Наукова стаття Мистецтво поетичного перекладу, філософський аспект

« Назад

Кожен твір художньої літератури, крім інформативної цінності, являє собою одиницю мистецтва, творчості кожної нації, за допомогою елементів мови якої (експресивних, лексико-семантичних, граматичних і т.д.) вона здійснена. Перекладацька діяльність у сфері художньої літератури має за мету почерпнути з тексту оригіналу зміст і всю красу художнього його творення і перенести їх в дійсність іншої мови, відтворити естетичне сприйняття твору, передати літературні образи, жанр, стилістичні прийоми. Проте не всі елементи можливо перенести в іншу дійсність, а, з іншого боку, навіть ті з них, що вже перенесені, втрачають певні риси, ознаки в мові перекладу, тобто не є абсолютними відповідниками. То чи маємо право говорити про художній переклад як мистецтво, коли збереження і передача всіх тих ціннісних елементів твору оригіналу, які визначають його як одиницю мистецтва, не завжди можлива.

Спочатку з’ясуємо, що є мистецтво в філософії і як його інтерпретує художня діяльність, зокрема, теорія поетичного творення.

Так, у Левчука Л.Т. знаходимо наступне: мистецтво – одна з форм суспільної свідомості; реальний світ буття, частиною якого стає сама ж об’єктивована художня свідомість людства. Мистецтво як явище всезагальне має численні виміри і форми пізнання. Мова йде про два аспекти – про мистецтво у його власному розумінні і про його теоретико – пізнавальний досвід, який супроводжував художню практику протягом багатьох років. Так само, як і наука, мистецтво наділене величезною пізнавальною і суспільною силою. При будь-якому методологічному підході до аналізу мистецтва, пов’язаному з соціологією чи психологією, семіотикою чи культурологією, необхідна точність визначення відповідного “еквівалента” і його співвідношення з системотворчою естетичною цінністю мистецтва. Воно, не обмежуючи себе функцією схожостей з видимим світом, творить естетично упорядковану іншу реальність, залишаючи за собою неодмінність чуттєвості художньої мови, інтелект пам’яті, образно – асоціативну метафоричність. Характерна особливість мистецтва – це відображення, відтворення дійсності в формі чуттєвих образів, що сприймаються. Оскільки і саме мистецтво визначається як мислення в образах, художній образ називають живою “клітиною” мистецтва, безпосередністю естетичного споглядання істини. Закон нероздільності змісту і форми особливого значення набуває в мистецтві. Саме форма стає його творцем, у свою чергу мистецтво володіє субстанцією форми; форма ж стає одухотвореним живим цілим – саме в цьому складність як для самого мистецтва, так і для пізнання органічності “поетичної форми”, тобто форми художньо довершеної. Теорія мистецтва завжди концептуальна, як і сам історичний процес художнього буття суспільства, і тому поява навіть одного значного твору дає щось нове у розуміння всього культурно – естетичного досвіду.

Мистецтво, як всяка ідеологія, визначається в кінцевому рахунку матеріальними умовами життя суспільства. За словами О. Потебні, мистецтво має своїм предметом природу в найширшому розумінні цього слова, але воно не безпосереднє відображення природи в русі, а певне видозмінення цього відображення. Між твором мистецтва і природою стоїть думка людини, лише за цієї умови мистецтво може бути творчістю.

Щодо поетичного мистецтва, то літературознавці стверджують: історія поезії – це історія постійного удосконалення засобів поезії.

Будь-який поетичний текст є комплексом взаємодіючих та взаємообумовлених елементів різного порядку: ритму, методики, архітектоніки, стилістики, смислу, образів, емоційного змісту слів і їх поєднання. Ці елементи в своїй сукупності утворюють замкнутий у собі організм і розраховані на те, щоб у свідомості читача чи слухача викликати синтетичний ефект, націлений на естетичне сприймання. Всі ці елементи тільки для мети аналізу відокремлюють певний смисл, створюють поетичну атмосферу твору та художню дійсність, сприяють виникненню експресивно-емоційного ефекту, – все те, що замикається, обмежується рамками поетичної форми твору. Тобто, зміст втілюється у формі, форма завжди проникається змістом.

