Семінар на тему 7 Моделі змішаної економіки
« Назад 1. Соціальна ринкова економіка є поки найбільш науково обґрунтованим і на практиці самим випробуваним синтезом виправданих, виходячи з реалізму людської дійсності, елементів як регульованої, так і ліберальної системи. Для з’ясування проблеми студенти повинні визначитися з основним понятійним апаратом. Зокрема, нагромаджений у відповідній літературі матеріал дає змогу уточнити деякі з них: - соціальна політика — розробка програми, спрямованої на зміну благ суспільства; - соціальний механізм — сукупність частин програми, пов’язаних між собою функціонально; - соціальна функція — робота щодо формування програми; - ціль соціальної політики — турбота про суспільне благополуччя та добробут; - соціальна структура — система соціальних цінностей та зв’язок між ними (соціальна справедливість, соціальна захищеність, реальні можливості для кожного розкрити й реалізувати свої здібності). Соціальна функція держави — це формування нею умов для розширеного відтворення людського фактора. Вона носить об’єктивний характер і виступає як вихідною, так і кінцевою ланкою суспільного розвитку. Вона органічно пов’язана з економічною. Зв’язок визначається діалектичною єдністю об’єктивних і суб’єктивних факторів виробництва. Економічна функція спрямована на економічне усуспільнення виробництва, соціальна - на соціальне усуспільнення. Соціальна функція поширюється на всі класи (прошарки, страти, сітуси). Для всіх їх створюються загальні умови, що необхідні для відтворення. У той же час при цьому існує специфіка підходу, що визначається пануючою формою власності. Соціальна функція реалізується через соціальну політику, що являє собою погоджену діяльність, пов’язану із забезпеченням сприятливих умов життя. Соціальна політика виражає кінцеві цілі та результати економічного зростання. Об’єктивна необхідність і місце соціальної політики в економічній системі обумовлені наступними обставинами: - у соціальній політиці концентруються цілі економічного зростання, (нагромадження національного багатства створює сприятливі соціальні умови); - соціальна політика є чинником економічного зростання. Соціальна політика розробляється та реалізується на різних рівнях економічної діяльності (макро, мезо, мікро і т. д.), але визначається пріоритетом держави. Показник результативності соціальної політики визначається рівнем і якістю життя. Економічний механізм реалізації соціальної політики містить у собі: - механізм формування доходів і механізм підтримки зайнятості населення; - доходи — сума коштів, які одержуються за визначений проміжок часу, призначених для придбання благ і послуг для особистого споживання (джерела доходів — зарплата, доходи від власності, соціальні виплати). Важливо враховувати сукупний доход родини, що виступає у формі номінального та реального. Політика доходів будується на: по-перше, гарантії кожному не нижче межі бідності (європейський підхід, який ґрунтується на провідній ролі держави та принципі соціальної справедливості); по-друге, створення умов для власної економічної активності (американський підхід, який ґрунтується на визнанні основним моментом ринок, що визначає економічну раціональність). Державній політиці важливо враховувати ці два підходи. Найважливішим елементом механізму реалізації соціальної політики є зайнятість, обумовлена такими економічними обставинами як: ефективність виробництва та продуктивність суспільної праці. Соціальна ринкова економіка прагне з’єднати принцип ринкової волі з принципом соціальної рівності. Ланцюжок соціальності ринкової економіки містить у собі наступні ланки: ефективність виробництва — чисто економічний (матеріальний) добробут — соціальний добробут (якісні цінності, що не купуються). Класичною моделлю соціальної ринкової економіки є німецька, яка розширення конкурентних начал погоджує зі створенням особливої соціальної інфраструктури, що пом’якшує недоліки ринку та капіталу, з формуванням багаторівневої інституціональної структури суб’єктів соціальної політики. У німецькій економічній моделі держава не встановлює економічні цілі — це лежить у площині індивідуальних ринкових рішень, а створює надійні правові та соціальні граничні умови для реалізації економічної ініціативи. Такі граничні умови втілюються в цивільному суспільстві й соціальній рівності індивідів (рівності прав, стартових можливостей та правовому захисті). Вони фактично складаються з двох основних частин: цивільного та господарського права, з одного боку, й системи заходів