Лекція Литовсько-польська доба української історії (XIV – перша половина XVII ст.)

« Назад

1. Українські землі у складі Великого князівства Литовського

Ослаблені золотоординським ігом, українські землі були захоплені більш сильнішими європейськими державами: Угорщиною, що захопила впродовж кінця ХІІІ – початку XIV ст. Закарпаття; Литвою, правителі якої упродовж 60-70-х років XIV ст. приєднали Волинь, Наддніпрянщину й Поділля; Польщею, що в 1387 р. остаточно підпорядкувала Галичину, а після 1569 р. – всі українські землі, що перебували під владою Литви; Молдавією (Буковина) та Московською державою, до складу якої з кінця XV ст. входила Чернігово-Сіверщина. Оскільки більша частина українських земель перебувала в цей час в складі Литви та Польщі, тому період і отримав назву – литовсько-польська доба.

В середині ХІІІ ст. за умов постійної боротьби проти німецьких хрестоносців Тевтонського ордену відбувається оформлення литовської державності – Великого князівства Литовського на чолі з Міндовгом (бл. 1240 р.). Політика згуртування і консолідації сил, яку проводив Міндовг, схиляла на бік Литви населення Київщини, Чернігівщини й інших давньоруських князівств, що перебували в умовах постійної ординської загрози.

У XIV ст. за часів правління великого князя Гедиміна (1316-1341 рр.) та його спадкоємців Любарта й Ольгерда (1345-1377 рр.) Литва здобула більшу частину білоруських, українських, частину російських земель, утворивши Велике князівство Литовське, в якому руські землі становили близько 9/10 території.

Причини швидкого підпорядкування Литвою руських земель:

1. Руські землі були ослаблені золотоординським ігом, що сприяло просуненню литовців на Русь;

2. У більшості випадків місцеві князі і боярство добровільно визнавали владу Литви (1362 р. – київський князь Федір визнав владу Ольгерда); “мирне приєднання”, “тиха експансія”;

3. Феодальні усобиці в Орді 1360-1370-х років (битва при Синіх Водах в 1363 р.).

Литовські князі майже не втручалися у життя українських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені переважно представники династії Гедиміновичів (Володимир – Київське князівство та Переяславщина, Дмитро-Корибут – Чернігівське й Новгород-Сіверське князівство тощо). Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя (військова служба, сплата данини). Внаслідок широти повноважень удільних князів, їхні території являли собою справжні автономні утворення. У невеликих князівствах влада належала місцевим українським князям.

Культурний вплив русів на литовців (православ’я, староруська мова, кодифікація на основі “Руської Правди”) сприяв злиттю між ними, збереженню національних особливостей.

Перебування українських земель у складі Литовсько-Руської держави мало такі політичні особливості:

- всі українські землі, що опинилися у складі Литовської держави, вважалися власністю династії Гедиміновичів, збергіаючи, особливо на перших порах, попередній політико-адміністративний устрій, певну автономію, правову традицію. Давні місцеві звичаї, православну віру, яку активно переймали литовські правителі;

- руські князі та бояри на підставі угод з великим князем литовським служили йому як васали;

- в адміністративно-політичному устрої українських земель стає помітною ініційована Литвою централізація влади.

Отже, всі українські землі, що увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю литовської великокнязівської династії Гедиміновичів. Водночас варто зазначити, що вони зберегли певну автономію, а також давні місцеві традиції та звичаї.

Провідну роль серед руських земель з другої половини XIV і до початку 70-х років XV ст. знову відігравало Київське князівство, до складу якого входили Овруч, Житомир, Мозир, Чорнобиль, Звенигород, Остер, Канів, Черкаси, Переяслав. Всі ці міста звалися „замками господарськими”. Київський князь призначав в них своїх намісників-державців (або старост), які здійснювали керівництво навколишньою округою (повітом). Мешканці повіту змушені були відбувати на користь князя повинності й сплачувати намісникові певну данину.

