Наукова стаття Переклад і герменевтика

« Назад

На сьогодні зв'язок письмового і усного перекладу такою наукою як герменевтика очевидний, проте з'ясування особливостей цих взаємозв'язків, врахування їх в практичній діяльності перекладача обумовлює актуальність даної проблеми. Однією з цілей таких досліджень могла б стати зміна і розвиток поглядів на герменевтику як безпосередню складову процесів трансляції в історичному аспекті, що в перспективі допомогло б більш послідовному застосуванню синергетичного підходу до їх розгляду.

Філософія мови спочатку не мала безпосереднього зв'язку з перекладом, а більш займалася екзистенціальним значенням мови для людини. Герменевтика ж як мистецтво тлумачення, пояснення текстів (гр. hermeneuein – пояснювати, трактувати) в античній Греції цілком знаходилася в сакральній сфері «належної» інтерпретації священних текстів. Починаючи Шляєрмахера герменевтика стала розглядатися як загальна теорія мистецтва розуміння і навіть як одна з методологічних основ гуманітарних наук.

Уявлення про те, що досягнення об'єктивного пізнання можливо лише через методичний аналіз є ніщо інше як статичне розуміння істини. Таке уявлення йде від Арістотеля, який не тільки створив діючі дотепер закони формальної логіки але і висунув принцип, згідно якому з кожним кроком на шляху пізнання ми просуваємося вперед до абсолютної істини. За допомогою розуму і ретельного спостереження людина може пізнати суть речей – ось головний постулат, який став методологічною основою раціоналізму.

Принципово інша позиція характерна для класичного німецького ідеалізму, де сам суб'єкт виступає як міра всіх речей, що, на думку німецьких філософів, особливо виявляється в поезії як виразі індивідуальної творчості. Найчіткіше ця ідея простежуєтьсяу В. фон Гумбольдта (1767–1835), який зв'язує здатність мислити з володінням рідною мовою. Мова, згідно Гумбольдту, є виразоміндивідуальної, культурно-специфічної картини

У протилежність цьому Ф. Шляєрмахер (1768–1834) чітко показав, що не можна так просто ігнорувати сам процес об'єктивного історичного розвитку. Що умови пізнання, які здаються нам як такі, що діють апріорно, насправді є історична спадщина і що суб'єкт теж не може монополізувати право на досягнення і пізнання абсолютної істини. У зв'язку з цим надзвичайно важливою стає проблема розуміння, яку не можна ігнорувати навіть тоді, коли її як би не існує, коли загальна граматика приводить партнерів по комунікації до появи однакових значень. Процес розуміння тексту на іноземній мові обтяжується ще і такими чинниками як несподіваність його сприйняття і пов'язана з цим його суперечність, а також те, що зветься «очужиненням» в широкому сенсі. Такий текст вже за своєю природою для читача є несподіваний і чужий (хоча сам Шляєрмахер ідеальним читачем перекладів художніх творів перш за все вважав реципієнта, що достатньою мірою володіє даною іноземною мовою, оскільки такий читач краще може

німецької національної літератури, на яких вчилися і удосконалювалися в рідній мові покоління німецьких гімназистів і студентів університетів. Не випадкова в зв'язку з цим думка А. Шопенгауера про те, що знання іноземних мов є кращими ліками від ксенофобії. Очужиненість іншомовного тексту абсолютно необхідна для “нового сприйняття речей”, і її наявність є обов'язковою складовою, необхідною для естетично гармонійного його розуміння. Останнє зауваження при цьому зовсім не робить менш значущою думку про те, що процес перекладу ґрунтується також на свободі, легкості формулювання. Кожен переклад, що вдався, легко запам'ятовується, дає волю емоціям, підводить завісу над іноземним текстом, дозволяє заглянути углиб його. “Переклад віршів можна вважати таким, що вдався, якщо він привів вас до їх прочитання, спокусив вас на нього, а сам читач одержує від цього і знання і насолоду”. оцінити саме художні достоїнства зробленого перекладу). Але й цей читач залежить від тексту, прив'язаний до нього. Щоб зробити для себе такий текст зв'язним і цілісним він повинен одержати велику кількість текстової інформації, він читає “по буквах” і йому важко робити глибокі узагальнення і тим самим відрізняти головне від другорядного. Звідси ця несподіваність, що часом до так званого «літературного шоку». Але це явище може мати мовне, а й культурологічне підґрунтя, адже кожен текст на іноземній мові містить в собі образ мислення і сприйняття людей іншої, іноді невідомої для читача культури, і чим більше він з нею (у тому числі і через мову) знайомий, тим краще він долає це очужинення тексту, толерує його і навіть розглядає як засіб розвитку рідної мови (синтаксису, морфології, лексики) через іноземну, що довели німецькі романтики і Ґете, обґрунтувавши велику ідею “всесвітньої літератури” і створивши переклади, що стали складовою частиною

Якщо теорія перекладу, це та ж історія перекладознавства, але очищена від проявів суб’єктивного фактору та систематизована на об’єктивних засадах, то історія перекладознавства – це персоніфікована та драматизована теорія перекладу, в якій кожне наукове поняття та теоретичне положення містить ярлик, в якому вказані особи, дати та конкретні обставини, пов’язані з їхньою появою в науці. І як стверджував Вернадський “кожне покоління наукових дослідників шукає і знаходить в історії науки відбиття наукових течій свого часу. Рухаючись вперед, наука не лише створює нове, але й неминуче переоцінює старе, пережите”. Тому й необхідно знову переробляти історію науки, знову історично поринати в минувшину, тому що завдяки розвитку сучасного знання в минулому набуває ваги одне та втрачає інше.

