміння художника слова й експлікації концептуального змісту творів. Стає актуальним дослідження концептів авторської художньої системи, що формують індивідуально-авторську картину світу в художньому творі, яка визначається естетичними домінантами письменника [1; 10; 11].

Зазначений аспект когнітивної поетики перебуває у мовознавстві на етапі бурхливого розвитку, але, на жаль, досить часто трапляються неточності концептуального характеру, коли дослідники, дотримуючись стереотипних уявлень про базові поняття концептології, у деяких формулюваннях уживають терміни в таких значеннях, які не відповідають теоретичним засадам цієї науки на сучасному етапі її розвитку. Не поодинокими є праці, у яких не враховується специфіка концептів, реалізованих у художньому творі, що сублімують поняття, уявлення, емоції, почуття, вольові акти автора, його світоглядні настанови, зумовлені авторським світосприйняттям і жанровою специфікою художнього тексту. Простежується тенденція змішувати два плани – когнітивний (концепт, смисл, концептуальні ознаки) і лексико-семантичний (лексична одиниця, значення, семантичні ознаки), тобто ототожнювати концепт зі словом [6 та ін.], а не розглядати його як модель, ментальне утворення, яке може бути лексикалізованим (позначеним одним словом) чи вербалізованим (позначеним різноплановими мовними одиницями).

Мета статті – описати процедури реконструкції та моделювання концептів у художньому творі на прикладі трагедій Шекспіра, відштовхуючись від своєрідності таких концептів у їх зіставленні з концептами, що досліджуються з позицій лінгвокультурології та когнітивної лінгвістики.

Завдання:

– визначити специфіку художнього концепту порівняно з концептами, що вивчаються в ракурсі різних дослідницьких підходів;

– описати процедури реконструкції художніх концептів, вербалізованих у трагедіях Шекспіра;

– розглянути способи моделювання смислової структури художніх концептів трагічного.

Для визначення специфіки концептів, вербалізованих у художньому творі, у зіставленні з концептами, які досліджуються з позицій когнітивної лінгвістики і лінгвокультурології, необхідно впорядкувати термінологічний апарат.

У сучасних когнітивних дослідженнях художньої семантики для концептів, вербалізованих у художньому творі, існують терміни “текстовий концепт” [4] і “художній концепт” [7]. Термін “художній концепт”, уведений російським мислителем С. О. Аскольдовим-Алексєєвим (1870–1945) [2], який поділяв концепти на художні (в мистецтві) і пізнавальні (в науці), на нашу думку, є більш доцільним для позначення концепту як одиниці авторської свідомості, що реалізується саме в художніх текстах, а не у текстах будь-якого функціонального стилю.

Для позначення концептів як об’єктів лінгвокультурології використовуються такі терміни, як: “концепт культури”, “культурний концепт”, “лінгвокультурний концепт”, “етноконцепт”, “лінгвокультурема” тощо [5, с. 107].

Для позначення концепту як об’єкту лінгвокогнітивних досліджень можливо запропонувати термін “мовний концепт”, або “концепт мови”. Хоча такий термін може видаватися не дуже вдалим, оскільки цілком зрозуміло, що будь-який концепт, який потрапляє у фокус уваги лінгвіста, актуалізується засобами мови, тобто є “мовним”, “омовленним” (для його позначення в когнітивній лінгвістиці вже існує термін, запропонований О. С. Кубряковою, – “вербалізований концепт”), наголошуємо на специфіці їх вербалізації (“омовлення”) в ракурсі різних дослідницьких підходів. Так, у працях з когнітивної лінгвістики аналізуються всі засоби репрезентації концепту в мові, які є настільки численними, що, як зазначає М. М. Болдирев [3], висловлюючи думку багатьох дослідників, зафіксувати та проаналізувати їх усі практично неможливо. Індивідуально-авторські (художні) концепти також мають мовну репрезентацію, але кількість таких репрезентацій обмежена середовищем їхнього існування і реалізації: окремим художнім текстом або кількома творами одного автора, творчістю одного письменника або кількох авторів, одним літературним жанром або цілим напрямом, епохою тощо. У лінгвокультурологічних працях приділяється увага не всім, а лише ключовим компонентам національної культури, тому концепти культури можуть бути виражені як мовними засобами, так і засобами мистецтва: живопису, скульптури, музики, що свідчить про важливість таких концептів для культури. Отже, враховуючи специфіку різних дослідницьких підходів до аналізу концептів, вважаємо за можливе використовувати термін “мовний концепт” (або “концепт мови”) для позначення таких концептів, досліджуваних з позиції когнітивної лінгвістики, які мають тільки мовну експлікацію і можуть бути або лексикалізованими (вираженими одним словом), або вербалізованими (вираженими не тільки словом, а й словосполученням, реченням і, навіть, текстом, тобто такими, що лише імплікуються).

Художній концепт відзначається своєю специфікою у зіставленні з концептами, які досліджуються з позицій когнітивної лінгвістики і лінгвокультурології. На думку С. О. Аскольдова-Алексєєва, у художньому концепті найбільш повно виявляється “невизначеність можливостей”, їхня непідпорядкованість ні вимогам відповідності реальній дійсності, ні законам логіки. Безліч інтерпретацій, безліч асоціацій, пов'язаних із сприйняттям кожного конкретного тексту, характеризується невизначеністю і непередбачуваністю реакцій тих, хто сприймає текст. “Зв'язок елементів художнього концепту ґрунтується на логіці і реальній прагматиці художньої асоціативності” [2, с. 275]. Саме потенційність, тобто “неможливість у сенсі розкриття (а інколи і пряма символістика), становлять визначальну цінність художніх концептів, особливо концептів художньо-емотивних” [2, с. 276].

Художні концепти є базовими одиницями концептуальної картини світу письменника, що втілюють індивідуально-авторське світобачення, і тому відрізняються від концептів культури та мовних концептів за кількома параметрами: за змістом і способом експлікації, обсягом та історичною мінливістю (табл. 1).

Специфіка художніх концептів вимагає застосування для їх аналізу нового підходу, який би відрізнявся від лінгвокогнітивного та лінгвокультурологічного, розробки комплексної методики їх дослідження, яка б поєднувала традиційні методи стилістичного, семіотичного, герменевтичного й інших аналізів художнього тексту, переломлені крізь призму домінантного, концептуального, методу інтерпретації художнього тексту. Такою видається запропонована нами методика поетико-когнітивного аналізу [7], основою якої є положення лінгвопоетики, переломлені крізь призму когнітивної парадигми. Як відомо, лінгвопоетика – це синтез лінгвостилістики, лінгвістики і літературознавства; кожна з цих дисциплін має свій арсенал методів і прийомів аналізу.

Таблиця 1

Художні концепти у зіставленні з концептами культури та мовними концептами

Критерії

розмежування

Типи концептів

Мовний концепт

Концепт культури

Художній концепт

Зміст

концепту

Квант інформації про світ, що зберігається в пам’яті носіїв мови (етносу і окремого його представника) у вигляді вербального субстрату

Квант інформації про культурно зумовлені уявлення носіїв мови про світ

 

 

Квант інформації про авторські світоглядні настанови, зумовлені жанровою специфікою художнього тексту

Експлікація

концепту

Одиницями мови і мовлення (словами, фразеологічними одиницями, словосполученнями, текстами)

Не тільки в мові, а й засобами мистецтва: живопису, скульптури, музики

Одиницями мови і мовлення, які об’єктивують певний образ

Обсяг

концепту

Різносубстратна одиниця оперативної свідомості, що охоплює низку ментальних структур (фрейми, фреймові мережі, пропозиціональні структури, сценарії, ментальні простори, схемні образи, ментальні моделі, інтегративні простори або бленди)

Багатовимірне смислове утворення, в якому є, крім поняттєвої основи, соціо-психо-культурна частина, що не тільки мислиться, а й переживається носієм мови; має структуру семантичного поля

Багатовимірне смислове утворення, що інкорпорує предметно-почуттєвий, образно-асоціативний і смисловий шари;

має фреймову і польову структуру

Історична

мінливість

концепту

Постійне поповнення змісту за рахунок нових концептуальних ознак, що зумовлено специфікою самого людського знання, яке безперервно розвивається, відбиваючи нові відомості про світ і всі зміни, що відбуваються в ньому

Фіксованість змісту, обмеженість окремим твором письменника

Отже, використання методів концептуального, дескриптивного, інтерпретаційно-текстового, семантичного та компонентного аналізу мовного матеріалу художнього твору, процедур і прийомів контекстуального, логіко-семантичного, лексикографічного опису і кількісного аналізу отриманих даних надає можливість виявити вплив широкого соціально-історичного і культурного контексту, в якому творив письменник, на його індивідуально-авторське світобачення, розкрити втілення проявів свідомості автора в художніх концептах, які матеріалізуються в поетичних формах у його творах.

Застосування методики поетико-когнітивного аналізу художніх концептів передбачає проведення дослідження у двох напрямках: перший, жанр текст мова – концепт, від загальної характеристики поетики письменника до аналізу мови його творів і ідентифікації релевантних структур авторської свідомості (художніх концептів), і другий, концепт концептуальна схема смисл, від розгляду концептуальної системи художнього твору і визначення концептуальних пріоритетів письменника до моделювання смислової структури ключових художніх концептів та експлікації концептуального змісту художнього твору.

