Лекція Утворення і діяльність Української центральної ради. Харківський з’їзд рад (грудень 1917 р.) та його політичні наслідки

« Назад

1. Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії й утворення Української Центральної Ради

В лютому 1917 р. в Росії відбулася демократична революція, наслідком якої стало повалення династії Романових. 3 березня 1917 р. Микола ІІ зрікся престолу. На протязі трьох століть ця династія руйнувала права, свободи й незалежність України. Лютнева 1917 р. демократична революція повалила цей режим і встановила двовладдя в країні: Тимчасовий буржуазний уряд і Ради робітничих та солдатських депутатів.

Звістка про повалення царату швидко досягла України, в якій розпочався процес формування нової влади.

Представники буржуазних партій почали формувати органи влади, які зберегли б Україну в складі Росії під керівництвом Тимчасового уряду. Ними було створено “Виконавчий комітет”, до якого увійшли представники міської Думи, фабриканти, заводчики та інші. Виконавчий комітет спирався на військову силу Київського воєнного округу. Цей виконавчий комітет представляв Тимчасовий російський уряд в Україні. На місцях виконавча влада передавалась повітовим і губернським комісарам.

Паралельно в Україні формувалися Ради робітничих і солдатських депутатів, до яких входили представники соціал-демократичної, більшовицької, меншовицької та есерівської партій.

І Тимчасовий уряд, і Ради виступали за збереження централізованої держави.

Але проти цього в Україні поширився масовий національний рух за повернення Україні державного суверенітету – право націй на самовизначення, аж до створення самостійної держави.

В цьому русі сформувалося дві течії:

1. Автономісти – обстоювали культурно-національну автономію України в складі Російської федерації (ТУП на чолі з М. Грушевським);

2. Самостійники – обстоювали повну незалежність України. На цих позиціях стояла Українська Народна партія на чолі з М. Міхновським.

Прагнення об`єднати сили, зацікавлені у відродженні національно-визвольного руху в Україні та недопущенні розколу в ньому, привели національно-патріотичні сили до створення єдиної державно-політичної організації, що отримала назву Центральна Рада України. Її було створено 3-4 березня 1917 р. ЦР об`єднала представників ТУП, УСДРП, УНП, УСП(р) та інших громадських організацій.

Головою ЦР України було обрано відомого українського політичного діяча, професора історії М. Грушевського – лідера федералістів-автономістів (ТУП). Велику роль в діяльності ЦР відігравав член УСДРП, український письменник В. Винниченко, а також С. Петлюра, М. Міхновський та інші діячі того часу.

Так сформувалася третя політична сила, що претендувала поряд з Тимчасовим урядом та Радами на владу в Україні. Спочатку ЦР відігравала роль міської організації. Але 6-8 квітня 1917 р. в Києві зібрався Всеукраїнський Національний Конгрес, на якому 900 делегатів обговорювали методи досягнення автономії України. В травні 1917 р. відбувся І Український військовий з`їзд, де військовий комітет на чолі з С. Петлюрою підтримав автономістську позицію ЦР.

В ході розгортання національно-визвольного руху гасло автономії України в складі Російської федерації стала основною політичною метою ЦР України. Ці події березня–травня 1917 р. стали початком національно–демократичної революції в Україні.

Національно-демократична революція, що розпочалася в березні 1917 р., поширилася влітку. Скликаний за місяць після утворення ЦР Всеукраїнський Національний Конгрес визначив основний напрямок державотворення. “Тільки національно-територіальна автономія України в змозі забезпечити потреби українського народу”, - говорилося в резолюції Конгресу.

Чим же пояснити, що після Лютневої революції в Україні переважали автономістські, а не самостійницькі настрої? Це пояснюється тим, що:

1. Програмною метою більшості політичних партій та сил ЦР була саме політична автономія;

2. Ідея самостійності ще не набула поширення, визнання та популярності серед загалу українського населення;

3. В середовищі української політичної еліти було поширене ілюзорне сподівання на справедливе вирішення національного питання революційною демократією Росії;

4. Самостійність в умовах першої світової війни залишила б Україну без державних структур, без армії, без фінансування та надійного матеріального забезпечення. За таких обставин Україна перетворилася б на легку здобич для воюючих сторін з перспективою перетворення на колонію.

