Реферат Сучасні тенденції розвитку української влади

Вступ

1. Сучасна українська влада та її реалії

2. Тенденція до взаєморозуміння між гілками влади

3. Тенденція легітимізації влади

Висновки

Список використаної літератури

Нині всі колишні соціалістичні країни (Україна не є винятком) переживають перехідний період. Нагадаємо, що йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільного устрою до демократичної правової держави, а в майбутньому — до громадянського суспільства. Перехідний період буде значно тривалішим, ніж передбачалось: не п'ять, а десять-п'ятнадцять років. При цьому слід мати на увазі, що перехід відбуватиметься поетапно. Перший етап — фундаментальна зміна уста­лених політичних і економічних структур. Другий — розвиток і закріп­лення демократичних процесів, зміцнення економічних інститутів, стабілізація виробництва. І нарешті, третій етап — політична консолідація як неодмінна умова економічного піднесення.

Особливості нинішнього етапу перехідного періоду полягають в тому, що Україна завершила початковий етап перехідного періоду — проголошення незалежності та набуття атрибутів держави і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування.

Досліджуючи державотворчий процес, слід мати на увазі радикальний характер змін, які відбуваються в сучасній Україні. Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної правової соціальної держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення, формування масового менталітету, адекватного ринковій економіці і плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка орієнтує громадян на дотримання своїх зобов'язань і виявлення поваги до держави та її законів, а американська політологія на перший план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати свої власні проблеми в цивілізованому співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку слід враховувати як запити окремої особи, так і інтереси держави.

У політичній трансформації суспільства важлива роль належить національній ідеї. Звертаючись до питання про національну ідею, слід виходити з того, що ця ідея має сприйматися більшістю населення України.

Кризові явища, з якими стикається Україна, значною мірою пояснюється браком професійно підготовлених до управлінської діяльності авторитетних політичних лідерів. Більшість із них направили зусилля на руйнування старих структур тоталітарної системи, часом не маючи навичок управління, конструктивної діяльності, а в умовах правового нігілізму, дехто вирішував і власні проблеми, що гальмувало загалом розвиток політичної системи.

Надто складною є проблема становлення державних структур. Стару державність зруйновано, нова лише формується, причому ефективність її діяльності надзвичайно низька.

Існуюча в Україні система інституційного устрою й відносин у сфері політики і влади перебуває в стані внутрішньої конфронтації. Україну у майбутньому неминуче очікують системні реформи, а саму владу - радикальні політичні перетворення. Функціональність інститутів політичних відносин і влади втрачається з тієї причини, що учасниками процесів у них є не стільки самі громадяни як суб'єкти політики, скільки окремі політичні лідери.

Одним з головних засобів подолання протиріч між гілками державної влади в Україні є пошук та впровадження нових варіантів консолідації українського політикуму у його взаємодії з суспільством. Основою такої консолідації можуть бути: укладання своєрідної угоди між основними політичними силами з метою виокремлення відповідального кола людей, розподілу державно-адміністративних зв’язків та ресурсів пропорційно впливовості кожної з них та введення політичної конкуренції у цивілізоване русло за допомогою певного морального кодексу; нормативне закріплення інституційних засад політичного спілкування, що охоплювало б не тільки центр, але праві й ліві частини спектру українського політикуму, і зводило б їх інтереси до суспільно корисного балансу. Це не виключатиме природну політичну боротьбу відповідних сил за лідерство, але зосереджуватиме її на інтересах суспільства і надаватиме конструктивний характер згідно з прозорими, демократичними принципами; ствердження у прийнятному для всіх політичних сил та суспільства в цілому вигляді парламентської форми правління, за якої принципово неможлива як монополізація влади якимось одним лідером, так і його повне відсторонення від можливості участі в конкуренції за неї. Як наслідок, головним у політичному житті мають стати не занадто широкі президентські повноваження, що потенційно містять небезпеку авторитаризму, а партійно-виборча боротьба або співробітництво задля перемоги на парламентських виборах.

