Курсова робота Довічне позбавлення волі, як вид кримінального покарання

« Назад

Розділ 1. Загальна характеристика довічного позбавлення волі

1.1. Передумови виникнення покарання “Довічне позбавлення волі”

Прагнення України досягти міжнародних стандартів на політичному рівні призводить до чітко виражених реформ у кримінальному законодавстві, які пов’язані із скасуванням смертної кари та приведенням системи покарань до більш гуманного вигляду. Про гуманізм, як важливу підставу реформ ми поговоримо трохи пізніше. Точною датою реформування можна назвати 3 травня 2002 р., коли Україна приєдналася до протоколу № 13 Європейської конвенції про права людини, яка передбачає повне скасування смертної кари за будь-яких обставин як у мирний, так і воєнний час. 2 травня 2000 р. у Вільнюсі цей протокол від імені України підписала міністр юстиції, постійний представник країни при Раді Європи Сюзанна Станік. «Приєднання України до документа є демонстрацією нашою країною послідовного виконання зобов’язань, узятих при вступі в Раду Європи, яскравим свідченням інтеграції у європейське співтовариство, що підтверджує основний принцип української держави – захист прав людини», – підкреслила вона.

Генеральний секретар РЕ Вальтер Швиммер зазначив, що приєднання до протоколу відразу 36 держав континенту є «сильним сигналом для європейської родини про готовність захищати права людини». Церемонія підписання проходила у рамках виїзного засідання Комітету міністрів СЕ в литовській столиці, в якому взяли участь міністри закордонних справ, керівники міжнародних європейських організацій, представники ООН.

«П’ятдесят років тому, коли тільки створювалася Рада Європи, важко було уявити, що подібне засідання може проходити у Вільнюсі. Історія показала, що якщо є сильна політична воля, можна багато зробити в інтересах окремої держави і Європи в цілому», – підкреслив Швиммер після підписання документа.

Після церемонії підписання відбулася прес-конференція, на якій Сюзанна Станік сказала журналістам таке: «Сьогоднішнє засідання наочно продемонструвало, що така авторитетна організація як Рада Європи удосконалює форми і методи своєї діяльності. У багатьох виступах були висловлені побажання, що одержали реалізацію в підсумковому комюніке про більш широке використання досвіду кожної з держав–членів РЕ як у питаннях боротьби з тероризмом, так і в питаннях регіонального співробітництва, яке забезпечить стабільність в Європі та впевненість кожної людини в завтрашньому дні”.

Отже, події які відбулися у Вільнюсі були не “стихійним” явищем, а продуманим та обґрунтованим кроком. Однак перед учасниками комюніке постало досить актуальне питання щодо караності суспільно небезпечного діяння, яке кваліфікується як особливо тяжкий злочин. За такий злочин тепер можна було застосовувати покарання, яке б відображало ступінь тяжкості діяння (дії або бездіяльності) та не суперечило основним вимогам Європейської конвенції та іншим нормативно-правовим актам, які регламентували невід’ємне право кожної людини на життя. Рішенням стало створення в системі покарань ідейно нового, гуманістично спрямованого виду покарання – довічного позбавлення волі [10, с.110].

Досить важливим моментом в описуваних подіях є гуманістичне спрямування нового виду покарання, оскільки, на думку пересічної людини, юридична природа особливо тяжкого злочину потребує відповідного за тяжкістю покарання («око за око, зуб за зуб»). Щодо справедливості цього положення розгорталися різного роду дискусії, але на думку автора, для того, аби встановити певну істину, слід визначити всі «за» і «проти» скасування смертної кари.

Кожна людина має свій особливий погляд не це явище, однак у процесі вивчення різноманітних точок зору, беручи до уваги лише міркування наших сучасників, можна визначити такі групи аргументів.

 

1.2. Сутність покарання у вигляді довічного позбавлення волі

При характеристиці довічного позбавлення волі достатньо навіть побіжного погляду, щоб переконатися, що цей новий для практики виконання покарань захід державного примусу, наочно демонструє торжество принципів, притаманних діяльності органів та установ виконання покарань.

Так, по-перше, не може бути жодних сумнівів, що запровадження довічного позбавлення волі як альтернативи смертній карі відповідає сучасним уявленням про гуманізм у сфері застосування покарань та поводження із засудженими.

По-друге, при застосуванні довічного позбавлення волі у засуджених залишається право на життя, що є втіленням принципу поваги прав людини, сформульованому в Загальній декларації прав людини.

По-третє, ізоляція засуджених до довічного позбавлення волі (порівняно з іншими категоріями позбавлених волі), відповідає вимогам справедливості при застосуванні покарання, бо певним чином відображує співмірність злочину та кари.

По-четверте, втіленням принципу невідворотності виконання покарання є те, що засуджені до довічного позбавлення волі мають зазнавати відповідних правообмежень, притаманних цьому виду покарань, протягом щонайменше 15 років, перш ніж у них з’явиться можливість клопотати про помилування [7, с.77].

По-п’яте, реалізацією принципу законності є те, що Виправно-трудовий кодекс України ставить обмеження прав і свобод засуджених до довічного позбавлення волі у певні межі та зобов’язує всіх суб’єктів дотримуватись вимог законодавства. Це означає, що діяльність адміністрації тюрми і поведінка засуджених мають відповідати запропонованій законодавчій моделі.

Отже, довічне позбавлення волі – це найсуворіше з усіх видів основних покарань, що застосовується судом тільки тоді, коли воно вказане в санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України. Воно встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених ККУ, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.