 

2. Внутрішня і зовнішня політика Центральної Ради. Перший та Другий Універсали. Прорахунки Центральної Ради в державному процесі та соціальній політиці

Боротьба за реалізацію автономістських планів розгорталася стримано. Спираючись на рішення військового з`їзду, Всеукраїнського Національного Конгресу, виражаючи інтереси українського народу, ЦР дедалі активніше вимагала визнання і схвалення Тимчасовим урядом Росії автономії України в складі Російської федерації. Зважаючи на патріотичне піднесення народу, керівництво ЦР звернулося до Тимчасового уряду з проханням про надання Україні автономії. 6 травня 1917 р. до Петрограду прибула повноважна делегація України, очолювана В. Винниченком. Але представники російської влади не пішли назустріч вимогам ЦР України, оскільки виступали за “Єдину і неподільну Росію”. Вони не визнали ЦР за представницький орган українського народу. Звістка про це спричинилася до зростання народного руху в Україні.

10 червня 1917 р. на ІІ Всеукраїнському з`їзді було оприлюднено І Універсал ЦР, в якому самочинно проголошувалася автономія України в складі РФ. ЦР проголосила себе державним органом, що має право приймати акти конституційного значення. Цим же універсалом визнавалася рівність всіх національних меншин в Україні. Проголошенням І Універсалу ЦР брала на себе державні функції.

Для поточної роботи 15 червня 1917 р. було обрано уряд України – Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченком. Ці події спричинили зростання революційного ентузіазму мас в Україні.

Зважаючи на становище в державі (червневі масові демонстрації, поразка Південно-Західного фронту, що призвела до втрати Галичини, активна державотворчість в Україні), Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими методами. До того ж на захист ЦР могли виступити фронтові українські частини і загал населення України. Збройний конфлікт з ЦР сприяв би розколу в середовищі російських демократів. Зважаючи на це, 28 червня 1917 р. до Києва прибула делегація Тимчасового уряду в складі Керенського, Терещенка і Церетелі. Вони визнали автономію України. Цей компроміс спричинився до урядової кризи в Росії але більшістю голосів угода була затверджена Тимчасовим урядом.

Зміст цієї угоди було покладено в основу ІІ Універсалу ЦР, проголошеного 3 липня 1917 р. ЦР визнавалася найвищим органом революційної демократії в Україні, Генеральний Секретаріат, після затвердження його Тимчасовим урядом, перетворився на крайовий орган влади. ЦР брала зобов`язання не здійснювати самочинно автономію України до зібрання Всеросійських Установчих зборів.

Започаткована ІІ Універсалом криза Тимчасового уряду стала прологом загальної політичної кризи в Росії (липневої), яка спричинилася до кінця періоду двовладдя.16 липня 1917 р. ЦР прийняла “Статут вищого управління України”, в якому визначалися обов`язки, права та межі компетенції Генерального Секретаріату. Проте Тимчасовий уряд не затвердив цей документ. Навпаки, 4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видав “Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату”, яка суттєво обмежила права України.

Незважаючи на це, проголошення автономії України було логічним продовженням української національно-демократичної революції.

Після того, як ТУ затвердив інструкцію Генеральному Секретаріатові, згідно якої ГС оголошувався органом Тимчасового уряду і призначався ним за поданням ЦР, інститут національної окремої влади в Україні зводився нанівець. До того ж в компетенції ГС залишилося 5 губерній – Київська, Волинська, Подільська, Полтавська і Чернігівська. Харківська, Катеринославська (включаючи Донбас), Херсонщіна і Таврія підпорядковувалися Тимчасовому уряду, який до того ж вирішував військові, продовольчі, судові справи, відав шляхами сполучення, транспортом і зв`язком в Україні.

Так Тимчасовий уряд “віддячив” ЦР за поступливість і готовність її лідерів діяти спільно проти українських самостійників, нечисленна група яких виступила з пропозицією відкинути Інструкцію Тимчасового уряду. 9 серпня 1917 р. більшість діячів ЦР виступила на захист цього документу. Але демонстративне ігнорування петроградськими міністрами національних інтересів українського народу спричинилося до загострення політичної ситуації в Україні.

За цих складних умов ЦР так і не змогла налагодити ефективне керівництво в країні, забезпечити міста продовольством, домогтися порядку і законності.

ЦР не пішла назустріч прагненню селянства розпочати негайно аграрну реформу. Це негативно позначилося на авторітеті ЦР. Фатальні наслідки мали прорахунки ЦР у воєнному питанні. Влітку 1917 р. сотні тисяч солдатів-українців, організовані в українські війскові частини, були готові присягнути на вірність ЦР України. Проте лідери Ради з недовір`ям ставилися до військових, особливо до офіцерського корпусу, вважаючи, що революція усунула необхідність в регулярній армії. Так у вирішальний час ЦР України втратила підтримку у селянському та військовому середовищах.

