Памфлет Назад у майбутнє

« Назад

Поки майже всі країни світу підтримують демократичний устрій, до Російської Федерації поступово повертаються часи рабства. Вже зовсім скоро російським громадянам не можна буде й «слова молвить», без дозволу царя-батюшки в образі Путіна.

Вперше на престол Володимир Володимирович сів у двотисячному році, а краще було б «на кол». І може й посадили б на останнє, та тоді ще ніхто не здогадувався, що зовсім не медовим пряником Путін буде годувати своїх співвітчизників.

«З грязі в князі»

Ще з дитинства, у його ідеально причесаній зачісці, простежувалося щось гітлерівське. Та зовнішністю все не закінчилося. Майбутній цар «пожелал» працювати в органах державної безпеки. Чи державу він охороняв – достеменно не відомо, а от шпигувати в КДБ навчили. Своїми вміннями Путін послуговується й досі.  Хутенько, всього за три роки майбутній диктатор пройшов у органах такий кар’єрний шлях, який найвідважнішому герою війни й не снився – від заступника керівника справами президента до секретаря Ради Безпеки Російської Федерації. І це той простофіля, що прожив усе дитинство з батьками в ленінградській комуналці.

 Не злюбив свободу вільного вираження думок, він ще працюючи в КДБ. Тоді, у серпні 1999 року, журналісти Олег Лур’є та Інга Савельєва звинуватили Путіна в корупції під час приватизації, розкраданні бюджетних коштів, зв’язках із кримінальним світом та інших протиправних діях. На звинувачення ВВП офіційно не відреагував, а от, як він це зробив не офіційно, можна лише здогадуватися. Ця ситуація мабуть добряче піддала дьогтю в медову репутацію Путіна, тому він засмутився. Це зараз росіяни знають, що цар-батюшка в них найкращий, що його засмучувати не можна, на сході зірки Володимира Володимировича цього нажаль не знали. От не пройшло й пів року, як на Олега Лур’є було здійснено замах. Хто був замовником, звісно ж не довели, одначе сам журналіст здогадується, та вже не говорить. Не говорити того що не слід, а краще того, що не вигідно Путіну росіяни вже добре навчилися. А навіщо їм щось говорити, все що треба скаже «главарь» держави. Як от на одній із міжнародних конференцій про людей ісламського віросповідання: «Эсли вы хотите совсем уж стать исламским радикалом, и готовы на то, чтобы сделать себе обрезание, то я приглашаю вас в Москву. У нас много клиник, у нас специалисты и по этому вопросу, и я порекомендую им сделать операцию таким образом, чтобы у вас уже больше ничего не выросло». І такий рішучий Путін у всьому.

«Путін назавжди»

Про те, що «великая империя Русь с царем ее Владимиром во главе навсегда» раби її і не сумніваються. Поважають, дань носять та кланяються. Путін бачить таку вірність свого люду та й мабуть думає: «Коль наривится холопам такое обращение, буду ка я и дальше так делать, а кому не нравится, то голова с плечь». Ну голову звісно не рубають, а от від смертної кари Росія так і не відмовилася, незважаючи на всі застороги Європи. Щоправда єдиним її видом є розстріл. Але Путіну – це не страшно. Якщо кат не може вбити офіційно, він зробить це поза законом. За період правління Путіна, у Росії було вбито більше ста журналістів, винних у злочині яких досі не знайшли, за даними розслідування Фонду захисту гласності та Центру екстремальної журналістики. Комітет захисту журналістів називають Росію третьою по небезпеці для життя журналістів країною у світі. Її змогли перегнати лише Алжир та Ірак. Путіну є чим пишатися, хоч і останнє, але місце на п’єдесталі він виборов, і це тоді, коли в країні за ці роки не відбувалося ніяких бойових дій.

Зі свободою слова у цій країні при Путіні теж слабувато. Вона існує, але як міф. Згідно статті 29 Конституції Російської Федерації, свобода слова гарантується кожному громадянину країни. Та реальні факти говорять інше. З покоїв царя так і доносяться укази: «розігнати мітинг», «заарештувати протестувальників», «вирізати з ефіру не патріотично налаштовані висловлювання» та таке інше. Деякі законодавчі забаганки Путіна дійшли до абсурду: «заборона пропаганди гомосексуалізму», «захист дітей від інформації, що завдає шкоди їх здоров’ю та розвитку». Складається враження, що його величність сам боїться потрапити під цей вплив, тому й підписує подібні закони один за одним. А та холопська, кацапна п’янь, яка досі не може вилізти з-під підошви свого владики гне спини та падає на коліна, щоб йому догодити, і в груди себе б’є, так щиро прославляє правильність його рішень. І тільки та невеличка купка людей, яка ще може вийти на Червону площу, і крикнути «Путін х*йло», як на мене, заслуговує нарешті вибратися зі свого минулого й продовжити життя в новій країні, з новим вже не царем, а президентом.