Курсова робота Гавареччина, як центр українського гончарства (на матеріалах зі села Гавареччина Золочівського району Львівської області)
Код роботи: 5780
Вид роботи: Курсова робота
Предмет: Історія української культури
Тема: Гавареччина, як центр українського гончарства (на матеріалах зі села Гавареччина Золочівського району Львівської області)
Кількість сторінок: 35
Дата виконання: 2018
Мова написання: українська
Ціна: 400 грн
Вступ
Розділ 1. Асортимент гончарних виробів
Розділ 2. Технологічний аспект гончарства
Розділ 3. Традиційні вірування гончарів
Висновки
Список використаної літератури
Актуальність теми. Гончарство - виготовлення з опаленої гончарної глини різноманітних виробів, зокрема посуду, кахлів, іграшок тощо. Це досить стародавнє ремесло виникло в епоху неоліту, а згодом стало різновидом народного мистецтва. Глина є пластичною під час формування і досить твердою після випалу (близько 900°) [3, c.9]. Має широкий спектр природних барв — від білої, кремової, охристої до червоної, коричневої і темно-сірої. Чарівного ефекту гончарним виробам надають керамічні фарби, виготовлені з кольорової глини (ангоби), а також прозорі та декоративні поливи (глазурі).
Винахід гончарного круга (IV тис. до н. є.), спочатку ручного й повільнообертового, а у середньовіччі швидкісного, з ножним приводом, став переворотом у розвитку гончарного ремесла. Техніка точення на крузі давала змогу не лише збільшити випуск продукції, а й поліпшити її художній рівень. Посуд, виготовлений на крузі, досить легкий, тонкостінний, з гармонійно-симетричними обрисами форми, чіткими орнаментальними смугами, лініями тощо. У гончарстві народні майстри користувалися кількома техніками декорування: ритування, глянсування, ріжкування, фляндрування, штампик і ліплення.
У гончарстві сьогодні розрізняють чотири роди виробів: посуд різноманітного призначення; сакральні предмети (хрести, ікони, свічники тощо); іграшки; предмети для обладнання житла (кахлі, вази, підвазонники тощо).
З утворенням Давньоруської держави у X ст. поступово зростає виробництво гончарного посуду, особливо у містах. На виробах з'являється спочатку непрозора, а згодом прозора полива. Давньоруські гончарі здебільшого виготовляли корчаги для зберігання зерна, миски, горщики, кухлі та глечики.
У XVII-XVIII ст. українське гончарство набуло вищого рівня розвитку. Вироби розписували ангобами та емалями (керамічна склоподібна фарба), що дало змогу перейти до багатоколірності. Чільне місце посіли рослинні, квіткові орнаменти, фігурні зображення, передусім на мисках та кахлях. У цей час з-поміж численних українських гончарних поселень виділялась Гавареччина, що на Львівщині. Роботи гончарів із цього населеного пункту були унікальними своєю чорною керамікою, яку раніше на території України ніде не виготовляли у такому обсязі та асортименті.
Перед Другою світовою печей у селі було дев’яносто, практично в кожному дворі. Сьогодні їх залишилося всього дві – у братів Бакусевичів, тож можна не без гіркоти стверджувати, що автентичне мистецтво Гавареччини практично вмерло. Так вважають песимісти, оптимісти ж, а серед них — художники й мистецтвознавці, наполягають, що гаварецька кераміка відроджується, здобуває друге дихання в сучасних роботах. Про що й свідчить виставка, організована у львівській галереї «Равлик» [10, c.14].
Звісно, не лише в Гавареччині робили димлену кераміку. Чорну кераміку робили народи різних континентів — і в Америці, і в Азії, і в Африці, але найбільша схожість з українською виявляється, звісно, у виробах європейських майстрів: польських, чеських, румунських і деяких інших. Як свідчать архівні джерела, на території України димлена кераміка відома з IV — III тисячоліть до нашої ери. А справжній розквіт припадає на I тисячоліття н.е. Майже весь раннєслов’янський глиняний посуд був саме таким. Але поступово мистецтво димленної кераміки XIV-XVI ст. зазнає занепаду в XVII столітті, й це пов’язано з поширенням писаної кераміки - яскравішої й дешевшої у виробництві. Потім настав час фаянсової мануфактури, порцелянового, скляного й залізного посуду.