Після проголошення Центральною Радою ІІІ Універсалу 20 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат по суті став незалежним урядом України. Але він проявляв нерішучість у вирішенні основних завдань:

- не змінили старі основи державності;

- не вилучив гроші з банків, що були вкрай потрібні новому урядові;

- не змінив судового апарату, систему освіти (російська мова);

- повільно йшла конфіскація земель і передача їх селянам.

УНР ставала мимоволі оплотом антибільшовицьких сил, оскільки до України мігрували противники більшовиків. Це спричинилося до загострення відносин з більшовицьким урядом Росії. Знайшовся і привід. В Україні стояли деякі більшовицькі частини, що отримали наказ просуватися до Києва з метою встановлення там більшовицької влади. Дорогу їм заступив І Український корпус під командуванням П. Скоропадського, що і врятувало молоду державу.

3. Війна Радянської Росії з УНР і проголошення незалежності України

В ніч з 25 на 26 жовтня (7-8.11) 1917 р. в Петрограді більшовики здійснили соціалістичний переворот.

Водночас в Києві розгорнули агітаційну діяльність за радянську владу місцеві більшовицькі організації. Тоді ЦР роззброїла червоногвардійські частини і вислала їх за межі України.

Другим приводом для загострення стосунків між Україною та Росією став дозвіл ЦР на пропуск через територію України донських козачих частин на Дон, які перебували на ворожих позиціях до більшовиків.

Тому 4 грудня 1917 р. РНК радянської Росії по радіотелеграфу звернувся з “Маніфестом до українського народу”, який містив ультимативні вимоги до ЦР. В Маніфесті визначалося на словах право українського народу на самовизначення аж до відокремлення УНР від Росії при умові визнання радянської влади в Україні. Це означало ліквідацію українського уряду і її автономії, а після встановлення радянської влади Маніфест зобов’язував Україну не пропускати через свою територію донців, припинити роззброєння більшовицьких частин і допомогти їм розгромити противників радянської влади. Був визначений термін 48 годин, після якого РНК проголосить ЦР у стані війни з Росією. Маніфест був підписаний Леніним і Троцьким.

ЦР у своїй відповіді підкреслила непослідовність більшовиків та радянської влади до національно-визвольного руху в Україні, відкинула домагання РНК і заявила, що на випадок війни ЦР буде боронити свої права.

Протистояння між ЦР і РНК посилилося під час підготовки і проведення І Всеукраїнського з’їзду Рад 4 грудня 1917 р. в Києві. На ньому переважна більшість делегатів виступили проти більшовиків і підтримали ЦР. З’їзд визнав ультиматум РНК як замах на УНР. Більшовики, що опинилися у меншості, переїхали до Харкова, який перетворився на радянський форпост в Україні. Саме тут 11-12 грудня 1917 р. більшовики провели свій з’їзд рад, який проголосив встановлення радянської влади в Україні, яка, в свою чергу, проголошувалася частиною Російської республіки. Було створено радянські органи влади. Це давало змогу впродовж всієї громадянської війни залишатися осторонь подій в Україні і бути “невинними” у справах українських.

Більшовицький уряд Харкова розпочав збройну боротьбу проти УЦР. РНК дав наказ більшовицьким військам встановлювати радянську владу на місцях в Україні. 17 грудня 1917 р. ЦВК більшовицьких рад в Харкові опублікував Маніфест про повалення в Україні ЦР і Генерального Секретаріату. Наступного дня ЦВК сформував Комітет боротьби з контрреволюцією.

Більшовицькі сили нараховували 160 тис. чоловік під командуванням М. Муравйова. Українські війська чисельністю не поступалися радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, а не зібрані в кулак, як російські. До того ж більшовицькі сили захопили залізничні станції і швидко перекидали свої сили, позбавивши цієї можливості війська УНР.

25 грудня 1917 р. радянські війська почали загальний наступ, в результаті якого захопили Катеринослав, Полтаву, Херсон, Одесу та ін. міста. Червоногвардійські загони наближалися до Києва. 16 січня 1918 р. робітники заводу “Арсенал” почали збройне повстання, щоб допомогти більшовицьким військам. Повстання через 5 днів було придушене, але 26 січня 1918 р. більшовики захопили Київ.

