Б380

В першу чергу потрібно визначитись з понятійним апаратом теми та вияснити питання, що вивчає курс. Тут важливо відштовхуватися від такої властивості системи як цілісність. З даної точки зору систему звичайно розуміють як комплекс взаємопов’язаних елементів, які утворюють відповідну цілісність. Цей комплекс становить особливу єдність із зовнішнім середовищем і є елементом системи вищого порядку. Елементи будь-якої системи, в свою чергу, виступають як підсистеми нижчого порядку.

Таке визначення дає змогу охопити широке коло реально існуючих об’єктів, процесів, а також абстрактних конструкцій та відображає дві важливі властивості систем: цілісність (сукупність взаємопов’язаних елементів) і подільність (кожний елемент системи також є системою). Виділені властивості цілісності та подільності системи допоможуть в подальшому вивчити структуру, цілі та побудову загальної схеми економічної системи.

Розмаїття інтересів досліджень стосовно систем призвело до появи різноманітних схем їх класифікації: за способами взаємодії з середовищем виділяють відкриті та закриті системи; за видами елементів системи поділяють на фізичні та абстрактні, пасивні та активні; за способом організації — на ієрархічні та неієрархічні; у реальній діяльності серед систем, створених природою, виділяють неживі та живі; системи, створені чи створювані людиною, підрозділяються на неформальні та формальні; неформальні системи містять фізичні елементи (а також, можливо, формальні) та, в свою чергу, можуть бути поділені на технічні, людино-машинні, соціально-економічні системи.

Соціально-економічними називаються такі системи, де людина ставить завдання та цілі не лише перед технічними системами, а й перед людьми, що входять в ці системи як елементи. Соціально-економічні системи можуть мати і технічні, і людино-машинні елементи.

Характеристика поняття «система» містить як основний системоутворюючий фактор мету — одну з найскладніших і, разом з тим, прадавніх категорій. Мета в тій чи іншій формі присутня в свідомості людини під час будь-якої діяльності та не переноситься нею на багато природних або штучних систем. Пізнання мети допомагає зрозуміти сутність досліджуваних систем, а тому інтерес до змісту цього поняття безперервно зростає.

Мета є передбачення в свідомості деякого результату, на досягнення якого спрямовані чи будуть спрямовані дії суб’єкта — її носія. Таким чином, мета відображає те, що тільки може чи повинно виникнути, виступаючи як прообраз майбутнього. Вона характеризується та виражає себе в множинності аспектів динамічної цілісності — закону, що визначає спосіб і характер дії, засобу, потреби, плану, прогнозу тощо. В економіці мета зв’язана з конкретними кінцевими результатами. Таке її розуміння обумовлює можливості підвищення ефективності функціонування економічних систем на основі управління за кінцевими результатами. Способом розкриття внутрішньої структури мети як кінцевого результату виступає «дерево цілей».

У найпростішому випадку ресурсом можна вважати все, що лежить в основі ланцюга, що завершується досягненням поставленої мети. У ширшому розумінні під ресурсом можна розуміти й проміжні елементи такого ланцюга.

В економічних системах до ресурсів відносяться всі засоби, що необхідні для досягнення мети. Ресурси знаходяться в складному взаємозв’язку між собою й метою та утворюють структуру.

Як правило, під структурою маються на увазі стійкі взаємозв’язки елементів системи, що забезпечує її цілісність.

Аналіз поняття «система» вимагає вияснення зв’язку останньої з конкретною ситуацією її функціонування. Під «середовищем» слід розуміти сукупність усіх об’єктів, зміна властивостей яких впливає на систему, а також об’єктів, чиї властивості змінюються внаслідок дії системи. Узагальнюючи властивості системи, необхідно мати можливість оперувати знаннями про ці властивості, переносити їх з однієї практичної ситуації до іншої. Це дає змогу зрозуміти (передбачити) майбутню «поведінку» системи.

Складність «поведінки» економічної системи стосовно середовища обумовлена також неоднозначністю елементів, які становлять зміст останнього. Основним змістом середовища, в якому функціонує економічна система, є морально-етичні відносини. Вони, з одного боку, залежать від економічних обставин, з іншого — самі ж визначають у відповідних умовах діючі параметри економічних систем (наприклад, їх соціально-економічну ефективність).

Важливим аспектом дослідження економічної системи є розуміння соціального «фундаменту», на якому вона виникає та функціонує. Мова йде про такі складові, як індивідуалізм і колективізм.

Нарешті, аналізуючи поняття «система», слід виділити ще одну складову — її реальне існування, що характеризується різноманітними формами (що називають моделями). Модель є аналогом досліджуваної системи, матеріалізованим образом уявлень.

Особливу увагу слід звернути на те, як вивчаються економічні системи, з допомогою яких методів. У найзагальнішому розумінні поняття «метод» означає «спосіб», «шлях». Стосовно даного курсу, правомірно сказати таким чином: за допомогою яких прийомів можна вивчити економічну систему та закономірності її формування, функціонування та розвитку. При цьому методи не можуть бути довільними, вони визначаються (обумовлюються) об’єктивними законами реальної дійсності та формують методологію як науку про способи, прийоми, принципи пізнання й перетворень (в даному випадку) економічних систем.

Оскільки об’єктивними законами розвитку дійсності виступають, перш за все, закони діяльності розвитку природи, суспільства та мислення, то діалектичний метод є гносеологічним інструментом і логічним відбиттям усієї діалектики.

Але при цьому обов’язково слід враховувати суб’єктивний фактор, оскільки об’єктом економічного аналізу стає поведінка людей, їх діяльність. До важливих категорій такого аналізу належать потреби, інтереси, цілі, мотиви поведінки тощо.

За сучасних умов, коли відбувається відповідне взаємопроникнення методологічних постулатів, які визначають специфіку наук (наприклад, політекономії та «економікс») при дослідженні економічних систем, зростає значення раціональних засобів і методів прикладного економічного аналізу (модель поведінки людей, економіко-математичне моделювання, економетрика, методологічний індивідуалізм тощо). В сучасних умовах порівняльна характеристика функціонування економічних систем поряд з економічними критеріями враховує й моральні цінності господарської діяльності. Нині в розвинутих економічних системах відбувається становлення нової мотивації трудової діяльності, пов’язаної з частою відмовою від «вузьких» матеріальних стимулів і бажанням, в першу чергу, до самовираження в праці.

Враховуючи вищезазначені положення, змістовна трактовка економічної системи — це суспільний спосіб виробництва, що функціонує на різноманітних формах власності та адекватних господарських механізмах.

Вивчення економічних систем, в першу чергу, передбачає уточнення предмету даного курсу, змістом якого є закономірності становлення та еволюція економічних систем з їх загальними основами та специфічними особливостями кожної. Тут важливо визначатись з методологією пізнання, що включає широкий спектр прийомів, способів, засобів пізнання та перетворення економічного життя. Розуміння предмету та методу курсу обумовлює логіку, що пояснює його структуру.

Економічна система — це комплекс підсистем, які об’єднані загальними ознаками та утворюють соціально-економічну цілісність. У сучасній літературі, як правило, виділяють традиційну, ринкову, планову (командну) та змішану системи.

План семінарського заняття 

1. Сутнісні характеристики поняття «системи»:

— поняття «система»;

— класифікація систем;

— модель як аналог досліджуваної системи.

2. Методологія пізнання економічних систем:

— об’єктивні та суб’єктивні фактори економічного аналізу економічних систем.

3. Структура курсу. 

Терміни та категорії 

Сучасна економічна система. Предмет курсу. Економічна система. Елементи економічної системи. Способи організаційної економічної системи. Модель економічної системи. Класифікація економічних систем. 

Теми рефератів 

1. Поняття «система» в технічній, соціальній та економічній літературі.

2. Роль суб’єктивного фактору в пізнанні економічної системи. 

Питання для обговорення 

1. Чому цілісність вважається основною властивістю системи?

2. Які складові частини входять до методології пізнання економічних систем?

3. Як науково-технічна революція впливає на розвиток економічних систем? 

Література 

1. Бузгалин А., Колганов А. Экономика: «периодическая система элементов» // Вопросы экономики. — 2001. — № 9. — С. 46—61.

2. Бузгалин А. Мутантный капитализм как продукт полураспада мутантного социализма // Вопросы экономики. — 2000. — № 6. — С. 34—47.

3. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Перехідна економіка: основні концепції та характерні риси // Вчені записки: Наук. зб. — Вип. 3. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 23—30.

4. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Економічна система суспільства // Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 38—52.

5. Мочерный С. В., Некрасов В. Н., Овчинников В. Н., Секретарюк В. Н. Современная экономическая система и тенденции ее развития в начале третьего тысячелетия // Экономическая теория: Учеб. для вузов. — М., 2000. — С. 334—348.

6. Платонова Е. Экономические системы и их трансформации // МЭИМО. — 1998. — № 7. — С. 30—41.

7. Савельев Е., Куриляк В. Новая экономика: мода или умственный шанс для новой страны // Зеркало недели. — 2002. — № 12.

8. Мартін Шніцер. Порівняння економічних систем. — К.: Основи, 1997. — 519 с. — 29 марта.

Вивчення основних положень, які визначають предмет курсу «Сучасні економічні системи» та його методології, дає змогу перейти безпосередньо до соціально-економічної характеристики економічної системи.

Слід звернути увагу на загальну характеристику економічної системи, що постає в сукупності взаємопов’язаних елементів, які складають цілісність з притаманними їй ознаками, серед яких основними є організованість, наявність інтегральних властивостей та функцій, спільна мета, саморухомість, саморозвиненість, саморегульованість, здатність відтворювати відсутні елементи, стійкість і стабільність. Тип взаємозв’язку між елементами системи, їх співвідношення та взаємодія — пряма чи опосередкована — визначають результативність, ефективність цих ознак. Прямі зв’язки — це, в першу чергу, планомірні; опосередковані зв’язки виступають у товарній формі. Співвідношення планомірних і товарних зв’язків визначає стабільність і стійкість економічної системи.

Адекватні трансформації зв’язків і підпорядкованостей елементів економічної системи обумовлюють революційні чи еволюційні зміни цих систем. Таке трансформування передбачає відмирання головних елементів попередньої економічної системи та утворення нових.

Будь-яка економічна система виконує певні, визначальні, щодо її сутності і змісту, функції: створення матеріальних благ у відповідних кількісних і якісних параметрах; визначення комбінацій економічних ресурсів (землі, робочої сили, технологій тощо), від яких залежить створення матеріальних благ; координація всіх видів економічної діяльності; визначення споживача вироблених благ; забезпечення системного функціонування економіки в усіх її видах і формах (державних підприємствах, приватній діяльності, домогосподарствах тощо); реалізація соціальних завдань.

Суб’єктами економічної системи є люди, учасники таких сфер діяльності, як виробництво, розподіл, обмін і споживання, носії соціально- та організаційно-економічних відносин. З цієї точки зору економічна система виявляє себе як цілісна єдність господарських суб’єктів (виробників і споживачів), які взаємопов’язані та співпрацюють.

Якісна визначеність економічної системи передбачає аналіз таких її складових, як цільова спрямованість, координація, прийняття управлінських рішень, заохочувальні фактори, бюджетні обмеження тощо.

Важливою проблемою суспільства є необхідність координації економічної діяльності окремих суб’єктів з врахуванням інтересу, вигоди та певного вибору кожного з них для узгодження між собою прийнятих рішень виробників та інтересів споживачів щодо виробництва й споживання в цілому. Така необхідність породжується багатьма причинами, і, перш за все, спеціалізацією економічної діяльності певних суб’єктів.

Залежно від того, як вирішується проблема розміщення благ, а отже, і координація економічної діяльності, розрізняють певні економічні системи. Очевидно, що особливості кожної економічної системи, що характеризують розбіжності у способах розміщення благ і координації економічної діяльності, визначаються розбіжностями в інститутах та інституційних структурах, які регулюють економічну поведінку.

Неринкова система почасти переборювала відсталість патріархального суспільства розривом однозначного зв’язку економічного суб’єкта та норм його поведінки переважно під ідеологічним тиском. Правила й параметри економічної поведінки та відповідне розміщення благ визначалися впливом командної підсистеми, насамперед, держави, яких би різних форм ця поведінка не набувала. Відповідність поведінки економічного суб’єкта керівному впливу забезпечувалася, перш за все, позаекономічними засобами, що до ідеологічних долучали апарат примусу. Така координація економічної діяльності забезпечувала можливості значного розвитку за рахунок відповідної зміни норм економічної поведінки, а також концентрації ресурсів під контролем пануючої підсистеми. Слабким місцем такої системи слід вважати відсутність внутрішніх стимулів економічної активності у підпорядкованих зовнішнім командам і обмежених ними діях економічних суб’єктів, а тому періоди бурхливого, але недовгого розвитку чергуються у таких системах із станами застою та занепаду.

В ринковому середовищі норми економічної поведінки формуються на основі взаємодії продавців і покупців. Це поєднує в собі, з одного боку, можливості економічного розвитку шляхом зміни параметрів і правил економічної діяльності у процесі співробітництва та конкуренції, з іншого боку — забезпечує умови індивідуальної зацікавленості економічних суб’єктів у такому розвитку при використанні інституту приватної власності. За таких обставин всі економічні суб’єкти підпорядковуються єдиним загальним правилам, які обмежують свободу дій обов’язковими для всіх суб’єктів нормами права та межами його володіння, але, разом з тим, в умовах конкурентного існування значно підвищується самостійність і економічна активність суб’єктів. Одночасно із збільшенням індивідуальної свободи дій істотно зростає загальна упорядкованість і регламентованість економічної діяльності, проте наслідки невдалих економічних рішень можуть виявитися дуже важкими. Отже, ринковий механізм і система цін у конкурентному середовищі забезпечують координаційну дію, спрямовану на економічні суб’єкти та розміщення благ в економіці.

У кожний конкретний момент часу всі координуючі системи економічної діяльності співіснують у конкретних економічних системах, поєднані у різних співвідношеннях, і, як зазначалося, кожна система має свої переваги та негативні риси. В умовах ринкової системи втрати економічної діяльності, пов’язані із здійсненням ринкових угод, набувають форми трансакційних витрат, до складу яких входять витрати на збирання та обробку інформації, визначення предмета угоди, одержання кон’юнктурної інформації про ціни тощо, визначення власної позиції, пошук партнера, поширення інформації щодо намірів укласти угоду, витрати на проведення переговорів і ухвалення рішень включно з відпрацюванням умов ринкової угоди та її оформленням у відповідності до існуючих юридичних норм; витрати щодо контролю та юридичного захисту виконання умов контракту, контролю якості та інших обумовлених угодою характеристик, визначення та захист прав власності (у тому числі в судовому порядку), перевірки та забезпечення дотримання умов угоди.

Витрати економічної діяльності пов’язані з функціонуванням адміністративної системи, тобто адміністративні витрати містять витрати інформаційного забезпечення (одержання та обробка інформації про стан керованих об’єктів), витрати підготовки адміністративних рішень (підготовка проектів рішень, їх узгодження в різних підрозділах адміністративного апарата), витрати виконання (доведення ухвалених рішень безпосередньо до виконавців, забезпечення правових норм виконання включно з розподілом повноважень, контролем вищих організацій, функціонуванням системи стимулів і санкцій).

Співвідношення рівнів трансакційних і адміністративних витрат визначає межі дії ринкового та адміністративних механізмів економічної системи. Для ринкового середовища характерна найбільша виваженість та ощадливість процесів координації, оскільки до мінімуму зведені трансакційні витрати на збирання інформації.

Аналізувати проблему координації у ринкових умовах можна за допомогою двох моделей: 1) кругообігу та 2) попиту і пропозиції. Модель кругообігу розглядає економіку, поділеною на два сектори: домашні господарства та фірми. Домашні господарства використовують доходи від продажу своїх ресурсів — праці, капіталу та землі — для придбання товарів і послуг від фірм, які, в свою чергу, гроші від продажу товарів і послуг використовують для купівлі ресурсів у домашніх господарств. Саме домашні господарства в умовах вибору вирішують, що споживати, а отже — і що виробляти. Врахування цих рішень — основа виробничих планів фірм з відповідною координацією ними рішень щодо використання обмежених ресурсів.

У ринковому просторі завдання щодо координації виконують два типи ринків: ринок споживчих послуг і ринок споживчих благ.

Модель попиту та пропозиції пояснює взаємодію секторів домашнього господарства та підприємницького: на товарному ринку їх взаємодії з приводу купівлі-продажу визначають ціну, на ринку ресурсів — ціну та кількість ресурсів.

Економічні системи залучають різні компоненти, частини, елементи, тобто різні складові, без яких кожна система неможлива. Багатокомпонентність економічної системи має вирішальне значення при порівняльному аналізі різних систем. Національні економічні системи можуть мати різні компоненти, і, з врахуванням цього, можлива типізація систем. Наприклад, в умовах планової економіки начебто не було необхідності у валютній системі чи мережі комерційних банків, хоча ця проблема залишається дискусійною до останнього часу, проте саме ця ознака виступає вирішальною при класифікації економічних систем. Інший атрибут — структура системи, сумісність елементів її складу. Система чітка та функціонує ефективно при сумісності частин, взаємодія яких забезпечує розвиток системи. Ця ознака надзвичайно важлива для визначення можливих трансформаційних змін економічних систем: руйнування основного елемента систем призводить до руйнування всієї попередньої системи, а не основних елементів і не впливає на поступове їх перетворення. Третя найважливіша ознака складної системи має внутрішню структуру взаємозалежних елементів за цілеспрямованістю та прагненням досягти визначеної мети, разом із засобами досягнення мети ця ознака відбиває функціональний аспект системи. Відповідно до цього можна стверджувати, що трансформування економічної системи — не самоціль, а засіб розв’язання певної цільової функції. Наступну, четверту ознаку системи можна простежити за функціонуванням безлічі комунікативних зв’язків, якими система поєднується із зовнішнім середовищем, а цільового спрямування системі надає система вищого від економічної системи рівня. Це означає, що кожне суспільство визначає конкретні цілі та відповідно до них оцінює систему за допомогою низки певних показників.

І, нарешті, управлінський аспект, без якого неможливий цілеспрямований розвиток системи, незалежно від того, суб’єктив­ними чи об’єктивними є управлінські рішення, тобто сама система припускає наявність цього атрибута.

Формування та розвиток економічної системи напряму пов’язаний з економічною безпекою, без якої неможливий розвиток, і навпаки: економічна безпека — це стан економічної системи, відтворення її внутрішніх і зовнішніх зв’язків, що обумовлює її здатність до виживання та розвитку за несприятливих умов, і, насамперед, це також здатність влади створювати механізм реалізації національних інтересів економічною системою та забезпечувати соціально-політичну стабільність суспільства.

При вивченні структури доцільно звернути увагу на те, що в основі економічної системи виявляє себе як данність чітко виражена системоутворююча якість — органічна цілісність, сутність якої полягає в наявності відповідної міри якісної однорідності, взаємозв’язку елементів, що робить можливим функціонування системи: наприклад, виробничі відносини повинні відповідати рівню розвитку продуктивних сил, загальноприйняті норми моралі та права — економічним відносинам. З цієї точки зору всі елементи економічної системи суспільства якісно однорідні та утворюють систему.

Економічній системі властива багатогранність, органічний взаємозв’язок усіх її елементів, які не існують поза межами такої єдності. За функціональністю елементів економічна система подібна до живого організму, і цим вона відрізняється від інших, так званих сумативних систем, що складаються з об’єктів, кожний з яких більшою чи меншою мірою автономний і може існувати поза конкретною цілісністю. Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає та передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і економічних відносин.

Сталі взаємні зв’язки елементів системи, що забезпечують її цілісність, формують структуру економічної системи, конкретний зміст якої багатомірний і залежить від мети та завдань дослідника.

Економічна система включає: 1) провідний тип власності на ресурси; 2) основні групи об’єктів суспільного виробництва та відносин між ними; 3) економічну форму результатів виробництва; 4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну та споживання; 5) систему економічних законів. Така структура економічної системи аналізується, як правило, з врахуванням взаємозв’язку продуктивних сил, економічних (соціально-економічних, організаційно-економічних) відносин і надбудовних відносин стосовно економічного наповнення через формування стереотипів господарської поведінки людей.

Матеріальною основою економічної системи є продуктивні сили. Їх розвиток, як і кожне економічне явище, регулюється певними економічними законами. Проте, важливо зосередитися саме на цих законах, які з найбільшою вірогідністю відтворюють відповідні закономірності розвитку продуктивних сил. Зокрема, це закони неухильного зростання усуспільнення продуктивних сил; концентрації продуктивних сил, їх елементів; випереджального підвищення ролі речового фактора продуктивних сил; різнобічного гармонійного розвитку людини тощо.

Ці закони, в свою чергу, базуються на основному законі продуктивних сил, який в узагальненому вигляді ілюструє ступінь їх розподілу та представляє його як співіснування різних видів трудової діяльності. Чим більше видів економічного прояву праці в суспільстві, тим глибший її поділ.

Продуктивні сили є органічним поєднанням особистого та речового факторів, формою їх спрямування — науково-технічним прогресом, який виявляє себе як найглобальніша закономірність становлення людської цивілізації

В історії розвитку техніки розрізняють три основні етапи: індустріалізацію, механізацію та автоматизацію виробництва. Тип єднання людини з технікою на різних етапах НТП характеризується таким поняттям, як технологічний спосіб виробництва, зміст якого становлять знаряддя праці в поєднанні з матеріалами, технологіями, енергією, інформатикою та організацією виробництва. Відповідно до трьох історичних етапів розвитку науки виокремлюють три технологічні способи виробництва: ручне, машинне та автоматизоване, що базується на новітніх досягненнях науки і техніки.

