Дипломна робота Порівняльна характеристика договору купівлі-продажу і поставки

« Назад

Вступ

Актуальність теми. В економічній системі, що формується в Україні на ринкових засадах, вирішального значення набувають якісно нові для вітчизняної економіки товарно-грошові відносини. Відповідно виникає необхідність створення адекватних правових умов їх розвитку та механізму правового регулювання цих відносин в процесі товарно-грошового обміну.

В системі правового регулювання товарно-грошового обміну особливе місце займають договори купівлі-продажу і поставки. Це обумовлено тим, що вони являються одними з найефективніших засобів взаємозв’язку виробництва і споживання, регуляторами нормального функціонування господарського комплексу країни, відносин у сфері розподілу й перерозподілу матеріальних благ, забезпечуючи вільний і оптимальний розвиток усіх форм власності, підприємництва і торгівлі. Їх відносять до числа найбільш важливих і розповсюджених договорів в цивільних та господарських правовідносинах.

В українському законодавстві правові норми, які регулюють договірні відносини купівлі-продажу і поставки знайшли своє вагоме місце в Цивільному та Господарському кодексах України (далі ЦК України і ГК України), а також в інших нормативно-правових актах. За своєю юридичною природою, сутністю і характером ці договори завжди були настільки схожими, що інколи було дуже складно визначити який саме договір укладено: поставка чи купівля продаж. Так, дійсно сьогодні досить часто можна натрапити на змішування в одному договорі ознак притаманних як поставці, так і купівлі-продажу. Тож, досить важливо вміти розмежовувати і порівнювати між собою ці два правочини для того щоб в подальшому на практиці не виникало різного роду конфліктних ситуацій.

Звичайно, якщо контрагенти добросовісно виконують умови договору, який містить у собі ознаки як купівлі-продажу так і поставки – проблем не виникає, а ось коли виникають спори чи конфліктація поміж контрагентами… Ось тоді й варто детально аналізувати договір з тим, щоб визначити: «А який саме договір укладено?» Назва договору в цих випадках не визначатиме його зміст та суть угоди.

Не кожна з ознак які відрізняють вищевказані договори стає визначальною, проте, в сукупності при наявності спору можна прийти до остаточного висновку стосовно правової природи оспорюваного договору.

Саме на такі ознаки (і в першу чергу на істотні умови договору) звертається увага при так званому судовому тлумаченні правової природи договору. Так, коли за назвою договору неможливо однозначно визначити його вид і на підставі такого договору виникає спір і застосовується судове тлумачення, що має на меті визначення механізму правового регулювання.

На практиці досить часто виникають непорозуміння які пов’язані з назвою договору. Бувають випадки, коли зустрічаються договори, назву яких контрагенти визначають як «договір постачання». Але українське законодавство регулює договори купівлі-продажу й поставки, і ніяк не договір постачання. Як правило, така назва договору викликана недостатнім володінням державною мовою учасників цивільних правовідносин. «Постачання» в перекладі з російської - «снабжение». Які норми ЦК чи ГК України регулюють «Договор снабжения»?

Зрозуміло, що такі казуси є результатом неналежної юридичної освіти.

Особи, які укладають угоду про відчуження майна, мають чітко зафіксувати своє вільне волевиявлення щодо істотних (необхідних) та не істотних (додаткових) умов угоди, що, власне, й визначить належність угоди до певного виду договору.

При укладенні договорів доцільно спиратися на норми ЦК та ГК України і слід використовувати їх з найбільшим коефіцієнтом корисної дії, тобто таким чином, щоб у подальшому не виникало спірних питань у процесі реалізації угод.

Оскільки договір поставки є одним з різновидів купівлі-продажу, то слід зважати на те, що ЦК України зазначає тільки специфічні ознаки договору поставки, а в решті діють положення ЦК України про купівлю-продаж та положення ГК України.

Проте, одночасно прийняті кодекси містять норми, які часто не узгоджуються між собою, а в деяких випадках прямо суперечать одна одній.

Мета і завдання дослідження. При визначенні мети дослідження, в даному випадку необхідно виходити із назви дипломної роботи. Основною метою є проведення порівняльної характеристики договорів купівлі-продажу та поставки, визначення їхніх спільних і відмінних рис на основі законодавчого закріплення та наукових праць юристів-дослідників. Разом з тим прагну провести комплексний аналіз існуючої нормативно-правової бази регулювання вказаних договорів, дослідити її ефективність в порівнянні з дореволюційним законодавством, виявити прогалини в ній та запропонувати альтернативні шляхи покращення нормативно-правового регулювання договірних відносин купівлі-продажу та поставки.

Для досягнення вказаної мети, я поставила перед собою такі завдання:

- провести загальну характеристику договорів купівлі-продажу та поставки;

- розглянути особливості практичних аспектів укладення договорів;

- проаналізувати нормативно-правову базу регулювання договірних відносин купівлі-продажу та поставки;

- дослідити співвідношення прав та обов’язків сторін договору;

- визначити правові наслідки порушення умов договорів.

Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження дипломної роботи при висвітленні її проблемних питань стали, перш за все, нормативно-правові акти, що регулюють особливості договорів купівлі-продажу, а також особливості їх законодавчого регулювання. Крім того, як об’єкт досліджувалися також різноманітні наукові джерела, в яких науковці описували характер вказаних видів цивільно-правових договорів і проводили їх порівняльну характеристику.

Предмет дослідження. Предметом дослідження даної навчальної роботи стали загальнотеоретичні концепції та практичні аспекти співвідношення договору купівлі-продажу і поставки. А також погляди юристів щодо їхнього порівняння, їхні висновки та пропозиції з цього приводу.

Методи дослідження. Під методикою дослідження в дипломній роботі слід розуміти сукупність способів, засобів та прийомів, за допомогою яких я досліджувала та висвітлювала основні проблемні питання при розмежуванні договорів купівлі-продажу та поставки.

Методологічну основу складають наступні методи наукового дослідження:

- формально-логічний метод – використання якого дозволило визначати, уточнювати і доповнювати окремі поняття та категорії і тим самим впорядкувати понятійно-категоріальний апарат;

- системно-функціональний метод – використовувався для визначення призначення, виявлення особливостей, розкриття функцій договору купівлі-продажу і його видів;

- метод історичного аналізу – застосовувався при дослідженні розвитку даних договорів;

- системно-порівняльний метод – дозволив з’ясувати ідентичність і відмінність юридичних понять, правових категорій, підходів правового регулювання договорів купівлі-продажу і поставки;

- системно-структурний метод покладено в основу при класифікації договорів купівлі-продажу та визначення місця договору поставки в колі договорів купівлі-продажу;

- статистичний метод запроваджено для узагальнення окремих найважливіших питань, відповідно до мети дослідження.

Ступінь наукового дослідження. Визначаючи ступінь наукового дослідження даної теми, необхідно зауважити, що з однієї сторони її загальнотеоретичні аспекти в достатньому обсязі досліджені науковцями у їх працях, а з іншої – окремі проблемні питання не висвітлені в необхідному об’ємі. Так, наприклад щодо порівняльно-правового аналізу договорів купівлі-продажу та поставки, а також щодо їх недосконалого правового регулювання, то ці питання досі залишаються осторонь і потребують детального сучасного тлумачення.

Характеристика структури роботи. Дипломна робота складається із вступної частини, основної частини, та заключної частини. В кінці дипломної роботи наводиться перелік використаних джерел.

Основна частина дипломної роботи складається з трьох розділів, кожен з яких містить в собі певну кількість параграфів, які розкривають зміст розділів. В них висвітлено теоретичні та практичні аспекти відносин сторін за договорами купівлі-продажу та поставки, проведено комплексний аналіз нормативно-правової бази, досліджено ефективність її правового регулювання, виявлено недоліки та запропоновано шляхи їх усунення. Разом з тим описано можливі способи розмежування вказаних договорів, досліджено їх історичний розвиток та сьогоднішнє співвідношення.

Характеристика використаних джерел. При дослідженні, вивченні та висвітленні проблемних питань навчальної роботи, я використовувала три основні групи джерел, а саме:

1) підручники та посібники – в яких дається загальна характеристика договорів;

2) наукові монографії та наукові статті – в яких науковці досліджують та на науковому рівні обґрунтовують особливості порівняння ознак купівлі-продажу та поставки;

3) нормативно-правові акти та судову практику – оскільки в них законодавчо передбачені норми правового регулювання даної групи договорів.

Розділ 1. Теоретичні та практичні аспекти відносин сторін за договорами купівлі-продажу та поставки

1.1. Поняття та загальна характеристика договору купівлі-продажу

Функціонування економічного механізму будь-якого суспільства, в якому про­дукти виробництва виступають товаром, а взаємний обмін ними здійснюється за законом вартості, потребує використання відповідних правових форм організації обігу товарів, переходу їх від виробників до споживачів. Однією з правових кон­струкцій такого обміну є договір купівлі-продажу, який існує у всіх правових системах [26, с.289].

Визначення поняття договору купівлі-продажу в законодавстві здійснюється на стабільних і однозначних юридичних ознаках. Так, ст.224 ЦК УРСР 1963 р. встановлювалося, що за договором купівлі-продажу продавець (одна сторона) зобов’язується передати майно у власність покупцеві (другій стороні), а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Таке усталене і лаконічне визначення поняття договору купівлі-продажу зна­йшло своє відображення і в новому ЦК України, в ст. 655 якого записано, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується пе­редати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму [2, ст.655].

За умов ринкової економіки договір купівлі-продажу стає одним із найпоширеніших типів договорів, що використовується у товарному обороті і як родове поняття охоплює всі види зобов’язань щодо від­чуження майна у власність на визначено-еквівалентній основі. Такі раніш самостійні договірні типи, як поставка, контрактація сільсько­господарської продукції, постачання енергетичними та іншими ре­сурсами через приєднану мережу, міна почали розумітися як види до­говору купівлі-продажу [18, с.109].

Відповідно до специфіки економічних відносин, що лежать в основі договору купівлі-продажу, розрізняють його різновиди (купівля-продаж роздрібна, дрібнооптова, житлових будівель, земельних ділянок, об’єктів приватизації, тощо), кожна з яких має свої юридичні особливості.

Між тим перелік видів договору купівлі-продажу не можна визна­ти вичерпним.

Загальними для всіх видів договорів купівлі-продажу є нижчеперелічені умови і положення.

Характеристика договору купівлі-продажу:

1) оплатний – при набуванні речі у власність, покупець сплачує продавцеві ціну речі, яка обумовлена договором;

2) двосторонньо-зобов’язуючий характер договору обумовлює взаємне виникнення у кожної із сторін прав та обов’язків: продавець зобов’язаний передати покупцеві певну річ, але має право вимагати за це сплати певної ціни, а покупець, у свою чергу, зобов’язаний сплатити ціну, але має право вимагати передання йому проданої речі;

3) даний договір є консенсуальним, оскільки права та обов’язки виникають уже в момент досягнення ними угоди за всіма істотними умовами [49, с.563].

Отже, купівля-продаж це оплатний, двосторонній і консенсуальний договір.

Він спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність (повне господарське відання чи оперативне управління) покупця і, отже, є юридичною підставою виникнення таких зобов’язальних правовідно­син, які зумовлюють появу у покупця абсолютного речового права.

Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий характер і укладається переважно на те майно, що є в наявності і підготовлене для відчуження. Новим ЦК України прямо передбачена можливість укладення договору купівлі-продажу щодо майна, створеного (придбаного, набутого) продавцем в майбутньому. При цьому продавцеві сплачується вартість відчужуваного майна лише у грошовому ви­раженні. У деяких випадках для покупця становить інтерес не саме придбане май­но як матеріальний об’єкт, а зафіксоване в ньому те чи інше право вимоги, напри­клад у разі купівлі цінних паперів. Оплата придбаного майна має здійснюватися у національній валюті України, за винятком випадків, передбачених законом.

Настання моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов може мати ряд особливостей, зумовлених тим, що для окремих видів договорів купівлі-продажу законодавець передбачає спеціальні вимоги до їх оформлення, без додержання яких укладений договір не може вважатися дійсним або чинним. Оскільки за ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу про­давець не лише «зобов’язується» передати майно у власність покупцеві, а й «пе­редає» його, то інколи цей договір в літературі пропонують вважати як консенсуальним, так і реальним. З цим не можна погодитись, адже даною нормою визна­чається момент виконання договору, а не питання його консенсуальності чи реальності [26, с.290].

Основною і визначальною ознакою договору є перехід майна у власність покупця [50, с.447].

Однак не всі учасники цивільних правовідносин можуть набувати майно у власність. Так, відповідно до законів України (наприклад ГК України) майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодав­ством України, а майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою, яка перебуває на державному бюджеті, та казенними підприємствами, — на праві оперативного управління.

Таким чином, за договором купівлі-продажу продавець зобов’язується пере­дати покупцеві майно у власність або повне господарське відання чи оперативне управління, а останній зобов’язується прийняти це майно і сплатити за нього обумовлену договором грошову суму [26, с.289].

Між тим ця озна­ка є характерною і для інших типів договорів, за допомогою яких опосередковується оборот майна (товару), зокрема для договорів да­рування, позики, довічного утримання (догляду), ренти, спадкового договору.

Так, договір дарування передбачає передачу майна (дарунка) від однієї особи у власність іншій особі, але така передача здійснюється безоплатно. Встановлення обов’язку обдарованого вчинити на ко­ристь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового харак­теру не є договором дарування [2, ч.2ст.717].

За договором позики відбувається передача позикодавцем у влас­ність позичальникові грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками [2, ст.1046]. Але на відміну від договору купів­лі-продажу в цьому договорі переслідується зовсім інша економічна мета - позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві таку ж су­му грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей, того ж роду та такої ж якості.

За договором довічного утримання (догляду) відчужувач передає набувачеві у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно чи рухоме майно, яке має значну цінність, вза­мін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувачу утри­мання та (або) догляд [2, ст.744]. Безумовно, за своєю правовою ме­тою цей договір ніби наближається до договору купівлі-продажу. Між тим економічні форми цих договорів зовсім різні. Якщо при ку­півлі-продажу - це товар-гроші = гроші-товар, то при договорі до­вічного утримання (догляді) - товар = матеріальні блага. При цьому між відчужувачем і набувачем виникають особисті довірчі відносини. І хоча до набувача переходить право власності на певне майно, сут­ність цього договору зовсім в іншому, бо відчужувач, перш за все, пе­реслідує мету отримати догляд, якого він потребує, а тому і відчужен­ня майна викликано саме цією метою.

За договором ренти одержувач ренти передає платникові ренти у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов’язується періо­дично виплачувати одержувачеві ренту в формі певної грошової суми або в іншій формі [2, ч.1ст.731]. Відмінність цього договору від договору купівлі-продажу полягає в тому, що розмір ренти не знахо­диться в жорсткій залежності від вартості переданого у власність майна, а самі виплати можуть здійснюватися не тільки в грошовій, а й у іншій формі, зокрема в натуральній.

З наведеного випливає, що договір купівлі-продажу відрізняється від договорів, які також опосередковують перехід права власності на майно від однієї особи до іншої, оплатною основою такого переходу у вигляді грошової суми, предметом, суб’єктним складом [18, с.112].

Залежно від особливостей організаційно-правових форм торгівлі, що вико­ристовуються на території перебування сторін договору купівлі-продажу, особли­востей відчужуваних об’єктів, особливостей способу укладення та виконання до­говору розрізняють кілька видів договору купівлі-продажу, зокрема:

а) договори купівлі-продажу в оптовій та роздрібній торгівлі;

б) договори, що їх укладають на біржах та аукціонах;

в) договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньому та зовнішньоекономічному обігу;

г) договори купівлі-продажу земельних ділянок, валютних цінностей, житлових будинків, квартир, автомашин;

д) договори купівлі-продажу на умовах комісії, консигнації та поставки;

е) договори купівлі-продажу об’єктів приватизації;

є) форвардні та ф’ючерсні угоди купівлі-продажу [36, с.166].

Кожен з них має певні особливості щодо умов укладення та виконання, ви­значення прав та обов’язків сторін і правових наслідків невиконання (неналеж­ного виконання) договору.

Договір купівлі-продажу є одним з найефективніших засобів взаємозв’язку виробництва і споживання, регулятором нормального функціонування госпо­дарського комплексу країни. Він може укладатися між фізичними особами, між організаціями (товариствами, підприємствами, установами), а також між органі­заціями та фізичними особами, що свідчить про його універсальність.

Значну роль у становленні та функціонуванні ринкової економіки відіграють товарні і фондові біржі (об’єкт діяльності останніх — операції з цінними папера­ми), правове становище яких визначається відповідно законами України «Про товарну біржу» і «Про цінні папери і фондовий ринок».

На біржі укладають різні договори (біржові операції), у тому числі й купівлі-продажу. Біржовим угодам (правочинам) притаманні всі юридичні ознаки цивіль­но-правових (позабіржових) угод (правочинів) і водночас вони мають свої харак­терні особливості. Так, відповідно до ст. 15 Закону України «Про товарну біржу» біржовою операцією вважається угода, що відповідає сукупності таких умов:

а) якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допу­щених до обігу на товарній біржі;

б) якщо її учасниками є члени біржі;

в) якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше на­ступного за здійсненням угоди дня.

Угоди, зареєстровані на біржі, не потребують нотаріального посвідчення і вважаються укладеними з моменту їх реєстрації на біржі. Біржові операції дозво­ляється здійснювати тільки членам біржі або брокерам. Порядок та умови здій­снення біржових операцій регламентуються Правилами біржової торгівлі, які розробляють відповідно до чинного законодавства і затверджують загальні збори членів товарної біржі або уповноважений ними орган [54, с.407].

Нині стала поширюватися аукціонна торгівля. Аукціон – це організаційно-правовий спосіб продажу товару в обумовлений час і в певному місці тому покуп­цеві, який на засадах змагальності запропонує найвищу ціну. Аукціони можуть проводитися на власний розсуд продавця (за встановленими ним правилами), на підставі актів законодавства (наприклад щодо об’єктів приватизації) та у примусо­вому порядку (наприклад за судовими рішеннями про продаж майна боржника).

Законом України «Про виконавче провадження» безпосередньо визначено порядок продажу з прилюдних торгів будинку, квартири, приміщення, земельної ділянки (ст. 62).

Можливий також продаж майна на конкурсних умовах. Таку форму купівлі-продажу застосовують переважно щодо об’єктів приватизації державного майна, порядок здійснення її визначено Положенням про застосування способів прива­тизації майна державних підприємств. Відповідно до п. 4.1 цього Положення про­даж об’єктів за конкурсом — це спосіб приватизації, за яким власником об’єкта стає покупець, що запропонував найліпші умови подальшої експлуатації його (некомерційний конкурс) або за рівних фіксованих умов – найвищу ціну (комер­ційний конкурс).

Новими для правової системи України є форвардні, ф’ючерсні та опціонні договори (контракти). При цьому врегульовані вони не цивільним, а податковим законодавством.

Відповідно до цивільного законодавства сторонами в договорі купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними можуть бути будь-які суб’єкти цивільних правовідносин — фізичні особи, юридичні особи або держава, інші учасники цивільних відносин. Однак умови участі кожного з цих суб’єктів у до­говорі купівлі-продажу не завжди однакові, що залежить від обсягу правоздат­ності і дієздатності конкретного суб’єкта цивільних правовідносин, форми влас­ності відчужуваного майна, його правового режиму та інших обставин.

Якщо продавцем майна може бути лише певна особа, тобто, як правило, власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Обов’язковою умовою участі громадян стороною у договорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої діє­здатності. Підприємства (організації, установи) повинні мати статус юридичної особи, а договори, які вони укладають, мають не суперечити цілям їх діяльності, передбаченим в установчих документах. Недодержання цієї вимоги може приз­вести до визнання такого правочину недійсним.

