Тези Співпраця України з міжнародними організаціями

« Назад

Україна як учасник фостерного процесу та її співпраця з міжнародними організаціями фостерного догляду

Стаття 20 Конвенції ООН про права дитини оголошує, що дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, або, яка в її власних якнайкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що надається державою.

Зараз на Україні оголошено пріоритет у державній соціальній політиці але у той самий час ми бачимо велику кількість неблагополучних сімей та зростання дитячої безпритульності. Тисячі сімей не можуть забезпечити достатній та якісний рівень виховання та фінансування своїх дітей. Мабуть, багато хто з нас звик до цього, але діти - це наше майбутнє. На мій погляд, просліджується прямий зв'язок між вихованням дітей те становленням соціуму, який змог би підтримувати Україну як правову, демократичну та соціально розвинену державу. Зростання злочинів, що скоєно дітьми з неблагополучних сімей ще раз підтверджує той факт, що треба використовувати той міжнародний досвід, який вже давно посіп важливу нішу в соціальній політиці багатьох країн.

Зарубіжний досвід у таких країнах, як Велика Британія, США, Німеччина, Польща та інші вказує на те, що інститут фостерного виховання й утримання дитини є найбільш вдалою формою поєднання державної системи піклування за сімейної опікою.

Кажучи мовою науковців, фостерінг або фостерінгова опіка - це догляд за дитиною, який здійснюють особи (не завжди родичі) на постійній чи тимчасовій основі через посередництво визнаної цими особами установи. Просто кажучи, фостерінг — це заміщувальний догляд за дітьми, яких не можуть виховувати рідні батьки.

Фостерна опіка може здійснюватись тимчасово у ситуаціях, пов'язаних з хворобою батьків (наприклад, ВІЛ інфіковані матір й/або батько, що потребують постійного нагляду в лікарні); з їх перебуванням у місцях позбавлення волі або з кризовими сімейними ситуаціями.

Міжнародна організація фостерного догляду у Нідерландах (IFCO) - це міжнародна організація, яка проводить обмін інформацією та ділиться досвідом щодо фостерного догляду. Наряду з цією організацією діє міжнародна агенція «Міжнародні ініціативи з розвитку дитини» (ICDI), що забезпечує розробку законодавчих актів та втілення програм на міжнародному рівні. Завдяки цим організаціям світове співтовариство підтримує ті родини, які хочуть допомагати дітям, чиї батьки не можуть створити їм не тільки атмосферу психічного комфорту але й забезпечити їх усім необхідним.

Перевагою фостерінгу є те, що дитина не руйнує зв'язки зі своїми біологічними батьками і може повернутися у свою родину за власним бажанням. Це особливо важливо тоді, коли рідні батьки не відмовляються від відповідальності за своїх дітей, але з деяких умов не можуть це зробити. Основний захист дітей у вигляді інтернатів має багато негативних рис, що деформують дитячу психіку.

Україна повинна забезпечити високій рівень соціального захисту дітей не тільки тому, що стосовно національного законодавства кожна дитина має право на виховання в сімейному колі. Україна на шляху до євроінтеграції повинна виконати перелік умов, що дозволять їй стати дійсно високорозвиненою соціальною державою. Цим шляхом пройшла Румунія в той час, коли вона прагла вступити до евро простору, з проханням вдосконалити її політику щодо дітей, ще раз підтверджує той факт, що дитячі проблеми - це глобальні проблеми.

Список використаних джерел

1. Шанті Джордж та Ніко ван Авденговен. Учасники фостерного процесу. Міжнародне порівняльне дослідження

2. Colton, Matthew & Margaret Williams (1997) The World of Foster Care: An International Sourcebook on Foster Family Care Systems,Aldershot: Arena

3. Вісник представництва Everychild в Україні. Випуск №1,2003 рік

4. Закон України «Про охорону дитинства» ( Відомості Верховної Ради (ВВР),2001, N30,ct.142)  

5. Конвенція ООН про права дитини (Зібрання чинних міжнародних договорів України - 1990 р.,№ І. ст. 205)

 

Співпраця України з IFOAM: проблеми та перспективи розвитку органічного сільського господарства

Органічний сектор в Україні зростає з року в рік і пропонує широкий асортимент органічних продуктів, але він не досить добре інтегрований в світову торгівельну мережу, якість продукції та торгівельна система вважаються проблематичними в Україні, так само як і залежність фермерів від власника своїх сертифікатів, якими в багатьох випадках виступають трейдери. Контроль якості на всіх рівнях торгівельної мережі висока якість послуг для клієнтів закордоном, хороші ділові зв'язки і важливими факторами успішності на ринку органічної продукції, і тому її Україні слід звернути увагу на покращення цих аспектів.

Міжнародна федерація органічного сільськогосподарського руху (IFOAM) сьогодні являє собою демократичну парасолькову структуру, що об'єднує 750 організацій - членів зі 108 країн світу. Заснована у 1972 році IFOAM сьогодні є всесвітнім лідером органічного руху.

Можна визначити наступні основні напрямки діяльності IFOAM обмін знаннями та досвідом серед членів федерації, а також широкі розповсюдження інформації про органічне сільське господарство; міжнародне представництво органічного сільського господарства на парламентських, адміністративних та інших форумах (так, наприклад, IFOAM має статус консультанта при ООН і ФАО); регулярне оновлення міжнародних базових стандартів IFOAM органічного сільського господарства та виробництву органічної продукції у сільськогосподарській галузі (ці стандарти перекладені 19 мовами світу); забезпечення міжнародної системи гарантій для сертифікованих продуктів. Міжнародна служба органічної акредитації IFOAM забезпечує рівноцінність сертифікаційних програм у всьому світі. «Базові стандарти IFOAM для органічного сільського господарства й переробки» і одним з головних документів, який надає рекомендації урядам щодо мінімальних вимог до органічного виробництва й сертифікації, полегшує міжурядове визнання взаємних органічних стандартів і систем сертифікації, та забезпечує критерії для винесення рішення щодо еквівалентності. [1]

З лютого 2007 року Україна теж є дійсним членом Міжнародної федерації екологічного сільського господарства (IFOAM). Визнаними членами Міжнародної федерації органічного сільськогосподарського руху є 4 українські організації, що активно використовують інструменти та механізми IFOAM для розвитку органічного напрямку сільського господарства в Україні а саме: покращують ринкову інтеграцію, усуваючи такий торговельний бар'єр, як доступ до сертифікації; розвивають мережу органічного ринку черен надання ринкових послуг та підтримку конкретних ринкових ініціатив; сприяють налагодженню діалогу між державою та виробниками шляхом організації інформаційних заходів та проведення консультацій.

В той же час існує низка проблем, що впливають на темпи розвитку органічного сільського господарства і потребують вирішення на державному рівні: низьке технологічне оснащення сільськогосподарського виробництва; повільний темп становлення відповідної національної законодавчої ти сертифікаційної бази; відсутність переробної промисловості органічної продукції; відсутність розвинутої інфраструктури внутрішнього ринку органічної продукції; сучасна земельна реформа та проблеми продажу землі; відсутність можливості страхування ризиків органічних сільгоспвиробників. За таких умов слід продовжувати більш активно співпрацювати та переймати багатий досвід й інструментарій Міжнародної федерації органічного сільського господарства - IFOAM, Європейського Союзу, а також країн-лідерів із запровадження органічних технологій, зокрема Швейцарії.

Сьогодні Україна не повинна стояти осторонь екологічно-орієнтованих процесів трансформації системи аграрного виробництва. Формування світових ринків органічної продукції відбувається досить активно, і для того, щоб зайняти свою «нішу» та стати офіційним експортером цієї продукції в країни ЄС та на світовий ринок, наша країна не повинна зволікати з вирішенням першочергових завдань [2]. Система юридичних норм та сертифікації органічного агровиробництва, які на даний момент вже розробляються, повинні враховувати процеси євроінтеграції України та зобов'язання країни узгодити свої законодавчі норми із вимогами Європейського Союзу. Необхідно сформувати цілісну систему розвитку органічного сектора в Україні, включаючи технічні регламенти, виробництво органічної продукції та сировини, її переробку, сертифікацію, збут, маркування, що базується на міжнародних принципах, і перш за все постановах та стандартах ЄС та IFOAM [3].

Список використаних джерел

1. IFOAM. Інтернет-ресурс: www.ecolabel.org.ua/index. php?id=370&start=224

2. Кобець М.І. Органічне землеробство в контексті сталого розвитку. - Київ, 2004. - 22 с

3. Органічне агровиробництво: нові ринкові можливості та виклики для виробників зерна в Україні. Інтернє-ресурс: WWW.CUgp.COm.ua

 

Правові аспекти підтримки миру регіональними організаціями (на прикладі НАТО)

Важливе значення для України, як активного учасника миротворчих операцій, в тому числі і під керівництвом міжнародних регіональних організацій має з'ясування неоднозначної міжнародно-правової природи цього явища.

Треба мати на увазі, що жодний міжнародно-правовий акт не містить чіткого визначення, того, що мається на увазі під миротворчою діяльністю. Безпосередньо в Статуті ООН ані миротворчі операції, ані миротворчість не згадуються. Практикою спочатку Ради Безпеки (РБ) та Генеральній Асамблеї (ГА) ООН, а потім і регіональних організацій розроблялося те, що ми зараз і розуміємо під цими поняттями. Зокрема в Статуті ООН, на підгрунтя миротворчої діяльності виділяють ст. 24 (головну відповідальність РБ ООН за підтримання міжнародного миру та безпеки), ст. 39 і 4, (вповноваження РБ визначати заходи підтримання або відновлений міжнародного миру і безпеки), ст. 29 (право РБ на утворення допоміжних органів для виконання своїх функцій) та ст. 43 (зобов'язання всіх членів ООН надавати у розпорядження РБ на її вимогу і згідно з окремою угодою збройні сили). В той же час на практиці, в своїх резолюціях, щодо проведення миротворчих операцій РБ посилається на всю главу VII Статуту ООН, яка передбачає колективне застосування сили заради підтриманий світової безпеки.

В свою чергу ГА ООН 3 листопада 1950 р. прийняла резолюції 377(V) «Об'єднання заради миру», яка передбачає можливість у випадках, коли РБ ООН неспроможна вжити негайних заходів по підтриманню міжнародного миру та безпеки, розглядання цієї проблеми на засіданні 1 Л ООН та прийняття відповідних рекомендацій, включаючи застосування І разі необхідності збройних сил, «для використання як підрозділу Організації Об'єднаних Націй ... за рекомендацією Ради Безпеки або Генеральне! Асамблеї [2, р. 193]».

На основі цієї резолюції та посилаючись на главу VI Статуту ООН ГА ООН створила у 1956 p. «Надзвичайні збройні сили ООН на Близькому Сході», правомірність існування яких, а отже і резолюції 377(V) (1950) визнав Міжнародний суд у рішенні з справи Про деякі витрати ООН (1962) [3],де зазначив, що оскільки ці сили створювалися не для здійснення примусових заходів або «дій», які є монополією РБ ООН, а у розумінні ст. 11 Статуту ООН, то існування «Надзвичайних збройних сили ООН на Близькому Сході» є законним.

За своїм установчім договором - Північноатлантичною угодою 1941 р., НАТО не наділено прямо передбачено міжнародною правосуб'єктністю і не є регіональною міжнародною організацією в сенсі глави VIII Статуту ООН, яка може залучатися РБ ООН заради підтримки миру,а є лише угодою про регіональну безпеку. Угодою, що перетворила НАТО на регіональну міжнародну організацію став укладений 28 серпня 1952 р. Паризький протокол про статус міжнародних військових штабів, якій в ст. 10 передбачив, що кожний з трьох Верховних (зараз - стратегічних) командувань НАТО має юридичні повноваження, які необхідні для виконання ними поставлених завдань.

Запитання викликає також відсутність в установчих актах НАТО і права на проведення миротворчої діяльності і взагалі діяльності поза кордонами держав-учасниць, які окреслені в ст. 6 Північноатлантичної угоди. Сама претензія НАТО на проведення та участь в миротворчих операціях була висловлена в Стратегічних концепціях 1991 та 1999 pp. [5], які є актами політичними або т. з. «м'якого права», і жодним чином не можуть вносити зміни в міжнародно-правові угоди, якими є зокрема Північноатлантична угода. З іншого боку Стратегічні концепції можна розуміти, як тлумачення угод, проте яке саме, не зрозуміло: автентичне, телеологічне, функціональне чи динамічне. В той же час жодне тлумачення не має створювати нові норми права.

Безпосередньо НАТО залучається до миротворчої діяльності, в якій передбачається застосування примусових заходів на основі відповідних резолюцій РБ ООН, в яких міститься посилання на гл. VII Статуту ООН та заклик до регіональних організацій підтримати зусилля ООН чи визначається організація яка має очолити таку операцію. Надалі, шляхом обміну листами між Генеральними секретарями обох організацій НАТО погоджується на проведення миротворчих операцій. Характерно, що НАТО жодного разу не проводило миротворчих операцій, навіть на основі гл. VII Статуту ООН, під головуванням РБ, кожного разу використовувалася власна організаційна структура, політичне та військове командування. РБ лише санкціонувало своєю резолюцією мандат НАТО, та могло отримувати більш-менш регулярні доповіді про стан справ.

Україна брала участь у кількох операціях під головуванням НАТО на Балканах. Правова процедура її оформлення була наступною (на прикладі операції ІФОР в Боснії). Спершу МЗС України укладало шляхом обміну листами угоду з НАТО про «Умови участі Українського контингенту в миротворчій операції ІФОР», потім видавалася Постанова KM України «Про участь Українського контингенту в операції багатонаціональних Сил з виконання угоди на території Боснії та Герцеговини». Статус українських миротворців у складі ІФОР визначався угодою «Про статус НАТО і його персоналу», п. 21 якої передбачав «надання державам, які не є членами НАТО та їх персоналу, що беруть участь в Операції тих же привілеїв і імунітетів, що надаються даною Угодою державам-членам і персоналу НАТО [4,с. 221,226,228]».

Список використаних джерел

1. Устав Организации Объединенных Наций//Действующее международное право. В 3-х токах./Сост. Колосов Ю.М. и Кривчиков Э.С. - М.: Издательство Московского независимого института международного права, 1997. - Т. 1 - С. 7-33.

2. UN Doc. A/377(V)(1950). Резолюция Генеральной Ассамблеи ООН «Объединение во имя мира»/ /United Nations Yearbook.— New York, 1950,- P. 193-195.

3. ICJ Advisory Opinion. Certain Expenses of the United Nations (1961-1962) [Електронний ресурс] Advisory Opinion of 20 July 1962.- Режим доступу: http://wvAV.icj-cii.org/icjwww/idecisions/isummaries/iceunsummary620720.htm.

4. Дейтонское соглашение от 21 ноября 1995 г. / / Международные организации и кризис на Балканах. Документы./Сост. Гуськова Е.Ю.-М.: Индрик,2000. - Т. 3.- С. 205-274.

5. NATO. Стратегічна концепція Альянсу. Вашингтон, 24 квітня 1999р.//Путівник до Саміту НАТО у Вашингтоні 23-25 квітня 1999 року.- Брюссель, 1999.- С. 47-60.

 

Проблеми реформування Ради Безпеки ООН

Рада Безпеки (РБ) ООН - орган, який покликаний реагувати і усувати найменшу загрозу міжнародному миру та безпеці.

У грудні 1993 року Генеральна Асамблея (ГА) ухвалила рішення щодо створення Робочої Групи відкритого складу з питання при справедливе представництво в РБ та розширення її членського складу. І на 54-й сесії бюро Робочої групи представило доповідь, яка узагальнила основі пропозиції,висловлені в ході проведених нею 32 засідань [2].

Позиція США базується на залученні до РБ ООН (крім країн Африки та Латинської Америки) нових лідерів в особі ФРН та Японії. Інша пропозиція передбачає виведення з постійних членів Франції ти Великобританії, а натомість включення Японії та Європейського Союзу Водночас ними запропоновано залучення до РБ як постійних членів міжнародних організацій регіонального характеру: ЄС, Організацію африканської єдності, латиноамериканських країн. Найрадикальніші пропозиції пов'язані з закликом до повної відмови від права вето.

Країни, що розвиваються роблять ставку на обмеження права всіх постійних членів РБ, вимагають більшої участі в процесі прийняття рішень ООН, розширення числа постійних членів до 11 країн на основі дотриманий принципу рівного географічного представництва, всього РБ повинна налічувати 26 країн [5].

Різні варіанти пропонуються і щодо збільшення кількості нових непостійних членів: додати 5 або 10 нових місць; Африці надати 5 місць, передбачити 4 додаткових місця: по одному для Африки, Азії, Латинської Америки та Карибського басейну і Східної Європи [2].

Позиція України в питанні реформування Ради Безпеки полягає у 11 розширенні за рахунок як постійних, так і непостійних членів. При цьому акцентується увага на необхідності запровадження додаткового місця для Європи, а саме - для східноєвропейського регіону. Як відомо, що України тричі обиралася непостійним членом Ради Безпеки (1948-1949,1984—1981і. 2000-2001 pp.).

Експерт О.О. Мережко подає власні міркування з приводу даної проблеми. Пропонує ліквідувати Раду Безпеки (РБ) ООН та передати всі її повноваження Генеральній Асамблеї ООН, яка має відігравати в новій структурі ООН роль аналогічну ролі верхньої палати в федеративній державі. По-друге, створити новий орган ООН - свого роду нижню палату, в якій би голоси розподілялись в залежності від кількості населення у окремо взятій країні, з тим щоб запобігти такій недемократичній ситуації, коли яка-небудь маленька країна з нечисленним населенням має такі самі права та вплив, що й багатомільйонна країна.

Список використаних джерел

1. Бруз B.C. Для адаптації до сучасних реалій // Політика і час. - 2001. - №10. С 42 - 43.

2. Мережко 0.0 Проблема демократизації процесу прийняття рішень в рамках ООН // Наук. вісн. Дип. Академії України. - К. - 2000. - Вип. 3. - С 127.

3. Устав ООН (Глава V статья 31 ) [Електронний ресурс] // Режим доступу: www.un.org/russian/documen/basicdoc/charter.htm - Дата перегляду 02.02.2009.

4. Матеріал про ООН з Вікіпедії [Електронний ресурс] / / Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/ - Дата перегляду 26.01.2009.

 

Інтеграція молоді до світової та європейської спільноти в контексті зовнішньої політики України

Сучасне проведення Україною інтеграційного курсу можливе лише завдяки активній участі молоді у цих процесах, бо саме молоде покоління українців успадковує досягнутий рівень та є важелем суспільного розвитку держави. Вибраний курс неможливий без широко залучення цієї верстви населення, яка є наймобільнішою та зацікавленою у власному розвитку. Тому вибрана тема є актуальною, оскільки сьогодні на рівні держави активно заохочується інтеграція молоді до світової та європейської молодіжної спільноти.

Окреслення головних напрямків залучення української молоді до євроінтеграційних процесів відбулось через перш за все у «Загальнодержавній програмі підтримки молоді», де одним з головних пунктів і стала європейська інтеграція молоді, а саме:

- ініціювання розроблення проектів міжнародних договорів у сфері молодіжної політики та організацію їх виконання;

- врегулювання державної політики у сфері зовнішньої трудової міграції з країнами, куди виїжджає на тимчасову роботу молодь України;

- розширення можливостей для підвищення кваліфікації та стажування талановитої молоді за кордоном за рахунок фінансової підтримки спеціальних міжнародних програм;

- сприяння міжнародному молодіжному обміну між містами-побратимами, навчальними закладами, молодіжними громадськими організаціями та їх спілками;

- розширення в Україні обсягів міжнародного молодіжного туризму;

- організацію і проведення міжнародних творчих виставок, музичних, фольклорних, театральних фестивалів, конкурсів і концертів, а також міжнародних наукових, інформаційно-методичних та інших заходів для молоді;

- сприяння запровадженню в Україні міжнародних студентських та молодіжних дисконтних карток, які забезпечують надання знижок під час придбання товарів і послуг;

- розроблення і втілення н» державному рівні програми вивчення іноземних мов громадянами України сприяння вступу всеукраїнських молодіжних та дитячих громадських» організацій, їх спілок до світових та європейських молодіжних структур підтримку міжнародних програм молодіжних і дитячих громадських організацій та їх спілок;

- сприяння створенню європейських молодіжній центрів;

- сприяння міжнародному молодіжному співробітництву прикордонних областей;

- підтримку програм молодіжних і дитячих громадських організацій щодо співпраці молоді України та української діаспори [1].

Курс «на Європу» став пріоритетним і для самої молоді, оскільки він дозволяє реалізувати свій потенціал у галузях освіти, медицини, культури ринку праці та інші.

Найбільш широко інтеграційна політика для молоді впроваджується у сфері освіти. Особливо це активізувалось після ухвалення 28 лютого 2004 р Міністерством освіти і науки України приєднання до Болонського процесу Так нова освіта передбачає інтеграцію знань про Європу та європейські цінності до системи формальної та неформальної освіти України, розробку навчальних курсів, програм, реалізацію проектів, організацію співпраці вищими навчальними закладами європейських країн. А також студентський та учнівський обмін через державні та міжнародні програми, приєднання до Болонського процесу, узгодження відповідно з ним певних норм стандартів [2].

Українська держава активно підтримує інтеграцію українських вузів до міжнародного та європейського освітянського простру не лише через Болонський процес, а й через членство у різноманітних міжнародних освітянських об'єднаннях. Прикладом може слугувати Європейська Асоціацій Університетів (EUA), яка об'єднує 800 вузів з 46 країн Європи. Головною метою Європейської Асоціації Університетів є формування гармонійного «образу європейського утворення майбутнього». Основою для досягненні! даної мети повинна стати чітка стратегія розвитку загальноєвропейській системи вищої освіти,прийнятна для всіх європейських університетів [4].

Крім того, результатом реагування на фактор інтеграції українських вузів до міжнародного та європейського освітянського простру та участі у міжнародних та європейських освітянських організаціях та об'єднаннях участі: студентів вищих навчальних закладів I-1V рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладів області у Міжнародних олімпіадах, проведення Міжнародних конференцій з тематики входження до Європейського освітнього простору, участь у святкуванні Дня Європи тощо.

Наступною важливою частиною інтеграції молоді є її участь у формуванні міжнародного ринку праці, який має бути приведеним до стандартів європейського ринку праці (робочі місця, трудові відносини, законодавство, норми та інші фактори). Тут найбільшою проблемою постає зовнішня трудова міграція з країнами, куди виїжджає на тимчасову роботу українська молодь. Становлення України як демократичної держави потребує врахування загальносвітових міграційних тенденцій та дотримання загальновизнаних принципів та стандартів міжнародного, права, які б забезпечували безпеку та доступність виїзду молоді за кордон на роботу. Хоча, тут необхідно зауважити, що тимчасова міграція є для багатьох початковим етапом еміграційного процесу і це є вкрай негативним явищем для українського суспільства, адже внаслідок трудової міграції із країни виїжджає найактивніша,найосвіченіша і конкурентоспроможна молодь [3].

Серед не менш важливих галузей інтеграції молоді у світову та європейську спільноту є приведення стандартів медичного обслуговування до європейського рівня, створення умов для забезпечення здорового способу життя молоді. Також необхідним є рівний доступ української молоді до кращих європейських культурних цінностей, збагачення та примноження загального європейської спадщини через примноження національних цінностей країни. Окрему актуальність має утвердження громадянських цінностей демократичного суспільства серед молоді тощо.

Загалом, європейський підхід повинен містити всі складові, а не тільки вибіркові (тобто зручні для виконання у нашій країні). Тому участь молодих людей у інтеграційному курсі нашої держави може бути повноцінною лише у випадку, якщо сама держава визнає та заохочує роль молоді через політичні партії, профспілки і громадські об'єднання і, найголовніше, коли докладаються зусилля для того, щоб сприяти формуванню молодіжних об'єднань за участю і силами самих молодих людей. І такі підходи мають існувати як на законодавчому (юридичному) рівні, так і на суспільно-відповідальному (моральному).

Нажаль, говорити про молодіжний компонент у інтеграційній політиці України можна суто формально. Для підвищення ефективності участі молоді у цьому процесі необхідно дотримуватися наступних заходів. Перше, це залучення молоді, молодіжних організацій до обговорення, розробки та лобіювання пріоритетних напрямків європейського розвитку, надання консультацій молодим людям, щодо аспектів їх участі у інтеграційному процесі в Україні. По-друге, проведення широких заходів щодо активізації молодіжного руху силами держави і молодіжних громадських організацій. Нарешті, найважливішою проблемою залучення української молоді до інтеграційної політики є те, що вона охоплює тільки учбову молодь, про це свідчать чисельні конкурси, конференції, програми та проекти сприяння налагодженню каналів для контактів молоді у освітній та культурній сферах. Хоча велика чисельність української молоді є саме робітничою, а її майже зовсім не охоплює державна підтримка у сфері міжнародного співробітництва.

Список використаних джерел

1. Закон України від 18 листопада 2003 р. № 1281 - IV «Про загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004 - 2008 pp.» / /Державна молодіжна політика в Україні у 2003 p.: збірник нормативно-правових актів / Автор-упорядник Є.І. Бородін. - Дніпропетровськ: Герда,2004. - С.75-92.

2. Білоус І. Молодіжна євроінтеграція// Молодь, освіта, наука, культура і національна свідомість: 36. Матеріалів VII Всеукраїнської науково - практичної конференції ( Т. 1). 12-13 травня 2005 р. - К.: Вид-во Європейського університету,2001 - С 162-164.

3. Козак Л. Соціально-економічний аналіз трудової міграції молоді в сучасних умовах // Молодіжна політика: проблеми і перспективи. Збірник матеріалів НІ Міжнародної науково - практичної конференції ( Дрогобич, 10-11 березня 2006 року). -Дрогобич: ДДПУ,2006. - С 254-259.

4. EUA: http: / /www.eua.be /

 

Особливості співпраці України та ЮНЕСКО

Україна з 12 травня 1954 року є членом ЮНЕСКО - Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури. Постійне представництво України при ЮНЕСКО функціонує з грудня 1962 року в Парижі. Координацію співпраці національних інституцій з ЮНЕСКО покладено на Національну комісію України у справах ЮНЕСКО міжвідомчий орган при МЗС України.

У межах своїх повноважень Національна комісія готує та забезпечує участь українських делегацій в роботі чергових сесій Генеральної конференції ЮНЕСКО, Виконавчої ради ЮНЕСКО та інших міжурядових органів цієї Організації,до яких обрана Україна [1, с. 94].

Одним із важливих аспектів, який визначає активність України та и роль у діяльності ЮНЕСКО, є її участь у керівних та програмних органах ЮНЕСКО.

Членство України в ЮНЕСКО стратегічно орієнтоване на сприянні! розширенню міжнародного співробітництва наукових, освітніх і культурних інституцій шляхом забезпечення їх участі у програмній діяльності Організації. Метою такого співробітництва є зміцнення інтелектуального потенціалу країни та залучення його до загальносвітових процесів у гуманітарній сфері, а також використання в національних інтересах можливостей ЮНЕСКО та міжнародного досвіду в межах її компетенції.

Впродовж останніх років українські інституції та фахівці були залучені в рамках ЮНЕСКО до глобальних проектів у таких сферах, як розвиток інформаційного суспільства, збереження світової інформаційно-цифрової спадщини, демократизація кіберпростору, забезпечення сталого розвитку, етика науки, біоетика, формування нової глобальної екологічної етики, збереження матеріальної та нематеріальної культурної спадщини в умовах глобалізації тощо.

За період членства в ЮНЕСКО Україна виступила за прийняття багатьох міжнародних програм та проектів, зокрема, щодо використання засобів інформації з метою зміцнення миру, недопущення-пропаганди війни, насильства і ненависті між народами, що дало поштовх до розробки і прийняття відповідної Декларації (1978 p.). Україна була також серед ініціаторів розробки Декларації про раси і расові забобони, започаткування проектів стосовно ролі ЮНЕСКО у запровадженні нового міжнародного економічного порядку,вивчення та поширення слов'янських культур [1, с. 92].

Україна обиралася до цілого ряду керівних та програмних органів ЮНЕСКО, насамперед, до Виконавчої Ради. Позитивне значення для розвитку співробітництва України з ЮНЕСКО має підтримання регулярного політичного діалогу.

Канали ЮНЕСКО використовуються для популяризації серед світового співтовариства української науки, культури та освіти. Інформаційні видання Організації публікують статті і матеріали про Україну. За фінансового сприяння з боку ЮНЕСКО а Україні було видано ряд книг, альбомів, матеріалів та публікацій.

Важливе значення як в плані поширення інформації про Україну, так і поглиблення міжнародного співробітництва та її інтеграції в світову спільноту відіграє внесення історико-архітектурних об'єктів України до Списку всесвітньої спадщини, а також включення українських біосферних заповідників до Міжнародної мережі біосферних заповідників ЮНЕСКО.

