Лекція №4, Соціологія марксизму. Інтегральна соціологія П. О. Сорокіна

« Назад

1. Теорія діалектичного матеріалізму

Принципове питання, що має для соціології першочергове значення, - це питання про взаємодію матеріальних і духовних цінностей в житті суспільства. Маркс висунув і обґрунтував ту незалежну змінну, яка, на його думку, грає вирішальну роль, - спосіб матеріального виробництва. При цьому він відстоював положення про первинність буття по відношенню до суспільної свідомості не в значенні появи у часі спочатку першого, а потім другої, а в плані визнання вирішальної ролі першого в процесі взаємодії. Відправним пунктом аналізу всіх суспільств для Маркса було з'ясування стану продуктивних сил, наукових і технічних знаннь, матеріальних / відносин між людьми. Ідеї ж, суб'єктивні уявлення людей - це відображення передусім цих відносин і тому не можуть виступати як головний, вирішальний чинник суспільних змін. «Спосіб виробництва матеріальних благ, відзначав Маркс в роботі «До критики політичної економії (Передмова)»,- зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість».

Мабуть, ніяке інше положення, як це (і в минулому, і нині), не зазнає такої інтенсивної критики:

Маркс виходить з економічного детермінізму, тобто пояснює виникнення певних соціальних структур і відносин, політичних і культурних інститутів тенденціями лише економічного розвитку, хоч в житті часто можна спостерігати зворотні зв'язки, бо відзначені явища самі впливають на економіку, на характер реального виробництва.

Можна погоджуватися чи ні з опонентами Маркса, однак очевидно, що різке акцентування ролі способу виробництва матеріальних благ зменшує значущість культурних, духовних, релігійних цінностей в розвитку суспільства. Відзначимо, що багато радянських та інших послідовників марксизму так абсолютизували цю Марксову думку, що зовсім ігнорували важливу роль культурних цінностей. Це, природно, ніяк не могло сприяти суспільному прогресу, не йшло у благо людям, навіть якщо і мало місце зростання продуктивних сил. Разом з тим, заради об'єктивності зазначимо, що у висловлюванні самого Маркса ніяк не проглядається прагнення звести дію всіх чинників суспільного життя лише до одного економічного, не заперечується їх взаємодія. Більше того, за життя сам Маркс всіляко відхрещувався від економічного детермінізму, заявляючи, що не можна трактувати економічну необхідність так, неначе лише вона є активним чинником, а все інше - лише пасивний наслідок. На основі економічної необхідності лише в кінцевому рахунку складається система об'єктивних соціальних, політичних і духовних процесів, яка визначає положення індивідів, їх бачення світу, їх інтереси, спонукаючи до тих або інших дій.

Маркс був першим соціологом, який розглядав суспільство як об'єктивну реальність, що саморозвивається. Джерелом цього саморозвитку є протиріччя і конфлікт передусім в матеріальному житті. «На певному рівні свого розвитку, - пише він, - матеріальні продуктивні сили суспільства приходять в протиріччя з існуючими виробничими відносинами, або - що є тільки юридичним вираженням останніх - з відносинами власності, всередині яких вони досі розвивалися. З джерела розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються в "к окови. Тоді наступає епоха соціальної революції... Свідомість потрібно пояснювати з протиріч матеріального життя, з існуючого конфлікту між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами».

Звернемо увагу на три принципові моменти цього висловлювання. Рушійною силою розвитку суспільства виступає суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами. Соціальна революція - суть не політична випадковість, а закономірний вияв історичної необхідності. Свідомість людей відображає реальні життєві протиріччя. Іншими словами, незалежно від суб'єктивних бажань окремих людей, правлячих верхів маси думають і діють в залежності від характеру протиріч передусім в матеріальному житті. Змінюються протиріччя і конфлікти -відповідно змінюються форми мислення людей, відбувається переоцінка цінностей. Якщо постійно не враховуються матеріальні інтереси мас, якщо протиріччя наростають і поглиблюються, то виникає революційна свідомість, що приводить маси в рух, і через соціальну революцію відбувається радикальна зміна, якісне оновлення суспільних відносин.

Такий погляд на суспільство увійшов в історію суспільної думки як діалектичний матеріалом. Він був застосований Марксом до конкретного аналізу капіталізму його часу. На його основі соціолог формулював докази неминучого, на його думку, самозруйнування буржуазних суспільних відносин, що історично склалися, і заміну їх такими відносинами, які б розвивали гуманістичну природу людей, відповідали б 'к насущним прагненням. «Буржуазні виробничі відносини, -відзначав Маркс,- є останньою антагоністичною формою суспільного процесу виробництва, антагоністичною не в значенні індивідуального антагонізму, а в значенні антагонізму, що проростає в суспільних умов життя індивідуумів; але продуктивні сили, що розвиваються в надрах буржуазного суспільства, створюють разом з тим матеріальні умови для вирішення цього антагонізму. Тому передісторія людського суспільства завершується буржуазною суспільною формацією».

Отже, з точки зору Маркса, на певному рівні розвитку продуктивних сип буржуазні відносини стають перешкодою на шляху прогресу, яка усувається шляхом соціальної революції. Разом з тим, в останні роки життя Маркс шукав і альтернативні варіанти, що напряму стосуються соціологічного аналізу нових реалій капіталістичного ладу, що виникають. Так, в третьому томі «Капіталу» він відзначав серйозні трансформації в самому способі виробництва капіталістичного суспільства. Приведемо деякі, на наш погляд, найбільш значущі витримки, які так і не були піддані серйозному науковому аналізу в догматичних версіях марксизму. «Утворення акціонерних товариств. Завдяки цьому:

1. Колосальне розширення масштабів виробництва і виникнення підприємств, які були неможливі для окремого капіталіста. Разом з тим такі підприємства, які раніше були урядовими, стають суспільними.

2. Капітал, який сам по собі покоїться на суспільному способі виробництва і передбачає концентрацію засобів виробництва і робочої сили, отримує тут безпосередню форму суспільного капіталу (капіталу безпосередньо асоційованих індивідуумів) в протилежність приватному капіталу, а його підприємства виступають як суспільні підприємства в протилежність приватним підприємствам. Це скасування капіталу як приватної власності в рамках самого капіталістичного способу виробництва.

3. Перетворення дійсно функціонуючого капіталіста в простого керівника, що розпоряджається чужими

Проблеми ці Маркс встиг лише намітити. Але навіть одна 'к згадка свідчить, що соціолог усвідомив виникнення якісно нового суспільства, до якого не можна некритично застосовувати характеристики традиційного капіталізму. Аж ніяк не випадково вже після смерті Маркса Енгельс з особливою силою підкреслював, що в соціології марксизму цінні не ті або інші окремо взяті положення, а діалектико-матеріалістичний підхід до аналізу суспільства.

2. Теорія класів і класової боротьби

Соціологічна теорія марксизму включає в себе системний аналіз класів, соціальних відносин і класової боротьби. По Марксу, приналежність людини до класу, його соціальні інтереси зумовлені передусім економічними відносинами. У всіх відомих йому суспільствах характер цих відносин був такий, що соціальне положення переважної більшості індивідів досить жорстко регламентувалося від моменту 'к народження і до самої смергі. Такий стан речей в принципі не виключав певну соціальну мобільність. Але вона обмежувалася лише окремими індивідами, що не мало істотного впливу на соціальне життя загалом. Класовий розподіл приводив до того, що одні групи людей завдяки своєму соціальному положенню мали матеріальні, політичні і інші привілеї, а інші, навпаки, позбавлялися найнеобхіднішого для існування і виживання. У соціальній поляризації Маркс вбачав джерело антагонізму класів, глибинну причину класової боротьби. Таким чином, за Марксом, люди є продуктом суспільства і передусім об'єктивного положення в процесі виробництва. Але, будучи залученими до класової боротьби, вони стають самі творцями суспільства. Такий загальний погляд на класи і класову боротьбу, який, однак, для Маркса ніколи не був догмою і істотно коректувався при зміні соціальних реалій.

