Лекція Україна в Другій світовій війні (1939 – 1945 рр.)

« Назад

1. Українське питання в міжнародній політиці напередодні і на початку Другої світової війни

Аналіз першого питання доцільно розпочати з характеристики міжнародної ситуації напередодні Другої світової війни. Слід зазначити, що війна розпочалася насамперед внаслідок суперечностей між імперіалістичними державами, які не пригасли після війни 1914-1918 pp., а навпаки, ще більше загострилися, особливо після відомих подій у Російській імперії – Лютневої та Жовтневої революцій.

Більшовицький уряд, який прийшов тоді до влади, відверто взяв курс на світову революцію. У 1921 р. до влади в Італії пришили фашисти, які в 1935 р. розв'язали агресію в Ефіопії (Абіссінії), а в 1933 р. в Німеччині – партія націонал-соціалістів на чолі з Адольфом Гітлером. Вона закликала німців узяти реванш за поразку в 1918р, і вести переможну війну, що мала б забезпечити німцям як “Вищій расі” панівне місце у світі. У 1931 р. мілітаристська Японія розв’язала війну в Китаї, завоювала Маньчжурію (там вона створила фактично маріонеткову держану Маньчжоу-Го). Готувалися до війни й інші імперіалістичні держави.

Таким чином, уже тоді виникли вогнища майбутньої війни, які остаточно сформувалися в 30-х рр.

Особливо активною стає в цей час нацистська Німеччина, яка створила німецько-японський союз (1936 p.). Внаслідок цього виник так званий Антикомінтернівський пакт, до якого в 1937 р. приєдналися Італія, а пізніше – Угорщина, Іспанія, Болгарія, Данія, Фінляндія, Румунія, Словаччина, Хорватія, Маньчжоу-Го.

У 1938 р. Німеччина загарбала Австрію називаючи свої дії «возз'єднанням» німецьких земель, розчленувала Чехословаччину і приєднала Судетську область.

Навесні 1939 р. Чехія була повністю окупована Німеччиною, а у Словаччині, яка стала незалежною, прийшли до влади профашистські сили.

На черзі було загарбання Польщі. Розуміючи, що зламати опір Польщі буде набагато важче, оскільки польський уряд уклав угоди про взаємодопомогу з Англією та Францією, Гітлер заручився підтримкою сталінського керівництва СРСР. Згідно з нововиявленими архівними документами, СРСР планував ударити по Польщі ще в 1938 р.

23 серпня 1939 р. внаслідок тривалого зближення сталінського та гітлерівського тоталітарних режимів у Москві було укладено Договір про ненапад. Цей документ увійшов до історії як пакт «Молотова–Ріббентропа», оскільки саме ці міністри закордонних справ Німеччини й СРСР підписали його.

У договорі йшлося про взаємну обіцянку не нападати один на одного протягом 10 років, а також про розподіл і сфер впливу в Європі. Даний документ мав секретний додатковий протокол, в якому сферою впливу Німеччини оголошувалася Польща, а СРСР діставав згоду Німеччини на загарбання ним Західної України і Західної Білорусії, які перебували під владою Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, а також Молдавії та Північної Буковини, що перебували у складі Румунії.

Таким чином, імперська Москва ліквідовувала «український П'ємонт» і для вигіднішого розвитку майбутньої агресії відсовувала свої кордони далі на захід. Договір від 23 серпня 1939 р. прискорив початок Другої світової війни.

Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р. нападом гітлерівської Німеччини на Польщу. СРСР надавав агресорові різноманітну допомогу. Так, гітлерівська авіація бомбардувала польську столицю, використовуючи й бомби радянського виробництва. У критичний момент війни, коли польські війська зупинили німецький наступ 17 вересня, під приводом захисту західноукраїнських і західнобілоруських земель СРСР вдарив у тил Польщі. Витримати боротьбу на два фронти польська армія не змогла і 5 жовтня капітулювала. 22 вересня 1939 р. на честь вирішальних перемог у Бресті було проведено спільний парад радянських і гітлерівських військ, який приймали, відповідно, комбриг Кривошеїн та генерал Гудеріан.

Поразка у війні призвела до ліквідації Другої Речі Посполитої (1918-1939) і чергового її поділу між агресорами. 28 вересня 1939 р. у Москві було укладено новий договір між СРСР і Німеччиною, який розвивав агресивні положення попередньої угоди. Характерна вже сама його назва – «Договір про дружбу та державний кордон». Не випадково Сталін говорив про «дружбу, скріплену кров'ю», маючи на увазі дружбу СРСР та гітлерівської Німеччини.

Цей договір закріпив кордон між СРСР та Німеччиною по річках Сян та Західний Буг, який більш-менш збігався з відомою «лінією Керзона» 1919 p. Обидві сторони не приховували свого торжества з приводу ліквідації Польської держави. Так, Молотов назвав її «нікчемним дитям Версальского договору» і взагалі заперечив право поляків на свою державу, а на радянських картах того часу територія Польщі, окупована гітлерівцями, була названа «зоною державних інтересні Німеччини».

Переважну частину західноукраїнських та західнобілоруських земель було приєднано до СРСР, а меншу, так зване Закерзоння (Лемківщина, Посяння Холмщина та Підляшшя) – до Німеччини. Останні увійшли до складу так званого генерал-губернаторства, створеного гітлерівцями на тій частині території Польщі, яку безпосередньо не було включено до складу Німеччини. Водночас під владою СРСР опинилися деякі етнічні польські землі (наприклад, Ломжинський виступ).

Німецька влада спочатку була прихильною до українців Закерзоння, прагнучи використати у своїх інтересах протиріччя між українцями і поляками, дозволяла відкривати українські школи, молодіжні та громадські організації тощо. Досить сказати, що тільки у 1939-1940 pp. в генерал-губернаторстві було відкрито майже тисячу українських шкіл і таку ж кількість українських кооперативів. Саме сюди втекло багато жителів Галичини, Волині й Буковини (понад 20 тис), які знали про тяжкі репресії проти українців з боку Москви і не хотіли поповнити число жертв. До того ж українці добре пам'ятали про нищення поляками ЗУНР, про окупаційну політику верхів Другої Речі Посполитої щодо західноукраїнських земель, тому сприймали німців не лише як менше зло, а й як визволителів, отже, ставилися до нової влади досить лояльно. Тоді під німецькою егідою ОУН створила загін полковника Романа Сушка, який мав стати ядром української армії незалежної України, однак наприкінці вересня 1939 р. з волі німецької адміністрації його було розпущено. Цей розпуск став першим тривожним сигналом для тих, хто покладав надії на німецький чинник як на важливий фактор відродження незалежної Української держави. У цьому зв'язку варто вказати і на стратегічну позицію більшості української еміграції, яка схилялася до думки, що в даній ситуації потрібно вести боротьбу проти тих держав, які загарбали українські землі, а Німеччина до вересня 1939 р. такою не була.

Серед лідерів українського національного руху в самій Україні не було ще повної ясності у даному питанні. До того ж ситуація диктувала зміни в тактиці руху, насамперед у ставленні до Німеччини, яка на той час уже окупувала частину українських земель. Це стосується навіть ОУН – єдиної партії в Західній Україні, яка хоч усе ще й перебувала на нелегальному становищі, однак зберегла дієздатність і навіть поширила вплив на маси. Одна частина ОУН, керована головою Андрієм Мельником, виступала за досить обережні дії, прагнула максимально використати можливості нової ситуації для забезпечення інтересів українського населення, скерувати основні зусилля на боротьбу з більшовиками, чітко пов'язувала себе з традицією УНР. Друга частина, очолювана представником молодшої генерації ОУН Степаном Бандерою, виступала за підготовку до збройної боротьби як проти більшовиків, так і проти гітлерівців, вказувала на трагедію Карпатської України, знищеної хортистською Угорщиною за підтримки гітлерівської Німеччини.

В обох частин ОУН були свої аргументи, свої сильні й слабкі місця, однак відцентрові тенденції, на жаль, узяли гору над об'єднавчими. Саме це й стало головною причиною розколу ОУН у лютому – серпні 1940 р. На противагу ОУН Мельника було створено революційний провід ОУН Бандери. Розкол ОУН на дві частини, відомі як ОУН (м) («мельниківці») та ОУН (б) («бандерівці»), з часом поглибився, навіть призвів у роки війни до міжусобних конфліктів. Цей розкол існує і нині.

