Наукова стаття Стандартизація і розвиток культури як діалектична єдність в історично – філософському аспекті

« Назад

Основна проблема статті – це стандартизація, як філософська категорія упорядкування людського буття в термінах культури. Автором було проаналізовано розвиток матеріальної та духовної культури на українських землях та її взаємозв’язок зі стандартами усталенної практики людського буття. На думку автора потрібен гуманітарний підхід до створення цивілізованого соціо – культурового суспільства, його техніко – економічного базису

Ключові слова: стандарт, гуманізм, соціо – культурове суспільство, історія, філософія 

The problem of the article is standardization as a philosophical category organizing human life in terms of culture. The author analyzes the development of material and spiritual culture in the Ukrainian lands and its relationship to the standards of human life. Views of the author it is currently needed humanitarian approach to create a civilize ed socio – cultural environment the technical – ecomonic basic

Key words: standard, humanism, socio – cultural environment, culture, history, philosophy

Культура українського народу в своєму розвиткові пройшла тернистий шлях, але при цьому зберегла найкращі здобутки дідів та пращурів. Її ламали, били, пригнічували, рубали та спалювали, але вона проростала з виру пригнічень, давала нове корінням для розвитку. Вона зверталася до народу через пісні, думи, балади, перекази, прислів’я та приказки. В мистецьких витворах та національних надбаннях формулювалися основні стандарти життя та діяльності народу, його «гуманітарні цінності» та упорядкованості буття.

Культура українського народу та упорядкування на основі стандартизації його буття в історично – філософському аспекті становлять органічну єдність та взаємозалежну завершеність. Їх не можна вважати тотожними, але й розривати цю єдність чи навіть протиставляти одне одному є алогічним.

Деякі представники класичної філософії, сфери культури і мистецтва вважають, що терміни «культура», «мистецтво» взагалі не можна пов’язувати з стандартизацією, яка за визначенням є упорядкуванням будь – якої діяльності на основі наукового обґрунтування вимог, формалізованих у відповідному стандарті. В окремих публікаціях маємо навіть протиставлення цих двох, на мій погляд визначальних на сучасному етапі розвитку, галузей знань людського буття.

«У наш час відбувається бурхливий процес самоутвердження національних культур як протидія уніфікації (метод стандартизації – примітка автора), стандартизації життя, що їх спричинює всепроникаюча цивілізація ХХ століття» [3, 144].

Україна, як європейська держава, за всі роки своєї незалежності намагалася осмислити потребу в нових підходах до формування цивілізованої держави. Про пріоритет людини, підвищення до європейських чи міжнародних стандартів якості життя та якості буття всього населення України неодноразово заявляли та продовжують заявляти українські політологи та політики, науковці та письменники, депутати та урядовці. Однак у період переходу від технократичної держави до інформаційно --гуманітарного суспільства Україна посідає не чільне місце. І в першу чергу це залежить від рівня національних стандартів матеріальної та канонів духовної культури суспільства.

Сьогодні ми створюємо великий інформаційно - культоровий простір, розвиваємо і удосконалюємо методами стандартизації, техніку, бізнес, економіку на основі технократичних стандартів, та поряд з цим забуваємо про гуманітарний аспект нашого буття, про потребу створення гуманітарних цінностей (продукції, робіт та послуги) на основі гуманітарних стандартів.

І саме в ХХІ столітті людство має опікуватися проблемою переходу від стандартів суто індустріального до стандартів інформаційно - гуманітарного суспільства, філософія якого базується: на збереженні та дбайливому використанні національних надбань культури закріплених в національних стандартів, упорядкованому та оптимізованому на основі національних стандартах термінологічної культури державному та місцевому управлінні, інформаційно -- гуманітарному виробництві, стандарти якого спрямовуються в першу чергу на врахування інтересів людини, національних та світових матеріальних надбань культорових цінностей.