Науково-технічний прогрес має еволюційний та революційний шляхи розвитку. Форма науково-технічної революції як стрибкоподібний процес розвитку науки і техніки на основі перетворення науки на безпосередню продуктивну силу спричиняє переворот у структурі й динаміці продуктивних сил, формує новий технічний базис людського суспільства та якісного вдосконалення матеріальних умов життя людини. Водночас НТП не позбавлений негативних наслідків, серед яких можливість технологічної колонізації менш розвинутих країн високорозвинутими, шкідливий, важко контрольований вплив на життєве середовище людини, технологічне безробіття, загострення руйнівної конкурентної боротьби у сфері технологій, що призводить до невиправданих витрат через дублювання досліджень і засекречування їх результатів.

У процесі суспільного виробництва людина є головною продуктивною силою, бо саме вона створює знаряддя праці, відчужує від природи предмети праці та визначає способи їх використання. За умов розвитку та вдосконалення засобів виробництва вдосконалюються та розвиваються найістотніші риси людини, формується певний тип працівника.

Розвиток автоматизації та комп’ютеризації змінює роль і функції людини: підвищується роль людського фактора та змінюється психологічний стан кожної особистості. Нехтування цим фактором може призвести навіть до масштабних катастроф. Сучасна НТР виводить людину з процесу безпосереднього виробництва, ставить її поряд з ним і над ним. Людина — головний фактор продуктивних сил і водночас суб’єкт (носій) економічних (виробничих) та всіх суспільних відносин. Рабовласник і раб, феодал і кріпак, капіталіст і найманий пролетар або працівник сучасного акціонерного підприємства — ось конкретно-історичні соціально-економічні типи людини як головної продуктивної сили. Панівна форма власності на засоби виробництва визначає місце людини в суспільному виробництві, її частку в суспільному продукті, інтереси та мотивацію діяльності.

Важливим елементом економічної системи є виробничі відносини (в цьому контексті розмежовано поняття «виробничі» та «економічні відносини») — об’єктивні та матеріальні, що, по-перше, формуються незалежно від волі та свідомості людей, по-друге, невіддільні від буття продуктивних сил як вияв їх суспільної форми. Всі зміни в економічній системі, включаючи її матеріальну основу — продуктивні сили, реалізуються через виробничі відносини. Але при цьому важливо зазначити, що виробничі відносини є не лише формою вияву, а й необхідною умовою розвитку продуктивних сил.

Виробничі відносини завжди виступають у конкретно-істо­ричній формі, критерієм якої є спосіб залучення в суспільне виробництво безпосередніх виробників і визначення їх місця в цьому виробництві. За цією ознакою можна виокремити такі форми виробничих відносин: кровне споріднення, персональна залежність економічного суб’єкта, його адміністративна залежність, економічні відносини. Безумовно, форми виробничих відносин не обмежуються суворо цим переліком, вони можуть співіснувати одна з одною, хоча завжди переважає та чи інша. Так, кровне споріднення, особиста та адміністративна залежність можуть бути виокремлені в одну групу «позаекономічних» відносин. Об’єднує їх те, що стосунки між людьми не випливають із праці і є позатрудовими, а сама праця виявляється, так чи інакше, примусовою.

Навпаки, джерелом економічних відносин виступає праця, котра має дві складові — витрати та результати. Перші складаються з витрат живої праці (живої сили) та витрат минулої праці (засобів виробництва). Результатом праці є економічне благо.

Економічниминазивають відносини між людьми, що забезпечують зіставлення витрат і результатів праці в умовах, коли вона поділена між членами суспільства. Зі змінами матеріальних умов безпосередньо економічні відносини переростають у соціально-економічні.

Найскладнішою підсистемою економічної системи є соціально-економічні відносини, в які люди неминуче вступають між собою в процесі виробництва. Вони надають економічній системі та всім суспільним явищам певної історичної визначеності та соціальної якості. Виробничі відносини є соціально-економічною формою розвитку продуктивних сил. Це означає, що продуктивні сили не існують окремо від виробничих відносин, так само, як і останні не можна відокремити від продуктивних сил. Тому економічну систему потрібно розглядати як органічну єдність двох її сторін: продуктивних сил і виробничих відносин.

Система виробничих відносин не є однорідною, а охоплює різні за економічним змістом (через відмінність факторів їх формування) відносини між людьми, що зумовлюється певними технологічними, організаційними та управлінськими зв’язками та найяскравіше виражені в будь-якому виробництві. Їх структура та особливості виявлення залежать від рівня розвитку продуктивних сил і культури виробництва взагалі. Розвиток і вдосконалення виробничих відносин завжди має бути адекватним розвитку продуктивних сил. Поряд з такими відносинами існують ті, що безпосередньо відтворюють інтереси працюючих щодо відшкодування трудових витрат і пов’язані з розподілом, перерозподілом і споживанням створеного суспільного продукту. Першу групу відносин умовно називають організаційно-економічними, другу — соціально-економічними. Якщо перша група відносин виявляється значною мірою індиферентною до форм власності, то друга група безпосередньо залежить від форм власності і, насамперед, на засоби виробництва, що визначають певний економічний устрій суспільства, певну суспільну форму виробництва.

Відмінності між зазначеними групами відносин полягають у тому, що за різних систем, форм власності та суспільних форм виробництва можуть існувати ідентичні або більш-менш подібні технологічні, організаційні й управлінські відносини. Адже згадані відносини зумовлюються лише ступенем розвитку та структурою технічного базису виробництва.

В реальній дійсності виробничі відносини мають свій економічний зміст і юридичну форму виявлення. Економічний зміст таких відносин полягає в тому, що в них відтворюється зв’язок між становищем працівника в суспільному виробництві та рівнем і формою задоволення його життєвих потреб. Виробничі відносини визначають, в який спосіб індивід бере участь у суспільному виробництві, який метод застосовується для задоволення його потреб відповідним розподілом, обміном та споживанням сукупного продукту.

Між економічним змістом виробничих відносин та їх юридичною формою існують суперечності, зумовлені тим, що розвиток продуктивних сил спричиняє адекватні зміни в економічному змісті виробничих відносин, проте економічне право не може постійно модифікуватися відповідно до того. Держава не в змозі щоденно змінювати своє законодавство, адже його нестабільність, як і відсутність, призводить до хаосу в економічному житті. В реальній дійсності це виявляється як суперечність між чинним механізмом господарювання та вимогами розвитку продуктивних сил.

Виробничі відносини як вияв економічних інтересів, які виникають з приводу виробництва та привласнення продукту, безпосередньо пов’язані з власністю як на засоби виробництва, так і на виготовлений продукт. Світовий досвід доводить, що той, хто володіє засобами виробництва, володіє і виробленим продуктом. Отже, власність є головним економічним стрижнем, навколо якого розвивається вся сукупність виробничих відносин, узагальнюючою економічною категорією, що визначає специфічний економічний зміст економічних відносин та надає їх структурним елементам певної якісної характеристики.

Панівна в суспільстві форма власності відіграє, таким чином, роль конституціонального принципу конкретно-історичного типу економічних відносин. Тому власність може розглядатися як специфічні виробничі відносини, що формують економічний зміст певного типу виробничих відносин. Здатна пронизати всі елементи економічної структури суспільства панівна власність може також бути економічним еквівалентом певної системи виробничих відносин.

Співвідношення між типом і системою виробничих відносин досить складне. Система виробничих відносин відрізняється від їх типу глибшою та конкретнішою історичною визначеністю. Тип відносин є родовим поняттям і поєднує в собі різні системи як різновиди.

Форми власності на засоби виробництва, робочу силу та виготовлений продукт у різних системах зазнають певних трансформацій. Саме різниця в кількісних і якісних співвідношеннях таких трансформацій виражає визначену конкретну систему виробничих відносин, яка адекватно відтворює відповідний спосіб суспільного виробництва.

Панівні відносини власності як економічна основа системи виробничих відносин визначають історичну форму суспільного виробництва: привласнення матеріальних благ, спосіб поєднання безпосереднього виробника та засобів виробництва, соціально-економічну природу відповідного способу виробництва та його соціальну структуру.

Нові засоби виробництва породжують нові технології та організацію виробництва, нові системи управління. Це неминуче призводить до виникнення нових виробничих відносин. Проте ця залежність не є прямо пропорційною. Виробничі відносини мають специфічну властивість рік у рік відставати від рівня розвитку продуктивних сил.

Коли йдеться про зміни у виробничих відносинах, теоретично та практично постає проблема їх вдосконалення, розв’язати яку можна з врахуванням юридичної форми виявлення виробничих відносин, тобто сформувати новий господарський механізм, в якому досконаліші економічне право та системи управління наблизять конкретні економічні форми господарювання до об’єктивних принципів, як того потребують сучасні продуктивні сили. Саме завдяки конструюванню нового чи вдосконаленню існуючого господарського механізму досягається відповідність виробничих відносин потребам розвитку продуктивних сил. Тому держава, щоб виконувати активну економічну роль, має постійно розвивати господарське право, вдосконалювати застарілі законодавчі акти та приймати нові, що регулювали б нові економічні відносини, не охоплені чинним законодавством, тобто постійно вдосконалювати механізм господарювання. Це й означає на практиці свідоме регулювання суспільного виробництва, про що останнім часом переконливо свідчить досвід західних країн.

Організаційно-економічні відносини разом з формами їх виявлення в єдності з іншими елементами економічної системи постають матеріальною субстанцією господарського механізму, що, у свою чергу, виступає умовою та стрижнем механізмів регулювання та координації в різних економічних системах.

З точки зору такої складової структури економічної системи як сукупність економічних законів, господарський механізм відтворює результат взаємного перехрещення процесів їх діяльності та використання.

З точки зору форми та методів використання економічних законів, їх зміст визначається природою та сферою їх дії. Люди завжди діяли та діятимуть свідомо. Але оскільки конкретні соціально-економічні умови різні, то й можливості використання економічних законів не однакові. До таких умов, в першу чергу, слід віднести рівень усуспільнення виробництва зі своїми формами вияву — формою організації та формою руху.

За умов НТР якісно та кількісно змінюється економічний потенціал, поглиблюється суспільний характер праці. Проте ще раз згадаємо, що економічні закони функціонують через діяльність людей у певному природному середовищі. Тому це дає підстави стверджувати, що механізм дії економічних законів перехрещується з дією законів природи та набуває важливого значення в процесі їх використання, що потребує не тільки одержання відповідного економічного ефекту, а й збереження економічної рівноваги.

Таким чином, економічна система розглядається як сукупність трьох складових: відносин між господарюючими суб’єктами, що забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (послуг); системи координації; системи мотивації та контролю. Порівняльний аналіз названих варіантів дає можливість доповнювати та конкретизувати уявлення про елементи, характерні для кожної системи.

Характеристика доцільності форм існування економічних систем, їх класифікація відрізняється множинністю, тобто вона використовує досить великий набір критеріїв (ознак). Основу цієї множинності складає об’єктивне різноманіття властивостей економічних систем. Критерії економічних систем у збільшеному вигляді можна поділити на три групи: структуро-утворювальні; соціально-економічні (змістовні); об’ємні та динамічні.

У сучасному світі існують декілька типів економічних систем — дві системи, в яких домінує ринкове господарство: ринкова економіка вільної конкуренції (чистий капіталізм) і сучасна ринкова економіка (сучасний капіталізм), і дві неринкові системи: традиційна та планова, в рамках кожної з яких діють різноманітні моделі економічного розвитку окремих країн і регіонів.

При поєднанні та переплетенні різних форм господарства, різних формаційних утворень та різних цивілізаційних систем, а також більш складних сполучень різних елементів системи можна говорити про змішані економічні системи — змішану економіку, особливістю якої є гетерогенність (різнорідність) складових елементів. Змішані системи існували в різних історичних умовах: у свій час такою системою був колонат, який виник внаслідок поєднання рабовласницьких і феодальних відносин у Давньому Римі. Стосовно до сучасних умов змішана економіка постає у таких збільшених формах: змішана економіка країн, які розвиваються, особливо слаборозвинених, де виникнення такої економіки пояснюється низьким рівнем розвитку та наявністю відсталих економічних форм; змішана економіка розвинутих країн (розвинута змішана економіка).

Ідеї створення змішаної економіки з’явилися на межі ХІХ та ХХ ст. і одержали з часом широке визнання, оскільки втілювали реальні зміни соціально-економічного життя, особливо посилені в післявоєнний період. Ці зміни виявилися як ускладнення форм взаємодії ринку та державного регулювання економіки, частки підприємництва та процесу соціалізації, а також у більш помітному проникненні в структуру суспільних систем постіндустріальних (постекономічних) засад. Сам термін «змішана економіка» не має однозначного тлумачення, його початкове, найбільш поширене трактування наголошує на сполученні різних секторів економіки (приватного й державного) та багатоманітності форм власності. Інша позиція щодо пояснення цього терміну одержала імпульс від кейнсіанства та висуває на перший план проблему сполучення ринку, ринкового механізму та державного регулювання. Третя позиція, ініційована різними соціал-реформістськими течіями, обґрунтовує сполучення в змішаній економіці капіталу приватного підприємництва та соціальності, суспільних соціальних гарантій. Нарешті, ще одна позиція випливає з цивілізаційного підходу та спрямовується до проблеми співвідношення економічних та неекономічних засад у структурі сучасного суспільства. Всі ці пояснення змішаної економіки в сучасних умовах не суперечать одне одному, а виявляють наявність декількох ліній формоутворення сучасного типу розвинутої економіки та їх єдність. Змішана економіка постає як сполучення приватного та державного секторів економіки, ринку й державного регулювання, капіталістичних тенденцій та соціалізації життя, економічних і неекономічних засад.

Параметри змішаної економіки відносно самостійні, проте в умовах різних країн можливе переважання якогось із параметрів або груп параметрів.

Змішану економіку характеризують не тільки наявність структурних елементів у її складі, але й утворення конкретних форм їх сполучення в реальній економіці, прикладом чого є державні акціонерні підприємства, конкретні угоди державних органів із приватними фірмами, соціальне партнерство тощо. Сьогодні змішана економіка є цілісною системою, що виступає адекватною формою сучасного розвинутого суспільства. Елементи, що її утворюють, спираються на такий рівень продуктивних сил і на такі тенденції соціально-економічного розвитку, що об’єктивно вимагають доповнення ринку державним регулюванням, приватногосподарських ініціатив — соціальними гарантіями, а також залучення до економічної структури суспільства постіндустріальних засад. Змішана економіка не є конгломератом і поступається «чистим системам» за ступенем однорідності складових елементів.

У межах тієї чи іншої економічної системи існують багатоманітні моделі соціально-економічного розвитку країн і регіонів, відмінні ці моделі за «національними особливостями» різних форм власності, ринком і державним регулюванням, капіталом і соціальністю, економічними та постекономічними аспектами. Щодо національних особливостей, то вони залежать від багатьох факторів: рівня та характеру матеріально-технічної бази, історичних і геополітичних умов формування політичного устрою, національних і соціально-культурних особливостей країни, впливу тих або інших соціально-політичних сил тощо. Попри це реально може домінувати і якийсь аспект одного параметра.

План семінарського заняття 

1. Економічна система: функції, якісне визначення.

— складові економічної системи;

— проблема координації в різних умовах господарської діяльності;

— функції економічної системи;

— суб’єкти економічної системи.

2. Структура економічної системи.

— економічна структура продуктивних сил;

— тип власності;

— господарський механізм.

3. Класифікація економічних систем.

— критерії класифікації;

— моделі економічних систем;

— критерії життєдіяльності системи. 

Терміни та категорії 

Зміст економічної системи. Типи взаємозв’язку елементів економічної системи. Функції економічної системи. Типи економічних систем. Соціально-економічні форми економічних систем. Моделі економічних систем. Економічна безпека країни.

Теми рефератів 

1. Загальне й особливе в понятті «економічна система» та структура економічної системи.

2. Економічна безпека країни як критерій життєдіяльності системи. 

Питання для обговорення 

1. Чи можливі соціально-економічні критерії різних економічних систем?

2. Загальне й особливе в курсах «Політична економія» та «Сучасні економічні системи». Ваша думка?

3. Елементи соціально-складових у різних економічних системах? Як Ви їх собі уявляєте? 

Література 

1. Бузгалин А., Колганов А. Экономика: «периодическая система элементов» // Вопросы экономики. — 2001. — № 9. — С. 46—61.

2. Бузгалин А. Мутантный капитализм как продукт полураспада мутантного социализма // Вопросы экономики. — 2000. — № 6. — С. 34—47.

3. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Перехідна економіка: основні концепції та характерні риси // Вчені записки: Наук. зб. — Вип. 3. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 23—30.

4. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Економічна система суспільства // Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 38—52.

5. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Економічна система: властивості, структура моделі // Вчені записки: Наук. зб. — Вип. 1. — К.: КНЕУ, 1998. — С. 16—22.

6. Гайдар Е. Экономические реформы и иерархические структуры. — М., 1990. — С. 214.

7. Мочерный С. В., Некрасов В. Н., Овчинников В. Н., Секретарюк В. Н. Современная экономическая система и тенденции ее развития в начале третьего тысячелетия // Экономическая теория: Учеб. для вузов. — М., 2000. — С. 334—348.

8. Платонова Е. Экономические системы и их трансформации // МГИМО. — 1998. — № 7. — С. 30—41.

9. Савельев Е., Куриляк В. Новая экономика: мода или умственный шанс для новой страны // Зеркало недели. — 2002. — № 12. — 29 марта.

10. Мартін Шніцер. Порівняння економічних систем. — К.: Основи, 1997. — 519 с.

Традиційна система — це історично перший та найпростіший тип економічної системи. Традиційну систему необхідно розглядати у відповідності з визначеними критеріями, що характеризують тип усякої економічної системи.

В першу чергу потрібно визначити суттєві риси та особливості традиційної системи, які полягали в тому, що притаманні цій системі виробництва знаряддя праці були примітивними, недостатньо розвиненими та досконалими, праця людей носила колективний характер, власність виступала у формі общинної власності, виробництво було за своїм характером і формою натуральним, панував зрівнювальний розподіл продуктів, не існувало соціального поділу суспільства. Відносини в цій системі ґрунтуються на звичаях, обрядах, які передаються з покоління в покоління.

Традиційна економічна система має такі основні ознаки:

1. Виробництво, розподіл і обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах. Релігійні та кастові цінності первинні щодо інших форм економічної діяльності. Саме спадковість і кастовість домінатно визначають економічну роль індивідів.

2. У традиційній економічній системі продукт виробляється для потреб самого виробника. Тобто, тут відсутній поділ суспільної праці. Кожна господарська одиниця спирається на власні виробничі ресурси та виконує всі роботи, починаючи з добування сировини й закінчуючи підготуванням продуктів до споживання, спираючись у своїй діяльності винятково на наявні в її розпорядженні виробничі ресурси (фактори виробництва). В традиційній системі продукт виробляється для потреб самих виробників. А тому тут виробляються тільки ті продукти, в яких люди відчувають дійсну потребу.

Відповідно в традиційній системі переважає універсальна праця. Поділ праці в тій чи іншій мірі присутній лише в середині даного виробничого осередку (насамперед, за статтю та віком).

Традиційна економічна система — замкнута виробнича система.

3. Економічний суверенітет виробника в традиційній системі не обмежений зовнішніми умовами (ринковим або іншим механізмом). Тут найпростіше вирішуються головні проблеми організації виробництва. Що та скільки створювати, як це робити, для кого призначаються продукти — все це визначають суб’єкти господарювання, орієнтуючись на внутрішньогосподарське споживання. І тільки обмеженість виробничих ресурсів (частіше всього природного походження) може виступати чинником, який детермінує дії виробника, не дає змоги вирішити ті чи інші бажані задачі. Інакше кажучи, традиційній системі (як і будь-якій іншій) властива суперечність між обмеженістю ресурсів і безмежністю потреб.

4. У традиційній економічній системі природною формою багатства є натуральний продукт — матеріальні блага, що безпосередньо задовольняють потреби людей (засоби виробництва чи життєві блага). Іншими словами, у традиційній системі продукти праці не набирають форми товару, вони виробляються для власного споживання.

5. Традиційна економічна система виступає як механічна цілісність, тобто між виробничими осередками немає економічних взаємозв’язків. Економічний суверенітет виробників має абсолютний характер. Зрозуміло, що сказане вище справедливе лише щодо національних економік із суто традиційною системою виробництва.

6. Традиційна економічна система початково засновувалася на общинній власності. Потім розвивалася приватна власність. Остання також використовувалася самим власником або іншими особами. Тому поєднання засобів виробництва в традиційній економічній системі може бути безпосереднім або опосередкованим. Останнє знову-таки може набирати форми позаекономічного (особистого) примусу до праці чи економічного (наймана праця).

7. Для традиційної економічної системи характерне використання найпростіших видів техніки (мотига, соха, лопата, плуг, граблі, серп і т. ін.) і кустарного інструменту. Продуктивність праці за цих умов була невисокою, додатковий продукт — незначним. Звісно, в цих умовах переважало просте відтворення. В цілому традиційна система відповідала тому рівню розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, які зумовлюють задоволення незначних за обсягом і примітивних за структурою потреб людей.