Прикладом застосування поетико-когнітивного підходу до аналізу художніх концептів можуть слугувати наші розвідки стосовно реконструкції концептуального простору трагічного в п'єсах Шекспіра [9]. Так, перший напрямок, якщо його застосувати до трагедій Шекспіра, передбачає такі процедури поетапної реконструкції художніх концептів.

1. Виділення ключових фрагментів у шекспірівських трагедіях – контекстів трагічного, в яких розвивається одна тема, наприклад, тема даремності людського існування у відомому монолозі Гамлета “to be or not to be...” [13, c. 82].

2. Виявлення тематичних ліній контекстів трагічного: “життя як ворожа людині сила”; “смерть як спокійний сон”; “страх людей перед тим, що буде після смерті, як причина того, що люди не поспішають розстатися з життям”.

3. Аналіз засобів мовної репрезентації тематичних ліній у контексті трагічного, серед яких є метафори: the slings and arrows of outrageous fortune (“гострі стріли долі”), the whips and scorns of time (“бичі й наруги часу”); метонімія: the law's delay (“тяганина суду”), the insolence of office (“несправедливість чиновників”); гіпербола: a sea of troubles (“море лих”); персоніфікація: theres the respect that makes calamity of so long life (“через це живуть напасті наші стільки літ”) (пер. Л. Гребінка).

4. Виокремлення серед мовних засобів тематичної домінанти, компонент якої (тематичне слово) може бути використаний як її найменування (далі – НТД), і смислових релятів. Так, домінантою першої тематичної лінії “життя як ворожа людині сила” є експресивний зворот To be, or not to be that is the question, тому що дієслово to be “бути” у його складі синонімічно пов’язане зі словом to live “жити”, що є однокореневим зі словом life “життя” як імовірним НТД – “життя”.

5. Ідентифікація художніх концептів трагічного (ХКТ) на основі тематичного слова як НТД, що використовується для мовного позначення ХКТ: тематичне слово → НТД → ХКТ. Відібрані найменування тематичних домінант контексту – “life”, death”, dread” – уможливлюють ідентифікацію художніх концептів життя, смерть, страх, вербалізованих у наведеному контексті трагічного.

Другий напрямок поетико-когнітивного підходу до аналізу художніх концептів, концепт концептуальна схема смисл, передбачає застосування різних способів моделювання смислової структури художніх концептів. Інформативна насиченість художніх концептів визначає їхню багатовимірну і багатокомпонентну структуру [8], в якій інкорпоровано предметно-почуттєвий, образно-асоціативний і смисловий шари. Структурна організація кожного з шарів – фрейми предметно-почуттєвого шару, набір концептуальних метафор у складі образно-асоціативного шару і польова структура смислового шару – зумовлюється характером акумульованої в ньому інформації.

Логічно впорядкована інформація про певний фрагмент дійсності, зокрема про кохання (рис. 1), яка вирізняється конкретним, предметно-почуттєвим характером, структурована у фреймах предметно-почуттєвого шару художніх концептів. Наприклад, кохання може бути викликане зіллям (drugs), чарами (charms), заклинанням (conjuration), чаклунством (magic): “OTHELLO: I will a round unvarnish'd tale deliver / Of my whole course of love: what drugs, what charms, / What conjuration, and what mighty magic – / For such proceeding I am charged withal – / I won his daughter” [14, c. 385].

А палкість у коханні виявляється через палку кров (hot blood), палкі думки (hot thoughts) і палкі дії (hot deeds): “PARIS. He eats nothing but doves, love; and that breeds hot blood, and hot blood begets hot thoughts, and hot thoughts beget hot deeds, and hot deeds is love” [15, c. 70].

Б3185, Рис. 1 - Фрейм предметно-почуттєвого шару ключового художнього концепту трагічного КОХАННЯ

Рис. 1 - Фрейм предметно-почуттєвого шару ключового художнього концепту трагічного кохання

Передаючи зміст побудованого фрейму у вигляді пропозиції, виявляємо базові знання про кохання, упредметнені в трагедіях Шекспіра: кохання як феномен спричиняється певними чинниками (обставинами / діями) і виявляється у фізичному й емоційному станах людини.

Індивідуально-авторські асоціації виявляються у процесі застосування різних семантико-когнітивних процедур конструювання конвенційних і поетично переосмислених концептуальних метафор у складі образно-асоціативного шару художніх концептів. Наприклад, у монолозі Гамлета “to be or not to be...” підґрунтя словесних образів (метафори, метонімії, оксиморона), які експлікують художній концепт життя, складають такі концептуальні схеми: життя є удари (slings and arrows of outrageous fortune; the whips and scorns of time); життя є страждання (the pangs of despis'd love); життя є море (a sea of troubles); життя є важка ноша (who would these fardels bear; to grunt and sweat under a weary life); життя є несправедливість (th' oppressor's wrong; the insolence of office); життя є тлінна оболонка (we have shuffled off this mortal coil).

Конструювання поетично переосмислених (оказіональних) концептуальних метафор відбувається шляхом застосування вже відомих із теорії концептуальної метафори прийомів перетворення базових метафор – extension “розширення”, elaboration “нарощування”, combination “поєднання”, questioning “перегляду”, а також запропонованих нами прийомів звуження (restriction), покращення (amelioration) і погіршення (degradation). Наприклад:

- розширення: death is sleep → death is dream: “HAMLET. To die, to sleep, – / To sleep? Perchance to dream! Ay, there’s the rub; / For in that sleep of death what dreams may come”;

- звуження: death is departure → death is going to an undiscovered country: “HAMLET. <…> the dread of something after death – / The undiscover'd country, from whose bourn / No traveller returns puzzles the will”;

- покращання: love is an object → love is a tender thing: “MERCUTIO. And, to sink in it, should you burthen love – / Too great oppression for a tender thing”;

- погіршення: life is an object → life is a heavy burden: “HAMLET: Who would these fardels bear, / To grunt and sweat under a weary life”;

- перегляд: fortune is a man’s master → man is fortune’s master: “CAESAR. Men at some time are masters of their fates: / The fault, dear Brutus, is not in our stars, / But in ourselves that we are underlings”;

- поєднання: love is madness + love is a container + love is hunger + love is suffering = love is psychological tension: “ROMEO. Not mad, but bound more than a madman is; / Shut up in Prison, kept without my food, / Whipp'd and tormented and God-den, good fellow”.

Образно-асоціативний шар художніх концептів містить асоціації, викликані в ході осмислення письменником абстрактних категорій, наприклад, кохання, в термінах конкретної діяльності людини, її стану та предметів і речовин, що її оточують. Так, кохання уподібнюється: різним видам людської діяльності: війні (war), руйнації (destruction), ідолопоклонству (idolatry), грі на музичному інструменті (playing music); станам людини: хворобі (illness), голоду (hunger), божевіллю (madness), сліпоті (blindness), гостроті зору (keenness of vision), стражданню (suffering), фізичному напруженню (physical tension), психологічному напруженню (psychological tension); речовині: вогню (fire), вогню кохання, що спалює саме кохання (loves fire is loves end), жару (heat), воді (water), рідині (fluid), трясовині (mire); живим творінням: людині (a human being), птаху (a bird), рослині (a plant); колючій рослині (a pricking plant), недовговічній рослині (a short-lived plant); неживим творінням: умістищу (a container), предмету (an object); важкому тягарю (a heavy burden), тендітній речі (a tender thing); абстрактному явищу: єдності (a unity), залежності від іншого (dependence on the other), перевазі над іншим (supremacy over the other), надприродному явищу (a supernatural force).

Глибинні смисли як складники художнього концепту – смислові атрибути – виявляються шляхом семантико-асоціативного осмислення царини мети і царини джерела базових і поетично переосмислених концептуальних метафор у складі образно-асоціативного шару художніх концептів трагічного (рис. 2).

Б3185, Рис. 2 - Етапи розкриття змісту художнього концепту через його смислові атрибути

Рис. 2 - Етапи розкриття змісту художнього концепту через його смислові атрибути

Наприклад, серед смислових атрибутів, отриманих шляхом осмислення базової концептуальної метафори death is sleep (смерть є сон), реконструйованої в монолозі “Бути чи не бути” Гамлета, який намагається зрозуміти, чим є смерть, і сприймає її як сон: “HAMLET. To die, to sleep, – / To sleep?” [13, c. 82] – спокій, тиша, розслабленість, нерухомість, безтурботність, умиротворення. А смисловими атрибутами художнього концепту життя, реконструйованими в монолозі Гамлета, визначаються такі: жорстокість (життя є удари, життя є страждання); важкість (життя є море, життя є важка ноша); недовговічність, швидкоплинність (життя є тлінна оболонка); несправедливість (життя є несправедливість).