Закон може визначати певні спеціальні умови щодо участі відповідних юри­дичних осіб у товарообігу з урахуванням статутних цілей їх діяльності (наприклад щодо комерційної діяльності політичних партій, громадських та релігійних об'єд­нань). В умовах переходу до ринкових реформ держава відмовилася від монополії на зовнішньоекономічну діяльність. Нині суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі торговельної, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи на засадах, визначених спеціальним законодавством, зокрема Законом Ук­раїни «Про зовнішньоекономічну діяльність» [26, с.292].

Відповідно до ст.658 ЦК України право продажу майна, крім випадків примусового про­дажу, належить власникові. Іншими словами, це положення закону означає, що приймати рішення про відчуження майна (визначати його правову долю) має право лише його власник, оскільки за договором купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати покупцеві не лише саме майно, а й право власності на нього (право повного господарського відання чи оперативного управління). Тіль­ки за такої умови у покупця може виникнути відповідне право. Тому продавцями в договорі виступають, як правило, власники майна. Однак, у деяких випадках право розпорядження майном може належати і не власнику.

У законодавстві не розкривається зміст поняття «примусовий продаж», ви­значаються лише підстави для здійснення примусового продажу майна. До таких підстав належать: продаж описаного у боржника майна з метою задовольнити вимоги кредиторів, про­даж заставленого майна у порядку, встановленому Законом України «Про заста­ву», продаж майна відповідно до Закону України «Про відновлення плато­спроможності боржника або визнання його банкрутом», реалізація конфіскованих предметів, які стали знаряддям або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, тощо.

Від примусового продажу майна необхідно відмежовувати інші можливі ви­падки відчуження майна за відсутності на це волі власника [49, с.566].

Так, ЦК України, деякі законодавчі акти встановлюють особливий порядок реалізації не витребуваних за договором побутового замовлення виготовлених підрядчиком речей, невитребуваних на транспорті вантажів і багажу, майна, відправленого через органи зв’язку. У наведених випадках продаж зазначеного майна не є примусовим, а лише здійснюється без згоди власника, оскільки такий невідомий або не виявляє інтересу до належного йому майна, що може завдати охоронцю майнової шкоди. Звідси можна зробити висновок, що коло підстав для продажу майна не власником значно ширше, ніж це було передбачено ст.225 ЦК УРСР. Тому ця обстави­на цілком обгрунтовано врахована в ст.658 нового ЦК України, в якій зазна­чається, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Більше того, за цією статтею покупець, який придбав товар у продавця, що не був його власником, набуває право власності у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Власникові не обов’язково особисто брати участь в укладенні договору купів­лі-продажу. Він може здійснити ці повноваження через свого представника або комісіонера. У такому разі покупець досягає тієї самої мети, що й при купівлі майна безпосередньо у власника, хоч і з певними особливостями. Так, при про­дажу майна, зданого на комісію, продавцем виступає комісіонер, а не власник такого майна. Тому в разі виявлення відхилень від умов договору купівлі-продажу покупець звертається з претензіями до комісіонера (продавця), а не до комітента (власника). При укладенні договору купівлі-продажу продавцем через свого повіреного (на підставі договору доручення) стороною в ньому є власник, а не повірений. Держава і територіальні громади діють через утворювані ними спе­ціальні органи.

За чинним законодавством в окремих випадках може встановлюватися особ­ливий правовий статус продавців і покупців. Так, відповідно до Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» про­давцями об’єктів малої приватизації, що перебувають у державній та комунальній класності, є відповідно Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва, органи приватизації, створені місцевими радами. По­купцями об’єктів малої приватизації можуть бути фізичні та юридичні особи, які визнаються покупцями відповідно до Закону України «Про приватизацію держав­ного майна» (ст. 8). Разом з тим не можуть бути покупцями: юридичні особи, серед засновників та учасників яких є органи державної влади та управління; пра­цівники органів приватизації та особи, яким заборонено займатися підприємни­цькою діяльністю, крім випадків використання ними приватизаційних паперів [26, с.294].

Змістом договору купівлі-продажу є ті умови, з приводу яких сторони досягли угоди. Суттєвими умовами, зокрема, є предмет та ціна. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на погодження усіх можливих інших умов.

У чинному законодавстві немає переліку того майна, що може становити предмет договору купівлі-продажу. У ст.224 ЦК УРСР зазначалося, що за цим договором передається майно. У новому ЦК України застосовується термін «то­вар». Тому доцільно вживати термін «товар» у розумінні, тотожному термінам «майно», «річ».

Проте, як відомо, термін «майно» у законодавстві та цивільно-правовій науці має різні значення. В одних випадках під майном розуміють індивідуально-визна­чені або визначені родовими ознаками речі, а також певні зобов’язальні права, в інших — сукупність прав та обов’язків.

Предметом договору купівлі-продажу може бути:

- товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому за умо­ви, що продавець стане власником цього товару на момент його пере­дачі покупцеві;

- майнові права. В цьому випадку до договору застосовуються за­гальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає зі змісту або характеру даних прав;

- право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До та­кого договору застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом [2, ст.656].

Наступною істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна – певна грошова сума, сплачувана покупцем за одержану від продавця річ.

Хоча деякі вчені-юристи говорять, що ціна не може вважатися істотною умовою цього дого­вору, якщо, безумовно, інше не передбачено самим договором або законом. Цей висновок вони аргументують аналізом ч.1 ст.691 ЦК України, яка встановлює: якщо ціна не встановлена у договорі і не може бути визначена, виходячи з його умов, застосовуються правила ви­значення ціни, що передбачені у ст.632 ЦК України.

Та все ж таки більшість юристів вважає що ціна має бути обов’язково визначена в договорі шляхом досягнення сторонами згоди.

Відповідно до ч.1 ст.691 ЦК України покупець зобов’язаний оплатити товар за ціною, встановленою договором, якщо інше не передбачено законодавчими актами.

Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо щодо них за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди. 

1.2. Загальні засади договору поставки

На сучасному етапі розвитку цивільного законодавства серед зобов’язань, що складають особливу частину зобов’язального права, основне місце належить договірним зобов’язанням. Цивільне законодавство України передбачає понад два десятки цивільно-правових договорів, серед яких є і договір поставки. Цей договір виступає найдоцільнішою правовою формою регулювання господарських відносин з ритмічного постачання продукції і товарів, тобто договір поставки – це документ, який визначає зміст конкретних прав та обов’язків сторін з поставок усіх видів товарів [Додаток 2]. В цьому розумінні договір поставки виступає засобом регулювання поведінки сторін у цивільних правовідносинах.

В умовах соціалістичної економіки СРСР договір поставки був самостійним видом договору, який укладався на підставі адміністративно-планових актів, як правило обов’язкових для сторін. Відносини щодо поставок детально регулювалися Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення і Положенням про поставки товарів народного споживання, затверджуваних постановою РМ СРСР від 29.VII.1988 р. В умовах переходу України до ринкової економіки договір поставки набув однак різновиду договору купівлі-продажу. При цьому підприємці на власний розсуд вирішують, за якою правовою формою відчужувати товар (за договором купівлі-продажу чи договором поставки), враховуючи характер і зміст такого відчуження.

Торгівля що здійснюється на підставі договорів поставки, є одним з найбільш поширених видів господарської діяльності, що забезпечує зв’язок між виробництвом та споживачем [24, с.50].

У нинішніх умовах стрімко зростає роль цього договору як універсальної та найбільш доцільної форми опосередкування товарно-грошових відносин.

Підприємства є вільними у виборі предмета договору, визначенні зобов’язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, за винятком випадків поставки товарів за міждержавними угодами. Нормальна робота будь-якого підприємства неможлива, з одного боку, без чіткого і своєчасного забезпечення його сировиною, матеріалами, комплектуючи­ми виробами, устаткуванням та іншими ресурсами, а з другого – без рівномірного і гарантованого збуту виготовленої продукції. Задоволення попиту громадян на товари широкого вжитку значною мірою залежить від забезпечення цими то­варами торговельних організацій з боку підприємств-виготовлювачів, кооперати­вів або посередницьких структур. Як матеріально-технічне постачання, так і за­безпечення торговельних організацій виготовленими товарами здійснюються на основі широко розгалуженої системи господарських зв’язків з поставок.

З переходом до ринкової економіки постала проблема збереження господар­ських зв’язків, що склалися між виробниками і споживачами на поставку сиро­вини, матеріалів, енергоресурсів, комплектуючих виробів. Розрив цих зв’язків відчутно позначається на поставках товарів для споживчого ринку. У зв’язку з цим вживаються заходи щодо стабілізації установлених і налагодження нових гос­подарських зв’язків, передусім між підприємствами, які розташовані на території України.

До прийняття Цивільного та Господарського кодексів, такий вид договірних зобов’язань, як поставка, в законодавстві належним чином не був врегульований. Якщо звернутись до попереднього Цивільного кодексу УРСР, то ст. 245 давала таке визначення: за договором поставки організація-постачальник зобов’язується передати в певні строки або строк організації-покупцеві (замовникові) у власність (в оперативне управління) певну продукцію згідно з обов’язковим для обох організацій плановим актом розподілу продукції; організація покупець зобов’язується прийняти продукцію й оплатити її за встановленими цінами.

Однак таке визначення не відповідає сучасним умовам розвитку господарських відносин в Україні. Так, вже практично не залишилося підприємств, що будують відносини між собою на підставі плану, який є обов’язковим для виконання двома сторонами. Проте, суть відносин поставки залишається незмінною [51, с.28].

Регулювання договірних відносин з поставок продукції здійснюється в різних формах. Видаючи закони та інші нормативні акти, держава здійснює нормативне регулювання цих відносин.

Для встановлення рис, характерних для договору поставки в сучасних умовах, проаналізуємо його визначення, що міститься в Цивільному та Господарському кодексах України.

Згідно зі ст. 712 ЦК України, «за договором поставки продавець (постачальник), що є підприємцем, зобов’язується передати в обумовлені строки (строк), товари у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товари і сплатити за них певну грошову суму».

Згідно зі ст. 265 ГК України, «за договором поставки одна сторона – постачальник зобов’язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні – покупцеві товар (товари), в покупець зобов’язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму».

Іншими словами поставка – це комерційна купівля-продаж або купівля-продаж у господарському обігу [42, с.325].

В юридичній літературі не склалось єдиного підходу до визначення ознак договору поставки. Якщо проаналізувати найбільш відомі погляди юристів-теоретиків з цього приводу, то можна виділити такі з них:

- сторонами за договором поставки є тільки суб’єкти підприємницької діяльності;

- постачальник зобов’язаний передавати товар неодноразово, тобто більше ніж один раз;

- предметом поставки не може бути нерухоме майно;

- предметом договору поставки може бути лише майно (товар), що використовується у підприємницькій діяльності (промислової переробки чи комерційного перепродажу);

- строки укладення договору і його виконання, як правило не збігаються. Укладення договору з одночасним чи одномоментним виконанням тягне визнання його договором купівлі-продажу;

- між моментом укладання і моментом реального виконання існує великий проміжок часу;

- в момент укладення договору товар у постачальника, як правило, відсутній, тобто угода укладається під майбутній товар.

Виходячи з вищевказаних визначень О. Глоба виділяє такі основні характерні риси договору поставки:

- спеціальний суб’єктний склад: сторонами договору можуть бути лише суб’єкти підприємницької діяльності, зареєстровані як такі у встановленому законом порядку, один з яких зобов’язаний поставляти товар, а інший приймати й оплачувати його;

- договором поставки опосередкована підприємницька діяльність обох сторін: поставка товару та його придбання здійснюється в межах господарської діяльності не тільки постачальника, а й покупця, для якого закон встановлює вимогу щодо спеціальної мети використання предмета поставки;

- поставка здійснюється у встановлені сторонами строки, тобто для неї є типовим плановий характер, найчастіше не притаманний купівлі-продажу [24, с.50].

Отже, даний договір укладається між постачальником і покупцем, які як правило являються суб’єктами підприємницької діяльності, які спеціалізуються на виробництві або купівлі-продажу певних товарів. Постачальником (продавцем) у договорі поставки виступає підприємець, це може бути комерційна організація, або громадянин – приватний підприємець. Він зобов’язується поставляти товар (товари) покупцеві, який сам виготовив, або закупив для продажу. Договором поставки визнається договір за яким товар має придбатися для використання в підприємницькій діяльності (для промислової переробки і споживання, для наступного продажу й іншої професійної діяльності), або для іншої діяльності, не пов’язаної з особистим, домашнім, сімейним використанням товару (поставки в мобілізаційні ресурси, армію, дитячому садку тощо). З вказаної мети покупки випливає, що і друга сторона договору – покупець – найчастіше є підприємцем [49, с.610].

Підприємництво — це, безпосередня, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою одержати прибуток. Суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути: громадяни України, інших держав не обмежені законом у правоздатності або дієздатності; юридичні особи усіх форм власності [36, с.179].

Договір поставки є консенсуальним, двостороннім і оплатним.

Як консенсуальний договір, він вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов. До згоди сторін прирівнюється і відсутність належного протягом певного строку реагування постачальника на зроблені покупцем у протоколі розбіжностей пропозиції щодо умов договору або рішення суду з переддоговірного спору у випадках, передбачених угодою сторін або законодавством.

Договір поставки двосторонній, бо права та відповідні обов’язки виникають для обох контрагентів.

Оплатний характер цього договору полягає в тому, що одержану від постачальника продукцію, покупець оплачує за погодженими цінами [27, с.84].

Включення в поняття договору поставки вказівки про передання товарів «в обумовлений строк чи строки» дозволяє назвати ще ряд похідних особливостей цього договору:

- момент укладення договору і його виконання, як правило, не збігаються;

- за договором поставки можливий оптовий продаж товарів одноразово (у строк) або окремими партіями протягом тривалого періоду (в обумовлений строк);

- можливе передання й однієї речі, у т. ч. індивідуально-визначеної (машина, прилад індивідуального виконання та ін.), в обумовлений строк;

- виробником товару договір укладається, як правило, на майбутні речі;

- договір може бути укладений на тривалий строк — рік, кілька років, у зв’язку з чим із договору поставки часто виникають довгострокові, тривалі господарські зв’язки.

Таким чином, для поставки характерні тривалі відносини й виконання договору частинами. Зі сказаного випливає, що поряд з основними для договору поставки важливі побічні ознаки, що впливають на визначення його умов і строку дії договору.

Як основні, так і неосновні (другорядні) ознаки поставки дають можливість кваліфікувати вид договору незалежно від того, яке найменування привласнили йому сторони [49, с.611].

Поставка як форма оплатно-грошової реалізації товару за юридичною сутністю походить із купівлі-продажу, але має свої відмінності.

Договір поставки є різновидом договору купівлі-продажу, саме тому до нього застосовують загальні положення про купівлю-продаж [2, ч.2ст.712], однак закон може передбачити особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки [2, ч.3.ст.712].

Зміст договору становлять умови (пункти) як ті, що погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов’язкові на основі чинного законодавства

Договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку.

Якщо у договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам статті 7 ЦК України [2, ст.630].

Типові умови, які полегшують укладання і виконання договорів, є певним орієнтиром для сторін при визначенні ними своїх взаємовідносин і отримують широке застосування в умовах ринкової економіки. Як правило, типові умови розробляються тими чи іншими підприємницькими об’єднаннями на підставі узагальненого досвіду практики укладання і виконання договорів певного виду і можуть погоджуватися з основними споживачами і їх об’єднаннями. Особливе поширення типові умови отримали у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Типові умови можуть мати різну форму і різну назву, стосуватися договору в цілому або окремих його умов.

Відповідно до ч.1 ст.630 ЦК України, типові умови є обов’язковими для сторін лише у випадку, якщо це встановлено самим договором.

Утім, слід враховувати, що типові умови (типові договори) у певних сферах відносин можуть розроблятися і затверджуватися органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Такі типові умови, будучи нормативними актами (додатками до нормативних актів), є обов’язковими для застосування учасниками певної сфери відносин, якщо в них прямо не передбачено інше, і, отже, на них не поширюється дія даної статті.

Оскільки типові умови розробляються, як правило, на підставі узагальненої практики ділового обороту у певній сфері договірних відносин, можливість їх застосування не обмежується випадками, коли про це прямо зазначено у договорі. Такі типові умови можуть застосовуватися як звичаї ділового обороту, зокрема, для усунення можливих прогалин у регулюванні взаємовідносин сторін, для тлумачення договору тощо, але за умови, якщо вони відповідають вимогам ст. 7 ЦК України [49, с.544].

Відповідно до ст. 180 ГК України, при укладенні господарського договору сторони зобов’язані в будь якому випадку погодити предмет (найменування, включаючи номенклатуру (асортимент), кількість і вимоги щодо якості товару), ціну та строк дії договору (час, упродовж якого існують зобов’язання сторін, що виникли на підставі договору) [24, с.50].

Договір поставки може бути укладений на один рік, на строк, більший одного року (довгостроковий договір), або на інший строк, передбачений угодою сторін. Якщо у довгостроковому договорі кількість належних до поставки товарів або ін­ші умови договору визначено на рік або на менш тривалий період, у договорі має бути встановлений порядок погодження цих умов сторонами на наступні періоди до закінчення строку дії договору. У разі відсутності в договорі такого порядку договір визнається укладеним відповідно на один рік або на період, на який по­годжено умови договору. При відмові або ухиленні однієї із сторін довгостроко­вого договору від погодження кількості належних до поставки товарів або інших умов на наступні періоди в порядку, встановленому договором, інша сторона має право звернутися до суду з вимогою про визначення умов поставки товарів на відповідні періоди або про розірвання договору.

Саме на ознаки договору поставки (і в першу чергу на істотні умови договору) звертається увагу при так званому судовому тлумаченні правової природи договору. Так, коли за назвою договору не можливо однозначно визначити його вид і на підставі такого договору виникає спір і застосовується судове тлумачення, що має на меті визначення механізму правового регулювання [51, с.28].

Якщо в договорі поставки чітко і повно викладено необхідні умови поставки, то він може виконувати роль основного документа, що визначає права та обов’язки сторін.

Предметом договору поставки може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому, причому це може бути товар, визначений як родовими, так і індивідуальними ознаками [24, с.50].

Це товар, який призначається для підприємницької діяльності або інших цілей, не пов’язаних з особистим, сімей­ним, домашнім та іншим споживанням. Зокрема, це продукція, призначена для виробничого споживання (сировина, матеріали, обладнання тощо), або товари, призначені для продажу на ринку чи промислової переробки. Тобто, предметом договору поставки не можуть бути майнові права, право вимоги, цінні папери, нерухомість, тощо.

Під товаром розуміють як товари народного споживання, так і продукцію виробничо-технічного призначення.

В умовах ринкової економіки придбання підприємцем ресурсів здійснюється переважно на ринку товарів і послуг, тобто без фондів і лімітів, безпосередньо у виготовлювачів, в оптовій торгівлі, в тому числі на ярмарках, біржах, аукціонах або у комерційних посередників [27, с.84].

Якщо передачі покупцеві підлягає товар у певному співвідношенні за видами, моделями сторони мають погодити його асортимент.

Перш за все, асортимент - це розподіл товарів за окремими групами та їх співвідношення. Він обумовлюється або в самому договорі, або в спеціалізації, яка додається до договору і є його невід’ємною частиною. Якщо йдеться про поставку продукції, замість терміна "асортимент" іноді вживається рівнозначний йому термін "номенклатура". Також розрізняють асортимент:

1) груповий;

2) розгорнутий.

Під груповим асортиментом визначають співвідношення більш-менш значних груп певної продукції, обумовленої в договорі.

Розгорнутий асортимент - це характеристика в договорі окремих груп належної до поставки продукції більш детальними показниками (за артикулами, фасонами, моделями, розмірами тощо).