Стратегії перекладу, котрі мають справу з такими двома основними завданнями як вибір джерельних текстів для перекладу та розробкою методу перекладів цих текстів, неодмінно виникають як реакція на внутрішню ситуацію в культурі й обумовлюються цілою низкою факторів: не лише культурних, але й політичних та економічних. Тому, щоб краще зрозуміти суть та значення трактату Шлейєрмахера, слід розглянути на якому тлі з’явилася ця непересічна праця.

Романтична концепція перекладу, що знайшла своє відображення в теорії Августа Вільгельма Шлегеля та в його практиці перекладів Шекспіра, систематично аналізувалася Фрідріхом Шляєрмахером й набула свого вершинного вираження в трактаті останнього «Про різні методи перекладу» («Ueber die verschiedenen Methoden des Uebersetzens»), в якому Шлейєрмахер протиставив, безпрецедентно загостривши увагу на їх важливості, два перекладацькі методи: очужинення та одомашнення. Ця відмінність виявилась надзвичайно впливовою в сучасному перекладознавстві й широко використовується в теоретичних побудовах перекладознавців кінця XX ст. Для Шляєрмахера “справжній перекладач це той, хто бажає звести дійсно разом цих двох цілковито відособлених людей – свого автора і свого читача і, котрий хотів би дати останньому розуміння першого та насолоду від нього настільки точні та повні, наскільки це можливо, без того, щоб запрошувати його покинути сферу рідної мови”. Шляєрмахер по суті наголошує на перекладі як на об'єкті інтерпретації тексту, з одного боку, та на засобі спілкування, тобто “методі зустрічі автора та читача”, з іншого. Таких методів, що впливають на розуміння вітчизняним читачем іномовного автора лише два: ‘або перекладач залишає автора в покої, наскільки це можливо, й наближає читача до нього, або ж він залишає читача в покої, наскільки це можливо, й наближає до нього автора”. Шляєрмахер надає перевагу першому методу, заставляючи читача цільовою мовою здійснювати мандрівку за кордон, бо оскільки асоціативні комплекси відрізняються в залежності від мови та культури, то передача можлива лише за умови застосування «відчужуючого» методу перекладу: перекладач визначається виходячи з єдності форми та змісту джерельного тексту, та в залежності від джерельної мови. Шляєрмахер відстоював використання в перекладі особливої “перекладацької” мови, що неодмінно веде до змін в самій мові.

Якщо ми розглянемо під кутом праці Шляєрмахера теорії перекладу, то побачимо, що таке бінарне протиставлення, у вже іншому контексті, зародилося ще у Цицерона, у його протиставленні ut interpres – ut orator, а в сучасні часи ця двоїчність проступає у протиставленні «формальний переклад – семантичний переклад” у Ю.Найди, «семантичний переклад – комунікативний переклад» у П. Ньюмарка, «непрозорий переклад – прозорий переклад” у І. Лєвого, «адекватний переклад – доречний переклад” у Г. Турі, “відкритий переклад – закритий переклад” у Дж. Гауз, “документальний переклад – інструментальний переклад” у К. Норд, “опірний переклад – прозорий переклад” у Л. Венуті. Проте всі ці теорії відкидають третє поняття – перекладача. “Тернарна система, як пише Ю. Лотман, прагне пристосувати ідеал до реальності, в той час як бінарна – здійснити на практиці нездійсненний ідеал”.

Фрідріх Шляєрмахер був першим дослідником, який шукав загального принципу інтерпретації, що міг би бути застосований не лише до релігійних текстів. Шляєрмахер сформулював те, що відоме як “герменевтичне коло” : частина чогось завжди зрозуміла з точки зору цілого. Наприклад, значення слова визначається реченням, частиною якого воно є, тим не менше, речення може бути зрозуміле лише через слова, які його складають. Розуміння — це безперервне взаємоузгодження цілого й частин. В процесі розуміння, стверджував Шляєрмахер, цього кола не можна уникнути, погляд, що залишився актуальним й у герменевтиці XX ст. Шляєрмахер доводив, що ми здатні пізнати автора минулих часів краще, ніж цей автор міг знати себе, бо можемо розглядати його в ширшому історичному контексті, ніж був доступний досі. Шляєрмахер розрізняє як граматичну герменевтику, що займається мовою й семантикою самого тексту, так і герменевтику технічну, що виходить за межі мови до особистості автора. В його останніх працях наголос поставлено саме на цій технічній, або «провидчій» властивості герменевтичного завдання.

Проте основним клопотом Шляєрмахера в цій праці є не переклад як такий та його методи, а питання належності до певної культури, питання, що досить часто ігнорувалося перекладознавцями при аналізі його праці.