Тези Взаємовідносини України з державами-сусідами

« Назад

Проблема визначення кордону між Україною та Румунією на суходолі

Державний кордон є однією з найважливіших ознак незалежної держави. Вирішення питання делімітації та демаркації державного кордону сприяє становленню безконфліктних взаємин з сусідніми країнами, і є одним з основних напрямків зовнішньої політики кожної держави.

Україна провела значну роботу з обладнання державного кордону, але питання фізичного облаштування стримується ще незавершеним процесом делімітації і демаркації. До цього часу ще не завершено процес делімітації державного кордону України та демаркації вже делімітованої сухопутної ділянки.

В даний час загальна довжина сухопутних кордонів України сягає 5624 км, в тому числі з Румунією - 608 км. Ускладнює процес визначення кордонів України те, що майже третина з них проходить по ріках і меліоративних каналах, причому більшість з них є вузькими (з шириною меншою 25 м). Крім того майже 440 км державного кордону проходить гірською місцевістю (частини кордонів з Румунією, Словаччиною і Польщею). Понад 570 км кордону проходить вздовж судноплавних рік (Дністер, Дунай, Дніпро), точніше - по їх фарватерах - лініях найбільших глибин у річищі,- які є відкритими для судноплавства прирічкових держав.

Державний кордон між Україною та Румунією встановлений Паризьким мирним договором від 10 лютого 1947 року таким, яким був станом на 1 січня 1941 рік, (кордони, які утворилися після приєднання до Радянського Союзу Бессарабії, північної частини Буковини та Герцаївського цинуту) згідно з радянсько-румунською угодою від 28 червня 1940 року. 4 лютого 1948 року, відповідно до згаданого договору, був підписаний Протокол стосовно уточнення проходження лінії державного кордону між Румунською Народною Республікою та Союзом Радянських Соціалістичних Республік. А вже 27 лютого 1961 року у Бухаресті було підписано Договір про режим радянсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань.

Проблема кордонів стала надзвичайно актуальною одразу після повалення комуністичного режиму в Румунії та здобуття Україною незалежності. Початковий етап становлення українсько-румунських відносин затьмарила спроба деяких радикальних політичних кіл Румунії висунути територіальні претензії до України.

Прагнення потрапити у першу хвилю розширення НАТО на схід змусило Румунію підписати у 1997 році базовий політичний договір з Україною. Проте бухарестському зовнішньополітичному відомству вдалося винести за рамки договору питання про державний кордон та його режим. Водночас було визначено непорушність українсько-румунського кордону, проте підкреслювалось, що договір про режим кордону між двома державами буде укладено дещо пізніше [1].

17 червня 2003 року, тобто через шість років після укладання базового договору та після 19 раундів переговорів, Україна і Румунія підписали у Чернівцях Договір між Україною та Румунією «Про режим українсько-румунського держаного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань».

За оцінкою багатьох українських дослідників, позиція румунських дипломатів під час переговорів у Чернівцях була дуже поступливою. Можливо, і це випливає з коментарів румунських дипломатів, її слід шукати в європейській та євроатлантичній політиці Бухареста. Можна навіть зробити припущення, що найвагомішою причиною, яка змусила сусідню країну підписати цей договір, є вимоги основоположних документів НАТО щодо відсутності територіальних претензій його нових членів до своїх сусідів.

Хоча Румунія однією з перших встановила дипломатичні відносини з незалежною Україною, сьогодні вона ще залишається єдиною країною серед країн-членів ЄС, яка має з Україною деякі територіальні проблеми. Офіційно питання проходження державного кордону не оскаржується, оскільки у пункті 1 статті 2 Договору про відносини добросусідства та співробітництва між Україною та Румунією зазначено, що кордон між ними є непорушним і тому Сторони утримуватимуться тепер і в майбутньому від будь-який зазіхань на цей кордон [2].

Останнім часом у двосторонніх відносинах з'являються все більше нових протиріч: це і проблема судноплавного каналу Бистре в гирлі Дунаю, і судові тяганини навколо острова Зміїний, і постійні суперечки між країнами на фоні певних етнічних протиборств, і різні позиції стосовно конфлікту в Придністров'ї та багато ін. Тому потрібно вивчати дані питання і намагатися їх вирішити мирним та дипломатичним шляхом. Обидві країни демонструють бажання інтегруватись до світового співтовариства і це повинно сприяти покращенню двосторонніх відносин та вивести їх на якісно інший вищий рівень.

Список використаних джерел

1. Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією // Урядовий кур'єр. - 1997. - 5 червня.

2. Гакман С. Проблема кордонів в українсько-румунських взаєминах у контексті розширення НАТО та ЄС на Схід // Україна-Румунія-Молдова: Історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів. - Чернівці: Букрек.2006. - С 229.

 

Проблематика україно-румунських відносин у передвиборчих деклараціях політичних партій

Зовнішня політика держави - це продовження внутрішньої, яка залежить від політичного курсу владних кіл, політичних партій та інших суб'єктів політичного процесу. Політичні партії як основні актори політичної конкуренції також виступають за створення геополітичної доктрини держави, спрямованої на її утвердження в світовому політичному просторі і дуже часто використовуючи фактор зовнішньої політики як інструмент підвищення рівня своєї конкурентоспроможності.

Для українських політичних партій, у сфері зовнішньої політики, на рівні передвиборчих декларацій визначальним є шлях до євроінтеграції й здійснення повноцінного рівноправного членства в НАТО та Європейському Союзі як оптимального варіанту геополітичної стабільності, та проведення політики національної єдності всіх українців світу, а також української діаспори, що проживає на землях, які стали територією сусідніх держав, Румунії зокрема.

Тільки якщо українські партії навряд чи говорять про румунський фактор (надто він нецікавий для виборців), то румунські - можуть цілком. В Румунії існують три праві партії, на сьогодні не представлені в Парламенті, проте надзвичайно потужні. Це - партія «Велика Румунія», яка здобула реноме націоналістичної та популістської сили та партії «Нова енерація -Християнські Демократії» з Партією Національної Єдності Румун, що просувають фундаменталістський та агресивний румунізм згадуючи теократичний націоналізм Залізної Гвардії та легіонерів 30-х pp., у передвиборчих змаганнях активно акцентуючи увагу на наслідки Пакту Ріббентроп-Молотова, до якого в румунів особливо чутливе ставлення, тобто застосовуючи політичні технології апелюють до колективної пам'яті. Партія «Велика Румунія» є сильно персоналізованою з надзвичайно нестабільною інституційною структурою, але в той же час авторитарним типом організації, тобто є результатом діяльності її лідера - колишнього «придворного» поета подружжя Чаушеску Корнеліу Вадима Тутора який не цурається шовіністичних та ревізіоністських висловлювань, у тому числі щодо України.

В результаті парламентських виборів 2000 р., на основі пропорційного представництва, вона стала другою за численністю фракцією в румунському сенаті. У передвиборчих змаганнях 2004 p.,партія Велика Румунія виступили з вимогою денонсувати румуно-український базовий договір заявивши, що денонсувавши „цей документ національної зради", Румунія зможе переглянути статус частини колишніх румунських територій, зокрема, Північної Буковини, округу Герца, Південної Бессарабії і острова Зміїного.

На виборах до Європарламенту у 2008 p., «Велика Румунія» дістала, 8,65% та 3 мандати, тобто необхідну кількість голосів, щоб послати своїх представників до Брюсселя та створити в Європейському Парламенті, разом з іншими ультраправими силами, нову фракцію – «Самобутність, традиція, суверенітет». На парламентських виборах 2008 p., головним лозунгом партії було заяви з приводу визнання Апеляційною судовою палатою Румунії «законною» окупації Північної Буковини та Бессарабії румунськими військами в 1941 р.

Що стосується вище зазначених партій, то помітним є факт відсутності в їх платформах розуміння партії як презентативного феномену сучасної демократії, або відбиття демократичної політичної системи. І подальшому не можна буде говорити про справжні екстримістські партії, а про радикальний популізм. Наприклад, в англомовній брошурі лідера партії «Велика Румунія» Корнелія Тудора прямо не порушується питання про повернення „вкрадених територій". Розраховуючи на менталітет західної громадськості, він закликає: «І якщо вже їх (тобто «вкрадені землі»), серед яких, окрім вищезгаданих, також Бессарабія, Герца, Хотин, північно-західна Трансильванія, не можна повернути назад, то в ім'я історичної справедливості принаймні плекатимемо прекрасну мрію і відновлюватимемо Велику Румунію духовно» [2, с. 13].

У Румунії все однозначно — ніхто з політичної еліти країни не бачить її майбутнього поза кордонами ЄС. Образно кажучи, 18 мільйонів румунського електорату обирають між «прозахідним кандидатом» і «ще більш прозахідним». Я не виключаю, що на рівні цих партій будуть гасла, які зможуть вплинути на українсько-румунські відносини. Але їх ніхто не підтримає на офіційному рівні. На виборах можуть спекулювати лише авантюристи, яким нічого запропонувати своїм виборцям.

Список використаних джерел

1. Велика Румунія: прихована загроза. - Режим доступу: // http://poiitiko.com.ua/blogpostl08

2. Cornelius Vadim Tudor. Romanian's one way ticket to the future - Bucharest 2003. - p. 13.

 

Особливості національної політики Румунії стосовно України

Румунія належить до такого типу європейських держав, які впродовж XX століття прагнули до централізації державної влади і побудови моноетнічного, монокультурного і монорелігійного суспільства. В процесі реалізації офіційної доктрини «Великої Румунії», згідно з якою основою державності слугувала румунська етнічність (по суті, здійснювалося одержавлення етнічності), представники румунського етносу отримали винятковий статус, особливо в сфері контролю за владою і доступу до ресурсів, впливів, становлення офіційних культурних інститутів.

На виконання вказівок керівництва правлячої комуністичної партії, яке вважало, що Румунія є унітарною національною державою, при конструюванні монолітної румунської нації здійснювалася мовна румунізація й акультурація не румунських етнічних спільнот. Правляча бюрократія нехтувала інтересами громадян - представників національних меншин, в тому числі тими, які були пов'язані з їх етнічною культурою і ціннісними орієнтаціями. Такі дії держави, які ґрунтувалися на розрізненні етнічності і нації, а по суті, практика етнічного націоналізму призвели до того, що не румунські етнічні спільноти опинились у пригніченому і дискримінованому становищі.

Взявши на початку 1990-х років курс на європейську інтеграцію, Румунія погодилась із усіма вимогами Європейського Союзу щодо збереження найбільших європейських цінностей, до яких віднесено мовне, етнічне, національне і культурне розмаїття. Отже, спадщина авторитарного режиму в сфері етнонаціональних відносин вже не відповідала потребам нового часу. У 1995 р. цією державою було підписано і ратифіковано Європейську Рамкову конвенцію про захист національних меншин. Розпочався процес імплементації західного досвіду внормування стосунків етнічної більшості і меншин.

Нині забезпечення прав національних меншин здійснюється на підставі Конституції (прийнята у 2003 p.), законів про вибори до палати депутатів та сенату Румунії (1992 р.), про місцеві вибори (1991 р.), про органи місцевого самоврядування (2001 р.), про освіту (1995 р.) та низки інших законодавчих і нормативних документів.

Адаптація правової бази в галузі міжнаціональних відносин до Ради Європи і Європейського Союзу, членом якого Румунія стала в 2007 р. позитивним чином вплинула на стан національних меншин в цій країні однак автоматично не вирішила всіх проблем у цій сфері. Відроджений І налагодження національного життя в умовах румунського суспільств набрали вигляду складного і тривалого процесу, який не підлити» однозначній оцінці.

Нечуваний для цієї країни сплеск етнічності спричинився як де позитивних, так і негативних явищ в суспільному житті. З одного боку розвиток етнокультурного розмаїття, з іншого - прояви національного егоїзму деяких меншин у вигляді надмірних вимог, виконання яких загрожує територіальній цілісності і суверенітету держави.

Вагомим чинником міжнаціональної напруги й етнокофліктності у Румунії є позиція самої держави. Проголошення нею намірів дотримувати європейських стандартів національної політики ще не свідчить про остаточну відмову на практиці від великодержавницької асиміліціоністської моделі комуністичних часів. З боку держави і домінуючої більшості відсутні ініціативи, спрямовані на поліпшення становища національних меншим Будь-які зрушення в цій сфері відбуваються винятково під тиском етнічних спільнот і стосуються, як правило, тільки вирішення мовно-культурних питань.

Суперечності в національному житті Румунії перебувають за межами міжцивілізаційної боротьби і підлягають позитивному розв'язанню за умови взаємного конструктивного підходу з боку усіх суб'єктів етнополітики.

Список використаних джерел

1. Чаушеску Н. Румыния по пути завершения социалистического строительства. - Бухарест, Меридиане, 1969. - Т.1. - С.403.

2. Framework Convention for the Protection of National Minorities. http:/ /convention сое. int.

 

Україна і Білорусія: головні проблеми та перспективи взаємовідносин

Україна і Білорусія мають багато спільного: історію, культуру, соціокультурні зв'язки та інше. Українці і білоруси віками жили поруч у злагоді і спокої. Але чи все так добре у взаємовідносинах цих двох країн в наш час? Можна відповісти на це питання, тільки розглянувши українсько-білоруські відносини у декількох аспектах.

Що стосується політичного аспекту, то тут існують деякі особливості. Справа в тому, що політичний курс України - на розбудову демократії, тоді як в Білорусії, на даний час, авторитаризм. Але не дивлячись на це, після перемоги Віктора Ющенка у 2004 році, президент Білорусії Олександр Лукашенко зайняв позицію нейтралітету і сказав наступне: «...Україна обрала проукраїнського президента. Україна буде йти у правильному напрямку...» Та незважаючи на це, деякі проблеми в політичних відносинах існують. «Помаранчева революція» викликала жвавий інтерес серед білоруської опозиції. А українська влада заявила, що усіляко буде підтримувати і тримати тісний зв'язок з білоруською опозицією. Натомість білоруські можновладці назвали це «втручанням у внутрішні справи Білорусії» ( і в цьому вони праві).