Смислові атрибути художнього концепту поділються на атрибути-семи й атрибути-асоціати залежо від критерія їх визначення – семантичного чи асоціативного відповідно. Наприклад, компонентний аналіз словникового значення слова sleep “сон”, що репрезентує концепт-релят sleep (сон) у складі базової концептуальної метафори death is sleep (смерть є сон), – “фізіологічний стан спокою організму людини і тварини, що настає періодично і супроводжується повною або частковою втратою свідомості й ослабленням ряду фізіологічних процесів” [12, с. 1161] – уможливлює вилучення атрибутів-сем спокій і розслабленість.

Асоціативне осмислення лексикалізованого концепту-релята sleep (сон) у складі концептуальної метафори death is sleep (смерть є сон) уможливлює визначення таких атрибутів-асоціатів, як тиша, нерухомість, безтурботність, умиротворення. Так, спокій асоціюється з тишею, розслабленість – з нерухомістю, а спокій і розслабленість разом – з безтурботністю й умиротворенням.

Атрибути-семи й атрибути-асоціати, отримані за семантичним чи асоціативним критерієм, можуть бути первинними і вторинними; останні, своєю чергою, поділяються на парадигматичні й синтагматичні (рис. 3).

Б3185, Рис. 3 - Отримання атрибутів-сем та атрибутів-асоціатів через смисловий розвиток концепту-релята ГОСПОДАР

1. Компоненти семантичної структури лексеми “господар”

2. Первинні атрибути-семи

3. Вторинні атрибути-семи (синтагматичні та парадигматичні)

4. Первинні атрибути-асоціати

5. Вторинні синтагматичні атрибути-асоціати

6. Вторинні парадигматичні атрибути-асоціати

Рис. 3 - Отримання атрибутів-сем та атрибутів-асоціатів через смисловий розвиток концепту-релята господар

Смислові атрибути-семи й атрибути-асоціати, пов’язані між собою зв’язками різних рівнів, утворюють багаторівневу структуровану сітку (рис. 4).

Б3185, Рис. 4 - Різнорівневі смислові зв’язки між атрибутами-семами й атрибутами-асоціатами


1. Перший рівень – експліцитні зв’язки – між мовним репрезентантом концепту і атрибутами-семами

2. Другий рівень – імпліцитні зв’язки – між мовним репрезентантом концепту й атрибутами-асоціатами

3. Третій рівень – первинні потенційні зв’язки – між атрибутами-семами й атрибутами-асоціатами

4. Четвертий рівень – вторинні потенційні зв’язки – між атрибутами-асоціатами

Рис. 4 - Різнорівневі смислові зв’язки між атрибутами-семами й атрибутами-асоціатами

Багаторівнева структурована сітка розкриває системну взаємодію між смисловими атрибутами-семами й атрибутами-асоціатами, що уможливлює реконструкцію змісту художніх концептів як фрагментів концептуального простору художнього твору, у якому відбито не тільки загальнолюдські уявлення (наприклад, про палкість кохання), що випливають з повсякденної предметно-практичної діяльності людей, а й відтворено специфіку індивідуально-авторського світобачення, коли Шекспір трактує, наприклад, кохання як творіння, своєрідний живий організм, який народжується, зростає, розквітає, намагається вижити, перебуває в постійному русі. Але, як і будь-яка жива істота, кохання – безпорадне, неміцне творіння, тому приречене на загибель. Утворене Вищою силою, кохання непідвладне людині, тому незрозуміле людині. Кохання дуже важливе в житті людини, особливо в її духовному розвитку, розкриваючи в людині багато позитивних рис, одночасно кохання сприймається як ворожа людині сила, яка обмежує свободу людини, що призводить до непорозуміння і спричиняє страждання і ворожість. У результаті кохання виявляє в людині негативні риси, які призводять до негативних дій.

Отже, художні концепти – це одиниці когнітивного рівня, ментальні утворення, у яких закодовано інформацію про художній світ твору, яка є вербалізованою (на лексико-семантичному рівні) чи вираженою іншими засобами комунікації (на когнітивному рівні). Художній концепт становить ієрархічну систему мікросистем, кожна з яких має складну структуру. Найвищий рівень абстракції в системі художнього концепту (поряд з предметно-почуттєвим та образно-асоціативним) – смисловий шар – формується сукупністю смислових атрибутів, які вилучаються шляхом асоціативного осмислення базових і поетично переосмислених концептуальних тропів, що матеріалізовані у словесних поетичних образах і необразній лексиці у художньом творі. Типологія смислових атрибутів виявляє специфіку поетичного світобачення письменника.

ЛІТЕРАТУРА

1. Антология концептов / Под ред. В. И. Карасика, И. А. Стернина. – Волгоград: Парадигма, 2005. – Т. 1. – 348 с.; Т. 2. – 356 с.

2. Аскольдов С. А. Концепт и слово / С. А. Аскольдов // Русская словесность. От теории словесности к структуре текста. Антология. – М.: Academia, 1997. – С. 267–279.

3. Болдырев Н. Н. Когнитивная семантика (курс лекций по английской филологии) / Николай Николаевич Болдырев. – Тамбов: Тамбовск. гос. ун-т, 2000. – 123 с.

4. Кагановська О. М. Текстові концепти художньої прози (на матеріалі французької романістики середини ХХ сторіччя): [монографія] / Олена Марківна Кагановська. – К.: Вид. центр КНЛУ, 2002. – 292 с.

5. Левченко О. М. Лінгвокультурологія та її термінна система / О. М. Левченко // Вісник національного університету “Львівська політехніка”. – 2003. – № 490. – С. 105–113.

6. Лобода С. М. Просторові слова-концепти в художній картині світу М. Гумільова та Й. Бродського: автореф. дис. … канд. філол. наук: спец. 10.02.01 “Російська мова та література” / С. М. Лобода. – Сімферополь, 2002. – 20 с.

7. Ніконова В. Г. Художній концепт: поетико-когнітивний підхід / В. Г. Ніконова // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія Філологія. – 2006. – Т. 9. – № 2. – С. 51–59.

8. Никонова В. Г. Художественный концепт как система систем / В. Г. Ніконова // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія Романо-германська філологія. – 2006. – Вип. 49. – № 726. – С. 33–41.

9. Ніконова В. Г. Концептуальний простір трагічного в п’єсах Шекспіра: поетико-когнітивний аналіз: дис. … докт. філол. наук: спец. 10.02.04 “Германські мови” / Віра Григорівна Ніконова. – К., 2008. – 558 с.

10. Поэтическая картина мира: слово и концепт в лирике серебряного века: материалы VII Всероссийского научно-практического семинара (27 апреля 2004 г.) / Под ред. Н. С. Болотновой. – Томск: Изд-во Томск. гос. пед. ун-та, 2004. – 160 с.

11. Художественный текст. Слово. Концепт. Смысл: материалы VIII Всероссийского научного семинара (28 апреля 2006 г.). – Томск: Изд-во Томск. гос. пед. ун-та, 2003. – 274 с.

ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.: Ірпінь: “Перун”, 2004. – 1440 с.

2. Shakespeare W. Hamlet // The Complete Works of William Shakespeare: in 12 v. / Ed. by R. G. White. – N. Y.: The Univ. Society, 1899. – V. 11. – P. 25–159.

3. Shakespeare W. Othello // The Complete Works of William Shakespeare: in 12 v. / Ed. by R. G. White. – N. Y.: The Univ. Society, 1899. – V. 11. – P. 371–489.

4. Shakespeare W. Troilus and Cressida // The Complete Works of William Shakespeare: in 12 v. / Ed. by R. G. White. – N. Y.: The Univ. Society, 1899. – V. 9. – P. 18–137.


Вербалізація концепту FAMILY в англомовному журнальному рекламному дискурсі поч. XXI ст.

У статті розглянуто способи вербальної експлікації концепту FAMILY в англомовному журнальному рекламному дискурсі початку XXI ст. Проаналізовано понятійний, ціннісний та образний шари концепту. Виокремлено концептуальні ознаки, що утворюють структуру концепту FAMILY. Сформовано образ сім’ї, який тиражується сучасній аудиторії.

Ключові слова: концепт FAMILY, понятійний шар, образний шар, ціннісний шар, концептуальні ознаки.

 

В статье рассматриваются способы вербальной экспликации концепта FAMILY в англоязычном журнальном рекламном дискурсе начала XXI в. Анализируются понятийные, ценностные и образные составляющие концепта. Выделены концептуальные признаки, образующие структуру концепта FAMILY. Формируется образ семьи, который тиражируется современной аудитории.

Ключевые слова: концепт FAMILY, понятийная составляющая, ценностная составляющая, образная составляющая, концептуальные признаки.

 

The article suggests the ways of verbalizing the concept FAMILY in English advertising discourse at the beginning of the XXI c. It analyzes conceptual, value and figurative constituents. It identifies the conceptual markers which form the structure of the concept FAMILY. As a result, it creates the image of a FAMILY disseminated the modern audience.

Key words: concept FAMILY, notional, axiological and figurative constituents, conceptual markers.