Розгорнута номенклатура (асортимент) належної до поставки продукції визначається в договорі на основі замовлення покупця. Постачальник повинен задовольняти вимоги покупця за номенклатурою, якщо вони відповідають спеціалізації і профілю постачальника. Якщо в ході виконання договору постачальник допускає відхилення від погодженого асортименту, то діє таке правило: поставлена продукція однієї назви, що входить в асортимент, не зараховується в покриття недопоставки продукції іншої назви, крім випадків, коли поставку здійснено з попередньої згоди покупця або останній прийняв продукцію для використання [36, с.180].

З визначенням асортименту товару тісно пов’язане по­няття кількості продукції яка поставляється. Кількість товару, що є предметом договору поставки, встановлюється у договорі поставки у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні і визначається на основі замовлення покупця. Умова щодо кількості товару може бути погоджена шляхом встановлення у договорі поставки визначення цієї кількості [50, с.485].

Для підприємств-постачальників найважливіших видів ма­теріально-технічних ресурсів у разі потреби можуть встановлюватися спеціальні квоти (державне бронювання) на обов’язковий продаж цих ресурсів виконавцям державних замовлень, які мають стратегічне значення і пов’язані з підтриманням необхідного рівня обороноздатності країни та її безпеки.

Однією з істотних умов договору, яка характеризує предмет поставки з точки зору придатності його до використання за цільовим призначенням, є умова щодо якості продукції. Товари мають відповідати за якістю стандартам, технічним умовам, іншій документації, що встановлює вимоги до якості продукції або зразкам (еталонам).

Якість продукції – це сукупність властивостей і характеристик, які відображають рівень новизни, надійності, довговічність, економічність продукції і зумовлюють здатність її задовольняти відповідно до свого призначення потреби споживачів [49, с.576].

Якість товару в договорі поставки зазвичай визначається шляхом вказівки його видів, сортів, марок із посиланням на стандарти, технічні умови, зразки (еталони), затверджені у встановленому порядку. У договорі може бути передбачена поставка товару вищої категорії якості або більш високої якості порівняно зі стандартами, технічними умовами, зразками (еталонами).

У разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета догово­ру чи загальних критеріїв якості.

Якщо постачальник при укладенні договору поставки був повідомлений покупцем про конкретну мету придбання товару, постачальник має передати покупцеві товар, придатний для використання відповідно до цієї мети.

У разі продажу товару за зразком та (або) за описом постачальник повинен передати покупцеві товар, який відповідає зразку та (або) опису.

Якщо законом встановлено вимоги щодо якості товару, постачальник зобов’язаний передати покупцеві товар, який відповідає цим вимогам. Постачальник і покупець можуть домовитися про передання товару підвищеної якості порівняно з вимогами, встановленими законом.

Договір може передбачати більш високі вимоги щодо якості продукції порівняно з нормативними документами. Це дає змогу своєчасно врахувати зрослі ви­моги споживачів. Постачальник засвідчує якість продукції відповідним документом, який надсилається покупцеві разом з продукцією, якщо інше не передбачено обов’язковими правилами чи договором [42, с.327].

Відповідність товару вимогам законодавства підтверджується способом та в порядку, встановленими законом та іншими нормативно-правовими актами.

З метою запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя, здоров’я та майна громадян і навколишнього середовища, сприяння споживачеві в компе­тентному виборі продукції проводиться обов’язкова (щодо певних видів продук­ції) або добровільна сертифікація. Продукцію, що імпортується та підлягає обов’язковій сертифікації на території України, має супроводжувати сертифі­кат, який підтверджує відповідність її обов’язковим вимогам нормативних доку­ментів.

Вимоги до товару щодо його безпеки для життя, здоров’я і майна споживачів, а також навколишнього середовища встановлюються нормативними документами. Щодо окремих груп товарів зазначені вимоги встановлюються законодавчими актами України.

У договорі на поставку продукції потрібно зазначити посилання на нормативні документи, що пройшли державну реєстрацію за якістю, за якими буде поставлятися продукція.

Якість речей, що продаються, повинна відповідати стандарту, технічним умовам або зразкам, встановленим для речей такого роду.

Якість товару також повинна відповідати інформації про товар, наданий продавцем. Стосовно товарів, які підлягають обов’язковій сертифікації, споживачеві повинна надаватися інформація про їх сертифікацію [49, с.577].

У справі забезпечення належної якості, надійності та довговічності продукції, призначеної для тривалого користування або зберігання, важливе місце нале­жить гарантійним строкам. Гарантійний строк за ст. 675 ЦК України означає гарантування постачальником (продавцем) протягом певного часу відповідності товарів певним вимогам, зазначеним у договорі або норма­тивних документах. Слід зазначити, що і в юридичній літературі немає єдності думок щодо сутності гарантійного строку. Мабуть, правильно було б розглядати гарантійний строк як строк дії гарантійного зобов’язання, яке є додатковим до основного зобов’язання поставки і зміст якого становлять права та обов’язки що­до гарантування постачальником протягом цього строку відповідності товарів певним вимогам і можливості виявлення у цей строк у товарах недоліків з наступним пред’явленням до постачальника претензійних вимог.

Відповідно до ст.676 ЦК України гарантійний строк починає спливати з мо­менту передачі товарів покупцеві, якщо інше не передбачено договором. Якщо покупець позбавлений можливості використовувати товар, щодо якого догово­ром встановлено гарантійний строк, за обставин, що залежать від продавця, га­рантійний строк не спливає до усунення відповідних обставин продавцем. Якщо інше не передбачено договором, гарантійний строк подовжується на час, протя­гом якого товар не міг використовуватися через виявлені в ньому недоліки, за умови вчасного повідомлення продавця про ці недоліки товару. Гарантійні строк на комплектуючі вироби вважається рівним гарантійному строкові на ос­новний виріб і починає спливати водночас з гарантійним строком на основний виріб. При заміні товару (комплектуючого виробу) неналежної якості на товар, що відповідає умовам договору, гарантійний строк на нього починає спливати заново.

Відповідно до ст. 677 ЦК України законом, іншими правовими актами, стан­дартами або іншими обов’язковими правилами може бути визначений строк, по закінченні якого товар вважається непридатним для використання за призначен­ням (строки придатності).

Товар, на який встановлено строк придатності, продавець повинен переда­ти покупцеві з таким розрахунком, щоб він міг бути використаний за призначен­ням до закінчення строку придатності. Строк придатності визначається періодом часу, який обчислюється з дня виготовлення товару і протягом якого він придат­ний для використання, або терміном (датою), до настання якого товар придатний для використання. Гарантійний строк експлуатації обчислюється з дня введення виробу в експлуатацію, але не пізніше року з дня одержання виробу покупцем [23, с.285].

Характеристика предмета договору поставки іноді пов’язана з визначенням комплектності продукції. Під комплектністю розуміється така єдність складових товару, що забезпечує можливість використання його за прямим призначенням, а в спеціально передбачених випадках — також можливість належного догляду за ним, збереження і ремонту його. У комплект можуть входити запасні частини і приналежності. Комплектність визначається стандартами, технічними умовами, прейскурантами, а додатково до них або за відсутності в них вказівок на це може визначатися також договором. Сторони, відповідно коректуючи ціну, вправі збільшувати або зменшувати склад частин, що комплектують виріб [50, с.487].

Якщо предметом договору поставки є певний набір товару в комплекті (комплект товару), слід передбачати умови про комплектність товару, що встановлюватимуть обов’язок постачальника передати комплектний товар. Якщо договором поставки не встановлено умов щодо комплектності товару, постачальник зобов’язаний передати покупцеві товар, комплектність якого визначається звичаями ділового обігу або іншими вимогами, що звичайно ставляться [2, ст.682].

Додержання умови про комплектність поставки має надзвичайно важливе значення у справі своєчасного і раціонального використан­ня машин, устаткування, в освоєнні нових виробничих потужностей, бо постав­лений без якихось складових частин агрегат осідає у споживача «мертвим» ван­тажем.

Продукція має поставлятися комплектно, відповідно до вимог стандартів, технічних умов або прейскурантів. Якщо комплектність не визначена цими доку­ментами, вона в разі потреби обумовлюється договором. Від комплектності товару необхідно відрізняти умову про комплект товару, яка передбачає обов’язок продавця передати покупцеві повний набір товару у комплекті відповідно до ст. 683 ЦК України.

Відповідно до вимог стандартів, технічних умов або договору постачальник повинен маркувати продукцію, яку він виготовляє. Крім того, на упаковці або безпосередньо на самій продукції слід проставляти знаки для товарів, зареєстро­вані у встановленому порядку. Щоб забезпечити схоронність продукції при пере­везенні або зберіганні, її треба поставляти у належній тарі чи упаковці. Вимоги щодо якості тари й упаковки визначаються стандартами, технічними умовами або договором. Тара, пакувальні і в'язальні матеріали багаторазового викорис­тання, засоби пакетування, спеціалізовані контейнери підлягають поверненню постачальникові або здачі таро-збиральним організаціям. Крім розглянутих умов, у договорі можуть обумовлюватися порядок відвантаження, доставки і здачі про­дукції покупцеві, порядок розрахунків та інші умови поставки.

Суттєвою істотною умовою договору поставки є і ціна. Від цін та обсягу поставки зале­жить загальна сума договору. Ціни на продукцію, а також на тару й упаковку встановлюють у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Відповідно до вимог стандартів, технічних умов або договору постачальник повинен маркувати продукцію, яку він виготовляє. Крім того, на упаковці або безпосередньо на самій продукції слід проставляти знаки для товарів, зареєстро­вані у встановленому порядку. Щоб забезпечити схоронність продукції при перевезенні або зберіганні, її треба поставляти у належній тарі чи упаковці. Вимоги щодо якості тари й упаковки визначаються стандартами, технічними умовами або договором. Тара, пакувальні і в’язальні матеріали багаторазового викорис­тання, засоби пакетування, спеціалізовані контейнери підлягають поверненню постачальникові або здачі таро-збиральним організаціям. Крім розглянутих умов, у договорі можуть обумовлюватися порядок відвантаження, доставки і здачі про­дукції покупцеві, порядок розрахунків та інші умови поставки [36, с.182].

Визначення строків договору є однією з найважливіших умов при укладенні договору поставки. Договори можуть бути як довгострокові, що укладаються на строк понад один рік, так і короткострокові, які укладаються на строк до одного року. Якщо в договорі строк його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік [23, с.283].

В літературі та договірно-арбітражній практиці прийнято поділяти строки на загальні та окремі (часткові).

Загальний строк поставки збігається по суті й зі строком дії договору. Якщо загальний строк поставки є відрізком часу, протягом якого постачальник повинен здійснити поставку всієї передбаченої договором кількості продукції, то окремі (часткові) строки визначають поставки продукції частинами, окремими партіями у межах строку дії договору. Ці строки сторони визначають самі, з урахуванням необхідності безперебійного постачання покупців, забезпечення ритмічності поставки та особливостей виробництва. Вони можуть бути квартальними, місячними, декадними тощо [42, с.327−328].

Крім істотних умов договору поставки, визначених як такі чинним законодавством доцільно передбачати в договорі інші умови, які допоможуть уникнути в майбутньому можливих непорозумінь між сторонами. Зокрема, такими є умови здійснення розрахунків, які встановлюють вид оплати товару (попередня оплата чи продаж товару в кредит з відстроченням або розстроченням платежу) та форма розрахунків (готівкова або безготівкова), умови прийому-передачі товару, умови про відповідальність тощо.

Якщо сторони мають намір встановити обов’язковий порядок досудового врегулювання можливих спорів, це може бути передбачено в умовах про порядок вирішення спорів [24, с.51]. 

1.3. Порядок та способи укладення договорів

Договори купівлі-продажу та поставки, будучи видами правочинів, являють собою правову форму, у яку втілюються узгоджені волевиявлення сторін договору. Сам процес узгодження волевиявлень в даному випадку називається укладанням договору. Договір вважається укладеним, якщо сторони у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов.

Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий характер і укладається переважно на те майно, що є в наявності і підготовлене для відчуження, а договір поставки ще може бути укладено на той товар, який буде створено (придбано, набуто) продавцем у майбутньому.

При цьому в обох випадках продавцеві сплачується вартість відчужуваного майна лише у грошовому вираженні. Оплата придбаного майна має здійснюватися у національній валюті України, за винятком випадків, передбачених законом.

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Проте це не означає, що всі господарські договори купівлі-продажу повинні укладатися у письмовій формі. Вказівка на «загальний» характер цього правила означає рекомендаційний характер відповідної норми, а отже, питання щодо форми договору купівлі-продажу вирішується за загальними правилами ЦК України та інших актів законодавства [3, ст.181].

У цивільному кодексі немає статті, яка б безпосередньо визначала форму для всіх різновидів договору купівлі-продажу, тому форма договору купівлі-продажу визначається здебільшого загальними правилами про форму угод, тобто він може бути укладений залежно від особливостей того чи іншого його різновиду – в усній чи письмовій (простій чи нотаріально засвідченій формі), а також шляхом конклюдентних дій. Відносно продажу ряду речей закон встановлює особливі правила. Законодавчими актами України встановлено спеціальний порядок набуття права власності на окремі види майна, а також види майна, які не можуть перебувати у власності громадян [49, с.563].

Форма договору купівлі-продажу залежить від різновиду цього договору і випадки, коли угода має бути укладена в письмовій формі або посвідчена в нотаріальному порядку, прямо зазначені в законі.

Наприклад, договір роздрібної купівлі-продажу не вимагає письмової форми, оскільки відповідна угода повністю виконується сторонами у момент її вчинення [2, ст.206]. Договори купівлі-продажу між юридичними особами та інші договори відповідно до вимог ст.208 ЦК України повинні укладатися в письмовій формі. Особливості передбачені, зокрема, щодо договору роздрібної купівлі-продажу з використанням автоматів, який відповідно до ч.2 ст.703 ЦК України є укладеним з моменту вчинення покупцем дій, необхідних для одержання товару, тобто є реальним. Іншими словами, він укладається шляхом здійснення конклюдентних дій.

У чинному законодавстві передбачено порівняно небагато випадків, коли потрібне спеціальне оформлення договірних відносин купівлі-продажу. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації [2, ст.657]. Такий договір має бути зареєстрований у виконавчому комітеті місцевої ради. Реєстрація договору купівлі-продажу жилого будинку, яку безпосередньо здійснюється в бюро технічної інвентаризації, має важливе правове значення [Додаток 1].

Що ж стосується договору поставки, то його належною формою є про­ста письмова форма.

Юристи-науковці не рекомендують укладати вказані договори в усній формі, обмежуючись тільки підписанням накладної, яка за своєю природою є документом, що підтверджує прийом-передачу товару і не може містити всіх умов, які є істотним для договору поставки.

Згідно з ч.5 ст.265 ГК Ук­раїни, поставка товарів без укладення договору поставки може здійснюватися лише у випадках і в порядку, передбачених законом. Відповідно до ст. 208 ЦК України, у письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними особами, а також правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених ч.1 ст.206 ЦК України. У свою чергу, згідно з цією нормою, як вказувалося вище, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх вчинення, за винятком правочинів, що підляга­ють нотаріальному посвідченню та (або) дер­жавній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Таким чином, в основному, якщо ви­конання зобов’язання за договором не збігається з моментом його укладення (а в договорах по­ставки ці моменти якраз не збігаються), договір має бути укладений у письмовій формі, адже «свобода вибору у підприємства, установи, організації, що укладає угоду, між усною та письмовою формами угоди є винятком, а обов’язкова письмова форма угоди - правилом».

Положення про поставки підтверджують загальну вимогу закону щодо письмової форми договору поставки, але при цьому допускають сво­боду вибору учасниками одного чи кількох можливих способів оформлення договірних відносин:

а) складання одного документа, що його підписують сторони;

б) прийняття постачальником до виконання замовлення покупця;

в) обмін теле­грамами, телетайпограмами, телефонограмами, радіограмами або повідомлення­ми за допомогою факсу.

Порядок і строки укладення договору поставки залежать від форми договірних відносин, обраної учасниками. Укладаючи договори, застосовують уніфіковані форми замовлень, протоколів розбіжностей, придатні для машинної обробки. Крім того, при оформленні конкретного договору сторони мо­жуть використовувати (як зразкові) договори, що розробляються і рекоменду­ються для прискорення і спрощення договірної роботи на підприємствах [27, с.87].

В чинному законодавстві можна помітити цікавий факт. Відповідно до ст. 207 ЦК України, правочин, що його вчиняє юридич­на особа, підписується належним чином упов­новаженими особами та скріплюється печат­кою. Згідно з ч. 1 ст. 181 ГК України, госпо­дарський договір за загальним правилом укладається у формі єдиного документа, підписано­го сторонами та скріпленого печатками. Як вид­но з викладеного, норми ЦК України пред’явля­ють вимогу про наявність печатки на договорі в разі укладення правочину юридичною особою. А ГК України, у свою чергу, висуває таку вимогу щодо господарських договорів взагалі, не диференціюючи договори на ті, що укладені юридичними особами, і ті, що укладені фізичними особами-підприємцями. Таким чином, договір поставки, укладений з фізичною особою-підприємцем, який не виготовив печатку є потенційно небезпечним з погляду можливості визнання його неукладеним.

Договір купівлі-продажу, під час оформлення якого не було додержано нотаріальної форми, якщо таку форму встановлено законом, вважається недійсним з моменту його укладення.

За бажанням сторін договору, нотаріально може бути оформлена також і угода, для якої обов’язкова нотаріальна форма не передбачена. Відмова у посвідченні такої угоди є протизаконною.

При посвідченні договору продавець зобов’язаний надати правовстановлювальні документи, які підтверджують його право власності на майно, що відчужується.

Такими документами можуть бути:

- нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, по­жертви, договір довічного утримання (догляду), ренти, да­рування, міни;

- спадковий договір;

- свідоцтво про придбання майна з публічних торгів чи на аукціоні;

- свідоцтво про право власності;

- свідоцтво про право на спадщину (за законом чи за запо­вітом);

- свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя;

- договір про поділ спадкового майна;

- договір про припинення права на утримання чи про при­пинення права на аліменти на дитину за умови набуття прав на нерухоме майно;

- договір про виділення частки в натурі;

- іпотечний договір;

- рішення суду тощо [30, с.191].

Щодо самого порядку укладення договору купівлі-продажу, то цей процес також залежить від різновиду цього договору.

Класичний договір купівлі-продажу укладається відповідно до загальних підстав виникнення зобов’язань. Договір роздрібної купівлі-продажу є публічним і на нього поширюються вимоги ст.633 ЦК України, зокрема щодо однакових для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги, умов публічного договору, заборони відмови від укладення публічного договору за наявності у продавця можливостей надання споживачеві відповідних товарів тощо.

Приймати рішення про відчуження майна (визначати його правову долю) має право лише його власник, оскільки при укладення договору купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати покупцеві не лише майно, а й право власності на нього.

В укладенні договору купівлі-продажу власникові не обов’язково брати участь. Він може здійснити ці повноваження через свого представника. У такому випадку покупець досягає тієї самої мети, що і при купівлі майна безпосередньо у власника, хоча і з певними особливостями [49, с.567].

Момент укладення договору не завжди збігається з моментом виникнення права власності на майно за цим договором.

Згідно зі ст.334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

При укладенні до­говорів поставки необхідно застосовувати ті самі правила, що й при укладенні договорів інших видів купівлі-продажу, але існують деякі особливості в підході до укладення саме договорів поставки, які пов’язані з їх специфікою, на яких і варто зосередитися.

Спочатку слід проаналізувати загальні рекомен­дації, які можуть стати в нагоді при укладенні договорів поставки. Первісна стадія вчинення цього правочину потенційними покупцем і постачальником вимагає пильної уваги, оскільки правильне скла­дання самого договору й дотримання ряду формальних умов є запорукою уникнення в майбут­ньому можливих ризиків, які можуть обернутися значними втратами, включаючи складнощі в поверненні дебіторської заборгованості, немож­ливість стягнення неустойки, визнання угоди недійсною тощо.