Як відомо, у міфічних витворах усіх культур світ представлено як удосконаленість, упорядкованість [2]. Дійсність дотримується «вимог стандартів» Природи. Людина ж в історично-філософському аспекті намагається використовувати Природу в інтересах свого власного розвитку, щоб в світі Природи створити свій світ, свої методологічні стандарти пізнання дійсності, свої національні стандарти культури, як, на приклад, мови та мовлення, якості, освіти, тощо.

Праця є основою будь-якої культури. В такому аспекті філософію культурового підходу до стандартизації можна розглядати як специфічний метод упорядкування та оптимізування людської життєдіяльності, як своєрідний спосіб організовування розвитку людства, що реалізується в системі суспільних стандартів усталеної практики, матеріальних та духовних цінностях, ставленні людини до навколишнього світу та свого місця в ньому. Це відображається та документально підтверджується в давніх археологічних знахідках: малюнках та орнаментах на скелях, рівнокутових могилах, ставленні людини до Простору та Часу, Неба та Землі, Буття та Небуття, ранніх картинах про давню культуру спільного життя тощо.

Варто простежити розвиток матеріальної та духовної культури на українських землях та її взаємозв’язок зі стандартами усталенної практики людського буття. В період давніх культур, коли уявлення людей про світобудову та стандарти (закони) природи були примітивними, сукупності властивостей та «якостей» будь чого розглядалися у філософському аспекті з погляду відповідності «стандартам» основних елементів природи (вогонь, повітря, вода, земля). А російські філософи Ю.В. Крянев та М.А. Кузнецов виділяють це як субстратне розуміння якості [4,5]. Тобто усвідомлення філософських основ категорії «якість» розпочалося на думку цих філософів саме з субстратного стандарту якості.

Поряд з матеріальною культурою первісна людина досягла певних успіхів і в духовній культурі. Вона виготовляла скульптури ідолів, жіночі статуетки і фігурки тварин з бивнів мамонта, прикраси – підвіски, намистини з черепашок, зображувала річкові хвилі, черепах і птахів. Первісна людина вірила в магічну силу природи і канони духовності предків, потойбічне життя, заклинання то що.

Мисливсько-риболовецькі племена на території України за доби розквіту родоплемінного ладу виготовляли жіночі браслети, здійснювали орнаментацію бивнів мамонта червоною вохрою.

Особливо цікавим явищем трипільської культури є стандарти мальованої кераміки – глиняний посуд, який випалювали в спеціальних печах (горщики, миски, великі посудини для зберігання збіжжя), розмальовували чорною, білою, темно-червоною фарбами. Гончарні вироби мали орнаменти, які складали з символічних малюнків у вигляді спіралей, трикутників, фігурок людей та тварин. Трипільці ще не мали стандарту гончарного круга і тому всі вироби виготовляли вручну, але в стандартах тодішньої усталеної практики [6].

Матеріальна культура, господарство і побут кіммерійців відомі головним чином за стандартом поховань, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишали довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили стандартні кам’янні стелли. У кіммерійців були в широкому вжитку бронзові, рідше золоті та скляні прикраси, глиняний та металевий посуд. Значна частина стандартів усталеної практики кіммерійської культури була успадкована скіфами [7, c. 55].

У скіфів теж широко розвивалося гончарство: вони виробляли прекрасний різноманітний посуд за зразками (стандартами) грецького стилю. Мали простий глиняний посуд, часто стандарти якого були величезного розміру, так звані «амфори», в яких зберігали воду, зерно. Скіфський посуд, подібно до грецького, виробляли вже на стандартному гончарному крузі.

В ті часи скіфи виробляли металеві вироби та залізну зброю: мечі, кинджали, різні стріли для луків переважно за грецьким стандартом трикутної форми. Серед скіфських виробів треба згадати стандартні мистецькі вази, знайдені в Куль-Обському та Чортомлицькому курганах, у кургані Солоха та інших [6, c. 30]. Скіфи мали свої канони вірування, в яких поєднали стандарти старих вірувань хліборобської трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливом стандартів грецької міфології.