Цей вид покарання застосовується тільки за особливо тяжкі злочини, тобто за такі злочини, за які законом передбачено позбавлення волі на строк понад 10 років або довічне позбавлення волі.

Істотним чинником жорсткості довічного позбавлення волі є невизначеність терміну покарання, його кількісного аспекту, який разом з тим одночасно визначений тривалістю життя засудженого до цього виду покарання. Вірніше, навіть не тривалістю життя, а можливістю досягнення засудженими 65-річного віку, оскільки ККУ передбачає, що довічне позбавлення волі не застосовується до осіб у віці понад 65 років. Оскільки середня тривалість життя громадян України менша цього строку, то можливість досягнення людиною в неволі зазначеної межі, звичайно, є суто гіпотетичною. Однак як має повестися з такого особою адміністрація місць позбавлення волі?

Видається, що у цьому випадку існують проблеми, які потребують законодавчого вирішення, бо хоча довічне позбавлення волі до 65-річних не застосовується, однак і підстав для звільнення таких засуджених закон (ст. 108 ВТК України) не передбачає. Не передбачена і заміна довічного позбавлення волі на більш м’яке покарання навіть у разі, коли засуджений зразковою поведінкою та сумлінним ставленням до праці доведе своє виправлення. До речі, те, що положення ККУ у цьому разі не можуть бути застосовані, переконливо свідчить, що український законодавець таки зневірився у можливості виправлення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, а це означає, що до персоналу тюрми не висувається вимога виправляти і перевиховувати цих осіб у процесі соціально-педагогічної діяльності [11, с. 111].

Відсутність мети виправлення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі робить неактуальними твердження відомого науковця С. Познишева, який вважав, що тюрма є найкращим місцем для морального виправлення ув’язнених. Багаторічна практика довела, що позбавлення волі на строк понад 10 років веде не до виправлення засудженого, а навпаки, до деградації особи, тому тюрма не є установою для виправлення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Стосовно цієї категорії засуджених має йтися не про абстрактну можливість їх виправлення, а про те, щоб щонайменше через 15 років перебування за ґратами в убивць, які становлять переважну більшість засуджених до довічного позбавлення волі, ще, принаймні, залишилася якась частина людських рис.

Засуджений до довічного позбавлення волі не підлягає звільненню від відбування покарання із випробуванням, умовно достроковому звільненню. Згідно з Законом України “Про амністію”, засудженим до довічного позбавлення волі, це покарання може бути замінене на позбавлення волі на певний строк (ст. 85, ч. 3 ст. 86). Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше як 25 років (ст. 87).

Отже, для засуджених до довічного позбавлення волі існує можливість заміни довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк у порядку помилування, але клопотання про помилування, згідно з Положенням “Про порядок здійснення помилування”, що було затверджено указом Президента України від 12 квітня 2000 р., може бути подано після відбуття засудженим до довічного позбавлення волі не менш як 15 років. Прохання про помилування таких засуджених виноситься на розгляд Комісії при Президентові України з питань помилування лише за наявності надзвичайних обставин. У цьому разі перед засудженим відкривається перспектива звільнення від відбування покарання як мінімум через 30, а то й через 40 років після винесення вироку до довічного позбавлення волі

Таким чином, значно звужується можливість для втілення принципу гуманізму на стадії виконання покарання стосовно засуджених до довічного позбавлення волі порівняно з тим порядком, що існував раніше, коли, наприклад, особи, засуджені за аналогічні злочини до смертної кари, мали змогу клопотати про помилування протягом семи діб після того, як одержували копію вироку. Більш того, матеріали для вирішення питання про помилування таких осіб направлялись Президенту України навіть при відмові засуджених до смертної кари клопотати про прощення та милосердя.

Розділ 2. Порядок і умови виконання та відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі

Процес виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі здійснюється у напрямку, визначеному нормами чинного виправно-трудового законодавства і відповідає вимогам суворого режиму в тюрмі. Тому для характеристики процесу відбування довічного позбавлення волі цілком можна казати про режим довічного позбавлення волі, маючи на увазі, що він реалізується саме на суворому режимі у тюрмі.

Як відомо, зміст позбавлення волі полягає в ізоляції засуджених від суспільства і поміщенні їх в установи виконання покарань. Відповідно зміст довічного позбавлення волі зводиться до поміщення засуджених у тюрму на суворий режим, де і забезпечується найбільш суворий ступінь їх ізоляції від суспільства (статті 17, 29 ВТК України) [15, с.75].

Засуджені до довічного позбавлення волі відбувають покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки. Таких осіб тримають окремо від інших засуджених, які відбувають покарання у виправних колоніях даного виду. Засуджених розміщують в приміщеннях камерного типу, як правило, по дві особи та видають одяг спеціального зразка.

Відповідно до заяви засудженого та в інших необхідних випадках з метою захисту засудженого від можливих посягань на його життя з боку інших засуджених чи запобігання вчиненню ним злочину або при наявності медичного висновку за постановою начальника колонії його можуть тримати в одиночній камері. У зв’язку із цим можна побачити один істотний недолік, який не помітила Верховна Рада України, запроваджуючи довічне позбавлення волі.

