Лекція Політика гетьманату та уряду директорії. ЗУНР (1918-1921 рр.)

« Назад

1. Гетьманський переворот. Внутрішня та зовнішня політика уряду П. Скоропадського

29 квітня 1918 р. Всеукраїнський хлі­боробський з'їзд (близько 8 тис. чол.) проголосив почесного ота­мана Вільного козацтва генерала Павла Скоропадського гетьманом України. Центральна Рада була розпущена, і в Україні започатковано нове державне утворення - гетьманат "Українська держава".

Основні причини, що забезпечили безкровний характер гетьманського перевороту:

1. Суттєві помилки, допущені Центральною Радою, позбавили її підтримки мас (непослідовність тактичних дій; зволікання із вирішенням насущних соціально-економічних проблем; зне­вага до представників імущих класів; не досить прихильне ставлення до церкви і духовенства; неповне усвідомлення по­треби творення національної армії тощо).

2. Підтримка П. Скоропадського 450-тисячною німецько-австрій­ською армією.

3. Важке економічне становище України (зубожіння селян, падіння виробництва промислової продукції, руйнування транспорту, зв'язку – результат чотирирічної світової війни).

4. Розкол у політичних силах України, які мали більшість у Центральній Раді, тощо.

5. Поступове знецінення національних ідеалів.

6. Розкольницька діяльність більшовиків України.

Слід підкреслити, що метою гетьманського перевороту було:

- не допустити дезорганізації та деградації суспільства, що неминуче вело до суспільної катастрофи;

- покінчити з радикальними перетвореннями, зокрема щодо приватної власності;

- утворити державну владу, здатну "забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці" (П. Скоропадський).

Отже, якщо Центральна Рада спиралася в своїй діяльності на ліві сили (в її складі були в основному партії соціалістичного спрямування), то гетьманат П. Скоропадського базувався на під­тримці правих сил. Ідеологічна платформа тих сил, які привели до влади П. Скоропадського, була викладена в "Грамоті до всього українського народу", підписаній 29 квітня. Прерогативи його влади були розписані в "Законі про тимчасовий державний устрій України", оприлюдненому також 29 квітня 1918 р.

Суттю державного режиму гетьманату була зміна демократичної парламентської форми правління на авторитарну, тобто було здійснено перехід верховної влади, як законодавчої, так і виконавчої, в руки одної особи - гетьмана П. Скоропадського.

Яка ж внутрішня та зовнішня політика П. Скоропадського, її досягнення і прорахунки?

Можна відмітити такі досягнення діяльності П. Скоропадського:

1. Відновлення права приватної власності та вільного підприємництва.

2. Жорстке державне регулювання промисловості, транспорту, торгівлі і зв'язку в умовах гострої економічної кризи, боротьба з анархією на місцях та дезорганізацією виробництва.

3. Налагодження нормального грошового обігу, вдосконалення грошової системи, сформування державного бюджету.

4. Прийнято закон про загальний військовий обов'язок (армія мала нараховувати понад 300 тис. чоловік); розпочато розбудову українського морського флоту.

5. Визнано де-юре і де-факто суверенітет Української держави з боку майже трьох десятків країн світу.

6. Подальші кроки щодо української народної освіти і підвищення авторитету державної української мови [створено українські початкові школи, відкрито 50 нових українських середніх шкіл, 150 українських гімназій (не замість російських, а поруч з ними) тощо].

7. Піклування про розвиток науки, заснування Української академії наук та українських наукових видань.

8. Значне розширення мережі національної вищої школи, театральних закладів, музичних, культурних установ.

9. Підвищено авторитет Православної Церкви; покладено початок Українській Автокефальній Православній Церкві тощо.

Щодо прорахунків у діяльності гетьманату П. Скоропадського, то вони полягали в наступному:

1. Повернення поміщиків у свої маєтки і "вибивання" компенса­ції з селян за збитки, завдані маєткам.