Отже, відносини співробітництва між Україною та ЮНЕСКО розвиваються у конструктивному руслі, спрямованому, зокрема, на розширення участі українських інституцій у міжнародному співробітництві в гуманітарній сфері, а також на підвищення економізації участі України в програмній діяльності Організації.

Список використаних джерел

1. Міжнародні організації: Навч. посіб. / За ред. О.С.Кучика. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Знання,2007. - 749с.

2. Кокіна В. Україна в ЮНЕСКО: формули обопільних інтересів // Уряд, кур'єр. - 2002. - 28 лют. - СІ 1.

3. Костенко О. Політика України щодо ЮНЕСКО. Проблема входження України у європейський культурний простір. // Дніпро. - 1994. - № 9-10. -С. 158-162.

4. Скофенко В. Україна в ЮНЕСКО //Політика і час - 1992.- № 7-8.- С.40-44.

 

Співробітництво України та МБРР: перспективи та перешкоди

Сучасний етап розвитку міжнародних економічних відносин характеризується глобалізацією світового економічного життя, поглибленням інтеграції економік різних країн в світове господарство. II силу об'єктивних економічних процесів і для України останнім часом важливим пріоритетом її розвитку є плодотворне співробітництво з групою Світового банку, які дають можливість використовувати додаткові кошти для розвитку економіки країни та її фінансової сфери загалом.

Метою дослідження є визначення місця та розвитку відносини України з Міжнародним банком реконструкції та розвитку. Питаннями при взаємовідносини України з міжнародними фінансовими організаціями зокрема МБРР займаються такі українські вчені: Єременко О., Кішко О.Ь Стельмах В.С.Шатковська А.О., Кравчук Н.Я. та інші.

Загальну координацію співробітництва України з Міжнародним банком реконструкції та розвитку (МБРР) здійснює Міністерство економіки з питань європейської інтеграції України. Членами Міжнародного банку реконструкції і розвитку є 184 держави. Наша країна набула членство » МБРР з вересня 1992р., вона має 10908 акцій загальною вартістю в 1315,(1 млн. доларів США і відповідно 1158 голосів, що складає 0,69 % від загальної кількості голосів у банку (для порівняння: у США - 264969 акцій вартістю 31964,5 млн. доларів США та 16,39% голосів від їх загальної кількості; у Росії - 44795 акцій вартістю в 5403,8 млн. доларів США та 2,78% голосів; у Польщі - 10908 акцій,вартістю 1315,9 млн. доларів США та 0,69% голосів).

Пріоритетні напрямки співробітництва МБРР з Україною містяться у відповідних Стратегіях допомоги групи Світового банку Україні середньострокових програмах, що визначають обсяг, структуру, загальні принципи діяльності цієї організації в Україні, та затверджуються Радою Директорів Світового банку.

Членство в МБРР сприяє доступу до відносно дешевих кредитів, що надаються на пільгових умовах. За весь період співробітництва із Міжнародними фінансовими організаціями Україна за станом на 1 травня 2009 року одержала кредитів на загальну суму понад 15 млрд. дол., зокрема від Міжнародного банку реконструкції та розвитку - 4,3 млрд. дол.

У рамках співробітництва з МБРР впродовж 2008 року здійснювалась підготовка двох системних проектів: Друга позика на політику розвитку (300,0 млн. дол. США) та Третя позика на політику розвитку (500,0 млн. дол. США). Результати підготовки Другої та Третьої позики на політику розвитку були позитивно оцінені Світовим банком, що стало підставою для надання в рамках двох системних позик у 2008 році коштів на загальну суму 800 млн. дол. США.

На початку ,2009 року з метою побудова системи капіталізації банків України було розпочато підготовку системного проекту «Програмна позика на реабілітацію фінансового сектору» загальним обсягом 750,0 млн. дол США. У квітні цього ж року було ухвалено договір між МБРР та Україною про удосконалення автодоріг та поліпшення безпеки руху на суму 400 мли. дол. США.

На сьогодні в Україні реалізується 11 інвестиційних проектів, якими передбачено надання позик на загальну суму 1,2 млрд. доларів США.

Тобто ми бачимо, що Україна має досить потужні інвестиційні вливання, які могли б значно покращити економічний та соціальний стан країни. Проте поряд із співпрацею з МБРР виникає проблемне питання про цільовий характер використання коштів, які надаються даною установою Світового банку. Адже і по сьогоднішній день не існує чіткої прозорої схеми використання даних інвестицій. Власне, ми не відчуваємо позитивних результатів діяльності МБРР в Україні. Саме тому, на мою думку ця проблема потребує нагального вирішення. Багато політиків закривають на це очі,і можливо тому,що така схема цілком в їх інтересах.

Іншою нагальною проблемою є негативне сальдо платіжного балансу, ліквідувати яке ми намагаємося якраз за рахунок позичок та траншів міжнародних фінансових установ. Цього аж ніяк не можна робити, адже ми самі «заганяємо» економіку країни в пряму залежність від Світового банку, збільшуючи власну зовнішню заборгованість. Вирішити дану проблему можна шляхом залучення іноземних інвестицій, які, окрім того, що допоможуть вирівняти сальдо платіжного балансу, ще й позитивно вплинуть на господарство та економіку взагалі.

Таким чином, співпраця України з МБРР є дуже важливою та перспективною. Але ми повинні вирішити найгострішу проблему, яка стосується співпраці з усіма міжнародними фінансовими установами та організаціями, які виділяють кошти для України. Держава повинна створити абсолютно прозорий механізм використання отриманої допомоги, який би цілком виключав можливі корумповані та махінаційні схеми.

Список використаних джерел

1. Постанова Кабінету міністрів України від 20 червня 2006 р. № 844 «Про стратегію співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями (МФО) на 2006-2008 роки».

2. Довідка щодо співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями http://me.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=34967&cat_ id=34964

3. World Bank Strategy in Ukraine http://web.worldbank.org/WBSITE/EXTERNAL/COUNTRIES/ECAEXT/UKRAINEEX TN/0„menuPK:328539"pagePK:141159"piPK:141110'theSit€PK: 328533,OO.html

 

Україна - ОБСЄ: служіння безпеці і співробітництву в Європі

У XXI столітті перед європейськими країнами, а також і пер» Україною стоїть завдання виняткового значення - необхідність створення в Європейському континенті єдиного простору безпеки, оскільки цього вимагають нові виклики й загрози нашого часу. У сучасних умовах дедалі більше зростає значення внеску ОБСЄ у зміцнення міжнародної стабільності та безпеки. Корінні зміни військово-політичного клімату і Європі, проведення глибоких соціально-економічних реформ східноєвропейських країнах і державах СНД, вступ до активної форми процесу західноєвропейської інтеграції призвели до трансформації стратегічної ситуації на континенті в цілому [4].

Україна високо оцінює роль ОБСЄ у зміцненні безпеки співробітництва в Європі. Відразу після здобуття нашою державі» незалежності, її уряд зробив усе, щоб якнайшвидше увійти до сім'ї держав ОБСЄ. Це сталося 30 січня 1992 року. Відтоді Україна як самостійна незалежна держава - повноправний учасник ОБСЄ, зберігає вірність гельсинському Заключному Акту, «Паризькій Хартії для нової Європи», під якими вона поставила свій підпис [5].

Також Україна бере активну участь роботі всіх колективних керівних органів Організації (саміти держав-учасниць ОБСЄ, засідання Ради міністрів та Постійної ради ОБСЄ виробленні та прийнятті ними рішень з різних аспектів її діяльності Україна активно співпрацює з інститутами Організації, у першу чергу, Верховним комісаром ОБСЄ у справах національних меншин (ВКНМ Бюро з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ) і Представником ОБСЄ з питань свободи ЗМІ. Крім того, важливий напрямком спільної діяльності стало співробітництво з Місією ОБСЄ і Україні, а нині з Координатором проектів ОБСЄ в нашій державі [2].

Про плідність цих зусиль свідчить міжнародне визнання України як важливого фактора стабільності на континенті. Активне сприяння молодив демократіям - членам Організації в усіх сферах для якнайшвидшого її оновлення і виходу за всіма параметрами на європейські стандарти, а відтак прилучення їх до повнокровного життя родини європейських держав - це і є побудова єдиної і демократичної Європи.

Важливим напрямком співпраці України з інститутами ОБСЄ має стати сприяння здійсненню нашою державою реформ у різних сферах суспільного життя країни. У першу чергу це стосується вирішення таких завдань, як приведення чинного законодавства України у відповідність до законодавства ЄС, забезпечення законодавчої підтримки проведенню інституційних та економічних реформ. Принципові підходи України і найбільш актуальних питань діяльності ОБСЄ послідовно реалізуються в ході Віденських переговорів, у яких делегація нашої країни відіграє одну з провідних ролей [1].

З огляду на ці переконання, Україна прагне розвивати всебічні відносини та утворювати нові форми співробітництва з ОБСЄ. Активне використання нашою державою експертної та іншої можливої допомоги цієї організації має сприяти зміцненню в нашому житті засад демократії, верховенства права, забезпеченню прав людини і основних свобод [12].

Підтвердженням посилення ролі ОБСЄ в забезпеченні європейської безпеки є факт передачі цій організації прав гаранта укладеного з ініціативи Європейського Союзу (ЄС) «Пакту про стабільність у Європі», а також здійснення політичного контролю за його реалізацією. Зважаючи на значний миротворчий потенціал, країни-учасниці прагнуть продовжити вдосконалення правового статусу ОБСЄ. В цій галузі зусилля спрямовані насамперед на зміцнення позицій ОБСЄ як регіональної міжнародної організації, розширення її компетенції в питаннях, що стосуються прийняття політичних рішень,планування та проведення операцій з підтримки миру [3]. Ключовим напрямом діяльності ОБСЄ, як. і раніше, залишаються питання раннього попередження конфліктів і превентивної дипломатії.

Список використаних джерел

1. Владимиров С.А. Курсом хельсинкских договоренностей. - М.: Междунар. отношения. 1998. - С. 74-79.

2. Гоубл П. ОБСЄ: вибірковий нагляд // ПІЧ. - 2000. - № 1-2. - С 43-48.

3. Мироичук В.Д. Співробітництво в ім'я миру. - К.: «Політвидав», 2001. - С. 57-60.

4. Чекаленко Л.Д. Україна в міжнародних відносинах: Навч. посібн. - К.: Освіта, 2001. - С 136-139.

5. Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі від 01.08.1975 р. - Режим доступу : (http://www.osce.org) [переглянуто 27.09.2009].

 

НАТО та міжнародний тероризм

Під тероризмом розуміють політично вмотивоване умисно здійсниш насилля з метою вплинути на державу чи суспільство. Події останнього десятиліття показують, що тероризм стає однією з найнебезпечніших загроз безпеці як на державному, так і на міжнародному рівні. Терористичні напади на США 11 вересня 2001 р. підштовхнули не тільки Сполучені Штати, я і увесь Північноатлантичний альянс до активізації боротьби з тероризмом. Менш ніж за 24 години після терактів НАТО вперше застосувала статтю Вашингтонського договору - положення про колективну оборону оголосивши цей напад нападом на усі країни - члени НАТО. Після цього Альянс надіслав свої літаки і кораблі на допомогу Сполученим Штатам того часу, а також після інших трагічних подій, НАТО бере активну участь у кампанії проти тероризму як на політичному, так і на військовому фронт.

Уже у Стратегічній концепції Альянсу 1999 р. тероризм був визначений як одна із загроз безпеці НАТО. Негайна реакція НАТО на події 11 вересня 2001 р. була посилена рішенням, прийнятим у травні 2002 р на засіданні міністрів закордонних справ країн - членів НАТО в Рейк'явіку про те,що Альянс діятиме тоді і там,де цього вимагає боротьба з тероризмом.

На Празькому саміті НАТО в 2002р. було узгоджено низку документів для боротьби з тероризмом, зокрема п'ять ініціатив щодо ядерного, біологічного і хімічного захисту: створення лабораторії, групи реагування, віртуальний зразковий центр оборони від ядерної, хімічної і бактеріологічної зброї, запас засобів біологічного і хімічного захисту u система контролю за захворюваннями. Також було ухвалено рішення щодо вивчення питання організації ефективної протиракетної оборони від зростаючої ракетної загрози. НАТО планує до 2010 р. створити багаторівневу протиракетну оборону від ракет середнього та короткого радіуса дії та іншим неочікуваних загроз. На Стамбульському саміті 28-29 червня 2004 р. керівництво НАТО ухвалило набір вдосконалених заходів щодо посилений внеску Альянсу до боротьби з тероризмом. Окремі держави НАТО взялися боротися з певними видами тероризму (Франція відповідає за засоби і знезараження територій та удари по диверсантах високоточною зброєю Болгарія готує засоби протидії на обстріли гелікоптерів реактивними гранатометами; Італія - засоби захисту гаваней і суден від надводних і підводних диверсантів тощо) [1].

Боротьба з тероризмом стала головним питанням співпраці між НАТО і країнами-партнерами в рамках Ради євроатлантичного партнерства та Ради Росія - НАТО. Альянс також бере участь у спільних заходах и Україною, які спрямовані проти тероризму.

Країни НАТО (насамперед США), здійснюючи політичний та інший вплив на уряди країн світу, змушують їх більш активно боротися з тероризмом та віддалятися від практики тероризму. Так, зокрема, у квітні 2003 p., через тиждень після захоплення військами США Багдаду, Лівія визнала свою відповідальність за падіння цивільного літака над британським містом Локербі і погодилася відшкодувати родичам жертв 1 млрд. доларів. Перед тим упродовж 15 років Лівія не погоджувалася платити компенсацію за вибух літака.

НАТО робить свій внесок у боротьбу з тероризмом, беручи участь у військових операціях в Афганістані, на Балканах і в Середземномор'ї, а також здійснюючи заходи на захист свого населення і території від терористичних нападів.

Альянс також здійснює далекосяжну трансформацію своїх збройних сил і засобів з метою вдосконалення можливостей стримування і захисту від терористів, а також тісно співпрацює з країнами-партнерами та іншими організаціями з метою об'єднання зусиль з боротьби проти терористів.

Список використаних джерел

1. Брєжнєва Т.,Шевцов А. Самміт НАТО в Стамбулі: основні підсумки та перспективи [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.db.mss.gov.ua/docs/polmil/136.htm [дата перегляду 20.10.2009].

2. Довідник НАТО.-Brussels: NATO. Office оГ Information and Press, 2006.- 383

3. Полторацький О. С. Роль НАТО у формуванні сучасної системи міжнародної безпеки: автореф. дис. На здобуття наук, ступеня канд. політ, наук. - К.,2003. - 18 с

4. Храбан І. США, НАТО і безпека Європи // Політика і час. - 2006. - №7-8 -С 35-40.

 

Співпраця України з країнами Вишеградської Четвірки

З точки зору стабільності, посилення регіональної та континентальної безпеки створення Вишеградської групи (ВГ) було вкрай важливою подією як для самих держав Центральної Європи, так і для європейського співтовариства і НАТО. Зважаючи на геополітичне розташування країн,- між промислово розвиненою Європою з її енергопотребами та Близьким Сходом і Росією як основних постачальників енергоресурсів до ЄС,- очевидно, що за такого серединного положення ці держави довго не могли б балансувати між двома потужними центрами сили. Було зрозуміло, що рух до ЄС поодинці малоймовірний, та й сам ЄС швидше був зацікавлений у груповій інтеграції країн ЦСЄ як однорідного утворення. Саме тому Польща, Угорщина і Чехословаччина підтримали ідею «скоординованого повернення до Європи», яка була висловлена Вацлавом Гавелом і вже у 1991р. підписали тристоронній договір про створення Вишеградської групи, що після розпаду Чехословаччини (у 1993р.) існує у форматі четвірки. Завдяки спільним діям 1 травня 2004р. ці чотири держави юридично стали членами ЄС. [1, с. 40]

Досвід Вишеградської четвірки є одним з тих рідкісних прикладів координації дій країн в рамках міжнародної регіональної співпраці, який повинен стати показовим для України, слугувати для нас моделлю євроатлантичної інтеграції, з огляду на європейський та євроатлантичний зовнішньополітичний курс розвитку України, що задекларований у «Стратегії національної безпеки України» від 27 березня 2007р. Власне,наша держава посідає одне із найважливіших місць у співробітництві ВГ з східноєвропейськими партнерами, адже три з чотирьох країн, які входять до цього угрупування є нашими західними сусідами. [3,с. 17]

Щорічно ведеться співпраця України з Вишеградською четвіркою у сфері політичної безпеки; військовій, енергетичній, соціокультурній і регіональній галузях у формах міжурядових контактів, різноманітних заходів в форматі «В-4 + Україна».

Початком формальних взаємовідносин ВГ з Україною стало 3 грудня 1999 p., коли під час чергової зустрічі, яка проходила у Високих Татрах, президенти чотирьох країн від імені власних народів заявили про свої бажання підтримувати проєвропейські сили в Україні.

Фактично політичної співпраці між Україною та Вишеградською групою не було до 2005р.,і лише з 2005р. вона почала активно розвиватися на рівні декларативних заяв щодо підтримки Києва в євроатлантичних намірах. Проте, як з'ясував Бухарестський саміт НАТО 2-4 квітня 2008р., не всі країни В-4 на практиці підтримали долучення України до ПДЧ (йдеться про Угорщину, яка разом з деякими іншими європейськими державами виступила проти цього).

Найдинамічнішою сферою розвитку співпраці є військова галузь, Вишеградська четвірка активно допомагає українській армії переходити на військові стандарти НАТО та має намір сприяти українській владі и проведенні інформаційної кампанії щодо союзу. Нещодавно керівники оборонних відомств Вишеградської четвірки підписали спільну декларацію, де чітко вказали, що і надалі підтримуватимуть євроатлантичні прагнення України та допомагатимуть в реалізації ключових оборонних реформ для їх успішного здійснення. Так, міністри впевнені, що безпека України - запорука безпеки Європи. Наші сусіди зацікавлені у вступі України до альянсу, інша справа в тому: «Чи повинна Україна йти в НАТО - це питання радше до українського суспільства»,- говорить колишній посол Словаччини в Україні Урбан Руснак, з його думкою солідарні всі члени Вишеградської Групи. [4]

Зважаючи на геополітичне положення країн-учасниць В-4 і України перспективним між нами може стати енергетичний союз, що полягатиме в координуванні політики держав, розвитку спільних енергетичних проектів і покращенню спільних технічних можливостей для виробництва, транзиту та постачання вуглеводневих ресурсів з каспійських та інших країн на європейський ринок. На значну увагу заслуговує пропозиція Президента України Віктора Ющенка зі створення спільного Балто-Чорноморського енергетичного простору, запропонована ним на Енергетичному саміті у Києві 22 травня 2008 p.,яку підтримали і члени Вишеградської четвірки. [2, с.49]

Довгострокові перспективи співпраці України та країн ВГ визначатимуться не лише потребами, але можливостями сторін. Безсумнівно, члени В-4 й надалі будуть, наскільки це можливо, «Адвокатами України» в ЄС, але очевидно й те, що їх голос на захист України поки що лишатиметься дорадчим у структурах ЄС.

Список використаних джерел

1. Зеленько Г. Вишеградська Четвірка матиме на Заході те,що заробить на Сході //Політика і час. - 2005. - №2 . - С 38-46

2. Каплинський О. Роль Вишеградської Четвірки в контексті національної безпеки України // Стратегічні пріоритети. - 2008. - №2(11). - С. 47-54

3. Кіш Є. Феномен Вишеграду // Політика і час. - 2006. - №4. - С 16-24

4. Солонина Є Радіо Свобода: Чи повторить Україна шлях Вишеградської четвірки до НАТО. - Режим доступу // http://dif.org.ua/ua/media_about_us/ojihu [Переглянуто 12.10. 09]

 

Особливості участі України в ОЧЕС

Сучасні процеси глобалізації характеризуються формуванням цілісної й, водночас, різнорівневої системи світогосподарських зв'язків, одним з важливих вимірів яких є регіональний. Важливе місце в регіональному співробітництві України посідає співробітництво в Чорноморському регіоні. З точки зору геоекономічного значення Чорноморський регіон є об'ємним ринком, який має значні природні ресурси, науково-технічний потенціал та може стати ключовим місцем торгівлі між Європою, Близьким Сходом 1 млрд. дол. США, що у 2,7 рази перевищував показник січня-червня 2007 р. Однак, з огляду на зменшення у II півріччі 2008 р. притоку інвестицій (ми 0,737 млн. дол. США), чистий приріст за 2008 р. становив 6,2 млрд. ДСМ США, що на 22,1% менше приросту 2007 р. [1].

Позитивним наслідком вступу до СОТ стала гармонізація законодавства України згідно і європейськими правовими нормами та правилами СОТ що прискорив створення прозорого та передбачуваного ділового середовища в Україні. Ці означає, що адміністративні процедури не будуть часто змінюватися і запроваджуватися заходи на користь лише окремих підприємств. Зараз урядом взято курс на загальне спрощення адміністративних процедур і цілому, що, безперечно, збільшить торговельний оборот між Україною та Вступ України до СОТ сприятиме прискореному розгляду Європейським Союзом питання про надання Україні повного ринкового статусу.

Позитивне вирішення цього питання зміцнить позиції українських експортерів на ринках країн ЄС, дозволить ефективніше працювати на цих ринках, а також захищати власні інтереси. Також із вступом до СОТ, відповідно до Угоді між Урядом України та Європейським Співтовариством про торгівлю деякими сталеливарними виробами, було скасовано кількісні обмеження щодо експорту металопродукції до країн-членів ЄС [2].

Отже, переваги від вступу України до СОТ очевидні і значення вагоме, насамперед для посилення авторитету країни на міжнародній економічній арені.

Проте, по-друге, членство України в СОТ принесло і певні недоліки. Перш за все це стосується зростання імпортозалежності країни, занепаду неконкурентоспроможних галузей України. Відомо що агропромислошіи комплекс є найбільш стабільною галуззю національної економіки. Одній державна підтримка АПК зменшилася вдвічі. Щодо тваринництва, то у 2004 р. обсяги імпорту свинини дорівнювали обсягу вітчизняного виробництво, що аж ніяк не є позитивним явищем. Зовнішньоторговельний обіг продукції агропромислового комплексу України за 2008 р. становив 18 млрд. дол США, що в 1,6 рази більше ніжу 2007 p. Позитивне зовнішньоторговельне сальдо становило 4,5 млрд. дол. США. Порівняно з відповідним періодом минулого року експорт збільшився на 66% та становив 11,3 млрд. дол США,імпорт - на 55,3% та становив 6,76 млрд. дол. США [3].

Тому, недоліки від вступу також очевидні, проте це сталося, головним чином, через не бажання українських економістів працювати за законами та стандартами СОТ.

Таким чином, ставши членом СОТ, Україна здобула доступ до світових ринків, але не склала гідної конкуренції закордонним виробникам. Слід сказати, що ані будь-яких значних переваг ані катастрофічних наслідків Україна не отримала від вступу до Світової Організації Торгівлі. Потрібно розуміти, що СОТ це не панацея, вона не надасть нам кредитів, як наприклад МВФ, і не вирішить всіх фінансових проблем. Участь в СОТ надає липи можливості для економічного зростання, повна реалізація яких можлива лини за умови розробки довгострокової економічної стратегії країни.

Список використаних джерел

1. Прямі іноземні інвестиції в Україну в 4 кв.-2008 скоротилися майже на $ 1,9 млрд. - статистика - Режим доступу. -http://amparo.com.ua/ua/MA/news/news.php?itern==99 - Дата перегляду - 9.10.2009.

2. Мінекономіки: Виповнюється рік членства України в COT. Юридичні новини онлайн - Режим доступу - http://news.yurist-online.com/news/kmu/1683/ - Дата перегляду - 9.10.2009.

3. Виповнюється рік членства України в СОТ. - Режим доступу -http://www.ukrinforrn.ua/ukr/order/7icH805086 - Дата перегляду - 19.10.2009.

 

Безпекові аспекти відносин Україна - ЄС в контексті політики Східного партнерства

Євроінтеграція є головним зовнішньополітичним пріоритетом України, а євроінтеграційна ідея, яка набуває дедалі ширшої підтримки в українському суспільстві, поступово стає чинником не лише зовнішньої, але й внутрішньої політики України. «Пропуском» до європейського майбутнього нашої держави може стати політика Східного партнерства, яка поступово набирає нових обертів і дає можливість Україні бути не тільки партнером, а й претендувати на статус члена ЄС.

Розглядаючи багатовимірність політики Східного партнерства слід зазначити, що вона сприяє підтримці демократії та належного врядування, стимулюванню економічного і соціального розвитку, проведенню секторальних реформ, захисту навколишнього середовища і заохоченню міжкультурного діалогу. Крім цього, Східне партнерство запропонує додаткове фінансування для проектів, спрямованих на усунення соціо-економічних дисбалансів і підвищення стабільності в країнах-партнерах.

Важливе значення для відносин України та Європейського Союзу у контексті політики Східного партнерства є безпека. Проблематика питань безпеки та оборони є чи найбільш вразливою, в тому числі й в політичному сенсі, як серед країн-членів ініціативи Східного партнерства, так і держав, які являються членами ЄС.

Безпека у контексті Східного партнерства поєднує декілька аспектів, які відносяться не тільки до України, а й до всіх країн-учасниць Східного партнерства. Одним із перших таких аспектів є розповсюдження зброї масового ураження, яке розглядається як потенційно найбільша загроза безпеці ЄС. Східне партнерство має реальний потенціал для роботи щодо протидії фінансуванню діяльності з розповсюдження ЗМУ, виробленню та підтримки дій щодо біобезпеки, запобіганню розповсюдження систем доставки, особливо балістичних ракет тощо.

Наступним аспектом політики Східного партнерства є протидія всім формам тероризму та заклик до вдосконалення засобів для раннього виявлення радикальних груп та тісної взаємодії у сфері протидії фінансуванню тероризму.

Мабуть, найважливішим аспектом для України являється енергетичні безпека. Вона в умовах нестабільних цін на ресурси та глобальної політичної нестабільності стала в один ряд з безпекою в сфері оборони ті протидією тероризму. Політичні актори названого партнерства повинні особливо уважно ставитися до стратегічних ініціатив та ухвалення законів ЄС, які безпосередньо створюють нову архітектуру європейської енергетичної безпеки. Поступово зростає політична та фінансова допомоги Україні з боку ЄС у вирішенні нагальних проблем в енергетичному секторі та подоланні наслідків аварії на Чорнобильській станції.

Також, не менш важливим аспектом являється кібернетична безпеки яка спрямована на боротьбу з інтернет-злочинністю і яка забезпечує надійний обмін інформацією.

Завдяки програмі Східного партнерства в перспективі Україна будеоточена процвітаючими та успішними сусідами, що сприятиме загальному миру та стабільності в регіоні. Водночас, незважаючи на те, що на сьогодні Україна займає лідируючі позиції у переговорах з ЄС серед інших країн в рамках Східного партнерства, існує ще дуже багато сфер, для реформування яких будуть корисними досвід та технічна допомога Європейського Союзу.

Список використаних джерел

1. Східне партнерство ЄС: додаткові можливості для євроінтеграції України / І.Ф.азізуллін, М.МХончар, О.В.Коломієць та ін.; за рєд. В.Мартинюка.; Укр. незалеж центр політ, дослідж. - К. : [Агентство «Україна»],2009. - С.55-58

2. Східне партнерство: фінішна пряма до затвердження//Портал європейського громадського суспільства України http://eu.prostir.ua/library/233052.html

3. Дійсна реалізація Східного партнерства ЄС залежатиме від стійкості багатостороннього виміру // Ресурсний центр Гурт http://gurt.orff.ua/articles/2649/ [переглянуто 15.10.2009]

 

Питання правосуб'єктності Європейського Союзу в міжнародному праві

Питання правосуб'єктності Європейського Союзу полягає в тому, наскільки він може власне виступати учасником міжнародно-правових відносин. Загальновизнаним фактом є міжнародна правосуб'єктність держав, коча жодного міжнародно-правового акту для її визначення не існує, отже її створено в давнину на основі звичаєвих норм, завдяки яким вона існує та функціонує і зараз. Що стосується інших суб'єктів міжнародного права, то їх правосуб'єктність є похідною, і виникає як вираження воль чи інтересів держав, які частіше за все висловлюються в міжнародних договорах.

Ми приділили увагу саме правосуб'єктності держав та міжнародних організацій в міжнародному праві через специфічний характер міжнародно-правової правосуб'єктності предмета нашого дослідження - Європейського Союзу.

На думку деяких дослідників Співтовариства, зокрема В.А.Василенка;і тепер Союз рухаються у бік створення федерації, ґрунтуючись на наднаціональному характері інститутів ЄС та конституційній природі установчих договорів, що об'єктивно не може не відзначитися на обсязі правосуб'єктності Європейського Союзу.