Найпершим кроком при укладенні договору поставки мають стати заходи, спрямовані на те, щоб переконатися чи дійсно контрагент є зареєстрованим суб’єктом підприємницької діяльності. Для цьо­го достатньо перевірити його свідоцтво про його державну реєстрацію [48, с.68].

Укладаючи договір, та­кож необхідно впевнитися, що всі відомості, викладені у свідоцтві про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності, точно за­значені в договорі і співпадають з інформацією, що міститься на його печатці (йдеться пере­дусім про найменування та ідентифікаційний код). Додатково можна перевірити довідку з ЄДРПОУ. Власне, за невелику плату її можна са­мостійно замовити в територіальному уп­равлінні статистики станом на поточну дату, і щонайбільше за кілька днів отримати най­свіжішу статистичну інформацію про підприємство-контрагента, включаючи інформацію про його організаційно-правову форму, назву, код ЄДРПОУ, основні види діяльності, керівни­ка тощо. Це стане беззаперечною гарантією то­го, що договір укладається з особою, відомості про яку містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а отже, є вона реально існуючим суб’єктом господарювання. Якщо контрагентом за договором є фізична особа-підприємець, то додатково необхідно витребувати в неї копію її паспорту, крім зразку підпису і тієї інформації, що міститься у свідоцтві про державну реєстрацію, оскільки в майбутньому можуть знадобитися додаткові відомості про особу, які містяться в паспорті (наприклад, при виконанні рішення суду стосовно фізичної особи можли­ве одержання формальної відмови державного виконавця за відсутності у виконавчому доку­менті ряду відомостей, наприклад, дати народ­ження фізичної особи-боржника). Про поточ­ний рахунок контрагента в банківській установі можна дізнатися з наданої ним довідки про відкриття рахунку, що містить відомості про номер рахунку, найменування установи банку та її код (МФО) [24, с.52].

Важливим практичним аспектом є питання мінімізації ризику визнання договору поставки неукладеним чи недійсним.

Недійсний правочин – це правочин, що не відповідає вимогам закону. Він породжує не ті права і обов’язки, яких бажали його учасники, а правові наслідки, котрі прямо передбачені у законі.

Відповідно до ст. 638 ЦК України, договір є ук­ладеним, якщо сторони в належній формі досяг­ли згоди з усіх істотних умов. Таким чином, для то­го щоб договір був укладений, необхідно дотрима­тися двох умов: укласти договір у належній формі та передбачити в ньому всі істотні умови.

Щодо істотних умов, то згідно зі ст. 638 ЦК України та ч. 2 ст. 180 ГК України, істотними умовами договору є умови про предмет догово­ру, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди. Отже, в обов’язковому порядку в договорі поставки сто­рони мають визначити умови, передбачені Цивільним і Господарським кодексами України, про які йшлося вище.

Для того щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати низці вимог, які називають умовами дійсності правочину. Такі вимоги встановлені ст.203 ЦК України, яка передбачає, що:

1) зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

3) волевиявлення учасника право­чину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

5) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечи­ти правам та інтересам їхніх малолітніх, непо­внолітніх чи непрацездатних дітей.

Порушення будь-якої з перелічених умов (крім умови, передбаченої пунктом 4 – дотримання форми правочину, встановленої законом), тягне за собою недійсність правочину.

Недійсним може бути визнано лише правочин, що відбувся. У випадках, коли сторони ще тільки ведуть переговори про укладення угоди, їхні дії не вважаються правочином. Питання про юридичне значення цих дій вирішується за правилами, що регламентують порядок укладення правочинів, а не їхню недійсність [49, с.186].

Також досить важливим є питання наявності у сторін договору обся­гу цивільної правоздатності, достатнього для вчинення правочину. Річ у тім, що саме дефект цивільної правоздатності є підставою визнання правочину недійсним, що найчастіше трапляється при укладенні договорів. Питання достатнього об­сягу повноважень має особливе значення у випад­ку, коли контрагентом (контрагентами) в договорі є юридична особа (юридичні особи). Відповідно до ст. 92 ЦК України, юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих до­кументів та закону. Отже, особа, яка вчиняє пра­вочин від імені юридичної особи, діє в межах інституту представництва та має бути уповнова­жена або установчим документом підприємства (найчастіше це статут), або відповідним договором чи довіреністю [30, с.30].

Для того щоб у подальшому не виникало спірних питань з приводу того, чи могли дії тієї чи іншої особи створити цивільні права та обов’язки конкретної юридичної особи, юристи рекомендують при вчиненні правочинів (у тому числі укладенні до­говорів поставки) перевірити повноваження представника юридичної особи.

Якщо від імені юридичної особи діє її керівник (директор, генеральний директор, го­лова правління тощо), необхідно здійснити наступні дії. По-перше, ознайомитися з поло­женнями статуту підприємства про повноваження виконавчого органу та встановити, чи пе­редбачає статут певні обмеження у здійсненні виконавчим органом повноважень щодо вчи­нення від імені підприємства правочинів. Як­що такі обмеження встановлені (як правило, це можуть бути обмеження або щодо виду право­чину, або щодо суми договору), необхідно виз­начитися, до компетенції якого з органів юридичної особи належить право надання дозво­лу виконавчому органу на підписання того чи іншого договору. В основному таким органом є вищий орган управління підприємства (на­приклад, у товаристві з обмеженою відповідальністю - загальні збори учасників, а в акціонерному товаристві - загальні збори акціонерів), який шляхом оформлення відповідного документа (як правило, протоко­лу) в кожному окремому випадку вирішує пи­тання про надання виконавчому органу повно­важень на укладення того чи іншого договору, підписання якого виходить за межі його компе­тенції [24, с.53].

Тому, після ознайомлення з окремими розділами статуту, а за необхідності і з протоко­лом вищого органу управління підприємства, можна зробити висновок про достатній для вчи­нення правочину обсяг повноважень керівника, а отже, можливість створення ним обов’язків юридичної особи-контрагента, які передбачені договором поставки. Під час перевірки повноважень виконавчого органу також слід звернути увагу, на який строк зазвичай призначається керівник підприємства: на підставі цих даних можна зробити висновок про чинність його по­вноважень на дату укладення договору постав­ки. По-друге, необхідно пересвідчитися в тому, що саме та особа, яка виступає від імені підприємства, дійсно є його керівником чи, як варіант, іншим уповноваженим статутом членом виконавчого органу. Для цього достатньо ознай­омитися з рішенням (протоколом зборів) вищого органу управління, до компетенції якого нале­жить призначення на посаду керівника підприємства. При підписанні договору постав­ки також доцільно витребувати пред’явлення па­спорту керівником підприємства для того, щоб переконатися в тому, що угода укладається на­лежним представником.

Зрозуміло, що така позиція може бути сприй­нята як акт недовіри до партнера, але якщо йдеть­ся про безпеку бізнесу, такий крок може реально зменшити ризик підписання договору особою, не уповноваженою на вчинення правочинів, незва­жаючи на те, що всі інші документи (повноваження керівника підприємства та протокол про йо­го призначення) будуть перевірені. В будь-яко­му випадку, якщо сторони підписують договір поставки не у присутності одна одної, необхідно витребувати копію паспорта представника кон­трагента, оскільки це, щонайменше, дозволить порівняти підпис на договорі та підпис, що міститься в паспорті, і, таким чином, зробити вис­новок про ідентичність чи не ідентичність підписів на обох документах. Вимогу пред’явити копію протоколу про призначення керівника підприємства та копію його паспорта певною мірою можна замінити вимогою пред’явити наказ про вступ керівника підприємства на посаду: наказ, з одного боку, підтверджуватиме факт того, що керівник приступив до виконання своїх функціональних обов’язків, а з іншого, - місти­тиме зразок його підпису. Однак цей варіант є менш оптимальним, оскільки підставою для ви­дання такого наказу є протокол вищого органу управління про призначення керівника на поса­ду, а сам наказ є актом похідного характеру і, відповідно, не останньою ланкою, яку необхідно перевірити при укладенні договору.

Якщо від імені юридичної особи-контраген­та за договором діє особа, уповноважена довіреністю, то необхідно ознайомитися з довіреністю, перевіривши її на відповідність чинному законодавству. Згідно зі ст. 246 ЦК Ук­раїни, довіреність від імені юридичної особи ви­дається її органом або іншою особою, уповнова­женою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи. Довіреності, які видаються юридичними особами, крім тих, що видаються в порядку передоручення, не потребують нотаріальної форми. Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом її керівника і завіряється печаткою цієї організації [49, с.211].

Отже, щоб переконатися в тому, що довіреність підпи­сана належним представником, слід вчинити ті самі дії, які було описано вище, - ознайомитися зі встановленими статутом повно­важеннями керівника підприємства, протоколом про його призначення, а також копією його паспорта. Крім того, необхідно пересвідчитись у тому, що представник, уповноважений дові­реністю, і той, хто підписує договір поставки, є однією особою. Для цього слід лише перевіри­ти паспорт довіреної особи.

Серед формальних ознак довіреності, які вплива­ють на її дійсність, необхідно звернути увагу на такі:

1) дата довіреності (якщо в довіреності не вказана дата її вчинення, вона є нікчемною [2, ч.3ст.247];

2) строк її дії (довіреність і, відповідно, повноваження пред­ставника, мають бути чинними).

Якщо представник діє на підставі довіре­ності, виданої в порядку передоручення, слід пе­реконатися в наступному:

1) основна дові­реність має містити положення про можливість передачі довіреною особою своїх повноважень іншій особі [2, ч.1ст.240];

2) обсяг повноважень, переданих іншій особі, є до­статнім для укладення правочину та відповідає умовам про передоручення, викладеним в ос­новній довіреності;

3) строк довіреності, вида­ної в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана [2, ч.2ст.247];

Крім того, довіреність, видана в порядку передору­чення, має бути нотаріально посвідчена [2, ч.2ст.245].

Можливий випадок укладення договору по­ставки філією юридичної особи. За своєю юри­дичною природою філія є відокремленим підрозділом юридичної особи, який розташова­ний поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій [2, ч.1ст.95]. Філія не має статусу юридичної особи і діє на підставі затвердженого підприємством поло­ження про неї [3, ч.4ст.64]. Керівник філії призначається юридичною особою і діє на підставі виданої нею довіреності [2, ч.4ст.95]. За наявності належно оформлених по­вноважень юридичної особи керівники її відо­соблених підрозділів (філій, представництв, відділень) мають право укладати договори від імені юридичної особи в межах наданих повно­важень. Отже, коли від імені головного підпри­ємства при підписанні договору поставки висту­пає керівник філії, необхідно, крім документів підприємства, що підлягають юридичній пе­ревірці, витребувати документи, що стосуються його філії. Такими документами насамперед є по­ложення про філію, що містить положення про обсяг її функцій та повноваження її керівника, а також довіреність, видана на ім’я керівника філії за підписом керівника головного підприємства, скріпленим печаткою підприємства. Додатково можна перевірити довідку з ЄДРПОУ, що містить інформацію про наявність філій у головного підприємства. В іншому порядок перевірки ана­логічний викладеному вище.

Іноді трапляються випадки, коли будь-яка зі сторін підписує договір не власноручно, а викори­стовує факсиміле. Раніше питання можливості використання факсимільного підпису не було чітко врегульовано на законодавчому рівні, і при цьому існувала позиція кількох установ про невідповідність використання факсиміле при ук­ладенні угод законодавству, оскільки воно перед­бачає вимогу наявності власноручного підпису уповноваженої особи.

Із прийняттям ЦК України ситуація дещо змінилася: випадки правомірного використання факсиміле були регламентовані ст.207 ЦК України. Частина 3 цієї статті, допускає, що при укладення правочину можливе використання факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога власноручного підпису. Це допускається лише у випадках, якщо сторонами заздалегідь укладена письмова домовленість, яка містить зразки відповідного аналога власноручного підпису [49, с.180].

Таким чином, використання фак­симіле при укладенні договору поставки можли­ве лише у випадку досягнення сторонами дого­вору згоди на використання факсимільного підпису з відображенням його зразка. Як правило, така згода має міститися не в самому тексті договору, бути оформлена у вигляді ок­ремого документа з посиланням на договір по­ставки та інші пов’язані з ним документи. В іншому випадку використовувати факсиміле при укладенні договору не рекомендується, оскільки існуватиме пряма загроза визнання неукладеними як угоди про використання факсиміле,так і самого договору поставки.

Розділ 2. Стан правового регулювання договірних відносин купівлі-продажу та поставки

2.1. Аналіз нормативно-правової бази

В останні роки чинності Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року стало надто проблематично користуватися його застарілими нормами. Рік за роком юридична спільнота чекала на новий Цивільний кодекс, але… з невдоволенням продовжувала користуватись тим що мала. Цей кодекс уже не відповідав сьогоденню. Особливо це помітно в найважливішому для забезпечення господарської діяльності виді зобов’язань – відчуженні майна, а саме: договорах купівлі-продажу та поставки.

Історія правового регулювання договору купівлі-продажу нараховує близько чотирьох тисяч років. Однак, навіть зважаючи на кілька тисячолітню історію цього інституту, це не було приводом для наших законодавців залишати чинними положення Цивільного кодексу УРСР від 18 липня 1963 року щодо одного з окремих видів договорів купівлі-продажу – договору поставки [22, с.50].

Таким чином 16 січня 2003 року відбулись дві події, відносно яких ще довго точитимуться тривалі дискусії правознавців, а саме: Верховна Рада прийняла Цивільний та Господарський кодекси України. Прийняті в один день кодекси набули чинності також одночасно – з 1 січня 2004 року. Тобто законодавець в такий спосіб потурбувався, щоб у практичних працівників і суддів був час для ретельного опанування цих актів [47, с.25].

Правове регулювання договору купівлі-продажу здійснюється, перш за все, глава 54 ЦК України, яка належить до тих глав ЦК України, що містять параграф, присвячений загальним положенням про дого­вір купівлі-продажу, які рівною мірою поширюються на всі види даного договору, і поряд з тим - параграфи, присвячені окремим його видам: роздрібній купівлі-продажу, включаючи такі її форми, як продаж товару за зразками, з використанням автоматів тощо; постав­ці; контрактації сільськогосподарської продукції; постачан­ню енергетичними на іншими ресурсами через приєднану мережу та міні. При цьому загальні положення діють тільки тоді, коли спеціальні, що розміщені у відповідному параграфі даної глави, не містять іншого регулювання.

У ряді випадків ЦК України допускає можливість субсидіарного застосу­вання до окремих видів договору купівлі-продажу правил, які регулюють окремі види договору купівлі-продажу.

Поряд з ЦК України значну роль у регулюванні відносин купівлі-продажу відіграють спеціальні закони й інші нормативно-правові акти. Деякі з них поширюються на всі види договору купівлі-продажу, зокрема За­кон України «Про захист прав споживачів», інші ж - лише на окремі їх види (Закони України: «Про цінні папери і фондовий ринок», «Про товарну біржу», «Про приватизацію майна державних підприємств», іншими законами та численними нормативно-правовими актами [18, с.110].

Що ж стосується договору поставки, то в чинному ЦК України йому присвячена всього одна стаття, яка називає основні ознаки (критерії) що дозволяють виділити договір поставки з поміж інших видів договору купівлі-продажу. До них належать правовий статус постачальника і мета придбання (купівлі) товару.

Щодо правового регулювання договору поставки, то варто звернути увагу ще і на те, що на відміну від попереднього Цивільного кодексу в нормах чинного ЦК України відповідного параграфу присвяченого договору поставки відсутні положення про такі умови як кількість, асортимент, якість, комплектність. Немає і звичних для тодішнього законодавства про поставки норм про істотні умови договору, про порядок оплати товару, ціни, тару й упакування та ін. Ці норми включені в загальні положення про купівлю-продаж і застосовуються до поставки як її виду [49, с.610].

Отже, джерелами правового регулювання відносин з поставки товарів є передусім норми глави 54 ЦК України (статті 655-697), в яких закріплено загальні положення про купівлю-продаж, що стосуються кількості, асортименту, якості, комплектності товарів, перевірки додержання продавцем умов договору, прийняття та оплати товару покупцем тощо.

Нормативно-правове закріплення договору поставки крім ЦК України знайшло своє місце і в ГК України. Деякі особливості регулювання договірних відносин з поставок, порівняно із загальними положеннями про купівлю-продаж, відображені у ГК України (§1 гл.30). Це, зокрема, стосується строків і порядку поставки товарів. У ГК України конкретизовано вимоги щодо якості товарів і визначено правові наслідки порушення постачальником умов договору поставки щодо якості та комплектності товарів [26, с.324].

Отже, після прийняття Цивільного та Господарського кодексів, договір поставки слід розглядати як вид купівлі-продажу, що вирішило низку проблем та непорозумінь, які виникають на практиці, але згодом почали випливати певні колізії між нормами цих кодифікованих актів.

ГК України зо­бов’язує умови договорів поставки викладати відповідно до вимог «Інкотермс», в той час як ЦК України такої вимоги не має. ГК України обмежився посиланням на специфікацію у питанні щодо визначення кількості предмету. Проте, з по­ложень ст.266 ГК України неможливо з’ясувати, чи слід у специфікації загальну кількість зазна­чати у відповідних одиницях виміру чи у грошовому виразі [47, с.27].

Законом можуть бути передбачені особливості регулювання порядку укладення та виконання договорів поставки, в тому числі договору поставки товарів для державних потреб. Відповідно до вимого ГК України та інших законів Кабінет міністрів України затверджує Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів народного споживання, а також особливі умови поставки окремих видів товарів.

Нормативне регулювання кооперованих поставок продукції на внутрішньому ринку здійснюється на основі Тимчасового положення з питань кооперованих поставок продукції виробничо-технічного призначення, затвердженого КМ Ук­раїни 10 серпня 1993 р. Кооперованими вважаються поставки деталей, заготовок, напівфабрикатів, комплектуючих та інших виробів галузевого і міжгалузевого призначення, які виготовляють відповідно до вимог технічної документації спо­живача (замовника), технічних умов та стандартів і які необхідні для виготовлен­ня кінцевої продукції. Кооперовані поставки продукції між підприємствами дер­жав-учасниць СНД здійснюються відповідно до Угоди про загальні умови і механізм підтримки виробничої кооперації підприємств і галузей держав-учасниць СНД від 23 грудня 1993 р. З метою реалізації цієї угоди Кабінет Міністрів України 18 травня 1994 р. затвердив Положення про порядок поставок і митного оформ­лення продукції за виробничою кооперацією підприємств і галузей держав-учас­ниць СНД. Такі поставки здійснюються на основі договорів (контрактів) між підприємствами, які є підставою для митного оформлення і пропуску продукції через митні кордони України.

Відносини з поставок товарів між суб’єктами господарювання за міждержав­ними економічними зв’язками у межах СНД регулюються Угодою про загальні умови поставок товарів між організаціями держав-учасниць СНД від 20 березня 1992 р. Під суб’єктами господарювання відповідно до ст.2 цієї Угоди розуміють­ся підприємства, їхні об’єднання, організації будь-яких організаційно-правових форм, а також громадяни, які мають статус підприємця згідно із законами, які є чинними на території цих держав. У зв’язку з тим, що відносини з поставок на внутрішньому ринку (крім кооперованих поставок) не врегульовані достатньою мірою законодавством України, до цих відносин, за наявності посилання у дого­ворі, можуть застосовуватись акти колишнього Союзу, зокрема Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення і Положення про постав­ки товарів народного споживання, затверджені 25 липня 1988 р.

Поставки продукції за державними замовленнями (контрактами) здійсню­ються відповідно до Закону України «Про поставки продукції для державних по­треб» від 22 грудня 1995 р.