2. Невирішеність аграрного питання на практиці.

3. Закон про локаути, тобто заборона страйків, що вело до знач­ного обмеження демократизму.

4. Збільшення тривалості робочого дня до 12 годин.

5. Зайняття чиновницьких посад росіянами (в основному), біль­шість в уряді представляли члени російської партії кадетів.

6. Помилкова ставка лише на заможні верстви населення, відсутність політичної гнучкості.

7. Велика залежність від німецько-австрійської військової адмі­ністрації; орієнтація лише на держави німецького блоку.

8. Прийняття Акта про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією, чим було перекреслено головні здобутки на шляху державотворення (фактично скасовувалась державність, самостійність України), тощо.

 

2. Прихід до влади Директорії УНР та її політика. Агресія радянської Росії проти Української держави; поразка Директорії УНР. Ризький мирний договір

В травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові П. Скоропадському Український національно-державний союз (з серпня – Український національний союз; з вересня очолив В. Винниченко). 13 листопада на таємному засіданні УНС було вирішено підготувати збройний виступ проти П. Скоропадського і для керівництва повстанням було утворено тимчасовий орган – Директорію [названа за аналогією з Великою французькою буржуазною революцією, в ході якої у 1795 р. після повалення якобінської диктатури було утворено директорію]. До Директорії увійшло п'ять чоловік:

В. Винниченко – соціал-демократ, голова; С. Петлюра – соціал-демократ; Ф. Швець – соціаліст-революціонер; П. Андрієвський – соціаліст-самостійник; А. Макаренко – безпартійний.

Головним центром зосередження антигетьманських сил стала Біла Церква. Найбільший бій відбувся під Мотовилівкою 18 листопада 1918 р., де війська гетьмана зазнали нищівної поразки і питання про владу було практично вирішено. 14 грудня 1918 р гетьман П. Скоропадський зрікається влади, і вона повністю переходить до Директорії, яка 19 грудня влаштувала тріумфальний парад переможців на Софіївській площі у Києві.

Отже, після перемоги антигетьманського повстання Директорія формально повинна була скласти свої повноваження. Однак, відновивши УНР, вона не відновила Центральну Раду, оскільки та втратила свою популярність у масах.

26 грудня 1918 р. Директорія проголосила дуже важливий документ, який деякі дослідники називають "Тимчасовою Конституцією України", – Декларацію, в якій:

1. Вперше після свого утворення чітко заявила про основні програмні цілі та чинники їх реалізації.

2. Оголосила себе "верховною владою революційного часу", зазначивши свою тимчасовість.

3. Оповіщено про скликання Конгресу Трудового Народу України, який розглядався як Тимчасовий передпарламент.

4. Проголошено ряд соціально-економічних гасел, зокрема: робітничий контроль; боротьба зі спекуляцією; "національна злагода всіх націй, що заселяють українську землю" тощо.

5. Скасовано всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики: відновлено 8-годинний робочий день, право коаліції і страйків, колективні договори.

6. Відновлювалась національно-персональна автономія та інші.

26 грудня 1918 року було утворено перший уряд Директорії, який очолив соціал-демократ В. Чехівський. 5 січня 1919 року відбулися вибори до Конгресу Трудового Народу України (КТНУ) – Тимчасового передпарламенту.

Варто наголосити, що 22 січня 1919 року на Софіївській площі в Києві було урочисто проголошено Акт Соборності України (злуки УНР і ЗУНР). КТНУ ухвалив "Закон про форму влади в Україні". Він став державним органом молодого українського парламентаризму.

Перші тижні перебування Директорії при владі були періодом найвищого тріумфу, втім дедалі її сила невпинно занепадала. Розпочався наступ радянських військ на Україну; 3 січня 1919 року був зайнятий Харків, де частина української території отримала офіційну назву – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), головою радянського уряду 29 січня 1919 року став болгарин Х. Раковський.

