Лекція Українське національне відродження (кін. XVIII – поч. ХХ ст.)

« Назад

1. Українські землі у складі Російської та Австрійської імперій

Наприкінці XVIII ст. українські землі опинилися поділеними між двома імперіями – Російської та Австрійською, що започаткувало тривалий період бездержавності і перетворення українців, за висловом І. Лисяка-Рудницького, на «неісторичну націю». Оскільки і Російська, і Австрійська імперії були полі етнічними державами, від способу розв‘язання національного питання залежала їхня подальша доля, територіальна цілісність, економічна могутність.

Інкорпорація українських земель супроводжувалася нівелюванням особливостей їх територіально-адміністративного устрою, форм самоуправління, усталених судових інстанцій тощо. Створюючи нові органи влади та призначаючи на них представників панівних націй, правлячі кола обох імперій відсували українців на периферію суспільного життя (Реєнт О.П. Україна в імперську добу ХІХ – початок ХХ ст. – С. 110).

Російська влада розглядала Україну природним продовженням Росії, а її населення – спорідненим російському. Ідею автономного устрою українських земель в складі імперії було поховано з ліквідацією Гетьманщини. Отже будь-які спроби українців довести свою етнічну окремішність вважалися безпідставними і такими, що загрожують існуванню «єдиної і неподільної Російської імперії».

За статистичними даними на 1811 р. в 9 українських губерніях в межах Російської імперії проживало 8,7 млн. осіб, а на 1863 р. – вже 13,6 млн. Всього ж упродовж ХІХ ст. населення України в межах Російської імперії зросло більш як втричі (з 7,7 до 23,4 млн. осіб) (Реєнт О.П. Україна в імперську добу ХІХ – початок ХХ ст. – С. 108).

Побоювання влади щодо національних виявів українців спричинили низку запобіжних заходів з боку царизму, в першу чергу в адміністративно-територіальному устрої. На українські землі було поширено загальноімперський адміністративний поділ. Так, впродовж першої половини ХІХ ст. Наддніпрянщину було поділено на генерал-губернаторства, в яких вся повнота влади належала губернаторам, що призначалися і звільнялися особисто царем. До того ж міграційна політика царизму стала одним з важелів інтеграції України до складу імперії, її поглинання та русифікації.

Засилля російських чиновників і військових, асиміляторська політика центральної влади зумовили процес денаціоналізації переважної більшості української еліти, що здебільшого зрікалася рідної мови, свідомо відкидала багаті віковічні надбання української духовної культури. З‘являється феномен «малоросійства», що стає синонімом меншовартості, здатності українців до перевтілення, адаптації та пристосування. Провід у цьому процесі належав українським містам, де концентрувалися вихідці з російських губерній.

Головним об‘єктом урядового переслідування стала українська мова, яку було заборонено у навчальних закладах та державних установах. Така політика зумовила презирливе ставлення до національної мови як до «мужичої». 18 липня 1863 р. царський міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав та розіслав в усі українські губернії циркуляр, що забороняв друкування національною мовою книжок «навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу». Було створено в середині 70-х років ХІХ ст. таємну урядову комісію, що мала виробити ефективні заходи боротьби проти українства. Результатом роботи цієї комісії став Емський указ Олександра ІІ від 18 травня 1876 р. про заборону не тільки друкування українською мовою оригінальної та перекладної літератури, але й завезення її з-за кордону. Заборонялися театральні вистави, концерти.

Емський указ став кульмінацією брутального наступу самодержавства на права українського народу, спрямованого на його повну асиміляцію та русифікацію.

Якщо російський уряд поділив українські землі на губернії (як на всій території держави), то австрійський виробив гнучкіші форми адміністративно-територіального поділу. Галичину (з частиною польських земель) було виділено в «Королівство Галіції й Лодомерії» з центром у Львові. В 12 з 18 округів (із середини ХІХ ст. – в 50 повітах з 74) переважало українське населення. Незважаючи на це, австрійська влада підтримувала польську зверхність в регіоні, що зумовило запровадження в Галичині в 1825 р. навчання польською мовою у школах. Усі спроби українців захистити своє право на здобуття освіти рідною мовою зустрічали шалений опір як з боку австрійських урядовців, так і місцевих польських можновладців.