У роботах початкового періоду Маркс акцентує жорстку соціальну диференціацію, характер якої приводив до рельєфно вираженого розподілу всіх людей на дві групи - гнобителів і пригноблених, а класова боротьба трактується не інакше як серцевина історичного процесу. З цих позицій соціолог характеризує сучасне йому капіталістичне суспільство як суспільство антагоністичне - буржуазія і пролетаріат є основними силами, які вступають в непримиренну боротьбу один з одним. Крім вказаних класів, в капіталістичному суспільстві є ще багато проміжних груп- ремісники, торговці, селяни і інші

У подальших роботах «Класова боротьба у Франції» «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» Маркс більш докладно аналізує соціальну структуру капіталістичного суспільства, виділяючи промислову, фінансову, торгову, дрібну буржуазію, селянство, пролетаріат і люмпен-пролетаріат. Він вводить уточнюючі критерії класу, відзначаючи не тільки відношення до засобів виробництва, але і спільність діяльності, способів мислення і життя. Особливо важливо для виділення класу, на думку Маркса, усвідомлення приналежності до соціальної єдності, відчуття відмінних інтересів від інтересів інших груп, наявність волі до спільних дій. Він підкреслював, що відмінність класових інтересів виникає не з суб'єктивного мислення індивідів, а з їх об'єктивного положення в суспільстві передусім в процесі виробництва. Люди можуть не усвідомлювати своїх класових інтересів і проте керуватися ними в своїх діях.

Більш пізні думки Маркса про класи капіталістичного суспільства стосуються проблем соціальної динаміки, які були ним лише позначені і не отримали всебічного обґрунтування. Проте вони цікаві з точки зору розвитку соціологічної теорії марксизму. Мова, зокрема, йде про здатність класів до еволюції, зумовленої змінами в способі виробництва, про радикальні трансформації в характері самої структури соціальних відносин. У зв'язку з цим відзначимо висловлення Маркса про те, що правлячі класи Англії і США перейшли до «радикальних змін» у відносинах між «капіталом і працею», що суспільство Німеччини і Франції «не твердий кристал, а організм, здібний до перетворення і знаходиться в постійному процесі перетворення». Однак помічені Марксом тенденції за його життя не отримали достатнього розвитку.

3. Соціологія революції

Маркс допускав різні форми класової боротьби. Він не заперечував значущість мирних форм боротьби в рамках профспілкового руху, але вважав, що реформістська боротьба, принаймні в ранній період розвитку капіталізму, не вирішить проблему антагонізму, не приведе до подолання відчуження трудящих від засобів виробництва. Кардинальне розв'язання проблеми він вбачав в соціальній революції.

Погляди Маркса на цю проблему, особливо їх еволюція досі глибоко не проаналізовані і не вивчені. Широко відомі його слова «революції - локомотиви історії» і в той же час не використані його думки про те, що революційну боротьбу важко регулювати, що її кінцеві результати часто виявляються мало схожими на цілі, що декларувалися революціонерами. А Енгельс прямо вказував, що «у всякій революції неминуче робиться безліч дурниць».

Головним питанням революції Маркс вважав питання про владу. Це дуже багатогранна проблема, яка аж ніяк не зводилася соціологом до ідеї диктатури пролетаріату, як це представлялося в «радянському» марксизмі. Передусім торкнемося того, які елементи політичної реальності марксистська соціологія відносить до влади. Діалектико-матеріалістичний аналіз відносин між матеріальними продуктивними силами і державними інститутами, суспільними установами дозволив обґрунтувати ідею детермінації економічного і політичного цілого - взаємозалежності громадянського суспільства і держави. Навіть в ранніх роботах Маркс і Енгельс життєдіяльність громадянського суспільства характеризували як «істинне вогнище і арену всієї історії». А в більш зрілих роботах, підкреслюючи єдність громадянського суспільства і держави, вони прямо вказували, що перше виступає як зміст, а друге як форма: «Принаймні в новітній історії, держава, політичний устрій, є підлеглою, а громадянське суспільство, царство економічних відносин, - вирішальним елементом. За старим поглядом на державу... воно вважалося, навпаки, таким, що визначає, а громадянське суспільство елементом, що визначається ».

При цьому Маркс і Енгельс зазначали, що власне державна влада, її монополія ніколи не забезпечить свободу: навпаки, справжня свобода можлива лише там. де є емансиповане громадянське суспільство, здатне диктувати свою волю державі «Свобода полягає в тому, - говорилася в «Критиці Готської програми», - щоб перетворити державу з органу, що стоїть над суспільством, в орган, цьому суспільству цілком підлеглий». І ще: «Всі потреби громадянського суспільства незалежно від того який клас в даний час панує, неминуче проходили через волю держави, щоб в формі законів набути загального значення... Державна воля загалом і в цілому визначається потребами громадянського суспільства, що змінюються».

Вельми суперечливі і односторонні інтерпретації ідей Маркса про «злам» буржуазної держави в процесі революції. Широко відомо, що в роботах початку 50-х рр. Маркс беззастережно відстоював ідею «зламу» і, зокрема, писав: «Всі перевороти удосконалили цю машину замість того, щоб зламати її». Однак пізні Маркс і Енгельс відзначили весь значущий для характеристики влади «поворотний пункт», з якого виникає і отримує розвиток тенденція відділення держави від економічно пануючого класу: буржуазія «втрачає здібність до виняткового політичного панування; вона шукає собі союзників, з якими, дивлячись по обставинах, вона або ділить своє панування, або поступається ним цілком». Таку державу вже треба не «ламати», а «переробляти»: «Мова йде просто про вказівку на те, що пролетаріат, що переміг, повинен наново переробили бюрократичний, адміністративно-централізований апарат, перш ніж зможе використати його для своїх цілей». Важливе місце в марксистській соціології революції займає ідея про «відмирання» держави, яка постійно коректувалася і шліфувалася. По Марксу, необхідним етапом на шляху до бездержавного самоврядування є встановлення політичної влади робітничого класу у вигляді диктатури пролетаріату. Однак на основі аналізу конкретного революційного досвіду Паризької Комуни Маркс усвідомив багато негативних сторін вельми короткої практики диктатури пролетаріату, істотно переглянувши ряд своїх колишніх міркувань.

Так, в роботі «Громадянська війна у Франції» він зробив висновки про те, що насильство будь-яких соціальних груп над іншими зрештою обертається несвободою для всіх: що робітничому класу надалі необхідно вести боротьбу «найраціональнішим і гуманним шляхом»; що створені революцією владні структури можуть існувати лише обмежений історичний період, після якого їх треба робітничому класу «перетворювати в своїх власних інтересах і в інтересах людства». При цьому для Маркса було важливо те, що державна влада має складну, принаймні, подвійну природу: це не тільки інструмент, за допомогою якого економічно пануючий клас стає також і політичне пануючим класом, але і механізм для виконання загальних управлінських завдань, що витікають з природи всякого суспільства. Хіба можна процес «відмирання» в рівній мірі відносити і до першого і до другого?

Маркс уточнює, що «відмирає» лише класова природа держави, але повинен зберігатися і удосконалюватися механізм для виконання спільних справ. На користь такого коректування ідеї «відмирання» свідчить факт відстоювання ним значущості права в житті суспільства. Воно не тільки не підміняється революційною доцільністю а, навпаки, грає вирішальну роль. Енгельс прямо висловлював своє і Марксове бачення з цього приводу: «Для нас, навпаки, непорушно, що співвідношення між правлячими і керованими повинні бути влаштовані на ґрунті права раніше, ніж вони можуть стати і залишатися мирними. Спочатку право, потім справедливість!»