16 січня Директорія офіційно оголосила стан війни з РСФРР. Але сили були нерівними, і 2 лютого Директорія переїхала до Вінниці, а 5 лютого радянські війська зайняли Київ.

У царині зовнішньої політики Директорія продовжила безуспішні пошуки надійної підтримки. Державна нарада у Вінниці прийняла рішення про перегово­ри з Антантою. На вимогу Антанти про виведення із Директорії В. Винниченка, С. Петлюри, як головних "провідників більшовицького курсу", 9 лютого В. Винниченко виходить із Директорії, С. Петлюра - із соціал-демократичної партії, а уряд В. Чехівського подає у відставку. З цього часу розпочинається період так званих "похідних кабінетів", а місцем осідку уряду були Вінниця, Проскурів, Кам'янець-Подільський, Рівне.

15 листопада 1919 р. Директорія передала свої повноваження С. Петлюрі, який фактично став диктатором (він ще 9 травня був обраний головою Директорії). 4 грудня С. Петлюра оголосив перехід до партизанських методів ведення війни, а сам виїхав до Польщі.

Українсько-польську угоду (21 квітня 1920 р.) іноді слушно називають договором Петлюри – Пілсудського, оскільки вона не користувалася підтримкою ані в польському середовищі, ані в українському суспільстві.

За умовами Варшавського договору:

- польський уряд визнавав незалежність УНР та Директорію на чолі з С. Петлюрою;

- кордон між Україною і Польщею мав проходити по колишньому російсько-австрійському кордоні, а Східна Галичина і Волинь відходили до Польщі;

- гарантувались національно-культурні права українського населення в Польщі й польського – в Україні;

- Польща зобов'язувалась не укладати міжнародних угод спрямованих проти України;

- у спеціальній таємній військовій конвенції передбачалось: початок спільних польсько-українських воєнних дій проти радянських військ на території України; воєнні дії мали відбуватись під польським командуванням; український уряд дав згоду на підпорядкування польському управлінню залізниць, постачати продукти харчування для польської армії.

Спільний польсько-український похід на Київ закінчився його взяттям 7 червня, але вже 11 червня 1920 р. червоні війська оволоділи Києвом. 18 березня 1921 р. між Польщею і РСФСР та УСРР було підписано Ризький мирний договір, згідно якого кордон встановлювався по так званій лінії Керзона, що в 1919-1920 рр. Антанта визнала як східний кордон Польщі. Варшавський договір був анульований.

Суть устремлінь сторін добре передав один із керівників радянської делегації, А. Йоффе, який заявив голові польської делегації Я. Домбовському: "Росія розуміє, що для Польщі конечна галицька нафта, але для Росії конечне українське збіжжя (зерно-авт.)".

Отже. Ризький мир остаточно поховав самостійницькі плани Директорії і "узаконив" контроль радянської Росії над більшістю території України, а територія Західної України переходила під владу Польщі.

Основні причини поразки Директорії:

1. Директорія не мала боєздатної армії, особливою рисою якої стала отаманщина (отамани не виконували наказів, діяли свавільно тощо);

2. У керівництві Директорії не було єдності у поглядах на перспективу національно-державного будівництва. Пошук компромісів часто приводив до загострень особистих відносин між політичними діячами та партіями;

3. По-справжньому не було створено інститутської влади. Селянська стихія почала швидко перероджуватися в руйнівну анархію;

4. Проведення аграрної реформи затягувалося, й вона мала популістський характер. Закон про ліквідацію приватної власності не втілювався в життя; земельна власність іноземних поміщиків оголошувалася недоторканою тощо;

5. Психологічним аспектом поразки Директорії можна назвати відсутність у селян загальнонаціональних інтересів; виявлялася інертність у справі захисту власної держави;

6. У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на країни Антанти, що не визнавали Директорію та почали воєнну інтервенцію на півдні України.

