Лекція №8, Особистість, як соціальна система. Молодь, як особлива група в суспільстві

« Назад

1. Соціологія особистості, її проблеми

Соціологія особистості - розділ соціології, який вивчає особистість в її соціальних відносинах у суспільстві. Це соціологічна теорія, предметом дослідження якої є особа як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин на рівні її зв'язків з соціальними спільнотами. У соціології відрізняють декілька різних термінів, що стосуються людської особи, але відокремлюють різні її боки, різні характеристики.

Під терміном «людина» розуміють родове поняття, представника біологічного виду як продукт природи. Терміном «індивід» позначається конкретна людина, представник людського роду, з його індивідуальними характеристиками, отриманими від народження. Кожна окрема людина має певний колір очей, волосся, ті чи інші риси обличчя тощо.

Тобто все те, що людина отримує від народження й успадковує біологічно через генетичний апарат від своїх батьків, складає поняття «індивід». Тому й кажуть, що індивідом народжуються. Термін «особистість» означає соціальне в людині. Все, що людина-індивід набуває за свого життя від суспільства, від спілкування з іншими людьми, складає її особистість. Тому й кажуть, що особистість є продуктом суспільства - людина у соціальних відносинах. Особистістю не народжуються, нею стають. Уявіть собі дитину, яка, народившись, була б позбавлена всіляких контактів з іншими людьми, хоча була б забезпечена всім необхідним для біологічного існування. Ким би виросла ця дитина? Вона була б живою істотою, за морфологічними ознаками не відрізнялась би від людини, але не була б особистістю, бо не отримала б певних соціальних рис, що виділяють особистість (не могла б розмовляти і мислити).

У соціології досліджується людина соціальна - особистість, яка без суспільства не існує. Саме тому, мабуть, Е. Дюркгейм вважав суспільство за Бога, бо воно творить людину-особистість. Є ще термін «індивідуальність». Логічним було б вважати, що ним треба позначити всі особливі риси, притаманні окремому індивіду. Але в науці склалося так, що ним позначають те особливе і специфічне, що відрізняє одну людину від іншої, включно з її природними і соціальними, фізіологічними і психічними, успадкованими і набутими якостями. Це її неповторні, індивідуальні особливості. Індивідуальність більше цікавить психологів та філософів. Соціологів же цікавить не сама неповторність конкретної людини, а її поведінка і місце у суспільному житті, вплив на суспільні процеси.

Отже, соціальне, що є в людині і що робить її особистістю, є саме тим чинником, який відрізняє цю істоту від тварини, піднімає її на вищий щабель у тваринному світі. Але кожна людина має як соціальні, так і біологічні характеристики. Людина - біосоціальна істота, і це завжди ускладнювало процес вивчення и поведінки, ставило і ставить безліч проблем, які не так вже й просто вирішити. Перерахуємо деякі, основні проблеми соціології особистості.

1. Що є визначальним для особистості: її біологічні чи соціальні чинники? Звідки у людини з'являються добрі і злі якості? Одні стверджують, що людина отримує їх від природи, інші - що на це впливає соціальне оточення. Починаючи з XVII ст., думка про визначну роль соціального чинника стає переважаючою. Теза, подана англійським філософом Д. Локком, «людина формується у суспільстві» панує у світі. Поступово з'являються все нові теорії, в яких все більше місця відводиться соціальним чинникам. Це поступово привело до абсолютизації ролі культури і суспільного у житті людини і до нехтування біологічними складовими людського єства. Так, К. Маркс інтерпретував людську природу як виключно продукт зовнішніх соціальних сил. Недарма у критиці марксизму можна зустріти думку про те, що марксизм - це соціологія без біології. Сьогодні, коли ми маємо великі досягнення досліджень у генетиці, не можна відкидати або надавати перевагу одному з цих чинників: обидва вони важливі й обидва впливають на формування особистості. Але, якщо природний чинник закладає потенційні можливості індивіду, то соціальний, скориговуючи ці потенційні можливості, вже формує остаточно ту чи іншу особистість. Людина як біологічна істота генетично запрограмована, але в її історичному розвитку відбувається взаємодія специфічних людських генів з виникаючими культурними формами. Отже, формування особистості з індивіду відбувається за допомогою взаємодії цих обох чинників.

2. Що найадекватніше визначає особистість: раціональність чи ірраціональність? На це питання, знову ж таки, немає одностайної відповіді, бо кожній особистості притаманні як раціональні, так і ірраціональні дії. І хоча примат раціональності подекуди переважає, що можна відчути навіть на русі релігій до їх раціональних форм, все ж таки для ірраціональності ще залишається достатньо місця, і навряд чи вона заміниться повною раціональністю. До цього, мабуть, ніколи не дійде, бо вже так влаштована психологія людини. Саме у психології людини завжди відведене певне місце для ірраціональності (схильності до обрядовості, містики тощо), без цього людина перетворилася б у певний автомат.

3. Що становить стрижень особистості: її індивідуальність чи набір соціальних норм і цінностей суспільства? Тут теж важко відповісти однозначно: яскраві особистості бувають у відсталих і у досить розвинених суспільствах. Людина незалежно від соціального оточення може вбирати в себе досягнення культури всього людства, а не тільки свого суспільства. Але здебільшого саме це соціальне оточення виступає основною причиною становлення особистості.

4. Що найкраще репрезентує особистість: її свідомість чи її поведінка? В ідеальному варіанті свідомості кожного повинна відповідати певна поведінка. Але ми часто маємо випадки, коли людина, усвідомлюючи згубність своєї поведінки, все-таки її не змінює. Одна справа, що думає людина сама про себе, а інша, що про неї думають люди, дивлячись на її поведінку. Коли ми є справжніми: у своїх думках, внутрішніх переживаннях чи у зовнішніх проявах нашої поведінки? Мимоволі пригадуються слова А.П. Чехова: «У людині все повинно бути прекрасним: і душа, і одяг, і думки».

Ми перерахували лише деякі з проблем соціології особистості. Зрозуміло, що їх набагато більше. І всі вони пов'язані з процесом становлення особистості, який у соціології називається соціалізацією. Народившись, людина вже є індивідом, але особистістю вона стає лише завдяки соціалізації. Як же визначити це явище?

2. Соціалізація особистості

Можна сказати, що соціалізація полягає у сходженні людини від природного до соціального, від індивіду до особистості. Це є процес засвоєння індивідом протягом життя соціальних норм та культурних цінностей людства. Можна сказати ще коротше: соціалізація - це процес засвоєння індивідом культури. І зовсім коротко: соціалізація - це окультурення людини. Причому цей процес не тимчасовий, не разовий, він триває все життя людини. Скільки років живе людина, стільки вона й соціалізується.

У зв'язку з цим виділяють три етапи соціалізації: до-трудовий, трудовий і після трудовий. Це дещо умовний поділ, бо не кожен індивід проходить усі ці три стадії соціалізації, але, як правило, вони характерні для більшості.

Під до-трудовою соціалізацією розуміють становлення особистості, яке триває з народження дитини і до її повноліття. Але часом цей період закінчується раніше або пізніше: іноді діти в неповнолітньому віці вже починають самостійне життя, а інші, навпаки, минаючи своє повноліття, ще певний час повністю залежать від своїх батьків і по суті не починають етапу трудової соціалізації.

Трудова соціалізація має на увазі можливість індивіду вести самостійний спосіб життя та передбачає можливість заводити свою сім'ю і бути відповідальним не тільки за себе особисто, а й за своїх дітей. Як правило, ця соціалізація триває найдовше у житті кожного індивіда. Вона може іноді тривати до самої смерті людини. Цей період є найпродуктивнішим у житті людини, бо на нього припадають як найбільша частина років її життя, так і найпрацездатніший її вік.

