Лекція Україна в повоєнний період (1945-1964 pp.)

« Назад

1. Особливості та проблеми відбудови господарства на українських землях у повоєнний період

Відбудова господарства України розпочалася уже з 1943 року, після початку визволення частини території від фашистської окупації. Вона мала ряд особливостей. які відрізняли її від післявоєнної ситуації на інших територіях СРСР і західних держав:

1) Війна завдала величезних людських і матеріальних втрат. Майже половину (48 %) довоєнного економічного потенціалу України було знищено, на руїни перетворено 714 міст, понад 28 тис. сіл (250 спалено повністю). Неушкодженими залишилось лише 19% довоєнних промислових підприємств. На УРСР припадало 42 % знищених промислових об'єктів СРСР. Лише прямі матеріальні збитки, завдані господарству України, становили 285 млрд. крб. Загальна сума втрат становила один трильйон 200 млрд. крб.

2) Процес відбудови господарства в республіці ускладнився голодом 1946-1947 років. Загроза голоду, викликана посухою і післявоєнною розрухою, не була своєчасно попереджена, нейтралізована державою, а навпаки, посилена негативними суб’єктивними факторами. Державні хлібозаготівлі не зменшились (у липні 1946 року план хлібозаготівель зріс з 340 млн. пудів до 360 млн. пудів). Зросли обсяги експорту хліба і продуктів харчування за кордон (так званим "братнім державам» вивезено 1,7 млн. пудів хліба). Таким чином, повторювався сценарій 1933 року. Від голоду в 1946-1947 роках померло близько 1 млн. осіб.

Радянський процес післявоєнної відбудови господарства мав такі особливості:

- Опора на внутрішні джерела, ресурси і сили.

- Першочергове відновлення роботи великої промисловості - основи воєнно-промислового комплексу.

- Накопичення коштів за рахунок сільського господарства та соціальної сфери.

- Відбудова здійснювалася централізовано. На основі єдиного загальносоюзного плану відбувалася відбудова економіки України не як окремої території, а як частини загальносоюзного комплексу.

Суттєвою особливістю відбудовних процесів в Україні була дія командно-адміністративної системи, яка проявилася в наступному:

- повернення до гігантоманії, надання переваги кількісним показникам над якісними, відставання технологічного оновлення;

- домінування ролі ідеології, проведення широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходів (рух ударників, передовиків соцзмагання і т. д.);

- надмірний ріст оборонної промисловості за рахунок експлуатації селян-колгоспників. Село мало забезпечити потреби промисловості у сировині, постачати міста продовольством, експортувати продукцію в країни Східної Європи для підтримки про радянської політики.

Результати відбудови господарства на початку 1950-х років були вагомими і успішними:

- обсяг валової продукції промисловості України зріс за 1946-1950 роки у 4,7 рази і перевищив рівень 1940 року на 15%;

- відновили роботу 22 доменних, 43 мартенівських печі, 46 прокатних станів, металургійні заводи — Азовсталь, Запоріжсталь, Краматорський, Єнакієвський та інші;

- Радянська Україна знову стала однією з провідних індустріальних територій СРСР і Європи. Вона виплавляла більше чавуну на душу населення, ніж Велика Британія, Західна Німеччина та Франція.

Необхідно підкреслити, що результати відбудови господарства були дійсно вражаючими, але для держави-гіганта, а не для людини, яка достатньо не відчула покращення свого добробуту.

Життєвий рівень людей у повоєнні роки був низьким. Перед відміною карткової системи у грудні 1947 р. в країні було здійснено грошову реформу, яка, по суті, привела до втрати населенням своїх заощаджень. Рівень реальної заробітної плати, а також пенсій робітників і службовців був нижчим за довоєнний приблизно вдвічі. До того ж щорічно десятки мільярдів карбованців із зарплати доводилось віддавати на підписку по державних позиках.