 

3. Проголошення ЗУНР, її внутрішня та зовнішня політика. Агресія Польщі проти ЗУНР

При розглядіданого питання слід зазначити, що на західноукраїнських землях національне відродження відбувалося швидше порівняно з економічно розвиненими землями Східної України. Ці прояви дали свої позитивні наслідки. Коли Австро-Угорська імперія почала розвалюватися наприкінці Першої світової війни, в західних землях встановилася своя держава – Західно­українська Народна Республіка. Цьому передували важливі події, які необхідно проаналізувати.

18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представники всіх політичних українських сил краю, так звана Українська Конституанта (Установчі збори). Реалізувавши право народу на самовизначення Конституанта проголосила себе Українською Національною Радою з повноваженням парламенту. До неї увійшли 33 українських посли до австрійського парламенту, 34 депутати до Галицького та 16 – до Буковинського крайових сеймів і по 3 представники від національно-демократичної, християнсько-суспільної і соціал-демократичної партій та студентської молоді. Головою Національної Ради було обрано Євгена Петрушевича.

19 жовтня було проголошено про створення з українських територій Австро-Угорської імперії Української держави, правда, у складі монархії, з якою галицькі політики старшої генерації не наважились порвати зв'язки.

Великою ілюзією провідних галицьких політиків була думка, що доля Західноукраїнської держави вирішуватиметься у Відні, до якого виїхала делегація Української Національної Ради. Вони сподівалися на легітимну передачу їм влади з ласки імператора. Тим часом у Кракові було утворено Польську ліквідаційну комісію, що мала прибути до Львова 1 листапада, щоб перебрати владу в Галичині до рук Польщі. За цих обставин гаяння часу з боку українців могло обернутися катастрофою. Тому у ніч з 31 жовтня на 1 листопада українцями на чолі сотником УСС Д. Вітовським влада у Львові була взята. Операція проведена блискавично і без кровопролиття. Було заарештовано намісника і міського коменданта, взято під контроль всі державні установи, казарми та інші важливі об'єкти, над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. У складі українських військових сил, які перебрали владу над двохсот-тисячним Львовом, було всього близько 2,5 тис. чоловік.

Ранком 1 листопада Українська Національна Рада перебрала владу у свої руки. Було видано відозву «Український народе», де йшлося про утворення незалежної Української держави, в якій «віднині народ є господарем своєї землі».

9 листопада на засіданні Української Національної Ради було визначено назву держави – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Вона охоплювала близько 70 тис. кв. км з 6 млн. на­селення (71% українців, 14% поляків, 13% євреїв та інші). Правда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття – Чехословаччина. Таким чином, ЗУНР охоплювала лише терито­рію Східної Галичини з 4 млн. населення.

У цей же день (9 листопада) було сформовано уряд – Державний секретаріат, який складався з 14 державних секретарств (міністерств). Головою (прем'єр-міністром) було обрано К. Левииького.

13 листопада УНРада прийняла «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської імперії», який складався з таких артикулів: назва, кордони, державна суверенність, державне заступництво, герб і прапор. У цьому законі закріплювались верховенство і суверенність народу, який мав здійснювати їх через свої представницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною системою. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі, Державним прапором – синьо-жовтий, гімном – пісня "Вже воскресла Україна" ("Ще не вмерла Україна").

Виявилось, владу легше завоювати, ніж втримати. Польські керівні кола не змирилися з утворенням ЗУНР. Уже з перших чисел листопада на вулицях Львова розгорілись збройні сутички між українськими і польськими загонами. Бої проходили з перемінним успіхом, та у ніч на 22 листопада українські підрозділи змушені були залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а з січня 1919 р. до Станіслава. 22 січня 1919 р. у Києві,наСофіївській площі, було урочисто проголошено Акт про злуку ЗУНР і УНР. На жаль, справжнього об'єднання не відбулося, бо через кілька днів Директорія змушена була покинути Київ під ударами наступаючої з північного сходу Червоної армії. В той же час Українська галицька армія (УГА) ЗУНР вела бої з переважаючими у бойовій силі і техніці польськими військами. 16-18 липня 1919 р. УГА перейшла р. Збруч, залишивши всю Східну Галичину під польською окупацією.

