Лекція Княжа доба української історії у світових вимірах

« Назад

1. Концепції походження Київської Русі та назви «Русь»

Проблема походження давньоруської держави Київська Русь нерозривно пов‘язана з проблематикою генезису українського народу і є важливою науковою проблемою вітчизняної історії. Серед багатьох точок зору, висловлених вченими щодо етногенезису українців та походження Київської Русі, простежується три основних підходи:

1. російський, велико-державно-шовіністичний, започаткований автором «Київського Синопсису» І. Гізелем. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди існував єдиний руський народ. Ці ідеї знайшли подальший розвиток у працях російських дворянських істориків В. Татищева, М. Щербатова, М. Карамзіна, С. Соловйова. Історія Київської Русі трактувалаьними як початковий етап історії Росії. Російський історик М. Погодін стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини мігрувало на територію Центральної Росії, де згодом утворило Московську державу. Він ігнорував існування окремого українського народу.

Отже, згідно з цією концепцією, заперечувалась приналежність Київської Русі до історії України і применшувався внесок українського народу в розвиток світової цивілізації.

2. визнання спільного етногенезу всіх трьох східнослов‘янських народів – ця концепція найчіткіше була сформульована в «Тезах про 300-річчя возз‘єднання України з Росією» (1954 р.). Зазначалося, що російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня – давньоруської народності, що утворила давньоруську державу – Київську Русь. Відповідно, українці як нація почали формуватися лише з XIV ст.

3. автохтонно-автономістичний підхід, суть якого полягає в тому, що український народ – автохтон, тобто такий, що з самого початку свого виникнення проживає на тій території, що й нині.

Своїм корінням український народ сягає сивої давнини, починаючи з Трипільської культури (IV – III тис. до н.е.), що ймовірно була першоосновою індоєвропейських народів, в т. ч. й слов‘янських. Цієї думки дотримувалися вітчизняні історики М. Маркевич, М. Костомаров, В. Антонович.

Остаточно сформулював систему історичних поглядів на етнічну спадщину Давньоруської держави, зв‘язки між українським та російським народами М. Грушевський. Він заперечував, що історія українського народу починається з XIV – XV ст., яка до того була загальноруська. Першим в історіографії М. Грушевський бачив український народ цілком сформованим ще в часи формування Київської Русі, тобто в ІХ ст. В «Ілюстрованій історії України» науковець простежив родовід української народності з перших століть нашої ери. М. Грушевський стверджував, що прямим спадкоємцем політичної і культурної традиції Києва було Галицько-Волинське князівство.

Інший український історик С. Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство безперечно українською державою, оскільки в ХІІІ ст. в апогеї своєї могутності ці об‘єднані князівства охоплювали 90% населення, що проживало в межах сучасних кордонів України.

На думку окремих сучасних дослідників, Давньоруська держава була нестійким, нецентралізованим державним утворенням без єдиної праруської або давньоруської народності. В Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох східнослов‘янських народів – українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі).

Водночас слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров‘я з Києвом, який був центром об‘єднання слов‘янських племен і столицею держави.

До питання про походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ».

Трактування цього питання залишається одним з найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об‘єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти відповіді на це питання робилися ще середньовічними хроністами. Вона штучно пов‘язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи – скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

В другій половині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму, що пояснювала походження Давньоруської держави за допомогою скандинавського (варязького) чинника.

Рішучим опонентом і палким критиком норманізму виступив М. Ломоносов. Майже одразу полеміка перетворилася на ідеологічне протистояння. «Космополітизмові» німецьких істориків, які абсолютизували «варязький» фактор і принижували державотворчу здатність слов‘ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної свідомості.

На початку цієї дискусії в основу концепції як норманістів, так і їх опонентів було покладено хибну методологічну засаду – виникнення держави розглядалося, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретних історичних осіб. Цей підхід визначив коло наукових зацікавлень істориків до кінця ХІХ ст.: звідки походить назва «Русь»? до якого етносу слід відносити літописних варягів? хто були перші руські князі тощо?