В другій половині XIV – XV ст. у Київському князівстві, як зазначають українські історики В. Смолій, О. Гуржій, спостерігаються дві досить суперечливі тенденції. З одного боку, Київська земля в 1362 р. втратила статус династичної спадщини Рюриковичів, а з іншого, незважаючи на залежність від Литви, вона продовжувала користуватися широкою автономією. Київський князь, залишаючись васалом великого князя литовського, фактично зберігав за собою всю повноту верховної влади (законодавчої, судово-адміністративної, господарсько-фінансової, військової).

Автономія українських князівств сприяла піднесенню сепаратистських устремлінь. Це спричинилося до посилення з сер. XV ст. політики централізації, ліквідації удільних князівств, що перетворювалися на провінції-воєводства на чолі з намісниками (1471 р. – скасовано Київське князівство).

Переважна більшість сучасних українських істориків (В. Смолій, О. Гурій, М. Котляр, Р. Іванченко та ін.), наслідуючи М. Грушевського, Д. Дорошенка, І. Крип`якевича, характеризують Велике князівство Литовське як позитивне явище, період відродження перерваних раніше процесів українського державотворення. Разом з тим, вони доводять, що незважаючи на певну автономію українських земель у складі цієї держави, остання за своїм характером ніколи не була литовсько-руською, а тим більше українською державою.

На думку В. Смолія, ліквідація в 1471 р. Київського князівства була політичним рубежем у генезі етнічної державності в Україні, коли, по суті, остаточно була перервана традиція державного будівництва на українських землях у формах, започаткованих ще в давньоруські часи. Після ліквідації Київського князівства на етнічній українській території створювалися державні інституції тих країн, до складу яких входили українські землі: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Угорщини та Молдавії.

 

2. Захоплення українських земель шляхетською Польщею. Люблінська унія 1569 р.

З кінця XIV ст. посилюються чинники, що сприяли об’єднанню Польщі і Литви, яке відбувалося в два етапи:

1385 р. – Кревська унія започаткувала цей процес;

1569 р. – Люблінська унія завершила об’єднання Литви та Польщі в єдину державу – Річ Посполиту.

Причинами укладення Кревської унії 1385 р. стали спільна боротьба слов’ян проти Тевтонського ордену, Московського князівства, Кримського ханства, а також пошуки великим князем литовським Ягайлом (1377-1392 рр.) союзника для зміцнення свого становища серед Ольгердовичів.

Кревська унія представляла собою шлюбну угоду між литовським князем Ягайлом та польською королевою Ядвігою, згідно якої Ягайло проголошувався польським королем. В результаті унії було об’єднано збройні сили Польщі та Литви. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, внаслідок прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою під владою Вітовта (1392-1430 рр.).

Позитивним наслідком укладення унії можна вважати те, що об’єднання допомогло розгромити Тевтонський орден та запобігти просуванню німців у слов’янські землі (Грюнвальдська битва 1410 р.). Негативним було посилення польського впливу в Україні, покатоличення населення, Польща прагнула повністю підкорити ВКЛ.

Люблінська унія 1569 р. стала знаковим явищем в історії України. Вона була зумовлена такими чинниками:

1. Тривалим досвідом Литовсько-Польських союзів XIV – XV ст. (спільна боротьба проти Тевтонського ордену, об’єднання зусиль для боротьби проти зростаючої татарської загрози; подолання опозиції в середовищі литовської та руської еліти; вкорінення ідеї унії у свідомості української політичної верхівки).

2. Московською загрозою (Литва була у стані перманентної Лівонської війни з Московщиною (1558-1583 рр.), внаслідок якої опинилася на грані повної державної катастрофи. Літовці відчули, що порятунком стане порозуміння з Польщею).

3. Династичними зв’язками (польський король Сигізмунд ІІ Август, не маючи синів і розуміючи, що політично недалекоглядно покладатись на думку сеймів у визначенні нового правителя, рішуче підтримав ідею нової унії).

4. Прагненням української шляхти здобути права, якими користувались польські шляхтичі (не сплачувати окремі види податків, отримати допомогу в охороні своїх земель від набігів кримських татар тощо).