для підтримки конкурентного середовища, з іншої. Найважливіше завдання держави — забезпечувати баланс між ринковою ефективністю та соціальною справедливістю. Трактування держави як джерела та захисника правових норм, які регулюють господарську діяльність, і конкурентних умов не виходить за межі західної економічної традиції. Але розуміння держави в німецькій моделі і, в цілому, в концепції соціальної ринкової економіки відрізняється від розуміння держави в інших ринкових моделях уявлення про більш активне втручання держави в економіку. Німецька модель, яка сполучає ринок з високим ступенем державного інтервенціонізму, характеризується такими рисами: - індивідуальна воля як умова функціонування ринкових механізмів і децентралізованого ухвалення рішення. У свою чергу, ця умова забезпечується активною державною політикою підтримки конкуренції; - соціальна рівність — ринковий розподіл доходів відповідно до обсягів вкладеного капіталу чи кількості індивідуальних зусиль, у той час як досягнення відносної рівності вимагає енергійної соціальної політики; - соціальна політика відносно груп, які мають протилежні інтереси, а також спрямована на безпосередню участь держави в наданні соціальних благ, наприклад, на підтримку життєдіяльності; - антициклічне регулювання; - стимулювання технологічних і організаційних інновацій; - проведення структурної політики; - захист і заохочення конкуренції. Перераховані особливості німецької моделі є похідними від основних принципів соціальної ринкової економіки, першим з яких є органічна єдність ринку та держави. Отже, найважливішим елементом соціальної ринкової економіки виступає соціальна держава. З цього погляду між німецькою моделлю соціальної ринкової економіки та шведською багато спільного, що дає змогу розглядати останню також як модель соціальної ринкової економіки. Творцем шведської моделі є Г. Мюрдаль. Втручання держави, на його думку, перетворить стихійне ринкове господарство на регульовану економіку, вільну від протиріч і недоліків старого ладу, в якій можливе здійснення ідеалу загальної рівності та створення рівних економічних можливостей для всіх. Особлива модель соціальної держави у Швеції ґрунтувалася на складній системі прямих і непрямих податків, які стягуються з населення. На думку Мюрдаля, головне в «державі добробуту» — соціальний захист населення, під яким він розумів систему законодавчих економічних, соціальних і соціально-психологічних гарантій, рівні умови для підвищення добробуту за рахунок особистого трудового внеску, економічної самостійності та підприємництва працездатного населення та створення певного рівня життєзабезпечення непрацездатних громадян. Створення системи соціального захисту передбачало наступні напрямки діяльності держави: - забезпечення членам суспільства високого прожиткового мінімуму та надання матеріальної допомоги тим, кому в силу об’єктивних причин вона необхідна; встановлення привілеїв незаможним і вилучення привілеїв у тих, хто в них не має потреби; - створення умов, що дають змогу громадянам заробляти засоби для повноцінного життя будь-якими способами, що не суперечать закону ; - створення умов, які забезпечують задоволення високого рівня потреб громадян в освіті, медичній допомозі і т. д.; - забезпечення сприятливих умов праці для найманих робітників, захист їх від негативних впливів ринкової економіки; - забезпечення екологічної безпеки членів суспільства; - захист цивільних і політичних прав і свобод, які відповідають принципам правової, соціальної держави; - захист від політичного переслідування й адміністративної сваволі; - забезпечення волі духовного життя, захист від ідеологічного тиску; - створення сприятливого соціально-психологічного клімату як у суспільстві в цілому, так і в окремих його осередках і структурних утвореннях, захист від психологічного пресингу; - забезпечення максимальної стабільності громадського життя. М. Мюрдаль зазначав, що для реалізації цих заходів необхідно вивчати прагнення людей, які дійсно належать до найважливіших соціальних явищ і у величезному ступені визначають історію. 