З 20-х років ХХ ст. на основі численних історичних, археологічних, мовних джерел значна частина науковців віддавала перевагу «варязькому» чиннику в становленні державності русів, висуваючи наступні аргументи:

1) Русь отримала назву від слова «руотси» - так в середині ХІ ст. фіни називали шведів;

2) більшість імен руських послів, зафіксованих в договорах з Візантією 911 р. і 944 р., мають скандинавське походження – Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3) візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (близько 950 р.) наводить як слов‘янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4) ісламські географи та мандрівники ІХ – Х ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов‘ян».

Антинорманісти стверджували:

1) назва «Русь» - слов‘янського походження, посилаючись на назви річок Рось, Руса, Роставиця в Центральній Україні;

2) жодного племені чи народу з назвою «руси» не було відомо в Скандинавії, відсутні відомості і в давньонорманських джерелах;

3) ісламський письменник Ібн-Хордадберг (бл. 840-880 рр.) називає русів слов‘нським племенем;

4) археологічні матеріали з міст та торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічно обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов‘янське суспільство ще до літописного закликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали підґрунтя сучасного якісно нового бачення процесу державотворення русів.

Українські історики ХІХ – початку ХХ ст. М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій та інші сповідували теорію природно-історичного (автохтонного) походження Київської Русі. Вони довели, а сучасна українська історіографія підтвердила концепцію виникнення державності у східних слов‘ян на стадії розкладу первіснообщинного та формування класового суспільства у VIII – IX ст. Ця держава й отримала назву Київська Русь.

 

2. Давньоруська держава (ІХ – ХІІ ст.)

На середину ІХ ст. у Східній Європі сформувалися і діяли три великі політичні утворення східнослов‘янських племен, що фігурують в арабських джерелах під назвами Куявія, Славія та Артанія. Вчені вважають, що Куявія – це Київська Русь – держава Аскольда, одного з нащадків Кия, до складу якої входили землі полян, древлян, дреговичів, та західна частина сіверян. Славія охоплювала землі ільменських слов‘ян зі столицею Ладога. Щодо Артанії, існує багато гіпотез, втори яких можливими центрами називають Чернігів та Рязань.

У середині ІХ ст. Київ досягає свого піднесення. Головні зовнішньополітичні інтереси князя Аскольда були зосереджені на півдні (Візантія, Болгарія) і південному сході (Хозарія, Кавказ, Арабський халіфат). Найвизначнішими зовнішньополітичними акціями київського князя були походи на Візантію (860 та 866 рр.), в результаті яких підписано вигідні для Русі договори. Однією з умов союзного договору русів з візантійським імператором було хрещення Аскольда. В 864 р. руси воювали з болгарами, в 865 р. – з полочанами, а в 869 р. – з кривичами.

Приблизно в цей же час внаслідок внутрішніх чвар до Новгорода було запрошено норманського вождя Рюрика. Окремі дослідники допускають, що новгородський посадник Гостомисл був тестем Рюрика, саме тому до Рюрика і перейшла влада. Рюрик придушив опір словенів. Після його смерті в 879 р. спадкоємцем залишився малолітній син Рюрика Ігор, а регентом при ньому – Олег, який ймовірно теж перебував у родинних зв‘язках з ним.

882 р. Олег організував похід на Київ, внаслідок якого було підступно вбито Аскольда і об‘єднано землі Куявії та Славії. Столицею об‘єднаної держави – Київської Русі – став Київ, який отримав назву «матері міст руських».

Олег фактично залишався правителем Давньоруської держави впродовж 882-911 рр. Він доклав багато зусиль, аби перетворити федерацію східнослов‘янських племен в нову – централізовану державу з самодержавною формою правління.

Його спадкоємці на київському престолі (Ігор, Ольга, Святослав) продовжили політику Олега, спрямовану на формування єдиної централізованої держави з центром у Києві. За часів князювання Ігоря були придушені виступи деревлян, дана відсіч печенігам. Ігор використав печенігів для зміцнення власних позицій в державі, найнявши їх до війська. Посадивши на престол у Новгороді свого сина Святослава, Ігор зміг певною мірою консолідувати давньоруські землі. В зовнішній політиці – здійснив низку походів на Візантію та до Каспійського моря.