Польська держава в XVI ст. переживала свій “золотий вік”, добу найвищого розквіту політичної культури. Вона представляла собою чи не єдиний острівець громадянського миру і внутрішньої злагоди на тлі жорстоких, кривавих релігійних конфліктів, що вирували в тогочасній Європі. Православній руській шляхті імпонувала релігійна толерантність рішень польських сеймів, суть яких зводилася до такого: “Вільно кожному вірити згідно зі своїм сумлінням”. Тому українська шляхта в односторонньому порядку проголосувала за вихід українських земель зі складу Великого князівства Литовського і включення їх до Польського Королівства.

З польського боку зацікавленість в укладенні унії пояснюється передусім прагненням розширити свої територіальні володіння, насамперед за рахунок Центральної України з її родючими землями. Литовці вважали, що об`єднання обох держав має відбутися виключно на федеративній основі. Польська ж сторона, навпаки, наполягала на безумовній інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польщі.

1 липня 1569 р. було укладено акт, згідно якого Польща і Литва об’єдналися “в одне нерозривне тіло” – нову федеративну державу “двох народів” Річ Посполиту (з польськ. - республіка). В новій державі встановлювалися єдиний король, сейм, грошова система, закони, державною релігією проголошувалося католицтво. Велике князівство Литовське зберігало самостійність державного організму з окремою вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою.

Всі українські землі, що раніше належали Литві, перейшли безпосередньо під владу Польщі, тобто були використані як розмінна монета при досягненні угоди між двома державами. За умовами унії не існувало окремого політичного та соціально-правового статусу українських земель у новій державі; на українські землі поширювалися нові форми соціального та правового життя (корпоративна організація суспільства, шляхетська демократія, міське самоврядування тощо).

Внаслідок Люблінської унії відбулася стрімка полонізація української еліти, що відіграла роль пасивного спостерігача під час сеймових дебатів. Українські князі, тим більше шляхта не противилися інкорпорації, навіть сприяли їй. Українська еліта, вирішивши насамперед свої станові проблеми, задовольнилася гарантіями релігійно-культурного змісту.

М. Грушевський, оцінюючи ті процеси, писав: “Акт 1569 р. ... кинув українську суспільність центральної й східної України в вир горячого, нервового тодішнього польсько-шляхецького життя, політичної боротьби, нових політичних, суспільних і культурних обставин ...Треба було подбати про те, щоб у сім новім світі не виглядати медведем з поліських пущ... треба було натертися польською політурою...”.

За цих умов прискорюється поляризація тогочасного українського суспільства. Шляхта прямувала шляхом відкритої денаціоналізації, зрікаючися українства, рідної мови, православної віри. На відміну від своєї еліти, простий люд не мирився з польським засиллям і вдався до прямої національно-визвольної боротьби.

В 1596 р. проголошено Брестську церковну унію, наслідком якої стало утворення греко-католиціької (уніатської) церкви: збереження слов’янської мови та православних обрядів, визнання догматів католицької церкви, підпорядкованість Папі римському. Оскільки багато православних не прийняли унію, її закономірним результатом став великий релігійний розкол в Україні. Православну віру в Речі Посполитій було офіційно заборонено.

Якщо Литва толерантно ставилася до православної церкви, звичаїв українського народу, економічного та культурного життя, що створило умови для його подальшого розвитку, то керівні кола Речі Посполитої взяли курс на знищення залишків спадщини Київської Русі, насильне окатоличення та закріпачення селян.

 

3. Соціально-економічне становище українських земель, їх адміністративний устрій

Наслідки Люблінської унії були не лише політичними. Втягнення України до міжнародної економічної системи призвело до остаточного закріпачення селян, зростання експлуатації населення, зосередження торгівлі в руках шляхти (поширення фільваркової системи, орієнтованої на зовнішній ринок, збільшення панщини, втрата селянами права переходу). Невдовзі православні були обмежені і в громадянських правах (заборона обіймати вищі державні посади, брати участь у самоврядуванні, більш вигідні умови для польських ремісників та купців тощо). В освіті, судочинстві й діловодстві було запроваджено латину та польську мову.

Річ Посполита остаточно ліквідувала залишки попередньої адміністративної системи колишніх руських князівств. Українські землі були поділені на шість воєводств, де проживало 28% населення держави, етнічних українців: колишні – Руське, Белзьке, Подільське та нові – Волинське, Брацлавське, Київське, що управлялися воєводами. У 1635 р. було створене Чернігівське воєводство.

