Лекція Козацько-гетьманська держава (друга половина XVII – XVIII ст.)

« Назад

1. Українські землі в період Руїни

Після смерті Б. Хмельницького у вересні 1657 р. на старшинській раді прийнято рішення про обрання до повноліття Юрія Хмельницького гетьманом Івана Виговського, який свого часу виконував обов’язки Генерального писаря при Б. Хмельницькому. Незабаром, в жовтні 1657 р., І. Виговського обрано повноправним гетьманом, що означало скасування принципу монархічного правління, який відстоював Б. Хмельницький.

Ліквідація спадкоємного гетьманату негативно позначилася на долі Національно-визвольної війни, оскільки спричинила боротьбу за владу в середовищі української козацької еліти. Розгортання цієї боротьби призвело до громадянської війни і, як наслідок, до занепаду козацької держави.

Іван Виговський став гетьманом у вкрай складний час. У своїй політиці новий гетьман припустився ряду серйозних політичних прорахунків, що спричинило різке загострення соціально-політичної ситуації в Україні і поширенні опозиційних настроїв у козацько-старшинському середовищі:

- обрання його гетьманом відбулося спочатку не на Генеральній козацькій раді, а на старшинській, що викликало протест з боку простого козацтва;

- шляхтич за походженням, гетьман взяв курс на задоволення інтересів козацької старшини і шляхти, нехтуючи інтересами козаків, міщан і селян, що спричинило повстання проти гетьмана, очолюване полтавським полковником М. Пушкарем і кошовим отаманом запорожців Я. Барабашем;

- недооцінив незворотність і глибину соціально-економічних перетворень, що відбулися в ході Національно-визвольної війни, і вважав за можливе часткове відновлення старих шляхетських порядків;

- спробував заручитися військовою підтримкою Москви для боротьби з опозицією і створив підґрунтя для втручання російської влади у внутрішні справи козацької держави (Москва провокувала загострення боротьби між сторонами, намагаючись посилити свій вплив в Україні);

- скористався допомогою Криму для боротьби з непокірними, вперше залучивши татар не для захисту від зовнішньої небезпеки, а для боротьби із старшинською опозицією і повсталим народом.

У протистоянні з Росією І. Виговський взяв курс на зближення з Річчю Посполитою і повернувся до ідеї входження козацької України до складу королівства. У вересні 1658 р. він уклав Гадяцький договір, згідно якого:

1. Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали автономне Руське князівство на чолі з гетьманом у складі Речі Посполитої (свобода релігійного віросповідання, збереження прав і привілеїв козацтва, відкриття 2-х академій, шкіл, друкарень);

2. Законодавча влада належала національним зборам; передбачалась самостійність фінансової системи, військо складалось з 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. найманців;

3. Відновлювались соціально-економічні відносини, що існували до початку Національно-визвольної війни, Руське князівство позбавлялось права на самостійну зовнішню політику.

Як вказують українські історики Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слісаренко А.Г., прагнення І. Виговського та його найближчого оточення створити з України державу європейського взірця під протекторатом польського короля, але з усіма ознаками суверенної держави, прагнення розбудувати державу, перевівши козацьке звичаєве право на типові для Європи рейки аристократичної або напіваристократичної республіки, було їх заслугою. А водночас і помилкою, бо народ до таких перетворень не був готовий і не зрозумів їх (Цит. за: Шокалюк О.І. Історія України. Навч. посіб. – К., 2004. – С. 53).

Орієнтація І. Виговського на Річ Посполиту, поступливість у відносинах з нею, терор проти опозиції викликали різке незадоволення в суспільстві. Антигетьманький рух очолили І. Богун, П. Дорошенко, І. Сірко та ін.

У вересні 1659 р. Військова козацька рада обрала гетьманом Ю. Хмельницького. Незабаром в жовтні він підписав Переяславські договірні статті, що регламентували подальші стосунки козацької України з російською владою (обмежувалися прерогативи гетьмана, український уряд позбавлявся права на зовнішню політику, київська митрополія підпорядковувалась московському патріарху).

Переяславські статті, укладені під тиском Москви і промосковської лівобережної старшини, викликали розчарування і обурення козацтва.

Восени 1660 р. Ю. Хмельницький, після невдалих військових операцій проти Польщі, підписав Слободищенський трактат, згідно якого Україна поверталась під владу Речі Посполитої на автономних засадах (відновлювалися умови Гадяцького договору без статті про утворення Руського князівства).