Надзвичайно бідно жило село. На початку 1950-х років селяни отримували за свою працю 16,4 крб. на місяць, або в чотири рази менше, ніж робітники і службовці. Поповнення державного бюджету йшло за рахунок високих податків, що сплачували селяни за худобу, городину, фруктові дерева.

2. Опір тоталітарній системі на західноукраїнських землях. Операція "Вісла"

Відновлення і утвердження радянської влади в західноукраїнських землях мало свої особливості:

- в довоєнний період радянізацію тут не встигли завершити;

- західноукраїнські землі повинні були стати плацдармом наступу СРСР і радянської системи на захід;

- поставлена мета - в найкоротші терміни і прискореними темпами зрівняти західноукраїнські землі в політичному і економічному аспектах із всією територією СРСР.

В сучасній історичній літературі загальний характер змін, що відбулися в процесі відбудови і утвердження радянської влади на території Західної України, оцінюється як суперечливий і неоднозначний, особливо в соціально-економічній сфері.

До позитивних змін і наслідків можна віднести розвиток і модернізацію економічного потенціалу регіону, зокрема:

- було здійснено реконструкцію старих заводів і фабрик, відбудовано і споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості за післявоєнну п'ятирічку зріс у 10 разів;

- тут спостерігаються значно вищі, ніж у східних областях УРСР, темпи промислового розвитку (більше ніж у два рази);

- відбулися якісні зміни у традиційних галузях господарства західноукраїнських областей;

- переробка лісової сировини і розвиток місцевих галузей - деревообробної, паперової, хімічної, поява нових галузей промисловості: машинобудівної, приладобудівної, легкої тощо. У Львові стали до ладу електроламповий, інструментальний заводи, а також заводи автонавантажувачів, телеграфної апаратури, сільськогосподарських машин та ін.;

- відкриття і розробка в регіоні значних родовищ корисних копалин не тільки республіканського, а й союзного значення.

Негативні фактори і наслідки:

- тут повторилась сталінська модель індустріалізації: відставання легкої, харчової галузей промисловості, домінування валових, кількісних показників, відсутність закінченого технологічного циклу, повна залежність від союзного центру і т. д.;

- саме в 1940-1950-ті роки часто нераціонально вичерпувались природні багатства краю, особливо ліс і нафта;

- промисловий розвиток у західних областях був неоднаковий. Фактично основна увага зверталась на розвиток Львова, тоді як інші землі краю (у великій мірі) залишались аграрними;

- матеріальна допомога, яка надавалась зі Сходу, виконувала дві функції: з одного боку, це дійсно було джерело відбудови і піднесення господарства, з другого боку, це робилося певною мірою з метою утвердження радянської системи в усіх сферах життя;

- з 1944 року відновлено процес примусової форсованої колективізації, яка супроводжувалась насильством, масовими репресіями, депортаціями населення краю.

Особливістю колективізації західноукраїнського села було те, що вона не здійснювалася пліч-о-пліч з голодом (як це було в східних областях України), а спонукала невдоволених селян поповнювати лави УПА і вже зі зброєю в руках виступати проти політики радянської влади.

Отже, як і в довоєнні роки, радянська влада в західноукраїнських землях утверджувалась, в основному, командно-адміністративними методами, без відповідного врахування історичних, природних, духовних традицій, без достатньої опори на місцеві кадри, корінне населення.

Виникає питання: як же розгортався на західноукраїнських землях рух опору радянській системі, який очолила ОУН-УПА?

В повоєнний час повстанський рух в західних регіонах умовно можна поділити на два етапи:

1) перший (1945-1946 pp.) - відкрите збройне протистояння великих з'єднань;

2) другий (1947-1950 pp.) - перехід до підпільної боротьби, діяльність невеликих бойових груп; гострота збройної боротьби почала спадати. На початку 1947 р. частина підрозділів УПА перейшла на територію Польщі, деякі через Чехо-Словаччину прорвалися (з великими втратами) в західну зону Німеччини.