На це можна заперечити,що Співтовариства/Союз створені на основі договорів, укладених незалежними державами, а не нав'язані їм якоюсь наднаціональною структурою. Крім того жодний орган ЄС не має поліцейських або наглядових повноважень, щодо підтримання порядку незалежно від органів держав-членів. Висувається також пропозиція, наприклад Ю.Юмашева чи Р.Давида, розглядати Співтовариства, як союз держав конфедеративного типу, оскільки держави-члени зберігають суверенітет. Проте зазвичай в договорах про створення конфедерацій, в якості їх цілі вказується саме створення конфедерації, чого немає в установчих договорах Співтовариств та Союзу. Крім того конфедерація зазвичай передбачає об'єднання держав задля виконання зовнішньополітичних функцій, в той час, як в нашому випадку передує фактор економічної інтеграції.

О. Олтеану, вважав, що до ЄС «незастосовні критерії, що застосовують до міжнародних (міжурядових) організацій, тому що в них інша правова природа. Компетенція, організаційна структура і положення органів ЄЕС містять елементи, раніше невідомі в міжнародно-правовій практиці». Цю думку підтримує Е. Ноель, який вказує,що «Співтовариство - це щось більше, ніж звичайна міжурядова організація; його інститути мають певний юридичний статус і свої власні повноваження - причому досить широкі. Однак Співтовариство не є федерацією: у ньому немає «федерального уряду», якому в певних сферах підкоряються національні уряди і парламенти». В Україні їх підтримують В.Ф. Опришко і М.М. Микієвич.

Тобто на їх думку ЄС це виняткове утворення (sui generis), яке не можна описати в традиційних категоріях національного або міжнародного права.

Обрана форма організації Співтовариств, а пізніше Союзу спрямовані на формування державоподібного утворення. Так, якщо діяльність міжнародної організації має просторову, але не територіальну сферу, то в випадку Співтовариств мова йде саме про територіальну сферу дії органів Співтовариств. У межах території держави-члена Співтовариств діє не тільки верховна влада цієї держави, але й у тих рамках, у яких держава-член передали частину своєї компетенції співтовариствам,здійснюється влада Співтовариств

Дана аргументація є доволі суперечливою, особливо, якщо згадати пряму дію в державах-членах законодавства, принаймні Співтовариств, a в Лісабонським договором і Союзу. Про наявність спільного громадянства та валюти Союзу. Про контроль за імплементацією норм права ЄС і національне право-країн членів з боку Комісії та Суду Співтовариств, чопі немає в міжнародних організаціях і міжнародному праві взагалі. При обранні населенням представницького органу - Європарламенту і тих ознак, які чітко відрізняють Союз від звичайної міжнародної організації, проте ще не роблять його федерацією. Крім того той рівень економічної інтеграції та централізованого регулювання, який ми бачимо в Сою її невідомий міжнародним організаціям, він притаманний державам чи державоподібним утворенням. Тому на нашу думку натепер Європейським Союз вже не є організацією sui generis.

Для характеристики відзначених особливостей Співтовариств | літературі по міжнародному праву використовується термін «наднаціональність». В свою чергу В.І.Кузнецов зазначав, що «міжнародні правосуб'єктність Співтовариства не є сумою правосуб'єктностей держав-членів, а дії в рамках цієї правосуб'єктності є його діями, а не діями держав-членів у всіх випадках,якщо інше не передбачено установчими договорами».

Свого часу В.І. Муравйов визначив їх, як «своєрідну форму державоподібного утворення з рудиментами міжнародної організації». На початку 90-х р. XX ст. держави-члени Співтовариств розширили спою співпрацю в сфері зовнішньої політики і створили з цією метою нове інтеграційне об'єднання - Європейський Союз.

Список використаних джерел

1. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. -М 1998. - С. 56.

2. Олтеану О.М. Европейское экономическое сообщество - субъект международного права особого рода // Вестник МГУ. Сер. 11,Право. - 1982. - № 1. - С. 21.

3. Noel Е. The European Community. - Luxembourg, 1979. - P. 9.

4. Микієвич М.М. Інституційне право Європейського Союзу у сфері зовнішнішньої політики та безпеки: Монографія. - Львів,2005. -416 с.,С. 58.

5. Муравйов В.І. Правові засади регулювання економічних відносин Європейського Союзу з третіми країнами (теорія і практика). - С 106.

 

Співробітництво України з Європейським Союзом у галузі екологічної безпеки

Європейський Союз - один із світових лідерів у сфері міжнародної природоохоронної співпраці. Захист довкілля є одним з пріоритетних напрямів діяльності ЄС поряд з іншими напрямами інтеграції. Екологічна політика та право, яке захищає навколишнє середовище всередині ЄС стрімко розвивається протягом останніх тридцяти років. Серед основних напрямків цього розвитку слід виділити: створення та підтримку організаційного та економічного механізмів охорони навколишнього середовища, захист екологічних прав. Загалом, захист навколишнього середовища є однією із найважливіших цілей Європейського співтовариства. Саме тому, співробітництво України і Європейського Союзу у сфері охорони навколишнього природного середовища є важливим чинником у двосторонніх відносинах. У 2008 році між Мінприроди України та Єврокомісією розпочалися переговори щодо створення Регіонального екологічного центру в Україні (РЕЦ - Україна). Метою створення РЕЦ -Україна є [3]:

- надання допомоги у вирішенні екологічних проблем в Україні та сусідніх державах, забезпечуючи екологічні права людини та створюючи умови для існування безпечного довкілля;

- розвиток вільного обміну інформацією щодо навколишнього природного середовища та розповсюдження такої інформації між усіма зацікавленими сторонами;

- сприяння участі громадськості в процесі прийняття рішень щодо захисту навколишнього природного середовища, а отже і розвиток громадянського суспільства в Україні та інших країнах.

Правовою базою для заснування такого центру має стати міжнародний договір, підписаний між Україною та ЄС, а також Статут Регіонального екологічного центру.

Також було прийнято рішення про розширення співробітництва з Україною через програму бюджетної підтримки екологічного сектору. Необхідною умовою для забезпечення можливості вживати заходів з метою реалізації бюджетної підтримки є схвалення та реалізація Україною [3]:

- Національної стратегії з питань навколишнього природного середовища на період до 2020 року;

- Національного плану дій з питань навколишнього природного середовища на 2009-2012 роки.

ЄС відстоює позиції щодо зміцнення міжнародного співробітництва, зокрема в контексті стратегії послідовного просування своєї нової екологічно-енергетичної політики в частині її зовнішнього спрямованої на залучення до її реалізації третіх країн [2].

Загалом, співробітництво в охороні навколишнього середовища між Україною і ЄС значно поглибилося і стало важливим чинником загальному політичному контексті двосторонніх відносин. Основними напрямками співпраці між Україною та ЄС з охорони навколишнього середовища є [1]:

- Покращення процедури проведення оцінки екологічних наслідків.

- Створення комунікаційних стратегій щодо переваг екологічної політики.

- Підтримка громадянського суспільства та місцевих органів влади.

- Розробка законодавства та забезпечення планування щодо ключини екологічних суб-секторів, визначених в Національній стратегії з охорон навколишнього середовища.

- Реалізація положень Кіотського протоколу та Рамкової конвенції ООН про зміну клімату.

- Зміцнення регіонального співробітництва з сусідніми країнами.

Таким чином, ЄС підтверджує необхідність розширення співпраці в галузі охорони навколишнього середовища і відкриває перед Україною принципи участі, зокрема, в Європейській агенції з навколишнього середовища і створення нового регіонального екологічного центру. Україні приділяє велику увагу проблемі зміцнення інституційних можливостей її природоохоронних заходів управління охорони, а також співпрацює з ЄС в двосторонньому і багатосторонньому форматах у рамках міжнародних конвенцій та ініціатив.

Список використаних джерел

1. European Choice. Cooperation in environmental protection. - Режим доступу: http://dicei.org.ua/index.php?option=com_content&task=section&id=l& Itemid=2 [Дата перегляду: 18.10.2009].

2. Поштаренко Г. Інтерв'ю «Охорона навколишнього середовища». - Режим доступу: http://www.esua.info/show/336--1800.htral [Дата перегляду: 17.10.2009].

3. Європейська інтеграція. Міністерство охорони навколишнього природного середовища України. - Режим доступу: http://www.menr.gov.ua/cgi-bin / go ?node=EuroIntegr [Дата перегляду: 17.10.2009].

 

Співпраця громадських організацій України з міжнародними організаціями в сфері екологічної політики

Нинішня широка та активна діяльність екологічних рухів підтверджує факт важливості екологічних питань у політичному житті більшості розвинених країн світу. Вирішення екологічних проблем в Україні, що повинно забезпечити сталий соціально-економічний розвиток, повинно органічно поєднуватися з аналогічними екологічними заходами в інших країнах та регіонах планети. Адже глобальний характер екологічних проблем вимагає більш тісної взаємодії всіх країн і міжнародних організацій для вирішення екопроблем.

Унікальне геополітичне розташування України зумовлює те, що будь-які її міжнародні відносини прямо чи опосередковано пов'язані з екологічними чинниками. Розробивши концепцію сталого розвитку, Україна взяла курс на різнопланову, в тому числі у природоохоронній сфері, інтеграцію до європейської та світової спільноти й започаткувала партнерські відносини з багатьма країнами світу.

З огляду на транскордонний характер переважної більшості екологічних проблем, що зумовлює першочерговість міжнародної співпраці у цій галузі, обмеженість національних ресурсів для їх вирішення та необхідність поєднання зусиль на наднаціональному рівні, а також прагнення України до інтеграції з Європейським співтовариством, міжнародне природоохоронне співробітництво стало логічним та необхідним елементом державної діяльності Україна, як член ООН, бере безпосередню участь у співпраці країн - членів ООН щодо охорони навколишнього природного середовища, є членом провідних міжурядових організацій, діяльність яких пов'язана з вирішенням проблем охорони природи та ядерної безпеки [1].

Після проголошення державної незалежності Україна з метою екологічного співробітництва встановила зв'язки з багатьма країнами світу, активізувала міжнародну співпрацю в галузі охорони навколишнього середовища. За цей час Україна стала членом Ради Європи, ряду інших міжнародних організацій, які займаються вирішенням екологічних проблем.

Участь у багатосторонньому міжнародному природоохоронному співробіт­ництву розвивається головним чином шляхом підписання і ратифікації угод, у тому числі й багатьох міжнародних угод з ядерної безпеки. Зокрема, Україна співпрацює із Женевським відділенням Департаменту з гуманітарних справ при штаб-квартирі ООН, в рамках якого з 1994_;;р. діє спільна екологічна секція ЮНЕП, до відання якої належать питання, пов'язані з Чорнобильською катастрофою. Продовжується співробітництво з 15 міжнародними організаціями, такими як Комісія ООН зі сталого розвитку, Програма розвитку ООН, Секретаріат Глобального екологічного фонду, Світовий банк, МАГАТЕ, НАТО, Програма TACIS ЄС, Комітет екологічної політики ЄЕК ООН.ЮНЕП та ін. [2].

Ще у 1995 p. Україна стала членом Ради Європи, однієї з найбільш впливових європейських організацій, в діяльності якої вирішення проблем раціонального використання природних ресурсів та збережений навколишнього природного середовища посідають чільне місце. В той же час 1995рік було оголошено Радою Європи «Європейським роком охорони природи». Проведення загальноєвропейської акції стало добрим прикладом взаємодії державних і недержавних організацій в Україні.

Найбільш масштабними та ефективними для України є співробітництво з США, Нідерландами, Данією, Канадою, Німеччиною і Великобританією. Розвивається також співробітництво з Європейським Союзом, інтеграцію з яким визначено як стратегічне завдання. Україна бере активну участь і у роботі Європейської Економічної Комісії (ЄЕК),перш за все - у роботі Комітету з екологічної політики.

Таким чином, міжнародне природоохоронне співробітництво України динамічно розвивається. Досягнуто певного поступу як в укладанні нових міжнародних угод, так і в їх реалізації та залученні міжнародної технічної і фінансової допомоги для поліпшення управління в галузі екологічної і ядерної безпеки. Водночас виникли, а в деяких випадках загострили проблеми з виконанням зобов'язань по деяких міжнародних угодах Переважна більшість з них пов'язана з проблемами недосконалості фінансового механізму підтримки такої діяльності, що негативно впливає ті міжнародний авторитет держави.

Список використаних джерел

1. Абакумов В.А. Биосфера. Человечество. Личность / В. А. Абакумов - М Евразия, 1998. - С. 34.

2. Васюта О. А. Екологічна політика: національні та глобальні реалії: в 4 т. / (і А.Васюта.С. І.Васюта.Г. Г.Філіпчук -Чернівці: Зелена Буковина,2004.- Т.З.- 2004.- С. ІОН

 

Україна з напрямком до НАТО і ЄС

Цілісне бачення європейського та євроатлантичного напрямків інтеграції як частин єдиного цілого є типовим для більшості країн, що протягом останнього часу отримали членство в НАТО і ЄС, і тих, що прагнуть його отримати. В Україні (слідом за Росією), тривалий час спостерігалась тенденція розглядати ці два інститути як окремі явища. Коли ж підходи змінились, перші спроби виробити інтегральний підхід виявились малоефективними і у багатьох випадках призводили до розчарувань.

Спочатку, домінуючим було твердження, що шлях до ЄС лежить через НАТО, У термінах технології залучення до європейських інститутів це, можливо, вірно. Однак, розглядати залучення до НАТО як суто технологічний крок для досягнення іншої мети навряд чи правильно. Євроатлантична інтеграція, так само як і європейська, має власну цінність для країн, що до неї прагнуть. Розширення НАТО і ЄС взаємопов'язані, але не взаємопідпорядковані процеси.

Інша популярна ідея полягала у тому, щоб використати військово-політичну, військово-технічну та оборонно-промислову співпрацю з європейськими країнами у рамках Спільної європейської політики безпеки та оборони (СЄПБО) для наближення членства у ЄС. Така ідея теж виявилась малопродуктивною. ЄС приділяє цим питанням значну увагу, але не тою мірою, щоб приймати нових членів виходячи із міркувань безпеки.

Між тим, інтегральний підхід до європейської та євроатлантичної інтеграції не тільки зберігає свою актуальність для України, але й залишається єдино можливим. Такий висновок випливає із природи сучасних завдань та функцій НАТО і ЄС щодо потенційних членів, партнерів, та сусідів [1].

Не буде помилкою стверджувати, що станом на осінь 2008 року шанси України отримати протягом кількох наступних років запрошення до НАТО значно вищі, ніж до ЄС. Однак, без гармонійних відносин з ЄС запрошення до НАТО Навряд чи можливо. Незалежно від конкретних процедур та остаточних цілей євроатлантичної інтеграції, НАТО оцінює прогрес країн на цьому шляху за п'ятьма загальними напрямками, викладеними у Плані дій заради членства (ПДЧ). Як відомо,це питання демократичних та економічних реформ (перша група), реформ оборонної сфери (друга група), ресурсного забезпечення оборони (третя група), захисту інформації (четверта група) та гармонізації законодавства (п'ята група).

Питання розвитку демократії та ринку, незалежно від їх відносної ваги порівняно з іншими чотирма групами вимог, НАТО виносить на перше місце. Між тим, як військово-політична організація, вона не має власних методик оцінки прогресу у цій сфері і покладається, так би мовити, на висновки зовнішніх аудиторів, таких як Рада Європи або «Фрідом Хаус». Головним же аудитором, здатним на комплексну оцінку рівня розвитку демократії та ринку, у даному випадку виступає Європейський Союз. Якщо ЄС оцінюватиме Україну як демократичну країну з ринковою економікою, Альянс задовольниться таким висновком. Якщо ні - оскарження з його боку теж не буде, навіть при виконані всіх відповідних пунктів щорічних планів дій Україна-НАТО.

У цьому полягає основна роль, яку відіграє ЄС у євроатлантичній інтеграції України. Зараз ця роль пасивна. Європейський Союз не піклується з того приводу, що він, фактично, оцінює прогрес України відразу на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції. Йому байдуже, впливатимуть мі оцінки на відносини України з НАТО,чи ні.

Роль ЄС може стати активнішою і сприятливішою для євроатлантичної інтеграції України. Щоб досягти цього, треба використати можливості, які випливають із інтересів ЄС щодо його сусідів, зокрема України.

Протягом 2003-2004років ЄС висунув і довів до доктринального оформлення ініціативу ширшої Європи. В її основі лежать Політики сусідства та Стратегія безпеки ЄС. Вони щільно пов'язані. Одною і головних цілей Політики сусідства є сприяння безпеці ЄС [2, р.2]. Зі свого боку, створення безпечного кола сусідів проголошується одним із завдані. Стратегії безпеки [3,р.7].

ЄС має такий само дефіцит у засобах забезпечення безпеки, як і НАТО у механізмах просування демократичних та ринкових реформ. Якщо проаналізувати загрози безпеці, які ЄС вважає пріоритетними, та засоби боротьби з ними, можна побачити їх невідповідність. Так, головною загрозою вважається тероризм, слідом за ним йде розповсюдження зброї масовою ураження, далі регіональні конфлікти, розпад держав та організовані) злочинність. Список механізмів протидії виглядає так: реагування і їм загрози; розбудова безпечного оточення; сприяння світовому порядку і їм основі багатосторонності.

Основним рецептом створення безпечного оточення ЄС (у першу чергу, через механізми Політики сусідства) проголошується «добрі врядування» в країнах-сусідах на основі демократії та ринку [3]. Адекватність такого рецепту забезпечення безпеки України є спірною Занадто потужні для цього інтереси схрещені на Україні. Занадто висока для цього ціна українського питання для європейської безпеки.

Безумовно, «добре врядування» на основі принципів демократії ті ринку може допомогти розв'язати локальні конфлікти та подолати організовану злочинність. Але навряд чи це вирішить проблеми міжнародного тероризму та розповсюдження зброї масового ураження. Як сказано у тій же Стратегії безпеки ЄС, «безпека - це передумова для розвитку» [3, р.2]. Тобто, сам Європейський Союз опосередковано визнає, що демократичні та ринкові перетворення хоча й призводить до більшої безпеки, але й самі вимагають створення безпечних передумов. Постає зрозумілим питання, чи не було б східне оточення ЄС на багато безпечнішим, якби «добре врядування» в Україні було підкріплено її членством у НАТО?

За існуючою практикою, принципове рішення щодо розширення НАТО приймають США. Європейці традиційно не блокують такі рішення, але й не виявляють власної ініціативи. Теоретично, підтримки США може бути достатньо для активізації євроатлантичної інтеграції України, але на практиці активна підтримка ключових європейських держав була б важливою. У разі ж виникнення нових трансатлантичних суперечностей - необхідною Рецептом забезпечення такої підтримки була б впевненість ЄС, ця активізація євроатлантичної інтеграції України сприяла б цілям його власної

Політики сусідства та Стратегії безпеки. Вкрай бажано було б зафіксувати таке розуміння у Плані дій Україна-ЄС.

Розгляд питання про співвідношення європейської та євроатлантичної інтеграції допомагає відповісти на питання, що означає бути «більше ніж сусідом» ЄС. Сьогодні Європейський Союз має у своєму оточенні дві впливові країни, які є для нього «більше ніж сусідами» - це Швейцарія та Норвегія. Одна з цих країн нейтральна, інша - член НАТО з моменту заснування. Україні,щоб отримати статус Швейцарії, знадобилося б позбутись іноземної військової присутності і тривалий час, можливо десятиліття або, навіть, віка, дотримуватись нейтралітету. Для отримання ж по відношенню до ЄС статусу Норвегії, Україні необхідна активізація євроатлантичної інтеграції за чітко визначеними принципами та процедурами.

Виходячи з вищевикладеного, на нашу думку слід Україні вибрати новий шлях, а не намагатися прямувати до ЄС і НАТО. Можливо саме цей напрямок буде сприяти політичній та економічній стабільності внутрі держави.

Список використаних джерел

1. Ruprecht Polenz. The EU Security Concept - Implications for NATO and the EU / NATO Parliamentary Assemblv, Sub-Committee on Transatlantic Relations, Draft report 63 PCTR 04 E. - Brussels. - 23 April 2004.

2 European Neighbourhood Policy. Strategy Paper. Communication from the Commission / Commission of The European Communities. - Brussels. - May 2004.

3. A Secure Europe in a Better World. European Security Strategy. - Brussels. - 12 December 2003.

 

Механізми інформування громадськості України про Європейську спільноту

З проголошенням незалежності в Україні викристалізовується зовнішньополітична орієнтація в напрямку інтеграції до європейської спільноти, яка затверджена в документі – «Основні напрямки зовнішньої політики України» (І993р.),де було проголошено,що «перспективною метою зовнішньої політики України є вступ до ЄС». Вже в травні 1994р., в Люксембурзі, президентом України - Л.Кучмою - під час підписаний базового документа «Угоди про партнерство і співробітництво(УПС)», були висунуто бажання стати повноправним членом ЄС.

У 2005 р. стратегія співпраці між Україною та ЄС стала більш інтенсивною. Було прийнято цілу низку законів з боку України щодо вдосконалення рівня життя та гармонізації законодавчої бази. Одним з таких законопроектів став «План дій Україна – ЄС», схвалений Кабінетом Міністрів України 12 лютого 2005 р. Варто відзначити,що швидкість прогресу у відносинах повністю залежать від зусиль України та конкретних досягнень у виконанні зобов'язань щодо спільних цінностей.

До основних завдані, виокремлених в документі, належать наступні; забезпечення розвитку громадянського суспільства, повага до свободи ЗМІ та свободи висловлювані, прискорення досягнення прогресу у розвитку сфери послуг інформаційної!і суспільства тощо. ЄС ставить перед собою завдання залучати молодь в просвітницьких програмах, таких як, Еразмус МундусДемпус (2007-2013 pp.).

Слід наголосити, що ЄС активно проводить не успішну зовнішню політику. Так,представництво Єврокомісії в Україні було відкрито в Києві вже в 1993 р. Головними завданнями цього інституту є інформування громадськості щодо розвитку ЄС, роз'яснювання окремих аспектів політики ЄС, а головне - сприяти політичним та економічним зв'язкам шляхом підтримання ефективного діалогу з урядовими установами та підвищеним поінформованості про ЄС тощо.

Одним із основних джерел інформації про ЄС в Україні є інформаційні центри (колишні центри європейської документації). Ці установи надають всім бажаючим необхідну інформацію про історію виникнення та принципи формування ЄС, поточну проблематику й стратегію подальшого розвитку організації. В Україні діють шість таких інфоцентрів. Іншим, джерелом інформації є - Євроклуби, які забезпечують українську молодь інформацією про діяльність ЄС та активно поширюють європейські цінності серед молоді різних країн.

Україна, також, займається інформуванням громадськості щодо діяльності ЄС, реалізовуючи різні програми. Постановою Кабінету Міністрів України, від 2 липня 2008 p., було затверджено Державну цільову програму інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2008-2011рр., яка створена для підвищення рівня поінформованості громадян про зміст національних інтересів, мету євроінтеграції. Проведення загально національної громадської дискусії щодо інтеграції України до ЄС, організацію інформаційно-просвітницької діяльності на регіональному рівні та ін.

Однак, для того, щоб Україна відігравала важливу роль на міжнародній арені, органам державної влади необхідно цілеспрямовано, послідовно і виважено реалізувати свою зовнішню і внутрішню політику, результатом якої повинна стати політична та економічна стабільність держави, покращені її іміджу. Нажаль, сьогодні, Україна демонструє цілком протилежне, через, це в вересні цього року, представник ЄС з питань зовнішньої політики та безпеки Хав'єр Солана зазначив, що для України «двері зачинені» і членство України в ЄС не очікується в «передбачуваному майбутньому».

Список використаних джерел

1. План дій України - Європейський Союз // [Електр. ресурс]. - Режим доступу http: / /zakon 1 .rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_693.- Дата перегляду 11.10.2009.

2. Європейська Безпека у контексті сучасних процесів європейської та євроатлантичної інтеграції: Хрестоматія для факультативного курсу / [Н.Стрельчук, ІМельничук,Г.Мельничук та ін.]. - Чернівці: Центр євроатлантичної інтеграції ЧНУ, 2008. - 140с.

3. Інформаційні центри ЄС // [Електр. ресурс]. - Режим доступ http://ec.europa.eu/delegations/ukraine/more_info/eu_information_centres/index_uk.htm

 

Співпраця України з СНД: проблеми та перспективи

СНД як об'єднання 12 держав пострадянського простору виникла після розпаду СРСР відповідно до Мінської угоди, Алма-Атинської декларації та Протоколу до Мінського договору. При створенні СНД було визначено, що Співдружність будується на принципах міжнародного права. Членство в СНД є добровільним, і кожен з учасників має право його призупиняти чи припиняти. Органи СНД мають суто консультативні та координуючі функції.

Сьогодні розглядаються дві основні концепції подальшої модернізації СНД та співпраці її членів. Перша пов'язана зі створенням в рамках Співдружності повномасштабної зони вільної торгівлі і підтримується країнами, економіка яких тісно пов'язана з ринком Росії і СНД в цілому. Другий підхід реформування запропоновано Казахстаном - це шлях концентрації зусиль організації на тих питаннях, у вирішенні котрих зацікавлені всі її члени.

Йдеться про п'ять напрямків: розробку загальних принципів співробітництва в сфері міграції населення; формування єдиного транспортного простору із загальними принципами формування тарифної політики; розвиток співробітництва в науково-освітній сфері; поглиблення гуманітарного співробітництва; боротьбу з транскордонною злочинністю. Тобто мова йде про збереження за СНД консультативно-координаційних функцій, розширення в її форматі соціально-гуманітарної складової і посилення кооперації по зазначених напрямках. Зважаючи на ту обставину, що більшість в СНД складають країни євразійської (проросійської орієнтації), концепція казахського лідера вважається більш прийнятною для подальших перспектив об'єднання.

Створення в рамках Співдружності повномасштабної зони торгівлі видається проблематичним в силу наступних обставин. По-перше, диференційована економічна політика Росії стосовно кожної країни-учасниці СНД виключає можливість уніфікації підходів у практиці багатостороннього економічного співробітництва. По-друге, не дивлячись на активне обговорення можливості створення зони вільної торгівлі СНД-ЄС, у Росії з застереженням ставляться до ідеї такої кооперації в силу конкурентоспроможності російських виробництв і з політичних міркувань. Росії також невигідно відкривати свої ринки та створювати конкуренцію і найважливішого експортного товару - природного газу. Зона вільної торгівлі передбачає єдині тарифи, єдину податкову політику. Окрім того членство деяких країн СНД та рух інших до COT накладає певні обмеження і на торгово-економічне співробітництво в рамках СНД.

Основними причинами нежиттєздатності та нестабільності СНД на нашу думку,є:

1. Нерівноправність відносин між країнами СНД,а також претензії РФ на політичне, економічне, інформаційне та соціокультурне домінування.

2. Намагання РФ розглянути весь пострадянський простір як зон «легітимних» життєво важливих її інтересів.

3. Несумісність вимог РФ щодо координації зовнішньої й економиш, політики країн СНД з повним ігноруванням нею інтересів і пріоритетів країн-партнерів.

4. Постійні спроби РФ сформувати в рамках СНД новий військово-політичний блок чи систему колективної безпеки (для кого і проти кого?)

5. Стратегічний курс РФ на розбудову наддержавних структур CHД під її контролем і прогресуючу інтеграцію пострадянських країн в новий потужний геополітичний блок.

Неодноразове перенесення зустрічей на найвищому рівні лідерів країн СНД свідчить про їхнє прохолодне ставлення до майбутньої Співдружності. Фактично країни СНД мають між собою мало спільного крім історичного минулого. Вектори пріоритетних інтересів окремих країн СНД все більше набувають відцентрового від СНД спрямування. Зростає критика на адресу РФ, яка намагається використати структури Співдружності у власних інтересах, зневажаючи інтереси інших її членів, що найбільшої гостроти набуло на саміті лідерів країн СНД у Кишиневі [2].

Найближчим часом слід виробити нову концепцію України щодо багатостороннього економічного співробітництва, яка враховуватиме , яка враховуватиме реалії в пострадянському геополітичному просторі й відповідатиме структурі національних інтересів держави. Тим не менше, для України необхідним виявляється на сьогодні вибір чіткої стратегії на євразійському напрямку 11 цьому контексті необхідно враховувати,що об'єм зовнішньої торгівлі України з країнами СНД зріс у середньому на 15% в порівнянні з 2005 роком.

Створення в Євразійському просторі ще однієї спільноти на взірець європейської навряд чи є можливим і доцільним з огляду на обраний Україною курс на інтеграцію в існуючі європейські структури. Жорстка прив'язка до нової, «зміцненої» моделі СНД назавжди означатиме відмову від самостійної європейської політики, а згодом і від будь-якої самостійності у зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних справах. Між двома системами неодмінно виникатиме конкурентна боротьба за геостратегічні й геоекономічні впливи, в якій Україна відіграватиме периферійну роль.