Більшість козацтва і старшини Лівобережжя, серед яких переважали проросійські настрої, відмовилися визнавати владу Ю. Хмельницького. Усвідомлюючи свою політичну неспроможність, Ю. Хмельницький склав гетьманську булаву.

Правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю (1663 – 1665 рр.), який дотримувався пропольської орієнтації. На Лівобережжі перемогу здобув Іван Брюховецький (1663 – 1668 рр.), який зробив ставку на російський уряд.

Таким чином, Українська держава розкололася на два державних утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими урядами, які перебували у стані війни. Були створені передумови для поділу України по Дніпру між Росією і Річчю Посполитою.

Основними причинами Руїни були:

- розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;

- посилення антагонізму між різними станами українського населення;

- слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;

- боротьба геополітичних інтересів Російської держави. Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.

Характерними ознаками Руїни були:

- загострення соціальних конфліктів як наслідок соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів козацтва і селян;

- початок громадянської війни, що спричинила розкол України за територіальною ознакою;

- поява у свідомості певної частини політичної еліти небезпечної тенденції – відмови від національної державної ідеї, повернення до ідей автономізму;

- жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву;

- поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі тощо) (Шокалюк О.І. Історія України. Навч. посіб. – К., 2004. – С. 55).

В 1667 р. Росія і Річ Посполита уклали між собою Андрусівське перемир‘я терміном на 13,5 років (Російській державі повертались Смоленськ і Сіверська земля; Україна поділялася по Дніпру на Лівобережжя і Правобережжя, підпорядковані відповідно Росії та Польщі; Київ на 2 роки залишався за Росією, згодом мав перейти до Речі Посполитої; Запоріжжя формально перебувало під владою двох держав).

Отже, Україна зникає як суб‘єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об‘єктом їхньої колонізації. Кожний гетьман Лівобережжя укладав окремий договір (статті) з московським урядом, що значно обмежували «Березневі статті» Б. Хмельницького 1654 р.

Боротьбу національно-патріотичних сил за об‘єднання України очолив П. Дорошенко (1665 – 1676 рр.). Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги у реалізації його планів, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Росією про протекцію царя за умови об‘єднання етнічних земель України, але зазнав невдачі (Світлична В.В. Історія України: Навч. посіб. – К., 2002. – С. 94).

П. Дорошенко став на шлях обмеження впливу Польщі, а надалі – відвертого розриву з нею; здійснив кілька реформаторських заходів:

1) створив постійне наймане військо (сердюцькі полки), щоб забезпечити незалежність від козацької старшини;

2) покінчив як з отаманством старшин, так і практикою скликання чорних рад;

3) відновив принцип призначення полковників;

4) запровадив нову митну лінію на кордоні, випускає власну монету;

5) сприяє заселенню спустошених земель Правобережжя;

6) усвідомлював значущість існування національної Церкви для утвердження самостійності України;

7) у соціально-економічній сфері проводив політику утвердження козацького типу господарства, визнання соціальних завоювань селянства та недопущення до маєтків шляхти (Шокалюк О.І. Історія України. Навч. посіб. – К., 2004. – С. 60).

На початку 1668 р. на Лівобережжі вибухнуло антимосковське повстання. П. Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережної України, усунув І. Брюховецького і об‘єднав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об‘єднаної України.

Відкрилась перспектива відродження возз‘єднаної Української держави. Проте вкрай несприятлива геополітична ситуація і відсутність єдності в діях українських сил стали на заваді реалізації цієї перспективи.

З метою організації опору Польщі П. Дорошенко повернувся на Правобережжя, залишивши в Лівобережній Україні наказним гетьманом чернігівського полковника Дем‘яна Многогрішного. Останній, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутному становищі, перейшов на бік Росії і за підтримкою російського уряду був обраний гетьманом Лівобережної України (1668 – 1672 рр.). Українська держава знову розкололася на два гетьманства.

Д. Многогрішний взяв курс на відновлення прав і кордонів Української держави періоду Б. Хмельницького. Гетьман відновив зв‘язки з П. Дорошенком, надавши йому військову допомогу. Така діяльність не відповідала інтересам російської влади, Д. Многогрішного було звинувачено у «зраді», і після суду в Москві його заслали до Сибіру.

Новим гетьманом Лівобережної України було обрано лояльного до Москви Івана Самойловича (1672 – 1687 рр.).