У минулому столітті, після війни, кераміка, зокрема й димлена, знову починає розвиватися. Як то кажуть, лихо не без добра. Брак посуду став у пригоді «чорній справі», допоміг ремеслу димленої кераміки. Потім знову настає майже забуття, в гончарних центрах працюють щонайбільше по 2-3 майстри. Сьогодні в селі Гавареччина майже з трепетом згадують 80-ті роки, коли на Львівщині почався широкий громадський рух з відродження димленої кераміки. 1984-го в селі створюють гончарну школу, де досвідчені майстри вчать талановиту молодь свого мистецтва. В Олеському замку, що зовсім поряд, відкривається відділ гаварецької кераміки. А 1988-го у Львівському музеї етнографії та художнього промислу була розгорнута ретроспективна виставка творів гаварецьких майстрів. Сьогодні, на межі злиднів, майстри говорять про часи, коли діяльністю й відродженням гончарного центру цікавилося, а точніше опікало, Товариство Лева, культурно-просвітницькі організації.
Сьогодні про ті роки нагадують, мабуть, лише прокладена дорога до села та виставка гончарного мистецтва в Олеську. Школу гончарів у селі закрили, ліси довкола нещадно вирубуються, недавно прокладену єдину дорогу знищують важкі лісовози з деревиною. Тепер щоб розтопити піч, треба кілометрів за вісім шукати букове сухе гілля. У селі немає загальноосвітньої школи, медпункту, не працює магазин, замучили перебої з електрикою. Не дивно, що вся молодь роз’їхалася по сусідніх містечках і великих селах, розташованих на магістральних трасах [10, c. 22-24].
Незважаючи на абсолютно несприятливі умови для виготовлення керамічних виробів на Гавареччині, які сьогодні склалися, попит на продукцію не дає мистецтву зникнути. Вироби із чорної кераміки стають все популярнішими і є надія, що центр української кераміки – Гавареччина відродить своє функціонування.
Мета роботи. Дослідити українське гончарство, яке виникло на Гавареччині та показати роль саме цього осередку для українського гончарства.
Завдання роботи:
- провести екскурс асортименту гончарних виробів;
- дослідити технологічний аспект гончарства;
- розглянути традиційні вірування гончарів.
Об’єкт дослідження. Село Гавареччина.
Предмет дослідження. Гончарна справа у селі Гавареччина.
Хронологічні рамки. Нижня хронологічна межа – ХVII століття (перша згадка про село Гавареччина). Верхня хронологічна межа ХХІ століття (наші дні, оскільки мистецтво продовжує розвиватися і зараз).
Територіальні рамки. Основними територіальними межами є межі села Гавареччина та Білий Камінь.
1. Базилевич Д. Традиції української народної глиняної іграшки в контексті розвитку сучасного мистецтва / Д. Базилевич // Українська керамологія: національний науковий щорічник / Ін-т керамології, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному; ред. О. М. Пошивайло. - Опішне: Українське народознавство, 2002. - Кн. 2: 2002. – 345с.
2. Гирман О. Кераміка в побуті українця / О. Гирман // Народне мистецтво. - 2000. - № 1/2. – 60 с.
3. Голубець О. М. Львівська кераміка / О. М. Голубець. - К.: Наукова думка, 1991. - 120 с.
4. Доля О. Традиції гончарства народів України / О. Доля; розмову вела Л. Гасиджак // Музейний простір. - 2012. - № 3. – 34 с.
5. Єфремова Л. А. Гончарство в міфах, легендах, усній народній творчості / Л. А. Єфремова // Все для вчителя. - 2000. - № 25. – 37 с.
6. Изотова М. А. Гончарные работы для дома и заработка / М. А. Изотова. - Ростов н/Д: Феникс, 2008. – 252 с.
