« Назад

Вступ

Актуальність теми дослідження. Протягом останніх двох століть Франція займає одне з ключових місць у світовій політиці та економіці. Дуже слушну характеристику своїм співвітчизникам дав Олексіс де Токвіль, який писав «Французи – одночасно блискуча і страшна нація в Європі, яка в очах інших народів виступає предметом захоплення, ненависті, співчуття, жаху, але ніколи - байдужості» [39].

Більше двох століть минуло з часу формулювання характеристики, але вона все ще є актуальною і на сьогодні. Уже в середні віки Франція стала однією з домінуючих європейських країн, амбіції якої щодо лідерства корегувалися іншими європейськими країнами, ці амбіції набули особливого поширення у період V Республіки, становлення якої тісно пов’язана з ім’ям видатного політика Ш. де Голля.

Фундаментальний принцип країни генерал характеризував наступним чином: «Так як ми більше не велика сила (країна), то нам потрібна велика політика. Якщо у нас не буде великої політики, ми не будемо великою силою, ми будемо нічим».

В роки V Республіки (з 1958 р.), напевно при активній участі генерала де Голля, Франції вдалося повернути багато позицій, які було втрачено в світі. В умовах глобального протистояння США та СРСР вона не без успіху намагалася претендувати на місце третьої «наддержави», на посередництво між Сходом та Заходом, Півднем та Північчю.

І хоча на сучасному етапі претензії на над державність у Франції і її еліти відійшли на другий план, її вплив і діяльність виходять далеко за межі Європи. Є всі підстави говорити про глобальний характер політики Франції, сучасний віток яких був закладений під час правління Ш. де Голля.

На сучасному етапі існує комплекс праць, які присвячені дослідженню окремих питань зовнішньої політики Франції доби V Республіки, проте ми вважаємо за потрібне більш ґрунтовно дослідити зв'язок становлення ідеології голлізму та зміни зовнішньополітичного курсу Ш. де Голля 1958-1968 рр., що може допомогти розкрити причини та суть багатьох проблем, які стоять перед світовою спільнотою на сучасному етапі.

Таким чином, тема, обрана для дослідження, є актуальною.

Що стосується історіографії проблеми, у вітчизняній дослідницькій літературі загальний історичний фон досліджуваного періоду висвітлений у роботах М.М. Молчанова [24], В.Г. Сироткіна [28]. Оскільки повоєнна історія Франції пов'язана з ім'ям Ш. де Голля, авторами даються оцінки його діяльності та його доктрини.

Цілий комплекс праць присвячений процесу деколонізації Франції та розв’язання проблеми з Алжиром. Так, вітчизняні дослідження алжирської війни з'являються вже в 50-і роки. Слід виділити кандидатську дисертацію Д.М. Золіна [17], яка детально характеризує причини та шляхи подолання «алжирської кризи».

У науковій літературі спеціальні дослідження з історії національно - визвольного руху в Алжирі належать здебільшого перу авторів радянського періоду. У першу чергу це капітальні праці Р.Г. Ланди [21], в яких надано аналіз ходу, причин та особливостей алжирської революції, розглядався взаємовплив подій в Алжирі і у Франції. Монографія П.П. Черкасова «Агонія імперії» [31] розкриває взаємозв'язок підйому ультраправих сил у Франції та їх краху на початку 60 -х років з розпадом французької колоніальної імперії.

Серед російських дослідників відзначимо роботи Г.В. Ратіани [27], О.В Воробьева [9], Шилов В.С. [34], Ветланин Г.Н. [8], які займалися дослідженням зовнішньої політики Франції, охоплюючи період з початку XX століття до теперішнього часу. У своїх роботах вони звертали увагу на взаємозв'язок зовнішньополітичної стратегії Французького держави з внутрішньополітичними процесами і змінами в системі міжнародних відносин. У працях дослідників простежується зацікавленість у вивченні інтересів Франції в регіоні в основному вивчаються в контексті Середземноморської політики Європейського Союзу.

Великий внесок у розробку даної теми внесли науковці, праці яких присвячені окремим питанням політики Франції в Європі. Вони відбили її зовнішньополітичну стратегію з урахуванням особливостей ядерної політики, специфічних відносин з НАТО і США.