 

Потужний вплив на свідомість пересічного адресата засобів масової комунікації (далі – ЗМК) загалом і реклами зокрема (на думку С. Г. Кара-Мурзи [5]) залишає усе менше можливостей для усвідомленої діяльності індивіда. Картина світу формується в думках кожної людини, а сформувавшись, визначає та цілеспрямовує її діяльність. Трансформація картини світу зумовлює видозміни аксіологічної системи особистості, переоцінки моральних цінностей, уведення стереотипізованих моделей поведінки, “виховання” нового типу індивіда – простого в управлінні, такого, що легко погоджується з необхідним зовнішнім впливом [10; 13]. Лінгвістика як одна із антропоцентричних наук не може стояти осторонь таких процесів і значні зусилля фахівців повинні бути скеровані на їх вивчення та розробку способів протидії.

“Одним із засобів доступу до свідомості людини, її концептосфери, до змісту і структури концептів як одиниць мовлення” [11, c. 7] є мова. Адже, аналіз семантики мовних знаків та конструювання концептів дає змогу проникнути в інформаційну базу мислення носіїв мови і зрозуміти, які з них відіграють ключову роль у їхній свідомості. Саме тому, з метою аналізу концептів, розглянемо шляхи об’єктивації їх у мові.

Труднощі полягають у відсутності чіткого тлумачення поняття “концепт”, адже представники різних підходів пропонують різноманітні визначення. Так, у парадигмі лінгвокогнітології (С. А. Аскольдов, В. З. Дем’янков, О. С. Кубрякова, М. М. Полюжин, З. Д. Попова, І. А. Стернін) концепт розглядається як “мисленнєве утворення, що заміщує нам у процесі думки невизначену кількість предметів одного й того ж роду” [2, c. 270], як “оперативна одиниця пам’яті, ментального лексикону та мови мозку, всієї картини світу, відображеної у психіці людини”, “квант знання” [7, c. 90]. Тобто, концепт трактується як одиниця мислення, своєрідна мисленнєва категорія.

У руслі психолінгвістики О. О. Залєвська називає концептом “перцептивно-когнітивно-афективне утворення динамічного характеру, що спонтанно функціонує в пізнавальній і комунікативній діяльності індивіда та піддається закономірностям психічного життя людини” [4, c. 39].

З погляду лінгвокультурології (А. Вежбицька, С. Г. Воркачов, В. І. Карасик, Г. Г. Слишкін, Ю. С. Степанов) концепт трактується як “згусток культури в свідомості людини; те, у вигляді чого культура входить у ментальний світ людини. І, з іншого боку, це те, за допомогою чого людина – пересічна, звичайна людина, не “творець культурних цінностей” – сама входить у культуру, а в деяких випадках і впливає на неї” [12, c. 40], це “одиниця колективного знання / свідомості (що відсилає до вищих духовних цінностей), яка має мовне вираження та відзначена лінгвокультурною специфікою” [3, c. 70].

У нашому дослідженні, за В. І. Карасиком [6], дотримуватимемося позицій інтегрального підходу, який об’єднує усі вищезгадані та трактує концепт як складне, багатовимірне, багатошарове ментальне утворення, що знаходить відображення в колективній свідомості, закріплене за певною сферою дійсності і виражене в тих чи інших мовних формах. Адже психолінгвістичний підхід до вивчення концептів дає змогу виокремити його афективну сторону, що дозволяє виділити ціннісний компонент концепту. В площині лінгвокогнітології акцентують перцептивну та когнітивну сторони концепту, що уможливлює виокремлення його образної складової, а мовне втілення концепту виводить нас на його понятійний компонент. Таким чином, аналізуватимемо понятійний, образний і ціннісний компоненти концепту.

Журнальний рекламний дискурс має свою концептосферу, яка й визначає основні стратегії впливу, тому мета нашої статті – дослідити елементи концептосфери англомовного журнального рекламного дискурсу початку ХХІ ст.

Завдання:

– розглянути способи вербалізації одного з ключових концептів рекламного дискурсу – концепту FAMILY, адже сім’я, як дзеркало суспільства, дає змогу побачити соціальні, правові, демографічні, культурні сторони життя людини, а також і впливати на життя соціуму загалом.

Концепти можуть об’єктивуватися за допомогою одиниць різних рівнів мови, однак у нашому дослідженні переважають одиниці лексичного рівня. Саме вони дають змогу найповніше репрезентувати понятійний зміст концепту.

Аналіз корпусу рекламних повідомлень у англомовних журналах початку XXI ст. чисельністю понад 3000 одиниць дав змогу виокремити лише 120, у яких об’єктивувався концепт FAMILY, що становить 4 % вибірки.

Понятійний шар складають такі словникові дефініції лексеми FAMILY:

OED: 1) група, яка складається з двох батьків і їхніх дітей, що мешкають разом; 2) група людей, повязаних кровними чи шлюбними звязками; 3) діти особи чи пару, про яку йдеться;

LDCE: 1) група людей, які перебувають в родинних звязках, особливо мати, батько та їхні діти; 2) усі люди, з якими особа перебуває в родинних звязках, включаючи тих, хто вже помер; 3) діти;

Collins: 1) одиниця суспільства, що складається з батьків і їхніх нащадків; 2) чиїсь дружина, чолові або діти; 3) чиїсь діти; 4) група, що походить від спільного предка; 5) усі, хто живуть разом і ведуть спільне домогосподарство.

Отже, концептуальними ознаками (далі – КО) понятійного шару концепту FAMILY є “батьки та діти”, “діти”, “споріднені люди”, “спільне домогосподарство”. Вони були репрезентовані за допомогою лексичних одиниць прямої номінації family (44), mother (4), mom(s) (10), parents (8), daddy (2), children (4), kids (10), child (10), home (16), gran (1), контекстуальних синонімів teens (4), a three-year-old, typical household, renters, loved ones (4).

Were bakers. But were parents, too. Thats why we bake our wholesome bread the way we do… [16]. Sometimes building a home doesnt require building anything at all. Start building your homes character with stylish and affordable décor comparable to what youd find in specialty stores. Lowes®. Lets build something together [14].

This holiday season, open up a box of delicious HERHEY’S® POT OF GOLD® chocolates to share with your family and friends. HERHEYS® POT OF GOLD® chocolates make any occasion a little more special [19].

Аналіз образного шару концепту, з опорою на О. Р. Лурію [8, с. 132], проводитимемо на основі модусів сприйняття. Дійсність репрезентується суб’єкту крізь призму перцепції. Лексичні одиниці “позначають певний предмет (ознаку, дію чи відношення), тобто мають предметне співвіднесення, а, відповідно, <…> певну сенсорну опору”. Тобто, при сприйнятті дійсності використовуються вокальний (слуховий, звуковий), візуальний (зоровий), тактильний, нюховий і смаковий канали перцепції.

У нашому дослідженні обраний шар концепту представлений об’єктивацією таких модусів сприйняття: кінестетичного, візуального, смакового і нюхового. Найпомітніше був актуалізований візуальний канал через використання невербальних фотографічних зображень з метою експлікації концептуальної ознаки “склад сім’ї” (80 од.). Причому на 34 із них було зображення матері з однією дитиною, на 22 – двох батьків і двох дітей, на 13 – двох батьків і однієї дитини, на 8 – матері та двох дітей. По одному були представлені зображення батька з сином, дорослої жінки зі своєю матір’ю, дідуся з онуком.

З опорою на кінестетичний перцептивний канал актуалізовані КО “безпека” та “приємне проведення часу”. КО “безпека” експлікована використанням лексичних та синтаксичних конструкцій із семантикою захисту: protect your family in the future, protect your home and family (4), lifesaving for your family, a secure financial future, all to help protect your family, to help provide you and your family a healthy home environment, everyone deserves to be safe, for the health and well-being of your family, to get you and your family inside safe and sound.

Lysol. Disinfect to protect. Lysol, the brand you trust to kill 99,9% of germs, is now approved to control allergens on surfaces, all to help protect your family [22].

Power through the storm. Power outages can be a hassle, especially when you cant get into your home. A LiftMaster® Garage Door Opener with Battery Backup gets you and your family inside safe and soundno matter what Mother Nature is up to. LiftMaster® [20].

AllerEase ®. Good mornings start with a great nights sleep. Provide a clean, fresh sleeping environment for your family. Did you know that microscopic particles in pillows and mattresses can contribute to major health problems, especially for those with allergies and asthma? Protect your family from dust mite allergies, pollen, mold, fungal spores, bedbugs and pet dander with our full line of affordable solutions [20].

КО “приємне проведення часу” вербалізовано переважно за допомогою лексики із семантичним компонентом “fun”: to make family time even more fun, a positive time for you and your kids, entertain the entire family, make family night fun, your family will enjoy, a whole new way of spending fun, quality time with the family, family game night.

Brachs® has bagfuls of delicious ways to make family time even more fun. Lifes little celebrations [17].

Coca-Cola. Open hapiness. Make family night fun [20].

Create and customize with NEW LEGO Games, a whole new way of spending fun, quality time with the family! Lego games are designed to be a new game every time they are played, encouraging children of all ages to build the game differently or change the dice to keep game play fresh and exciting [19].