Скіфи вірили в потойбічне життя. Своїх мерців вони ховали за подвійними стандартами. В могили для бідних клали стандартний глиняний горщик з їжею, злиденний інвентар, кам’яні речі. Багатих ховали у глибоких могилах у формі стандартного будинку, над ними насипали високі кургани та одягали покійних у розкішний одяг з золотими оздобами, клали коштовну зброю, посуд відповідно до обрядових стандартів усталеної практики.

Стосовно мистецтва скіфів, то вони використовували стандарти трипільської міфології в образах фантастичного звіриного стилю і передають її через анти-слов’ян: це образ матері богині, пастуха Геракла, одноокого циклопа, грифона, культового бика, коня, кабана тощо.

Скіфи користувалися всіма стандартними формами посуду, виробленого трипільцями. Цікавий стандарт «слов’янського» горщика, оздобленого «гребінцевим» орнаментом. Ямково-гребінцевий стиль був провідною стандартованою формою, що «пройшла» через трипільську, кіммерійську та скіфську культури. Ще виразніше традиційним стандартом, що пов’язує ці культури стає українська хата з її піччю [7, c. 59].

Раннім слов’янам належать стандарти культури, відомі в археології під назвами зарубинецької (ІІ ст.. до н. е – ІІ ст.. н. е.), черняхівської (ІІІ-У ст.. н.е.), київської (ІІІ-У ст.. н.е.). Дослідження пам’яток черняхівської археологічної культури дало можливість вченим стверджувати про появу нового стандарту, в якому відображено дещо вищий ступінь самоорганізації та розвитку культури слов’ян.

Характерними для цього стандарту, його філософії людського буття був високий рівень розвитку техніки землеробства, ремесла. Великий вплив на формування нового стандарту життя слов’ян мали античні міста та римські провінції зі своїми стандартами, а також поява стандарту приватної власності та нерівності серед ранньослов’янського населення (стандартна символіка власності у вигляді різних знаків (тризуба), викарбуваних на священних каменях).

Важливе місце у житті східних слов’ян займали численні стандарти обрядових свят, в яких відображалося субстратне розуміння явищ (стандартів) природи, їхня пов’язаність з життям людей, зокрема настання весни й початку польових робіт (веснянки), літнього сонцестояння (Івана Купала), збору врожаю, а також зимові щедрівки, колядки тощо.

Весільні свята супроводжувалися піснями, танцями, хороводами, поховальні обряди – голосінням. У ранніх слов’ян розвивалося мистецтво, в якому простежуються своєрідні стандартні стилі: «звіриний» (зображення фігур людей, коней, худоби, звірів, плазунів, птахів) і «геометричний» (створення орнаментів з трикутників, ромбів, квадратів). Стандарт вірування слов’ян отримав термін «язичество».

В понятті цього терміну відображаються субстратне усвідомлення стандартних об’єктів природи: сонце, місяць, день і ніч, повітря, річки, озера тощо. Їхнім стандартом стає віра в потойбічне життя, про що свідчать поховальні обряди. Починає формалізуватися стандарт другої домінанти філософії людського розвитку – її стандарти під загальною назвою «релігія».

В період між V - VII ст. формуються локальні слов’янські угрупування зі своїми стандартами укріплених поселень – градів. В цих стандартах було відображено стандартовані вимоги до характеристик і параметрів земляних валів та обвідного рову, дерев’яних захисних засобів та загороджень [7, c. 69; 2].

Характерні риси цих стандартованих систем укріплень градів та фортечних споруд археологи зустрічають на території України (Київщині, Черкащині, Сумщині, Житомирщині) а також Чехії, Польщі, Білорусі.

Згодом, коли в ІХ – Х ст. почали оформлюватись інституційні стандарти державної влади та створюватись територіальні держави, ці гради поступово трансформувались в міста зі своїми стандартами усталеної практики культури господарювання переважно у сфері торгівлі, народних промислів, обрядів та ремесел.