30 січня 1918 р. в Києві було проголошено Українську робітничо-селянську республіку з Народним Секретаріатом на чолі. ЦР покинула Київ і переїхала до Житомира. Члени українського уряду були оголошені злочинцями, а їх майно конфісковано.

Швидкому просуванню більшовиків сприяли:

а) непослідовність боротьби ЦР, яка за своїм складом була переважно соціалістичною;

б) російське та єврейське населення міст, що переважало, підтримувало більшовиків;

в) підтримка незаможними селянами більшовиків, що обіцяли надати землю, невирішеність земельного питання ЦР;

г) загони Червоної Армії мали досвід ведення війни навідміну від українських військ (ЦР запізнилася з організацією своєї армії).

За цих обставин більшість українських політиків усвідомила, що перебудувати Росію на федеративних засадах не вдасться, що прагнення до автономії у складі Росії не виправдало себе. Натомість зростало прагнення до повного розриву з російським центром.

Цьому сприяли і зовнішньополітичні обставини, пов’язані з переговорами в Бресті. Справа в тому, що ІІІ Універсал ЦР проголосив Україну автономною, але у складі Росії. Тому на міжнародній арені Україна не сприймалася як самостійна держава.

З цих міркувань ЦР 9 (22) січня 1918 р. прийняла IV Універсал, який виголосив М. Грушевський. Універсал проголошував незалежність і суверенність УНР; стверджувалося, що Україна прагне жити в мирі з усіма народами, але жоден з них не має права втручатися у справи УНР. Урядові доручалося довести до кінця переговори з центральними державами і укласти з ними мир. Всю землю роздати селянам без викупу, націоналізувати ліси, води і підземні багатства. Держава встановлює контроль над банками та найближчим часом будуть скликані українські Установчі збори, які схвалять конституцію України. Генеральний Секретаріат було реорганізовано у Раду Міністрів на чолі з В. Винниченком.

Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він проголосив УНР незалежною і суверенною державою, завершивши процес складного і суперечливого періоду розвитку українського національно-визвольного руху. Прийняття IV Універсалу означало остаточний розрив з імперським центром Росії, а з цим і зі сподіваннями на автономію і федералізм. Але, на жаль, цей момент здійснився не на хвилі піднесення національно-визвольного руху, а в один з найкризовіших його моментів.

Перші кроки радянської влади в Україні ознаменувалися жорстоким терором. Ще до вступу в Київ Муравйов закликав без пощади знищувати ворогів радянської влади – офіцерів, монархістів, юнкерів, гайдамаків тощо. По оцінкам число знищених людей досягло 5 тис. чоловік. Пам’ятаючи 16 січня 1918 р. під Крутами, у Маріїнському парку було розстріляно 200 учнів гімназій і училищ. Через деякий час до Києва з Харкова прибули члени українського радянського уряду. На Україну була поширена дія всіх декретів радянської влади. Україна стала управлятися відповідно до законів Російської федерації.

Розв’язавши за допомогою насильства питання про владу, більшовики почали докорінний злам всіх соціально-економічних відносин, нав’язуючи народу України порядки, що утвердилися в Росії.

Перш за все, було встановлено контроль за фінансами – банкам заборонили здійснювати будь-які операції, конфісковувалися на користь Рад золото, дорогоцінні метали та коштовності. На заможні верстви населення України було накладено контрибуції, конфіскації, реквізиції.

Відбулося одержавлення української промисловості. Для цього в Україні було створено філії російського ВРНГ, що проводили лінію центру на місцях. Було націоналізовано і проголошено власністю Російської федерації 9 з 15 великих металургійних заводів України, що виплавляли 80 % чавуну і сталі. Державною власністю Росії стали великі суднобудівні заводи України.

На селі більшовики прагнули нав’язати селянству принцип артільно-комуністичного ведення господарства, але майже все селянство виступало за індивідуальне господарювання.

Одним з найважливіших для більшовиків в Україні було питання про хліб і сировину. До 1 березня 1918 р. до Росії з України щоденно відправлялися 140 вагонів з продовольством, а згодом до 400 вагонів. Тільки за 4 перші місяці радянської влади з України було вивезено до 15 млн. пудів хліба, без якого більшовики в Росії не змогли б зберегти владу.

24 лютого 1918 р. Народний Секретаріат звернувся до місцевих рад в Україні: “проявити всю рішучість у боротьбі зі спекуляцією і приховуванням, не зупиняючись перед застосуванням збройної сили”.

Установлений шляхом обману, насильства і прямого втручання ззовні, більшовицький режим в Україні неминуче мав стати і став причиною антибільшовицького опору в країні.