Доповідь Земля

« Назад

Ґрунт — природнє утворення, що складається з генетично пов'язаних горизонтів, які формуються в результаті перетворення поверхневих шарів літосфери під впливом фізичного, хімічного та біологічного вивітрювання.

Ґрунт - багатокомпонентна, динамічна система, що включає гірські породи, верхній природний шар земної кори, техногенні утворення і складається з твердих (тверді мінерали, лід і органомінеральні структури), рідких (водні розчини), газоподібних (повітря, гази) і біологічних або живих (макро- і мікроорганізми) компонентів.

В інженерній геології — гірська порода, а також відходи виробничої діяльності, що їх використовують як основу, середовище або матеріал для зведення будівель та інженерних споруд.

На тип, склад та характеристику ґрунтів впливають також материнська порода, клімат, рельєф, геологічний вік території, притаманна території флора та фауна, діяльність людини тощо. Однією з основних характеристик ґрунту є його родючість.

Перед вченими і практиками виникає низка актуальних завдань щодо санітарної охорони грунту. Основні з них такі: 1) охорона грунту від забруднення побутовими викидами та відходами, які є шкідливими для здоров'я людини через вміст у них патогенних мікроорганізмів, яєць гельмінтів, комах – переносників інфекційних хвороб; 2) гігієнічна оцінка методів збирання, вивезення, знешкодження та утилізації промислових, сільськогосподарських і побутових викидів та відходів; 3) розробка й уніфікація методів дослідження з нормування та гігієнічної оцінки вмісту шкідливих речовин у грунті та деякі інші. Розв'язати завдання можна на основі аналізу результатів наукових досліджень у цій галузі та розроблення якісно нових принципів і методів оцінки ступеня забруднення та самоочищення грунту й організації проведення санітарного нагляду. Вирішуючи такі санітарно-епідеміологічні питання, як вибір території для будівництва населених пунктів, полів зрошення, розміщення санаторно-курортних, лікувальних, дитячих та інших установ, враховують характеристику грунтового покриття, оскільки грунт прямо та опосередковано впливає на умови життя і здоров'я населення. Тому, незважаючи на те, що грунт є предметом вивчення фахівців медичного профілю, останні враховують і беруть на озброєння досягнення спеціалістів-грунтознавців. У вивченні процесів забруднення та самоочищення грунту важливе значення має склад і властивості грунту. Під час дослідження рівня неінфекційних захворювань на окремих територіях враховують вміст у грунті низки мікро- та макроелементів. Але всі фізико-хімічні властивості грунту вимагають значних поправок, якщо не враховується жива речовина, що місить ся в ньому. Вивчення мікробного світу грунту є одним із завдань мікробіологів та агробіологів. З гігієнічної точки зору, вивчення біологічних і біохімічних процесів, які відбуваються у грунті, дає ключ до розшифрування перебігу процесів розкладу та мінералізації органічних речовин, детоксикації хімічних сполук, загибелі або вегетування патогенних для тварин і людей мікроорганізмів. Тому ще з 20 – 30-х років дані про кількість та активність всієї грунтової мікрофлори або її окремих груп і видів використовують у санітарній мікробіології для оцінки ступеня забруднення та його здатності до самоочищення. Таким чином, інтенсивна урбанізація, її шкідливий техногенний вплив на агроекосистеми, підсилений згубною дією ЧАЕС, антиекологічний розвиток АПК (комплекс перелічених вище чинників) поставили на межу екологічної катастрофи не тільки агросферу (складову довкілля, яку визначають культурні рослини, свійські тварини і пов'язані з ними групи різних організмів, а також оброблений під сільськогосподарські рослини грунт), а й усе природне середовище України, що тотожно економічному і соціальному розвалу. Це зумовлено суто технократичною концепцією розвитку вітчизняного АПК, екстенсивною, енерго- та ресурсомісткою моделлю ведення аграрного виробництва, яка не забезпечує конкурентоспроможного функціонування, раціонального агроприродокористування, сталого розвитку агроландшафтів і культурних екосистем. Одним із основних шляхів подолання екологічної кризи, що склалася в АПК країни, є інтеграція інтересів екології та економіки в усіх сферах сільськогосподарського виробництва. Тому і в теорії, і на практиці неправомірно окремо підходити до розв'язання екологічних та