2. Класичною (ініціативною) моделлю змішаної економіки є американська модель економічної системи — це система вільного підприємництва. Вона відрізняється від інших систем своїми особливими традиціями та стереотипами поведінки людей і побудована на системі всебічного заохочення підприємницької діяльності, «збагачення» найбільш активної частини населення. Американська економічна система ґрунтується на трьох основоположних засадах, або, як кажуть, трьох стовпах: приватній власності; системі вільного ціноутворення; конкуренції. Основою американської моделі економічної системи є приватна власність. Громадяни США можуть володіти власністю для організації своєї справи та розпоряджатися нею так, аби мати прибуток. У США приватні фірми виробляють близько 90 % товарів. Така ж частка приватних підприємств і у сфері послуг. Система вільного ціноутворення визначає відповіді на фундаментальні запитання економіки: що, як і хто. Ринкова система слугує організаційним механізмом розвитку економічної системи та специфічною системою розподілу ресурсів. Разом з тим, система вільного ціноутворення відповідає на питання, які фірми повинні здійснювати виробництво в кожній галузі. В конкретній ринковій економіці виробництво здійснюють лише ті фірми, що бажають й здатні застосовувати економічно найбільш ефективну технологію виробництва. Хоча організаційним механізмом американської економічної системи служить ринкова система, необхідно визнати важливу роль конкуренції як механізму контролю в такій економіці. Саме конкуренція примушує підприємства та постачальників ресурсів належним чином задовольняти ці бажання. Американській економічній системі притаманний ринок, що має розвинену, складну та розгалужену інфраструктуру. Вона включає фінансову й кредитну банківську систему, розвинену грошову систему, фондові й товарні біржі та ін. Цивілізований ринок не працює без розвиненої інфраструктури, в тому числі і без правового його забезпечення. Важливим компонентом ринкової інфраструктури є банківська система. Однак класичній (ініціативній) моделі змішаної економіки притаманні недоліки. Критики даної моделі стверджують, що капіталістична ідеологія допускає та навіть стимулює згасання свого головного контрольного механізму — конкуренції. Вважається, що існують два основних джерела послаблення конкуренції як контрольного механізму. 1. Хоча із суспільної точки зору конкуренція бажана, вона більше всього дошкуляє індивідуальному виробнику своєю безжалісною дієвістю. Злиття фірм, таємні змови, нещадна конкуренція — все це сприяє послабленню конкуренції та ухиленню від її регулюючого впливу. 2. Деякі економісти вважають, що сам технічний прогрес, який ринкова система заохочує, сприяв падінню конкуренції. Найновіша технологія, як правило, вимагає: а) використання дуже великого реального капіталу; б) великих ринків; в) комплексного, централізованого та суворого інтегрованого ринку та г) багатих і надійних джерел сировини. Тобто, досягнення максимальної ефективності виробництва на основі застосування новітньої технології часто вимагає існування невеликої кількості відносно великих фірм, а не великого числа відносно дрібних. Критики також піддають сумніву твердження про те, що ринкова система забезпечує суспільство тими товарами, яких воно більше всього потребує. Адже в міру послаблення конкуренції підривається також суверенітет споживача, ринкова система втрачає свою здатність розподіляти ресурси в точній відповідності з бажаннями споживачів. Крім того, існують інші аргументи проти визнання ефективності класичної моделі змішаної економіки. Одним з таких чинників є нерівність у розподілі доходів. Чи функціонує ринкова система в американській економіці таким же чином, як ідеальна ринкова система? В принципі — так, а в деталях — ні. Між ідеальною ринковою системою та класичною (ініціативною) моделлю змішаної економіки існують дві докорінні відмінності. Перша з них — малочисельність фірм і ринкові перешкоди. На багатьох ринках продуктів та ресурсних ринках конкуренція існує між небагатьма фірмами, а не між багатьма дрібними фірмами. Також на деяких ринках робочої сили панують великі профспілки. Вхід у низку високоприбуткових галузей утруднено патентами, обмеженим доступом до ключових ресурсів, великими перевагами у рівні витрат виробництва, дискримінаційною ціновою стратегією та іншими перепонами. Іншою характерною рисою класичної моделі економічної системи є економічна роль, яку відіграє уряд. Є різні погляди щодо меж державного регулювання. Однак, не зважаючи на розбіжності, майже всі погоджуються, що деякі економічні функції найкраще може виконати саме держава. Серед них: а) захист ринкової економіки; б) забезпечення виробництва товарів та послуг суспільного призначення (суспільних благ); в) врахування побічних ефектів; г) допомога малозабезпеченим та іншим незахищеним верствам населення; д) стабілізація економіки. Таким чином, навіть за умови забезпечення правової основи для класичної моделі змішаної економіки для захисту її інститутів і захисту конкуренції все ще існує необхідність у виконанні урядом низки економічних функцій. Ринковій системі, в її оптимальному варіанті, все ж притаманні погрішності та недоліки, що змушують уряд стимулювати й модифікувати її функціонування. 