Отже, серед джерел правового регулювання договірних відносин купівлі-продажу та поставки можуть бути виділені: нормативно-правові акти України, міжнародні акти, які є частиною національного законодавства, акти законодавства Союзу РСР, які продовжують діяти на території України.

Аналіз міжнародних актів про договори купівлі-продажу та поставки дозволяє зробити висновок, що віднесення Цивільним кодексом України договору поставки до договору купівлі-продажу, відповідає міжнародно-правовому підходу до їх співвідношення, який закріплено в міжнародних конвенціях. 

2.2. Співвідношення прав та обов’язків сторін договору

При укладенні договорів купівлі-продажу та поставки, як і будь-яких інших двосторонніх правочинів, у кожної із сторін виникають відповідні права та обов’язки, які за загальним правилом слід віднести до змісту цього договору.

У зв’язку з тим, що договір поставки являється видом договору купівлі-продажу, то відповідні права та обов’язки сторін за цими договорами в більшій частині збігаються, тому є зайвим надавати договору поставки окремого детального аналізу співвідношення прав та обов’язків сторін, проте, слід конкретно визначити притаманні лише йому особливості що становлять його зміст.

Важливо, що права однієї сторони співвідносяться з обов’язками іншої сторони таким чином, що відповідному обов’язкові продавця (постачальника) кореспондується відповідне право покупця і навпаки.

Одним з найважливіших обов’язків про­давця (постачальника) є передача ним майна у власність (у господарське відання або оперативне управління) покупця, а останній набуває право вимагати передачі йому цього майна. У свою чергу, покупець зобов’язаний прийняти від продавця (постачальника) придбане майно і сплатити за нього обумовлену ціну, а продавець (постачальник), відповідно, має право вимагати від покупця прийняти продане майно (якщо він у цьому заінтересова­ний) і сплатити за нього належну грошову суму. Виконання зазначених обов’язків має здійснюватися обома сторонами водночас, якщо інше не передбачено законом або договором [36, с.169].

Отже, аналіз змісту обов’язків дає уявлення про відповідні права сторін, що робить недоцільним детальний роз­гляд усіх прав сторін.

Чинне законодавство України визначає також ряд інших додаткових обов’язків про­давця за договором купівлі-продажу. Отже, продавець зобов’язаний:

- попередити покупця про всі права третіх осіб на річ (товар), яка продається;

- зберігати продану річ, якщо право власності пере­ходить до покупця раніше передачі речі;

- повідомити про можливі наявні недоліки продаваної речі (товару).

- вступити у справу про витребування товару в покупця за наяв­ності певних підстав;

- здійснювати перевірку кількості, асортименту, якості, комплект­ності, тари та (або) упаковки товару (пробування, аналіз, огляд), як­що це передбачено в договорі, та надавати покупцеві докази прове­дення такої перевірки;

- забрати (вивезти) товар, не прийнятий покупцем (одержува­чем), або розпорядитися ним у розумний термін;

- страхувати товар, якщо це випливає з договору [18, с.121].

У сторін можуть виникнути й інші обов’язки, зумовлені предметом та різновидом договору купівлі-продажу, особливостями місця і спо­собу виконання договору та інших обставин, які визначені актами законодавства чи договором або випливають зі змісту останнього.

Важливе значення має також чітке визначення обов’язків покупця. У ЦК України названо лише обов’язки з оплати і прийняття купленої речі. Звичайно, у договорі можуть бути сформульовані й інші обов’язки покупця, як і продавця. Додаткові обов’язки можуть встановлюватися також законодавчими актами (на­приклад, про приватизацію, цінні папери).

Кожна із сторін договорів купівлі-продажу та поставки повинна належним чином викону­вати всі обумовлені в ньому або передбачені законом обов’язки. У разі порушення їх продавець (постачальник) або покупець несуть майнову відповідальність чи інші правові наслід­ки, які можуть і не бути мірою цивільно-правової відповідальності, яка настає, зокрема, за наявності умов, передбачених законом за порушення зобов’язань [26, с.301].

Як уже зазначалося, головним обов’язком продавця (постачальника) є пе­редача товару покупцеві, яка здійснюється шляхом вчинення певних дій, а саме: вручення товару безпосередньо покупцеві; надання това­ру в розпорядження останнього, здача товару перевізникові або орга­нізації зв’язку для доставки покупцеві [2, ст.664].

Іноді, виходячи з правової мети договору, продавець зобов’язаний здійснити й інші дії. Зокрема, відповідно до договору купівлі-прода­жу з умовою доставки товару покупцеві, продавець по­винен доставити товар за місцем, указаним покупцем. Наприклад, за договором поставки, продавець (постачальник) зобов’язується ритмічно постачати відповідну продукцію покупцеві.

Продавець (постачальник) зобов’язаний передати (постачати) той товар, що визначений до­говором, тобто товар, найменування, кількість, якість, асортимент, комплектність якого відповідають договору, у відповідній тарі та (або) упаковці, якщо інше не встановлене догово­ром або не випливає із суті зобов’язання. Причому, якщо продавець (постачальник) здійснює підприємницьку діяльність, він зобов’язаний передати то­вар у тарі та (або) упаковці, які відповідають вимогам, встановле­ним актами цивільного законодавства. Строк виконання цього обо­в’язку передбачається у договорі.

Обов’язок продавця вважається виконаним у момент вручення товару покуп­цеві, якщо договором встановлений обов’язок продавця доставити товар, або у мо­мент надання товару у розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару, або в інший момент, обумовлений догово­ром.

Якщо ж з договору не випливає обов’язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходження, обов’язок продавця вважається виконаним у момент здачі перевізникові або організації зв’язку для доставки покупцеві [36, с.170].

Продавець, як вже зазначалося, повинен забезпечити виникнення права влас­ності (права господарського відання, права оперативного управління) у покупця, інакше за законом для нього настають певні негативні наслідки. Проблеми з цього приводу, як правило, виникають тоді, коли продавець не є власником майна і не має спеціальних повноважень на здійснення дій з його відчуження, а лише є його законним або незаконним володільцем. Зрозуміло, що за таких умов правомірність придбання покупцем такого майна може бути поставлена під сумнів власником або іншою уповноваженою особою.

Продавець (постачальник) зобов’язаний у певний строк передати покупцеві то­вар, визначений договором, водночас з приналежностями та доку­ментами (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що характеризують товар.

У разі відмови продавця передати товар покупець має право відмовитися від договору або, якщо не пе­редається річ, визначена індивідуальними ознаками, витребувати цю річ у продавця і вимагати її передання. Якщо ж продавець не передає приналежності товару та документи, покупець спочатку має право встановити розумний строк для їх передання, а якщо передання не відбудеться і у цей строк - відмовитися від договору та повернути то­вар продавцеві.

Так, досить часто трапляються випадки, що права на річ, власником якої є продавець, належить й іншим особам, зокрема наймачеві, заставодержателю. Причому деякі з цих прав зберігаються і після продажу речі. Права такого характеру (речові, зобов’язальні) слідують за річчю, а обов’язки, що цим обумовлюються, перед управомоченою особою буде нести покупець, як новий власник. Так, відповідно до ст.814 ЦК України у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим чи нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, зберігає чинність у разі наступної зміни власника [2, ч.2ст.1238]. Таким чином, у всіх випадках слідування за товаром прав третіх осіб на нього обмежується можливість покупця на використання цього товару. Між тим правова мета цього договору – перехід майна у власність, тобто покупець сподівається за його допомогою задовольнити свої інтереси. Тому він зацікавлений в тому, щоб його володіння, користування та розпорядження нічим не були обмежені. Саме з урахуванням повноти всіх прав покупця встановлюється і ціна товару. Виходячи з цього, на продавця покладається обов’язок передати товар вільним від прав третіх осіб на нього, а звідси – попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, якщо це має місце [2, ст.659].

Що стосується купівлі-продажу житлового будинку (квартири), частини будинку (квартири) то в договорі повинні зазначатися особи, які зберігають відповідно до закону право користування житловим приміщенням після придбання його покупцем з вказівкою на те, що вони мають право користування житловим приміщенням, яке продається.

До речі, у разі продажу житла, яке було предметом договору найму, наймач має переважне право перед іншими особами на його придбання. Переважним правом купівлі частки у праві спільної часткової власності, включаючи й нерухоме майно, користується і співвласник, що зайвий раз свідчить про особливості купівлі-продажу нерухомості [18, с.121].

Як уже зазначалося вище, основними обов’язками покупця є прийняття переданого продавцем товару та його оплата.

Одночасно, якщо покупець без достатніх підстав зволікає з прийнят­тям товару або відмовився його прийняти, продавець має право:

- ви­магати прийняття та оплати товару;

- відмовитися від договору купівлі-продажу (поставки).

Відомо, що відповідно до ст.323 ЦК України ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. За договором купівлі-продажу ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, тобто з моменту, коли вважається, що продавець виконав свій обов’язок пе­редати товар покупцеві, якщо інше не встановлено договором або за­коном.

При переході ризику на покупця він несе всі збитки, пов’язані з випадковим знищенням або випадковим пошкодженням товару, за які продавець або треті особи, зокрема перевізник, організація зв’язку, не відповідають.

Закон захищає права слабшої сторони в договорі купівлі-продажу. Так, відповідно до ч.3 ст.668 ЦК України умова договору купівлі-продажу про те, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкоджен­ня товару переходить до покупця з моменту здачі товару першому перевізникові, на вимогу покупця може бути визнана судом недійсною, якщо в момент укладення договору продавець знав або міг знати, що товар втрачено чи пошкоджено, але не повідомив про це покупця [18, с.122].

Договором може бути встановлено, що право власності за переданий покупцем товар збе­рігається за продавцем до оплати товару або настання інших обста­вин.

Покупець не має права до переходу до нього права влас­ності розпоряджатися товаром, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з призначення та властивостей товару. Забезпечується це тим, що під час продажу, наприклад, транспортних засобів у розстрочку в свідоцтві про їхню реєстрацію робиться позначка «відчуження заборонено», а також дані транспортні засоби не знімаються з обліку в Державтоінспекції до пред’явлення покупцем договору з відміткою суб’єкта господарювання про повний розрахунок. Якщо покупець прострочив оплату товару, продавець має право вимагати від нього повернення товару.

Продавець має право вимагати від покупця повернення товару та­кож у разі ненастання обставин, за яких право власності на товар ма­ло перейти до покупця [2, ст.697].

У разі невиконання цієї вимоги покупець, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар, має право вимагати:

- зниження ціни;

- розірвання договору купівлі-продажу.

До того ж, у всіх випадках, коли продавець відчужує товар, право на відчуження якого у нього відсутнє, або такий товар, на котрий пев­ні права мають треті особи, останні, а також дійсний власник майна мають право пред’явити до покупця позов про витребування цього товару. В цьому випадку продавець зобов’язаний захистити покупця від можливості відсудження речі. Цей обов’язок має назву обов’язку продавця щодо захисту покупця від відсудження (евікції) речі.

Відповідно до ч.1 ст.660 ЦК України продавець повинен вступити у спра­ву на стороні покупця, а це можливо лише за умови, якщо продавець був повідомлений про пред’явлення до покупця позову про витребу­вання товару. При цьому покупець зобов’язаний не тільки повідоми­ти про вказане продавця, а й подати клопотання про залучення остан­нього до участі у справі.

Якщо продавець був залучений до участі у справі, але ухилився від участі в її розгляді, він не має права доводити неправильність ведення справи покупцем, добиватися складання із себе відповідальності за цією підставою.

Якщо ж покупець не повідомив продавця про вимоги третьої осо­би та не подав клопотання про залучення продавця, а сам повів спра­ву, наслідком якої стало задоволення позову, продавець не відповідає перед покупцем, якщо доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару в покупця.

Якщо продавець взяв участь у справі, але за рішенням суду товар був вилучений у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про на­явність цих підстав.

Якщо між сторонами буде укладено правочин щодо звільнення про­давця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару в покупця третьою особою, він є нікчемним [2, ч.2ст.661].

При укладенні договору поставки також слід подбати про включення до тексту договору ря­ду специфічних умов, які убезпечать процес ви­конання договору.

Укладаючи договір поставки, необхідно чітко усвідомлювати, що дотриман­ня всіх вимог, встановлених чинним законодав­ством для укладення договорів та визнання пра­вочинів дійсними, не гарантують належного виконання договору кожною зі сторін. Зокрема, якщо покупець за договором поставки не вико­нуватиме належним чином своїх обов’язків зі здійснення розрахунків, особливого значення набуватимуть докази, що підтверджують прийом-передачу товару від постачальника покупцеві.

Укладаючи договір поставки товару, покупець також має право розраховувати на добросовісне виконання постачальником прийнятих на себе зобов’язань, оскільки їхнє невиконання може спричинити несприятливі наслідки не тільки для покупця, але і для інших учасників міжгосподарських відносин (підрив довіри збоку інших партнерів, порушення технологічного процесу, простій підприємства і т.д.).

Здійснення сторонами прав та виконання ними всіх обов’язків, що передбачені договором поставки є процесом його належного виконання.

Взаємні зобов’язання за договором повинні виконуватись одночасно, якщо інше не випливає із закону, договору або змісту зобов’язання.

Свій головний обов’язок − передати покупцеві або за його дорученням (рознарядкою) іншому підприємцю певну продукцію − постачальник здійснює таким чином: він або відвантажує продукцію на адресу покупця чи іншої особи, або повідомляє їх про готовність продукції до здачі. В останньому випадку покупець вибирає продукцію на складі постачальника і вивозить її своїми чи найманими засобами і за свій рахунок.

Зобов’язання повинні виконуватися в натурі, належним чином і в установлений строк згідно з законом, договором, а за відсутності таких вказівок − згідно з вимогами, що звичайно ставляться.

Законодавство ділить зобов’язання постачальника по термінах поставки на наступні види:

- поставка товару до визначеного терміну;

- поставка товару протягом певного часу;

- поставка товару по графіку або по періодах.

Поставка товару до певного терміну означає, що постачальник зобов’язаний доставити товар точно до встановленого часу.

Поставка товару протягом певного часу означає, що постачальник повинен забезпечити поставку всієї кількість товару в перебіг обумовленого терміну.

Поставка товару в певні періоди має місце, як правило, при великих об’ємах поставок.

Поставка товару по графіку має місце тоді, коли між сторонами укладено договір на довгий час. Іноді сторони не визначилися в кількості товару. Але для покупця дуже важливо, щоб товар завозився за певного часу, тому в межах періоду поставки сторони можуть встановити графік поставки (декадний, добовий), а також встановити відповідальність за його недотримання. У разі, коли така відповідальність сторонами не була передбачена, а постачальник порушив графік, покупець має право зажадати від нього відшкодування збитків.

Поставлену відповідно до умов договору продукцію покупець повинен прийняти й оплатити за встановленими цінами. Покупець зобов’язаний прийняти товар, крім випадків, коли він має право вимагати заміни товару або має право відмовитися від договору. Покупець зобов’язаний вчинити дії, які відповідно до вимог, що звичайно ставляться, необхідні з його боку для забезпечення передання та одержання товару, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства [2, ст.689].

Для того, щоб з’ясувати, наскільки постачальник належним чином виконав свої зобов’язання, необхідно перевірити кіль­кість та якість відвантаженої продукції, заактувати виявлені недоліки та звернутися до постачальника з претензією якщо така є [30, с.195].

Всі ці дії покупець зобов’язаний вчинити в передбаченому договором порядку, а якщо сторони цей момент в угоді не обумовили, − в порядку передбаченому законодавством.

Також покупець або уповноважена ним особа зобов’язані: забезпечити збереження і запобігти можливості утворення недостачі, розкрадання і псування цього товару, а також змішування, його з іншим однорідним товаром. Покупцю слід перевіряти справність засобів вимірювання і випробування, які використовуються для визначення якості товару, здійснювати контроль за роботою осіб, на яких покладене приймання товару по кількості і якості.

При виконанні договорів кожна із сторін повинна зважати на інтереси іншої сторони, виконувати їх найекономічнішим чином і всіляко сприяти іншій стороні у виконанні нею своїх обов’язків [27, с.92].

Сторони повинні вживати всіх необхідних заходів щодо належного виконання своїх обов’язків передбачених договором чи законом. 

2.3. Правові наслідки порушення умов договорів

Сторони повинні вживати всіх необхідних заходів щодо належного виконання договорів купівлі-продажу та поставки. Порушення умов договору призводить до невигідних майнових наслідків для його учасників. Часто це завдає шкоди і загальнодержавним інтересам. У системі стимулюючих засобів, разом із засобами заохочення, важлива роль відводиться майновій відповідальності, а також засобам оперативного впливу на правопорушника [27, с.95].

За невиконання будь-якої умови договору купівлі-продажу чи поставки, може наставати відповідальність у вигляді відшкодування збитків і у вигляді стягнення неустойки (штрафу, пені). Застосування санкцій є правом, а не обов’язком сторони за договором.

Слід звернути увагу на те, що найбільш ефективною і справедливою мірою матеріальної відповідальності є обов’язок винного контрагента по відшкодуванню ним збитків іншій стороні зобов’язання. Застосування цієї санкції дозволяє повністю відновити економіко-фінансове положення потерпілої від правопорушення сторони. Відшкодування збитків в найбільшій мірі відображає відповідність тяжкості правопорушення і міри відповідальності за нього.

Відшкодування збитків – це основна універсальна форма майнової відповідальності ще і тому, що по загальному правилу виконує основні функції відповідальності: компенсує втрати потерпілої сторони, забезпечує покарання порушника, який при виплаті збитків позбавляється частини свого майна (тим самим стимулюється недопущення правопорушень надалі).

В ЦК України під збитками розуміються реальний збиток і упущена вигода. При цьому до реального збитку відносяться не тільки понесені витрати, але і витрати, які потерпіла сторона повинна буде понести в майбутньому для відновлення порушеного права. Під упущеною вигодою розуміються не отримані прибутки, які ця особа отримала б при звичайних умовах цивільного обороту, якби її право не було порушене [49, с.39].

Дещо інше трактування збиткам дається в Конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів. Так, в статті 74 записано наступне: «Збитки за порушення договору однією зі сторін складають суму, рівну тому збитку, включаючи упущену вигоду, який понесений іншою стороною унаслідок порушення договору. Такі збитки не можуть перевищувати збитку, який сторона, що порушила договір, передбачала або повинна була передбачати у момент укладення договору як можливий результат його порушення, враховуючи обставини, про які вона у той час знала або повинна була знати». Таким чином, міжнародне право в саме поняття збитків закладає їх обмеження тим, що у момент укладення договору у разі його невиконання передбачувані збитки були очевидні або їх можна було визначити.

Сторонам надається можливість передбачити у договорі відшкодування збит­ків у твердій сумі, яка підлягає стягненню в разі неналежного виконання контр­агентом зобов’язання. Тоді позивачеві не треба доводити фактичний розмір запо­діяних збитків [36, с.187].

Невизначеність в розрахунку розміру збитків при укладенні договору створює труднощі при їхньому подальшому стягненні.

При розгляді питання про стягнення збитків необхідно звернути увагу ще і на те, що у зв’язку з певними труднощами в економічному розвитку в нашій державі, як і в багато інших, відбуваються інфляційні процеси.

Іншою формою відповідальності постачальника за порушення умов поставки є стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до ст.549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законодавством або договором грошова сума, яку боржник зобов’язаний сплатити кредитору у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, зокрема, у випадку прострочення виконання. Таким чином, законодавець не розрізняє окремих понять неустойки, штрафу, пені.

Проте відмінність між цими поняттями існує, штраф і пеня є різновидами неустойки.

Під штрафом розуміється одноразове (однократне) стягнення грошової суми у відсотках від суми невиконаного зобов’язання (наприклад, за непоставку або недопоставку товару згідно умовам договору постачальник сплачує покупцю штраф у розмірі 10% від вартості непоставленого або недопоставленого в строк товару) або в твердому розмірі.