Таким чином, якщо дивитися на соціологію революції Маркса з різних часових координат, то в ній, звичайно, можна знайти і суперечності, і двозначності, і просто помилки. Частину з них, споглядаючи життєву практику, що міняється, виправив сам Маркс; щось скоректував після його смерті Енгельс (зокрема, перегляд ним співвідношення революційних і еволюційних форм розвитку з акцентуванням значущості реформ в суспільному прогресі; введення поняття революції «зверху»; показ висхідної лінії революції доповнюється аналізом низхідної лінії;

висунення ідеї про забігання революції уперед з негативними наслідками для суспільства і ін.), а щось просто не витримало випробування часом - абсолютизація соціально-класових антагонізмів свого часу, применшення ролі формального демократизму, трактування демократії як історично скороминущого явища та ін.

4. Предмет, структура і роль соціології

Питирим Олександрович Сорокін (1889- 1968) - російсько-американський соціолог XX століття, численні фундаментальні праці якого (40 книг і трохи стільник статей) багато в чому визначили характер і основні напрямки розвитку сучасної соціології. Не зважаючи на серйозний вплив на його погляди, особливо в початковий період творчості, насамперед таких відомих соціологів Заходу, як Э. Дюркгейм і М. Вебер, а в Росії - Л. Петражицкий, М. Ковалевский і Е. Де-Роберті, місце і роль П. О. Сорокіна не можуть бути зведені лише до продовження і популяризації їх ідей. Його творчість була якісно новим етапом у розвитку соціологічної думки як по широті охоплення, так і по глибині й оригінальності розробки в першу чергу макросоціологічних проблем. Особливо великий внесок П. О. Сорокіна в розуміння предмету, структури і ролі соціології; механізму і шляхів соціального розвитку; соціальної структури суспільства і соціальних переміщень; соціокультурної динаміки. П. О. Сорокін - класик соціології XX сторіччя. Іноді говорять, що він зробив "Коперниківську революцію в соціології".

Творчість П. О. Сорокіна в географічному плані поділяється на два основних періоди: російський - до вересня 1922 р., коли він був змушений залишити країну; і американський - з 1923 р., коли після короткого перебування в Чехословаччині він остаточно оселився у США. Другий період був, без сумніву, більш тривалим і плідним. П. О. Сорокін залишив Росію вже сформованим і досить відомим соціологом, автором ряду великих соціологічних праць, у тому числі «Злочин і кара, подвиг і нагорода. Соціологічний етюд про основні форми суспільного поводження і моралі» 1913), «Проблема соціальної рівності” (1917), узагальнююча двотомна «Система соціології» (1920) та інші.

Другий період представлений такими роботами, як «Листки з російського щоденника» (1924), «Соціологія революції» (1925), «Соціальна мобільність» (1927),.«Сучасні соціологічні теорії» (1928), тритомна. «Систематична антологія сільської соціології» (1930- 1932), чотиритомна «Соціальна і культурна динаміка» (1937-1941), «Криза нашого часу» (1941), «Суспільство, культура й особистість: їхня структура і динаміка» (1947), «Види любові і її сила» (1954), «Американська сексуальна революція» (1956), автобіографічна «Далека дорога» (1953), «Основні тенденції нашого часу» (1964), «Соціологічні теорії сьогодні» (1966) і інші. Саме на цьому етапі П. О. Сорокін створює ту «інтегральну соціологію», що була покликана синтезувати все краще, що було здобуто на той час не тільки самою соціологією, але і філософією, психологією, етикою, культурологією і т.д. Розуміючи культуру в найширшому сенсі, вона з'єднує в єдине ціле всі аспекти соціологічного вивчення громадського життя.

У змістовному плані творчість П. О. Сорокіна включає три основних періоди: до середини 20-х рр.; до кінця 30-х рр.; 40-60-і рр. По змісту поглядів, що розроблялись, вони настільки відрізняються один від одного, що «творча еволюція» П. О. Сорокіна іноді в загальному і цілому (хоча і з певними застереженнями) відображається формулою "від марксизму до ідеалізму". Вирішальну роль у цій глибокій еволюції зіграло осмислення досвіду революційних подій у Росії 1917-1922 р. і їх наслідків.

Неоціненні заслуги П. О. Сорокіна в справі організації й удосконалення викладання соціології у вузах Росії і США. Він був творцем у 1919р. першого в Росії факультету соціології в Петроградському університеті. У США він три десятиліття проробив на створеному ним соціологічному Факультеті Гарвардського університету в тому числі 12 років був його деканом. Його учнями були найбільші соціологи XX сторіччя Т. Парсонс, Р. Мертон, а слухачами - такі відомі суспільно-політичні діячі, учені, як Дж. Ф. Кеннеді, А. Шлезингер, Д. Раск і багато інших.

В історії соціології важко знайти іншого, хто приділив би настільки пильну увагу з'ясуванню вихідних, методологічних проблем цієї науки - її сутності, специфіки, структури і призначення. До цих питань П. О. Сорокін неодноразово повертався не тільки в спеціальних роботах по даній темі, але й у працях, присвячених найрізноманітнішим соціологічним проблемам (наприклад, проблемам революції, соціокультурної динаміки й ін.). Він розглядав їх як у науково-дослідному, так і в учбово-педагогічному плані (див., наприклад, «Границі і предмет соціології», «Програма викладання соціології», вступна лекція за курсом соціології, «Загальнодоступний підручник соціології» і ін.).

П. О. Сорокін визнавав на початку свого творчого шляху, що немає загальновизнаного розуміння соціології, тому що «скільки соціологів - стільки і соціологій». Для розуміння соціології як науки про суспільство особливо важливо з'ясувати те, який зміст вкладається в такі поняття, як «суспільство», «соціальне» і ін. По Сорокіну, суспільство - це «сукупність людей, що знаходяться в процесі спілкування». Феномен соціального - у «зв'язку, що має психічну природу і реалізується у свідомості індивідів.

Взаємодія індивідів - найпростіша модель соціального явища й універсальна основа соціального аналізу, тому що «громадянське життя і всі соціальні процеси можуть бути розкладені на явища і процеси взаємодії двох чи більше індивідів; і навпаки, комбінуючи різні процеси взаємодії ми можемо одержати будь-який найскладніший із суспільних процесів, будь-яка соціальна подія, починаючи від захоплення танго і футуризмом і закінчуючи світовою війною і революціями».

Елементами взаємодії, по Сорокіну, є:

- індивіди,

- акти (дії),

- провідники спілкування (символи інтеракції), тобто мова, писемність, знаряддя праці, гроші, живопис, музика й ін.

За своїм характером взаємодії поділяються на:

- антагоністичні і солідаристичні,

- однобічні і двосторонні,

- шаблонні і нешаблонні.

Соціологія, відзначав П. О. Сорокін, вивчає специфічно соціальні явища, що володіють «зовнішнім буттям» і які можна спостерігати безпосередньо. Соціологія -це «наука, що вивчає поводження людей, що живуть у середовищі собі подібних". У цьому сенсі вона виступає як теорія «соціального поводження», заснованого на психофізіологічних механізмах рефлекторного типу (акція-реакція). Усе соціальне життя – це нескінченна ланцюгова реакція акцій-реакцій, взаємодія яких лежить в основі історичного процесу. У зв'язку з цим вже в ранній своїй роботі «Злочин і кара, подвиг і нагорода» П. О. Сорокін виділяв три основних види акцій-реакцій:

- дозволені дії - належні реакції,

- дії, що рекомендуються – нагороди,

- заборонені дії - покарання.