Отже, Акт злуки мав декларативний символічний характер. Сторони, що об'єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в тогочасних складних умовах і до справжнього об'єднання справа не дійшла, оскільки і ЗУНР, і УНР втрачали в цей час позицію за позицією, територію за територією.

Проте боротьба не була марною. За умов постійної воєнної розрухи урядові ЗУНР вдалося налагодити адміністрацію краю, забезпечити функціонування шкіл, пошти, телеграфу, залізниці і прийняти цілу низку законів: «Про тимчасову адміністрацію і організацію судів» (16 листопада 1918 р.), «Про державну мову» (15 листопада 1918 р.), «Про виконання громадських прав і обов’язків» (8 квітня 1919 р.), «Про земельну реформу» (14 квітня 1919 р.), «Закон про вибори до однопалатного сейму ЗО УНР» ( 16 квітня 1919 р.), «Про восьмигодинний робочий день» (12 квітня 1919 р.) тощо.

Історик І. Лисяк-Рудницький зазначав: “Галичина 1918-1919 рр. – єдиний в новітній історії приклад українського державного правопорядку”.

4. Причини втрати української державності та її історичне значення

В цьому питанні необхідно розкрити причини поразки української революції 1917-1921 рр. Серед складного комплексу чинників, що зумовили поразку, головними можна назвати наступні:

1. Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутність середнього класу, промислової буржуазії, міського елемента тощо);

2. З усіх соціальних верств найбільш національно свідомою була інтелігенція, але вона становила лише 2-3% усього населення;

3. Міста переважно не були осередками українства, оскільки були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків;

4. Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового вирішення: соціальні (земля, 8-годинний робочий день і т. п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики;

5. Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму також стримували наступальний темп української революції;

6. Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів;

7. Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради);

8. В Україні була відсутня сильна центристська сила, що могла об'єднати політичні сили в боротьбі за національну незалежність (так, Центральна Рада і Директорія спиралися на ліві сили, гетьман П. Скоропадський – лише на праві);

9. Відсутність єдності серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм між керівниками Директорії С. Петлюрою та В. Винниченком);

10. Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!);

11. Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав національні змагання. Проголосивши свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо.

Отже. поразку української революції 1917-1921 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Проте незважаючина поразку Української революції, її здобутки були очевидними:

- прискорився процес перетворення українського етносу, який за словами І. Франка, являв собою "купу піску", на сучасну політичну націю;

- з назвою "Україна" відроджена (хоч і тимчасово), держава ніколи вже не зникала з політичної карти світу;

- була реанімована традиція державності, на засадах якої розвивалася українська політична думка до кінця XX ст.;

- накопичувався визвольний потенціал, зростала самосвідомість, формувалися національні кадри.

Варто також зазначити, що то був особливий етап національної історії: протягом чотирьох років було пройдено величезну еволюцію – від підданства через проголошення національно-територіальної автономії федеративної Росії до усвідомлення повної незалежності й самостійності; поновлена в Україні державницька свідомість, яка була приглушена двома віками російської окупації. Головне, що зробила революція – це добилася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру, свою мову. Вперше після середини XVII ст. Україна постала як геополітична реальність.

Революція мала на меті відродження української нації в усіх сферах суспільного буття – економічній, політичній, духовній, державотворчій. Свідченням цього є Універсали Центральної Ради, законодавчі документи Гетьманату, Директорії. Було сформовано основні атрибути державності, випробувано різні моделі внутрідержавного життя.

Слід погодитися з досить слушною думкою українського історика з діаспори І. Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України..." і що "... немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі".