Доповідь Традиційна геополітика і її оцінки в українській історичній науці

« Назад

Поняття «геополітика» в останнє десятиліття стало дуже популярним в Україні. Воно зустрічається в статях, книгах, виступах політичних діячів, вчителів і наукових робітників. Термін «геополітика» широко використовується поза межами політичних наук. Наприклад відомий митець Сальвадор Далі одну із своїх картин назвав «Геополітичний малюк спостерігає за народженням нової людини», а одна із рок-груп у Россії носила назву «Геополітика»[1].

Найчастіше термін «геополітика» використовуеться для характеристики найрізноманітніших явищ, у тому числі і таких, які не мають ніякого до неї відношення. «Геополітика, - зазначається в передовій статті журналу «The Economist», - це слово, яке зазначує щось фундаментальне, но у той же час це вигідна бірка, яку можно застосувати до будь-якої теми»[2].

Передана забуттю після 1945 року, звинувачена у трагедії і невдачах минулого століття, геополітика знову отримала розвиток зовсім недавно. Вийшовши із забуття, вона відродилася у скромному обличчі науки о намірах і поведінці акторів міжнародної сцени на тривалій історичній основі і в перспективі.

Повертає до життя геополітику, таке світове явище, як глобалізація. Зміст глобалізації зводиться до неминучості повної планетарної інтеграції, перехід від безлічі держав, народів, націй і культур до єдиної світової держави. По суті, під терміном «глобалізація» розуміється взаємозв’язок процесів інтернаціоналізації економіки, розвитку єдиної системи світового зв’язку, зміни й ослаблення функцій національної держави, активізації діяльності транснаціональних недержавних утворень, у тому числі таких, як етнічні діаспори, релігійні рухи, мафіозні групи[3].

Під глобалізацією можна розуміти поступове перетворення світового простору в єдину зону, де безперешкодно переміщуються капітали, товари, послуги, вільно поширюються ідеї і пересуваються їх носії, стимулюючи розвиток сучасних інститутів, шліфуючи механізми їхньої взаємодії. Глобалізація – це загально цивілізаційний процес, який справляє величезний вплив на політичні й інші сфери людського буття[4].

 Сьогодні дати чітке і єдине визначення глобалізації складно, різні питання цього процесу є предметом вивчення багатьох наук, кожна з яких має свій дискурс. Крім того, необхідно прийняти до уваги, що глобалізація є історичним процесом, що розвивається протягом сторіч і цей ще незавершений.

Якщо повернутися до визначення геополітики, то у цього терміна дуже багато поширених визначень. Наприклад енциклопедія «Britanica, 1994» таке визначення: «Геополітика служить визначенню національної політики з урахуванням факторів впливу на неї природного середовища»[5]. Її «опонент» «The Encyclopedia American, 1987» пише про геополітику наступне: «Це наука, яка вивчає і аналізує в єдності географічні, історичні, політичні та інші взаємопов’язані фактори які впливають на стратегічний потенціал держави»[6]. Схоже твердження до останнього подає і американський політолог Збігнев Казимеж Бжезинський, який говорить що: «Геополітика – це поєднання географічних і політичних факторів, що визначають положення держави чи регіону з ухилом на вплив географії на політику»[7]. Досить просто і коротко, але на мій погляд дуже ґрунтовно висловилися українські політологи Мадіссон Вадим Вільямович та Шахов Валерій Андрійович які зазначили що: «Геополітика – це наука про контроль над простором»[8]. Якщо звернутися до «Геополітичного словника-довідника» В.А. Дергачова, геополітика та доктора географічних наук то він зазначає що геополітика це: «Наука о закономірностях розділу і перерозподілу сфер впливу (центрів сили) різних держав і міждержавних об'єднань в багатовимірному комунікаційному просторі»[9]. Як ми бачимо тверджень терміна «геополітика» дуже багато і всі вони мають якісь свої унікальні складові компоненти, що дозволяють по різному розуміти цей термін.

Якщо переходити від вступу до самого аналізу традиційної української геополітики, та зародження і обґрунтування політико-географічних концепцій розвитку нашої держави, то треба спочатку згадати про формування державної території України. Це потрібно для того щоби проаналізувати в загальному контексті розвиток державної території України та розвиток геополітичних та політико-географічних концепцій України, що створювалися в процесі її формування.

В давні часи на теренах нинішньої України існувала розвинена землеробсько-скотарська цивілізація. Тут оселялися племена кимерійців, скіфів, сарматів та ін. В античну епоху головним геополітичним вузлом щодо території нинішньої України виступало Причорномор'я з численними грецькими колоніями-полісами, що були важливими торговельними і політичними центрами[10]. Слов'янські племена населяли переважно північну та центральну частини нинішньої України. На основі племінного союзу полян, частково уличів та сіверян у Середньому Подніпров’ї в VII-VIII ст.. сформувалася перша слов’янська держава, що стала політичним ядром майбутньої імперії Київської Русі[11]. При цьому роль головного геополітичного центру всієї Київської Русі відігравав Київ, який в XI ст. фактично стає провідним політичним, економічним і культурним центром усієї Східної Європи[12]. З посиленням відцентрових тенденцій політичне значення Києва зменшується, натомість збільшується вага регіональних центрів. Це були наступні князівства: Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Галицьке та Волинське. За часів татаро-монгольської навали українська земля зазнала жахливого спустошення. Починаючи з 40-х років XIII ст., швидко зростає геополітичне значення такого регіону, як Галицько-Волинська земля, де на короткий час збереглася українська державність[13]. Закарпаття після тривалої боротьби в XI-XIII ст.. було завойовано Угорщиною. У XIV ст. Галичину захопило Польське королівство, а більша частина українських земель опинилася під владою Великого князівства Литовського[14]. На українських землях у складі Великого князівства Литовського спочатку зберігалися васальні удільні князівства, згодом їх очолили представники литовської династії Гедиміновичів. Поступово поділ на князівства скасовувалися, і головними територіальними одиницями ставали воєводства.

Для захисту від нападів кочовиків у другій половині XV ст., чи вже в середині XVI ст. (за різними версіями) на степових просторах Придніпров’я виникло українське козацтво – Запорізька Січ. У зв’язку з воєнно-політичними перипетіями розташування самої Січі як головного центру козацтва кілька разів змінювалося[15]. У 1569 р. було укладено Люблінську унію, за якою Польське королівство і Велике князівство Литовське об’єдналися в одну державу – Річ Посполиту, в якій Польща стала відігравати провідну геополітичну роль, і переважна більшість українських земель відійшли до складу саме Польщі[16]. Територія України була поділена на 6 воєводств: Київське, Волинське, Подільське, Брацлавське, Руське та Белзьке. У 1635 р. на відвойованих у Московської держави землях було тимчасово утворене Чернігівське воєводство. Берестейська унія 1596 р. знаменувала собою успішний наступ католицизму на православ’я[17]. Буковина із середини XIV ст. входила до Молдовського князівства, а в XVI ст. разом з усією Молдовою була завойована Османською імперією. Закарпаття на початку XVI ст.. увійшло до складу Трансільванського князівства, а з 1669 р. потрапило під владу Австрійської держави[18].

Наприкінці XVI – у першій половині XVII ст.. на теренах України відбувалися численні козацькі та селянські повстання[19]. У 1648 р. розпочалася національно-визвольна війна. Відповідно до Зборівського договору 1649 р. з Річчю Посполитою фактично утворилася Українська козацька держава на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким (формально – автономія у складі Речі Посполитої), якій довелося укласти союз з ненадійним геополітичним партнером – Кримським ханством і вести нерівну війну з польсько-литовськими військами. Українська козацька держава поділялася на адміністративні і військові одиниці – полки. Столицею Української козацької держави було місто Чигирин[20].

Під час «руїни» на теренах України гетьманська влада суттєво послабнула, натомість на сході відчутно зріс геополітичний вплив Московської держави. За Андрусівським миром 1667 р. територія України була розділена таким чином: Правобережна Україна залишалася під владою Речі Посполитої; Лівобережна (Гетьманщина) була визначена як зона впливу Московської держави, за нею ж на два роки мав залишатися Київ; Запоріжжя мало одночасно перебувати під зверхністю обох сторін, але фактично зберегло самостійність[21]. За «вічним миром» Московської держави з Річчю Посполитою (1686р.) Київ залишився в руках «північного сусіда»[22]. Територія Гетьманщини поділялася на 10 полків. Гетьманська резиденція перебувала то в Гадячі, то в Батурині, то в Глухові, потім знов у Батурині. З утворенням Російської імперії автономія Гетьманщини дедалі обмежувалася і була скасована в 1764 р. за часів правління Катерини II. У червні 1775 р. російські війська під командуванням генерала Текелі знищили Запорізьку Січ[23]. Західна Україна дісталася Австрійській державі (з 1804 р. – імперії) – у 1772 р. у результаті першого розділу Речі Посполитої. До неї увійшла Галичина, а в 1774 р. – Буковина (без Хотинської райї). На приєднаних до Австрії українських територіях було створено Коронну землю – Королівство Галичини і Лодомерії. З утворенням 1867 р. Австро-Угорської імперії Галичина і Буковина були підпорядковані Австрії, а Закарпаття – Угорщині[24].

Перша світова війна 1914 – 1918 рр. на теренах України призвела до значних спустошень та жертв. На початку війни російські війська захопили значну частину Західної України, де було утворене Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, котре проіснувало до серпня 1917 р[25].

Після лютневої революції 1917 р. в Росії виникла унікальна можливість для національного державотворення. У березні 1917 р. створюється Центральна Рада. Українська Народна Республіка проголошується спочатку на правах автономії, згодом у складі федерації з Росією, і лише IV Універсал від 22 січня 1918 р. УНР була проголошена самостійною державою[26]. 25 грудня 1917 р. у Харкові проголошується Радянська влада. Починається агресія з боку Радянської Росії – з Москви рухаються «червоні» війська. За цих умов Центральна Рада змушена залишити Київ. Склалася дуже несприятлива для розвитку Української державності. Для збереження України необхідним стало укладання Брестського (Берестейського) миру[27]. На територію України вводяться німецькі та австро-угорські війська. Центральна Рада повертається до влади. На початку березня 1918 р. Центральна Рада ухвалює закон про адміністративно-територіальний поділ України, згідно з яким держава мала б поділятися на 32 землі. 29 квітня 1918 р. Хліборобський конгрес у Києві обрав гетьманом України П. Скоропадського. Було проголошено Українську Державу, територія якої охоплювала значну територію нинішньої України і деякі суміжні землі, зокрема, на півночі та північному сході[28]. Українська Держава поділялася на 8 губерній та 2 округи. У вересні 1918 р. було досягнуто угоди про приєднання до України Криму на правах автономії. У зв’язку з поразкою держав Четвертного Союзу в Першій світовій війні Гетьманат залишився без зовнішньої підтримки і в листопаді 1918 р. влада переходить до рук Директорії, яка 26 грудня 1918 р. проголошує відновлення УНР[29]. У жовтні-листопаді 1918 р. постає Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), яка одразу ж починає боротьбу з польськими військами. Офіційно ЗУНР була проголошена 13 листопада 1918 р. До її складу входили Галичина, Буковина та Закарпаття. Тим часом, Радянська Росія анулювала умови Брестського миру і спрямувала свої війська на захід. На півдні України висаджуються війська держав Антанти. З південного сходу наступає Добровольча Армія – «білі». Громадянська війна завдала Україні величезних матеріальних і людських втрат. 22 січня 1919 р. відбулося об’єднання (злука) УНР та ЗУНР. Територія УНР складалася із Західної (ЗО УНР) та Східної областей. Остання у свою чергу складалася з дев’яти губерній. Офіційною столицею УНР був Київ, а потім вона переміщувалася під час війни до Вінниці та Кам’янця-Подільського. У липні 1919 р. польські війська захоплюють усю територію ЗУНР[30].

У 1920 р. відбувалася радянсько-польська війна, в якій УНР виступила союзником Польщі. Внаслідок війни за Ризьким мирним договором 1921 р. західна Україна дісталася Польщі, а більша частина залишилася Радянській державі (УСРР)[31]. Румунія утримала за собою захоплені в 1919 р. Північну Буковину та південну Бессарабію. Закарпаття (Підкарпатська Русь) з 1919 р. потрапило до складу Чехословаччини, отримавши згодом статус автономії.

У 1920 р. УСРР було поділено на 12 губерній , а вже в 1922 р. територія Радянської України складалася з 9 губерній. 30 грудня 1922 р. був створений Радянський Союз, до якого увійшла й УСРР. З 1932 р. запроваджено обласний поділ УСРР – було створено Вінницьку, Дніпропетровську, Київську, Одеську, Донецьку, Харківську та Чернігівську області[32]. У 1934 р. столицю України було перенесено з Харкова до Києва.

У процесі розчленування Чехословаччини в 1939р. Закарпаття окопувала Угорщина – проголошену 15 березня 1939 р. Карпатську Україну було поневолено[33].

На початку Другої світової війни радянські війська вступили на територію Польщі, і за секретними проколами до пакту «Ріббентропа-Молотова» Західна Україна увійшла до складу СРСР (відповідно УРСР). На її теренах в 1939 р. було створено Волинську, Львівську, Дрогобицьку, Рівненську та Тернопільську області. У 1940 р. від Румунії до України було приєднано Північну Буковину та Південну Бессарабію, але від УРСР до новоствореної Молдавської РСР відійшла Молдавська АСРР (Придністров’я). У серпні 1940 р. було створено Чернівецьку, а в грудні Ізмаїльську (у 1954 р. - об’єднана з Одеською) області.

Вторгнення вермахту на територію України сталося 22 червня 1941 р. В окупованому німецькими військами Львові, Організація українських націоналістів (Степана Бандери) 30 червня 1941 р. проголошує відновлення Української Держави, проте німецька влада придушує цю спробу українського державотворення. Війна на теренах України мала надзвичайно жорстокий характер, уся територія була окупована військами Рейху та його сателітів. Північна Буковина, Південна Бессарабія та територія між Дністром і Південним Бугом («Трансністрія») були окуповані Румунією, Східна Галичина з Львовом була включена до генерал-губернаторства «Польща», а більша частина території України входила до складу рейхскомісаріату «Україна», що поділявся на 6 генеральних округів. Донбас було виділено до окремої комендатури «Донець». За планами Гітлера Україна повинна була стати житницею Рейху,базою для німецької колонізації, пов’язаною з Німеччиною мережею залізниць та автобанів, а в цілому українському населенню відводилася роль наддешевої робочої сили. На окупованих землях жорстоку боротьбу проти німецьких військ вели радянські партизани, на заході країни активно діяли загони Української повстанської армії (УПА). Звільнення України від німецьких загарбників у 1943–1944 р. було пов’язано з величезними втратами[34].

По закінченню війни на порядку денному постало питання щодо державної приналежності Закарпаття. Урядами СРСР і Чехословаччини було враховано волевиявлення народу Закарпаття, і відповідно до підписаного в 1945 р. договору, Закарпатську Україну було передано до складу УРСР. Цей акт засвідчив зростання геополітичної могутності Радянського Союзу, проте мав і велике позитивне значення для возз’єднання українських земель. У 1946 р. була утворена Закарпатська область[35].

У 1951 р. відбувся обмін між УРСР і Польщею невеликими прикордонними ділянками територій. У 1954 р. від РРФСР до УРСР було передано Кримську область. Приєднання Криму до України було цілком легітимним з точки зору радянського законодавства, тому претензії окремих радикальних політичних сил Росії на повернення Криму є безпідставними[36].

Декларацію про державний суверенітет України було ухвалено 16 липня 1990 р., а незалежність нашої держави Верховна Рада України проголосила 24 серпня 1991 р[37].

Проаналізувавши процес утворення території України, ми бачимо що у геополітичному ракурсі вона має глибокі історичні особливості. Ці особливості розкриваються в контексті географічного розташування України. Також вони пов’язані з боротьбою за незалежність, пошуками надійних союзників та спробами налагодити рівноправні, дружні стосунки зі своїми сусідами. Вирішення цих геополітичних проблем знайшло відображення в українській історико-політичній думці, в численних працях українських мислителів, вчених, дослідників, політиків, тощо. Також важливо визначити причини, які дали поштовх формуванню вітчизняної думки про геополітичне становище України (тобто проаналізувати традиційну геополітику і знайти їй оцінки в українській історичній науці). Отже, у визначенні зовнішньополітичних орієнтирів України об’єктивно вплинули такі чинники[38]:

● багатовікове розшматування етнічної території між країнами-сусідами, що не могло не позначитися на менталітеті населення різних регіонів України та науково-політичних підходах до розв’язання проблем суверенітету;

● переважання думки про те, що саме Україна, на території якої виникла Київська Русь, є колискою східних слов’ян, має історичні пріоритети і першість у створенні державності;

● пошуки приязні сусідів, наміри співіснувати з ними на рівноправних умовах чи навіть на умовах автономії або протекторату завершувалися, як правило, втратою незалежності.

Таким чином, ми бачимо що ці причини дали поштовх до розвитку в Україні вітчизняної геополітики, та формування своєї історико-політичної думки. Разом з цим, починають створюватися геополітичні та політико-географічні концепції розвитку України.

У цілому всю сукупність поглядів українських вчених та політиків минулого і сьогодення можна звести до двох основних напрямків: «прозахідного» (передбачає орієнтацію України на країни Європи) і «промосковського» (активна співпраця і навіть спільна держава з Росією)[39]. Ще після укладання Переяславської угоди 1654 р. українські державці І. Виговський, Ю. Немирич, церковні діячі – митрополити С. Косів, Д. Балабан та інші, засуджуючи укладання договору з Московською державою, фактично виступали провідниками прозахідної геополітики. Натомість, промосковську зовнішньо та внутрішньополітичну лінію проводили українські політики Я. Барабаш, М. Пушкар, релігійні діячі І. Гізель, Л. Баранович та інші[40].

Своє бачення історичних процесів, крізь призму геополітики сформулював український вчений Д. Яворницький. Аналізуючи причини виникнення козацького руху, він наголошує, зокрема, на таких його передумовах: позбавлення українських селян землі й водночас наявність великих вільних територій у південно-східному регіоні, в пониззі Дніпра – так званому «Дикому полі». Отже, «земельна причина» стала дуже важливим природно-географічним чинником виникнення козацтва. Вчений, не застосовуючи геополітичної термінології, докладно аналізує воєнну географію походів Б. Хмельницького, формування козацтвом нового геополітичного простору України, прослідкує, як склалася нова, вже незалежна від Польщі власна національна геостратегія[41].

Велике значення для розвитку не лише української, а й східно- європейської геополітичної думки, мали науково-політичні розробки членів Кирило-Мефодіївського товариства (1846-1847)[42]. Ключовою їх ідеєю була програма створення федерації слов’янських народів і перебудова суспільства на християнських засадах. У слов’янській федерації (по суті конфедерації) кожна держава, серед них і українська, мала бути фактично самостійною, зберігала би право вільного виходу, кожен народ мав би право на свою внутрішню свободу, вільний розвиток мови та культури. Столицею майбутньої федерації мав стати Київ. Всі ці ідеї виклав у своєму програмному документі засновник Кирило-Мефодіївського товариства, історик і громадський діяч – М. Костомаров. Цей програмний документ носив назву «Закон Божий. Книга буття Українського народу»[43]. Можна вважати що Костомаров розробив і обґрунтував першу наукову парадигму геополітичної стратегії, стосовно здобуття національної незалежності.

Йдучи далі, треба згадати про українського історика В. Антоновича (1834-1908), котрий вважав історичну Київську Русь українською державою, також був прихильником вільної федерації слов’янських народів. Проте вчений вказував на негативну роль як Польщі, так і Росії в українській історії, виступав за відмежування від них на шляху до Європи, тобто був значною мірою прихильником прозахідного напрямку[44].

З погляду відомого українського вченого М. Драгоманова (1841-1895), у майбутньому самостійний політичний розвиток України в Європі міг би бути цілком можливим, проте за тодішньої ситуації реальнішою та найдоцільнішою він вважав федералістську програму, схожу на ту, що проповідувалася Кирило-Мефодіївським товариством. Крім того, М. Драгоманов розробив по суті геополітичний проект перебудови Російської імперії в децентралізовану федеративну державу[45]. Також, він пропагував «поміркований європеїзм». В цій ідеї він обґрунтовував необхідність зв’язків України із Західною Європою (як джерелом прогресу), він зазначав, що історичний процес у всій Росії має пройти такий самий політичний шлях, як і в країнах Західної Європи. До речі, вважаючи, що Україна стоїть ближче до Заходу, Драгоманов писав: «Реформа Петра Великого в культурному відношенні була не що інше, як тільки запровадження адміністративним порядком у Великоросії того, що було вже раніше в Україні»[46].

На початку XX століття у суспільно-політичній думці визначилися такі основні геополітичні вектори: слов’янофільський, чорноморсько-балканський, центральноєвропейський і західноєвропейський, чорноморсько-балтійський, «геоцентричний», «східно-західної рівноваги»[47]. Геополітичні знання вже більш осмислюються і стають інструментом різних політичних документів і програм. В цей час працює видатний український вчений, якого можна вважати справжнім засновником української геополітики. Це звичайно Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934), український історик, громадський і політичний діяч[48]. Михайло Сергійович дотримувався у цілому прозахідних поглядів. Він доводив, що українці є нащадками антів, котрі мешкали в VI ст.. на теренах нинішньої України, і Київська Русь була державою українського народу. Безумовно заслугою М. Грушевського є те, що він довів фактичну безперервність розвитку української державності від часів Київської Русі до Козацької держави XVII ст. За часів царизму він запропонував проект децентралізації Російської імперії, перетворення її в федерацію із забезпеченням доволі широкої регіональної автономії з наданням суттєвих повноважень місцевим органам влади, забезпеченням прав національних меншин[49]. Після Лютневої революції у процесі становлення Центральної Ради, розвитку українського державотворення його погляди еволюціонували до української державницької ідеї. Грушевський вважав, що Україна має включати свої етнічні території – більшу частину території Області Війська Донського, Кубані, а також західні повіти Курської та Воронезької губерній[50].

Не дивно, що геополітична думка в Україні, а надто в діаспорі часто-густо служила ідеї психологічної і культурної несумісності українського і російського народів. М. Грушевський залучав для підтримки своїх аргументів навіть російських слов’янофілів, які, на його думку, протиставляли західноєвропейським принципам права великоруську патріархальність, вічне хитання між громадським і моральним, максималізмом і цілковитим нігілізмом, що є повною антитезою народним українським прикметам з їх високим рівнем гідності, шанування гідності чужого етикету і добрих манер[51].

Михайло Сергійович Грушевський долучився і до розробки геополітичної концепції «рівноваги», що її проголошували ряд учених у спробах розв’язати одвічну українську дилему – Захід-Схід. Грушевський віддаючи їй належне, закликав «не спішити замикатися в який-небудь один круг зв’язків відносин і впливів, а брати як можна ширше… у сфері старих зв’язків, колишньої Російської держави і нових зв’язків з центральними державами і поза ними»[52].

До розробки сутності проблеми геополітичних орієнтирів для України визначив В. Старосольський, який був професором (викладав правознавство, був юристом за фахом) Українського Вільного Університету, що був заснований 1921 р. у Мюнхені. Він писав наступне: «У старі часи це набувало конкретної форми виразу: «Москва чи Варшава», як це існувало в XVII столітті. Зараз це вибір – «Схід чи Захід», з Москвою як синонімом Сходу, чи з Європою як із синонімом заходу. Яка орієнтація переможе?»[53].

Такий вчений і політик, як С. Шелухін (1854–1938), виступав з пропозицією створення Чорноморсько-Адріатичної федерації як союзу народів, що близькі за расовими, ментально-психологічними та духовними ознаками: словенців, чехів, словаків, сербів, хорватів та інших. Під федерацією (чи конфедерацією) С. Шелухін розумів державу, засновану на принципах територіальної цілісності, самостійності, народного суверенітету. Федерація має складатися із рівноправних державних утворень. Питання про вступ України до такої федерації можна розглядати лише за умов реальної незалежності України і консолідації українського народу. Вчений обґрунтовував необхідність політичного відокремлення України від Росії та Польщі, зазнаючи, що існування з ними в межах однієї федерації буде шкідливим для української державності[54]. До речі, на відміну від багатьох інших істориків, С. Шелухін відстоював наукову гіпотезу щодо кельтського походження України-Русі. Вчений вважав, що держава Україна повинна об’єднати українські етнічні землі, і її окремими територіальними округами чи навіть автономними одиницями мають стати не лише такі регіони, як Галичина чи Крим, а і Кубань та Дон[55] (як, до речі, вважав і М.С. Грушевський).

До консервативного української геополітики (політології) відносять М. Міхновського (1873-1924), українського політичного та громадського діяча, основоположника, ідеолога і лідера самостійницької течії українського руху. Погляди М. Міхновського відрізнялися радикалізмом: безкомпромісне відокремлення від Росії, силові методи здобуття незалежності, застосування суто етнічного принципу формування нації – «Україна для українців». Незалежна Україна, на його думку, мала простягатися аж до Кавказьких гір, включаючи всі українські етнічні території[56]. Це доказується в одній із «Десяти заповідей» Української народної партії, де він наголошував: «Усі люди – твої брати. Але москалі, мадяри, поляки і жиди – це вороги нашого народу[57]. Щоправда, пізніше в Нарисі програми Української демократичної хліборобської партії він зауважував: «Всякий українець, котрий наше право до повної незалежності фактично визнає, – наш союзник, хоч би його погляди в інших справах не відповідали поглядам нашої партії»[58].

Ідеологом утворення незалежної Української держави, безперечно, був В. Липинський (1882-1931). Створення держави, на думку вченого, мало ґрунтуватися на політичній, організаційній, регіональній, національній та релігійній єдності[59]. Наголошувалося на необхідності об’єднання в одній Українській державі всіх українських земель. Найприйнятнішою формою правління для України він вважав спадкову монархію на чолі з гетьманом. А політичним режимом в такій державі, на думку вченого, має бути класократія[60] – панування своєрідної аристократії – активної меншості, що складається з найздібніших, найактивніших, найрозумніших людей з різних верств суспільства[61]. Для зміцнення і повноцінного розвитку багатонаціональної держави В. Липинський пропонував поширювати ідеї в першу чергу не етнічного, а територіального патріотизму. Досягнути формування української нації можна було в результаті побудови держави Україна: «до української нації через українську державу». Щодо проблеми виокремлення України в незалежну державу, він посилався на історичні невдачі, які постійно супроводжували нашу державу. З цього приводу він писав: «Відділитися від Польщі, але так, щоб не утопитися у російському морі, – ось проблема, остаточне вирішення якої Україні не вдалося знайти протягом тисячоліть»[62].