В той же час П. Дорошенко під тиском надзвичайно тяжких зовнішніх і внутрішніх обставин (боротьба проти Польщі, претендентів на гетьманську булаву П. Суховія і М. Ханенка тощо) взяв курс на порозуміння з турецьким султаном.

В 1672 р. гетьман приєднався до Туреччини, що розпочала війну проти Речі Посполитої. В серпні цього ж року султан на чолі об‘єднаних турецько-татарських загонів разом з козаками П. Дорошенка (загальна кількість вояків нараховувала 150-170 тис. осіб) з‘явився під стінами Кам‘янця-Подільського, залога якого нараховувала всього близько 1060 чоловік (Черкашина Н.К.Історія України: від давніх часів до сьогодення: Навч. посіб. – К., 2005. – С. 86).

Восени 1672 р. під загрозою просування кримсько-турецьких і козацьких загонів на захід України, Річ Посполита змушена була піти на укладення Бучацького мирного договору (18 жовтня 1672 р.):

- Поділля відходило до Туреччини;

- Українська держава утворювалась в межах Брацлавського і Київського воєводств.

Порушення територіальної цілісності України, вимоги Порти роззброїти козаків і зруйнувати фортеці, пограбування татарами і турками населення змусили П. Дорошенка шукати іншого союзника. В 1673 р. він пішов на переговори з Москвою (погодився повернутися під протекцію Росії за умов збереження цілісності козацької України, її прав і вольностей, надання надійної допомоги для боротьби з Туреччиною). Втім переговори припинилися незабаром.

Ситуація загострилася в 1674-1675 рр., коли внаслідок кримсько-турецьких походів на Правобережжя і відсутності допомоги з боку Росії П. Дорошенко втратив підтримку населення. Спроба порозумітися з Річчю Посполитою на умовах Гадяцької угоди також не була результативною. Марно шукаючи протекції різних союзників, П. Дорошенко опинився у глухому куті. Його чекала неминуча поразка.

У вересні 1676 р. П. Дорошенко склав свої повноваження на користь І. Самойловича. Гетьману не вдалося реалізувати державну ідею, за яку так наполегливо і послідовно боровся Б. Хмельницький.

Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувало кінець національно-визвольної війни та її поразку. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, і усі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. Незалежну соборну державу в межах етнічних українських земель було створено лише на короткий період (Світлична В.В. Історія України: Навч. посіб. – К., 2002. – С. 96).

6 травня 1686 р. Річ Посполита і Росія уклали «Трактат про вічний мир», згідно якого:

1) Річ Посполита остаточно визнала приєднання Лівобережжя до Росії і остаточно відмовилась на користь Росії від Києва з навколишніми землями; до складу Росії також навічно входило Запоріжжя;

2) більша частина Правобережної України (Київщина, Волинь, Брацлавщина) входила до складу Речі Посполитої;

3) православним гарантувалась свобода віросповідання;

4) Росія і Річ Посполита укладали військовий союз для спільної боротьби проти Туреччини і Кримського ханства.

Отже, наприкінці XVII ст. в часи Руїни українські землі були повністю розчленовані і захоплені іноземними державами – Росією, Річчю Посполитою, Туреччиною та Кримським ханством.

В. Винниченко так оцінив цей період української історії: «Читати українську історію треба з бромом – до того це одна з нещасних, безглуздих, непорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи, вірніше, півдержавного) існування, що одумалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – беззупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування…» (Цит. за: Шокалюк О.І. Історія України. Навч. посіб. – К., 2004. – С. 62).

 

2. Україна за гетьманування І. Мазепи (1687-1709 рр.)

Вирішальним моментом у стосунках між Україною і Росією стало гетьманування Івана Мазепи, який став гетьманом у надзвичайно складний для України час. «Коломацькі статті» (1687 р.), що були укладені гетьманом з Росією, значно обмежували і навіть ліквідовували самостійну економічну, соціальну і зовнішню політику Гетьманщини. Статті зазначали формулу, що визначала Україну частиною Московської держави: «Никто б голосов таких не испущал, что малороссийский край – Гетьманского Регименту, а отзывались бы везде единогласно – их Царского Пресветлого Величества самодержавной державы» (Цит. за: Шокалюк О.І. Історія України. Навч. посіб. – К., 2004. – С. 67).