До середини нинішнього сторіччя Сорокін був уже переконаний у тім, що особистість - суспільство - культура - от та нерозривна тріада, крізь призму якої соціологія вивчає всі проблеми. Вона має справу з «надорганікою», що представляє собою соціокультурний простір, що формує особистість і визначає характер її взаємин з іншими особистостями. У цьому сенсі хімія, фізика, біологія - це "досоціологія" чи досоціальні науки, на відміну від яких соціологія й інші суспільні науки - це «надорганічні» науки, що мають справу з людиною і створеним нею світом. При цьому особистість виступає як суб'єкт взаємодії індивідів; суспільство - як сукупність взаємодіючих індивідів і груп з їхніми соціокультурними відносинами і процесами; а культура - як сукупність значень, цінностей і норм, якими володіють взаємодіючі люди, а також сукупність їхніх носіїв, що об'єктивують, соціалізують і розкривають ці значення. Соціологія, на думку Сорокіна, і покликана вивчати загальні риси такої взаємодії.

Винятково велика заслуга П. О. Сорокіна в розробці структури соціології. У праці «Система соціології» він виділяв три основних розділи в теоретичній соціології:

- соціальна аналітика (соціальна анатомія і морфологія);

- соціальна механіка, тобто вивчення соціальних процесів;

- соціальна генетика, тобто теорія еволюції громадського життя.

Пізніше він характеризує структуру соціології так:

- загальне знання про суспільство (визначення суспільства, соціального явища; аналіз процесу взаємодії; формулювання основних соціальних законів; історія соціології і характеристика сучасних соціологічних знань про методи соціології);

- соціальна механіка як найважливіший розділ соціології (дослідження закономірностей соціальних явищ, формулювання статистичних законів суспільства);

- соціальна генетика (вчення про походження і розвиток суспільства і його інститутів - господарства, права, релігії, мови, родини, мистецтва й ін.; про основні історичні тенденції поступального розвитку суспільства, тобто формулювання історичних законів суспільства);

- соціальна політика - чисто практична, прикладна дисципліна, що формулює установки і засоби, користуючись якими можна досягти мети - поліпшення життя суспільства і людини.

Сорокін також поділяв соціологію на:

- загальну. Загальна соціологія - це теорія про родові властивості, відносини і закономірності соціокультурних явищ. Вона у свою чергу поділяється на загальну структурну соціологію і загальну динамічну соціологію.

- спеціальну. Спеціальні соціології - це теорії структури і динаміки відповідного класу соціокультурних явищ, досліджуваних у їх родових і повторюваних аспектах і відносинах. Такі, наприклад, демографічна соціологія, аграрна соціологія, урбан-соціологія, соціологія війни, економічна соціологія, соціологія родини, релігії, мистецтва і т.д.

У 20-і рр., характеризуючи місце соціології в системі суспільних наук, П. О. Сорокін підкреслював, що соціологія - це «генералізуюча» наука (на відміну, наприклад, від історії як науки, що індивідуалізує,), тому що вона вивчає ті властивості надорганіки, що повторюються в часі і просторі, тобто є загальними для будь-якого соціокультурного феномена для усіх видів явищ даного класу (наприклад, для всіх революцій, для усіх воєн, усіх релігій і т.д.). Так, у «Соціології революції», визначаючи специфіку підходу соціології до вивчення російської революції, П. О. Сорокін відзначав, що російська революція з властивими їй деталями і подробицями - об'єкт історії, а російська революція як тип - об'єкт соціології.

Соціологія - наука, що розглядає соціокультурну систему як ціле. У цьому відношенні вона істотно відрізняється від таких теж генералізуючих наук, як економічна теорія, політологія, правознавство, тому що останні мають справу лише з однією сферою соціокультурного простору, у той час як соціологія - із усіма сферами, з родовими, загальними властивостями соціальних явищ сферах, що не досліджує ні одна із соціальних наук. Соціологія, писав П. О. Сорокін, - це «наука про родові властивості і основні закономірності соціально-психологічних явищ», «генералізуюча наука про соціокультурні явища, що розглянуті у своїх родових видах, типах і різноманітних зв'язках».

Показуючи взаємозв'язок соціології і інших суспільних наук, П. О. Сорокін особливо звертав увагу на визначальну методологічну залежність останніх від соціології. Соціологія - фундамент для спеціальних суспільних наук. Її роль можна порівняти, наприклад, з роллю загальної біології стосовно ботаніки і зоології. П. О. Сорокін говорив навіть про «соціологізацію» частини суспільних наук після виникнення соціології як систематичної науки, особливо в першій половині XX сторіччя. Разом з тим він підкреслював, що соціологія не підміняє і тим більше не поглинає інші суспільні науки, тому що має свій специфічний предмет дослідження. І в цьому сенсі соціологія «залишається строго спеціальною наукою», хоча в загальному і цілому П. О. Сорокін протиставляв соціологію спеціальним наукам.

5. Соціологія реформ і революцій

Суспільний розвиток, по Сорокіну, проходить за такою загальною схемою: нормальний розвиток - революція - нормальний розвиток... Уже з цього ясно в цілому негативне відношення його до революційної форми розвитку, що розглядалася як відхилення від нормального ходу історії, неминуче пов'язана з насильством, зубожінням, обмеженням волі і т.д. революція для Сорокіна - «найгірший спосіб поліпшення матеріальних і духовних умов життя мас», тому що «чого б вона не домагалася, досягається це дивовижно непропорційно великою ціною».

Історія соціальної еволюції, писав П. О. Сорокін, учить нас тому, що усі фундаментальні і по-справжньому прогресивні процеси суть результат розвитку знання, світла, солідарності, кооперації і любові, а не ненависті, звірства, божевільної боротьби - неминучого супутника будь-якої великої революції. На перший погляд може здатись гідним похвали скинення без кровопролиття неспроможного уряду і повалення аристократії, що гальмує соціальний прогрес. Якби в дійсності ситуація була такою, я, відзначав П. О. Сорокін, навряд чи став би настільки послідовним супротивником революції, тому що не маю наміру захищати паразитуючу безталанну і корумповану аристократію. Але вся справа в тім, що революція - незвичайна хвороба, непередбачене явище.

Стоячи на принципових позиціях визнання переваг еволюційного реформування суспільства, П. О. Сорокін висував наступні основні канони такого реформування:

1. реформи не повинні зневажати людську природу і суперечити її базовим інстинктам;

2. будь-якій практичній реалізації реформ повинне передувати ретельне наукове вивчення конкретних соціальних умов;

1. кожен реконструктивний експеримент спочатку треба тестувати на малому соціальному масштабі і тільки після того, як він продемонструє позитивні результати, масштаби можуть бути збільшені;

2. реформи повинні проводитися правовими і конституційними засобами.

Сорокін визнавав об'єктивний характер причин революції.

Трьома необхідними складовими всякого революційного вибуху є:

1. зростаюче придушення базових інстинктів більшості населення (мова йде про такі, наприклад, інстинкти, як травний (голод), інстинкт самозбереження (убивства, масові екзекуції, криваві звірства), власницький інстинкт (убогість, бідність, особливо на тлі багатства інших);

2. загальний характер такого придушення;

3. безсилля груп порядку.

Ступінь участі в революції тих чи інших прошарків і груп прямо визначається, з погляду П. О. Сорокіна, ступенем придушення зазначених інстинктів. Чому пролетаріат, як працівники фізичної і розумової праці, суть найбільш революційний клас суспільства? - порушував питання П. О. Сорокін. І відповідав: так тому, що його власницький інстинкт придушується більше, ніж у будь-якого іншого класу. І при цьому він оточений непомірним багатством, що особливо дратує його власницький інстинкт. «Його ідеали соціалізму, диктатури, експропріації багатіїв, економічної рівності, комунізації є прямий прояв цієї репресії. Але як тільки власницький інстинкт задоволений, ідеали соціалізму і комунізму розчиняються, а самі пролетарі стають затятими поборниками священного права власності». Революційні армії складаються з пауперизованих прошарків, з людей, яким «нічого втрачати, але які можуть придбати все», тобто з людей з репресованим рефлексом власності. Не випадково, відзначає П. О. Сорокін, успіх комуністичної ідеології пов'язаний зазвичай із соціальними потрясіннями і страйками. Прикладом придушення інстинкту самозбереження може служити війна. Революційний ефект війни, писав П. О. Сорокін, у першу чергу здійснюється через придушення цього інстинкту.