Справа в тім, що покарання полягає в передбачених кримінальним законодавством позбавленнях чи обмеженнях прав і свобод засуджених. Отже, визначення виду установи виконання покарання, від якого залежить характер правообмежень, і режиму відбування покарання має ґрунтуватися саме на нормах Кримінального кодексу, тобто на нормах матеріального, а не процесуального законодавства, якими є норми Виправно-трудового кодексу. Однак положення КК України не передбачають можливості застосування до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, саме тюремного ув’язнення, а це означає, що за вироком суду відповідні правообмеження не можуть бути застосовані. Такий підхід суперечить ч. 3 ст. 63 Конституції України, де сказано, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом та встановлених вироком суду. За відсутності ж згадки про правообмеження, які були б передбачені кримінальним законодавством чи встановлені вироком суду щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, адміністрація місць позбавлення волі при визначенні правового становища цієї категорії осіб має керуватися лише нормами чинного ВТК України [14, с.123].

Засуджені до довічного позбавлення волі залучаються до праці тільки на території колонії з урахуванням вимог утримання їх у приміщеннях камерного типу. Самодіяльні організації серед засуджених до довічного позбавлення волі не створюються. Для засуджених, які не мають загально середньої освіти, у виправних колоніях утворюються консультаційні пункти.

Покарання має не тільки кількісні, а й якісні показники, що відображують конкретно-предметний характер правообмежень, притаманних тому чи іншому заходу державного примусу, його специфіку, тому не тільки строк, а й порядок і умови реалізації кари є важливими компонентами, що характеризують покарання. Отже, щоб мати уяву про те, як саме здійснюється довічне позбавлення волі, необхідно з’ясувати, які правообмеження притаманні цьому виду покарання, які правові та матеріально-предметні засоби є у розпорядженні адміністрації тюрми, щоб належно організувати і реалізувати процес відбування покарання.

Особи, які відбувають даний вид покарання, мають право:

- витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби гроші, зароблені в колонії, в сумі до п’ятдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати;

- одержувати один раз на шість місяців короткострокове побачення;

- одержувати протягом року дві посилки (передачі) і дві бандеролі.

Засудженим надається щоденна прогулянка тривалістю одна година. За умови сумлінної поведінки і ставлення до праці після відбуття десяти років строку покарання засудженому може бути дозволено додатково витрачати на місяць гроші в сумі двадцяти відсотків мінімального розміру заробітної плати.

Права осіб, які засуджені до довічного позбавлення волі:

- одержувати інформацію і роз’яснення про умови відбування і порядок виконання покарання у виді позбавлення волі;

- користуватися послугами, які надаються в місцях позбавлення волі, в тому числі додатковими, оплачуваними;

- брати участь у трудовій діяльності;

- отримувати медичну допомогу і лікування, в тому числі платні медичні послуги за рахунок особистих грошових коштів чи коштів рідних та близьких;

- розпоряджатися грошовими коштами, придбавати, володіти і розпоряджатися предметами, речами, виробами;

- здійснювати листування з особами, які знаходяться за межами колоній, вести з ними телефонні розмови;

- одержувати і відправляти посилки, бандеролі, грошові перекази, одержувати передачі;

- зустрічатися із родичами та іншими особами;

- подавати пропозиції, заяви і скарги в усній чи письмовій формі від свого імені і з питань, що стосуються їх особисто;

- брати участь у роботі самодіяльних організацій та гуртків соціально корисної спрямованості, займатися фізичною культурою і спортом;

- купувати, користуватися і зберігати предмети першої потреби, періодичні видання, літературу, продукти харчування;

- розпоряджатися вільним часом, який відведений розпорядком дня, не порушуючи при цьому правил поведінки;

- одержувати освіту відповідно до законодавства про освіту;

- одержувати правову допомогу від адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Засудженим можуть надаватися й інші права, реалізація яких не суперечить меті покарання, порядку і умовам виконання та відбування покарання.

Обов’язки осіб, які засуджені до позбавлення волі:

дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання, розпорядок дня колонії, правомірних взаємовідносин з іншими засудженими, персоналом колонії та іншими особами;

утримувати в чистоті і порядку приміщення, дбайливо ставитися до майна колонії і предметів, якими вони користуються при виконанні дорученої роботи, здійснювати за ними належний догляд і використовувати їх тільки за призначенням;

виконувати всі законні вимоги персоналу колонії;

виконувати необхідні роботи із самообслуговування, благоустрою колонії;

дотримуватися санітарно-гігієнічних норм;

дотримуватися вимог пожежної безпеки і безпеки праці.

Засудженим забороняється:

самовільно залишати колонію, порушувати лінію охорони;

спілкуватися із засудженими та іншими особами з порушенням встановлених правил ізоляції, звертатися до них з проханням про виконання незаконних дій;

купувати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії;

продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні;

заподіювати собі тілесні ушкодження, в тому числі з допомогою іншої особи, завдавати шкоду своєму здоров’ю з метою ухилення від відбування покарання або виконання встановлених обов’язків;

завдавати шкоду державному, комунальному майну, майну інших юридичних чи фізичних осіб, у тому числі майну інших засуджених, створювати загрозу заподіяння шкоди такому майну;

вживати спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби;

чинити опір законним діям персоналу колонії, перешкоджати виконанню ним своїх службових обов’язків, підбурювати до цього інших засуджених;

грати в настільні та інші ігри з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди;

вживати нецензурні та жаргонні слова, давати і присвоювати прізвиська;

самовільно залишати призначені для перебування ізольовані територію, приміщення або визначене місце роботи [17, с.121].

В умовах суворого режиму в тюрмі ізоляція, як основна вимога порядку виконання покарання зводиться до найістотнішого обмеження спілкування засуджених як із людьми, що перебувають на волі, так і з іншими засудженими. Сувора ізоляція засуджених від соціального середовища є головним елементом довічного позбавлення волі.

