Лекція Міжвоєнний період в історії українського народу (1921 – 1939 рр.)

« Назад

1. Україна в період нової економічної політики (НЕПу)

Наслідком більшовицьких експериментів в період політики “воєнного комунізму” стало поширення кризи, що охопила всі сторони суспільного життя. Ігнорування економічних законів, “насадження комунізму” та військові дії майже знищили торгівлю, підірвали грошовий обіг, селяни втратили зацікавленість у результатах своєї праці тощо. Як наслідок, поширилися голод, епідемії, селянські повстання. Селянство протестувало проти продрозверстки. Проти повстанських загонів селян було кинуто найбоєздатніші частини Червоної Армії під командуванням Блюхера, Дибенка, Котовського, Пархоменка.

Вимушеною реакцією більшовицького уряду стала відмова від директивного управління економікою і запровадження нової економічної політики (НЕПу), яка тривала впродовж 1921-1928 рр. Загалом внутрішня політика більшовицької партії впродовж 1920-х років ознаменувалася трьома компромісами по відношенню до суспільства в цілому, й українського зокрема. Йдеться про:

- в соціально-економічній сфері – запровадження НЕПу;

- в державницькій – утворення на федеративних засадах СРСР;

- в культурній – запровадження українізації.

Причинами запровадження НЕПу були:

1) Економічна розруха, викликана як безперервною семирічною війною, так і політикою "воєнного комунізму".

2) Політична нестабільність: невдоволення селян продрозкладкою вилилось у збройні виступи проти радянської влади, що диктувало необхідність йти на певні компроміси в суспільстві.

3) Спад світового революційного руху позбавляв надії на швидке здійснення світової комуністичної революції і матеріально-технічну допомогу країн Заходу, що змушувало радянську си­стему піти на тактичний відступ.

Соціально-політичне та економічне становище республіки ще більше ускладнювалося внаслідок голоду 1921-1923 рр. на Півдні України, який був породжений кількома чинниками:

- згубною для сільського господарства України політикою "воєн­ного комунізму";

- залежністю республіки від московського центру, який в умовах посухи на Півдні України діяв не в інтересах українського на­селення;

- розрухою в сільському господарстві після семирічного періоду воєн;

- посухою 1921 р. в основних аграрних районах України.

У 1921 р. в УСРР було зібрано 27,7% від урожаю 1916 р. Не­зважаючи на це, Москва вимагала збільшити вивезення хліба, в тому числі з уражених посухою південних губерній. 13,5 млн. пудів українського зерна у 1922 р. було продано за кордон. Фор­мування державного хлібного фонду здійснювалося примусово. Це різко збільшило кількість голодуючих, яких навесні 1922 р. було 5,6 млн. осіб, або 25% населення республіки, в тому числі 2 млн. дітей.

Необхідно сказати, що в ці трагічні роки в Україні було вперше запроваджено терор голодом, який не тільки позначився на демографічних, соціальних, психологічних аспектах буття українського народу, але й спричинив відчутні політичні наслідки.

Для розуміння сутності непу, усвідомлення того, що було нового в цій політиці слід розглянути її у порівнянні з політикою “воєнного комунізму”:

“Воєнний комунізм” 1918/1919

НЕП 1921-1928/1929

- Продрозкладка - Заборона вільної торгівлі - Відсутність товарно-грошових відносин. - Натуралізація зарплати. Карткова система - Трудова повинність - Втілення принципу “Хто не працює – той не їсть”. Мілітаризація економіки, трудові армії - Червоногвардійська атака на капітал. Тотальна націоналізація навіть дрібних підприємств - Сувора централізація управління народного господарства - Червоний терор

- Продподаток - Вільна торгівля спочатку в межах місцевого товарообігу - Грошова реформа 1924 р. /золотий червінець/ - Ринок вільнонайманої праці - Денаціоналізація дрібної і середньої промисловості - Децентралізація. Госпрозрахунок. Економічні методи управління - Відносне пом’якшення репресивної системи

Розпочався НЕП з заміни продрозверстки продподатком, який був значно менший, ніж продрозверстка. До того ж селяни отримали право вільно розпоряджатися продукцією, що залишалася після сплати продподатку, здавати землю в оренду, використовувати вільнонайману працю. Після Всеросійської продовольчої наради 16 червня 1921 р. було відновлено правильний грошовий обіг, банки, кредитні установи, податкову політику. Впродовж 1922-1924 рр. проведено грошову реформу, яка включала в т. ч. випуск забезпечених золотом банківських білетів – червінців. Внаслідок цього було зупинено шалений темп інфляції.

Нова економічна політика була певною системою заходів в аграрній, промисловій, торговельній, фінансовій сферах. Впровадження НЕПу відбувалося в три етапи:

1. Заміна продрозкладки продподатком. Відповідно у селян не забирали надлишки сільськогосподарської продукції, а встановлювали певну норму їх здачі. Так, продподаток з урожаю 1921 р. для України становив 117 млн. пудів замість 160 млн. пудів продрозкладки (73%). У той же час по всій країні продподаток становив приблизно 56% від обсягів продрозкладки, отже для України норми продподатку залишалися завищеними.

2. Запровадження вільної приватної торгівлі. Зумовлено воно було накопиченням надлишків сільськогосподарських продуктів у селян, проблемами з її реалізацією. Із запровадженням вільної торгівлі змінилися розподільчі відносини – картки замінив ринок.

3. Часткова денаціоналізація промисловості, розширення можливостей для створення приватних підприємств та функціонування оренди. У руках держави залишились великі підприємства значна частина дрібних передавалась у приватну власність або в оренду. Так, в Україні з 1921 р. було здано в оренду 5200 дрібних підприємств харчової, шкіряної та інших галузей промисловості.

Суттєві зміни відбулися в аграрній сфері. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств збільшилось в 1,5 рази (за рахунок поміщицьких, церковних земель, а також земель замож­ного селянства). Загалом у користування селянам було передано понад 31 млн. десятин землі (92% земельного фонду України).