Для України важливо опрацювати шляхи, що ведуть до поступового перетворення всього Євроазійського геополітичного простору - від Атлантики до Тихого океану - в єдину спільноту суверенних держав без домінування якогось одного центру. Україна зацікавлена як у прилученні до високотехнологічного європейського ринку, так і в містких ринках на Сході, зокрема у виході до країн Азійсько-Тихоокеанського регіону, шляхи до якого пролягають через РФ та Центральну Азію [3; 1].

Список використаних джерел

1. Беляев В. У рамках СНД (зовнішньоекономічні зв'язки України) // Політика і час. - 1998. - N1. - С 22.-35

2. Проблеми та перспективи участі України.- Доступ: http: www.eu.prostir.ua/data?t=l&q=3122. Дата перегляду 16.10,09

3. Співдружність Незалежних Держав: механізми взаємовідносин політичних лідерів. - Доступ: http:www.politik.org.ua/vid/magcontent. php3?m=l&n=61&c=1343. Дата перегляду 15.10.09

 

Україна - учасник міжнародних інвестиційних відносин

У своїй статті я хотіла б розглянути питання участі України в найбільш впливових в міжнародній системі в галузі інвестування міжнародних організаціях.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) створений учасниками міжнародної валютно-фінансової конференції Об'єднаних Націй у Бреттон-Вудсі. З вересня 1992 р. Україна стала 167-м членом МБРР.1 листопада 1992р. його представництво розпочало свою роботу в Україні.

Основні проекти Всесвітнього банку в Україні:

1. Проект інституціональної перебудови, на що була виділена Інституціональна позика, затверджена Радою директорів у червні 1993 р. загальним обсягом 40 млн дол.

2. Проект реабілітаційної позики загальним обсягом 500 мли дій США почав впроваджуватись наприкінці 1994 року.

3. Проекти допомоги у проведенні галузевих реформ.

4. Фінансування установ фінансово-кредитної сфери.

Сьогодні в кредитному портфелі Представництва Всесвітнього Банку в Україні — приблизно 40 проектів. Крім фінансової, Україна отримує також консультативну і технічну допомогу, поточну інформацію і видання І міжнародних валютно-кредитних проблем.

Станом на січень 2008 року портфель проектів Світового банку в Україні складається з 11 інвестиційних проектів, що реалізуються, та інвестиційних проектів і 1 системного проекту на стадії підготовки, сума позик за якими складає 1,8 млрд.дол.США. Крім того, також реалізує ще один гарантійний проект на суму 100 млн. дол. США. На стадії ініціювання знаходяться 3 проекти (на суму 462,58 млн. дол. США).

Міжнародна фінансова корпорація Міжнародна фінансова корпорація (IFC), інвестиційний підрозділ Групи Світового банку, активно допомагає в поліпшенні бізнесового середовища в Україні.

Україна стала акціонером і членом IFC в 1993 р. До 4 травня 2001 p. IFC інвестувала близько 692 мільйонів доларів в 33 проект Інвестиційна програма IFC в Україні в цей час розширюється високими темпами, при цьому основна увага зосереджена на інвестиційний можливостях у фінансовому секторі, виробництві будівельних матеріалів роздрібній торгівлі й послугах, енергетику, виробництві встаткування для транспорту, інфраструктури.

Зараз в Україні працює спільний проект технічної допомоги «Ділове середовище та розвиток підприємництва в Україні» ставить за мету створення сприятливого середовища для розвитку малого та середнього бізнесу, а також сприяє поліпшенню бізнесу-середовища в Україні інвестиційного клімату в цілому.

Міжнародні фінансові організації займають важливе місце в системі інституціональних структур регулювання світової економіки. Ці інститут надають країнам кредити, розробляють принципи функціонування світової валютної системи та здійснюють міждержавне регулювання валютно-кредитних і фінансових відносин. Важливу роль у сфері регулюванні міжнародних розрахунків і розробки нормативних документів з банківського нагляду відіграє Банк міжнародних розрахунків. Проблемами міжнародної заборгованості займаються спеціальні міжнародні організації: Паризький і Лондонський клуби.

Світовий банк - багатостороння кредитна організація. Групу Світового банку складають: Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Багатосторонні агентство з гарантування інвестицій, Міжнародний центр врегулювання спірних питань щодо інвестицій.

Підсумувавши діяльність МБРР за період 2003-2007 pp. в світі та в Україні зокрема, слід зазначити, що: за період з 1993 по 2007 року Україна га МБРР уклали угоди про надання позик на загальну суму більше 5 млрд. дол. США. Станом на січень 2008 року портфель проектів МБРР в Україні складається з 11 інвестиційних проектів, що реалізуються, та з 6 інвестиційних проектів і 1 системного проекту на стадії підготовки, сума позик за якими складає 1,8 млрд. дол. США.

Україна є типовим представником країн-реципієнтів міжнародних фінансових організацій, ставлення до неї і визначення її місця у глобальній економічній системі - це ставлення до країни-позичальника, який не завжди виконує вимоги, що висуваються, до країни, яка не може суттєво впливати на світогосподарський розвиток і претендувати на більш-менш значиме місце у глобальній економічній системі. Тому Україна залишатиметься на тому місці, яке визначать економічно розвинені країни, а проведуть в життя міжнародні фінансові організації.

Таке ставлення до України повинно стати об'єктом спеціального вивчення для розробки спеціальної стратегії співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями, в якій наголос буде зроблено на посилення ролі національних інтересів через участь в міжнародному співробітництві.

Список використаних джерел

1. www.mavicanet.com/directory/ukr/

2. www.ifc.org

3. poglyad.com/students/item/8923/

 

Проблеми взаємовідносин України, Росії та НАТО

Перші контакти України з НАТО були започатковані восени 1991 року, і вже у січні 1992-го представник України вперше взяв участь у Робочій групі високого рівня РПАС. Активне співробітництво між Україною та НАТО розпочалося після приєднання України до рамкового документу «Партнерство заради миру» ( 1994 р.) та Мадридської «Хартії про особливе партнерство» (1997р.) [1, с. 13]. Проте незважаючи на усі зусилля, наша країна досі не інтегрувалася до цієї міжнародної організації, як повноправний учасник.

Україна підтримувала розширення НАТО починаючи з середини 1990-х років. На першому етапі були деякі застереження щодо різкої та загрозливої реакції Росії на це розширення.

Росія продовжує активний діалог з НАТО і хоча вона офіційно визнала право країн колишнього СРСР самостійно будувати свої відносини з ними проте відкрито попереджає, що не допустить їх інтеграцію в західні інститути «за російський рахунок». Це означає, що, вибравши курс на вступ до НАТО, ці країни повинні бути готові до втрати політичних і економічних пільг у відносинах з Росією [2], відповідно Україна не є виключенням.

На даний час Росія, заперечуючи членство України в НАТО значно випереджає її у розвитку політичної і військово-технічної співпраці з Альянсом. З іншого боку генеральний секретар НАТО нагадав історію з припиненням постачань газу до країн Євросоюзу через газовий конфлікт України та Росії на початку 2009 року і зробив висновок: «Збій в поставках енергоносіїв може знищити соціальну та економічну структуру, що можна порівняти з наслідками війни, проведеної без жодного пострілу», - відповідно це послугувало потужним руйнуючим фактором збудованого Україною підгрунтя для інтеграції в Альянс.

Негативним і ще й факт недостатньої підтримки народом владної ініціативи вступу України в НАТО (відсутність необхідних 50%), що також пов'язано з антинатовською пропагандою російських ЗМІ в Україні.

У висновку варто відзначити, що обидві країни, як Україна, так і Росія активно співпрацюють з Організацією Північноатлантичного договору і метою реалізації власних національних інтересів. Проте Росія прагне співпраці на рівних, а Україна - інтеграції заради миру та безпеки в регіоні Росія, користуючись власним потужним впливом, нівелює імідж нашої Батьківщини «газовими конфліктами» і стримує реалізацію розширеної^ членства в НАТО, натомість вона зацікавлена у фінансовій співпраці III комітетів.

Україна ж поступово виконує зобов'язання перед НАТО і прагне повноправного членства, згідно законодавчо визначеного курсу, який закріплений у законі України «Про основи національної безпеки». Також варто зазначити, що добросусідство і налагодження надійних політико економічних взаємин з країною-побратимом Росією з одного боку можна прирівняти до членства в НАТО, стабільності та безпеки геополітичного простору в регіоні, а з іншого боку такі відносини могли б послугувати перепусткою для України до Організації Північноатлантичного договору. Тому в будь якому випадку потрібно прагнути до взаємоповаги та спільного порозуміння.

Список використаних джерел

1. Павлюк М.В.Україна-НАТО: від знайомства до повноправного членства // Інформаційний посібник. - Чернівці. - 2008. - 28 с.

2. Суспільно-інформаційний портал // Яка позиція Росії щодо розширення НАТО? Режим доступу: http://www.svatovo.ws/stati_uk_nato_russia.html [Дата перегляду 20.10.2009]

3. Сірук М, Нова концепція НАТО: розширення з урахуванням інтересів Росії //День. - №30. - 21 лютого 2009. - С.2

 

Співпраця спеціальних служб України з іноземними структурами у сфері міжнародної безпеки

В період актуалізації процесів європейської та євроатлантичної інтеграції України, переформатування державних інститутів відповідно до європейських стандартів, набуває пріоритетного значення розробка нових форм і змісту забезпечення державної безпеки. Значною мірою це завдання покладається на Службу безпеки України (СБУ), до функцій якої віднесено захист національної безпеки та державного суверенітету, що полягає у протидії загрозам демократичному устрою держави. При цьому важливо враховувати зовнішні фактори впливу на державну безпеку України для забезпечення національних інтересів. Подальший розвиток і захист найвагоміших здобутків України потребує чіткої визначеності держави у стратегічних пріоритетах та цілях, які мають відповідати викликам і загрозам ХХІ ст., її взаємодії з сучасними міжнародними і регіональними системами безпеки.

В цьому ключі потрібно зазначити, що до завдань СБУ також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України. Для повноцінного здійснення своїх повноважень СБУ проводить активний діалог з іноземними структурами у сфері міжнародної безпеки. Одним із найосновніших напрямків можна вважати співпрацю з Європейським Союзом та НАТО.

Основною метою співробітництва СБУ з структурами ЄС є виконання рекомендації ПАРЄ №1713 (2005р.) «Демократичний аналіз сектору безпеки в країнах-членах» та Плану дій Україна - ЄС у сфері юстиції та внутрішніх справ [1]. В рамках зазначеного Плану регулярно проводяться робочі зустрічі з представниками оціночної Місії Європейської Комісії, протягом яких значна увага приділяється обговоренню питань щодо боротьби з організованою злочинністю, корупцією, торгівлею людьми, незаконним обігом наркотиків і фінансовими злочинами та «відмиванням» грошей, нелегальною міграцією.

Ключові питання щодо поглиблення співпраці між СБУ і спецслужбами країн-учасниць ЄС також обговорюються під час офіційних зустрічей керівництва Служби безпеки України із зарубіжними партнерами в ході таких зустрічей підписуються домовленості, меморандуми, в яких визначено конкретні заходи співпраці в інтересах безпеки. Проводяться міжнародні антитерористичні командно-штабні навчання. Уряд України дозволив СБУ залучити іноземні спецслужби для проведений антитерористичних операцій і для забезпечення безпеки «Євро-2012».

Основні напрями співробітництва зі структурами Північноатлантичного Альянсу на даний час визначаються відповідно до узгодженого та затвердженого обома сторонами у Празі Плану дій «Україна-HATO» конкретні заходи якого плануються та виконуються у рамках відповідній щорічних Цільових Планів [2]. Однією з форм співпраці СБУ і спецслужбами країн-членів НАТО є співробітництво зі Спеціальним комітетом НАТО, обмін візитами експертів спецслужб країн-членів НАТО.

Стратегічне спрямування України на інтеграцію до ЄС та НАТО не обмежує повноцінну співпрацю із традиційними партнерами - державами учасницями Співдружності Незалежних Держав (СНД). В рамках кооперації у 1997р. було створено Раду керівників органів безпеки та спеціальних служб держав-учасниць СНД [3].

Даний орган сприяє взаємному обмінові досвідом та інформацією між спецслужбами, розглядає актуальні питання боротьби з організованою злочинністю міжнародного характеру й в інших погоджених сферах діяльності спецслужб, а також організації взаємодії між ними на території держав-учасниць СНД.

Сьогодні, коли ситуація у світі динамічно змінюється, її характерними рисами стає розширення співробітництва на всіх рівнях, спеціальні служби повинні докласти всіх зусиль для того, щоб наша держава впевнено крокувала до європейського та світового співтовариства.

Отже, участь у зміцненні систем колективної безпеки н європейському та трансатлантичному просторі, розвиток кооперації у політичній, економічній, гуманітарній, інформаційній сферах є одним з найважливіших завдань для України.

Список використаних джерел

1. План дій Україна-Європейський Союз. Урядовий портал / / http://ww.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?arUd=12853472&cat_id=12852714 [Переглянуто 18.10.2009]

2. План дій Україна - НАТО. Організація Північноатлантичного договору // http://www.nato.int/issues/nato-ukraine/action_plan-ukr.html [Переглянуто 19.10.200!)|

3. Рішення про Раду керівників органів безпеки й спеціальних служб держав учасниць Співдружності Незалежних Держав від 28 березня 1997р. //http:// zakon.rada.gov.ua/cgi-bin /laws/ main. cgi?nreg=997_g94 [Переглянуто 20.10.2009]

 

Тенденції розвитку взаємодії Україна-ЄС у контексті світових глобалізаційних процесів

Як відомо на сьогоднішній день,питання Євроінтеграції України викликає величезний інтерес як серед політиків, чиновників, так і серед простих громадян нашої країни. І дійсно, перспективи які можуть відкритися для України при вступі її в Євросоюз не можуть залишити байдужим того, хто прагне до кращого життя. Повага до особистості й прав людини,мінімум бюрократії, ефективна боротьба зі злочинністю й корупцією, економічні свободи, високий рівень життя й сервісу, чудова система соціального захисту, все це дуже вражає.

У світлі глобалізації, розширення границь між державами, у більшості країн з'являється бажання зайняти провідне положення у світі. Цим і пояснюється поява таких організацій як Євросоюз. Вступ країни в ЄС насамперед означає, що вона користуються політичним визнанням. Ця країна одержує підтвердження володіння високим рівнем політичної, економічної й загально цивілізаційної зрілості, розвиненості й стабільності. Тому багато країн прагнуть потрапити у вищу ланку Європи, і Україна не є виключенням.

Ми вже протягом декількох років спостерігаємо за взаєминами України і Євросоюзу. Саме тому, я вважаю цікавим проаналізувати, наскільки Україна наблизилася до європейської еліти і чи готова ця еліта прийняти нашу країну до свого складу.

Спочатку здавалося, що наші прагнення до ЄС зустрічають схвалення самої Європи. Принаймні, багато дипломатів і політиків Заходу невпинно виступали перед журналістами з оптимістичними прогнозами. Саме це й вселяло в нас надію,але на практиці все виявилося не так просто.

Виявляється, що не всі країни ЄС хочуть поруч із собою бачити Україну. І як мені здається це достатньо обґрунтовано. Якщо узяти до уваги нашу політичну ситуацію, то вона явно бажає кращого й це не може вкритися від Європи. Постійні політичні скандали, інтриги тільки загострюють ситуацію. Негласна боротьба Президента й Прем'єра, свідчим про те,що у нашій країні немає сильної збалансованої єдиної влади. І це, як відомо, характеризує нас не з найкращого боку. Так само ми не можемо забувати про нестабільну економіку, що і так будучи не в кращому стані істотно постраждала від світової кризи.

Незважаючи на це, багато експертів стверджують, що Україна сьогодні має більше активні зв'язки з Європейським союзом, ніж із країнами пострадянського простору. В останні роки істотно змінилася структура в Україні: значна частка в ньому тепер доводиться на сектор послуг. Це також підвищує зацікавленість України в полегшенні доступу до європейських ринків.

Співпраця вже почалася. Так, наприклад, у сфері економіки європейські експерти працюють із українськими колегами по передачі ноу-хау в сфері керування компаніями, промисловістю й сільськогосподарськими технологіями. У галузі науки й організовується обмін науковцями викладачами й студентами й впроваджуються загальні проект Співробітництво в областях керування розвивається в таких сферах, як митна справа й боротьба зі злочинністю,проводиться обмін документами між керівництвом у таких технічних сферах, як стандартизація й статистика. Значні суми фінансових грантів виділяються на вдосконалення ядерної безпеки й на рішення проблем, зв'язаних з наслідками Чорнобильської аварії. Але ще багато чого треба зробити.

Значним кроком на зустріч до Європи став вступ України в Всесвітню торговельну організацію. Хоча й ця подія не віщує легким проникнення нашої країни в почесні члени ЄС.

Як ми бачимо шлях Євроінтеграції України досить тернистий і складний. Хоча, як мені здається, не слід опускати руки. Початок руху України в Європу почався, а це вже результат позитивний. Але н захоплюватися занадто не треба. Нашій країні потрібно прийняти значні зміни в політичній, економічній і іншій сферах, а це, як відомо процес складний і тривалий. Завоювати довіру Європи дуже складно й тому, як мені здається, на це піде багато часу. Тому говорити про світле й швидке майбутнє в Євросоюзі ще рано, але перспективи й можливості є. Будимо сподіватися, що наші політики зможу прискорити цей процес.

Список використаних джерел

1. Бендерський Ю. Реалії світогосподарських процесів і місце в них України // Економіка України. - 2003. - №1. -с.70-75.

2. Жваво О.В. Міжнародний імідж України: який геть нікому не потрібний // Трибуна.-2004.-№1-2.-С.12.

3. Економічна політика: навчальний посібник під ред. Бешкетника И.В. Тернопіль: ТАНГ,2000.

4. Зовнішньоекономічна політика. Світове господарство // Реферативним журнал. -2001. -№4. -с.46.

5. Кийданський К. Інтеграційні процеси й визначення зовнішньоекономічній політики України в господарському контексті // Фінансова консультація. - 2000 №43.-с.13.

 

Україна і Європейський Союз: шляхи співпраці

Європейський вибір України був офіційно визначений ще на етапі формування засад зовнішньої політики нашої держави і ґрунтувався на її життєво важливих інтересах, історичному прагненні українського народу бути невід’ємною частиною єдиної Європи. Вже 2 грудня 1991 року, міністрами закордонних справ країн - членів ЄС, була прийнята «Декларація ЄС по Україні», в якій країни-учасниці схвалили волевиявлення народу України на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року.

Безумовно, найважливішою подією у відносинах України та ЄС було підписання Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною, підписаний 14 червня 1994 року в Брюсселі представниками обох сторін, заклав стабільний політичний, економічний і культурний діалог між країнами ЄС з одного боку та Україною з іншого.

Слід зазначити, що Верховна Рада України ратифікувала цю Угоду вже в листопаді 1994 року, а країни ЄС - 15 лише в лютому 1998 року, В тому ж 1994 році ЄС прийняв ще один важливий документ: «Спільна позиція щодо України», який визначив основні напрямки взаємодії Євросоюзу із нашою країною. 20 грудня 1996 року у Брюселі був прийнятий «План дій ЄС стосовно України», згідно якого до 1999 року Україна отримала фінансову підтримку в 700 млн.$ США. Було виділено окремі кошти для ліквідації наслідків ЧАЕС. 5 вересня 1997 року у Києві відбувся Перший Саміт Україна - ЄС, на якому дві сторони підтвердили свої наміри щодо подальшої співпраці.

Тісна співпраця у цьому контексті відбувається до сьогодні. Зокрема, на минулорічному Саміті в Парижі, що відбувся 8 вересня Комісар ЄС з питань зовнішніх відносин та європейської політики сусідства Беніта Фарреро-Вальднер заявила: - «Рік тому ми не могли сподіватися, що переговори з нової угоди просунуться настільки далеко... Про те, щоб це поглиблене співробітництво стало насправді успішним та змогло надати максимальні переваги для громадян, ключове значення має політична стабільність в Україні». На превеликий жаль, український політикум давно забув про те, що таке «політична стабільність», а особливо це помітно в ході передвиборчої кампанії.

На сьогодні співпраця України та ЄС носить багатоплановий характер. Це, зокрема, регіональне співробітництво (програми прикордонного співробітництва «Угорщина-Словаччина-Румунія-Україна», «Україна-Польща Білорусь», «Україна-Румунія-Молдова» та регіональна програми «Чорне море»; розвиток стосунків у сфері юстиції та внутрішніх справ; зовнішня політика і безпека (з 2002 року наша держава є учасником Поліцейських місій ЄС в Боснії і Герцеговині (2002-2005рр.) та Республіці Македонії! (2ОО4-20О5рр.); співпраця в енергетичній сфері (газова криза у січні 2004 довела необхідність оперативного узгодження дій України з ЄС з питані, енергетичної безпеки); економічне партнерство (у 2008 році динаміки товарообігу мала тенденцію до зростання порівняно з 2007 роком) і т.д.

Як зазначає Костюк СМ. у дослідженні «Діалог Україна - Європейський союзі минуле, сучасність, майбутнє», ймовірна нова «загроза зі Сходу», і, одночасно, «ідея повернення в Європу», що охопила пост-комуністичні держави Центральної та Східної Європи наприкінці 80-х - початку 90-х рр виявилися каталізаторами процесу зближення Києва та Брюсселя. І тут ми спостерігаємо певну тенденцію аналогії з сучасністю. Всім відомий є той факт, що 9 жовтня 2009 року відбувся Саміт країн СНД.

Провідні політологи вдарили на сполох. «СНД розвалюється на очах, і це треба визнати Москві, яка не помічає, скільки негативу останнім часом накопичилося в І відносинах з партнерами по Співдружності», - пояснює керівник програм Росії; та СНД Німецької ради із зовнішньої політики Олександр Рар. Президенти країн Співдружності, зокрема і Росії, надають перевагу вирішенню «насущних питання постачання енергоресурсів», ніж обговорювати глобальні проблеми СНД, «ведення домашнього господарства», ніж пропонувати свої позиції щодо вирішення питань економічної кризи в рамках даної Співдружності.

В цьому контексті важливо, особливо напередодні виборів, вловити глибину цього питання і, при можливості, взяти на озброєння у власних політичних програмах з метою залучення широкого загалу у виборі пріоритетів зовнішньополітичного курсу.

Список використаних джерел

1. Євробюлетень Інформаційне видання Представництва Європейської Комісії в Україні та Білорусії. - 2008. - №9

2. Шкляр В.,Юричко А. Україна на шляху до Європи. - К.: Етнос,2006. - 494 с,

3. Вектори української дипломатії // Політика і час. - Київ, 1995.- №10. - с 3-9.

4. Ігрошкін Г. Об'єднана Європа: що там нас чекає // Політика і час. - 1995. №7 - с.3-10.

5. Якемчук Р. Україна і Європейський Союз// Сучасність.-1997.- №10.- с.95 - 99.

 

Україна між Європейським Союзом та Російською Федерацією: геоекономічний аспект

На сьогодні все більшого значення для обрання пріоритетного напряму розвитку України дістає геоекономіка. Зараз, в умовах кризи досягти необхідного рівня розвитку можна лише використовуючи геоекономічні стратегії розвитку.

Що ж власне досліджує геоекономіка? За визначенням Кочетова, геоекономіка - це наука про стратегію економічного розвитку в багатовимірному комунікаційному просторі під впливом зовнішніх і внутрішніх викликів, що забезпечує високу «якість життя». Геоекономічна стратегія - це мистецтво досягнення політичних цілей переважно довгостроковими економічними методами перерозподілу ресурсів і світового доходу,створенням конкурентоздатних регіональних умов господарювання.

Для України зараз фактично існує два основні вектори геоекономічного розвитку - Європейський і євроатлантичний та Російський вектори.

Варто відмітити основні постулати сучасної України в ракурсі зовнішньої політики:

1) Президентом проголошено пріоритетний напрям розвитку НАТО та ЄС.

2) Проводиться офіційна політика дистанціювання від Російської Федерації.

3) Відбувається популяція ідеї інтеграції в західне суспільство будь-якими можливими методами.

4) Дана ситуація викликала резонанс в ЄС, що відверто негативно відноситься до євроатлантичних та європейських починань України, вважаючи ці прояви відсутністю реальної демократії [3].

Якщо дослідити українські перспективи в ЄС, варто відмітити, що українська народність досить серйозно відрізняється від більшості народів Центральної та Західної Європи. Українська нація - східні слов'яни. В Україні переважає православна віра (в той час, як у ЄС переважна більшість людей - католики та протестанти), історично Україна ніколи не була близька країнам Західної Європи. Навіть під час Першої Світової Війни, коли була проголошена УНР, жодна європейська держава не підтримала державні починання українців,фактично,вирішуючи власні інтереси [6].

Щодо співробітництва з Російською Федерацією, то варто відмітити історичне значення східного сусіду. У 90-х p.p. співпраця України та РФ мала назву Стратегічного співробітництва. Водночас, після «Помаранчевої революції» Україно різко почала дистанціювання від партнера, на що Росія, маючи значні геополітичні інтереси в нашу сторону, давала відповідь. Фактично, РФ не робила жодного кроку для обмеження розвитку України першою. Всі її дії спричинені промовами, діями урядів, обмеженням співробітництва з нашої сторони.

Та навіть після зменшення економічних та політичних зв'язнім Російська Федерація залишається найбільшим торгівельним партнером України: на сусіда припадає 22% експорту, 35.5 імпорту - це на 2006 piк.[l] За 2007рік зовнішньоторговельний оборот двох держав, не дивлячись ми перепони та обмеження зріс на 45% до 29млрд. дол.

Але стратегічний напрям зовнішньої політики українського правління досить чітко унеможливлює повернення до колишнього рівня відносин Впливова російська політична еліта і рядові росіяни в переважній більшості своєму свято переконані в наступному:

— Україна винна в розвалі СРСР і нинішніх неладах Росії;

— незалежна Україна — це геоекономічна аномалія і загроза Росії;

— Росія без України геополітично незавершена і не може відродитися як велика держава; російський і український народи - це єдине ціле з однією вірою, однією мовою, і їх возз'єднання є лише питанням часу;

— мета возз'єднання росіян і українців - створення єдиного наднароду, з яким вважатиметься і перед яким тремтітимуть Європа і світ, економічні,релігійні,етнічні спільності двох держав.

І, як висновок, хотілось би змоделювати гіпотетичну ситуацію - вступ України в ЄС та наслідки цього, і проголошення Російської Федерації стратегічним партнером з наслідками. Інтеграція України в ЄС:

1) Побудова на території України сітки європейських заводів і високим ступенем забруднення зовнішнього середовища.

2) Використання українців на найменш оплачуваних та найбільш ризикованих для здоров'я робіт.

3) Зростання дистанціювання від РФ, збільшення ціни на енегроресурси зі східного сусіда.

4) Завал ринку вітчизняної продукції.

5) Остаточне визначення місця України на сучасній геоекономічний карті, як країни третього світу.

6) Введення у дію з 2011 року в дію газопроводу Каспійський, в обхід України.

Тісне співробітництво з РФ:

1) Відкриття кордонів для руху вітчизняних товарів до РФ.

2) Отримання енергоресурсів за пільговими цінами.

3) Можливість сформування української нації,як могутнього етносу.

4) Значний приплив російського капіталу в економіку України.

5) Розбудова інфраструктури держави за кошти партнера.

6) Створення узгодженої політики двох держав, що буде відзначатись цільністю та цілеспрямованністю. Зникне такий значний дисбаланс між регіонами.

7) Покращення іміджу держави в очах Західної Європи.

8) Заспокоєння політичних спрямувань США, що описані Бжезиньким, як недопущення підпадання України під сферу впливу РФ.

9) Загальне зростання швидкими темпами економіки України та стрімкий вихід із кризи.

Насамкінець, можна сказати, що, на даному етапі саме Україна більш потребує співробітництва з Росією, а не навпаки, тому бажано було б усі сили направити на виконання пріоритетної стратегії розвитку, поки ми ще не втратили свій шанс на місце у списку найбільш розвинутих держав.

Список використаних джерел

1. ГУ AM: деякі проблеми економічного співробітництва/ Ігор Бураковський// Економічний часопис. - 2006р. - №7-8. - с.26-28

2. Кочетов Э.Г. Геоэкономика: (освоение мирового экономического пространства). - М.: Издательство БЕК. - 2002. - 480с.

3. Украина между Россией и западом: опыт геоэкономического анализа/ Н.Ряботяжев//МЭМО. - 2008. - №9,- с. 75-83

4. Украина в трех соснах: НАТО-ЕС-Россия/Т.Силина//Зеркало недели. -2008. - октяб.

5. Украина в трех соснах-2: НАТО-ЕС-Россия/Т. Силина/ /Зеркало недели -2008. - октяб.