економічних проблем, розриваючи зв'язок процесів їх виникнення. Адже науково доведено тісну взаємозалежність досягнутого рівня раціоналізації агроприродокористування, стану навколишнього природного середовища та агроресурсного потенціалу країни, з одного боку, і перспектив озвитку національної економіки, - з другого. Специфіка нинішнього реформування АПК має полягати у подоланні екологічної та економічної криз. І виходити з них можна і необхідно одночасно. Без ефективного і якнайшвидшого оздоровлення природного середовища в АПК не спинити економічного падіння і поглиблення демографічної катастрофи сільських регіонів, а без цього не розв'язати і проблеми економічного розвитку країни в цілому, не говорячи вже про створення ринкового середовища. Для подолання негативних тенденцій потрібно формувати сільське господарство нового типу, здатне ефективно зберігати й використовувати генетичний потенціал, підтримувати родючість грунту, поліпшувати якість малопродуктивних земель, зберігати екологічну рівновагу з довкіллям, забезпечувати нормальний кругообіг речовин, вдосконалювати традиційні системи ведення сільськогосподарського виробництва, збільшувати його обсяг. Сьогодні необхідно пов'язати основні блоки аграрного виробництва, програми стабілізації економіки з економічно виваженим, екологічно грамотним вирішенням завдань. В основу антикризових і стабілізаційних програм слід покласти концепцію органічної єдності екологічних та економічних проблем, тобто до всіх ланок механізму державного управління треба включати екологічні нормативи. Але нонсенс у тому, що існує великий розрив між науковими рекомендаціями і процедурою впровадження їх у виробництво. Незважаючи на наявність досить прогресивних, науково обгрунтованих екологічних розробок, реалізація яких могла б дати економіччний виграш, сьогоднішні програми переходу до ринку не узгоджені з питаннями раціонального агроприродокористування. Нині необхідно здійснювати екологізацію суспільного виробництва, без чого неможливо буде створювати сталі агросистеми. Адже результативністю розгортання природних програм визначаються перспективи розвитку нації і держави. Екологізація агропромислового виробництва – це засіб подолання як екологічної, так і економічної кризи, тому екологічні проблеми агропромислового комплексу України повинні бути в числі державних пріоритетів. Сільськогосподарське виробництво та інші галузі АПК формують понад 70% продовольчих ресурсів, три чверті роздрібного товаробороту держави, родючі чорноземи держави складають 22% світової площі, отже можуть забезпечити значні валютні надходження. В індустріально розвинених країнах про єдність ресурсозбереження і ресурсовіддачі, поліпшення якості довкілля та економічний прогрес дбають на всіх рівнях агропромислового виробництва. Так, за дослідженнями Інституту світових ресурсів (Вашингтон), американські компанії інтенсивно використовують ресурсозберігаючі та природоохоронні технології, знаючи, що забруднення довкілля це “викидання грошей на вітер”. Вони усвідомили, що економія їхніх коштів йде за рахунок ефективної переробки (утилізації відходів сільськогосподарського виробництва та якісного використання природних ресурсів, а продукція, виготовлена таким способом, стає конкурентоспроможнішою і привабливішою для споживача. Фірми, які випускають екологічно чисту сільгоспрподукцію, мають більше шансів залучити на роботу висококваліфікованих спеціалістів, зацікавити потенційних інвесторів. Для зміцнення своїх позицій на аграрному ринку підприємці приділяють велику увагу випуску екологічно безпечної продукції, яка має бути конкурентоспроможною за якістю та ціною. Це, в свою чергу, стимулює науково-дослідні роботи щодо поліпшення продукції, сприяє пошуку ефективних технологій і засобів виробництва, які б відповідали екологічним та економічним параметрам, стандартам і вимогам. Екологоорієнтоване функціонування аграрної економіки можливе лише при зміні традиційної економічної поведінки сільськогосподарських товаровиробників, їх відмови від застосування методів та засобів виробництва, які гіпертрофовано поглинають сировинні ресурси і забруднюють навколишнє середовище. Сьогодні розв'язати гострі екологічні проблеми не можна без фінансового забезпечення (внутрішніх нагромаджень, коштів бюджетних та позабюджетних фондів, вітчизняних та зарубіжних