Разом з тим, обмеженість запровадження НЕПу проявилась в тому, що зберігалась державна монополія на зовнішню торгівлю, велику частину середньої промисловості, транспорт, зберігався нееквівалентний обмін між містом і селом на основі продподатку тощо. Все це ґрунтувалося на монополії ВКП(б) на владу, що проявилося у встановленні жорсткого однопартійного режиму. Тому НЕП мав неоднозначні і суперечливі наслідки: уже на кінець 1925 р. за рівнем виробництва країна вийшла на рівень 1913 р., разом з тим спостерігались і кризові явища (товарний голод, інфляція, фінансова криза). Втім позитивні економічні зрушення були домінуючими. Тільки в 1928-1929 рр. в Україні вироблено електроенергії на 138% більше, ніж 1913 р., кам'яного вугілля – 119%, сталі – на 117%; сільське господарство республіки також перевищило рівень довоєнного виробництва.

Крім цього, неп сприяв поліпшенню у суспільно-політичному житті: припинилися масові розстріли, оголошено амністію повстанцям, політичним емігрантам гарантувалося вільне повернення в Україну, в країні наступила політична стабільність.

Втім незважаючи на цілком реальні позитивні зрушення, керівництво ВКП(б) наприкінці 20-х рр. відмовилось від НЕПу. Це пояснюється кількома факторами:

- по-перше, курс на форсовану індустріалізацію, проголошений партією, вимагав відмови від ринку і повернення до адміністративно-командних методів керівництва, до централізації всіх ресурсів;

- економічна багатоукладність вимагала і політичного плюралізму, переходу до багатопартійності, демократизації політичної системи або відмови від неї;

- наявність приватної власності суперечила партійній програмі та тоталітарному режимові, який перебував у процесі формування, тощо.

Отже. перехід до НЕПу був зумовлений об'єктивними обста­винами, але був вимушеним тактичним кроком, який не відпові­дав стратегічним намірам комуністичної партії. Тому вона, ви­гравши час, заспокоївши маси (особливо село), зміцнивши репресивні потужності тоталітарної системи, відмовилась від нього наприкінці 1920-х рр.

2. Політичне життя в Україні в 20-ті роки. Курс на ліквідацію державності України

По закінченні громадянської війни і в зв’язку з переходом до мирної відбудови актуалізувалося питання про державну інтеграцію радянських республік. Задекларований більшовиками принцип вільного самовизначення народів протирічив більшовицькому ж принципу так званого “демократичного централізму”, покладеного в основу партійної організації РКП(б). Постало питання про збереження і навіть посилення залежності формально незалежних радянських республік від Радянської Росії.

Для досягнення цієї мети більшовицьке керівництво скористалося досвідом, набутим під час громадянської війни. В першій половині 1919 р., в умовах громадянської війни, розпочато процес інтеграції радянських республік. 1 червня 1919 р. утворюється "воєнно-політичний союз" формально незалежних України, Литви, Латвії, Росії, Білорусії. Наслідком його стало об'єднання п'яти найважливіших наркоматів – військових справ, народного господарства, залізничного управління, фінансів та праці, якими тепер фактично керували з Москви, тобто республіки фактично були автономними територіями унітарної держави з обмеженими правами самоуправління.

Наступним кроком на цьому шляху стала угода про воєнний і господарський союз між Росією та Україною від 28 грудня 1920 р. Тепер об'єднаними і керованими з Москви були вже не п'ять, а сім народних комісаріатів (додались ще наркомати зовнішньої торгівлі та пошти і телеграфів). Утворюються загальнодержавні трести для управління українською металургійною та металообробною промисловістю; на територію України поширено Земельний, Цивільний та інші кодекси РСФСР тощо. Така ситуація свідчила про те, що партійна верхівка ігнорувала суверенітет республік.

Новим етапом інтеграції радянських республік став перегляд відносин між Радянської Росією та іншими республіками на початку 1920-х років, зініційований керівництвом РКП(б). І хоча більшість керівників республіканських органів вважали, що є підстави зменшити рівень централізації, втім така позиція не влаштовувала партійну верхівку на чолі з В. Леніним. Виразником централізаторської лінії був нарком у справах національностей Й. Сталін, який у серпні 1922 р. розробив проект резолюції ЦК РКП(б) “Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками”, згідно якого всі неросійські республіки включалися до складу Росії на засадах автономії. Цей проект, що в історичній літературі отримав назву план автономізації, був відкинутий керівництвом України.

Для того, щоб уникнути конфлікту, В. Ленін запропонував свій компромісний варіант нового об’єднання радянських республік – так званий проект федерації. Його сутність полягала у федеративній перебудові майбутньої союзної держави. Цей проект було схвалено на жовтневому 1922 р. пленумі ЦК РКП(б).

10 грудня 1922 р. на VII Всеукраїнському з'їзд Рад схвалено Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР. Делегати з’їзду звернулися до з’їздів Рад інших республік з пропозицією негайно оформити створення СРСР.

30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з'їзд рад СРСР у Москві проголосив Декларацію про утворення СРСР у складі: РСФРР, України, Білорусії і Закавказької Федерації (Грузії, Вірменії, Азербайджану). На цьому ж з’їзді було ухвалено Союзний Договір. Було утворено ЦВК (Центральний Виконавчий Комітет) СРСР і обрано 4 голів ЦВК (від України – Г. Петровського). Республіки фактично втратили свою незалежність, хоча офіційно про це не говорилося. Було утворено п’ять злитих (загальносоюзних) наркоматів, що підпорядковувалися Москві. З Москви здійснювалось також керівництво Держбанком, Верховним Судом тощо. У віданні республіканських органів залишалися землеробство, освіта, охорона здоров’я, внутрішні справи, соціальне забезпечення, юстиція.

Отже, СРСР було утворено як федеративну державу, але це було лише пропагандистською вивіскою. Радянський Союз як об'єднання незалежних держав за умов панування єдиної, унітарної правлячої партії РКП(б) був лише назвою. Будь-яке рішення, прийняте московським ЦК, мало обов'язковий характер для кожної республіки.

24 січня 1924 р. відбувся ІІ з'їзд рад СРСР, який затвердив першу Конституцію СРСР, що юридичне оформило утворення Радянського Союзу. Формально кожна республіка мала право вільного виходу з СРСР, але механізм такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї форми союзної федеративної держави, СРСР законодавче оформлявся як жорстко централізована держава.

