Курсова робота Мовознавчий доробок Світлани Якимівни Єрмоленко

« Назад

Вступ

Світлана Єрмоленко виділяє представницьку функцію мови, згідно з якою кожна держава має своє мовне обличчя, а світове співтовариство співвідносить країну з її державною мовою.

За нових часів виникла ситуація, коли треба осмислити, яким чином можна формувати нову особистість нового часу, особистість, яка хотіла б демонструвати свою відносність до української спільноти і мала змогу робити це засобами її мови. Належало проаналізувати пройдений у непростих умовах шлях мовних утисків і вже сформованого в українців стереотипу про те, що знати українську мову необов’язково.

У цей непростий, переломний для методики української мови час Світлана Єрмоленко, знаний і шанований мовознавець, науково-методичними публікаціями заявляє про себе, по-перше, як про філософа освіти, долучаючись до створення нових концептуальних засад навчання української мови, осмислення потреби формування українознавчого світогляду засобами мовної освіти, виявлення методичних шляхів мотивації в учнів пізнавальної діяльності, націленої на вивчення української мови та спілкування нею.

Різноспрямованість теоретичної думки в лінгвістиці в 1960-1980-ті роки багато в чому визначалася взаємодією лінгвістики з суміжними областями знання - гуманітарними і не гуманітарними: філологією, літературознавством, психологією, антропологією, гносеологією, семіотикою, математикою, класичною та математичною логікою. Розроблялися численні методики формального аналізу мови: метод структурного і математичного аналізу, дескриптивна і генеративна лінгвістика, модель опису мови «від смислу до тексту», дистрибутивний і компонентний методи аналізу, функціональна граматика, прагматичний метод та ін.

Теоретична лінгвістика не була відокремлена від розробки процедур формального аналізу, необхідних для практичних цілей автоматичного аналізу тексту, пізніше знайшли застосування в комп'ютерних операціях з мовою. Більш того, теорія мови певною мірою була їм підпорядкована.

Вибір логічного підходу до опису мови був мотивований тим, що в основі мови лежить єдина і незмінна система людського мислення, доступ до якої можливий тільки через аналіз природних мов, якими б різноманітними не були їх структури і їх звуковий вигляд. Не випадково біля витоків логічної думки лежить аналіз мови: сам термін логіка, введений стоїками, означав словесне вираження думки (logos).

У ранніх грецьких граматиках категорії логіки та їх мовні аналоги позначалися одними і тими ж термінами: onoma означало й іменник, і суб'єкт судження (підмет речення), слово rhema могло бути віднесено і до дієслова як частини мови, і до предикату судження (присудка). Таким чином, звернення до логічних підстав мови, як вважав організатор групи, повинно було сприяти подоланню або зменшенню методичної та концептуальної розбіжності в підходах до мови і наближенню до її сутності. Це справдилося лише частково.

Діапазон лінгвістичних досліджень в 1980-1990-ті роки неухильно розширювався. Після тривалого періоду переваги структурного підходу до мови, почалася вторинна гуманізація лінгвістики. У фокус її інтересів увійшло відображення в мові всього духовного змісту і досвіду людини, не обмеженого ментальною сферою, але який включає весь його внутрішній образ − емоційні стани, етичні принципи, процеси чуттєвого та естетичного сприйняття світу.

Одночасно був зроблений акцент на прагматичному аспекті функціонування мови, і передусім на комунікативних цілях висловлювань. Розходження цілей (явних і прихованих) вимагає відмінностей у засобах.

Поліфункціональність мови обертається її суперечливістю. Можливо, найбільша суперечність визначається зв'язком мови зі структурою мислення, з однієї сторони і ситуаціями життя − з іншої. Зв'язок мови зі структурою мислення проявляється у формуванні судження (пропозиції), зв'язок з ситуаціями життя і психологією людини проявляється у формуванні установок - комунікативних цілей, підпорядковуючих собі пропозицію.

Мова постійно балансує між впорядкованістю мислення і невпорядкованістю внутрішніх станів людини та життєвих положень. Мовця нерідко доводиться керувати потоком мовлення, змінюючи напрям ходу і по ходу розвитку думки і зміни комунікативних ситуацій. Щоб полегшити це завдання, мова виробляє певні конвенції і стратегії, які допомагають мовцю ввести висловлювання в прагматичну рамку, з одного боку, та здійснити координацію його внутрішніх складових, насамперед модусу, що виражає відношення думки до дійсності, і самого судження (диктума) − з іншого.

