Лекція Інформаційний баланс, функціональні параметри

« Назад

1. Баланс у масовій інформації

Поняття „баланс” (з англ.: рівновага, з франц.: терези) і „дисбаланс” (порушення рівноваги) незамінні в сучасній оцінці мас-медіа. Так, у журналістському творі, номері газети, журналу, телерадіопередачі, випуску інформагентства баланс традиційно трактують як збережену, однакову пропорцію в подачі всіх можливих поглядів на явище чи подію без надання переваги будь-кому чи будь-чому[1]. Латинський префікс dis, на позначення негативного або протилежного значення, дотичний у ситуаціях непропорційності (дисбаланс).

Схематичне зображення субстанційної природи інформації ідентичне з найпростішим одновекторним комунікаційним актом:

 

Одновекторна комунікація не передбачає діалогу, полеміки. Тут домінує лише монолог, де в адресанта є право говорити, а в адресата – лише слухати (сь). Коли первинний адресант і вторинний адресат, наявний перфоменс, тобто гра, в якій хтось домінує над кимось. У цих умовах важко опиратись на етичність.

Етичність, задана лідером (тим, хто домінує), завжди буде сумнівною для більшості (тих, хто слухає). А лідер не може або не хоче почути реакції (корекції) інших, бо інші позбавлені права на висловлення власної думки, крім захоплення, підтримки та аплодисментів. У підсумку, адресант вважає свою думку єдино правильною, адресат – щонайменше не перечить адресантові. Учасники монологу-перфоменсу, формально уникаючи конфлікту, дотримуються однакових правил, навіть тих, які ставлять цих учасників у нерівні умови, тобто гарантують дотримання етики меншості і відсутності етики більшості.

Наприклад: „Вперед до перемоги комунізму!” (Бурхливі оплески), „СРСР за мир у всьому світі!” (Оплески переходять в овації). Політична реклама: „Ми поліпшимо ваше життя вже сьогодні!”. Мовчанка і оплески – знак згоди, солідаризації, традиційний рефлекс, не заборонений адресантом адресатові.

Водночас на прикладі одновекторної комунікації ми проілюстрували складну соціокультурну модель, якій підпорядковані всі учасники комунікаційного процесу: культурно-мистецькі, журналістські, політичні, економічні...

Аналогічно можна припустити умовність етичних категорій у субстанційній природі інформації. Якщо для об’єкта-передавача надважливо, щоб його слухали або почули, – то це одновекторна субстанційність, наділена насильницько-примусовим комплексом детермінації етичності. Якщо неважливо лише бути почутим, або важливо самому почути відповідь, – тоді це багатовекторна інформаційна взаємодія, що збалансовує спільні інтереси, погляди, перспективи вирішення проблем.

Таким чином, можемо говорити як про спільну етичність і спільні етичні категорії, так і спільну профанацію етичності і відсутність будь-яких етичних категорій (на прикладі аргументаційного лексикону у моделі „лідер – електорат” і „помаранчевих”, і „синьо-білих” у 2004-2009 рр.).

Багатовекторність, як бачимо, теж не гарантує, з одного боку, дотримання етичних категорій, з іншого – збалансованості. Проте не заперечує субстанційної (форми матеріалізації думки – з допомогою вербальних і невербальних засобів, усної і писемної форм, моно- і полікультур) природи інформації.

Інформація, отже, не просто певна і незамінна субстанція, наявність якої, мов лакмусовий тест, підтверджує та визначає буття, змінність, динамічність процесів, а й також є основою дезінформації. Категорії етичності (інформація) та неетичності (дезінформація) мають достатньо умовний характер. Якщо взяти за основу твердження, що дезінформація передбачає наявність і активацію фактора цілеспрямованої міжоб’єктної передачі інформації, бажаної (доцільної) для передавача і небажаної (недоцільної) для приймача, то під час доведення тут можна виявити хиткість.

Варіант 1. Передавач помилився щодо недоцільності інформації N для приймача, тобто інформація N виявилась потрібною (очікуваною, прогнозованою), здатною обеззброїти передавача, висміяти його. Чи є така інформація дезінформацією? За формою – так, за суттю – ні, тобто частково так, частково – ні. Така дезінформація ближче до брехні і/ або пропаганди.

Наприклад, представниця КПУ у прямому ефірі програми „Свобода слова”[2] заявила про несерйозність і непотрібність днів скорботи в Україні (з приводу Геноциду 1932-1933 рр.), мовляв, сьогоднішня влада не ліпша за колишню, бо треба говорити не про минуле, а теперішнє (і голод, і загибель шахтарів...). Підміна тези, суміщення (нерозділення) часово-просторових координат, посилена брехливою пропагандою...