Слід відмітити, що утворення Союзу РСР не було оформлено згідно з нормами міжнародного права. Союзний договір 1922 р. так і не було укладено. Замість нього підписано внутрішньодержавний акт – Конституцію СРСР. Відповідно до неї декрети й постанови РНК СРСР ставали обов'язковими для виконання на всій території Радянського Союзу. Водночас РНК СРСР мала право розглядати декрети й постанови урядів союзних республік.

У травні 1925 р. прийняттям Конституції УСРР завершився процес входження України до складу СРСР. Відтоді Українська СРР втратила залишки свого суверенітету, перетворившись на звичайну адміністративну одиницю унітарної держави.

3. Досягнення і труднощі українізації. Причини згортання

В цьому питанні, насамперед, необхідно з'ясувати причини політики коренізації, що в Україні отримала назву "українізації". Серед них головними є:

- формування на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в якій гарантовано вільний розвиток національних меншин;

- потреба у досягненні своєрідного компромісу з селянством як основною масою населення національних республік та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин;

- прагнення комуністичної партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів (у 1920 р. в лавах КП(б)У українців нараховувалось лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%);

- намагання радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження республіки, запобігання поширенню антицентробіжних тенденцій;

- потреба зміцнення нового державного утворення – СРСР (шляхом надання прав “культурно-національної автономії” бодай частково компенсувати республікам втрату політичного суверенітету тощо.

Запровадження політики коренізації було започатковано на ХІІ з’їзді РКП(б) в квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок місцевих кадрів, сприяння видавництву журналів, книг, газет місцевими мовами, залучення корінного населення до роботи в державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної культури. Аналізуючи практичне здійснення “українізації” в Україні, слід визначити такі наслідки:

- розширення сфери вживання української мови в державному житті (З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних працівників організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову);

- зростає кількість українців у партійному (52%) і державному апаратах (54%) порівняно з 1923 р. (25-35%). За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Однією з них була поява нової державно-політичної, гос­подарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій;

- найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. На українську мову навчання перейшло понад 25% інститутів, 80% загальноосвітніх шкіл.

Українізація збіглася в часі з розгортанням у країні так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов'язкове початкове навчання. У 1927 р. 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%). Велика заслуга в успішному розгортанні українізації належить Миколі Скрипнику, який з 1927 по 1933 рр. займав посаду наркома освіти.

- зростання мережі україномовних навчальних закладів відбувалося паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства. Одним з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, деякі факультети Київського політехнічного інституту. Українізація вищої школи ускладнювалася нестачею викладачів, підручників, иерозвиненістю української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін;

- збільшилась кількість української преси (в 1933 р. – 89% всього тиражу газет у республіці);

- україномовні стаціонарні театри в 1931 р. становили 3/4 всіх в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудію. Поширюються різні літературні угруповання. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за її межами проживало 6,5 млн. українців);

- велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Створювались національні райони, містечкові, селищні та сільські національні ради. Так, впродовж 1925 р. було утворено сім німецьких, чотири болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. Для підготовки кадрів для нацменшин було створено польський та єврейський сектори в Комуністичному університеті ім. Артема в Харкові, існували радпартшколи: болгарська, польська, грецька, німецька й татарська; 18 національних госптехнікумів; 9 педтехнікумів. В цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами.

Слід зауважити, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко, як українська. За десять років "українізації" (1923-1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.

На початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпо­чинається боротьба з так званим буржуазним націоналізмом. Так, у 1930 р. відбувся процес над 45 "керівниками" так званої "Спіл­ки визволення України" (СВУ). Під репресії потрапили академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, О. Черняхівський та інші. В 1931 р. відбувся ще один процес - Українського націоналістич­ного центру (УНЦ), за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М. Грушевський.

Репресії не обминули і творчу інтелігенцію. Із 250 українсь­ких письменників було репресовано понад 200. Така сама доля спіткала багатьох театралів, серед них видатного режисера Л. Курбаса, багатьох художників. На знак протесту проти антиукраїнської політики наклали на себе руки М. Хвильовий, М. Скрипник.

Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, що сприяла процесу русифікації. В цій постанові національні школи були оголошені вогнищем “буржуазно-націоналістичного впливу на дітей”. Наступного року було ліквідовано згідно з постановою Політбюро ЦК КП(б)У національні адміністративно-територіальні одиниці.

Отже, проголошений комуністичною партією курс на "украраїнізацію” та його наслідки мали велике значення. Втім помилково вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль партії. Українізація була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917-1921 рр. Якщо націонал-комуністи виступили керівними кадрами політики “українізації”, то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Загалом курс на "українізацію" був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії СРСР.

4. Сталінські методи індустріалізації та їх здійснення в Україні

Економічна несумісність командно-адміністративної системи управління господарством з ринковими елементами, поширеними за часів НЕПу, призвели до краху нової економічної політики. Маючи можливість розпоряджатися народним господарством, партійне державне керівництво не раз намагалося вилучити селянські доходи у бюджет економічними засобами, передусім через цінові ножиці.

Наприкінці листопада 1927 р. відбувся Х з’їзд КП(б)У, на якому центральними завданнями у галузі промисловості визначалися: економія, раціоналізація виробництва, зниження собівартості продукції на основі систематичного зниження цін. У грудні 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б) було наголошено, що максимальне “перекачування” коштів зі сфери сільського господарства у сферу індустрії є неправильним, бо це означало б політичний розрив із селянством, руйнацію сировинної бази індустрії, порушення всієї народно-господарської системи. З’їзд затвердив директиви першого п’ятирічного плану розвитку господарства на 1928/1929 – 1932/1933 рр. Вони визначали прискорений розвиток важкої індустрії, розгортання часткової колективізації сільського господарства, підвищення добробуту.

Причинами впровадження індустріалізації були:

1) до 1925 року, йдучи шляхом НЕПу, країна досягла довоєнного (1913 р.) рівня, що давало підстави для подальшого соціально-економічного розвитку;

2) необхідність створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства;

3) стимулювання неухильного зростання продуктивності праці й на цій основі підвищення матеріального добробуту і культур­ного рівня трудящих;

4) значне відставання від економічно розвинутих країн диктувало потребу індустріального розвитку;

5) існування однієї соціалістичної країни в капіталістичному оточенні й необхідність зміцнення оборонної промисловості до початку нової війни.