Буковина з 1787 р. входила на правах округу до складу «Королівства», а з 1849 р. отримала статус окремого коронного краю, де встановилося румунське панування. І хоча наприкінці XVIII ст. співвідношення українців і румунів становило тут 69 та 26%, австрійський уряд визнав її румунською територією.

Закарпаття входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва й лише протягом короткого терміну після революції 1848-1849 рр. мало статус автономного Ужгородського округу. З 1867 р. Закарпаття опинилося під владою угорської адміністрації, тотальна мадяризація краю охопила всі сфери життя.

Таким чином, колонізаторська за своєю спрямованістю й сутністю політика австрійського та російського урядів прирікала українців на обслуговування інтересів метрополії.

Ігноруючи особливості історії, побуту, звичаїв, світогляду українців, російська та австрійська верхівки прагнули розчинити їх у пануючому етнічному середовищі, позбавити можливості для будь-яких форм національної самоорганізації. Не в останню чергу це сталося через відсутність помітного прошарку української економічної, військово-політичної та інтелектуальної еліти. Спольщення та зросійщення значної верхівки української верхівки, перетворення її на слухняне знаряддя імперської політики ще більше закріплювало за українцями статус недержавної, другорядної нації.

2. Українське національне відродження: сутність та періодизація

Основна риса української історії ХІХ ст. – національне відродження України, під яким розуміють:

- Формування національної самосвідомості українців;

- Зростання інтересу до української мови, історії, культури;

- Активізацію зв’язків між західними і східними українцями, їх національну інтеграцію;

- Розгортання українського національно-визвольного руху.

Вперше в науковий обіг поняття українське національне відродження ввели найвидатніші класики української історіографії ХХ ст. Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Дмитро Багалій, Іван Крип‘якевич. Вони розуміли його як комплекс подій і явищ кінця XVIII – початку ХХ ст., пов‘язаних з поширенням масового національного усвідомлення, пожвавленням і піднесенням національного руху, розвитком усіх галузей культурного життя українців.

Вони розглядали українське відродження як два потоки – однакові за змістом, паралельні за напрямком, одночасні у певних хронологічних рамках, але розмежовані територіально: один протікав на українських землях під владою Російської імперії, а другий – під владою Австрійської (пізніше – Австро-Угорської) імперії (Сарбей В.Г. Національне відродження України. – С. 20).

В другій половині ХХ ст. український діаспорний учений Іван Лисяк-Рудницький увів у науковий обіг поняття «українське ХІХ століття», для позначення періоду від кінця української козацької державності (80-і рр. XVIII ст.), що в історичній пам‘яті народу залишилися під назвою «Гетьманщина», до початку Першої світової війни 1914 – 1918 рр. На початку ХХІ ст. можна вважати верхньою хронологічною межею 1917 р., тобто початок Української національно-демократичної революції, що постала як логічне завершення й апогей усієї попередньої історії українського відродження.

Чинником національного відродження була давня традиція визвольної боротьби в Україні. Національно-визвольний рух ХІХ ст. став продовженням цієї традиції, набувши інших форм і змісту.

Українське відродження всього періоду «українського ХІХ століття» пов‘язане з:

1) соціотворчим процесом формування української національно свідомої інтелігенції, «що очолила національний рух, який базувався не стільки на історичній легітимності, скільки на етнолінгвістичних підставах» (З. Когут. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760-1830. – С. 263);

2) націотворчими процесом становлення української нації – «перетворенням етнічно мовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту» (Ів. Лисяк-Рудницький. – Історичні есе. – Т. 1. – С. 147, 189).

З початком українського відродження відбувся історичний перелом у традиційній поступовій громадській думці України щодо шляхів масового поширення й утвердження національної ідеї як засобу згуртування українського суспільства в ім‘я його остаточної мети у майбутньому – досягнення державної незалежності.

У нинішніх умовах ренесансу української державності, суспільно-політичного та культурного життя українського народу поняття національного відродження набуває нового змісту в контексті української перспективи.