В цей період активізується вплив стандартів Візантійської цивілізації. Функцію впровадження цих стандартів нової системи цінностей взяла на себе християнська церква, а відтак і відповідальність за дотримання стандартів в соціально-культуровій (гуманітарній) сфері людського буття [7, c. 233].

Реалізовували стандартовані вимоги методом обов’язковості освячування влади, дотримування вимог в стандартах родинних обрядів, шлюбу, процедур прийняття присяги світською владою тощо.

Ця «стандартизація» християнства здійснювалась впродовж V – ХІV ст. Вибір Київського князя Володимира Святославовича філософії «гуманітарних стандартів» Візантійської цивілізації для населення майбутньої України мав доленосне значення.

Адже Римська церква впроваджувала свою філософію «стандартів віри» серед Християнства Центральної та Західної Європи. Впровадження в ХІІІ – ХІV століттях цих стандартів філософії Римського патріархату на галицько-волинських землях накладає свій відбиток на стандарти культури життєдіяльності населення і сучасної України. Саме на теренах нашої держави відбулося зіткнення стандартів філософії двох потужних культур – візантійської (грецької) та римської (латинської), стандарти яких були мало в чому згармонізовані, особливо в термінологічному сенсі. Це породжує і сьогодні значні труднощі у взаєморозумінні серед українського соціуму.

Візантійські стандарти літургії, стилю духовності і книжності та грецькі церковно-мистецькі гуманітарні стандарти стали підґрунтям для становлення «руської» культури. Гуманітарні стандарти Римського патріархату, які без сумніву лягли в основу латинської культури, структуру її мови, мало в чому були згармонізовані з Візантійськими гуманітарними стандартами руської культури.

Стандарти освіти та мови є найважливішими складовими стандартизації культури.

Впродовж багатьох століть в освіті та мові формувалися свої стандарти, в яких було закладено основні вимоги щодо філософії функціювання та розвитку цих складників будь - якої культури.

Ще Володимир Великий розпочав освітній процес на основі своїх стандартів. І хоча батьки плакали за взятими до навчання дітьми «як за померлими», суспільство не могло не відчути загальної користі від ініціативи глави держави [7, c. 111; 2, с. 512].

Думаючи про душу та мудрість поколінь, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах створили свою — вітчизняну — систему стандартів освіти, педагогіки, науки, а в школах змусили (та дали змогу) вчитися дітям як вищих, так і середніх суспільних станів [7, c. 124; 2, с. 13].

Подальший розвиток філософії освіти в стандартах культури відображає її вплив на економічний, соціальний на інформаційно – культуровий розвиток суспільства.

Ядром культури є мова: стандарти її структури та правильного мовлення (орфоепії) відображають глибину характеру нації. Пізнання стандартів мови та мовлення в стандартних (науково обгрунтуваних) термінах культури – це пізнання філософії буття етносу, сутті менталітету народу, його історичного розвитку. Тобто через мову та національну фахову термінологію ми пізнаємо все те, чим конкретний етнос є цікавим для інших народів.

І впродовж багатьох століть колонізатори, плануючи своє довготривале панування, завжди найлютіше воювали з мовою, витравляючи її не тільки з освіти (мистецтва), а й з душ. «Коли мова школи, — писав О. Потебня, — відмінна від мови сім’ї, то маємо чекати, що школа і домашнє життя не будуть в гармонії, а будуть зіштовхуватися й боротися одне з одним» [8, c.134]. А цього протиставлення можна було б уникнути якби держава виділяла кошти на створення національних термінологічних, гуманітарних стандартів та стандартів культури мови і мовлення.

Поглинання стандартами однієї мови стандартів іншої — це трагедія всезагальна, бо поглинання стандартів культури одного народу іншим означає смерть поглинутого, а усе те не минає безкарно й для «переможців». «Народність, яка поглинається іншою, — наголошував Гумбольдт, — вносить у цю останню начало розпаду».