Отже, метою індустріалізації стало перетворення країни з аграрної в індустріальну, із держави, що ввозить машини й обладнання, в державу, яка їх виробляє, забезпечення економічної самостійності і незалежності, зміцнення обороноздатності тощо.

Найважливішими особливостями індустріалізації в Україні були:

1. Залучення в промисловість республіки відносно більшої частини коштів, ніж в інші республіки [в першій п'ятирічці (1928-1933 роки) Україна отримала 20% всіх капіталовкладень у промисловість СРСР];

2. Побудова в Україні промислових гігантів (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Харківський тракторний завод, Краматорськмашбуд та ін.);

3. Поява у республіканському промисловому комплексі нових галузей: електрометалургії, маргаринової, комбікормової тощо;

4. Витіснення приватного сектору в економіці України відбувалося вищими темпами, ніж в цілому по СРСР;

5. Завдяки модернізації промисловість групи "А" (виробництво засобів виробництва) значно випереджала промисловість групи "Б" (виробництво предметів споживання) (87,5% і 12,5% відповідно) тощо.

Відмінністю індустріалізації в СРСР (в т. ч. в Україні) від цього процесу в країнах Заходу було те, що в розвинутих капіталістичних країнах вона розпочиналась з легкої промисловості і продовжувалась 50-100 років. Основними джерелами (коштами) проведення були: внутрішні накопичення від промисловості і торгівлі; зовнішні позики; грабунок колоній; анексії, контрибуції тощо.

Індустріалізація в СРСР (УРСР) розпочиналась з важкої промисловості при форсованих темпах її здійснення (10-15 років). Джерелами (коштами) були: грабунок села; облігації внутрішньої позики; анульовані зовнішні борги; доходи від зовнішньої торгівлі; монополія на горілчані вироби; знецінені (не забезпечені золотом) гроші, інфляційне забезпечення потреб; продаж за кордон сировини; режим жорсткої економії тощо.

Труднощі індустріалізації полягали тому, що швидкі (форсовані) темпи вимагали зростаючих капітало­вкладень; невистачало кваліфікованих кадрів, сировини і коштів тощо.

Найбільшою проблемою була нестача коштів. Керівництво держави вирішувало цю проблему (в основному) шляхом перекачування коштів із села в місто через підвищення податків і цін на промислові товари та зниження цін на сільгосппродукцію.

Спочатку курс на індустріалізацію передбачав напружені, але реальні плани. Проте незабаром Й. Сталін проголосив форсований курс, не підкріплений ні коштами, ні взаємоув'язкою з іншими плановими показниками. Набирає обертів рапортоманія, офіційна пропаганда оголосила, що перша п'ятирічка виконана за чотири роки і три місяці, а насправді за багатьма показниками вона не була виконана взагалі.

Напружені плани вимагали інтенсифікації праці. Розпалювався масовий ентузіазм через соціалістичне змагання, нагороди (запроваджено звання Героя Соціалістичної Праці), примус, страх тощо.

Наслідки індустріалізації в Україні мали суперечливий і неоднозначний характер, дослідники відзначають як позитивні зру­шення, так і негативні тенденції цього процесу.

До позитивних сторін можна віднести:

1) докорінно змінилася структура народного господарства України: зросла частка промисловості у порівнянні з часткою сільського господарства у загальному обсязі валової продукції”;

2) у розвитку промисловості домінує виробництво засобів виробництва. Дрібна (кустарно-реміснича) промисловість вже не відіграє суттєвої ролі і витісняється великою;

3) посилюється процес урбанізації (якщо до індустріалізації лише кожний 5-й житель України проживав у місті, то в кінці 30-х – вже кожний 3-й). Починається поступова українізація міста, формується національний український робітничий клас та науково-технічна інтелігенція;

4) за рівнем розвитку промисловості Україна випередила кілька розвинених західноєвропейських країн [Україна посідала 2-е місце в Європі (після Німеччини) за виплавленням чавуну; 3-те місце (після Німеччини та Англії) за виробництвом сталі; 4-е - за видобутком вугілля тощо].

Негативні тенденції у господарстві України, викликані індустріалізацією:

1) домінування промисловості групи "А" над групою "Б" вело до нестачі на ринку необхідних товарів широкого вжитку, до тотального дефіциту (з 1928 року - перехід до карткової системи розподілу в містах);

2) гігантоманія привела до того, що будівництво сотень об'єктів було розпочате, але не завершене через нестачу коштів, сировини, обладнання, робочої сили (близько 40% капіталовкладень були заморожені);

3) жорстка централізація управління промисловістю (так, 89% важкої промисловості було в загальносоюзному підпорядкуванні), відмова від саморегулюючих механізмів, формування яких розпочалося в роки НЕПу, орієнтація на адміністративно-командні методи управління;

4) ставка на побудову підприємств-монополістів. Формування структури розміщення продуктивних сил. Значне перевантаження екосистеми України, зростання техногенного навантаження на природу тощо.

Отже, процес індустріалізації в Україні мав свої особливос­ті, а її наслідки були суперечливими і неоднозначними, відзначені як позитивними зрушеннями, так і негативними тенденціями. Втім ціна цих позитивних зрушень була надто високою: для одержання коштів було пограбоване і поневолене село, демонтовано НЕП, запрова­джено командно-адміністративні методи управління, створено атмосферу надзвичайного напруження, пошуку "шкідників", що спричинило масові репресії.

5. Колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр. та масові репресії в Україні: причини та наслідки

Розкриття цього питання потребує передусім визначення причин колективізації. Потреби форсованої індустріалізації надзвичайно загострили проблему коштів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці корпуси новітнім технічним устаткуванням? Його потрібно було купувати за валюту на Заході. Єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна.

Проте вже взимку 1927-1928 рр. в СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялися здавати хлібза свідомо заниженими цінами при високих цінах на промислові товари – так звані "ножиці цін"). Шлях виходу з кризи сталінське керівництво вбачало не у підвищенні закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, а у поверненні до методів "воєнного комунізму", насильницькому вилученні хліба. Під загрозою штрафів і конфіскації майна почалися прямі реквізиції зерна.