Метою боротьби ОУН-УПА після 1944 року було:

- не дати можливості радянській владі швидко закріпитися у західноукраїнському регіоні;

- утримувати під своїм контролем частину української території, створивши тут альтернативні радянським органам влади національно-державні структури;

- підтримати національний дух населення, вселяти віру у неминучість здобуття української самостійної держави.

Про масштаби антирадянського опору можна судити з таких даних: за 1944-51 pp. бандерівським підпіллям проведено понад 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, у яких загинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників державних та охоронних органів, місцевих жителів.

У боротьбі з підпіллям радянські органи держбезпеки та внутрішніх справ розгорнули свої можливості на повну потужність. Надзвичайні права одержали так звані "особливі відділи НКВС". Своїм завданням вони вважали не тільки знешкодження збройного опору ОУН-УПА, а й залякування населення (оголошення сіл "бандитськими", прилюдне демонстрування вбитих повстанців, спалення та вирубування лісових масивів тощо).

Для здійснення заходів із блокування та прочісування великих територій ("бунтівних районів") широко використовувалися і війська Прикарпатського округу. Це була війна між регулярними частинами Червоної армії, спецпідрозділами НКВС, бійцями винищувальних батальйонів (із місцевого радянського активу) і частинами УПА. Сили були нерівні, жертви незіставні: в післявоєнні роки радянськими каральними органами знищено десятки тисяч учасників УПА і так званих "бандпособників". Як засіб боротьби проти бандерівщини застосовувалися масові депортації населення. До Сибіру, Далекого Сходу, в інші східні райони СРСР лише протягом 1946-1948 pp. було депортовано майже 500 тис. західних українців.

Слід вказати, що М. Хрущов, який у післявоєнні роки займав вищі посади в Україні, 17 лютого 1948 р. особисто запропонував Президії Верховної Ради Союзу РСР проект указу "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя", який був оперативно прийнятий - 21 лютого 1948 р. Згідно цього указу в селах України прокотилася хвиля депортацій селян у віддалені регіони колишнього СРСР. Тільки в Красноярському краї налічувалося більше 10 тис. селян, депортованих з України на підставі указу Верховної Ради СРСР.

Не все було справедливим і однозначним у цій боротьбі. Були і невинні жертви з обох сторін, були випадки, коли боївка діяла на свій розсуд, повстанці ставали на шлях зведення особистих рахунків, були зради серед своїх, але чимало було провокацій, організованих НКВС, – створення спеціальних псевдобоївок, завданням яких було скомпрометувати рух опору. Є дані, що члени СБ ОУН-УПА, у свою чергу, створювали лжеенкаведистські спецбоївки для виявлення та знешкодження прихильників радянської влади.

Загибель командувача УПА Романа Шухевича (псевдонім – Тарас Чупринка) 5 березня 1950 р. в с. Білогоща на Львівщині стала своєрідним поворотним пунктом, після чого фактично закінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля продовжували ще діяти до середини 50-х років.

Отже, в післявоєнні роки УПА і її координаційний воєнно-політичний центр, утворений в липні 1944 року, – Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) були, по суті, єдиною силою в Радянському Союзі, яка організовано вела боротьбу проти сталінізму і тоталітаризму.

Ця сторінка нашої історії ще чекає свого ґрунтовного, об'єктивного дослідження, але незаперечно – це була важлива бойова ланка в безперервному ланцюгу боротьби за українську державу в XX ст.

Характеризуючи трагічний повоєнний період українців Закерзоння, варто підкреслити, що операція "Вісла" – завершальний етап переселення українського населення із цієї території (Лемківщина, Посяння, Підляшшя, Холмщина). До цього етапу проводилось так зване "добровільне переселення" (вересень 1944 – серпень 1945 pp.), яке здійснювалось згідно з угодою між польським комітетом національного визволення та урядом УРСР. В цей період в Україну із Закерзоння переселилися лише 81 тис. осіб, переважно господарства, які були знищені війною, і ті сім'ї, яким загрожували дії польського підпілля.