Яке завдання ставила перед собою ораторка Александровська?

1) Заперечити ґеноцид? – це вже неможливо, бо ще у грудні 2007 р. півтора десятка держав його визнали;

2) переконати інших та себе у тому, що президент В. Ющенко винен перед українським народом більше за Й.Сталіна? – це теж неможливо, бо смерть шахтарів і вибух газу у Дніпропетровську організовані не політичним керівництвом, а людською недбалістю, захланністю і техногенними факторами; 3) привернути увагу потенційного електорату з допомогою скандалу? – можливо, скандали справді закарбовуються в пам’яті.

Ці роздуми можна поглибити, однак зрозуміло: сказане жіночим брендом „червоних” класифікувати як дезінформація можна досить умовно: для українського глядача – це істерія, те, що не вимагає ні доведення, ні спростування; для європейського – тим паче; для російського – можливі різні варіанти, хоч тих, хто не пам’ятає чи прагне відновити, наприклад, сталінську колективізацію-індустралізацію, очевидно, значно менше, ніж тих, які вважають 30-ті рр. ХХ ст. ганебною сторінкою в історії, написаною політкерівництвом ВКП(б), яку треба забути і не допустити повторення, великою пересторогою для сучасників та нащадків. Розчулення співпартійців та сталінців і несприйняття сучасниками – ось єдиний ефект цієї „неетичної інформаційної субстанції”.

Варіант 2. Передавач не визначився з приймачем – для кого саме і коли саме готується повідомлення.

Наприклад, інформацію про певні вади передають аналізованому об’єктові. Так, свого часу (наприкінці ХХ ст.) російські високопосадовці, інженери-техніки, військові закидали українським авіабудівникам-конструкторам, насамперед працівникам запорізької „Мотор-Січі”, недосконалість конструкцій та якості українських двигунів до літаків. Для приймача інформації (а це, по-перше, авіаційні, військові фахівці, по-друге, весь український соціум у широкому сенсі), ці закиди не мали особливого значення, бо всім в Україні було очевидно: йде боротьба за перерозподіл ринку літакодвигунів зокрема та військової промисловості загалом. Усе це нагадувало лайку собаки на господаря, який цього ж собаку годує (забезпечує інженерною та технічною думкою).

Варіант 3. Передавач акцентує на безпорадності партнера, приймачем виступають не українські колеги, а російський соціум та світове співтовариство. Українські партнери опиняються у ролі звинувачених (як раніше із системою радарного захисту „Кольчуга”), яким необхідно виправдовуватись, доводити власну невинність. А це – позиція слабшого, вона завжди програшна, бо основні ресурси спрямовані не на вдосконалення науково-технічної думки, а на численні пояснення, які, до того ж, можуть залишитись непочутими.

Інтерпретанти „неуспішності” української авіації зрозуміли свої помилки (на початку ХХІ ст.), повідомлення стали не тільки акцентованіші, фактажно переконливіші, адресовані не тільки українському реципієнтові (як попередні претензії), а внутріросійському та світовому. Серія авіакатастроф на території Росії, в інших країнах, у т.ч. й новенького АН-140 з конструкторським бюро і керівництвом Харківського авіапідприємства на борту, що летіли в Іран для ратифікації міжурядових угод щодо будівництва авіазаводу в цій країні, незалежно від справжніх причин, призвели до того, що і в Росії, і у світі репутацію України як якісного та надійного авіабудівника було остаточно підірвано: перспективні українські моделі літаків набули статусу довгобудів (виготовляють одиничні екземпляри), співпрацю між росіянами та українцями у створенні нового економічного військово-транспортного літака припинено, натомість тим часом, коли українські чиновники все ще покладали надії на відновлення співпраці із „стратегічним партнером”, наші сусіди активно співпрацювали, насамперед на рівні залучення інвестицій, з НАТО (військові) та країнами ЄС (цивільні).

У цьому випадку акцентовані повідомлення, спрямовані не стільки проти конкретних інженерів чи навіть відомств, а насамперед проти України як держави, не лише невигідні Україні, а й шкідливі. Проте вони (поширені про Україну в Росії та цілому світі) були вкрай необхідними саме Росії і, можливо / напевне, не тільки Росії. Дезінформаційна кампанія російських військово-промислових груп проти українських візаві була успішною: авіапромисловість, військова промисловість втратила і чинні, і потенційні контракти, нові інвестори (і східні, і західні, наявні та перспективні) раптом передумали. Українська держава зазнала великих економічних і моральних втрат, безпрецедентного (як для стосунків між задекларованими друзями та стратегічними партнерами) політичного тиску.