У структуру образного шару ввійшли також концептуальні ознаки, що відбивають смакову перцепцію – “домашні страви” і “сімейні трапези”. Для актуалізації КО “домашні страви” виявлено такі словосполучення: the second helping, make your morning delicious, homemade treats, a pie from your very own kitchen, feed our kids well, family favorites (4), home brewed taste, excellent food, a home-cooked family dinner.

Make someones day this holiday season by giving them a gift from your heart – homemade treats made with the goodness of pure and natural butter. The unmistakable flavor and texture that butter delivers will let your loved ones know you care. REAL butter [15].

Breyers® Blasts!explode with your family’s favorite cookies and candies [20].

Вербалізація КО “сімейні трапези” була зафіксована лише в чотирьох випадках: family dinners, family meals (2), to share dinner as a family.

Having a real family dinner isnt impossible. You just need a little help. With our busy schedules, the only way we can share dinner as a family is if everyone pitches in Stouffers [16].

Вдалося виокремити і КО, репрезентовану з опорою на нюховий модус – “аромат удома” – із залученням лексичних одиниць із семантичном компонентом “запах”: to keep your home smelling just the way you want, keep your home smelling like home, to bring fresh scents into your home.

Thanks to an improved formula, Purina® Tidy Cats® Premium Scoop solutions now work harder to immediately neutralize odors in multiple-cat homes. And theyre 99.7% dust free. So its easier than ever to keep your home smelling just the way you want it. Keep your home smelling like home [17].

Образ сім’ї актуалізується не лише вербальними засобами прямої чи опосередкованої номінації концептуальних ознак, а й за допомогою метафоричних конструкцій. Детальне вивчення матеріалів вибірки дає змогу змоделювати метафоричний образ сім’ї як предмета клопотів (на задньому плані фотографії – діти б’ються, чоловік щось розливає, домашні тварини смітять, а жінка відсторонюється завдяки рекламованому продукту [16]; now having a family and having great looking furniture is no longer mutually exclusive [14] – імпліцитно закладена інформація означає, що раніше сім’я була перешкодою для якісних меблів), Im mommys little chocolate monster [17]; як обєкта, що потребує постійних зусиль (its easier than ever to keep your home smelling just the way you want [17] – декодування імпліцитної інформації підводить до думки, що зазвичай це складно; throughout my life, mom has always been there for me, now its my turn [17], now and then parents need a little help [16], make one big hungry family one big happy family [19], а також як обєкта, який потрібно постійно контролювати та вдосконалювати (Pert Plus 2 in 1 shampoo and conditioner delivers everything you need to transform your entire familys hair into greater hair [15]; kids are full of potential and unlocking it starts with a great lunch [18], get your childs smile right [14], today, control your familys mobile phone spendingtake control now [21]; your child is at risk [20].

Оцінний шар у структурі концепту. Опрацювання значного масиву наукових джерел дало змогу виявити суттєві розбіжності щодо трактування оцінного шару, однак його наявність є незаперечною. Сучасна аксіологія пропонує цілу низку праць, присвячених типології оцінних значень [1; 9]. У нашому дослідженні спиратимемося на таксономію Н. Д. Арутюнової [1, с. 198–199], яка поділяє оцінні значення на три категорії, які у свою чергу утворюють відповідні групи. З метою унаочнення класифікації представимо її у вигляді такої схеми:

Б3185, 1

До групи сенсорних оцінок входять такі, що ґрунтуються на відчуттях, чуттєвому досвіді – як фізичному, так і психічному. Групу сублімованих оцінок складають оцінні значення, пов’язані з моральністю, етичними нормами, архетипами. Оцінки третьої групи сформовані на основі практичної діяльності, практичних інтересів і повсякденного досвіду людини.

Аналіз оцінного шару концепту дав змогу виявити низку репрезентованих КО. Так, наявність атрибутивних словосполучень delicious ways, so downright delicious, delicious to make at home, the taste of fame, tasty breakfast, delicious mornings, great taste дозволяє виокремити КО “витончений смак”, а strong family, powerful performance, be active together, active grown-ups, safe and sound family – КО “сильні, активні члени сім’ї” на основі сенсорно-смакових оцінних значень.

Got Milk®? Milk Its wholesome goodness helps make my family strong at every stage. Talk about a powerful performance [22].

Atkins recipes: delicious to make at home. Lose up to 15 pounds in two weeks. Whether you have time for breakfast or not [17].

Wouldnt it be lovely to feel bouncy every morning? Made with all the goodness of the soya bean, Alpro Soya Cherry and Blueberry contains carefully selected fruit, is naturally low in saturated fat and completely free from artificial sweeteners, colours or preservatives. It is delicious on its own, with fresh fruit or with cereal as part of a tasty breakfast. Recommended by kids for active grown-ups [23].

У полі психологічних оцінок вербалізовано КО “пам’ятні моменти з сім’єю” за допомогою позитивних оцінних характеристик: positive time, great moments, great memories, timeless memories, fun quality time with the family, happy family, special winter evenings, special occasion, to be together, family vacation.

Orlando makes me smile®. Oralndo is the perfect value destination. A place to experience adventure, please the palate, entertain the entire family and create timeless memories [14]. Bedtime is not for sleeping. Its for being together even when youre apart. Hallmark recordable storybooks play your voice reading every page of a favorite story. So, youll be home to tuck them up in no matter where you are. And bedtime will always be a special occasion [17].

Наявність оказіонального атрибутивного словосполучення mom-approved advice та конструкції mom would definitely approve уможливлює виокремлення КО “добре те, що схвалено мамою” у межах нормативних оцінних значень.

At Walmart, weve long been convinced that no one knows more about the family than mom. Thats why weve teamed up with the Motherboard to tap the latest mom-approved advice and inspiration… [16].

Todays quick and easy way to clean your floors. Mom would definitely approve. She was right about that boy who broke your heart in the 9th grade, and you can bet if Mom had a HAAN®, she would have told you its the best way to clean your hard-surface floors. Quick and easy to use, the HAAN® Slim & Light Stean Cleaning Floor Satinizer Features Smart Steam Technology for unsurpassed performance and dependability thats light years ahead [19].

Отже, структуру концепту FAMILY формують 14 концептуальних ознак, із них 4 – у понятійному шарі, 6 – в образному та 4 – в оцінному. Чисельну експлікацію отримали концептуальні ознаки понятійного шару, що є відображенням стабільності в інтерпретації поняття сім’я. Однак, повна відсутність таких лексичних одиниць, як wife, housewife, husband та наявність лексем parents може свідчити про зміну сімейних цінностей (від сім’ї з акцентом на стосунках чоловіка та дружини до сім’ї з акцентом на дітях). Більша кількість КО та їх кількісної актуалізації в образному шарі є ознакою того, що концепт FAMILY набуває додаткових характеристик, не зафіксованих у понятійному шарі, що сприяє формуванню ширшого, багатшого та нетрадиційного образу сім’ї. Зокрема, сім’я постає як основа суспільства, що, переважно, складається з матері та дитини (дітей), і потребує постійних зусиль, захисту, вдосконалення, контролю й водночас дає можливість весело проводити час та створювати незабутні моменти. Оцінний шар був представлений не чисельно, проте всі оцінки мали позитивну конотацію.

Таким чином, структуру концепту FAMILY складає таке кількісне співвідношення концептуальних ознак:

- КО “аромат удома” і “добре те, що схвалено мамою” – по 1,7%

- КО “сімейні трапези” – 2,5%

- КО “сильні активні члени сім'ї” – 3,3%

- КО “витончений смак” – 4,1%

- КО “приємне проведення часу з сім’єю” та “пам’ятні моменти з сім'єю” – по 6,7%

- КО “безпека” – 10%

- КО “склад сім’ї” – 66,7%

- КО “батьки та діти”, “діти”, “споріднені люди”, “спільне домогосподарство” – 97 %.

Перспективним уважаємо продовження аналізу інших ключових концептів англомовного журнального рекламного дискурсу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Арутюнова Н. Д. Язык и мир человека / Нина Давидовна Арутюнова. – М.: “Языки русской культуры”, 1999. – 896 с.

2. Аскольдов С. А. Концепт и слово / С. А. Аскольдов // Русская словесность. От теории словесности к структуре текста. Антология. – М.: Academia, 1997. – С. 267–279.

3. Воркачев С. Г. Лингвокультурология, языковая личность, концепт: становление антропоцентрической парадигмы в языкознании / С. Г. Воркачев // Филологические науки. – 2001. – № 1. – С. 64–72.

4. Залевская А. А. Текст и его понимание: [монографія] / Александра Александровна Залевская. – Тверь: Твер. гос. ун-т, 2001. – 177 с.

5. Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием / Сергей Георгиевич Кара-Мурза. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – 832 с.

6. Карасик В. И. Языковой круг: личность, концепты, дискурс / Владимир Ильич Карасик. – Волгоград: Перемена, 2002. – 477 с.

7. Кубрякова Е. С. Краткий словарь когнитивных терминов / Е. С. Кубрякова, В. З. Демьянков, Ю. Г. Панкрац, Л. Г. Лузина. – М.: МГУ, 1996. – 245 с.