Незважаючи на посилення розколу, ОУН у Закерзонні чимало зробила для того, щоб зміцнити позиції українства. Насамперед варто згадати про створення у Кракові в 1940 р. Українського центрального комітету (УКЦ) під керівництвом відомого вченого Володимира Кубійовича.

До заслуг УКЦ у роки війни належить ефективна опіка над українськими військовополоненими, біженцями, сиротами, українськими кооперативами тощо. Його зверхність визнав Центральний холмський комітет, який керував тут національним життям українців. Активну роль відігравали тут А. Павлюк (голова комітету), С. Любарський, В. Косоноцький, у Замості – А. Рочняк, у Білій Підляській – І. Пастернак, у Грубешові – М. Струтинський, на Володавщині – лікар Т. Олексіюк та ін.

Уперше на Холмщині та в Підляшші навчання в школах перейшло на українську мову. УКЦ надав допомогу і в українізації Польської автокефальної православної церкви, переважну більшість віруючих якої становили українці. 5 листопада 1939 р. виникла Церковна рада у Холмі, яка добилася повернення православним кафедрального собору в Холмі. До початку 1940 р. кількість православних храмів збільшилась там з 51 до 91. У жовтні 1940 р. було скликано церковний Собор, на якому архієпископом Холмським та Підляським під іменем Іларіон було висвячено видатного українського церковного і громадського діяча, вченого Івана Огієнка (1882–1972), що був свого часу міністром освіти та віросповідань УНР. Архієпископом краківсько-лемківським тоді ж було висвячено Палладія (в миру - Петра Видибіду-Руденка).

Окупація Західної України радянською армією та її подальша анексія СРСР проходила під демагогічними гаслами возз'єднання Західної України з УРСР. Місцеве українське населення спочатку навіть вітало радянську армію (її передові частини навмисне укомплектовувалися переважно українцями), висловлюючи свою радість з приводу падіння польської влади. У жовтні — листопаді 1939 р. ця анексія була легітимізована як возз’єднання у звичний облудний спосіб нової влади («демократичні» безальтернативні вибори до так званих Народних зборів і прийняття останніми відповідної декларації). І хоча з того Західна і Східна Україна з'єдналися в єдине ціле, але це возз'єднання принципово відрізнялося від злуки УНР та ЗУНР 1919 р.

Якщо злука 1919 р. була справді виразом давнього тяжіння українців до життя у своїй соборній незалежній державі і рішення про неї приймалося самими українцями у своїх двох незалежних державах, то в Москві йшлося не про соборну Україну, а про вирішення своїх імперських інтересів, збільшення території Російської імперії. Те ж саме стосується долі інших етнічних українських земель - Північної Буковини та придунайських земель. Вони увійшли до складу УРСР 28 червня 1940 р. внаслідок реалізації Радянським Союзом агресивних пактів з гітлерівською Німеччиною. 28.06.1940 p. CPCP поставив перед Румунією ультимативні вимоги щодо передачі йому (фактично анексії) Північної Буковини та Бессарабії, а одночасно його війська (Південний фронт на чолі з генералом Г. Жуковим) перейшли кордон і захопили важливі румунські укріплення. 2.08.1940 р. Буковину було включено до УРСР, а на інших землях, населених переважно молдаванами, було створено Молдавську РСР у складі СРСР.

Слід відзначити, що в листопаді 1939 р. СРСР спробував завоювати і Фінляндію. Фіни мужньо тримали оборону, укрившись за «лінією Маннергейма». Хоч у вересні 1940 р. СРСР і змусив Фінляндію капітулювати, та це була піррова перемога: на цій «війні незнаменитій» полягло до півмільйона солдат і офіцерів Червоної армії, чимало з яких було мобілізовано з України. Всі госпіталі України були тоді заповнені пораненими та обмороженими. СРСР не наважився знищити незалежну Фінляндію, але анексував на свою користь її великі території. Внаслідок цієї війни СРСР зажив слави агресора і був виключений з Ліги Націй, так само, як і Німеччина та Італія.

Отже, внаслідок імперської політики Москви, її злочинної змови з нацистським Берліном, вересень 1939 р. обернувся для населення Західної України новою, ще гіршою, ніж польська, окупацією.

Ілюзії про краще життя в СРСР, які були притаманні багатьом західним українцям, швидко розвіялися. Щоправда, нова влада з тактичних міркувань пішла на деякі поступки у вирішенні національних та культурних потреб українців і цим створила собі на короткий час імідж влади кращої, ніж польська. Було проведено українізацію освіти, нарешті Львівський університет (уже ім. Івана Франка, а не Яна Казимира) став українським, нарешті тут запанувала українська мова, було перейменовано також чимало вулиць тощо.

З певною прихильністю зустріло українське населення, що було переважно селянським, рішення нової влади про націоналізацію промислових підприємств, банків, церковних земель, конфіскацію земель у поміщиків та чиновників. Причина такого рішення полягала в тому, що основні капітали перебували до війни в руках польської та єврейської буржуазії, великих польських землевласників. Але націоналізовані підприємства не працювали ефективно, що негативно відбивалося на становищі робітників, конфісковані землі були передані не українським селянам, а новоствореним колгоспам та радгоспам.

Примусова колективізація, жорстокий терор, гоніння на церкву, на всі політичні та громадські організації, русифікація та радянізація освіти і культури охопили населення Західної України вже наприкінці 1939 р. Це змусило галичан та волинян різко змінити своє ставлення до СРСР і до його комуністичної влади.

До того ж у Західну Україну було надіслано чимало військових, енкаведистів, малоосвічених політруків та чиновників – росіян, які й становили там опору нового режиму. Всі вони тією чи іншою мірою були заражені російським великодержавним шовінізмом. Характерний приклад – проректором Львівського університету тоді стала людина, яка навіть не мала вищої освіти.

З тактичних міркувань репресії первісно скеровувалися насамперед проти польського населення, яке із зрозумілих причин не могло погодитись із втратою своєї держави і розцінювало події 17 вересня як удар в спину Польщі. Уже взимку 1940 р. сотні тисяч поляків були виселені до Сибіру. Особливо тяжкою була доля польських офіцерів, яких НКВД пізніше розстріляло в білоруській Катині. А потім настала черга українців.

Нова влада заборонила діяльність усіх політичних партій і громадських об'єднань, кооперативів, насамперед «Просвіти» та НТШ (Наукове товариство ім. Шевченка), були закриті всі газети і журнали. Натомість розгорнула свою діяльність ВКП(б) та похідні від неї організації й псевдогромадські об'єднання. Будь-який спротив новому режиму або навіть вияв невдоволення щодо нього нещадно карався НКВД, яке вже через кілька днів після переходу радянськими військами Збруча розпочало арешти тих, кого вважали ворогами радянської влади, буржуазними націоналістами чи просто неблагонадійними. Арешти, катування, заслання або розстріл та інші типові для «совєтизації» явища стали звичними на Галичині та Волині. Арештовували, винищували або депортували із сім'ями до Сибіру в першу чергу діячів українських партій, багатьох чільних діячів української інтелігенції, греко-католицького духовенства, дрібних підприємців (великих серед українців тоді просто не було), тиx, хто виявляв найменше невдоволення новим режимом.

Колективізація ж потягла за собою розкуркулення й репресії українського селянства. Взагалі вже за період з вересня 1939-го по червень 1941 р. жертвами репресій стало понад 10 % населення Західної України і Західної Білорусі. Чимало місць масових поховань жертв комуністичного терору було знайдено тільки наприкінці XX ст. Характерно, що в радянській зоні окупації, на території, вдвічі меншій за окуповану нацистами територію Другої Речі Посполитої, сталінськими опричниками було репресовано в 3–4 рази більше людей. А кульмінація цих репресій буде ще попереду, у 1944-1953 pp.

Після перемоги над Польщею у відносинах між СРСР і Німеччиною запанував відносний спокій.

Тоді ж СРСР сподівався використати суперечності між країнами Заходу, щоб реалізувати свої експансіоністські плани під виглядом революції. Повним ходом ішла гонка озброєнь, Червона армія готувалася до удару по Німеччині.

Сталінське керівництво вжило додаткових заходів для мілітаризації економіки, всупереч своїм же попереднім гаслам запровадило обов'язкову сплату за навчання студентами інститутів та університетів. Особлива роль у підготовці до війни відводилася Україні та Білорусі як головному плацдарму майбутньої війни. Саме тут концентрувалися ударні частини, будувалася нова лінія укріплень (стару лінію знищили, не дочекавшись створення нової), саме тут економіка мала працювати в першу чергу на потреби війни.

