ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ В ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ

1.1. Сутність поняття інтертекстуальність

1.1.1. Інтертекстуальність як явище в художньому тексті

1.1.2. Поняття «Інтертекст» та «інтертекстуальність»

1.1.3. Ідеї М. Ріффатера та Г. Фреге, М. Бахтіна

1.2. Теорія прецедентного тексту

1.2.1. Поняття прецедентного тексту

1.2.2. Теорія прецедентного тексту Ю.М. Караулова

1.3. Функції інтертекстуальності в контексті Відродження та бароко

1.4. Інтертекстуальність у творчості В. Шекспіра

РОЗДІЛ 2. ВТІЛЕННЯ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ В КОМЕДІЇ В. ШЕКСПІРА «ВСЕ ДОБРЕ, ЩО ДОБРЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ»

2.1. Прояв та вираження інтертекстуальних особливостей у творі

2.1.1. Особливості комедій Шекспіра

2.1.2. Комедія «Все добре, що добре закінчується»

2.2. Інтертекстуальні зв’язки з твором Дж. Боккаччо «Декамерон»

2.2.1. Прецедентний феномен

2.2.2. Інтертекстуальні та композиційні прийоми

2.3. Функції інтертекстуальності у творі

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Курсову роботу виконано у руслі теорії інтертекстуальності, лінгвістики тексту і лінгвостилістики, які сформували інтерес у сучасному мовознавстві до комплексних досліджень тексту, зокрема аналізу проблематики прецедентності й інтертекстуальності, котрі водночас є семіотичним і комунікативним феноменом та ядром постмодернізму – основного напрямку сучасної культури (І.В. Арнольд, Л.І. Бєлєхова, А.Д. Бєлова, І.П. Ільїн, О.М. Кагановська, Ю.М. Караулов, В.В. Красних, Ю.С. Степанов, R. Barthes, G. Genette, L. Jenny, J. Kristeva, R. Kloepfer, М. Pfister, M. Riffaterre та ін.).

Інтерес до вивчення інтертекстуальності як категорії тексту виник в літературознавстві (М.М. Бахтін, М.Н. Ліповецький, Ю.М. Тинянов, J. Stephens та ін.) і філософії мови (М.Б. Ямпольський, J. Derrida, W. Benjamin, М. Foucault та ін.). Основи лінгвістичних досліджень проблематики інтертекстуальності і прецедентності, які стали підґрунтям для розвитку теорії інтертекстуальності, закладені школами постструктуралізму (R. Barthes, J. Kristeva) і семіотичного напрямку (J. Culler, М. Riffaterre). Їх доробок розвивається в лінгвостилістичних дослідженнях, що мають переважно прикладний фокус та аналізують засоби реалізації інтертекстуальності у конкретних текстах (О.Ю. Абрамова, В.О. Самохіна (Дмитренко), О.Д. Нефьодова, В.В. Рижкова, А.А. Тютенко, Н.О. Фатеєва, Н.Н. Чуприна та ін.).

Лінгвістична теорія інтертекстуальності доповнює висновки про міжтекстові взаємодії, втілені в окремому вторинному тексті, дослідженням їх другого учасника – прецедентного тексту. Вивчення прецедентного тексту як передумови інтертекстуальних відносин і складової фонових знань окремої лінгвокультурної спільноти розпочато в роботах В.І. Карасика, Ю.М. Караулова, В.А. Кухаренко, Г.Г. Слишкіна. Проте відсутність цілісного уявлення про семіотичні та структурно-семантичні властивості прецедентного тексту Льюїса Керрола і типологію засобів його актуалізації при інтертекстуальних взаємодіях зумовлює необхідність дослідження цього учасника міжтекстових взаємодій у руслі теорії інтертекстуальності з урахуванням положень лінгвістики тексту і лінгвостилістики на матеріалі англійських текстів.

Актуальність дослідження обумовлена, по-перше, пріоритетним статусом прецедентного тексту як складової лінгвокультурної компетентності мовця, основної передумови і учасника реалізації інтертекстуальності – фундаментального принципу сучасної культури постмодернізму, зокрема, в англомовній лінгвокультурі, а по-друге, – домінуванням у сучасному мовознавстві комплексних лінгвостилістичних та структурно-семіотичних досліджень, спрямованих на аналіз всієї сукупності інтертекстуальних і внутрішніх зв’язків художнього тексту та засобів їх реалізації, що сприяє інтеграції даних, отриманих із застосуванням методик теорії інтертекстуальності, лінгвостилістики і лінгвістики тексту у рамках семасеологічного та ономасеологічного підходів, за допомогою оновленої методики лінгвостилістичного аналізу.

Завдання роботи – в обґрунтуванні гіпотези, що комедія Шекспіра «Все добре, що добре закінчується», котра має лінгвокультурну значущість для англомовної спільноти, активно актуалізує категорію інтертекстуальності, вступаючи у двоспрямовані міжтекстові відносини як текст-приймач і як прецедентний текст.