З позиції підтримки режиму в тюрмі відсутність у засуджених до довічного позбавлення волі права на одержання посилок та передач, а також права на побачення необхідно вважати цілком виправданим, адже таким чином перекривається шлях надходження до тюрми предметів, виробів та речовин, зберігання яких засудженим заборонено. Слід підкреслити, що заборона засудженим до довічного позбавлення волі мати побачення та одержувати посилки чи передачі не суперечить ст. 64 Європейських тюремних правил, яка передбачає, що в місцях ув’язнення дозволяється створювати умови тримання та режим, які зумовлені необхідністю ізоляції та підтримки дисципліни серед засуджених.

Разом з тим, ст. 65 цих правил рекомендує адміністрації зосередити усі зусилля на тому, щоб режим в місцях позбавлення волі був установлений та використовувався таким чином, щоб забезпечувати умови життя засудженим, які б відповідали людській гідності та нормам, прийнятим у суспільстві, а також щоб режим зводив до мінімуму різницю між життям в ув’язненні та на волі. Отже, щоб дотримуватися цих рекомендацій, життя засуджених до довічного позбавлення волі має відповідати тому рівню життя, який зараз притаманний нашому суспільству.

За критеріями рівня життя, встановленими Організацією Об’єднаних Націй, якщо середній рівень доходів на душу населення становить менше 1 дол. США на добу, то відповідна країна належить до числа бідних. За цим показником Україна, яка ще 10 років тому була однією з найзаможніших республік Радянського Союзу, тепер входить до десятки найбідніших держав світу. Отже, зважаючи на цю обставину, засудженим до довічного позбавлення волі на комфорт у тюрмі розраховувати не доводиться. Зараз для створення матеріально-побутових умов засудженим до довічного позбавлення волі адміністрація тюрми має у своєму розпорядженні 106 грн. на місяць (близько 20 дол. США) – саме такі видатки на утримання однієї особи, позбавленої волі, були у 2000 р. за кошторисом Державного департаменту України з питань виконання покарань. Для порівняння: у Швеції вартість утримання одного в’язня у закритій тюрмі становить 7500 дол. США на місяць [15, с.124].

З огляду на те, що перед українською кримінально-виконавчою системою стоїть завдання приведення умов тримання засуджених у відповідність до міжнародних стандартів, цілком зрозуміло, яка глибока прірва розділяє умови тримання засуджених в Україні і в цивілізованих країнах. І якщо у розвинутих країнах, де умови тримання засуджених відповідають високому рівню життя на волі, індекс жорстокості довічного позбавлення волі зводиться лише до строку цього покарання, у зв’язку з чим можливо призначити одній і тій самій особі декілька довічних позбавлень волі, то в Україні для характеристики довічного позбавлення волі вирішального значення набувають не кількісні, а якісні показники, тобто саме матеріально-побутові умови на суворому режимі у тюрмі, які іноді здатні перетворити жорсткість покарання на жорстокість.

Таким чином, ми усвідомлюємо, що суспільство не є ідеальним, але ми маємо намагатися зробити його таким шляхом покращення себе та кожної іншої людини...

Розділ 3. Проблемні питання, пов’язані із довічним позбавленням волі

3.1. Співмірність смертної кари та довічного позбавлення волі

Отже, розглянемо положення Кримінального кодексу 1960 р. Найсуворішим покаранням, що передбачалося ст. 24 КК була смертна кара, яка застосовувалася у випадках, спеціально передбачених Особливою частиною кодексу (ч. 1 ст. 24 КК). Як правило, цей вид покарання застосовувався за такі суспільно небезпечні діяння:

посягання на життя державного діяча;

посягання на життя представника іноземної держави;

диверсія;

навмисне вбивство при обтяжуючих обставинах;

посягання на життя працівника міліції або народного дружинника, а також військовослужбовця;

дезертирство у воєнний час;

самовільне залишення частини в бойовій обстановці;

ухилення від військової служби шляхом членоушкодження в воєнний час;

порушення статутних правил караульної служби в воєнний час;

порушення правил бойової вахти у воєнний час;

здача або залишення ворогові засобів війни командиром;

залишення гинучого військового корабля командиром у воєнний час;

самовільне залишення поля бою або відмова діяти зброєю;

добровільна здача в полон;

мародерство;

насильство над населенням в районі проведення воєнних дій;

зґвалтування малолітньої.

Іншими словами, цей вид покарання застосовувався за вчинення злочинів, які були визначені суспільством як такі, що носять аморальний, протиправний характер та непритаманні радянському громадянину та ідеології партії. Великий перелік діянь свідчить про то, що смертна кара була жорстким механізмом стримування.

При цьому законодавство брало до уваги, що смертна кара є винятковим покаранням, оскільки його не було включено до системи покарань. Частково брався до уваги принцип гуманізму, який полягав у тому, щоб полегшити страждання та муки смертнику, а тому вирок суду виконувався шляхом розстрілу особи. Отже, як ми бачимо, смертна кара в радянському суспільстві була явищем, яке мало незвичайну правову природу. Особливість цього покарання полягала в тому, що воно водночас являлося офіційним покаранням, яке застосовувалося судами, але при цьому до системи покарань не входило. Тобто смертна кара не була ані основним, ані додатковим покаранням (ст. 23 Кримінального кодексу 1960 р.).