Праця відіграла вирішальну роль у виникненні людини, в становленні та формуванні людського суспільства. Саме трудова діяльність людини за допомогою виготовлених ним знарядь праці дала змогу їй виділитися з тваринного світу та ствердити свій якісно новий суспільний стан. Праця є виключне надбання людини.

Праця починається з виготовлення її знарядь. Це — головна риса людської праці. Перехід від випадкового застосування як знарядь праці предметів, наданих самою природою, до виготовлення знарядь праці шляхом незначної, примітивної обробки тих самих предметів для досягнення більш значних результатів і був тим самим якісним стрибком у розвитку живої природи, що знаменував виділення людини з тваринного світу, перетворення людиноподібної мавпи в людину.

Друга риса, що відрізняє людину від тварини, полягає в тому, що людина працює свідомо. Виготовлення знарядь праці обов’яз­ково передбачає наявність заздалегідь наміченої мети та логічну послідовність дій для її здійснення. Отже, перехід до виготовлення знарядь праці означав, що трудова діяльність людей стала дійсно свідомою та цілеспрямованою, тобто специфічно людською.

На зміну культурі збиральництва та мисливства, епосі привласнення приходить аграрна культура, епоха виробництва, виробляюче господарство. Аграрна культура охоплює всю епоху, коли основою матеріального виробництва стає землеробство та скотарство.

Домінантою структури економічного життя первісних людей стає сільське господарство. Воно виступає основною галуззю виробництва харчів. Відповідно домінуючими господарськими відносинами стають аграрні.

Господарська діяльність людей з самого початку виступала як спільна, колективна діяльність. Щоб вижити, люди повинні були об’єднатися в групи. Першою формою організації праці первісних людей була проста кооперація. За даної форми здійснювалось просте об’єднання індивідуальних сил і не було ніякого поділу праці, крім природних розмежувань за статтю та віком.

Економічну основу відносин розподілу складала общинна власність. Для неї був характерний урівнювальний розподіл вироблених матеріальних благ.

Соціальною основою традиційної економічної системи залежно від етапів розвитку виступає первісне стадо, родовий устрій, сільська чи сусідська община.

Основне економічне відношення традиційної економічної системи полягає в урівнювальному розподілі життєво необхідних для всіх членів общини засобів існування на основі відносин спільної (общинної) власності на них за умов застосування примітивних знарядь праці.

Причиною розпаду традиційного суспільства був перший суспільний поділ праці, в якому виділяють два види. Перший великий суспільний поділ праці — це розвиток і відокремлення скотарства в самостійну галузь. Воно заклало підґрунтя для розвитку відносин обміну між скотарськими та землеробськими племенами.

Другий великий суспільний поділ праці — це розвиток і відокремлення ремісництва в самостійну галузь. Воно дало підґрунтя для розвитку розвиненого, регулярного, еквівалентного обміну. Значно зросла продуктивність праці. Виникла індивідуальна праця, що підштовхнула розвиток парної сім’ї, зруйнувала родові зв’язки, заклала основу майнової диференціації співплемінників і війн між племенами.

Найважливішою особливістю традиційної економічної системи є відносно великий вплив природних умов на процес виробництва, його характер і форму.

Серед предметно-речовинних факторів виробництва традиційна економічна система має як провідний елемент продуктивних сил природні продуктивні сили, тобто дані природою, а не створені працею самих людей фактори праці. Природними продуктивними силами називаються такі фактори праці, що, з одного боку, уже втягнені в соціальний процес і функціонально служать цілям людини, але з іншого боку — ця соціальна роль ще не встигла підкорити собі їхню фізичну, природою дану форму. Отже, вихідним моментом традиційної економічної системи продуктивних сил є домінуюча роль природних елементів продуктивних сил стосовно працею створених чи історично придбаних елементів.

Продуктивні сили традиційної економічної системи характеризуються наступною структурою та формою залежностей факторів праці:

1. Серед предметно-речовинних факторів праці головну роль відіграють природні, а не працею створені знаряддя праці.

2. Серед працею створених знарядь праці головну роль відіграють знаряддя для колективного користування (іригація, греблі, дороги, засоби транспорту і т. ін.), а не індивідуального користування, тобто загальні, працею створені засоби праці домінують над особливими, працею створеними знаряддями праці.

3. Тому що природні продуктивні сили також є загальними засобами праці (однак не працею створені, але дані самою природою), то виявляється, що природні загальні засоби праці домінують над працею створеними загальними засобами праці, а ці останні — над особливими факторами виробництва, створеними працею.

4. Панування загальних засобів праці над особливими визначає домінування колективних форм живої праці над індивідуальною трудовою діяльністю.

5. В рамках же самої праці жива праця домінує над упредмеченою, робоча сила грає важливішу роль, ніж ручні знаряддя, і т. ін.

У традиційній економічній системі існували різноманітні форми особистої залежності. Основу численних взаємозв’язків людини з іншими людьми складала община (громада).

Община — це первинна форма соціально-економічної та культурної організації безпосередніх виробників у традиційній економічній системі. Виділяють дві основні форми общини: первісну (родову) та сусідську (територіальну). Сусідська община, у свою чергу, може бути розділена на два види: на селянську общину та общину ремісників. Залежно від господарсько-культур­ного типу, що складає основу виробництва, община може бути: 1) землеробська; 2) кочова; 3) промислова (у вищих мисливців і рибалок).

Особливості сполучення колективного та приватного елементів дають змогу виділити азіатську, античну й німецьку форми розвитку сусідської общини.

У сільській землеробській (азіатській) общині існує примат колективної, загальнообщинної праці над приватною, а в міській землеробській (античній) общині можна бачити вже їхню єдність.

Німецька община (марка) знаменує повну перемогу приватної праці над колективною. Азіатська община з її пануванням колективної основи характеризує нижчу, антична — середню, а німецька марка — вищу ступінь розвитку сусідської общини.

Підвищення ефективності виробництва в епоху традиційної економічної системи пов’язане зі зростанням ефективності господарства безпосередніх виробників. Експлуататори виступали насамперед як споживачі додаткового продукту, були відірвані від виробництва, його господарських потреб. Тому для цього етапу господарювання характерний акцент на ефект, на результат. Витрати в умовах азіатського та інших способів виробництва майже не цікавили панівний клас і він прагнув перекластиїх на плечі безпосередніх виробників — селян і ремісників.

Дослідження показує активну роль виробничих відносин в історичному розвитку людства, виявляє основні шляхи і формиїхнього впливу на прогрес продуктивних сил у доіндустріальну епоху.

Незважаючи на помітні пережитки натуральних форм господарювання ще в багатьох країнах, які розвиваються, і навіть можливу їх «експансію» у майбутньому, не вони визначають основні динамічні характеристики відтворювального процесу в цілому та головні напрямки розвитку економіки.

План семінарського заняття 

1. Природні продуктивні сили традиційної економічної системи:

— становлення суспільних продуктивних сил;

— роль праці в становленні та формуванні людського суспільства;

— характер праці в традиційній економічній системі;

— природний поділ і проста кооперація праці;

— виникнення та розвиток суспільного поділу праці й обмін товарів.

2. Співвідношення особистої та речової залежності в традиційній економічній системі:

— формування відносин власності в традиційній економічній системі;

— особливості виробництва, обміну та розподілу продукту в традиційній економічній системі.

3. Община як загальна форма виробничих відносин традиційної економічної системи:

— сільська або сусідська община;

— азіатська, антична та німецька форми розвитку сусідської общини;

— пережитки традиційної економічної системи.

4. Значення та обмеженість економічної ефективності традиційної економічної системи. 

Терміни та категорії 

Природні продуктивні сили. Природна продуктивна сила праці. Привласнююче та виробляюче господарство. Особиста та речова залежність. Первісне стадо. Родова община. Матріархат. Патріархат. Сільська (сусідська) община. Сільська землеробська (азіатська) община. Міська землеробська (антична) община. Німецька община (марка). Ефективність традиційної економічної системи.

Теми рефератів 

1. Традиційна економічна система: єдність власності та праці.

2. Шляхи становлення природних продуктивних сил.

3. Співвідношення особистої та речової залежності в традиційній економічній системі.

4. Роль каст і станів у формуванні особистої залежності в традиційній економічній системі.

5. Проблеми та особливості форм господарювання традиційної економічної системи в сучасній економіці.

Питання для обговорення 

1. Що таке природні продуктивні сили? В чому їх відмінність від суспільних і загальних продуктивних сил?

2. Що таке неолітична революція? Яку роль вона відіграла у розвитку природної продуктивної сили праці?

3. Чому продуктивна сила в землеробстві в доіндустріальну епоху була вищою, ніж продуктивність праці в ремеслі? Що таке «природна машина»?

4. Що таке особиста залежність? В чому її відмінність від речової залежності та вільної індивідуальності?

5. Дайте характеристику основних етапів розвитку первісної общини. Які причини її еволюції?

6. У чому полягає значення та обмеженість ефективності суспільного виробництва в традиційній економічній системі?

Література 

1. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 46—47.

2. Політична економія: Навч. посібник / К. Т. Кривенко, В. С. Савчук, О. О. Бєляєв та ін.; За ред. К. Т. Кривенка. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 70—73.

3. Башнянин Г. І., Копич І. М., Шевчик Б. М. Економічні системи: проблеми структури. — Л.: Коопосвіта, 1999. — С. 115—118.

4. Заглинський А. О., Матусевич М. К. Політична економія: Навч. посібник. — Рівне: Волинські обереги, 2000. — С. 20—35.

5. Нуреев Р. М. Политическая экономия. Докапиталистические способы производства: Основные закономерности развития: Учеб.-метод. пособие для студ. экон. фак. гос. ун-тов. — М.: Наука, 1991. — 96 с.

6. Мельник Л. Ю., Плаксієнко В. Я., Скірко Ю. І. Економічна система суспільства: Навч. посібник. — Д.: Січ, 2001. — 545 с.

7. Троицкая Т. Н. Природа и развитие общества докапиталистических формаций: Учеб. пособие к спецкурсу. — Новосибирск: НГПИ, 1989. — 80 с.

8. Шніцер М. Порівняння економічних систем: Пер. з англ. —К.: Основи, 1997. — 519 с.

На початку вивчення теми «Ринкова економічна система» слід зазначити, що в останні 150—200 років у світі діяли дві ринкові системи, в яких домінує ринкове господарство — ринкова економіка вільної конкуренції та сучасна ринкова економіка. При цьому необхідно визначити, як співвідносяться категорії «ринок», «ринкове господарство», «ринкова економіка», «ринкова економічна система».

З’ясування суті ринкової системи передбачає визначення умов її виникнення.

Найважливішими умовами виникнення ринкової системи є, по-перше, суспільний поділ праці та спеціалізація, які означають, що в будь-якій більшій чи менший спільноті людей ніхто не в змозі існувати за рахунок повного самозабезпечення всіма виробничими ресурсами. Кожний окремий виробник або група виробників займається окремим видом господарської діяльності, що і означає спеціалізацію у виробництві певних благ або послуг. В свою чергу, спеціалізація обумовлена принципом порівняльної переваги, тобто здатністю виробляти продукцію при відносно меншій альтернативній вартості.

По-друге, умовою виникнення ринкового господарства є відособленість або господарська автономія суб’єктів ринку. Адже обмінюються благами, створеними на основі суспільного поділу праці та спеціалізації, повністю незалежні та самостійні у прийнятті господарських рішень виробники. Господарська автономія передбачає, що тільки сам виробник на свій страх і ризик вирішує, що і як виробляти, де і кому продавати створену продукцію. Економічна відособленість виникає на базі приватної власності.

По-третє, важливою умовою виникнення ринку є вільний обмін ресурсами. Адже й суспільний поділ праці, й спеціалізація, й обмін можуть існувати і в ієрархічних системах, де не сам виробник вирішує, що і як виробляти, кому і з ким обмінюватись виробленою продукцією, а Центр. І тільки вільний обмін дає змогу сформуватися вільним цінам, які керують ринком, вказують найбільш ефективний напрямок господарської діяльності господарюючих суб’єктів.

Як свідчить досвід, ринкова економічна система краще за інші пристосована для інтенсифікації виробництва, використання досягнень науково-технічного прогресу й, у кінцевому результаті, для найбільш повного задоволення потреб суспільства. Ця особливість ринкової системи зумовлена тими принципами, на яких базується її ефективне функціонування:

- принцип свободи економічної діяльності, тобто надання господарюючому суб’єкту права обирати та здійснювати будь-яку не заборонену законом діяльність;

- принцип рівноправності ринкових суб’єктів з різними формами власності. Цей принцип свідчить: економічні права кожного з даних суб’єктів, включаючи можливості здійснення економічної діяльності, обмеження, податки, пільги, санкції, повинні бути адекватними для всіх суб’єктів. У тому значенні, що вони не залежать від форми власності, існуючої на даному підприємстві.

Природно, рівноправність або, краще мовити, адекватність прав підприємств з різними формами власності не треба сприймати як абсолютну рівність. Різні форми власності самі собою, мимоволі створюють різні виробничі, економічні можливості. До того ж нераціонально мати однакові правила, скажімо, оподаткування для різних підприємств. Мова йде про інше: не створювати «особливих» умов спеціального режиму сприяння за ознакою форми власності, ставлячи у вигідне положення одну з них і в невигідне — іншу. По суті, це передумова чесної конкуренції різних форм власності.

Друга, не менш важлива сторона принципу, що декларується, полягає у наданні всім формам власності права на існування, права бути представленими в економіці:

- принцип вільного ціноутворення на основі співвідношення попиту та пропозиції, формування народногосподарських пропорцій внаслідок коливання цін;

- принцип створення конкурентного середовища як рушійної сили ринкової економіки;

- принцип відкритості економіки;

- принцип верховенства споживача. В ринковій економіці не існує виробництва задля виробництва. Воно орієнтується на споживача, оскільки від нього залежить добробут виробника. Тому саме споживач, використовуючи гроші, що знаходяться у його розпорядженні, визначає, що виробляти й куди йдуть вироблені товари.

Як свідчить досвід, ринкова економіка краще за інші пристосована для інтенсифікації виробництва, використання досягнень науково-технічного прогресу, найбільш повного задоволення потреб суспільства. Ця особливість ринкової системи зумовлена тими принципами, на яких базується її ефективне функціонування. Отже, слід охарактеризувати кожен з цих принципів.

Ринкова економічна система як система обігу взаємопов’язана з виробничою економічною системою. Слід з’ясувати цю категорію й показати відмінність між концепціями сучасної економічної теорії та марксистської політекономії, що в своїх дослідженнях надає перевагу не ринковій, а виробничій проблематиці. Необхідно також розглянути функціональну теорію ринку (кейнсіанська економічна теорія), динамічні теорії ринку (класичні школи політекономії, марксистська політекономія).

Суть ринкової економічної системи найповніше розкривається в її функціях.

Ринкові ціни та ринковий попит, так само як і ринкові ціни та ринкова пропозиція виступають основними факторами формування одне одного. Виходячи з цього принципу, визначимо, які функції здійснює ринкова економічна система:

- програмна функція випливає з того, що ринок визначає, скільки, чого, в яких пропорціях виробляти;

- контрольна функція забезпечує цінове регулювання та контроль економічної діяльності;

- розподільча функція полягає в тому, що ринок найефективніше розподіляє ресурси між товаровиробниками;

- стимулююча функція означає, що ринок стимулює науково-технічний прогрес і вдосконалює технології та продукти;

- врівноважувальна функція, суть якої полягає у забезпеченні збалансованості попиту та пропозиції, визначенні рівня ринкової ціни рівноваги. Внаслідок цього стихійні дії товаровиробників призводять до встановлення більш-менш оптимальних економічних пропорцій. Діє та сама «невидима рука», про яку писав ще А. Сміт: «Підприємець має на увазі лише свій власний інтерес, переслідує власну вигоду, причому в цьому випадку він невидимою рукою спрямовується до мети, яка зовсім не входила в його наміри. Переслідуючи свої власні інтереси, він часто більш дієвим способом слугує інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається служити їм».

Виникнення та розвиток ринкової системи є наслідком складного історичного розвитку, в процесі якого вона проходить три етапи: дотоварний, товарний та постринковий.

Особливу увагу слід приділити з’ясуванню механізму функціонування ринкової економіки, підкресливши роль конкуренції. Необхідно пам’ятати, що це механізм ідеально діючої ринкової системи. Насправді ж вона має як переваги, так і недоліки.

Найбільш ефективно ринковий механізм діє в умовах вільної конкуренції, а багато елементів ринкової системи вільної конкуренції ввійшли у сучасну ринкову економічну систему. Тому необхідно докладно розглянути всі характерні ознаки, притаманні цій системі.

Не дивлячись на те, що ринкова економічна система виявилась найбільш життєздатною, все ж таки вона не є і не може бути абсолютно досконалою. Так само, як і інші економічні системи, вона має як свої переваги, так і недоліки. Які ж саме? Спочатку про переваги:

- ефективний розподіл ресурсів на виробництво необхідних суспільству товарів і послуг, стихійне пристосування обсягів та структури виробництва до обсягів і структури суспільних потреб. Ринкова економіка практично позбулась таких явищ як дефіцит, товарний голод, черги;

- у центрі уваги завжди знаходиться споживач, не існує виробництва задля виробництва;

- свобода вибору та дій як споживачів, так і підприємців, а також свобода переміщення ресурсів по різним сферам і галузям, свобода ціноутворення тощо;

- оптимальне використання досягнень НТП з метою отримання максимально можливого прибутку. Наслідком є впровадження новітніх технологій, розробка нових товарів, підвищення їх якості;

- гнучкість та здатність пристосовуватися до умов, які постійно змінюються.

Разом з тим ринкова економічна система:

- хоч і є динамічною, але недостатньо стабільною системою, що знаходить свій прояв у нестійких темпах і циклічності економічного розвитку, недовикористанні ресурсів та неповній зайнятості, інфляції тощо;

- не сприяє збереженню невідтворюваних ресурсів;

- не гарантує право на працю та доход, не забезпечує його перерозподілу. За висловом П. Самуельсона, ринкова система відтворює суттєву нерівність;

- неминуче породжує монополію, що суттєво послабляє конкуренцію як рушійну силу ринкової системи;

- не має економічного механізму захисту навколишнього середовища.

Дуже важливо проаналізувати механізм вирішення фундаментальних задач економічного розвитку в ринковій економіці вільної конкуренції. Ця економічна система неминуче призводить до концентрації виробництва та утворення монополій, що руйнують механізм вільного ціноутворення та зумовлюють перехід до сучасної ринкової економіки.

Перш за все необхідно з’ясувати, які ж особливості притаманні сучасній ринковій системі. Це дасть можливість зробити висновок, що ця система суттєво відрізняється від посередньої, хоча елементи останньої увійшли до сучасної ринкової системи. Це складна система, що включає і ринок, і конкуренцію, і різноманітне регулювання. Засобом активного пристосування до вимог ринку є планомірність (у вигляді маркетингових досліджень на рівні фірм і державного регулювання на макрорівні). Слід навести приклади державних галузевих і загальнонаціональних програм, завданням яких є забезпечення відповідності обсягів виробництва зростаючим потребам суспільства.

Особливої уваги заслуговує те, як неринковими методами вдалося захистити ринкову конкуренцію — головний атрибут, рушійну силу ринкової економіки. Необхідно чітко визначити об’єктивні та суб’єктивні фактори, що зумовили необхідність модернізації класичної ринкової економіки.

Наприкінці доцільно дати порівняльну характеристику ринкової економіки вільної конкуренції та сучасної ринкової економіки.

План семінарського заняття 

1. Об’єктивні умови виникнення ринкової економічної системи, її переваги та недоліки.

2. Ринкова економіка вільної конкуренції. Суть та характерні риси:

— приватна власність на інвестиційні ресурси;

— ринковий механізм регулювання макроекономічної діяльності;

— досконала конкуренція як рушійна сила ринкової економіки;

3. Сучасна ринкова економіка та її особливості:

— усуспільнення та одержавлення частини господарства в національному та інтернаціональному масштабі;

— колективна, приватна та державна власність як основа економічної діяльності;

— планові методи господарювання на макро- та мікрорівнях. 

Терміни та категорії 

Ринок. Ринкове господарство. Ринкова економіка. Ринкова економічна система. Виробнича економічна система. Чисті капіталістичні економічні системи. Чисті товарні економічні системи. Чисті конкурентні системи. 

Питання для обговорення 

1. Дослідження ринкової економічної системи різними школами політичної економії.

2. Взаємозв’язок ринкової економічної системи з виробничою економічною системою.

3. У чому полягає відмінність поняття «ринок» від «ринкової економічної системи»?

4. Які основні економічні категорії складають основу ринкової системи та в чому їх суть?

5. В чому суть механізму дії ринкової системи?

6. Які функції здійснює ринкова економічна система?

7. Назвіть характерні ознаки ринкової економіки вільної конкуренції.

8. Які особливості притаманні сучасній ринковій економіці?

9. Дайте порівняльну характеристику ринкової економіки вільної конкуренції та сучасної ринкової економіки.

10. Назвіть переваги та недоліки ринкової системи.

