Наукова стаття Форма і зміст у перекладознавстві

« Назад

Об’єктом дослідження цієї статті є співвідношення форми та змісту в поетичному творі, метою – визначення ступеню їхньої взаємодії та взаємозалежності. Актуальність дослідження полягає у незникаючому інтересі вчених до проблем поетики та поетичного перекладу, що підтверджується великою кількістю публікацій на цю тему. Новизна роботи криється у розподіленні змісту поетичного твору на два типи: фабульно-сюжетний та поетичний. Перспективою розвідки може бути аналіз викривлення (викликаного об’єктивними чинниками) авторського повідомлення на естетичному рівні під час перекладу.

Головна проблема, що виникає під час перекладу віршового твору та його оцінки, торкається співвідношення форми твору та його змісту. Діалектику цих явищ на філософському рівні зазначав ще Гегель, котрий, як відомо, писав, що зміст є ніщо інше, як перехід форми у зміст, а форма – перехід змісту у форму. На нерозривності форми та змісту в художньому тексті наголошував видатний перекладознавець А.В. Федорів: «Форма нерозривно перекладач найчастіше опиняється у полоні формальних вимог до тексту, і смислові нюанси впадають жертвою рими або розміру, одна зміна тягне за собою ланцюжок інших, і в результаті переклад відходить значно далеко від оригіналу не тому, що перекладач цього бажав, а тому, що він не зміг інакше» пов’язана зі змістом, стиль та мова – з ідеєю» . Про важливість збереження форми в перекладі зазначає Ю.В. Шор: «Вільне поводження з композиційними формами, зміни регулярного співвідношення ритміко-синтаксичних фігур оригіналу призводять до руйнування цілісності всього тексту перекладу». Про нерозривний зв’язок між формою та змістом також писали Ґ.Р. Ґачечиладзе, Н.Б. Кір’янова, О.В. Найдеш, А.А. Калита та ін. Єдність форми та змісту має особливу вагомість для перекладу поезії. Вже давно визнано, що зберегти якщо не звуковий, то хоча би ритмічний малюнок віршу, що перекладається, є не менш важливим, ніж передати його зміст та емоційне забарвлення. Іноді така важливість форми може призводити до створення враження про «неперекладність» поезії. Так, Роман Якобсон писав: «Гра слів панує над мистецтвом поезії, і не важливо, абсолютно це правило чи обмежено, поезія за визначенням є неперекладною. Тут можлива тільки творча транспозиція: або внутрімовна – з однієї поетичної форми в іншу, або міжмовна – з однієї мови на іншу, або, нарешті, міжсеміотична – з однієї системи знаків в іншу, наприклад вербальне мистецтво у музику, танці, кіно або живопис». Цікаво в контексті визначення важливості форми в поетичному перекладі навести точку зору О.В. Петрової, як вважає, що форма іноді «нав’язує» перекладачеві той чи інший вираз, якого він, не будь вимог форми, мабуть, і не вжив би: «Саме в поетичному перекладі, де на перший план виходить форма,

Як можна бачити з наведених цитат, проблемі поетики твору надається великого значення, тобто її важливість не є дискусійною. Проте, цитовані автори не уточнюють, що саме

у такому випадку слід відносити до змісту та форми, відповідно (наприклад, С.Ф. Ґончаренко віддає перевагу термінам не “форма і зміст”, а “змістовна та естетична інформація”, сукупність котрих створює інформацію поетичну). Крім того, вони не акцентують увагу на специфіці взаємовідносин цих явищ в поетичному творі у порівнянні з їх дією в художній прозі. Між тим, поза цими питаннями неможливо конкретизувати положення з цього приводу, висунуті науковцями. На наш погляд, специфіка поетичного твору полягає у такому співвідношенні змісту та форми, результатом якої є їхня своєрідна тотожність. Дійсно, якщо відсутність відповідностей оригінального та цільового текстів за ознакою композиційних, у широкому розумінні, принципів та прийомів призводить до розпаду їх цілісності, тоді, навпаки, заради збереження цілісності потрібно відтворити якомога більше характеристик вихідного тексту. Тільки в цьому випадку буде забезпечена адекватність читацького сприйняття його змісту.