Протягом другої половини XVI – першої половини XVII ст. на цих землях (особливо в Галичині та на Волині) інтенсивно зростає велике феодальне землеволодіння магнатів, шляхти, церкви. Відбувається заснування “ключів” – декількох поселень та містечок, що в адміністративному відношенні становили єдиний господарський комплекс. 1629 р. – 37 волинських магнатів володіли ¾ всіх селянських господарств; на Волині 250 магнатських родів володіли найбільшими в усій державі латифундіями.

Після затвердження Литовським статутом 1588 р. всіх форм феодального землеволодіння, в тому числі і в Україні, польські сейми дозволили королю роздавати землі і в Придніпров’ї (Замойські, Жолкевські, Казановські, Потоцькі, Вишневецькі та інші).

Великими землевласниками були католицька та уніатська церкви, а також православні монастирі (найбільший – Києво-Печерський монастир). Зростає фільваркова система господарств.

Коли в Західній Європі кріпацтво відмирало, в Східній Європі та в Україні воно зароджувалось в особливо жорстокій формі. До середини XVII ст. на території етнічної України була закріпачена чверть селянства. Слід зазначити, що рівень закріпачення по регіонах відрізнявся – від 2-3-х до 4-5-ти днів паншини на тиждень.

Соціальна структура суспільства

Наприкінці XVI ст. загалом завершився процес формування шляхетського стану (військово-службовий стан). Це був консолідований, чітко окреслений законодавчо, майже замкнутий привілейований стан. Місце та роль цієї групи в соціальній структурі визначалася знатністю походження та великою земельною власністю:

- в українських землях – майже 30 княжих родів: Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі та ін.;

- пани радні (члени великокнязівської ради) та найзаможніші феодали.

Князі та пани утворювали елітну, аристократичну групу, яка була основою для формування верхівки державного апарату і підлягала тільки суду Великого князя.

- дрібна шляхта, представники якої за свою військову службу одержали статус шляхти та земельне володіння (проміжна ланка між селянством і аристократичною верхівкою військово-служилої верстви).

У XVI ст. шляхта на основі серії юридичних актів остаточно відокремилася від “поспільства” (селянства). Внаслідок формування суспільної структури права князівського прошарку були обмежені, а дрібної шляхти – розширені. Ядром шляхетського стану поступово стали пани. У середині XVI ст. паралельно до процесів виділення, консолідації, самоусвідомлення шляхти відбувався процес створення юридично оформленої системи її прав, привілеїв та обов’язків.

В українських містах в цей час провідною стає цехова організація. Вона не лише визначала професійну належність, але й виступала як своєрідний соціум, в якому чітко регламентувалися всі сфери життя та діяльності людини. Запровадження Магдебурзького права (захист населення від сваволі урядовців та землевласників, створення сприятливих умов для торгівлі й розвитку ремесел) – виборна система органів міського самоврядування та суду, визначення їхніх функцій, регламентація діяльності купецьких об’єднань і цехів тощо. Магдебурзьке право сприяло формуванню в Україні засад громадянського суспільства.

Інтенсивне зростання землеволодіння магнатів та шляхти безпосередньо відбилося на становищі українських селян. Було зламано колективістську общинну форму землекористування і впроваджувалось наділення землею кожної сім’ї. Максимальний розмір наділу міг становити до 21 га, який називався ланом або “волокою”.

Поляки обмежили можливості соціальної мобільності українців, намагаючись всіляко прикріпити їх до землі. В цей час виокремилися такі категорії селянства:

- Чиншові – сплачували натуральну й грошову ренту (чинш), особисто вільні, економічно незалежні селяни-общинники;

- Тяглі – на феодальних землях, відробляли панщину, сплачували державні податки та повинності;

- Службові селяни – обслуговували двір феодала, залучалися до панщини та сплати данини.

Отже, в період XIV – XVI ст. відбулися масштабні зміни у сфері форм земельної власності та організації праці. Концентрація земель у руках феодалів, обезземелення селянства, посилення його феодальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила появу нових суспільних явищ та тенденцій: поглиблення спеціалізації ремісництва; утворення цехів; виникнення перших зародків мануфактурного виробництва тощо.