Література 

1. Баликоев В. З. Общая экономическая теория: политэкономия, макроэкономика, микроэкономика. — Новосибирск: Лада, 2002. — 678 с.

2. Бернгольц П., Браєр Ф. Основи політичної економії. — Т. 1. Теорія економічних систем. — К.: ПВЦ «Київський університет», 1997. — 243 с.

3. Бузгалин А., Колганов А. Экономика: «Периодическая система элементов» (к вопросу о структуризации и типологизации экономических систем // Вопросы экономики. — 2001. — № 12. — С. 46—61.

4. Грабинський І. М. Сучасні економічні системи: Тексти лекцій. — Львів: ЛДЦ, 1996. — 176 с.

5. Економічна теорія / За ред. З. Ватаманюка. — Львів: ЛДУ, 1992. — 606 с.

Вивчення студентами проблем становлення планової економічної системи як спроби створити нове досконале суспільство повинно спиратися на розуміння теоретичних розробок шляхів створення гіпотетичного нового ладу та на його основі, економічної системи, що розроблялися людством впродовж тривалого історичного періоду. Передусім йдеться про утопічні уявлення та ідею К. Маркса щодо неминучості настання ідеального нового суспільства, а також теоретичні розробки моделі нового суспільства та практичне їх запровадження, здійснене на теренах колишнього СРСР. Студентам слід звернути увагу перш за все на теоретичні аспекти побудови досконалої планової економіки на засадах планомірності та практичну реалізацію економічної моделі, що не забезпечила оптимального розвитку, і з’ясувати, внаслідок чого не вдалося забезпечити усуспільнення власності, який економічний вплив мало скасування приватної власності (крім особистої) в межах нової економічної системи, чому в економіці постала одна форма власності — державна (і прирівняна до неї кооперативна). Тут студентам важливо звернути увагу як на переваги державної форми власності та управління, так і суттєві її вади. Це допоможе уникнути спрощеного уявлення щодо формування планової системи економіки за умов відсутності в ній конкурентності як основної рушійної сили поступального розвитку всього суспільства, альтернативи якій людство не винайшло до цього часу.

Ідеальна модель планової економічної системиспиралася натеоретичний доробок марксизму та Леніна. Першою спробою втілення цієї моделі у світовій практиці вважається досвід розбудови нового суспільства справедливості, братерства та свободи в утвореній на руїнах Російської імперії Радянській країні, яка з часом постала як СРСР. Після відновлення зруйнованого внаслідок Першої світової та Громадянської війн економічного господарства та паралельно з відновленням розпочалося створення нової економічної системи, що розглядалася теоретиками марксизму та Леніним як перша, або нижча фаза комуністичного суспільства — соціалізм, який, за їх задумом, мав стати найрозвинутішою суспільною економічною системою на засадах планомірності та пропорційності й всебічного розвитку нового технологічного способу виробництва, на творчій праці людини в умовах гармонійного співіснування суспільства й природи та панування завершеності. Такі передбачення майбутнього розглядали існування форм власності перш за все з точки зору необхідності потреб розвитку засобів виробництва та недооцінювали форми власності, необхідні для розвитку самої людини.

К. Маркс вважав соціалізм несумісним з товарним виробництвом (проте пізніше ця теза була спростована В. І. Леніним після низки хибних практичних кроків періоду воєнного комунізму) та наполягав на домінуванні суспільної власності як необхідної умови існування нового гіпотетичного ладу, де ціле первинне щодо одиничного, включно з тезою про сутність людини як сукупність суспільних відносин. Проте студентам не слід спрощено розуміти цей постулат, оскільки разом з тим К. Маркс писав про комунізм «як громадянське суспільство, в якому вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх», тобто людина розглядалася ним не як засіб, а проголошувалася метою суспільного виробництва. Додамо у зв’язку з цим, що К. Маркс писав про людину як про певне космічне явище з своєрідністю її матеріального та духовного світів.

К. Маркс вважав недоцільним описувати деталі майбутньої системи, оскільки це успішніше зроблять люди, що житимуть у той час. Марксизм обґрунтував нову систему як соціальний устрій, що виникає внаслідок ліквідації капіталістичного способу виробництва, експлуатації людини капіталом, встановлення диктатури пролетаріату, усуспільнення власності та розподілу за принципом «від кожного — за здібностями, кожному — за працею», а сутність системи визначається загальнонародною, спільною за характером праці вільною асоціацією виробників, де соціальна рівність між людьми постає головним моментом соціальної справедливості.

На думку теоретиків марксизму, розвиток двох фаз комунізму (включно з перехідним періодом до першої з них — соціалізму) мав здійснюватися на засадах планомірності в межах суспільної власності для свідомого контролю суспільства за умовами власного матеріального життя; забезпечувати безпосередньо суспільний та творчий характер позбавленої експлуатації праці для найповнішого задоволення потреб усього суспільства.

Ленінський план створення нової економічної системи передбачав, що головною рушійною силою нової системи (на відміну від прагнення максимізації прибутку за капіталізму) повинно було стати «задоволення соціальних потреб»; жорсткій конкуренції, що вважалася засобом розвитку економіки та підвищення якості продукції, протиставлялася кооперація; ціни повинні були регулюватись державою, розподіл засобів виробництва провадитись бюрократичним шляхом. Нова економічна система виникла як повне заперечення капіталістичного способу виробництва та приватної власності. Це було діалектично обумовлено й стало продовженням шляху еволюційної зміни суспільного виробництва та дії закону заперечення заперечення, а також відповідало меті перебудови економічно відсталої країни й потреб НТР щодо удосконалення та зростання продуктивності суспільного виробництва на основі запровадження планомірності розвитку народного господарства, нових форм управління та координації народного господарства, запровадження якої розглядалося як складовий елемент управління для узгодження дій різних частин системи. Таким чином, із виникненням нового циклу дії закону заперечення (з властивими йому малими циклами, законами та суперечностями) постала нова система економіки як заперечення більш розвинутою суспільною формою та новими, прогресивнішими й досконалішими організаційними формами менш розвинутої системи та її форм, отже, було започатковано перехід від капіталізму до нової економічної системи на безкрайніх просторах економічно слабо розвиненої країни.

Цілком закономірно: що відстала економіка попереднього режиму, що сполучала капіталістичний, дрібнотоварний та патріархальний уклади, повинна була прогресивно зміненою високими темпами та в найкоротші терміни за рахунок першочергового й прискореного розвитку важкої індустрії, насамперед машинобудування, на основі власних коштів і ресурсів. Першим кроком щодо створення нової економіки стала націоналізація основних засобів виробництва та економічних суб’єктів, яка розглядалася як усуспільнення власності народом і революційне перетворення приватнокапіталістичної власності на засоби виробництва на суспільну власність і створення на цій основі нового типу суспільного виробництва для планомірного забезпечення зростання добробуту та вільного й всебічного розвитку всіх членів суспільства.

Об’єктивні умови усуспільнення засобів виробництва виникають у надрах капіталістичного суспільства внаслідок посилення суспільного характеру великого машинного виробництва, на основі дедалі глибшого суспільного поділу праці, спеціалізації та кооперування виробництва та посилення у зв’язку з цим взаємозалежності між окремими частковими виробниками, залучення до суспільного процесу все більш широких верств виробників, що веде до злиття роздрібнених процесів виробництва у єдиний суспільний процес виробництва, а дрібних місцевих ринків — спочатку у національний, а потім у світовий ринок. Одночасно відбувається процес концентрації виробництва та його спеціалізація, зростає кількість галузей в ньому, виникають і розвиваються монополії, що дедалі більше поглиблює суперечність між суспільним характером виробництва та приватною формою привласнення результатів праці робітників.

Встановлення суспільної власності на засоби виробництва приводить економічні відносини та характер привласнення результатів виробництва у відповідність з досягнутим на основі усуспільнення виробництва рівнем розвитку продуктивних сил. Відповідно усуспільнення постає проявом і наслідком розвитку продуктивних сил. Разом з тим, усуспільнення власності за рахунок здійснення націоналізації усуває суперечність між суспільним характером виробництва та приватнокапіталістичною формою привласнення продуктів праці, постає вихідним пунктом і створює умови для планомірного розвитку економіки країни на основі використання досягнень НТР.

Не менш важливою умовою усуспільнення та побудови економічної системи соціалізму є розвиток матеріально-технічної бази, зокрема основи економічної системи — машинної індустрії, для створення якої, а також електрифікації країни на тлі надзвичайного її занепаду гостро постало питання про необхідність підвищення освіти та культурного рівня широких верств трудівників, що розглядалося на етапі становлення народного господарства як культурна революція щодо подолання багатовікової відсталості й забезпечення для економіки власних висококваліфікованих кадрів.

Проте в основі теоретичного обґрунтування планової системи економіки колишнього СРСР переважала сталінська інтерпретація марксизму з домінуванням тези про безпосередній суспільний характер виробництва за умов соціалізму й одержавлення засобів виробництва та значної частини створюваного продукту. Були утворені та функціонували підприємства тільки двох типів — державні та одержавлені кооперативні (колгоспи), а головним елементом планової системи стало директивне централізоване планування. Виконання централізовано доведеного плану було основним критерієм оцінки господарської діяльності підприємств. Відбулася абсолютизація державної форми власності. За таких умов держава перетворилася у головний господарюючий суб’єкт, а це призвело до перебільшення та специфічного тлумачення економічної ролі держави в умовах нової економічної системи, що не забезпечувала втілення ідеалів соціалізму та набула назви планової економічної системи.

Основні ознаки планової економіки: по-перше, колективні форми управління підмінило державне централізоване управління замість проголошеного народного, а отже, не вдалося подолати відчуження працівників уже від державної форми власності; по-друге, заперечення товарно-грошових відносин і знищення приватної власності автоматично скасувало конкуренцію — рушійну силу розвитку, і це вкрай обмежило можливості планової системи, а запровадження соціалістичного змагання не могло змінити суттєво характеру виробничих відносин, що продовжували залишатися відносинами найманих працівників, для яких характерний найбільший ступінь відчуження праці від власності. По-третє, планова система була позбавлена можливості свідомого суспільного управління на основі використання досягнень вітчизняної науки, техніки, технологій, врахування світового досвіду та досягнень НТР. По-четверте, людина в новому суспільстві зайняла місце додатку до державної машини, а звуження її економічної, політичної та соціальної свободи не відповідало гіпотетичній «асоціації вільних виробників». По-п’яте, планова система економіки створювалася з надією уникнути вад, властивих ринковій капіталістичній економіці. Насправді виявилося, що за планової системи не тільки не зменшувалася кількість помилок у прагненні досягти збалансованості, але й наслідки помилок ставали дедалі складнішими. По-шосте, нетривалий період існування планової системи на засадах державного централізованого планування засвідчив значні можливості його короткотермінового застосування як засобу вирішення завдань економічного розвитку на окремих історичних етапах. Відповідно до цього значними перевагами планової системи вважаються: можливість швидкої концентрації сил на виконання пріоритетних напрямів діяльності, комплексний підхід до вирішення проблем, врахування можливостей безперервного перспективного та поточного планування, сполучення галузевого та територіальних підходів у плануванні, взаємозв’язок у планах соціальних і економічних аспектів розвитку суспільства, спроби збалансування у використанні трудових, матеріальних і фінансових ресурсів. По-сьоме, об’єктивна загальноекономічна тенденція щодо планомірності розвитку народного господарства та централізації економічних відносин в межах планової системи, інтеграції продуктивних сил, соціалізації власності була історично обумовлена. Проте після завершення індустріалізації з ускладненням структури народного господарства методи централізованого планування та економічні засади планової системи виявилися вже недостатніми, отже досягнута надцентралізація виробництва та власності, що постала не в останню чергу через ідеологічну обмеженість системи, з часом набула деструктивного характеру, оскільки позбавляла економічні суб’єкти стимулів до розвитку та призвела до втрати всією системою необхідної ефективності.

Істотними вадами планової системи постають такі її економічні характеристики: монополізація та бюрократизація економіки, централізована державна власність на всі види ресурсів, централізоване економічне планування як основа господарського механізму, переважання адміністративних методів управління, монополізація виробництва та розподілу продукції, відсутність вільних ринкових відносин, хронічний дефіцит різних ресурсів, диктат виробників над споживачами, заглушена інфляція, сприятливі умови для формування та функціонування тіньової економіки, перерозподільний характер оподаткування, твердо фіксовані ціни.

Соціальні характеристики планової системи: пріоритети ідеологічних мотивів, перекоси у розподілі соціальних благ на користь забезпечення бюрократичної верхівки, низьке соціальне забезпечення населення, штучні дешевина благ та загальна зайнятість, розвинена система соціального забезпечення та підтримки, зрівняльна структура щодо розмірів доходів громадян, скасування комерційно-підприємницької діяльності та зрівняльна регламентація оплати праці.

В історичному плані усуспільнення виробництва як передумова відповідності економічних відносин продуктивним силам безпосередньо обумовила виникнення та розвиток суспільної власності на засоби виробництва, й у цьому процесі виявилася своя внутрішня логіка, а от щодо змін руху продуктивних сил (інтеграція технічних процесів, ускладнення технологічних зв’язків і залежностей) усуспільнення постало передумовою прогресивних змін у всій сукупності економічних відносин.

Домінування суспільної власності на засоби виробництва передбачає послідовність та черговість змін елементів інституціональної структури будь-якої економічної системи, включаючи планову. Поява та розвиток відносин загальнонародного привласнення уже містять у собі системоутворювальний елемент, який формує інституційні зміни економічної системи. Суб’єктивний фактор (держава, право, економічна політика) виконують найважливішу функцію у розвитку економічних відносин при їх взаємодії з продуктивними силами нової економічної системи. З розвитком продуктивних сил суспільства постійно виникає низка суперечностей, невідповідностей в межах не тільки процесу виробництва, але й у всій економічній структурі, що вирішуються за допомогою дії суб’єктивного фактора.

Однією із матеріальних умов планової економічної системи є діалектичний розвиток науково-технічного прогресу, що породжує зміну якості продуктивної сили самої людини щодо забезпечення її досконалими засобами виробництва за ланцюгом: від прогресивних змін науки та техніки — через зміни у структурі продуктивних сил та економічних відносин за змістом праці та кваліфікацією — до масового формування всебічно розвинутої особистості.

Застосування планового розвитку економіки визначило можливість ведення узгодженого у масштабах всього суспільства господарювання трудівників та відкрило широкі можливості застосування принципу планомірного розвитку народного господарства, що постав як об’єктивний економічний закон нової системи щодо забезпечення на основі досягнень НТП гармонійного, взаємопов’язаного розвитку народного господарства в цілому, а також окремих його галузей та економічних районів. Пізнання й свідоме використання планомірного, пропорційного розвитку народного господарства повинно було забезпечити найдоцільнішу, науково обґрунтовану організацію суспільного виробництва й максимально високі темпи його розвитку та правильні співвідношення в економіці з метою поліпшення добробуту населення.

Як відомо, однією з головних пропорцій розвитку народного господарства планової системи, що визначала інші пропорції та весь стан суспільного виробництва, проголошувалося співвідношення між виробництвом засобів виробництва та виробництвом споживчих товарів, тобто між так званими першим і другим підрозділами суспільного виробництва, і переважання виробництва засобів виробництва призвело до надмірної мілітаризації всієї економіки, до нехтування такої важливої пропорції, як співвідношення між виробництвом і споживанням. Правильне співвідношення між частинами суспільного виробництва для визначення пропорцій мало враховувати певні фактори, серед яких досягнутий рівень розвитку продуктивних сил і технічного прогресу, рівень продуктивності праці, обсяг матеріальних ресурсів, політичні умови існування країни тощо.

Домінування державного управління зумовило перетворення самої держави та її інститутів на головний господарюючий суб’єкт, який визначав стратегічні напрямки розвитку суспільства та сполучав їх з функціями безпосередньої організації виробництва на підприємствах, встановлював відносини між ними, забезпечував контроль усіх сфер діяльності тощо. За таких умов директивний план розглядався як закон, за яким держава координувала ведення господарства, а за своїм змістом такий план був розкладкою завдань для всіх учасників суспільного виробництва щодо асортименту та обсягів виробництва, цін тощо.

Жорстке планове регулювання виробництва доповнювалося забезпеченням його необхідними для виконання планових завдань ресурсами та докладною регламентацію обміну, розподілу та споживання, що зумовлювало пріоритетність руху натуральних потоків порівняно з вартісними. Товарно-грошові відносини в таких умовах розглядалися як допоміжний засіб забезпечення виконання централізовано встановлених завдань і втратили притаманне їм значення.

Найголовніше ж те, що планова система з відсутністю суспільної власності на засоби виробництва та похідних від неї соціальних цінностей, насамперед — економічної та політичної свободи людини, перетворила проголошений курс щодо створення першої соціалістичної фази комунізму на пропагандистський міф. У політичному аспекті про невідповідність проголошеним принципам соціалізму свідчила безправність людини та виборних радянських органів, які були підпорядковані партійній верхівці, тобто народовладдя не існувало. Це дає підстави говорити, що криза державного соціалізму та його планової системи розпочалася не в другій половині 90-х років, а коли людину з метою гіпотетичного ладу поступово перетворили на додаток, гвинтик до гігантської державної машини, а її права, інтереси та потреби були принесені в жертву інтересам вищого порядку: держави, класу тощо, і все це супроводжувалося соціально-політичною демагогією, ідеологічною міфотворчістю, догматизацією теоретичних концепцій включно з економічними, що зводилися до примітивних схем.

Низька мотивація праці у селян, відсутність матеріальних умов для зростання виробництва продукції сільського господарства були причиною надзвичайно низької продуктивності селянської праці за планової системи економіки впродовж всього періоду існування колгоспної системи, і цю продуктивність аж ніяк не можна було підвищити ні конфіскаціями, ні класовою боротьбою на селі, ні залякуваннями, включаючи фізичне знищення селян відповідно до ідеологічної мети олігархічної держави та її авангарду.

Таким чином, обмежена ефективність планової системи виявилася наслідком відчуження членів суспільства від суспільної власності та відокремлення виконавчої влади від волі членів суспільства. Разом з тим в умовах відсутності реальної демократії в суспільстві, за існуючої системи державної влади, її надмірної централізації, егоїзму корпоративних інтересів чиновників, домінування адміністративних методів управління (зокрема використання категоричних команд, низького рівня культури та моралі керівної ланки) сформувалася жорстка форма бюрократизму.

Сформована плановою системою бюрократія відзначалася безвідповідальністю за прийняті рішення, орієнтацією на особисту відданість, була запрограмована на готові прості рішення, що позбавляють здатності самостійно мислити, характеризувалася ідеологічним обмеженням і нетерпимістю до розвитку суспільної думки поза визначеним ідеологією напрямом, переважанням інтересів забезпечення власного добробуту, ігноруванням інтересів людини. Такий бюрократичний монополізм гальмував суспільно-економічний розвиток, науково-технічний прогрес і великою мірою обумовив крах самої планової системи, оскільки позбавив її мобільності та гнучкості, можливості розвиватися на основі використання вітчизняних науково-технічних досягнень і залучення світових передових технологій включно з інформаційними, а також заперечував необхідність використання світового досвіду.

Нерозуміння керівництвом країни товарно-грошових і ринкових відносин спричинило створення системи господарства, що характеризувалася як детенсивна, за якої товари та послуги вироблялися зі значно більшим нарощуванням витрат основних економічних ресурсів. Детенсивність планової економічної системи була наслідком зниження продуктивності економіки і праці та дії закону граничної віддачі, коли кожна додаткова одиниця продукції вироблялася за рахунок значно більшої одиниці витрат основних ресурсів виробництва.

Головне ж полягало в тому, що загальне перевищення обсягів сукупних економічних витрат над обсягами економічних результатів виробництва у плановій системі економіки породжувало тотальний дефіцит основної маси товарів і послуг. Відповідно ціни у сфері матеріального виробництва збільшилися до рівня рівноважних, а на ресурси знизилися нижче конкурентно рівноважних. Внаслідок цього виникла деформація процесу розподілу ресурсів, коли в одних сферах економіки формувалися надлишкові запаси ресурсів, а в інших — дефіцитні, недостатні.

Надмірна централізація характерна була і для визначення рівня та меж диференціації заробітної плати, оскільки передбачалося встановлення на загальносуспільному, загальнодержавному рівні співвідношення між мірою праці та винагородою за неї, тобто мірою споживання. Проте з єдиного центру неможливо врахувати особливості кожного підприємства, тому жорстке нормування призводило до виникнення в широких масштабах зрівнялівки та знеособлення, що підривало стимули до високопродуктивної праці. Відсутність потужних мотивів і матеріальної зацікавленості намагалися компенсувати адміністративним примусом, сваволею, насиллям, репресіями або нематеріальною винагородою за працю — грамотами, подяками тощо.

Орієнтація планової системи господарювання на економічне зростання за рахунок екстенсивних факторів, її несприйнятливість до нововведень, нових технологій спричинили глибокі деформації всієї економічної структури народного господарства, і зокрема, галузевих.

За таких обмежень соціалізм як перехідна фаза від капіталізму до комунізму не був реалізований, по-перше, внаслідок відсутності дійсного усуспільнення власності народом і, зокрема, його частиною — пролетаріатом. Установлена диктатура пролетаріату не відповідала загальнонародним інтересам, оскільки повністю позбавляла економічної та політичної свободи особистість, без якої справжнього усуспільнення власності не вдалося досягти, до того ж не забезпечувала інтересів самого пролетаріату, оскільки мала наслідком таке обмеження свободи, яке поставило пролетаріат у рабське становище.