Також існує проблема делімітації кордону між двома країнами довжиною близько 1000 кілометрів, яка була проведена відповідно радянському адміністративно-територіальному поділу й поки офіційно не узаконена. Ця проблема має істотне значення для України, яка. бажає вступити в НАТО. Угода про делімітацію білорусько-української кордону була підписана ще в 1997 році й уже ратифікована українською стороною. Білорусія відмовляється ратифікувати цей договір до врегулювання заборгованості України перед нею, яка складає більше 100 млн доларів. ( з 1992 року).

З вищезгаданого можна перейти до економічного аспекту, де існують також деякі проблеми. МЗС України стверджує, що неурегульованих державних боргів України перед Республікою Білорусь не має взагалі з тих пір, як в 2001 році була проведена реструктуризація державного боргу України перед офіційними кредиторами в рамках Паризького клубу кредиторів.

Та не дивлячись на все це Україна і Білорусь залишаються важливими партнерами у сфері економіки, бізнесу, навіть у військовій промисловості. Між двома країнами підписано близько 170 угод різного рівня й більша половина з них - в економічній сфері. Роль рамкового й базового документа повинна відіграти Міждержавна програма довгострокового економічного співробітництва на 1999-2008 pp., а роль головного оператора – Міжурядова комісія з торгово-економічного співробітництва. Товарообіг між двома країнами ще торік уже досяг оцінки у два мільярди доларів, а динаміки останніх двох років позитивна.

За інформацією ЗМІ, у виробничій кооперації беруть участь понад 120 білоруських й українських підприємств, і ця кількість постійно збільшується.

Перспективним є також партнерство у енергетичній сфері. Транзит української електроенергії через територію Білорусі в країни Балтії може бути перспективним проектом, так само як і проект використаний нафтопроводу «Одеса – Броди» для поставок азербайджанської нафти ні білоруські нафтопереробні заводи, про що постійно говорять у білоруських урядових колах.

Зрозуміло, що при всіх урядових комбінаціях європейський вибір України залишиться одним із ключових зовнішньополітичних імперативів. І цьому зв'язку постійно піднімається питання про місце й ролі України у формуванні європейської моделі розвитку Білорусі. І саме останнім часом деякі великі політичні фігури знову звернулися до тези поступовою залучення Білорусі, замість політики заснованої на ізоляції останньої Україна прагла б і могла б стати посередником у відносинах Євросоюзу з Білоруссю.

Таким чином, українсько-білоруські відносини є стабільними І постійно розвиваються. Але цей розвиток можливо прискорити приефективній роботі МЗС та інших можновладців. Партнерство з Білорусією є взаємовигідним та може допомогти Україні як економічно, так і міжнародній арені. Економіка - базис, тому є дурістю і політичною безграмотністю втручатися у внутрішні політичні справи іншої держави. І тим самим загубити вигідного економічного партнера.

Список використаних джерел

1. Іван Маковецький «Україна - Білорусь: чи відкриються нові перспективи?» Поліс. 2006. № 4.

2. Покровская В.В. Международные коммерческие операции и их регламентация; Внешнеторговый практикум - М.: ИНФРА - М, 1996 г.

3. Гречков Виктор, Ростовский Юрий Внешнеэкономическая деятельность: Учебник. - 2-е издание. К.- 2006.

 

Позиція українських ЗМІ в російсько-грузинському конфлікті

В ході будь-якого військового конфлікту ЗМІ відіграють важливу роль, оскільки всі джерела інформації в такий період, в тій або іншій мірі, стають інструментами військової пропаганди і свідомо або несвідомо беруть участь в інформаційній кампанії влади. В період грузино-осетинського конфлікту український інформаційний простір став частиною незримого, але відчутного „поля бою". Причиною цього є те, що російський сектор ЗМІ на території нашої держави займає все-таки вагоме місце.

Важливо сказати те, що українські медіа, так само, як і українська еліта не були готові до адекватної реакції на такого роду події. Наслідуючи українських політичних лідерів, ЗМІ обрали тактику «непроблематизації та незагострення», концентруючи свою увагу на повідомленнях про безпосередні воєнні дії, не обговорюючи реальних причин конфлікту та не піддаючи критиці воєнні дії Росії в Грузії. Особливо добре це було помітно у перші дні, коли ситуація була непередбачуваною. Хоча єдиної позиції української держави в ході конфлікту так і не було збережено.

Згодом вона разом з Латвією та Польщею в західних ЗМІ були визнані, як держави, які підтримують Грузію, незважаючи на політичну міць Росії. По закінченні військового конфлікту фахівці висловили думку про те,що в Україні Росія програла інформаційну війну в Інтернеті, де була різноманітна інформація з різних джерел. Понад чверть українських користувачів Інтернету поділяли позицію Росії у конфлікті, тоді як більшість, навіть у російськомовних регіонах, підтримувала позицію Грузії. Росія на такі висновки експертів заявляє про те, що ситуація склалася таким чином, адже головним джерелом інформації про її позицію у конфлікті був сайт ru.net, однак він недостатньо висвітлював події і не задовольняв відвідувачів [2].

Ще одним важливим засобом масової інформації — є друковані видання, які в період російсько-грузинського конфлікту працювати на належному професійному рівні не могли через брак стратегічного (профільного) капіталу. Обмежені можливості у ресурсах та брак системності в управлінні спричинили запізнілу реакцію на кризу.

В телевізійному просторі темі конфлікту в Грузії надавали найбільшого пріоритету. Блок сюжетів про грузинські події на усіх каналах подавався найпершим, випереджуючи за актуальністю навіть інформацію про нові повені на Західній Україні та відкриття Олімпіади 8 серпня, тобто новин, які за всіма ознаками належать до так званих «гарячих». І в перші ж дні конфлікту аналітики голосно заявляли про те, що більшість українських телеканалів засуджують напад Грузії на Південну Осетію.

Хоча згодом і ця думка піддалася сумніву. Адже попри те, що на початку конфлікту через блокування сайтів державних органів влади та інформаційних агентств Грузії більшість українських ЗМІ були змушені звертатися до російської» інформаційних джерел, все ж зміст інформаційних випусків української» телеканалів, суттєво відрізнявся від змісту російських новин, які були повністю заангажовані. До того ж практично усі впливові ЗМІ та інтернет видання відправили в зону конфлікту власних кореспондентів, чиє бачений протистояння радикальним чином відрізнялося від московської» інтерпретацій. Проте після проведення аналізів, знайшлися і прогалини і роботі - експертами було визначено, що українські телеканали в період конфлікту обрали тактику непроблематизації.

Саме через це сюжетам відверто не вистачало контексту, передісторії, експертних оцінок ТІ коментарів. Як повідомила Експертна компанія pro.mova, лише Новий канал зазначив нафтовий чинник як причину конфлікту між Грузією і Росією. Крім того, практично ніде не було даних міжнародної гуманітарної організацій про кількість жертв і постраждалих. Недоліком інформаційної кампанії є ще й те, що у глобальному медіа-просторі, як і в українському зокрема, з самого початку конфлікту фігурували понити Грузія і Росія, водночас мало уваги зверталось на надання допомоги Південній Осетії, яка прагнула незалежності від Грузії [4].

Отже, можна констатувати, що основною проблемою для вироблений єдиної позиції української держави щодо російсько-грузинського конфлікту, у тому числі й в інформаційному просторі, була невизначеність української політичної еліти щодо чіткої політики в даному питанні. Проте у цілому українські ЗМІ продемонстрували достатньо високий рівень об'єктивності і плюралізму у висвітленні цих подій. Незважаючи на суперечливість досліджень, в українському інформаційному просторі домінує думка про ті шо російський інформаційний супровід конфлікту, яким би потужним він ні був в Україні, не зміг нав'язати населенню нашої держави односторонню інтерпретацію подій.

Список використаних джерел

1. Інформаційна складова російсько-грузинського конфлікту в серпні 2008 року ризики для України // http://www.niss.gov.ua/Monitor/june2009/03.htm

2. Високий вал // //val.ua/politics/ukraine/ 192614.html

3. Експертна компанія pro.mova // http://pro-mova.com/

4. Дослідження: Україна програла інформаційну війну Росії в освітленні конфлікту в Грузії // http://novynar.com.ua/politics/34777

 

Українсько-румунські відносини: актуальні проблеми та перспективи розвитку

Стабільні взаємовигідні відносини з Румунією є одним з ключових зовнішньополітичних пріоритетів України. Інтерес до послідовної підтримки та висхідного розвитку українсько-румунського співробітництва існує довгий час і засвідчується невичерпними культурними та духовними зв'язками сусідніх народів. Україна розвиває різнобічні відносини співпраці з Румунією як на двосторонньому рівні, так і в рамках міжнародних та регіональних структур. Схожість стратегічних орієнтирів складають підґрунтя розбудови і зміцнення двосторонніх відносин між Україною і Румунією.

Нормативно-правову базу українсько-румунських відносин становлять: Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією; Угода між Урядом України і Урядом Румунії про спрощений порядок перетинання спільного державного кордону громадянами, які проживають у прикордонних районах і повітах тощо. Щодо співпраці України і а Румунії в економічній сфері у період з 1990 по 2009 pp. варто зазначити, що нормативно-правову базу співробітництва складають більш як 10 міждержавних угод з економічних питань, котрі вже укладено між двома державами.

Румунія - єдина країна, з якою Україна не має закріплених у міжнародному праві кордонів. Між двома державами існує ряд територіальних питань. Однією з актуальних проблем взаємовідносин між Україною та Румунією до недавнього часу була територіальна суперечка, яка стосувалася о. Зміїний. Питання було вирішено Міжнародним судом ООН шляхом проведення лінії делімітації. Україна, отримала набагато більшу на одну територію, де вона може проводити і дослідження, і видобуток вже розвіданих джерел тощо. Запропонована судом лінія делімітації підходить ближче до румунської запитної лінії, тому Україні залишилося 21 із 24 розвідувальних вуглеводних родовищ.

Існує також проблема, пов'язана з будівництвом каналу р. Дунай - Чорне море. Румунською стороною активно здійснюються спроби залучення органів ЄС, населення та міжнародних екологічних організацій для підтримки її позиції, а також здійснення тиску на Україну з метою припинення реалізації проекту відновлення глибоководного суднового ходу "р. Дунай-Чорне море".

Проблемним питанням є добудова Криворізького гірничо-обагачувального комбінату окислених руд (КГЗКОР), що впливає на весь комплекс українсько-румунських економічних зв'язків тощо.

Важливе значення для розвитку двостороннього економічного співробітництва також має прискорення укладення та ратифікації ряду міжурядових угод. Таким чином, Україна та Румунія ввійшли у 90-ті роки XX століття з небезпечним багажем невирішених проблем і взаємних претензій.

Щодо торговельно-економічного співробітництва, то починаючи 1 листопада 2008р. спостерігається спад двостороннього торговельно-економічного обігу внаслідок суттєвого негативного впливу економічної кризи як в Румунії, так і в Україні. Це зумовило зменшення обсягу експортно-імпортних операцій між економічними суб'єктами двох країн Незначним залишається рівень інвестиційного співробітництва з Румунією, оскільки Румунія, як і Україна, не належить до країн-донорів капіталу і сама потребує значних інвестицій для модернізації економіки.

Сьогодні основу двосторонніх відносин складають, насамперед, такі питання як поглиблення співпраці у європейському та євроатлантичному вимірах, активізація регіонального співробітництва, розширення торговельно-економічних зв'язків, гуманітарної співпраці.

З точки зору перспективи двостороннього співробітництва України та Румунії слід відмітити, ще незважаючи на складну історію, наявні труднощі і проблеми, українсько румунські відносини неухильно вступають у фазу взаємовигідного розвитку Геополітичне становище України та Румунії, історичні зв'язки, співробітництво в багатьох міжнародних організаціях мають сприяти ні лише зміцненню економічних і політичних відносин, але й спонукати обидві країни до пошуків нового виміру співробітництва як на регіональному, так і на міжнародному рівнях. Подальша співпраця між Україною та Румунією відкриватиме нові шляхи для започаткування та реалізації спільних ініціатив, які відповідатимуть інтересам обох держав.

Список використаних джерел

1. Глєбова Г.: українсько-румунські відносини на сторінках періодичних видань (1991 - 2008 рр.) // Інтернет часопис «Дискорпус», - 2009.

2. Сайт Міністерства економіки України - режим доступу: http://ukrexport.gov.ua/ukr/ugodLz_ukrain/rom/2160.html.

3. Сайт Україна - Нато - режим доступу: http://www.ukraine-nato.gov.ua/nato/ua/publication/content/980.htm.

 

Проблеми сучасних україно-польських відносин у контексті європейської інтеграції України

Польський і український народи є одними із найчисельніших слов'янських народів. Багато в чому спільна історія Польщі і України, їхнє перебування в безпосередній близькості протягом багатьох століть сприяли взаємопроникненню економічних, культурних, політичних впливів в обох країнах. Періоди польсько-української мирної співпраці чергувалися із періодами загострення відносин, а це все залежало від того, хто був при владі в одній і другій державі.

Україна є незалежною державою, разом із тим 18 років різних відносин з тими чи іншими державами на міжнародному рівні. Польща є однією із тих держав, яка першою визнала українську незалежність, а з цього слідує, що вона не була проти того факту, щоб Україна була самостійним членом міжнародних відносин [2, с. 72].

Для України Польща зараз відіграє таку роль, яку свого часу для неї відіграла Німеччина. Крім того розвиток нормальних двосторонніх стосунків сприяє зміцненню стабільності і безпеки в регіоні Центрально-Східної Європи, оскільки саме Польща і Україна з огляду на свій економічний, територіальний, військовий та демографічний потенціал є найбільшими державами цього регіону [2, с. 73].

Також Україна і Польща становлять важливу для геополітики Європи вісь, заповнивши собою простір між Росією і Німеччиною, - одними з найпотужніших держав континенту. Протягом довгого часу цей простір був ареною суперництва даних держав, тож його стабільність є важливою запорукою стабільності всієї Євразії.