Наведені приклади психологічно-інформаційної війни засобами дезінформування, де об’єктом-передавачем – політичне керівництво РФ, а об’єктом-приймачем – Україна, інший світ, електорат РФ, слід відтворити за законами одновекторної комунікації, де всі, крім замовника-ініціатора, виступають у ролі об’єкта-приймача, позбавленого права адекватно відреагувати (окремі виправдальні та плаксиві виступи, неорганізовані, несистемні і, головне, нефахові, адекватом назвати не можна). У цьому випадку будь-які вигідні О1, ініційовані О1, навіть принизливі і брехливі щодо О2, повідомлення, трактовані О1 як інформація, яка відповідає етиці, адже ці дії не суперечать логіці О1 як ініціатора-провокатора-пролонгатора комунікаційного процесу.

Натомість інформаційні процеси з погляду О1 не збігаються у трактуванні О2, який вважає їх не інформаційними, а дезінформаційними, оскільки по відношенню до останнього вчинено неетично. Отже, О2 не сприймає повідомлення О1 як інформацію, а тільки як дезінформацію. Прогнозована реакція О1: реакцію (контрповідомлення) О2 вважати дезінформацією. Натомість прогноз поки що нездійснений: О1 ні на що ніяк не реагує! Чому? Бо О2, щодо якого застосовано дезінформацію, теж не реагує, не провокує інформаційного багатовекторного процесу, а поводить себе як колонія великої метрополії, зберігаючи за собою право аплодувати або... мовчати.

Така неадекватна поведінка політичного керівництва „однієї з найбільших країн Європи” поглиблена низкою факторів та невиконанням перелічених вище умов. Однак вона шкідлива і з погляду структурного розуміння суспільно-політичних явищ, інформаційних процесів, і з погляду міждержавних стосунків.

До структури: якщо усе це виглядає як чіткий вектор від О1 до О2, який не реагує адекватно, тому в окремих випадках певні епізоди можна позначити як зворотний вектор (пунктиром), то вже очевидно, що баланс порушено. На дію-1 не було контрдії-2, отже, дія один домінує (у трактуванні, позиціонуванні, аргументації). Цю модель якось можна пояснити за відсутності рації в О2, відсутності контраргументів, але нічого не скажеш, якщо О2 не бажає реагувати (запізнілі виправдання – не адекватна реакція, а позиція слабкого, того, який щось пояснює, таким чином когось веселить-потішає, додаючи сил та натхнення в майбутньому домінуванні О1 над О2...).

Отже, для розуміння балансу вкрай важливим є не просто наявність різних векторів інформування (інформаційних дій), а й полівекторна противага, тобто наявність діалогу-полілогу з метою (і в контексті) пошуку спільних точок дотику.

Пошук спільного – ніби знаменник: умови, правила, критерії врахування протилежних думок. Умовно це назвемо етичним конфігуратором. Відсутність противаг (стримування), контрвекторів призводить до вседозволеності О1 щодо О2, до викривлення (спотворення) іміджу О2. У цьому сенсі, інформаційна збалансованість – не просто звук, не лише дотримання форми задля збереження пристойності (у конкретній публікації, конкретній інформаційній дії), а необхідна умова функціонування адекватних (пропорційних) інформаційних взаємодій на принципах взаємоетичності.

Справжній, не вдаваний („подання різних, протилежних позицій”) баланс інформації можливий за певних умов:

А) коли комунікаційні процеси багатовекторні;

Б) коли сторони комунікативного процесу дотримуються етичного конфігуратора;

В) коли відсутні категорії „первинний” – „вторинний”, тобто „обвинувач” – „обвинувачений, той, хто виправдовується”.

Неадекватна реакція на звинувачення (заслабка, непрофесійна) рівнозначна відсутності будь-якої реакції. Найкваліфікованіше виправдання, по-перше, дозволяє розуміти і трактувати виправдальну дію як визнання провини, по-друге, як правило, мало коли буває почуте, оскільки є вторинною інформацією, ніби інформаційним супроводом основної інформації (часто компромату), яку вже почули, зафіксували, на яку оперлися... Тому адекватна реакція в ході інформаційної війни з допомогою дезінформування – це можливість нанесення аналогічного дезінформаційного удару у відповідь з адекватними (або і більшими) наслідками (політична, економічна, моральна шкода повинна бути не менша).