Реформування внутрішньополітичного життя було започатковано дружиною Ігоря – княгинею Ольгою, яку давня легенда нарекла хитрою, церква назвала її святою, історія – мудрою. Сутність її реформ полягала в тому, що Ольга:

- упорядкувала сплату данини (облаштувала спеціальні пункти – стоянки й погости, куди в певний термін звозили данину);

- на підвладних землях організувала владні структури з представників княжого оточення, які виконували князівські розпорядження, здійснювали судочинство.

В зовнішньополітичній сфері Ольга уклала угоду, за якою руські дружини мали служити у візантійському війську, а Візантія за це сплачувала данину Русі; хрещення її у Константинополі зміцнило зв‘язки Русі з Візантією; вдалося відновити привілеї для руських купців у Візантії. 959 р. Ольга відправила посольство до імператора Оттона, встановивши дипломатичні зв‘язки з Західною Європою.

Правління Володимира Великого (978 – 1015 рр.) започаткувало новий етап в розвитку давньоруського суспільства, який історики характеризують як ранньофеодальну монархію. Однією з найголовніших проблем, які довелося вирішувати князю після здобуття престолу, була консолідація давньоруських (українських) земель. За умов становлення Київської держави влада великого (київського) князя була ще не настільки сильною, щоб контролювати місцевих керівників. Тому вожді й князі – місцева знать – були фактично необмеженими правителями: привласнювали данину та неохоче виконували накази київського князя. До того ж слабкі політичні та економічні зв‘язки, географічна віддаленість від Києва та бездоріжжя сприяли послабленню центральної влади.

Володимир рішуче розпочав реформи державного устрою:

- щоб приборкати місцеву знать, яка прагнула бути незалежною, наприкінці 80-х років Х ст. Володимир посадив на князівські престоли 12 своїх синів, рідного дядька Добриню поставив правити від свого імені в Новгороді;

М. Котляр зазначав: «З тієї пори у життєво важливих осередках Давньоруської держави сиділи вже не бунтівливі, завжди схильні до непокори місцеві князьки, а близькі до нього люди, бори, старші дружинники тощо. На зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства остаточно прийшов поділ територіальний, що є однією з визначальних ознак справжньої держави».

- першим з українських князів Володимир почав карбувати власні срібні та золоті монети з зображенням Христа й князя Володимира та його монограми – знака «тризуб»;

- для посилення своєї влади та влади бояр і знатних дружинників Володимир вдосконалив і доповнив попередній кодекс – «Закон Руський». Особливо князь дбав про «Статут земляний», в якому йшлося про вироблення закону, що врегульовував правові відносини в тогочасному суспільстві;

- велику увагу приділяв розбудові столиці Русі – Києва, щоб наочно довести силу великокнязівської влади.

Володимир усвідомлював, що для утворення сильної, єдиної держави необхідна була державна релігія. Після тривалих роздумів і переговорів з Візантією князь знав напевне, що Русь буде християнською.

Християнство – одна з світових релігій. Виникло в І ст. н.е. в східних провінціях Римської імперії. Має три основні напрямки: православ‘я, католицизм, протестантизм. Основа – вір в Ісуса Христа – рятівника світу.

Хрещення Русі – запровадження в Київській Русі християнства. Відбулося за князювання Володимира Святославина близько 988 р. Введення християнства сприяло підвищенню авторитету держави на міжнародній арені, збагаченню культури.

Щоб закріпити нову релігію, Володимир розпочав будівництво церков на місцях, де раніше стояли язичницькі ідоли.

Головною причиною прийняття візантійського різновиду християнства в Київській Русі стало те, що ця релігійна практика освячувала княжу владу й усебічно відстоювала її авторитет (на відміну від римської, яка в середньовіччі боронила зверхність духовної влади над світською).

Історичне значення прийняття православного християнства в Київській Русі:

- прискорення розвитку феодального землеволодіння (монастирі перетворювалися на великих феодальних землевласників);

- усебічний розвиток руської культури, освіти, моралі;

- відбувся процес міжнародного визнання Київської русі, передусім християнським світом.

Ярослав Мудрий (1019 – 1054 рр.), син Володимира Святославича і варязької княжни Рогніди, проводив активну зовнішню й внутрішню політику, доклавши чимало зусиль для зміцнення єдності своєї держави та для її централізації. Часи князювання Ярослава Мудрого вважають періодом найбільшого піднесення Київської держави, з його ім‘ям пов‘язують розквіт культури, писемності й наукових знань.