Післятрудова соціалізація настає з моменту виходу людини на пенсію, коли вона припиняє свою трудову діяльність. Для декого цей перехід є дуже різким і тому болючим процесом. Людина часто за короткий проміжок часу вилучається зі звичного ритму життя, що вимагає іншої поведінки. Не кожному вдається вдало пристосуватися до цього, і часто такий різкий перехід закінчується трагічно. Отже, вихід з цього положення полягає у тому, щоб кожен індивід міг заздалегідь приготуватися до післятрудової соціалізації. Добре, якщо у нього є певна кількість занять відповідно до його віку, стану здоров'я, бажань. Багато пенсіонерів на Заході, залишивши свою попередню трудову діяльність, починають нове життя, займаючись або благодійною діяльністю, або певним хобі, або просто подорожуючи по світу і милуючись природними та історичними пам'ятками, прилучаючись до спостереження творінь світового мистецтва, на що їм у більш молодому віці не вистачало часу. Є певні верстви населення, для яких проблеми переходу до післятрудової соціалізації зовсім не існує, оскільки з віком у них не відчувається зміни діяльності. Вони, будучи на пенсії, продовжують ту ж діяльність, якою займалися все своє життя. Це в основному люди творчих професій: письменники, художники, актори тощо.

Існує думка, що соціалізація дитини відрізняється від соціалізації дорослого, у першу чергу тим, що у дитини вона формує ціннісні орієнтації, а у дорослого змінює його зовнішню поведінку. Психолог Р. Гарольд вважає, що у дорослому віці у людини викорінюються психологічні прикмети дитинства. Тобто соціалізація дорослого не є продовженням соціалізації дитини, навіть, навпаки, йде їй наперекір.

Які елементи складають зміст соціалізації? Це, перш за все, засвоєння індивідом мови соціальної спільності, відповідних засобів мислення, форм раціональності та чуттєвості, прийняття певних норм поведінки, традицій, звичаїв тощо. Зрозуміло, що більшу їх частину кожен індивід засвоює у першій частині свого життя на етапі дотрудової соціалізації. Тому дотрудову соціалізацію можна вважати однією з найважливіших у житті людей, від того, як вона буде відбуватися, може залежати все наступне життя індивіда. У подальшому процес соціалізації може вдосконалювати особистість, розвиваючи засвоєне раніше, але може бути спрямованим і у протилежний бік, що веде до руйнування засвоєного індивідом, до переоцінки цінностей. Це явище прийнято називати ресоціалізацісю. Таке часто відбувається в разі різкої зміни соціального середовища під час революцій, міграцій тощо. Людина змушена змінювати всю систему поглядів на життя, починати жити «по-новому», і це часто дуже важко робити. Тому процеси ресоціалізації для багатьох, як правило, сприймаються досить боляче. У нашій країні після розпаду СРСР все ще можна спостерігати дію цих процесів ресоціалізації. Ми бачимо, що є досить велика верства населення, яка не хоче, а де в чому й не може перебудуватися, ресоціалізуватися. Тому і розвиток подібного суспільства уповільнюється, бо є протистояння різних верств населення, що ніяк не сприяє просуванню суспільства вперед. До тих пір, доки такий розділ суспільства не закінчиться перемогою однієї з сторін або консенсусом чи компромісом між ними, не може бути стабільного життя у суспільстві, не може відбуватися планомірний і поступовий його прогресивний розвиток.

Існують дві моделі соціалізації індивідів: підкорення й інтерес. Модель підкорення припускає нав'язування людині тієї чи іншої діяльності, позбавляючи її вільного вибору. Як правило, це відбувається в регламентованих суспільствах. Найчіткіше це можна показати на прикладі рабовласницького суспільства. Раб не має свободи вибору і змушений виконувати ту роботу, яку захоче його господар. Дещо подібне відбувалось у кріпацькій Росії, коли кріпаки не могли навіть вільно одружитися, їх одружував господар за власним бажанням.

Модель інтересу передбачає можливість кожному індивіду обирати собі ту діяльність, яку він сам забажає. Ця модель притаманна демократичним суспільствам. Історичний процес у суспільстві іде у напрямі від моделі підкорення до моделі інтересу. На зорі існування суспільства, люди були змушені виживати, тому вся їх основна діяльність полягала у забезпеченні себе необхідними продуктами споживання. Поступово певні верстви населення з ростом продуктивності праці могли бути звільненими від таких обов'язків, за них це робили інші, спочатку завдяки розподілу праці, а пізніше і завдяки розподілу влади. Суспільство ділиться на дві верстви населення: ті, що мають владу, і підвладні, залежні від перших. Для останніх, а їх була більшість, і властива модель підкорення.

У сучасному світі все менше залишається місця для моделі підкорення, вільний вибір свого життєвого шляху все більше стає надбанням членів сучасних суспільств з демократичним устроєм. Але, навіть у демократичному суспільстві подекуди залишаються рудименти моделі підкорення.

Без цього, до речі, поки що не можливе забезпечення порядку у суспільстві. Будь-який примус до певної діяльності є рудиментом моделі підкорення. Так, наприклад, у нашому суспільстві переважає модель інтересу. Кожен юнак чи дівчина, закінчивши школу, вільно обирає собі майбутній шлях у житті. Вступ до вищого навчального закладу є цілком добровільним. Але під час навчання у цьому закладі студент повинен підкорятися певним встановленим правилам: кожного дня вчасно відвідувати лекційні та практичні заняття, слухати лекції з тих предметів, які передбачені програмою, встановленою незалежно від їх бажань тощо. Щоправда, вже існують навчальні заклади, у яких практикується вільне відвідування лекцій, вибір тематик і програм з певних курсів і т.д. Все це зародки трансформації моделі підкорення у навчанні у модель інтересу. Чи може настати такий час, коли у суспільстві модель підкорення зовсім зникне? Мабуть ні, бо завжди буде необхідність примусу в тій чи іншій формі до певної діяльності, необхідної для блага суспільства. Завжди будуть досить різні умови, в яких проходитиме соціалізація індивідів.

3. Адаптація й інтеріоризація

Людина пристосовується як до оточуючого природного, так і до соціального середовища, яке на земній кулі в різних її точках не однакове. Цей процес називається адаптацією. Отже, соціальна адаптація - це процес пристосування людини до соціального середовища. З самого початку життя дитина має певні стосунки з оточуючими її людьми. Через спілкування з ними вона знайомиться зі світом, що її оточує, й адаптується до нього. Все, що вона засвоїть у своїй свідомості, поступово інтеріорізується, переходить у її внутрішнє «я» і стає рисами її індивідуальності. Отже, процес засвоєння соціальних рис всередині людини називається інтеріорізацією. Адаптація - це перша фаза пристосування до соціального середовища, а інтеріоризація - друга.

Вважають, що здебільшого інтеріоризація завершується у дитинстві. Але це не означає, що у подальшому житті ці процеси не відбуваються: людина адаптується й інтеріорізується протягом усього життя. Змінюється лише темп і якість цих процесів. На ранньому етапі життя для дитини майже все, до чого вона доторкається, є новим. Вона пізнає світ. Пізніше такого нового стає все менше, особливо, якщо людина весь час живе в одному місці, нікуди не виїжджає, постійно спілкується з одним і тим же колом людей. Але ж не всі так живуть. Багато хто все своє життя подорожує, весь час змінюючи навколишнє оточення. Переїжджаючи на нове помешкання, людина змушена там звикати до нових умов, адаптуватись до них. Навіть змінюючи місце роботи або навчання, індивід опиняється в іншому колективі, з іншими традиціями, нормами поведінки, і до цього всього доводиться пристосовуватися. Кожний емігрант, перш за все, адаптується мовно, бо без знання мови дуже ускладнюється спілкування з іншими мешканцями тієї країни, у яку він приїхав.

Отже, процеси адаптації для кожної людини залежать від її способу життя. Те ж саме, але, мабуть, меншою мірою, стосується й інтеріорізації. Але тут виникає питання: чи обов'язково після завершення процесу адаптації настає інтеріорізація? Можна думати, що це не завжди так. Людина може певним чином пристосовуватися до нового соціального середовища, але ніколи не вважати його своїм і весь час відчувати себе у ньому чимось інорідним. Це досить яскраво можна спостерігати у мовній адаптації: емігрант може вільно спілкуватися мовою жителів його нового помешкання, але ніколи не відчувати цю мову своєю. Вдома він спілкується з родичами своєю рідною мовою, пише твори, якщо це письменник, рідною мовою, на кінець, мислить своєю рідною мовою. А це означає, що нова мова у цієї людини не інтеріорізувалась. Багато хто з письменників, які були змушені емігрувати в інші країни, до кінця своїх днів писали свої твори рідною мовою, і лише деякі змогли перейти на іншу. Наприклад, такі письменники, як В. Набоков та Й. Бродський в останні роки життя почали друкувати свої твори англійською мовою, це означає, що вони мовно інтеріорізувались і англійська мова стала для них такою ж рідною, як і рідна їм із дитинства російська.

Отже, процеси адаптації й інтеріоризації багато у чому залежать від індивідуальності особи, а, значить, від цього залежить і процес соціалізації.

4. Чинники соціалізації

На соціалізацію індивідів впливають такі чинники:

- сукупність статусів і ролей, які пропонує кожне окреме суспільство. Від того, яке суспільство, які у ньому існують професії, спосіб життя, залежить і той шлях, що кожний індивід може собі обирати у житті. Вибір життєвого шляху певним чином зумовлює соціалізацію індивідів. Ким бути? Таке питання постає перед кожним, особливо на початку самостійного життя. Вступаючи до того чи іншого вузу, людина обирає свій шлях у житті й отже свій шлях соціалізації. Якщо у суспільстві малий вибір статусів і ролей, то і кожен член цього суспільства буде мати обмежені можливості соціалізації, реалізації своїх можливостей. Так, наприклад, у деяких відсталих племен на островах Тихого океану, де немає промисловості та інших цивілізованих організацій діяльності, люди традиційно займаються одними й тими ж справами: рибальством, збиральництвом та іншими ремеслами. Зрозуміло, що у юнака чи дівчини тут нема широкого вибору, і вони традиційно стають рибалками, мисливцями тощо. Соціалізація їх відбувається у досить обмеженому колі оточуючих соціальних суб'єктів, вийти за яке у них майже немає можливості. Тому такі законсервовані суспільства і знаходяться у загальмованому стані й розвиток їх повільніший за інші;

- сукупність соціальних інститутів і організацій, які забезпечують виробництво і відтворення цінностей. Як ми вже казали раніше, зрілість суспільства забезпечується різноманітністю соціальних інститутів. Зрілість у тому й полягає, що наявність цих інститутів дозволяє збільшувати вибір кожним індивідом, членом цього суспільства свого життєвого шляху, своєї соціалізації. Якщо у певному суспільстві нема, наприклад, такого соціального інституту як наука, то членам цього суспільства дуже важко, і навіть часом неможливо, стати науковцями. Соціалізація індивідів тут буде відбуватися поза межами наукового середовища, соціального оточення, яке сприяє розвитку науки, і, отже, буде позбавлена його впливу;

- сукупність соціальних цінностей, норм, знань, які домінують у суспільстві й успадковуються молодшими поколіннями від старших. Цей по суті культурний багаж суспільства має велике значення у процесі соціалізації людей. Народні традиції, звичаї, норми поведінки, мораль, право - все це формує особистість у кожному окремому суспільстві. Сімейні звичаї, стан забезпеченості сім'ї усім необхідним для життя, наявність театрів, музеїв, бібліотек, у яких людина може прилучатись до культурної скарбниці не тільки свого суспільства, але й всього людства, відіграє визначну роль у процесі її соціалізації. Засоби масової інформації як соціальний інститут мають величезний вплив на соціалізацію людини, але як саме буде спрямована ця соціалізація, які риси індивід може отримувати від них, залежить, перш за все, від того, на які цінності спрямовані ці засоби масової інформації, що вони несуть із собою кожній особистості;

- конкретні історичні події та події власною життя кожної окремої людини. Цей чинник дуже суттєвий, бо всі попередні багато в чому залежать саме від нього. Наприклад, така подія як війна часто настільки змінює життєвий шлях, а отже, і соціалізацію індивідів, що вони часом змінюють напрям свого розвитку на прямо протилежний. Цілі покоління людей формувалися під впливом жовтневих подій 1917 р. або війни 1941 - 1945 pp. Навіть діти, які не брали участі у воєнних діях, виростали під впливом цих подій. Такі глобальні події напряму пов'язані з подіями власного життя: діти втрачали своїх батьків на війні, а жінки чоловіків. Після цього вони були змушені вести зовсім інший спосіб життя, ніж раніше. Отже, їхня соціалізація відбувалась іншим шляхом, в інших умовах. Навіть при стабільному, спокійному житті у суспільстві, коли не подібних до вищезгаданих глобальних подій, у житті кожного індивіда відбуваються певні події, які можуть дуже суттєво вплинути на їхню подальшу соціалізацію: одруження, народження дітей, смерть близьких людей. Усе це події, які трапляються на життєвому шляху кожного, й у кожному конкретному випадку по різному впливають на соціалізацію особистості. У будь-якої людини, як кажуть, своя доля, і тому завдяки різному збігу обставин його шлях у житті, його соціалізація відбуваються своїм особливим чином;

- сама індивідуальність особи. Кожен індивід, як правило, сам обирає собі свій шлях у соціалізацію. Зовнішні обставини або зовнішні чинники соціалізації впливають на цей процес тією мірою, наскільки їм дозволяє впливати внутрішній чинник - сама індивідуальність людини. Тут, крім соціальних, у дію вступають і біологічні причини. Можна навести безліч прикладів, коли певна особа незалежно від обставин, які склалися в її житті, все ж таки залишається сама собою і не змінює своїх переконань у той чи інший бік, іде своїм шляхом. Письменники-політв'язні за часів СРСР, пройшовши через терени в'язниць та виправних таборів, залишились вірними своїм ідеалам і не пішли іншим шляхом, на який могли спонукати обставини їх соціального оточення. Яскравим прикладом такої стійкості індивідуальності, її протистояння обставинам може бути випадок із дружиною письменника Д. Андреева. Опинившись у в'язниці, вона сказала собі, що не буде вживати жодного брудного слова, які були широковживаними серед в'язнів. І протягом восьми років ув'язнення жодного разу не сказала цих слів. Вона змогла відстояти свої принципи і не піддалася впливу оточення.

З п'яти вище перерахованих чинників соціалізації перші чотири є зовнішніми відносно індивіда і лише п'ятий є внутрішнім, який протистоїть цим чотирьом попереднім. Саме взаємодія цього внутрішнього чинника із зовнішніми і становить головний механізм соціалізації. Зрозуміло, що у дії цього механізму велику роль відіграють психологічні чинники, але вивчення їх не є завданням соціології. Механізмами соціалізації вважають також імітацію (наслідування) й ідентифікацію, коли людина усвідомлює свою приналежність до певної спільноти.

Соціалізація відбувається під впливом як стихійних, так і цілеспрямованих соціальних умов. Стихійні умови часто не залежать від окремої особистості, а цілеспрямовані, навпаки, залежать від дій самої особистості. Проявом цілеспрямованої соціалізації є виховання, яке вважають однією з форм і навіть головною ланкою соціалізації.

Виховання - це діяльність, яка передаючи новим поколінням суспільно-історичний досвід, спрямована на формування особистості, її підготовки до суспільного життя і продуктивної праць Це процес цілеспрямованого, систематичного формування особистості згідно з діючими у суспільстві нормативними моделями. Від загальної соціалізації виховання відрізняється, перш за все, наявністю мети. Кожного змалку виховували вдома у сім'ї, у дитячому садку, в школі, в інституті, кожного змалку вчили розумному, доброму, вічному, але чомусь процес соціалізації у кожного йшов своїм шляхом, тому з підростаючого покоління виходять як добрі, порядні люди, так і негідники, злочинці тощо. Отже, процес соціалізації може позитивно впливати на виховання, і тоді формується гідна особистість, але може піти всупереч вихованню і звести його результати нанівець.

Ефективність виховання залежить від того, чи збігаються між собою виховні ідеї, об'єктивний розвиток життя та конкретні умови життєдіяльності людини. Років двадцять тому, виховуючи дітей, їм говорили, що купити дешевше, а згодом продати дорожче - це негативне явище, яке зветься спекуляцією, і засуджується суспільством, дане виховання мало свій ефект. Сьогодні виховувати у такому дусі буде зовсім неефективним, бо ця діяльність вже не засуджується суспільством, не є негативною і називається бізнесом. Але все ж таки головною метою виховання повинно бути навчання дитини розрізняти добро і зло та вміти слідувати за добром, а не за злом. Тут взагалі постає ціла низка проблем педагогічного та психологічного складу, але результат виховання дуже важливий для соціології і для всього суспільства. Тільки за наявністю позитивного результату виховання може сформуватися особистість, яка буде протистояти будь-яким негативним соціальним чинникам. Така людина не здійснюватиме аморальних вчинків, не стане на злочинний шлях, і суспільство в цілому від цього виграє. На жаль у кожному суспільстві зло так приваблює багатьох, що весь час залишається місце для порушників норм поведінки.