У польсько-литовську добу відбуваються важливі процеси і в соціальній сфері: формуються шляхетський та міщанський стани; православне духовенство втрачає позиції і активно витісняється католицьким; різні категорії селян перетворюються на одну верству – кріпаків. Суспільні процеси XV – XVI ст. зумовили виникнення в соціальній структурі принципово нової верстви – козацтва, яка, поступово набираючи силу, згодом стала впливовим фактором суспільного життя, активним чинником історичного процесу.

4. Зародження козацтва. Запорозька Січ – ядро формування козацької державності

Наприкінці XV ст. на теренах України з’являється нова суспільна сила – козацтво.

Існує кілька версій походження терміну “КОЗАК”:

1) вперше зустрічається в джерелах ХІІІ ст. – монгольській хроніці (1240 р.). У перекладі з тюркської – “одинокий”, “схільний до розбою, завоювання”;

2) 1303 р. словник половецької мови (“страж”, “конвоїр”), а в 1490 р. вперше з’явилося в Україні на означення людей, що ходили в степ за здобиччю або боротися з татарами;

3) у XIV – XV ст. поширюється в Криму на означення кінної варти, так називали найнижчий стан кримсько-татарського суспільства XV – XVI ст.

В історичній літературі також немає одностайності щодо оцінки козацтва як суспільного явища:

1) російська “державницька школа” (С.Соловйов, К.Кавелін) – або цілком не сприймали козацтва, або давали йому негативну оцінку;

2) українські історики дореволюційної доби (М.Костомаров, Д. Яворницький) – ідеалізували запорозьке козацтво;

3) польські вчені пов’язували проблему виникнення козацтва з діяльністю польської та української знаті;

4) традиційна англо-франко-американська історіографія – аналог середньовічних піратів-флібустьєрів, головною метою яких була нажива та пограбування сусідів.

Основна причина утворення козацтва закорінена в тих соціально-політичних умовах, які склалися на українських землях у другій половині XV – XVI ст. (обмеження самоврядування українських земель, ліквідація залишків автономності, посилення експансії католицизму, зміцнення шляхетства, розширення його землеволодіння, посилення феодального тиску).

Разом з тим, окремі сучасні українські дослідники вважають, що “теза про те, що начебто “посилення кріпацтва у Речі Посполитій” спричинило появу козацтва, не відповідає історичним реаліям”, оскільки воно з’явилося майже за сто років до утворення Польсько-Литовської держави.

В другій половині XV – на початку XVI ст. в Наддніпрянщині утворюються загони вільних озброєних людей з різних соціальних прошарків. На формування козацького стану істотний вплив мав воєнний чинник (боротьба з татарськими загарбниками – впродовж 1450-1647 рр. ними здійснено 160 набігів), розширення господарської діяльності українського народу, освоєння степової зони. Вільний труд на вільній землі є невіддільним від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис.

Розвиток козацтва відбувався в три стадії:

1) кінець XV ст. – до 80-х років XVI ст. – в цей час козацтво було переважно суспільно-побутовим явищем, не маючи сталої структури, організації. Лише після заснування в 1552-1556 рр. Дмитром (Байдою) Вишневецьким фортеці на о. Мала Хортиця починається його структурно-організаційне оформлення у вигляді Запорозької Січи. Впродовж 200 років існування – 8 Січей (Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Олешківська, Кам’янська й Нова, або Підпільненська);

2) 80 – 90-ті роки XVI ст. – козацтво зростає чисельно, виокремлюються два його різновиди: низове і городове, формуються організаційні структури (Січ, козачі реєстрові загони, тощо);

3) перша половина XVII ст. – козацтво перетворюється на провідника, оборонця і захисника інтересів українського суспільства, стає політичною силою Речі Посполитої та Східної Європи.