І. Мазепа мріяв про створення держави західноєвропейського взірця. З цією метою він сприяв формуванню із козацької старшини аристократичної верхівки так званих «бунчукових товаришів», щедро роздуваючи їм землі. Він був відомий і як меценат, опікувався письменством, наукою, мистецтвом і особливо справами церкви. Разом з тим І. Мазепа сприяв розвитку економіки, промислів, мануфактур тощо.

(Самостійно законспектувати питання про особливості та наслідки гетьманування І. Мазепи; звернути увагу на процес створення і зміст Конституції Пилипа Орлика).

 

3. Ліквідація російським царизмом української автономії

За три десятиріччя конфлікту територія державного утворення, започаткованого гетьманом Богданом Хмельницьким, значно зменшилася.

Втрачене було не тільки Правобережжя: запорозькі козаки, основна сила повстання 1648 p., відособилися своєю власною напівнезалежною республікою в Січі. Залишки державного утворення Хмельницького на лівому березі стали відомими під назвою Гетьманщина.

Незважаючи на втрати під час Руїни, вона зберегла за собою значну територію (теперішню Чернігівську і Полтавську області, а також частково Київську, Сумську і Черкаську області в Україні і ряд міст, розташованих сьогодні в Російській Федерації) і населення, яке в середині XVIII ст. нараховувало понад 1 млн. осіб чоловічої статі. З вихору бурхливої історії Гетьманщини виникла нова соціальна структура і система правління, що відрізнялася як від Польщі-Литви, так і від Московії. Українські «права і вольності» базувалися на особливій соціальній структурі, інституціях і адміністрації Гетьманщини, а також на міфах і політичних поглядах його еліти.

Соціальна структура Гетьманщини нагадувала, до певної міри, європейське корпоративне суспільство, оскільки мала вертикальну ієрархію, в якій політичний, правовий і соціальний статус особи визначався належністю до певної соціальної групи. На верхівці суспільства знаходилася українська еліта, що поєднувала в собі елементи старого нобілітету — шляхти польських часів — і нової групи — козацької старшини і знаті.

Багато шляхтичів, що колись підтримали повстання Хмельницького, наполягали на визнанні своїх колишніх політичних і соціальних привілеїв, одержаних за Переяславською угодою. Але соціальна революція 1648 р. підірвала їх колишню силу. Багато шляхтичів було вбито або вигнано з України. Навіть ті, хто зберіг свої маєтки, втратили безкоштовну робочу силу в особі селянина. В районах, найменше охоплених повстанням Хмельницького, шляхта зберегла свої колишні прерогативи.

Але навіть збереження окремих прерогатив не гарантувало станового лідерства шляхти у суспільстві. Новий державний організм був породженням козацького війська і козацької верстви. І тільки ставши козаками, шляхтичі зберігали свою колишню владу.

На той час серед козацького війська вже існувала нова, нешляхетська еліта, а також прямо протилежні їй елементи. Більше того, лояльна Хмельницькому шляхта була не настільки численною, щоб заповнити новий військово-адміністративний апарат. Неспроможна контролювати політичні важелі суспільства, вона переставала існувати як єдина еліта. У кращому випадку, стара шляхта могла сподіватися тільки на злиття з тією соціальною групою, що виконувала ці функції, тобто з козацькою старшиною і знаттю.

Формування нової однорідної еліти проходило повільно і болюче. Постійні війни і соціальні чвари фактично винищили те, що зародилося в епоху Хмельницького. Наступне покоління козацької стар­шини, що вийшло з низів, заклало підвалини для існування більш стабільної еліти. За часів правління гетьманів Івана Самойловича (1672—1687) й Івана Мазепи (1687—1709) з'явилася набагато згуртованіша група землевласників, що за соціальним становищем і способом життя наближалася до шляхетства.

Ця нова шляхта складалася з нащадків «старої» шляхти, нащадків козацької старшини, що належала до реєстру ще за польських часів, і нової старшини. Нова шляхта мала свою формальну організацію — Значне військове товариство, яке в середині XVІII ст. поділялося на три соціальні категорії. Першою і найбільш впливовою категорією були «бунчукові товариші», що перебували під корогвою, тобто безпосередньою владою гетьмана.

Далі йшли «військові товариші», які призначалися Генеральною військовою канцелярією, або центральною адміністрацією Гетьманщини. Третьою категорією були «значкові товариші», що підпорядковувалися полковникові.