8. Лурия А. Р. Основные проблемы нейролингвистики / Александр Романович Лурия. – М.: Книжный дом “ЛИБРОКОМ”, 2009. – 256 с.

9. Маркелова Т. В. Семантика оценки и средства ее выражения в русском языке / Татьяна Викторовна Маркелова. – М.: Просвещение, 1993. – 130 с.

10. Ноэль-Нейман Э. Стереотип как средство формирования общественного мнения / Э. Ноель-Нейман // Реклама: внушение и манипуляция. Медиа-ориентированный подход. – Самара: Издат. Дом “БАХРАХ-М”, 2001. – С. 317–326.

11. Попова З. Д. Основные черты семантико-когнитивного подхода к языку / З. Д. Попова, И. А. Стернин // Антология концептов / Под ред. В. И. Карасика, И. А. Стернина. – Т. 1. – Волгоград: Парадигма, 2005. – С. 7–10.

12. Степанов Ю. С. Константы. Словарь русской культуры / Юрий Сергеевич Степанов. – М.: “Академия проект”, 2001. – 973 с.

13. Чалдини Р. Психология влияния / Роберт Чалдини. – СПб.: Питер Ком, 1999. – 272 с.

ДЖЕРЕЛА ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Family Circle. – March, 2010. – 208 р.

2. Family Circle. – November, 2010. – 112 р.

3. Family Circle. – February, 2011. – 196 р.

4. Family Circle – June, 2011. – 204 р.

5. Good Housekeeping. – September, 2010. – 217 р.

6. Good Housekeeping. – December, 2010. – 250 р.

7. Good Housekeeping. – October, 2011. – 234 р.

8. She Magazine. – August, 2005. – 120 р.

9. Ladies’ Home Journal. – June, 2010. – 152 p.

10. Woman and Home. – April, 2010. – 221 p.


Ієрархія у фонемній структурі слова

У статті описано ієрархічні взаємозв’язки у канонічній формі слова, змодельовано структуру мовних одиниць як способу організації конституантів та їх ієрархії у вигляді графіка. Представлено фонемну структуру слова як канонічну форму, тобто ланцюжком голосних /V/ та приголосних /C/.

Ключові слова: конституант, ієрархія, фонемна структура слова, канонічна форма слова.

 

В статье описываются иерархические отношения в канонической форме слова; моделируется структура языковых единиц как способа организации конституантов и их иерархии в форме графика. Представляется фонемная структура слова как каноническая форма, т. е. цепочкой гласных /V/ и согласных /C/.

Ключевые слова: конституант, иерархия, фонемная структура слова, каноническая форма слова.

 

The article deals with the hierarchical relations in canonic form of the word. It models the structure of language units as the way of constituents’ organization and their hierarchy in the graph. It presents the phonemic structure of the word as a canonic form, i. e. by a chain of vowels /V/ and consonants /C/.

Key words: constituent, hierarchy, phonemic structure of a word, the canonic form of a word.

 

Структура будь-якої одиниці мови – це спосіб її організації, її будова. Вона складається з певної послідовності мовних одиниць того рівня, що є нижчим за рівень модельованої одиниці, або одиниць різних рівнів, тобто передбачає наявність певних ієрархічних відношень між ними [2, с. 214]. Останні чітко відображаються у графічному представленні структури аналізованої одиниці.

Ієрархічний статус того чи іншого складника структури визначається його значущістю для модельованої одиниці чи для класу споріднених одиниць. Наприклад, ієрархічною вершиною слова є корінь – морфема, яка об’єднує велику групу спільнокореневих слів і визначає її семантику. Наступний, нижчий рівень ієрархії становлять префікс і суфікс – афікси, здатні модифікувати семантику слова і визначати їх частиномовний статус, об’єднуючи у підгрупи спільнокореневі слова. Нарешті, найнижчий ступінь в ієрархії елементів морфемної структури слова посідає флексія, тобто морфема, яка визначає форму слова у словозмінній парадигмі:

Б3185, Рис. 1 - Ієрархія в морфемній структурі слова

Рис. 1 - Ієрархія в морфемній структурі слова

Суфікси та префікси становлять один рівень, скільки б їх не було у слові. Це видно з Рис. 1. Якщо слово складається тільки з кореня й афіксів, воно має дворівневу морфемну структуру:

Б3185, Рис. 2 - Дворівнева морфемна структура слова (корінь – афікси)

Рис. 2 - Дворівнева морфемна структура слова (корінь – афікси)

Дворівневу морфемну структуру мають також слова, що складаються з кореня і флексії:

Б3185, Рис. 3 - Дворівнева морфемна структура слова (корінь – флексія)

Рис. 3 - Дворівнева морфемна структура слова (корінь – флексія)

У словах з двома чи кількома коренями виокремлюється інтерфікс – морфема, що об’єднує корені пар-о-плав, багат-о-поверховий. Ця морфема посідає найнижчий рівень в ієрархії, оскільки наявність її визначається лише зручністю вимови, тому складне слово може й не мати інтерфікса: три-член-н-ий.

Б3185, Рис. 4 - Морфемна структура дворівневого слова

Рис. 4 - Морфемна структура дворівневого слова

Ієрархічні відношення у структурі речення репрезентуються деревом залежностей, вершиною якого є присудок (предикат). Наприклад, речення Інформація про цю подію зявилася в багатьох газетах виражається таким деревом залежностей:

Б3185, Рис. 5 - Дерево залежностей речення

Рис. 5 - Дерево залежностей речення

Предикат невипадково є вершиною ієрархії в реченні, адже предикативність уважається основою речення, без предиката не може бути речення [1, с. 146].

Фонемна структура слова, морфеми чи складу моделюється так званою канонічною формою (далі – КФ), тобто лінійним ланцюжком символів, якими позначаються класи фонем – голосні (далі – V) та приголосні (далі – С). При цьому знаком V позначаються як довгі, так і короткі голосні, а також дифтонги, якщо вони наявні в системі даної мови, а символом С – усі приголосні: – тверді та м’які, глухі, дзвінкі та сонорні, проривні та фрикативні. Щоправда, інколи мета дослідження вимагає деталізації, і тоді вона використовується, але не є основним, загальноприйнятим правилом побудови канонічної форми.

Наприклад: ЗЕЛЕНИЙ – ZVLVNVJ (умовні позначення Z – дзвінкий фрикативний, L – плавний сонорний, N – носовий сонорний, J – фонема Й).

Про ієрархію складових частин канонічної форми, як правило, не йдеться. Це, а також лінійне представлення канонічної форми наводять на думку, що у фонемній структурі слова ієрархії немає. Насправді ж це не так. У фонемній структурі слова можна встановити кількарівневу ієрархію. Вершиною ієрархії у КФ слова є наголошена голосна: без наголосу не може бути слова, якщо в ньому більше одного складу. Наголос об’єднує фонетичні елементи слова, робить його цілісною одиницею. Звичайно, у складі односкладової морфеми чи односкладового слова наголосу немає, тут його функцію виконує складотвірний елемент: голосна чи сонорна фонема.

Особливо важлива роль наголосу в мовах з нефіксованим та рухомим наголосом. Нефіксований наголос призводить до того, що будь-який склад у слові може бути наголошеним. Наприклад, у двоскладовому слові наголос може бути на першому чи другому складі. У першому випадку маємо низхідну (дòвго), а у другому – висхідну (рукá) фонемну структуру. У низхідній структурі вершиною ієрархії є перший склад, а у висхідній – другий склад. При цьому кожна частина мови має свій реєстр як канонічних форм у вигляді ланцюжка, так і низхідних і висхідних структур.

Для ілюстрації цього твердження було організовано механічну вибірку двоскладових іменників, прикметників, прислівників і дієслів з реєстру українсько-російського словника [5], у якій досліджувався розподіл канонічних форм за довжиною та місцем наголосу для кожної з перерахованих частин мови. Результати наведено в Таблиці 1.

Таблиця 1

Розподіл канонічних форм

частина мови

кількість слів

кількість КФ за різної довжини

низхідних

висхідних

іменник

215

25

127 (59,07%)

88 (40,93%)

прикметник

47

8

31 (65,96%)

16 (34,04%)

прислівник

27

12

20 (74,07%)

7 (25,92%)

дієслово

14

5

10 (71,43%)

4 (28,57%)

Разом:

303

 

188 (62,05%)

115 (37,95%)

Як бачимо, кількість низхідних структур істотно більша для всіх частин мови, що закономірно для флективної мови.

При цьому слід урахувати, що існують слова з паралельним наголосом, який може бути і на першому, і на другому складі, наприклад, звúчáй, вíдчáй, лúхвá, мáбýть та ін.

Вибірка зі словника не дає уявлення про рухомий наголос, який трапляється при словозміні, особливо іменників. Є слова, які в однині мають наголос на другому складі (відрó, вікнó, рукá, ногá, плечé та ін.), а у множині наголос переходить на перший склад (вíдра, вíкна, рýки, нóги, плéчі). А є й такі, які змінюють наголос і в однині, й у множині, наприклад, сестрá, сéстро, сéстри, сестéр, а також ті, що мають нерухомий наголос: па́лець – па́льці, кіне́ць – кінці́, ши́я – шиї́́ і под.