6. Unexpidcnce of the Ukrainian integration to the European Union/Paul Kuzmin//Challenges of the contemporary world. (Shevchenkivska Vesna)- 2009.- 23-26 March

 

Боротьба з піратством відповідно до резолюцій Ради Безпеки ООН. Перспективи для України

Сьогодні піратство та акти збройного грабежу проти суден становлять найбільшу загрозу для міжнародного морського судноплавства і предмет занепокоєння всього міжнародного співтовариства. Ця проблематика викликає жвавий інтерес в наукових колах і стає актуальним об'єктом дослідження. Дана робота має на меті аналіз резолюцій Ради Безпеки ООН з проблеми піратства біля узбережжя Сомалі, а також з'ясування можливості для України долучитися до реалізації положень зазначених резолюцій.

За даними ІМО регіоном, який найбільше потерпає від цих злочинних явищ, є Східна Африка [1], причому більшість піратських нападів мають місце на водних просторах під юрисдикцією прибережних держав цього регіону.

Ситуація біля узбережжя набула настільки значних масштабів, що дала Раді Безпеки ООН (далі - РБ ООН) підстави кваліфікувати її як загрозу міжнародному миру та безпеці в сенсі Глави VII Статуту ООН та прийняти на підставі її положень низку резолюцій (№ 1816 і 1846), спрямованих на вирішення проблеми піратських нападів біля узбережжя Сомалі. Положення резолюцій можуть бути зведені до кількох принципових моментів.

Рада Безпеки постановила, що держави, які співробітничають з ПФУ п боротьбі з піратством та збройним розбоєм на морі біля узбережжя Сомалі І про які ПФУ завчасно повідомив Генеральному секретарю, можуть входити в територіальні води Сомалі з метою припинення зазначених злочинів, а також використовувати всі необхідні для цього засоби - відповідно до того як це дозволено відповідними нормами міжнародного права. Заслуговує на увагу те, що резолюції встановлюють часові межі щодо можливості вжитій передбачених в них заходів, а саме відповідно 6 та 12 місяців (таким чином, на даний момент ці заходи допустимі до 2 грудня 2009 p.). Крім того, в тексті самих резолюцій зазначений їх спеціальний та індивідуальний характер, що передбачає поширення їхньої дії лише на ситуацію в Сомалі виключає звичаєвий характер їх постанов. Зазначені резолюції також місти численні заклики до держав співробітничати між собою, з ООН та іншими міжнародним організаціями, активізувати зусилля з протидії актам піратства в регіоні тощо. Однак найбільш суттєвими є надання держаним уповноваження вживати заходів, передбачених нормами міжнародного права по відношенню до актів піратства в територіальному морі Сомалі.

Після прийняття даних резолюцій 2 червня та 2 грудня 2008 року деякі держави не стали зволікати з реалізацією їх положень і направили свої військові кораблі в регіон для вжиття відповідних заходів (РФ, США держави-члени Євросоюзу), що сприяло зниженню піратської активності. Резолюції ж, будучи адресовані в принципі всім державам світу, становлять. інтерес і для України, особливо в світлі непоодиноких піратських нападів на судна з громадянами України на борту. Однак істотною умовою втілений передбачених ними заходів є співробітництво відповідної держави з ПФУ Сомалі. На даний момент Україна не здійснює співробітництва з Сомалі таким чином, не маючи змоги скористатися відповідними положеннями резолюцій РБ ООН та докласти зусиль до справи боротьби з актами піратства і збройного грабежу проти суден, що мають місце и територіальному морі цієї держави.

Безумовно, з огляду на сумну долю, яка спіткає біля узбережжя Сомалі судна з громадянами України на борту, очевидна зацікавлений, нашої держави в запобіганні та протидії актам піратства. З огляду на це налагодження співробітництва з ПФУ дозволило б Україні вживати конкретні заходи щодо забезпечення безпеки морського судноплавства н регіоні, що розглядається. Таке співробітництво видається можливим як безпосередньо з ПФУ, так і, наприклад, шляхом долучення України до операції Євросоюзу по боротьбі з піратством біля берегів Сомалі зокрема на підставі Угоди між Європейським Союзом і Україною про визначення загальної схеми участі України в операціях Європейського Союзу із врегулювання криз від 12 червня 2005 р.

Для нашої держави боротьба з піратством становить важливий аспект забезпечення безпеки її громадян, і ефективність такої боротьби серед іншого вимагає максимального використання наявних міжнародно-правових засобів протидії піратству.

Список використаних джерел

1. Reports on acts of piracy and armed robbery against ships. Annual Report. -2008: [Електрон, ресурс]. - Режим доступу: http://www.imo.org.includes/blastDataOnly.asp/data_id%D25550/133.pdf

2. Резолюция Совета Безопасности 1816 (2008): [Електрон, ресурс]. - Режим доступу: http://www.un.org/russian/documen/scresol/res2008/resl816.htm

3. Резолюция Совета Безопасности 1846 (2008): [Електрон, ресурс]. - Режим доступу: http://www.un.org/russian/documen/scresol/res2008/resl846.htm

 

Соціокультурні аспекти процесу глобалізації

У сучасних умовах розвитку глобалізації соціокультурний аспект є важливими і актуальними для всього людського співтовариства. Проте в науці до цього моменту не склалося єдиного трактування і розуміння терміну глобалізація, оскільки процес глобалізації носить багатовимірний характер,а соціокультурний контекст є ще більш не однозначним.

З безліч трактувань і визначень поняття соціокультурної глобалізації можна виокремити дві розповсюдженні інтерпретації:

1) глобалізація як єдина модель соціокультурного розвитку, до якого повинне прийти людство внаслідок розвитку науки, технічного прогресу, модернізації і еволюції; як необоротний,неминучий процес;

2) глобалізація як один з можливих, альтернативних варіантів розвитку людської цивілізації.

Сучасна соціокультурна глобалізація полягає передусім у формуванні нового соціокультурного поля XXI століття. Це нове соціокультурне поле формується під впливом таких факторів, як: зміна світосприйняття у споживача культури; формування нових наук, що змінюють сучасну наукову парадигму; диференціація суспільства на еліту (технічна, художня, управлінська тощо) і масового споживача; наростання соціальної апатії у частини населення, що стало наслідком не сприйняття стереотипів у розвитку культури, і виникнення почуття власної неповноцінності, формування нових ринкових відносин та ін.

Соціокультурна глобалізація несе в собі позитивні та негативні риси загального розвитку світової спільноти.

Глобалізація є продуктом прискорення соціокультурної динаміки масштабі всього світу, що призводить до об'єднання географічно, соціально, культурно видалених регіонів в єдиний просторово часовий континуум, і єдиний простір причинно-наслідкових зв'язків. Таким чином зросте доступність к загальнокультурним цінностям та науковим досягненням Соціокультурна глобалізація сприяє подоланню глобальних світових культурних протиріч і протистоянь між державами та спільнотами. Вагомим аспектом є соціокультурна консолідація, яка в свою чергу , може бути і негативним фактором.

Розповсюдження ринкових відносин в загальнопланетарному масштабі представляє небезпеку для культури у вигляді її уніфікації І комерціалізації,тому що в основі глобалізаційних процесів лежить ринкова економіка, яка ще більш поглиблює прірву між провідними країнами ти країнами третього світу. Тепер конкуренція реалізується на світовому рівні поступово проникаючи у всі сфери соціокультурної системи.

Особливу актуальність придбали проблеми взаємин національних культур, західної і незахідних культур, центру і периферії, пануючої і залежать культури, культурного імперіалізму, культурної ідентичності і так далі. Західноцентриська модель глобалізації пропонує асиметрію і нерівність н областях економіки, політики, культури, соціального розвитку, екології Культурними наслідками втілення асиметричної західної моделі глобалізації і спрощення сенсів культури і її редукція до масової культури. Цінність Заходу в його унікальності, але він не є універсальною соціокультурною моделлю загального розвитку. Проблема вироблення якісно іншої моделі глобалізації, імовірнісного та альтернативного соціокультурного розвитку, .і врахуванням глобальних екологічних проблем, - стає гострою життєвою необхідність. Це питання є актуальним і для сучасної України. Як ми бачимо Україна прагне залучитися до західноєвропейської спільноти, проте неспроможність української економіки пристосуватися до європейських стандартів призводить до ускладнення відносин з іншими європейськими країнами. А в наслідок цього неможливість соціокультурного єднання і Заходом.

Сьогодні, в період пізнього модерна, починається черговий етап - на зміну колективної та національної ідентичності приходить ідентичність, визначена елементами глобальної масової культури. Україні, котрій властивий дух колективізму, обумовлений історичним розвитком, менталітетом, цінностями, треба тривалий час, щоб пристосуватися до індивідуалістичної культури Заходу. Культурна глобалізація веде до подальшого витіснення високої культури і повного панування масової культури, до розмивання культурного різноманіття та уніфікації цінностей, повна або часткова деідентифікації особистості, як носія певної культурна. Відтак, «культурна стерильність» є ознакою носія глобальної культури.

Породження внутрішніх конфліктів та диференціації між різними соціальними та культурними утвореннями, насадження чужої для багатьох культурної ідеології також є негативними чинниками соціокультурного процесу глобалізації.

Таким чином, процес соціокультурної глобалізації є виключно складним та суперечливим та призводить до неоднозначних наслідків. До таких наслідків належать стандартизація й уніформалізація соціокультурних відносин.

Список використаних джерел

1. Василенко И.А. Диалог цивилизаций: социокультурные проблемы политического партнёрства. - М.,1999.

2. Гавров С.Н. Социокультурная традиция и модернизация российского общества. М.: МГУКИ.2002. 146

3. Кравченко А.И. Культурология: Учебное пособие для вузов. - 3-е изд.- М_: Академический проект,2001.

4. Кузнецов В. Что такое глобализация?//Мировая экономика и международные отношения. - 1998. - № 2-3. - С. 12-21.

5. Философия: Учебник для ВУЗов/Под общ. ред. В.В. Миронова. М.: Норма, 2005.

 

Національні інтереси в контексті вступу України до НАТО

Бухарестський саміт НАТО у квітні 2008 р. поставив остаточну крапку у дискусії закріплення на рівні міжнародного акту інтеграції нашої держави до системи колективної безпеки. У підсумковому комюніке було сказано «Україна і Грузія будуть членами НАТО». У такій ситуації,багатьох науковців та громадських діячів почало непокоїти таке питання - а чи відповідає національним інтересам членство України у НАТО?

Національні інтереси - життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток [2].

Україні як державі необхідно, утвердити себе в регіоні та світі, створити пристойний імідж миролюбної країни, відкритої для співробітництва. Займаючи важливе геополітичне положення, вона повинна одержати визнання Європи не лише як нова держава. Країни Заходу об'єктивно зацікавлені у становленні її як суб'єкта забезпечений регіональної безпеки [1, с. 116].

Національна безпека - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізації реальних та потенційних загроз національним інтересам [2].

Важливо зауважити, що у червні 2003р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про основи національної безпеки України», який підтримало 315 парламентарів. Закон дає визначення національним інтересам - як життєво важливим матеріальним, інтелектуальним ти духовним цінностям Українського народу, визначальним потребам суспільства і держави А ст. 6, зокрема, фіксує, що «пріоритетами національних інтересів в Україні є інтеграція України в європейський політичний,економічний,правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір».

Ст. 8 фіксує кінцеву мету інтеграції - «основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України є забезпечений повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі ти Організації Північноатлантичного договору». Очевидно, така фіксації національних інтересів на найвищому юридичному рівні є свідченням обізнаності парламентарів у питаннях національних інтересів. В Україні існує ще ряд Указів Президента, Постанов Кабміну та Верховної Ради України про стратегічний євроатлантичний курс,який до слова,є спадковим, так як був задекларований ще Л. Кучмою. Слід пам'ятати, що «підзаконні акти розвивають, конкретизують відповідні закони і за діючою в Україні доктриною не повинні їм суперечити». Тому жоден підзаконний акт не у силі такі відмінити або нівелювати.

Нормативно-правова база повинна бути важливим постулатом для державних службовців та чиновників, позаяк вони присягають дотримуватися законів при виконанні своєї роботи. Тому дискусія з приводу терміну та процесу членства в НАТО можлива серед науковців, експерті», партійних діячів, громадян, але така дискусія вкрай згубна серед чиновників та національних лідерів. Тому що вони такі закони приймали, вони давали присягу їх дотримуватись і повинні їх виконувати [4].

Членство у НАТО повністю відповідає національним інтересам нашої держави. Участь у найбільш дієвій системі колективної оборони дає відчуття безпеки та захисту власного добробуту, а також є потужним фактором захисту політичного суверенітету і територіальної цілісності держави. За 60 років існування НАТО жоден її учасник не був об'єктом анексії, економічних чи політичних санкцій з боку міжнародної спільноти, жодна країна не залишила цю структура, навпаки черга існує на вступ до неї. Зрештою, у широкому розумінні, національні інтереси: - це інтереси окремо взятого громадянина. А кожен український громадянин, окрім відчуття безпеки, зацікавлений у боротьбі з корупцією, збільшенням інвестицій у власну економіку, обороноздатній армії, цивільному контролі над правоохоронними органами, реальній перспективі членства у ЄС. В цьому, громадяни України нічим не відрізняються від європейців.

На нашу думку Українські національні інтереси можуть бути сповна враховані у НАТО,де є інтереси усіх партнерів - країн-членів НАТО.

Список використаних джерел

1. Мала енциклопедія етнодержавознавства /НАН України. Ін-т держави М18 і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. — К.: Довіра: Генеза, 1996.-942 с

2. Закон України «Про основи національної безпеки України». - Режим доступу: http:/ /zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.cgi?nreg=964-15 [Дата перегляду 19.10.2009].

3. Чекаленко Л. Зовнішня політика і безпека України - К.,2004. - 712 с

4. Павлюк. М. Чи відповідає національним інтересам членство у НАТО?// Освіта Буковини №20(20) від 31 жовтня 2008 p. C.8

 

Діяльність Українського конгресового комітету Америки

Сполучені Штати Америки - це багатонаціональна країна з великим різнонаціональним минулим та багатим культурним потенціалом. Українці як представники однієї з різних чисельних національних груп є складовою частиною цієї наймогутнішої держави світу, і, як багато інших представників різних етнічних груп в цій країні, вважають себе «американцями». Українська імміграція до США розпочалась більш ніж 100 років, і на сьогоднішній день сформувалась у громадську спільноту, яка ствердила себе як одна з динамічних прогресивних груп, діяльність яких робить вагомий внесок в розвиток американського суспільства. З самого початку поселення на новій батьківщині, українці в США створювали різні організації, що допомагали їм пристосуватися до життя на новій території.

Однією з основних організацій, що об'єднала навколо себе інші громадські утворення став Український конгресовий комітет Америки. Він був утворений 1940 р. у Вашингтоні рядом найстаріших українських громадських страхових організацій. Спочатку Комітет створювався як неполітична організація з метою об'єднання всіх українських осередків, політичних партій, різних установ для налагодження культурного співробітництва своїх членів у середовищі української діаспори у США. Комітет мав виступати як представник усієї американської української етнічної групи перед урядом США [1,с.127].

Сьогодні УККА є провідною центральною організацією США, яка представляє інтереси українців Америки. Керівними органами УККА є: конгреси українців Америки, що відбуваються що чотири роки,президія й екзекутива (разом близько ЗО чол.), крайова рада (раніше — політична рада), контрольна комісія і громадський суд. Крайова рада складається з представників крайових центр, організацій (по 2) та по 1 від 12 найбільших місцевих відділів. Вона мала стати своєрідним «парламентом» між конгресами, але не збирається регулярно і не здобула належного престижу. УККА очолюють обрані конгресом президенти.

З 1944 р. УККА видає: «The Ukrainian Quarterly» за ред. М. Чубатого, 1957р.- В. Душника, останній редагував також двотижневик «The Ukrainian Bulletin» 1948-1970рр. Видавництво УККА видало низку книжок українською й англійською мовами, інформативних матеріалів про Україну. На сторінках двох українських щоденників і двох тижневиків з'являються неперіодично «Конгресові Вісті» (з 1975р). У Вашингтоні засновано Інформаційне бюро УККА,яке працює тепер під керівництвом Л. Добрянського [2].

При УККА діє як автономна установа Шкільна Рада (Ш. P.), якій підлягають суботні школи українознавства (у 1970р.- 75 шкіл, 1980р.- 40, 2005р.- 36); вона видає підручники (близько 30 назв), затверджує і розробляє програми навчання, видає випускні свідоцтва та дбає з;і підготовку учителів (пед. курси) [4].

Фінансову базу УККА творять членські внески організацій та виплати поодиноких громадян - на т. зв. Укр. Нар. Фонд. Річні збірки 1950 80 становили пересічно 150 000 дол.; 1970 було 12 000 платників.

Діяльність УККА звернена на оборону права українського народу ні самостійне життя, на захист релігійної свободи, культури й інших форм національного вияву не лише на Україні, але й українських меншостей поза нею; зокрема останнім часом ведуться акції у справі політичних в'язнів на Україні й захисту людських прав та різні заходи за визнання і належне місце української етнічної групи у США. Головною акцією УККА були заходи проти репатріації українських переміщених осіб та переселення їх до Америки.

З цією метою УККА сприяв створенню Злученого Українського Американського Допомогового Комітету, клопотався за надання права екзилю воякам УПА й Дивізії «Галичина», домагався встановлення урядом дипломатичних зв'язків між США й Києвом, виступав проти політики «непередрішення» Американського Комітету визволення народів Росії, за проголошення урядом США Тижня поневолених націй (пізніше УККА ініціював щорічні відзначення цього Тижня у липні), на захист новітніх дисидентів та правозахисників на Україні, підтримував зв'язки, інформував державні органи у Вашингтоні та міжнародні організації, зокрема ООН.

У 1980р. під час чергового з'їзду УККА серед організацій-членів Комітету стався розкол: ті організації, що дотримувалися крайньо правих поглядів, залишилися в УККА, а решта, більш помірковані, утворили «Комітет для правопорядку в УККА», який згодом стан називатися Українсько-американською координаційною радою (УАКР). До ради, зокрема, увійшли УНС (Український національний союз), УБС (Український братський союз) Союз українок Америки, цілий ряд молодіжних, професійних, громадських осередків.

За п'ять років від часу проведення VIII Конресу СКУ в Києві у 2003 році Український Конресовий Комітет Америки (УККА) пройшов великий шлях, щоб краще репрезентувати українську громаду в Америці, яка постійно змінюється. В результаті, наприклад, УККА був у проводі проведення програм, спрямованих на інтеграцію найновіших українських імігрантів до американської громади, відновлення молодечого та студентського руху в США,тощо [3].

Намагаючись «відновити» стратегічне партнерство між Україною та США, УККА був в постійному контакті з Конресом США, Адміністрацією Президента, а також з засобами масової інформації. Зараз можна сказати, що праця УККА була успішною, адже відносини повертаються на колишній рівень. До того ж, останні акції, присвячені 75-ій річниці українського Голодомору-геноциду, показали, що спільний голос відіграє велику вагу в американському суспільстві. Але зусилля УККА не були можливі без постійної фінансової та моральної підтримки українських фінансових установ та щедрої громади. Кожна пожертва мала величезне значення для успіху програм, які захищали інтереси української американської громади.

Таким чином, УККА, як частина. світової української спільноти, працює для того, щоб зберегти національну ідентичність та культурну спадщину українського народу, поєднати українську громаду в США та піднести її авторитет в світі.

Список використаних джерел

1. Зарубіжні українці. Довідник / С. Ю. Лазебник.Л. О. Лещєнко.Ю. І. Макар та ін. - К.: «Україна», 1991. - С 127.

2. Український Конгресовий Комітет Америки // http://www.uk.wikipedia.org/( Дата перегляду 18.10.2009).

3. Звіт Українського Конгресового Комітету Америки (серпень 2003р. – серпень 2008р.)//http://www.ukrainianworidcongress.com/Richni_Zahalni_Zbory 2006/Zvity/Ce ntrali/YKKA.pdf (Дата перегляду 18.10.2009).

4. Ukrainian Congress Committee of America // http://www.ucca.org/ (Дата перегляду 18.10.2009).

 

Співпраця України з міжнародними природоохоронними організаціями

Україна бере активну участь у діяльності міжнародних урядових тя неурядових організацій (далі — МУО і МНУО) природоохоронного профілю, виступаючи, таким чином, безпосереднім суб'єктом міжнародних відносин у сфері охорони навколишнього середовища. Разом з тим, співпраця нашої держави з відповідними міжнародними структурами не позбавлена певній проблемних моментів,на з'ясування яких і націлене дане дослідження.

На даний момент представники України входять до складу таких МУО екологічного спрямування: ЮНЕП, Бюро Конвенції про охорону біорізноманіття, Комітет з дотримання Картахенського протоколу з біобезпеки, Наглядовий комітет спільного впровадження Рамкової конвенції ООН зміни клімату, Європейська економічна комісія ООН, Комісія із захисту Чорного моря від забруднення, Бюро Угоди про збереження китоподібних Чорного моря,Середземного моря та прилеглої акваторії Атлантичного океан) Міжнародна комісія із захисту ріки Дунай, Комісія з хімічних речовий Роттердамської конвенції та інші.

Крім того, активно розвивається співпраця України з ЄС (в рамках підкомітету №4 з енергетики, транспорту, ядерної безпеки та екології, а також ряду програм, спрямованих на фінансуванні проектів у сфері охорони навколишнього середовища, типу ТАІЕХ, Twinning TACIS), а також НАТО (в рамках спільної робочої групи Україна-НАТО а питань науки і захисту довкілля,а також Ініціативи «Навколишнє середовище та безпека», створеної на основі Меморандуму про взаємопорозуміння між ЮНЕП, ПРООН та ОБСЄ 2003 p.).

Україна є отримувачем коштів від Глобального екологічного фонду для реалізації природоохоронних програм (наприклад, «Відновлення екосистеми Чорного моря», «Збереженим біорізноманіття у Азово-Чорноморському коридорі» та інші.). Україна є активним учасником процесу «Довкілля для Європи»: у 2003 році ми приймали 5-ту Конференцію міністрів з довкілля, яка завершилась ухваленням важливих міжнародних природоохоронних угод.

Україна активно співпрацює з міжнародними неурядовими екологічними організаціями, наприклад, Міжнародним союзом з охорони природи, Всесвітнім альянсом екологічного права. Свого часу українські неурядові організації,що входили до складу коаліції екологічних неурядовій організацій - Європейського Екофоруму, - зробили вагомий внесок у розробку та прийняття Оргуської конвенції 1998 р.

Виділимо основні актуальні проблеми загального та спеціального плану, які постають перед Україною в ході її співпраці з МУО і МНУ природоохоронного профілю: проблеми, пов'язані зі сплатою щорічних внесків до відповідних структур різних конвенцій, учасницею яких є Україна [1]; недостатнє фінансування програм, розроблених за участю МУО та МНУО, на виконання міжнародних зобов'язань України; проблема вчасності подання та системності викладення матеріалів у національних доповідях до секретаріатів конвенцій (наприклад, з необхідних 5 національних повідомлень зі зміни клімату Україна представила лише 2 [2]); низький рівень представництва у деяких МУО (наприклад, ми не є членами Ради керуючих ЮНЕП); проблеми,пов'язані з будівництвом каналу «Дунай-Чорне море» по гирлу Бистре (як відомо, у 2007 р. Комітет з дотримання Конвенції Еспо виніс рішення про порушення Україною ряду статей цього документу; подібні рішення винесли інші міжнародні структури, задіяні у вирішенні суперечки між Румунією та Україною, зокрема, Комітет з дотримання Оргуської конвенції.

Однак у вересні 2009 р. Україна звернулась до Комітету з дотримання Конвенції Еспо про порушення з боку Румунії положень документу в ході виконання нею днопоглиблювальних та доукріплювальних робіт у своїх судноплавних каналах Святогеоргіївський та Сулінський. Комітет прийняв скаргу України, очікується, що остаточне рішення Наради Сторін Конвенції буде винесене на початку 2011 року); проблема утримання об'єктів, що охороняються міжнародними екологічними договорами (Рамсарська конвенція, Конвенція ЮНЕСКО про всесвітню спадщину, програма ЮНЕСКО «Людина і біосфера»), у належному стані; неофіційне членство у Міжнародному союзі з охорони природи (Україна представлена на рівні лише неурядових організацій, тоді як інші держави представлені на рівні органів державної влади) та відсутність членства або національних представництв інших важливих МНУО, наприклад, Грінпіс Інтернешнл; проблеми створення Регіонального екологічного центру в Україні.

Список використаних джерел

1. Ukraine's report on demonstrable progress under the Kyoto Protocol [Electronic resource] / Ministry of Environmental Protection of Ukraine. - Kiev,2006. - P.32. - Mode of access: http://unfccc.int/resource/docs/dpr/ukrl.pdf

2. Second National Communication of Ukraine on Climate Change [Electronic resource]. - Kiev, 2006. - 83 p. - Mode of access: http://unfccc.int/resource/docs/natc/ukrnc2r.pdf

 

Проблема нормативно-правового закріплення прав біженців у співробітництві між Україною та ООН

У сучасному світі проблема біженців впливає на політику всіх держав світу без виключення. Україна зустрілася з цією проблемою віч-на-віч після здобуття своєї незалежності у 1991р. На сучасному етапі дане питання посідає важливе місце у взаємовідносинах України та ООН. У запропонованій розвідці хотілося б акцентувати увагу на основних проблемах, пов'язаних із нормативно-правовим закріпленням прав біженців в українському законодавстві та їхнім дотриманням в Україні.

Проаналізувавши ситуацію, що склалася в нашій державі починаючи з 1991р., можна говорити про три періоди у розвитку нормативно-правової бази з прав біженців:

I. 1991-1993рр. - фактична відсутність законодавчої бази, яка п врегульовувала права біженців.

II. 1993-2002рр. - наявність лише національного законодавства і даного питання (Закон України «Про біженців» (1993,2001),«Про імміграцію» (2001), «Про правовий статус іноземців» (1994,остання редакція - 2005) [1].

III. З 2002р. і до тепер - зобов'язання України неухильно дотримуватися Конвенції ООН «Про статус біженців» 1951р. та Протоколу, котрий стосується статусу біженців 1967р.,які було ратифіковано у 2002р.

Саме починаючи з третього етапу, співпраця між Україною та ООП активізувалася. Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) розпочало свою діяльність в Україні ще у березні 1994 p., однак у той час його діяльність стосувалася репатріації кримських татар ти надання їм допомоги.

Головною метою УВКБ ООН в Україні є «радити, допомагати ТІ відслідковувати виконання країною власних зобов'язань щодо захисту біженців» [2]. Ця мета пов'язана з неспроможністю або ж небажанням виконувати ті чи інші законодавчі приписи українською стороною. На цьому тлі виокремлюється основні проблеми у сфері законодавчої и закріплення та дотримання прав біженців на Україні.

По-перше, недотримання міжнародних зобов'язань, що простежується у невиконанні норм Конвенції ООН «Про статус біженців» 1951 р. та Протоколу, що стосується статусу біженців 1967 р. Здійснивши моніторинг скарг ООН та УВКБ ООН, висловлених українській стороні, можна зазначити, що найчастіше вони стосуються принципу не вислання.

По-друге, недостатня розвиненість національної нормативно-правової бази, через що Україна не здатна повністю виконувати взяті на себе зобов'язання з реалізації усіх механізмів надання захисту біженцям ти сприяння їхній інтеграції. Визнаючи цей недолік, у 2006 р. уряди Білорусі, Молдови та України звернулися до УВКБ ООН із проханням про допомогу в проведенні дослідження задля формування конкретних практичних рекомендацій [3].

По-третє, суперечки з приводу організації єдиної міграційної служби, котра б могла здійснювати комплексну скоординовану діяльність у даній сфері. Постановою уряду № 750 від 17 липня 2009р. була здійснена четверта спроба (це лише впродовж 1 року) створення Державної міграційної служби [4]. Щоправда невідомо,чи це рішення є остаточним,чи біженці залишаться у компетенції Держкомнацрелігій та інших структур. Однак розподіл функцій між різними відомствами не дає можливості здійснювати ефективну діяльність щодо забезпечення прав біженців.

По-четверте, суб'єктивний підхід до прийняття рішень Генеральною прокуратурою, що спричинює порушення прав біженців та в подальшому може призвести до загрози їхньому життю. Це суперечить Конвенції ООН проти тортур 1984 р. та Європейській конвенції з прав людини 1950 р. [1].

УВКБ ООН в Україні та ООН докладають всіх можливих зусиль для поліпшення стану біженців, адже, на нашу думку, Україна не здатна самостійно впоратися з цією проблемою на сучасному етапі. За підтримки УВКБ ООН, ООН, Міжнародної організації з міграції проводиться ряд заходів по допомозі біженцям. Вони спрямовані на підвищення обізнаності біженців зі своїми правами, поліпшення умов їхнього перебування на території України та роботи прикордонної служби з ними. Проте, задля вирішення проблем нормативно-правового закріплення, Україна повинна намагатися змінити свою законодавчо-інституційну базу відповідно до міжнародних стандартів.

