Розкол церкви та Вселенський Собор

На жаль, християнська Церква не змогла зберегти свою єдність. Так, ще у V ст. відійшли окремі общини, що не сприйняли рішення Вселенських Соборів про засудження несторіанства або монофізитства.

Ці, так звані дохалкідонські церкви, існують і зараз, складаючи окремий напрям у християнстві (наприклад, Вірменська церква). Крім того, за кілька століть існування в різних умовах між Східною та Західною Церквами виникла ціла низка розбіжностей у релігійному віровченні і догматах, у канонічних діях, обрядах та звичаях. Зокрема, Західна Церква внесла до Символу Віри догмат filioque, а згодом і інші догмати. Східна Церква також засуджувала Західну за такі дії, як прийняття таїнства Євхаристії опрісноками, целібат (відмову духовенства від шлюбу), суботні пости та ін.

Проте догматичні та культові відмінності не були головними. Визначальними були відмінності грецького та римського світосприйняття, наявність геополітичних особливостей розвитку Західної та Східної Римської імперії.

У 395 р. Римська Імперія поділилася на Західну та Східну. На Заході християнство перебувало під впливом римської схильності до права, на Сході – грецького філософського мислення. Саме тому на Заході центральною проблемою богословських пошуків стає проблема гріха та виправдання, на Сході – тринітарні дискусії (суперечки про співвідношення трьох іпостасей – Бога Отця, Бога Сина та Бога Святого Духа). З падінням Західної Римської Імперії (476 р.) значно зростає роль папи, який мав перевагу честі над іншими патріархами. Так, у творах папи Лева І Великого (440-461 рр.) була вже розроблена теорія абсолютного верховенства.

На Сході ж Константинопольський єпископ вивищується над іншими. Це було підтверджено третім каноном ІІ Вселенського Собору (381 р.): "Константинопольський єпископ хай має перевагу честі після Римського єпископа, тому що цей град є Новий Рим, місто Царя і Сенату" (3, 84-85). Не дивлячись на те, що між Римським та Константинопольським ієрархами точилася боротьба за першість, вони уникали остаточного розриву, оскільки до середини VIII ст. папи вважали візантійських імператорів спільниками у боротьбі з варварами.

В середині ХІ ст. особливо загострилися суперечки західного та східного християнства стосовно третьої іпостасі Святої Трійці. Західна Церква на соборі у Толедо (589 р.) додала до Символу Віри догмат filioque (з лат. – і від Сина), згідно з яким Дух Святий сходить не лише від Бога Отця, але і від Бога Сина. Не сприйнявся східним християнством і целібат (безшлюбність священства), піст у суботу, вживання лише пісного хліба під час Євхаристії (причастя).

Спроба відновлення канонічних стосунків між Римом та Константинополем для створення великої коаліції проти норманнів, що нападали на вотчину Святого Петра, не мала позитивних наслідків. 1054 р. легат папи Лева ІХ кардинал Гумберт везе листи імператорові Василевсу й патріарху Михаїлу Керуларію, в яких намагається нав'язати принципи Римської теократії. І оскільки Константинополь не пішов на поступки Риму, 15 липня 1054 р. легат Гумберт оголошує анафему (відлучення від церкви) Михаїла Керуларія та "його прихильників". 20 липня рішенням синоду патріарх, в свою чергу, відлучає "Гумберта та його спільників". В подальшому хрестові походи в трагічний спосіб завершили справу розколу.

Таким чином виникає два напрями: західне та східне християнство. Упродовж багатьох віків вони були приречені на непримиренну боротьбу, від якої страждало багато народів. І хоча в 1965 р. Римський та Константинопольський першоієрархи оголосили про зняття взаємної анафеми, догматичного та канонічного об'єднання католицької та православної церков не відбулося.

Православ'я є одним з основних напрямів християнства, який офіційно оформився внаслідок розколу християнства в 1054 р. на Східну та Західну церкву. Східна християнська церква одержала назву православної (з грецької "ортодоксія" (orthos – правильний, doxe – думка)).

Православ'я формувалося за наявності у Візантійській імперії міцної імператорської влади; при цьому церква була надійною опорою державного апарату. Уповільнені темпи розвитку феодальних відносин у Візантії сприяли тривалому збереженню традиційних форм віровчення та обрядовості, що значною мірою зумовило православний консерватизм.

Основою православного віровчення є Святе Письмо (Біблія), Святий Переказ (рішення Вселенських та Полісних соборів V-VIII ст., твори Отців церкви). Сутнісним виявом віровчення є Символ Віри, затверджений Нікейським (325 р.) та Константинопольським (381 р.) соборами (визнання триєдності Бога, Боговтілення, спокутної жертви Ісуса Христа, загробної відплати).

З часів Вселенських соборів православ'я, на противагу католицизму, не вносило нових догматів, а також не заперечувало існуючих.

Отці Східної Церкви (Іоан Златоуст, Іоан Дамакін, Григорій Назіанзин, Григорій Ниський, Василій Кесарійський) в своїх трактатах, проповідях сформували та систематизували правослевне богослов'я, теоретичною основою якого була філософія неоплатонізму з її досвідом містичного переживання та вчення ісихазму. Містицизм (з грец. – таємничий) – це релігійно-філософський світогляд, в основі якого лежить віра в можливість безпосереднього єднання з Богом в момент просвітлення. Згідно з традицією ісихазму (з грец. – спокій), яка завжди залишалася для православ'я класичною нормою, єдиним засобом пізнання божественної істини, визнавалися аскетичний подвиг, молитовне споглядання та містичне осяяння. Останнє досягається самозаглибленням людини у внутрішній світ, внаслідок чого настає стан просвітлення.

Людина не може осягнути розумом Бога. Вона може лише увійти в проблематику стосунків між Богом та світом. І саме завдяки одкровенню, безпосередньому осягненню в моменти містичного просвітлення – стає можливим пізнання Бога перед проявом його благодаті. Зв'язок з Богом здійснюється не через розум, а через почуття. В цьому полягає сутність православного ірраціоналізму.

Головною Службою Божою у православ'ї є Божественна Літургія. Це головний, найбільш урочистий обряд Православної Церкви, суть якого полягає у містичному споживанні тіла та крові Ісуса Христа під видом хліба та вина. Вважається, що першу Літургію здійснив сам Ісус Христос під час Таємної вечері у Гефсиманському саду.

Божественну Літургію Східного обряду створили архієпископ Константинополя Іоан Златоуст (347-407) та архієпископ Кесарійський Василь Великий (330-379).

Крім здійснення таїнств, культова система православ'я включає молитви, поклоніння хресту, іконам, реліквіям, мощам святих. Важливе місце в православному культі посідають свята та пости.