В 1929 р. в Україні нараховувалось 4,6 млн. селянських дворів; більшість селянських господарств були малоземельними. Виробництво товарного зерна порівняно з дореволюційними роками зменшилося майже наполовину. В основі такої відсталості були розпорошеність, роздрібненість і низький рівень напівнатурального сільськогосподарського виробництва.

Виходом з такої ситуації було укрупнення господарств, зміцнення матеріально-технічної бази села, справедливіша й більш гнучка політика цін. Керівництвом держави, більшовицькою партією було вирішено форсувати цей процес за допомогою колективізації, тобто об'єднання господарств з відчуженням засобів виробництва.

До того ж збереження приватної власності і відносної економічної незалежності селянства заважало остаточному оформленню тоталітарної системи. Із створенням колгоспів змінювалась соціальна база диктатури пролетаріату, оскільки внаслідок колективізації відбувався активний процес пролетаризації селянства.

Варто зазначити, що у 1929 році на Заході почалася затяжна економічна криза, наслідком якої стало різке падіння цін на хліб. Це означало, що радянському керівництву для одержання необхідної кількості валюти потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільної масової колективізації, яка стала однією з трагічних сторінок української історії.

Україні, як основному постачальнику зерна, відводилось особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) "Про темпи колективізації..." (5 січня 1930 року) колективізація в Україні мала завершитись навесні 1931-го.

Місцеве керівництво скоротило цей термін до осені 1930 року. Тим часом менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства. Такі високі темпи колективізації могло забезпечити тільки насильство і примус. Це означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгоспи. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, селян примушували подавати заяви, погрожуючи репресіями. Той, хто не вступив до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця.

Одним із головних напрямків колективізації стала "ліквідація куркульства як класу". З цього приводу була прийнята спеціальна постанова ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. "Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації".

Термін "куркуль" окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю (хоча цей критерій видається дуже сумнівним з огляду на сезонний характер роботи на селі), а й тих селян-одноосібників, які застосовували в своєму господарстві двигун або просто мали хату, вкриту бляхою. Врешті, "куркулями" і їх посібниками-"підкуркульниками" оголошувалися ті селяни-середняки і навіть незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Тому "ліквідація куркульства як класу" зачепила широкі маси населення в Україні. Якщо в 1928 році офіційно визнана кількість ку­ркульських господарств в Україні становила 71,5 тис. господарств, то насправді до 1932 року тут було ліквідовано 200 тис. господарств.

"Ліквідація" набрала різних форм:

1. Так звані контрреволюційні куркульські активісти-селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню.

2. Заможні "куркулі", не помічені вакціях опору, виселялися у віддалені райони СРСР (Сибір тощо).

3. Менш заможні - виселялися в інші повіти в межах України.

Щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 року було запроваджено систему внутрішніх паспортів, яка практично прикріплювала селян до села і не дозволяла вільно виїзжати з нього.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час загальмувати темпи колективізації - 2 березня 1930 року в газеті “Правда” з'явилась його стаття "Запаморочення від успіхів". У ній демагогічно заявлялось, що "колгосп – справа добровільна", звинувачувався у "перекосах" в проведенні колективізації місцевий апарат, перекладалась вина на місцеву владу.

Селянам дозволялось покинуги колгоспи; близько 50% селян скористалися такою можливістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через запровадження непомірного оподаткування та інші заходи (тим, хто вийшов з колгоспу, не повертали реманент і худобу, надавались найгірші земельні наділи тощо). В результаті – до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати близько 70% господарств, а в 1935 році - 93%. В 1937 році в УРСР налічувалося 27,3 тисячі колгоспів.

Отже, внаслідок колективізації було зламано хребет само­стійному українському селянству, знищено найбільш працьовиту верству населення, вбито мотивацію до праці, почуття господаря. Поневолення останнього відносно незалежного класу селянства призвело до остаточного утвердження тоталітарної системи.

Однією з найжахливіших сторінок вітчизняної історії ХХ століття став голодомор 1932-1933 рр. В історичній літературі немає одностайності щодо причин голодомору. Радянська історіографія заперечувала існування голодомору, а мільйони селянських жертв називала вигадкою націоналістів.

Представники української еміграції не тільки стверджували наявність голоду, а й наголошували, що "голод 1933 року був організований спеціально для України". У 1980 році думку про спеціально спланований проти українців голод детально аргументували два історики неукраїнського походження – Роберт Конквест і Джеймс Мейс.

Під впливом наданих документальних матеріалів у 1988 році спеціальна комісія конгресу США визнала факт існування голоду і довела, що український голод 1932/33 років за своїм характером і розмахом рівнозначний етноциду. Подібного висновку дійшла у 1988-1990 роках незалежна Міжнародна комісія, створена із всесвітньовідомих юристів і вчених-правознавців. У результаті дискусій комісія визнала слушність думки, що сталінський режим хотів завдати смертельного удару українській нації як такій.

Отже, узагальнюючи, можна виділити в окрему групу думки дослідників, які акцентують увагу на національно-політичних причинах голодомору (Дж. Мейс, Р. Конквест, А. Безансон, Д. Соловей). Так, Р. Конквест стверджував, що "голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, а тому, що були українцями-селянами".

Інша група (Н. Іваницький, В. Марачко, Н. Верт) наголошує на соціально-економічних причинах, "насильницьких хлібозаготівлях", "політиці продрозкладки" тощо.

Найбільш продуктивним і обгрунтованим видається синтетичний підхід на основі співставлення різних концепцій – тоді факти пов'язані з голодом, логічно складатимуть цілісну картину.

Отже. причинами голодомору в Україні була сукупність національно-політичних та соціально-економічних чинників:

- необхідність знищення українського селянства як свідомої національної верстви, яка відкрито протистояла сталінському режиму;

- непосильні для селян хлібозаготівлі;

- надмірний експорт хліба (в 1933 р. продано за кордон 17,6 млн. центнерів);

- низький ентузіазм селян працювати в громадському господарстві;

- "викачування" грошей із села для проведення форсованої індустріалізації;

- економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами.

Дотепер залишається остаточно невизначеним питання про кількість жертв голодомору. Оскільки радянський режим заперечував факт існування голоду, тому кількість жертв голодомору обчислити дуже важко: ніхто не вів обліку загиблих.