5. Поведінка особистості. Соціальна активність

Поведінка особистості - це зовнішній прояв діяльності, у якому виявляється конкретна позиція людини. Це вчинки, дії індивідів, які можна спостерігати зовні, їх певна послідовність, яка тим чи іншим чином зачіпає інтереси інших людей чи їх груп. Поведінка людини визначається соціальними нормами, правилами, які відбивають певні вимоги суспільства до особистостей. За відсутністю або недостатністю чіткої моральної регуляції поведінки індивідів у суспільстві, що Е. Дюркгеймом було названо аномією, існує певне безладдя, бо нема чітких правил, згідно з якими повинна належним чином діяти кожна особистість. Але й при існуванні цих правил все рівно існують всілякі відхилення поведінки від встановлених норм. Такі відхилення називаються девіацією. Частіше всього девіантну поведінку характеризують як негативну, як відхилення в один бік (аморальність, злочинність тощо), але девіація може бути як негативною, так і позитивною. Без певного відхилення від встановлених норм не може з'явитися ніщо принципово нове. Отже, творчість сама по собі передбачає позитивну девіантну поведінку, відступ від загальноприйнятого. І саме завдяки такій позитивній девіантній поведінці і здійснюється розвиток суспільства, його прогрес. Навпаки, пасивне, не творче відношення до існуючих порядків, норм, правил, що зветься конформізмом, веде до застою, гальмує розвиток суспільства.

З позитивною девіацією особливих проблем нема, їй слід давати зелену вулицю, до неї необхідно заохочувати членів суспільства. Щодо негативної девіації, то з нею необхідно боротися. Кожне суспільство, як вже було сказано вище, зацікавлене у збереженні своєї цілісності. Але саме негативна девіантна поведінка веде до порушення цієї цілісності. Щоб цього не було, в кожному суспільстві існує соціальний контроль за поведінкою індивідів. Якщо система цього соціального контролю порушена, а вона входить у функції соціальних інститутів, то у суспільстві процвітає безладдя й масове порушення правил і норм поведінки. Існують правові та моральні норми поведінки. За порушення перших передбачаються певні санкції згідно з правовими кодексами, і тут контроль може здійснюватися досить чітко. Що стосується моральних норм, то вони знаходяться у духовній сфері діяльності людства, і тут нема чітко розроблених і встановлених санкцій, згідно з якими можна б було здійснювати чіткий контроль. Але, не дивлячись на це, моральний суд над порушником моральних правил застосовується ширше та є жорстокішим відносно їх. Злочинець, засуджений за свою негативну девіантну поведінку, згідно з юридичним кодексом відбуде певний встановлений строк покарання і залишиться чистим, з погляду права, перед суспільством. Але моральний суд суспільства над ним буде продовжуватись і після його виходу на свободу.

Таким чином, кожен індивід, знаходячись у постійних зв'язках із суспільством у тому чи іншому соціальному оточенні, і маючи певні індивідуальні особливості, відповідно до них соціалізується. Отже, це соціальне оточення, суспільство, формує з індивіда особистість. Але ж кожна особистість у свою чергу є складовою частиною цього суспільства і впливає на соціалізацію інших індивідів, формуючи з них особистості, а значить вона також бере участь у формуванні самого суспільства. Тому тривіальне питання про те, хто кого формує, рівнозначне питанню, що раніше: курка чи яйце? Тут процеси взаємодіючі (одне без одного не існує). Але щодо характеру цієї взаємодії, ступеню взаємовпливу, то тут вже можна виділяти певні варіанти залежно від конкретної позиції кожної особистості.

Людина по-різному впливає на розвиток суспільства. Ступінь впливу людини на соціальні процеси у суспільстві називається соціальною активністю. Соціальну активність особистості ще можна визначити як якість її зв'язків із суспільством. Ми зараз розглядаємо соціальну активність особистості, але взагалі суб'єктом соціальної активності, крім особистості, можуть виступати колективи, соціальні групи, певні верстви суспільства і, нарешті, цілі суспільства.

Чим активнішою є особистість, тим більший вплив вона має на соціальні процеси у суспільстві. Пасивність, навпаки, зменшує ступінь цього впливу. Від соціальної активності особистості залежить, як правило, і її соціальна мобільність. І воно дійсно так: соціально активна людина більш мобільна. Причому соціальна активність може бути позитивною і негативною. Дії кожної людини можуть спрямовуватись на благо або на шкоду суспільству. Соціально активний злочинець приносить суспільству набагато більше шкоди ніж пасивний.

Соціальна активність досить різноманітна за своїм змістом, спрямованістю, рівнем усвідомлення. Виділяють три основних критерії соціальної активності.

1. На які інтереси, потреби та цінності спрямована активність. Цей критерій дозволяє виявити широту цінностей особистості, рівень її інтересів. Саме за цим критерієм, перш за все, активність можна поділити на позитивну і негативну. Найвищою цінністю є життя людини, причому життя заради блага для інших людей. Позитивно активна особистість живе заради суспільних інтересів, а не тільки для себе. Піклуючись про все суспільство взагалі, така особистість робить добро всім, а тому й собі. Це вища ступінь усвідомлення свого призначення як людини. На жаль у нашому суспільстві є багато соціально активних людей, які піклуються, перш за все, про себе, а є й такі, які під виглядом позитивної соціальної активності переслідують особисті або конкретної групи певні злочинні інтереси. Видатний російський історик С. М. Соловйов вважав, що суспільство може добре існувати лише за умови жертви, коли його члени усвідомлюють необхідність жертви приватного інтересу заради загального, суспільного. Найменша частина суспільства - сім'я заснована на жертві батьків заради своїх дітей. Чим більше у нашому суспільстві буде людей, готових свідомо жертвувати своїм власним заради суспільного, тим краще буде для суспільства і для кожної окремої особистості. Але цього в нас поки що нема, тому що приватні інтереси переважають над суспільними.

2. На якому рівні сприймаються особистістю інтереси, цінності та потреби. Сприйняття це відбувається на трьох рівнях: емоційному, рівні знань та рівні вольових спрямувань. На емоційному рівні цінності засвоюються поверхнево, часто без проникнення в їх суть, але в яскравій, емоційній формі. Прикладом прояву такої активності можуть бути люди, які, не розібравшись у сутності певних процесів, можуть збудити натовп, повести його за собою і, як часто буває, наробити достатньо лиха. З такою активністю можна зустрітися на деяких мітингах, під час або частіше після футбольних матчів, коли емоційно збуджені болільники ламають і перевертають усе на своєму шляху, спровоковані на ці дії якоюсь емоційно активною особистістю. Але емоційний рівень не означає тільки негативність, ця активність може бути досить корисною для суспільства в цілому або для окремих його груп. Прояв героїзму, замішаний часто на емоціях особистості, призводить до позитивних наслідків. Так, емоційний вчинок О. Матросова під час Великої вітчизняної війни привів до вдалої атаки і зберіг життя багатьом його однополчанам.

На рівні знань відбувається глибоке і конкретне засвоєння цінностей та потреб, цей рівень передбачає розуміння особистістю самої сутності процесу чи знання основних його причин. Тому активність на цьому рівні зовнішньо може бути менш помітною, але ефективнішою і впливовішою. Якщо емоційно активна особистість може повести за собою натовп на будь-які справи, то особистість, яка є активною на рівні знань, може вказати, куди саме і як треба цей натовп вести, або взагалі нікуди його вести не треба. Така людина без зайвих емоцій може написати маленьку листівку, в якій чітко пояснить причини тих чи інших явищ у суспільстві, дати їм істотний аналіз і вказати, що і як треба робити, щоб поліпшити своє становище. Від такої активності, як правило, виграють усі.

На рівні вольових спрямувань формуються певні соціальні установки, готовність до дій. На цьому рівні від особистості, як правило, потрібні рішучість, вміння взяти на себе відповідальність і керування певними діями людей тощо. Часто активні особистості на цьому рівні бувають досить стриманими у своїх емоціях, будучи необізнаними щодо аналізу причин і послідовності певного процесу, але, маючи поруч досить обізнаних радників, беруть на себе керівництво, контроль і відповідальність за конкретні дії як свої, так і керованих ними людей. Такими часто бувають політичні ватажки або розсудливі адміністратори на підприємствах, установах тощо.