Як уже відзначалося вище, крім універсального придушення базових інстинктів людини, для продукування еволюційного вибуху необхідна, на думку Сорокіна, ще одна умова- недостатній і недійовий опір революційному підйому репресованих мас, тобто нездатність влади, еліти розробити контрзаходи, необхідні для досягнення соціальної рівноваги; нездатність видалити, послабити умови, що продукують репресії; нездатність розщепити і розділити репресовану масу, протиставити її частини один одному, послабити їх, направити «вихід» енергії пригнічених інстинктів у конструктивне русло.

Революції, за Сорокіним, проходять звичайно дві стадії, друга з який - контрреволюція. Остання викликана тією ж причиною - «репресією» базових інстинктів мас, тому що перша стадія всякої глибинної революції не усуває самого факту придушення, а навпаки, лише підсилює його. «Диктатура Робесп’єра і Леніна, Кромвеля чи Жижки зовсім не означає захід революції, а свідчить про її трансформацію в другу стадію - стадію «реакції» чи приборкання, але ніяк не її кінця». На цій стадії поведінка мас, що підкоряється вже тільки елементарним безумовним рефлексам, стає некерованою: один безумовний рефлекс придушується іншим, одна особистість придушує інших і керує ними і т.п. Божевільний вихід енергії під час першої стадії революції має, на думку П. О. Сорокіна, своїм підсумком прискорене виснаження енергетичного запасу людського організму. Утома підсилюється голодом і нестатками, що перешкоджають відновленню витраченої на першій стадії революції енергії. Це породжує індивідуальну апатію, індиферентність, масову млявість. За таких умов немає нічого простішого як підпорядкування людей певною енергійною групою. Населення, що представляє собою інертну масу, писав П. О. Сорокін, - зручний матеріал для соціального «формування» новим «репресором». Таким чином, дві умови - придушення інстинктів населення і його нескінченна утома - цілком достатні, щоб викликати контрреволюцію.

На думку П. О. Сорокіна, соціальний порядок у світі не випадковий. Він являє собою продукт багатовікового пристосування людства до середовища існування й індивідів один до одного, підсумок прагнень і досвід створення найкращих форм соціальної організації життя. Кожне стабільне суспільство, яким би недосконалим воно не здавалось з погляду «незрілого» радикалізму, є результатом величезного конденсату національного досвіду, досвіду реального, а не фіктивного, результатом незліченних спроб, зусиль, експериментів багатьох поколінь у пошуках найприйнятніших соціальних форм. У цьому плані щоденне функціонування будь-якого соціального порядку, по суті справи, є плебісцит усіх членів суспільства. І якщо воно продовжує існувати, відзначав П. О. Сорокін, то це значить, що більша частина населення дає свою мовчазну згоду на це, що при нинішніх умовах інший, абсолютніший порядок важко здійснити, або йому призначено стати менш досконалим.

У серії доповідей, узагальнених у статті під назвою «Причини війни й умови миру», П. О. Сорокін аналізував основи соціального миру, як у внутрішньодержавному, так і в міжнародному масштабах. Він вважав, що головною причиною внутрішнього соціального миру є наявність у суспільстві «цілісної, що твердо увійшла в життя, системи основних цінностей і відповідних норм поводження». Основні цінності різних частин суспільства і його членів повинні гармоніювати з цією системою й один з одним. На думку П. О. Сорокіна, громадянські війни (будь то в Єгипті чи Персії, в Росії чи Іспанії) виникли від швидкої корінної зміни вищих цінностей в одній частині суспільства, тоді як інша або не приймала зміни, або рухалася в протилежному напрямку, тобто від різкої невідповідності вищих цінностей у революціонерів і контрреволюціонерів.

Наприкінці своєї «Соціології революції» П. О. Сорокін приходив до наступного узагальнюючого висновку: «суспільство, що не знає, як йому жити, що не здатне розвиватися, поступово реформуючись, а тому довіряє себе горну революції, змушене платити за свої гріхи смертю частини своїх членів. Сплативши цю данину, якщо йому не призначено загинути, суспільство знову знаходить можливість жити і розвиватися, але вже не завдяки смертоносній ворожнечі, а завдяки поверненню до своїх джерел, минулих інститутів і традицій, творчої праці, співробітництва, взаємодопомоги і єднання всіх його членів і соціальних груп. І якщо суспільство здатне прийняти цю єдину можливість розвитку, то революція приходить до свого логічного завершення».

Прагнучи сформулювати своє розуміння критерію соціального прогресу, П. О. Сорокін у рукописній роботі «Соціологічний прогрес і принцип щастя» давав досить докладний розбір різних позицій соціологів по даному питанню. Його головна думка тут полягає в тому, що, з одного боку, таким критерієм обов'язково повинен бути принцип щастя, а з іншого, цей принцип не може бути єдиним, винятковим критерієм. «Таким чином, - писав П. О. Сорокін, зробивши зазначений розбір, - обидві течії- і та, що ігнорує щастя, і та, що вважає його єдиним критерієм прогресу - самі по собі недостатні і розв'язати проблеми прогресу не можуть. Вони занадто вузькі, і, мабуть, необхідно їх синтезувати. У противному випадку теорія прогресу ризикує дати замість формули прогресу формулу процесу, чи ж замість формули прогресу - формулу застою».

6. Проблема рівності

Великий внесок вніс П. О. Сорокін у розробку проблеми соціальної рівності. В поняття «рівність», відзначав він, вкладається звичайно двоякий зміст:

а) абсолютна рівність індивідів, їхня тотожність, що «утопічно, нездійсненно, ретроградно і соціально шкідливо»;

б) рівність у забезпеченні виділення соціальних благ пропорційно заслугам того чи іншого індивіда, тобто за принципом «кожному по заслугах», «кожному в міру виявлення сил і здібностей», «кожному в міру таланту». Такий загальний підхід, вважав Сорокін, був завжди й існує сьогодні.

Специфіка сучасного розуміння рівності в іншому - у критерії виміру заслуг і визначення частки благ. Раніше цей критерій був не індивідуальним і не рівним, бо справжня цінністъ індивіда визначалась висотою соціального стану тієї групи (роду, касти, стану), з лона якої він вийшов (раб, судра не міг стати паном, браміном). Тепер ступінь заслуги індивіда визначається його особистими властивостями, його індивідуальними заслугами, і тому їхній критерій індивідуальний і рівний. Звідси - падіння спадкових привілеїв чи безправ'я, а також релігійно-юридичної основи диференціації суспільства. Тепер особистість - самоціль, виступає такою і оцінюється як така. Гасло «кожному по заслугах» той самий, але зміст його істотно змінився, тому що він закликає до розподілу благ зовсім інакше.

Інша відмінність. Раніше основна цінність була релігійною, тому що основа цінності - «Божа благодать». Нині вона - людська, світська, тому що «людина - самоціль і ні для чого і ні для кого засобом бути не може», а "людська особистість -вища цінність». Тепер основа цінності- ступінь "суспільної корисності чи індивіда групі. В умовах капіталізму гасло «кожному по його заслугах» придбав форму «кожному по його капіталі». Але найближчим часом, відзначав П. О. Сорокін, йому на зміну прийде гасло “кожному за ступенем його соціально корисної праці”, тому що основна глобальна тенденція - «поширення прав і благ на все людство». Це і спостерігається в XX в.