Оригінальну ідею створення Української держави як клерикальної монархії відстоював С. Томашівський (1875–1930) історик, публіцист і політик, який був автором низки праць з історії української державності[63]. Він розглядав українську територію як географічну цілісність: «тільки в географічному розумінні можна говорити про Україну як про індивідуальне незмінне поняття упродовж усієї історії». Вчений підкреслював тісний зв’язок преважної частини України з Чорноморським басейном. Тому, на його думку, її історія була невіддільна від драматичної історії держав і народів цього регіону. А Західна Україна (Галичина), значною мірою належачи до Балтійського басейну, розвивалася під впливом Європи. С. Томашівський високо оцінював роль варягів (норманів) у формуванні української державності, головним зародком якої вважав Галицько-Волинське князівство, підкреслюючи видатну роль князя Романа Мстиславовича як засновника української монархічної держави («самодержця і царя усієї Русі»). На думку вченого, історико-політичний розвиток України від­бувався у трикутнику «Степ – Польща – Москва». Саме війни із степовими кочовиками, суперництво з Польщею і боротьба з до­мінуванням Московщини визначали перебіг української історії. Головним осередком утворення незалежної України він вважав саме Галичину як те «ядро», де збереглась українська державниць­ка ідея. С. Томашівський виступив яскравим представником про­західної доктрини, запропонувавши теорію європеїзації України, закликаючи до широкого запозичення західноєвропейських до­сягнень за умов їх адаптації до українських реалій[64].

Крайні націоналістичні погляди сповідував Д. Донцов (1883–­1973), заперечуючи саму можливість створення якоїсь слов’янської федерації. А у незалежній Українській державі він не передбачав забезпечення прав національних меншин, навіть на національно-культурну автономію, вважаючи, що це призведе до зменшення прав титульної нації, послаблення української державності[65]. Задля виживання української нації, досягнення світлої мети – створення Української держави, Д. Донцов пропонував застосовувати будь які засоби[66]. У цьому сенсі він був ідейно близьким до німецьких геополітиків 30-х рр. ХХ ст. В 1917 році він пише, що українське питання «міцно зв’язане з долею Австро-Угорщини й Німеччини, до перемоги яких ми, російські українці, і наші брати в Австро-Угорщині, прив’язуємо нашу будучність»[67].

Також, варто згадати про Івана Франка (1856–1916) який представляв національно-державницький напрям геополітичної думки. Так, видатний український письменник і філософ пропонував «громадівсько-федеративний» принцип державотворення, згідно з яким у державі повинні бути гармонізовані відносини між різними громадами, народами, суб’єктами федерації. На відміну від прибічників створення російсько-української федерації, І. Франко обґрунтовував можливість польсько-українського об’єднання[68].

Володимир Винниченко висловлював свої наукову точку зору, де він закликав відмовитися від зовнішньої орієнтації і спираючись на власні сили створити свою незалежну державу. Він писав: «В чому може бути наша сила? – запитує Винниченко. – Тільки в нашому народі, в злитті з нашими внутрішніми силами… Коли вони хотітимуть самостійної Української Держави, тоді зовнішні сили повинні будуть серйозно подумати над тим, чи можна не задовольнити це хотіння»[69]. І далі він наголошував: «Відродження української нації в національній сфері йшло й ітиме в гармонії з соціальним визволенням. Це є аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції»[70].

Згідно з поглядами О. Бочковського (1885-1939), ідеалом незалежної Української держави має стати націократія[71], покликана забезпечити інтереси насамперед українського народу, а також мовні, культурні та інші потреби кожного з народів України. Вченим були визначені такі об’єктивні чинники виникнення нації, як спільна територія проживання людської спільноти, ЇЇ тривалий історичний розвиток на цій землі, спільність мови, культури, релігії тощо. Проте вирішальним у формуванні нації він вважав суб’єктивний чинник – національну свідомість і «національну волю», спрямо­вані на здобуття державної незалежності.

Авторитетний юрист і політолог С. Дністрянський (1870-1935) аналізував вплив природних умов на формування етносів, їх роз­виток, становлення національного самовизначення. Цей вчений відстоював право етносу на самовизначення в межах його етнічних кордонів, обґрунтовував ідею національно-демократичної Укра­їнської держави. При цьому для окремих національних меншин передбачалося надання автономних прав у тих анклавах[72], де вони проживають. До речі, Дністрянський відомий як автор проекту конституції ЗУНР.