Аналізуючи поняття мистецтва, зокрема поетичного, у філософії і літературі, а, разом з тим, в інших суміжних науках, слід виділити ще й наступні аспекти: а) мистецтво – це форма суспільної свідомості і певний вид діяльності, виникнення якого є історично і соціально обумовлене, тому його можна розглядати як психологічний феномен, як етнографічний фактор з його фольклорними та етнічними рисами, і як елемент історіографії, евристики; б) філософією мистецтва і художньої творчості називають естетику, оскільки мистецтво естетично перетворює предмети реальності, а своєрідним предметом для мистецтва є світ культурно-естетичних відношень; в) мистецтво – одна з універсальних форм відображення, вираження оцінки чи пізнання явища, а не його власне буття. За цієї очевидності відтворювальних ознак мистецтва виникає цілий ряд теоретичних питань не лише суто естетичного, а й світоглядного, сутнісно – гносеологічного змісту; г) як специфічну форму відображення, в науковому тлумаченні, прийнято визначати художній образ. Художній образ – це своєрідна об’єднуюча ланка між реальним світом та його репрезентацією, яка відбувається за законами естетичних перетворень у сприйнятті і переживанні духовних цінностей; д) із визначення мистецтва, як мислення образами, для художньої літератури випливає такий висновок: образи її, на відміну від образів інших мистецтв, безпосередньо пов’язані з мовою, яка, за визначенням А.М. Горького, є її “першоелементом”. Разом з тим, у художній літературі мовна форма може виступати у виключно активній взаємодії зі змістом образу чи всією системою образів, обумовлюючи характер їх осмислення;е) діалектична єдність змісту і форми художнього твору є одним із основних законів мистецтва.

Переклад – діяльність, виникненню якої сприяли соціально-історичні передумови. З упевненістю сьогодні стверджуємо, що саме така діяльність стала важливим внеском до розвитку культури і науки кожної нації; спрямована на передачу інформації мовою, відмінною від мови оригіналу. Переклад характеризується: 1) часом і простором, 2) направленістю і функціональністю, і 3) способом виконання. З цієї точки зору переклад є предметом дослідження різних наукових областей: філології, літератури, культури, історії, етнографії, психології... І навіть поява кожного наступного значного перекладу дає щось нове у розуміння і теорії перекладу (адже становлення науки “переклад” – це історія його самовдосконалення і самовідкриттів), і згаданих тут наук. А, зокрема, розуміння, пізнання всього культурно-естетичного досвіду багатьох іншомовних народів.

Художній переклад поезії відноситься до області художньої творчості, підкорюється її закономірностям, та з законами мови перебуває в такій же відповідності, як і оригінальна творчість. У художньому перекладі використовуються такі ж самі засоби для здійснення художнього завдання, як і в первинному творі. Митець-перекладач повинен детально вивчити кожний з них, змоделювати шлях можливого їх поєднання у відповідну оригіналові форму. Це наштовхує на висновок про те, що переклад є знаряддям науково-художнього аналізу, який розкриває багатогранність твору. В процесі саме цього виду перекладу, окрім того, відбувається не простий відбір мовних відповідників, а відбір найкращих, найвідповідніших засобів мови для відтворення художніх елементів оригіналу. Відібрані художні засоби, як вище сказано, можуть бути повними відповідниками мові оригіналу, а можуть (в інших випадках) і не бути такими, оскільки різні мови мають одиниці, які є відмінними в плані вираження, тобто за формою, але збігаються в плані змісту, тобто за значенням. Мусимо згадати ще й про відмінності в граматиці, синтаксисі... На перший погляд – це парадокс, але саме відмінність мов створює необхідність в пошуку не мовних відповідників, а художніх засобів. В цьому полягає творчий метод перекладу. Отже, перекладом можна назвати трансформацію твору однією мовою у твір іншою мовою, зберігаючи незмінним план змісту.