На даний час Польща і Україна є стратегічними партнерами, тобто взаємодіють одна з одною на основі більш-менш рівного, взаємовигідного співробітництва, взаємоповаги, з врахуванням інтересів один одного.

На якісно новий рівень україно-польські відносини вийшли після 2004 року, коли Республіка Польща вступила до Європейського Союзу. Сьогодні саме для Польщі Україною відведена роль «Посла її європейського вибору» [3, с. 10]. Крім того, Польща, як член ЄС має змогу допомогти Україні вирішити ряд важливих питань, зокрема це розвиток спільних проектів між Україною і державами ЄС на українсько-польському кордоні, залучення України до списку держав, чиї громадяни не потребують віз для пересування територією Європейського Союзу, підписання певних угод та порозумінь на двосторонньому рівні.

У Центральній Європі Польща є єдиною країною-членом ЄС і НАТО, яка активно підтримує Україну не тільки на рівні заяв і документів, але й на рівні практичного втілення в життя євроатлантичної ініціативи України Обмін досвідом з питань європейської інтеграції, що триває між Україною і Польщею, допомагає країнам визначити своє місце в об'єднаній Європі і вказує напрям необхідних для пристосування- України до вимог Європейського Союзу дій.

Незважаючи на досить добрий загальний стан українсько-польських відносин, вони все ж таки залишаються далекими від ідеалу стратегічного партнерства. Існує ряд проблем в обох країнах - як зі сторони Польщі, так і з сторони України, які і не дозволяють нормально розвиватися відносинам між цими державами.

В очах поляків Україна виступає як потенційно привабливий, ало дуже ризикований партнер з незрозумілою податковою системою, недосконалою законодавчою базою, розгулом бюрократії.

Великою проблемою є також українсько-польський кордон з його обмеженою пропускною можливістю. Вирішення її є надзвичайно важливим не тільки для України і Польщі, але й для багатьох інших держав Європи і Азії, оскільки Польща і Україна становлять собою транзитний міст між цими частинами континенту [3, с. 10].

Ще одним важливим питанням, яке утруднює українсько-польські відносини є проблема нелегальної міграції з України до Польщі. Вона вимагає вироблення на міждержавному рівні спільної політики, яка б регулювала транскордонну міграцію.

Загалом, у контексті європейської інтеграції України існує ряд проблем, які ускладнюють польсько-українські відносини. Серед них можна виділити такі основні: політична нестабільність, недосконала правова база, різний рівень економічного розвитку, корупція, «синдром певної упередженості» польської сторони щодо України, недовіра до доброї волі іншої сторони щодо покращення співробітництва і дружби. Попри це польсько-українські відносини знаходяться на хорошому рівні розвитку у сфері європейської інтеграції України.

Список використаних джерел

1. Павленко С. Відносини України і Польщі в контексті європейської інтеграції // Україна і Польща - стратегічне партнерство. Історія. Сьогодення. Майбутнє. За заг. ред.. Т.І. Зарецької. К., Вид-во Українського фітосоціологічного центру. 2002. - С 30-39.

2. Сардачук П.Д., Сагайдак О.П. Україна в двосторонніх міжнародних відносинах. - К.: Видавництво Європейського університету. 2008. - С.72-73.

З. Стоєцький С.В. Україна в зовнішній політиці Республіки Польща: євроатлантичний та європейський інтеграційний вимір. -К. ^_ 2007.

4. Cieslik М. Stosunki polsko-ukrainskie // Rocznik Polskiej Polityki Zagranicznej. - 2004. - P. 51-53.

 

Українсько-румунські відносини: інформаційний аспект

Стосунки України та Румунії переживають непрості часи. В цій ситуації шанси України, яку накрила хвиля внутрішньополітичної кризи, та української дипломатії дати адекватну відповідь Бухаресту оцінюються аналітиками як низькі.

Необхідний високий ступень інформованості громадян України та Румунії про сутність та стан українсько-румунських відносин. Основним джерелом інформованості громадян обох країн стосовно даної ситуації є засоби масової інформації. [4, с. 17]. Тому, на мій погляд, надзвичайно актуальним є розгляд ролі періодичних та Інтернет - видань в освітленні розвитку українсько-румунських відносин, а також того, чи відрізняється принцип подання інформації у висвітленні тієї чи іншої проблеми в двох країнах.

Виходячи лише з кількості статей, українські ЗМІ приділяють більшу увагу питанням двосторонніх відносин, ніж румунські. Слід зазначити, що на сторінках румунської преси одна і та ж інформація суттєво відрізняється від матеріалу українських видань, часто використовуються дані вирвані з контексту, які можна представити у вигляді, вигідному румунській стороні. Крім того, велика кількість матеріалу в румунській пресі представлена короткими інформаційними повідомленнями [2].

Варто відзначити також недостатньо високу об'єктивність Інтернет-видань як українських, так і румунських, незважаючи на те, що це джерело дає найбільш повну інформацію стосовно питання двосторонніх відносин зазначених країн. Дані, друковані на їх сторінках іноді бувають недостовірними, заснованими на чутках або домислах [2].

Румунська меншина в Україні користується набагато більшими правами, ніж українська в Румунії. Лише в Чернівецькій області діє близько 140 шкіл та дитячих садків з румунською мовою викладання, видаються друковані видання, здійснюється теле- та радіотрансляція румунською мовою, громадяни України навчаються на пільгових умовах в румунських вищих навчальних закладах.

При цьому Румунія докладає всіх зусиль, щоб молдавани, що мешкають в Україні, також вважалися румунами, адже, якщо в окремому регіоні 20% населення складає певну національну меншину, це дає підстави вимагати створення національно-культурної автономії. Таким чином, поки українська влада намагається витіснити з українського інформаційного простору російські телевізійні канали та скоротити кількість російськомовних учбових закладів, на території України ведеться наполеглива та цілеспрямована робота по створенню румунського інформаційно-культурного простору, який давно вже вийшов за межі державних кордонів Румунії [1].

Для румунської меншини виділено ефірного часу для телепередач румунською мовою на Чернівецькому телебаченні, на місяць - 35,6 годин велика кількість румуномовних передач транслюються на Чернівецькому радіо. Цікавим є те, що більшість цих видань, всі теле- і радіопередачі фінансуються українською владою. Якщо провести паралель з румунськими ЗМІ, то побачимо, що в них окремих україномовних передач немає взагалі лишень в передачі для 14 національних меншин дуже рідко можна почути українське слово [3].

Відтак умовна дуель між Києвом і Бухарестом заклала систему культивації негативного образу кожної із сторін. Для виправлення ситуації необхідно протиставити негативним стереотипам позитивні імпульси запровадити динаміку пропагування, поширення та примноження чинників, які об'єднують народи. У цьому контексті важливо, щоб взаємне пізнавання та спілкування справді було взаємним. Для цього доцільно розвивати культурне співробітництво, яке не має зводитися лиш до офіційних обмінім делегаціями і фестивалів. Йдеться про спілкування, яке починається з низів [5, с. 146].

Очевидно, в майбутньому необхідно буде реалізувати конкретні проекти співпраці між аналітичними центрами, урядовими організаціями, які б визначали спільні позиції, спільно здійснювали моніторинги оприлюднювали їх результати. До таких проектів слід залучати неурядові організації, які б могли створювати спільні комісії з найболючіших питань двосторонніх відносин. Інформаційна, організаційна та фінансова підтримка З боку ЄС дозволить підвищити формат і результативність цих заходів.

Список використаних джерел

1. Білан І. Недружні кроки дружньої держави.

2. Гдєбова Г. Україно-румунські відносини на сторінках періодичних видань (1991 2008 pp.) // http://www.dipcorpus-info.at.ua/news/2009-05-02-15

3. Добржанський С. Кому в Україні жити добре // http://www.chas.cv.ua/05-04/goodiife.html

4. Парфенов О. Політичний вимір українсько-румунських відносин на рубежі XX -XXI століть // Політика і час. 2005.- №2. - С 17-21

5. Парфенов О. Українсько-румунський діалог: без права на помилку // Політичний менеджмент. - 2005. - № 4 (13). - С. 141-147.

 

Україна - Румунія: проблеми острова Зміїний

Острів Зміїний знаходиться в Чорному морі і є єдиним тектонічним підняттям у ньому. Окрім того вік є дуже важливою пам'яткою природи. Румунія мала територіальні претензії стосовно острову Зміїний ще з часів Радянського Союзу. Після розпаду СРСР Україна і Румунія 2 червня 1997 року підписали «Договір про добросусідство і співробітництво» [1].

У цьому ж році почалися переговори між двома державами щодо розмежування території у Чорному морі. Однак після 24 раундів переговорів, які тривали до 2004 року, згоди так і не було досягнуто. На 24-ому раунді переговорів відбулося загострення україно - румунських стосунків, оскільки 16 вересня 2004 року Румунія вирішила звернутися до Міжнародного суду ООН в Гаазі з позовом, щодо визнання цього утворення у Чорному морі скелею та делімітації україно — румунського кордону згідно з баченням південно — західного сусіда.

За словами румунських чиновників крім того, що острів був незаконно відібраний у Румунії ще Радянським Союзом, його юридичний статус не відповідав географічній дійсності. Отож за умови прийняття аргументів Румунії, лінія розмежування континентального шельфу і виключної економічної зони мала б зміститися таким чином, що вона отримала б кілька тисяч квадратних кілометрів шельфу Чорного моря.

Румунія активно доводила в Гаазі, що Зміїний - це скеля, а не острів. Не на користь України грав той факт, що на Зміїному немає джерел прісної води, а статус острова надається науковцями географічному об'єкту у більшості випадків за їх наявності. Але 16 травня 2006 року Україна подала контр - заяву до Міжнародного суду ООН, де була чітко визначена її позиція в цьому питанні. В ній зазначалося, що фахівцями було визнано острів Зміїний об'єктом унікального геологічного походження: він є єдиним тектонічним підняттям в усьому Чорному морі й, відповідно, єдиним у ньому островом у повному розумінні цього слова [3]. Окрім того, на острові в селищі Біле, що було засноване у 2007 році, проживають люди. За офіційними даними на Зміїному проживає близько 80 чоловік, діє поштове відділення, фельдшерсько-акушерський пункт, добувається, очищується питна вода та ін.

Це мало б викликати позитивну реакцію Румунії, так як відпадала загроза використання острову як військового об’єкту. Але тоді наші сусіди назвали це «штучною підставою для поселення» і «спробами довести існування можливостей для проживання людей» [3].

Вивчивши аргументи сторін та історію питання, а також можливі прецеденти, 3 лютого 2009 року суд прийняв одноголосне рішення про визнання Зміїного островом. Але Міжнародний суд ООН не задовольнив клопотання України про значне розширення морського шельфу нашої держави довкола острову. За словами уповноваженого України в Міжнародному суді ООН, Надзвичайного та Повноважного Посла України Володимира Василенка, рішення суду є компромісним. Суд не підтвердив ні лінію розмежування, яку пропонувала Румунія, ні ту, яку обстоювала Україні [4]. Заступник голови Національного агентства з мінеральних ресурсів Румунії Герман Міхай заявив про те, що рішення Міжнародного суду 0011 у справі України і Румунії про делімітацію континентального шельфу 1 виключної економічної зони є чесним.

На думку колишнього Міністра закордонних справ України Борися Тарасюка, рішення визначило лінію делімітації у такий спосіб, що України має більше території в 2 рази ніж Румунія. Якщо говорити про те, які це має практичні наслідки, то фактично ті розвідки газо- і нафтозапасів. які вже проводилися, повністю знаходяться на території України згідно з цією делімітацією континентального шельфу і виключної економічної зони. А відтак, з господарської точки зору, Україна не програла [2].

Таким чином, згідно остаточного рішення Міжнародного суду ООН про делімітацію континентального шельфу, завершено суперечку між Україною і Румунією. З міжнародно - правової точки зору було усунуто основні територіальні претензії, що значною мірою може покращити і активізувати україно - румунські відносини.

Список використаних джерел

1. Договір про добросусідство і співробітництво між Україною і Румунією. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?code=642_003

2. Комітет України з питань європейської інтеграції. - Режим доступу:

http://comeuroint.rada.gov.ua/komevromt/controi/uk/publish/article%3B]sessionid=l'/

3. Силіна Т. Ахіллесів острів. - Режим доступу: http://www.dt.ua/l000/l030/55906/

4. Силіна Т. Володимир Василенко: «У дипломатії і міжнародному праві не можна оперувати категоріями «перемог» і «програшів». - Режим доступу http://www.dt.ua/1000/l600/65328/

 

Українсько-румунські відносини на сучасному етапі. Проблеми та перспективи

Румунія посідає важливе місце у зовнішньополітичних інтересах України, що зумовлено багатьма факторами. Зокрема, суміжним кордоном, спільністю орієнтирів на європейську інтеграцію, широкими потенційними можливостями для розвитку взаємовигідного торговельно-економічного співробітництва, а також проживанням у цих країнах, відповідно, української та румунської меншин.

Падіння тоталітарного режиму Чаушеску і прихід до влади в Румунії демократичних сил у грудні 1989 p., а також проголошення незалежності України у 1991 p., внесли суттєві зміни в українсько-румунські відносини. Перед румунським парламентом і урядом, політичними партіями і громадськими організаціями постала проблема розробки нової стратегії двосторонніх стосунків.

8 січня 1992 р. Румунія визнала незалежну Україну, а 1 лютого 1992 р. встановила дипломатичні відносини з нею. 24 вересня 1992 року в Бухаресті було відкрито Посольство України. У лютому 1993 року Генеральне консульство Румунії в Україні було перетворено на Посольство. 2 червня 1997 року в м. Констанца (Румунія) був підписаний Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією (набрав чинності 22 жовтня 1997 p.), який заклав правовий фундамент для розвитку двосторонніх відносин.

Основні проблемні питання між Україною і Румунією можна умовно поділити на такі групи:

- питання демаркації державного кордону між країнами;

- становище національних меншин в обох країнах;

- питання економічної співпраці.