План семінарського заняття 

1. Ідеальна модель планової економічної системи:

— теоретики соціально справедливої моделі суспільного розвитку;

— ленінський план створення нової економічної системи;

— основні ознаки планової системи.

2. Умови формування планової економіки:

— усуспільнення та еволюція власності;

— планомірність і форми її реалізації.

3. Реалізація планової економічної системи:

— адміністративно-командна система;

— особливості реалізації планової економічної системи.

Терміни та категорії 

Планова економічна система. Адміністративно-командна система. Одержавлений соціалізм. Адміністративні методи управління. Економічні методи управління. Планово-адміністративний спосіб господарювання. Моделі планової економічної системи. Моделі планової економічної системи.

Теми рефератів 

1. Планово-адміністративний спосіб господарювання.

2. Моделі планової економічної системи.

Питання для обговорення 

1. Особливості організації суспільного виробництва у плановій економічній системі.

2. Методи регулювання у плановій економічній системі.

3. Переваги планової економічної системи.

4. Недоліки планової економічної системи.

5. Соціально-економічні суперечності планової системи.

6. Об’єктивні умови становлення планової економічної системи.

7. Форми прояву загальних і особливих чинників формування планової економічної системи.

8. В чому сутність суперечностей планової економічної системи?

9. Переваги та недоліки планової економічної системи.

10. Об’єктивні та суб’єктивні причини кризи планової економічної системи.

Література 

1. Політична економія: Навч. посібник / За ред. К. Т. Кривенка. — К.: КНЕУ, 2001. — 508 с.

2. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 328 с.

3. Владимирова Л. П. Прогнозирование и планирование в условиях рынка: Учеб. пособие. — М.: Дашков и К^о, 2000. — 307 с.

4. Чистов М. С., Никифоров А. Є., Куценко Т. Ф. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2000. — 316 с.

5. Економічна енциклопедія. Т. 1—2. — К.: Академія, 2001.

6. Диба М. І. Регулювання в сучасній економічній системі: Монографія. — К.: КНЕУ, 2000. — 220 с.

7. Гальчинський А. С. та ін. Інноваційна стратегія українських реформ. — К.: Знання України, 2002. — 326 с.

8. Трансформація державного управління економікою України (1921—2001 рр.) / За ред. В. Ф. Бєсєдіна. — К.: «Укртипроект», 2001. — 228 с.

9. Ольсевич Ю. Я. Трансформация хозяйственных систем. — М., 1994. — 219 с.

10. Осипов Ю. М. Теория хозяйства: Учебник. В 3 т. — Т. 1. — М.: Изд-во МГУ, 1998. — 460 с.

11. Павловський М. А. Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ (економіка, політологія, соціологія). — К.: Техніка, 2001. — 312 с.

Змішана економіка сформувалась у розвинутих країнах під впливом об’єктивних причин і передусім у зв’язку з переходом до постіндустріальної цивілізації.

Термін «змішана економіка» не має однозначного тлумачення. Його первинне та найбільш поширене трактування наголошує на поєднанні різних секторів економіки (приватного й державного), на різноманітності форм власності. Друга позиція, що дістала імпульсу від кейнсіанства, висуває на перший план проблему поєднання ринкового механізму та державного регулювання. Третя позиція, ініційована різноманітними соціал-реформістськими течіями, засновується на поєднанні капіталу, приватного підприємництва та соціальних гарантій. Ще одна позиція, що випливає з цивілізаційного підходу, націлює на проблему співвідношення економічних і неекономічних витоків у структурі сучасного суспільства.

На сьогодні змішана економіка є цілісною системою, що є адекватною формою сучасного розвиненого суспільства. Елементи, що її утворюють, спираються на такий рівень розвитку продуктивних сил і на такі тенденції соціально-економічного розвитку, які об’єктивно вимагають різноманіття форм власності, доповнення ринку державним регулюванням, приватновласницької ініціативи — соціальними гарантіями, а також включення в економічну структуру суспільства постіндустріальних завдань.

Прийнято розрізняти три основних варіанти моделі змішаної економіки: 1) консервативний; 2) ліберальний; 3) соціал-реформістський. Кожний з них залежно від особливостей економічного, соціального, політичного, національного, історичного розвитку тієї чи іншої країни набуває своїх особливих, специфічних ознак. При цьому в процесі еволюції соціально-економічної системи відбувається їх взаємозбагачення, наповнення елементами якісно нового змісту. В межах окремих варіантних моделей змішаної економіки можна виділити окремі течії та школи.

Загальна спрямованість на розвиток змішаної економіки не означає одноманітності та стандартності. Реально в різних країнах і регіонах складаються неоднакові моделі змішаної економіки. Вони відрізняються одна від одної різноманітними поєднаннями форм власності, ринку та державного регулювання, капіталу й соціальності, економічної та постекономічної сторін. Ця особливість залежить від багатьох чинників: рівня та характеру матеріально-технічної бази, історичних і геополітичних умов формування суспільного устрою, національних і соціокультурних особли­востей країн, впливу тих або інших соціально-політичних сил тощо.

Найважливішою ознакою сучасних економічних систем виступає демократизація власності. Основою змін у відносинах власності розвинутих країн були перетворення в технологічній основі економіки у XX ст. Її характеризує перехід від індустріального до постіндустріального розвитку, витіснення старих, заснованих на машинній техніці, технологій та розвиток на нових технологічних принципах. Прогрес біотехнології, інформатизація, бурхливе піднесення мікроелектроніки та комп’ютерної техніки, стрімкий розвиток наукомістких галузей, високих технологій, зміна традиційних уявлень про ефективне виробництво, випереджальне зростання сфери послуг, нові екологічні вимоги до виробництва та життя суспільства — ці й інші процеси стали ознаками сучасної економіки.

Демократизація власності означає перехід від домінування однієї форми власності до їх різноманіття. Сучасні моделі змішаної економіки розвинутих країн відрізняються багатоукладністю економіки, поєднанням приватної, колективної, державної, змішаної, комбінованої та інших форм власності.

Процес демократизації власності знаходить віддзеркалення в зміні ролі держави, в поступовому перетворенні її в соціально відповідальну, надкласову структуру або, за західною термінологією, в «державу загального благоденства». Ця обставина докорінно впливає на трансформацію державної форми власності, що все більше використовується в інтересах усього суспільства, а також на відповідні перетворення в інших формах власності.

Для змішаної економіки неправомірною є постановка питання про однозначну перевагу тієї чи іншої форми власності, того чи іншого економічного сектору. Важливим є не виділення та розвиток окремої форми власності, якою б ефективною вона не здавалася, а наявність і розвиток змінної у своїх межах системи, що включає цілісний спектр форм підприємницької діяльності, який базується на різних формах власності, їх взаємопроникненні. На перший план сьогодні виступає проблема встановлення рухливої економічної рівноваги між різними секторами економіки. В цьому разі життєздатність системи зумовлена можливістю змінювати в її межах (зрозуміло, залежно від конкретних умов) співвідношення між різними секторами, примушуючи більше «працювати» той чи інший сектор, який виконує свої специфічні функції.

Процес демократизації власності знаходить своє втілення в розвитку малого та середнього бізнесу, індивідуального підприємництва та фермерства. Демократизація власності здійснюється також на основі розвитку пенсійних і страхових фондів, роль яких у сучасному економічному процесі країн Заходу безперервно зростає.

Важливою загальносвітовою тенденцією розвитку відносин власності стає так само зрощення двох або кількох форм власності та виникнення на цій основі змішаної форми власності. Найбільш інтенсивно розвиваються асоційовані форми власності трудових колективів як у межах окремих країн, так і на міждержавній основі. Зростає питома вага кооперативної власності. У структурі корпоративної власності збільшується частка акцій робітників.

Демократизація власності зумовила істотні соціально-еконо­мічні наслідки і передусім внесла докорінні зміни у відносини між працею та капіталом. Участь працівників в управлінні, капіталі та прибутку веде до формування системи соціального партнерства й посилює актуальність і значущість питання ефективності підприємницької діяльності підприємств, на яких у результаті встановлюється партнерський тип відносин між основними учасниками виробництва.

Важлива властивість змішаної економіки — поєднання ринкового саморегулювання та державного регулювання економіки. Ринкова економіка, ринковий розподіл ресурсів і оцінка їх ефективності довели свою ведучу роль в розвитку суспільства. Разом з тим фактом економічного життя всіх розвинутих країн з ринковою економікою з другої половини XX ст. стала об’єктивна потреба в свідомому регулюванні всього народного господарства. Це означає, що становлення державного регулювання всієї економіки не веде до витіснення та поступового відмирання ринкової економіки. У змішаній економіці має місце не протиставлення, а оптимальне поєднання державного регулювання та ринкового саморегулювання. У цьому регулюванні зростає роль не тільки держави та корпорацій, але також і міжнародних структур (ЕЭС, МВФ, МБ, т. н. «Сімка», ОПЕК та ін.).

Процеси, що відбуваються в розвинутих країнах під впливом демократизації власності, нерозривно пов’язані з «соціалізацію» чи «соціальною орієнтацією» сучасної економіки. Економічна система може бути названа соціально орієнтованою (або «економікою для людини»), якщо в ній виробничі відносини та механізм господарювання забезпечують практичне підкорення відтворювальних процесів завданням розвитку особистості, в якій долається відчуження людини від суспільства, праці та її продукту, а також від засобів виробництва, природи й культури, утверджуються відносини соціального партнерства та співпраці.

У сучасних умовах ця орієнтація здійснюється вельми суперечливо, якщо ми розглядатимемо світове суспільство загалом. Однак, якщо аналізувати цей процес лише за розвинутими країнами, особливо за державами, що додержуються соціал-демократичних доктрин або доктрин соціального ринкового господарства, то в них соціальна орієнтація здійснюється досить успішно. Чого не можна сказати про більшість країн світового ринкового господарства і передусім про ті 80 % населення, що живе в країнах, які все більше відстають від розвинутих держав, де зосереджено лише 20% населення планети.

Серед конкретних складових соціальної орієнтації передусім необхідно виділити розвиток механізмів забезпечення добробуту для більшої частини населення розвинутих країн і певного гальмування тих механізмів диференціації та соціальної поляризації, що характерна для соціал-демократичної моделі буржуазної економіки. Конкретними характеристиками добробуту є насамперед рівень реального споживання, що розглядається як за своїм мінімальним значенням, так і за середніми величинами, а також за рівнем диференціації, розриву між найбільш високоприбутковими та найбіднішими верствами населення.

Соціальна орієнтація економіки не вичерпується розв’язанням проблеми досягнення добробуту. Людина велику частину свого часу проводить не в процесі споживання, а в процесі праці. Перетворення трудової діяльності у сферу розвитку людини, а не у сферу, де від неї відчужуються всі її особистісні характеристики, — така друга найважливіша складова соціальної орієнтації економіки.

Крім соціалізації економіки, змішана економіка має і таку важливу рису, як забезпечення динамізму та високої ефективності економічної системи в цілому. При цьому має місце зміна традиційних уявлень і про ефективність суспільного виробництва. Головне тут в тому, що це не просто економічна, а соціально-економічна ефективність; і не тільки соціально-економічна ефективність, а ефективність з урахуванням гарантій екологічної безпеки. Важливе значення мають нові екологічні вимоги до виробництва та життя суспільства. А тому основним критерієм ефективності є не прибутковість економіки, а створення умов для всебічного розвитку творчого характеру особистості та збереження природного середовища. У процесі визначення рівня розвитку країни в сучасних умовах до уваги береться не тільки показник частки валового внутрішнього продукту, що припадає на душу населення, а й такі показники, як тривалість життя людини, рівень освіти й інші соціальні параметри. Соціальна орієнтація економіки в сучасних умовах має розглядатися як найважливіший чинник і стимул підвищення ефективності.

Важливим додатком зростання ефективності в змішаній економіці є становлення відкритої економіки, що в той же час є і її важливою властивістю. Ця тенденція постійно виявляла себе протягом всієї історії розвитку різних держав, але лише в XX ст. вона стала пануючою у зовнішньоекономічній діяльності. В той же час відкритість економіки розвинутих держав поєднується із захистом своєї національної економіки, для чого використовується цілий арсенал протекціоністських заходів. 

План семінарського заняття 

1. Умови виникнення та зміст змішаної економіки.

2. Основні властивості змішаної економіки та їх характеристика:

— демократизація відносин власності;

— поєднання ринкового саморегулювання та державного регулювання економіки;

— поєднання ринкових принципів господарювання, підприємництва з соціальною орієнтацією економіки;

— динамізм, висока ефективність економіки за гарантії екологічної безпеки;

— поєднання відкритості економіки, її інтегрованості у світове господарство із захистом інтересів вітчизняних виробників.

Терміни та категорії 

Змішана економіка. Демократизація власності. Ринкове саморегулювання. Державне регулювання. Підприємництво. Соціалізація економіки. Ефективність суспільного виробництва. Економічна безпека. Відкрита економіка. Протекціонізм.

Теми рефератів 

1. Змішана економіка як закономірний етап розвитку капіталізму в сучасних умовах.

2. Роль державних інститутів і регулювання, що впливають на ефективність розвитку країн зі змішаною економікою.

3. Змішана економіка — орієнтир розвитку країн з перехідною економікою. 

Питання для обговорення 

1. Які об’єктивні умови становлення змішаної економіки?

2. Що означає демократизація власності та чому саме вона є в основі всіх якісних змін, які відбуваються в економіці розвинутих країн?

3. Чим пояснюється необхідність поєднання державного регулювання та ринкового саморегулювання в змішаній економіці?

4. В чому проявляється соціалізація економіки та чому вона є важливим фактором зростання ефективності виробництва в сучасних умовах?

5. У чому зміст і значення економічної справедливості?

6. Як розуміти відкритість економіки в сучасних умовах і де об’єктивні кордони такої відкритості?

Література 

1. Мочерний С. В., Симоненко В. К., Секретарюк В. В., Устенко А. А. Основи экономической теории. — К.: Знання, 2000. — С. 468—499.

2. Курс экономической теории. — М.: ДИС, 1997. — С. 67—77.

3. Змішана багатоукладна економіка, її суть та роль в соціально-економічному прогресі: Текст лекцій / Укл. В. І. Загородній. — К.: КДЕУ, 1993. — 23 с.

4. Носова С. С., Талахадзе А. А. Экономика: Базовый курс лекций для вузов. — М.: Гелиос АРВ, 2001. — 640 с. — (Раздел: Смешанная экономика- взаимодействие частного сектора и государства).

5. Носова С. С. Основы экономики: Учебник. — М.: ВЛАДОС, 2002. — 272 с. (Раздел: Смешанная экономика).

6. Михайлушкин А. И. Экономика: Учебник для студ. техн. вузов. — М: Высш. шк., 2000. — 399 с. (Раздел: Типы экономических систем: рыночная экономика, командная и смешанная экономика, рынок и план).

7. Мамедов О. Ю. и др. Основы теории современной экономики: Двадцать пять лекций: Учеб. пособие для студ. техн. и колледжей. — Ростов н/Д: Феникс, 2000. — 448 с. (Учебники ХХІ века). (Раздел: Смешанная экономика : сущность и институты).

8. Михайлушкин А. И., Шимко П. Д. Основы экономики: Учеб. пособие. — СПб.: Бизнес-пресса, 2001. — 352 с. (Раздел: Основы функционирования смешанной экономики).

9. Куликов Л. М. Основы экономических знаний: Учеб. пособие для студ. сред. спец. учеб. заведений. — М: Финансы и статистика, 1997. — 272 с. (Раздел: Смешанная экономика).

10. Козырев В. М. Основы современной экономики: Учебник для вузов. — М.: Финансы и статистика, 1998. — 368 с. (Раздел: Смешанная экономика и современный рынок).

11. Задоя А. А., Петруня Ю. Е. Основы экономики: Учеб. пособ. для вузов. — К.: Вища шк., 1998. — 478 с. (Раздел: Типы экономических систем: Система свободного, или чистого, рынка. Смешанная экономика. Централизованно-плановая экономика. Рыночная трансформация экономики Украины).

12. Абалкин Л. И. В поисках новой стратегии. — Т. IV. — М.: Экономика, 2000. — С. 612—658.

13. Глобалізація і безпека розвитку. — К., 2001. — С. 54—79; 540—567.

14. Трансформація. Моделі економіки України. — К.: Логос, 1999. — С. 83—109.

15. Гальчинський А. Суперечності реформ: у контексті цивілізаційного процесу. — К.: Українські пропілеї, 2001. — С. 36—114.

16. Волобуев В. Эволюция модели смешанной экономики и бюджетная макростратегия в США // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2001. — № 4. — С. 21—30.

17. Савченко А. Основы российской модели смешанной экономики // Маркетинг. — 2001. — № 6. — С. 15—20.

18. Макконнелл К. Р., Брю С. Л. Аналітична економія: принципи, проблеми і політика: Пер. з англ. / Наук. ред. Т. Панчишина. — 13-те вид. — Львів. (Розділ: Змішана економіка : приватний та державний сектори).

19. Павловський М. Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ: Економіка. Політика. Політологія. Соціологія. — К.: Техніка, 2001. — 312 с. (Розділ: Змішана економіка).

20. Стиглиц Дж. Ю. Экономика государственного сектора / Науч. ред. Г. М. Куманин. — М.: Изд-во МГУ, 1997. — 720 с. (Раздел: Государственный сектор в смешанной экономике).

1. Соціальна ринкова економіка є поки найбільш науково обґрунтованим і на практиці самим випробуваним синтезом виправданих, виходячи з реалізму людської дійсності, елементів як регульованої, так і ліберальної системи. Для з’ясування проблеми студенти повинні визначитися з основним понятійним апаратом. Зокрема, нагромаджений у відповідній літературі матеріал дає змогу уточнити деякі з них:

- соціальна політика — розробка програми, спрямованої на зміну благ суспільства;

- соціальний механізм — сукупність частин програми, пов’язаних між собою функціонально;

- соціальна функція — робота щодо формування програми;

- ціль соціальної політики — турбота про суспільне благополуччя та добробут;

- соціальна структура — система соціальних цінностей та зв’язок між ними (соціальна справедливість, соціальна захищеність, реальні можливості для кожного розкрити й реалізувати свої здібності).

Соціальна функція держави — це формування нею умов для розширеного відтворення людського фактора. Вона носить об’єктивний характер і виступає як вихідною, так і кінцевою ланкою суспільного розвитку. Вона органічно пов’язана з економічною. Зв’язок визначається діалектичною єдністю об’єктивних і суб’єктивних факторів виробництва. Економічна функція спрямована на економічне усуспільнення виробництва, соціальна - на соціальне усуспільнення.

Соціальна функція поширюється на всі класи (прошарки, страти, сітуси). Для всіх їх створюються загальні умови, що необхідні для відтворення. У той же час при цьому існує специфіка підходу, що визначається пануючою формою власності. Соціальна функція реалізується через соціальну політику, що являє собою погоджену діяльність, пов’язану із забезпеченням сприятливих умов життя. Соціальна політика виражає кінцеві цілі та результати економічного зростання.

Об’єктивна необхідність і місце соціальної політики в економічній системі обумовлені наступними обставинами:

- у соціальній політиці концентруються цілі економічного зростання, (нагромадження національного багатства створює сприятливі соціальні умови);

- соціальна політика є чинником економічного зростання. Соціальна політика розробляється та реалізується на різних рівнях економічної діяльності (макро, мезо, мікро і т. д.), але визначається пріоритетом держави. Показник результативності соціальної політики визначається рівнем і якістю життя.

Економічний механізм реалізації соціальної політики містить у собі:

- механізм формування доходів і механізм підтримки зайнятості населення;

- доходи — сума коштів, які одержуються за визначений проміжок часу, призначених для придбання благ і послуг для особистого споживання (джерела доходів — зарплата, доходи від власності, соціальні виплати). Важливо враховувати сукупний доход родини, що виступає у формі номінального та реального.

Політика доходів будується на: по-перше, гарантії кожному не нижче межі бідності (європейський підхід, який ґрунтується на провідній ролі держави та принципі соціальної справедливості); по-друге, створення умов для власної економічної активності (американський підхід, який ґрунтується на визнанні основним моментом ринок, що визначає економічну раціональність). Державній політиці важливо враховувати ці два підходи. Найважливішим елементом механізму реалізації соціальної політики є зайнятість, обумовлена такими економічними обставинами як: ефективність виробництва та продуктивність суспільної праці.

Соціальна ринкова економіка прагне з’єднати принцип ринкової волі з принципом соціальної рівності.

Ланцюжок соціальності ринкової економіки містить у собі наступні ланки: ефективність виробництва — чисто економічний (матеріальний) добробут — соціальний добробут (якісні цінності, що не купуються).