Однак незабаром добровільне переселення майже припиняється; причиною цього стан страх перед сталінською тоталітарною системою. Тоді польський уряд за допомогою спецзагонів, міліції, військових частин розпочав здійснювати насильницькі методи виселення українців до УРСР. Ці терористичні акції часто підтримувались прикордонними військами НКВС. Внаслідок насильницької депортації (вересень 1945 – серпень 1946 pp.) в УРСР було переселено понад 480 тис. осіб.

Незважаючи на терор, масові облави, польській владі не вдалося досягнути своєї мети. У Польщі залишилося близько 150 тис. українців, яких підгримувало українське революційне підпілля, і насамперед збройні військові відділи УПА. Польська влада прийняла рішення про примусове виселення українського населення вже не до УРСР, а у так звані "повернуті" (Німеччиною – авт.) західні та північні райони. Ці репресивні дії відомі як акція "Вісла" (квітень – липень 1947 p.). Наслідки: було депортовано 140,5 тис. осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб та вбито понад 650 осіб.

Отже, операцією "Вісла" польська влада ставила насамперед мету знищити українське революційне підпілля і ліквідувати українську національну меншість. Переселенцям не давали можливості навчатися українською мовою, вступати до вищих навчальних закладів, заборонялося жити у містах.

Необхідно зазначити, що Сенат Республіки Польщі прийняв 3 серпня 1990 р. спеціальну заяву про засудження акції "Вісла". В ній вказувалось: "...Комуністична влада, приступивши до ліквідації відділів Української повстанської армії, здійснила в той же час насильницьке переселення осіб, переважно української національності. Протягом трьох місяців було виселено з різних місць приблизно 150 тис. чол., позбавлених свого майна, будинків і святинь... Сенат Республіки Польща засуджує акцію "Вісла", характерну для тоталітарних режимів, і намагатиметься відшкодувати образи, що випливають з неї". (Див.: Історія України: Документи. Матеріали. (Уклад., комент. В.Ю. Короля). - К., 2001, с 420, 421).

Верховна Рада Української РСР в заяві про ставлення України до акції "Вісла" (9 жовтня 1990 р.) відзначила наступне: "... Визнання Сенатом протиправності акції "Вісла" Верховна Рада УРСР розцінює як серйозний крок до виправлення кривд, заподіяних українцям у Польщі. Ми свідомі того, що з українського боку через давні взаємні непорозуміння поляки так само зазнали в ті часи немало горя і страждань. Ми засуджуємо також страхітливі злочини сталінського режиму проти поляків.

Верховна Рада Української РСР висловлює впевненість у тому, що спільними зусиллями українці та поляки подолають наслідки трагічної минувшини і започаткують новий етап відносин між нашими народами і державами". (Див.: Історія України: Документи. Матеріали. (Уклад., комент. В.Ю. Короля). - К, 2001, с 420, 421).

 

3. Суспільно-політичне та духовне життя, відновлення сталінського режиму. Територіальні зміни на українських землях

В повоєнні роки важливі завдання стояли перед культурним, науковим життям, стан якого був незадовільний. Держава виділяла певні кошти з бюджету для їх відбудови і розвитку, але цього було мало. Тому в Україні розгорнувся рух з відбудови і ремонту шкіл, технікумів, вузів, приміщень культосвітніх установ власними силами і засобами. Відроджена промисловість постачала цим закладам, що ставали до ладу, приладдя, обладнання для кабінетів і лабораторій.

Через три роки після війни було не просто відбудовано, але й розширено науково-технічну базу, центр української науки – Академію наук. Проводився пошук у таких перспективних галузях науки, як атомна та теоретична фізика, металофізика тощо. Так, в Інституті електротехніки в 1948-1950 pp. було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину; в Інституті фізики успішно йшли дослідження в галузі фізики атомного ядра; в Інституті електрозварювання АН УРСР (який з 1945 р. носить ім'я його організатора Є. Патона) досліджувався і впроваджувався у виробництво новий метод електрошлакового зварювання кожухів доменних печей, суцільно зварювальних мостів, суден тощо.