У 1937 році в СРСР був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, що сталися з часу проведення попереднього перепису 1926 року. Втім ці результати перепису населення було знищено.

Крім того, статистика ОДПУ не врахувала жертв, які вже були восени 1932 р.; а статистичні дані, які велись до 15.04.1933 р. (за розпорядженням П. Постишева), були призупинені. Це пояснює, чому в цифрах істориків і демографів, які намагалися встановити число померлих на основі опосередкованих джерел, існують дуже суттєві розбіжності.

Так, Р. Конквест називає 7 млн. жертв, з них 5 млн. в Україні, 1 млн. – на Північному Кавказі, ще 1 млн. – в інших місцях.

Група російських статистиківна підставі підрахунку середньомісячного рівня смертності визначає, що в Україні у 1932-33 рр. померло близько 2 млн. чоловік. Український історик С. Кульчицький оцінює прямі втрати від голоду 3-3,5 млн. чоловік, а демограф А. Перковський - в 4 млн. чоловік. Однак є серйозні підстави вважати ці оцінки явно заниженими.

В своїх історичних працях професор В. Король пише: “За підрахунками історика і очевидця тих трагічних подій П. Василевського, кількість жертв голоду становила 7125850 душ. Міжнародна наукова конференція дійшла висновку, що кількість жертв від голоду становить 9 млн. чоловік. Результати перепису населення (січень 1937 р.), що показали зниження населення в країні на 15 млн. чоловік, було знищено, а учасників перепису – репресовано”.

У зверненні Президента України до українського народу в зв'язку з 70-річчям голодомору вказується цифра понад 8 млн. жертв.

Отже, голод 1932-33 років став трагедією України:

1) Вперше в історії людства конфіскація продовольства була застосована державою як зброя масового знищення її власного населення з політичною метою. Голодомор 1932-1933 рр., що став нелюдським засобом ліквідації мільйонів українців, є підтвердженням злочинної суті сталінського режиму.

2) Трагедія голодомору 1932-1933 рр. - причини, характер, механізм організації і масштаби - ретельно приховувалися державною правлячою верхівкою СРСР не тільки від міжнародного співтовариства, а й від кількох поколінь наших співвітчизників. Проте спроби навіки замовчати і поховати у плині історичного часу правду про голодомор виявилися марними.

3) Крім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод завдав невиправної шкоди українському національному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилось колгоспне село, яке вже ніколи не повстало проти радянської влади.

4) Колективізація приглушила почуття індивідуалізму, яке було основним для ідентичності українського селянина.

5) На декілька поколінь голодомор імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність.

6) Голод перервав тяглість поколінь у розвитку української національної еліти тощо.

Всі ці фактори вказують на те, що голодомор 1932-1933 років був геноцидом, спрямованим проти української нації, особливо селянства.

Сьогодні можна з упевненістю твердити, що слова правди про голодомор 1932-1933 рр. відіграли помітну роль у національному відродженні, стали одним з важливих чинників здобуття незалежності України. У зверненні до українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 р. щодо вшанування пам'яті жертв голодомору вказується що "в умовах незалежності України страхітливу правду про ці роки має офіційно оприлюднити держава, оскільки голодомор 1932-1933 рр. був свідомо організований сталінським режимом і повинен бути публічно засуджений українським суспільством... Ми ... чинимо це сьогодні, визнаючи голодомор 1932-1933 рр. актом геноциду українського народу за диявольським задумом сталінського режиму".

Слід вказати, що з кінця 20-х років, після розгрому "ухилів" і опозицій та остаточного зміцнення Й. Сталіна при владі, чітко окреслилася різка зміна у внутрішній політиці партії, яка, по суті, означала повернення до методів "воєнного комунізму" та масового терору.

Йшов активний процес утвердження тоталітарного режиму, який означав всеохоплююче (термін totalis – з латинсь­кої – весь, повний) одержавлення радянського суспільства, всебічний контроль над усіма сферами суспільного життя з боку пануючої партії. Ставка на масовий терор і репресії – невід'ємна ознака тоталітарного режиму.

Згортання непівського курсу наприкінці 1920-х років насамперед проявилося у переслідуванні старої інтелігенції ("Шахтинська справа" тощо). Й. Сталін використав "Шахтинську справу" для обґрунтування тези про загострення класової боротьби в процесі розгортання будівництва соціалізму.

Починаючи з 1929 року масові репресії в Україні прокотилися трьома хвилями:

1) 1929-31 роки (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація Української Автокефальної Православної Церкви, процес СВУ тощо);

2) 1932-34 роки (голодомор, постишевський терор, "кіровська хвиля");

3) 1936-38 роки (великий терор, єжовщина тощо).

Процес терору буквально розчавив українську культурну і наукову еліту. За підрахунками Ю. Лавріненка – одного з небагатьох, кому вдалося вижити, а пізніше виїхати на Захід, в УРСР у 30-х роках було ліквідовано майже 80 відсотків творчої інтелігенції. Масовий характер винищення національної еліти дав йому підстави назвати добу 20-30-х років "розстріляним Відродженням".

Репресії були спрямовані також на робітників, селян, службовців, апаратних працівників, членів компартії, військових. Після вбивства С. Кірова (1934 р.) репресії набули нечуваного розмаху. Жертвами стали: Ю. Коцюбинський (син письменника М. Коцюбинського), Є. Квірінг (один із організаторів компар­тії України), X. Раковський (з січня 1919 р. по липень 1932 р. очолював Раднарком України) та ін. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраних XIII з'їздом партії у червні 1937 р., були звинувачені у ворожій діяльності 55. Із 11 членів політбюро загинуло 10.

Величезні втрати понесли військові кадри. Були розстріляні М. Тухачевський, І. Уборевич, командуючі військами Київського і Харківського військових округів Й. Якір та І. Дубовий. В результаті масових репресій серед військових лише в сухопутних військах України не вистачало понад 10 тисяч командирів і 850 політпрацівників.

Позначились на обороноздатності репресії проти керівників виробництва. Були репресовані керівники Дніпрогесу, Запорозького металургійного заводу, "Азовсталі", Краматорського металургійного заводу, Харківського тракторного заводу та ін.