Обидва хижаки – Радянський Союз і Німеччина – готувалися до нападу в 1941 p., причому СРСР на момент зіткнення мав навіть більший воєнно-економічний потенціал. Але Гітлер випередив Сталіна, який явно недооцінив противника, і сили вермахта завдали потужного удару по СРСР.

2. Україна в роки Великої Вітчизняної війни

22 червня 1941 р. о третій годині п'ятнадцять хвилин фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. Згідно з планом гітлерівського командування «Барбаросса», названим на честь героя хрестових походів германського імператора Фрідріха II Барбаросси, військова кампанія мала бути блискавичною («бліцкриг» – блискавична війна). Особливо важливе місце в ній відводилося діям авіації і танкових частин.

Наступ німецько-фашистських військ відбувався у трьох напрямках: на Ленінград (група армій «Північ»), на Мінськ, Смоленськ і Москву (група армій «Центр»), на Київ (група армій «Південь») з тим, щоб максимум за 5 місяців вийти на лінію Архангельськ - Астрахань.

В Україні гітлерівці мали у стислі терміни оволодіти Житомиром і Києвом, згодом – Донбасом і Кримом. Таким чином, Україна мала бути окупованою дуже швидко, а її багаті природні ресурси, економіка, хліб повинні бути одразу ж використані для продовження війни проти Росії.

Разом з Німеччиною у війну проти СРСР вступили Італія, Румунія, Словаччина, Угорщина і Фінляндія. Всі угруповання військ Німеччини нараховували 153 дивізії. Ще 37 дивізій належало її союзникам. Всього у військових діях з боку фашистської Німеччини брало участь 5,5 млн. осіб. Проти них діяло понад 6 млн. солдат і офіцерів Червоної армії, в тому числі у прифронтовій західній смузі - 2,9 млн. осіб.

На Україні діяли об'єднані війська двох фронтів: Південно-Західного та Південного, на морі – Чорноморський флот, на річках – Дунайська та Пінська річкові флотилії. Перевага в техніці була на боці СРСР. Так, якщо у гітлерівців було задіяно 3580 танків і штурмових артилерійських установок, то у Червоної армії – 9200 танків. У червні 1941 р. із 22 600 танків Червоної армії 12 тисяч дислокувались у західних прикордонних округах.

Раптовий удар сил вермахту одразу ж змінив співвідношення сил не на користь СРСР. Тільки в перший день війни радянські військово-повітряні сили втратили 1811 літаків переважно нових конструкцій, причому тільки 322 з них – у повітрі. До того ж командування Червоної армії було ослаблене тяжкими репресіями 30-х років, унаслідок яких загинуло 75 % старших командирів. На місце останніх прийшла молодь, яка не мала належного військового досвіду та освіти. Третина репресованих припала саме на Київський військовий округ. Командування корпусів на 100 % було оновлене, дивізій та укріплених районів – на 96 %, полків – на 70 %, батальйонів – на 80 %. У німецькій же армії переважна більшість офіцерів, починаючи з найнижчих чинів, мала досвід Першої світової війни, не кажучи вже про кампанії 1939— 1940 рр.

Серед керівництва СРСР домінували шапкозакидацькі настрої, які воно всіма засобами поширювало в армії і серед цивільного населення. Командарм Г. Штерн на одній з нарад заявив, що у майбутній війні життя кожного загиблого червоноармійця коштуватиме 10 життів ворожих солдат. Нарком оборони Ворошилов його поправив: «Десяти – мало, двадцяти ». Прогноз збувся з точністю до навпаки: на одного вбитого на Східному фронті німецького солдата припадало понад 10 (!) солдат радянської армії. Влучно висловився з цього приводу відомий російський письменник В. Астаф'єв: «Ми ворога закидали своїми трупами».

Потужний і раптовий удар гітлерівських військ уже в перший місяць війни призвів до тяжких поразок Червоної армії. Потужні танкові клини легко, ніби ніж у масло, входили в глиб радянської оборони, брали в «кліщі» й оточували величезні маси військ, які потім остаточно розбивалися військами другого ешелону. У повітрі беззастережно домінувала гітлерівська авіація, її бомбардування нищили мости і залізниці, склади, не давали можливості підтягти підкріплення, завдавали тяжких втрат не тільки військам, а й цивільному населенню. Від цих «успіхів» сам Й. Сталін впав у депресію і навіть думав про підписання нового Брестського миру, за яким він мав віддати Україну і Білорусь Гітлерові. Навіть звернення до народу з приводу початку війни читав по радіо не він, а міністр закордонних справ СРСР В. Молотов.

Уже в перший місяць війни німецькі війська захопили понад третину України, а після перемоги під Уманню (10-12 серпня) підступили до Києва. Тут були зібрані значні сили Червоної армії – і вона, здавалося, почне контратакувати. Однак за наказом Гітлера частина його військ під командуванням генерала Гудеріана повернула з московського напрямку на південь і невдовзі взяла Стародуб і Чернігів, після чого в гігантському «котлі» опинилося понад півмільйона радянських вояків. Більшість із них, у тому числі й командуючий Південно-Західним фронтом М. Кирпонос, загинули під час спроб прорвати оточення. 16 вересня гітлерівці взяли Київ, а на початку листопада окупували майже всю територію тодішньої УРСР, за винятком східної частини Донбасу.

У Криму в Червоної армії лишився тільки Севастополь, захисники якого тримали оборону до середини 1942 р. Взагалі гітлерівці на той час захопили чимало земель в європейській частині СРСР (Прибалтику, Білорусь, Україну, Молдавію, частину Росії), вели бої вже за 16 км від Москви, отже «бліцкриг» частково досяг своєї мети. Провівши низку мобілізаційних заходів, радянське керівництво сформувало близько 400 нових дивізій і, по суті, відновило кадрову армію СРСР, від якої на той час лишилося тільки 8 %. Під Москвою німецько-фашистські війська зазнали першого тяжкого контрудару (грудень 1941 – січень 1942 pp.), однак у цілому кампанія 1942 р. для СРСР була невдалою. Спроба відвоювати Україну, почавши з Харківщини та Криму, обернулася новими поразками.

Наприкінці травня 1942 р. на Барвенківському виступі німці оточили і знищили три армії (загинуло 171 тис., потрапило у полон 240 тис. червоноармійців та їхніх командирів, втрачено 1200 танків), тоді ж дуже тяжких втрат (250 тис. убитих і полонених) зазнали війська Червоної армії, які висадилися на Керченському півострові. Тут вкотре виявилася бездарність командування, яке очолював «сталінський маршал» Лев Мехліс.

Три радянські армії на плацдармі у 16 км стали мішенню для німецької авіації та артилерії. За свідченням очевидців, уся Керченська протока була вкрита пілотками та безкозирками радянських солдат і матросів, котрі загинули під бомбами німецьких літаків.

Тяжка поразка на Керченському півострові визначила долю Севастополя, який впав на початку липня після 250-денної героїчної оборони. На відміну від оборони Одеси, тут не вдалося своєчасно евакуювати бійців, і майже всі вони (95 тис.) загинули або були взяті в полон гітлерівцями.

Варто відзначити, що ще 12.09.1941 р. Сталін видав таємний наказ про створення загороджувальних загонів НКВД. У разі відступу військ вони мали з тилу поливати їх кулеметним вогнем. Були прийняті також драконівські репресивні заходи і в 1942 р. (наказ № 227), в результаті яких було розстріляно десятки тисяч бійців. Тоді ж були створені штрафні батальйони, дозволено брати в заручники сім'ї «штрафників» тощо. Сталін тоді цинічно пожартував щодо цього: «У радянській армії треба мати більше сміливості, щоб відступати, ніж наступати!».

Зірвавши спробу радянського контрнаступу, німецько-фашистські війська наприкінці червня 1942 р. почали операцію «Блау» (“Блакитна”): потужний удар у напрямку нижньої Волги і Закавказзя (до нафтових джерел). Було прорвано лінію фронту завдовжки 650 км. Внаслідок цього під німецькою окупацією опинилася вся територія тодішньої УРСР, а також етнічні українські землі, що входили до складу Російської Федерації. Для керування військовими операціями на Україну навіть прибув Гітлер. Він провів у своїй ставці «Вервольф» під Вінницею понад 4 місяці. Але загальний хід війни на Східному фронті вирішувався не в цій ставці, а в окопах Сталінграда.