Класичною моделлю соціальної ринкової економіки є німецька, яка розширення конкурентних начал погоджує зі створенням особливої соціальної інфраструктури, що пом’якшує недоліки ринку та капіталу, з формуванням багаторівневої інституціональної структури суб’єктів соціальної політики. У німецькій економічній моделі держава не встановлює економічні цілі — це лежить у площині індивідуальних ринкових рішень, а створює надійні правові та соціальні граничні умови для реалізації економічної ініціативи. Такі граничні умови втілюються в цивільному суспільстві й соціальній рівності індивідів (рівності прав, стартових можливостей та правовому захисті). Вони фактично складаються з двох основних частин: цивільного та господарського права, з одного боку, й системи заходів для підтримки конкурентного середовища, з іншої. Найважливіше завдання держави — забезпечувати баланс між ринковою ефективністю та соціальною справедливістю. Трактування держави як джерела та захисника правових норм, які регулюють господарську діяльність, і конкурентних умов не виходить за межі західної економічної традиції. Але розуміння держави в німецькій моделі і, в цілому, в концепції соціальної ринкової економіки відрізняється від розуміння держави в інших ринкових моделях уявлення про більш активне втручання держави в економіку.

Німецька модель, яка сполучає ринок з високим ступенем державного інтервенціонізму, характеризується такими рисами:

- індивідуальна воля як умова функціонування ринкових механізмів і децентралізованого ухвалення рішення. У свою чергу, ця умова забезпечується активною державною політикою підтримки конкуренції;

- соціальна рівність — ринковий розподіл доходів відповідно до обсягів вкладеного капіталу чи кількості індивідуальних зусиль, у той час як досягнення відносної рівності вимагає енергійної соціальної політики;

- соціальна політика відносно груп, які мають протилежні інтереси, а також спрямована на безпосередню участь держави в наданні соціальних благ, наприклад, на підтримку життєдіяльності;

- антициклічне регулювання;

- стимулювання технологічних і організаційних інновацій;

- проведення структурної політики;

- захист і заохочення конкуренції.

Перераховані особливості німецької моделі є похідними від основних принципів соціальної ринкової економіки, першим з яких є органічна єдність ринку та держави.

Отже, найважливішим елементом соціальної ринкової економіки виступає соціальна держава. З цього погляду між німецькою моделлю соціальної ринкової економіки та шведською багато спільного, що дає змогу розглядати останню також як модель соціальної ринкової економіки. Творцем шведської моделі є Г. Мюрдаль. Втручання держави, на його думку, перетворить стихійне ринкове господарство на регульовану економіку, вільну від протиріч і недоліків старого ладу, в якій можливе здійснення ідеалу загальної рівності та створення рівних економічних можливостей для всіх. Особлива модель соціальної держави у Швеції ґрунтувалася на складній системі прямих і непрямих податків, які стягуються з населення.

На думку Мюрдаля, головне в «державі добробуту» — соціальний захист населення, під яким він розумів систему законодавчих економічних, соціальних і соціально-психологічних гарантій, рівні умови для підвищення добробуту за рахунок особистого трудового внеску, економічної самостійності та підприємництва працездатного населення та створення певного рівня життєзабезпечення непрацездатних громадян. Створення системи соціального захисту передбачало наступні напрямки діяльності держави:

- забезпечення членам суспільства високого прожиткового мінімуму та надання матеріальної допомоги тим, кому в силу об’єктивних причин вона необхідна; встановлення привілеїв незаможним і вилучення привілеїв у тих, хто в них не має потреби;

- створення умов, що дають змогу громадянам заробляти засоби для повноцінного життя будь-якими способами, що не суперечать закону ;

- створення умов, які забезпечують задоволення високого рівня потреб громадян в освіті, медичній допомозі і т. д.;

- забезпечення сприятливих умов праці для найманих робітників, захист їх від негативних впливів ринкової економіки;

- забезпечення екологічної безпеки членів суспільства;

- захист цивільних і політичних прав і свобод, які відповідають принципам правової, соціальної держави;

- захист від політичного переслідування й адміністративної сваволі;

- забезпечення волі духовного життя, захист від ідеологічного тиску;

- створення сприятливого соціально-психологічного клімату як у суспільстві в цілому, так і в окремих його осередках і структурних утвореннях, захист від психологічного пресингу;

- забезпечення максимальної стабільності громадського життя.

М. Мюрдаль зазначав, що для реалізації цих заходів необхідно вивчати прагнення людей, які дійсно належать до найважливіших соціальних явищ і у величезному ступені визначають історію.

2. Класичною (ініціативною) моделлю змішаної економіки є американська модель економічної системи — це система вільного підприємництва. Вона відрізняється від інших систем своїми особливими традиціями та стереотипами поведінки людей і побудована на системі всебічного заохочення підприємницької діяльності, «збагачення» найбільш активної частини населення. Американська економічна система ґрунтується на трьох основоположних засадах, або, як кажуть, трьох стовпах: приватній власності; системі вільного ціноутворення; конкуренції. Основою американської моделі економічної системи є приватна власність. Громадяни США можуть володіти власністю для організації своєї справи та розпоряджатися нею так, аби мати прибуток. У США приватні фірми виробляють близько 90 % товарів. Така ж частка приватних підприємств і у сфері послуг.

Система вільного ціноутворення визначає відповіді на фундаментальні запитання економіки: що, як і хто. Ринкова система слугує організаційним механізмом розвитку економічної системи та специфічною системою розподілу ресурсів. Разом з тим, система вільного ціноутворення відповідає на питання, які фірми повинні здійснювати виробництво в кожній галузі. В конкретній ринковій економіці виробництво здійснюють лише ті фірми, що бажають й здатні застосовувати економічно найбільш ефективну технологію виробництва.

Хоча організаційним механізмом американської економічної системи служить ринкова система, необхідно визнати важливу роль конкуренції як механізму контролю в такій економіці. Саме конкуренція примушує підприємства та постачальників ресурсів належним чином задовольняти ці бажання.

Американській економічній системі притаманний ринок, що має розвинену, складну та розгалужену інфраструктуру. Вона включає фінансову й кредитну банківську систему, розвинену грошову систему, фондові й товарні біржі та ін. Цивілізований ринок не працює без розвиненої інфраструктури, в тому числі і без правового його забезпечення. Важливим компонентом ринкової інфраструктури є банківська система.

Однак класичній (ініціативній) моделі змішаної економіки притаманні недоліки. Критики даної моделі стверджують, що капіталістична ідеологія допускає та навіть стимулює згасання свого головного контрольного механізму — конкуренції. Вважається, що існують два основних джерела послаблення конкуренції як контрольного механізму.

1. Хоча із суспільної точки зору конкуренція бажана, вона більше всього дошкуляє індивідуальному виробнику своєю безжалісною дієвістю. Злиття фірм, таємні змови, нещадна конкуренція — все це сприяє послабленню конкуренції та ухиленню від її регулюючого впливу.

2. Деякі економісти вважають, що сам технічний прогрес, який ринкова система заохочує, сприяв падінню конкуренції. Найновіша технологія, як правило, вимагає: а) використання дуже великого реального капіталу; б) великих ринків; в) комплекс­ного, централізованого та суворого інтегрованого ринку та г) багатих і надійних джерел сировини. Тобто, досягнення максимальної ефективності виробництва на основі застосування новітньої технології часто вимагає існування невеликої кількості відносно великих фірм, а не великого числа відносно дрібних.

Критики також піддають сумніву твердження про те, що ринкова система забезпечує суспільство тими товарами, яких воно більше всього потребує. Адже в міру послаблення конкуренції підривається також суверенітет споживача, ринкова система втрачає свою здатність розподіляти ресурси в точній відповідності з бажаннями споживачів. Крім того, існують інші аргументи проти визнання ефективності класичної моделі змішаної економіки. Одним з таких чинників є нерівність у розподілі доходів.

Чи функціонує ринкова система в американській економіці таким же чином, як ідеальна ринкова система? В принципі — так, а в деталях — ні. Між ідеальною ринковою системою та класичною (ініціативною) моделлю змішаної економіки існують дві докорінні відмінності. Перша з них — малочисельність фірм і ринкові перешкоди. На багатьох ринках продуктів та ресурсних ринках конкуренція існує між небагатьма фірмами, а не між багатьма дрібними фірмами. Також на деяких ринках робочої сили панують великі профспілки. Вхід у низку високоприбуткових галузей утруднено патентами, обмеженим доступом до ключових ресурсів, великими перевагами у рівні витрат виробництва, дискримінаційною ціновою стратегією та іншими перепонами.

Іншою характерною рисою класичної моделі економічної системи є економічна роль, яку відіграє уряд. Є різні погляди щодо меж державного регулювання. Однак, не зважаючи на розбіжності, майже всі погоджуються, що деякі економічні функції найкраще може виконати саме держава. Серед них: а) захист ринкової економіки; б) забезпечення виробництва товарів та послуг суспільного призначення (суспільних благ); в) врахування побічних ефектів; г) допомога малозабезпеченим та іншим незахищеним верствам населення; д) стабілізація економіки.

Таким чином, навіть за умови забезпечення правової основи для класичної моделі змішаної економіки для захисту її інститутів і захисту конкуренції все ще існує необхідність у виконанні урядом низки економічних функцій. Ринковій системі, в її оптимальному варіанті, все ж притаманні погрішності та недоліки, що змушують уряд стимулювати й модифікувати її функціонування.

3. Економічна модель сучасної Японії сформувалася в період безпрецедентного економічного злету в розвитку економіки країни в другій половині XX сторіччя. Поряд зі США та країнами Західної Європи Японія стала одним з основних центрів економічного зростання у світовому господарстві. Державні органи та ділові кола Японії мають такі самі організаційні можливості, як і відповідні структури інших економічно розвинутих країн. Країна має сучасні продуктивні сили; при цьому нестача природних ресурсів заповнюється високим рівнем кваліфікації та культури праці робочої сили, активним і гнучким використанням капіталу й сучасних методів організації виробництва, високим рівнем розвитку науки і техніки.

Як основні внутрішні ресурси розвитку продуктивних сил розглядаються ті можливості, що відкривають постійно здійснювана модернізація техніки та перебудова технології виробництва. У промисловості досягнуті високі рівні автоматизації, кібернетизації та роботизації виробництва. Основні зовнішні ресурси розвитку утворяться за рахунок реалізації на світовому ринку високоякісної та конкурентоспроможної продукції наукомістких галузей промисловості, а також науково-технічної інформації та новітньої технології.

Проблема нестачі місцевих сировинних ресурсів вирішується шляхом упровадження енерго- та матеріалозберігаючих технологій у промисловість усередині країни й проведення гнучкої політики диверсифікованості ринків сировини та капіталовкладень у базові галузі виробництва сировинної орієнтації за її межами.

Студенти повинні зрозуміти, що Японія стала однієї з перших країн, у якій економічна система виступила як відправна точка таких змін, що мають революційне значення, і суть цих змін, які сталися за останні десятиліття, полягає в наступному.

Відбулася трансформація системи власності. У Японії склалося суспільство, де «корпорація — насамперед». Багатство концентрується в руках компаній — юридичних осіб. Вони стають власниками основних фондів і навіть землі, ростуть їхні фінансові активи (володіння акціями, облігаціями та іншими цінними паперами). Індивідуальні власники витісняються, знижується їхня сукупна частка у володінні цінними паперами.

Концентрація багатства в руках юридичних осіб і посилення їхньої могутності щодо осіб фізичних, крім економічних, має й інші наслідки. Корпорації починають контролювати політику (наприклад, індивідуальні пожертвування в передвиборну боротьбу практично припинилися), активно діють у сфері культури (видавнича справа, утримання музеїв і театрів, шоу-бізнес і т. д.), освіти й наукових досліджень. Спостерігаються радикальні зміни в структурі власності. Визначальний вплив на характер, мету й мотиви діяльності корпорації здійснює динаміка змін у розподілі акціонерного фонду. Різко знижується частка акцій, що знаходяться в індивідуальній власності. З іншого боку, в структурі акціонерного фонду зростає питома вага юридичних осіб, серед яких виділяються дві великі групи — промислові й інші компанії, пов’язані між собою діловими відносинами, та «інституційні інвестори» — юридичні особи, що подають на ринок цінних паперів акції страхових, пенсійних, університетських і інших фондів.

Ще одна важлива особливість структури власності в Японії — повсюдне поширення взаємного володіння акціонерною власністю. Класична схема, коли материнська компанія володіє акціями дочірньої чи підконтрольної фірми, характерна для організації підприємницьких груп (кейрецу), однак більш поширені структури з взаємним володінням акціями, від простих, коли акціями взаємно володіють материнська та дочірня фірми, до складних, коли десятки фірм у підприємницьких об’єднаннях (сюдан) володіють акціями одна одної. Подібна система взаємного зв’язку є основою такої організації фінансового капіталу, при якій утворюються величезні конгломерати колективної власності, де володіння акціями здійснюється, головним чином, не заради одержання прибутку, а для здійснення контролю та управління.

Новий вигляд набувають структури управління. Компанії, об’єднані перехресним володінням акціями, здійснюють колективний контроль над управлінням у кожній з корпорацій, що входять у ту чи іншу фінансову групу, часто і не втручаючись безпосередньо в управління конкретними фірмами. А діючий контроль за проведенням конкретних технолого-виробничих і комерційних операцій можливий завдяки гарному правовому забезпеченню і виробництва, й ринкових операцій. На основі змін у фінансовій базі великих корпорацій Японії, у виробленні стратегії господарської діяльності як корпорацій, так і економіки в цілому зросли значення та реальна влада управлінської ланки, у першу чергу груп вищих менеджерів. Пояснюється це тим, що при системі взаємного утримання акцій юридичними особами, коли головну роль грають не дивіденди, а можливість контролю, і партнери по капіталу виступають у ролі надійних постачальників або покупців продукції, створюються стійкість і стабільність управлінських структур корпоративної ієрархії. Це дає змогу вищій управлінській ланці зосередити увагу на питаннях стабільності господарської діяльності своїх компаній та їхньої конкурентоспроможності.

Конкурентний характер японського ринкового господарства виявляється насамперед у тому, що в країні немає жодної стовідсоткової монополізованої галузі. В кожній з основних функціонально-господарських систем, про які мова йтиме далі, кілька великих підприємств складають лише ядро системи, та належать ці підприємства звичайно різним фінансово-монополістичним групам. Інший важливий фактор конкуренції — велика кількість дрібних і середніх підприємств. І частка і за числом зайнятих, і за обсягом продукції, що випускається, у Японії були завжди вище, ніж в інших економічно розвинутих країнах. У японських кейрецу традиційно навколо тієї чи іншої великої корпорації групуються дрібні підприємства, і для них боротьба за участь у групі складає одну зі сторін конкуренції. У цілому ж у країні збереження фактора конкуренції в господарстві при наявності могутніх структур монополістичного типу і сформованих міжгалузевих функціонально-господарських систем пояснюється, насамперед, динамічністю розвитку ринку, постійною зміною його внутрішньої структури, динамікою границь. Ринкові відносини проникають в усі стадії підприємницького процесу — від зародження ідеї у відповідь на попит ринку, через усі технологічні стадії виробництва до реалізації зробленого чи продукту послуги.

Сучасна японська економіка відрізняється від західноєвропейської й економіки США набагато більшою роллю державної участі. При цьому в Японії порівняно невелика частка державної власності (у багатьох західноєвропейських державах частка державних основних фондів і частка державних підприємств у виробництві набагато вищі), і в останні десятиліття навіть проведена денаціоналізація електроенергетики та залізничного транспорту, системи телефонного й телеграфного зв’язку.

В Японії склалася розвинута система державного програмування, що має добрі традиції та вражаючі результати. Починаючи з післявоєнних років, у країні здійснюється серія довгострокових планів економічного розвитку; виконання останнього завершується в 1992 р. У цих планах звичайно визначаються ті чи інші стратегічні політичні цілі (наприклад, подвоєння національного доходу, запобігання забрудненню навколишнього середовища, лібералізація зовнішньої торгівлі і т. д.); виявляються проблеми розвитку та розробляється механізм їхнього рішення.

Відповідальність за складання та реалізацію економічних планів несе державне Управління економічного планування, що застосовує новітні методи експертних оцінок, економічного прогнозування та програмування.

В Японії досить дієва система державного регулювання. Держава через міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості, міністерство фінансів, управління економічного планування, різноманітні спеціальні комісії та комітети активно впливає на багато сторін господарського життя: економічне зростання (темпи, структурні пропорції, вишукування фінансових засобів і ін.), процеси конкуренції та формування структури власності, розвиток освіти й науки, на політику кредиту та грошового обігу, на ціноутворення, на розробку стратегії зовнішньоекономічних зв’язків. Вплив цей здійснюється шляхом непрямих, переважно економічних заходів (податки, кредити, процентні ставки, пільги, система пріоритетів і ін.). Незмінно та послідовно здійснюється державна протекціоністська політика в сферах, життєво важливих для всієї держави, чи тих, які визначають його майбутнє.

4. Динамізм індустріалізації в більшості європейських країн відзначався помітною специфікою, що була обумовлена особливостями державної політики, однією з форм виливу якої на економіку став державний дирижизм — політика активного державного регулювання економіки. Заслуговує на увагу французький варіант інституційно-соціологічного напряму економічної теорії, що спирався на ідеї французької економічної школи, — оригінальна теоретична концепція, що поєднувала економічну теорію та соціологію, розроблена Франсуа Перру (1903—1987) та його однодумцями.

За своєю сутністю модель економічного розвитку, заснована на державному дирижизмі, була спрямована на розвиток практично всіх галузей національної промисловості, але особлива увага держави зосереджувалася на завданні структурної перебудови промисловості під впливом НТР, внаслідок чого швидкими темпами було досягнуто розвитку авіаційної, автомобільної, атомної, нафтопереробної, хімічної галузей промисловості. Курс на політично самостійну сильну країну, що було взято в межах цієї моделі, спирався на активну зовнішню політику витіснення США та Великої Британії з континенту та жорсткий курс всебічного стимулювання промислової експансії Франції. Це передбачало індустріалізацію та мілітаризацію промисловості й дозволило створити аерокосмічну та ракетну галузі ВПК; форсованими темпами розвивалося виробництво радіоелектроніки, почалося виробництво обчислювальної техніки. Нові виробництва створювалися переважно на периферії, формувалися нові промислові центри: аерокосмічний, ядерний, електронної промисловості. Розпочата структурна перебудова народного господарства відповідала завданням західноєвропейської інтеграції, а злам багато в чому архаїчної структури економіки в 60-ті роки супроводжувався поступовим відходом Франції від політики митного протекціонізму в межах утвореного ЄЕС.

Господарський механізм економічної моделі дирижизму залучав індикативне планування та досягнення на його основі розвитку промисловості шляхом концентрації виробництва, створення крупних монополій та посилення їх зв’язку з державою, модернізацію переважно націоналізованого сектору економіки, індустріалізацію та інтенсифікацію сільського господарства, фінансову стабілізацію та посилення національної грошової одиниці, державну фінансову підтримку середнього та малого приватного підприємництва. Держава застосовувала прямі адміністративні методи втручання в економіку: контроль за цінами, емісією цінних паперів, кредитною діяльністю тощо. Для підвищення конкурентноздатності фірм держава застосовувала субсидії, замовлення, позички та інші пільги. Всіляко сприяла держава монополістичній концентрації; внаслідок злиття монополій різних галузей промисловості з’явилися гігантські фінансово-промислові комплекси (фінансові групи), що з другої половини 60-х років стали головною формою монополістичних об’єднань у Франції.

Процес фінансової стабілізації був неможливим без скорочення бюджетних видатків, тому в кінці 50-х років уряд зменшує асигнування на соціальні програми, відміняє субсидії на товари широкого попиту, скорочує дотації збитковим націоналізованим підприємствам, відміняє пільговий режим закупівель сільськогосподарської продукції тощо.

Одним із важливих напрямів економічної моделі дирижизму було оздоровлення фінансової системи шляхом повернення вивезених за межі країни капіталів, створення умов вкладникам золотих та інвалютних збережень для продажу їх частини державі. В цьому відношенні проводилася далекоглядна політика підтримки повернення капіталів у країну за допомогою державних заходів.

Головним змістом економічної політики уряду Ш. де Голля, який упродовж десяти років прислухався до практичних рекомендацій Ф. Перру, було стимулювання розвитку промисловості за допомогою подальшої концентрації виробництва, утворення монополій, посилення їх зв’язку з державою; передбачався швидкий та пропорційний розвиток практично всіх галузей промисловості. Пізніше ця економічна політика була названа «індустріальним імперативом».

Загалом же реалізація економічної моделі державного дирижизму спиралася на теоретичний доробок Ф. Перру, однією з основних праць якого є «Економіка ХХ сторіччя» (1961). Загальна економічна теорія Перру містить три частини: перша — «Теорія домінантної економіки» — дає опис сучасного капіталістичного господарства, друга частина, «Теорія гармонізованого зростання», накреслює шляхи та методи удосконалення капіталістичного господарства за допомогою державного регулювання, третя — присвячена теорії «загальної економіки», в якій розглядається суспільство майбутнього, в якому виробництво здійснюється для кожної людини, відсутні злидні та насилля.