3. Економічна модель сучасної Японії сформувалася в період безпрецедентного економічного злету в розвитку економіки країни в другій половині XX сторіччя. Поряд зі США та країнами Західної Європи Японія стала одним з основних центрів економічного зростання у світовому господарстві. Державні органи та ділові кола Японії мають такі самі організаційні можливості, як і відповідні структури інших економічно розвинутих країн. Країна має сучасні продуктивні сили; при цьому нестача природних ресурсів заповнюється високим рівнем кваліфікації та культури праці робочої сили, активним і гнучким використанням капіталу й сучасних методів організації виробництва, високим рівнем розвитку науки і техніки. Як основні внутрішні ресурси розвитку продуктивних сил розглядаються ті можливості, що відкривають постійно здійснювана модернізація техніки та перебудова технології виробництва. У промисловості досягнуті високі рівні автоматизації, кібернетизації та роботизації виробництва. Основні зовнішні ресурси розвитку утворяться за рахунок реалізації на світовому ринку високоякісної та конкурентоспроможної продукції наукомістких галузей промисловості, а також науково-технічної інформації та новітньої технології. Проблема нестачі місцевих сировинних ресурсів вирішується шляхом упровадження енерго- та матеріалозберігаючих технологій у промисловість усередині країни й проведення гнучкої політики диверсифікованості ринків сировини та капіталовкладень у базові галузі виробництва сировинної орієнтації за її межами. Студенти повинні зрозуміти, що Японія стала однієї з перших країн, у якій економічна система виступила як відправна точка таких змін, що мають революційне значення, і суть цих змін, які сталися за останні десятиліття, полягає в наступному. Відбулася трансформація системи власності. У Японії склалося суспільство, де «корпорація — насамперед». Багатство концентрується в руках компаній — юридичних осіб. Вони стають власниками основних фондів і навіть землі, ростуть їхні фінансові активи (володіння акціями, облігаціями та іншими цінними паперами). Індивідуальні власники витісняються, знижується їхня сукупна частка у володінні цінними паперами. Концентрація багатства в руках юридичних осіб і посилення їхньої могутності щодо осіб фізичних, крім економічних, має й інші наслідки. Корпорації починають контролювати політику (наприклад, індивідуальні пожертвування в передвиборну боротьбу практично припинилися), активно діють у сфері культури (видавнича справа, утримання музеїв і театрів, шоу-бізнес і т. д.), освіти й наукових досліджень. Спостерігаються радикальні зміни в структурі власності. Визначальний вплив на характер, мету й мотиви діяльності корпорації здійснює динаміка змін у розподілі акціонерного фонду. Різко знижується частка акцій, що знаходяться в індивідуальній власності. З іншого боку, в структурі акціонерного фонду зростає питома вага юридичних осіб, серед яких виділяються дві великі групи — промислові й інші компанії, пов’язані між собою діловими відносинами, та «інституційні інвестори» — юридичні особи, що подають на ринок цінних паперів акції страхових, пенсійних, університетських і інших фондів. Ще одна важлива особливість структури власності в Японії — повсюдне поширення взаємного володіння акціонерною власністю. Класична схема, коли материнська компанія володіє акціями дочірньої чи підконтрольної фірми, характерна для організації підприємницьких груп (кейрецу), однак більш поширені структури з взаємним володінням акціями, від простих, коли акціями взаємно володіють материнська та дочірня фірми, до складних, коли десятки фірм у підприємницьких об’єднаннях (сюдан) володіють акціями одна одної. Подібна система взаємного зв’язку є основою такої організації фінансового капіталу, при якій утворюються величезні конгломерати колективної власності, де володіння акціями здійснюється, головним чином, не заради одержання прибутку, а для здійснення контролю та управління. Новий вигляд набувають структури управління. Компанії, об’єднані перехресним володінням акціями, здійснюють колективний контроль над управлінням у кожній з корпорацій, що входять у ту чи іншу фінансову групу, часто і не втручаючись безпосередньо в управління