Список використаних джерел

1. Україна. Режим доступу: www.icps.com.ua/cioc/Migratiori_UKR.pdf. Дата перегляду [20.10.09].

2. УВКБ ООН в Україні. Режим доступу: http://www.unhcr.org.ua/ unhcr_ukr/ main. php?article_id=l&view=full&start=l&lang=u. Дата перегляду [19.10.09].

3. «Слава Богу, шо тут немає війни, але що з нами буде далі?»,запитує афганська біженка, яка проживає в Україні. Режим доступу: http://www.un.org.ua/ua/news/2008-04-21/l20.10.09].

4. Рижук Л. Міграційна служба України: четверта спроба. Чи остання? // Дзеркало тижня. - 2009. - № 34 (762) Режим доступу: http://www.dt.Ua/1000/10S0/67158/#comments [20.10.09].

 

Співпраця України з Міжнародною організацією з міграції

В XXI ст. проблема міграції залишається актуальною для багатьох країн світу. Вже довгий час чималі зусилля докладаються як різноманітними неурядовими, державними так і міжнародними організаціями щодо полегшення стану мігрантів у всьому світі та більшої поінформованості тих, кого це питання може стосуватися.

Сучасний стан міграційних процесів, разом із неефективною базою правових норм їх регулювання породжують численні соціальні проблеми всередині держав (прояви расової нетерпимості, дискримінації, відсутності міжетнічної толерантності) ти недопустимі порушення прав людини (торгівля людьми, сексуальна, трудові дитяча експлуатація тощо). Всі ці проблеми знаходяться в компетенції Міжнародної організації з міграції (далі MOM), оскільки потенційними жертвами таких явищ є насамперед мігранти, які часто розгублені або не знають своїх прав.

Україна, як держава, з високим показником кількості емігрантів її іммігрантів повинна приділяти велику увагу питанню міграції та проблемам, які вона породжує. Співпраця із MOM потребує великої активності та розвитку. Представництво MOM у Києві почало працювати у 1996р. А у 2002р. Україна офіційно стала країною-членом організації, яка співпрацює » більш ніж 70 громадськими та релігійними організаціями-партнерами MOM, що присутні майже в усіх областях України.

Організація здійснює свою діяльність щодо втілення в життя заходів, які базуються на принципах гуманності та поваги до прав мігрантів, чого останнім часом бракуй українському суспільству. Разом зі своїми партнерами Представництво MOM в Україні працює задля недопущення порушення прав людини та забезпечення нормальних умов для іммігрантів в Україні та покращеним стану українських емігрантів закордоном. Співробітництво сприяє ефективному впровадженню різноманітних ініціатив та обміну інформацією.

Всі ці важливі кроки робляться для того, щоб покращити здатність уряду України управляти міграційними процесами. Так, представниця ЕСРЛ'1 International у країнах СНД О. Швед зазначає, що значно більше уваги захисту громадян за кордоном мають приділяти державні органи, зокрема спеціально створені служби соціального захисту, які мали б опікуватися трудовими мігрантами в місцях компактного проживання українських заробітчан [2].

В рамках діяльності представництва MOM впроваджуються чисельні програми співробітництва. Так найефективнішими стали «Програми зміцнення потенціалу в сфері управління міграційними процесами» (ПЗПУМ),яка проводилась у двох фазах з 1 березня 2005 по 31 грудня 200Н р. та з 1 серпня 2006 по 31 грудня 2008 р. та продовжена в рамках проекту GUMIRA «Технічне співробітництво та зміцнення потенціалу урядів України та Молдови щодо реалізації угод про реадмісію з Європейським Союзом» (січень 2009 - грудень 2010); «Програма протидії торгівлі людьми» та багато інших. Важливо відзначити створення «Центрів консультування мігрантів2 (з вересня 2005 р.) у п'яти обласних центрах країни. Проте тут слід зауважити проблему отримання інформації в сільській місцевості, яка залишається на дуже низькому рівні. Тому жителі сіл, будучи некомпетентними у таких питаннях, легко піддаються впливу. Доречно згадати про участь України у Седеркопінгському процесі, тобто проведення відповідної діяльності щодо надання притулку мігрантами, тощо.

Одним із досягнень стало реформування та вдосконалення Державної прикордонної служби відповідно до європейського зразка та надання допомоги Україні для того, щоб держава відігравала активнішу роль у сфері управління міграційними процесами в Європі. Іншим цікавим є проект MOM «Ініціатива Розмаїття» за підтримки Канадського Агентства Міжнародного Розвитку щодо формування позитивного ставлення молоді до культурного діалогу в Україні. Складовими проекту є започаткована соціальна кампанія щодо створення позитивного образу багатокультурної громади.

Таким чином, Україна своєю співпрацею з MOM доводить бажання покращити становище мігруючого українського населення та іммігрантів, які проживають на її території, а також впливати на світові міграційні процеси загалом. Завдяки спільним зусиллям здійснюються різноманітні програми та проекти. Проте, ми вважаємо, що для кращої ефективності такі програми потрібно доповнювати такими заходами, як: проведення форумів, соціальної реклами,залучення ширшого кола учасників.

Список використаних джерел

1. Міжнародна організація з міграції (MOM). Представництво в Україні. - Режим доступу //http://www.iom.org.ua/index.php?page=cataiog&id=9 [Переглянуто 9.10.2009]

2. Каневський Д. Українці сприймають проблему торгівлі людьми як чужу. - Режим доступу //http://gurt.org.ua/news/recent/2716/ [Переглянуто 12.10.2009]

3. Зміцнення потенціалу у сфері управління міграційними процесами. - Режим доступу // http:/ ,/iora.org.ua/index.php?page=catalog&id= 12 [Переглянуто 9.10.2009]

4. MOM вітає Україну зі святом 1 червня - Міжнародним днем захисту дітей. -Режим доступу // http://gurt.org.ua/news/recent/2800/ [Переглянуто 13.10.2009]

 

Взаємини України та СОТ

В радянському минулому Україна була членом Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) - аналога GATT країн Варшавського пакту. У незалежній Україні вступ до СОТ був одним з пріоритетів зовнішньоекономічної політики України і розглядався як системний фактор розвитку національної економіки, лібералізації зовнішньої торгівлі, створений передбачуваного та прозорого середовища для залучення іноземних інвестицій, що відповідає національним інтересам України.

На початку 2005 року Президент Віктор Ющенко проголосив вступ України до Світової організації торгівлі одним із першочергових пріоритетні зовнішньоекономічної політики на 2005 рік. Членство в СОТ було також умовою Європейського Союзу для початку переговорів щодо створення зони вільної торгівлі.

Світова організація торгівлі (СОТ) (англ. World Trade Organization, WTO) - це провідна міжнародна економічна організація, членами якої вже г 153 країни,на долю яких припадає близько 96% обсягів світової торгівлі. її функціями є встановлення правил міжнародної системи торгівлі і вирішенні спірних питань між країнами членами, що підписані під близько 30-ма угодами організації. Після приєднання ряду країн, які зараз є кандидатами на вступ, у рамках СОТ здійснюватиметься майже весь світовий торговельний оборот товарів та послуг [4],

Процес вступу до СОТ України був дуже складним і кропітким. Він передбачав чіткість і скоординованість роботи окремих міністерств,відомсти, уряду в цілому, а також підтримку процесу з боку парламенту (щодо гармонізації законодавства з нормами та принципами СОТ) та навіть судової гілки влади (наприклад, стосовно припинення правопорушень у сфері інтелектуальної власності) [2].

Процес вступу України до СОТ розпочався 30 листопада 1993 року. коли до Секретаріату ГАТТ (Генеральна угода з тарифів і торгівлі) були подано офіційну заявку Уряду України про намір приєднатися до ГАТТ. В ході переговорного процесу щодо приєднання України до СОТ були проведено 17 офіційних засідань Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до цієї організації.

У частині законодавчого забезпечення процесу вступу України дії СОТ, Верховною Радою України протягом 2005 - 2007 років в цілому були прийнято 49 Законів України, в тому числі 22 - у 2006 році та 11 - у 2007 році. Прийняті закони врегульовують такі сфери, як інтелектуальна власність, вивізне мито на сільськогосподарську продукцію, страхова та банківська діяльність, ввезення транспортних засобів на територію України, оподаткування сільськогосподарських підприємств, ветеринарна медицина, також вдосконалення митного законодавства, застосування експортних мит на брухт чорних та кольорових металів, сільськогосподарської діяльності, режиму ліцензування (вартості ліцензії) тощо [3].

10 квітня 2008 року Верховна Рада ратифікувала протокол про вступ України до Світової організації торгівлі 411 голосами. 16 квітня МЗС України направило ноту генеральному секретареві СОТ, в якій повідомило керівництво СОТ про ратифікацію Протоколу про вступ України до цієї організації. Також було ухвалено постанову Кабінету Міністрів. 16 травня Україна стала 152-им офіційним членом СОТ.

Прогнозований і прозорий доступ до ринку товарів і послуг та режим, дружній для прямих іноземних інвестицій, є одними з основних принципів системи економічних відносин усіх розвинутих країн. З цієї точки зору, із вступом до СОТ держава отримала необхідні передумови, які складають стратегію інтенсивного економічного зростання.

Ключовим питанням в умовах членства України у СОТ залишається необхідність впровадження структурних реформ вітчизняної економіки у такий засіб, який би гарантував покращення ефективності промислового та сільськогосподарського секторів економіки.

З метою поступової адаптації торговельно-орієнтованих економічних відносин до правил СОТ, за координації Міністерства економіки у 2008 році розроблено короткострокову програму дій - «План першочергових заходів щодо виконання зобов'язань України в рамках членства у СОТ» затверджений Розпорядженням КМУ № 1570-р та програму дій на середньострокову перспективу - «План заходів щодо адаптації економіки України до вимог СОТ», затверджений Розпорядженням KM України від 30.10.2008 № 1381-р.

Обидва плани складають розгорнуту програму дій української влади у напрямку розвитку економічних відносин на основі зобов'язань, узятих Україною в рамках вступу до COT. Програма створює умови для підвищення конкурентоспроможності національної економіки у засіб, який повністю відповідає зобов'язанням України як члена СОТ та враховує інтереси вітчизняних виробників. Структура програми включає питання адаптації всіх галузей економіки.

З метою реформування та приведення у відповідність до норм і принципів COT повноважень влади у сфері регуляторної політики, у 2008 році законодавчо врегульовано питання щодо:

- скорочення видів діяльності,яки потребують дозволів чи ліцензій;

- зниження втручання органів влади у господарську діяльність суб'єктів ринку;

- чіткого визначення функцій контролюючих органів;

- врегулювання процедури перевірки суб'єктів господарювання;

- усунення дублювання функцій контролю різними органами тощо. Також, з метою зменшення від'ємного сальдо зовнішньої торгівлі, Мінекономіки розроблено проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання стану платіжного балансу України».

Законодавча робота під координацією Мінекономіки з імплементації національної законодавчої бази зобов'язань України відповідно до Закону при ратифікацію Протоколу про вступ України до СОТ здійснюється максимально можливим урахуванням інтересів вітчизняних виробників. Наприклад, Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо оподаткування сільськогосподарських товаровиробників» передбачає збереження непрямої підтримки аграріїв в умовах членства в СОТ. Законом внесено зміни до законів України «Про податок на додану вартість» та «Про оподаткування прибутку підприємств» в частині поширення режиму акумуляції сільськогосподарськими підприємствами коштів ПДВ на операції з поставки агропродукції власного виробництва. Режим акумуляції розповсюджується на продукти переробки, включаючи продаж молока і м'ясопереробним підприємствам та продукцію підакцизних товарів. Законом також запроваджено новий критерій, за яким аграрії застосовуватимуть режим акумуляції ПДВ.

Тобто,в рамках вступу до СОТ,з метою забезпечення належного рівні підтримки сільськогосподарських товаровиробників, Україна зберегла право застосування спеціальних режимів оподаткування ПДВ у вигляді доходів, ми яких відмовилася держава, як альтернативи прямій бюджетній підтримці у зв'язку із обмеженістю фінансових ресурсів держави. Завдяки дії ціх режимів у розпорядженні сільгосптоваровиробників залишилося у 2007 році 5,7 млрд. грн.у 2008 році - близько 6 млрд. гривень [1].

Найбільш суттєвим наслідком для громадян та вітчизняних виробників вступу держави до СОТ є врегулювання питань доступу українських товарів і послуг до ринків країн-членів СОТ та іноземних» товарів і послуг - до вітчизняного ринку. Дійсно, членство у СОТ суттєво вплинуло на розвиток експорту, а українські експортери отримали додаткові права у торговельних суперечках та вже використовують механізм СОТ дли вирішення питань захисту власних торговельних інтересів.

Із вступом до СОТ, відповідно до Угоди між Урядом України і Європейським Співтовариством про торгівлю деякими сталеливарними виробами, було скасовано кількісні обмеження щодо експорту металопродукції до країн-членів ЄС. Загалом експортно-орієнтовані сектори економіки, навіть за попереднім аналізом (офіційні дані статистики характеризують далеко не повну річницю членства України у СОЇ), особливо виграють від вступу до СОТ скориставшись відкриттям міжнародних ринків для українських товарів.

Отже, загальний аналіз зовнішньоторговельних відносин України свідчить, що вступ держави до СОТ позитивно вплинув на гармонізацію торговельно-орієнтованого законодавства держави з договірно-правовою системою СОТ і сприяв активізації торговельних відносин з країнами членами Організації.

Основним політичним, а в подальшому - економічним наслідком вступу до СОТ є активізація переговорів з ЄС щодо укладання Угоди про створення зони вільної торгівлі в рамках Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

Адже, створення зон вільної торгівлі за умовами СОТ дозволить Україні розширити свій внутрішній ринок за рахунок ринків інших країн, підвищити конкурентоздатність свого експорту або хоча б поставити його в рівні умови з країнами-конкурентами, які вже мають розвинену мережу угод про вільну торгівлю.

Захист зобов'язань України про доступ на власний ринок від перегляду членами СОТ у ході раунду Доха-Розвиток делегація України здійснює за допомогою групи країн, які нещодавно вступили до Організації. Членство у групі дозволяє гарантувати незмінність зобов'язань держави щодо державної підтримки та доступу до ринку сільськогосподарської продукції, несільськогосподарських товарів, послуг, режиму оподаткування сільськогосподарського виробництва, застосування заходів захисту ринку тощо.

Основним напрямком подальшої роботи Уряду залишається необхідність виконання зобов'язань України перед СОТ. Це пов'язано з запобіганням можливим суперечкам з країнами-членами СОТ в разі порушення чи недотримання вищезгаданих норм та зобов'язань й можливим санкціям проти України з їхнього боку.

Членство України у СОТ стало потужним стимулом реформування торговельного режиму, формування прозорої та передбачуваної регуляторної політики, що сприятиме розвитку вітчизняного підприємництва, у тому числі через вихід на зовнішні ринки.

Висновки: загалом, ставши 16 травня 2008 року членом СОТ, Україна отримала ряд переваг, у тому числі й активізацію переговорів з ЄС щодо створення зони вільної торгівлі та можливість виходу на іноземні ринки.

Проте, задля захисту вітчизняного виробника та споживача, нашій країні варто внести певні зміни до чинного законодавства України. Також не було б зайвим обговорення з країнами-учасницями СОТ надання Україні певних преференцій як країні з перехідною економікою,так як статус країни з ринковою економікою не був підтриманий ні МВФ, ні більшістю впливових країн світу.

Список використаних джерел

1. Виповнюється рік членства України в СОТ,-http://eu.prostir.ua/library/234579.html

2. Вступ України до СОТ: перспективи та можливі негативні наслідки,-//www.personal.in.ua/article. php?ida= 167

3. Наслідки вступу України до СОТ для сільського господарства країни,-http://diplomz.co.ua/other/26504/

4. WTO welcomes Ukraine as a new member, -http://www.wto.org/english/news_e/pres08_e/pr511_e.htm

 

Вплив процесу глобалізації на інтеграцію України до міжнародних організацій

Прихід нового століття і тисячоліття відкриває перед світовою цивілізацією нові неосяжні і захоплюючі горизонти на шляху її розвитку Поява нових технологій, подальше пізнання і підкорення космосу, інші досягнення матеріальної культури, які можуть зараз лише вражати людську уяву, завтра стануть реальністю.

Найбільш виразною ознакою прийдешньої епохи є стрімкі наростання процесів світової глобалізації, які, не питаючи того, вже сьогодні зачіпають Україну. Глобалізація - об'єктивне явище, яке не залежить від волі окремих людей. Процеси глобалізації наростають і розповсюджуються It дедалі більшою швидкістю [1].

Глобалізація - не тільки об'єктивний наслідок техногенного розвитку, але й політика. Ні нові технології, ні бізнес, це відмічає, М.Кастельс, самі по собі не могли розвити глобальну економіку [2] глобальну культуру, створити такий взаємозв'язок держав, при якому неї залежать один від одного.

Та як глобалізація впливає на нашу країну: позитивно чи негативно. Вже не один рік ми намагаємось інтегрувати до Європи, стати членами міжнародних організацій, тому нам необхідно визначити чи сприяє глобалізація нашим прагненням,або ж навпаки,- шкодить?

Слід зазначити, що глобалізація - це неоднозначне явище, з одного боку, вона допомагає країнам розвиватися, та здебільшого це могутні розвинуті держави, а з іншого - «слабких» держав робить ще слабшими. Не секретом являється те, що для того аби приймати участь у міжнародних справах Україні слід стати впливовою державою та бути на рівні з іншими.

В умовах глобалізації участь будь-яких країн у світових процесах виробництва, розподілу ресурсів і матеріальних благ забезпечується конкурентною боротьбою, яку нам треба вистояти. Але чи в наших це силах? Адже поруч із традиційними факторами національної сили (економічного, демографічного, військово-політичного характеру, які в України також не на найкращому рівні), висуваються нові фактори інформаційно-комунікаційний потенціал, володіння сучасними технологіями можливість впливу через міжнародні організації, положення на світових фінансових ринках.

І саме на це треба нашим посадовцям звернути увагу, коли ми вже маємо наміри йти у Європу. На мою думку, щоб цього досягти треба готувати генерацію нових лідерів, які стануть фахівцями як в бізнесі так і в державному управлінні.

Таким чином, необхідно зазначити, що процес глобалізації справляє значний вплив на те, коли і за яких умов Україна зможе інтегруватися дії Європи,стати членом таких міжнародних організацій як НАТО, ЄС.

І перешкодою на цьому шляху стають не лише внутрішні проблеми нашої держави, такі як незрілість нашої політичної системи, тобто неможливість влади навести лад в країні та зорієнтувати свої спільні дії на розвиток України, а не тягнути кожному ковдру в свій бік, що породжує також і низку економічних проблем; відсутність громадянського суспільства, політичної культури; відсталість технічного розвитку, наприклад, на багатьох заводах і досі вкладають кошти не на придбання новітніх технологій, а на реставрацію старих і т.д. А також значну роль відіграють і зовнішні чинники.

Так як глобалізація може визвати залежність національного фінансового ринку від глобального, що посилить процеси вивезення капіталу, збільшить зовнішній борг і як наслідок це може призвести до втрати економічного суверенітету нашої держави; слід взяти до уваги, що зростання складності системи глобального фінансового ринку підвищує загальну нестабільність цієї системи, а мобільність фінансового капіталу стає передумовою фінансових криз, які через взаємозв'язки національного і глобального фінансових ринків можуть поширюватися і в Україні. Таким чином, всі ці процеси значно впливають як на політичний, так і на економічний наш розвиток, що, в свою чергу, є вагомим чинником, який визначає рівень нашої успішності, а отже і можливість вступу до міжнародних організацій.

Список використаних джерел

1. Згуровський М. У вирі глобалізації: виклики і можливості //Дзеркало тижня, 2001.-№45 (369)

2. Вебер А. Что стоит за так называемым антиглобализмом? /МЭиМО,2001.- №12

 

Створення Причорноморського зернового союзу. Переваги та недоліки для України

Сучасні тенденції свідчать, що міжнародні відносини значно економізувалися. В наш час саме ресурсний потенціал країн багато в чому визначає пріоритети їхньої зовнішньої політики, місце та роль у світовій системі взаємовідносин. В цих умовах Україна як член міжнародного співтовариства та як велика аграрна держава, що має вагомий експортний зерновий потенціал, повинна активно реалізувати свої амбіції на світовому ринку зерна.

За роки незалежності Україна зайняла гідне місце серед лідерів світового зернового ринку. Сьогодні обсяги її експорту вже перевищили рівень 23 млн. тонн на рік. У поточному маркетинговому році частка України у світовому експорті зерна становить 9%. У зерновому експорті 11 країн Причорноморського регіону українська частка складає понад 45%, щщ тому, що частка самих країн Причорномор'я у світовому експорті зерна сягає майже 22% [4].

Зважаючи на наведені цифри, не варто дивуватися, що на Світовому зерновому форумі в Санкт-Петербурзі в червні цього року Україні були запропоновано спільно із Росією та Казахстаном створити «зерношій картель» Причорномор'я - об'єднання, яке, за задумом ініціаторів, дозволи їй, «...понизити волатильність цін на світовому ринку та їх залежність від спекулятивних чинників, спільно управляти запасами зернових, оптимізувати використання зернової інфраструктури трьох країн, а також підвищити конкурентоспроможність на міжнародних ринках...» [1].

Зрозуміло,що посилення впливу нашої держави на ситуацію у одній з найважливіших галузей світового господарства - зернову, може створити передумови як для зростання ваги України у світі в цілому, так й для активізації двосторонніх відносин з країнами-імпортерами зерна зокрема. Це дало б Україні також можливість зміцнити власні позицій в Міжнародній Зерновій Раді (IGC) [3], а також розширити свою участь у програмі Всесвітньої продовольчої програми ООН (World Food Program) [5]. Останнє має на меті надання гуманітарної допомоги нужденним країнам, а отже несе в собі неабиякі можливості для здобуття Україною додаткових іміджевих дивідендів.

Звісно, переваги України від участі у «зерновому ОПЕК» можуть стати реальними лише за умови, якщо організація насправді реалізовуватиме ті цілі, які декларуються натхненниками ідеї її створення. В іншому випадку резонними є побоювання, що «зерновий картель» - це черговий «інтеграційний» проект Кремля, націлений на те, щоб міцніше прив'язати до Росії колишні радянські «республіки-сестри» і, взявши під контроль їхні потужні експортні галузі, забезпечити собі економічне та політичне домінування на пострадянському просторі зокрема і у світі загалом. Також Росія зацікавлена у контролі над українськими портами та перевалкою зерни у них, адже відповідна російська інфраструктура вже зараз наближається дії свого максимального завантаження [2].

Отже, Україна має виважено, із усією відповідальністю підійти до справи створення Причорноморського зернового союзу. Українським дипломатам, економістам, експертам, а також політикам належить прикласти усіх зусиль та проявити неабияку майстерність, щоб інтереси нашої держави у цьому об'єднанні - в разі створення такого - були максимально враховані, а не черговий раз принесені в жертву великодержавним амбіціям Російської Федерації.

Список використаних джерел

1. Експорт потрійної сили. - Режим доступу// http://consumers.unian.net//ukr/detail/877 [Переглянуто 09.10.2009]

2. Коваль Л. Зернова ОПЕК або Аналог україно-російської «газової дружби»? -Режим доступу//http://news.finance.Ua/ua//2/0/ail/2009/06/08/162648 _[Переглянуто 14.10.09]

3. Президент підписав Указ «Про деякі заходи щодо розвитку ринку зерна». -Режим доступy //http://www.president.gov.ua/news/7522.html [Переглянуто 14.10.2009)

4. Результати участі України у Всесвітньому зерновому форумі. - Режим доступу//http://www.minagro.gov.ua/page/P8491 [Переглянуто 09.10.2009]

5. Україна вгамувала африканський голод. - Режим доступу// http: / /news.finance.ua/ua/ /1 /0/all/2009/03/03/153546 [Переглянуто 14.10.2009]

 

Зарубіжний досвід в розбудові громадянського суспільства в Україні

Україна прагне наблизитися до європейських стандартів демократії, а для досягнення цієї мети, чималу роль відіграє розбудова громадянського суспільства. Останнім часом, питання розбудови громадянського суспільства активно обговорюється, як в Україні,так і за її межами.

Громадянське суспільство - це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства у противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи) [1].

Протягом тривалого проміжку часу Україна перебувала в складі Радянського Союзу, в якому майже не було умов для розвитку демократії. В той час, коли західні країни активно розбудовували демократію в своїх державах,наша країна,в цьому питанні не розвивалася. Цей процес зрушив з місця тільки зі здобуттям Україною незалежності і хоча він триває вже 18 років, рівень розвитку громадянського суспільства в нашій державі є досить низьким.

Згідно з постановою Верховної Ради України «Про основні напрямки зовнішньої політики України», участь у Раді Європи є важливим каналом залучення України до європейського досвіду побудови громадянського суспільства [2].

Українські громадські організації, переймають досвід у західних громадських організаціях шляхом проведення різноманітних семінарів, тренінгів та шкіл. Набутий під час такого навчаннях досвід, застосовується на практиці в Україні. Але така практика не завжди є ефективною через відмінність українського суспільства від західного.

На шляху до становлення громадянського суспільства, неабиякий інтерес для України становить європейська політика у сфері громадського контролю влади. Рада Європи сприяє поширенню цієї форми участі громадян в управлінні. Зокрема, відповідно до Рекомендації № R(97)7 Комітету міністрів Ради Європи «Про місцеві громадські служби і праві користувачів їхніх послуг», усі важливі служби, що надають соціальні та адміністративні послуги, слід піддавати періодичному оцінюванню з погляду задоволення потреб користувачів з наступним публічним обговоренням підсумків цього оцінювання [3].

У липні 1997 року Україною було ратифіковано Європейську хартію, яка від імені держав-членів Ради Європи встановлює, що право громадян на участь в управлінні державними справами є одним з демократичних принципів, які поділяються усіма державами-членами Ради Європи.

Також, українською стороною було ратифіковано ряд міжнародних документів, які спрямовані на розвиток громадянського суспільства. До них відносяться: «Загальна декларація прав людини»; «Міжнародний пакт прогромадські та політичні права»; «Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод»; «Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля» [3].

В Україні переважно пропагується ліберально-демократичний варіант розбудови громадянського суспільства, який ґрунтується на зниженні колективної солідарності Україна перебуває під впливом двох культур західної і східної. В геополітичному аспекті, вона завжди була країною пограниччя. Таким чином, розбудовуючи громадянське суспільство України, потрібно враховувати вплив західних і східних культур, але фундаментом все ж таки повинен бути власний історичний досвід. Ми повинні формувати власну модель громадянських відносин, в першу чергу,відповідно до власних традицій та цінностей. Це дасть змогу не допустити буквального повторення класичної західноєвропейської моделі, а також збудувати власне громадянське суспільство.

Список використаних джерел

1. Громадянське суспільство і демократизація України. Режим доступу Up://dialogs.org.ua/project_ua_iull.php?m_id=887. Дата перегляду [20.10.09].

2. Кравченко Л. .Цимбалкж М.,Розбудова українського громадянського суспільств;! крізь призму бачення окремих проблем // Юридичний Вісник України. - 2003. - №10 -С.23-25.

3. Крупник А. С. Зарубіжний досвід громадського контролю: уроки для України // Ефективність державного управління: 36. наук, праць ЛРІДУ. Вип. 14. - Львів: ЛРІДУ НАДУ.2007. - С 146-154.

 

Роль та місце міжнародних неурядових організацій в суспільно-політичному житті України

Розвиток сучасного світу детермінується низкою факторів. Одним з найбільш визначальних являються сучасні процеси трансформації як на локальному, так і на глобальному рівнях. Сучасні світові суспільно-політичні, соціально-економічні та культурно-духовні зміни структури міжнародних відносин охарактеризувалися появою нових типів міжнародних акторів – міжнародних неурядових громадських організацій (МНГО).

Міжнародні неурядові організації впевнено стають «третьою ланкою» сучасного світового політичного процесу, силою, яка стоїть між державою і ринком, між офіційною дипломатією і міжнародними корпораціями.

Це зумовлено тим, що міжнародні неурядові організації мають певні переваги у світовій політиці порівняно з традиційними акторами - державами та міжурядовими організаціями, а саме: виступають альтернативою урядам у вирішенні складних проблем, оскільки вони більш рухливі, швидші, ніж офіційна політика; здатні реагувати на кон'юктуру; їхня діяльність незалежна від тимчасових політичних коливань; конструктивно налаштовані на реалізацію конкретних завдань у сфері своєї компетенції; на міжурядовій арені сміливо висловлюють свої погляди, оскільки є відносно незалежними у своїх рішеннях порівняно з дипломатами, зайнятими у сфері двосторонніх відносин; володіють додатковою професійно значимою інформацією, якої часто не мають урядові структури; об’єднують висококваліфікованих спеціалістів у своїй сфері; беручись за принципові питання, зосереджуються на цілях, які держави часто підпорядковують іншим зовнішньополітичним інтересам або повністю ігнорують; використовують активність місцевих членів громадських організацій на рівні держави з метою включення внутрішньої суспільної думки.