Ф. Перру висунув концепцію «трьох економік». Перша, «економіка домінантної сили», була характерною для західних країн післявоєнного часу: вільного виробництва вже немає, натомість є «полюси домінування та підпорядкування», основний конфлікт виникає як протиріччя між різними групами підприємців, що призводить до криз. Економічне життя Ф. Перру розглядав за концепцією нерівності як основного принципу господарювання: на його думку, соціально-економічна система сучасного капіталістичного суспільства не має внутрішньої спонукальної сили, завдяки якій могла бути встановлена рівність. Отже нерівність витікає із суперечностей між розмірами виробництва та капіталу, із різного ступеня інформованості партнерів, а також належності до різних галузей господарства. Головний результат нерівності, за Ф. Перру, існування домінантних і підпорядкованих економічних одиниць, відносини між якими встановлюються інакше, ніж при простому товарному виробництві, а до мережі відносин вплітається спонука як специфічне «економічне благо», що дає його володарю економічні переваги. Домінантні одиниці в таких умовах спонукають інших згоджуватися на запропоновані в односторонньому порядку умови угод або співробітництва. Нерівність господарських одиниць призводить до деформації економічного простору. Один з найцікавіших видів деформації — поляризація простору навколо провідної галузі, так званого «полюсу зростання». Підприємства, що входять до поляризованого простору, встановлюють нерівноправні відносини до його полюсів і відповідно відчувають на собі його спонукальну до розвитку або гальмування дію. Відповідно «галузі — мотори», тобто швидко зростаючими галузями є хімічна, машинобудівна, нафтопереробна, а також найновіші галузі: електроніка, атомна енергетика. Ним як домінантним одиницям притаманний могутній «ефект втягування», що збільшує масштаби та темпи економічної експансії та модифікує структуру всієї національної економіки; заснований цей ефект на взаємозалежності всіх економічних одиниць. Одиниця «втягувальна» може діяти на одиницю «втягнуту» під дією ефекту розмірів за рахунок більш високого попиту на її продукцію та стимулювання тим самим зростання її виробництва, а також «ефекту продуктивності» — за рахунок зниження ціни на свої товари. Крім того, Ф. Перру враховував «ефект нововведень». І якщо ефект домінування є вихідним пунктом загальної теорії економічної діяльності, то макрорішення — її центральною найбільш важливою частиною. Деформація економічного простору навколо домінантної одиниці визначає зміни форми та змісту взаємодій між економічними одиницями загальноекономічного простору, у поляризованому просторі вона повинна для прийняття рішення враховувати прямий чи безпосередній примус, який виходить від «полюсу» — домінантної одиниці; це змінює всі умови рівноваги, тобто співвідношення між рівнем витрат, випуском і цінами. Відповідно ці параметри відхиляються від параметрів в інших місцях загальнонаціонального чи загальносвітового економічного простору та стають частково незалежними. В поляризованому просторі економічні одиниці проводять себе не як взаємозалежні партнери, а як члени єдиного, системно організованого цілого — таку сукупність Ф. Перру називав макроодиницею. Вища економічна одиниця, що приймає рішення, має враховувати більше число відомих параметрів, ніж інші одиниці, їй відомі ще на стадії прийняття рішень плани молодших партнерів-конкурентів. Ця вища одиниця достатньо наділена здатністю до спонуки та може вже на стадії вироблення планів вплинути на них для забезпечення найбільшої економічності всієї групи. Отже, вся група набуває системної організованості та перетворюється на макроодиницю. Сукупна ефективність дії партнерів збільшується. Після перетворення цієї сукупності на систему можна підрахувати ступінь збільшення економічності шляхом порівняння видатків на конкурентну боротьбу. Таким чином, Ф. Перру розкриває відносини домінування не тільки між окремими фірмами, але й поширює їх на окремі держави (наприклад, США та економічно залежні країни), різні галузі національної економіки, соціальні групи.

Ф. Перру належить теза про те, що в середині макроодиниці змінюється природа та зміст конкуренції: із стихійної, агресивної, неорганізованої вона стає колективною, перетворюється на «боротьбу — змагання», зміна природи конкуренції впливає на весь механізм розподілу ресурсів, тобто на рух капіталу всередині галузі та міжгалузевий рух. За його основу покладено не тільки намагання забезпечити максимальний індивідуальний прибуток для кожного підприємства, але й максимальний прибуток для макроодиниці в цілому. Тобто норма прибутку окремих підприємств не регулюється розміром їх власного капіталу. Відповідно зміни природи конкуренції впливають і на ціни та стають функцією вищої форми управління, що організовує виробництво та впливає на попит.

Домінантна макроодиниця являє собою своєрідний «полюс зростання», вона об’єднує види діяльності, що доповнюють одна одну в єдине ціле, тобто під «полюсом зростання» треба розуміти і фірму, й галузь, і комплекс галузей, що наділені сильною здатністю «ефекту втягування», утворюють «зони розвитку», «вісі розвитку» у регіоні чи країні. Ф. Перру вважав найважливішим завданням економічної політики держави саме створення таких «полюсів зростання» та свідоме управління середовищем розповсюдження їх ефекту.

Концепція «домінантної економіки» та поняття неоднорідності зростання Ф. Перру дали йому підстави зробити висновки щодо доцільності планування в умовах капіталізму. Вся логіка еволюції «домінантної економіки» покликана активізувати державу стати «центром із прийняття рішень», але державне планування не позбавляє підприємства автономії повністю, лише обмежує її. Завданням держави стає проведення антициклічної політики складання довгострокових програм для розвитку економіки максимально швидкими темпами та забезпечення «гармонізованого зростання». Ф. Перру виокремлює три принципи політики гармонізованого зростання: 1) максимізація валового реального продукту та мінімізація його коливань; 2) зменшення диспропорції між сферами економіки; 3) гуманізація послідовних станів рівноваги, врахування відповідності темпів зростання наявній робочій силі, потужностям, інвестиціям, збереженням.

Ф. Перру розглядав економічні структури в тісному взаємозв’язку з соціальними та політичними, тому його наполегливий пошук справжніх диригентів економічного життя призвів до висновку про необхідність суттєвого збільшення впливу держави на економіку. В цьому він бачив можливість виходу з криз. 

План семінарського заняття 

1. Модель соціальної ринкової економіки.

2. Класична (ініціативна) модель змішаної економіки.

3. Модель корпоративного патерналізму.

4. Модель державного дирижизму.

Терміни та категорії 

Економічна модель. Модель соціально орієнтованої економіки. Класична (ініціативна) модель. Модель корпоративного патерналізму. Модель державного дирижизму.

Теми рефератів 

1. Особливості соціально орієнтованої економіки.

2. Соціально-економічні засади функціонування класичної (ініціативної) моделі.

3. Ефективність державної економічної політики в моделі корпоративного патерналізму.

4. Господарський механізм в економічній моделі дирижизму.

Питання для обговорення 

1. Сутність теорії неолібералізму та її реалізація у повоєнній Німеччині.

2. Головні ознаки системи економічного неолібералізму.

3. Ефективність соціальної ринкової моделі.

4. Особливості становлення та розвитку економічної системи США.

5. Персоналізм і патерналізм в японській економічній культурі.

6. Особливості економічної моделі дирижизму.

Література 

1. Современная экономическая мысль. — М.: Прогресс, 1981.

2. Людвиг Эрхард. Благосостояние для всех / Пер. с нем. — М.: Дело, 2000. — 332 с.

3. Людвиг Фон Мизес. Человеческая деятельность. Трактат по экономической теории. — М.: Экономика, 2000.

4. Слезингер Г. Э. Социальная политика: Учебник. — М.: Дело и сервис, 2001.

5. Селигмен Б. Основные течения современной экономической мысли. — М.: Прогресс, 1968. — С. 355—413.

6. Мюрдаль Г. Мировая экономика (проблемы и перспективы). — М.: 1958.

7. Корпоративный капитализм в Японии / Хироси Окумура. —М: Мысль, 1986. — С. 73—74.

8. Япония: проблемы научно-технического прогресса. — М.: Наука, 1986. — 256 с.

9. Япония — мировая экономическая держава / Х.Накамори, Д. Вада. —М.: Наука, 1986. —С.169-170.

10. Яценко Б. П. Опыт использования рыночных отношений в Японии. — К.: УкрИНТЭИ, 1992. — 72 с.

11. История экономических учений (современный этап): Учебник / Под общ. ред. А. А. Худокормова. — М.: ИНФРА-М, 1998. — С. 96—103.

12. История мировой экономики. Хозяйственные реформы 1920—1990 гг.: Учеб. пособие / Под ред. А. Н. Марковой. — М.: Закон и право: ЮНИТИ, 1995. — С. 63—69.

13. Экономическая история зарубежных стран: Курс лекций / Под общ. ред. В. И. Голубовича. — Мн.: ИП Экоперспектива, 1997. — С. 354—364.

14. Сорвина Г. И. Экономическая мысль ХХ столетия: страницы истории. Лекции. — М.: Рос. полит. энциклопедия, 2000. — С. 202—207.

15. Економічна енциклопедія: У 3-х т. — Т. 1. / Редкол.: С. В. Мочерний (відп. ред.). — К.: ВЦ Академія, 2001.

При вивченні цієї теми студентам важливо з’ясувати, що гострі соціально-економічні суперечності планової системи суттєво гальмували зростання ефективності всього суспільного виробництва, отже нагальна необхідність докорінних змін самої економічної системи постала перед суспільством з усією наочністю. З цього питання для студентів обов’язкове розуміння найбільш загальних і цілком ясних суперечностей: по-перше, між формально загальнонародною власністю та реальним правом партійно-державного апарату розпорядження нею. По-друге, — між своєчасним і повним задоволенням платоспроможних потреб виробників і споживачів, з одного боку, та централізованим розподілом (виділенням фондів) ресурсів і благ — з іншого. По-третє, — між необхідністю господарювання на підставі зворотного зв’язку (від споживача) та політично-волюнтаристським підходом до розв’язання економічних проблем. По-четверте, — між нагальною проблемою стимулювати високоякісну працю та, значною мірою, зрівняльним розподілом благ за її результатами.

Розв’язання всього комплексу суперечностей об’єктивно потребувало переходу до іншої, нової системи господарювання — соціально орієнтованої ринкової економіки.

Студентам важливо зрозуміти, що вади планової системи з командно-адміністративними методами управління, сформованими в Україні впродовж ХХ ст., виявилися непереборними в межах цієї системи й призвели до нежиттєздатності та інертності всієї породженої нею економіки, позбавленої конкурентної основи, а разом із нею — і рушійних сил для свого розвитку. За таких умов темпи науково-технічного прогресу та зростання виробництва залишалися низькими, продукція, що випускалася, не витримувала конкуренції на світовому ринку, прихована інфляція охоплювала всі сфери економіки, існувало приховане безробіття, рівень життя населення був вкрай низьким.

Основою економічної системи, що панувала в Україні понад 70 років, була суспільна, а насправді — державна форма власності, коли не суспільство, а держава постала як єдиний власник усіх засобів виробництва з відповідною концентрацією в своїх руках усіх засобів управління, привласненням результатів виробництва та централізованим розподілом усіх виробничих ресурсів і суспільних благ за допомогою директивного планування, коли планові завдання для кожного підприємства визначалися без врахування загальних суспільних потреб у товарах, а отже споживання обмежувалося виробленим і споживачі були позбавлені за таких умов права вибору.

З’ясування студентами проблем централізованого розподілу планової системи повинно спиратися на розуміння того, що розподіл здійснювався без врахування витрат, інтересів і потреб безпосередніх виробників і позбавляв їх стимулів до розвитку та удосконалення матеріально-технічної бази виробництва, зацікавленості в НТП як основи економічних взаємовідносин, гальмував економічний (і технічний) прогрес. І хоча формально в економіці діяв принцип розподілу за працею, насправді існував зрівняльний розподіл, який стосувався всіх сфер економічної діяльності. Поширений на заробітну плату, він виключав пряму залежність платні від якості та кількості особистого вкладу, тобто будь-який фахівець одержував за підсумком однакову платню, до того ж робота оплачувалася за мінімумом. Внаслідок цього заробітна плата перестала виконувати свою основну спонукальну, щодо поліпшення результатів праці функцію, насамперед — зростання продуктивності праці, перетворившись у засіб відтворення робочої сили, що потрібна була для реалізації так званих «державних інтересів».

Підприємства в умовах жорсткого обмеження фонду заробітної плати й речовинних факторів виробництва були позбавленні будь-якого вияву самостійності. Зміни виробничих процесів, запровадження нововведень, комплексна модернізація чи оновлення виробництва були неможливі без погодження з центральними органами планування, що системою бюрократичних перешкод і зволікань унеможливлювали своєчасність цих заходів, що в остаточному підсумку призвело до падіння темпів науково-технічного прогресу.

Особливої уваги студентів потребує розуміння того, що стан сільського господарства України був ще гіршим, оскільки в ньому під виглядом кооперативної власності панувала державна, тобто кооперативна виступала різновидом державної власності: колгоспам, як і державним підприємствам, централізовано та жорстко визначали що, коли і де сіяти, а за свою працю колгоспники одержували трудодні, за які нічим було платити, оскільки практично все створене вилучалося державою. Сільськогосподарське виробництво внаслідок невмілого господарювання, технологічної відсталості й натуралізації дійшло до занепаду, що, зрештою, призвело до деградації сільського способу життя, а Україна з одного з найбільших постачальників зерна на світовий ринок перетворилася на його постійного покупця, крім того, критичний стан із забезпеченням населення СРСР продовольчими продуктами змусив у 1982 р. прийняти Продовольчу програму як захід для подолання прихованого голоду в країні.

Ситуація в Україні погіршувалася з кожним роком: були порушені всі пропорції економічного розвитку — від пропорції між виробництвом і споживанням до внутрішньовиробничих.

Студентам необхідно обміркувати та проаналізувати всі фактори, що призвели економіку України до стагнаційних процесів, для з’ясування ними питання про те, що за таких умов виходом з кризового стану могла стати реформа господарювання, спрямована на стимулювання виробників до удосконалення виробництва та підвищення його результатів й поліпшення добробуту нації. Світова практика переконливо довела, що найбільш ефективною формою організації суспільного господарства є ринок, для існування якого необхідні певні умови, і насамперед — приватна власність. Тому неминуче постала об’єктивна необхідність зламу сформованої економічної системи, оскільки спроби запровадити окремі елементи ринку в соціалістичну економіку, створити систему дійових стимулів не мали успіху.

Повз увагу студентів не повинна пройти ще одна причина необхідності такого рішення: сучасний світ розвивається на основі міжнародного поділу праці, який призвів до інтернаціоналізації та глобалізації світової економіки, що знайшло вираз перш за все в інтеграційних процесах, які стимулюють розвиток кожної національної економіки та дозволяють вирішувати комплекс соціально-економічних проблем на якісно новому рівні, тому країни, що опинилися за межами такої інтеграції, приречені на відставання.

І в загальному розумінні, економіка України (як і всього колишнього СРСР) вимагала змін і перетворень, необхідних для забезпечення темпів економічного розвитку на основі ефективного використання ресурсів. Основні напрямки, форми та методи реалізації стратегії економічного розвитку України не відповідали об’єктивній необхідності, більш того — прямо їй суперечили.

Далі студентам слід звернути увагу на те, що перехід економіки України до ринку був обумовлений специфічнимиформами реалізації загальносвітових тенденцій, що визначаються економічними зв’язками з країнами СНД, стартовими умовами, довго- та короткотерміновими факторами національної економіки, та здійснювався за антитоталітарною формою, що була властива всім країнам, які реалізовували такий перехід, і характеризувалася на початковому етапі спільністю вихідної ситуації та метою переходу, підірваною, але не демонтованою адміністративно-командною системою, зміною міжреспубліканського планового розподілу праці міжнародним на ринковій основі, зміною форм власності, свободою підприємництва, реформою соціального та державного устрою, інтеграцією у світове господарство.

Студентам важливо розуміти, що національну форму руху України до ринку визначають гострі протиріччя. На першому етапі переходу до ринку (початок 1992 — середина 1994 рр.) керівництвом країни була обрана політика тимчасового компромісу між прихильниками ринку та прибічниками адміністративно-командних методів в умовах, коли концентрація влади в центрі та на місцях залишалася в руках старої номенклатури. До того ж Україна з втратою найприбутковішої власності в цей період зробилася фінансово неспроможною та стала використовувати владу для перерозподілу суспільної власності, бюджетних коштів, збирання податків для наповнення спорожнілої скарбниці. Орієнтація на ринкову стихію без наукового обґрунтування ринкових реформ і законодавчої бази призвела до хаосу в економіці та трансформаційного спаду номенклатурної приватизації. Цей метод набув рис ліберального ринкового авторитаризму та багато в чому дискредитував ринкові реформи, оскільки призвів до криміналізації суспільства та особливо — економіки, неймовірного падіння життєвого рівня народу й зростання соціальної напруженості. Такий початок ринкових реформ відзначався відсутністю жорсткої економічної політики держави, що не змогла стати ініціатором реформ і правильно визначити зміст цього процесу. Негативні наслідки на хід реформ виявилися у несформованості в суспільстві національної ідеї та у конформізмі нації, за якої «низи» мовчки споглядали (за відсутності достатньої інформації) за номенклатурною приватизацією.

В підсумку для з’ясування негативної визначальної особливості переходу України до ринку студентам варто звернути увагу на низьку результативність інтеграційних зусиль, невідповідних індустріальному потенціалу України та високій ефективності інтеграційних процесів світової економіки. Проте до сфери ринкових відносин економіку України продовжують втягувати три потужних фактори: Росія, що визначає більше половини експорту та майже половину імпорту України; світовий — перш за все європейський ринок товарів і послуг, який дозволив досягти активного сальдо зовнішньої торгівлі України; світова валютна система.

Далі студентам необхідно поміркувати над тим, що однією з особливостей сформованої планової системи була психологія частини народу з притаманними їй ейфорійними надіями на світле майбуття, непохитною вірою в справедливість устрою та твердою впевненістю, що держава забезпечить старість і всі соціальні потреби, проте саме ця частина народу разом з тим була духовно деградована. Таке протиріччя постало як наслідок порушення системою на всіх етапах свого становлення законів абстрактної справедливості, коли заради втілення світлих ідей використовували всі можливі та неможливі заходи, і внаслідок цього дегуманізована економіка як необхідну умову виживання пересічних громадян залишила їм право «ішачити та красти», оскільки те, що не можна було купити, легко було вкрасти. «Грабуй награбоване» стало виправданням економічних злочинів, які охопили всі рівні суспільства, а вищий ешелон влади за умов ще в радянські часи виниклої тінізації економіки набув корумпованості. Утриманська психологія народу та інші протиріччя ускладнюють процес економічного реформування економіки й до цього часу. Тепер, щоб відірвати багатомільйонні маси людей від державного утримання, від бюджету, необхідно подолати психологічний стереотип поведінки народу та створити новий господарчий механізм, але слід враховувати також, що такі риси національного характеру українства, як розсудливість, природна обережність, поміркованість, приватновласницька мотивація й традиції взаємодопомоги, почуття «громади», оцінюються подібними до японського менталітету.

Вивченню питання ринкової трансформації соціально-еконо­мічної системиповинно спиратися на розуміння студентами того, що у сучасній Україні практично сформована та функціонує економіка перехідного типу, тобто час від початку трансформації попередньої економічної системи до формування стійких і ефективних ринкових відносин називають перехідним періодом, економіку цього періоду — перехідною економікою. Це особливий період, протягом якого економіка країни чи групи країн переходить в істотно (сутнісно) інший стан внаслідок докорінної трансформації економічної системи.

В цілому, щоб уникнути спрощеного розуміння особливостей та складності такої перехідності, студентам необхідно з’ясувати, що в ній переплітаються генетично різнорідні (соціальні та економічні) елементи й відносини. Звідси «заплутаність» як самих відносин, так і складність їх аналізу, це — по-перше. По-друге, перехідний стан будь-якого процесу, явища, в тому числі й економіки, характеризується постійними змінами, рухом, оновленням і розвитком. Разом з тим це — такий момент (етап), коли старе ще не відійшло, не зникло, а нове ще не утвердилося повністю.

Отже, студентам слід розуміти, що перехідна економіка характеризує проміжний стан суспільства, переломну епоху економічних, соціально-політичних перетворень. Звідси — особливий характер перехідної економіки, що відрізняє її від так званої звичайної, тобто усталеної, цілісної ринкової, адміністративно-командної чи змішаної економіки. Слід наголосити й на тому діалектичному положенні, що всі зміни в перехідній економіці є змінами становлення та розвитку, тоді як у цілісній економічній системі вони зумовлені її безпосереднім функціонуванням. На сучасному етапі перехідна економіка — специфічна (проміжна) форма трансформаційного переходу адміністративно-командної економіки в соціально орієнтовану ринкову економіку і характеризує проміжний (перехідний) етап цивілізованих ринкових відносин, що суттєво відрізняє її від звичайної, тобто усталеної, цілісної адміністративно-командної, ринкової, змішаної економіки. За своєю соціально-економічною природою об’єктивно детерміновані зміни в перехідній економіці є змінами розвитку, тоді як в цілісній (усталеній) економічній системі вони безпосередньо витікають із її функціонування. Важливо розуміти, що перехідні форми не можуть бути кінцевою метою розвитку, а є засобом її досягнення, в даному випадку ринкової трансформації адміністративно-командної економіки в соціально орієнтовану.