Відомий вчений-географ і політик С. Рудницький (1877–1937), який був основоположником української антропогеографії, політичної та військової географії детально досліджував чинники формування української нації, на­самперед природно-географічні[73]. Провідними чинниками він вва­жав природні комплекси лісової та лісостепової зон України з їх родючими ґрунтами (особливо чорноземними) і багатим рослинним і тваринним світом. Багато уваги у своїх працях вчений приділив становленню «модерного» націоналізму, проблемам створення і розбудови Української держави. Рудницький вважав життєздат­ною саме національну державу, кордони якої мають максимально співпадати з межами етнічної території «нації-державотворця». Тому кордони вільної держави України повинні відповідати її ет­нографічним межам. По закінченні Першої світової війни у Центральній та Східній Європі виникли нові незалежні держави, головною небезпекою для яких була можлива експансія з боку російського імперіалізму («бі­лoгo» чи «червоного»). За цих умов Рудницький запропонував «Балтійсько-Чорноморську») геополітичну доктрину, в основі якої було створення «Балтійсько-Понтійської» федерації з Фінляндії, Естонії, Латвії, Білорусії та України для спільної протидії великим державам, насамперед Радянській Росії. Він вважав, що «ядром» такої федерації (по суті конфедерації) повинна бути саме Україна, як найбільша з цих держав. Вчений вважав, що ще з часів Київської Русі головною «віссю» геополітичного та геоекономічного розвитку України була «Північ-Південь». За умов небезпеки польської чи радянської агресії Рудницький навіть пропонував перенести геополітичний центр України на узбережжя Чорного моря, що мало також сприяти активізації політичних, економічних та культурних зв’язків з країнами Півдня[74].

Яскраво виражену «західницьку» позицію займав Б. Крупницький. Він вважав, що Україна запозичила від Заходу все необхідне, включаючи греко-католицьку церкву і латинську культуру. Виходячи з цього, вчений робив висновок: Україна була історично близькою до Європи. Разом з тим ритм українського історичного процесу, на його думку, пролягає через західно-східний курс і нагадує певне замкнуте коло. З геополітичної точки зору, Україна «декілька разів у своїй історії виривалася до Заходу в своєму весь час наслідуючому цей ривок наступному русі до Сходу і Півдня»[75].

Українські націонал-комуністи у 20-х роках вважали за мож­ливе більш-менш повноцінний розвиток української державності в рамках Радянського Союзу. Згодом їх ілюзії розвіялися, а самі вони загинули під час репресій. Найвідоміший представник на­ціонал-комунізму М. Хвильовий (1893-1933) закликав до подо­лання комплексу меншовартості («малоросійства») і пропонував орієнтуватися на Європу, відмежовуючись від Росії («Геть від Москви!»)[76].

Слід віддати належне зваженому підходові до проблеми у концепції рівноваги між Заходом і Сходом, яку сформулював І. Лисяк-Рудницький. «Україна,– писав дослідник, – розташована між світами грецько-візантійської культур і законний член їх обох, – намагалася на протязі своєї історії поєднати ці дві традиції у живу синтезу»[77]. Східні і західні впливи, що взаємно доповнювали один одного, мали місце на всіх етапах української історії, і це стало невід’ємним елементом життя країни. При цьому тривале переважання одного з цих впливів без своєчасної компенсації іншим лише деструктивно впливало на Україну, яка за етносом і естетичними світосприйманнями належить до Сходу, а за політичною і соціальною структурою – до європейського світу. Саме в цьому полягає синтез Сходу і Заходу для України: вона об’єднує дві традиції у своєму єстві і є легітимним членом обох культур[78].

Український вчений Ю. Липа (1900-1944), як і С. Рудниць­кий, вважав головною геополітичною віссю розвитку України «Пів­ніч-Південь». З півдня, з Візантії на Русь прийшло християнство. Саме південний напрям був провідним у зовнішній політиці князів Київської Русі. На думку Ю. Липи, узбережжя Чорного моря є по­тенційно дуже вигідним фундаментом для повноцінного розвитку незалежної України. Проте для цього потрібно забезпечити себе від можливої експансії з північного напряму: «Панування на півдні – сторожа на півночі!». На початку Другої світової війни Ю. Липою була запропонована «Чорноморська» доктрина. Її сутність поля­гала в тому, що на Чорноморському просторі сформувалася пев­на цілісність на основі спільних історико-політичних традицій, культурних, торговельних, транспортних зв’язків тощо, і на цьому геополітичному просторі роль могутньої держави України має бути провідною. Саме Україна, на думку вченого, повинна була покінчи­ти з російським імперіалізмом, оскільки дві наддержави (Україна та Росія) не можуть мирно співіснувати в одному регіоні. До речі, Ю. Липа прогнозував розподіл території Росії (СРСР) у результаті Другої світової війни[79].

Ідеї С. Рудницького і Ю. Липи щодо доцільності регіональної інтеграції й активної участі в ній України мали глибокий геопо­літичний зміст. У наш час ці ідеї певною мірою реалізовано через створення Організації Чорноморського економічного співробіт­ництва (ОЧЕС), ефективність діяльність якої поки що невелика, а роль України в ОЧЕС не відповідає її потенційним можливостям.

У Радянському Союзі геополітика була оголошена «лженау­кою», тому самостійні українські геополітичні концепції у прин­ципі не могли виникнути. За кордоном, в еміграції геополітичні та політико-географічні праці створювалися окремими українськи­ми вченими, зокрема В. Кубійовичем досліджувалося формування української етнічної території, розселення українського народу та його етнографічних груп, політичний та соціально-економічний розвиток Галичини тощо[80].

Нинішня доба в Україні характеризується активними проце­сами розвитку геополітичних і політико-географічних досліджень. У літературі пропонуються різноманітні підходи до розробки і здій­снення сучасної геостратегії України.