Слід зазначити, що переважна частина населення СРСР, особливо в загарбаних Москвою державах (Україні, Білорусі, Молдавії, республіках Прибалтики) не палала бажанням проливати кров за більшовицький режим. Чимало людей з приходом німецьких військ пов'язувало якщо не відродження Української держави, то принаймні поліпшення життя, припинення репресій, розпуск колгоспів і радгоспів тощо.

На перших порах окупанти з тактичних міркувань зробили певні кроки в даному напрямі. Було дозволено відкривати церкви. Спочатку німецьке командування крізь пальці дивилося на відродження українського національного руху, «Просвіти», на використання української національної символіки (синьо-жовтих прапорів і тризуба), вихід української преси з викриттям злочинів комуністичної верхівки СРСР. Однак колгоспи окупанти не поспішали розпускати, бо з їхньою допомогою легше було експлуатувати селян на благо «третього рейху». З моменту перших розстрілів мирного населення німецькими окупантами ілюзії у людей почали швидко розвіюватись.

Оскільки Польщу було розгромлено і радянські війська утримували за собою лише незначну частину України, діячі обох течій ОУН вирішили, що настав час рішучих дій. Ще у травні 1941 р. Провід ОУН видав таємні «Політичні вказівки» з настановою в разі вибуху війни між Німеччиною та СРСР негайно взятися за відбудову Української держави, незалежно від позицій воюючих сторін. Були сформовані похідні групи ОУН, які мали піднімати українців СРСР на боротьбу за відродження власної держави.

30 червня 1941 р. на Українських національних зборах у Львові ОУН з благословення митрополита Андрія Шептицького проголосила Акт відновлення Української держави та створення Українського державного правління на чолі з Ярославом Стецьком.

Але в національному питанні гітлерівці не збиралися продовжувати політику Австро-Угорщини. У своїх секретних планах верхівка «третього рейху» мала на меті розчленувати Україну і перетворити її частини на свою колонію. 9 липня нацисти заборонили діяльність Правління, а 12 липня 1941 р. німецька поліція заарештувала його голову Ярослава Стецька та інших діячів. Їх вивезли для слідства до Німеччини. Пізніше був заарештований С. Бандера. За відмову анулювати Акт відновлення Української держави їх кинули до концтабору Заксенхаузен, де вони перебували до вересня 1944 р. ОУН(б) знову перейшла на нелегальний стан. Тепер нею керував Микола Лебідь.

Тим часом Гітлер передав Галичину у відання генерал-губернатора Ганса Франка з його цивільною німецькою адміністрацією, заявивши про передчасність спроб створення Української держави і натякаючи на те, що це питання буде вирішене після війни. Однак для далекоглядної частини українських самостійників арешт Стецька і Бандери був достатнім свідченням справжніх намірів гітлерівців. Саме тому українці, які вже сформували дві дивізії у складі вермахту («Нахтігаль» і «Роланд») і дійшли до Вінниці, у липні 1941 р. залишили лави діючої армії. Більшість із них потім влилося до УПА. Тим часом гітлерівці продовжили свою репресивну політику, зокрема заборонили «Просвіту», українську національну символіку тощо. У листопаді – грудні 1941 р. вони заарештували понад 700 людей – організаторів масового відзначення 20-річчя трагедії Базару, і ліквідували більшість із них.

Швидкий наступ німецьких військ і окупація ними майже всієї України призвели до зриву радянських планів евакуації. Хоча до Росії та Середньої Азії було вивезено 550 підприємств, евакуйовано 3,5 млн. людей, які ставали до праці на нових місцях, основні підприємства залишилися. Тож з наказу Кремля застосовувалася тактика «випаленої землі». Особливо нелюдськими виглядають дії НКВД, коли воїни, згідно з наказом Кремля, винищували ув'язнених, серед яких було багато жертв незаконних репресій. Тільки в Кіровоградській тюрмі було розстріляно 12 тис. засуджених, у Луцькій – 3 тис. У Києві, Харкові, деяких інших містах тюрми було спалено разом з в'язнями. Загалом тоді знищили понад 40 тис. в'язнів.

30.06.1941 р. був створений Держкомітет оборони на чолі з Й. Сталіним, що розпочав важливі мобілізаційні заходи. Це стосувалося і формування нових військових частин, і переведення економіки на воєнний лад тощо.

Німецький окупаційний режим в Україні

Гітлерівська Німеччина проводила загарбницьку агресивну політику, скеровану на розширення життєвого простору для «вищої раси». Завойовані народи мали бути знищені цілком (євреї, цигани, поляки, росіяни) або частково (українці, білоруси та ін.), у кращому випадку переселені або ж перетворені на дешеву робочу силу. Виходячи з цього, гітлерівське керівництво могло використовувати національно-визвольний рух підкорених іншими державами народів у своїх інтересах, але тільки до певної межі. Власне, у загарбаних народів не було іншого вибору. Однак прихід третьої сили (у даному випадку німців) давав їм певний шанс на реалізацію кінцевої мети національно-визвольної боротьби: здобуття незалежної держави.

Серед нацистського керівництва були прихильники, зокрема Розенберг, створення українцями їхньої незалежної держави, але сам Гітлер та більшість з його оточення дотримувалися іншої думки, яку й почали реалізовувати. Ця політика була дуже схожа на ту, яку гітлерівці проводили у Польщі. В Україні їм насамперед були потрібні промислові об'єкти, родючі землі й дешева робоча сила. Не випадково ідеологи «третього рейху» розглядали Україну як «німецьку Індію». Тому Гітлер наполягав на тому, щоб Україна була розчленована так само, як раніше окупована Польща, що стала об'єктом нещадної експлуатації. На нараді 16 липня 1941 р. він так окреслив суть своїх планів щодо України: «Тепер перед нами стоїть завдання розчленувати територію так, як це нам потрібно, з тим, щоб зуміти, по-перше, панувати над нею, по-друге – управляти нею, по-третє – експлуатувати її».

Відповідно до цих настанов було розроблено план «Ост», який передбачав перетворення України у колонію Німеччини. Перш за все її було поділено на дві основні частини: «Рейхскомісаріат Україна» з центром у Рівному і «дистрикт (область) Галичина», причому останню було приєднано до генерал-губернаторства, основною частиною якого були польські землі з центром у Кракові. «Рейхскомісаріатом» управляв гауляйтер Еріх Кох, а «дистриктом» – генерал-губернатор Ганс Франк. Прифронтові області перебували в безпосередньому управлінні військового командування.

Крім того, частина українських земель (Закарпаття, яке угорські фашисти завоювали у 1939 р. і назвали підкарпатською територією) була передана Угорщині, а також Румунії як винагорода за лояльність до Німеччини і компенсація за втрату Трансільванії (остання 1940 р. була передана Угорщині). 19 липня 1941 р. румунська влада запанувала в Північній Буковині, Бессарабії та на українських землях до Південного Бугу включно з Одесою. За Дністром було створено генерал-губернаторство “Трансністрія” (Задністров'я), яке поділялося на 13 повітів.

І румунська, й угорська влади на окупованих територіях запроваджували поліцейський терор і колоніальний визиск. Чітко простежувалося прагнення пануючих кіл зденаціоналізувати українців, перетворити їх на румунів чи угорців. Румунська влада заборонила всі українські організації. Щоб хазяї «Трансністрії» збавили свій запал, довелося втручатися навіть німцям. Скрізь, навіть на рівні району, запроваджувалася румунська мова, подекуди дозволялося вживати російську, але аж ніяк не українську. Перейменовувались українські топоніми, змінювались українські прізвища. У цей споконвіку православний край (ще в V ст. тут діяла автокефальна єпархія!) надсилали місіонерів з Румунської православної Церкви, в церковне життя були запроваджено григоріанський стиль, заборонено українську мову у церкві.

Угорський уряд спекулював на низькій національній свідомої її частини закарпатських українців, які за інерцією ще називали себе русинами, і робив спроби штучно відділити закарпатців нібито як окремий народ від українців. Водночас свідомі українці нещадно переслідувалися, про що свідчить процес над членами ОУН у Мукачевому 1942 р.

