Фейлетон Україна не Європа

« Назад

«Йдемо в Європу», - вже понад двадцять років кажуть владці. Але йти пішки туди далеко, будемо їхати потягом. Та потягами «Укрзалізниці» далеко не заїдеш. Мабуть депутати не так уже й добре підготувалися до вступу в ЄС, як кажуть, бо реалії такі: радянські потяги на радянських коліях та кілька «загранічних», що «мерзнуть» узимку.

Подорож цікавіша, коли їдеш удвох. Тому поїхати в Львів, щоб показати всю красу українських традицій та нашу культуру, я вирішила зі своєю знайомою з США – Габріеллою. З культурою та майже традиціями українців, дівчина ознайомилася навіть не доїхавши до Львова.

Обирайте українське

Потяг «Черкаси – Львів». Сідаємо в передостанній вагон. Квитки я взяла за добу, тому на розкішні умови поїздки не розраховую. Мої очікування звісно ж справджуються, маємо «повний букет» – верхні плацкартні місця біля туалету. Все, як кажуть, «all inclusive». Постійний стукіт дверей тамбуру, неймовірний сморід туалету, вже через пів години їзди, та компанії, які випивають «за від’їзд», «за приїзд», «за відпустку», «за просто так, бо нам ще довго їхати». Найбільшим колоритом українських подорожей потягом є провідники. Їх без перебільшень можна назвати «бізнес women». Ці, мало коли тендітні, жіночки продають маленькі сувеніри, товари першої необхідності, а найчастіше, їжу, пиво та інші спиртні, до речі заборонені для вживання в потязі, напої. Дуже привітні та доброзичливі вони саме тоді, коли ти в них щось купуєш, кардинально іншими вони стають тоді, коли хтось у вагоні, обпившись ними ж власноруч проданою горілкою, починає «голосно веселитися».

А ще, у потязі ніколи не буває оптимальної температури, відчуття ніби водій або полярник, або родом із Африки. У вагонах навіть взимку буває спекото як у бані, а прохолодні літні ночі настільки холодні, що дістають своїм холодом аж до кісток. Зігрітися ми можемо завдяки чи то ковдрам чи, як зараз їх називають,«плєтам». Я б назвала їх «тряпочка», бо не можна сказати щось інше на річ якій років, як мінімум, удвічі більше ніж мені. У додаток до цього ще постільна білизна, яка, одним різким рухом рук, з легкістю розривається навпіл. Скрипучі двері, залізні рукомийники та зламана підлога, головна прикраса якої – це червона доріжка у VIP вагоні та будь-якого іншого кольору в інших. Дивлячись на ці «прєлєсті» я думаю, де ті вагони, ті потяги, які обіцяла нам влада ще до Євро 2012?! Футбольний чемпіонат уже давно пройшов, ми все ще на шляху до євроінтеграції та цим шляхом ми як їхали у хиткому, обшарпаному потязі, так і їдемо. В таких умовах і самій хочеться випити чогось міцного й заснути-заснути-заснути.

Очима іноземця

Та це мені, дівчині, що вже двадцять один рік живе в країні, де провідники «хами», а умови вагонів нагадують концтабір, вже звично так подорожувати. Моя подруга до такої екстремальної поїздки напевне готова не була. Коли прибув потяг, Габріелла радісно побігла у вагон. Вона ще ніколи не їздила потягом так далеко, «Укрзалізницею» вона подорожувала взагалі вперше. Першим, що побачила Габліелла у вагоні – це була яскраво зелена доріжка, на якій ми нарахували п’ять маленьких та одну величезну дірку. В її очах читалося «куди я попала», а я думала: «це ти ще матраців та туалету не бачила».

Я показала їй наші місця, і американочка обережно лягла на своїй верхній полиці. Розумію, їй треба було звикнути до жахливих «совдепівських» умов нашого потягу. Коли Габріелла нарешті оговталася, і вже почала звикати до сантиметрового пилу на поверхнях та до смороду туалету (туди вона все ще боялася заходити), на весь вагон запахло смаженою куркою.

Наші сусіди почали «трапєзнічать». Іноземка ще не знала, що означає перекусити в нас у потязі. Огірки, помідори, сало, курка, і, обов’язково пляшка горілочки чи конячку, тільки з таким арсеналом речей поїздка може вважатися вдалою. Наші люди надзвичайно щедрий народ, тому наодинці не п’ють. Сусіди почали припрошувати нас до їхнього столу. Габріеллі напевне хотілося нарешті злізти з верхньої полиці, тому вона не вагаючись зістрибнула до них. Щойно сусіди дізналися, що Габбі іноземка, єдине питання засіло в них у головах – «скільки вона вип’є?». До такого повороту подій, моя подруга була не готова, української горілки вона не те, щоб не бачила, та не куштувала, бо знала, що «не потяне». Не витримала вона і сусідського напору, випила кілька чарок, щоб спалося краще.

На дівчину ці кілька ковтків горючої подіяли по-лікарські. Вже не так і сильно рипіли двері тамбура, а пил можна витерти й ковдрою, і провідниці майже подругами стали після того, як ми купили «добавку» в них. Українська ментальність, наше вміння абстрагуватися від реальності вражає. Замість нових потягів – пляшка спиртного з компанією, дешево й сердито, а головне ефективно, перевірено навіть іноземцями. Габбі невдовзі заснула, цілюще пійло допомогло їй влягтися на замизкану верхню полицю, не завадив навіть регіт сусідів, які ще кілька годин обговорювали соціальні та політичні проблеми країни. Невдовзі заснула і я, монотонних звук потяга – «тудух-тудух-тудух-тудух», класно заколихує.

«Прийми руку. Пройти через тебе немає як. І взагалі, ви вже скоро виходити маєте, а не валяєтеся тут», – чую крізь сон знайомий голос своєї гладкої, провідниці, що з сигаретою в роті йде курити в тамбур. Смердить куривом, алкоголем і тим, що люди люб’язно залишили в туалеті. «Хух, нарешті приїхали», – подумала я, і почала будити свою інтуристку.