Найскладнішими у відносинах України та Румунії залишаються проблеми делімітації чорноморської ділянки кордону та континентального шельфу. Нормальному розвитку міждержавних відносин завдає політичної шкоди активна тенденційна експлуатація двозначній політиці офіційного Бухареста деяких питань історії і передусім — національно-територіальної належності північної частини Буковини, Герцаївського краю, колишніх Хотинського, Акерманського, Ізмаїльського повітів Бессарабії.

Послідовно здійснюючи так звану політику «малих кроків» щодо Бессарабії і Північної Буковини, правлячі кола Румунії намагаються інтегрувати ці території спочатку в економічному і культурному планах, а потім і політично. Останнім часом румунська преса висвітлює тезу про те, що українсько-румунські кордони начебто не гарантовані міжнародними договорами і тому можуть бути переглянуті. Мотивується це тим, що Україна на той час, коли були підписані ці документи, мовляв, не була суб'єктом міжнародного права і не брала участі у їх підписанні. Саме територіальні питання затримують розробку і підписання двостороннього політичного договору між Україною і Румунією.

Вже протягом кількох років ведуться переговори щодо підписання цього документу, але й досі не досягнуто зближення позицій обох сторін. Румунія продовжує наполягати на включенні у договір до преамбули Договору положення про засудження політичних наслідків таємного Протоколу від 23 серпня 1939 р. Бухарест не погоджується на включення статті щодо відмови від будь-яких територіальних претензій обох сторін. Румунські намагання перегляду кордонів не зустрічають жодної підтримки в Європі, що загальмувало входження України до Ради Європи.

Питання територіальної приналежності Північної Буковини І Південної Бессарабії, острова Зміїний, збирання «історичних румунських земель» до «унітарної румунської держави» зараз займають чільне місце у виборчих платформах усіх програмних документів практично усіх політичних партій Румунії.

Негативно позначаються на розвитку українсько-румунських відносин спроби певних політичних сил і засобів масової інформації Румунії фальсифікувати політику України щодо румунської національної меншини Націонал-радикальні кола в Румунії, друковані органи проводять відверту антиукраїнську пропаганду. Так, у статті «Троглодитний холізм», надрукованій в газеті «Флакера», підкреслювалося, зокрема, що «в Україні найгірше ставилися і ставляться до румунів, а серед сусідніх країн найбільша ворожість проявляється до Румунії», що «в переслідуванні північно-буковинських румунів, яким руйнують церкви, оскверняють могили, грабують майно, забороняють школи і культурну діяльність, пресу, у всьому цьому і в багато чому іншому винні хохли». Подібні матеріали в румунській пресі не поодинокі.

Насправді румунська національна меншина в Україні користується значно більшими правами, ніж українська в Румунії. Україна надавала і надо можливості румунському населенню отримати середню освіту рідною мовою навчання, створені умови для розвитку культури, збереження національних традицій тощо.

І все ж, незважаючи на складну історичну спадщину, наявні труднощі і проблеми, українсько-румунські відносини неухильно вступають у фазу прагматичного, взаємовигідного розвитку. Геостратегічне становище обох країн, їхні об'єктивні національні інтереси у важливих стратегічних питаннях поступово зближуються. Поглиблення реформ в обох країнах має створити базу для конструктивних румунсько-українських взаємин.

Список використаних джерел

1. Окремі аспекти українсько-румунських відносин в сучасних умовах.

2. Острів Зміїний в сучасних україно-румунських відносинах.

3. Україна-Румунія: Судитися чи радитись? // Дзеркало тижня. - 2005. - № 32.

4. Україно-румунські відносини в історичній ретроспектив: політичний заєць та політична гієна.

 

Сучасний стан та перспективи розвитку українсько-румунських відносин

Існування поняття на кшталт «наша хата з краю» втратило свою привабливість і актуальність, а зокрема, для України воно взагалі є неможливим з ряду причин. Перш за все, геополітичне сусідство України та Румунії унеможливлює навіть розгляд такої позиції. Україна та Румунія споконвіків вважаються геополітичними партнерами і саме зв'язок між ними як сусідами, обумовив тісну взаємодію цих країн. На етапі, коли Україна і Румунія шукають гідне місце у системі загальноєвропейських цінностей, важливу роль відіграє міждержавне співробітництво, покликане сприяти здійсненню більш тісних відносин, поновленню втрачених позицій на ринках сусідніх держав, підняттю зовнішніх економічних взаємин на новий рівень.

Основна мета даної роботи полягає у сформульовані перспективи розвитку українсько-румунських відносин та їх впливу на процес формування іміджу України.

Поставлена мета обумовила необхідність охарактеризувати історичні етапи розвитку українсько-румунських відносин та проаналізувати співробітництво між Україною та Румунією в сфері європейської та євроатлантичної інтеграції.

Так історично склалось, що від стану українсько-румунських відносин багато в чому залежить майбутнє нашої державності. Причини явища мають глибоке історичне коріння, пов'язане з подіями 1918 р., коли Румунія окупувала Бессарабію та Буковину, і вся дельта Дунаю виявилася під її юрисдикцією. А також подіями 1940-го p., коли ці території увійшли до складу СРСР.

Нормативно-правовою базою, яка делегує відносини між Україною і Румунією є: Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, укладений 2 червня 1997 p.; Угода між Урядом України і Урядом Румунії про спрощений порядок перетинання спільного державного кордону громадянами, які проживають у прикордонних районах і повітах 29 березня 1998р. Щодо співпраці України та Румунії в економічній сфері у період з 1990 по 2009 pp. варто зазначити, що її складають більш як 10 міждержавних угод з економічних питань, котрі вже укладено між двома державами.

Однією з актуальних проблем взаємовідносин між Україною та Румунією на сучасному етапі є територіальна суперечка, яка стосується о. Зміїний. Міжнародний суд у Гаазі оголосив вердикт, що мав би владнати багаторічну суперечку між Україною та Румунією щодо морського кордону між двома країнами. Дуже важливо, що в українсько-румунських стосунках знято останню проблемну ситуацію. Існує також проблема, пов'язана з будівництвом каналу «Дунай - Чорне море» та прав національних меншим в обох країнах, тощо.

Основні проблемні питання між Україною і Румунією можна умовно поділити на такі групи:

1) питання демаркації державного кордону між країнами;

2) становище національних меншин в обох країнах;

3) питання економічної співпраці. Разом з тим існує цілий ряд можливостей для наповнення конкретним змістом відносин між Києвом та Бухарестом, Зокрема, є перспективи регіонального співробітництва у Південно-Східній Європі. З точки зору перспектив двостороннього співробітництва України ти Румунії слід відмітити, що незважаючи на складну історичну спадщину, наявні труднощі і проблеми, українсько-румунські відносини неухильно вступають у фазу конструктивного, взаємовигідного розвитку. Геостратегічне положення обох країн, їх об'єктивні національні інтереси в найважливіших стратегічних питаннях поступово зближуються. Зацікавленість в прискореній інтеграції до європейських структур також стимулює Бухарест до прагматизму і більшої толерантності. Враховуючи прагнення України приєднатися до ЄС, Румунія готова надати Україні всіляку підтримку на основі власного досвіду.

На мою думку, геополітичне становище України та Румунії, історичні зв'язки, співробітництво в багатьох міжнародних організаціях мають сприяти не лише зміцненню економічних і політичних відносин, але і спонукати обидві країни до пошуків нового виміру співробітництва як ні регіональному, так і на міжнародному рівнях.

Представлена інформація, безумовно, носить оптимістичний характер, але втілення рекомендаційної частини в життя є реальним кроком. Проте, не варто зупинятися на набутому, оскільки набуте не означає незмінне, ще раз підкреслює реальність та життєву необхідність змін.

Список використаних джерел

1. Аппатов С., Маккан І. Українсько-румунські відносини: історія і сучасність // Український історичний журнал - 1999 ,№5.

2. Соловей І.М. Українсько-румунські відносини: історія та перспективи розвитку // Вісник Київського Міжнародного університету - Київ, 2004. - Вип.3.

 

Вплив програм прикордонного співробітництва на розвиток україно-румунських відносин

Сучасні відносини між Україною та Румунією будуються на засадах добросусідства та прагматизму, хоча й не позбавлені деяких спірних моментів.

Активізація україно-румунського співробітництва припадає на 90-ті роки XX століття, у тому числі дякуючи підписанню Угод про прикордонне співробітництво, зокрема саме в цей час відбулося підписання угоди про створення Карпатського Єврорегіону (14.02.1993р., Угорщина, м. Дербецен) і а ратифікація у м. Констанца у червні 1997 року договору щодо транснаціонального і міжрегіонального співробітництва. Крім того було розроблено ще один важливий документ^ прикордонного співробітництва в рамках Єврорегіону «Верхній Прут». Його оформлення відбулося у м. Ботошани у 2000 році. Дані нормативно-правові програми суттєво впливають на розвиток прикордонного співробітництва, у тому числі й на співпрацю між окремими областями України та повітами Румунії[4].

Зі вступом Румунії у січні 2007 року до ЄС відбулася зміна в її зовнішній політиці. Сьогодні вона формується та розвивається у відповідності з програмою Європейського Інструменту Сусідства та Партнерства (ЄІСП) і затверджується Комісією ЄС. Дана програма активізувала саме економічну співпрацю між Україною та Румунією, бо до цього більше уваги приділялося сфері освіти та культури [1].

Подальшому розвитку та поглибленню двосторонніх партнерських відносин сприяє реалізація відповідних програм прикордонної та транснаціональної співпраці.

Останнім часом спостерігається активізація співпраці в рамках програми прикордонного співробітництва «Україна-Румунія-Молдова» та «Україна-Румунія-Угорщина-Молдова», на які Європейський Союз виділив 124 млн. євро. Основними утримувачами коштів за програмою «Україна-Румунія-Молдова» будуть Чернівецька та Одеська області (61 млн. евро до 2011 року). Про це свідчить й проведення селекторної прес-конференції на тему: «Транскордонне співробітництво як базовий елемент створення адаптаційної моделі регіонального розвитку» у 2008 році, де заступник голови Чернівецької обласної адміністрації Олександр Грушко чітко окреслив основні завдання у сфері прикордонного співробітництва [2].

Таким чином програми прикордонного співробітництва не тільки розширюють взаємовідносини поміж окремими регіонами сусідніх країн, але й позитивно впливають на політичний, економічний та соціально-культурний розвиток як України, так і Румунії, стимулюють їх залучення в євроінтеграційні процеси.

Список використаних джерел

1. Бондаренко К. Міжнародна співпраця регіонів// Український регіональним вісник.- №23.-2001.- с. 1

2. Стратегія транскордонного співробітництва Сучава-Чернівці 2007-2013.- Видання І рамках проекту «Обмін досвідом між представниками органів місцевого самоврядуванні Сучавського повіту та Чернівецької області». -Сучава: Повітна рада Сучави,2008. - 31 с

3. Хроніка подій. Інформація з сайту Генерального консульства України в Сучаві. Режим доступу//http://www.cons-ua.ro/hronika/hronika.htm - [Дата перегляду 14.10.20091

4. Україно-румунське співробітництво. Інформація з сайту Генерального консульство України в Сучаві.- Режим доступу// http://www.cons-ua.ro/spivrob.htm . - [Дати перегляду 12.10.2009]

 

Рішення міжнародного суду ООН у суперечці між Україною і Румунією щодо розподілу чорноморського шельфу як прояв низької репутації України у міжнародному співтоваристві

Проводячи аналіз сучасного стану діяльності української держави на міжнародній арені, задля глибшого усвідомлення проблеми, варто торкнутися важливого процесу, у якому українська сторона була одним із головних учасників. Саме таким важливим процесом можна вважати і недавню суперечку між Україною і Румунією щодо делімітації континентального шельфу й виняткових економічних зон у Чорному морі.

Вперше острів Зміїний було передано СРСР 1939 року після пакту Молотова-Рібентропа. 1948 року його вперше не помістили на карту СРСР. 1975 року — Румунія підписала заключний акт Загальноєвропейської наради з безпеки і співробітництва, згідно з яким офіційно погодилася з приналежністю острова до УРСР. 1997 року було підписано базовий політичний договір про співпрацю. Підняття питання стало актуальним для румунської сторони 2001 року, коли плавуча бурова установка «Чорноморнафтогазу» виявила в 40 кілометрах на південь від острова значні поклади вуглеводнів. 16 вересня 2004 року Румунія передала на розгляд Міжнародного суду ООН питання про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон між двома країнами [1].

З лютого 2009 року міжнародний суд у Гаазі виголосив свій вердикт у багаторічній суперечці між Україною і Румунією. Гаазьким судом питання статусу острова було вирішене позитивно для української сторони, а щодо прибережної частини, то рішення суду стало на бік румунів. Україна хотіла розділити спірні території у співвідношенні 1 до 3: 53,3 тисячі квадратних метрів — за Україною, 21,9 — за Румунією. Але суд вирішив усе навпаки. Україна відстоювала позицію, що Зміїний має кваліфікуватися судом як острів, і тому повинна існувати 200-мильна економічна зона навколо нього. Суд, задовольнив вимогу України, визнавши Зміїний островом. Але, по суті, Україна отримала 12 миль (замість 200).

З одного боку Бухарест каже, що суд задовольнив вимоги Румунії майже на 80 відсотків. З іншого - українські дипломати запевняють, що Україна отримали навіть більше, ніж сподівалися. Але одразу після прийняття рішення, румунські інформагентства повідомили, що в результаті розмежування шельфу під контроль Бухаресту перейшло близько 70-90% перспективного родовища «Олімпійське».

Головною проблемою в делімітації шельфу й виняткових економічних зон України і Румунії є юридичний статус острова Зміїний, який Україна вважає островом із правом на власні територіальні води, а Румунія називала скелею без цього права. Водночас суд визнав, що острів Зміїний не може вважатися частиною прибережної лінії України при визначенні серединної лінії при делімітації континентального шельфу та виключної економічної зони. Мовляв, острів Зміїний є досить віддаленим від берега. Це означає, що судді не погодилися із претензіями України на значне розширення виключної економічної зони.