Трактування інформаційного балансу в сучасній українській журналістиці дуже своєрідне, точніше, старе, радянське. Якщо керівництво телеканалу, газети повірило в те, що баланс – „подання різних, пролежних позицій”, то від цього ні на крок. Насправді ж протилежність позицій не гарантує зрівноваженості, а тільки розбурхує наявні протистояння: наприклад, представник КПУ: „Р.Шухевич підручний А.Гітлера” – представник УНП: „Ваша партія організувала Геноцид українського народу”. Не з’ясовуючи, на чиєму боці правда, нам зрозуміло, що ЗМІ (у цьому випадку програма „Час” на „П’ятому каналі”, прикро, але нефахово і неморально чинять не тільки тут) не зробив нічого, щоб складну соціальну інформацію подати осмислено та збалансовано. Такі приклади в незахищеному інформаційному просторі украй типові, їх приблизно стільки, що могли б відповідати катастрофічній пропорції 9:1, культивуючи антисвітоглядні та девальваційні процеси і в самих медіа (адресант), і в одержувачів інформації (адресат).

2. Діапазони окреслення балансу і проблеми ефективності

Слово „баланс” у перекладі з англійської означає „рівновага”. Її можна простежити за допомогою різновекторної системи координат (див. мал.):

Баланс інформації

Система координат у діапазоні – 3+3. 0 – центр, відсутність відхилень, рівновага на 100 відсотків або ж „мертва” точка. У журналістиці балансування без відхилень неприйнятне, бо символізує відсутність динаміки, відсутність інформування, адже 0 – перетин і вертикалі (хронологія, послідовність, вектор і форма викладу), і горизонталі (емоційно-психофізичний фактор, шкала з умовними показниками: „позитив” (вихваляння, підтримка, захоплення), негатив (критика, обурення). Вектори по вертикалі вказують на початок/ продовження інформування: згори вниз чи знизу вверх.

Оптимальний варіант дотримання балансу графічно показано у вигляді растру, коли інформування балансує довкола вертикального вектора, але не перетинає позначок –1 +1. У цій ситуації медіатор задіює чи опирається на компетентних учасників, не заангажованих у домінуванні конкретної позиції чи оцінки.

У випадку, наприклад, трактування історичних подій ліпше не залучати представників протилежних політичних сил, які, по-перше, в цих питаннях можуть бути не достатньо компетентні, по-друге, даватимуть оцінки без опертя на власне розуміння, а домінуватиме позиція партії (організації), по-третє, рекламуватимуть свої сили, по-четверте, найімовірніше, розсваряться.

Найкращий спосіб представити різні погляди – дати слово компетентним людям – дослідникам, мислителям, навіть письменникам і очевидцям обговорюваних подій, які б не мали спокус конфліктувати, обманювати, використовувати телерадіоефір чи газетну шпальту як політичну трибуну, що може внести плутанину, дезінформування, породити почуття зневіри та ненависті.

Отже, –1+1 – допустимі межі балансу в журналістиці.

–2+2, також можливі варіанти: –2+1, –2-0, 0+2, –1+2 – це те, що професійним суржиком називають „джинса”, тобто замовлені матеріали, прихована реклама.

–3+3, інші можливі варіанти: –3+2, –3+1, –3-0, 0+3, –1+3, –2+3 – це інформаційне кілерство. Коли з нормальної людини прагнуть вульгарно (не вибираючи засоби), але швидко зробити праведника, підходить діапазон 0+3, бандита – –3-0.

Варіанти +1–3 та –1+3 використовують, щоб пом’якшити пропагандистську тональність, допускається незначна полеміка, певний плюралізм, мовляв, „раніше наш герой теж робив помилки / ...вдавав порядну людину”.

Варіанти великого діахронічного розкиду (–3+2, –2+3) – наближення до абсолютного порогу чи й застосування цього порогу (–3+3) – найчастіше є свідченням вкрай невдалих телерадіопроектів, газетно-журнальних проблемно-тематичних добірок, коли адресат отримує повний спектр висловлювань, оцінок, характеристик про людину, партію, організацію, фірму, міністерство, країну тощо. Адресат (О2) опиняється в розбурханому морі пристрастей, проблем, головоломок, з якого самостійно вибратися дуже важко. Так з’являється захоплення в одних – ненависть в інших, пристрасть до подібних явищ – втеча від медіареальності, перенесення медійного концепту в побут, на службу, між знайомих, у сім’ю... Єдине, що є однаковим наслідком комбінацій –3+3 для аудиторії, – зниження довіри до конкретного ЗМІ, до журналістики загалом.

Ті, що провокують конфлікти, організовують їх, тобто герої телесюжетів, прямих ефірів, коментувальники-обвинувачувачі, можуть підвищувати свій рейтинг, збирати прихильників, натомість засоби масової інформації, без яких усе це було б неможливе, пожинають плоди: читачі, глядачі, слухачі все частіше не сприймають ЗМІ серйозно, а радше як шоумена чи клоуна. І це закономірно, бо журналістика практично втратила почуття суспільної відповідальності, перетворившись на систему „рекламування-заробляння-проїдання-рекламування”.