« Назад

1. Недоговірні зобов'язання у системі цивільного права

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язання є перш за все цивільним правовідношенням, тобто різновидом суспільних відносин, що регулюються цивільним правом. Зобов'язання є однією із основних категорій приватного права та займає своєрідне місце в системі цивільних правовідносин.

Частиною першою статті 509 ЦК України визначено, що сторонами в цивільних зобов’язаннях завжди є боржник і кредитор. [2; ч. 1 ст. 509]

Змістом зобов'язання як правовідношення може бути як активна поведінка боржника - здійснення ним певної дії (передачі майна, виконання роботи, надання послуги, сплати грошей тощо), так і пасивна поведінка - утримання від певної дії. [2; ч. 1 ст. 509]

Недоговірні зобов’язання є різновидом цивільно-правових зобов’язань.

Недоговірні зобов'язання — це зобов'язання, які виникають за відсутності укладеного між сторонами договору, в силу певних юридичних фактів. Ці зобов'язання можуть виникати як із неправомірних дій (заподіяння шкоди), так і з правомірних (публічна обіцянка винагороди тощо). [9; с. 267]

Так само, як і договірні, складаються з трьох елементів: суб’єктів, об’єктів та змісту.

Правове регулювання недоговірних зобов'язань здійснюється окремим підрозділом 2 розділу 3 п’ятої книги «Зобов’язальне право» ЦК України.

ЦК України регулює недоговірні зобов’язання і виділяє такі їх види:

1. Зобов’язання у зв’язку із публічною обіцянкою винагороди. [2; гл. 78]

2. Зобов’язання у зв’язку із вчиненням дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення. [2; гл. 79]

3. Зобов’язання, що виникають внаслідок рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи. [2; гл. 80]

4.Зобов’язання у зв’язку зі створенням загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи. [2; гл. 81]

5. Зобов’язання з відшкодування шкоди. [2; гл. 82]

6. Зобов’язання у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави. [2; гл. 83]

Недоговірні зобов'язання слід відмежовувати від договірних:

1) договірні зобов'язання виникають у разі укладення цивільно-правового договору (зокрема, договірна відповідальність настає за невиконання або неналежне виконання умов договору), а недоговірні — в тому разі, якщо суб'єкти не перебували в договірних правовідносинах (однак правила про деліктну відповідальність поширюються й на завдання шкоди особою, з якою у потерпілого укладено договір, наприклад, відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) (ст.ст. 1209—1211 ЦК);

2) договірні зобов'язання — це зобов'язання, що завжди існують між сторонами, а недоговірні — це завжди новий юридичний обов'язок, а в деліктних зобов'язаннях він покладається на правопорушника замість невиконаного;

3) договірні зобов'язання є відносними, а недоговірні виникають з порушення абсолютних прав;

4) договірні зобов'язання регулюється як імперативними, так і диспозитивними нормами, а недоговірні — суто імперативними;

5) у разі невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язання можлива відповідальність як у формі відшкодування збитків, так і у формі сплати неустойки, штрафу, а недоговірного зобов'язання — тільки у формі відшкодування шкоди;

6) у договірних зобов'язаннях на розмір відповідальності впливає вина кредитора, а для зобов'язань із відшкодування шкоди має значення тільки умисел і груба необережність потерпілого та матеріальний стан заподіювача шкоди — фізичної особи.

Отже, недоговірні зобов’язання – це різновид цивільно-правових зобов’язань, що виникають як з правомірних (публічна обіцянка винагороди тощо), так і з неправомірних дій (заподіяння шкоди), за відсутності укладеного між сторонами договору, в силу певних юридичних фактів.

 

2. Порядок виконання недоговірних зобов'язань відповідно до ЦК України

Аналізуючи порядок виконання зобов’язання у зв’язку із публічною обіцянкою винагороди слід зазначити, що у ЦК 1963 року таке зобов´язання не було передбачено, і до нього застосовувалися загальні правила про правочини. Публічна обіцянка нагороди — це звернена до невизначеного кола осіб обіцянка майнової винагороди за досягнення обумовленого результату тому, хто досягне цього результату. ЦК регулює як окремі види публічної обіцянки винагороди відносини, що випливають з публічної обіцянки нагороди без оголошення конкурсу та з публічної обіцянки нагороди за результатами конкурсу. Винагорода може бути публічно обіцяна за виконання будь-якої непротиправної дії, а конкурс оголошується тільки на досягнення кращого результату у виконанні певної роботи особами, що прийняли участь у конкурсі.

Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу має юридичне значення лише за наявності певних ознак, а саме:

1) Обіцянка нагороди повинна бути публічною. Обіцяння винагороди вважатиметься публічним, якщо воно сповіщено будь-яким чином невизначеному колу осіб. Надання інформації окремій особі не буде вважатися публічним. У даному випадку відносини здобувають договірний характер.

2) Винагорода повинна мати майновий, грошовий та інший матеріальний зміст. Обіцяння винагороди, позбавлене майнового змісту, породжує інші відносини.

3) Умовою одержання нагороди є надання визначеного результату, на який вказувала особа, що обіцяє нагороду. Нагорода повинна бути обіцяна за здійснення правомірної дії, яка може бути виконана не однією, а необмеженим колом осіб.

Особливої форми оголошення публічної обіцянки винагороди не встановлено, та незалежно від форми сповіщення про винагороду вона повинна містити наступні умови:

-  зміст завдання;

-  строк виконання завдання;

-  місце його виконання;

-  форма та розмір винагороди, які заздалегідь визначаються особою, що обіцяє винагороду.

У разі публічної обіцянки винагороди для виконання завдання може бути встановлений строк (термін). Якщо строк (термін) виконання завдання не встановлений, воно вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання.

Встановлення строку, на протязі якого слід досягти певного результату, не обов´язкове, і не можна вважати строк характерною умовою публічного обіцяння винагороди. Але невизначеність строку в певній мірі погіршує положення учасників.

Якщо строк установлений, то дія, за яку обіцяна винагорода, повинна бути виконана в межах цього строку, а особа, яка публічно обіцяла винагороду, зв´язана своєю обіцянкою до його закінчення. Тобто зобов´язання сплатити винагороду за вказану в об´яві правомірну дію виникає в межах зазначеного в оголошенні винагороди строку.

Якщо строк, на протязі якого слід досягти певного результату, не встановлений, то строк передбачається розумним, тобто відповідним строку об´єктивної зацікавленості особи, яка оголосила винагороду, у виконанні обумовлених в обіцянці дій.

Відповідно до ст. 1148 ЦК України у разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов´язана виплатити її.

Якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачується особі, яка виконала завдання першою.

Якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно, винагорода розподіляється між ними порівну.

Публічне обіцяння винагороди ніяких прав та обов´язків у тих, до кого воно звернено, не породжує. Відповідні права у них виникають тільки при досягненні вказаного в обіцянні результату.

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, зв´язана своєю обіцянкою тільки при умові, що результат, за який обіцяна винагорода, буде досягнутий. Тільки у цьому випадку у неї виникає обов´язок сплатити відповідну винагороду тому, хто досяг обумовленого результату. Нагорода може бути виражена в грошовій винагороді або іншій матеріальній формі. Розмір винагороди може бути указаний безпосередньо в оголошенні.

Якщо публічна обіцянка винагороди припускає досягнення єдиного в своєму роді і в силу цього неповторного результату (відшукання домашньої тварини чи документів), то обіцяну винагороду вправі вимагати той, хто досяг вказаного результату.

Якщо дію, вказану в оголошені про винагороду, виконали декілька осіб незалежно один від іншого, то вказану винагороду отримає той, хто виконав дію першим. У разі, якщо вказану в оголошені про винагороду дію виконали декілька осіб одночасно, винагорода розподіляється між ними порівну.

Згідно до ст. 1149 ЦК України зобов´язання у зв´язку з публічною обіцянкою винагороди припиняється у разі:

1) закінчення строку для передання результату;

2)  передання результату особою, яка першою виконала завдання.

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право публічно оголосити про припинення завдання.

У цьому разі особа, яка понесла реальні витрати на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування.

Зобов´язання у зв´язку з публічною обіцянкою винагороди автоматично припиняється у разі передання результату особою, яка перша виконала завдання. Якщо при оголошенні публічної обіцянки винагороди був установлений строк виконання дій, за які обіцяна винагорода, то особа, яка публічно обіцяла винагороду, зв´язана своєю обіцянкою до витікання цього строку.

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право відмінити дану публічну обіцянку. Така дія у цивілістиці називається правом відступу. Сповіщення про відміну обіцянки винагороди повинно бути зроблене публічно, у тій же формі, що й було оголошено про обіцянку винагороди.

Однак, припинення завдання не звільняє особу, яка оголосила про винагороду, від відшкодування реальних витрат, які понесли особи, що приступили до виконання завдання. У тому разі, якщо особа, яка обіцяла винагороду, доведе, що ці витрати виникли у зв´язку з виконанням дій, які свідомо не відповідали суті завдання, вона звільняється від обов´язку відшкодовувати вказані витрати.