У цій ситуації, саме українська сторона потрапила під жорстку критику з боку мас-медіа. Громадськість і ЗМІ, зокрема зарубіжні, вважають рішення суду нищівною поразкою України, заявляючи про те, що із рішенням міжнародного суду ООН,Бухарест одержав контроль над 79,34% підводного шельфу навколо острова Зміїний. Даного роду атака спрямовувалась на той факт, що українська влада не визнає своєї поразки, свідомо спотворюючи той факт, що Україна програла територіальну суперечку з Румунією в Гаазькому суді. Переконати представників ЗМІ, що Україна задоволена оголошеним рішенням спробували й представники української делегації в Гаазі, коментуючи це тим, що рішення суду збіглося із позицією Бухареста. Щодо справедливості рішення суду, то його судді ухвалили одноголосно, і це рідкісний випадок у практиці міжнародного суду ООН, що підтверджує однозначну об'єктивність цього рішення. Цим рішенням поставлено останню крапку в спірних питаннях між Україною та Румунією.

Проте в іншому становищі опинилося МЗС України, яке змігши відстояти свої інтереси у міжнародному суді, не витримувало атак ЗМІ. Це беззаперечно вказує на прогалину у питанні іміджу України на світовій арені [2].

Розглядаючи можливість ослаблення критики вітчизняної дипломатії, чимало експертів висловлюються про те, що все могло б бути інакше, якщо б у даному процесі українська сторона вибрала так звану «реалістичну запитну позицію», і ця лінія мало б відрізнялася від тієї, яку в результаті накреслив Міжнародний суд. Відповідно, і «програш» обернувся б «виграшем», і галасу було б значно менше. Але українська дипломатія вирішила ризикнути, і у даному випадку, український «програш» і видався більшим.

Список використаних джерел

1. Парфьонов О. Політичний вимір українсько-румунських відносин на рубежі XX XXI століть // Політика і час. - 2005. - №2. – С. 16-23.

2. Рахматова М. Іміджева складова репутації України у світових мас-медіа //' Університет. - 2008. - №3. – С. 13-118.

3. Северін Д. Від мирного вирішення територіального спору виграють і Україна І Румунія // Дзеркало тижня. - 2008. - 6 вересня (№33). - С. 4.

4. Щербак Ю. Україна в зоні турбулентності // День. - 2009. - 14 січня (№2). – С. 4.

 

Україно-російські відносини на сучасному етапі (релігійно-духовний аспект)

Сьогодні в Україні склалася досить дивна, як на здоровий глузд, ситуація: маємо незалежну державу, але водночас в ній панує церква іншої держави і не маємо єдиної української Церкви. Але ця ситуація лише на перший погляд здається дивною, насправді ж вона логічно випливає з імперської політики нашої північної сусідки та зрадницької політики держави.

Наша північна сусідка,тобто Росія, створює різні каверзні ситуації, які не дають змогу Україні створити свою Помісну церкву. Скільки було намагань з боку держави і влади, скільки було вкладено сил наших прадідів, створити єдину Українську православну церкву, але Росія вже століттями заважає цьому.

У 2004 році, транслювалася телепередача «Дзеркало», що на телеканалі ТВА з ведучим Василем Забродським та священиками Московського патріархату. Священики обурювалися, коли їх називали представниками Московського патріархату, виправдовуючись, що вони членами Української православної церкви. Дійсно, ця церква існує в Україні як така. В цьому і полягає перша неправда. Адже вона не має навіть статусу автономії й повністю належить до Московського патріархату, отже є Російською православною церквою в Україні.

А щодо мови, на якій звершується богослужіння, то московська церква демонструє неабияку винахідливість . Вона не раз доводить, що слов'янську мову придумали Кирило і Мефодій для наших церков і від неї не можна відмовлятися. Ми і не відмовляємось, адже українська мова і є слов'янською, а росіяни перейняли її від нас і суттєво змінили, потім насаджували на неї суржики на українських землях. Українці, які розмовляли слов'янською, боролися проти вливання російських слів в українську мову. Кожна людина має молитися зрозумілою мовою, тією якою вона думає. Однак, за тлумаченням Російської православної церкви, можна молитися будь - якою, тільки не українською.

Адже в селах, де проживають інші національні меншини, знаходяться храми, які належать до Московського патріархату, де служба ведеться на їхній рідній мові, а священики, які проводять там служби повинні володіти мовою національної меншини, яка там проживає і проводити службу їхньою рідною мовою. РПЦ це задовільняє, звідси випливає якась неув'язка, чому українці не можуть служити службу своєю батьківською мовою?

На мою думку, мета Московської церкви здобути автокефалію була не заради релігійних цілей. Принципами її організації є також не соборними, а задля влади. Вона не діє як окрема сфера держави, адже без дозволу влади вона не ступлять ні кроку. Це не повинно бути так, адже це суперечить Святому письму, що є основою церкви. Адже ідеалом для церкви повинна бути Біблія, але цього ідеалу ніхто сьогодні не дотримується. Прикладом цього можна побачити, коли в цьому році, патріарх Російської православної церкви Кирило відвідав нашу державу і після повернення до Росії все в подробицях звітував президентові Д. Медведеву. Чим і засвідчив, що церква є підрозділом російського імперіалізму.

Не можна залишити без уваги й зневагу священників Московського патріархату і мирянина російської церкви до митрополита УПЦ КП Данила, називаючи його мирським ім'ям. Мотивуючи це тим, що він підпорядковується патріарху Філарету, якого російська церква віддала анафемі (відлучення від церкви з оголошенням довічного прокляття). Якщо б це сказав представник Київського патріархату представникові Московського патріархату, напевно почався б серйозний конфлікт, а можливо й війна. Але стосовно анафеми, російська церква наклала її на українського гетьмана Івана Мазепу. її й досі не знято, проте в російських священників він користується великою популярністю, особливо коли його портрет є на українській 10 - гривневій купюрі. Тут вони не задумуються, що Іван Мазепа великий ворог російської церкви.

Наша церква не має змоги для існування, адже на неї з усіх сторін тисне російська влада, навіть не сама церква, а влада, якій не вигідно втрачати свою парафію на Україні, адже вона одна з найбільших їхніх парафій і приносить найбільший прибуток. Росія намагається зробити все можливе лише б не створилася Помісна Українська православна церква Українці починають розуміти «хто є хто». І хоч у московської церкви в Україні нині більше храмів, проте більшість людей підтримують Київський патріархат. Щиро віриться, що прийде час - народ стрепенеться І задумається. Ми повинні здобути Помісну церкву для України мирним способом, а не війною, адже мова йде про церкву, а не про владу.

Список використаних джерел

1. І.М. Чокалюк Каноністи і комуністи, або Хто кричить: «Тримай злодія» №5//Релігія. Політикум. Здоров'я. Новини із закордону// Чернівці,2006р.

2. І.М. Чокалюк «Каноністи» в овечих шкурах, або Хто видає брехню .та істину№3 //Релігія. Особистості. Новини із закордону// Чернівці,2008р.

3. В. Левковський Україні - Українську Церкву / /Православна Буковини №8// Чернівці, 2004р.

 

Транскордонне співробітництво у Єврорегіоні «Верхній Прут» - результати та перспективи

Транскордонне співробітництво на території України здійснюється у межах Єврорегіонів. Одним із найперспективніших вважається «Верхній Прут», який було створено 22.09.2000 року згідно Угоди між: Чернівецькою областю України; Ботошанським та Сучавським повітами Румунії; Бельцьким та Єдинецьким повітами Республіки Молдова. Особливістю Єврорегіону «Верхній Прут» є те, що він утворився на ґрунті багаторічної традиції міжрегіонального співробітництва прикордонних територій. Дружні, партнерські зв'язки Чернівецької області з Сучавським повітом були започатковані ще в середині 60-х років, а з Ботошанським повітом з 1992 р. і здійснювалися на основі протоколів про співробітництво. Основні напрямки розвитку Єврорегіону - реалізація спільних проектів економічного і соціального розвитку прикордонних територій; контроль у сферах охорони навколишнього середовища, запобігання техногенним аваріям і катастрофам.

Країни-учасниці Єврорегіону тісно співпрацюють у вирішенні спільних проблем. Зокрема створено регіональні органи управління. Вищим органом Єврорегіону є його Рада, до якої входять керівники повітових рад а також голова Чернівецької ОДА.

Основними виконавчими органами єврорегіону є 4 робочі комісії, які складаються з 9 осіб по 3 від кожної країни. З української сторони діяльність Робочих Комісій Єврорегіону, Чернівецька ОДА поклала на Державний науково-технічний центр «Екоресурс», Інститут медико-екологічних проблем МОЗ та Буковинський політологічний центр при ЧНУ.

За останні роки найбільш продуктивно працювала Робоча Комісія з питань екологічної безпеки. Це пов'язано з надзвичайною ситуацією, спричиненою повінню у 2008 році. З цього приводу відбулося засідання Ради Єврорегіону «Верхній Прут». З 24 липня 2008 р. почався регулярний обмін інформацією між країнами-учасницями Єврорегіону з приводу підняття рівня води в річках Прут, Черемош, Сірет. Для узгодження спільних дій по ліквідації наслідків стихії відбулася також зустріч голови Чернівецької ОДА Володимира Куліша та Георге Флутура, який є головою Сучавської повітової ради.

Наступним кроком українсько-румукської співпраці стане відкриття Буковинського інноваційного центру, метою якого є активізація інновацій­ного середовища на Буковині, фінансується програмою співробітництва «Румунія-Україна» і в Чернівецькій області реалізовується БДФА спільно з Чернівецькою ОДА, ЧНУ імені Юрія Федьковича, Чернівецьким інститутом термоелектрики та Університетом Штефан Чел Маре в м. Сучава.

У квітні цього року Державна митна служба України підтримала пропозицію Чернівецької ОДА про зміну статусу з місцевих на міжнародні пункти пропуску «Красноїльськ-Вікову де Сус», «Дяківці-Раковець», «Шепіт-Ізвоареле Сучевей», «Руська-Ульма». Під час робочої зустрічі делегації Державної митної служби України на чолі з Ігорем Піковським та делегацією ОДА були розглянуті аспекти реалізації єдиної політики щодо функціонування та розвитку митних переходів у контексті реалізації транзитного потенціалу України, розвитку мережі пунктів пропуску на українсько-румунському кордоні та її інфраструктури за Спільною операційною програмою «Румунія-Україна-Республіка Молдова 2007-2013» в рамках Європейського Інструменту Сусідства та Партнерства (ENPI).

Північна і Південна Буковина розробляють спільну стратегію розвитку регіону. Про це йшлося під час зустрічі голови Чернівецької ОДА Володимира Куліша і голови Чернівецької обласної ради Івана Шилепницького з головою Сучавської повітової ради Румунії Георге Флутуром.який брав участь в роботі Міжнародного інвестиційного форуму, що відбувся у Чернівцях. На робочій зустрічі керівників регіонів обговорювались актуальні питання транскордонної співпраці між Чернівецькою областю та Сучавським повітом в межах Єврорегіону «Верхній Прут»,насамперед розвитку транзитного і туристичного потенціалу Буковини, розбудови прикордонної інфраструктури, залучення інвестицій в аграрний сектор тощо. Керівники партнерських регіонів мають намір створити найбільш динамічно розвинену та привабливу в усіх відношеннях транскордонну територію - Буковину. Також досягнуто домовленості про створення постійно діючої спільної робочої групи, куди увійдуть експерти Чернівецької ОДА та Сучавської повітової ради. Про це повідомила прес-служба ОДА.

Таким чином, Україна має сприятливі умови для транскордонного співробітництва в межах «Верхнього Прута», однак є ряд чинників, які гальмують його розвиток: обмеженість стратегічного бачення завдань ти перспектив такого співробітництва, як збоку уряду, так і з боку місцевих органів влади України, а також відсутність навичок спільного планування розвитку прикордонних територій і надзвичайно мізерний рівень фінансової підтримки спільних транскордонних проектів.

Список використаної літератури

1. Закон України „Про транскордонне співробітництво" / Голос України - 2І липня 2004р. - №134. - 27с.

2. Мікула Н. Міжтериторіальне та транскордонне співробітництво,- Львів- ІРД НАМ України, 2004,- 395с.

3. Теутуляк В. Транскордонне співробітництво як напрямок регіональної політики України/Буковинський журнал. - 2007. - №4. - С. 100-107.

 

Енергетичні інтереси, як провідний чинник україно-російського стратегічного партнерства

Енергетика є винятково важливим елементом економічного і політичного розвитку будь-якої держави, що забезпечує її суверенітет, Внаслідок цього боротьба за володіння енергоресурсами, право їх транспортування, вплив на ринок енергоносіїв стали сьогодні найважливішими чинниками реалізації інтересів держав світу, їхньої політичної поведінки, базою для політичних та економічних союзів і навіть джерелом міжнародних конфліктів.

Україна належить до енергодефіцитних країн, оскільки за рахунок власних джерел паливно енергетичних ресурсів вона задовольняє свої потреби лише на 47 — 49% [2]. В умовах майже повної залежності від постачання енергоносіїв із Росії, заходи щодо диверсифікації джерел надходження енергоносіїв, насамперед природного газу та нафти, повинні розглядатися як ключовий елемент забезпечення національної безпеки держави і створення умов для сталої роботи та розвитку паливно енергетичного комплексу (ПЕК).

У контексті забезпечення енергетичної безпеки України важливе значення мають відносини дійсно стратегічного партнерства з Росією. Для України Росія залишиться основним постачальником нафти та газу на довгострокову перспективу, зважаючи на їх великі запаси та мінімальні відстані для транспортування. Україна імпортує близько 80% нафтопродуктів з Російської Федерації. Крім того, Росія і Україна є взаємозалежними через проблеми транзиту енергоносіїв газотранспортною системою останньої. Розвиваючи власний транзитний потенціал Україна займається реекспортом газу, чистий прибуток від якого складає 6 млн. доларів .тобто майже десяту частину доходів бюджету [4].