Радянські історики, А.З. Манфред [23], В.Г. Сироткін [28], Н.Н. Хорунжий [30] виявили фундаментальні основи історичної еволюції французької держави, відбили факти, які формували культурні, ціннісні орієнтири французького народу, його історичну пам'ять.

Військові аспекти зовнішньополітичних питань в історії Франції відображені в наукових розробках H.H. Молчанова [24,25], И.А. Колоскова [20]. У цих дослідженнях науково визначені місце і роль Франції в західноєвропейському інтеграційному процесі в контексті військово - політичних відносин після другої світової війни.

Тема американо - французьких відносин в Індокитаї представлена в ряді дисертаційних досліджень. У 1971 р. з'явилася кандидатська дисертація П.П. Черкасова «Політика Франції в Південно-Східній Азії» [31].

У 1976 р. на її основі, в значно розширеному і переробленому вигляді, їм було видано монографію «Франція та Індокитай. 1945-1975 (еволюція французької політики в Індокитаї)».

У 1972 р. вийшла дисертація А.І. Уткіна «Американо-французькі відносини на сучасному етапі», в 1973 р. - дисертація В.І. Шведова «Політика П'ятої республіки в відношенні врегулювання індокитайських проблем (1958-1973)». Американо-французькі взаємини в Індокитаї в 1960-ті - першій половині 1970-х рр. розглядалися і в докторських дисертаціях Г.Г. Кадимова «Конфлікт в Індокитаї. 1964-1975» і І.А. Колоскова «Зовнішня політика П'ятої республіки. Еволюція основних напрямів і тенденцій. 1958 – 1968 гг.» [21].

На основі останньої роботи в 1976 р. вийшла монографія «Зовнішня політика П'ятої республіки. 1958 – 1972 рр.: Еволюція основних напрямів і тенденцій».

Проблеми радянсько-французьких відносин, політика Франції в Європі, франко-американські відносини, а також колоніальна політика Франції з урахуванням розміщених на заморських територіях французьких ядерних полігонів, відображені в дослідженнях радянських франкознавців В.І. Антюхін-Москвіченко, З.С. Білоусова, Ю.В. Дубініна [14], Ю.В. Маевського., М.М. Наринского, П.П. Черкасова [32].

Серед західних дослідників відзначимо роботи З. Абу, І. Валлерстайна [6], Д. Йоста, М. Кесслер [37], Л. Ломбарте [38], X. Саламі, Ж. Фремо, Д. Шміда. У роботі М. Кесслер «Зовнішня політика Франції і Сирія, Ізраїль і близькосхідне врегулювання: успіхи і нові виклики» [37], представлена сучасна політика Франції щодо держав регіону, взаємозалежність між країнами регіону, протиріччями в їх відносинах з позицією Французької держави у близькосхідному мирному врегулюванні.

Джерельну базу дослідження складають мемуари видатних державних діячів Франції, США, Великобританії, СРСР, ФРН. Наприкінці 50-х рр. був виданий тритомник Ш. де Голля «Військові мемуари» [11;39;40], продовженням яких стали «Мемуари надії». Після смерті де Голля вийшли п'ять томів «Промов і послань» [12].

Цілий комплекс документів з особистих архівів де Голля, опублікований його сином склав дванадцять томів «Листів, щоденників і записок». Роботи Ш. де Голля є актуальним джерелом бо дають часом несподівано сучасні відповіді на хвилюючі суспільство питання. Важливими джерелами стали промови, статті, публіцистика державних, політичних діячів, військових. Зі свідчень державних діячів Франції про алжирських події першими є замітки про політичне життя Алжиру, про громадських діячів в його оточенні генерал - губернатора Ж. Сустеля.

В останні роки побачили світ мемуари колишніх дипломатів, наприклад, Ю.В. Дубініна [13] і В.І. Ерофеева [16]. У другій половині 50 -х рр. В.І. Єрофєєв займався питаннями культури і політики, зустрічався неодноразово з Ш. де Голлем. Автор зазначав, що висловлювання де Голля деколи відрізнялися двозначністю. Коли де Голль визнавав, що колоніалізм віджив свій вік, надавши незалежність тринадцяти африканським країнам, одночасно говорить про «Алжирський Алжир», асоційований з Францією. та інших. Тобто джерельний комплекс складають праці осіб, які керували зовнішньої політикою країн-учасниць, дуже важливі для дослідження процесу формування зовнішньополітичного курсу Франції доби V Республіки. Отже, джерельна база наукової роботи є досить широкою.

