Наукова стаття Цивільно-правові способи захисту охоронюваних законом інтересів

« Назад

Охоронюваний законом інтерес є окремою юридичною категорією, яка на рівні із суб’єктивним правом підлягає охороні і захисту. Метою цієї статті є визначення цивільно-правових способів захисту охоронюваних законом інтересів, розкриття їх змісту і специфіки порівняно із способами захисту суб’єктивних цивільних прав. Не можна погодитися з точкою зору групи вчених, які вважають, що інтерес складає зміст суб’єктивного права і є його основним елементом. Чинний Цивільний кодекс України їх чітко розмежовує. Незрозумілою є і позиція, на якій стоять деякі вчені, що конкретний інтерес захищається конкретним суб’єктивним правом, адже ст.16 ЦК України містить способи захисту цивільних прав та інтересів, що свідчить про надання законним інтересам таких самих способів захисту, як і суб’єктивним правам. Категоріальним питанням охоронюваного законом інтересу займалися такі вчені, як Ю.С. Гамбаров, І.А. Покровський, Є.В. Пассек, В.П. Грибанов, В.К. Попов, С. М. Братусь, М.В. Вітрук, Р.Є. Гукасян, М.Д. Єгоров, О.С. Йоффе, О.О. Красавчіков, М.І. Барінов, М.І. Матузов, В.О. Рясенцев, О.В. Малько, Є.В. Вавілін, Р.О. Стефанчук, О.М. Вінник, С. В. Михайлов, І.А. Бірюков, О.В. Власова, Ф.О. Богатирьов. Конституційний Суд України надав роз’яснення щодо вживання поняття «охоронюваний законом інтерес» в ч.1 ст.4 ЦПК України та інших законах України у логічносмисловому зв’язку з поняттям «право» [1]. За цим рішенням, інтересом є прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного права і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Визначення інтересу, надане КСУ, не зовсім відповідає доктринальним думкам, висловленим в науковій літературі, які в свою чергу, є також неоднозначними і дискусійними. На велике значення інтересу у свій час зазначав М.С. Малеін, вказавши, що право породжується інтересами, охороняє їх, оскільки інтерес виступає об’єктом правової охорони, а право – охоронюваним законом інтересом [2, с. 27]. А О.Ф. Скакун взагалі вважає, що інтерес є позаправовою або доправовою категорією і відбивається в потребах особи, які виражаються в «діяльності з усвідомлення та реалізації цілей у суспільних відносинах» [3, с. 379]. В.О. Ключевський називає інтересом певні потреби, які викликають спілкування між людьми й мають дієвий творчий характер [4, с. 41]. В.Ф. Сіренко зазначає, що інтерес є об’єктивною субстанцією, продуктом об’єктивних потреб, необхідність задоволення яких примушує особу саме через інтереси вступати до певних суспільних відносин [5, с. 17]. А.А. Мережко навпаки відносить інтерес до суто суб’єктивного відображення в індивідуальній свідомості об’єктивних потреб індивіда, яке не може регулюватися правом [6, с. 10]. Не можна погодитися з позицією Ф.О. Богатирьова, який визначає інтерес як мету суб’єктивного права, оскільки, за його словами, суб’єктивне право виступає засобом досягнення мети, спрямованої на задоволення інтересу суб’єкта [7, с. 25]. Отже, автор ставить знак рівності між інтересом і метою суб’єктивного права та суб’єктивним правом і засобом досягнення інтересу. Таким чином, він настільки пов’язує суб’єктивне право і інтерес, що просто неможливо їх виокремити одне від одного через надане ним поняття інтересу. Неправильною вважаємо й точку зору О.О. Пунди, який зазначає, що «здійснення особистого немайнового права – це практично його «спрацьовування» – задоволення певного правового інтересу» й далі: «у разі визнання інтересу державою він набуває правової форми і здійснюється у правовому режимі як особисте немайнове право...» [8, с. 25, 26]. С. В. Міхайлов називає інтересом за формою суспільні відносини, змістом яких є соціальні потреби суб’єкта [9, с. 64]. Найбільш всеохоплюючим і відповідаючим правовим вимогам із всіх вище перелічених суперечливих понять є визначення інтересу, надане О.В. Малько і В.В. Субочевим. За ними, інтерес – це єдність відбиття індивідуальності людини і відбиття об’єктивного світу, що вказує на її соціальний статус й відображена в необхідності задоволення потреб в межах існуючих суспільних відносин [10, с. 25].