Чисельні наукові дослідження довели, що визначення понять «націоналізм», «українське відродження», «національне відродження» непроста річ. Багатозначність цих термінів відбиває складний характер українського націотворчого процесу в його соціально-політичному, ідеологічному та психологічному вимірах.

Українське національне відродження (або націоналізм у широкому розумінні слова)становить багатогранний соціокультурний феномен: це водночас національна свідомість, принцип національної державності та національно-визвольний рух (Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII – початок ХХ століття) – С. 209).

Чинниками українського національного відродження ХІХ ст. виступили:

1) психологічний фактор – почуття патріотизму, любові до рідного краю, звичаїв, мови, природи, рештків старовини, народної пісні, гордість за своїх предків тощо; емоційне захоплення українським – історією, культурою, мовою – стимулювали не стільки вчені, фахівці, скільки поети, літератори;

2) інтелектуальний чинник – відродження свідомості українства почалося з історико-топографічних та етнографічних студій, полеміки довкола української мови, стандартизації літературної мови та словесності;

3) економічний фактор – економічна інтеграція, передусім Південної України, перетворення її на «українську Америку»;

4) громадська та політична діяльність українства, його суспільна думка – боротьба навколо селянського питання, політичні програми на засадах федералізму, просвітницька діяльність, диференціація українства на радикальні та консервативно-помірковані течії, створення політичних партій на рубежі ХІХ – ХХ ст. – усе це характеризує поступальні кроки українського національного руху та його свідомості, що свідчить про його організаційну та ідеологічну зрілість (Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII – початок ХХ століття) – С. 211-212).

Критерієм періодизації процесу українського національного відродження є зміна політичної ідеології, ідеологічних настанов українства:

1) реставраційний період (80-і роки XVIII ст. – перша чверть ХІХ ст.) – період повернення спадщини, провідною політичною ідеєю якого була ідея українського автономізму (історична публіцистика Г. Полетики, прагнення українських масонів та Малоросійського товариства 20-х рр. ХІХ ст.);

2) романтичний (20 – 60-ті ХІХ ст.) – ідея народності на українському ґрунті влучно співпала із напівстихійними рухами і течіями з метою національної самоідентифікації, самовизначення власної народності через вивчення народної культури; поворот від автономізму до ідеї слов‘янської єдності, міжслов‘янського федералізму;

3) народницько-громадівський (60 – 80-ті роки ХІХ ст.) – просвітницька спрямованість, ідея національної окремішності – визначальні риси українського народництва (народолюбство, хлопоманство, народовство);

4) національний, або національно-політичний етап (90-ті роки ХІХ – початок ХХ ст.) – відбувається остаточне організаційне оформлення національного руху, активного в політичному процесі; кристалізація ідеї державності в структурах масової і наукової свідомості.

Зрозуміло, що хронологічні рамки основних етапів процесу українського національного відродження мають доволі рухомий характер. В окремих регіонах ці періоди мали різну тривалість, що зумовлювалось відмінним геополітичним становищем, характером ідейно-політичних впливів, соціальною структурою населення, історичними і культурними традиціями, емоційно-психологічним настроєм різних станів українського суспільства, наявністю інтелектуальної еліти.

3. Характеристика основних етапів українського національного відродження

Ідентифікуючою ознакою процесу національного відродження в українських землях була його лінгвоцентрична спрямованість. Мова, письменство, література виступали як «головна етнодиференціююча ознака», брали на себе централізаторську функцію в «тілі культури». Тобто український національний рух здавна орієнтувався на розв‘язання мовних питань.

У 1798 р. Іван Котляревський видав поему „Енеїда”, вперше використавши українську народну мову в якості літературної, що фактично започаткувало відродження української мови, перетворення її на літературну.

Ініціатором й організатором цього руху стала українська інтелігенція, що гуртувалася навколо університетів – Львівського (відкрито в 1661 р.), Харківського (1805 р.), Київського (1834 р.), Одеського (1865 р.).