Головну увагу Ярослав звернув на розбудову своєї держави, він витратив величезні кошти на розбудову Києва. Князь також піклувався про розвиток освіти, науки, письменства, мистецтва. В 1051 р. Ярослав Мудрий без відома константинопольського патріарха призначив главою руської церкви (митрополитом) Ілларіона.

За Ярослава Мудрого кодифіковано руське право – укладено «Руську правду», що лягла в основу законодавства Русі ХІ – ХІІІ ст. «Руська правда» за допомогою викладених у ній норм виконувала в руському суспільстві такі функції:

- урегульовувала тогочасні відносини;

- зміцнювала князівську владу;

- розв‘язувала питання власності;

- установлювала відповідальність за злочин.

З розвитком і утвердженням феодальних відносин право набирає характеру, властивого для класового суспільства. «Руська правда» (пізніші редакції) забезпечила недоторканість феодальної власності й встановила систему покарань у разі її порушення. Вона зафіксувала нерівноправність осіб з різних соціальних станів. Всі штрафи за скоєні злочини диференціювалися залежно від соціальної приналежності потерпілих.

Вся політична система й право в Київській Русі відповідали рівню ранньофеодальної європейської держави. Великий Київський князь за своїм політичним статусом відповідав західноєвропейським монархам; місцеві князі – герцогам і графам; бояри і кращі мужі – баронам.

Феодальна земельна власність визначала відносини пануючого й експлуатованого класів. Залежні селяни за користування землею віддавали феодалам частину своєї праці. Основне населення Київської Русі – смерди (селяни-общинники) – виконували повинності на користь феодала. До різних категорій залежного та юридично неповноправного населення на лежали рядовичі, закупи, холопи, челядь та ін.

 

3. Феодальна роздробленість Русі (ХІІ – ХІV ст.)

Перші ознаки політичної роздрібненості з‘явилися по смерті Ярослава Мудрого. Наприкінці ХІ ст. стало відчутним прагнення князів та бояр до сепаратизму, зумовлене подальшим розвитком феодальних відносин.

Верховенство серед удільних князів усе ж було за великим київським князем (згодом і володимирським), влада якого базувалася на військовому, політичному та економічному верховенстві Києва. Удільні ж князі правили в інших містах і емлях, спираючись на підтримку бояр. Такі відносини в київській Русі між великим київським князем, удільними князями і боярами, історики називають феодальною драбиною.

1097 р. відбувся з‘їзд князів у Любечі, який виробив норми міжкнязівських відносин.

Головними питаннями з‘їзду були:

- прийняття загального правового кодексу, в якому мали зазначатися принципи взаємовідносин між князями;

- стабілізація внутрішньої ситуації на Русі;

- подолання усобиць і забезпечення політичної єдності держави.

«Отчина» проголошувалася володінням певної князівської лінії, передавалася у спадок. Русь розпадається на півтора десятки князівств.

Причини політичної роздрібненості:

- економічне піднесення удільних земель: успіхи в розвитку сільського господарства, ремесел, в окремих землях – торгівлі;

- відсутність міцних економічних зв’язків між уділами, панування натурального господарства;

- піднесення удільних міст, перетворення їх на політичні та культурні центри земель;

- поява у віддалених від Києва удільних князів власного великого війська.

Київ не зберіг свого колишнього значення. Проте він не перетворився і на рядовий центр звичайного князівства. Важливу роль у збереженні статусу Києва відіграв Володимир Мономах (1113-1125 рр.), запрошений київським боярством на князювання на основі договору-ряду. Правління Мономаха та його сина Мстислава Великого (помер 1132 р.) – період останнього піднесення могутності київського князя.

Після смерті Мстислава спостерігався процес, з одного боку, - відокремлення князівств, з іншого – намагання оволодіти Києвом (Юрій Долгорукий з Суздаля, Всеволод Ольгович з Чернігова). Останній захопив Київ і княжив у ньому в 1139-1146 рр. згодом Київ знов опинився у Мономаховичів. У 1169 р. проти них виступив володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, який із союзниками оволодів Києвом і спустошив його.