Охоронюваний законом інтерес є певною мірою узагальнюючою категорією, з якою пов’язуються всі інтереси, які не знайшли своє відбиття в суб’єктивних правах, але мають значення для кожного конкретного суб’єкта правовідносин при набутті певного матеріального або нематеріального блага. На нашу думку, охоронюваний законом інтерес – це усвідомлена суб’єктом права необхідність в отриманні певного матеріального/ нематеріального блага або зміни правового статусу, що спонукають суб’єктів медичного права вчинювати конкретні дії чи, навпаки, утримуватися від них, які знаходяться в правовому полі і є незабороненими державою.

Статтею 16 Цивільного кодексу України визначено способи судового захисту цивільних прав та інтересів. До них віднесено наступні.

Визнання права.

Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у випадку відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. Тобто, метою подання цього позову є усунення невизначеності у суб’єктивному праві, належному особі, а також створення сприятливих умов для реалізації особою свого суб’єктивного права. Такі позови можуть подаватися щодо визнання права власності чи інших речових прав на певне майно (ст.392 Цивільного кодексу України), щодо визнання права авторства на твір науки, літератури, мистецтва (ст.ст.423, 432 Цивільного кодексу України). Зазначений спосіб захисту за загальним правилом не пов’язаний з безпосереднім порушенням права особи, однак, за відсутності порушення права матиме місце порушення охоронюваного законом інтересу. Крім того цей позов також може поєднуватися з іншими позовами, наприклад, щодо вимог про захист права власності з віндикаційним, негаторним позовом або з позовом про виключення майна з опису або звільнення зпід арешту.

Визнання правочину недійсним.

Цей спосіб захисту застосовується у тих випадках, коли необхідно відновити становище, що існувало до укладення правочину з порушенням умов його дійсності. Безпосередньо регламентується статтями 215236 Цивільного кодексу України. Метою звернення до суду з таким позовом є застосування наслідків його недійсності, тобто реституції, відшкодування збитків та моральної шкоди, завданої укладенням такого правочину. З таким позовом вправі звертатися не лише самі сторони недійсного правочину, але й інші особи, наприклад, представники неповнолітніх, малолітніх дітей, обмежено дієздатних чи недієздатних осіб відповідно до охоронюваних законом інтересів своїх підопічних, а також інші зацікавлені особи.

Припинення дії, яка порушує право.

Вказаний спосіб пов’язаний із вчиненням іншою особою незаконних дій, спрямованих на порушення права, належного особі. Так, зокрема, цей позов може подаватися у випадках, коли іншою особою чиняться перешкоди у здійснення власником повноважень користування та розпорядження належним йому майном (негаторний позов – ст.391 Цивільного кодексу України); у разі неправомірного використання об’єкта права інтелектуальної власності (ст.ст.424, 432 Цивільного кодексу України).

Відновлення становища, яке існувало до порушення права.

Цей спосіб пов’язаний із застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб’єктивного права особи в тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто, для того, щоб подати цей позов необхідно, щоб суб’єктивне право не було припинене, і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про виселення особи з незаконно зайнятого нею приміщення; про усунення перешкод у здійсненні права власності; про застосування наслідків недійсного правочину; про заборону використання твору без дозволу автора, інших порушеннях охоронюваних законом інтересів.

Примусове виконання обов’язку в натурі.