За своїми політичними ознаками Військо Запорозьке нагадувало державне утворення із своїм територіальним та адміністративно-правовим устроєм:

Ознаки державності	Характер прояву ознак
1. Військовий устрій	Січові козаки складали військо – кіш, який поділявся на курені (38). Військові клейноди запорожців складалися з булави, пернача, бунчука, корогви, печаті й котлів або литаврів.
2. Територіаль-ний устрій	Територія, яку контролювала Січ, поділялася на паланки (5-10) на чолі з полковниками. Паланкове козацтво проживало на хуторах та в містечках
3. Форма правління	Запорізька Січ була козацькою республікою. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, брати участь в якій мали право всі козаки. Козацька рада обирала старшину: кошового отамана (гетьмана), писаря, обозного, суддю, осавулів. Кожен курінь обирав аналогічну курінну старшину. Козацька рада збиралася, як правило, щороку 1 січня.
4. Правова система	Вживалося звичаєве козацьке право, яке склалося в XV – сер. XVI ст. Козаки були рівними перед законом, рівними у праві користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у радах, обирати старшину.

 

Перші офіційні державні реєстри козаків датуються 1581, 1583, 1590 р., коли на службу було взято 300, потім 600, 1000 осіб. Вони вважалися на державній службі, користалися привілеями (зарплатня, озброєння, особиста свобода, право власності на землю, дозвіл на промисел і торгівлю). Центр дислокації – м. Трахтемірів (Чигирин, Черкаси, Переяслав, Корсунь, Біла Церква, Канів – полкові міста).

Козацтво як нову українську політичну силу характе­ризували такі особливості:

1. Поява козацтва започаткувала формування якісно нового типу політичної людини (Ьото роїііісиа) в Україні. Якщо в попередню добу цей тип представляв лише феодал (шляхтич), а решта, передусім селяни, були політично невиразною масою, то в особі козака поєднались притаманна першим — політична свобода, другим — відданість власній землі, і додалась третя — людини європейського нового часу: дієвість, активність та підприєм­ливість, на кшталт представника третього стану.

2. Козацтво засвідчило новий рівень політичної самосвідомості народу. Головними складовими її ставали усвідомлення поняття свого краю від Карпат до Сіверського Дінця, від Полісся до Чорноморського узбережжя (а не ли­ше землі як общинного поля чи власної ділянки), який належить відвойовувати та освоювати; українського козацького народу, що є відмінним та протистоїть ляхам, татарам, московитам; прагнення до волі замість залежності; військова звитяга замість пасивності; усвідомлення значимості самоорганізації на демократичних засадах.

3. З появою козацтва розпочалось формування української політичної теоретичної думки. В її основі — політична спадщина (традиції) попередньої доби: Київської Русі, доповнена та розвинута новітніми концепціями — релігій­но-політичними (православних церковних братств), військово-організаційними (С. Баторій, Й. Верещинський), військово-політичними (П. Сагайдачний).

4. Політична структура козацтва у формі Запорозької Січі стала ядром боротьби за національне визволення. Навколо неї групувались всі інші політичні сили суспільства: реєстрові козацькі формування, церковні братства, міські самоврядування, шляхетські повітові сеймики та українські делегації на Вальні сейми Речі Посполитої.

5. Українці в особі козаків повернулись на міжнародну політичну арену як захисники християнського світу від мусульманської загрози. Вони стали важливим політичним чинником на теренах Східної Європи, з яким рахувалися правителі не лише сусідніх держав.

Отже, протягом XVI – на початку XVII ст. в українських землях, що перебували під владою Литви та Польщі, відбувався процес формування соціально-класової структури суспільства, консолідації двох основних класів феодальної держави – селянства та шляхти. Посилення в суспільстві позицій шляхти супроводжувалось швидким закабаленням селянства та запровадженням кріпосного права. Правлячі кола Литви та Польщі послідовно проводили політику ліквідіції автономії українських земель, наступу на православ’я. Українське козацтво, генезис якого відбувається в цей період, перебрало на себе функцію виразника й захисника національних, релігійних і культурних інтересів народу. Саме воно взяло на себе історичну місію будівничого національної держави.

Разом з тим, інкорпорація українських земель до складу Речі Посполитої сприяла інтегруванню України в політичний, економічний та культурний простір Європи. В той же час козацтво як носій ідеї української державності синтезувало традиційні політичні цінності з новими, які активно утверджувалися у ранньоновітній Європі.