7. Клименко О. Розвиток українського гончарства в XX ст. / О. Клименко // Народне мистецтво. - 2005. - №1/2. – 40 с.
8. Кравченко Я. Димлене диво / Я. Кравченко // Пам’ятки України. – 1989. – № 1. – C. 96-102.
9. Крутенко Н. Г. Розповіді про кераміку / Н. Г. Крутенко. - К.: Либідь, 2002. - 250 с.
10. Мотиль Р. Гаварецька димлена кераміка: історія та сучасність / Р. Мотиль // Українська керамологія: національний науковий щорічник / Ін-т керамології, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному; ред. О. М. Пошивайло. - Опішне: Українське народознавство, 2002. - Кн. 2: 2002. – 188 с.
11. Романюк Н. В. Методичні особливості навчання учнів основам гаварецької кераміки / Наукові записки. Серія: Педагогіка. - 2010. - № 1.
12. Романець Т. А. Стародавні витоки мистецтва української народної кераміки: навчальний посібник / Т. А. Романець. - К.: Просвіта, 1996. - 207 с. - (Міжнародний фонд "Відродження". Трансформація гуманітарної освіти в Україні).
13. Випалює два-три рази на рік… [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gazeta.ua/articles/lviv-newspaper/_vipalyuye-dvatri-razi-na-rik-a-reshtu-chasu-pye/130756?mobile=true.
14. Гавареччина [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zolochiv.net/havarechchyna/.
15. Гаварецька кераміка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zgarda.com.ua/ceramics/havaretska-ceramics/.
16. Керамічне село [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tyzhden.ua/Publication/4391.
17. Код вічності з Гавареччини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukurier.gov.ua/uk/articles/kod-vichnosti-z-gavarechchini/.
18. Народжені в країні Гавареччина [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.karpaty.net.ua/arkhiv/2006-rik/25-6-12-hruden-2006-r/223-narodzheni-v-kraini-havarechchyna.
19. Обряды и верования, связанные с гончарным производством [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://scibook.net/goncharnoe-delo_1268/obryadyi-verovaniya-svyazannyie-goncharnyim-43405.html.
20. Чорнодимлена кераміка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.museum.lviv.ua/filii-muzeiu/chervonohradskyi-muzei/300-chornodymlena-keramika.
Висновки
У даній курсовій роботі було досліджено українське гончарство, яке виникло на Гавареччині, а також показано значення саме цього осередку для усієї української кераміки. Для цього було проведено екскурс асортименту гончарних виробів, досліджено технологічний аспект гончарства, розглянуто традиційні вірування гончарів.
Гавареччина славиться у всьому світі своєю чорною керамікою. Саме тут народжуються оригінальні чорні задимлені керамічні вироби, які вирізняються своїми якостями, а саме легкістю, надійністю та красою. Чорними вони вже стають після процесу випалення, а до цього нагадують звичайні глиняні вироби. Асортимент глиняних виробів в населеному пункті є надзвичайно великим. Всіх виробів не перелічити та не описати, оскільки часто майстри створюють унікальні вироби на замовлення, які виходять в одиночних екземплярах. Проте є ряд керамічної продукції, яка виготовляється майже постійно і користується великим попитом і в наші дні. До такої продукції відносяться:
- тарілки;
- глечики;
- каструлі;
- горщики для запікання;
- макітри;
- горнята;
- пивні кухлі;
- функціональні чайники;
- турки для приготування кави;
- підсвічники;
- глиняні бокали;
- специфічні вузькогорлі глечики;
- горщики-двійнята та інші.
Асортимент виробів чорної кераміки Гавареччини є настільки багатим, як і асортимент будь-яких глиняних виробів в Україні. У цьому маленькому селі здатні зробити за допомогою глини будь-який виріб будь-якої форми.