Застосовується у тих випадках, коли відповідач зобов’язаний був вчинити певні дії по відношенню до позивача, але відмовився або уникає можливості виконати свій обов’язок. Тобто цей засіб захисту застосовується за наявності зобов’язальних правовідносин між позивачем та відповідачем. Так, він може мати місце при невиконанні обов’язку сплатити кошти за виконану роботу (за договором підряду), передати річ кредитору (за договорами купівліпродажу, міни, поставки, дарування з обов’язком передати річ у майбутньому), виконати роботи чи надати послуги (за договорами про виконання робіт та надання послуг). Можливо є необхідність у деяких поясненнях. Наприклад, особа укладає з іншою особою договір купівліпродажу і оплачує вартість майна. Отримавши оплату за товар у повному обсязі, відповідно до договору, продавець, тим не менш, ухиляється від передання майна у власність покупця. Отже, сталося порушення суб’єктивного права покупця. Для подібного випадку законом (ст.16 Цивільного кодексу України) встановлено такий спосіб судового захисту, як примусове виконання обов’язку в натурі. Тобто, покупець може відновити порушене право, звернувшись до суду з відповідною позовною заявою, отримавши судове рішення.

Тепер розглянемо цю гіпотетичну ситуацію в розрізі захисту охоронюваних законом інтересів.

Укладаючи договір купівліпродажу, покупець здійснював реалізацію свого законного інтересу щодо набуття права власності на певне майно. Чи був цей інтерес охоронюваним законом? На цій стадії ні, оскільки для реалізації інтересу не було жодних перешкод. Сплативши продавцеві за товар відповідно до договору (зробив ще один крок на шляху реалізації інтересу), покупець виконав свій обов’язок, отримавши право власності на майно. Здається інтерес реалізувався в суб’єктивне право, але ж на справді це не так, оскільки покупець не отримав належного йому. Як відомо, право власності виражається в тріаді володіння – користування – розпорядження. Право власності покупця було порушено продавцем в частині користування, оскільки останній ухилявся від передачі майна. Отже, є порушення права, є перешкода в реалізації законного інтересу і створені вони однією і тією ж подією. На цій стадії законний інтерес особи щодо набуття права власності на певне майно набуває статусу охоронюваного законом, оскільки статтею 16 Цивільного кодексу України визначено форму та спосіб захисту – примусове виконання обов’язку в натурі. Судове рішення усуває перешкоду в реалізації законного інтересу покупця, він отримує власне майно – законний інтерес знайшов реалізацію в праві.

Зміна та припинення правовідношення.

Ці способи пов’язані з необхідністю змінити чи припинити існуюче правовідношення у зв’язку з, наприклад, порушенням його однією із сторін (ст.ст.651, 652 Цивільного кодексу України – для договірних зобов’язань). Зокрема, ця вимога може проявлятися у позові про зміну вартості некомплектного товару чи товару асортимент якого не відповідає умовам договору купівліпродажу (ст.ст.670, 684 Цивільного кодексу України); розірвання договору у зв’язку з невиконанням або неналежним його виконанням другою стороною (ст.ст.708, 726, 755, 782, 783 Цивільного кодексу України, тощо). Наприклад, відповідно до ст.726 Цивільного кодексу України, у разі порушення обдарованим обов’язку на користь третьої особи дарувальник має право вимагати розірвання договору і повернення дарунка, а якщо таке повернення неможливе, – відшкодування його вартості. Отже, норми вказаної статті надають охорону не тільки законному інтересу дарувальника стосовно належного виконання покладеного на обдарованого обов’язку на користь третьої особи, але й інтерес третьої особи щодо отримання блага від обдарованого. Захист цих приватних інтересів може бути здійснено судом, шляхом розірвання договору (припинення правовідношення) і повернення дарунка (реституції).