Під пенею ж мається на увазі стягнення грошової суми періодично протягом певного терміну, за кожний день прострочення.

Разом з тим законодавство дозволяє сторонам передбачати в договорах і інші види неустойки:

- коли допускається стягнення тільки неустойки (штрафу, пені), але не збитків;

- коли збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад неустойку (штраф, пеню);

- коли по вибору кредитора можуть бути стягнута або неустойка (штраф, пеня), або збитки.

За цими ознаками неустойку прийнято ділити відповідно на виняткову, штрафну і альтернативну.

В тому випадку, якщо суд встановить, що розмір стягуваної неустойки несумірно більший в порівнянні з наслідками, що настали, він має право зменшити неустойку. На практиці розмір неустойки найчастіше знижується до розміру основного боргу.

На відміну від ЦК УРСР, новий ЦК України докладно визначив майнові та інші правові наслідки для продавця у зв’язку з недотриманням ним умов щодо передачі приналежностей товару та документів до нього (ст. 666), кількості то­варів (статті 669—670), щодо асортименту товару (статті 671, 672), щодо комплект­ності товару (статті 682—684), щодо тари та упаковки товару (статті 685-686). Однак у жодній із зазначених статей не закріплене право покупця на стягнення з продавця збитків за допущені порушення. Як і в інших подібних випадках їх стяг­нення можливе на підставі ст.611 ЦК України [26, с.306].

Як зазначалося, основний обов’язок продавця – передати продану річ (товар) покупцеві. Невиконання цього обов’язку надає покупцеві право вимагати від продавця передачі купленої речі у примусовому порядку зі стягненням збитків, заподіяних несвоєчасним отриманням товару (при цьому покупець втрачає право на витребування у продавця товару (речі), визначеної індивідуальними ознаками, у тому випадку, якщо ця річ вже передана третій особі у власність або користування), або відмовитися від подальшого виконання договору [26, с.301].

За договором купівлі-продажу продавець повинен передати покупцеві майно (товар) у власність. При цьому він повинен передати не тільки саму річ, що є предметом договору купівлі-продажу, але також одночасно з зазначеним майном (товаром) його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості, тощо), що стосуються товару. Відповідно до коментованої статті передання продавцем приналежності або документів, що стосуються товару, може здійснюватися не одночасно з переданням самого товару. Тобто передання приналежності або документів, що стосуються предмета договору, може бути проведене пізніше. Для їх передання покупець має право встановити продавцю товару розумний строк, який визначається самим покупцем. Якщо продавець не передає покупцеві приналежності та документи, що стосуються товару та підлягають переданню відповідно до договору або актів цивільного законодавства, покупець має право встановити йому розумний строк для їх передання. Якщо приналежності або документи, що стосуються товару, не передані продавцем у встановлений строк, покупець має право відмовитися від договору та повернути товар продавцеві [2, ст.666].

ЦК України зобов’язує продавця передати покупцю товар, що є предметом договору, у кількості, яка визначена самим покупцем з узгодженням іншої сторони. Але існують випадки, коли продавець не повністю виконує свої обов’язки щодо передання товару у зазначеній кількості.

В цьому випадку застосовується ст.670 ЦК України, яка говорить, що в разі якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати переданий кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та їх оплати, а якщо він оплачений, – вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми. Якщо ж продавець передав покупцеві товар у більшій кількості, то покупець зобов’язаний сповістити про це продавця. Якщо в розумний строк після одержання такого повідомлення продавець не розпорядиться товаром, покупець має право прийняти весь товар, якщо інше не встановлено договором. В тому разі, якщо покупець товар у більшій кількості, додатково прийнятий товар оплачуються за ціною, встановленою для товару, прийнятого відповідно до договору, якщо інша ціна не встановлена за домовленістю сторін. Сторони договору купівлі-продажу мають право домовитися про інше (наприклад, встановити нижчу або більш високу ціну, ніж була раніше), тоді покупець повинен сплатити ту ціну, яка була встановлена відповідно до їхньої згоди.

Відповідно до договору купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати покупцеві товар в асортименті, погодженому сторонами. Але може статися так, що продавець товару порушить свій обов’язок щодо передання предмета договору покупцеві (тобто не в тому асортименті, який зазначався у договорі купівлі-продажу). У зв’язку з цим законодавець передбачив у ЦК положення, у яких визначаються наслідки порушення умови договору щодо асортименту [49, с.575].

Так, ст.672 ЦК України передбачає, що у випадку, якщо продавець передає товар в асортименті, що не відповідає умовам договору, покупець має право відмовитися від його прийняття та оплати, а якщо вони вже оплачені, – вимагати повернення сплаченої за нього грошової сими. Тому в даному випадку продавець товару повинен виконати дії (що є наслідком невиконання продавцем умов договору купівлі-продажу), які визначені самим покупцем – прийняти назад товар, який не відповідає умовам договору, (при цьому витрати покладаються на продавця товару) та повернути попередньо сплачені суми за товар, який покупець мав намір придбати, але відмовся від нього у зв’язку з порушенням умови договору щодо асортименту товару.

Порушення продавцем асортименту може полягати в непереданні товарів (продукції) одних, передбачених асортиментом, найменувань, або у переданні зайвої проти передбаченої асортиментом кількості товарів (продукції) інших найменувань, або в одночасному переданні чи непереданні товарів (продукції).

Якщо продавець передав покупцеві частину товару, асортимент якого відповідає умовам договору купівлі-продажу, і частину товару з порушенням асортименту, покупець має право на свій вибір:

1) прийняти частину товару, що відповідає умовам договору, і відмовитися від решти товару;

2) відмовитися від усього товару;

3) вимагати заміни частини товару, що не відповідає асортименту, товаром в асортименті, який встановлено договором;

4) прийняти весь товар [2, ч.2ст.672].

У випадку відмови від товару, асортимент якого не відповідає умовам договору, або пред’явлення вимоги про заміну цього товару, покупець має право відмовитися від оплати цього товару, а якщо він уже оплачений, – вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми.

Стаття 672 ЦК України містить положення, відповідно до якого товар, асортимент якого не відповідає умовам договору, вважається прийнятим, якщо покупець у розумний строк після його одержання не повідомив продавця про свою відмову від нього. Тобто зазначається, що покупець має право відмовитися від товару, який не відповідає умовам договору щодо асортименту товару. Він повинен це зробити у розумний строк після одержання такого товару. Якщо у певний термін покупець не заявить про невідповідність переданого товару умовам договору купівлі-продажу щодо асортименту товару, то вважається, що покупець згоден прийняти цей товар.

Якщо покупець не відмовився від товару, асортимент якого не відповідає умовам договору, він зобов’язаний оплатити його за ціною, погодженою з продавцем. Іншими словами, якщо покупець дає згоду (заявляє про це зразу або не повідомляє про свою незгоду у розумний строк) на прийняття такого товару, він повинен сплатити за нього певну суму продавцеві. Вартість товарів, які були предметом договору купівлі-продажу, може бути такою ж самою, а може бути іншою (більш високою чи навпаки). Продавець у даному випадку повинен узгодити з покупцем вартість товарів.

Але у випадку, якщо продавець не вжив необхідних заходів для погодження ціни в розумний строк, покупець оплачує товар за ціною, яка на момент укладання договору звичайно застосовувалася щодо аналогічного товару [49, с.576].

На продавця також покладається відповідальність за продаж майна неналежної якості. Основоположні принципи такої відповідальності та інших правових на­слідків продажу майна неналежної якості сформульовано в ст.234 ЦК УРСР. Покупцеві надавалося право у разі придбання речі неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, за своїм вибором вимагати:

– заміни речі, визначеної у договорі родовими ознаками, на річ належної якості;

– відповідного зменшення купівельної ціни;

– безоплатного усунення недоліків речі продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх виправлення;

– розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків;

– заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни.

Викладені правила були загальними і застосовувалися до усіх різновидів до­говору купівлі-продажу. Аналізуючи ці правила, можна дійти висновку, що по­купцеві належить право вибору будь-якої з наведених вимог на свій розсуд і не­залежно від вини продавця у виникненні недоліків. Головне, щоб їх існування не було результатом неправильної експлуатації покупцем придбаного майна, щоб вони об’єктивно існували в момент укладення договору або виявили свою нега­тивну дію протягом певного строку його нормального використання. Таку кон­струкцію загальновизначальних положень про відповідальність продавця за не­доліки предмета договору слід визнати вдалою. Не заперечувалася їх ефективність і в юридичній літературі, і юристами-практиками [26, с.304].

У новому ЦК України збережено частину положень ст.234 ЦК УРСР і вод­ночас внесено істотні зміни. Так, відповідно до ст.678 нового ЦК України покупець, якому переданий товар неналежної якості, має право, незалежно від можливості використання товару за призначенням, вимагати від продавця за своїм вибором:

1) пропорційного зменшення ціни;

2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;

3) відшкодування витрат на усунення недоліків товару [2, ст.678].

Згідно із ч.2 ст.678 ЦК України у разі істотного порушення вимог щодо якості товару (виявлення недоліків, які не можна усунути, недоліків, усунення яких пов’язане з непропорційними витратами або затратами часу, недоліків, які виявилися неодноразово, чи з’явилися знову після їх усунення) покупець має право за своїм вибором:

1) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошо­вої суми;

2) вимагати заміни товару.

При цьому, якщо продавець такого товару не є його виготовлювачем, вимоги щодо заміни, безоплатного усунення недоліків і відшкодування збитків можуть бути пред’явлені і до виготовлювача [2, ч.3ст.678].

Таким чином, у ЦК України з’явилися істотні новели. Зокрема, по-перше, в ньому можливість звернення покупця до продавця з вищеперерахованими вимо­гами не поставлена в залежність від факту застереження чи незастереження про­давцем недоліків продаваного товару. По-друге, ст.678 нового ЦК України надає покупцю право на відмову від договору (у ЦК УРСР – на розірвання договору) чи на за­міну товару лише у разі виявлення в придбаному товарі істотних недоліків.

Покупцеві, який придбав товар з недоліками, не обов’язково відразу зверта­тися за захистом порушених прав до судових органів. Він може спершу звернути­ся безпосередньо до продавця (виготовлювача).

Якщо на товар встановлено гарантійний строк або строк придатності, поку­пець має право пред’явити вимогу у зв’язку з недоліками товару, які були виявлені протягом цього строку. Продавець несе відповідальність також за недоліки, які були виявлені за межами цих строків, але коли покупець доведе, що недоліки то­вару виникли до передання товару або з причин, які існували до цього моменту [26, ст.305].

Водночас продавець не відповідає за недоліки товару, які виникли після передання товару внаслідок порушення покупцем правил користування чи зберігання товару, дій третіх осіб, випадку або непереборної сили [2, ст.679].

Продавець повинен передати покупцеві товар (продукцію) у тарі та (або) упаковці, якщо інше не встановлено договором, або не випливає із суті зобов’язання. Але може статися так, що продавець передає покупцеві товар без тари та (або) упаковки чи в неналежній тарі та (або) упаковці. Для регулювання цього питання законодавцем передбачені наслідки передання товару з порушенням вимог про тару та (або) упаковку [49, с.586].

Так, в ст.686 ЦК України передбачено якщо продавець передає продавцеві товар без тари та (або) упаковки чи в неналежній тарі та (або) упаковці, продавець має право вимагати від продавця передання товару у належній тарі та (або) упаковці або заміни неналежної тари та (або) упаковки, якщо інше не випливає із суті зобов’язання або характеру товару або пред’явити до нього інші вимоги, що випливають із передання товару неналежної якості.

Певні правові наслідки можуть також наставати у разі неналежного виконан­ня (невиконання) умов договору покупцем. Так, ЦК УРСР (ст.232) передбачав, що якщо покупець відмовиться прийняти куплену річ або заплатити за неї вста­новлену ціну, продавець має право вимагати прийняття речі покупцем і оплати ціни, а також відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, з сво­го боку, відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків [2, ст.232]. Однак за ст.692 ЦК України у разі відмови покупця прийняти і опла­тити товар продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу. Таким чином, на відміну від ст.232 ЦК УРСР, в ст.692 ЦК України не передбачене право продавця вимагати від покупця, який відмовився прийняти чи оплатити товар, відшкодування понесе­них збитків. За таких обставин вимагати відшкодування збитків продавець може на підставі ст.611 ЦК України.

Новий ЦК України покладає на покупця інформаційний обов’язок про порушення умов договору купівлі-продажу. Так, покупець зобов’язаний пові­домити продавця про порушення умов договору купівлі-продажу щодо кількості, асортименту, якості, комплектності, тари, упаковки товару в строк, встановлений договором або законом, а якщо такий строк не встановлений — у розумний строк після виявлення порушення.

У разі невиконання покупцем цього обов’язку продавець має право відмови­тися від задоволення вимог покупця, якщо доведе, що це спричинило немож­ливість виконання вимог покупця або спричинить для продавця витрати, що пе­ревищують його витрати при своєчасному повідомленні, за винятком випадків, коли продавець знав або міг знати про невідповідність товару умовам договору.

За договором поставки, на постачальника може бути покладена відповідальність за:

– порушення строків поставки і недопоставки товарів;

– поставку неналежної якості і некомплектної продукції;

– поставку продукції без тари та упаковки;

– поставку продукції без супровідних документів;

– виставлення безтоварного рахунку тощо [30, с.197].

Прострочення поставки і недопоставки (або непоставка) товарів є найбільш поширені порушення постачальником своїх обов’язків по передачі товару покупцю. В даному випадку йдеться про такі підстави відповідальності постачальника, які пов’язані з невиконанням ним умов договору про кількість товару і терміни його поставки.

Під простроченням поставки товару, як правило, розуміється виконання постачальником зобов’язань по кількості, але з порушенням терміну, тобто було поставлено належну кількість товару, але пізніше вказаної в договорі дати або пізніше окремого періоду поставки.

Під недопоставкою прийнято розуміти поставку товару у встановлені терміни, але в меншій кількості; непоставка ж має місце у разі, коли товар взагалі не був поставлений постачальником в межах терміну дії договору або в окремий період поставки.

Отже, прострочення поставки або недопоставка — це однотипні правопорушення, бо в разі недопоставки прострочено поставку якоїсь частини (партії) продукції в обумовлений строк, тому правові наслідки цих правопорушень однакові [36, с.185].

На практиці нерідко зустрічаються випадки, коли постачальник виконує своє зобов’язання достроково, тобто раніше вказаної в договорі дати, до настання відповідного періоду поставки і т.д. За загальним правилом дострокова поставка товару можлива тільки із згоди покупця, вираженої в письмовій формі (у вигляді запису в договорі, листа, телеграми, факсу і т.п.), при цьому товари, поставлені достроково, зараховуються, як правило, в кількість товарів, що підлягають поставці в наступному періоді. Тому, якщо в договорі не зроблена обмовка про можливість дострокової поставки і немає згоди покупця, останній має право відмовитися від приймання товару, що надійшов раніше встановленого терміну, зажадати оплату послуги з відповідального зберігання товару або накласти на постачальника передбачений договором штраф за неналежне виконання ним свого обов’язку.

Також на практиці достатньо часто зустрічаються порушення постачальником умов договору про кількість товару, що підлягає передачі постачальнику, − недопостачання товару. Цивільний Кодекс не містить спеціальних норм, регулюючих кількість товарів, що поставляються, проте деякі правила містяться в нормах про договір купівлі – продажу, що дозволяє застосувати їх і відносно договору поставки [2, ч.2ст.712].

Порушення постачальником умов договору про кількість може виражатися як в недопоставці товару (тобто в меншій кількості), так і в поставці більшої, ніж було передбачено, кількості товарів. Причому сторони, як правило, встановлюють відповідальність саме за недопоставку, проте покупець може зажадати включити в договір відповідальність постачальника і за поставку більшої кількості товарів, ніж вказано в договорі, якщо цим не порушуються норми законодавства або сутність договору.

Якщо постачальник передав покупцеві більшу кількість товару, ніж це встановлено договором поставки, покупець зобов’язаний повідомити про це постачальника. Якщо в розумний строк після одержання такого повідомлення постачальник не розпорядиться товаром, покупець має право прийняти весь товар, якщо інше не встановлено договором.

Якщо покупець прийняв більшу кількість товару, ніж це встановлено договором поставки, він зобов’язаний оплатити додатково прийнятий товар за ціною, встановленою для товару, прийнятого відповідно до договору, якщо інша ціна не встановлена за домовленістю сторін [2, ст.670].

У разі прострочення поставки або недопоставки постачальник сплачує покуп­цеві неустойку, розмір якої залежить від вартості продукції, непоставленої у встановлений строк. Виходячи з принципу реального виконання зобов’язання, постачальник повинен поповнити недопоставлену кількість продукції в наступно­му періоді у межах строку дії договору.

За довгостроковим договором кількість товарів, недопоставлених постачальником в окремому періоді поставки, підлягає поповненню у наступному періоді (періодах) у межах того року, в якому допущено недопоставку товару, якщо інше не передбачено у договорі. Товари, поставлені одному одержувачеві понад кількість, передбачену в договорі або вивантажувальній рознарядці, не зараховуються на покриття недопоставки іншим одержувачам і підлягають поповненню постачальником, якщо інше не передба­чено у договорі.

Поповнення недопоставки продукції здійснюється в асортименті того періоду, в якому вона мала місце, а товарів – в асортименті наступного строку поставки, якщо іншу номенклатуру (асортимент) не буде додатково погоджено між сторо­нами. Проте покупець товарів може вимагати поповнення недопоставки в асор­тименті того періоду, в якому вона мала місце. Він також має право відмовитися від продукції, поставку якої прострочено, якщо інше не передбачено в договорі. Продукцію, відвантажену постачальником до одержання повідомлення покупця, останній повинен прийняти й оплатити.

Вищезазначена неустойка за недопоставку або прострочення поставки нині стягується одноразово. Це означає, що обсяг недопоставленої продукції не враховується при визначенні розміру неустойки за такі самі порушення в наступних здавальних періодах. Більше того, тут діє певна заохочувальна норма: в разі поповнення в наступних здавальних періодах недопоставленого обсягу продукції (за умови повного виконання зобов’язань з поставок у цьому періоді) розмір не­устойки за недопоставку або прострочення поставки зменшується на 50%.

Встановлена законодавством або договором поставки неустойка за недопоставку або прострочення поставки товарів стягу­ється з постачальника до фактичного виконання зобов’язання у межах строку дії договору, якщо інший порядок стягнення неустойки не встановлено законом або договором [27, с.96].

До серйозних порушень умов договору поставки можна також віднести поставку неналежної якості і некомплектної продукції.

Якість товарів, що поставляються, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначають у договорі більш високі вимоги до якості товарів [3, ст.268].

Недотримання умов щодо якості продукції тягне різні правові наслідки залежно від характеру правопорушення. Насамперед, дуже часто в продукції виявляються дефекти, які можна й економічно усунути в місці її одержання. На вимогу покупця їх усувають працівники виготовлювача (в тому числі шляхом заміни окремих частин або виробу в цілому) протягом 20 днів, якщо інший строк не передбачений нормативною документацією або договором. У разі усунення дефектів силами і засобами покупця виготовлювач відшкодовує йому нанесені витрати. Якщо дефект усунуто виготовлювачем в обумовлений строк, а також якщо покупець не вимагав її усунення, майнової відповідальності у вигляді штрафів постачальник не несе.

Якщо якість продукції не відповідає стандарту, технічним умовам, іншим нормативним документам, зразкам або умовам договору, покупець має право відмовитися прийняти та оплатити продукцію, а якщо вона вже оплачена, вимагати у встановленому порядку повернення сплачених сум і заміни продукції на доброякісну. За це порушення договору виготовлювач сплачує покупцеві штраф у розмірі 20% вартості продукції неналежної якості. У разі поставки продукції, яка відповідає нормативній документації, але виявиться нижчого сорту, ніж зазначено в документі, що засвідчує якість, покупець має право або прийняти її за ціною, передбаченою для продукції відповідного сорту (якості), або відмовитися від неї. Одержавши від покупця повідомлення про відмову від продукції недоброякісної або нижчого сорту, виготовлювач повинен протягом 10-ти днів, а щодо продукції, яка швидко псується, протягом 24-х годин розпорядитися нею. Якщо виготовлювач у зазначені строки не розпорядився продукцією, покупець може реалізувати її на місці або повернути виготовлювачеві. Продукція, яка швидко псується, в усіх випадках підлягає реалізації на місці. У разі відмови покупця від недоброякісної продукції або використання її не за цільовим призначенням, вона не зараховується у виконання зобов’язань за договором поставки [36, с.186].

Товари повинні поставлятися комплектно відповідно до вимог стандартів, технічним умов або прейскурантів. Недотримання даної норми є серйозним порушенням договору поставки з боку постачальника.

Правові наслідки поставки некомплектної продукції подібні тим, що настають при поставці неякісної продукції. За поставку некомплектної продукції з постачальника стягується штраф у розмірі 20% вартості некомплектної продукції, включаючи вартість відсутніх частин. Некомплектно поставлена продукція до укомплектування її або заміни не зараховується у виконання зобов’язання і не підлягає оплаті. Постачальник зобов’язаний доукомплектувати продукцію протягом 15 днів з моменту одержання вимоги покупця, якщо інший строк не встановлений угодою сторін. До укомплектування оплата некомплектної продукції не проводиться. Якщо вона вже зроблена, покупець вправі вимагати повернення сплачених сум. При неукомплектуванні продукції у встановлений строк покупець вправі повернути її постачальникові, вимагаючи заміни комплектною продукцією [50, с.489].

Положення про поставки передбачають майнові санкції також за порушення постачальником інших умов договору: за неналежне маркування й упаковку, за поставку продукції без застосування засобів пакетування або тари-обладнання тощо [27, с.97].

Умови про застосування до постачальника відповідальності за дані порушення включаються в договір по розсуду сторін, а також можуть застосовуватися відповідні положення ЦК і ГК України і інші положення про поставку.

Постачальник ставить покупця до відома про готовність товару до вибірки. Після цього покупець зобов’язаний в обумовлений сторонами термін виконати своє зобов’язання по вибірці товарів. За невиконання цього обов’язку покупець несе відповідальність у формі і розмірі, передбачених договором. Звичайно, всі вищезгадані заходи не звільняють покупця від виконання свого обов’язку прийняти товар, як що ж звісно постачальник не порушував умови договору.

Частіше всього постачальник здійснює доставку товару покупцю за допомогою передачі його перевізнику − транспортній організації. В такому разі, при отриманні товару від транспортної організації покупець зобов’язаний перевірити відповідність товарів відомостям, вказаних в транспортних і супровідних документах, а також здійснити приймання товару в порядку, передбаченому договором, з урахуванням вимог транспортного законодавства (наприклад, перевірити, чи забезпечено збереження вантажу при перевезенні, і при необхідності пред’явити перевізнику претензію, інакше в подальшому покупець не зможе звернутися в господарський суд з позовом про відшкодування збитків).

При здійсненні покупцем обов’язку по прийманню товару велике значення мають термін і порядок приймання, які сторони закріпили в договорі поставки. За порушення даних умов договору на покупця угодою сторін може бути покладена відповідальність. Сторони також можуть при укладенні договору визначити порядок приймання товару і встановити відповідальність за його порушення шляхом вказівки на нормативний акт, що підлягає застосуванню в даному випадку.

Сторони також можуть встановити відповідальність за порушення покупцем обов’язку письмово повідомити постачальника про виявлені в процесі приймання невідповідності і недоліки товару. Таким чином, якщо без згоди покупця поставлено продукцію, не передбачену договором, або з порушенням умов договору, або за відсутності договору, він має право відмовитися від прийняття її для використання і від оплати.

У цьому разі продукція прийма­ється на відповідальне зберігання покупця, він зобов’язаний створити такі умови зберігання, які виключають можливість розкрадання, псування, недостачі товарів, а у випадках, визначених транспорт­ним законодавством, покупець може відмовитися прийняти продукцію від орга­нів транспорту [27, с.98].

Оскільки право власності на товари при цьому не переходить до покупця, він зобов’язаний негайно повідомити постачальника про відмову прийняти товари і їх відповідальне зберігання. За покупцем в такому разі закріплюється право реалізувати товар або повернути його постачальнику, зажадавши від нього відшкодування всіх витрат, пов’язаних з відповідальним зберіганням товару, його реалізацією і поверненням.

Досить важливим порушенням договору поставки з боку покупця є необгрунтована відмова від оплати і невчасної оплати поставленого товару.

Якщо одержувач або платник необгрунтовано відмовився від оплати поставленого товару або ухиляється від попередньої оплати, передбаченої договором, або припустився прострочення оплати товару, то постачальник в праві зажадати оплату товарів від покупця, а також зобов’язати покупця відшкодувати збитки.

За загальним правилом покупець зобов’язаний сплатити товар за ціною передбаченою договором, а якщо вона не передбачена, − по ціні, узгодженій в порядку, який сторони наперед передбачили в договорі. Як правило, в довгострокових договорах ціна товару узгоджується сторонами в протоколі узгодження договірної ціни, прикладеному до договору, а потім коректується з урахуванням рівня інфляції. Для цін, фіксованих на певний період, їх подальше корегування може відбуватися шляхом підписання нового протоколу. При використанні ковзаючих цін вони кожного разу встановлюються залежно від зміни вибраного сторонами показника, наприклад, середньострокові темпи інфляції.

Покупець зобов’язаний прийняти (акцептувати) платіжну вимогу постачальника і сплатити товар. Проте в даному випадку збоку покупця можлива обгрунтована відмова від акцепту платіжної вимоги, тобто відмова, передбачена самою угодою або законодавством. Це може мати місце, коли, наприклад постачальник вимагає оплати не замовленого товару (не передбаченого договором), ціна на товар не узгоджена або не затверджена, а також якщо постачальник поставив недоброякісний, некомплектний, немаркірований або неналежно маркірований товар, якщо таке передбачене в договорі.

Покупець, посилаючись на договір, повинен вказати, який його пункт порушений постачальником, і мотив відмови. Наприклад, покупцю за договором надається право частково відмовитися від оплати рахунку за поворотну тару, надавши в обгрунтовування відмови акт на недобру якість тари.

У разі неоплати продукції покупець не має права її використати, а зобов’язаний прийняти на відповідальне зберігання [2, ст.690]. При невиконанні покупцем такої умови суд задовольняє вимоги постачальника про стягнення вартості використаної продукції. Питання про стягнення штрафу вирішується в кожному конкретному випадку залежно від обставин справи, обгрунтованості відмови і т.д.

Законодавством передбачена можливість оплати товарів одержувачем (платником) за дорученням покупця. Проте відповідальність за невиконання платником його зобов’язання лежить за загальним правилом на покупці. Якщо договором передбачено, що оплата здійснюється одержувачем (платником), а одержувач необгрунтовано відмовився від оплати або не здійснив її в встановлений термін, постачальник має право вимагати від покупця оплати поставленого товару і збитків, понесених ним за невчасну оплату товару, а також сплати, передбаченої законодавством або договором неустойки.

Завжди слід пам’ятати, що пред’явлення вимог через банк про оплату платіжної вимоги − право, а не обов’язок постачальника.

Штраф за необгрунтоване ухилення від оплати можна стягнути не тільки з покупця, але і з платника.

Окрім відповідальності за відмову від оплати, прострочення оплати ухилення від оплати товару, сторонами в угоді можуть бути передбачені і інші підстави відповідальності покупця.

Наприклад, на покупця договором може бути покладена відповідальність по поверненню постачальнику багатооборотної тари і засобів пакетування в терміни, передбачені договором. Якщо в договорі терміни не вказані, застосовуються загальні терміни встановлені законодавством.

Розділ 3. Проблемні питання договорів купівлі-продажу та поставки

3.1. Проблеми розмежування договору поставки від договору купівлі-продажу

Однією з найчисленніших груп цивільно-правових договорів виступають договори на реалізацію майна, основними з яких є договори купівлі-продажу та поставки.

Договір купівлі-продажу нале­жить до числа традиційних інститутів цивільного права, що мають багатовікову історію розвитку. Вже у класичному римському праві він складався у вигляді консенсуального контракту, під яким розуміється договір, відповідно до якого одна сто­рона – продавець зобов’язується пере­дати іншій стороні – покупцеві річ, товар, а інша сторона – покупець зобов’язується сплатити продавцю за зазначену річ визначену грошову ціну. Умови про товар і його ціну визнава­лися істотними елементами договору купівлі-продажу. Римському праву були відомі договори про продаж май­бутнього врожаю, у таких випадках за­стосовувався договір про продаж речі майбутньої або очікуваної, а продаж вважався зробленим під відкладеною умовою [19, с.18]. Як бачимо, такий процес містить певні ознаки і договору поставки.

Про місце і роль договорів купівлі-продажу в правовій науці останнім ча­сом ведеться чимало дискусій. О. Поліводський зазначає, що одним із принципових питань є те, яке значен­ня варто надавати поняттю «договір купівлі-продажу». Традиційно цей термін визначений як назва окремого виду зобов’язань. Однак останнім ча­сом популярною стала точка зору, відповідно до якої пропонується роз­глядати договір купівлі-продажу як узагальнюючий термін для тих видів договорів, які передбачають відчужен­ня об’єкта договору [45, с.318].

Професор О. Дзера, характеризую­чи договір купівлі-продажу, вказує, що він, як правило, має одноразовий ха­рактер і поширюється в основному на те майно, що є у наявності і підготов­лено до відчуження. При цьому продавцеві вартість за відчужене майно сплачується лише грошима [26, с.290].

До прийняття ЦК України у законодавстві договір поставки розглядався як самостійний тип договору, який поряд з купівлею-продажем та деякими іншими договорами належав до типу договорів, що опосередковують правовідносини з переходу права власності від однієї особи до іншої. Однак економічні відносини, що у ті часи складалися лише між «соціалістичними організаціями», базувалися на адміністративно-плановому розподілі товарів та продукції. Відсутність свободи при укладанні договорів поставки, що ґрунтувалися на обов’язкових для виконання сторін актах планування, й зумовила деякою мірою штучне виділення його у самостійний тип цивільно-правових договорів. Хоча у науці визнавалося, що юридична сутність договору поставки має багато спільного з договором купівлі-продажу. Так, дійсно порівняння та розмежування договору поставки від договору купівлі-продажу відбувалося ще й до вступу в силу чинних Цивільного та Господарського кодексів України, тобто коли договір купівлі-продажу і поставки були самостійними.

У дореволюційному законодавстві виділяли дещо інше, вужче коло відмінностей в порівнянні з сьогоднішніми поглядами юристів-дослідників на основі діючих кодексів.

Так, наприклад, Шершеневич зазначав, що поставка від купівлі-продажу відріз­няється такими моментами:

а) тоді як продавець повинен бути під час укла­дання договору власником продавано­го товару, постачальник може і не мати права власності на товари, що він зо­бов’язується доставити до визначеного терміну;

б) тоді як предметом купівлі-продажу можуть бути як това­ри, обумовлені за ознаками індивідуальними і за родовими, предметами поставки можуть бути тільки това­ри, визначені індивідуальними озна­ками;

в) тоді як виконання за купівлею-продажем може наступити і негайно після укладення договору, поставка припускає більш-менш знач­ний проміжок часу між укладенням догово­ру і його виконанням.

При цьому нестійкість таких відмінних ознак дав­но призвела б на практиці до об’єднан­ня купівлі-продажу і поставки, якби ця тенденція не мала перешкоди у за­конодавчій постанові [52, с.118].

Ж. Білоус відзначав, що предмети договору купівлі-продажу і поставки збігаються [21, с.36].

Деякі юристи акцентували увагу на таких розбіжностях, як «істотні умови договору». Виходячи з норм ЦК УРСР, істотними умовами договору купівлі-продажу виступали ціна і предмет, в той час, як істотними умовами договору поставки були кількість, асортимент, строки поставки, ціна товару, порядок здійснення розрахунків [51, с.28].

За умов незалежності Української держави зникли так звані «соціалістичні організації» як специфічні суб’єкти договору, не прийма­лись плани як обов’язкові для підприємств акти, договори поставки укладались повсюд­но, проте угоди поступово втрачали свою окремість як самостійний вид договорів, по­ступово зближуючись з купівлею-продажем.

В умовах ринкової економіки надмірна урегульованість відносин з поставки товарів є недоцільною. У зв’язку з цим у ЦК України по-новому визначається співвідношення купівлі-продажу та поставки, а саме як родове та видове поняття, тобто договір поставки визнається як різновид договору купівлі-продажу. Це означає, що, з одного боку, названий договір характеризується загальними (родовими) ознаками, притаманними договору купівлі-продажу, а з іншого – цей договір має специфічні характеристики, що дозволяє виділити його в окремий різновид купівлі-продажу [18, с.136].

Тенденція сприймати правовідносини щодо обігу товарів як різновиду договорів купівлі-продажу була започаткована Указом Прези­дента України «Про застосування Міжнарод­них правил інтерпретації комерційних термінів» від 04.10.94 р., відповідно до якого суб’єкти підприємницької діяльності були зобов’язані при укладанні договорів застосовувати Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною палатою (Правила Інкотермс). І тривалий термін одночасно діяли норми, що регулювали договори поставки відповідно до Цивільного кодексу та Положення про поставку продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання, які вже не відповідали структурі товарообігу та вимогам суспільства, а також норми, запозичені із ділових звичаїв світової спільноти, які не відокремлюють по­ставку як самостійний вид [47, с.25].

Раніше часто на практиці та в теорії права виникало запитання: у чому виражається відмінність договору купівлі-продажу і договору поставки? Однак, як уже було зазначено, тільки до вступу в силу чинного ЦК України договір купівлі-продажу і договір поставки були самостійними.

Чинний Цивільний кодекс України містить главу 54 «Купівля-продаж», що регулює до­говірні відносини купівлі-продажу. Таким чином, ЦК України визначає декілька видів договорів купівлі-про­дажу, що раніше були самостійними договорами. Це такі, як: роздрібна купівля-продаж, поставка, контрак­тація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичних та інших ресурсів (енергопостачання), міна [46, с.55].

Виділення договору поставки як особливого виду договору купівлі-продажу було продиктовано необхідністю визначення специфіки зазначених правовідносин, що вимагають більш детального регулювання, тому за прийнятою у Цивільному кодексі класифікацією договорів, це уже не самостійний тип договору, а вид договору купівлі-продажу.

На відміну від попереднього ЦК в нормах чинного ЦК України відсутні положення про такі умови договору поставки, як кількість, асортимент, якість, комплектність. Немає і звичних для тодішнього законодавства про поставки норм про істотні умови договору, про порядок оплати товару, ціни, тару й упакування та ін. Ці норми включені в загальні положення про купівлю-продаж і застосовуються до поставки як її виду [49, с.610].

Тобто, подібність відповід­них правовідносин дозволила законо­давцеві у ЦК України встановити пра­вило, відповідно до якого до договору поставки й інших подібних договорів (контрактації сільськогосподарської продукції, міни) підлягають застосуванню загальні положення ЦК України, що регулюють договір купівлі-продажу. Такий підхід позбавив законодавця необхід­ності відображувати у ЦК України ті самі норми, що регулюють велику ча­стину умов цих договорів, що було б неминуче в разі надання їм усім, поряд із договором купівлі-продажу, само­стійного характеру.

Розглядаючи договір поставки як окремий вид договору купівлі-продажу, ЦК України обмежується лише вказівкою на його кваліфікуючі ознаки і встановленням щодо договору по­ставки деяких предметів пріоритетно­му застосуванню спеціальних правил, що враховують специфіку регульова­них правовідносин [46, с.59].

Хоча відносини у сфері купівлі-продажу та поставки врегульовані численними нормативно-правовими актами різної юридичної сили, практика вже черговий раз засвідчує, що все не врегулюєш. Нині нерідко можна натрапити на непоодиноке змішування у одному документі ознак, притаманних договорам поставки з характерними ознаками договору купівлі-продажу, і, навпаки, або ж тлумачення однією стороною договору поставки як договору купівлі-продажу тощо. Звичайно, навряд чи відсутність чіткого розуміння суті означених договорів стане наслідком їх подальшого визнання недійсними, однак, враховуючи дещо різне правове регулювання договорів поставки та купівлі-продажу, слід мати на увазі й особливості вимог законодавства, що висуває до сторін при визначенні ними умов (змісту) того чи іншого договору. Доречно було б згадати, що невключення до підписаного сторонами договору умов, які ґрунтуються на вимогах закону, не звільняє сторін від їх виконання. Безперечним є той факт, що договори поставки є подібними до договорів купівлі-продажу за своєю природою, суттю і характером [51, с.28].

За своєю юридичною природою договір поставки близький до договору купівлі-продажу, але крім спільних з ним ознак має і певні особливості.

Для того щоб правильно провести порівняння вказаних договорів в сучасних умовах, необхідно звернутися до норм, які містяться у чинних Цивільному та Господарському кодексах України і на їх основі окреслити основні спільні і відмінні риси договорів поставки та купівлі-продажу.

Отже, як уже неодноразово зазначалося, ст.655 ЦК України визначає договір купівлі-продажу як договір, відповідно до якого одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. В той же час, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних із особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму [2, ст.712].

Виходячи з цих визначень, бачимо, що обидва договори спрямовані на відчуження майна, є двосторонніми угодами, ставлять на меті придбання права власності на товар та обмін товару на відповідну грошову суму [46, с.58].

Оскільки відповідно до ст.712 ЦК України до по­ставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встанов­лено договором, законом або не випливає із характеру відносин, то при порівнянні істот­них умов поставки потрібно застосовувати відповідні норми купівлі-продажу.

Отже, аналізуючи чинне законодавство та погляди вчених-правовиків, можна виділити такі кваліфікуючі ознаки договору поставки, які відрізняють його від купівлі-продажу:

По-перше, сторонами (суб’єктами) цього договору — постачальником і по­купцем — виступають особи, які ведуть підприємницьку діяльність. У звичайній же купівлі-продажу з боку продавця і покупця може виступати будь-яка особа – юридична чи фізична – незалежно від роду своєї діяльності. Реалізація суб’єктами господарювання товарів негосподарюючим суб’єктам здійснюється за правилами про договори купівлі-продажу [3, ч.6ст.265].

По-друге, предметом договору поставки є товар, призначений для підприєм­ницької діяльності чи для задоволення інших потреб, не пов’язаних з особистим (домашнім, сімейним) споживанням, наприклад для науково-дослідницьких робіт. Зокрема це продукція, яка використовується у виробничому процесі (облад­нання, сировина, матеріали тощо), або товари для продажу їх на ринку чи для промислової переробки (наприклад цукор для виготовлення кондитерських ви­робів).

По-третє, товар, що становить предмет договору і є річчю, як правило, визначеною родовими ознаками, на момент укладення договору між сторонами в натурі ще не існує. Він буде виготовлятися (заготовлятися) і рівномірно постав­лятися певними партіями після укладення договору. Звичайно, не виключено, що за договором поставки може бути поставлено товар, який визначено індивідуаль­ними ознаками, або товари, які на момент укладання договору вже виготовлені та готові для передачі (відправлення) покупцеві.

По-четверте, моменти укладення і виконання договору поставки зазвичай не збігаються, оскільки виконання договору відкладається на майбутнє або здій­снюється у вигляді одноразової поставки (у строк), чи окремих партій протягом більш-менш тривалого періоду (в окремі строки).

По-п’яте, договір поставки може бути оснований на адміністративному акті (наприклад, прикріплення покупця до постачальника при поставках товарів між організаціями держав-учасниць СНД), у той час як купівля-продаж завжди є результатом вільного волевиявлення сторін.