конкретними фірмами. А діючий контроль за проведенням конкретних технолого-виробничих і комерційних операцій можливий завдяки гарному правовому забезпеченню і виробництва, й ринкових операцій. На основі змін у фінансовій базі великих корпорацій Японії, у виробленні стратегії господарської діяльності як корпорацій, так і економіки в цілому зросли значення та реальна влада управлінської ланки, у першу чергу груп вищих менеджерів. Пояснюється це тим, що при системі взаємного утримання акцій юридичними особами, коли головну роль грають не дивіденди, а можливість контролю, і партнери по капіталу виступають у ролі надійних постачальників або покупців продукції, створюються стійкість і стабільність управлінських структур корпоративної ієрархії. Це дає змогу вищій управлінській ланці зосередити увагу на питаннях стабільності господарської діяльності своїх компаній та їхньої конкурентоспроможності. Конкурентний характер японського ринкового господарства виявляється насамперед у тому, що в країні немає жодної стовідсоткової монополізованої галузі. В кожній з основних функціонально-господарських систем, про які мова йтиме далі, кілька великих підприємств складають лише ядро системи, та належать ці підприємства звичайно різним фінансово-монополістичним групам. Інший важливий фактор конкуренції — велика кількість дрібних і середніх підприємств. І частка і за числом зайнятих, і за обсягом продукції, що випускається, у Японії були завжди вище, ніж в інших економічно розвинутих країнах. У японських кейрецу традиційно навколо тієї чи іншої великої корпорації групуються дрібні підприємства, і для них боротьба за участь у групі складає одну зі сторін конкуренції. У цілому ж у країні збереження фактора конкуренції в господарстві при наявності могутніх структур монополістичного типу і сформованих міжгалузевих функціонально-господарських систем пояснюється, насамперед, динамічністю розвитку ринку, постійною зміною його внутрішньої структури, динамікою границь. Ринкові відносини проникають в усі стадії підприємницького процесу — від зародження ідеї у відповідь на попит ринку, через усі технологічні стадії виробництва до реалізації зробленого чи продукту послуги. Сучасна японська економіка відрізняється від західноєвропейської й економіки США набагато більшою роллю державної участі. При цьому в Японії порівняно невелика частка державної власності (у багатьох західноєвропейських державах частка державних основних фондів і частка державних підприємств у виробництві набагато вищі), і в останні десятиліття навіть проведена денаціоналізація електроенергетики та залізничного транспорту, системи телефонного й телеграфного зв’язку. В Японії склалася розвинута система державного програмування, що має добрі традиції та вражаючі результати. Починаючи з післявоєнних років, у країні здійснюється серія довгострокових планів економічного розвитку; виконання останнього завершується в 1992 р. У цих планах звичайно визначаються ті чи інші стратегічні політичні цілі (наприклад, подвоєння національного доходу, запобігання забрудненню навколишнього середовища, лібералізація зовнішньої торгівлі і т. д.); виявляються проблеми розвитку та розробляється механізм їхнього рішення. Відповідальність за складання та реалізацію економічних планів несе державне Управління економічного планування, що застосовує новітні методи експертних оцінок, економічного прогнозування та програмування. В Японії досить дієва система державного регулювання. Держава через міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості, міністерство фінансів, управління економічного планування, різноманітні спеціальні комісії та комітети активно впливає на багато сторін господарського життя: економічне зростання (темпи, структурні пропорції, вишукування фінансових засобів і ін.), процеси конкуренції та формування структури власності, розвиток освіти й науки, на політику кредиту та грошового обігу, на ціноутворення, на розробку стратегії зовнішньоекономічних зв’язків. Вплив цей здійснюється шляхом непрямих, переважно економічних заходів (податки, кредити, процентні ставки, пільги, система пріоритетів і ін.). Незмінно та послідовно здійснюється державна протекціоністська політика в сферах, життєво важливих для всієї держави, чи тих, які визначають його майбутнє. 