Залучення внутрішніх акторів дозволяє міжнародним неурядовим організаціям здійснювати тиск на держави не лише на міжнародному рівні, що ґрунтується на гуманітарних принципах та світовій громадській думці, але й зсередини - на внутрішньому представництві та легітимній діяльності. Процедура надання допомоги через МНУО менш бюрократична, ніж державних установ чи міжурядових організацій, яка до того ж часто характеризується високою політизованістю. Участь представників міжнародних неурядових організацій розширює межі дискусії з питань, що визначають громадський прогрес у світовому масштабі, і визначає такий прогрес для кожної пересічної людини на противагу урядовим та міжнародним організаціям [2, с. 102].

У класифікації, яка склалася за кордоном та в нашій країні, міжнародні організації поділяються на дві основні групи: 1) міждержавні (міжурядові) організації, засновниками та членами яких виступають держави (саме їм держави делегують певну частину своїх суверенних прав); 2) міжнародні неурядові організації, що об'єднують фізичних або юридичних осіб, діяльність яких здійснюється поза межами офіційної зовнішньої політики держав та спрямована на забезпечення спільних інтересів, встановлення міжнародного співробітництва [1, с. 20].

Більшість міжнародних неурядових організацій, які сьогодні активно працюють у соціальній сфері, розпочали свою діяльність в Україні наприкінці 90-х років. Саме в цей час в країні з'явилися такі МНУО, як Дитячий Фонд Організації Об'єднаних Націй, Міжнародна благодійна організація «Кожній дитині», Міжнародний Благодійний Фонд «Карітас України», Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда-Україна», Міжнародна благодійна організація, «Надія і житло для дітей», Міжнародна громадська організація «Дитячий культурно-просвітницький центр», Міжнародний фонд «Відродження» та ін.

Здебільшого свої проекти вони здійснюються на національному аби регіональному рівнях (у кількох областях одночасно). Варто також наголосити, що переважна більшість таких проектів здійснюється у співпраці з державними та неурядовими організаціями національного ти регіональних рівнів, а також іншими міжнародними організаціями.

Таким чином, міжнародні неурядові організації в Україні перебуваючи. на стадії становлення, але головне, що вони є і діють, порушуючи державну монополію на політичну діяльність і політичну інформацію; активізуючи конкуренцію на ринку ідей; виступаючи лобістами громадських інтересів, розширюючи дебати, публічні дискусії і відкриту постановку проблем, сприяючи подальшому перетворенню ідей у конкретні законодавчі чи виконавчі рішення.

Список використаних джерел

1. Міжнародні організації: Навч.посіб. / За ред. О.С. Кучика. - 2-ге вид,, перероб. і доп. - К.: Знання,2007. - 749 с.

2. Чернявська Л.Н. Міжнародні неурядові організації (МНУО) в контексті становлення нового світового співтовариства / / Актуальні проблеми міжнародних відносин: 36. наук. пр. - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин,2002. - Випуск 39 (Ч. 1). - С 100-104.

 

Прозахідні неурядові організації та фонди як фактор впливу на життєдіяльність українського суспільства

Політична свідомість а також культура виступають необхідними елементами будь-якої політичної системи суспільства. Вони характеризують духовну здатність людини до спеціалізованої політичної діяльності. За допомогою політичної свідомості та культури індивід спроможний адаптуватися у політичному просторі і здійснювати у ньому специфічні функції соціальної взаємодії, політичної участі й управління.

Поглиблене вивчення такого явища як політична свідомість є умовою пізнання політичного життя суспільства. Саме політична свідомість багато в чому пояснює витоки, характер та особливості певної політичної системи, поведінку суспільних груп, динаміку та спрямованість політичних процесів.

Сучасній політичній свідомості України притаманний низький ступінь довіри населення до державних інститутів влади, ігнорування законних способів розв'язання конфліктів, переважання емоційних регуляторів у політичній діяльності. Треба зауважити, що значну роль у формуванні такої ситуації в країні відіграють різноманітні організації, а саме так звані НУО (тут і надалі - неурядові організації), що мають виключно важливу роль у демократичних процесах,що розгортаються в українському суспільстві.

Неурядові організації почали масово створюватись в Україні одразу після здобуття нею незалежності. Закон України «Про об'єднання громадян» (1992 р.) став тим нормативним документом, який ввів в правове поле України неурядові організації, визначив їх права та обов'язки та сприяв швидкому росту організацій даного типу. Українські громадяни почали використовували нові можливості для заснування незалежних від держави, відкритих організацій.

Новостворені НУО відображають реакцію суспільства на процеси демократизації, створення та розвитку елементів громадянського суспільства. Багато НУО намагаються заповнити ті ніші, в яких держава більше не надає послуги, за які вона несла відповідальність раніше. Також ці організації починають брати на себе завдання підвищення громадської поінформованості та посилення відповідальності уряду за прийняття рішень.

Не є секретом той факт, що українська влада дозволяє діяти у себе представникам різноманітних неурядових фондів та організацій, а також чинним співробітникам західних спецслужб. У такій ситуації не завжди ясно чим так приваблива Україна для багатьох неурядових груп та фондів.

Незважаючи на декларовану відкритість і демократичність, західні НУО є досить закритими структурами, потрапити до яких нелегко. Як правило, до числа співробітників таких організацій входить чітко окреслене коло людей, і публічний характер їх діяльність приймає лише під час проведення круглих столів, конференцій і конгресів. Залучаючи у свої мережі експертне співтовариство і представників еліти, так само як і молодь, співробітники НУО в ході обговорень і диспутів отримують всю необхідну їм інформацію про стан справ в політичній, економічній, релігійній, соціальній чи військовій складовій сучасної України. Більш того, аналізу піддаються друковані ЗМІ і телепередачі з метою здійснення спектрального аналізу, що Дозволяє зробити зріз поточної інформації для подальшого її аналізу аналітичними центрами США, Польщі та ін. західних країн.

Діяльністю західних НУО займаються американські дипломати. Американське посольство в Києві - одне з найбільших (досить сказати, що потреби посольства обслуговують більше 200 автомобілів) [1]. До роботи в посольстві США залучаються відставні працівники радянських тії українських спецслужб з навичками оперативно-розшукової діяльності.

Однією з найбільш впливових американських організацій і Національний демократичний інститут (тут і надалі - НДІ), керівником якого є Мадлен Олбрайт. Співробітники НДІ,що є кадровими розвідниками, тримають у полі зору найбільш проблемні регіони України - Крим, Закарпаття, Новоросію (Південно-Східний регіон). Через Джорджтаунеький університет НДІ безпосередньо пов'язаний з ЦРУ. На Україні НДІ працює спільно з компанією PBN - головним корпоративним радником і консультантом «помаранчевого» уряду. Компанія спеціалізується на аналізі політичних та економічних процесів в Росії, країнах Балтії, Білорусі і п;і Україні. Компанія має 2 000 філій у 106 країнах світу, де працюють понад 100 тис. Чоловік[5]. Через компанію PBN НДІ проникає до вищих ешелонів української влади завдяки деяким із співробітників PBN, що мають багате депутатське минуле, як, наприклад, Ігор Деркач, колишній співробітник спецслужб, що обирався депутатом Верховної Ради України у 1994р., де він відповідав за питання безпеки[5].

Крім аналізу процесів, що проходять в країні, ці організації також займаються і їх прямою підготовкою. Так наприклад, «Помаранчева» революція на Україні, пік якої припав на жовтень-грудень 2004 року в значній мірі була підготовлена саме зусиллями неурядових організацій на Україні, що діють завдяки фінансовій, політичній та технологічній підтримці деяких західних країн і, насамперед, США. В ході цієї кампанії вдалося об'єднати різноманітні прошарки населення та різнохарактерні політичні сили - від ультранаціоналістів до соціалістів, комуністів і анархістів, а також мобілізувати досить численних рядових учасників. В результаті Україна зараз переходить до наступної фази - експорту «демократичної революції» в суміжні країни, перш за все до Росії.

Крім НДІ на Україні діє Міжнародний республіканський інститут (тут і далі - МРІ) під керівництвом Джона МакКейна. МРІ, як і НДІ, - дочірнє «підприємство» іншого НУО - Національного фонду підтримки демократії. МРІ йде на контакти з місцевою пресою і політичними силами, але особливої публічності уникає. На Україні МРІ відповідає за рекрутування молоді до лав прозахідних організацій, фінансує оренду санаторіїв і таборів відпочинку в Криму для проведення семінарів і з'їздів (деякі з них проходять в обстановці суворої секретності), намагається взяти під свою опіку вищих чиновників країни.

Активну прозахідну пропаганду веде Фонд США - Україна. Головна філія цього Фонду розміщена у Києві. Проте обділені увагою Фонду і інші українські міста, причому не тільки в західних частинах України, але і на Сході: Черкаси, Донецьк, Харків, Херсон, Львів.

Багато українських ЗМІ також знаходяться під контролем західних фондів на Україні. Наприклад, київська Академія української преси допомагає реалізовувати західні інформаційні проекти в Україні, проводячи регулярні тренінги і семінари для вітчизняних журналістів. Співробітники Академії здійснюють моніторинг політичних новин і політичної реклами.

Серед маловідомих, але від того не менш ефективних неурядових фондів США на Україні вважається Фонд ім. Чарльза Стюарта Мотта, що виділяє солідні суми на підтримку прозахідних організацій та аналітичних центрів на Україні. Так наприклад, один з основних аналітичних центрів України, відповідальних за євроінтеграційні процеси і демократизацію державної системи,Фонд «Європа XXI», був наділений сумою в $ 100 тис, центр «Єднання» отримав $ 270 тис. і т.д. [1].

Американський Інститут в Україні (тут і далі - АІУ) - це американська неприбуткова організація, яка фінансується із приватних джерел. Метою АІУ є висвітлення питань, що стосуються політики США щодо України, і зокрема, питань безпеки, а саме можливого приєднання України до Північноатлантичного Альянсу.

АІУ прагне показати українцям, що в американців різні погляди щодо НАТО і пов'язаних з ним питань. Розбіжність поглядів не є очевидною з діяльності інших американських організацій в Україні, багато з яких фінансуються урядом США і які активно просувають вступ України до НАТО. Роль АІУ не полягає в тому, щоб підтримувати або не підтримувати будь-яку офіційну політику США, як таку; АІУ має на меті висловити точку зору, яка базується на національних інтересах США щодо України та інших країн, зокрема держав-членів НАТО та Росії. АІУ по суті не займає будь-якої позиції щодо НАТО. Проте, в незалежності від того, яким буде майбутнє НАТО АІУ ставить під сумнів доцільність подальшого розширення альянсу без чітких і переконливих доказів того, що таке розширення безпосередньо буде сприяти захисту інтересів безпеки США, а саме захист американської території і народу Америки.

Таким чином, факти свідчать про глибоке проникнення прозахідних структур в усі сфери життєдіяльності українського суспільства і їх вплив на політичну свідомість цього суспільства. Агенти впливу Заходу розміщуються не тільки в кабінетах філій західних НУО в Україні, але і в депутатських кріслах у Верховній Раді. Подібні організації хоч і не завжди є добре відомими для широкої публіки, проте мають не малий вплив на перебіг політичний, економічних і культурних процесів (яскравим прикладом є згадана вище компанія з підготовки «Помаранчевої революції»).

Саме через створену американськими кураторами мережа НУО Вашингтон здійснює процес зовнішнього управління Україною, як і будь-якою іншою країною, застосовуючи методи «м'якої сили» (soft power).

Список використаних джерел

1. Владимир Руденко Украина под внешним управлением // www.smi2.ru/Wellda/c207498

2. Владислав Гулевич Западные неправительственные организации на Украине «демократическое» закулисье // www.srpska.ru/article.php?nid=l 1833

3. Новохацький В.Д. Громадянське суспільство і держава: український досвід // Трибуна. -2003. - №7-8. - С.32-33.

4. Александр Журавлев Западные стипендии и гранты как инструмент создании «пятой колонны» // www.odnarodyna.ru/articles/6/697.html

5. Владислав Гулевич Тайные пружины демократии: Украина // www. fondsk.ru/ article. php?id=2274

6. Об Американском Институте в Украине // www.arninuk.org^,/mdex-php?lang^,uag^,e=rU

 

Євроатлантичні перспективи України в контексті динаміки її соціально-політичного клімату 2008-2009

Починаючи з 2008р.,до факторів, що негативно впливають на втілення інтеграційного вектору зовнішньої політики, долучився внутрішньополітичний чинник, пов'язаний з активізацією країни в напрямі набуття членства в НАТО,— точкою відліку став січневий «лист трьох»: звернення Президента, Прем'єр-міністра та Голови Верховної Ради щодо приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) на саміті в Бухаресті. Разом з тим почали набирати обертів свідчення відсутності консолідованої позиції українського політикуму з даного питання. Серед них:

- заява фракцій Комуністичної партії та Партії регіонів України (від 24.01.08.),де містилися: рішення блокувати трибуну Парламенту із вимогою відкликати звернення,— а також прохання до керівництва НАТО врахувати, що «лист трьох» не виражає волю українського народу, не є предметом політичного консенсусу, вносить додаткову напругу в українське суспільство, що неминуче призведе до погіршення стосунків України з НАТО»;

- внесення Партією регіонів законопроекту «Про внесення змін до Закону України «Про основи національної безпеки України» (№2018 від 07.02.2008), яким передбачалася відмова від набуття Україною членства в НАТО як стратегічного напрямку державної політики (законопроект знято з розгляду 16.12.2008);

- ряд листів, направлених керівництву НАТО від різних політичних сил України,— як з підтримкою (НУ-НС), так і з запереченням (Партія регіонів, а також спільний лист-звернення 11 партій) кроків Уряду, спрямованих на отримання членства в Альянсі;

- кількамісячна паралізованість ВРУ (з 18.01.2008), перспектива розпуску парламенту;

- постійний акцент на відсутності належного рівня підтримки населенням ідеї євроатлантичної інтеграції, на тлі відсутності адекватних заходів з інформування громадськості щодо НАТО;

- численні акції протесту у столиці та регіонах України;

- зрив у 2009р. багатонаціональних військових навчань Sea Breeze у зв'язку з тим, що Верховна Рада не змогла досягти згоди та ухвалити законопроект, що створював би нормативно-правову базу для допуску підрозділів військових сил іноземних держав на територію України.

Крім того, важливо відмітити ряд окремих фактів, котрі в комплексі створюють для світової спільноти цілком очевидні підстави для вкрай обережного ставлення до євроатлантичних перспектив України:

- зволікання з призначенням Міністра закордонних справ України протягом більш ніж 7 місяців (з 03.03.2009 до 09.10.2009), що могло бути розцінене як недбале ставлення державного керівництва до організації належної роботи зовнішньополітичного відомства;

- окремо зазначимо, що подібна ситуація гальмувала дипломатичні відносини з рядом країн, оскільки деякі держави відмовлялися від проведення двосторонніх зустрічей з виконуючим обов'язки Міністра закордонних справ України з міркувань несиметричності, адже їх мав би представляти повноцінний міністр;

- низка гучних скандалів з приводу недоцільного використання /розкрадання бюджету збройних сил України, звинувачення Міністра оборони у корупційних діях, що супроводжувались конфліктами на цій підставі між Президентом та Прем'єр-міністром України і врешті завершились відставкою Міністра оброни;

- на тлі тривалого нехтування необхідністю призначити нового Міністра оборони (з 05.06.2009) одночасна відсутність начальника Генштабу (головнокомандуючий Збройними силами України пішов у відставку 05.10.2009);

- незадовільний стан фінансування оборонної сфери (зниження обсягів реального фінансування оборони, що розпочалося ще з 2004 року; регрес у питанні планування видатків на оборонну сферу (у відсотках ВВП), — на противагу показникам, закладених у бюджетній стратегії 2008-2010 (особливо за умов, коли видатки лише європейських країн на оборону у 2008р. становили середньому 1,7% ВВП, а загалом країн НАТО — 2,(1% ВВП [1]); невідповідність закладених у бюджет сум не лише тим потребим Збройних Сил України, що включають у себе модернізацію ЗСУ, з мінімальним, за розрахунками Міноборони, потребам українського війська (забезпечення виконання поставлених завдань та підтриманні життєдіяльності військових частин/установ) [2,3]).

Всі ці факторі, забарвлені внутрішньополітичними збуреннями, що прямо чи опосередковано пов'язані зі співробітництвом України з НАТО, не можуть не мати негативного впливу на загальне ставлення країн-членів до північноатлантичних перспектив нашої держави. Підтвердженням цього є, зокрема, охолодження риторики провідних країн Альянсу за останні 2 роки та не запрошення України на ювілейний саміт НАТО.

Список використаних джерел

1. Financial and Economic Data Relating to NATO Defence// http://www.nato.int/docu/pr/2009/p09-009.pdf

2. Видатки Міністерства оборони України у 2008 - 2009 роти //http://www.mil.gov.ua

3. Обсяги фінансування Збройних Сил України/ Центр воєнної політики m безпеки.// http://defpol.org.ua

 

Національна безпека України і НАТО: реалії та можливі перспективи

Поняття «національної безпеки» завжди було важливою складовою як внутрішньої, так і зовнішньої політики кожної держави. Формування та реалізація сучасної політики національної безпеки України відбувається в умовах динамічних змін міжнародної обстановки та складної внутрішньої ситуації в державі.

Україна законодавчо визначила, що її модель безпеки - колективна.[1]. Процес приєднання та перебування в НАТО буде коштувати країні набагато дешевше, аніж самостійне відстоювання своєї незалежності. Але питання нашого членства перебуває в стадії перманентної невизначеності, Відсутня консолідована позиція української політичної. Бажає кращого й економічний стан України напевно така ситуація не надає певності, що в найближчій перспективі наша держава буде членом НАТО. Але попри все ми повинні скористатися можливостями від співробітництва з Альянсом.

Незважаючи на критику, ця організація - найефективніша система безпеки у світі з усіх нині існуючих.

Пов'язуючи долю країни з Альянсом, необхідно керуватися не лише аргументами, актуальними сьогодні, але й намагатися зазирнути трохи далі в можливе майбутнє цієї організації. Наскільки глибокими є проблеми в самому НАТО, яким чином Альянс пристосовується до нових викликів, скільки часу він ще зможе забезпечувати всеосяжну безпеку на континенті. Відповіді на ці запитання і визначатимуть майбутнє цієї організації. Потрібно також враховувати зростаючий вплив російського фактору під час прийняття Альянсом важливих рішень, зокрема по питаннях стосовно приєднання України та Грузії, про що у одній із заяв говорив міністр оборони Франції Ерве Морен [2]. Цей факт уже сам по собі є доволі серйозним викликом для Альянсу.

Збройний конфлікт між Росією та Грузією, участь міжнародної спільноти в його врегулюванні, викликав низку питань стосовно дієвості існуючої системи міжнародної безпеки. Чого очікувати від НАТО, якщо ситуація в світі змінюється так швидко, та й в самому Альянсі теж? Війна в Грузії засвідчила: НАТО не готовий, а можливо й не бажає протистояти російській агресії, а тим більше приймати до своїх лав країни, які мають проблеми з Москвою.

Таким чином проблеми як в середині НАТО, так і в принципі ЄС роблять приєднання України до цих структур у найближчій перспективі практично не реальним з ряду причин. По-перше, наше суспільство ще не налаштоване зробити крок у напрямку членства у НАТО. Тому то нас, таких, якими ми є , не дуже то бажають бачити у Альянсі. По-друге, форсування процесу вступу у Альянс об'єктивно вестиме до дестабілізації ситуації в цьому регіоні Європи,що є зовсім невигідним для НАТО.

Тому, на нашу думку, політичній еліті України доцільно дану проблему перевести з площини політичного піару у площину практичної, клопіткої роботи по інформуванню населення стосовно НАТО. Одночасно варто вибудувати довготривалу, реальну державну програму забезпечення національних інтересів, яка б базувалася на засадах модерної національної безпеки. Суть її повинна зводитись до двох основних моментів: Україна переходить від фази пасивного до фази активного захисту своїх інтересів і таким чином перестає бути «сірою» буферною зоною; Київ проводить таку зовнішньополітичну лінію, яка б стимулювала розвиток співробітництва саме з її стратегічними партнерами, і зміцнювала міжнародні позиції України.

Список використаних джерел

1.Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003р. - Режим доступу : (http:/ /zakon.rada.gov. ua/cgi-bin/laws/main. cgi?nreg=964-15) [переглянуто 17.10.2009]

2. Франція закликала не приймати Україну і Грузію в НАТО без консультацій з Росією - Режим доступу: (http://ukrainci.com/?p=11990) [переглянуто 18.10.2009]

3. Тома ГОМАР: Дискусії з європейської безпеки неможливі без Росії але, вона не може мати права вето / / День. - 2009. - №49

 

Співробітництво України з міжнародними валютно-кредитними установами

Сучасний етап розвитку міжнародних економічних відносин характеризується глобалізацією світового економічного життя, поглибленням інтеграції економік різних країн у світове господарство. В силу об'єктивних економічних процесів і для України останнім часом важливим пріоритетом її розвитку є співробітництво з міжнародними інститутами, особливо з міжнародними валютно-кредитними установами (МВФ, МБРР, ЄБРР, МФК та іншими), які дають можливість використання і оптимальної комбінації такого ресурсу як капітал. Україна бере участь у діяльності провідних міжнародних валютно-кредитних та фінансових організацій (МВФ,МБРР,ЄБРР). Співпраця України з цими організаціями І важливим джерелом залучення додаткових фінансів до національної економіки. Розвиток співпраці України з міжнародними фінансовими організаціями досліджували такі вчені, як: Н.Т.Моринець, В.А.Василенко. Н.Т.Балатова, Г.О.Мар'янович,М.Г.Нікітіна та інші.

Співпраця України з МВФ здійснюється на основі розробленої стратегії їх співпраці України з МВФ, де визначено цілі, засади, напрями співпраці. На сучасному етапі співпраця України із МВФ - один із важливих чинників формування інвестиційного клімату нашої країни, зростання довіри до макрофінансової стабільності економіки.

За роки співробітництва з МВФ Україна отримала кредити за програмами STF, Stand-by, EFF, що було обумовлено девальвацією курсу національної валюти, слабкістю резервів НБУ та платіжного балансу. У майбутньому започаткування нових програм співпраці з МВФ буде базуватися на основі підходів, викладених у посланні Президента України до ВРУ, які підтверджують необхідність поступового перенесення центру уваги у співпраці з МВФ у площину безкредитних стосунків, узгодження головних параметрів макроекономічної політики з тенденціями та прогнозами розвитку світової кон'юнктури, з динамікою і напрямами світових фінансових та інвестиційних потоків і поглиблення координації у сфері валютної політики.

Загальну координацію співробітництва України з Міжнародним банком реконструкції та розвитку (МБРР) здійснює Міністерство економіки з питань європейської інтеграції України. Наша країна набула членство в МБРР з вересня 1992 p.,вона має 10908 акцій загальною вартістю в 1315,9 млн. доларів США і відповідно 1158 голосів, що складає 0,69 % від загальної кількості голосів у банку.

Пріоритетні напрямки співробітництва МБРР з Україною містяться у відповідних Стратегіях допомоги групи Світового банку Україні - середньострокових програмах, що визначають обсяг, структуру, загальні принципи діяльності цієї організації в Україні, та затверджуються Радою Директорів Світового банку.

Членство в МБРР сприяє доступу до відносно дешевих кредитів, що надаються на пільгових умовах. Подальше поглиблення співпраці з МБРР, є значним плюсом для розвитку економіки країни в цілому, бо це дасть можливість щорічно залучати в економіку України близько 2,5 млрд. доларів США; пріоритетами соціально-економічного розвитку є енергетика і енергозбереження, аграрний сектор, система державного управління, муніципальна сфера, житлово-комунальне господарство і соціальна сфера.

У 1993 році Україна стала акціонером і членом Міжнародної фінансової корпорації (МФК). До 4 травня 2007 р. МФК інвестувала близько 692 мільйонів доларів в 33 проекти. Інвестиційна програма МФК в Україні в цей час розширюється високими темпами, при цьому основна увага зосереджена на інвестиційних можливостях у фінансовому секторі, виробництві будівельних матеріалів, роздрібній торгівлі й послугах, енергетиці, виробництві устаткування для транспорту, інфраструктури.

З 1992 р. МФК реалізує в Україні масштабну програму технічної допомоги. МФК сприяла приватизації малих підприємств і об'єктів незавершеного будівництва, а також приватизації земель і масової приватизації. У цей час у рамках фінансованих донорами програм розробляються рекомендації з корпоративного керування компаній і банків, розвитку лізингу, ведеться робота з поліпшення умов господарювання й стимулюванню росту малих і середніх підприємств.

Отже, міжнародні фінансові організації мають велике значення для покращення економічного становища України. Співпраця України з міжнародними валютно-кредитними установами сприяє поліпшенню макрофінансових показників стабілізації, формуванню конкурентного ринкового середовища, стабілізації національної грошової одиниці, активізації інвестиційного процесу, розвитку приватного підприємництва.

Список використаних джерел

1. Міжнародні організації: Навчальний посібник / За ред. О. С Кучика. - К.: Знання,2006. -497 с

2. Патрікац Л., Ліпінська С. Інтеграція України в європейський та світовий фінансовий простір // Вісник Національного банку України.- 2007. - №7. - С.26-30.

3. Дунас О. Особливості та основні напрями співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями системи ООН / / Право України. - 2008. -№2. - С.112-115.

 

Умови реалізації національних економічних інтересів України в регулятивній системі COT

В умовах світової фінансової кризи та глобального економічного спаду особливо актуальною є проблема більш активної участі держави у вирішенні питань зовнішньоекономічної діяльності вітчизняних суб'єктів господарювання. При цьому інтеграція України в регулятивну систему Світової організації торгівлі обумовлює лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, яка є неодмінною умовою формування національного ринку.

Безумовно, інтеграція України в регулятивну систему СОТ створити нові можливості для розвитку нашої держави через підвищення експортних можливостей вітчизняних виробництв, покращення ситуації на національному споживчому ринку завдяки посиленню конкуренції з імпортними товарами та покрашенню інвестиційного клімату, що є однією із необхідних умов виходу з фінансової кризи та боротьби з економічним спадом. Теперішні реалії глобалізації та місце в ній української держави, включаючи членство в СОТ, обумовлюють виникнення та подолання органічно поєднаних із ним певних ризиків:

- подальша орієнтація економіки країни на експортну модель розвитку;

- погіршення структури експорту завдяки збільшенню його сировинної та низькотехнологічної складової з невисокою доданою вартістю;

- подальше загострення проблеми обмеженості технічних, інфраструктурних і транспортних можливостей національної економіки для забезпечення експортної активності;

- неготовність державних інститутів до послідовного жорсткого захисту інтересів вітчизняних експортерів на міжнародному рівні;

- збільшення на внутрішньому ринку товарної маси низькоякісної, не­безпечної дія споживачів імпортної продукції;

- посилення несприятливості інвестиційного клімату через макроекономічну та політичну нестабільність.

Амбітні плани України щодо інтеграції до світового господарства і, зокрема, до Європейського Союзу через створення поглибленої зони вільної торгівлі з ЄС,а також правила Світової організації торгівлі, потребують нового підходу до державної політики підтримки та поліпшення структури вітчизняного експорту. Основні зусилля при цьому повинні бути спрямовані на створення умов для збільшення в ньому товарів і послуг з високим рівнем доданої вартості.

Потрібно провадити ефективний механізм експортного кредитування та страхування,розробити та запровадити чіткий план урядових дій щодо розвитку інфраструктурного забезпечення експортної діяльності, оптимізувати доступ національних виробників до імпортних ресурсів, необхідних для експортного виробництва, посилити економізацію зовнішньої політики держави, розширити розвиток міжнародного науково-технічного співробітництва з провідними країнами світу.

Таким чином, членство України в СОТ створює можливості для розвитку експортного потенціалу вітчизняної економіки, але разом з тим створює загрози для національних виробників і споживачів. Тому реалізація національних інтересів нашої країни в регулятивній системі цієї організації, як і вся інституційна стратегія інтеграції України до світового господарства, повинна ґрунтуватися на інституційному підході та таких засадах:

- щодо імпорту товарів: оптимізація імпортного тарифу, забезпечення більш широкого застосування технічних бар'єрів;

- щодо експорту товарів: посилення державними органами економічного стимулювання і фінансової підтримки розвитку експортноспрямованих виробництв; сприяння просуванню української продукції на зовнішні ринки; збільшення у структурі експорту товарів з високим рівнем доданої вартості;

- щодо руху капіталів: удосконалення національного законодавства з питань іноземного інвестування в Україну та українських капіталовкладень закордоном, здійснення ефективного митно-банківського контролю за імпортними угодами з метою зменшення витоку капіталу з країни.