Міжмовна трансформація викликає неминучі втрати, тобто має місце неповна передача значень окремих одиниць тексту оригіналу. Закон дотримання форми і змісту в перекладі вимагає від митця використовувати в процесі творчої роботи над текстом різного роду компенсації чи доповнення. Тому текст перекладу водночас може бути адекватним (повноцінним перекладом), та не бути абсолютним еквівалентом тексту оригіналу, адже для перекладу істотною є не еквівалентність окремих одиниць перекладу, а всього тексту оригіналу до тексту перекладу. Зрештою, маємо право послатися на роботу широко відомого теоретика перекладознавства і лінгвіста А.В.Федорова, який не тільки не відкинув творчий елемент перекладу, а й визнав те, що процес художнього перекладу підкорюється закономірностям процесу літературного творення. Він вивчав глибоко питання творчо-естетичної сторони перекладу. В своїй книзі “Введение в теорию перевода” Федоров наголошував на тому факті, що будь-яка форма перекладу (ділова, інформаційна, наукова, політична чи художня), опирається на взаємовідношення двох мов на рівні лексикології, граматики, фонетики, тобто на мовному рівні. Оскільки саме мова є матеріалом художнього твору, то і художній переклад, так само як і першоджерело, віддають належне її закономірностям. Проте визначення художнього перекладу, тільки як співставлення художніх одиниць, часто означає ігнорування його естетичної сторони. Так, у результаті ми отримуємо інтерпретацію чи переказ, але в жодному разі не переклад. Художній переклад, як правило, являє собою адекватний відповідник навіть і не в лінгвістичному, а в естетичному розумінні. Таким чином, естетичні відношення стають предметом уваги філософів і перекладознавців не лише як спосіб сприймання твору перекладу, а як подвійне перетворення і відображення вже естетично перетвореної дійсності у творі оригіналу і перевираження таких, а в багатьох моментах –відповідних чи еквівалентних відношень у твір перекладу. Реальність і дійсність, числені їх факти символічно відображені мовою. Як попередньо було зазначено, вони пов’язані безпосередньо з мисленнєвою діяльністю людини. В такий спосіб переклад, як і будь-яка наука, моделює процес мислення, а отже процес пізнання. В процесі перетворення текстів таке пізнання дублюється, адже проходить пізнання двох життєвих реальностей: носіїв мови оригіналу і мови перекладу, а далі – перевираження однієї реальності через іншу. Оскільки (звернемося знову ж до праць Потебні) факти нашої дійсності забезпечують предметний зміст мистецтва взагалі, тому, коли говоримо про переклад, не можемо оминути ще й такі два аспекти, як мистецький і гносеологічний. І якщо літературний твір був створений в епоху віддалену від часу здійснення його перекладу, то перекладений твір відображає і епоху, і концепцію світосприйняття, властиву цьому часу, адже здійснення творчого акту перетворення поезії в твір іншої мови, іншої культури передбачає передусім досконале вивчення художньої дійсності, і дійсності, яка породила твір. Так і визначається етап, на якому поет-перекладач стає дослідником. Цей момент можна назвати моментом злиття поезії, науки і філології.

Теорія перекладу поетичного твору розглядає художню дійсність, як живу, опосередковану оригіналом, втілену в художню форму автором твору, який перекладається, відтворену, як художню цілісність. За відношенням до живої дійсності, зображеної в оригіналі, переклад – вторинне умовне відображення, але за відношенням до художньої дійсності оригіналу – він первинний, як зображення останньої, втілення її в художніх образах і, таким чином, його творчий характер не підлягає сумніву. Проте переклад, не обмежуючи себе функцією схожостей з видимим світом у неопосередкованій дійсності твору оригіналу, творить естетично упорядковану іншу реальність, залишаючи за собою неодмінність чуттєвості художньої мови, інтелект пам’яті, образно – асоціативну метафоричність і т. д. Він здійснюється шляхом різних методів і способів, що пов’язані в цілісну систему, функціонування якої ґрунтується на дотриманні законів діалектики. А результат, як наслідок ґрунтовних пошуків, досліджень, може стати еквівалентом пізнання художньої істини, що часто визначає, знову ж таки, гносеологічний аспект перекладу.

Що ж стосується самої фундаментальності буття художнього образу в процесі перекладу, який будується на загальній, психологічній основі буття в свідомості автора оригіналу, хто зображує свою душу в художньому творі, і усіх можливих форм інформації про вплив зовнішнього світу, а також на здатності перекладача осягнути, зрозуміти, дослідити емпіричний досвід автора і перевиразити його. При всіх різновидах перекладу художнього образу з мови оригіналу в мову перекладу – чи це просте перенесення чи складна, якісна трансформація – перекладач, поруч із проникненням “углиб” художнього образу з метою всебічного дослідження всіх особливостей його внутрішньої структури повинен так само пильно вдивлятися і “вшир”, за межі образу, в ту екстралінгвістичну реальність, відобразити яку і був власне покликаний цей образ. Тільки таке нерозривне поєднання інтра- і екстралінгвістичних бачень образу оригіналу може гарантувати перекладачеві успішне вирішення його основного завдання – адекватного відтворення всієї образної системи першотвору в перекладі.