За підрахунками М. Максудова – колишнього радянського демографа, який виїхав за кордон, людські втрати від репресій у 1937-38 роках становили щонайменше 4,5 млн. чоловік. Якщо порівняти це число із загальною кількістю українців у Росії й Україні, Польщі, Румунії, Чехословаччині (близько 40 млн. чоловік), то можна стверджувати, що сталінський терор призвів до здесяткування українського населення, тобто до загибелі кожного десятого українця.

Підсумовуючи трагічну історію 20-30-х років, слід наголосити, що масовим терором була фізично винищена найбільш активна та інтелектуальна частина нації і здійснено моральне розтління тих, хто вцілів. У душах людей надовго поселився страх, а страх перед владою – невід’ємний атрибут тоталітарної сталінської системи. Було утверджено тоталітарний сталінський режим із всеоохоплюючим контролем і репресивним примушенням громадян до виконання партійної владної волі.

Отже, встановлення і панування тоталітарного режиму Україні у 20-30-ті роки було великою трагедією українського народу, спричинило величезні людські жертви, деформацію приро­дного плину історії.

6. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель під владою Польщі, Румунії, Чехословаччини в 20-30-х рр. Посилення репресій проти українського народу

Розглядаючи дане питання слід наголосити, що Західна Україна не є сталим історико-географічним поняттям. Найкраще означити цей регіон можна як землі, що до 1939 року не перебували під владою спочатку Росії, а потім Радянського Союзу. Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 роки перебували в складі трьох держав: Польщі, Румунії і Чехословаччини.

У кожній з цих держав українці становили національну меншину. Важко назвати точне число українців, які проживали у міжвоєнну добу на Західній Україні: офіційна статистика того часу відзначається крайньою недостовірністю. Кількість українців у Польщі на початку 30-х років коливалась між 5,2 та 6 млн. осіб. 2/3 українського населення проживало в Галичині, решта на Волині, Поліссі, Холмщині та Лемківщині. Українці були найбільшою національною меншиною у Речі Посполитій (близько 14-16%).

У Румунії серед національних меншин українці за своєю чисельністю поступалися угорцям, німцям, євреям. За офіційною статистикою їхня загальна кількість становила 582 тисячі осіб (приблизно 3% населення), тимчасом українські демографи твердять, що насправді вона наближалась до 1 млн. чоловік. Основним районом проживання українців була Буковина, менша частина заселяла територію Бессарабії біля Хотина і Акермана.

У Чехословаччині згідно зі статистикою проживало 549 тисяч українців. Близько 80% українців мешкало в Закарпатті, ще 15% - у Прящівщині, окрім цього, численна українська громада проживала в Празі. Таким чином, всього у міжвоєнну добу на західноукраїнських землях проживало від 6 до 7 млн. чоловік, тобто в 4-5 разів менше за число українців, які проживали в УРСР наприкінці 20-х років.

Становище західних українців у складі трьох держав не було однаковим. Загалом воно відображало особливості соціально-економічного і політичного життя цих держав.

Становище українців у Польщі. Паризька мирна конференція в 1919 році уповноважила Польщу окупувати Галичину лише тимчасово до остаточного рішення держав-переможниць. Польща запровадила жорстокий окупаційний режим. Було скасовано Галицький крайовий сейм, ліквідовано всі органи самоврядування.

Було заборонено вживати назви "Західна Україна" і "Східна Галичина". Замість цього вживався термін "Малопольська Всходня". Щоб закріпити ці землі за собою, Польща провела в 1921 році перепис населення в краї, в 1922 році - парламентські вибори, включаючи окуповані землі. Українці на знак протесту бойкотували ці заходи. Акцію протесту, саботажу і терору очолила УВО (Українська військова організація), утворена у Відні в 1920 році (очолив Є. Коновалець). До 1923 року у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, очолюваний Є. Петрушевичем.

Державам Антанти потрібний був сильний заслон проти більшовицької Росії, яким мала стати Польща. Тому 14 березня 1923 року Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської республіки.

Польща обіцяла забезпечити національним меншинам усі права та можливості вільного розвитку і надати Галичині автономію. Польська конституція 1921 і 1935 років підтверджувала правовий статус національних меншин, але це були просто демагогічні обіцянки.

У 1923 році міністерство освіти заборонило вживати слова "українець", "український". Замість них були терміни "русин", "руський". Причому русини трактувалися не як окрема нація, а як етнографічний матеріал для розбудови польської нації. А міністр освіти С. Грабський провів у сеймі закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні ("утраквістичні") з перевагою польської мови. За 20 років польського панування кількість українських шкіл зменшилась з 3662 до 144. Законом 1924 року було заборонено вживати українську мову в усіх державних і муніципальних установах.

У 1924 році прийнято закон про військову колонізацію краю (солдати і офіцери польської армії, що брали участь у війні з більшовиками, безплатно отримували в Галичині земельні наділи до 45 га, так звані осадники). В результаті було роздано 800 тис. га землі, а внаслідок цієї акції переселилися близько 200 тис. польських осадників. Зазнала утисків Українська Православна Церква, особливо на Волині. Наприкінці 30-х тут провели акцію насильницької "ревіндикації" (примусового навернення до католицької віри), під час якої було знищено мало не 200 православ­них церков, а ще близько 150 було передано римо-католикам. В результаті із діючих в 1914 році 389 православних церков у 1939-му залишилась лише 51.

Найкричущим порушенням прав українців була "пацифікація" (заспокоєння), яка охопила близько 500 сіл. Армійські загони і поліція руйнували українські громадські центри, бібліотеки, конфісковували майно, жорстоко карали селян за підпали майна польських осадників, застосовували принцип колективної відповідальності всієї української громади за дії її окремих представників.

У 1934 році створено спеціальний концентраційний табір Береза Картузька (нині м. Береза в Білорусі), в якому утримували дві тисячі політв'язнів, переважно українців. Мав рацію історик І. Лисяк-Рудницький, коли характеризував політику міжвоєнної Польщі щодо українців словами Талейрана: "Це гірше ніж злочин, це – дурість". І все-таки слід зазначити, що політична систе­ма Польщі ґрунтувалась на конституційних засадах.

Це давало можливість українцям, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через легальні, офіційні установи державної влади. Певно, саме тому вже в 1925 році українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий політичний спектр (від пропольської до прорадянської і самостійницької орієнтації).