Список використаних джерел

1. Пахомов Ю.Н. Феномен «экономического чуда» и положение Украины в условиях мобилизационных процессов современности // Цивилизационная структура современного мира: Науч. изд. в 3-х т. / Под ред. Ю.Н. Пахомова, Ю.В. Павленко. - К.: Наукова думка,2008. - Т. 3.,Кн. 2. - с. 527-571.

2. Поручник A.M. Національний інтерес України: економічна самодостатність у глобальному вимірі: Монографія. - К.: КНЕУ,2008. - 352 с

3. Циганкова Т.М. Активізація національної системи комерційної дипломатії / / Управління міжнародною конкурентоспроможністю в умовах глобалізації економічного розвитку: Монографія: У 2-х т. / Д.Г. Лук 'яненко.А.М. Поручник,Л.Л. Антонюк та ін.; За заг. ред. Д.Г. Лук'яненка, A.M. Поручника. - К.: КНЕУ.2006. - Т.1. - с 153-163.

 

Перспективи та проблеми співпраці України з комітетом ООН з питань екології

ООН включає комітети з різних питань, одним з яких є комітет з питань екології. Тісна співпраця України з цим комітетом розпочалась після Чорнобильської катастрофи (1988р.). Проте плідних результатів не принесла.

В Україні катастрофічне екологічне становище. Україна займає одне з перших місць по кількості шкідливих викидів у повітря на рік та по загальній площині відходів і сміття на 1 км2. Україна є частиною всесвітнього територіального простору, і тому ураженість її території може нанести шкоди екології сусідніх країн та атмосфері. Саме тому в рамках системи ООН була розроблена програма ЮНЕП (United Nations Environment Programme), яка координує охорону природи, учасницею якої є і наша країна.

Питання, які розглядають сумісно Україна та ЮНЕП, стосуються ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи; забруднення токсичними та промисловими залишками значних територій внаслідок їхньої техногенної перевантаженості, нераціональної структури виробництва та природовикористання; забруднення великих і малих річок; періодичні регіональні повені, викликані змінами клімату; розвиток екзогенних геологічних процесів( зсуви, просідання поверхні).

Чорнобильська катастрофа завдала величезної шкоди екології території України та сусідніх держав. Проводиться сумісна політика З ЮНЕП по пошуку інвесторів для побудови комплексу захисту від розповсюдження радіації. Завдяки протекції ООН відбуваються раз на три роки з'їзди, на яких обговорюються питання внесків країн Європи стосовно ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Положення України під час становлення незалежності було особливим. Загальна площа країни складала 3 % території Радянського Союзу, проте в Україні було зосереджено майже 25% усього промислового потенціалу, це свідчить про те, що наша країна є найбільш забрудненою країною пострадянського простору. Бо заводи та фабрики, які конструювалися в минулому столітті вже мають застарілі технології. Єдиним їхнім призначенням було найшвидше виробництво. Про вплив промисловості на здоров'я людини на той час ніхто не замислювався.

Токсичні залишки, що надходять в атмосферу, промислові викиди у річки, що надходять через причину застарілої промисловості, можуть нашкодити не лише мешканцям нашої країни, але й усьому світові. Україна входить у світовий водний басейн через р. Дніпро, в яку надходять майже всі промислові відходи південного сходу країни, при цьому вода в ній вважається придатною для пиття. Тому Україна являє загрозу насамперед для сусідніх країн,чиї водні канали перетинаються.

Токсичні викиди в атмосферу призводять до озонових дір, які мають властивість збільшуватись, розповсюджуватись на території сусідніх країн, наслідком чого є захворювання на рак та інші небезпечні хвороби.

Комітет ООН з питань екології висуває до України вимоги поліпшення екології. Але поліпшення екології залежить від економічної та соціальної політики, що проводиться в країні,та від самої людської культури. Настав час перейти від пасивної екологічної політики до активної. Весь світ вже відійшов від концепції захисту, яка спрямована на аналіз наслідків техногенного впливу, і перейшов до виявлення та усунення причин забруднення оточуючого середовища.

Усі розвинені країни вже відійшли від розмов про екологічні страхіття та зайнялись активною екологізацією промислового і сільськогосподарського виробництва. У цьому наша країна дуже відстає від розвинених європейських країн.

Проте завдяки співпраці України з комітетом ООН з питань екології та участі у програмі ЮНЕП був визначений курс проблем, які Україна повинна вирішити: подолати технічну відсталість, побудувати очисні споруди, вирішити проблему сміття та шкідливих залишків та таким чином забезпечити наступним поколінням екологічно чисту країну.

Але виникає питання, чи можливе здійснення визначеного курсу саме в Україні, з її технічною відсталістю і браком коштів у державному та місцевих бюджетах. Саме тому комітет ООН з питань екології сам підшуковує міжнародні організації, які б спромоглись допомогти поліпшенню екології у нашій країні. Ключовим фактором є посилення міжнародної співпраці та запрошення до України кваліфікованих спеціалістів.

Будемо мати надію, що Україна, як екологічна загроза для оточуючого світу, стане стимулом для допомоги з боку інших розвиненими країн з метою вирішення проблем екологічного стану нашої країни.

Список використаних джерел

1. Гуменюк В.Л. Міжнародні організації. - К.2004.

2. Бедрій Я.,Гєиик Я.,Орлов В.М.,Тітенко В.Ф. Основи екології та соціології: Навч. Посібник для підприємств зв'язку За ред. Захарченка М.В. - Львів, 1997.

3. Білявський Г.О.,Падун М.М..Фурдуй Р.С. Основи загальної екології. - 2-ге вид. -К.,1995.

 

Історико-політичний погляд на діяльність міжнароднихнеурядових організацій у сучасному українському політико-правовому просторі

Досвід сталих демократій свідчить, що рушійна еволюція громадського суспільства неможлива без активної дієвої участі і, відповідної, змістовної діяльності міжнародних неурядових організацій (MHO). Вона змушує розглядати розвиток міждержавної політики і економіки з всесвітньо відомим колообігом товарів і людей, де ми всі є споживачами і замовниками досвіду та можливостей MHO [1]. Глобалізація політичних процесів вимагає від неурядових організацій розв'язання реальних галузевих, професійних, політико-правових питань тощо [2, с.283].

Своєчасне їх вирішення робить ці міжнародні інституції потужними важелями впливу всього світового політикума. Адже, механізми, які вони застосовують у своїй професійній діяльності, дозволяють їм брати активну участь у вирішенні глобальних проблем світового суспільства, яке постійно перебуває у перманентному процесі складних політичних трансформацій.

Залучення міжнародних неурядових організацій до обговорення проблемних питань, навіть, «включення у владу», викликаються прагненням подолати «дефіцит демократії» з метою надання офіційним державним інституціям «людського обличчя», оскільки, є переконання того, що, лише на фундаменті громадського суспільства, можливе продуктивне функціонування інститутів демократії.

Авторитет багатьох спеціалізованих неурядових закладів, фундаментальність і системність підходів до низки актуальних політико-міжнародних проблем,давно не є предметом загальних дискусій.

Моніторинг громадської думки переконливо доводить факт більшої довіри до MHO, ніж до представників влади або державних установ. Високий рівень політичної,громадської довіри до спеціалізованих міжнародних установ, у тому числі, в структурі ООН, які за суттю є неурядовими, обумовлений стійким і стабільним рівнем відкритості, дієвості, постійної підтримки переваг рівноправної участі щодо вироблення правил та вирішення проблем міжнародного життя. Сьогоднішні MHO динамічно еволюціонують і впроваджують перевірені стандарти діяльності у міжнародних справах.

За даними, Yearbook of the NGO's кількість MHO зросла з п'яти організацій,які існували у 1850 році,до більше десяти тисяч на початку XXI століття. Найбільш чисельними є міжнародні неурядові організації, яких налічується понад чотири тисячі, їх діяльність проходить та здійснюється, перш за все, через глобальні міжнародні компанії, що стають імперативом у міжнародних економічних відносинах між країнами [3]. Українське суспільство традиційно існувало без функціонування недержавних громадських інституцій, які б ефективно оптимізували реалізацію світоглядних, політичних, ідеологічних та інших волевиявлень [4].

На сьогодні в українському просторі, за даними Міністерства юстиції, активно функціонує близько п'яти тисяч неурядових організацій. Визнанням авторитету і підвищення рівня громадянського суспільства в Україні стало проведення у 2007 році Другого міжнародного конгресу MHO у Києві.

Науковці виокремлюють два етапи демократичного розвитку MHO в Україні. Перший - з 1985 по 1992 рік, і другий з 1992 по 1999 рік, коли неурядові організації почали розвиватися і активно залучатися у різноманітні громадські і політичні процеси. Під час побудови мультипартійної системи в Україні (1999 р.) відбувся перехід українських MHO на новий рівень розвитку.

З огляду на це, можна стверджувати, що демократичний шлях країни, диктує необхідність створення дієвих механізмів взаємодії держави і неурядових організацій, впровадження у соціальну практику ефективного громадського контролю над державою, забезпечення реальних можливостей громадянам брати участь у виробленні державної політики. Для України цей процес має особливе значення, перш за все тому, що руйнування безумовної монополії держави на владу і істину представляє собою ключовий елемент процесу демократизації [5].

Список використаних джерел

1. Сагайдак О.П.,Шевченко А.Р. «Сучасний зарубіжний досвід освіти в контексті глобальних ринкових відносин в структурі взаємозв'язків Міжнародної Організації зі Стандартизації». Материалы V Юбилейной Международной научно-практической конференции «Теория и практика экономики и предпринимательства» г.Алушта, 5-7 мая, Таврический национальный университет им. В.И. Вернадского,2008г. С.14-15.

2. Козак Ю.Г., Ковалевський В.В. Міжнародні організації: Навчальний посібник.- К.: ЦУЛ,2003.-288с.

3. Матвеев В.В. Місце міжнародних компаній як різновиду різновиду міжнародних організацій у системі міжнародних економічних відносин. Матеріали II Міжнародної науково-практичної конференції «Сучасні проблеми глобальних процесів у світовій економіці». - К.; НАУ.2007. - С. 7.

4. Мерніков Г.І. Міжнародні неурядові організації як фактор впливу на ситуацію в Україні [електрон, ресурс]. - режим доступу: http://www.db.niss.gov.ua/docs/polmil/101.htm - заголовок з екрану.

5. Чернявська Л.Н. «Суб'єктність міжнародних неурядових організацій у світовій політиці»: Автореферат дис. канд. наук: 23.00.04 - 2007.

 

Роль міжнародних організацій в демократизації електоральних процесів в Україні

Вибори є внутрішньої прерогативою кожної окремо взятої держави. Відповідно, хід підготовки до виборів та процес їх проведення завжди обумовлюються специфікою історичного розвитку окремого регіону або держави. Проте, коли мова йде про загальнонаціональні вибори, такі як вибори головного законодавчого органу або президента країни, вони не можуть залишитись непоміченими міжнародною спільнотою. Це обумовлено тим, що будь яка держава відіграє певну роль на міжнародній арені [2], тому в залежності від того, хто прийде до влади, залежить зовнішня політика країни та її позиція перед світовим співтовариством.

Відповідно до загальноприйнятої практики, спостереження за президентськими виборами 2004 р. відбувалося і в Україні. Провідне місце у цьому процесі належало Місії Організації з безпеки та співробітництва у Європі. Бюро з демократичних інститутів та прав людини(ОБСЄ/БДІШІ) яка була сформована і прибула в Україну на запрошення нашого міністерства закордонних справ. Також долучилася до цієї справи і Європейська комісія; демократію через право (Венеціанська комісія) Ради Європи, яка відомі своїми конституційними дискусіями та оціночними судженнями про положення конституцій та виборчого законодавства різних країн.

Президентські перегони 2004 р. відбувалися за Законом «Про вибори Президента України», який набрав чинності у квітні 2004 р. Також у червні 2004 р. було прийнято Закон «Про Центральну Виборчу Комісію України» [1]. Зміна виборчого законодавства перед кожними черговими виборами була і залишається неодмінною складовою української політики. У проміжних звітах Місії ОБСЄ/БДІПЛ висловлювались різноманітні зауваження про невідповідність тих чи інших положень закону про вибори міжнародним стандартам.

Так, наголошувалося на непрозорості виборчого процесу та невдало прописаних в тодішньому законі багатьох тонкощах і нюансах, які можуть бути неоднозначно трактовані. Останнє в свою чергу може призводити до плутанини під час проведення агітаційних кампаній та підготовки до виборів. Зокрема, стверджувалося, що нечітко пояснюється зміст передвиборчої агітації, немає конкретного переліку дій, які можна віднести до даного політичного явища.

У Заключному звіті ОБСЄ/БДІПЛ подавалися результати спостереження за виборами президента України 2004 р. У ньому висвітлювалися недоліки, які були помічені в ході підготовки до виборі», розгортання кандидатами своїх передвиборчих кампаній, а також будь-які невідповідності міжнародним демократичним стандартам під час безпосереднього здійснення виборцями свого прямого волевиявлення. Порівнювався хід проведення кожного туру, тобто порівнювалося голосування 31 жовтня, 21 листопада та 26 грудня 2004 р.

У підсумку була окреслена загальна картина виявлених позитивних моментів та недоліків виборчого процесу. Стверджувалося, що існували нерівні умови серед кандидатів в можливостях донести свої гасла і політичні платформи до електорату та продемонструвати власні ініціативи. Вказувалося на те, що претенденти на посаду президента висунуті партіями та їх об'єднаннями мають переваги та привілеї перед самовисуванцями, що є наслідком дискримінаційних правових положень [1].

Спостерігачами було відмічено, що реалізація громадянами своїх політичних і громадянських прав 26 грудня здійснювалася у менш напруженому середовищі. Тобто було зафіксовано менше правопорушень на виборчих дільницях, слабшим став недозволений тиск на громадян та значно рідшими випадки застосування так званого «адміністративного ресурсу». Останнім передбачалося створення органами державної влади та посадовцями для виборців таких умов, за яких голосування за провладного кандидата, яким був тодішній прем'єр-міністр Віктор Янукович, ставало єдиноможливим,правильним або просто найбільш вигідним.

Перед повторним другим туром парламентом були тимчасові поправки до виборчого закону, їхнє прийняття мало уникнути можливостей для фальсифікації виборів тим шляхом, яким було зроблено в попередньому турі,та забезпечити якомога більш чесні і вільні вибори. Значні зрушення були відзначені міжнародними спостерігачами в роботі дільничних виборчих комісій та в першу чергу ЦВК,яка після її оновлення змогла досить швидко після закінчення виборів оголосити їх результати. Це свідчить про прозорість діяльності ЦВК і бажання максимально чесно провести змагання між кандидатами на носі глави держави. Я вважаю, що в подальшому міжнародне спостереження її виборами в Україні сприятиме їх прозорості та відкритості.

Список використаних джерел

1. Вибори Президента України - 31 жовтня, 21 листопада та 26 грудня 2004 р. Заключний звіт Місії ОБСЄ/БДІПЛ зі спостереження за виборами. - Режим доступу //http://eu.prostir.ua/data?t=l&q=1675 дата перегляду 20.10.2009

2. Андрущенко Т. Зовнішні чинники президентської виборчої кампанії 2004 року //Політичний менеджмент. - 2005. -№ 3 (12). - С.71-79

 

Співпраця України з міжнародними організаціями у протидії тероризму

Тероризм - явище, яке виникло ще в часи античності, існує упродовж тривалого часу. Але сучасного змісту та особливої актуальності воно набуло на рубежі ХХ-ХХІ ст., зазнавши трансформації на тероризм як метод досягнення політичних цілей. Насильство, залякування, атмосфера страху, дестабілізація політичної та економічної ситуації - все це є безпосередніми ознаками цього явища.

Його сутність пов'язана з особливостями орієнтацій, агресивністю окремих людей щодо інших: «Насамперед, це особи, що не реалізували себе в політичній сфері, але рвуться до влади і які мають комплекс неповноцінності, - вважає психолог, професор В.Ф.Пирожков, - із ними поєднуються елементи, які мають бандитські наміри,уже пролили кров і спроможні за гроші виконати будь-яке замовлення терористичних організацій» [1, с. 39].

Досвід останніх років свідчить,що в принципово новій ситуації, яка склалася на початку XXI ст., окрема держави чи міжнародні організації не здатні самостійно протистояти загрозі такого типу.

Нагальною стає потреба розробки цілісної програми, спрямованої їм ліквідацію прямих та опосередкованих причин активізації тероризму та тісне співробітництво усіх учасників міжнародного співтовариства в боротьбі проти цієї загрози.

Україна, як учасник міжнародних процесів, не може залишатись байдужою до цієї проблеми. За роки незалежності було прийнято багатодокументів, у яких Україна приєднується до протидії тероризму. В Україні існує достатньо розгалужена правова та інституційна база, дів антитерористичний центр при службі безпеки України, прийнято Закон України «Про боротьбу з тероризмом»,- яка забезпечує реалізацію положень та стандартів ООН у сфері боротьби проти міжнародного тероризму, але саме ця організація займає вагоме місце в міжнародній спільноті у сфері антитерористичної діяльності.

Україна приєдналася до глобальної антитерористичної коаліції, підтвердила свою готовність докласти максимальних зусиль для спільної боротьби з міжнародним тероризмом, насамперед у рамках ООН. Наразі, наша держава є учасником усіх універсальних антитерористичних міжнародних договорів, бере активну участь у багатьох миротворчих операціях, що проводила Організації Об'єднаних Націй, зокрема на Балканах.

Позитивний вплив у справі запобігання виникненню тероризму та боротьби з ним здійснює створений у 1999 р. при 6-му комітеті ООП сектор боротьби з тероризмом. За участю України опрацьовується можливість створення Міжнародного центру боротьби з тероризмом у Європі. Слід відзначити, що у таких умовах ефективність діяльності Антитерористичного центру, що функціонує в нашій державі, набагато зростає, адже його досить потужний потенціал реалізовуватиметься у системі міжнародних антитерористичних заходів.

Важливу роль у співпраці України з міжнародними організаціями у протидії тероризму відіграє тісний зв'язок з НАТО. Ця структура є найбільш ефективною військово-політичною організацією, яка в умовах глобалізації забезпечує адекватне реагування,зокрема на такі сучасні виклики безпеки, як міжнародний тероризм. Тісна співпраця з цією організацією відіграє важливу роль у інтеграції України до євроатлантичної спільноти, і проведеним регулярних спільних навчань з антитерористичної діяльності спонукали Україну до активізації та зміцненню оборонного комплексу країни.

На регіональному рівні діяльність України у сфері боротьби з тероризмом зводиться до співпраці з такими організаціями, як СНД та ГУАМ Як приклад можна навести Договір про співробітництво в боротьбі і організованою злочинністю 1995 p., укладений у рамках СНД. Сторони Договору взяли на себе зобов'язання здійснювати співробітництво і взаємодію в боротьбі з проявами організованої злочинності, у тому числі і актами тероризму. Це виявилось в активізації співробітництва в рамках боротьби з тероризмом в СНД та 21 червня 2000 року у структурі цієї організації засновано антитерористичний центр.

При ГУАМ, а саме у Віртуальному Центрі по боротьбі з тероризмом, організованою злочинністю, поширенням наркотиків та іншими небезпечними видами злочинів Україна створила Міжвідомчу групу, яка проводить моніторинг діяльності Центру та є зв'язною ланкою у співпраці України з країнами-членами [2].

Таким чином, на жаль, тероризм, став невід'ємною частиною політичних і економічних процесів в світі, і перетворюється на все більшу загрозу громадській і національній безпеці. Із одиничних проявів він перетворився на масове явище. Будучи різновидом організованої злочинності, які занурюються корінням в потужну тіньову економіку, тероризм може поставити під сумнів весь процес подальшого розвитку людства, тому Україна активно співпрацює з міжнародними організаціями, для зупинення розвитку цього негативного явища.

Список використаних джерел

1. Психологи о преступности «Круглий стол» «Психологического журнала» / / Психологический журнал. - 1995. - Т. 16. - № 4. - С. 39.

2. Указ Президента України «Положення про Міжвідомчу групу України у Віртуальному Центрі ГУАМ по боротьбі з тероризмом, організованою злочинністю, розповсюдженням наркотиків та іншими небезпечними видами злочинів» від 18 травня 2006 року № 413/2006 // http:/ / www.gdo.kiev.ua/files/db. php?st=1541&god=2006. Дата перегляду 12.10.2009.

 

Нормативно-правове обґрунтування участі України у міжнародних миротворчих операціях

Україна - активний учасник міжнародних миротворчих операцій. Кожна міжнародна миротворча місія повинна мати відповідне нормативно-правове обґрунтування інакше вона практично нічим не відрізнятиметься від інтервенції альянсу держав до тієї чи іншої держави. У нормативних документах України, які визначають її зовнішньополітичні орієнтири, вагоме місце відводиться поняттям «миротворчі операції».

Так, у постанові Верховної Ради «Про основні напрями зовнішньої політики України», затвердженої 1993 p., зазначається: «Україна вважає, що загроза національній безпеці будь якої держави становить загрозу загальній безпеці миру у всьому світі», і тому Україна надає першочергового значення миротворчій діяльності органів Організації Об'єднаних Націй (ООП), спрямованій на відвернення і врегулювання міжнародних конфліктів [4].

Основний документ, присвячений миротворчій сфері діяльності України, прийнятий 23 квітня 1999 p., - це Закон України «Про участь України у міжнародних миротворчих операціях».

Згідно закону миротворчі операції повинні проходити під егідою:

1. ООН,рішення на проведення яких приймається Радою Безпеки ООН;

2. Організації з безпеки і співробітництва в Європі чи інших регіональних організацій згідно і положеннями глави VIII Статуту ООН;

3. Багатонаціональних сил, що створюються та контролюються Радою Безпеки ООН [3].

Миротворчі операції повинні проводитись з метою запобігання виникненню міждержавних або внутрішніх конфліктів; врегулювання міжнародних аби внутрішніх конфліктів за згодою сторін конфлікту, або з використанням примусових заходів за рішенням Ради Безпеки ООН; подання гуманітарної допомоги населенню, яке постраждало внаслідок конфліктів; виконання поліцейських функцій по забезпеченню безпеки і дотримання прав людини; надання допомоги у подоланні наслідків конфлікту [3].

Участь України в міжнародних миротворчих операціях здійснюється шляхом надання миротворчого контингенту, миротворчого персоналу, а також матеріально-технічних ресурсів та послуг у розпорядження відповідних органів, які визначаються рішенням про проведення такої операції. Включення громадян України до складу миротворчого контингенту або миротворчого персоналу здійснюється на добровільній основі. У Законі виписується також відмінність між поняттями «миротворчий контингент» та «миротворчий персонал».

Так, якщо - миротворчий контингент - це військові підрозділи, оснащені відповідним озброєнням і військовою технікою, засобами підтримки і зв'язку, то миротворчий персонал - це окремі військовослужбовці та працівники Збройних Сил України, інших військових формувань, особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та інших державних органів і цивільних установ України, які не входять до складу миротворчого контингенту [3].

У 2000 р. ухвалюється Воєнна доктрина України, у якій зазначається, що участь у міжнародній миротворчій діяльності є однією із основних передумов забезпечення воєнної безпеки України у мирний час [1]. Підтверджені ці положення у Законі України «Про основи національної безпеки України» від 2003 р. Миротворчість України визнається одним із основних напрямів державної політики з питань національної безпеки України у зовнішньополітичній сфері. Це досягається через сприяння усуненню конфліктів, насамперед, у регіонах, що межують із Україною, а також участь у міжнародній миротворчій діяльності під егідою ООН, ОБСЄ, інших міжнародних організацій у сфері безпеки [2]. У Стратегії національної безпеки України від 2007р. зазначається, що підтримка міжнародного миру та безпеки шляхом участі у міжнародній миротворчій діяльності є необхідним пунктом для забезпечення сприятливих зовнішніх умов для розвитку та безпеки держави [5].

Отже, питання участі України у міжнародних миротворчих операціях виписано у наступних документах: Закон України «Про участь України в міжнародних миротворчих операціях», Постанова Верховної Ради «Про основні напрями зовнішньої політики України», Закон України «Про основи національної безпеки України», Указ Президента України «Про Стратегію національної безпеки України», «Воєнна доктрина України», а також у міжнародних угодах, стороною яких є Україна.

Список використаних джерел

1. Воєнна доктрина України / / Армія України. - 2004. - 22 червня. - С 4 Закон України «Про основи національної безпеки України». - Режим доступу: // http:/ /zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/rnain.cgi?nreg=964-15 [переглянуто 28.05.2009]

2. Закон України «Про участь України в міжнародних миротворчих операціях». -Режим доступу: //http:/ /www.mns.gov.ua/inter/laws/pcl999.ua.php [переглянуто 15.05.2009]

3. Постанова Верховної Ради України «Про основні напрями зовнішньої політики України». - Режим доступу: // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3360-12 [переглянуто 12.04.2009]

4. Указ Президента України «Про Стратегію національної безпеки України». -Режим доступу: //http://zakon.rada.gov.ua/cgi- bin/laws/main.cgi?nreg=105%2F2007 [переглянуто 27.04.2009]

 

Особливості взаємодії України з Міжнародним валютним фондом

Сучасна епоха глобалізації характеризується зростанням взаємозалежності та суперництва між країнами. Зовнішньоекономічні відносини неможливі без наявності міжнародних організацій, головним завданням яких є сприяння у забезпеченні економічної, політичної та соціальної стабільності міжнародної спільноти. Особливе місце серед міжнародних організації займає Міжнародний валютний фонд. Тому питання відносин України з Міжнародним валютним фондом є актуальним у наш час.

Третього червня 1992 року Україна здобула членський статус у МВФ відповідно до Закону «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій».

Україна як член фонду має виконувати загальні зобов'язання «Угоди Міжнародного валютного фонду». За статтею VIII, розділи 2, 3 і 4 «Угоди Міжнародного валютного фонду», що вступили в силу з 24 вересня 199(1 року,уряд бере на себе відповідальність [1]:

- не накладати обмежень на здійснення платежів та переказів на поточні міжнародні операцій без затвердження Фондом;

- не здійснювати виконання валютних контрактів з використанням валюти будь-якої держави-члена, які суперечать правилам валютних операцій такої держави;

- за взаємною згодою співпрацювати з іншою державою у здійсненні заходів, що спрямовані на поліпшення умов здійснення валютних операцій будь-кого з них, якщо ці умови відповідають діючій Угоді МВФ;

- здійснити купівлю залишків своєї валюти, яку має інша країна-член, якщо остання, звертаючись з проханням відносно такої купівлі, представляє вимогу, що залишки валюти, яка підлягає купівлі, були нещодавно придбані в результаті поточних операцій чи їх обмін є необхідним для проведення розрахунків поточних операцій[4];

- не приймати участь та не дозволяти ніяким фінансовим установам брати участь в будь-яких дискримінаційних валютних угодах чи використовувати практику множинних валютних курсів, за винятком дій, що санкціоновані та погоджені з МВФ [3].

На сьогодні, в результаті Одинадцятого перегляду квот (30.01.99р.) країн-членів, квота України у Фонді складає 1 млрд. 372 млн. СПЗ [4]. Це дало змогу суттєво збільшити обсяг кредитів від МВФ. На 2011 рік в МВФ заплановано наступний перегляд квот.

З 1994 року Україна активно співпрацює з МВФ. Так за період з 1995 по 2008 роки було підписано шість кредитних угод, з них п'ять - угоди про кредити «стенд-бай» та одна - за системою розширеного фінансування (таблиця 1)[3].

Механізм фінансування	Дата укладання угоди	Дата закінчення або відміни строку угоди	Узгоджена сума	Фактично перераховане сума	Сума невиконаних зобов'язань
Угода про кредит «стенд-бай»	25 серпня 1997р.	24 серпня 1998р.		181328	0
Угода про кредит «стенд-бай»	10 травня 1996р.	23 лютого 1997р.		598 200	0
Угода про кредит «стенд-бай»	07 квітня 1995р.	06 квітня 1996р.		538 650	0
Всього:				9 511 178	7011 225

Таблиця 1.

Кредитні угоди України з МВФ за період з 1995 по 2008 роки (в тис. СПЗ)

Таким чином, основними пріоритетами співпраці України з МВФ є:

- доступ до фінансово-кредитних ресурсів;

- забезпечення механізму валютного регулювання;

- забезпечення стабільності валютного (обмінного) курсу;

- орієнтація на відкриту систему міжнародних платежів;

- сприяння у розвитку міжнародної торгівлі.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій» від 2 червня 1992 року № 2402-ХЦ.

2. Лапчук Б.Ю - Валютна політика: Навч. посіб.- К: Знання,2008 .- с.150.

3. Глобальная экономика - на общее благо: Годовой отчет 2008.- МВФ,2009.- с. 150.

4. Офіційний сайт Міжнародного Валютного Фонду: www.imf.org