Українці, як і білоруси та литовці, землі яких майже повністю окуповані вже влітку 1941 p., мали небагато варіантів для вибору. Позаду був гіркий досвід кривавого більшовицького режиму, а майбутнє в умовах приголомшуючих успіхів вермахту породжувало ілюзії на краще. Як уже говорилося, на перших порах окупанти з тактичних міркувань здійснили певні кроки в цьому напрямі. Зловісна ж суть прихованих до часу планів верхівки «третього рейху» розкрилась пізніше, а в повному обсязі – тільки під час Нюрнберзького процесу 1946 р. Влітку ж 1941 р. навіть на Донбасі українське населення поставилося до приходу німецьких військ більш-менш лояльно. Що вже казати про Галичину, де добре пам'ятали про ліберальну політику Австро–Угорщини і сподівалися на її продовження, плекали надію, що нова влада принаймні не перешкоджатиме прагненню українців відродити незалежну державу.

Після того як у 1941 р. майже вся Україна була завойована німецько-фашистськими військами, на її території було встановлено окупаційний режим в особливо жорстокій формі. Його здійснювали і таємна поліція (гестапо), і служба безпеки (СД), і спеціальні війська, насамперед з числа есесівців. Окупанти швидко налагодили систему пограбування України, створили систему потужної експлуатації українського народу. З лютого 1942 р. розпочалося примусове вивезення української молоді на роботи до Німеччини. Загалом було вивезено 2,5 млн. молодих громадян України, чимало з яких загинуло на чужині, втратили здоров'я, в кращому випадку залишилися на Заході.

Гітлерівці ставили за мету також винищення євреїв, циган та психічно хворих людей. Якщо на Західній та частково на Правобережній Україні нацисти створили гетто, то на Сході України вони проводили одноразові винищувальні акції. Так, відбувалися масові розстріли євреїв у Бердичеві, Житомирі, Дніпропетровську і багатьох інших містах та містечках. У Києві основним місцем винищення єврейського населення став Бабин Яр, де були розстріляні й десятки тисяч українців, росіян та представників інших національностей. Тільки восени 1941 р. гітлерівці знищили в Україні майже 1 млн. євреїв. Що стосується комуністів, то, всупереч поширеному міфу, їх звичайно ставили на облік у гестапо і не переслідували, якщо тільки для цього не було особливих підстав (участь у русі Опору тощо).

Дуже тяжка доля випала військовополоненим Червоної армії. Тільки в 1941 р. до німецького полону потрапило понад 3,6 млн. радянських солдат і офіцерів (65 % кадрової армії), які були приречені на повільну смерть від голоду та хвороб, у кращому випадку — на каторжну працю. Доля військовополонених могла бути дещо кращою завдяки гуманітарній допомозі з боку Червоного Хреста, однак СРСР не приєднався до Гаазької конвенції 1907 р. щодо військовополонених. Крім того, Сталін цинічно відкинув усі пропозиції про допомогу. Відомо, що, згідно із сталінською настановою, всі без винятку, хто потрапив до німецького полону, вважалися зрадниками,

Нова окупаційна влада створила систему духовного поневолення українського народу, перетворення його на біомасу для потреб «третього рейху». Хоча діяли державні школи і навіть університети, зокрема у Дніпропетровську, вже 1942 р. стало очевидним прагнення окупантів реалізувати настанови Гітлера, за якими підкорені народи не повинні були вміти навіть читати і писати: «Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків. Навчання географії може бути обмежене однією фразою: "Столиця Рейху – Берлін"... Математика і подібні дисципліни взагалі не потрібні».

Гіммлер був трохи «поблажливішим», дозволяючи чотирикласну школу, де навчали б лічити до 500, ставити свій підпис, а головне — бути покірними німцям. Відповідними були й секретні інструкції для гітлерівської адміністрації. Дещо кращою була ситуація в Галичині. Там діяли українські гімназії, різноманітні фахові курси. 1 липня 1941 р. окупантами було закрито Львівський університет. Тільки завдяки діяльності українських педагогів, громадських діячів дітям давалися більші знання, прищеплювався дух патріотизму.

3. Рух Опору на окупованій території

Гітлерівський окупаційний режим дедалі більше викликав спротив з боку населення України. Український народ став підніматися на боротьбу проти нового загарбника. На жаль, рух Опору був розколотий на власне український та радянський, причому український розгалужувався на три гілки: бандерівську, мельниківську і бульбівську.

Почалося з того, що на Схід були скеровані Похідні групи ОУН, які були сформовані ще до війни. Вони мали завданням формувати українські органи влади на місцях, а в разі зіткнення з окупаційною владою йти у підпілля і розгортати партизанський рух. Ці групи дійшли майже до лінії фронту, створили свої центри навіть у Криму та Донбасі.

Так, у відомій підпільній організації «Молода гвардія » в Краснодоні активно діяли представники ОУН(б). Київську похідну групу ОУН(м) очолив Олег Штуль (Жданович), до неї входили також Олена Теліга і Олег Ольжич. У Києві ОУН(м) створило Українську національну раду (5 жовтня 1941 р.) – свій політично-громадський центр, але вже наприкінці 1941 р. гітлерівці його заборонили. Довше проіснувала Українська національна рада у «дистрикті Галичина», але в березні 1942 р. нацисти заборонили і її. У Харкові був заборонений аналогічного спрямування Громадський комітет на чолі з колишнім в'язнем Сталінських таборів В. Доленком.

Згідно з рішенням уряду УНР в екзилі відомого діяча українського руху Тараса Боровця (псевдонім Бульба) було уповноважено створити партизанський загін, який мав би встановити українську, незалежну від СРСР та Німеччини, адміністрацію. Так виникла «Поліська Січ» із центром в м. Олевську. Це було перше українське повстанське об’єднання, яке контролювало значну територію на Рівненщині та Житомирщині. Т. Боровець, який мав контакти з ОУН(м), на чолі загону в тисячу бійців ще у червні 1941 р. розпочав бойові дії проти більшовиків, а потім і проти гітлерівців. У жовтні 1942 р. було проголошено створення УПА — Української повстанської армії, налагоджуються контакти з Білоруською національною самообороною, загонами ОУН(б), Поліським лозовим козацтвом, створеним ще в 1939 р.

Гітлерівці, занепокоєні зростанням «Поліської Січі», яка все активніше вела боротьбу, розгромили її в листопаді 1941 р. Але навесні 1942 р. вона відновила свою діяльність, яка тепер мала вже виразно антифашистський характер. У травні 1943 р. «Поліська Січ» злилася з ОУН(б) в єдину Українську повстанську армію, але невдовзі вийшла з її складу. У середині 1943 р. «Поліська Січ» була роззброєна загонами УПА ОУН(б), так само як і частини під керівництвом ОУН(м). Більша їх частина і далі діяла в лавах УПА, але решта згодом створила УНРА (Українську народно-революційну армію). УНРА діяла до кінця 1943 p., коли Т. Боровець був схоплений гітлерівцями і кинутий до концтабору Заксенхаузен. Однак окремі її загони вели боротьбу до 1945 р.

ОУН(б), зазнавши 30 червня 1941 р. поразки у спробі відродити незалежну Українську державу, стала енергійно боротися проти гітлерівських окупантів, діючи в підпіллі, готувати масове повстання. У відповідь нацисти вдались до кривавих репресій проти борців за незалежну Україну. Нові жорстокі репресії нацистів на тлі страхітливого «нового порядку», антилюдська сутність якого виявлялася з кожним днем усе більше, прискорили рішення ОУН(б) про створення власної партизанської армії.

У жовтні 1942 р. член ОУН(б) Сергій Качинський (Остап) сформував частини УПА. 7 лютого 1943 р. сотня Григорія Перегійняка вчинила напад на німецькі поліцейські бараки у містечку Володимирець на Рівненщині. З цього часу починається антигітлерівська боротьба УПА. Вона обороняє українське мирне населення не тільки від німецьких карателів, а й від радянських та польських партизан. Загальне керівництво здійснював первісно Дмитро Клячківський (Савур), пізніше (у 1943- 1950 pp.) УПА очолив Роман Шухевич.

У цей час особливо активізувався партизанський рух. Причина полягала не тільки в успішному наступі Радянської армії: населення України з усією повнотою відчуло на собі тягар гітлерівської окупації, ставлення до себе як до нижчої раси, як до рабів, і тому все рішучіше виявляло спротив окупантам. Важливо й те, що значно активізувався радянський партизанський рух, який до осені 1942 р. майже не давав про себе знати. Чисельність радянських партизанів у 1943 р. сягала від 25 до 50 тис.