Проводячи аналіз порядку виконання зобов’язань, що виникають з вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення, слід зазначити, що вони  характеризують новий підхід до регулювання цивільно-правових відносин. Завдяки наявності таких норм суттєво збільшуються можливості захисту прав та законних інтересів учасників майнових відносин.

Цей вид зобов´язань був розроблений ще римськими юристами і має назву «Negotiorum gestio», що означає таке відношення, коли одна особа (гестор) веде справи іншої особи (домінуса), управляє його майном і т.п., не маючи на те доручення від цієї другої особи. Ідея Negotiorum gestio формулювалася наступним чином: в принципі ніхто не повинен піклуватися про справи іншої особи і не має права вмішуватися у чужі справи. Однак, право захищає інтереси того, хто добровільно займається справами іншого. Воно визнає за ним право на відшкодування витрат і таким чином заохочує людей до ведення справ інших осіб. Наприклад, під час відсутності господаря будинку інша особа проводить необхідний ремонт будинку. Якщо втручання у чужі справи буде визнано виправданим, то господар (домінує) повинен відшкодувати усі витрати гестора.

Суб´єктами зобов´язання виступають особа, що здійснює без доручення дії в інтересах іншої особи — гестор, та особа (домінує), справи якої ведуться гестором.

Під вчиненням дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення розуміється недоговірне зобов´язання, що виникає в силу навмисного здійснення особою (гестором) добровільних, необхідних, доцільних юридичних та/або фактичних дій в інтересах іншої особи (домінуса), якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків та породжує обов´язок домінуса відшкодувати витрати гестора.

Відповідно до порядку виконання такого роду зобов’язання, негайно після закінчення дій в інтересах іншої особи без її доручення особа, що вела справу (гестор), зобов´язана надати зацікавленій особі (домінусу) звіт про свої дії. У звіті зазначаються усі данні про здійсненні дії та про їх результати. До звіту необхідно додати документи, що підтверджують розмір понесених витрат, на відшкодування яких претендує гестор (чеки, квитанції, договори тощо). Крім цього, домінусу необхідно передати майно, що було отримане в результаті вчинених правочинів в інтересах домінуса або виконання певної роботи (послуг), а також документи, що підтверджують факт отримання для домінуса певних прав.

Якщо гестор, діючи в інтересах домінуса, поніс у зв´язку з цим певні витрати, він має право на відшкодування фактично зроблених витрат. При цьому необхідно мати на увазі, що дії повинні бути виправдані обставинами справи. Положення цієї статті передбачають, що захист інтересів домінуса здійснюється за його ж рахунок.

Під фактично зробленими витратами, які виправдані обставинами справи, розуміються такі витрати, без яких майнові інтереси домінуса зазнали б шкоди. Ці витрати повинні бути необхідними, доцільними та здійснюватися навмисно на користь іншої особи. За наявності таких обставин та за відсутності вини гестора право на відшкодування витрат зберігається і в тому випадку, якщо зберегти майно та інші майнові інтереси домінуса не вдалося.

Якщо особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, при першій нагоді не повідомила цю особу про свої дії, вона не має права вимагати відшкодування зроблених витрат. У даному випадку особа, що вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, порушила свій обов´язок про необхідність при першій нагоді повідомити про свої дії зацікавлену особу (ч.2 ст.1158 ЦК). Не виконавши свій обов´язок, особа фактично втрутилася в справи іншої особи. При цьому вона позбавила зацікавлену особу самостійно вжити заходи для захисту своїх прав. Як наслідок особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, втрачає право вимагати відшкодування зроблених витрат.

Слід відмітити, що навмисне здійснення дій у чужому інтересі не породжує виникнення відповідних зобов´язань, якщо дії ці здійснювалися з метою обдарувати (у широкому значенні цього слова) домінуса, наприклад, ведення чужих справ без доручення носило характер безоплатної дружньої послуги.

У ЦК України також віднайшло своє регулювання зобов’язання з відшкодування шкоди, які є найпоширенішими.

Зобов’язання щодо відшкодування шкоди — це таке цивільно-правове зобов’язання, за яким потерпілий (кредитор) має право вимагати від заподіювача шкоди (боржника) відшкодування у повному обсязі протиправно завданої шкоди шляхом відшкодування її у натурі або відшкодування завданих збитків.

Стаття 1168 ЦК України передбачає відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи та передбачає: а) одноразове відшкодування; б) здійснення щомісячних платежів.

Вибір способу відшкодування моральної шкоди належить потерпілій особі, яка із власних міркувань доцільності того чи іншого способу відшкодування здійснює свій вибір. Однак, відповідно до порядку виконання такого роду зобов’язань, кінцеве рішення щодо способу відшкодування моральної шкоди приймає суд, враховуючи встановлений розмір відшкодування, матеріальне і сімейне положення потерпілого та матеріальне положення особи, яка завдала шкоди.

За змістом ст. 1167 ЦК та інших норм законодавства, що регулюють ці правовідносини, завдана моральна шкода відшкодовується фізичній або юридичній особі, права якої були порушені неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю інших осіб. Щодо питання допустимості відшкодування моральної шкоди, що завдана смертю близької людини, ЦК виходить з того, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім´єю. Тобто особи, які мають право на відшкодування моральної шкоди, у порядку виконання такого зобов’язання можуть звернутися до суду з позовною заявою про її відшкодування.

Відповідно до ст. 137 ЦПК у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її завдано позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Стаття 1173 ЦК містить правила відшкодування шкоди, завданої органами влади або місцевого самоврядування, в яких реалізується їх деліктоздатність. Дані суб´єкти вступають у цивільні відносини через дії чи бездіяльність осіб, які формують дані органи та мають статус посадових або службових осіб.

Дії органів влади або місцевого самоврядування можуть бути у формі адміністративних актів (також нормативних), а також безпосередніх дій при застосуванні примусових заходів (примусове вилучення, застосування фізичної сили, зброї тощо). Проте такі дії повинні здійснюватись в межах відповідно їх компетенції. Дії, що виходять за зазначені межі, визнаються незаконними. Шкода може бути завдана також внаслідок бездіяльності, тобто нездійснення (чи відмова від здійснення) органом державної влади, місцевого самоврядування своїх обов´язків. Проте шкода, завдана під час господарської або технічної діяльності, яка не пов´язана безпосередньо з реалізацією ними своїх владних повноважень, підлягає відшкодуванню за загальними правилами.

При вирішенні питання про відшкодування шкоди, завданої незаконними адміністративними, нормативними актами необхідно та й доречно в судовому порядку вимагати визнання такого акта недійсним за правилами ст. 21 ЦК. Так, незаконним визнається правовий акт, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до порядку виконання завдана шкода відшкодовується не безпосередньо органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування, а за рахунок державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Так правила ст. 77 Закону України «Про місцеве самоврядування» передбачають, що «шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету» (ч. 1).

Держава, Автономна Республіка Крим та територіальні громади, які відшкодували завдану шкоду потерпілому, мають право зворотної вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди.

Положення глави 83 ЦК України, до складу якої входить чотири статті, регулюють такі два види позадоговірних зобов´язань, як зобов´язання, що виникають внаслідок або безпідставного набуття, або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої особи (потерпілого).

При регулюванні означених відносин, згідно до положень цієї глави, необхідно мати на увазі наступне: 1) Суб´єктами зобов´язань, що виникають з безпідставного збагачення (тобто набувачем і потерпілим), можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи, а також держави, територіальні громади, Автономна Республіка Крим. Особа, що безпідставно отримала (зберегла) майно, повинна повернути його потерпілому. У разі невиконання цього обов´язку майно підлягає стягненню з означеної особи в судовому порядку.

Обов´язок повернути безпідставно отримане майно є різновидом цивільно-правової санкції, а не мірою відповідальності. Тому наявність вини в поведінці особи, що безпідставно збагатіла, не вимагається. Означена цивільно-правова санкція застосовується і в тих випадках, коли безпідставне набуття майна є результатом події, поведінки самого потерпілого або третіх осіб. 2) Термін «майно», що вживається в частині першій статті, що коментується, має на увазі як предмети зовнішнього матеріального світу (матеріальні об´єкти), так і майнові або зобов´язальні права (наприклад, право власності на речі чи гроші; право вимоги виконання зобов´язань третіми особами тощо). 3) Для виникнення зобов´язання з безпідставного збагачення необхідна наявність хоча б двох умов: перше — збільшення або збереження майна однією стороною (набувачем), з одночасним зменшенням його у іншої сторони (потерпілого); друге — відсутність правової підстави (юридичного факту) для збагачення або збагачення за підставою, яка згодом відпала (наприклад, заповіт, за яким спадкоємці отримали майно та майнові права, визнаний судом недійсним). Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. 4) Згідно з частиною другою статті, що коментується, правила, закріплені в главі 83 ЦК, застосовуються незалежно від того, чи виникло безпідставне збагачення внаслідок поведінки набувача майна, самого потерпілого, третіх осіб або виникло мимоволі, 5) Як зазначалося вище, частина перша статті, що коментується, припускає можливість виникнення двох видів зобов´язань з безпідставного збагачення: перший вид — зобов´язання, що виникли внаслідок безпідставного придбання (майно набувача збільшується, майно потерпілого зменшується); другий вид — зобов´язання, що виникли внаслідок безпідставного збереження (збереження майна з боку набувача і зменшення або не збільшення майна з боку потерпілого).

Зобов´язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виникають при наявності наступних вимог:

По-перше, необхідно, щоб одна особа набула (зберегла) майно за рахунок іншої. Збільшення або збереження в попередньому розмірі майна на одній стороні є результатом відповідного зменшення майна на іншій.

По-друге, необхідно, щоб набуття майна однією особою за рахунок іншої відбулося без достатньої правової підстави, передбаченої законом або угодою.

У залежності від змісту вимоги, яка пред´являється на підставі зобов´язання, яке виникає у потерпілого, законодавець передбачив можливість повернення набутого (збереженого) майна в натурі.

Майно, яке може бути розпізнане, повертається в натурі. Доходи також повертаються в натурі або у вигляді грошового еквіваленту.

У випадку неможливості повернення безпідставно набутого майна в натурі відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна. Суд, враховуючи положення Закону України « Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», в залежності від випадку, вправі обрати методичні матеріали по оцінці майна, які найбільш відповідають виду й стану майна, або майнових прав, які оцінюються.

Крім набутого (збереженого) майна повертаються чи відшкодовуються доходи, які особа отримала. Оскільки не індивідуалізований предмет пред´явленої позивачем вимоги, то не набувають індивідуальної визначеності отримані у випадку використання його доходи. Вони також можуть відшкодовуватися, враховуючи реальну чи належну вигоду, отриману від використання такої ж кількості речей того ж виду. Будь-які вимоги підпорядковуються загальному для цивільного права принципу повного відшкодування шкоди.

Безпідставно набуте майно повертається тому, за рахунок кого було набуте.

Необхідно враховувати те, що законодавець у ст. 1214 ЦК України визнає одержання прибутків безпідставним лише за умови, коли набувач майна знав або повинен був знати про безпідставність його набуття. Тому безпідставно отримані прибутки повинні бути відшкодовані лише з того часу, коли особа, що збагатилася, дізналася або повинна була дізнатися про безпідставне збагачення.

Потерпілому повинні повертатися або відшкодовуватися лише ті прибутки, які він сам, за умови нормального ділового обігу і при визначених обставинах, реально міг би отримати шляхом використання такої ж кількості речей цього ж роду. Інші прибутки або вигоди, які збагатівший добув з майна внаслідок своєї заповзятливої діяльності, мають бути залишені йому (наприклад, при користуванні чужими коштами потерпілому відшкодовуються звичайні проценти, а не прибутки, які були отримані від вмілої гри на біржі).

З того часу, коли набувач дізнався або міг дізнатися про безпідставність свого збагачення, він несе відповідальність за допущене ним погіршення майна (зіпсування, зношення, природне зменшення, розкрадання тощо).

Нерідко особа, що безпідставно збагатилася в процесі експлуатації безпідставно набутого (збереженого) майна, має робити певні витрати заради підтримки його в належному стані (стосовно речей — це можуть бути витрати на їх збереження або ремонт; стосовно тварин — це витрати на їх утримання, догляд).

У таких випадках повернення майна потерпілому без компенсації вчинених на нього витрат може привести до безпідставного збагачення вже з боку потерпілого. Тому на потерпілого законодавець покладає обов´язок відшкодування набувачу понесених ним витрат на утримання й збереження майна з того часу, з якого потерпілий має право стягнути отримані прибутки. Необхідно підкреслити, що йдеться не про всі витрати набувача, а лише про «необхідні» витрати, тобто про ті, без яких неможливо було обійтись.

Згідно з частиною 2 ст. 1214 ЦК України, на суму безпідставного грошового збагачення підлягають нарахуванню проценти за користування чужими коштами з того часу, коли набувач дізнався або повинен був дізнатися про безпідставне отримання або збереження. Проценти підлягають нарахуванню згідно правилам, що встановлюються в статті 536 ЦК.