В 20-30-х роках ХІХ ст. при Харківському університеті створено літературне об’єднання „Харківські романтики”, ідейним натхненником якого виступив відомий народознавець, письменник, режисер Григорій Квітка-Основ’яненко, який видав 1834 р. „Малоросійські повісті”. Активізації літературної творчості українською мовою сприяв професор, згодом ректор Харківського університету Петро Гулак-Артемовський.

Наприкінці XVIII – на поч. ХІХ ст. посилюється інтерес до української минувшини. Останньому сприяло поширення „Історії Русів” – найвизначнішого історіографічного твору цього періоду, опублікованого лише в 1846 р. Автор праці прагнув довести, що Україна має власну історію, а український народ – право на свободу і власну державність.

В 1822 р. опубліковано працю з історії України Дмитра Бантиш-Каменського, в 1842-1843 рр. – п’ятитомну „Історію Малоросії”Миколи Маркевича.

В середині – другій половині ХІХ ст. великий вплив на розвиток історичної науки справили Микола Костомаров, Володимир Антонович, Олександра Єфименко, Дмитро Багалій. Наприкінці ХІХ ст. розпочалася наукова діяльність Михайла Грушевського.

Поряд з літературними та історичними студіями важливою формою культурного відродження було вивчення українського фольклору. Активістами цього напрямку діяльності української інтелігенції були Микола Цертелєв, Михайло Максимович, Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський.

Культурницька діяльність української інтелігенції справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу, на активізацію процесів національного відродження.

На поч. ХІХ ст. після війни 1812 р. з Наполеоном в Україні виникають перші таємні організації – масонські ложі. Найвідомішою була Полтавська ложа „Любов до істини” (1818-1819 рр.), члени якої сповідували ідею відокремлення України від Росії. На її базі в 1821 р. утворилося таємне „Малоросійське товариство” на чолі з предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем. Його учасники виступали за державну незалежність України.

Масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні.

1821 – 1825 рр. – в Тульчині засновано таємне „Південне товариство” на чолі з П. Пестелем; в 1823 – 1825 рр. в Новограді-Волинському утворюється „Товариство об’єднаних слов’ян” на чолі з офіцерами братами Борисовими. Основними вимогами їх учасників були ліквідація самодержавства та кріпосного права. Проте серед них не було єдності щодо вирішення національного питання.

На початку 40-х років ХІХ ст. центр національно-визвольного руху переміщується до Києва. Студенти і молоді викладачі місцевого університету організували таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації й звільненню селян з кріпацтва. В 1846-1847 рр. тут діяла перша суто українська політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство. До її складу входило 12 чоловік, серед яких були Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Василь Бєлозерський, Пантелеймон Куліш. Програмними документами організації були „Книга буття українського народу” („Закон Божий”) та Статут.

Основні цілі братства:

- ліквідація самодержавства і кріпацтва;

- національне визволення України;

- утворення на демократичних засадах конфедерації слов’янських народів з центром у Києві.

Головною метою своєї діяльності члени КМТ вважали утвердження національно-державної незалежності України з демократичним ладом в конфедеративній спілці з іншими незалежними слов‘янськими народами. Найвищим органом з консультативно-регулюючими функціями в сфері міждержавних відносин мав стати собор (або сейм). Декларувалися громадянські права Всеслов‘янської конфедерації й України в ній, скасування станів, смертної кари і тілесних покарань, свобода віросповідання, обов‘язкове початкове навчання тощо (Реєнт О.П. Україна в імперську добу ХІХ – початок ХХ ст. – С. 121).

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за національне визволення України.

Важливою особливістю українського національного відродження є певна динаміка відродженського руху. Періоди толерантності та піднесення (кінець 1840-х років, 1870-1876 рр., 1880-1890 рр.) чергуються з періодами занепаду національного руху (Колесник І.І. Українська історіографія (XVIII – початок ХХ століття) – С. 225).

Наприкінці 50-х років ХІХ ст. почали організовуватися напівлегальні гуртки – громади, діяльність яких можна умовно поділити на два етапи. Перший пов’язаний з діяльністю так званої Старої Громади, що виникла в 1859 р. в Києві на базі таємного гуртка „хлопоманів”.

