Доповідь Проблеми юридичної відповідальності суддів в Україні

« Назад

Юридична відповідальність – важливий елемент правового регулювання суспільних відносин, суть якого полягає у цілеспрямованому впливі на поведінку особи за допомогою юридичних засобів, з метою упорядкування суспільних відносин, надання їм системності і стабільності, уникнення різких загострень соціальних конфліктів, втілення принципів соціальної справедливості, підвищення рівня цивілізованості та культури суспільства.[2]

Законодавством передбачені підвищені вимоги до суддів у плані як позитивної, так і ретроспективної юридичної відповідальності, але вони певною мірою врівноважуються особливою процедурою притягнення суддів до юридичної відповідальності, що містить елементи недоторканності суддів, гарантії від необґрунтованого переслідування. [18]

Аналіз чинного законодавства дозволяє виокремити наступні види юридичної відповідальності суддів: конституційну, дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну та кримінальну. Вважаю за доцільне коротко розглянути проблеми притягнення суддів до кожного із перелічених видів відповідальності.

Конституційна відповідальність як вид юридичної відповідальності є порівняно новим правовим інститутом для української правової науки. У ст. 126 Конституції України визначено перелік підстав для звільнення судді з посади. Такі підстави як порушення суддею вимог щодо несумісності, порушення суддею присяги, набрання законної сили вироком щодо нього, мають всі ознаки, характерні для конституційно-правової відповідальності.

Факт порушення суддею вимоги щодо несумісності встановлюється Вищою радою юстиції. У цьому випадку та у випадку набрання законної сили обвинувальним вироком суду проблем практично не виникає. Дискусійним є питання можливості порушення Вищою кваліфікаційною комісією суддів України провадження щодо звільнення судді з посади за порушення присяги. [6] По-перше, формулювання поняття «порушення присяги» у ст. 32 ЗУ «При Вищу раду юстиції» містить багато оціночних суджень, що може призвести до неоднакового трактування дій судді. Слід зауважити, що чинна присяга судді України вдвічі більша за присягу судді Російської Федерації і втричі — за присягу судді Європей­ського суду. Проте якість судової діяльності суд­дів України від того не стає кращою. Про те, що конкретні діяння, за які суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відпо­відальності, мають бути чітко визна­чені в законі, йдеться і в прийнятій у Лісабоні 10 липня 1998 р. Європей­ській Хартії про статус суддів. На жаль, конкретні критерії розмежування діянь, як і самі діяння, у двох зазначених законах передбачені у надзвичайно узагальненому плані, тому їх оцінка залежить від позиції членів ВРЮ і ВККС. [14] Виходячи із зарубіжної практики, варто зазначити, що там присяга здебільшого відіграє функцію морально-етичного стимулювання для судді і безпосередня відповідальність саме за порушення присяги переважно не передбачається. Вважаю, що застосування такого підходу є доцільним і в Україні. По-друге, значна частина підстав притягнення судді до дисциплінарної відповідальності водночас можуть бути і підставами для звільнення судді за порушення присяги. По-третє, викликає запитання логіка законодавця при розмежуванні компетенції Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії у цій сфері. Так у випадку встановлення Вищою радою юстиції, що допущене суддею порушення присяги не є підставою для звільнення його з посади, проте може бути підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності, застосувати заходи дисциплінарного впливу вона не може. ВРЮ направляє відповідні матеріали до ВКК суддів України або закриває провадження. Тобто ВРЮ може встановлювати факт порушення суддею присяги, достатній для звільнення його з посади, проте не може самостійно прийняти рішення про притягнення його до дисциплінарної відповідальності. Це є нелогічним, призводить до надмірної формалізації та затягування процесу.

Щодо дисциплінарної відповідальності, то тут також існує цілий ряд проблем. По-перше, відсутнє чітке відмежування підстав дисциплінарної відповідальності від конституційної. Підстави ж для кожного виду відповідальності мають бути само­стійними, не повинні дублюватися чи повторюватись, розкривати­ся в іншому виді або через інший вид. [14] По-друге, проблемою є відсутність чіткого розмежування компетенції ВРЮ та ВКК суддів України. Вважаю, що питаннями дисциплінарної відповідальності суддів повинен займатися один орган, за яким і варто закріпити всі повноваження. Завдяки цьому відбудеться і об’єднання підстав відповідальності суддів, передбачених ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» та ЗУ «Про Вищу раду юстиції».

