Фейлетон Афера як фах і спосіб життя (на основі фільму «Афера Стівена Гласса»)

« Назад

Інколи мені здається, що ціла вічність минула з того часу, коли я вирішила стати журналістом. Тоді я була переконана: достатньо мати загострене почуття справедливості та відповідальності, уміння і бажання писати, аби стати дійсно хорошим журналістом. Крім того, бажано добре знати мову та й загалом мати пристойний інтелектуальний рівень. Однак уміння «крутитися» виявилося набагато потрібнішим, а інколи його навіть достатньо для того, щоб затулити відсутність названих вище характеристик.

Щодня кожен із нас змушений вибирати між «хорошим» і «поганим». У кожного своє уявлення про ці доволі абстрактні категорії. Варто чи ні поступатися місцем у маршрутці оцій бабусі? Сказати, що не маєш вільних півгодини, чи таки їхати на вокзал для того, аби зустріти сусідку? Чи так уже важливо насправді повертати якусь десятку, загублену незнайомою дівчиною біля банкомату? Дертися кар'єрними сходами довго, нудно, важко й водночас по-чесному чи знайти інший, набагато легший шлях, де немає колючок? Кожне рішення стає дрібною галькою чи великим каменем, із яких людина самостійно викладає свою дорогу.

Робота журналіста може лише здаватися легкою. Постійне спілкування із людьми, яке так приваблює початківців, із часом перетворюється на аліг'єрівські кола пекла. Усім потрібно догодити й кожному сподобатися. Обов'язково вміти знайти підхід і до політика, і до безхатька. Хорошого журналіста повинні любити і начальство, і прибиральниці, і навіть дворові пси. Саме йому мають довіряти, із радістю розповідати новини і плітки, а за потреби – захищати. Від начальства, обурених прибиральниць чи кусючих собак…

Кожен журналіст може говорити правду або те, що йому скаже зробити начальство. Мабуть, пощастило тому, хто зможе без докорів совісті виконати завдання керівництва. Ще більше поталанило журналісту, керівництво якого вимагає писати правду про важливі для суспільства речі. Але то окрема історія, бо загалом журналістика – це велика афера. І кожен самостійно робить вибір: стати шахраєм чи лізти на вітряки.

Це майже так само, як із місцем у маршрутці чи десяткою біля банкомату. У кожній конкретній ситуації людина чинить так, як їй підказує совість. Щасливчикам вона завжди або майже завжди вмикає зелене світло, комусь дозволяє лише маленьку нещирість, а для декого стає жорстким цензором та наглядачем. Усі ми, незалежно від обраного фаху, будуємо свою дорогу. І єдине, що можемо зробити – хоча б не заглядати на чужу. Інколи це потрібно для того, аби не притиснути власного пальця.