Сьогодні необхідна концепція механізму розвитку самостійності й відповідальності інститутів влади, управління та місцевого самоврядування. Одним із наявних прикладів вирішення таких завдань, що стоять перед реформуванням інституційних основ політичних відносин і влади в умовах близьких Україні, є досвід деяких розвинутих держав, який свідчить, що їх трансформація іноді приводять до появи інноваційних структур, що спонукають та контролюють проведення таких реформ. Так, зокрема, доречним є досвід: Канади, де були створені, спеціальні оперативні виконавчі органи реформування; Нідерландів - сформовані автономні управлінські організації; Австралії - спеціальні виконавчі агентства тощо. З огляду на даний досвід Україні на цей час, більш доцільно в реформуванні системи владних відносин опиратися на вже існуючі потужні державні інститути влади, відомства, систему контролю тощо, включаючи громадські організації, механізми звітності, контролю з боку громадськості. Прикладом цього може бути Німеччина, де серед важливих способів трансформації інституційної системи держави був зроблений акцент на скорочення та раціоналізацію саме інститутів виконавчої влади федерального рівня, створення гнучкого бюджетного законодавства, скорочення чисельності службовців.

У Фінляндії вдалося скоротити на 43 % число службовців бюджетної сфери влади й зробити суттєві зміни в її інституційному устрою на макро - та мікрорівнях. Ця тенденція супроводжувалася делегуванням повноважень по прийняттю управлінських рішень від галузевих міністерств і відомств до інститутів місцевого самоврядування, що й привело до очікуваного скорочення числа службовців на рівні галузевих міністерств. Тут думається, що одним із головних завдань для України є, насамперед, своєчасне виявлення та використання вже наявних досягнень загальнонаціонального характеру відносно цілей і завдань реформування інституційних основ влади, готовність до налагодження ефективних відносин з інститутами регіональних адміністрацій, депутатським корпусом, а також до створення, особливо в центрі ефективних коаліцій, ділових взаємодій з недержавними організаціями.

Можна із впевненістю припустити, що сьогодні Україна повинна зосередити увагу на реалізації саме базових завдань реформ, які забезпечують досягнення мети та дотримання її завдань, насамперед, у секторі державної влади та управління.

1. Політична система сучасної України: Особливості становлення, тенденції розвитку. - К.: Парламентське видавництво, 2012. - С. 7-33.

2. Рудич Ф. М. Много ли власти нужно власти? (Украина в контексте трансформации политических систем в странах СНГ и Балтии, Центр, и Вост. Европы): Учеб. пособие для студентов высш. учеб. заведений. - 2-е изд., перераб. и доп. - К.: Изд-во «Довіра», 2009. - С. 11-55.

3. Політологія: Навч. посібник для вузів / Упоряд. та ред. М. Сазонова. - Харків: Фоліо, 2008. - С. 221-313.

4. Шляхтун П. П. Політологія (Теорія та історія політичної науки): Підручник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Либідь, 2012. - С. 220-408.

5. Пугачев В. П., Соловьев А. И. Введение в политологию: Учебник для студентов высш. учеб. заведений. - 3-е изд., перераб. и доп. - М.: Аспект Пресс, 2008. - С. 182-289.

6. Рябов С. П. Політологічна теорія держави: Навч. посібник для вузів. - К.: Тандем, 2006. - 240 с.

7. Мухаев Р. Т. Политология: Учебник для вузов. - М.: Изд-во «ПРИОР», 2008. - С. 131-173.

8. Политология для юристов: Курс лекций / Под ред. Н. И. Матузова и A. B. Малько. - М.: Юристъ, 2012. - С. 181-242.

9. Политология: Хрестоматия / Сост. М. А. Василик, М. С. Вершинин. - М.: Гарда-рики, 2010. - С. 319-415; 443-558.

10. Білоус А. О. Політико-правові системи: світ і Україна. - К., 2010. - 200 с.

11. Политическая наука: новые направлення / Пер. с англ. М. М. Гурвица, А. Л. Демчука, Т. В. Якушевой. Науч. ред. Е. Б. Шестопал. - М., 2009. - 816 с.

12. Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики. До 10-річчя незалежності України. - К., 2010. - 600 с.

13. Влада і суспільство: діалог через громадські ради: Монографія. / За заг. ред. Шайгородського Ю. Ж. – К.: Поливода А. В., 2011 - 148 с.

14. Гаврилишин Б. До ефективних суспільств: Дороговказ в майбутнє: доп. Римському Клубові / Б. Гаврилишин; упор. В. Рубцов. – Вид 3-тє, допов. – К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2009. – 248 с.

15. Кудряченко А. І., Калінічева Г. І., Костиря А. А. Політична історія України ХХ століття. - К.: МАУП. - 2006.

16. Суліма Є. М., Шепеляв М. А., Кривошеїн В. В., Полянська В. Ю. Політична філософія. - К., 2006.

17. Україна в Європі: контекст міжнародних відносин / За редакцією доктора історичних наук, професора А. І. Кудряченка. – К.: Фенікс, 2011.