Ще 30 травня 1942 р. у Москві було створено Штаб партизанського руху, пізніше аналогічний штаб створили і для України. Ці штаби мали засилати в тил ворога диверсійні групи, які ставали ядром партизанських загонів, координувати їхню діяльність, надсилати збройну допомогу тощо.

Партизанські з'єднання підпорядковувалися відомству Берії, тобто НКВД, і прирівнювалися до полків останнього. Лише після сталінського наказу від 5.09.1942 р, найбільші партизанські з'єднання почади перебазовуватися з Брянських лісів на Україну.

У 1943 р. в лісах Північної України діяли цілі партизанські з'єднання під командуванням С. Ковпака, П. Вершигори, В. Бегми, М. Попудренка, О. Федорова, О. Сабурова та ін., які здійснювали далекі рейди. Ці партизанські загони мали завданням насамперед нищити невеликі ворожі гарнізони, загони поліції, склади, мости, залізничні колії, пускати під укіс ешелони з військами та технікою, здобувати розвідувальну інформацію. Наприкінці 1942 р. з'єднання С Ковпака здійснило рейд від Брянщини до Правобережної України, а у травні – жовтні 1943 р. з Полісся до Карпат (Карпатський рейд).

Але дії радянських партизанів цим не вичерпувалися. Згідно з інструкціями з Кремля вони мали вести боротьбу проти українського та польського партизанського рухів. Будь-які спроби встановити єдиний антигітлерівський фронт між радянськими партизанами та УПА, що було цілком логічним і виправданим в умовах німецької окупації, заборонялися Москвою. Досить сказати, що відомий комісар партизанського загону Ковпака Семен Руднєв, який, до речі, був секретарем ЦК КП(б)У, наполягав на єдиних з УПА діях, спрямованих проти фашистів. За це під час одного з боїв з гітлерівцями його було вбито агенткою НКВД.

Що стосується УПА, яка стала основною силою національного партизанського pуху в лісах України і Карпатах, то вона мала значні здобутки у боротьбі проти німецьких окупантів. І це при тому, що покладалася лише на свої сили, не маючи жодної зовнішньої підтримки. Досить сказати, що тільки в квітні 1943 р. УПА знищила 600 гітлерівців. Улітку 1943 р. УПА провела ряд успішних боїв з німцями, внаслідок яких під надійний контроль було взято цілі райони на Волині, Поліссі, а потім і в Галичині.

Для ефективніших дій сили УПА були розділені на три генеральні військові округи (ГВО): «УПА-Північ» (Волинь і Полісся), «УПА-Захід» (Східна Галичина й Закерзоння) «УПА - Схід і Південь» (Крем'янеччина і Поділля), якими командували досвідчені командири Дмитро Клячківський, Іван Литвинчук (Дубовий), Іван Климишин (Крук) та ін.

Кожна ГВО поділялася на кілька груп або дивізій, які, в свою чергу, поділялися на полки, курені (батальйони) і сотні (роти), чоти, рої та ланки. Вони мали свій командний склад з особливою системою військових звань, свої нагороди (Золотий, Срібний та Бронзовий Хрести бойової заслуги І й II ступенів, Золоті та Срібні Зірки), свою пресу.

Дані про чисельність УПА дуже суперечливі. Якщо німецькі офіційні джерела наводили цифру в 100-200 тис. вояків, то в радянській історіографії їх чисельність оцінювали в 100 тис. За найновішими підрахунками всього через УПА та ОУН за роки війни пройшло понад 400 тис. людей, набагато більше, ніж через радянське підпілля і партизанські загони.

Лави УПА поповнювалися насамперед за рахунок місцевого населення, хоча не бракувало і втікачів з німецького полону. Відомо, що в лавах УПА були не лише українці, а й білоруси, поляки, представники народів Кавказу, євреї, голландці та англійці. Сприяло цьому і коригування політичної платформи ОУН. 21-25 липня 1943 р. відбувся III Надзвичайний збір ОУН(б), який ухвалив створення окремих національних загонів у складі УПА.

На III Надзвичайному зборі ОУН прийняла програму глибоких соціально-економічних і політичних реформ. Підтвердивши свою головну мету: боротьба проти загарбників України, в першу чергу проти Німеччини і СРСР, Збір гарантував рівність усіх громадян України незалежно від їхньої національності, свободу слова, совісті тощо. 11-15 липня 1944 р. було створено як політичний провід УПА і водночас як прообраз Тимчасового уряду України - Українську головну визвольну раду (УГВР), до якої входили як українці-західнякі так і східняки, представники різних партій. Президентом УГВР став Кирило Осьмак, виходець зі Східної України, колишній член Центральної Ради.

Витіснення з України німецьких військ радянськими неминуче спряло назріванню конфлікту між УПА і радянською владою. Оскільки армійські частини були погано пристосовані до придушення українського національно-визвольного руху, не виявляли особливого запалу в боротьбі проти УПА, в Україну були кинуті добірні частини НКВД. Вони вчиняли звірства над мирними жителями, а провину покладали на УПА, щоб підірвати соціальну базу українських повстанців. Розпочалися також депортації українців із Західної України, яких виселяли до Сибіру цілими селами під дійсним чи вигаданим приводом симпатії до УПА. Усього за 1944-1951 pp. було депортовано понад 200 тис. осіб.

Трагічною і малодослідженою сторінкою тогочасної історії є польсько-українська війна. Її коріння лежить у старій великодержавній політиці Речі Посполитої, курсі польського еміграційного уряду та керованих ним збройних сил, насамперед підпільної Армії Крайової (АК). До роздмухування конфлікту доклали також зусиль як Берлін, так і Москва. Ця війна почалася з різанини, яку АК влаштувала в 1942 р. на захід від річок Західний Буг та Сян (насамперед на Холмщині). У відповідь почалося винищення польського населення на Волині. Трагічний і непотрібний конфлікт коштував тисяч жертв з обох боків, послабив сили українців і поляків перед окупантами.

У 1943 р. внаслідок тяжкої поразки під Сталінградом керівники “третього рейху” змушені були внести корективи до своєї політики: з тактичних міркувань вони дозволили формування військових частин з числа народів, окупованих Німеччиною. Внаслідок цього на німецькій службі під егідою СС служило понад мільйон громадян СРСР, переважно з числа полонених.

Серед згаданих дивізій була і «Галичина», до складу якої входили добровольці з числа українців-галичан. Чимало української патріотичної молоді зголосилося до її лав тільки тому, що на них чекала кара за ухилення від примусової праці в Німеччині. Але більшість прагнула помститися більшовикам за їхні злочини, а водночас скористатися можливістю дістати військову підготовку, необхідну при формуванні української армії, яка повела б боротьбу за незалежність України (так само як польські, чеські та українські частини в австрійській армії часів Першої світової війни). У цьому вони були підтримані ОУН(м) та деякими іншими українськими політичними угрупованнями. Віддаючи належне патріотизму цієї галицької молоді, не сумніваючись у тому, що вони йшли проливати кров за Україну, а не за Гітлера, варто вказати, що ними був зроблений хибний політичний хід. Не випадково ОУН(б) негативно поставилася до створення української дивізії на німецькій службі, закликаючи молодь іти в УПА. Тим, хто пішов у дивізію, ОУН(б) пропонувала тікати з неї, діставши вишкіл і зброю, в УПА.

У липні 1944 р. ця дивізія (10-13 тис. вояків) була кинута на Східний фронт під Бродами, де опинилася фактично сам на сам зі значно переважаючими силами Радянської армії і була розбита, втративши 70 % свого складу.

У березні 1945 р. у Німеччині було створено Український національний комітет під керівництвом генерала-хорунжого УНР Павла Шандрука. Цей комітет, створений за згодою президента УНР в екзилі Лівицького та деяких керівників ОУН, мав стати репрезентантом українського народу перед німецькою владою. Свою діяльність він розпочав з формування Української національної армії, ядром першої дивізії якої стала дивізія «Галичина». Кінець війни застав цю дивізію в м. Радштадт (Австрія), потім її було перекинуто до м. Ріміні (Північна Італія). Дивізійників було піддано детальній перевірці, але оскільки «Галичина» не брала участі у злочинах проти мирного населення, її члени отримали можливість жити на Заході (переважно в Канаді та Англії).