Далі студенти мають розуміти, що особливістю перехідної економіки України є переважання не протиріч розвитку, а боротьба нового зі старим, що характерно для будь-якої перехідної економіки. Ці протиріччя досить гострі, до того ж супроводжуються зростанням соціальної напруженості, але пояснення потребує те, що ступінь напруження недостатній, що гострота соціальних конфліктів з огляду на зубожіння матеріального стану більшої частини населення також не виявляється досить активно. Пояснення відсутності дійового та масового опору ринковим реформам студентам слід шукати в тому, що всі основні соціальні сили (з комуністами включно) дійшли до розуміння необхідності запровадження ринкових перетворень. Зазвичай у перехідній економіці має бутиповалений клас, який всіма засобами прагне поновити втрачене економічне та політичне становище, але щодо переходу України до ринкової економіки немає підстав говорити про повалений клас і тим більше вважати потерпілою верхівку державної номенклатурної влади, натомість можна виділити не клас, а певний соціальний прошарок державної бюрократії, що був задіяний в процесах роздержавлення та дуже непогано пристосувався до нових умов. Все це позначилося на ступені напруженості у суспільстві та знизило гостроту боротьби, що властива перехідним економікам, проте не знімає з держави зобов’язання активно підтримувати нове у боротьбі зі старим.

Ще на початковому етапі українська держава для забезпечення пріоритетного розвитку ринкових реформ запровадила зрушення в інституційній політиці. Нехтування базисними інституційними факторами негативно позначилося на українській економіці, оскільки незаперечною основою суспільного, а отже і економічного, розвитку є впровадження наукових і технічних досягнень у виробництво. Іншими інституційними факторами є економічні (включно з фінансовими, інвестиційними, інноваційними тощо), соціальні, правові, політичні та інші, пов’язані з управлінням та регулюванням системи суспільних відносин, передусім економічних (їх підсистем та елементів).

Визначення та формування національної моделі соціально-економічного розвитку як економічного поняття найбільш важливе для теоретичного узагальнення відтворювальних процесів сучасної економіки з врахуванням істотних новацій макроекономічного рівня. Національні особливості виражають конкретні та необов’язкові для інших країн форми пристосування діяльності управлінських виконавчих структур до специфічних національних традицій, сформованого рівня та способу життя народу з метою найкращого використання сильних і подолання слабких виявів національної спадщини.

Універсальні економічні характеристики та процеси можуть бути реалізованими лише у національно особливій формі, що всотала специфіку країни, сформовану систему вартісних поведінкових орієнтирів народу, своєрідність конкретного економічного середовища, фактори економічної політики держави тощо. Тому відповідно діалектика загального та особливого має бути сприйнята при розбудові економічної моделі розвитку країни, крім того, економічна модель має враховувати не тільки національно-особливі форми, але й сталі, глибинні фактори природнокліматичного, економіко-географічного, геополітичного, історичного, соціально-культурного та іншого характеру. Отже, не тільки коло конкретної економічної політики, а вся структура економічних відносин економічної моделі повинна відтворювати й стояти на захисті національних економічних інтересів країни.

Студентам важливо усвідомлювати, що Україна в цьому плані не є винятком і потребує власної економічної моделі розвитку з врахуванням національних особливостей, менталітету нації, специфіки природних ресурсів. При розбудові української моделі системи економіки має бути врахований також досвід розвинутих країн, оскільки саме в розвинутих країнах чітко окреслено національну ідею, що реалізується через національні інтереси (США, Японія, Німеччина, Франція тощо). Національна ідея цих країн є виключно центристською ідеологією, заснованою на парадигмі національної ідеї та національної безпеки, виступає ідеологічною основою розвинутих країн і за головну мету визначає реалізацію національних інтересів: забезпечення власної територіальної цілісності, безпеки, національних єдності та розвитку через творення та розвиток власної держави.

З врахуванням викладеного, Україна для свого розвитку має формувати національну економіку на основі національної ідеї відповідно до національних інтересів народу й спиратися на цю ідею в економічній, політичній та інших сферах діяльності для збереження етносу та його розквіту. Національна ідея має стати елементом стратегічної доктрини держави, необхідною умовою розвитку економіки та політики й реалізуватися через національні інтереси у зовнішній та внутрішній політиці, тобто стати стратегією розвитку держави, її політичною програмою, основою економічної політики з врахуванням надбань духовності, загальнолюдської моралі та менталітету власного народу, подолання колоніальної спадщини СРСР, яка знаходить свій вияв у міжнародній політиці щодо України. Подолання цих процесів має спиратися на національну ідею для проведення Україною міжнародної політики у власних, а не чужих інтересах.

Світовий досвід переконує, що економічне відродження — це гарантія незалежності країни, умова стабільності та ефективної життєдіяльності суспільства. Існує чимало прикладів того, як після кризових потрясінь окремі країни змогли вийти на шлях незалежного розвитку, досягти успіху та зайняти гідне місце у світовому господарстві. За цим контекстом очевидно, що усвідомлення найвищих національно-державних інтересів, спільності особистих, колективних прагнень з добробутом і процвітанням України є національним пріоритетом. Дуже важливо не допускати перетворення української економіки на полігон для протиборства політичних еліт, партій та рухів.

У незалежних державах під впливом національних факторів і технічного прогресу можуть бути різні моделі економічного розвитку, практично темпи розвитку країн багато в чому залежать від правильності вибору базової економічної моделі, але визначальну роль мають відігравати національні особливості країни. Історично склалося так, що соціально-економічна модель розвитку України традиційно намагалася уникати крайнощів як директивної державності, так і безмежного лібералізму. Українська національна гіпотетична економічна модель завжди була орієнтована на цивілізовані форми соціального буття з максимальним поєднанням загальнодержавного та особистого інтересів, українська національна ідея багато в чому випередила свій час, але їй не судилося бути втіленою в реальну практику в своїй країні.

Сьогодні конформізм, як і втрата значною частиною населення загальнонаціональних орієнтирів та ідеалів, протидіє завданням відродження України та її економіки. Тому потрібні цілеспрямовані зусилля щодо відвернення загрози економічній безпеці, створення раціональної структури економіки, відновлення здатності до саморозвитку та прогресу, конструктивна робота щодо формування всеукраїнського ринку, подальший розвиток транспортної та інших інфраструктур, подолання певної замкненості та відокремленості виробництв і регіонів, підтримка інноваційного сектора й тих вітчизняних товаровиробників, які здатні вийти на світовий ринок. Все це можливе лише за умови втручання держави в економіку, тобто через державне регулювання на основі національної ідеї.

Духовний капітал народу, що спирається на загальнолюдські духовні й моральні цінності та залучає продуковані ним ідеї, теорію, свідомість, знання, культуру, в своїй діалектичній єдності постає як національний фактор, вплив якого на ринкове реформування української економіки розкрити можливо лише з огляду на історичні аспекти існування українського народу. Багато українських учених і політичних діячів упродовж всієї історії України підкреслювали нерозривність зв’язку питань національного та соціального характеру, обстоювали помірковані ідеї європейського реформаторства, виступали за національну консолідацію без крайнощів майнової та соціальної диференціації, тобто ідеї приватної власності як основи ринкової економіки не суперечать українському менталітету.

Загалом же перспектива розвитку України полягає в синтезі позитивів історичної спадщини та науково-технічних, технологічних і соціальних досягнень радянського періоду з новітніми тенденціями розвитку сучасного суспільства на основі формування національної свідомості, головними підвалинами якої є мова, мораль на основі християнських цінностей, ідеологія як елемент суспільної свідомості, національна економіка та культура.

Соціально-економічна модель розвитку України потребує серйозного уточнення, наукового узагальнення в контексті конкретних особливостей функціонування народного господарства.

Серед народногосподарських моделей, яких досить багато: економічного зростання (трудові й багатофакторні), ринкових систем, загальної економіко-політичної (соціально-ринкової) рівноваги, матриці міжгалузевих зв’язків тощо, особливо цікаві моделі загальної економіко-політичної (соціально-ринкової) рівноваги, які виходять з того, що економічні та політичні ринки підкоряються однаковим законам, тобто до політичного процесу можна застосовувати звичайні методи формального економічного аналізу. Цей тип моделей може характеризувати розподіл економічних ресурсів, величину винагороди факторів виробництва, обсяг випуску благ за умови здійснення пакета заходів державного та суспільного регулювання для забезпечення рівноваги в політичній, соціальній і комерційній сферах (ринках).

На етапі трансформації українського суспільства, у його перехідному періоді українська національна ідея зраджується щодо державотворення та розвитку нації. Ідеологи реформ з самого початку їх проведення не протистояли геноциду нації, національна ідея тому і не спрацювала, що була зраджена кримінальною олігархічною верхівкою влади України. Проте головними тенденціями трансформації сучасної економіки є те, що за будь-яких змін політичної кон’юнктури уряди різного кольору будуть змушені проводити приблизно ту ж саму політику розбудови ринкової економіки та її переростання у постіндустріальну цивілізацію з більш-менш виразними варіаціями конкретної політики. 

План семінарського заняття 

1. Стан та критерії формування економічної системи України:

— визначальні характеристики соціально-економічного стану;

— загальні та національні особливості економіки.

2. Об’єктивна необхідність ринкової трансформації в Україні:

— передумови ринкової трансформації;

— економічні закономірності трансформації економічної системи;

— структурні рівні економічної реформи.

3. Національна модель соціально-економічного розвитку України:

— характерні ознаки національної моделі;

— ринок і держава у національній економічній системі. 

Терміни та категорії 

Перехідна економіка. Моделі економічного розвитку. Інституціональна та ринкова трансформація. Державне регулювання. Саморегулювання, приватизація, роздержавлення, тінізація економіки. Соціально орієнтована економіка. 

Теми рефератів 

1. Основні ознаки перехідної економіки України.

2. Моделі економічного розвитку та їх роль у формуванні економічної системи України.

3. Характерні та специфічні риси перехідної економіки України.

4. Інституціональна трансформація у перехідній економіці України.

5. Держава та ринок в економічній системі України.

6. Реалії ринкової трансформації в Україні.

7. Критерії визначення та формування української моделі економічної системи.

8. Трансформація відносин власності в українській моделі економічної системи. 

Питання для обговорення 

1. Характеристика основних критеріїв формування економічної системи в Україні.

2. Загальні та національні особливості економіки України.

3. Основні тенденції формування економічної системи України.

4. Економічна характеристика перехідного стану економіки України.

5. Особливості роздержавлення та приватизації в перехідній економіці України. 

Література 

1. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 328 с.

2. Політична економія: Навч. посібник / За ред. К. Т. Кривенка. — К.: КНЕУ, 2001. — 508 с.

3. Экономика переходного периода: Учеб. пособие / Под ред. В. В. Радаева, А. В. Бузгалина. — М.: Изд-во МГУ, 1995. — 410 с.

4. Економічна енциклопедія. — Т. 1—2. — К.: Академія, 2001.

5. Білорус О. Г., Лук’яненко Д. Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку: Монографія. — К., 1998. — 416 с.

6. Бузгалин А., Качанов А. Экономика: «периодическая система элементов» (к вопросу о структуризации и типологизации экономических систем) // Вопросы экономики. — 2001. — № 12. — С. 46—62.

7. Диба М. І. Регулювання в сучасній економічній системі: Монографія. — К.: КНЕУ, 2000. — 220 с.

8. Диба М. І. Економічна стратегія перехідної економіки України // Стратегія економічного розвитку України: Наук. зб. — Вип. 4. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 306.

9. Інноваційна стратегія українських реформ / А. С. Гальчинський, В. М. Геєць, А. К. Кінах та ін. — К.: Знання України, 2001. — 326 с.

10. Кризові явища у світовій економіці та антикризова політика України / За ред. В. М. Гейця. — К.: Ін-т екон. прогнозув., 2002. — 76 с.

11. Лукінов І. І. Економічні трансформації (наприкінці ХХ сторіччя). — К.: Книга, 1997. — 456 с.

12. Павловський М. Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ (економіка, політологія, соціологія). — К.: Техніка, 2001. — 312 с.

13. Сиднина В. И. Нерациональность экономической системы // Общество и экономика. — 2002. — № 2. — С. 114—131.

14. Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи) / За ред. В. М. Гейця. — К.: Логос, 1999. — 500 с.

1. Бузгалин А., Колганов А. Экономика: «периодическая система элементов» // Вопросы экономики. — 2001. — № 9. — С. 46—61.

2. Бузгалин А. Мутантный капитализм как продукт полураспада мутантного социализма // Вопросы экономики. — 2000. — № 6. — С. 34—47.

3. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Перехідна економіка: основні концепції та характерні риси // Вчені записки: Наук. зб. — Вип. 3. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 23—30.

4. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Економічна система суспільства // Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 38—52.

5. Мочерный С. В., Некрасов В. Н., Овчинников В. Н., Секретарюк В. Н. Современная экономическая система и тенденции ее развития в начале третьего тысячелетия // Экономическая теория: Учебник для вузов. — М., 2000. — С. 334—348.

6. Платонова Е. Экономические системы и их трансформации // МЭИМО. — 1998. — № 7. — С. 30—41.

7. Савельєв Е., Куриляк В. Новая экономика: мода или умственный шанс для новой страны // Зеркало недели. — 2002. — № 12. — 29 марта.

8. Мартін Шніцер. Порівняння економічних систем. — К.: Основи, 1997. — 519 с.

9. Бузгалин А. Мутантный капитализм как продукт полураспада мутантного социализма // Вопросы экономики. — 2000. — № 6. — С. 34—47.

10. Бєляєв О. О., Бебело А. С. Економічна система: властивості, структура моделі // Вчені записки: Наук. зб. — Вип. 1. — К.: КНЕУ, 1998. — С. 16—22.

11. Гайдар Е. Экономические реформы и иерархические структуры. — М., 1990. — С.214.

12. Політична економія: Навч. посібник / К. Т. Кривенко, В. С. Савчук, О. О. Бєляєв та ін.; За ред. К. Т. Кривенка. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 70—73.

13. Башнянин Г. І., Копич І. М., Шевчик Б. М. Економічні системи: проблеми структури. — Л.: Коопосвіта, 1999. — С. 115—118.

14. Заглинський А. О., Матусевич М. К. Політична економія: Навч. посібник. — Рівне: Волинські обереги, 2000. — С. 20—35.

15. Нуреев Р. М. Политическая экономия. Докапиталистические способы производства: Основные закономерности развития: Учеб.-метод. пособие для студ. экон. фак. гос. ун-тов. — М.: Наука, 1991. — 96 с.

16. Мельник Л. Ю., Плаксієнко В. Я., Скірко Ю. І. Економічна система суспільства: Навч. посібник. — Д.: Січ, 2001. — 545 с.

17. Троицкая Т. Н. Природа и развитие общества докапиталистических формаций: Учеб. пособие к спецкурсу. — Новосибирск: Изд. НГПИ, 1989. — 80 с.

18. Баликоев В. З. Общая экономическая теория: политэкономия, макроэкономика, микроэкономика. — Новосибирск: Лада, 2002. — 678 с.

19. Бернгольц П., Браєр Ф. Основи політичної економії. — Т. 1. Теорія економічних систем. — К.: ПВЦ «Київський університет», 1997. — 243 с.

20. Грабинський І. М. Сучасні економічні системи: Тексти лекцій. — Львів: ЛДУ, 1996. — 176 с

21. Економічна теорія / За ред. З. Ватаманюка. — Львів: ЛДУ, 1992. — 606 с.

22. Владимирова Л. П. Прогнозирование и планирование в условиях рынка: Учеб. пособие. — М.: Дашков и К^о, 2000. — 307 с.

23. Економічна енциклопедія. Т. 1—2. — К.: Академія, 2001.

24. Диба М. І. Регулювання в сучасній економічній системі: Монографія. — К.: КНЕУ, 2000. — 220 с.

25. Гальчинський А. С. та ін. Інноваційна стратегія українських реформ. — К.: Знання України, 2002. — 326 с.

26. Бєсєдін В. Ф. та ін. Трансформація державного управління економікою України (1921—2001 рр.) / За ред. В. Ф. Бесєдіна. — К.: Укртипроект, 2001. — 228 с.

27. Ольсевич Ю. Я. Трансформация хозяйственных систем. — М., 1994. — 219 с.

28. Осипов Ю. М. Теория хозяйства: Учебник в 3 т. — Т. 1. — М.: Изд-во МГУ, 1998. — 460 с.

29. Павловський М. А. Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ (економіка, політологія, соціологія). — К.: Техніка, 2001. — 312 с.

30. Основи економічної теорії. Політекономічні аспекти. — К.: Вища школа: Знання, 1997. — С. 46—74.

31. Курс экономической теории. — М.: ДИС, 1997. — С. 67—77.

32. Змішана багатоукладна економіка її суть та роль в соціально-економічному прогресі: Текст лекцій / Укл. В. І. Загородній. — К.: КДЕУ, 1993. — 23 с.

33. Носова С. С., Талахадзе А. А. Экономика: Базовый курс лекций для вузов. — М.: Гелиос АРВ, 2001. — 640 с.

34. Носова С. С. Основы экономики: Учебник. — М.: ВЛАДОС, 2002. — 272 с.

35. Козырев В. М. Основы современной экономики: Учебник для вузов. — М.: Финансы и статистика, 1998. — 368 с.

36. Задоя А. А., Петруня Ю. Е. Основы экономики: Учеб. пособ. для вузов. — К.: Вища шк., 1998. — 478 с.

37. Абалкин Л. И. В поисках новой стратегии. Т. IV. — М.: Экономика, 2000. — С. 612—658.

38. Глобалізація і безпека розвитку. — К., 2001. — С. 54—79; 540—567.

39. Трансформація. Моделі економіки України. — К.: Логос, 1999. — С. 83—109.

40. Гальчинський А. Суперечності реформ: у контексті цивілізаційного процесу. — К.: Українські пропілеї, 2001. — С. 36—114.

41. Волобуев В. Эволюция модели смешанной экономики и бюджетная макростратегия в США // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2001. — № 4. — С. 21—30.

42. Савченко А. Основы российской модели смешанной экономики // Маркетинг. — 2001. —№ 6. — С. 15—20.

43. Макконнелл К. Р., Брю С. Л. Аналітична економія: принципи, проблеми і політика: Пер. з англ. / Наук. ред. Т. Панчишина. — 13-те вид. — Львів.

44. Павловський М. Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ: Економіка. Політика. Політологія. Соціологія. — К.: Техніка, 2001. — 312 с.

45. Стиглиц Дж. Ю. Экономика государственного сектора / Науч. ред. Г. М. Куманин. — М.: Изд-во МГУ, 1997. — 720 с.

46. Современная экономическая мысль. — М.: Прогресс, 1981.

47. Людвиг Эрхард. Благосостояние для всех / Пер. с нем. — М.: Дело, 2000. — 332 с.

48. Людвиг Фон Мизес. Человеческая деятельность. Трактат по экономической теории. — М.: Экономика, 2000.

49. Слезингер Г. Э. Социальная политика: Учебник. — М.: Дело и сервис, 2001.

50. Селигмен Б. Основные течения современной экономической мысли. — М.: Прогресс, 1968. — С. 355—413.

51. Мюрдаль Г. Мировая экономика (Проблемы и перспективы). — М., 1958.

52. Корпоративный капитализм в Японии / Хироси Окумура. — М: Мысль, 1986. — С. 73—74.

53. Япония: проблемы научно-технического прогресса. — М.: Наука, 1986. — 256 с.

54. Япония – мировая экономическая держава / Х.Накамори, Д. Вада. –М.: Наука, 1986. –С.169-170.

55. Яценко Б. П. Опыт использования рыночных отношений в Японии. — К.: УкрИНТЭИ, 1992. —72 с.

56. История экономических учений (современный этап): Учебник / Под общ. ред. А. А. Худокормова. — М.: ИНФРА-М, 1998. —С. 96—103.

57. История мировой экономики. Хозяйственные реформы 1920—1990 гг.: Учеб. пособие / Под ред. А. Н. Марковой. — М.: Закон и право: ЮНИТИ, 1995. — С. 63—69.

58. Экономическая история зарубежных стран: Курс лекций / Под общ. ред. В. И. Голубовича. — Мн.: ИП Экоперспектива, 1997. — С. 354—364.

59. Сорвина Г. И. Экономическая мысль ХХ столетия: страницы истории: Лекции. — М.: Рос. полит. энциклопедия, 2000. — С. 202—207.

60. Економічна енциклопедія: У 3-х т. Т. 1—2 / Редкол.: С. В. Мочерний (відп. ред.). — К.: ВЦ Академія, 2001.

61. Экономика переходного периода: Учеб. пособие / Под ред. В. В. Радаева, А. В. Бузгалина. — М.: Изд-во МГУ, 1995. — 410 с.

62. Білорус О. Г., Лук’яненко Д. Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку: Монографія. — К., 1998. — 416 с.

63. Диба М. І. Регулювання в сучасній економічній системі: Монографія. — К.: КНЕУ, 2000. — 220 с.

64. Диба М. І. Економічна стратегія перехідної економіки України / Стратегія економічного розвитку України: Наук. зб. — Вип. 4. — К.: КНЕУ, 2001. — 306 с.

65. Гальчинський А. С., Геєць В. М., Кінах А. К. та ін. Інноваційна стратегія українських реформ. — К.: Знання України, 2001. — 326 с.

66. Кризові явища у світовій економіці та антикризова політика України / За ред. В. М. Гейця. — К.: Ін-т екон. прогнозув., 2002. — 76 с.

67. Лукінов І. І. Економічні трансформації (наприкінці ХХ сторіччя). — К.: Книга, 1997. — 456 с.

68. Павловський М. Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ (економіка, політологія, соціологія). — К.: Техніка, 2001. — 312 с.

69. Сиднина В. И. Нерациональность экономической системы // Общество и экономика. — 2002. — № 2. — С. 114—131.

70. Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи) / За ред. В. М. Гейця. — К.: Логос, 1999. — 500 с.