Послуги українського газонафтопровідного транзитного транспорту залишаються на довгострокову перспективу важливим елементом експортного потенціалу країни. Завдяки вигідному географічному розташуванню України — на перехресті торгових шляхів між Європою та Азією — транзит енергоносіїв відіграє важливу роль в її економіці і має значний потенціал для збільшення обсягів вантажоперевезень.

Також можна стверджувати, що енергетичне співробітництво із Україною посідає одне із стратегічно важливих напрямків зовнішньої політики Російської Федерації. Росія намагається встановлювати контроль над стратегічними нафто- та газоносними мережами з метою збільшення власного потенціалу в транспортуванні сировини. Цілком вірогідно, що наступним об'єктом уваги з боку Росії стане газотранспортна система України. Росіяни, отримавши контроль над цими мережами, можуть оптимізувати власні видатки на транзит сировини, що є особливо актуальним в сенсі сировинної структури економіки,коли близько 50% доходів бюджету складають прибутки від транспортування нафти. Саме глобальний характер енергетичних проблем та все більша їх політизація, а також впливове положення ПЕК Росії в системі світової енергетики створили енергетичний інтерес як провідний чинник україно-російського стратегічного партнерства.

Паливно-енергетичний комплекс Російської Федерації відіграє значну роль у визначенні її зовнішньої політики. Російські паливно-енергетичні ресурси великою мірою задовольняють потреби країн СНД, Балтії, Східної та Центральної Європи, Балканських держав та Туреччини. Саме експорт енергоресурсів у західному напрямку, який приносить Росії величезні прибутки в значній мірі залежить від України, оскільки як вже згадувалося більшість транзитних шляхів проходить саме через територію нашої держави. Українцям вже відомі наслідки затримки постачання газу Росією. В січневу газову кризу, під час якої Росія на 10 днів припинила постачання газу Україні, через яку здійснюється транзит до країн ЄС репутація Росії, попри масштабну піар-кампанію, постраждала більше аніж України. Газпром втратив 2 млрд. евро і був змушений спалювати газ у той час, коли ціни на газ були найвищими за всю історію [1].

Незважаючи на наявні розбіжності в стратегічних підходах до ролі та значення національного ПЕК, Росія для України була і залишається стратегічно важливим партнером, від якого залежить забезпечення їх енергетичної безпеки. Це обумовлює необхідність широкого та відкритого діалогу як на двосторонній, так і на багатосторонній основі. Втім і України р стратегічно важлива для Російської Федерації в енергетичному плані будучи пропускним пунктом для реалізації російських енергоресурсів.

Список використаних джерел

1. Rettman A. EU mulls IMF solution to gas crisis threat. - Режим доступу /1 http://euobserver.eom/9/28365.I Дата перегляду 15.10.2009].

2. Економічне і соціальне становище Запорізької області за 2004 рік. - Режим доступу//http://www.nbuv.gov.ua/Articles/KultNar/knp46/knp46_44-48 pdf [Данi перегляду 15.10.2009].

3. Каретко В.О. Енергетична політика України після українсько-російського газового конфлікту: шляхи подолання критичної залежності. - Режим доступу // http://www.niss.gov.ua/book/StrPryor/St_pr5/l5_Karetko.pdf/. [Дата перегляду 15.10.2009].

4. Конощук Я. Енергетичні відносини України та Росії в контексті ЄЕП. - Режим доступу/ /http:// www. ea-ua. info/main. php?news_id =37&news_show_type=l&parts_id=5 | Дата перегляду 15.10.2009].

5. Чалий О, Енергетична дипломатія України: план дій на час «Ч». - Режим доступу//http://www.dt.ua/1000/1030/52246/. [Дата перегляду 15.10.2009].

 

Місце України в геополітичних планах Польщі

Між сусідами не може не бути конфліктів, але саме з них виходять найкращі союзники. Між Україною та Польщею існує співпраця у декількох стратегічних сферах співробітництва - економічній, політичній, соціально-гуманітарній. Проте у цих сферах досить часто існує велика кількість проблем. Однак, це є допустимим для відносин стратегічного партнерства, оскільки вони якраз і повинні допомогти ефективно вирішувати проблеми між обома сторонами.

Тому не дивно, що однією із центральних у польській геополітичній площині є поняття «Україна». Всі сучасні підходи, попри своє певно різноманіття спираються на твердження ще Ю. Пілсудського про те, що без незалежної України не буде незалежної Польщі. А вже трактування ролі самої України у цьому ракурсі є однозначним.

Сучасного вигляду ця ідея стратегічного партнерства набула після Другої світової війни у колі польського еміграційного журналу «Культура» і лягла в основу польської урядової політики в 90-х pp. Згодом, у результаті співпраці польських та українських емігрантських та дисидентських кіл, ідея стратегічного партнерства за доби горбачовської „перебудови" поширилась і в Україні. Однак частина фахівців і науковців вважає, що попри всі плюси добросусідських відносин з Україною найважливішим є захист польських інтересів і польської незалежності від будь-яких домагань з боку Росії. Тож у даному випадку прихованим, та головним інтересом є використання України як буферної зони для захисту Польщі від Росії.

Звісно існування новітніх технологій озброєння і Калінінградського анклаву (де-факто воєнної бази, котра є найбільш потенційним вогнищем російської агресії) нівелює відсутність кордону між власне Росією та Польщею, але теза про те, що краще захищати польську незалежність під Києвом, ніж під Варшавою не втратила своєї актуальності. Не варто забувати і слова З.Бжезінського про те що, без України імперські амбіції Росії будуть безпідставні, а повернення Росі як імперії так хвилює польську, як і політичну так і інтелектуальну еліти. Тож підтримуючи незалежність свого союзника, поляки захищають незалежність власну. Однак є деякі застереження: приналежність до України Криму або Донецька є для Польщі об'єктом типу т.зв. «desinteressement»(cпpaва, яка їх не обходить і не повинна обходити) [4].

Ослаблення української держави необов'язково означатиме її входження до Росії, а може навпаки стати зручним аргументом до подальшого зближення до Польщі з метою захисту перед небезпекою, котрі самостійно протистояти дуже важко. Не варто, забувати, що в більшості випадків поляки трактують Україну як вельми неоднорідну державу, що в силу різного роду відмінностей умовно ділиться на три частини (Захід, Наддніпрянщину, Схід), у котрих за певних умов можуть проявлятися сепаратистські і дезінтеграційні тенденції [4].

Україна може також стати привілейованим об'єктом німецької політики, а це природно може викликати для Польщі загрозу, котра однак не трактується як однозначно військова. Уточнюється що за умов сьогодення це мало ймовірно, а цю потенційну проблему пропонується вирішити в рамках Східного партнерства або розширення ЄС на Україну [3].

Попри вищезазначене важко знайти на міжнародній арені більших прихильників української незалежності ніж Польща, а варіант із загрозою навряд чи матиме місце: держави поєднує не лише близькість культури, історії, мови, а спільність інтересів, як на внутрішньодержавній, так і на міжнародній арені. Інакше кажучи, Польщі набагато краще (і вигідніше) мати з Україною союзницькі відносини, ніж ворожнечу.

Список використаних джерел

1. Мєрошевскі Ю. „Російський комплекс" Польщі та територія УЛБ// Незалежний культурологічний часопис «ї». - 2005.-№ 39.-С.140 144.

2. Бжезінський 3. Американська першість та її стратегічні імперативи.-Львів, 2000.-223С

3. Jarzyiisk W. Gazowa geopolityka-http://www.mojeopinie.pl/gazowa_ geopolityka,3,1231331651-fla Датa перегляду 6.10.09.

4. Kostrzewski A.Sasiedzi Polski http:/ /www.prawica.net/node/ 17860-дата перегляду 6.10.09.

 

Українсько-білоруські відносини в контексті спільної участі у проекті ЄС «Східне партнерство»

«Східне партнерство» не лише дає імпульс інтенсифікації відносин між ЄС та включеними до проекту країнами, а й виводить стосунки між самими, визначеними як східні партнери, державами на якісно новий рівень У цьому контексті впевнено вимальовується перспектива активізації і подальшого поглиблення українсько-білоруського діалогу, що з огляду не достатньо прохолодний характер цих взаємин у минулому сьогодні набуває особливої актуальності.

Відносини України і Білорусі ніколи не були особливо активними. Та з кінця 2008 - початку 2009 р. шкала їх активності стрімко пішла вгору Підтвердження тому - дві офіційні двосторонні зустрічі між Президентом України Віктором Ющенком і Президентом Білорусі Олександром Лукашенком вже за перші п'ять місяців поточного року: одна в Чернігові 20 січня і одна в Гомелі 6 травня, на противагу більшості попередніх, які відбувалися в основному в рамках багатосторонніх форумів.

Не останню роль у такому розвитку подій зіграла прогресуюча ініціативність Білорусі ні європейському напрямку, яка відбувається на фоні помітного охолоджений відносин на лінії Москва - Мінськ - в першу чергу через низку економічних суперечностей - і засвідчує бажання білоруського лідері проводити більш збалансований зовнішньополітичний курс. Таке прагнення цілком відповідає зовнішньополітичним інтересам України і дає надійну платформу для поглиблення співробітництва між двома сусідніми державами.

Ставши повноправною учасницею «Східного партнерства» ЄС на рівні з Україною, Молдовою, Азербайджаном, Вірменією та Грузією, Білорусії тим самим продемонструвала розуміння вад однобокої орієнтації на Росію і почала більше уваги приділяти регіональному співробітництву. У цьому аспекті розвиток стосунків з Україною як із найбільш інтегрованою до європейського простору з вищезазначених країн становить для Білорусі особливий інтерес.

На початку 2009 року Олександр Лукашенко окреслив пріоритетність білорусько-українських стосунків у посланні білоруському парламенту: «Прийшов час наповнити білорусько-українські відносини принципово новим змістом. Тим самим ми внесемо великий вклад в забезпечення суверенного статусу наших держав, підвищимо геополітичне значення Східноєвропейського регіону» [1]. У Мінську чудово розуміють важливість підтримки з боку України для діалогу з ЄС. Так, 6 травня на зустрічі В.Ющенка і О.Лукашенка в Гомелі, головною темою якої була нова ініціатива ЄС, О.Лукашенко подякував В.Ющенку за допомогу у встановленні зв'язків між Білоруссю й Європейським Союзом [1].

Дві країни об'єднані спільними інтересами, серед яких: забезпечення енергетичної безпеки України та Білорусі, транзит української енергії до країн Балтії територією Білорусі, а також реалізація транзитного потенціалу обох держав [2]. Найімовірніше основними векторами тристороннього співробітництва Україна - Білорусь - ЄС стануть енергетичний та транспортний напрямки в силу транзитного характеру України та Білорусі.

Найперспективнішим проектом тристороннього співробітництва між Україною, Білоруссю та ЄС в рамках «Східного партнерства» можна визначити проект зі створення міжнародного транспортного коридору Балтійське море - Чорне море. Відповідна тристороння угода була підписана ще 13 травня 2008 року у Вільнюсі міністрами транспорту України, Білорусі і Литви. Даний проект під назвою «Вікінг» передбачає доставку вантажів по маршруту Клайпеда-Мінськ-Іллічівськ з перспективами продовження через Чорне море до Туреччини і Азербайджану. Підводним каменем на шляху його успішної реалізації може стати неврегульованість українсько-білоруського кордону, тому на разі перед двома країнами стоїть необхідність якнайшвидшого завершення усіх процедур з демаркації та делімітації кордонів.

Таким чином, завдяки спільній участі в ініціативі ЄС «Східне партнерство» українсько-білоруські відносини набули нового забарвлення. Лідери обох держав, - як України, так і Білорусі - висловлюють прагнення інтенсифікувати взаємодію та удосконалити характер відносин, що дозволяє прогнозувати можливість подальшого динамічного розвитку стосунків як на двосторонньому рівні, так і в багатосторонньому форматі «Східного партнерства».

Список використаних джерел

1. Мартинюк В. Україна в процесах переорієнтації зовнішньої політики Білорусі. - Режим доступу// http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload& name=News&file=article&sid=603276999&mode=thread&order=0&thold=0 [Переглянуто 5.10.2009].

2. Плаксенко М. Можливості розвитку тристоронньої співпраці між ЄС,Україною та республікою Білорусь в рамках ініціативи ЄС «Східне партнерство» - Режим доступу/ /http://www.niss.gov.ua/Monitor/june2009/ 19.htm [Переглянуто 6.10.2009].

3. Солоденко С. Проти кого подружили Лукашенко і Ющенко? – Режим доступу// http://www.dt.ua/l000/l600/65198/ [Переглянуто 6.10.2009].

 

Аспект енергетичної безпеки в співпраці України та Польщі

Енергетична безпека України є однією з умов існування її як суверенної та незалежної держави. Після розпаду Радянського Союзу газ і нафта стали інструментом закордонної політики Росії. Вони стали не просто товаром, а засобом реалізації російських геополітичних і стратегічних інтересів на міжнародній арені.

Першим з двох джерел енергозабезпечення, що мають основне значення для енергетичної безпеки Польщі і України є природний газ. Обидві країни тепер майже повністю залежні від газопостачання через російські газопроводи. Понад 90% імпорту польського газу і 100% імпорту українського газу проходить через російські газопроводи [1]. Така залежність обох країн від російського газу є спадщиною Радянського Союзу і Варшавської Системи. З самого початку ціни на газ стали предметом двосторонніх міждержавних угод з Росією і були значно нижчими рід ринкових цін.

Таким чином Росія пробувала втримати колишні складові частини СРСР в своїй сфері впливу. Проблемою в двосторонніх взаємин стали борги, що швидко зростали. Росія використовуючи цей факт, а також, обвинувачуючи Україну в крадіжках газу, намагалася привласнити українські трубопроводи. Кульмінація цієї кризи настала на початку 2009 року, коли Росія припинила транспортування газу через територію України. Газова залежність Польщі від Росії також є значною, більше того згідно із складеним в 1996р. багаторічним контрактом на газопостачання російського газу до 2022року Польща муситиме щороку купувати 9 млрд. м³ газу без можливості реекспорту [3].