Отже, в освіті висловлювання беруть участь різнорідні фактори: категорії мислення, фонд загальних знань і уявлень про світ мовця і адресата, системи цінностей − особистих і соціальних, «життєва логіка» і логіка практичного міркування, психологічні механізми, свідомо чи несвідомо діють у внутрішньому світі говорять, дійсність, що входить до повідомлення, безпосередня комунікативна ситуація, мета, явна або прихована, з якої робиться повідомлення та ін.

Звернення мовознавців до цього комплексу питань відображає істотне розширення інтересів лінгвістики, яка поставила завдання вивчення мови не у відволіканні від життя, а в заглибленості в нього. Досягнення цієї мети вимагало виходу за межі формальних методів та встановлення більш тісних контактів з гуманітарним знанням − філософією, психологією, соціологією, антропологією.

Логічний аналіз природної мови в цьому новому контексті також розсунув свої рамки, включивши в свій репертуар категорії прагматики. Аналогічне розширення торкнулося і семантичного апарату, застосовуваного тепер не тільки до значень конкретних слів тієї або іншої мови, але й до концептів, нерідко розподіленим між різними словами і словосполученнями.

Як свідчить практика роботи з текстом, об'єкт аналізу являє собою складний комплекс одиниць, структур і образів, взаємодоповнюючих один одного і становлять системне ціле. Тому він і вимагає відповідного підходу, що враховує єдність форми і змісту, а також цілісності.

Практичне літературознавство досить часто вдається до шаблону, схемою, за якими аналізується художній текст, що призводить до рутинного підходу. Як правило, пропонується наступний шаблон: тема, ідея в області змісту і елементи сюжету, персонажі, деякі особливості художньої мови − в області форми. Перший і найбільш важливий принцип полягає в тому, що аналізуючи окремий елемент, не можна забувати про текст як про цілісний твір.

Цілісність тексту − найважливіша естетична категорія. Насамперед, усвідомити своє цілісне бачення та враження від тексту, далі визначити художньо-стильові та ідейні домінанти твору. Так, аналізувати елементи сюжету не має сенсу, якщо як стильової домінанти спостерігаємо описовість і психологізм; стежки й синтаксичні фігури аналізуються в тому випадку, якщо стильова домінанта − риторичність; складна композиція вимагає аналізу оповідних форм, композиційно-мовленнєвих структур і т. і.

Іншим важливим принципом є усвідомлення єдності об'єктивного зображення і суб'єктивного вираження в художньому творі. Для цього застосовується таке поняття, як «зображений світ».

Традиційно більше уваги приділяється об'єктивній стороні, що збіднює уявлення про художній твір. Замість того, щоб вивчати художній твір з притаманними йому естетичними закономірностями, вивчається дійсність, відображена в ньому. Такий підхід особливо характерний для зарубіжної культурно-історичної школи літературознавства.

Іншим важливим принципом виступає визначення співвідношення емоційної і суб'єктивної оцінці в художньому тексті.

Усвідомлюючи нагальність створення нового покоління підручників і маючи власне бачення змістового наповнення цих засобів навчання, учена береться за підготовку нових підручників з української мови. Як автора навчальної книги з мови Світлану Єрмоленко вирізняли з-поміж інших надзвичайно розвинене за часів тривалої та невтомної праці на ниві філології мовне чуття, енциклопедична обізнаність у царині культури мови та стилістики, закоханість в українську писемність, її естетику. Все це визначає актуальність даного дослідження, метою якого є аналіз мовознавчого доробку Світлани Якимівни Єрмоленко.

У завдання дослідження, що випливають з поставленої мети, входить:

1. Оглянути біографію Світлани Якимівни Єрмоленко;

2. Описати науково-дослідницьку парадигму С.Я. Єрмоленко;

3. Розглянути мовознавчий доробок, його визначення та сутність;

4. Проаналізувати мовотворчість, зроблений С. Я. Єрмоленко;

5. Проаналізувати мову як головний чинник національної самоідентифікації;

6. Проаналізувати мовознавчий доробок Світлани Якимівни Єрмоленко.

Об'єктом дослідження даного дослідження є мовознавчий доробок.

Предметом дослідження – аналіз мовознавчого доробку Світлани Якимівни Єрмоленко.

Методологічною основою роботи послужили наукові праці С. Я. Єрмоленко, В. Т. Сичової, Т. К. Донченко, І. Огієнко, А. Пономаренко, Л. Скуратівського, Г. Шелехової, І. Ющук та інших дослідників.

В ході дослідження були використані як загальнонаукові методи (аналіз, синтез, узагальнення), так і більш вузькі: описовий метод, що включає прийоми спостереження, узагальнення і класифікації; метод текстового аналізу, структурний метод.