Варто додати, що верхівка «третього рейху» спробувала використати український національно-визвольний рух у своїх інтересах. З цією метою восени 1944 р. були випущені з концтаборів керівники ОУН (С. Бандера, А. Мельник, Я. Стецько, Т. Боровець та ін.), але вони відмовилися співпрацювати з гітлерівцями.

4. Звільнення території України. Наслідки Другої світової війни

Переломний момент у ході Другої світової війни настав внаслідок Сталінградської битви та битви на «Курській дузі» наприкінці 1942 – в середині 1943 pp. Ситуацію німецьких військ погіршила, хоч і не набагато, висадка західних союзників («аліянтів») у Північній Африці (листопад 1942 р.) та Південній Італії (липень 1943 p.).

На той момент СРСР провів реорганізацію армії, яку було перейменовано з Червоної на Радянську, завдяки зусиллям тилу й допомозі союзників по антигітлерівській коаліції відновив її технічний потенціал, при цьому навіть перевершивши німецьких інженерів щодо військово-технічного оснащення. Про це свідчили нові типи літаків, танків, ракетної зброї (“катюші”). Піхота замінила гвинтівки на автомати.

Не можна не сказати про замовчувані досі масштаби допомоги Радянській армії, що надходила від союзників по антигітлерівській коаліції. За період з 7.11.1941 р. по вересень 1945 p., особливо в найтяжчі 1941-1942 pp., союзниками було передано СРСР майже 22 тис. літаків, 16 тис. танків і бронемашин, близько 600 бойових кораблів, 410 тис. автомашин, а також 15 млн. пар взуття, 35 тис. радіостанцій, 1 млн. тонн зерна, 730 тонн консервованого м'яса тощо. Це дало можливість Радянській армії вистояти під німецькими ударами до завершення перебудови економіки на воєнний лад. Важливим було й те, що Радянська армія ціною величезної крові врешті здобула необхідний досвід війни, з'явилася нова плеяда талановитих полководців, серед яких було чимало українців, командувачів фронтів та армій, зокрема А. Гречко, П. Жмаченко, А. Єременко, Р. Малиновський, К. Москаленко, П. Рибалко, І. Черняховський та ін.

Були здійснені певні заходи і для посилення бази комуністичного режиму. Так, припинилися відверті гоніння на Російську православну Церкву, яка закликала народ до боротьби проти Німеччини. Велася активна пропаганда російського патріотизму: вперше за 20 років заговорили про бойові традиції царської армії, її досвід; було здійснено й кроки, які свідчили начебто про пом'якшення великодержавної політики Москви щодо республік СРСР, навіть розглядалося питання про створення національних частин у Радянській армії. Але набагато краще, ніж будь-яка пропаганда, на свідомість вояків впливали страхіття німецької (гітлерівської) окупації, масовий терор щодо населення СРСР. У 1943 р. щодо цього народився сумний анекдот-загадка: «Якого успіху добився Гітлер на Україні за півтора року і чого не зміг досягти Сталін за 23?» Відповідь: «Гітлер примусив українців полюбити радянську владу».

Зміна настроїв у суспільстві стала важливою передумовою успіхів на фронті й корінного перелому в ході війни. 19.11.1942 р. внаслідок контрнаступу радянські війська (частини Південно-Західного, Воронезького та Сталінградського фронтів) замкнули кільце біля міста Калач. 300 тис. німецьких вояків 6-ї армії вермахту під командуванням фельдмаршала Паулюса опинилися в «котлі» і здалися в полон на початку лютого 1943 р.

Розвиваючи контрнаступ, радянські війська знову вступили на територію України на сході Луганської (тоді – Ворошиловградської) області, визволили Білгород і Харків, планували взяти Дніпропетровськ і Запоріжжя. Однак німецьке командування стягнуло сили з Північного Кавказу, які й зупинили цей контрнаступ. Німецькі війська знову оволоділи Харковом і Білгородом і стали готуватися до літнього наступу 1943 р.

Німецьке командування планувало ліквідувати Курський виступ, оточити велику групу радянських військ і знову піти на Москву. Однак планам гітлерівців не судилося здійснитися. Найбільша у світовій історії танкова битва, яка розпочалася 5 липня 1943 р., тривала понад місяць і закінчилася нищівною поразкою вермахту. Німецькі війська відступили на захід, залишивши й більшу частину Сіверської України. Стався корінний злам у ході війни. Внаслідок успішних Харківсько-Білгородської та Донбаської операцій у серпні-вересні 1943 р. радянські війська вдруге вибили німців з Харкова (23 серпня) і визволили Донецьк (8 вересня).

Розпочалася битва за Україну, яка тривала 680 діб.

Того ж 1943 р. були визволена Суми (20 вересня), Чернігів (21 вересня), Полтава (23 вересня), Запоріжжя та Дніпропетровськ (25 жовтня). Радянські війська вийшли до берегів Дніпра.

Радянське командування перегрупувало і сконцентрувало війська на напрямках майбутнього наступу, створило кілька плацдармів на правому березі Дніпра. Змінилися назви фронтів, зокрема з'явилися два Білоруських і чотири Українських фронти, питома вага українців у яких була досить великою (у деяких арміях вона сягала 60-80 %). Українськими фронтами тоді командували, відповідно, М. Ватутін, І. Конєв, Р. Малиновський, Ф. Толбухін. 2-м Білоруським фронтом командував найвидатніший з українців-воєначальників Радянської армії, генерал-лейтенант Іван Черняховський (загинув під час боїв у Східній Пруссії в 1944 р.).

На початку листопада розпочалася одна з найважливіших битв Другої світової війни – битва за Київ, від якої залежала доля України. Війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ватутіна перейшли в наступ. Спочатку було здійснено удар з Букринського плацдарму, але невдало. Тоді його перенесли на Лютізький плацдарм, що за 30 км на північ від Києва. Оскільки Сталін дав наказ узяти столицю України до річниці Жовтневої революції, то солдат при цьому не шкодували, незважаючи на відсутність належної кількості плавзасобів.

Письменник В. Астаф'єв, який брав участь у форсуванні Дніпра, згадував: «Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум – п'ять». Інші учасники форсування згадували, що Дніпро під Києвом на окремих ділянках був загачений солдатськими трупами настільки, що можна було форсувати річку, ступаючи по них.

Особливо важко довелося так званим чорносвиточникам. Так прозвали простих українських селян, мобілізованих нашвидкуруч. Без навчань та підготовки, навіть без зброї («зброю здобудете в бою!») їх кидали в бій на німецькі кулемети та гармати. Всього в битві за Київ загинуло понад 400 тис. солдат. 6 листопада 1943 р. Київ було визволено, радянські війська пішли далі. Склалися передумови для успішних дій на Правобережній Україні.

Рубіж 1943-1944 pp. був ознаменований новим переможним наступом радянських військ. Насамперед варто відзначити Корсунь-Шевченківську операцію. Розпочалася вона 24 січня 1944 р. стрімким наступом військ 2-го Українського фронту під командуванням генерала І. Конєва, після чого розпочався наступ і ударної групи військ 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ватутіна.

В результаті були оточені значні сили гітлерівців, у тому числі добірні есесівські дивізії «Адольф Гітлер», «Мертва голова». 17 лютого 1944 р. ця запекла битва, яка згодом була названа «Сталінград на Дніпрі», завершилася повним розгромом німецько-фашистських військ. Більшість із 80 тис. оточених гітлерівців було вбито або потрапило в полон.

Майже одночасно радянські війська силами 3-го та 4-го Українських фронтів проводили наступальні дії на півночі (Рівненсько-Луцька операція) та півдні (Нікопольсько-Криворізька операція) України і вибили німецькі війська з Рівного, Нікополя і Кривого Рогу. Продовженням цих дій на півдні стала Березнегувато-Снігурівська операція, внаслідок якої радянські війська просунулися до лінії р. Південний Буг і визволили Херсон (10 березня), Миколаїв (28 березня), Одесу (10 квітня).

Навесні 1944 р. розгорнувся загальний наступ радянських військ по всій території України, внаслідок якого німецько-фашистські окупанти змушені були залишите Правобережну і частину Західної України. На деяких напрямках радянські війська у березні - квітні 1944 р. перейшли кордони з Румунії та Чехословаччиною. У квітні - на початку травня 1944 р. війська 4-го Українського фронту разом з Окремою Приморською армією, яка наступала з боку Таманського півострова й оволоділа Керчю, очистили Крим від гітлерівців.