інвестицій, кредитів, цільових гарантій тощо). Необхідно розробити чітку систему формування фондів для фінансування заходів по підвищенню і підтриманню на належному рівні ресурсно-екологічної безпеки у вітчизняному АПК. Теоретично підприємства АПК повинні самі фінансувати природоохоронні заходи, однак за сучасних умов власних коштів у підприємств не вистачає навіть на оплату роботи працюючих. Тому варто проводити цілеспрямоване фінансування самих підприємств через екологічні фонди, створені за рахунок різних фінансових надходжень, відкривати екологічні банки, які б контролювали і стимулювали раціональне використання коштів та захищали їх від інфляції. Кошти потрібно перераховувати на екологічні субрахунки суб'єктів агропромислової діяльності, але вести жорстку систему контролю, щоб витрачалися вони за призначенням. Така система була б ще дієвішою, якби її результати оцінювались не самим штрафом і навіть не притягненням до відповідальності підприємства-порушника, а станом довкілля. Для України особливо актуальним нині є розв'язання екологічних проблем на малих приватизованих агропромислових підприємствах. На перших етапах їх функціонування необхідно надавати їм цільові субсидії, допомогу із місцевого бюджету, потрібна система безвідсоткових кредитів і позичок. Слід також створювати спільні підприємства, які мають досвід раціонального агроприродокористування, для впровадження та використання мало- і безвідхідних технологій. Найнадійнішим шляхом виходу АПК з еколого-економічною кризи є його екологізація: ухвалення нової агроекологічної політики держави на основі розробки і реалізації довгострокової програми екологічної стратегії в АПК; досягнення екологічної безпеки в усіх галузях; переведення АПК на модель сталого екологозрівноваженого, екологобезпечного й ефективного розвитку. Це передбачає запровадження чіткої системи агроекологічної освіти та виховання населення, підвищення рівня екологічної культури, а також застосування екологічного моніторингу, аудиту, експертизи, правових нормативних та законодавчих актів, які б регулювали економічні аспекти виробничої діяльності. Адже розв'язання екологічних проблем в АПК ускладнюють фактори як організаційно-економічного, так і правового характеру. Економічне забезпечення здорового природного середовища в АПК має включати в себе: державне фінансування заходів з охорони природи; ліцензування; нормування; створення екологічних фондів; систему оплати за користування природними ресурсами та додатково за ресурси, які вилучаються; фінансові санкції (платежі та штрафи) за забруднення довкілля; економічні стимули за зниження рівня забруднення, пільгові кредити для реалізації екологічних робіт та впровадження екологічно чистих технологій; пільгове оподаткування підприємств, що впроваджують безвідхідні технології та одержують чисту сільськогосподарську продукцію; право на продаж екологічно чистої продукції за підвищеними цінами; екологічне страхування. До економічних важелів належить і обгрунтована плата за ресурсовикористання. Санкції (штрафи) за неекологічне виробництво слід застосувати лише з екологічного фактора, а ціноктворення проводити з метою екологічно орієнтованого та стратегічного планування. Використання економічних критеріїв в екології сільського господарства необхідно спрямовувати на реалізацію грошового принципу – не максимізація прибутків підприємств чи держави, а досягнення стабільного розвитку через збалансоване природокористування, щоб зростання матеріального виробництва в будь-якому регіоні гарантувало сталість агроекосистем. Правове забезпечення в агропромисловому виробництві має спиратися на чітку законодавчу основу (закон про охорону навколишнього природного середовища в Україні сьогодні потребує нових доповнень і уточнень, розробки критеріїв, стандартів і вимог в агроекології, які б захищали стан грунту). Лише в єдності правової бази (розумних законів) та названих вище економічних методів, зокрема вкладення інвестицій в нові екотехнології, можливе ефективне функціонування механізму агроприродокористування. Це, у свою чергу, дасть змогу Україні швидкими темпами розвивати зовнішню економічну діяльність з урахуванням екологічної складової, підвищувати конкурентоспроможність українських товарів сільськогосподарського виробництва на світовому ринку та проводити політику сталого розвитку суспільства.