Творчий метод перекладача повинен сприяти відтворенню художньої дійсності обраного твору в єдності форми і змісту. Складнооформленість, ритміко-інтонаційний та метричний малюнок, послідовність і характер римування та подібні складники першотвору, оформлюючи певну ідейно-образу тканину, надають справді національних рис певному твору. Форму творить митець. А це означає, що перекладач бере на себе величезну сміливість – трансформуючи певні елементи, дати нове життя естетичному феномену перетвореної реальності, не позбавляючи його субстанційних ознак органічності та природних аналогій, якими був наділений автентичний твір, адже віднайти абсолютний формотворчий і змістовий відповідник водночас, навіть при роботі з найбільш спорідненими мовами, неможливо.

Проте практика перекладу як факт довела наступне: текст перекладу не може бути абсолютним еквівалентом тексту оригіналу і, водночас, цей самий варіант перекладу може вважатися повноцінним (адекватним). Завдання перекладача полягає в тому, щоб зробити цю еквівалентність якомога повнішою. Перекладач має справу не з мовними системами, а з мовленнєвими творами, тому для перекладу істотною є еквівалентність значень не окремих слів, а всього тексту перекладу. Будь-яке мовленнєве явище можна розглядати як ззовні, так і зсередини. Часто підсвідомий зміст речень і є смислом як окремого елементу, який позначає речення, так і самого речення. Смисл – думка виражена в реченні, яка в науці є істинною. Саме істинність перекладеного речення зобов’язаний зрозуміти, зберегти, тобто перенести в нову дійсність перекладач. Отже, в художньому перекладі можуть братися два взаємопов’язаних між собою рівні виведення власне соціологічного змісту здійснення і його соціально-історичних передумов: знайти те, що можемо називати соціологічним еквівалентом даного літературного явища, викликаного потребою суспільства, і дослідження входження перекладу в зовнішній світ як внутрішньо самодостатньої системи, тобто мається на увазі його мікро- та макроструктури. Адже переклад не просто наслідує рух життя, плин історичних подій двох різномовних спільнот, а виражає і, водночас, збагачує, духовно-естетичний, моральний стан суспільств і, разом з тим, висвітлює рівень культурного й історичного розвитку.

Естетичні відношення в перекладі відіграють аналогічну будь-якому виду мистецтва роль, лише слід наголосити на їх подвійності. Всі перетворення в світі перекладу поезії підкорені законам діалектики. Основоположним є твердження про діалектичність відношень змісту і форми. Міра їх взаємозв’язку і міра всіх можливих трансформацій у творі перекладу визначають поняття адекватності. Не можемо не згадати тут і про активний зв’язок реальності і дійсності автентичного твору і майбутнього передбачуваного твору, в якому найвирішальнішим залишається естетично перетворювальний акт в усіх його можливих формах: узагальнення характеру, геніалізація почуттів, досягнення гармонії чуттєвості і думки тощо. Одним із загадкових явищ цього багатогранного світу є перехід психологічного феномена перевираження особистості автора через особистість перекладача і виведення з їх синтезу нового, але адекватного естетично вартісного змісту, з наявною в ньому еквівалентною образністю. Цього можливо досягти лише за умови глибокого аналізу художньої дійсності першоджерела. Тому, з першого погляду, на зазначену в роботі проблему можемо попередньо наголосити на наступному: художній переклад – надзвичайно складний вид літературної діяльності, якому властиві творчі і наукові методи здійснення, в якому наявні всі з проаналізованих у цій роботі ознаки мистецтва. Ми маємо право називати художній переклад мистецтвом, але не сміємо забувати про той тонкий баланс, що відділяє мистецтво перекладу від банальності. Адже, оминувши хоча б один із зазначених аспектів (наукових або мистецьких), створити ціннісний твір неможливо. Часові і пам’яті, як найвищим суддям, не підвладне лише справжнє мистецтво. Банальності зникають разом з їхніми творцями.