Разом з тим слід наголосити, що в повоєнні роки після великої перемоги над фашизмом запрацювала сталінська машина репресій проти власного народу, особливо в духовній, науковій, ідеологічній сферах. Проявом сталінізму стало некомпетентне втручання партійних органів у духовне життя, заперечення художньої свободи, насадження авторитарних думок, звинувачення в буржуазному націоналізмі, низькопоклонстві перед Заходом тощо.

В другій половині 40-х років ухвалено 12 партійних постанов про так звані помилки і перекручення в ідеологічній сфері. В них, як правило, домінували три тези:

- критика "проявів буржуазного націоналізму" в галузях літератури, мистецтва, науки;

- недостатнє висвітлення в художній творчості "проблем радянської дійсності, соціалістичного реалізму", їх переваг над західними;

- заклики до розгортання "більшовицької критики, самокритики, виявлення ворогів народу, класової боротьби".

Саме у 1946-1948 pp. прийнято ідеологічні постанови ЦК ВКП(б) "Про журнали "«Звезда» і «Ленинград»", "Про репертуар драматичних театрів і заходи щодо його поліпшення", "Про кінофільм "Большая жизнь", "Про оперу "Великая дружба" В. Мураделі".

Перебуваючи у фарватері такої політики, ЦК КП(б)У ухвалив постанови "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури", "Про журнал сатири і гумору "Перець", "Про журнал "Вітчизна", "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення".

Кампанія критики була поширена й на істориків. У постанові ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР" нищівно були розкритиковані праці Інституту історії України.

Після вересневого 1947 року пленуму правління Спілки письменників України посилилось відверте публічне цькування і пряме звинувачення у націоналізмі, за "відхід від радянської ідеології і здачу класових позицій" М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, О. Довженка, В. Сосюру та ін.

Одночасно з критикою "українського буржуазного націоналізму" розгорнулося цькування "безрідного космополітизму", яке мало відверте антисемітське спрямування.

У 1947 р. була започаткована дискусія щодо питань філософії, яка пропагувалася як "зразок більшовицької критики і самокритики". Подібні дискусії проводилися в мовознавстві, політекономії, інших науках. Їх мета – залякати наукову інтелігенцію, встановити ідеологічний контроль партії в усіх сферах духовного життя.

Яскравим прикладом такої "дискусії" була сесія ВАСГНІЛ (серпень 1948 р.) у Москві, яка довершила розгром радянської школи генетики. Окремі галузі наук взагалі було заборонено, серед них кібернетику, яку оголосили "буржуазною лженаукою".

Отже, і в повоєнні роки тоталітарна сталінська система продовжувала діяти, вона завдала великої шкоди українському суспільству, національній культурі, освіті, науці.

Варто відмітити негативні, жорстокі дії сталінізму проти національно свідомої інтелігенції, особливо духівництва, на західноукраїнських землях. До встановлення радянської влади греко-католицька конфесія мала тут 4440 церков, духовну академію, п'ять духовних семінарій, 127 монастирів. За нею йшло понад 5 млн. віруючих.

Після смерті в листопаді 1944 року митрополита А. Шептицького радянська влада почала активний наступ на УГКЦ. Незважаючи на певну лояльність нового митрополита Й. Сліпого до влади, уже в квітні 1945 року органи держбезпеки заарештували всіх українських греко-католицьких священиків на чолі з митрополитом.

За вказівкою і сприяння НКВС була створена ініціативна група (Г. Костельник, М. Мельник, А. Пельвецький), яка мала завдання розірвати унію з Римом і возз'єднати Греко-Католицьку Церкву з Російською Православною Церквою. 8-10 березня 1946 року так звана "ініціативна група із самоліквідації УГКЦ" скликала собор у Львові в храмі св. Юра. Згідно з його рішенням Берестейська унія 1596 року скасовувалась, а "греко-католицька церква возз'єднувалась з російською православною церквою".