Проектом, який повинен збільшити енергетичну безпеку як Польщі, так і України є Сарматський газопровід. Пропозиція його будівництва надійшла з боку України. Проте, проект знаходиться весь час у фазі планування [4]. Таке газопостачання, з незалежного від Росії джерел», покращило б енергетичну безпеку і України, і Польщі. Конкурентом Сарматського газопроводу є газопровід Набукко. Його будівництво повинно закінчитися вже в 2011 p., але його пропускна здатність оцінюється в 30 млрд. м³ щороку [2].

Іншим основним джерелом енергії для обох країн є нафта. Протягом багатьох років провідним мотивом співпраці України з Польщею є питаним будівництва трубопроводу Одеса-Броди-Плоцьк і його продовження до Гданську. Росія тут також виступає головним постачальником нафти Польщі, яка споживає тепер 94% нафтового палива з східного напрямку мабуть не грозить припинення росіянами постачання нафти проходженні» через Польщу нафтопроводу і наявності північного порту. Ситуація України є набагато важчою, оскільки в неї не має тепер альтернативи російському постачанню нафти. У зв'язку з цим вже в 1992 р. влада прийняла рішення про будівництво трубопроводу з Одеси до Бородів.

Побудований він в 2002р. як так звана частина Євроазіатського Нафтового Транспортного Коридору. У 1997 р. Україна запропонувала Польщі подовжити трубу з Бродів до Плоцька. У офіціальних комюніке влада обох держав говорила про необхідність якнайскорішої реалізації проекту. Через брак будь-яких дій з боку Польщі в квітні 2003 р. українські і російські фірми підписали договір, що передбачав транспортування нафти на відрізку Одеса-Бороди,але в протилежному напрямі. Проект ожив коли в 2004 p., була втілена в життя прийнята роком раніше декларація Польщі, України і Європейського союзу, про підтримку продовження української труби і «Przyjazn» (власник трубопроводів в Польщі) і його еквівалент на Україні, тобто УкрТранс-Нафта,створили компанію «Сарматія» [1].

Отже, існуюча до цих пір польсько-українська співпраця в сфері енергетичної безпеки мала свої злети і падіння. За двосторонніми деклараціями співпраці часто не було жодних дій. Будівництво трубопроводу Одеса-Броди-Гданськ, а також Сарматського газопроводу могло скласти істотний елемент, який би інтегрував господарську систему України до господарської системи Європейського союзу. Але успіху у цій справі не буде якщо, сили, шо знаходяться при владі в Україні, не пред'являтимуть достатньої зацікавленості цією справою. Не буде успіху також, якщо польська сторона не буде консеквентна у своїх діях на форумі Європейського союзу з метою розробки спільної енергетичної політики ЄС. Успіх в цьому питанні зумовлений швидкістю дій і умінням переконання в свої аргументах, як української так і польської сторін.

Список використаних джерел

1. Діяк І. Поле битви - газотранспортна система. - Режим доступу // http://www.gasunion.org.ua/publish/statya_diyak_l4.html [дата перегляду 08.10.09].

2. Приходько О. Ще один газопровід в обхід України. - Режим доступу /,/ http://www.dt.ua/2000/2229 /55960/ [дата перегляду 01.10.09].

3. О rynkugazu. - Режим доступу//http://www.rynekgazu.pl/index.htrnl?id=85

[дата перегляду 05.10.09].

4. Polskie bezpieczenstwo energetyczne. - Режим доступу // http://www.arabia.p1/content/view/280635/2/ [дата перегляду 08.10.09].

 

Чернівецька область у системі сучасних українсько-польських відносин

Відносини між Україною та Польщею, починаючи з 90-тих років XX століття набули нового значення не тільки для наших країн, але й для Європейського континенту. Власне саме Республіка Польща, вже одразу після референдуму, 2 грудня 1991р., першою у світі визнала незалежність України. Про це спеціальний посланник польського уряду у Києві Єжи Козакевич офіційно повідомив МЗС України [1].

Подальшому розвиткові та поглибленню співробітництва між Польщею і Україною сприяє договірна база, яка на сьогодні налічує вжепонад 160 документів [2]. У цьому контексті варто виділити: «Декларацію про принципи та основні напрямки розвитку українсько-польських відносин» від 13 жовтня 1990 року, «Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво» від 18 травня 1992 року, Спільна заява президентів України і Польщі «До порозуміння і єднання» (травень 1997).

Важливою складовою цих процесів є розвиток прикордонного та міжрегіонального співробітництва двох країн. Чернівецька область, м Чернівці стали одними з перших представників України, які почали встановлювати тісні зв'язки з польськими партнерами. Вже 3 травня 1994 р. був підписаний Договір про партнерські стосунки між Чернівцями та м. Конін. Документ передбачав співпрацю в галузі культури, обмін досвідом у сфері діяльності органів місцевого самоврядування та економічних відносин [3].

Розширенню зв'язків з польськими регіонами, учбовими закладами в значній мірі сприяла і сприяє діяльність Обласного Товариства польської культури ім. Адама Міцкевича, яке було створене у 1989 p., та польського Народного Дому в Чернівцях. Зокрема, завдячуючи саме інформації пропозиції керівництва Правління Товариства було налагоджено спочатку співпрацю історичного факультету, а потім й Чернівецького університету ім. Юрія Федьковича з Жешівським педінститутом (з 2002 р. університетом), яка завершилась підписанням відповідної міжвузівської довгострокової багатоцільової Угоди.

Аналогічно розвивалися процеси налагодження співпраці нашого університету з Свєнтокшижською політехнікою (м Кельци), Краківським та Варшавським університетами, Інститутом політичних досліджень ПАН (Варшава) тощо. Практичним наслідком поглибленої співпраці з польською стороною стало створення у 2006 р. ЧНУ та Товариством Центру «Східна школа польських студій ім. Антони Кохановського».

Але найбільш важливими подіями стало підписання Угод про співпрацю між Чернівецькою областю та Шльонським (23.09.2002 р.) і Лодзьким (17.10.2003 р.) воєводствами, одними з найбільш економічно потужних адміністративних одиниць Польщі. Підписані угоди сприяли налагодженню регулярних зустрічей офіційних делегацій у Чернівцях, Катовіцах, Лодзі. На них обговорюються питання розвитку співробітництва у галузях освіти та науки, культури, агропромислового комплексу, туризму. Враховуючи те, що Польща вже у 2002 році стала членом Європейського Союзу, а Румунія - з 1 січня 2007 p., вагомість підписаних Угод значно зростає з точки зору того, що Сучавський повіт (Румунія) також має Угоду зі Шльонським воєводством. У зв'язку з цим, чи не відкривається перед нашою областю, як складової історичного Центральноєвропейського регіону під назвою «Буковина», так званої «Європи в мініатюрі», перспектива стати важливим інтегруючим інструментом зовнішньої політики України?

Список використаних джерел

1. Руденко Г. Україна дипломатична. - К.: Вища школа, 1998. - 310 с Україна-Польща: міждержавні документи. - Режим доступу / / http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/rnain.gi. [Переглянуто 14.03.06-20.04.06].

2. Czerniowce. - Режим доступу // http://www.konin.pl/index.php?id=81

[Переглянуто 21.10.09].

 

Роль України у врегулюванні Придністровського конфлікту

Щоб детально висвітлити проблематику українсько-молдовських відносин у зв'язку з вирішенням Придністровського конфлікту слід повернутись до його історичних передумов та проаналізувати роль України в його врегулюванні.

Росія заволоділа Бессарабією (територією між Дністром та Прутом) ще в 1812 році, згідно з Бухарестським мирним договором. Для зміцнення кордону територію Бессарабії почали заселяти вихідцями з центральної частини імперії, тобто росіянами та українцями. Згодом почала проводитись свідома політика витіснення молдавської мови з усіх сфер життя мешканців лівого берега Дністра [1].

Згодом, вже у 1918 році відбулося приєднання Бессарабії до Румунії, але оскільки акт об'єднання не визнали провідні світові держави, в тому числі Радянська Росія, постала так звана «бессарабська проблема». В 1940 році СРСР висунув ультиматум Румунії про повернення Бессарабії та північної Буковини. Пізніше на правому березі Дністра були утворена Молдавська РСР, а лівий - приєднано до УРСР. Після розпаду СРСР Придністров'я увійшло до складу Молдови.

Придністровська проблема постала перед Україною, Молдовою, Росією та Румунією на початку 90-х років XX ст., коли протистояння Молдавської Республіки та невизнаного Придністров'я переросло у військовий конфлікт, який не міг обійти стороною Україну, так як вона має спільний кордон і Молдовою, тому в 1992 р. національна безпека України була під загрозою, оскільки бойові дії могли перекинутись на її територію. Згідно Меморандуму про засади нормалізації взаємин Республіки Молдова і Придністров’я, підписаному у Москві 8 травня 1997 року Україна та Росія виступили державами-гарантами виконання домовленостей між молдавською та придністровською владами щоб унеможливити подібні прецеденти.

Основною причиною конфлікту є в першу чергу відмінність між етнічним складом східної та західної Молдови: якщо Придністров'я заселяють майже в однакових пропорціях молдавани, українці та росіяни, які тяжіють до політичного союзу з Росією, то власне правобережну Молдову переважно заселяють молдовани, які етнічно ближчі до румунів; також причину подальшої ескалації конфлікту можна визначити значний фінансовий, військовий та політичний вплив Російської Федерації на невизнану республіку.

Як відомо, Росія має власний стратегічний інтерес у офіційному визнанні Придністров'я, оскільки тоді вона посилить свій вплив у Чорноморському регіоні та зможе підняти проблематику дислокації Російського Чорноморського флоту, питання російської національної меншини в АРК, проблему із забезпечення поставок в Україну та ЄС нафто- і газопродуктів та, звісно, мовну проблему. Саме тому РФ робить все можливе для того щоб забезпечити високий рівень довіри до російської державній влади серед мешканців Придністров'я. Хоч на даному етапі розвитку конфлікту російська позиція вже не така чітка як раніше, офіційна Москіт стала більш обережно відноситись до Придністровського питання.

Вирішення Придністровського конфлікту мирним шляхом с принципово важливим для національної безпеки України, саме тому вона займає активну позицію у переговорах між учасниками конфлікту ти міжнародними організаціями, які виступають в ролі спостерігачів. Найвідомішою пропозицією української сторони, щодо врегулювання спірний питань між Молдовою та ПМР був, представлений на саміті ГУУАМ в Кишиневі 22 квітня 2005 року, так званий «План Ющенка». Його основу складали принципи демократизації та демілітаризації лівого берега Дністра та подальше проведення виборів під міжнародним наглядом ОБСЄ.

За «Планом Ющенка» Придністров'я мало б входити до суверенної РМ на правах широкої автономії, залишивши Кишиневу зовнішньополітичну та оборонну сферу. Хоч «План Ющенка» мав певні упущення та двозначності він був досить важливим кроком на шляху до вирішення Придністровською конфлікту, оскільки він був прийнятий як основа для вирішення конфлікту ти доповнений актами парламенту та уряду РМ.

Отже, роль України у врегулюванні Придністровського конфлікту є досить значною, оскільки українська сторона як ніхто зацікавлена у існуванні цілісної Молдови, послабленню російського впливу на невизнану республіку та формуванню взаємовигідних відносин з- РМ. Українська сторона прагне сприяти здійсненню у ПМР наступних процесів: демілітаризація, тобто виведення російського військового корпусу з невизнаної республіки; демократизація обох берегів Дністра; сприяння забезпеченню прав людини та громадянина; співпраця ПМР у складі Республіки Молдова з світовими організаціями,зокрема ОБСЄ,Радою Європи. НАТО та ін. Ці та інші принципи врегулювання конфлікту повинні здійснюватись на основі міжнародного права та збереження державного суверенітету Республіки Молдова.

Список використаних джерел

1. Оазу Нантой,Придністровський конфлікт і взаємини Молдови та України // http://www.ucipr.kiev.ua/ (дата перегляду 15.10.2009)

2. Радішевський Юрій,Придністров'я. Невизнана Республіка // http://ri.ua/story/22758/ (дата перегляду 15.10.2009)

 

Ціннісні протиріччя між Україною та Російською Федерацією на прикладі проблеми Чорноморського флоту

Прагнення будь-якої цивілізованої сучасної держави у веденні своєї зовнішньої політики є забезпечення власних національних інтересів при одночасному збереженні добросусідських відносин з іншими країнами. Усвідомлення важливості конструктивного та ефективного діалогу із сусідами є ключем до розв'язання можливих проблем, що виникають у процесі їх співжиття та взаємодії між ними.

Так і для України одним з пріоритетних завдань і прагнень є дотримання основ добросусідських відносин, одним з пріоритетних завдань і прагнень є дотримання принципів добросусідських відносин. Особливо, коли мова йде про стратегічного партнера, з яким Україну пов'язують не лише економічні інтереси, а й історичне минуле , певні традиції тощо. Тому дана формула ведення зовнішньої політики, яка базується на рівноправності взаємоповазі та взаємовигідності стосується, безсумнівно, й стосунків України з РФ. Проте, не зважаючи на задекларовані принципи у Великому договорі про дружбу і співробітництво, аналіз сучасного етапу взаємовідносин між Україною та Росією виявляє інші тенденції. Значне погіршення та ускладнення відносин з нашим Північним сусідом вже ні для кого не є таємницею.

Науковцями висуваються різноманітні теорії, які з того чи іншого боку обґрунтовують дані негативні тенденції в наших відносинах. Проте, на мою думку, вагомим фактором, який здебільшого зумовлює наші непорозуміння, є відмінні стандарти, принципи, погляди на державу, і; політику та місце у сучасній міжнародній системі. Ціннісні протиріччя поглядів на суспільний розвиток в цілому, є часто джерелом появи гострих питань у двосторонніх відносинах. І якщо Україна прагне інтегруватися в європейську спільноту, відновити й реалізувати свій цивілізаційний вибір, намагаючись дотримуватися при цьому відповідних норм і принципів, то Росія продовжує плекати в собі імперіалістичні амбіції, наслідком яких є здійснення політики далеко не завжди європейського зразка. Власне це, на мою думку, є ядром, що породжує різноманітні непорозуміння між Україною і Росією.