По-третє, викликає сумнів доцільність існування Вищої ради юстиції. Наявність недостатньої кількості суддів у складі Вищої ради юстиції (менше 50%) не відповідає міжнародним стандартам у галузі судоустрою та може нести загрозу суддівській незалежності.[17] Так у п. 5.1. Європейської хартії про закон «Про статус суддів», прийнятої у Лісабоні 10 липня 1998 року, чітко вказано, що суддя може підлягати санкції лише на підставі рішення за пропозицією, рекомендацією або згодою комітету або органу, принаймні половина складу якого — обрані судді.

Зарубіжний досвід показує дотримання зазначеного принципу. Так дисциплінарне провадження щодо суддів у Великобританії силами суддівського корпусу. При цьому перевіряються всі без винятку скарги, системи фільтрації таких скарг не існує. Єдиною політичною фігурою, задіяною в дисциплінарному провадженні проти суддів, у Великобританії виступає міністр юстиції.

У Литві, наприклад, із 1998 р. діє Суд честі суддів країни. До його складу входять, зокрема, діючі судді Верховного суду Литви, Верховного адміністративного суду Литви, апеляційних судів тощо. Важливим є те, що справи для розгляду в цьому суді готують спеціальні комісії з судової етики та дисципліни, а не сам Суд честі. Рішення Суду честі може бути оскаржене у Верховному суді Литви. [15]

По-четверте, необхідно реформувати існуючий інститут дисциплінарних інспекторів. Повноваження дисциплінарних інспекторів аж надто лаконічно закріплені у ст. 99 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів». Вважаю, що варто взяти приклад із зарубіжних країн і посилити роль дисциплінарного інспектора, надавши йому повноваження підтримання обвинувачення при розгляді дисциплінарної справи. Так у Каліфорнії перевірки скарг щодо дій суддів здійснюють юристи на підставі відповідної ліцензії. Хоча для отримання такої ліцензії необхідно мати 4 роки роботи у сфері права, перевірки переважно здійснюють більш досвідчені юристи, які мають 13–15 і більше років правового стажу. При цьому до перевірок залучаються спеціалісти з різних галузей права.

У зв’язку з цим потрібно також висунути підвищені вимоги до осіб, які можуть обіймати вказану посаду. Для забезпечення належної якості роботи членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України дисциплінарні інспектори мають обиратися переважно або виключно з числа суддів. Це відповідатиме практиці багатьох європейських країн (Франції, Італії, Бельгії, Іспанії, Португалії та інших). Дисциплінарним інспектором повинна бути досвідчена людина з фундаментальним знанням судоустрою та судочинства, що дозволить виявляти і розпізнавати проступки суддів. При цьому скарги стосовно суддів певного рівня повинні перевірятися суддями вищого рівня (наприклад, скарги стосовно суддів місцевих судів перевірятимуться суддями апеляційних судів).

Також для дисциплінарного інспектора повинні бути визначені не тільки права, але й обов’язки.[1]

Також у законодавстві залишається не врегульованим питання призупинення суддівських повноважень у випадку винесення кваліфікаційною комісією рішення про направлення рекомендації для вирішення питання про внесення подання про звільнення судді з посади. Суддя, наприклад, у Великій Британії, що підпадає під процедуру перевірки скарги на його дії, яка надійшла до компетентних органів, відсторонюється на час такої перевірки від виконання своїх професійних обов’язків.[15] Вважаю за необхідне закріплення такого положення і в українському законодавстві в цілях забезпечення прав людини та авторитету правосуддя.

Що стосується притягнення судді до відповідальності за адміністративне правопорушення, та адміністративна відповідальність суддів має загальний характер, тобто суддя, як й інші особи, має відповідати за вчинене адміністративне порушення. Тому адміністративне провадження щодо судді-правопорушника здійснюється за стандартними правилами, проте застосування заходів забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення та адміністративних стягнень відбувається з урахуванням особливостей статусу судді. [7]

Притягнення суддів до адміністративної відповідальності на загальних підставах є фактичним посяганням на недоторканність судді та відмову йому в імунітеті, а позбавлення судді імунітету пов'язано, як правило, не тільки з приниженням його гідності, а й зі зменшенням авторитету суду.