Наслідком цих дій стала жорстока розправа із греко-католицьким духовенством: 1400 священиків, 800 монахів заслано в Сибір, понад 200 розстріляно. За таким же сценарієм в 1947-1949 роках було ліквідовано Українську Церкву на території Закарпаття.

Але навіть такі жорстокі методи не зламали сили духу західноукраїнської інтелігенції, духівництва. Вони продовжували боротьбу словом і думкою і в неймовірно тяжких умовах виховали покоління нинішніх провідників нації, церкви, культури.

Територіальні зміни в Україні

Найсуттєвішими територіальними та геополітичними змінами, що відбулися в післявоєнний період, були завершення процесу об'єднання українських земель та формування сучасної території України, активізація зовнішньополітичної діяльності УРСР.

Серед повоєнних адміністративно-територіальних змін можна назвати:

1) врегулювання територіального питання з Польщею – у вересні 1944 року за угодою між Польщею і УРСР споконвічні українські землі, 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тисяч українців, передавалися Польщі.

16 серпня 1945 року між СРСР і Польською Республікою укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону, який закріплював кордон в основному по "лінії Керзона", хоча і тут Москва пішла на поступки прорадянській політиці польського уряду – на окремий ділянках відхилення на схід на користь Польщі було до 30 км.

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився в 1951 році, коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею.

2) приєднання Закарпаття до УРСР – в листопаді 1944 року І з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України в Мукачевому ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР, а в червні '945 року договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив це рішення.

3) остаточно крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 року під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала права УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично визнані кордони, встановлені в червні 1940 року.

Отже, західні кордони УРСР і СРСР у післявоєнні роки визначалися не з волі народів та історичної справедливості, а з волі прорадянських систем, хоча в основному цей процес мав позитивні наслідки, бо:

- відбулося остаточне визнання кордонів республіки, які зафіксовані Актом про державну незалежність України в 1991 році;

- відбулося збільшення території УРСР (з 470 тис. кв. км до 601 тис. кв. км) та її демографічного потенціалу на 8 млн. чоловік;

- відбулося об'єднання земель у складі однієї держави (УРСР), завершилося формування сучасної території (останнім актом цього процесу стало включення у 1954 році Кримської області до складу УРСР).

На початку 1945 р. територія УРСР стабілізувалася, її площа складала 603,7 тис. кв. км. Вона була поділена на 25 областей, межувала на сході з РРФСР, на півночі з БРСР, на заході з Польщею, Чехо-Словаччиною, Угорщиною, Румунією.

Оцінюючи міжнародне становище України, необхідно підкреслити, що авторитет її у воєнні і повоєнні роки значно зріс. У квітні 1945 року Україна (як і Білорусія), разом із СРСР, була включена до складу 47 країн-засновниць ООН. В 1944 році було створене Міністерство закордонних справ республіки. її представники з'явились у різних міжнародних організаціях (ЮНЕСКО, Міжнародна організація праці та ін.). Україна підписала у 50-х роках 60 міжнародних угод та конвенцій (договір з конкретного питання, наприклад, з освіти і т. д.), її посланці працювали в 16 міжнародних організаціях.

Однак слід зауважити, що ці акції не означали переходу УРСР до власної (самостійної) зовнішньої політики. Вони проводились цілком і повністю згідно з зовнішньополітичним курсом СРСР. І все-таки навіть така діяльність України на міжнародній арені в повоєнні роки свідчила, що сталінське керівництво не могло цілком ігнорувати прагнення українців до створення своєї державності.

4. Доба М.С. Хрущова і спроба здійснення "нової" політики: суперечливі процеси в розвитку економіки, культури і науки

Доба Хрущова в СРСР (1953-1964 pp.) ввійшла в історію радянської влади як чергова і невдала спроба повернутися до цивілізованих політичних і економічних методів державного керівництва.