Усі перераховані критерії соціальної активності можуть бути притаманними одній і тій особистості, але це, як правило, буває досить рідко. Частіше кожній окремій особистості притаманний один із вказаних рівнів. У будь-якому випадку ефективність соціальної активності буває лише за наявності єдності всіх трьох рівнів: поєднання знань, почуттів та волі.

3. Характер реалізації цінностей, інтересів, потреб. Тут розкриваються особливості їх реалізації. Показниками рівня реалізації виступають характер, масштаби, результати та форми діяльності. Тут важливо, як реалізуються певні інтереси, потреби: формально чи творчо, якщо творчо, то який рівень цієї творчості, суперечливо чи логічно послідовно, однопланово чи багатопланово тощо. Від виконання цих умов залежить результат певної діяльності, на який і спрямована соціальна активність особистості або їх груп.

Для успішної діяльності і досягнення бажаного результату потрібне злагоджене поєднання всіх трьох критеріїв активності. Якщо це правило не виконується, то активність стає неповною, неефективною, неврівноваженою, що не тільки не поліпшує стан суспільства, а часто призводить до згубних наслідків. Там, де в соціальній активності переважають емоції, часто й виникають конфліктні ситуації, які у такому випадку розв'язуються зовсім неналежним чином. Багато національних конфліктів носять саме такий характер.

На завершення декілька слів про історичну роль видатних особистостей, бо їх можна вважати соціально найактивнішими з погляду значення їхнього впливу на розвиток суспільства. Серед них виділяють два типи особистостей: ті, що беруть участь у подіях, і такі, що самі творять події. Перші відомі тим, що вони здійснили, знаходячись незалежно від своєї волі чи бажання у тому чи іншому місці у потрібний момент. Причому, вони не обирають цей момент і не знаходять самі ті місця, у яких потрібно бути. Обставини самі їх знаходять, але вони, опинившись у певних обставинах, приймають правильні рішення, використовуючи можливості, що відкрилися. Часто такі люди навіть не підозрюють історичне значення своїх вчинків.

Другий тип особистостей - це дійсно великі особистості з унікальними властивостями: розумом, талантом, проникливістю, наполегливістю, завзятістю тощо. Вони самі відчувають свою неординарність, і інші також її визнають. Головне, що відрізняє ці особистості, це те, що вони не тільки використовують можливості, які виникають, але й самі створюють їх. З числа таких особистостей висуваються так звані харизматичні лідери.

Зрозуміло, що історію роблять не тільки видатні особистості. Вони виконують, як правило, керівну, організуючу роль. А здійснюють їх задумки та наміри інші люди, серед яких є як соціально активні, так і пасивні. Пасивні люди, намагаючись стояти осторонь будь-яких соціальних подій, все ж таки певним чином бувають насильно втягненими в ці події, бо жити у суспільстві і бути вільним від суспільства ще не вдавалось нікому. Активні ж члени суспільства намагаються в міру своїх можливостей тим чи іншим способом впливати на хід подій. Саме ця мережа соціально активних людей і творить історію, вносячи свою частку такого впливу.

6. Соціальна структура особистості

Ще Демокріт вважав людину малим світом («мікрокосмом»), у якому віддзеркалюється великий світ («макрокосм»). Людина-особистість як самодостатній об'єкт має свою структуру, взаємопов'язані і взаємодіючі частини якої складають систему особистості. Отже, особистість, як і суспільство в цілому, є функціонуючою системою, яка з'являється і розвивається завдяки розглянутому вище механізму соціалізації. Від того, яким чином відбувається соціалізація індивідів, залежить і їх соціальний статус, ролі, які вони виконують у суспільстві. Від соціалізації й однієї з головних її ланок, виховання, залежить і те, на які цінності буде спрямована діяльність конкретної особистості, яким чином вона досягатиме мети своєї діяльності, і, отже, її поведінка.

Особистість майже в усьому залежить від суспільства, бо саме в ньому вона і стає особистістю. Тому будь-які зміни у суспільстві як системі неодмінно відбиваються на змінах особистості. Що ж саме в ній змінюється? Перш за все, змінюється її внутрішня структура. Що ж таке структура? До структури особистості повинні входити такі елементи, яких нема у тварин, і які утворюють саму сутність особистості. Це знання, переконання, світогляд, світосприйняття, віра, усвідомлення свого місця і ролі у суспільстві, совість, взагалі її духовність тощо. Отже, структура особистості - це її внутрішній світ. Усе, що інтеріорізувалось в особистості з норм і цінностей суспільства, його культури є складовими частинами її внутрішньої структури. Від того, як ці частини взаємодіють, залежить поведінка і в цілому діяльність особистості як системи. У гармонійної особистості усі складові її структури працюють злагоджено, і навпаки, збій у взаємодії цих частин веде до погіршення роботи системи особистості, а звідси - й до певних відхилень у поведінці.

Таким чином зміни, що весь час відбуваються у суспільстві як системі, ведуть до зміни певних елементів структури особистості або до зміни взаємовідносин цих елементів. Як наслідок, у структурі особистості є зміни її поведінки, а значить і взаємних стосунків з іншими особистостями, членами суспільства. Так, наприклад, багато хто з минулих комуністів внаслідок змін, що відбулися у нашому суспільстві, і завдяки отриманню нової інформації та знань про злочини, скоєні більшовицьким режимом, різко змінили свої погляди на пануючу комуністичну партію і вийшли з її лав. У багатьох змінилися погляди на діяльність раніше засуджуваних націоналістів на прямо протилежні. Це стосується і великого загону віруючих, які стали ними останнім часом завдяки змінам, що відбулися у нашому суспільстві. Людина, яка приймає віру, багато що змінює у своєму повсякденному житті, а це є наслідком зміни її внутрішньої структури.

Крім того, що зміни у структурі особистості відбуваються внаслідок змін соціального середовища або структури суспільства як системи, вони відбуваються і завдяки внутрішнім процесам у структурі самої особистості. Особистість є також динамічною системою, як і суспільство, її складові знаходяться у стані постійної взаємодії і впливу одна на одну. Тому сучасні соціологи і психологи вважають, що «потрібно вивчати індивіда, який розвивається в світі, що змінюється». Ці два феномени (людина і світ або особистість і суспільство) взаємопов'язані і невід'ємні один від одного. Хоча, можна припустити, що в структурі особистості відбуваються певні зміни незалежно від змін у суспільстві, які також впливають на його структуру і функціонування. Отже, зміни однієї з цих систем неодмінно тим чи іншим чином відбиваються на змінах в іншій. Якби цього не було, то суспільство не могло б розвиватися: внутрішні зміни в кожній окремій особистості ведуть до змін у суспільстві, а зміни, що відбуваються в останньому, неодмінно впливають на особистість і позначаються на зміні її внутрішньої структури. Таким чином замикається коло відносин двох феноменів, і це є механізмом розвитку суспільства і людства взагалі.

Досить складною проблемою у дослідженні структури особистості є практична фіксація її елементів та їх взаємодії. Соціолог тут має дані лише про результати, функціонування системи особистості і саме за цими результатами може деякою мірою реконструювати соціальну структуру особистості. Крім того, важливою і не менш складною є проблема встановлення в кожному конкретному випадку ступеня залежності елементів структури особистості й усієї її структури від елементів і в цілому структури соціального оточення.

Велике значення у вивченні вищенаведених проблем має зв'язок соціології з психологією, бо соціальні елементи структури особистості тісно пов'язані і взаємодіють з елементами її психічної структури.

Цей зв'язок настільки сильний, що, важко уявити собі його дослідження окремо.

Отже, проблема соціальної структури особистості дуже складна і її вирішення - справа майбутнього. Але для цього вже сьогодні з нею треба працювати. Дослідження механізму функціонування елементів структури особистості повинно допомагати у справі управління не тільки її поведінкою, а й взагалі функціонування усього суспільства. Оскільки, як ми зазначили у першій лекції, головною метою соціології є вдосконалення суспільства, то воно має на увазі і вдосконалення особистості, її внутрішнього світу.