Чорна або димлена кераміка Гавареччини відома здавна. Виготовляється чорнолощена кераміка з білої глини і стає вона такою завдяки особливій технології підготовки та випалювання у спеціальних печах. Можна виділити такі основні особливості виготовлення гаварецької кераміки:
- використання та змішування масної та пісної глини;
- нанесення на вироби, виготовлені на гончарному крузі, нескладних традиційних рисунків, які складаються з ліній, кружечків, клітинок;
- використання для лощіння спеціальних інструментів, виготовлених зі знайденого у покладах глини каміння – кременю;
- нанесення, в окремих випадках, на ділянки виробів «волохатої» фактури («шуби»), покриваючи майбутню кераміку шаром рідкої глини (шлику) та злегка поплескуючи по ній пальцями;
- випалювання підсушених виробів у спеціально сконструйованих печах із дотриманням віднайденої майстрами технології.
Окремо слід розкрити технологію випалювання:
- у піч із заготовками завантажують дрова і додають трохи землі (для утворення кіптяви);
- поступово докладають сухі дрова (лише грабові або букові, які забезпечують нагрівання до температури 700–1000 ˚С), поки вони не займуть увесь простір у горні;
- підсипають землі до половини печі після того, як вироби розігріються до червоного кольору;
- продовжують поступово підсипати землю;
- повністю засипають піч землею, перекриваючи доступ кисню, коли вироби розжарилися, почали світися (саме це підвищує інтенсивність вбирання розжареною глиною кіптяви – власне, створює димлену кераміку);
- випалюють вироби упродовж 10-12 годин і поступово охолоджують.
Якісно випалені зразки гаварецької кераміки на виглажених ділянках набувають ледь сріблястого кольору, на інших – стають чорними. Окрім цього, такі вироби досить міцні, тонкі, легкі, дзвінкі, довговічні.
Вперше село Гавареччина згадується у літописі ХVII ст, коли були виселені перші гончарі із с. Білий Камінь. Як одна із версій походження назви населеного пункту – від імені покровительки села – дочки пані Терези – Гаври. Часто процес виготовлення глиняного посуду зв'язувався з космогонічним актом створення світу та людської сутності. Гончарі вірили, що глиняний посуд асоціює нашу планету та її прості: верхня частина посудини асоціювалася небесній сфері, середня - земному світу людей, а нижня частина - підземному потойбічного світу. На Русі деякі вірування твердили, що бог виліпив тіло людини з глини. Посудина часто асоціювався з частинами людського тіла: «горло», «ручка», «шийка», «тулуб».
Гончарів нерідко боялися і намагалися нічим не образити. Їх магічна сила прирівнювалася, а в окремих випадках вважалася, що навіть перевершує силу коваля чи шамана. Горшечниця своїми магічними діями могла навіть наслати на людину смерть. При народженні дитини батьки замовляли для неї нову посудину. Якщо в процесі виготовлення вона тріскалася або розбивалася, це вважалося поганою ознакою, за якою могла піти хвороба або швидка смерть малюка. Іноді повитухи ховали в глиняних ритуальних судинах послід новонародженої дитини. На думку язичницьких народів, стукіт калатала або лопати гончара віддавався по зведенню нижнього світу, наганяючи страх або викликаючи тривогу серед його жителів.
Ще в давні часи існувало повір'я, що темні сили, ворожі люди, бояться перевернутого горщика, тому часто його перевертали. Шамани і чаклуни під час камлання нерідко замикали «нечисту силу» всередині глиняних горщиків.
Починаючи з найдавніших часів існували цілі культури, в яких небіжчиків перед закопуванням в землю поміщали в глиняний посуд.
Робота гончара від видобутку сировини до виходу готового виробу після випалу супроводжувалася різними обрядами. Наприклад, гончар кожен день, перед тим як приступати до роботи, ліпив священне зображення, яке разом з гончарним кругом було символом язичницького бога. Особливо при виготовленні посуду для випічки хліба, зберіганні молока було багато ритуалів.
Нерідко на глиняний посуд наносилися священні знаки. У слов'ян на днище багатьох судин часто зображувалися хрест або п'ятикутна зірка, виконані гравіюванням або наліпкою. Вважалося, що це саму посудину оберігає від розбивання, а її вміст - від впливу шкідливих сил. Щоб уникнути псування і пристріту, гончарі також часто використовували амулети і обереги.