На початок 50-х років радянська система зайшла в черговий тупик, тому без певної демократизації, десталінізації політичного і економічного життя рух уперед був неможливий. Цей процес був надто суперечливим і неоднозначним. В чому це проявилось, зокрема, в Україні?

До позитивних політичних, ідеологічних факторів можна віднести:

- припинення кампанії "боротьби проти націоналізму", часткове сповільнення процесу русифікації, зростання ролі українського фактора у різних сферах суспільного життя;

- на словах засуджено тоталітарну державну систему, названодеякі злочини 30-40-х років, частково реабілітовано жертв сталінських репресій (у 1956-1959 роках реабілітовано 205 тис. чоловік, звільнено з таборів 66 тис. в'язнів, у т. ч. 6,5 тис. членів ОУН).

Але, з іншого боку, процеси десталінізації, демократизації в цій сфері залишились незавершеними, половинчатими:

- основним винуватцем названо Й. Сталіна, а не тоталітарну державну систему; всі звинувачення приписувались культу особи;

- перелік і засудження злочинів були далеко не повними, та й сам М. Хрущов був прямо причетний до злочинів системи;

- гостра критика, яку містили партійні документи (постанова ЦК КПРС від 30 червня 1956 року), не зачепила суті командно-адміністративної системи, не викрила її соціальної природи.

Такими ж суперечливими і неоднозначними були рішення і дії в сфері соціально-економічної політики. З одного боку:

- розширились права УРСР: із союзного у республіканське підпорядкування перейшли десятки тисяч підприємств, організацій, більше як у два рази зріс бюджет республіки, розширено юридичну компетенцію, склад і права місцевих органів влади;

- історичне значення мав Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до УРСР" (19 лютого 1954 p.), враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом і Україною. 26 квітня 1954 р. прийнято Закон з цього питання;

- в середині 50-х років УРСР відігравала одну з головних ролей в єдиному господарському механізмі СРСР. За кількістю виробленого чавуну на душу населення Україна випереджала всі держави світу, а за видобутком вугілля вийшла на друге місце в світі. Сільськогосподарське виробництво вперше за довгі роки стало рентабельним. Виробництво валової продукції сільського господарства за 1954-1959 роки порівняно з попередньою п'ятирічкою зросло на 35%;

- з лютого 1957 року була впроваджена нова система управління господарством, її суть — територіальний принцип управління через ради народного господарства (раднаргоспи). Це сприяло поліпшенню розподілу праці, її кооперації в межах економічного регіону, кращому використанню місцевих ресурсів, зменшенню диктату центру.

- з іншого боку, ці успіхи не були закріплені, вони були недовготривалими; офіційна політика залишалася непослідовною, суперечливою, волюнтаристською, елементи ринкової, цивілізованої економіки вступали в протиріччя з плановою соціалістичною економікою.

Зокрема, це проявилося в зменшенні і обмеженні розмірів присадибних господарств, встановленні грошових податків з громадян, які тримали худобу, розробці і прийнятті волюнтаристських програм у господарстві.

Україна стала експериментальним майданчиком надпрограм у галузі аграрної політики:

1) Освоєння цілинних земель у Казахстані та інших регіонах СРСР, куди з України виїхало до 100 тис. осіб і відправлено 90 тис. тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, вичерпувало людські і матеріальні ресурси, суттєво послабило сільське господарство республіки.

2) Постійне і невиправдане розширення площ посівів кукурудзи та інших культур. Посіви кукурудзи в УРСР збільшились з двох до п'яти млн. га, але результат був абсолютно непропорційний затраченим зусиллям і ресурсам.

3) Грандіозним хрущовським проектом стала надпрограма у тваринництві, її суть полягала у тому, щоб у найближчі роки наздогнати і перегнані США у виробництві м'яса, масла і молока на душу населення. Ця гонка виснажувала сили, енергію, ресурси і закінчилася тим, що виробництво продукції тваринництва на початку 60-х років не збільшилось, а зменшилось.