4. Динамізм індустріалізації в більшості європейських країн відзначався помітною специфікою, що була обумовлена особливостями державної політики, однією з форм виливу якої на економіку став державний дирижизм — політика активного державного регулювання економіки. Заслуговує на увагу французький варіант інституційно-соціологічного напряму економічної теорії, що спирався на ідеї французької економічної школи, — оригінальна теоретична концепція, що поєднувала економічну теорію та соціологію, розроблена Франсуа Перру (1903—1987) та його однодумцями. За своєю сутністю модель економічного розвитку, заснована на державному дирижизмі, була спрямована на розвиток практично всіх галузей національної промисловості, але особлива увага держави зосереджувалася на завданні структурної перебудови промисловості під впливом НТР, внаслідок чого швидкими темпами було досягнуто розвитку авіаційної, автомобільної, атомної, нафтопереробної, хімічної галузей промисловості. Курс на політично самостійну сильну країну, що було взято в межах цієї моделі, спирався на активну зовнішню політику витіснення США та Великої Британії з континенту та жорсткий курс всебічного стимулювання промислової експансії Франції. Це передбачало індустріалізацію та мілітаризацію промисловості й дозволило створити аерокосмічну та ракетну галузі ВПК; форсованими темпами розвивалося виробництво радіоелектроніки, почалося виробництво обчислювальної техніки. Нові виробництва створювалися переважно на периферії, формувалися нові промислові центри: аерокосмічний, ядерний, електронної промисловості. Розпочата структурна перебудова народного господарства відповідала завданням західноєвропейської інтеграції, а злам багато в чому архаїчної структури економіки в 60-ті роки супроводжувався поступовим відходом Франції від політики митного протекціонізму в межах утвореного ЄЕС. Господарський механізм економічної моделі дирижизму залучав індикативне планування та досягнення на його основі розвитку промисловості шляхом концентрації виробництва, створення крупних монополій та посилення їх зв’язку з державою, модернізацію переважно націоналізованого сектору економіки, індустріалізацію та інтенсифікацію сільського господарства, фінансову стабілізацію та посилення національної грошової одиниці, державну фінансову підтримку середнього та малого приватного підприємництва. Держава застосовувала прямі адміністративні методи втручання в економіку: контроль за цінами, емісією цінних паперів, кредитною діяльністю тощо. Для підвищення конкурентноздатності фірм держава застосовувала субсидії, замовлення, позички та інші пільги. Всіляко сприяла держава монополістичній концентрації; внаслідок злиття монополій різних галузей промисловості з’явилися гігантські фінансово-промислові комплекси (фінансові групи), що з другої половини 60-х років стали головною формою монополістичних об’єднань у Франції. Процес фінансової стабілізації був неможливим без скорочення бюджетних видатків, тому в кінці 50-х років уряд зменшує асигнування на соціальні програми, відміняє субсидії на товари широкого попиту, скорочує дотації збитковим націоналізованим підприємствам, відміняє пільговий режим закупівель сільськогосподарської продукції тощо. Одним із важливих напрямів економічної моделі дирижизму було оздоровлення фінансової системи шляхом повернення вивезених за межі країни капіталів, створення умов вкладникам золотих та інвалютних збережень для продажу їх частини державі. В цьому відношенні проводилася далекоглядна політика підтримки повернення капіталів у країну за допомогою державних заходів. Головним змістом економічної політики уряду Ш. де Голля, який упродовж десяти років прислухався до практичних рекомендацій Ф. Перру, було стимулювання розвитку промисловості за допомогою подальшої концентрації виробництва, утворення монополій, посилення їх зв’язку з державою; передбачався швидкий та пропорційний розвиток практично всіх галузей промисловості. Пізніше ця економічна політика була названа «індустріальним імперативом». Загалом же реалізація економічної моделі державного дирижизму спиралася на теоретичний доробок Ф. Перру, однією з основних праць якого є «Економіка ХХ сторіччя» (1961). Загальна економічна теорія Перру містить три частини: перша — «Теорія домінантної економіки» — дає опис сучасного капіталістичного господарства, друга частина, «Теорія гармонізованого зростання», накреслює шляхи та методи удосконалення капіталістичного господарства за допомогою державного регулювання, третя — присвячена теорії «загальної економіки», в якій розглядається суспільство майбутнього, в якому виробництво здійснюється для кожної людини, відсутні злидні та насилля. Ф. Перру висунув концепцію «трьох економік». Перша, «економіка