В економіці протидія польському офіційному курсу здійснювалась через український кооперативний рух. Як слушно відзначав О. Субтельний, "кооперативний рух став розглядати себе як знаряддя самоврядування та економічного самозахисту". Так, у 1939 році в Галичині було вже 4000 кооперативів.

Коли тиск польської влади став нестерпним, реакція українського населення дедалі більше почала виходити за межі легальних мирних форм, набирати характеру революційного, а іноді й екстремістського. Очолила цю боротьбу ОУН (Організація українських націоналістів), яка була створена у січні 1929 року у Відні на чолі з Є. Коновальцем).

Становище українців у Румунії. Подібною до польської була політика щодо українців уряду Румунії. Українці усувалися з адміністративних посад, було закрито українську кафедру у Чернівецькому університеті, православну церкву на Буковині перейменували у "православно-румунську" і підпорядкували румунському патріархату.

Закон про шкільну систему від 26 грудня 1924 року трактував українців як "румунів, які забули свою рідну мову". До 1928 року на Буковині було скасовано дію Конституції 1923 року і встановлено відкритий реакційний режим.

Українські землі у складі Чехословаччини. З трьох держав-наступниць Австро-Угорської імперії, що успадкували від неї західноукраїнські землі, єдина Чехословаччина забезпечувала більш-менш демократичний устрій, який хоч і не був ідеальним, але все-таки давав деякі реальні можливості українцям. Вона принаймні визнавала за українським населенням право жити в кордонах однієї адміністративної одиниці – Підкарпатської Русі (з 1928 року офіційна назва – Підкарпатська Руська земля), правда, надання автономії було відкладено аж до 1938 року.

Чехословаччина дала притулок і фінансову допомогу декільком українським навчальним закладам – Українському вільному університетові, високому педінститутові ім. М. Драгоманова, Українській господарській академії у Подєбрадах тощо.

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу, польська і румунська політика (чехословацька більшою мірою становила тут виняток) щодо українців загалом мало відрізнялась і зводилась до стратегічної мети асиміляції українців. Відповіддю українського населення західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс стала активна протидія, що виявилась у різних формах боротьби — як легальних, так і нелегальних.

В боротьбі проти панування в західноукраїнських землях діяли три основні течії: легальні партії, націоналістичне підпілля та комуністичний рух. Легальні українські партії в своїй стратегії ставили за мету встановлення незалежної Української держави. В своїй діяльності вони широко використовували парламент, легальну пресу, віча, демонстрації.

З часу окупації Польщею Галичини тут працювали такі основні українські партії: Українська народно-трудова партія (УНТП), Українська радикальна партія (УРП), Українська соціал-демократична партія (УСДП) і Українська християнсько-суспільна партія (УХСП). На Волині – Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та ін. Влітку 1925 р. в результаті об'єднання УНТП з іншими організаціями Галичини та Волині створена найчисельніша, найваж­ливіша політична партія – Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО).

Найстаріша на Галичині УРП після об'єднання з УПСР (1926 р.) утворила Українську соціалістично-радикальну партію (УСРП), яка проповідувала немарксистський соціалізм; своєю метою проголошувала об'єднану суверенну Українську Соціалістичну Республіку. Українська соціал-демократична партія (УСДП) була малочисельною і не мала великого впливу на населення. З 1930 р. діяла Українська католицька народна партія (з 1931 р. - Українська народна обнова (УНО), що була схильна до порозуміння з Польщею.

З 1919 р. діяла Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ); з 1923 р. - Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Ця партія працювала в підпіллі і була складовою частиною Комуністичної партії Польщі (КПП), маючи широку авто­номію. Виконком Комінтерну розпустив КПП, а разом з нею і КПЗУ, звинувативши їхнє керівництво у зв’язках з фашистською агентурою.

Влітку 1920 р. в Празі була утворена Українська військова організація (УВО). Очолив УВО полковник Є. Коновалець. УВО працювала нелегально як військова організація і ставила своїм завданням військову підготовку юнаків, вела виховну, ідейно-політичну роботу, особливо серед школярів.

З 1923 р. починається так звана "еволюція" УВО до націоналізму. В 1926-1929 рр. відбулося об'єднання націоналістичних груп в Західній Україні та за її межами. В січні 1929 р. відкрився І Конгрес українських націоналістів у Відні, де було проголошено утворення Організації українських націоналістів (ОУН). Вся влада зосереджувалась в руках вождя – Є. Коновальця. Серед найважливіших програмних вимог ОУН були:

1. Боротьба проти польської окупації.

2. Боротьба з більшовизмом.

3. Утворення самостійної соборної Української держави з авторитарним, тоталітарним устроєм.

4. Складові ідеології ОУН - крайні форми націоналізму, що сконцентровані в гаслі "Україна для українців".

Керівництво ОУН вважало, що тільки суверенна держава, яка найбільше відповідає національним інтересам українського народу, є "умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі". Організація вважала своєю метою безко­мпромісну революційну боротьбу аж до відновлення втраченої незалежності України та встановлення українського суверенітету на всіх землях українського народу.

У практичній діяльності ОУН застосовувала тактику "перманентної революції", що передбачала постійні збройні терористичні акції проти польської влади. Вони особливо посилились, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став С. Бандера (вбивство професора Бабія у Львові; в Трускавці – польського журналіста Т. Голувка; у Варшаві – міністра внутрішиіх справ Б. Пєрацького та ін.).

На початок 30-х років відбувся розкол між ОУН в еміграції і ОУН в західноукраїнських землях (ЗУЗ) в питаннях тактики (легальних і нелегальних засобів) боротьби. Найактивнішою, радикальною частиною ОУН в ЗУЗ був так званий Академічний Дім, до якого входила молодь, особливо студенти Львова. Їх ватажком був С. Бандера.

Розкол у двох частинах ОУН посилився після смерті Є. Коновальця (1938 р.) з приходом до влади в Провід українських націоналістів (ПУН) А. Мельника. Цене сприяло визвольній антипольській боротьбі.

Отже, 30-ті роки для історії України – дуже складний період. Обидві частини ОУН знаходились в умовах авторитарних держав, і це накладало сильний відбиток на її подальшу долю.