Впродовж сторіччя після повстання Хмельницького українське суспільство зазнало значних змін. Зникла стара шляхта — її нащадки розчинилися в новій еліті. Остання захопила маєтки, жила з примусової праці селянства, перейнявши пізніше стару назву нобілітету — шляхта. І навпаки: селянство, звільнившись від кріпацтва під час повстання, було знову прикріплене до землевласників. Частина козаків, хоча й зберегла окремі привілеї, також перейшла на становище закріпаченого селянства.

Після доби Хмельницького Генеральна рада, де колись приймалися головні рішення для усього Запорозького війська і куди входили козаки, старшина і за певних обставин міщани й священики, стала втрачати своє значення. У XVIII ст. вона зберегла за собою тільки церемоніальні функції формального обрання гетьмана. Генеральна рада так і не встановила чіткої процедури її скликання, не визначила учасників та умов звільнення гетьмана.

Більш впорядкованим центральним органом влади була старшинська рада. До неї входили гетьман, генеральна старшина, полковники, полкова старшина, сотники і, починаючи з 1672 p., представники Значного військового товариства.

До XVIII ст. у раді старшин брали участь бургомістри і інколи вище духівництво. Тоді до ради старшин входили усі офіційні особи і знать, фактично кожен, хто мав якусь політичну вагу в українському суспільстві.

Рада збиралася між Різдвом і Богоявленням, а також під час великих свят і обговорювала всі важливі питання, особливо закордонні справи, фінанси, податки й судові реформи. Вона була також сполучною ланкою між центральною адміністрацією та провінційними й місцевими урядами. Але компетенції ради були нечіткими. Вона не могла приймати закони або суперечити волі гетьмана, тому була напівформальною дорадчою установою. А через те, що її учасники були виключно представниками нової шляхти, рада перетворювалася у шляхетське зібрання. Така ситуація була особливо характерною для доби гетьмана Розумовського (1750—1764).

Гетьман і Генеральна старшина діяли через ряд центральних адміністративних органів, найважливішим з яких була Генеральна військова канцелярія. Гетьман і Генеральна старшина діяли через ряд центральних адміністративних органів, найважливішим з яких була Генеральна військова канцелярія.

Злиття козацької військової структури з інститутами польсько-литовської Речі Посполитої породило унікальну адміністративну систему, що різко відрізняла Гетьманщину від власне Росії. Їх об'єднувала тільки влада царя, який правив Гетьманщиною через Малоросійський приказ, а пізніше — через Колегію іноземних справ та інколи Сенат. Імперське втручання в українську автономію обмежувало центральну адміністрацію Гетьманщини, тоді як основний правовий, адміністративний та фінансовий апарат залишався незмінний.

Поєднання українських козацьких традицій з традиціями Польсько-Литовської держави позначилося також на політичному світогляді нової шляхти. Невідривним, як від козацької, так і польсько-шляхетської свідомості, було поняття договірних взаємовідносин. А майнові права шляхти базувалися на її політичних, територіальних і регіональних правах. Оскільки конституційна теорія того часу розглядала їх як єдиний комплекс, приналежний до політичної нації, шляхта Польщі-Литви повністю брала на себе відповідальність за територіальну цілісність і конституційні основи держави.

Політична автономія Гетьманщини, інститути самоврядування, соціальний устрій та адміністративна практика,— усе це отримало назву «малоросійських прав і вольностей». Що означали саме ці права для кожного українця, великою мірою залежало від його соціально-політичного становища. Нова шляхта відстоювала політичні права Гетьманщини, спираючись при цьому на славну історичну традицію та відмінну від російських земель політичну орієнтацію. В очах нової шляхти права Гетьманщини були невід'ємними від їхніх прав та соціального ладу. Як мінімум, це мало означати визнання царським урядом за новою шляхтою статусу та права володіння земельними маєтками разом із залежними селянами.

Незважаючи на внутрішню суперечливість і нечіткість визначення своїх прав і вольностей, українці визнавали їх колективним символом певних політичних, соціальних й адміністративних норм, обґрунтованих законом та історичною традицією. Будь-які спроби імперії далі інкорпорувати Гетьманщину неминуче приводили до конфронтації з «малоросійськими правами та вольностями».