Отже, виникає необхідність осмислення категорії змісту поетичного твору. На підставі його тотожності формі у цьому випадку ми пропонуємо розподіляти зміст на два типи: а) фабульно-сюжетний та б) поетичний. Фабульно-сюжетний тип передбачає ситуативно-предметний бік твору, а поетичний − всю сукупність художніх засобів, застосованих у творі, а саме: стилістичні тропи та фігури, жанрову приналежність твору, використаний розмір та систему римування. Таким чином, зміст в поезії та поетичний зміст виступають різними поняттями, не збігаючись один з одним повною мірою. Дійсно, перший із них охоплює як суто поетичні уявлення, так і позапоетичні, тобто ту дійсність, віддзеркалюванням якої, за Ґ.Р. Ґачечиладзе, і є будь-який художній твір. Щодо поетичного змісту, то цей вираз маркує саме естетичне усвідомлення цієї дійсності. За такого підходу, форма стає складовою частиною змісту, що відповідає наведеній тезі Гегеля.

Розподіл змісту на два типи потребує термінологічного закріплення. Виходячи з того значення, яким характеризується кожний із них, доцільно позначати фабульно-сюжетний тип змісту терміном неспецифічно естетичний; і, навпаки, поетичний тип – терміном специфічно естетичний.

Підтвердженням евристичності запропонованої диференціації змісту поетичного твору можуть бути наукові спостереження Ю. М. Лотмана. Виходячи зі структуралістичних позицій стосовно елементів поетичного тексту, науковець вказує на функціонально-інформативну значущість кожного з них. По-перше, “будь-які елементи мовленнєвого рівня можуть підноситися до рангу значущих”. По-друге, “будь-які елементи, що є формальними в мові, в поезії можуть здобувати семантичний характер, отримуючи додаткове значення”. Більше того, як підкреслює автор, саме “деякі додаткові обмеження, що їх наклали на текст, примушують нас сприймати його як поезію”. Продовжуючи думку вченого, зазначимо, що, відповідно до нашої класифікації змісту, під поезією у даному випадку слід розуміти не окремий різновид мистецтва, а специфічну форму художнього узагальнення дійсності, завдяки якому вона втрачає безпосередньо емпіричний характер та стає приналежністю духовного життя, тобто наділяється смислом. Цей висновок спонукає бачити в суто поетичному аспекті твору концентрований вираз дійсності. З цього випливає таке: що більше художньої інформації зчитує з поетичного тексту дослідник чи перекладач, то повніше розкривається зміст.

Разом з цим, запропоноване тут розподілення змісту поетичного твору на неспецифічно естетичний і специфічно естетичний обумовлено можливістю двох аналітичних підходів до самого поетичного твору. В першому випадку повідомлення, яке в ньому міститься, буде інформувати про духовну. емоційну атмосферу епохи, актуальну для неї проблематику та відношення до них автора твору як особистості. У цьому випадку твір є засобом донесення позаестетичної інформації у художній формі. При погляді на нього як на специфічно естетичне явище виникає повідомлення іншого роду, яке в широкому сенсі стосується літературних нормативів епохи, їх єдності з певним змістом, майстерності та смаку автора, тобто автор розкривається за такого підходу як митець. Тоді кожний мінімальний елемент художнього цілого − навіть окрема фонема − виявляється носієм певного смислу. Невипадково Ю. М. Лотман зазначає, що «варто нам віднести даний текст до поетичного, як кількість значущих елементів в ньому отримує здатність зростати».

Слід зауважити, що наявність двох типів змісту у поетичному творі є чинником об’єктивним і апріорі передбачає два читацьких коди, за допомогою яких розшифровується повідомлення. Проте справа в тому, що на історичній відстані або на національно-культурній дистанції потенційний читач має власний погляд на ті духовні проблеми та художню форму, що існують в оригінальному творі, тобто, між відправником інформації (автором твору) та його одержувачем (читачем) завжди залишається інформаційний зазор, який робить художній текст динамічним, якщо розглядати його у комунікативному ланцюжку. Інакше кажучи, реципієнт має дещо інший код порівняно з авторським, внаслідок чого його погляд на поетичний твір ніколи не може бути тотожнім авторському. Оскільки кожен читач розуміє оригінал по-своєму, а перекладач є, перш за все, читачем, можна зробити висновок, що по-перше, це спричиняє множинність перекладів, а по-друге, – постає питання щодо правомірності оцінювання цільового тексту стосовно його «відповідності» чи «вірності» текстові вихідному.