Землі залізничного транспорту

4.1. Правовий режим земель залізничного транспорту

Визначення земель залізничного транспорту наведене у ст.68 ЗКУ:

«До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.»

Ч.2 ст.6 ЗУ «Про залізничний транспорт», ч.1 ст.23 ЗУ «Про транспорт» містять аналогічні положення, проте остання норма також пропонує більш узагальнене визначення земель залізничного транспорту:

«До земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України.»

Розміри та внутрішня структура земельних ділянок лінійної частини залізничного транспорту визначаються відповідно до спеціальних норм відведення - СН 468-74 «Норми відведення земель для залізниць», затверджених Держбудом СРСР 19.12.1974. Норми встановлюють ширину смуг земель, які відводяться для залізниць колії 1520 мм загальної мережі і колії 1520 і 750 мм зовнішніх під’їзних шляхів промислових сільськогосподарських і лісозаготівельних підприємств. Ширина смуг відведення визначається в залежності від висоти насипу для залізниць колії 1520 мм і 750 мм. Розміри та внутрішня структура земельних ділянок площадних об’єктів залізничного транспорту визначається відповідно до проектної документації.

Ч.ч.3-5 ст.6 ЗУ «Про залізничний транспорт», ч.2 ст.23 ЗУ «Про транспорт» передбачають можливість встановлення навколо земель залізничного транспортуохоронних зон, повноваження із визначення розміру, режиму та порядку встановлення яких надані КМУ. На даний час дане повноваження урядом не реалізоване.

Навколо певних об’єктів залізничного транспорту можуть встановлюватися санітарно-захисні зони. Відповідно до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом МОЗ України від 19.06.1996 №173, санітарно-захисні зони влаштовуються навколо пасажирських вокзалів та залізничних колій (п.5.19-5.20, Додаток №9 до Правил).

NB. Чинне раніше законодавство передбачало можливість використання земель транспорту для сільськогосподарських потреб. У діючому законодавстві відповідна згадка вміщена до ч.3 ст.23 ЗУ «Про транспорт», за якою «[з]емлі залізничного транспорту повинні … використовуватися для вирощування … кормів для тваринництва». На жаль, законодавство є нечітким при визначенні порядку та засад такого використання.

NB. За ст.12 Статуту залізниць України, затв. ПКМ від 06.04.1998 №457, залізниця вправі приймати рішення про складування за плату вантажів у смузі відведення. На підставі цієї норми в Україні існувала практика надання в оренду (зокр., Державним територіально-галузевим об’єднанням «Південно-Західна залізниця») «територій», «майданчиків» на землях залізничного транспорту (про «земельні ділянки» в договорах не йшлося, проте фігурувало слово «оренда»). З 2003 р. залізниця починає звертатися з позовами про визнання договорів недійсними з посиланням на їх невідповідність ст.5 ЗУ «Про оренду державного та комунального майна» (відсутність згоди ФДМУ на оренду нерухомого майна площею понад 200 кв.м.). Склалася практика визнання судами договорів недійсними з посиланням на земельне законодавство через відсутність в залізниці повноважень здавати в оренду земельні ділянки (див., напр., рішення Господарського суду м. Києва від 01.03.2004 по справах №14/46, 14/49 за позовами ДТГО «Південно-західна залізниця» до ТОВ «Б.» про визнання недійсними договорів1).

Така практика видається небезспірною. Як видається, укладені договори не передбачали надання користувачеві речового права оренди, а натомість, передбачали надання зобов’язального права використовувати земельні ділянки для складування вантажів. Такі відносини, на наш погляд, не повинні регламентуватися правилами про оренду (детальніше див. тему «Право землекористування»).

Ст. 6 ЗУ Про залізничний транспорт від 04.07.1996 № 273/96-ВР

Землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до Земельного кодексу України ( 2768-14 ) та Закону України "Про транспорт" ( 232/94-ВР ). ( Частина перша статті 6 в редакції Закону N 1377-IV ( 1377-15 ) від 11.12.2003 )

До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту. (Частина друга статті 6 в редакції Закону N 1377-IV (1377-15) від 11.12.2003)

Для забезпечення у межах смуги відведення нормальної експлуатації залізничних колій, ліній електропостачання та зв'язку, інших пристроїв та об'єктів залізничного транспорту загального користування, а також у місцях, де є небезпека зсувів, обвалів, розмивів, селей, снігозанесень та інших небезпечних впливів, встановлюються охоронні зони.

Охоронні зони - ділянки землі, прилеглі до земель залізничного транспорту загального користування і необхідні для забезпечення збереження, міцності та стійкості споруд, пристроїв та інших об'єктів залізничного транспорту.

Порядок встановлення охоронних зон, їх розміри і режим користування визначаються Кабінетом Міністрів України.