домінантної сили», була характерною для західних країн післявоєнного часу: вільного виробництва вже немає, натомість є «полюси домінування та підпорядкування», основний конфлікт виникає як протиріччя між різними групами підприємців, що призводить до криз. Економічне життя Ф. Перру розглядав за концепцією нерівності як основного принципу господарювання: на його думку, соціально-економічна система сучасного капіталістичного суспільства не має внутрішньої спонукальної сили, завдяки якій могла бути встановлена рівність. Отже нерівність витікає із суперечностей між розмірами виробництва та капіталу, із різного ступеня інформованості партнерів, а також належності до різних галузей господарства. Головний результат нерівності, за Ф. Перру, існування домінантних і підпорядкованих економічних одиниць, відносини між якими встановлюються інакше, ніж при простому товарному виробництві, а до мережі відносин вплітається спонука як специфічне «економічне благо», що дає його володарю економічні переваги. Домінантні одиниці в таких умовах спонукають інших згоджуватися на запропоновані в односторонньому порядку умови угод або співробітництва. Нерівність господарських одиниць призводить до деформації економічного простору. Один з найцікавіших видів деформації — поляризація простору навколо провідної галузі, так званого «полюсу зростання». Підприємства, що входять до поляризованого простору, встановлюють нерівноправні відносини до його полюсів і відповідно відчувають на собі його спонукальну до розвитку або гальмування дію. Відповідно «галузі — мотори», тобто швидко зростаючими галузями є хімічна, машинобудівна, нафтопереробна, а також найновіші галузі: електроніка, атомна енергетика. Ним як домінантним одиницям притаманний могутній «ефект втягування», що збільшує масштаби та темпи економічної експансії та модифікує структуру всієї національної економіки; заснований цей ефект на взаємозалежності всіх економічних одиниць. Одиниця «втягувальна» може діяти на одиницю «втягнуту» під дією ефекту розмірів за рахунок більш високого попиту на її продукцію та стимулювання тим самим зростання її виробництва, а також «ефекту продуктивності» — за рахунок зниження ціни на свої товари. Крім того, Ф. Перру враховував «ефект нововведень». І якщо ефект домінування є вихідним пунктом загальної теорії економічної діяльності, то макрорішення — її центральною найбільш важливою частиною. Деформація економічного простору навколо домінантної одиниці визначає зміни форми та змісту взаємодій між економічними одиницями загальноекономічного простору, у поляризованому просторі вона повинна для прийняття рішення враховувати прямий чи безпосередній примус, який виходить від «полюсу» — домінантної одиниці; це змінює всі умови рівноваги, тобто співвідношення між рівнем витрат, випуском і цінами. Відповідно ці параметри відхиляються від параметрів в інших місцях загальнонаціонального чи загальносвітового економічного простору та стають частково незалежними. В поляризованому просторі економічні одиниці проводять себе не як взаємозалежні партнери, а як члени єдиного, системно організованого цілого — таку сукупність Ф. Перру називав макроодиницею. Вища економічна одиниця, що приймає рішення, має враховувати більше число відомих параметрів, ніж інші одиниці, їй відомі ще на стадії прийняття рішень плани молодших партнерів-конкурентів. Ця вища одиниця достатньо наділена здатністю до спонуки та може вже на стадії вироблення планів вплинути на них для забезпечення найбільшої економічності всієї групи. Отже, вся група набуває системної організованості та перетворюється на макроодиницю. Сукупна ефективність дії партнерів збільшується. Після перетворення цієї сукупності на систему можна підрахувати ступінь збільшення економічності шляхом порівняння видатків на конкурентну боротьбу. Таким чином, Ф. Перру розкриває відносини домінування не тільки між окремими фірмами, але й поширює їх на окремі держави (наприклад, США та економічно залежні країни), різні галузі національної економіки, соціальні групи. Ф. Перру належить теза про те, що в середині макроодиниці змінюється природа та зміст конкуренції: із стихійної, агресивної, неорганізованої вона стає колективною, перетворюється на «боротьбу — змагання», зміна природи конкуренції впливає на весь механізм розподілу ресурсів, тобто на рух капіталу всередині галузі та міжгалузевий рух. За його основу покладено не тільки намагання забезпечити максимальний індивідуальний прибуток для кожного підприємства, але й максимальний прибуток