Окреслена проблематика визначає мету дослідження, яка полягає у виявленні структурно-семантичних закономірностей організації окремого прецедентного тексту як учасника міжтекстових взаємодій і побудові типології лінгвостилістичних засобів інтертекстуальних посилань на нього в текстах-приймачах різних типів, створених англомовною лінгвокультурною спільнотою.

З цією метою в роботі вирішуються наступні завдання:

- уточнити основні поняття і положення лінгвістичної теорії інтертекстуальності для формулювання теоретико-методологічних засад дослідження;

- визначити статус прецедентного тексту як лінгвокультурного феномену і учасника процесу інтертекстуальних взаємодій та загальний принцип його актуалізації при встановленні інтертекстуальних відносин;

- розкрити специфіку комедії Шекспіра» як прецедентного тексту і тексту-приймача англомовної лінгвокультурної спільноти, виокремити і класифікувати її аспекти прецедентності, що відтворюються під час інтертекстуальних взаємодій;

- виділити основні різновиди інтертекстуальних посилань.

Об’єктом дослідження є комедія Шекспіра «Все буде добре, що добре закінчується» як прецедентний текст і текст-приймач для англомовної лінгвокультурної спільноти.

Предметом аналізу обрані структурно-семантичні і стилістичні характеристики інтертексту, які дозволяють дослідити лінгвокультурну специфіку реалізації цим твором категорії інтертекстуальності в англомовних текстах-приймачах.

Мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження визначають його методологію, яка інтегрує положення теорії інтертекстуальності, теорії комунікації, лінгвістики тексту і лінгвостилістики. Аналіз структурно-семантичної організації прецедентного тексту і принципу його актуалізації при інтертекстуальних відносинах з іншими текстами проводиться в руслі теорії інтертекстуальності, яка займається дослідженням феномену прецедентності і механізму міжтекстових зв’язків, що реалізуються в мові та мовленні (Ю.М. Караулов, Г.Г. Слишкін, G. Genette, M. Riffaterre). Конкретні варіанти мовленнєвої актуалізації прецедентного тексту в інших текстах внаслідок інтертекстуальних відносин досліджуються із застосуванням положень лінгвістики тексту щодо структури й категорій тексту (О.П. Воробйова, І.Р. Гальперін, З.Я. Тураєва), теорії комунікації – щодо умов успішності сприйняття тексту у процесі комунікації (М.М. Бахтін, R. Barthes, G. Cook, Т.А. van Dijk), і лінгвостилістики – щодо експресивного та функціонального потенціалу одиниць мовлення (І.В. Арнольд, В.А. Кухаренко, В.О. Самохіна, Н.О. Фатеєва).

Для виокремлення і побудови типології аспектів прецедентності досліджуваного тексту і вивчення інтертексту як лінгвостилістичних засобів вербалізації прецедентного тексту використовуються структурно-семіотичний, індуктивно-дедуктивний, лінгвостилістичний, контекстологічний і функціональний методи, а також дефінітивний, компонентний та кількісно-якісний аналізи, які дозволяють провести всебічне дослідження виділених інтертекстуальних посилань з точки зору їх структурно-семантичної організації та функцій і верифікувати отримані дані.

Тексти різних авторів вступають у взаємозв'язку на різних рівнях. Явище схрещення, контамінації текстів двох і більше авторів, дзеркального відображення словесних виразів прийнято називати «інтертекстом», а відносини запозичення «з тексту в текст» отримали назву «інтертекстуальні зв'язки».

Практично будь-який текст може бути названий інтертекстом. У сучасній літературі інтертекст - основний вид і спосіб побудови художнього тексту, так як автор зумисне чи несвідомо використовує цитати і ремінісценції. Існування деяких літературних жанрів неможливе без інтертекстуальних зв'язків. Жанр пародії, наприклад, побудований на нарочито-підкресленому використанні «чужих» текстів, текстів-донорів, на основі яких створюються пародійні та сатиричні твори. Таким чином, твори жанру пародії - завжди інтертекстуальності.

Інтертекстуальність визначає особливості індивідуального стилю Шекспіра. Для нього характерні нашарування різних інтекстів; використання лейтмотивів, обумовлених інтертекстуальністью; поєднання в одному художньому образі рис літературних та міфологічних героїв; поєднання непоєднуваного; монтаж різнорідного матеріалу; утворення нових змістів на основі міжтекстових зв'язків та ін. Інтертекстуальність є художньою константою, оскільки вона проявляється в усіх творах, хоча й з різною силою на різних етапах його творчості. Це не окремий прийом чи сукупність прийомів, а визначальна складова творчого методу поета, фундаментальний чинник його художнього світу.

Актуалізація міжтекстових зв'язків у творчості виступає засобом універсалізації змісту, широкого узагальнення піднятих автором проблем. Поет говорить про буття й людину в глобальному історичному, філософському та культурному контексті. Через інтертекст Шекспір стверджує думку про те, що традиція – необхідна та обов'язкова умова збереження та розвитку істинних художніх, етичних і духовних цінностей.