П. О. Сорокін полемізує з марксистським розумінням рівності і безпосередньо з положенням Ф. Энгельса з «Анти-Дюринга» про те, що змістом пролетарської рівності є винятково соціальна рівність, що розуміють як знищення класів; що усяка вимога рівності, що переходить ці межі, неминуче є безглуздістю. П. О. Сорокін вважає, що система марксизму значно обмежує і звужує характер рівного розподілу соціальних благ, а тим самим і саме поняття рівності, тому що при такому підході припустиме лише більш-менш рівне право на економічні блага, але не може бути, немислимо й абсурдно рівний розподіл благ іншого роду (наприклад, права на знання, тобто інтелектуальна рівність; права на честь, повагу і визнання; права на максимум моральності, тобто моральна рівність). При цьому інтелектуальна рівність мислиться П. О. Сорокін як «володіння більш-менш однаково розвитим логіко-розумовим апаратом, а не володіння однаковими пізнаннями».

У зв'язку з проблемою соціальної рівності П. О. Сорокін розглядає і теми національності, національного питання і національної рівності. Він вважає, що національності як єдиного соціального елемента немає, як немає і спеціального національного зв'язку. Те, що звичайно позначається цим словом, є, на його думку, просто результат нерозчленованості і неглибокого розуміння справи. Суть національного питання не в національних проблемах, а в правових обмеженнях, а так звана «національна нерівність» є лише особливою формою загальної соціальної нерівності. З погляду П. А. Сорокіна, порятунок не в національному принципі, а у федерації держав у наддержавну організацію всієї Європи на ґрунті рівності прав усіх держав. Індивід, з одного боку, ігуманізм, з іншого, - це те, що не можна випустити з уваги ніде і ніколи, як нерозривні сторони одного великого ідеалу.

7. Соціальна стратифікація і мобільність

Основи теорії стратифікації П. О. Сорокін розробив ще в російський період його діяльності. Велика частина його «Системи соціології» була присвячена теорії розшарування суспільства. Сам П. О. Сорокін казав, що він зробив спробу «кинутися в строкате, гучне і неосяжне море людського населення, що живе на землі», з метою «розпластати, розкласти це складне тіло на тканині і розглянути, з чого ці тканини складаються, як із хвиль виходить море, на які ланцюги і хороводи колективів розкладається як усе людство, так і будь-яке населення якої-небудь території».

Такого роду спроба не була першої в соціології. Ще Э. Дюркгейм намагався стратифікувати суспільство, закладаючи в основу рід, плем'я, родину і т.д. Визнаючи заслуги свого попередника, П. Сорокін створив, за висловом його учня Р. Мертона, «перший у нашому сторіччі серйозний і всеохоплюючий огляд соціальної стратифікації», глибоко і всеохоплююче проробивши критерії, принципи розшарування суспільства. П. Сорокін добре уявляв собі теорію класів і класової боротьби, розроблену К. Марксом і його послідовниками. Але він вважав її однобічною, що спрощує людські взаємини в суспільстві, і явно недостатньою для визначення місця і ролі індивіда в соціальній системі.

На думку П. Сорокіна, соціально-психічна різнорідність відносин, що лежать в основі взаємодії людей, викликає розшарування складних агрегатів (так він називав населення) на ряд колективних єдностей, що не співпадають і не перекривають одна одну. Ряд індивідів виявляються здатними групуватися в численні і найрізноманітніші системи взаємодії. Лінії цих угруповань, подібно «різнобарвним ниткам, викреслюють вигадливі малюнки, у своїй сукупності утворюючі дуже строкатий і заплутаний візерунок розшарування в межах складного соціального агрегату». Ця приналежність індивіда до ряду систем взаємодії являє собою складну систему координат, що визначають і характеризують його соціальний стан і його соціальну фізіономію. Для визначення соціального статусу того чи іншого індивіда Сорокін використовує "метод соціальних координат", згідно якого чим ширше інформація про людину (член профспілки, релігійної громади, політичної партії, клубу та ін.), тим точніше вимальовуються мотиви його соціального поводження і його роль у суспільстві, його соціальний стан. Він говорить про «множинність душ індивіда».

П. Сорокін задається метою знайти в множинності соціальних груп, до яких належить більша частина людей, найважливіші, тобто ті, котрі визначають суспільний процес. Так він виходить на головне питання - знайти «критерій важливості» групи. Під цим терміном він розуміє силу впливу групи на поводження інших людей, а в кінцевому рахунку - силу її тиску на суспільний процес. На його думку, такою групою може бути група, найбільш представницька по своїй чисельності, солідарності, організованості, поширеності, досконалості технічного апарату.

Виділивши такий критерій, П. Сорокін диференціює групи на:

- елементарні (об'єднані будь-якою однією ознакою, наприклад, релігією);

- кумулятивні (об'єднані двома і більше ознаками, наприклад, професія, заняття, переконання і т.д.), до яких він відносить клас, націю, партію і т.д.;

- складні конгломерати елементарних і кумулятивних груп (наприклад, населення країни чи все людство).

Зазначені групи можуть бути:

- відкритими. Відкриті групи - це групи, входження в які визначається волею індивіда (партії, науково-художні, спортивні й інші суспільства);

- закритими. Закриті групи - це групи, до яких людина належить від народження, і ця приналежність не залежить від її волі (наприклад, приналежність до тієї чи іншої демографічної групи за статтю чи віком, до тієї чи іншої раси);

- проміжними. До проміжних груп відносяться об'єднання людей за майновим станом, мовою, державністю, територією і т.д., з чим люди бувають зв'язані від народження, але можуть це змінити.

Кумулятивні групи мають особливу властивість - вони можуть бути солідарними чи антагоністичними. Серед кумулятивних груп П. Сорокін особливе значення надає класу. Він у цьому солідарний з марксизмом. Зокрема він визнає, що робітники як клас існують, так само як і буржуа чи аристократія. Він вважав, що клас - це «сукупність індивідів, подібних за професіями, майновим положенням, по обсягу прав, тобто, що мають професійні, майнові, соціально-групові інтереси». Клас не має національних чи мовних, а також релігійних бар'єрів. Клас має своїх антагоністів. Однак ця остання якість для П. Сорокіна лише можливість, тому що він був затятим противником класової боротьби, особливо її крайніх, революційних форм. Крім основних ознак класу, П. Сорокін виділяє і неосновні - подібність смаків, способу життя і т.д.

Подальший розвиток теорія стратифікації одержала у П. Сорокіна в роботі «Соціальна мобільність». Незважаючи на те, пише в ній П. Сорокін, що в конституціях, як правило, записано, що всі люди рівні, суспільство ніколи не буває однорідним, воно завжди диференційоване. «Що ж поєднує людей у групи чи страти? Де основа груп, що складають суспільство? Основою такої єдності П. Сорокін вважав наявність причинно-функціональних відносин між трьома елементами взаємодії: індивідами, актами, змістами. Якщо немає функціональних зв'язків, то немає і єдності, а є лише механічне співіснування.

Теорія стратифікації Сорокіна ширше прийнятого в марксизмі визначення класів, де майже вся увага приділена економічній ознаці. Ґрунтуючись на визначенні, розробленому Сорокіним, можна одержати більш різноманітну соціальну структуру суспільства, причому не тільки горизонтальну, але і вертикальну. У зв'язку з цим особливо слід зазначити, що Сорокін уперше звернув особливу увагу на значення внутрішньогрупових розходжень по вертикалі. «Суспільна структура, - писав він, - складна мережа взаємопроникаючих одна в одну систем і підсистем. Суспільство диференціюється не тільки в міжгруповому, але і у внутрішньогруповому статусі». Під статусом П. Сорокін розумів сукупність прав і привілеїв, обов'язків і відповідальності, влади і впливу, якими володіє індивід. У роботах П. Сорокіна розроблені форми розшарування – стратифікація – суспільства. Він виділяв такі основні ознаки розшарування:

- економічна (бідний - багатий);

- професійна (престижний - непрестижна праця);

- політична (пануючий - керований характер діяльності).