Отже, роль наголосу особливо важлива в мові з нефіксованим наголосом. У цих умовах наголос розмежовує фонемні структури слів, які описуються однаковими канонічними формами, наприклад: дéрево – CV́CVCV, берéза – CVCV́CV, дерезá – CVCVCV́. Врахування наголосу значно збільшує кількість фонемних структур слова залежно від кількості складів у ньому: у двоскладових словах удвічі, у трискладових утричі і т. ін..

Як свідчать наведені приклади, у трискладових словах виокремлюються низхідні структури з наголосом, а отже, з вершиною ієрархії на першому складі, висхідні – з наголосом на третьому складі та симетричні – з наголосом на середньому складі.

У мовах з фіксованим наголосом такої варіативності КФ бути не може. Наприклад, у польській мові наголос завжди на передостанньому складі, тому вершина ієрархії завжди знаходиться на цьому складі незалежно від довжини слова: bárdzo дуже, zláto золото, budówla будівля, abecádlo алфавіт, obywatélski громадянський.

У французькій мові наголошується останній склад, що визначає висхідний характер КФ. Слова угорської та чеської мови завжди мають вершину ієрархії на першому складі, отже, у цих мовах слова характеризуються низхідною КФ.

В англійській мові немає єдиних правил щодо місця наголосу, воно залежить від етимології слова: слова германського походження зазвичай мають наголос на першому складі непрефіксальних слів. Відіграє роль також довжина слова: у словах, що складаються з трьох чи більше складів, наголос, як правило, ставиться на третьому складі від кінця слова (readiness [΄redInəs], purity [΄pjuərItI], simplify [΄sImplIfaI]) [6, с. 15–17]. Крім того, місце наголосу в англійській мові залежить від частини мови: двоскладове слово має наголос на першому складі, якщо воно є іменником, і на другому, – якщо це дієслово, наприклад, cómbine [΄kɒmbaIn] комбайн і combíne [kə΄mbaIn]– комбінувати; íncreaseInkri:s] зростання та incréase [In΄kri:s] зростати.

Існує чимало правил, що визначають місце наголосу в англійському слові, але поставлений за тим чи іншим правилом наголос свого місця не змінює і залишається нерухомим. Тому можна стверджувати, що в англійській мові наголос фіксований.

Усі розглянуті раніше фонемні структури слова є дворівневими одновершинними. Проте, в українській, а також в англійській мові існують двовершинні і тривершинні фонемні структури, коли у слові є не один, а кілька наголосів. Це слова з паралельними наголосами: зáвжди і завждú, бáйдуже байдýже байдужé, вíдчай відчáй, глáдкий гладкúй та ін.. Інколи одновершинні слова перетворюються у дво- чи кількавершинні, набуваючи паралельних наголосів: бýде будé, вéду ведý, особливо в поезії під впливом віршового розміру. Дво- чи кількавершинними ці слова є у словнику, а в тексті фіксується один наголос залежно від того, як слово вимовляється. Тому слово ба́йду́же́ має кілька варіантів: низхідна КФ – ба́йдуже (CV́CCVCV), симетрична байду́же (CVCCV́CV) та висхідна – байдуже́ (CVCCVCV́).

Інший приклад двовершинних фонемних структур – це слова з двома рівноправними наголосами, наприклад, прикметники на позначення кольору: тéмно-сúній (CV́CCVCV́CVC), сíро-зелéний (CV́CVCVCV́CVC) або двонаціональних утворень: а́фроазі́йський (V́CCVVCV́CCV).

Інша справа, коли у слові є основний і другорядний (побічний) наголос: вùзволúтель (CV̀CCVCV́CV). Вершина, створювана побічним наголосом, нижча за вершину, створювану головним наголосом, тому КФ цього слова має таку трирівневу структуру:

Б3185, 2

Хоча в українських словниках побічний наголос зазвичай не позначається, існує ряд правил, які регламентують його місце у слові.

1. У трискладових словах з головним наголосом на кінцевому складі побічний наголос міститься на першому складі: го̀лова́ (CV̀CVCV́), бо̀ротьба́ (CV̀CVCCV́), о̀сновни́й (V̀CCVCCV́C), вѐдете́ (CV̀CVCV́).

2. Якщо ж у трискладовому слові головний наголос припадає на перший склад, то побічний буде на останньому складі: пíдліто́к (CV́CCVCV́C).

3. У чотирискладових словах з головним наголосом на початковому складі побічний наголос знаходиться на останньому чи передостанньому складі: лàгодѝтѝ (CV̀CVCV̀CV̀), злýщувáння (CCV́CVCV́CCV).

4. Якщо ж головний наголос у чотирискладовому слові знаходиться на другому від початку складі, то побічний буде на останньому складі: горóдинà (CVCV́CVCV̀).

5. Якщо в чотирискладових словах основний наголос знаходиться на останньому чи передостанньому складі, побічний буде на початковому: пèредовúй (CV̀CVCVCV́C), рòбітнúцтво (CV̀CVCCV́CCCV), пàралéльний (CV̀CVCV́CCVC), вùробнúцтво (CV̀CVCCV̀CCCV).

6. П’ятискладові слова з головним наголосом на другому складі від початку мають побічний наголос на останньому складі: вихóвуватù (CVCV́CVCVCV̀).

7. П’ятискладові слова з головним наголосом на передостанньому складі мають побічний наголос на першому складі: ро̀зподіля́ти (CV̀CCVCVCV́CV).

8. Якщо у п’ятискладових словах основний наголос на початковому складі, побічний наголос – на середньому складі: бáчитùмете (CV́CVCV̀CVCV).

9. При головному наголосі у п’ятискладових словах на кінцевому складі побічний буде на початковому складі: пèредовикú (CV̀CVCVCVCV́).

10. Якщо у п’ятискладових словах головний наголос падає на середній склад, побічні будуть на першому й кінцевому складах: вùзволúтелì (CV̀CCVCV́CVCV̀), кнùгосхóвищè (CCV̀CVCCV́CVCCV̀) [3, с. 360].

В англійській мові другорядний наголос обов’язково позначається у словниках. У чотирискладових словах він, як правило, стоїть перед головним, через один склад від нього: dictatorial [΄dɪktə΄tɔ:rɪəl].

Отже, наведені вище факти є вагомим доказом того, що для адекватного моделювання фонемної структури не досить будувати ланцюжок фонем, з яких складається слово, а й ураховувати місце наголосу в ньому. Особливо важливим є це для мов з нефіксованим наголосом. Наведемо типові приклади КФ українських слів:

Б3185, 3

Б3185, 4

Б3185, 5

Б3185, 6

Б3185, 7

Б3185, 8

Б3185, 9

Як показують графіки, починаючи з трискладових слів, КФ українських слів мають дві й більше вершин. Це можуть бути КФ з двома головними наголосами (сі́ро-зеле́ний, те́мно-си́ній) або з одним головним і кількома побічними наголосами. Вони розташовуються через один склад до або після головного наголосу.

В англійській мові слова з двома головними наголосами донедавна спостерігалися:

а) у двоскладових словах з роздільним написанням: це дієслова з постпозитивами: ́doin (CV́CV), getup (CV́CV́C);

б) у словах з наголошеним префіксом, наприклад, ΄un΄do (V́CCV́), ΄un΄dúg (V́CCV́C);

в) складені прикметники на зразок ́lighthearted (CV́CCV́CVC) – безтурботний, веселий; ́lightheeled (CV́CCV́CC), ́lightlegged (CV́CCV́CC) – швидконогий; але ́light-head (CV́CCVC) – легковажний; ́lightfingeredнечистий на руку (CV́CCVC) [3]. Тобто, спостерігався різнобій у наголосах однотипних за будовою слів.

Останнім же часом спостерігаються процеси позбавлення від одного з головних наголосів як у дієсловах з постпозитивом, так й у складних словах, або перетворюючи його в побічний (на зразок ¸lighthearted – CV̀CCV́CVC), або зовсім уникаючи наголосу (undo – VCCV́) [7].

Тенденцію позбутися одного з головних наголосів можна пояснити прагненням до чіткішого об’єднання фонетичних елементів слова в одне ціле. Якщо один головний наголос виконує об’єднувальну функцію, то два наголоси протиставляють наголошені частини, тим самим роз’єднуючи їх, що заважає відчути слово як одне ціле.

З усього викладеного вище висновок може бути єдиний: для детального вивчення фонемної структури слова необхідно змінити спосіб її моделювання і зображати КФ не лише як ланцюжок голосних і приголосних, а як ієрархічну структуру, яка має вершину (головний наголос), другорядну вершину (побічні наголоси) і ненаголошені склади.

Таке моделювання фонемної структури слова сприятиме також дослідженню акцентологічної системи мови.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ильиш Б. А. Современный английский язык. Теоретический курс. – М.: Изд-во лит-ры на иностр. яз., 1948. – 347 с.

2. Кочерган М. П. Загальне мовознавство / Михайло Петрович Кочерган. – К.: Академія, 2003. – 464 с.