для макроодиниці в цілому. Тобто норма прибутку окремих підприємств не регулюється розміром їх власного капіталу. Відповідно зміни природи конкуренції впливають і на ціни та стають функцією вищої форми управління, що організовує виробництво та впливає на попит. Домінантна макроодиниця являє собою своєрідний «полюс зростання», вона об’єднує види діяльності, що доповнюють одна одну в єдине ціле, тобто під «полюсом зростання» треба розуміти і фірму, й галузь, і комплекс галузей, що наділені сильною здатністю «ефекту втягування», утворюють «зони розвитку», «вісі розвитку» у регіоні чи країні. Ф. Перру вважав найважливішим завданням економічної політики держави саме створення таких «полюсів зростання» та свідоме управління середовищем розповсюдження їх ефекту. Концепція «домінантної економіки» та поняття неоднорідності зростання Ф. Перру дали йому підстави зробити висновки щодо доцільності планування в умовах капіталізму. Вся логіка еволюції «домінантної економіки» покликана активізувати державу стати «центром із прийняття рішень», але державне планування не позбавляє підприємства автономії повністю, лише обмежує її. Завданням держави стає проведення антициклічної політики складання довгострокових програм для розвитку економіки максимально швидкими темпами та забезпечення «гармонізованого зростання». Ф. Перру виокремлює три принципи політики гармонізованого зростання: 1) максимізація валового реального продукту та мінімізація його коливань; 2) зменшення диспропорції між сферами економіки; 3) гуманізація послідовних станів рівноваги, врахування відповідності темпів зростання наявній робочій силі, потужностям, інвестиціям, збереженням. Ф. Перру розглядав економічні структури в тісному взаємозв’язку з соціальними та політичними, тому його наполегливий пошук справжніх диригентів економічного життя призвів до висновку про необхідність суттєвого збільшення впливу держави на економіку. В цьому він бачив можливість виходу з криз. План семінарського заняття1. Модель соціальної ринкової економіки. 2. Класична (ініціативна) модель змішаної економіки. 3. Модель корпоративного патерналізму. 4. Модель державного дирижизму. Терміни та категоріїЕкономічна модель. Модель соціально орієнтованої економіки. Класична (ініціативна) модель. Модель корпоративного патерналізму. Модель державного дирижизму. Теми рефератів1. Особливості соціально орієнтованої економіки. 2. Соціально-економічні засади функціонування класичної (ініціативної) моделі. 3. Ефективність державної економічної політики в моделі корпоративного патерналізму. 4. Господарський механізм в економічній моделі дирижизму. Питання для обговорення1. Сутність теорії неолібералізму та її реалізація у повоєнній Німеччині. 2. Головні ознаки системи економічного неолібералізму. 3. Ефективність соціальної ринкової моделі. 4. Особливості становлення та розвитку економічної системи США. 5. Персоналізм і патерналізм в японській економічній культурі. 6. Особливості економічної моделі дирижизму. Література1. Современная экономическая мысль. — М.: Прогресс, 1981. 2. Людвиг Эрхард. Благосостояние для всех / Пер. с нем. — М.: Дело, 2000. — 332 с. 3. Людвиг Фон Мизес. Человеческая деятельность. Трактат по экономической теории. — М.: Экономика, 2000. 4. Слезингер Г. Э. Социальная политика: Учебник. — М.: Дело и сервис, 2001. 5. Селигмен Б. Основные течения современной экономической мысли. — М.: Прогресс, 1968. — С. 355—413. 6. Мюрдаль Г. Мировая экономика (проблемы и перспективы). — М.: 1958. 7. Корпоративный капитализм в Японии / Хироси Окумура. —М: Мысль, 1986. — С. 73—74. 8. Япония: проблемы научно-технического прогресса. — М.: Наука, 1986. — 256 с. 9. Япония — мировая экономическая держава / Х.Накамори, Д. Вада. —М.: Наука, 1986. —С.169-170. 10. Яценко Б. П. Опыт использования рыночных отношений в Японии. — К.: УкрИНТЭИ, 1992. — 72 с. 11. История экономических учений (современный этап): Учебник / Под общ. ред. А. А. Худокормова. — М.: ИНФРА-М, 1998. — С. 96—103. 12. История мировой экономики. Хозяйственные реформы 1920—1990 гг.: Учеб. пособие / Под ред. А. Н. Марковой. — М.: Закон и право: ЮНИТИ, 1995. — С. 63—69. 13. Экономическая история зарубежных стран: Курс лекций / Под общ. ред. В. И. Голубовича. — Мн.: ИП Экоперспектива, 1997. — С. 354—364. 14. Сорвина Г. И. Экономическая мысль ХХ столетия: страницы истории. Лекции. — М.: Рос. полит. энциклопедия, 2000. — С. 202—207. 15. Економічна енциклопедія: У 3-х т. — Т. 1. / Редкол.: С. В. Мочерний (відп. ред.). — К.: ВЦ Академія, 2001. |