6 червня 1944 р. війська Великої Британії та США відкрили Другий фронт у Франції. Ця операція відтягла на себе 60 німецьких дивізій і сприяла успішному проведенню воєнних кампаній на Східному фронті, очищенню від німецьких військ України та Білорусі.

Скориставшись моментом, радянські війська розпочали в Білорусі наступальну операцію «Багратіон» і, розгромивши гітлерівців, вступили у Польщу та дійшли до Варшави. Майже одночасно у наступ перейшли війська 1-го Українського фронту, які, змусивши гітлерівців тікати зі Львова та Перемишля, вийшли на береги Вісли. 2-й і 3-й Українські фронти провели Яссько-Кишинівську операцію, внаслідок якої очистили від німецьких військ Південну Україну та Молдавію і вийшли на старий кордон з Румунією.

14 жовтня 1944 р. війська 4-го Українського фронту, діючи в Закарпатті, повністю визволили українську землю від німецько-фашистських окупантів. Закарпаття було приєднане до СРСР, але це було, як і у випадку із Галичиною та Волинню, замасковане «возз'єднання з УРСР».

29 червня 1945 р. згідно з договором, підписаним у Москві, Чехословаччина офіційно відмовилася від своїх претензій на Закарпатську Україну, яка стала областю у складі УРСР. Далі війна продовжувалася вже за межами України і СРСР, від гітлерівських військ були очищені Польща, Румунія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Югославія. У всіх цих кровопролитних боях важливу роль відіграли українські вояки. Як справедливо відзначав відомий історик Михайло Коваль: «У тому, що сталося в цих країнах після приходу сталінських посланців з їхніми "смершами", немає жодної вини рядових солдатів і офіцерів. Український воїн нічим себе не зганьбив перед народами Європи».

4-11 лютого 1945 р. відбулася Ялтинська конференція урядів трьох держав - союзників по антигітлерівській коаліції. В ній узяли участь перші особи від СРСР (Сталін), США (Рузвельт) і Великої Британії (Черчілль). Було порушено багато питань, зокрема про створення у Німеччині зон окупації, створення ООН тощо. Прийняті були й рішення, які стосувалися України.

Щоб збільшити свій вплив на світовій арені, зокрема в Організації Об'єднаних Націй, Сталін домігся розширеного представництва в цій організації. 26 квітня 1945 р. на конференції у Сан-Франциско УРСР було прийнято до Організації Об’єднаних Націй як члена засновника. До Конституції України внесені відповідні зміни, але все це мало формальний характер. Досить сказати, що саме в цей час багатотисячні війська НКВД були кинуті на придушення національно-визвольної боротьби українського народу, що її вела УПА.

На Ялтинській конференції ухвалили також проведення нового кордону між СРСР і Польщею. Ще в червні 1944 р. М. Хрущов, тодішній перший секретар ЦК КП(б)У, відповідно до звернень місцевого українського населення добивався, щоб цей кордон був проведений в межах етнічних українських земель аж по Криницю та Холм. Однак польські комуністи стали активно протестувати, тому Сталін погодився на кордон по лінії Керзона, що було закріплено в Ялті. Пізніше Сталін погодився передати Польщі ще й міста Перемишль та Холм, які, до речі, були в складі України у 1939-1941 рр.

9.09.1944 р. був підписаний договір між урядами УРСР та Польщі про обмін населенням. Принцип добровільного переселення українців до України, передбачений договором, майже одразу було порушено. Три дивізії Війська Польського, сили держбезпеки почали примусово виселяти українців, вдаючись до терору, внаслідок якого гинули часом цілі села.

До 1.09.1946 р. польський уряд виселив із Закерзоння майже півмільйона українців. Водночас до Польщі переселилося або було змушено переселитися під тиском радянської адміністрації близько 800 тисяч поляків із західних українських земель. Оскільки лишалося ще понад 200 тис., а термін дії договору вичерпався, то польський уряд здійснив акцію “Вісла”. Приводом до неї стала загибель 28.03.1946 р. в бою з УПА віце-міністра оборони Польщі, генерала К. Свєрчевського.

Українців силою, не спиняючись перед різаниною цілих сіл і влаштуванням концтабору “Явожно” (філія Освенціуму) для українців, було виселено із Закерзоння. При цьому нищилися православні та греко-католицькі храми, цвинтарі, архіви, перейменовувалися не тільки назви сіл та вулиць, але й назви річок. Ті хто лишився в Польщі, були поселені на землі, які Польща дістала від Німеччини після війни (Примор’є, Пруссія, Сілезія), так звані «одзискане землі», на дискримінаційних умовах. Робилося все, щоб розпорошити і засимілювати українців у Польщі.

В наші дні верхня палата польського сейму засудила операцію «Вісла», а президент Польщі О. Кваснєвський вибачився перед українцями. Цей акт доброї волі, однак, не дійшов логічного кінця, бо нижня палата сейму не засудила акцію «Вісла», відтак жертви репресій 1947 р. і нині позбавлені матеріального відшкодування та належної моральної сатисфакції. Тих українців, котрі прибували до УРСР, поселяли якнайдалі від Галичини й Волині, на Східну Україну, переважно на Донбас, а також у Крим, а то й до Сибіру. Поселення їх на нових місцях відбувалося без належного забезпечення, тяжкі умови призводили до втеч на Галичину, що викликало нові репресивні дії.

Наслідки Другої світової війни

Незважаючи на великі людські й матеріальні втрати, СРСР відіграв вирішальну роль у розгромі Німеччини. Росіяни природно становили більшість у Радянській армії, але внесок українців у перемогу СРСР над Німеччиною та її союзниками важко переоцінити. Під час війни в Україні загинуло 5,5 млн. осіб (разом з жертвами серед мирного населення – 8 млн.).

Останнім часом історики та демографи доводять, що втрати СРСР у Другій світовій війні були більшими (Президент СРСР М. Горбачов називав цифру уже не 20, а 29 млн.), однак їхня пропорція не змінюється. Олександр Довженко у своєму щоденнику ще в роки війни відзначав, що всупереч офіційній пропаганді загальні втрати українців насправді становлять близько 13 млн.

На фронтах втрати України оцінюються в 2,5 млн. осіб, тоді як втрати значно більшої Росії – у 3–4 млн. Українці посіли друге місце після росіян по кількості воюючих в лавах Радянської армії та по кількості осіб, які в 1941—1945 pp. були удостоєні звання Героїв Радянського Союзу. Не слід забувати й про те, що чимало українців воювало в арміях держав антигітлерівської коаліції (США, Канади та ін.), брало активну участь у русі Опору у Франції, Бельгії, Югославії та ін.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок про величезну, але до кінця ще належно не оцінену роль України та українців у розгромі гітлерівської Німеччини.

Друга світова війна тяжко позначилася на економічному становищі України. Її підприємства, фабрики й заводи нищилися під час військових дій, а також під час відступів обох воюючих сторін (Червоною армією у 1941 p., гітлерівською армією у 1943-1944 pp.).

В Україні було зруйновано понад 700 міст (40 % міст СРСР, зруйнованих внаслідок війни), близько 30 тис. сіл. Сумарні матеріальні втрати сягали майже половини всіх втрат СРСР. Змінилася і національна структура населення України. Тут майже не стало німців, значно зменшилась кількість євреїв і циган, винищених гітлерівцями, а також поляків. Зате значно збільшилася кількість росіян, яких Москва прагнула поселити в містах України, особливо в прикордонних регіонах – Галичині (Львів), Закарпатті (Ужгород).

2,5 млн. українців було примусово вивезено до Німеччини, де вони мусили працювати в тяжких умовах, часто гинучи або втрачаючи здоров'я. Близько 200 тис. колишніх українських «остарбайтерів» залишилися на Заході. Після війни остарбайтери, так само як і військовополонені, стали об'єктом особливої уваги НКВД. Колишні «остарбайтери», біженці й полонені роками жили в тяжких умовах у таборах для «переміщених осіб» у західній Німеччині, прагнучи виїхати у будь-яку країну світу. До речі, остаточна реабілітація колишніх військовополонених відбулася в Росії лише через 40 років, у 1995 р.! В Україні ж іще й нині не прийнято відповідної державної ухвали.