Її очолив Володимир Антонович. Незабаром громади виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та інших містах. Гуртки об’єднували представників різних прошарків суспільства з різними політичними поглядами, вони займалися переважно культурно-просвітницькою діяльністю (відкриття недільних шкіл, пропаганда літератури, вивчення української мови, історії, етнографії тощо). Найвідомішими діячами громадівського руху були Микола Лисенко, Михайло Старицький, Панас Мирний, Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський, Павло Чубинський та інші.

Певних програм і статутів громади зазвичай не мали. Всіх їх єднала національна українська ідея на демократичному ґрунті, натхненна віра у можливість досягнення національного самовизначення, любов до рідної землі й народу.

Впродовж 1861-1862 рр. громадівці співпрацювали з редколегією журналу „Основа”, що був заснований колишніми членами Кирило-Мефодіївського товариства Т. Шевченком, М. Костомаровим, П. Кулішом, В. Білозерським у Петербурзі. Громади підтримували також зв’язки з діячами національного руху в Західній Україні. Незабаром проти громадівців прокотилася хвиля репресій, що спричинила занепад руху з другої половини 60-х років ХІХ ст.

На початку 1870-х років громадівці активізують свою діяльність, що спричинило другий етап руху. Зокрема цьому сприяла діяльність заснованого в 1873 р. Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Його діячі зібрали й видали величезний матеріал з історії, економіки, культури рідного краю.

З прийняттям Емського указу 1876 р. діяльність громад було заборонено, незабаром припинено діяльність Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Частина громадівців емігрувала за кордон, де впродовж 1878-1882 рр. М. Драгоманов видавав перший український журнал „Громада”.

М. Драгоманов обстоював концепцію громадівського соціалізму. Він вважав, що основою справедливого суспільного устрою українського народу є федералізм, тобто існування децентралізованих, політично вільних і самостійних громад, об’єднаних для спільної праці на спільній землі, фабриці чи заводі. На його думку, справжня демократія можлива лише за умов ліквідації приватної власності на засоби виробництва, за відсутності соціального й національного гноблення. Втім щодо майбутнього державного устрою України, М. Драгоманов обстоював ідею української автономії в рамках федеративної демократичної Російської держави.

Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Першою політичною організацією стало „Братство тарасівців”, засноване М. Міхновським, І. Липою, В. Шеметом в 1891-1893 рр. Його учасники ставили за мету досягнення повної незалежності Української держави, обстоювали основні ідеї Т. Шевченка. Їхня діяльність підготувала сприятливий ґрунт для поширення державницько-самостійницьких настроїв.

Першою політичною партією в Наддніпрянщині стала утворена в Харкові в 1900 р. Революційна українська партія. Її засновниками виступили Д. Антонович, М. Русов, Д. Матусевич та ін. Спочатку як програмний документ партії використовувалася брошура М. Міхновського „Самостійна Україна”, в якій обстоювалася ідея української державної самостійності. Незабаром рухівці висунули ідею національно-культурної автономії України в межах Росії. Відсутність чітких програмних вимог спричинило розкол партії на початку ХХ ст.

Певні відмінності мало національно-культурне відродження в Західній Україні. Його засновники вийшли з середовища греко-католицького духовенства. У 1816 р. було засновано „Клерикальне товариство”, метою діяльності якого було розповсюдження релігійних текстів українською мовою. Незабаром священик Іван Могильницький створив „Граматику” української мови, довів, що українська мова є рівноправною слов’янською мовою, а не діалектом російської чи польської.

Впродовж 1833-1837 рр. у Львові діяв культурно-освітній гурток „Руська трійця”, заснований студентами університету Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем, Яковом Головацьким. Вони ставили за мету боротьбу проти національного гноблення, виступали за поширення української історії, традицій, перетворення української мови на літературну. В 1837 р. гурток видав альманах „Русалка Дністрова”, проте майже весь тираж був конфіскований. „Руська Трійця” започаткувала ідею нерозривної єдності всіх українських земель, незалежно від їх перебування у складі Австрійської чи Російської імперій.