Що стосується довічного позбавлення волі, воно було передбачено як еквівалент смертної кари, але законодавець намагався при цьому максимально відійти від соціалістичних основ притягнення до кримінальної відповідальності, зберігаючи юридичну природу покарання, але водночас модернізуючи її. По-перше, довічне позбавлення волі – це найтяжче покарання, яке засовується у виключних випадках. По-друге, воно є державним та суспільним осудом особи. По-третє, метою покарання є не ліквідація винної особи, а її виправлення та залучення особи до суспільно корисливої поведінки, яка розцінюється суспільством як усвідомлення своєї вини, що виражається в щирому каятті. По-четверте, змінено шляхи виконання судового вироку, що значно розширює принцип гуманізму та деякою мірою змінює його розуміння [13, с.55].

 

3.2. Довічне позбавлення волі як вид покарання за кримінальним законодавством зарубіжних держав

Покарання, що полягає у безстроковій (до кінця життя) ізоляції засудженого від суспільства у спеціально призначених для цього установах, передбачає кримінальне законодавство й інших держав, хоча називається воно по-різному. Так КК Австрії (§ 18), законодавство Великобританії (див., наприклад, п. 2 § 1 і п. 2 § 2 Закону про злочин (покарання) 1997 р.), КК Республіки Польща (ст. 32), КК Російської Федерації (ст. 44, 57), КК ФРН (§ 38), КК Чеської Республіки (§ 29) іменують це покарання так само, як і КК України – довічне позбавлення волі. Натомість КК Данії (§ 33), КК Нідерландів (ст. 10) законодавство США (див., наприклад, § 3559 і § 3581 розділу 18 «Злочини і кримінальний процес» Зводу законів Сполучених Штатів Америки, п. 2 § 70.00, п. 2 § 70.05, п. 3 § 70.06 КК штату Нью-Йорк), КК Швеції (гл. 26, § 1 ст. 6) називають його довічним тюремним ув’язненням; КК Республіки Білорусь (ст. 48, 58), КК Республіки Болгарія (ст. 37-38 а), Кримінальний Закон Латвійської Республіки (ст. 38) – довічним ув’язненням; КК КНР (ст. 33) і КК Японії (ст. 12, 13) – безстроковим позбавленням волі; КК Франції (ст. 131-1) – довічним кримінальним ув’язненням і довічним кримінальним замкненням; КК Швейцарії (ст. 35) – довічною каторжною тюрмою.

Законодавство деяких держав виділяє різновиди розглядуваного покарання. Так КК Республіки Болгарія передбачає просто довічне ув’язнення і довічне ув’язнення без заміни (ст. 37-38а). На відміну від довічного ув’язнення без заміни довічне ув’язнення може бути замінене після відбуття засудженим 20 років покарання позбавлення волі на строк 30 років. При цьому відбуте покарання у виді довічного ув’язнення зараховується як позбавлення волі. Законодавство Великобританії розрізняє такі види довічного позбавлення волі як довічне тюремне ув’язнення і просто довічне позбавлення волі. Як це випливає із змісту п. 2 § 2 Закону про злочин (покарання) 1997 р., довічне тюремне ув’язнення призначається особі, яка досягла 21 року, а довічне позбавлення волі – особі, яка не досягла 21 року. Довічне позбавлення волі застосовується за злочини, які, у випадку вчинення їх особами, що досягли 21 року, караються за законом довічним тюремним ув’язненням. Суворішим покаранням (з огляду на порядок його відбування) є довічне тюремне ув’язнення. КК Франції, як уже відзначалося, передбачає покарання у виді довічного кримінального ув’язнення і довічного кримінального замкнення. Різниця між цими покараннями полягає у тому, що перше з них застосовується за вчинення загальнокримінальних злочинів, а друге – за вчинення політичних злочинів (до політичних відносяться такі, наприклад, злочини, як зрада, шпигунство, посягання на інститути Республіки або недоторканість національної території, керівництво повстанням або організація повстання). Ув’язнення вважається тяжчим, ніж замкнення, покаранням, хоча, як вказується у літературі, у зв’язку із загальною гуманізацією французької кримінально-виконавчої системи принципові відмінності між режимами відбування цих двох видів покарань у даний час стерлися (політичні покарання зазвичай виконувались у спеціальних пенітенціарних установах, а засуджених до них осіб не залучали до праці, вони не носили тюремного одягу і користувались певними пільгами порівняно із загальнокримінальними злочинцями. За КК Японії (ст. 12, 13) безстрокове позбавлення волі може бути з примусовою працею і без примусової праці. Згідно з ст. 10 цього Кодексу, безстрокове позбавлення волі з примусовою працею є тяжчим покаранням, ніж безстрокове позбавлення волі без примусової праці. У літературі зазначено, що хоча нормативної основи для цього і немає, але в силу практики, що склалася, позбавлення волі з примусовою працею у принципі призначається за злочини, вчинені з безчесних або ганебних мотивів, тобто з спонукань, які засуджуються у моральному плані (вбивство, зґвалтування тощо), а позбавлення волі без примусової праці – за злочини, що мають політичний характер, і за делікти, вчинені з необережності.

Юридична природа довічного позбавлення волі законодавством держав, що передбачають це покарання, визначається по-різному. Якщо одні КК виділяють довічне позбавлення волі у самостійний вид покарання (наприклад, КК Республіки Болгарія, КК Республіки Білорусь, КК КНР, КК Республіки Польща, КК Російської Федерації, КК Франції, КК Чеської Республіки, законодавство Великобританії і США), то інші розглядають його лише як різновид позбавлення волі (наприклад, КК Австрії, КК Данії, Кримінальний закон Латвійської Республіки, КК Нідерландів, КК ФРН, КК Швейцарії, КК Швеції, КК Японії) [19, с.121].

За законодавством більшості згаданих держав, довічне позбавлення волі є найсуворішим видом покарання. У системі ж покарань, наприклад, Республіки Білорусь, Великобританії, КНР, Російської Федерації, США, Японії, воно передбачене поряд з смертною карою. При цьому, наприклад, КК Республіки Білорусь (ст. 58), КК Чеської Республіки (§ 29) розглядають довічне позбавлення волі як виняткову міру покарання, КК Республіки Болгарія (ч. 2 ст. 37) називає довічне ув’язнення без заміни тимчасовою і винятковою мірою покарання.

Питання про підстави і умови застосування довічного позбавлення волі вирішується законодавством зарубіжних держав неоднаково. У Загальній частині окремих КК (Австрії, Данії, КНР, Республіки Польща, Нідерландів) лише називається таке покарання, а, наприклад, Кримінальний закон Латвійської Республіки, КК ФРН, КК Швейцарії одночасно з виділенням цього покарання вказують, що воно застосовується (призначається) у випадках, передбачених законом. Натомість Загальна частина кримінального законодавства деяких держав містить спеціальні норми, присвячені застосуванню розглядуваного покарання. Так, у ч. 1 ст. 58 КК Республіки Білорусь вказується, що довічне ув’язнення як виняткова і альтернативна смертній карі міра покарання може застосовуватися за злочини, пов’язані з умисним позбавленням життя людини за обтяжуючих обставин. Згідно з КК Республіки Болгарія, довічне ув’язнення застосовується тоді, коли вчинений злочин є винятково тяжким (ч. 2 ст. 38а), а довічне ув’язнення без заміни як тимчасова і виняткова міра покарання передбачається за найбільш тяжкі злочини, що загрожують основам Республіки, та за інші особливо небезпечні умисні злочини і призначається лише тоді, коли вчинений злочин є винятково тяжким і визначена законом мета покарання не може бути досягнута шляхом застосування більш м’якого покарання (ч. 2 ст. 37, ч. 1 ст. 38). За законодавством Великобританії (§ 1 і 2 Закону про злочин (покарання) 1997 р.), при визначенні необхідності призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, суд приймає до уваги обставини, пов’язані або із злочинами, або з правопорушником. Суд вправі призначити таке покарання, якщо особа засуджена за серйозний злочин і на момент його вчинення вона досягла 18 років та раніше вже була засуджена за інший серйозний злочин. Згідно з цим Законом, серйозним злочином вважається: замах, зговір або підмовництво до тяжкого вбивства; просте вбивство; умисне поранення або заподіяння тяжких тілесних ушкоджень; зґвалтування або замах на зґвалтування; статеві зносини з дівчиною у віці до 13 років; володіння вогнепальною зброєю з наміром заподіяти шкоду або носіння вогнепальної зброї із злочинним наміром; пограбування, якщо під час вчинення злочину злочинець володів вогнепальною зброєю або її імітацією. Довічне позбавлення волі призначається, якщо тільки суд не прийде до висновку, що існують виняткові обставини, зв’язані із злочином або із засудженим, які дозволяють не робити цього. Якщо суд не призначає довічного позбавлення волі, він повинен констатувати у відкритому судовому засіданні існування такого висновку і виняткових обставин. Що ж до особи, яка не досягла 21 року, то, згідно із Законом про кримінальну юстицію 1982 р., суд може призначити їй покарання у виді довічного позбавлення волі лише за умови, якщо, на його думку, не існує іншого підходящого методу поводження з правопорушником. Це можливо тоді, коли суд прийде до висновку, що така міра необхідна для захисту суспільства, а застосування до винного іншого вироку було б невиправданим. У випадку призначення довічного позбавлення волі, суд зобов’язаний у відкритому засіданні обґрунтувати як причини, з огляду на які обирається саме такий метод поводження із злочинцем, так і причини, у зв’язку з котрими неможливе застосування інших заходів поводження з ним. Відповідно до ч. 1 ст. 57 КК Російської Федерації довічне позбавлення волі встановлюється тільки як альтернатива смертній карі за вчинення особливо тяжких злочинів, що посягають на життя, і може призначатись у випадках, коли суд вважатиме можливим не застосовувати смертну кару. За цим Кодексом довічне позбавлення волі (як, до речі, і смертна кара) не застосовується за готування до злочину і за замах на злочин (ч. 4 ст. 66) [7, с.77].

Цілісний же аналіз кримінально-правових норм, які передбачають довічне позбавлення волі, дозволяє зробити висновок, що переважно, а наприклад, у КК Австрії, КК Республіки Білорусь, КК Російської Федерації, в усіх випадках це покарання встановлене за діяння, які спричинили смерть людині або створили реальну небезпеку для її життя (вбивство; посягання на життя державного або громадського діяча, судді, працівника правоохоронного органу чи іншої особи у зв’язку з її державною, громадською або професійною діяльністю; геноцид; тероризм; застосування зброї масового знищення; планування, підготовку, розв’язування або ведення агресивної війни; незаконні діяння з відповідними предметами чи речовинами (вибуховими, радіоактивними, отруйними, сильнодіючими, біологічними, ядерною чи хімічною зброєю та ін.), що заподіяли смерть особі або створили реальну загрозу її настання). Застосовується воно і за інші злочини, зокрема: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (§ 111 КК Данії, ч. 1 ст. 105 КК КНР, ст. 94 КК Нідерландів, ст. 127 КК Республіки Польща); посягання на територіальну цілісність і недоторканість держави (§ 98 КК Данії, ст. 102 і ч. 1 ст. 103 КК КНР, ст. 93 КК Нідерландів, ст. 127 КК Республіки Польща, ст. 411-2, 412-1, 412-6 КК Франції, п. 2 ст. 266 КК Швейцарії); перешкоджання діяльності вищих органів держави – глави держави, парламенту, уряду, конституційного та верховного судів тощо (§ 113 КК Данії, ст. 92, 95, 95а, 121 КК Нідерландів); державну зраду (ст. 95-97 КК Республіки Болгарія, ст. 108 КК КНР, абз. 1 § 81 і абз. 2 § 94 КК ФРН, гл. 19, § 1 ст. 1, ст. 3 КК Швеції); шпигунство (абз. 1 ст. 104 КК Республіки Болгарія, ст. 110 КК КНР, ч. 2 ст. 85 Кримінального закону Латвійської Республіки, гл. 19, § 1 ст. 6 КК Швеції); незаконні діяння з наркотиками (ст. 347-348, 355-356 КК КНР, абз. 1 ст. 222-34 КК Франції); захоплення (угон) повітряного, залізничного, морського чи річкового транспортного засобу (§ 183а КК Данії, ст. 121-122 КК КНР, ч. 3 ст. 385а КК Нідерландів, абз. 3 § 316с КК ФРН, ст. 224-7 КК Франції); диверсію (ст. 106 КК Республіки Болгарія, гл. 18, § 1 ст. 5 КК Швеції); зґвалтування (ч. 3 ст. 159 Кримінального закону Латвійської Республіки, § 178 КК ФРН, абз. 1 ст. 222-26 КК Франції); розкриття відомостей, які не підлягають розголошенню (§ 107 КК Данії, ст. 96а КК Нідерландів); злочини проти власності (абз. 2 ст. 199, абз. 4 ст. 213а, п. 3 абз. 2 ст. 214 КК Республіки Болгарія, ст. 263-269 КК КНР, § 251 КК ФРН, ст. 311-10, 312-6, 312-7, 322-10 КК Франції); військові злочини (ст. 399-400 КК Республіки Болгарія, ст. 421-424, 426, ч. 2 ст. 430, ч. 2 ст. 431, ч. 2 ст. 432, ч. 2 ст. 433, ч. 1 ст. 438, ст. 439, ст. 446 КК КНР, гл. 21, ст. 21, ст. 6, § 2 ст. 7, ст. 10-13 КК Швеції) [8, с.89].

Неоднаково вирішується у зарубіжному законодавстві і питання щодо визначення кола осіб, до яких довічне позбавлення волі не застосовується. Деякі КК (наприклад, КК КНР, КК ФРН, КК Франції) жодних застережень з цього приводу не містять, що дає підставу зробити висновок про можливість призначення даного покарання будь-якій особі, яка вчинила відповідний злочин (якщо, зрозуміло, окремими законами не передбачено інше). Ті ж КК, які встановлюють обмеження щодо застосування довічного позбавлення волі, визначають коло осіб, котрим це покарання призначатися не може, по-різному. Одні з них не допускають застосування довічного позбавлення волі лише до осіб, які до моменту вчинення відповідного злочину не досягли встановленого віку. Цей вік, наприклад, за КК Швеції (гл. 29, ст. 7), становить 21 рік, за КК Австрії (§ 36) – 20 років, за Кримінальним законом Латвійської Республіки (ст. 65), КК Республіки Польща (§ 2 ст. 54), КК Нідерландів (ст. 77а) – 18 років. Згідно ж з КК Республіки Білорусь (ч. 2 ст. 58) і КК Російської Федерації (ч. 2 ст. 57) розглядуване покарання не може призначатись жінкам, особам, котрі вчинили злочин у віці до 18 років, та чоловікам, які до дня постановлення вироку (за КК Російської Федерації – до моменту винесення судом вироку) досягли 65 років. За КК Республіки Болгарія довічне ув’язнення не застосовується до осіб, які до вчинення злочину не досягли 18 років (ст. 31, 62, 63), а довічне ув’язнення без заміни – до осіб, які до моменту вчинення злочину не досягли 20 років, а щодо військовослужбовців, рівно ж як і у воєнний час, – 18 років та жінок, котрі знаходились у стані вагітності під час вчинення злочину чи постановлення вироку (ч. 2 ст. 38). У випадку вчинення особою, до якої не може бути застосоване довічне позбавлення волі, злочину, за котрий це покарання передбачається як безальтернативне, воно заміняється позбавлення волі на певний строк. Так, у § 36 КК Австрії вказується, що коли особа, яка на момент вчинення діяння, котре карається винятково довічним позбавленням волі, не досягла 20-річного віку, то замість цього покарання призначається позбавлення волі на строк від 10 до 20 років.

За законодавством деяких держав до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, може застосовуватись:

- пом’якшення цього покарання. Так згідно ст. 78 КК КНР, засудженим до безстрокового позбавлення волі, якщо вони під час відбування покарання дійсно розкаялись і змінились на краще або мають великі заслуги, строк покарання може бути зниженим. Проявом великих заслуг можуть бути: припинення іншого тяжкого злочину; донесення про тяжкий злочин, який готується в місцях позбавлення волі, що при перевірці виявиться правдивим; винайдення нововведення або технічного вдосконалення; прояв самопожертвування у звичайному житті і роботі; прояв зразкової поведінки під час боротьби з природними катастрофами чи ліквідації великих аварій; наявність великих заслуг перед державою і суспільством. Після пом’якшення покарання реально відбутий строк позбавлення волі не може бути меншим як 10 років. Строк відбування покарання засудженим, яким безстрокове позбавлення волі знижене до строкового позбавлення волі, обчислюється з дня винесення рішення про зниження покарання (ст. 80);

- заміна цього покарання позбавлення волі на певний строк. Так відповідно до абз. 3 ст. 38а КК Республіки Болгарія довічне ув’язнення може бути замінене позбавленням волі на строк 30 років, якщо засуджений відбув покарання не менше як 20 років. При цьому відбуте покарання у вигляді довічного ув’язнення зараховується як позбавлення волі. В силу ст. 60 Кримінального закону Латвійської Республіки особі, засудженій до довічного ув’язнення, це покарання може бути замінено позбавленням волі строком на 20 років, якщо вона допомогла розкрити вчинений організованою групою тяжкий чи особливо тяжкий злочин, який є більш тяжким або більш небезпечним, ніж злочин, вчинений самим засудженим;

- заміна подальшого відбування цього покарання позбавленням волі на певний строк. Так у ч. 4 ст. 58 КК Республіки Білорусь вказується, що особі, засудженій до довічного ув’язнення (як і особі, якій смертна кара в порядку помилування замінена довічним ув’язненням), після відбуття нею 20 років покарання суд, враховуючи її поведінку, стан здоров’я або вік, може замінити дальше відбування довічного ув’язнення позбавленням волі на певний строк, проте не більше як 5 років;

- умовно-дострокове звільнення від відбування цього покарання (КК Австрії, законодавство Великобританії і США, КК КНР, Кримінальний закон Латвійської Республіки, КК Республіки Польща, КК Російської Федерації, КК ФРН, КПК Франції /питання дострокового звільнення від відбування покарання регламентує у Франції не КК, а КПК/, КК Швейцарії, КК Японії). Одні КК, зокрема Російської Федерації (ст. 79), Швейцарії (ст. 38), Японії (ст. 28), підставами такого звільнення називають виправлення засудженого і відбуття ним відповідного строку покарання. Цей строк становить, наприклад, за КК Японії 10 років, за КК Швейцарії 15 років, за КК Російської Федерації 25 років. За законодавством ж деяких держав для умовно-дострокового звільнення від відбування довічного позбавлення волі, крім факту виправлення засудженого і відбуття ним встановленого строку покарання, потрібні ще й інші підстави. Так, згідно з абз. 5 § 46 КК Австрії, правопорушник, засуджений до довічного позбавлення волі, може бути умовно-достроково звільнений від відбування цього виду покарання, якщо ним фактично відбуто не менше як 15 років позбавлення волі та є підстави вважати, що він у подальшому на свободі не буде вчиняти злочинні діяння, і, незважаючи на тяжкість вчиненого діяння, не вимагається подальше виконання покарання з метою протидії вчиненню злочинів іншими особами. Відповідно до ч. 1 ст. 81 КК КНР, засуджений до безстрокового позбавлення волі може бути умовно-достроково звільнений від відбування цього покарання, якщо він відбув 10 і більше років покарання (за наявності особливих обставин з санкції Верховного народного суду таке звільнення може застосуватись і раніше вказаних строків), проявив розкаяння та виправився і таке звільнення не становить небезпеки для суспільства. До засуджених до безстрокового позбавлення волі рецидивістів та осіб, які вчинили злочини, що призвели до смерті людей, вибуху, пограбування, зґвалтування, викрадення людей і за інші насильницькі злочини, умовно-дострокове звільнення не застосовується (ч. 2 ст. 81). За Кримінальним законом Латвійської Республіки (ст. 61) особа, засуджена до довічного ув’язнення, може бути умовно-достроково звільнена від цього покарання, якщо вона відбула 25 років покарання, не вчиняла порушень і у межах можливого відшкодувала заподіяну злочином матеріальну шкоду, а у випадку, коли засуджений вчинив злочинне діяння на грунті алкоголізму, наркоманії чи токсикоманії, – якщо він погодився від них лікуватись.

Практична частина

Задача 1

Раніше судимий Войтенко зробив своїй знайомій пропозицію вийти за нього заміж. Однак вона відмовила йому, зіславшись на те, що кохає і вже дала згоду вийти заміж за Кузенка. Войтенко вирішив вбити Кузенка. З цією метою він придбав пістолет та патрони, який зберігав у своїй квартирі. Проте, позбавити життя Кузенка він так і не зміг тому, що зброю в нього вилучили працівники міліції.

Чи підлягає Войтенко кримінальній відповідальності?

Розв’язання:

Відповідно до статті 14 Кримінального кодексу України, готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Таким чином, Войтенко підлягає кримінальній відповідальності за ст. 14 ст. 115 КК, як за готування до вчинення умисного вбивства.

Задача 2

Гуденко був засуджений за ч. 2 ст. 121 КК за умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, до позбавлення волі на строк - 7 років. Відбувши 4 роки 9 місяців Гуденко подав у суд клопотання в якому просив умовно-достроково звільнити його від відбування покарання, так як він позитивно характеризується, до роботи ставиться сумлінно, є членом гуртка художньої самодіяльності.

Яке рішення може прийняти суд, розглядаючи вказане клопотання?

Розв’язання:

Відповідно до положень статті 81 Кримінального кодексу України, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим: не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі.

Таким чином, суд може повністю задовольнити клопотання Гуденка, оскільки він відбув більше двох третин строку покарання, також він вищевказаною поведінкою довів своє виправлення.