У XVII ст. завжди, коли гетьман приходив до влади, цар підтверджував «українські права і вольності», але московська влада мала свій погляд на ці привілеї, їх природа і обсяг були викладені дуже нечітко у Переяславській угоді, оскільки кожна сторона по-своєму розуміла наміри протилежної і не мала повної уяви про її державні Інститути. Козаки прагнули укладення двостороннього договору та військового союзу — щось на зразок протекторату. Цар, на думку козаків, повинен був гарантувати безпеку території, а козацьке військо зберігало при цьому фактичну незалежність, право на прибутки з іноземних походів і одержувало легітимне визнання своєї ролі в Україні. По суті, козаки вірили в те, що вони просто заміняють польського короля московським царем.

Але московські наміри і традиції були зовсім Іншими. їхнє розуміння влади визна­вало не договірні взаємовідносини між царем та його суб'єктами, а лише одностороннє підпорядкування. Ця концепція царської влади яскраво проявилася, коли московський посол у Переяславі відмовився присягнути від імені царя, оскільки не можна було навіть мислити про те, щоби суб'єкт вимагав присяги від самодержця. Приголомшений та розгніваний відмовою посла, Хмельницький із старшиною гордо вийшов із церкви, перервавши офіційну церемонію. Пізніше вони повернулися, але лише після настирливого вмовляння московського посла.

Існування автономної козацької України було для московської політичної системи аномальним явищем. У державі, де влада царя була теоретично необмеженою, не було місця територіальним привілеям, корпоративним правам соціальних груп, магдебурзькому праву або Литовському статуту — тобто усім суттєвим елементам українських прав і вольностей. Таким чином, з погляду Московії козацька Україна мала розглядатися або як іноземна територія, або як особливий домен царя. Певною мірою на практиці знайшли застосування обидва підходи. Оскільки всіма українськими справами завідував Малоросійський приказ — відгалуження Посольського приказу, що займався виключно закордонними справами,— московський уряд явно визнавав Україну іноземною державою.

Більше того, змінивши свій титул, цар називав себе самодержцем Великої та Малої Росії. Це могло сприйматися просто як перелік царських володінь, але насправді малося на увазі, що Малоросія була окремим доменом, яким правив цар.

У своїх стосунках з козацькою Україною московська влада виходила не стільки з теоретичних чи конституційних міркувань, скільки а завдань прагматичної політики. Насамперед Москва після підписання Переяславської угоди прагнула забезпечити свою присутність в Україні, встановивши контроль над двома основними органами влади: урядом гетьмана й урядом київського митрополита.

По-перше, московська влада спробувала обмежити можливості гетьмана проводити зовнішню політику. Переяславська угода дозволяла гетьманові приймати та відправляти закордонних послів й укладати угоди з Іноземними державами, але повідомляти про їхній зміст.

Гетьману заборонялося проводити незалежні переговори з Річчю Посполитою, Кримом або Османською Портою. Але, зазнавши поразки в намаганнях встановити контроль над закордонною політикою гетьманів Хмельницького та Виговського, московити використали відмову останнього від Переяславської угоди та його союз з польською Річчю Посполитою (Гадяцька унія 1658 р.), як привід для фальсифікації оригінальних статей угоди. 1659 р. на виборах Юрія Хмельницького московити подали текст, що, вони твердили, був точною копією статей, підписаних 1654 р.

Насправді ж це був фальсифікат з багатьма змінами й додатками включно до заборони гетьманові проводити закордонну політику без ухвали царя. Згодом будь-яка незалежна українська дипломатія тлумачилась як державна зрада, хоча закордонні зносини під російським контролем дозволялися до 1708 р.

Подібну політику московський уряд проводив і щодо київського митрополита, що був главою православної церкви в Україні та Білорусії. Після шаленого тиску на український клір і тривалих переговорів з константинопольським патріархом 1686 р. московитам вдалося підпорядкувати київського митрополита московському патріархові. Ця перемога давала Московії контроль над двома головними центрами влади в Україні.

Незважаючи на ці втручання, період «Руїни» (1659—1679) запобіг консолідації московських зусиль в Україні. З одного боку, промосковський гетьман Лівобережжя набагато більше був залежним від Московії, ніж будь-який гетьман об'єднаного Запорозького війська. З іншого боку, саме існування пропольських або навіть протурецьких гетьманів і підпорядкованого їм козацького війська загрожували Московії втратою всієї України. Промосковського гетьмана треба було наділити належною владою, щоб зробити з нього привабливу альтернативу стосовно його пропольського суперника. Більше того, мінлива фортуна війни час від часу взагалі вимітала московську владу з України.