Таким чином, охарактеризовані джерела, окремі відомості й інформація з проаналізованих праць надають змогу провести комплексне дослідження актуальної теми та виконати всі поставлені завдання.

Мета дослідження на основі аналізу джерел, враховуючи результати вивчення деяких аспектів проблеми радянськими та зарубіжними істориками, дослідити процес еволюції зовнішньополітичної доктрини Франції доби V Республіки. Для реалізації мети дослідження були поставлені наступні завдання:

- на основі аналізу джерел та літератури дослідити процес деколонізації Франції;

- дослідити процес становлення та розвитку франкофонії, її еволюцію та значення;

- проаналізувати позицію та дії Франції відносно процесу європейської інтеграції;

- проаналізувати процес поліпшення інтеграційних процесів у форматі Франція - ФРН, дослідити зближення цих країн та становлення у межах загальноєвропейських інституцій;

- на основі джерел та літератури дослідити зовнішньополітичний курс Франції відносно США, та політику позаблоковості Франції;

- дослідити зовнішню політику Франції на Близькому Сході й у регіоні АТР;

- проаналізувати причини та наслідки розрядки радянсько-французьких відносин, розвиток зовнішньополітичних відносин між країнами.

Об’єкт дослідження – зовнішньополітичний курс Франції у другій половині ХХ ст.

Предмет дослідження – зовнішня політика Франції доби V Республіки (1958-1968 рр.).

Хронологічні рамки наукової роботи охоплюють період 1958–1968 рр.

Нижня хронологічна межа пов’язана з отриманням Ш. де Голлем права на підготовку тексту нової конституції Франції 31 травня 1958 р., що ознаменувало становлення нової республіки, а відповідно і розвитку нових векторів і принципів зовнішньої політики країни.

За верхню хронологічну межу обрано 23-30 червня 1968 р., коли за результатами всенародних виборів партія голлістів отримала 73,4% місць у Національних зборах, що стало останнім політичним тріумфом генерала Шарля де Голля.

Теоретико-методологічною основу склали загальнонаукові та конкретно - історичні методи дослідження, принципи історизму та наукової об'єктивності. Загальнонауковий метод включає в себе системний аналіз, який являє собою погляд на історичну реальність як на сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих об'єктів. Принцип історизму, що передбачає вивчення історичного явища з урахуванням часу і простору, дозволив розглянути предмет дослідження - ідеї генерала де Голля у зв'язку з рішенням самої складної проблеми, що дісталася Франції після другої світової війни у розвитку та тісному взаємозв'язку, як з внутрішньополітичними, так і з загальноєвропейськими та міжнародними процесами. Принцип наукової об'єктивності дозволив проаналізувати досліджуваний предмет з урахуванням різнобічних фактів. Керуючись цими принципами, автор прагнув показати взаємозв'язок процесів, представити цілісну картину подій, як в часовому, так і в просторовому вираженні.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що на основі джерел і літератури здійснена спроба ґрунтовно та детально дослідити еволюцію зовнішньополітичної доктрини Франції (1958-1968 рр.) і процесу реалізації ідеї голлізму про становлення Франції, як третьої сили серед провідних учасників зовнішньополітичних процесів середини ХХ ст. Також при написанні роботи ми вважали за потрібне переглянути деякі стереотипи концептуального характеру, що склалися у радянській історичній науці стосовно радянсько-французьких відносин. Так, ми вважаємо доцільним не розглядати ці взаємовідносини як окремий системо утворюючий елемент зовнішньої політики де Голля, а помістити їх у більш широкий контекст зовнішньополітичного курсу V Республіки.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що, основні положення, фактичний матеріал і висновки можуть бути використані дослідниками історії Франції, ЄС, а також при підготовці курсів і спецкурсів із всесвітньої історії й історії міжнародних відносин.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг роботи становить 56 сторінок, з яких 52 – основний текст. Список джерел і літератури міститься на 3 сторінках і налічує 42 найменувань, з яких 9 позицій − джерела.