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Вказаний спосіб може застосовуватися як самостійно, так і поєднуватися з іншими вимогами, наприклад, з позовами про розірвання договору у зв’язку з невиконанням чи неналежним виконанням його другою стороною, про примусове виконання обов’язку в натурі, про усунення перешкод у користуванні майном тощо. Підставою для застосування цього способу захисту є наявність заподіяної особі майнової шкоди. Більш детально підстави для застосування цього способу захисту регламентуються ст.ст.22, 623, 624 та главою 82 Цивільного кодексу України «Загальні положення про відшкодування шкоди». Причому цей спосіб захисту може застосовуватися не лише за порушення позадоговірних (деліктних) зобов’язань, а й договірних. Так, зокрема, підстави для відшкодування заподіяної шкоди передбачені за порушення таких договірних зобов’язань як: договір купівліпродажу (ст.ст.661, п.3 ст.678, 700 Цивільного кодексу України), договір дарування (ст.721 Цивільного кодексу України) договору найму (ст.ст.766, 768, 776, 780 Цивільного кодексу України), договору підряду (ст.ст.848 850, 852, 858 Цивільного кодексу України) тощо. Як приклад застосування цього способу для захисту охоронюваних законом інтересів, можна навести випадок неправомірного знищення майна, отже немає майна – не має й права власності, але власник може захистити свій інтерес у відновленні майнової сфери стягненням з винної особи заподіяних йому збитків. Об’єктом захисту витупають охоронювані законом інтереси.

Відшкодування моральної (немайнової шкоди).

Цей спосіб пов’язаний з наявністю у особи моральних страждань, що виникли з неправомірних дій (бездіяльності) іншої особи та стали наслідком знищення чи пошкодження майна, заподіянням каліцтва, іншим ушкодженням здоров’я або смерті. Підставами для відшкодування моральної шкоди можуть слугувати: недобросовісне звернення до суду з вимогою про визнання особи недієздатною з наступною відмовою суду у задоволенні такої вимоги (ст.39 Цивільного кодексу України), визнання недійсним правочину, укладеного особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними чи недієздатною особою за межами її дієздатності (ст.ст.225, 226 Цивільного кодексу України); порушення особистих немайнових прав фізичної особи (ст.280 Цивільного кодексу України); прийняття неправомірних рішень, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування (ст.1167 Цивільного кодексу України), заподіяння каліцтва, іншого ушкодження здоров’я або смерті особи (ст.1168 Цивільного кодексу України).

Застосування цього способу для захисту охоронюваних законом інтересів, здається, використовується чине найчастіше, оскільки порушення охоронюваних законом інтересів особи тягне за собою спричинення моральних страждань, ушкоджень здоров’я тощо.

Визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування їхніх посадових і службових осіб.

Вказаний спосіб характеризується чітко визначеним суб’єктом – заподіювачем шкоди, якими є відповідні державні органи чи їхні посадові і службові особи. Підставою для подачі такого позову слугують прийняття незаконних рішень, незаконні дії чи бездіяльність зазначених органів, що призвело до заподіяння шкоди особі. Причому відповідно до статей 1173–1175 Цивільного кодексу України така шкода відшкодовується незалежно від вини цих органів (осіб). Безперечно, на шляху реалізації охоронюваного законом інтересу може стати незаконне рішення, дія чи бездіяльність органу відповідної компетенції. Вказаний спосіб покликаний надати захист інтересу в такому разі.

Підсумовуючи аналіз способів захисту цивільних прав та інтересів, необхідно відзначити, що за загальним правилом, у разі порушення цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного засобу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності чи відсутності між сторонами зобов’язальних правовідносин. Тобто, потерпіла особа не звертається з усіма передбаченими вимогами до суду, а обирає саме той засіб захисту, який відповідає характеру порушення її права чи інтересу. Крім того, ст. 16 Цивільного кодексу України також допускає можливість встановлення способу захисту не лише судом, але й сторонами за договором. Наприклад, за порушення умов договору про своєчасну оплату поставленого чи переданого товару, інша сторона має право на відшкодування не лише збитків, але й неустойки, розмір якої передбачений договором між сторонами, і у разі відмови другої сторони від добровільного виконання цієї умови, потерпіла сторона має право на застосування такого способу захисту як відшкодування збитків та неустойки.