7. Підходи стосовно вікової періодизації молоді. Умови переходу у стан дорослої категорії населення

Питання віку категорії “молоді” цікавить спеціалістів багатьох дисциплін: психологів, фізіологів, соціологів, антропологів, демографів. Воно є досить складне, і в кожній із названих дисциплін є свої підходи до класифікації. Досить важливо знайти єдиний підхід в аспектах вікової періодизації молоді. Це необхідно у багатьох практичних смислах, зокрема для того, щоб точніше оцінювати в кожній країні кількість молоді, розрахувати кількість населення на яке поширюються „молодіжні пільги”, надбавки, кредити; визначити масу праці, яку повинні вкласти в молодь педагоги, викладачі, соціальні працівники; прогнозувати сімейну політику. Вікові границі визначають також і масштаб програм і планів молодіжної політики, грошових і матеріально-технічних засобів для реалізації цієї політики. Виходячи із кількості молоді в кожній країні оцінюється творчий, потенціал, який несе в собі молодь.

Молодь поняття історичне, тому в різні епохи існували різні підходи. На початковій стадії розвитку людства поняття „молоді” взагалі не існувало. Тривалість життя первіснообщинному ладі складало 19-21 років. В Древньому Римі люди в середньому жили приблизно 27 років. В першій половині ХІХ ст в Англії 12-річний юнак був практично дорослою людиною. Ще в кінці ХІХ ст середня тривалість життя в Росії складала всього 48 років. Таким чином людина швидко переходила із дитинства у фазу дорослого віку. Діти завжди були втягнутими в трудовий процес, тобто суспільство складалося всього із двох поколінь між якими не було ніяких вікових розривів. Дякуючи покращенню соціальних і матеріальних умов збільшилась тривалість життя людей. Розвивалася промисловість, ускладнювалися всі сфери життя, виробництво і трудова діяльність людини. саме праця потребувала великої фізичної та розумової зрілості, спеціальних професійних знань і навиків. Отже, стало необхідним навчання в школі та спеціальних навчальних закладах, цей процес став займати тривалий проміжок часу. Таким чином, між дитинством і зрілістю виник та почав збільшуватися досить великий віковий проміжок, що має назву молодіжний вік.

У медицині вважають молодість, як період розвитку особистості, протягом якої підліток досягає рис дорослої людини. Поняття „молодість” у медицині не має ніякого соціального змісту, тому що лікарю необхідно встановити, чи відповідає пацієнт встановленим медичним нормам і які відхилення від них. Це період від 10 до 20 років, який починається з появи вторинних статевих ознак і закінчується ростом кісток.

Біологія розглядає як стадію статевого дозрівання, з настанням якої людина може вступати в сексуальні відносини і приймати участь у біологічному відтворенні.

Психологія кваліфікує молодість як певний період життя індивіда. Всі люди в своєму розвитку проходять через певні етапи, які йдуть один за одним в закономірній послідовності. Етапи в психології називаються фазами розвитку (новонароджений, грудний, раннє дитинство, перше дитинство, друге дитинство, підлітковий вік, юнацький вік, зрілий вік, старий, старечий, довгожителі). У різних авторів є свої підходи до встановлення вікових меж.

Юридична наука прагне до точності у визначенні межі між повною і неповною степеню відповідальності людини перед законом. У кримінальному кодексі кожної країни існують границі між малолітніми (особи до 14 р), неповнолітніми (з 14 до 18р.) та повнолітніми (особи, що досягнули 18 років).

Соціологія розглядає молодь як частину суспільства. І ми розглянемо як цією наукою трактується віковий ценз молоді. Отже, стосовно вікових меж найчастіше апелюють до Організації Об’єднаних Націй, як наднаціональної і наддержавної структури. Вперше у 1968 році на 15-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО була представлена доповідь, в якій відображено погляд на молодь та її проблеми. Вікові рамки 15 – 24 роки в кінці 60-х був цілком виправданим. Адже основною найбільш агресивною частиною стихійних бунтів молоді того часу були в основному учні та студенти. Проте, вже тоді стосовно нижньої і верхньої границі вікових меж йшли гострі дискусії. Це відбувалося через те, що чим ширше проміжок між нижньою і верхньою границею, тим більша кількість громадян попадає під розряд „молоді”, тим більші суми грошей повинні виділяти країни із свого бюджету на кредити, пільги, соціальні допомоги тобто тим дорожче обходиться молодь для країни. Таким чином, недостатня кількість грошей заставляють наукову проблему вирішувати вольовим, політичним шляхом: молоді в державі стільки, скільки є у держави грошей для того, щоб молодіжна політика була реальною.

Вже давно ведуться дискусії про те, що рамки поняття „молодь” повинні бути значно розширені, зокрема від 13-14 років (нижня межа) до 30-35 років верхня. Стосовно нижньої границі то її найчастіше пов’язують із початком статевого дозрівання і початком професійного навчання. Матеріальна бідність сьогодні у багатьох країнах гонить тисячі 12-14 річних людей іти працювати, означаючи тим самим ранній перехід в категорію молоді (за даними Міжнародної організації праці – МОП, в країнах, що розвиваються 52 мільйона дітей молодших за 15 років вже працюють).

Досить складним є питання стосовно визначення верхньої границі поняття „молодь”. Прийнято вважати, що кінцем молодості є той момент, коли молода людина, повністю вступає в положення дорослого, а саме: 1) має економічну незалежність; 2) особиста самостійність, тобто здатність приймати рішення, які стосуються себе, у всіх сферах існування, без чужої опіки; 3) створення особистої сім’ї прийняття відповідальності за її існування. Кожна із цих умов є необхідною, проте лише взяті всі разом вони є достатніми для встановлення того, що людина перестала вважатися молодою. Практика показує, що деякі умови по-окремо досягаються в досить ранньому віці. Наприклад, молоді люди утворюють власні сім’ї 20-22 роки. Проте, економічні і особисту незалежність отримують значно пізніше. У багатьох країнах вступання у сімейний союз і народження дитини є досить проблематичним, якщо хоча б один із подружжя не забезпечений гарантованим робочим місцем. Навіть освідчена людина у віці 30-35 років, яка залежить від батьків в наслідок безробіття, у всіх країнах не може вважатися дорослим, тому, що він по суті є утриманцем.

Сьогодні встановлення стійкого положення в суспільстві свідчить, що вік від 23 до 28 років це період стабілізації місця проживання всіх представників молоді, проте пізніше 3-5 років триває процес адаптації до нового середовища. Тобто стійкий статус індивіди отримують у 28-30 років. Приблизно у цей період життя юнаки і дівчата набувають і відповідного сімейного статусу. До 27-29 років закінчується період сімейної соціалізації. Таким чином, можна зробити висновок про те, що по всім категоріям набуття стійкого соціального статусу можна визначити між 29-30 роками.

В українському законодавстві (закон України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” від 5 лютого 1993 р.) вказано, що „молодь, молоді громадяни України віком від 14 до 28 років” (хоча в дійсності від 13 до 30 років, і ми встановили причину такої пролонгації).

Зупинимося на класифікації такої категорії населення як „молодь”. Враховуючи той факт, що у науковому світі відсутня чітка та єдина класифікація, ми за основу візьмемо найновіші погляди, у ювенології (комплексної науки про молодь), зокрема класифікацію В.В. Павловського. Цей дослідник поділяє „молодь” на 4 підгрупи. Такий поділ дозволяє зафіксувати якісно специфічні великі підгрупи молоді, етапи становлення і розвитку в її еволюції від старшого підліткового віку до соціальної зрілості.