Впродовж ХІІ – першої половини ХІІІ ст. Київ неодноразово перетворювався на здобич князівських угруповань. На території Київського князівства й порубіжних з ним землях в ХІІ та в першій половині ХІІІ ст. виникають окремі уділи і міські осередки навколо Києва, що відігравали важливу роль у тогочасному суспільному житті. В 1223 р. київський, галицький, чернігівський та інші князі зібрались у Києві, аби виробити угоду про допомогу половцям, які прийняли на себе удар монголо-татар. В травні цього ж року недалеко від річки Калки відбулася битва об‘єднаних русько-половецьких загонів з монголо-татарами, що через розбіжності серед руських князів та зраду половців скінчилася поразкою давньоруського війська.

 На початку 1240 р. передовий монголо-татарський загін з‘явився вперше під стінами Києва. Восени цього ж року розпочалася оборона міста, яку очолив воєвода Дмитро, надісланий галицько-волинським князем Данилом Романовичем. Вісім днів кияни мужньо відбивали приступи ворога, на десятий день монголо-татари увірвалися до міста. Останні захисники загинули під уламками Десятинної церкви.

 

4. Галицько-Волинське князівство та його роль у вітчизняній історії

Спадкоємцем державницьких традицій Київської Русі виступило Галицько-Волинське князівство. Галицько-волинські землі простягнулися від Дністровсько-дунайського межиріччя на півдні до Литви й Полоцької землі на півночі, межуючи на заході з Польщею та Угорщиною, а на сході – з Київською землею і половецьким степом.

На Любецькому з‘їзді 1097 р. започатковано формування галицької землі. Центром було визнано Теребовль. Згодом, у 1141 р. перемишльський князь Володимир Володарович об‘єднав землі Прикарпаття в одне князівство зі столицею в Галичі. Найбільшого розквіту Галицьке князівство досягло за Ярослава Осмомисла (1152 – 1187 рр.), який підніс міжнародний престиж князівства й захищав інтереси Русі у взаєминах з сусідами. Після його смерті князівство стало ареною боротьби князів з боярами, які володіли великими вотчинами з укріпленими містами-замками та військовими слугами.

Волинська земля відокремилася від Києва в середині ХІІ ст. В ній склався великий князівський домен. Боярське землеволодіння зростало за рахунок князівських пожалувань служилим боярам. В 1199 р. волинський князь роман Мстиславич здійснив похідна Галич і об‘єднав Волинське і Галицьке князівства.

В 1205 р. після смерті Романа Мстиславича Галицько-Волинське князівство розпадається внаслідок спустошливої війни, розв‘язаної галицькими боярами. Спираючись на підтримку міст, служилого боярства й дворянства, син Романа Мстиславича – Данило Романович утверджується спочатку на Волині, потім зайняв у 1238 р. Галич, а в 1240 р. – Київ.

В березні 1238 р. війська Данила розгромили німецьких лицарів під Дорогочином.

У 1245 р. Папа Інокентій IV скликав церковний собор, на якому обговорювалися питання взаємин з монголо-татарами. В 1253 р. Інокентій IV оголосив хрестовий похід проти монголо-татар. В цьому ж році Данила Галицького в Дорогочині коронував папський легат Опізон. Проте Рим не допоміг у боротьбі з Ордою, тому Данило розірвав контакти з папою й вирішив боротися з Ордою власними силами. Незважаючи на перемогу в 1254 р. над ханом Курамсою, Данило Галицький змушений був визнати владу Золотої Орди і хана Бурундая в 1259 р.

По смерті Данила Галицького 1264 р. з приходом до влади його наступників почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Міжнародна обстановка була дуже складною. В Литві до влади прийшло угруповання феодалів-язичників на чолі з князем Тройденом, яке посилило наступ на землі Волині. Інтерес до галицьких земель проявляли польські феодали.

На початку XIV ст. в результаті міжусобної боротьби золотоординських ханів послаблюється їх вплив на Південно-Західну Русь-Україну. Цими сприятливими обставинами скористався галицько-волинський князь Юрій Львович (1301 – 1315 рр.) – онук Данила Галицького. Період його князювання характеризується зростанням міст і сіл, розвитком ремесел, торгівлі, піднесенням культури. В 1303 р. започатковано Галицьку митрополію. Втім вже зі смертю останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ (Болеслава – онука Юрія Львовича) Галицько-Волинське князівство остаточно занепадає.