3. Мюллер В. К. Англо-русский словарь: 70000 слов и выражений / Владимир Карлович Мюллер. – М.: “Сов. Энциклопедия”, 1969. – 912 с.

4. Перебейнос В. И. Еще раз о структуре предложения / В. И. Перебейнос // Чествуя филолога. – Орел, 2002. – С. 146–156.

5. Сучасна українська мова. Вступ. Фонетика / За заг. ред. І. К. Білодіда. – К.: Наукова думка, 1969. – 435 с.

6. Українсько-російський словник / Укл.: Г. Їжакевич. – К.: Наукова думка, 1999. – 984 с.

7. Oxford Student’s Dictionary. – Oxford: Oxford University Press, 2003. – 1248 р.


Номінативні засоби на позначення адресата у персонажному мовленні (на матеріалі англійських соціальних романів ХІХ ст.)

У статті розглянуто варіативність мовних засобів на позначення адресата комунікативної ситуації в англійському соціальному романі ХІХ ст. Особливу увагу приділено функціональному аналізу номінативних одиниць, що фіксують апелятив у прямій мові персонажа твору. Виявлено, що досліджувані номінації, крім апелятивної, виконують у тексті функції ідентифікації й характеризації та відображають певний аспект відносин між суб’єктом та адресатом.

Ключові слова: апелятив, комунікативна ситуація, номінація.

 

В статье рассматривается вариативность языковых средств для обозначения адресата коммуникативной ситуации в английском социальном романе ХІХ ст. Особое внимание уделяется функциональному анализу номинативных единиц для выражения апеллятивов в прямой речи персонажа. Отмечается, что данные номинации, кроме апеллятивной, выполняют в тексте идентифицирующую и характеризирующую функции, а также отображают некоторый аспект отношений между субъектом и адресатом.

Ключевые слова: апеллятив, коммуникативная ситуация, номинация.

 

The article deals with the variations of the linguistic means to nominate the addressee of the communicative situation in English social novel of the XIX c. It pays special attention to functional analysis of nominative means to express the appellatives in character’s direct speech. It has been mentioned that studied nominations, except the appellative, function in the text as identifying and characterizing and also reflect some aspect of subject and addressеe relations.

Key words: appellative, the communicative action, nomination.

 

Аналізуючи факти співіснування суб’єкта та адресата мовлення – основних конституентів мовленнєвої взаємозалежності, лінгвісти [3, с. 356–367; 9, с. 368–377; 14, с. 42–95; 15, с. 336–362], застосовуючи різні підходи у вирішенні цих питань – соціолінгвістичний, прагматичний (пресуппозиційний, інтерпретаційний) та актокомунікативний – не дійшли одностайної думки щодо пріоритетності у взаємозв’язку чи взаємовпливові мовця та адресата.

Розглядаючи суб’єктно-адресатну взаємодію, Д. Хаймс як прибічник соціолінгвістичного підходу акцентував увагу на залежності розподілу комунікативних ролей мовця та адресата щодо культури, віросповідання, звичаїв певної групи людей. Він дійшов висновку, що не в усіх культурах комунікативні ролі мовця та адресата збігається, тому категорії факторів адресата та мовця потрібно розглядати в термінах рольової системи кожної окремої групи носіїв мови. [14, с. 42–95]. На відміну від Д. Хаймса, С. Ервін-Трипп розглядала розподіл ролей адресата та мовця залежно від екстралінгвістичної ситуації. У цьому випадку ролі між суб’єктом та адресатом мовлення розподіляються нерівномірно. Такий розподіл залежить від ситуації, статусу учасників (вік, стать, заняття), специфічних ролей, характерних для даної ситуації спілкування (господар – гість, вчитель – учень, чоловік – дружина) [15]. Інтерпретативний та когнітивний аспект мовної взаємодії суб’єкта та адресата підкреслює В. З. Дем’янков. Він уважає, що мовець та адресат – “це не лише “відправник” та “отримувач” інформації, а й інтерпретатори екстралінгвістичної ситуації, змісту висловлення” [9, с. 368–377].

Н. Д. Арутюнова підкреслює, що наявність адресата є обов’язковою для багатьох типів мовленнєвих актів, проте ролі, що припадають на частку мовця та адресата – неоднорідні [3, с. 361] і залежать від типу мовленнєвого акту. Дослідниця вважає, що невіддільність адресата від акту мовлення зумовлена трьома факторами: 1) зв’язком адресата з перлокутивним ефектом, 2) ігровим принципом мовлення, при якому співрозмовники постійно змінюють свої комунікативні ролі, внаслідок чого утворюється “інвертований адресат”; 3) належністю мовленнєвого акту до сфери міжособистісних відносин [3, с. 361–362]. Функція адресата полягає не лише в сприйнятті та інтерпретації мовленнєвого повідомлення: опозиція “мовець – адресат” органічно пов’язана з опозицією “комунікативний стимул – реакція-відповідь” [3, с. 359]. У працях М. М. Бахтіна, зокрема в його концепції діалогічності мовлення, доводиться думка про те, що адресат є найважливішим конституентом комунікативного акту [4], оскільки: 1) адресат є основним критерієм завершеності висловлення; 2) прагматична адекватність повідомленого есплікується при “зустрічі” з “чужим” змістом та розумінням: “актуальний зміст повідомлення належить не одному, а винятково двом змістам, що зустрілися і доторкнулися один до одного” [4, с. 350].

Мета статті полягає у виявленні спектру номінативних засобів, що позначають адресата мовлення в рамках прямої мови, при репрезентації комунікативної дії персонажа в англійському соціальному романі ХІХ століття (проза Ч. Діккенса, У. Теккерея, Ш. Бронте, У. Коллінза, Дж. Мередіта).

Завдання:

– виявити основні закономірності вживання власних назв, одиниць релятивної семантики, ЛО, що характеризують соціальні взаємовідносини, стилістичних засобів, емоційно-оцінної лексики для позначення апелятивів у персонажному мовленні;

– визначити функціональну спрямованість, мотивованість, прагматичний потенціал та змістове навантаження номінативних засобів, що експлікують наявність адресата у прямій мові персонажа;

– з’ясувати причини нетотожності номінацій адресата у персонажному мовленні та в авторській ремарці.

У сучасній лінгвістиці утвердилася думка про те, що адресат є одним із найважливіших компонентів у структурі комунікативної взаємодії, його дії зумовлюють дії мовця, який заздалегідь враховує думку адресата й фіксує її в лексико-граматичній та семантичній структурі речення-висловлення. Звернення до художнього дискурсу, до аналізу того, як у прозовому творі при репрезентації комунікативної дії “експлікується” адресат, підтверджує, що персонаж-адресат як невід’ємний антропокомпонент у структурі комунікативній дії персонажа – суб’єкта мовлення, займає своє почесне місце. Урахування адресата в конкретній комунікативній дії персонажа зумовлює лексико-семантичне наповнення висловлення, його структуру, паралінгвістичні характеристики тощо. Спектр номінацій адресата виступає релевантним компонентом певного стереотипу комунікативної події дії персонажа і комунікативної події в цілому, характеризуючи розвиток художньої прози певного періоду.

Як відомо, одним із найпродуктивніших періодів розвитку художнього дискурсу і разом з тим розвитку сучасної англійської мови був період творення т. зв. англійського соціального роману ХІХ ст., представленого іменами Ч. Діккенса, У. Теккерея, Ш. Бронте, У. Коллінза, Дж. Мередіта. Одним із виявів активних процесів у англійському художньому мовленні ХІХ ст. стало поступове формування стереотипу зображення комунікативної дії, в якій центральне місце відводиться комплексній номінації дії персонажа. Її відтворення у тексті найчастіше реалізується через синтаксичну структуру, основними компонентами якої виступають пряма мова персонажа й авторська ремарка. Напр., “Like to look at the evening paper, sir?” said Mr. Foker, who was always communicative and affable; and he took up the Globe from his table, and offered it to the new-comer (W. Thackeray) [27, p. 64]. Відображення фігури адресата знаходить відповідну номінативну реалізацію як у прямій мові, так і в супровідній ремарці.

Номінація адресата мовлення в межах комплексної номінації комунікативної дії персонажа представлена інакше, ніж номінація суб’єкта мовлення. По-перше, експлікація адресата є факультативною (за її відсутності адресата легко відновити за контекстом), і основною причиною цьому є характерні для художнього тексту зв’язність (когезія), когерентність, інтегративність, економічність, експресивність, динамічність. По-друге, на відміну від суб’єкта мовлення, адресат може фіксуватися як у прямій мові, так і в коментуючій авторській ремарці. Звичайно, такі номінації мають різну природу, мотивованість, функціональність та прагматичну спрямованість.

Mотивом для номінацій адресата в межах прямої мови є передача автором особистих стосунків, соціальних відносин між суб’єктом та адресатом мовлення згідно з суб’єктивними чи об’єктивними характеристиками останнього на момент мовлення. Вибір номінації адресата в коментуючій ремарці, є суто авторським правом і бажанням скористатися тим чи іншим номінативним засобом для ідентифікуючої чи прагматично спрямованої номінації.