Ці ознаки взаємодіють по вертикалі. Низький статус в одній ланці визначає низьке положення в іншій.

В основі стратифікації, на думку Сорокіна, лежать:

- різні функції, що спричиняють розшарування на керуючих і керованих;

- навколишнє середовище - сприятливе чи несприятливе;

- неоднакові внутрішні здібності і якості людей.

Здорове, стабільне суспільство, що розвивається, - це відкрите демократичне суспільство, суспільство інтенсивної соціальної мобільності. Під соціальною мобільністю Сорокін розумів:

- по-перше, переміщення індивідів з однієї соціальної групи в іншу.

- по-друге зникнення одних і поява інших соціальних груп.

- по-третє, зникнення цілої сукупності груп елементарного і кумулятивного характеру і заміна їх цілком іншими.

Самі соціальні переміщення чи соціальна мобільність здійснюються або по вертикалі, або по горизонталі.

Причина соціальної мобільності криється в стані суспільства. Немає суспільства, у якому розподіл благ здійснювався би строго пропорційно заслугам кожного його члена. Однак хоча б часткова реалізація цього принципу веде до посилення соціальної мобільності, поновлення соціального складу вищих страт. Якщо цього немає, то у вищій страті з часом накопичується дебільний матеріал, тобто велика кількість млявих, ні на що нездатних людей. І навпаки, у більш низьких стратах - талановитих. Необхідне своєчасне переміщення людей по вертикалі, інакше назріє протест у більш низьких стратах, відбудеться революція, що на якийсь короткий період вирівняє положення. Щоб цієї катастрофи не відбулося, суспільство не повинне мати жорсткої соціальної структури.

Практичні висновки, до яких приводить П. Сорокіна теорія соціальної мобільності, полягають у наступному:

- ніколи не існували суспільства, соціальні прошарки яких були б абсолютно закритими чи в яких була б відсутня вертикальна мобільність;

- ніколи не існували суспільства, у яких вертикальна соціальна мобільність була б абсолютно вільної, а перехід з одного соціального прошарку в інший здійснювався би без усякого опору; необхідно удосконалювати канали соціальної мобільності й встановити постійний контроль за нею, для того, щоб здійснювати її постійно і вчасно.

Теорія соціальної мобільності одержала високу оцінку ще в сучасників П. Сорокіна. Р. Мертон писав: «Це був дивний синтез теоретичного і практичного матеріалу». Робота П. О. Сорокіна «соціальна мобільність» стала класичною і повсюдно використовувалась як підручник. Теорія стратифікації і соціальної мобільності П. Сорокіна служить для багатьох основним інструментом соціологічного аналізу суспільства і в даний час.

8. Соціокультурна динаміка

Соціокультура, соціокультурна динаміка по праву вважаються центральною темою творчості П. Сорокіна. Зі створенням концепції соціокультури інтегральна соціологія П. Сорокіна здобуває завершений, закінчений вид. Свої ідеї на цей рахунок Сорокін викладає в написаній дивно яскравою мовою чотиритомній праці «Соціальна і культурна динаміка».

У широкому змісті соціокультурою Сорокін називав весь той суперорганічний світ, весь той новий всесвіт, що були створені Людиною. Він у такий спосіб визначав її складові частини:

- нескінченно багатий ідеологічний всесвіт змістів, об'єднаних у системи мови, науки, релігії, філософії, права, етики, літератури, живопису, скульптури, архітектури, музики, драми, економічних, політичних і соціальних теорій і т.д.;

- так називана матеріальна культура, що представляє собою втілення всіх цих змістів у біологічному середовищі, починаючи з простих знарядь і закінчуючи найскладнішим устаткуванням, книгами, картинами та ін.;

- усі приховані і відкриті дії, церемонії, ритуали, вчинки, у яких індивіди і групи індивідів здійснюють і застосовують той чи інший набір змістів.

Визначаючи соціокультуру у вузькому розумінні як одну з цивілізацій, П. Сорокін писав: «Кожна з культурних надсистем володіє властивою їй ментальністю (тобто типом мислення), власною системою істини і знання, власною філософією і світоглядом, своєю релігією і зразком «святості», власними уявленнями про добро і зло, власними формами красного письменства і мистецтва, своїми вдачами, законами, кодексом поводження, своїми домінуючими формами соціальних відносин, власною економічною і політичною організацією, нарешті, власним типом особистості з властивим тільки йому менталітетом і поводженням».

П. Сорокін постійно підкреслював цілісність соціокультури, розглядав її не просто як конгломерат різноманітних явищ, що співіснують, але ніяк один з одним не зв'язаних, а як єдність, усі частини якого пронизані одним основним принципом, основною істиною.

Що ж є центральним принципом системи соціокультури? Над цією проблемою задумувалися багато мислителів минулого. Для Платона, наприклад, сполучною ланкою, центром системи були «ідеї», для Аристотеля - «значення», для Бекона - «експеримент», для Дарвіна - «природний добір». Для Сорокіна таким поняттям є «цінність». Він писав: «Саме цінність є основою і фундаментом усякої культури». Тому найважливіші складові частини соціокультури інтегровані, взаємозалежні.

Який зміст вкладає П. Сорокін у поняття «цінність»? Він наводить наступний приклад. «Візьмемо, - пише він, - культуру Заходу середніх століть. Її головним принципом чи головною істиною (цінністю) був Бог. Усі важливі розділи середньовічної культури виражали цей фундаментальний принцип чи цінність». Архітектуру і скульптуру середніх століть П. Сорокін називає «біблією в камені». Живопис, музика, література були пронизані релігією. Наука була лише служницею релігії. Навіть родина була священним релігійним союзом. Організація економіки і та контролювалася релігією. Пануючі звичаї, спосіб життя, мислення підкреслювали свою єдність з Богом, а чуттєвий світ розглядався лише як тимчасовий притулок людини, у якому він «лише мандрівник, що прагне знайти вічний спокій в обителі Бога і він шукає шлях, як зробити себе гідним, щоб увійти туди». П. О. Сорокін називає культуру середньовіччя «ідеаціональною».

Наприкінці XII в. почався розпад ідеаціональної системи культури саме тому, що з'явився зародок нової цінності, нового основного принципу - об'єктивна реальність і її зміст чуттєві. Тобто тільки те реально. що ми бачимо, чуємо, сприймаємо. Цей новий принцип поклав початок новій формі соціокультури -“ідеалістичній”. Це була культура, що проіснувала до XIV сторіччя. Вона базувалася на стику старої і нової культур, була як би перехідної до дійсної, «чуттєвої» культури, культури емпіричної, світської. «Об'єктивна дійсність і зміст її сенсорні» (тобто чуттєві). Саме цей принцип проголошується сучасною культурою у всіх її основних компонентах: мистецтві, науці, політиці, філософії, етиці, праві, у менталітеті.

Усяка соціокультура - витвір людини. Але і сама людина істота інтегральна, що є продуктом визначеної соціокультури, що засвоїла від народження основні цінності. Усі люди вступають у систему соціальних відносин під впливом цілого комплексу факторів:

несвідомих (рефлекторних), біологічних (голод, почуття спраги) і соціосвідомих (значення, норми, цінності) регуляторів. На відміну від випадкових і тимчасових агрегатів (юрби), що характеризуються відсутністю органічних зв'язків, суспільство здатне продукувати значення, норми, цінності, що існують якби усередині свідомих ЕГО, що конструюють суспільство. Тому зрозуміти будь-яке суспільство, охарактеризувати його можна лише проникнувши в системи цінностей, властиві істотам даного суспільства. Ця система значень, норм, цінностей і визначає культурну якість. Вона виявляється у всіх сторонах людської діяльності як основний регулятор, породжуючи зразки культурного життя - думку, творчість, вірування і т.д.