– вікова підгрупа від 13-14 до 16-17 років – старший шкільний період. Це перехідний період від старших школярів до громадянської юності. Суспільний статус юності дуже динамічний. Юнаки і дівчата в цьому віці, як правило, закінчують середню школу, професійні училища, вчаться або закінчують навчання у середніх спеціальних навчальних закладах і поступають у вузи. Тоді і закінчується їхня первинна економічна, політична, етнокультурна соціалізації. Працююча молодь має особливий економічно-юридичний статус (скорочений робочий день, який оплачується як повний, заборону нічної зміни, відпустка у один календарний місяць). Основне завдання молодих людей цього періоду – це вибір професії, навчального закладу, організації, тобто вибір стабільного і перспективного робочого місця. Для цього періоду також характерне перехід від повного утримання до більш самостійного економічного становища. Типовою рисою також є психосоціальний мораторій. Ериксон зазначає з цього приводу, що у юнаків і дівчат значно розширився спектр ролей, проте вони часто їх міняють, приміряючи до себе. В зв’язку із цим дослідник розглядає формування нової самосвідомості, нове почуття часу, психосексуальні інтереси. В цілому на зміну підлітковому способу життя приходить юнацько-дівочий стиль життя, в якому формуються нові суттєві види діяльності і перш за все – самостійна виробнича праця, навчання у різних навчальних закладах, а також початок особистого сімейного життя деякими молодими людьми;

– вікова підгрупа від 16-17 до 20-21 років період громадянського становлення (юність). Цей період можна визначити як початок самостійної трудової діяльності одної частини молодих людей, продовження навчання у вузах і коледжах другою частиною, службою в армії третьою. Люди такого віку признаються державою дорослими в суспільному відношенні. Ведучою галуззю діяльності стає виробнича праця. Освіта, яку отримують частина молодих людей є, як правило, не загальною а спеціальною. Молоді люди в ці роки отримують певну матеріальну незалежність від батьків. Досягає свого повного розвитку юнацько-дівоча дружба і також кохання. В цей період багато хто заводить власну сім’ю. Головне протиріччя позитивного характеру – розрив „пуповини” з батьківською родиною, ровесниками, школою, із способом життя в попередньому віці. Молоді люди досягають вторинної позитивної соціалізації. Головне протиріччя негативного характеру – при розриві зв’язків частина молодих втягується в негативну соціалізацію, в девіантну поведінку, прийняття відповідного стилю життя. Провідні види діяльності – громадське становлення, домінантою якого стає захист природи, включення в активну громадсько-політичну діяльність, створення сім’ї, народження і виховання власних дітей;

– вікова підгрупа від 20-21 року до 25-26 років – перший молодий громадянський вік (перший молодий дорослий вік). Вважають, що це період удосконалення трудової діяльності однією частиною молоді, закінчення навчання у вузах другої частини, закінчення служби в армії, а також створення особистих сімей переважною більшістю. Основними критеріями тут залишається повторна економізація переважної більшості молоді, включення її в виробничу діяльність на такому рівні як і дорослих, при цьому молодь значно перевищує старших, зокрема у володінні технічними засобами. А також вторинна політизація через зрівнювання із дорослими у всіх питаннях. Частина молоді, які вступили в шлюб розводяться, деякі утворюють сім’ї другий раз, проте більшість виховують дітей у власних сім’ях. Головне протиріччя позитивного характеру – поступове звільнення від суспільного статусу ранньої молодості, громадянського становлення, від статусу і ролі „дуже молодих” та перехід в основних сферах діяльності в громадянський статус суспільно корисних дорослих членів суспільства. Головне протиріччя негативного характеру – вихід із стану громадянського становлення частини молодих людей цього віку і їх перехід в групу тієї молоді, яка наносить природі та суспільству більшу або меншу шкоду, що пов’язано із конфліктами, драмами, трагедіями із суспільством, трудовим, навчальним колективами, сім’єю. В цілому кожне покоління пережило свою драму (80-ті війна в Афганістані, 90-ті ліквідація наслідків на ЧАЕС, 2000-ні становлення вільної, соборної України);

– вікова підгрупа від 25-26 до 29-30 років другий молодий громадянський вік (друга молодість, або другий молодий дорослий вік). Даний період характерний розвитком і завершенням тих суспільних процесів, які почалися у попередньому віці. У однієї частини молоді відбувається подальше удосконалення в галузі трудової діяльності, вони досягають певного позитивного результату в професійному і кар’єрному становищі, в рості матеріального стимулювання своєї праці. Деяка невелика частина працюючої молоді закінчує навчання на заочному чи вечірньому відділеннях. Стосовно головних протиріч позитивного плану то вони в цей період отримують свій подальший розвиток, модифікуються, стають більш „дорослими” ніж на попередній стадії. В цей період завершуються процеси суспільного становлення і розвитку молоді. Цей, в певній степені „фінішний” етап молодості, має дуже важливе значення як у долі молодих людей, так і долі більш старшого покоління. Кого суспільство підготовило собі на зміну і як ця зміна підготувалася до того, щоб сприяти розвитку та прогресу суспільства таким і воно буде.

8. Роль і значення молоді в суспільстві. Молодь як об’єкт та суб’єкт соціалізації

У цілому, роль визначається наступними чинниками:

– молодь є великою соціально демографічною групою (в окремих країнах Азії, Африки, Латинської Америки вона складає до половини всього населення), що займає значне місце у виробництві і виступає основним джерелом поповнення трудових ресурсів;

– молодь основний носій інтелектуального і фізичного потенціалу суспільства, вона володіє великими здібностями до праці, технічної та культурно-художньої творчості, продуктивної діяльності в усіх сферах людського буття;

– молодь має велику соціальну та професійну перспективу, вона здатна швидше інших соціальних груп суспільства оволодіти новими знаннями, професіями і спеціальностями.

Ці чинники можна підтвердити статистичними даними, а саме: кожний четвертий житель міста і п’ятий у селі – молодь. У сучасній Україні демографічна ситуація є досить складною, через те, що протягом трьох десятиліть народжуваність знаходилася на рівні, який не забезпечував простого відтворення населення. Внаслідок цього населення старіє, доля молоді невпинно зменшується, на сьогодні 22,6%% від всього населення це молодь. Статистика свідчить, що у містах проживає 71,1%% молоді. Очевидно, що молоді в селах зовсім невеликий відсоток. Такий стан речей має об’єктивне пояснення: лише половина наших сіл забезпечена загальноосвітніми закладами, 38%% сіл мають власний дошкільний заклад, тільки 5,4%% мають лікарні, 56,3%% фельдшерсько-акушерські пункти. Третина сіл не має клубів та бібліотек. Майже 200 тис. сільських будинків і дотепер вкриті соломою та очеретом, толлю. Тому й недивно, що за таких умов у 2,7 тис. сіл не було народжено дітей, а у 1,4 тис. сіл відсутня молодь у віці 16-28.

Принциповим питанням при розгляді ролі молоді у суспільстві є питання про молодь як суб’єкта і об’єкта суспільних перетворень. Вступаючи у життя молода людина є об’єктом впливу соціальних умов, сім’ї, інститутів освіти, а пізніше в процесі дорослішання і переходу у більш зрілі фази розвитку починає сама суттєво впливати на суспільство. Тобто, молодь виступає суб’єктом, коли впливає на суспільство, віддаючи свій потенціал, разом з тим вона є об’єктом, оскільки на неї спрямований суспільний вплив з метою її розвитку. Молодь виступає об’єктом і до суспільства і до самої себе. Іншими словами доцільно показати цей взаємозв’язок за допомогою схеми:

9. Функції молоді

Молодь не замкнута, саморозвиваюча система, а представляє собою відкриту соціальну систему, що включена в різноманітні взаємозв’язки та взаємодії, які існують в суспільстві. Найбільш характерні для неї функції: соціалізаційна, відтворююча, трансляційна, інноваційна. Соціалізаційна – означає, що молодь в своєму соціальному розвиткові проходить включення в суспільство, його соціальну структуру, тобто соціалізується. Також молоді властива і функція відтворююча, тобто постійне відтворення виробництва і споживання матеріальних благ, робочої сили і виробничих відносин. Молодь здійснює також і трансляційну функцію, тобто засвоєння і передача, поширення знань, досягнень навичок, досвіду старшого покоління. Одночасно молоді люди перетворюють цей досвід, вносять в нього нові особливості, які не існували раніше, а які виникли у змінених соціально-економічних, політичних, соціокультурних умовах, тобто здійснюють інноваційну функцію.

10. Основні риси сучасної молоді

Основні риси сучасної молоді. Дослідження науковців, які були узагальнені професором В. Лисовським, дають можливість стверджувати, що молодим людям, які проживають на теренах України властиві наступні риси:

По-перше, по своїм соціально-політичним орієнтаціям сучасні молоді люди можуть бути охарактеризовані як продемократичні, чого не можна сказати про більшість дорослого населення. Так, демократичним партіям та рухам симпатизують 34,4%% молодих людей; партіям і рухам ліберально-буржуазної орієнтації – 12,8%% молоді; соціал-демократам – 11,6%% молоді; націонал-патріотам – 10,4%% молоді; жіночим організаціям і рухам – 8,9%% молоді; комуністичним партіям і рухам – 3,3%%; монархічним – 3,1%%; профашистським – 1,7%%; радикальним – 1,1%%.

По-друге, по відношенню до економіки сучасна молодь – зорієнтована на капіталістичну перспективу розвитку, тобто має проринкову спрямованість. Зокрема, спостерігається тенденція особливої активності молоді в розвитку недержавного сектору економіки. У 2000 році серед зайнятих у приватному бізнесі людей дуже велика кількість молоді. Окрім цього, в престижних сферах діяльності з високою оплатою праці й високими кваліфікаційними вимогами молодь має найбільші шанси.

По-третє, сучасне покоління молоді за своїми поглядами та ідейним переконанням стоїть на позиціях плюралізму, менш конфліктно, терпимо у відношенні до інших точок зору. Зокрема, лише 22%% молоді висловили думку проте, що варто заборонити діяльність різних сект і закордонних проповідників. 42%% опитаних переконані, що будь-яка конфесія чи секта може здійснювати свою діяльність, якщо вона не суперечить закону.

По-четверте, сучасна молодь миролюбна не вважає за доцільне силою вирішувати соціальні і політичні проблеми. Наприклад, 79%% опитаних молодих людей не приймають варіанту військового перевороту і тільки 11%% гіпотетично підтримали таку ідею. 76%% молоді не підтримали б військових дій уряду стосовно придушення можливого міжнаціонального конфлікту, зазначивши, що його слід подолати мирним шляхом. Лише 16%% респондентів самі б прийняли в ньому участь.

По-п’яте, сучасні молоді українці по структурі і складу якостей характеру у сучасній системі відносин, яка є капіталістичною і буржуазною по своїй суті знаходяться в більш вигідному становищі аніж представники старшого покоління, характер яких формувався в умовах соціалістичної системи.

По-шосте, молоді люди все більше усвідомлюють себе громадянами нової України, з досить високими показниками патріотизму, що чітко було видно під час „помаранчевої революції”.

11. Проблеми молоді та негативні явища в молодіжному середовищі

Проблеми молоді досліджуються у трьох аспектах:

1. Що молодь може дати суспільству для його розвитку;

2. Що суспільство може дати для молоді для її розвитку із соціального становлення;

3. Власний потенціал молоді в інтересах її самореалізації і розвитку всього суспільства.

Демографічна ситуація впливає на молодь наступним чином, зокрема останнім часом зростає чисельність сільської молоді в приміській зоні, спостерігається надзвичайно швидке омолодження материнства та швидкими темпами збільшується кількість мігрантів саме з молодих людей.

Сучасна молодь у суспільстві має чимало демографічних, соціальних, економічних і етичних проблем.

Перша проблема – скорочення чисельності молоді, і, відповідно, старіння населення, зниження ролі молоді як трудового ресурсу суспільства. Це пов’язано із збільшенням в 1,5 рази, в порівнянні із 80-тими роками кількості розводів в молодих сім’ях. Більше розводів – менше дітей. Крім цього в 1989 році померло 14,5 тис. молодих людей віком 15–29 років, у 2000 році цей показник становив вже 17,9 тис. Проблема скорочення чисельності також тісно пов’язана із збільшенням кількості самогубств. За даними О. Овакимян, Україна сьогодні характеризується як країна із сплеском високої суїцидальної активності: на 100 тис. населення в середньому здійснюється близько 30 самогубств, більшість з яких це молоді юди. На перших місцях за рівнем самогубств – Сумська, Запорізька, Чернігівська, Львівська, донецька, Луганська області у яких зареєстровано від 38 до 40 випадків самогубств у розрахунку на 100 тис. населення.

Друга проблема – погіршення стану здоров’я молодих людей. Нинішнє молоде покоління є менш здоровим фізично та психічно ніж попереднє. Згідно статистичних даних 6%% дітей народжується практично здоровими. Лише 10%% випускників середніх шкіл можуть вважати себе здоровими. Часто хвороби пов’язані із станом анемії і загальним послабленням організму, що пов’язане в основному із поганим харчуванням. В Україні поширюється епідемія захворювання на туберкульоз, який ще називають „хворобою бідних” (з 1997 р. до 2005 кількість хворих на туберкульоз зросла на 28,9%%). Суттєвої шкоди організмові завдають інфекції, що передаються статевим шляхом, особливо сифіліс. Сьогодні це вже масштаби справжньої епідемії (за останніх 10 років захворюваність у дівчат віком від 15-17 років збільшилася у 19,1 разів, у юнаків цього віку у 14,3 рази). Вагомо збільшився показник кількості захворювання на СНІД. Реальна кількість ВІЛ-інфікованих в Україні становить понад 240 тис. осіб, що дає можливість Україні „посісти” перше місце у Європі за кількістю ВІЛ-інфікованої молоді віком від 15 до 24 років. На здоров’я молоді також значний вплив має поширення вживання наркотичних речовин. За експертними оцінками абсолютна кількість наркоманів в Україні наближається до 800 тис., причому 90%% наркоманів – молоді люди віком до 30 років.

Третя проблема – молодіжне безробіття. Статистичні дані свідчать, що серед безробітних значний відсоток молоді. В житті багатьох молодих людей отримало широке поширення „почуття тривоги стати безробітнім”. Цей фактор стає причиною для здійснення молодими людьми протиправних дій. В Україні у 2000 році загальна кількість осіб, які скоїли злочин становить 309,1 тис., 52,8%% з них це молодь, яка під час споєння злочинів не працювала. Таким чином, отримання роботи, яка добре оплачується після закінчення навчання є досить нагальною та актуальною. У шкалі професійного престижу, за даним вчених, перших 10 місць займають наступні професії: юрист (8); власник комерційного банку (7,9); лікар (7,1); професор у вузі (7); менеджер (6,9); журналіст (6,6); бухгалтер (6,5); власник магазину (6,4); охоронець (5,9); кримінальний авторитет (5,2).

Четверта проблема, яку у всіх країнах необхідно вирішити молодим людям – вибір супутника життя (чоловіка чи дружини) та створення повноцінної сім’ї.

Основні негативні явища в молодіжному середовищі, в цілому, можна перерахувати наступним чином: зростання злочинності, поширення спроб до суїциду, вживання наркотиків, поширення СНІДу.

6. Конфлікт поколінь. Вивчення питань конфлікту покоління допоможе у розв’язанні конфліктів між батьками, зберегти добрі стосунки між прабатьками (бабусі, дідусі), та зрозуміти основні причини конфлікту між поколінням „батьків та дітей”. На думку спеціалістів система поглядів і уявлень у людини зберігається приблизно протягом 30 років, тобто часу найбільш активного періоду життя кожного покоління. Відмінність між різними поколіннями можуть носити поміркований, спокійний характер, а можуть бути досить конфліктними.

Конфлікт між поглядами та світоглядом двох сусідніх поколінь називають – конфліктом батьків і дітей. Зіткнення поколінь, яке носить характер протистояння різних систем цінностей називають конфліктом поколінь. Зазвичай діти не сприймають цінності покоління своїх батьків, не бажаючи приймати їх в якості еталону. З погляду на це в соціології існує наукова концепція „міжпоколіннісного розриву”. Її суть полягає у тому, що відмінність між батьками і дітьми значно більше ніж між дітьми, які належать до різних соціальних класів суспільства.

Ступінь цих відмінностей настільки велика, що їх доцільно називати саме розривом. У всі часи молодь відрізнялася нетерпінням до існуючого укладу (строю) в суспільстві, їй властивий бунтівний характер. У всі часи старші люди нарікали на молодь, вважаючи її „спорченою”. Проте, як тільки молоді виростали, вони перетворювалися в конформістів і лояльних громадян.

Основна причина протесту молоді полягає у протистоянні світу дорослим – нетерпінні зайняти місце батьків у соціальній структурі суспільства. Конфлікт між батьками і дітьми, а також напругу, яка при цьому виникає у спілкуванні між ними, можна звести до мінімуму маючи на увазі відношення двох поколінь до оточуючого світу.