Отже, найповніше «індивідуальне лице народу» відображає мова, її національний стандарт. З цієї причини найуніверсальнішою формою вираження є словесне мистецтво, особливо коли воно споріднене з іншими видами творчості, що репрезентують в стандартах культури обличчя будь – якого народу.

Прикро усвідомлювати те, що сучасне суспільство зневажає усталені стандарти своєї мови, не чує її мелодійного співу, не хоче та й не вміє створювати та застосовувати в своєму повсякденному житті основні стандарти мовленевої культури.

Як бачимо, загалом історія культури певного етносу складалася як історія культури Людини і на відміну від Природи розвивалася на протилежностях. З одного боку, треба дотримуватись своїх обов’язків та вимог стандартів (законів), а з іншого боку, велике бажання Свободи. Одночасно маємо найскладніший зв'язок між індивідуальною свободою та загальносуспільною залежністю. Тому людство має цю протилежність інтересів урівноважувати, враховуючи в першу чергу пізнану ним філософію «стандартів Природи», тобто ті усталені предмети та явища, які потребують від людини уважного ставлення і не порушувати цілісність природи, її гармонію, створюючи філософію своїх стандартів гуманітарної стандартизації, тобто на основі системного підходу до упорядкування свого буття.

Тому маємо розглядати стандартизацію, як філософську категорію упорядкованості людського буття в термінах культури. Людина не повинна вважати себе володарем природи. Навпаки, стандарти філософії людського життя потрібно удосконалювати, актуалізувати та максимально гармонізувати першочергово в гуманітарному аспекті, відповідно до досягнень наукового пізнання Природи.

Хосе Ортега-і-Гассет у своїй «Жовтій книзі» засвідчує, що немає культури, якщо відсутні «стандарти», немає культури, якщо ми та наші противники не дотримуємось «стандартів» взаємопорозуміння, немає культури, коли господарська діяльність здійснюється не на підгрунті стандартизації. Рівень культури вимірюється достовірністю, точністю стандартів.

Не тільки мистецтво і наука, а й мистецтво і техніка є суттєвою парою, що як дві ноги надають людству опору та можливість рухатися вперед у світі Природи. Недарма ще Аристотель, який в своїх дослідженнях визначив філософські основи предметного розуміння стандарту якості, поєднував мистецтво і техніку одним поняттям, коли мистецтво у філософській мові асоціювалося з усім, що створювало людство, його стандартами життєдіяльності [1, c. 150 - 165].

Ремісники, архітектори та будівельники, тобто творці стандартів матеріальної культури, були нерідко видатними митцями. Від кресала до сучасного космічного корабля розвиток техніки базується на тій самій філософії стандартів усталеної практики людського буття, що і культура та мистецтво, тобто на творчому культурово-науковому потенціалі людства, невичерпних джерелах сили людського розуму, його природного стандарту осмислення дійсності в термінах культури.

Відповідно до висвітленої проблематики можна зробити такі висновки.

Якщо сьогодні ми визначаємо гуманітарну стандартизацію, як науково-дослідну діяльність стосовно упорядкування культури постіндустріального суспільства методом створення гуманітарного інформаційного продукту, тобто комплексів гуманітарних стандартів, то для первісного суспільства «гуманітарною стандартизацією» в нинішньому розумінні було поєднання матеріальної та духовної культури, тобто філософії його буття, засіб для життя.

Сьогодні цивілізований світ усвідомив, що в 21-у столітті сформувати високоморальну, духовно збагачену на культурових засадах особистість та підготувати нові покоління до успішної життєдіяльності, застосовуючи філософію лише технократичної стандартизації не вдається.

Потрібен гуманітарний підхід до створення цивілізованого соціо – культурового суспільства, його техніко – економічного базису.

Створення національної системи гуманітарної стандартизації соціо – культурового середовища – є новою парадигмою філософії самоорганізації та динаміки культури населення України, інтегральним усвідомленням філософських аспектів «гуманітаризації» українських стандартів всіх рівнів.