Сучасна промосковська концепція має багато варіантів (як «центристських», так і «лівих» ), але всіх їх об’єднує прагнення пов’язати політичну долю України з Росією чи шляхом реанімації Радянського Союзу, чи створення конфедерації Росії, Білорусі та України, чи якоїсь іншої форми політичного і, тим більше, еконо­мічного союзу (наприклад, ЄЕП). Прозахідна концепція нині представлена насамперед числен­ними працями, в яких обґрунтовується необхідність орієнтації зовнішньої політики України на європейські держави та США, на інтегрування до ЄС, проповідуються цінності західної лібераль­ної демократії, розвиток ринкової економіки тощо. У російській геополітичній літературі українській тематиці приділяється багато уваги. Доктрини російських політиків і вче­них щодо України можна узагальнено звести до таких напрямів: прорадянський, євразійський, слов’янофільський, правозахисний. У працях багатьох російських вчених присутній так званий «син­дром старшого брата». Згідно з поміркованими неоєвразійськими поглядами, стратегічне партнерство між Росією й Україною має призвести до формування інтеграційного об’єднання, а в перспек­тиві до виникнення спільної євразійської держави. Треба відзначити й наявність тверезішого, раціональнішого підходу до взаємовідносин з Україною як повноцінною суверенною державою у працях відомих геополітиків та політико-географів К. Гаджиєва, В.О. Колосова, М.С. Мироненка, К.Е. Сорокіна, В.Л. Цимбурського та інших[81].

Щодо доктрин деяких польських політиків і вчених, то вони мали експансіоністський характер, як політичний («Велика Польща»), так і релігійний («антимуралєс» – передмур’я), і навіть екзотичний расово-етнічний («сарматизм»). Безперечно, у сучасних відносинах між нашими країнами існують певні проблеми, обумовлені як історичним минулим, так і сучасним економічним прагматизмом Польщі. Проте взагалі в сучасні польській геополітиці переважає виважений, раціональний погляд на взаємовідносини з Україною на основах рівноправного партнерства. Польща неодноразово заявляла про своє прагнення сприяти Україні у вступі до НАТО та ЄС. З іншого боку, активна підтримка Польщею незалежної України продиктована прагненням зміцнити за рахунок України свої позиції в геополітичному і геоекономічному протистоянні з Російською Федерацією, разом зі свої «партнером по кордону».

Якщо підбивати підсумки то можна зауважити що ми розглянули розвиток геополітичних та політико-географічних ідей в Україні, формування і зміст їх основних доктрин, та переконалися в тому що у геополітичному ракурсі Україна має глибокі історичні традиції. Завжди стояли завдання вирішення різноманітних геополітичних проблем, що знайшло відображення в українській історико-політичній думці, в численних працях українських мислителів, учених минулого і сучасності. У цілому всю сукупність поглядів українських вчених та політиків минулого і сьогодення можна звести до двох основних напрямів: «прозахідного» (передбачає орієнтацію України на країни Європи) і «промосковського» (активна співпраця і навіть спільна держава з Росією)[82].

Отже, можемо констатувати, що українські геополітичні вектори у класичному їх розумінні (історія української геополітичної думки) мають багату й різноманітну наукову спадщину, пошуковими вузлами якої є:

● неодмінний зв’язок з ідеєю державотворення, пояснення відсутності державності зазіханням з боку зовнішніх сил;

● спроби відшукати оптимальні форми міждержавного або внутрідержавного зв’язку з сусідніми народами і країнами;

● визначення певного регіону етнічної території України як опорної бази в державотворенні і зовнішній орієнтації;

● розробка порівняльної психологічної характеристики українського та інших слов’янських народів з метою доведення їхньої спорідненості або окремішності;

● заклик спертися на внутрішні сили; український народ як головний чинник незалежності і стабільності щодо зовнішнього оточення;

● урахування в геополітичній орієнтації соціального чинника, передусім настроїв і прагнень трудових верств населення;

● надзвичайна строкатість зовнішньополітичних орієнтацій і визначення їхньої пріоритетності, що пропонувалися авторами відповідних концепцій.

Таким чином, ми визначилися щодо характерних, та загальних рис розвитку традиційної української геополітики. Тут варто також додати, що були розглянуті самі геополітичні ідеї і концепції українських дослідників і проаналізован і співвіднесен процес формування території України з розвитком геополітичних ідей.

Можна зробити висновок, що розвиток традиційної української геополітики проходив дуже плідно. Це пов’язано з драматичної історією нашої країни, що завжди швидко змінювалася, завдяки тому, що постійно була пов’язана з боротьбою за незалежність, пошуками надійних союзників та спробами налагодити рівноправні, дружні стосунки зі своїми сусідами. Завжди не вдавалося дотримуватися якоїсь однієї зовнішньополітичної орієнтації. Багато вчених, дослідників, істориків та політологів намагалися дати відповіді на всі ці запитання, що дало поштовх до виходу у світ різноманітних праць, статей, заміток – що в свою чергу дало змогу зародитися та розвинутися такій науці як геополітика. Це пов’язано з тим що, в першу чергу, Україна страждала через особливості свого географічного розташування та несправедливу політику своїх сусідів. А геополітика це і є поєднання географічних та політичних факторів, вивчивши які ти маєш своєрідне керівництво над простором та його змінами. Всі ці взаємопов’язані процеси збагатили українську історичну науку, та дали їй поштовх до нового розвитку зі збагаченням у сфері політичних та географічних основ, які мали на той період допомогти Україні визначитися зі своїми геополітичними векторами розвитку та зовнішньополітичними орієнтирами.