Витлумачуючи в такий спосіб поняття «цінність» як основу всякої системи, П. Сорокін робив висновок про те, що за допомогою соціоемпіричних досліджень культурних якостей (значень, норм, цінностей), схованих у соціосвідомості індивідів, які виявляються в їх діяльності (у культурних зразках), можна знайти тривалі періоди людської історії, відмінні один від одного, тобто, різні цивілізації, зміна яких і складає історичний прогрес. Сорокін розробив, таким чином, основи цивілізаційної теорії, протиставивши її марксистській теорії формаційного розвитку. У відповідності до своїх уявлень про історичний прогрес П. Сорокін думав, що кожна цивілізація чи соціокультура неповторна, унікальна. Вона переживає період зародження, розквіту й занепаду, як пережила і ні в чому і ніде не повторилася, наприклад, єгипетська соціокультура, антична цивілізація. Застаріває, міняється система цінностей, і їй на зміну приходить інша, що докорінно змінює соціосвіт. П. Сорокін бачив послідовну зміну ідеаціональної культури на ідеалістичну, а останньої - на чуттєву.

П. Сорокін бачив кризу чуттєвої культури, культури євроамериканської в тому, що створення матеріальних цінностей випередило духовне удосконалення. Більш того, він вважав, що духовний світ його сучасників деградує. Однак песимістом він не був. Головна історична місія людства, на його думку, складається в безмежному творенні, нагромадженні й удосконаленні істини, краси, добра. Це наближає людини до Вищого творця, робить його сином Божим. Будь-яка невдача, будь-який невірний, хибний крок - це крок назад в історії людства. Він вважав, що людство може вижити, збільшуючи і множачи неегоїстичну творчу любов (добро). Помітимо до речі, що в останні роки життя П. О. Сорокін дуже багато уваги і сил приділив створенню і розвитку Центру по вивченню творчого альтруїзму.

Розкриваючи причини сучасної дисгармонії в суспільстві, П. Сорокін бачить головну причину в тім, що людство вступило в перехідний період від однієї форми культури до іншої. Цей перехід почався з кінця XIX в., але нова форма культури ще тільки гряде. «Затиснута між двох епох, людина подібна до човна без весел, що кидають зі сторони в сторону вітри його тваринних пристрастей, що вислизнули з-під контролю раціональних і надраціональних сил». Це привело до того, що «людина морально деградувала до рівня ускладненої тварини, що виправдовує за допомогою пихатих ідеологій найгірші зі своїх дій». Світ кинутий у безодню катаклізмів, воєн, заколотів, революцій. Відкриття внутрішньоатомних секретів почало загрожувати людському життю. Однак П. Сорокін твердо вірив, що нова, більш досконала форма культури прийде на зміну почуттєвій культурі. З погляду П. Сорокіна світова культура вічна, відбувається лише зміна її форм. Він писав: «Ніч цієї перехідної епохи починає спускатися на нас, з її кошмарами, що лякають тінями, несамовитими жахами. За її межами, однак, розрізнимо світанок нової великої ідеаціональної культури, що вітає нове покоління - людей майбутнього».

9. П. О. Сорокін і сучасність

Дуже важко переоцінити значення творчої спадщини П. О. Сорокіна для розуміння історичної долі нашої країни і світу в цілому, для правильних оцінок нашого часу. Уже з наведеного вище зрозуміло, як актуально, теоретично і політично значимо звучать сьогодні багато його висловів, що стосуються різних галузей громадського життя. Можна з упевненістю сказати, що якби ідеї П. О. Сорокіна були вчасно і досить широко узяті на озброєння як нашим суспільством, так і всім людством, то можна було б уникнути багатьох крайностей, помилок і злочинів як в історії, так й у сучасності.

Це не означає, що П. О. Сорокін завжди і в усьому був правий і непогрішний. Так, навряд чи можна беззастережно погодитися з його однобічним підходом до революційної форми суспільного розвитку, з її абсолютним запереченням. Справедливо виступаючи проти вкрай руйнівних, кривавих форм прояву революції, особливо в Росії, П. Сорокін, по суті, неправомірно ототожнює ці форми із самою революцією, що може відбуватися й в інших формах. Точно так само навряд чи правомірно розчиняти національне в суспільному, не бачити відносної самостійності національного питання при всьому його зв'язку з питанням соціальним і підпорядкованості йому. В умовах крайньої гостроти ідейно-класового протиборства в Росії того періоду П. О. Сорокіну - видатному діячу правого крила партії есерів, секретарю глави Тимчасового уряду А. Ф. Керенського, члену Установчих зборів - також не завжди вдавалося залишатися на позиціях неупередженості, об'єктивності і коректності. Але все це, звичайно, неістотно в порівнянні з тим внеском у науку, що приніс П. О. Сорокіну заслужене світове визнання.

П. О. Сорокіну вдалося висунути чимало важливих і оригінальних ідей про перспективи розвитку людства, що не втратили свого значення й у сучасних умовах. Ще в 1960 р. у роботі «Взаємна конвергенція США і СРСР у напрямку соціокультурного типу» (1961) П. О. Сорокін у дусі теорії конвергенції писав: «Західні лідери запевняють нас, що майбутнє належить капіталістичному («вільне підприємництво») типу суспільства і культури. Навпаки, лідери комуністичних націй впевнено очікують перемоги комуністів у найближчі десятиліття. Будучи не згодним з обома цими пророкуваннями, я схильний вважати, що якщо людство уникне нових світових воєн і зможе перебороти похмурі критичні моменти сучасності, то пануючим типом нового суспільства і культури, імовірно, буде не капіталістичний і не комуністичний, а тип специфічний, котрий ми можемо позначити як інтегральний. Цей тип буде проміжним між капіталістичним і коммуністичним ладом і способом життя. Він об'єднає більшість позитивних цінностей і звільниться від серйозних дефектів кожного типу».

П. О. Сорокін вірив у можливість встановлення міцного і тривалого миру на землі. Для цього він висував чотири необхідних умови:

- ґрунтовний перегляд і переоцінка більшості сучасних культурних цінностей;

- дійсне поширення і упровадження в усі держави, народи і суспільні групи системи основних норм і цінностей, що пов’язують усіх без винятку;

- обмеження суверенності всіх держав у питаннях війни і миру;

- встановлення вищої міжнародної влади, що володіє правом обов'язкових і примусових рішень у всіх міжнародних конфліктах.

Саме подолання ізольованості у світі, становлення і розвиток масових і глибоких взаємозв'язків у ньому, його цілісність, з одного боку, і подолання суверенності держав, з іншої, роблять, на думку П. О. Сорокіна, побудову Храму Вічного Світу тепер цілком можливим на відміну від минулого (див. «Причини війни й умови світу»).

Наприкінці «Листків з російського щоденника», що вийшли незабаром після висилки з Росії, П. О. Сорокін, що за кілька років до цього пережив масові репресії у своїй країні і безпосередню загрозу власного розстрілу у в'язниці, пише, що виніс з минулого три уроки: «Життя, навіть якщо воно важке, найпрекрасніший, чудовий скарб світу. Виконувати свій обов’язок настільки ж прекрасно, тому що життя стає щасливим, душа ж знаходить непохитну силу відстоювати ідеали - от мій другий урок. А третій - насильство, ненависть і несправедливість ніколи не зможуть створити ні розумового, ні морального, ні навіть матеріального царства на землі».

Хотілося б сподіватися, що люди, усе людство сприймуть ці уроки. І тоді вигляд світу дійсно докорінно зміниться на основі повсюдного утвердження загальнолюдських цінностей і норм, чому присвятив своє життя і творчість Питирим Олександрович Сорокін.