Отже, чергова спроба змін у радянській системі в другій половині 50-х років зазнала невдач. Основна причина їх полягала її тому, що навіть незначні зміни, які нагромаджувалися у політичній і економічній сфері, вступали в протиріччя із програмними цілями радянської системи.

Суперечливий характер особливо чітко простежується у сфері культури, науки, літератури.

Проголошений Хрущовим курс на перебудову народної освіти (1958 р.) мав поєднати загальноосвітнє і політехнічне навчання. Проте матеріально-технічна база шкіл, педагогічні кадри були неспроможні повною мірою реалізувати ці завдання. Якість підготовки спеціалістів у вузах і технікумах відставала від кількісного їх зростання. Шкільний закон, прийнятий Верховною Радою УРСР (квітень 1959 р.), став інструментом русифікації української школи (в 60-х роках у Києві і в обласних містах українські школи становили 28%, російські – 72%).

В період "відлиги" активізувалась робота творчої інтелігенції, науковців. Цікаві дослідження здійснювали історики, етнографи, археологи, літературознавці, мистецтвознавці. Засвітився талант поетів і прозаїків Д. Павличка, Р. Лубківського, І. Драча, Ю. Мушкетика, Д. Іваничука, композиторів А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, П. Майбороди та ін.

Друком вийшли: "Український історичний журнал", багатотомні видання "Українська Радянська Енциклопедія", "Словник української мови", "Історія українського мистецтва", "Історія міст і сіл України" тощо.

Великі досягнення відбулися в науково-технічній сфері. У 1964 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР побудовано найбільший у світі (на той час) прискорювач електронів; розширилися дослідження у галузі фізики твердого тіла, матеріалознавства, біофізики, астрофізики тощо.

Україна була одним із центрів розвитку кібернетики; залишилася центром розвитку у галузі електрозварювання (під керівництвом академіка Б. Патона); академік М. Боголюбов розробив нові методи квантової теорії поля та статистичної фізики та ін.

Послабилась самоізоляція країни. Республіка ставала все відкритішою для іноземного туризму. Почастішали візити радянських громадян за кордон. Так, у 1958 р. 326 зарубіжних учених і спеціалістів відвідали АН УРСР, 257 осіб – Українську сільськогосподарську академію.

Однак слід наголосити, що на початку 1960-х років політичний курс М. Хрущова зазнає суттєвих змін. Почався погром лібералів в Україні, який часто прикривався боротьбою з так званим українським буржуазним націоналізмом. Активно йшла русифікація республіки.

У цих умовах на захист української мови, національної культури, вітчизняної історії стали кращі представники творчої молоді – шістдесятники. Це було нове покоління письменників, художників: Л. Костенко, Б. Олійник, В. Симоненко, М. Вінграновський, І. Драч, Є. Сверстюк, В. Стус, І. Світличний, І. Дзюба, А. Горська, П. Заливаха та ін. Проте творити їм доводилось в умовах всезростаючого опору влади (посилення цензури видань тощо). Як протест проти антинародних дій тоталітарного режиму, недотримання ним конституційних положень, особливо прав людини, став розвиватись дисидентський рух.

Отже, оцінюючи українську історію середини 50-х - початку 60-х років, можна відмітити:

- це була спроба очищення суспільства від жорстокого сталінського режиму. Припинились масові арешти, менше стало переслідувань "вільнодумства". На деякий час творча інтелігенція, діячі культури, науки дістали більшу свободу для самовираження;

- все ж зберігалось багато рис тоталітарної системи: життя і діяльність людини регламентувались цензурою і органами КДБ; монополію на владу й далі мала Комуністична партія; інтереси України і її народу цілком підпорядковувались інтересам Радянського Союзу;

- активні виступи шістдесятників, дисидентів, прогресивної громадськості підготували глибокі демократичні зміни для наступного періоду історичного розвитку України.