Притягнення судді до дисциплінарної відповідальності кваліфікаційними комісіями за адміністративні проступки, замість адміністративної відповідальності, є більш доцільним, коректним та не принизливим для судді. Тому науковцями пропонується внести доповнення до чинного КУпАП про те, що протокол про адміністративне правопорушення, вчинене суддею, повинен складатися в разі вчинення всіх, без винятків, випадків для того, щоб суддівській громаді було відомо про поведінку судді, який сам вчинив адміністративне правопорушення. Такий протокол протягом 3 днів повинен бути надісланий до відповідної кваліфікаційної комісії залежно від місця роботи судді і може бути джерелом доказів у дисциплінарному провадженні. Про результати розгляду комісія не повинна повідомляти орган, який надіслав протокол про адміністративне правопорушення, виходячи з принципу конфіденційності.[4]

Проте існує й інша думка, за якою несправедливим буде призначення за одне і те ж правопорушення пересічному громадянину арешту, а судді більш м’якого стягнення тільки тому, що діє конституційна норма щодо його недоторканності. Також певна захищеність судді від затримання та арешту до винесення судом обвинувального вироку не дає підстав стверджувати про те, що суддя повністю убезпечений від тиску на нього. Зокрема суддя не може бути заарештований у справі про адміністративне правопорушення, але може бути «затероризований» іншими стягненнями, передбаченими КУпАП.[13]

Кримінальну відповідальність в Україні судді також несуть на загальних підставах. Суддя може бути не лише загальним суб’єктом злочину, але й виступати як спеціальний суб’єкт певних злочинів у сфері службової діяльності та злочинів проти правосуддя. Новим КПК у Главі 27 передбачені особливості кримінального провадження щодо окремої категорії осіб, до кола яких входять і судді.

У більшості країн світу дозвіл на притягнення судді до кримінальної відповідальності дає Конституційний суд. В інших країнах питання про притягнення судді до кримінальної відповідальності ініціює Генеральний прокурор (Болгарія, Литва) або парламентський омбудсмен (Швеція). Але є країни, де відсутній будь-який імунітет для суддів перед кримінальним переслідуванням (Канада, Франція, Фінляндія, Ісландія, Японія).[3]

Той факт, що кримінальна справа може бути порушена лише Генеральним прокурором України або його заступником, забезпечував певні гарантії недоторканності суддям, гарантії того, що їх не будуть допитувати тоді, коли забажають це зробити. Але сьогодні норма, що передбачена в ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», «зависла в повітрі», бо новим Кримінальним процесуальним кодексом України стадія порушення кримінальної справи не передбачена і вже жоден прокурор не може регулювати питання про те, починати розслідування чи ні. Починається воно автоматично. Такий стан справ спричиняє нову загрозу недоторканності та незалежності суддів. Оскільки згідно з новим Кримінальним процесуальним кодексом України стадії порушення кримінальної справи не буде, суддя може стати об'єктом необґрунтованих обвинувальних заяв про вчинення певних кримінально караних діянь, стосовно яких його будуть безкінечно допитувати. Це може слугувати одним із способів незаконного тиску на нього, спонукання до більш поблажливого ставлення при розгляді справ до певної сторони процесу. На жаль, захист суддів у цьому плані законом також не передбачений.[13]

Варто коротко зазначити і про притягнення судді до цивільно-правової відповідальності. Пунктом 5.2. Європейської хартії про закон «Про статус суддів» передбачено, що державою гарантується відшкодування збитків за шкоду, заподіяну в результаті протиправної поведінки або незаконних дій судді під час виконання ним обов’язків судді. Законом може передбачатися можливість, аби держава могла порушити справу з метою примусити суддю компенсувати суму, виплачену державою за шкоду, заподіяну ним, у випадку грубого і невиправданого порушення правил, що регулюють виконання обов’язків суддями.

На відміну від цього, у ч. 4 ст. 62 КУ зазначено, що у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням. Тобто таке відшкодування стосується виключно вироків у кримінальних справах, а не всіх випадків винесення неправосудних рішень. Також чинним законодавством не передбачається можливості регресу держави до суддів-порушників, що певним чином нівелює позитивний соціальний ефект від такого відшкодування.

У зв’язку з цим повної підтримки заслуговує позиція Л.Є. Виноградової, яка пропонує передбачити в Цивільному кодексі України обов’язковість відшкодування державою матеріальної і моральної шкоди, завданої громадянам і юридичним особам винесенням і виконанням незаконних і необґрунтованих судових рішень; притягнення за це винних до матеріальної відповідальності в порядку регресу в повному чи обмеженому розмірі залежно від характеру вини.[4]

Отже, можна зробити загальний висновок про наявність значної кількості колізій та прогалин у правовому регулюванні притягнення суддів до юридичної відповідальності. У зв’язку з цим варто внести низку змін до чинного законодавства, залучивши до їх обговорення широке коло науковців та використовуючи досвід зарубіжних колег.