По-шосте, юридичні особливості договору зумовлюють дію у сфері поставок, відокремлених від інституту купівлі-продажу нормативних актів.

Наведені відмінності поставки від купівлі-продажу мають зазвичай умовний характер [26, с.324].

Не так і важливо який з цих договорів уклали сторони, якщо він добросовісно виконується, але якщо мають місце порушення що призвели до звернення в суд, тоді досить доцільно враховувати вищевказані відмінності.

Звичайно, не кожна з цих ознак стає суто характерною, проте в сукупності при наявності спору з урахуванням зазначених ознак можна прийти до остаточного висновку правової природи оспорюваного договору.

3.2. Шляхи вдосконалення нормативно-правового регулювання відносин купівлі-продажу та поставки

При аналізі нормативно-правової бази регулювання договорів купівлі-продажу та поставки можна виявити низку колізій і прогалин, які потребують усунення, або детального тлумачення. Законодавцям необхідно шукати шляхи їх вирішення з метою підвищення ефективності функціонування договірних відносин купівлі-продажу та поставки в процесі товарно-грошового обміну, а відтак і економіки в цілому. Треба створювати адекватні правові умови розвитку механізму правового регулювання цих відносин.

Актуальність проблем теоретичного і практичного характеру відносно договорів купівлі-продажу та поставки як інститутів цивільного права, вдосконалення їх нормативно-правового регулювання посилилось по мірі розширення масштабів їхнього використання, тому можна припустити що це також певною мірою зумовило введення нових кодексів – ЦК та ГК України.

Аналіз міжнародних актів про договори купівлі-продажу та поставки дозволяє зробити висновок, що віднесення Цивільним кодексом України договору поставки до договору купівлі-продажу, відповідає міжнародно-правовому підходу до їх співвідношення, який закріплено в міжнародних конвенціях.

Проте, нова кодифікація цивільного і господарського законодавства України не тільки не усунула «білі плями» у правовому регулюванні договірних відносин купівлі-продажу й поставки, але й ще більше ускладнила цей процес унаслідок дублювання і паралелізму суперечливих норм права, які містяться у главі 54 ЦК України і главі 30 ГК України.

Неузгодженість норм у цих кодексах призводить до неоднозначного їх трактування сторонами при укладанні та виконанні договорів, що підтверджується правозастосовчою практикою та обумовлює необхідність розмежування сфери регулювання договірних відносин з купівлі-продажу та поставки між кодифікованими актами.

Беззаперечно, прийняття цих актів було нагальною потребою, проте, навіть на перший погляд, прийняті кодекси мають певні колізії, що не тільки позитивно не впливає на стан правовідносин у суспільстві, а, на думку багатьох спеціалістів, спричинює численні непорозуміння та спори між особами.

Такий висновок можна підтвердити на прикладі регулювання прийнятими ЦК та ГК України відносин щодо поставки [47, с.25].

Цікаво й те, що відповідно до ч.6 ст.265 ГК України до відно­син поставки, не врегульованих ГК України, застосо­вуються відповідні положення ЦК України про договір купівлі-продажу. І жодного слова про те, як діяти, коли норми купівлі-продажу, за­кріплені в ЦК України, відрізняються від норм у ГК України.

Прийняті в один день кодекси містять нор­ми, які регулюють відносини поставки, що не узгоджуються між собою, а подекуди пря­мо суперечать одне одному. Розглянемо таке просте питання: який кодекс має переважно застосовуватись постачальником та покупцем при укладанні договору? Згідно зі ст.1 ЦК України, особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному воле­виявленні, майновій самостійності їх учасни­ків регулюються цивільним законодавством. Законом можуть бути передбачені особливос­ті регулювання майнових відносин у сфері господарювання. [2, п.2ст.9]. Оскільки пос­тачальник і покупець юридично рівні, вільно обрали свого контрагента, майново-само­стійні, напрошується відповідь – тільки ЦК України.

Відповідно до ст.1 ГК господарські відно­сини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між су­б’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання, регулюються ГК України. При цьому під господарською діяльністю у Кодексі розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільно­го виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність [3, п.2ст.3]. Оскільки постачальник є виробником, має бажання реа­лізувати вироблену продукцію та отримати за неї певну грошову суму, а покупець має на­мір сплатити ціну за продукцію, що набувається, то і відповідь також нібито однозначна – тільки Господарський кодекс.

Набуття чинності двома кодексами, які регулюють одні й ті самі відносини між одними й тими самими суб’єктами, вимагає на­явності критеріїв чіткого розмежування пред­мета правового регулювання, відповідно до якого за наявності одних ознак підлягали б застосуванню норми ЦК, а за наявності ін­ших – ГК України.

Одні науковці вважають, що норми ЦК України є загальними порівняно з нормами ГК України. Тому норми ГК України як спеціальні для приватноправо­вих відносин у сфері господарювання корис­туються пріоритетом. У випадку, коли в ГК України відсутні норми регулювання певних приватно­правових відносин у сфері господарювання, відносини повинні регулюватись нормами ЦК України [41, с.9].

Інші вважають, що єдиний вихід з цієї проблеми є розробка «шкали юридичної сили» [26, с.11]. відповід­но до якої встановити, що більшу юридичну силу має ЦК України, а у випадках ко­лізії норм ГК України та ЦК України слід керуватись законом з більшою юридичною силою.

Відомі вчені-цивілісти – автори Цивільного кодексу України, професор А. Довгерт, Я. Шевченко і Н. Кузнєцова, виступають з різкою критикою ГК України «… Прийнявши Господарський кодекс, що вторгся у сферу приватно-правового регулювання, законодавець нівелював усі досягнення Цивільного кодексу», – вважає Я. Шевченко. А на думку А. Довгерта Господарський кодекс – «Це навіть не кодекс».

В цілому виникають складні науково-теоретичні і практичні проблеми обґрунтування юридичної природи договорів купівлі-продажу та поставки, їх змісту, виявлення їх особливостей, окреслення їх функцій, суттєвого удосконалення правового регулювання у межах цивільного законодавства, оскільки саме воно покликане забезпечити регулювання всіх майнових відносин товарно-грошового характеру.

З метою уникнення колізій між Цивільним кодексом України та Господарським кодексом України в сфері регулювання договірних відносин я вважаю що доцільніше було б закріпити загальні засади укладання, виконання та припинення договору поставки в ЦК України.

Важливим фактором у полегшенні застосування нормативної бази є судова практика, яка на сьогоднішній день набуває вирішального значення для справедливого розгляду справ у сфері договорів купівлі-продажу та поставки. Наявність колізій між нормативно-правовими актами, неповне нормативне регулювання окремих питань договірного права, наявність різних підходів до вирішення однакової категорії судових спорів, обумовлює важливість прийняття вищими судовими інстанціями рекомендаційних роз’яснень з питань застосування законодавства при вирішенні справ та роз’яснення застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики та їх застосування, які слід розглядати як важливе джерело регулювання відносин, що виникають з вказаних договорів.

Через велику кількість упущених аспектів у чинному цивільному та господарському законодавстві, на практиці постійно збільшується кількість і урізноманітнюються різного роду афери і шахрайства, які пов’язані з даними договорами. У більшості випадків це стосується проблем переходу права власності на товар що відчужується та процедури розрахунку за нього.

Практикою доведено, що система безготівкових розрахунків за договорами купівлі-продажу є недосконалою, а нові форми розрахунків законодавчо не забезпечені, що є причиною низької розрахункової дисципліни суб’єктів договору. З огляду на це, доцільно було б розробити і прийняти відповідний закон, який повинен врегулювати: організаційно-правові засади функціонування та вимоги до електронних платіжних систем, види засобів розрахунків, гарантії, захищеність електронних платежів, правове положення суб’єктів, що забезпечують електронні платежі.

Висновки

У дипломній роботі наведено теоретичне узагальнення обраної теми, що виявляється у правовому аналізі теоретичних та практичних проблем і позитивних явищ функціонування договірних відносин купівлі-продажу та поставки.

Досліджуються норми цивільного та господарського законодавства України, законів та підзаконних нормативно-правових актів, праці видатних юристів-науковців, а також висунуті власні погляди, висновки та припущення що стосуються вказаних договорів.

Отже, на підставі проведеного аналізу та дослідження теми «Порівняльна характеристика договору купівлі-продажу та поставки» можна зробити наступні висновки:

- Функціонування економічного механізму будь-якого суспільства, в якому продукти виробництва виступають товаром, а взаємний обмін ними здійснюється за законом вартості, потребує використання відповідних правових форм організації обігу товарів і переходу їх від виробників до споживачів.

- Договори купівлі-продажу та поставки залишаються основними, якщо не головними інструментами, регулюючими обмін товару на гроші в сучасному суспільстві. Усі інші форми відчуження майна (міни, дарування та ін.) є лише модифікацією купівлі-продажу, і не випадково в деяких із них застосовуються норми купівлі-продажу.

З часів СРСР та до нашого часу договори купівлі-продажу та поставки пройшли через шлях великих трансформацій, які змінювали істотні елементи їхнього змісту, але при цьому вони зберегли свою сутність - «передача товару за гроші». Дослідження показало, що форми договору купівлі-продажу значно розширились. Але незважаючи на це, основні правила купівлі-продажу залишаються незмінними. Йдеться про момент переходу права власності, поняття передачі майна, предмет договору та ін.

Договори купівлі-продажу та поставки є видами правочинів, вони являють собою правову форму, у яку втілюються узгоджені волевиявлення сторін.

Змістом договорів є ті умови, з приводу яких сторони досягли угоди. Важливо, що права однієї сторони співвідносяться з обов’язками іншої сторони таким чином, що, відповідному обов’язкові продавця (постачальника) кореспондується відповідне право покупця і навпаки. За невиконання, чи неналежне виконання сторонами своїх обов’язків настає матеріальна відповідальність.

Залежно від особливостей організаційно-правових форм торгівлі, особливостей відчужуваних об’єктів, особливостей способу укладання та виконання договору розрізняють декілька видів купівлі-продажу, кожен з них має певні особливості щодо умов укладання та виконання, визначення прав та обов’язків сторін і правових наслідків невиконання (неналежного виконання) договору.

З прийняттям ЦК та ГК України, договір поставки також став видом договору купівлі-продажу. Ознаки, за якими договір поставки відрізняється від купівлі продажу, можуть бути поділені на дві категорії:

1) основні, це ті ознаки, які властиві саме договору поставки:

- по-перше, це суб’єктний склад;

- по-друге, це мета придбання майна;

- по-третє, тривалість відносин, що може передбачати здійснення декількох поставок товарів в межах одного договору;

2) додаткові, які можуть бути властиві як договору поставки, так і договору купівлі-продажу, але при цьому підкреслюють особливості поставки. До них слід віднести:

- неспівпадання моменту укладання та виконання договору;

- предмет договору, яким є товар, що виробляється або закуповується постачальником тощо.

Актуальною залишається проблема гармонізації цивільного та господарського права, а також гармонізація національного законодавства з міжнародним правом. Сфера державного регулювання купівлі-продажу та поставки дедалі більше звужується, поступаючись місцем міжнародному регулюванню. Інакше кажучи, звужується дія внутрішньодержавного права на користь міжнародного.

У процесі виконання дипломної роботи зроблено деякі пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства України, що стосується уточнення та уніфікації деяких положень, прийняття нормативних актів, що покликані ліквідувати прогалини у правовому забезпеченні договірних відносин купівлі-продажу та поставки.

В першу чергу усунути неприпустимості для кодифікованих законодавчих актів різні тлумачення договору поставки. Слід обґрунтувати і сформулювати єдині визначення цих договорів, приймаючи за основу визначення, що міститься в ЦК України.

В процесі вдосконалення нових цивільного та господарського кодексів усунути паралелізм, дублювання та суперечливості правових норм. Усунення недоліків повинно здійснюватися, виходячи з критеріїв і засад цивільного права, оскільки договірні відносини як правило відображають сферу цивільно-правових норм і регламентують майнові відносини товарно-грошового характеру, тобто цивільні відносини.

Правове регулювання договору купівлі-продажу також потребує удосконалення у напрямку розширення диспозитивності сторін при його укладенні та виконанні, а також приведення національного закондавства у відповідність із європейськими та міжнародними стандартами.

Список використаних джерел

1. Конституція України (основний закон) // Відомості Верховної ради України 1996 р., №30, Ст. 141.

2. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №435. – №40-44. – Ст. 356.

3. Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №18. – №19-20. – №21-22. – Ст. 144.

4. Господарський процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №6. – Ст. 56.

5. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. // Відомості Верховної ради, 1991 р. №29 – Ст. 378.

6. Закон України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України, 1992 р., №10. – Ст. 139.

7. Закон України «Про захист прав споживачів» від 1 грудня 2005 р. // Відомості Верховної ради, 1991, №30. – Ст. 379.

8. Закон України «Про поставки продукції для державних потреб» від 22 грудня 1995р. // Відомості Верховної ради, 1995, №01-8. – Ст. 9.

9. Закон України «Про цінні папери і фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р. // Відомості Верховної Ради України, 2006 р., №31. – Ст. 268.

10. Угода про загальні умови поставок товарів між організаціями держав — учасниць Співдружності Незалежних Держав 1992 p.

11. Постанова Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №108 «Про Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного обслуговування населення» (втратив чинність).

12. Постанова Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 р. №266 «Про порядок формування і розміщення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням».

13. Положення від 18 травня 1994 р. «Про порядок поставок і митного оформлення продукції за виробничою кооперацією підприємств і галузей держав – учасниць СНД» // №11/18-553 затверджене 29 січня 1996 р.

14. Положення від 25 липня 1988 р. «Про поставки продукції виробничо-технічного призначення» // №888 затверджене 25 липня 1988 р.

15. Положення від 25 липня 1988 р. «Про поставки товарів народного споживання» // №888 затверджене 25 липня 1988 р.

16. Положення від 26 квітня 2000р. «Про порядок здійснення через біржовий товарний ринок контрактів зустрічних поставок сільськогосподарської продукції й продовольства й матеріально-технічних ресурсів» № 52/63/90/221 від 26 квітня 2000р.

17. Цивільний кодекс УРСР // Відомості Верховної Ради УРСР. – від 18 липня 1963 р. N 1540-06 (втратив чинність).

18. Борисова В.І. (кер. авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін. Цивільне право України: Підручник. – Київ, Юрінком-Інтер, 2007. – 552 с.

19. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга вторая: Договоры о передаче имущества: 4-е изд., стереот. – М: Статут, 2002. – 800 с.

20. Бойко О.О. Попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна в цивільному праві України // Бюлетень Міністерства юстиції України. – №5 (67), 2007. – С. 162-168.

21. Білоус Ж.А. Предмет договорів купівлі-продажу та поставки // Часопис Київського університету права. – 2002. – №3. – С. 35-42.

22. Веніамінова А. Купівля-продаж чи поставка? Аналіз умов договору // Юридичний журнал. – №2 (8), 2003. – С. 50-56.

23. Гайворонський В.М., Жушман В.П. Господарське право України: Харків, Право. – 2005. – 375 с.

24. Глоба О. Укладення договору поставки: теорія і практика // Юридичний журнал. – №12 (42), 2005. – с. 50-57.

25. Гуйван П. Договір купівлі-продажу і право власності на майно, що реалізується // Вісник академії правових наук України. – №1 (32), 2003. – с. 107-113.

26. Дзера О.В., Кузнєцова Н.С., Майданик Р.А. Цивільне право України. Особлива частина: Підручник. – 3-тє видання, перероблено і доповнено. – Київ, Юрінком Інтер, 2010. – 1176 с.

27. Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. Цивільне право України: Підручник. – Київ, Юрінком Інтер, 2002. – 631 с.

28. Жуков В. Гражданский и Хозяйственный кодексы: проблемы начнутся с 1 января 2004 г. – Юридична практика. – 2003. – № 20 (282).

29. Жук Л.А., Жук І.Л., Неживець О.М. Господарське право. – Навчальний посібник. – Київ, Кондор, 2003. – 348с.

30. Заіка Ю.О. Українське цивільне право: Навчальний посібник. – Київ, Істина, 2005. – 312 с.

31. Іваненко Л.М. Цивільно – правові засоби захисту прав споживачів (покупців) Монографія: Київ, Юмана, 1998. – 224 с.

32. Костенко Л. Розумні строки у відносинах купівлі-продажу // Юридичний журнал. – 2008. – №5. – С. 114-116.

33. Коцюба О.П. Науково-практичний коментар до Господарського кодексу України: Київ, АСК, 2004. – 720 с.

34. Кравчук С.Й. Господарське право України. – Навчальний посібник. – Київ, Кондор, 2007. – 264с.

35. Майданик Н.І. Право переважної купівлі-майна: поняття і порівняльна характеристика // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2007. – №2 (64), С. 35-43.

36. Мазур О.С. Цивільне право України: Навчальний посібник для дистанційного навчання. – Київ, університет «Україна», 2005. – 287 с.

37. Мельник О.О. Господарське право. – Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни. – Київ, КНЕУ, 2005. – 208с.

38. Луць В.В. Договори поставки. Договір про постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу. Зобов’язальне право. За ред. О.В. Дзери: Київ, Юрінком Інтер, 1998. – 324 с.

39. Поєдинок В.В. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності: Київ, Юрінком Інтер, 2006. – 288 с.

40. Понікаров В.Д., Андрійченко Ж.О. Господарське законодавство. – Навчальний посібник. – Харків, Шжек, 2004. – 128с.

41. Подцерковный О.В. Поиск точек соприкосновения. Первый шаг к согласованию Гражданского и Хозяйственного кодексов Украины сделан. – Юридична практика. – №19 (281), 2003.

42. Панченко М.І. Цивільне право України: Навчальний посібник. – 2- ге видання. стер. – Київ, Знання, 2006. – 583 с.

43. Пігач Я.М., Труфанова Л.М. Господарське законодавство: Навчальний посібник. – Київ, Центр навчальної літератури, 2005. – 624 с.

44. Ромовська З.В. Українське цивільне право. Загальна частина. Академічний курс: Підручник. – Київ, Атіка, 2005. – 560 с.

45. Семчик В.І. Організаційно-правові питання аграрної реформи в Україні: Київ, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. – 800 с.

46. Станіславський В. Правова природа договору поставки продукції насінництва як вид договору Купівлі-продажу. – Право України. – №10, 2008. – с. 55-63.

47. Стаматіна М. Договір поставки у нових Цивільному кодексі України та Господарському кодексі України. – Цивільне право. – №9, 2003. – с. 25-28.

48. Старцева О.В. Підприємницьке право: Навчальний посібник. – Київ, Істина, 2006 р. – 208 с.

49. Харитонов Є.О., Калітенко О.М. Цивільний кодекс України. Коментар. – Одеса: Юридична література, 2004. – 1112 с.

50. Харитонов Є.О., Саніахметова Н. О. Цивільне право України: Підручник. – Київ, Істина, 2003. – с. 776.

51. Чупрун О. Законодавчі реалії договорів поставки. – Юридичний журнал. – №2 (8), 2003. – с. 28-29.

52. Шершевич Г.Ф. Курс торгового права. Т. ІІ: Товар. Торговые сделки: – М: Статут, 2003. – 544 с.

53. Щербина В.С. Господарське право: Підручник, 2-ге видання, перероблено і доповнено. – Київ, Юрінком Інтер, 2005. – 592 с.

54. Щербина В.С. Господарське право: Підручник, 4-тє видання, доповнено і перероблено. – Київ, Юрінком Інтер, 2009. – 640 с.

55. Ярема А.Г., Карабань В.Я., Кривенко В.В., Ротань В.Г. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: Т-2. – Київ, АСК, 2004. – 864 с.

56. Яворська О. Особливості застосування завдатку у договорах купівлі-продажу нерухомого майна // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2008. – С. 16-20.