Ці перші культурно-освітні організації сприяли зростанню національної свідомості українців, активізації національних процесів.

 Протягом 1848 – 1849 рр. Європою прокотилася хвиля революцій. Той час отримав романтичну назву «Весна народів», оскільки основними гаслами учасників революційних подій стали національне й соціальне визволення, утвердження громадянських прав і свобод.

Українська громадськість вступила в революцію 1848 р. неорганізованою й роз‘єднаною, про що свідчить широкий спектр гасел українських політичних сил – від вимоги автономії українських етнічних земель до поміркованих пропозицій у культурно-освітній сфері. 2 травня 1848 р. у Львові було утворено першу в Західній Україні українську політичну організацію – Головну Руську Раду, очолювану єпископом Якимовичем. Рада стала, по суті, українським національним урядом. Її діячі вимагали утворення української автономії в Східній Галичині, аграрних перетворень, скасування станової нерівності, надання українцям права на вільний національний розвиток. На місцях виникло близько 50 «руських рад», народна Гвардія, загони селянської самооборони. Для сприяння розвитку української культури Рада утворила культурно-освітню організацію – „Галицько-Руська матиця”.

Характерною ознакою національного відродження в Галичині стала політизація, що виявилася у поєднанні як суто національних, так і політичних вимог, створенні нових організацій, діяльність яких спрямовувалась на задоволення національно-політичних потреб українського народу. Українські депутати увійшли до віденського парламенту, де відстоювали інтереси українського населення Австрії.

Придушення австрійською владою осередків революції 1848 р. спричинило згортання демократичних реформ і початок реакції. Проте розпуск громадських і політичних організацій вже не міг зупинити поширення національно-визвольних ідей, зростання національної свідомості українців. ГРР виробила політичну програму, що залишила у спадок наступним поколінням борців за національне відродження.

В другій половині ХІХ ст. в суспільно-політичному русі в Західній Україні діяло три напрямки:

- москвофіли – реакційний, представники якого не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею „єдиної російської народності від Карпат до Камчатки”, виступали за приєднання до Росії. Вони мали свою політичну організацію, видавничу базу, але значною підтримкою з боку населення не користувалися;

- народовці – національний напрямок, спрямований на служіння інтересам українського народу. Головною метою народовців був розвиток української мови та культури, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського населення;

- радикальний напрямок, що виник під впливом ідей М. Драгоманова. Його представники виступали за утворення незалежної України, революційні методи боротьби, участі у політичній діяльності широких народних мас.

У 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство „Просвіта”, на чолі якого став відомий педагог, журналіст, композитор А. Вахнянин. Крім культурно-просвітницької роботи, „Просвіти” займалися й економічною діяльністю, зокрема засновували кооперативи, крамниці, позичкові каси.

В 1885 р. народовці заснували свій політичний орган – Народну Раду, очолювану Юліаном Романчиком. Організація висунула вимогу надати українським землям автономію в межах Австро-Угорщини.

Наприкінці ХІХ ст. формуються перші політичні партії в Західній Україні. Зокрема, в 1890 р. у Львові утворено Русько-українську радикальну партію, на чолі якої були І. Франко та М. Павлик. Партія вважала своєю метою створення незалежної української держави. Втім протиріччя між радикалами зумовили її слабкість. В 1899 р. народовці на чолі з Є. Левицьким та В. Охримовичем утворили Українську національно-демократичну партію, до якої згодом приєдналися М. Грушевський та І. Франко. Партія стояла на ліберальних позиціях, головною метою проголосила незалежну українську державу. Незабаром партія перетворилася на найвпливовішу в Західній Україні.

В цьому ж році засновано Українську соціал-демократичну партію (М. Ганкевич, С. Вітик), що стояла на позиціях марксизму. Оскільки чисельність робітників, на яких вона орієнтувалася була незначною, партія не мала широкої підтримки серед населення.

Отже, ХІХ ст. стало періодом справжнього національного відродження: зросла національна свідомість українців, значних успіхів досягла українська культура. Національно-визвольний рух як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні еволюціонував від культурно-просвітницького до політичного, висунувши гасло політичної самостійності України.