В частині 3 ст.16 Цивільного кодексу України особливої уваги надано підставам для відмови суду у захисті порушеного права чи інтересу. Зокрема, підставою для відмови суду у захисті порушеного права чи інтересу слугують: порушення прав інших осіб, заподіяння шкоди довкіллю або культурній спадщині при здійсненні особою своїх цивільних прав (ч.2 ст.13 Цивільного кодексу України); вчинення дій особою з наміром завдати шкоди іншій особі та зловживання правом в інших формах (ч.3 ст.13 Цивільного кодексу України); недотримання особою моральних засад суспільства (ч.4 ст.13 Цивільного кодексу України); використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції (ч.5 ст.13 Цивільного кодексу України).

Самозахист як форма захисту цивільних прав може застосовуватися за наявності відповідних умов, які обумовлюють специфіку способів самозахисту. До таких умов можна віднести: відсутність законодавчої заборони застосовувати відповідні засоби протидії; відсутність суперечності засобів протидії моральним засадам суспільства; відповідність способу самозахисту змісту права, що порушено; відповідність способу самозахисту характеру дій, якими порушено право, та наслідкам, що спричинені цим порушенням. Тобто способи самозахисту мають бути адекватними тому порушенню цивільного права, проти якого вони спрямовані; спрямованість на припинення правопорушення. Самозахист не може виходити за межі дій, необхідних для припинення порушень права. Всі дії того, хто застосовує самозахист, мають бути спрямовані виключно на припинення порушень власного права або права третьої особи. Якщо ця мета досягнута, подальші дії проти особи, яка допустила порушення, не можуть бути визнані самозахистом.

Способи самозахисту можуть бути встановлені договором, законом або обиратися особою самостійно. Способами самозахисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів можуть бути вказані в гл.49 Цивільного кодексу України неустойка, порука, гарантія, застава, притримання, завдаток.

Вбачається, що вказані способи можуть бути застосовані задля захисту приватного інтересу, який полягає у отриманні особою блага в строк та належним чином, відповідно до цивільної угоди. Слід звернути увагу, що вказані способи можуть бути обумовлені (застосовані), до вчинення правочину (завдаток – ст.ст.570, 571 ЦК України), на стадії укладення угоди (неустойка – ст.ст. 549552 ЦК України), в процесі виконання обов’язків за угодою (порука, гарантія – ст.ст.553569 ЦК України, застава – ст.ст.572593 ЦК України), так і після порушення зобов’язання (притримання – ст.ст.594597 ЦК України).

Таким чином, сьогодні загальна правова позиція щодо захисту охоронюваних законом інтересів взагалі, та в приватному праві зокрема, залишається остаточно невизначеною і має дискусійний характер. Для цього існує багато причин і однією з найсуттєвіших є незрозуміле оперування законодавцем терміном «охоронюваний законом інтерес», що дає можливість досить широкого тлумачення цієї категорії.

Якщо розглядати охоронюваний законом інтерес як складову суб’єктивного права, то можна побачити, що її захист реалізовується тими ж нормами, якими захищаються і суб’єктивні права. В свою чергу, якщо вважати охоронюваний законом інтерес самостійною категорію, яка існує не «в середині», а «поряд» з суб’єктивним правом, але на відміну від останнього, не має кореспондуючого обов’язку, то захист законного інтересу забезпечують об’єктивні правові норми, основні принципи та дух законодавства. При цьому, обидві наведені позиції є вразливими для критики.

Таким чином, оскільки охоронюваний законом інтерес є однією з ключових категорій приватного права, вбачається за необхідне подальше удосконалення нормативного захисту охоронюваних законом приватних інтересів.