Якщо анархія «Руїни» не дала московитам можливості встановити контроль над Україною, вона також гальмувала консолідацію влади в руках будь-якого українського уряду. Тільки з остаточним санкціонуванням поділу України (Вічний мир 1686 p.), ліквідацією пропольських гетьманів Правобережжя й утворенням Лівобережної Гетьманщини настала повна стабільність. Згодом Гетьманщина пережила певне відродження.

Правління гетьмана Івана Самойловича (1672—1682) і особливо Івана Мазепи (1686—1709) перетворило українську еліту в нову шляхту, створило більш ефективну адміністрацію, сприяло пожвавленню культурного життя, що, в свою чергу, піднесло власну політичну думку, незалежні економічні зв'язки й поновило інтерес до возз'єднання Гетьманщини з Правобережною Україною. Ці фактори сприяли розвиткові Гетьманщини.

Оновлена Гетьманщина протистояла спробам Петра І утворити «добре регульовану» державу. З-поміж різних мотивів розриву гетьмана Мазепи з Московією провідним, здається, був один: страх, розділений з ним українською новою шляхтою, що схильність Петра до адміністративних реформ призведе до знищення українських «прав і вольностей». Політика Петра І стосовно українського війська ще раніше викликала занепокоєння нової шляхти.

В 1701 — 1703 pp. українські козацькі загони вперше воювали на боці імперії далеко від своїх домівок під командуванням російських імперських офіцерів. Передчуття ще більш драматичних змін поступово відштовхували Мазепу від Петра в табір його ворогів. Федерація з Польщею Станіслава Лещинського (кандидата на польський трон, підтримуваного Швецією) або шведський протекторат виглядали привабливою альтернативою евентуального скасування української автономії під російським правлінням. Але поразка Карла ХІІ і Мазепи від Петра під Полтавою (1709) перекреслили будь-які сподівання на можливе розширення автономії Гетьманщини.

Дуже скоро Петро розправився з «українським сепаратизмом». Він призначив до гетьманського двору російського міністра, наділивши його повноваженнями перечитувати всю кореспонденцію гетьмана та перевіряти всі його призначення.

Вперше цар почав призначати полковників. Кандидати на найвищі посади, уряди Генеральної старшини, підбиралися Малоросійським приказом, пізніше — Колегією іноземних справ і призначалися самим царем. Канцелярії гетьмана, Генеральна старшина і Генеральний військовий суд були поставлені під нагляд російських чиновників. Петро настільки піклувався про лояльність українців, що наказав гетьманові скасування інституції Гетьманщини і запровадження імперської адміністрації супроводжувалося поступовим злиттям українських і російських соціальних структур.

Цей процес був різко прискорений здійсненням місцевих реформ і втіленням у життя положень нових імперських грамот, дарованих дворянству та міщанству. За короткий період, між 1782 і 1786 pp., у соціальній організації Гетьманщини відбулися драматичні зміни: українська шляхта стала частиною імперського дворянства; мешканці міст у Гетьманщині підпорядковувались тим самим правовим, економічним і соціальним нормам, що й міщани всієї імперії; козаки вважалися привілейованими державними селянами; селян у приватних маєтках юридично закріпачили. Але це були лише законодавчі кроки на шляху до Інтеграції українського суспільства; пройшло ще кілька десятирічь, поки українське суспільство справді стало відповідати імперському соціальному ладові.

Успіх імперської інтеграції Гетьманщини великою мірою залежав від позиції української нової шляхти. Як правлячий клас Гетьманщини і головний поборник автономії, українська шляхта репрезентувала основну силу, здатну чинити опір або підірвати швидке проведення провінційних реформ. Справді, коли це питання вперше було поставлено на зібранні шляхти 1781 p., учасники зборів виявили значне побоювання і стриманість щодо проектованих peформ. Незгода була настільки явною, що новопризначений губернатор Андрій Милорадович змушений був спеціально попередити лідера автономістів Григорія Полетику.

Разом з тим, отримавши титули дворян, корпоративне самоврядування та легалізацію панщини, шляхта усвідомила ті переваги, які несе з собою новий лад. Опір — у будь-якому випадку — містив у собі значний ризик. Справа полягала не лише в можливості переслідувань, як на це натякав Милорадович,— будь-яка нерозважливість в такий відповідаль­ний час могла вплинути на визнання рангу або отримання офіційної посади.