Тому пропоную розглянути наразі досить актуальну проблему у наших відносинах, а саме проблему Чорноморського флоту Російської Федерації (ЧФ РФ) крізь призму наведених вище тверджень. Сама проблема сягає ще самого розпаду СРСР, коли на початкових етапах відбувався розподіл спільного майна. При такому розподілі діяв принцип,що майно залишається на тій новоствореній державі, на території якої вони перебуває або ж за окремими домовленостями про право власності їх передачі. Проте РФ проголосила ЧФ виключно російським об'єктом, на що Україна була змушена відповісти аналогічними діями, розглядаючи ЧФ як українську власність. Тобто, уже на початкових етапах виникли значні протиріччя, які в майбутньому були «врегульовані» трьома ключовими угодами про перебування ЧФ на території України: угода про умови ті статут, угода про розрахунки та технічна угода про розподіл майна. На той час Україна, внаслідок економічних розрахунків між суб'єктами господарювання, визнала себе боржником Росії та погодилася на вкрай незручну формулу фінансових операцій, що можна назвати однією І найбільших помилок України за часи незалежності.

Угоди були укладені в 1997р. терміном на 20 років і діятимуть, відповідно, до 2017р. Саме цей основоположний документ, покликаний вирішити всі подальші питання і проблеми України і Росії в сфері Чорноморського флоту, навпаки, заклав безліч протиріч та непорозумінь між сусідами. Положення угод були сформульовані таким чином, аби її подальшому, залежно від ситуації, що складеться, можна було трактувати п двояко. Багато аспектів цього питання опинилися взагалі поза сферою врегулювання, а ті, що регулюються - можуть при можливості мати різни трактування. Так, основними проблемами в даній сфері є невизначеність та неврегульованість:

- Інвентаризації.

- Права на пересування.

- Реєстрації військовослужбовців.

- Використання навігаційної техніки.

- Спільного використання певних об'єктів.

- Побудови нових об'єктів.

- Екологічних факторів.

- Діяльності правоохоронних органів.

- Цінової політики.

- Подальших дій після 2017 р.

Весь цей комплекс проблем, які включають в себе ще велику кількість правових нюансів, безперечно, становлять загрозу для внутрішньої безпеки України. Нав'язуючи нашій державі свою формулу врегулювання даної ситуації, яка, звісно, виходить з національних інтересів Росії, наш Північний сусід намагається втрутитися у внутрішні справи України.

Проте в цілому варто зазначити, що значних практичних результатів політики нашої держави немає, що пов'язано з небажанням іншої сторони сприяти нашим зусиллям і, таким чином, втратити свої важелі впливу. Тому єдиною перспективою надалі є строге виконання взаємозобов'язань обома сторонами, продовження лінії дотримання угод до 2017р. Проте з урахуванням масштабності необхідних підготовчих робіт перед виведенням ЧФ РФ після 2017р. з території України, варто надалі ініціювати початок діалогу і конкретних дій з цього приводу. Єдиним викликом в даному питанні буде утвердження цього діалогу на основі рівноправності та взаємоповаги, враховуючи відсутність такої тенденції у поведінці РФ на сучасному етапі розвиту наших двосторонніх відносин.

Список використаних джерел

1. Угода між Російською Федерацією та Україною про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України (від 24.03.99)

2. Угода між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту

3. Угода між Урядом України та Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського флоту та перебування Чорноморського флоту Російської федерації на території України

 

Інформаційний аспект «газових війн» України та Росії

З настанням опалювального сезону багато громадян та експертів задаються питанням: «Третя газова війна між Україною і Росією ?». І якою б не була відповідь, російський фактор обов'язково вплине як на стан національної безпеки України,так і на перебіг президентської кампанії.

На нашу думку, головною причиною виникнення газових конфліктів є вперте небажання наших політичних лідерів засвоювати уроки історії і спокуса ставити свої особисті чи корпоративні інтереси над інтересами національними. Україна певним чином впоралася із російською перевіркою на міцність в попередніх «газових війнах», але це тільки стосується економічних домовленостей. Щодо інформаційної сторони цих конфліктів, ти результати тут бажають бути кращими.

Зокрема, твердження про те, що Україна не контролює власний інформаційний простір дуже часто звучить в українських електронній друкованих ЗМІ, з уст експертів в цій сфері. Зважаючи на результати інформаційні війни, що вели російські мас-медіа проти України, можна стверджувати, що офіційна Москва планувала, чітко і оперативно координувала основні інформаційні атаки, витрачаючи на це значні фінансові та мас-медійні ресурси.

Наприклад, теза «Україна краде газ» розкручувалася російською стороною для дискредитації окремих політиків та української держави і цілому. Безпосередню участь в реалізації такої інформаційної стратегії брали російські високопосадовці,включно з президентом та прем'єр-міністром Росії Інсценувалися продумані вистави, на кшталт бесід в телевізійному ефірі, яких буквально по-складах розставлялися вигідні для Росії інтерпретації газового конфлікту.

Українська ж сторона категорично відкидала подібне твердження і намагалася сформувати думку про те, що російським звинуваченням ні можна вірити. Інтерпретація ж дій української сторони висвітлювалася та розвивалися російськими каналами переважно в руслі внутрішньої конфліктності української влади та корисливих інтересів українського керівництва в газовій сфері.

Наступним тактичним кроком стало нав'язування інформаційної ізоляції України в Європі, чому якнайкраще сприяло дивне мовчання перс-служб дипломатичних представництв нашої держави.

Отож, версія про Україну, яка незаконно відбирає газ призначений для європейських споживачів, миттєво розповсюдилася та була підтримана деякими західними політиками. Сюжети подібного змісту повторювалися регулярно, практично у кожному випуску новин. Гарною ілюстрацією служать наступні заголовки: «Из-за нехватки топлива экономики Македонии и Болгарии оказались награни катастрофы», «поляки переходят на дрова», «Европейские потребители уже начали подавать судебные иски против Украины и «Нафтогаза» [2] тощо.

Активно застосовувалася й тема економічної кризи в Україні, яка начебто стала однією з причин газового конфлікту. Ця тема передусім була розрахована на російське населення, у якого мало скластися враження про Україну, як про остаточно економічно зруйновану державу. Цікаво, що в погоні за виграшними сюжетами російські журналісти використали навіть відкриття львівського «антикризового» кафе [3] . У викладі репортерів ОРТ цей заклад перетворився на символ глобальної української кризи і занепаду.

На нашу думку переконання громадян європейських країн в тому, що Україна не платить за газ, Україна краде газ, Україна не пускає російський газ до Європи, свідчать про те, що в інформаційних аспектах «газових війн» Україна програла.

Деякі російські посадові особи, наприклад заступник голови Держдуми РФ Валерій Язєв, стверджують що Росія програла інформаційну війну в Європі під час газового конфлікту з Україною [4] . Але більшість українських експертів з цим не погоджуються і вважають, що такі заяви можуть лише бути прикриттям подальшої підготовки до інформаційних агресій проти України. З огляду на це, Україні необхідно вже зараз працювати над створенням та відпрацюванням технологічних методів інформаційного протистояння подібним агресіям. Адже, в кризових ситуаціях важливо не тільки викладати свою точку зору, а й «упаковувати» у прийнятну форму.

Список використаних джерел

1. Сватко Я. Національна безпека України в умовах ведення інформаційних війн ¹ / Режим доступу: http:/ /www.zgroup.com.ua/article.php?artieleid=1606. Дата звернення 01.10.2009

2. Семенов С. Из-за нехватки топлива экономики Македонии и Болгарии оказались па грани катастрофы/ /Режим доступу: http:/ /subscribe.ru/archive/tv.news.ltv/200901 /I1000924.html# 135772. Дата звернення: 02.10.2009

3. У Львові відкрилося антикризове кафе / / Режим доступу: http://news.svitmedia.net/ukr/187/0/4791. Дата звернення 02.10.2009

4. Росія програла інформаційну війну в Європі / / Режим доступу: iiltp://www.news.lviv.net/index.php?r=2&sd=15&sm=04&sy=2009&PHPSESSID=vyooqauc. Дата звернення 03.10.2009

 

Перебування Чорноморського флоту в Криму як один із вузлів протиріч між Україною та РФ

Проблема базування Чорноморського Флоту (ЧФ) Російської Федерації у Криму залишається найбільш контраверсійною в українсько-російських відносинах. її варто розглядати в історичній ретроспективі, починаючи з 26 квітня 1954 року, коли передача Кримського півострову Україні була узаконена декретом ВР СРСР. Ескалація конфлікту розпочалась 21 травня 1992 року ,коли на закритій сесії російського парламенту рішення 1954 року було проголошене незаконним. А 28 травня 1997 року було підписано Угоду про статус та умови перебування ЧФ на території України до 2017 року.

12 років потому вже окреслюються головні негативні наслідки дислокації ЧФ Росії, серед яких недотримання російською стороною базових угод між Україною та Росією щодо статусу ЧФ в Криму, забруднення отруйними речовинами воєнного призначення української частини прибережних вод Чорного моря, незаконне утримання морською піхотою ЧФ навігаційно-гідрографічних об'єктів, маяків та систем забезпечення безпеки мореплавства, неузгоджене з органами влади пересування озброєних підрозділів ЧФ РФ з технікою та озброєнням за. межами місць постійної дислокації [1].

На порядку денному також стоїть питання підвищення орендної плати, як і протиріччя навколо планів РФ модернізувати ЧФ, в той час як українська сторона потребує обговорення з нею можливості оновлення підводних сил флоту.

Окрема ситуація із Севастополем. 9 липня 1993 року постановою російського парламенту було ухвалено федеральний статус міста та забезпечено його фінансування. Існують два варіанти використання території Севастополя в майбутньому. Перший — оголосити цю чорноморську зону демілітаризованою, що дозволить зберегти можливості розвитку туризму та поліпшити екологічну ситуацію. Другий варіант, на думку експертів, можливість проведення спільних операцій по забезпеченню стабільності або участь в антитерористичних операціях в цьому регіоні.

Рішення РНБОУ «Про заходи щодо забезпечення розвитку України як морської держави» від 16 травня 2008 p., затверджене Указом Президента України, перевело питання припинення з 2017 року дії договору у практичну площину. Було заявлено, що 27 травня 2017 року день остаточний термін виведення ЧФ при умові, якщо не буде пролонговано договір чи підписано інший нормативний документ. У Москві не забарилися з реакцію на заяви з Києва про підготовку підгрунтя длявиведення ЧФ. Президент РФ Дмитро Медведев наголошує на неправомірності дій українського керівництва, а також на тому, що статус ЧФ визначається на основі двосторонніх домовленостей. Це офіційна позиція Москви. Але в кулуарах російського політикуму є інші точки зору, що передбачають право Росії говорити про історичну належність Криму і статус Севастополя у випадку прийняття Україною закону про виведення військових формувань ЧФ в 2017 році.

Присутність ЧФ РФ у Криму має геополітичний контекст, оскільки спрямована передусім на збереження російського військово-політичного домінування в регіоні. Основними військово-політичними завданнями ЧФ Росії є: контроль над діями НАТО в Чорноморському регіоні, утримання України, Грузії і Молдови в єдиному оборонному просторі СНД, контроль над транспортними та енергетичними коридорами, посилення позицій Росії в зонах нестабільності на Північному Кавказі, Криму та Придністров'ї. Використовуючи базу ЧФ у Севастополі у якості плацдарму, Росія намагається нарощувати свою присутність і в Середземноморському регіоні [3]. По-друге, це суто психологічний ефект. Присутність російського прапора на формуваннях ЧФ є своєрідним знаком військової та політичної присутності Росії на півострові.

Крім того, переважна частина мешканців Криму розглядають ЧФ Росії як «єдиний гарант миру і спокою» на півострові, який захищає кордони Росії та України. Серед решти думок циркулює більш негативна оцінка перебуванню ЧФ на території нашої країни. Чорноморський флот РФ, як «ракову пухлину» на тілі України, вважають не орендатором, а окупантом і безпосередньою загрозою цілісності України та її прагненню інтегруватися до євроатлантичної спільноти.

З метою успішного розв'язання проблеми виведення ЧФ РФ з території Криму українська сторона повинна зробити переговорний процес щодо виведення конструктивним і максимально транспарентним, який би контролювався українською громадськістю.

А також з метою протистояння можливому політичному й економічному тиску Москви, також зважаючи на те, що стан українсько-російських відносин включно з проблемою базування ЧФ в Криму впливає на міжнародну безпеку в Південно-Східній Європі необхідно максимально інтернаціоналізувати процес обговорення проблеми тимчасового перебування ЧФ в Криму і питання виведення його з Криму шляхом проведення консультацій з відповідними структурами ОБСЄ, Європейського Союзу і НАТО [5].

Список використаних джерел

1. Волович О. Шляхи і засоби розв'язання проблеми базування Чорноморського флоту РФ у Севастополі//«International Review», квартальник Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії України при МЗС України. - 2008.- № 1 (5). - С.15 - 28.

2. Дубинин Ю. Битва за Черноморский флот // Россия в глобальной политике.- http://www.globalaffairs.ru/numbers/18/5307.html

3. Матеріали круглого столу на тему: «Проблеми базування Чорноморського Флоту РФ в Україні: український погляд». -http://www.ukrpohliad.org/news.php/news/719/group/

4. Собко В. Чорноморський флот Росії: окупант чи орендар? // Персонал-плюс.- http:/ /www.personal-plus.net/ /676.html

5. Umland Andreas Will There Be a Second Crimean War? / / http://www.globalpolitician.com/25610-crimea-russia.

 

Вплив політичних міфів на добросусідські відносини України та Росії

Поняття «політичний міф» в політичній науці надзвичайно поширено та загальновживане. Водночас, часте використання та недоладне вживаним, робить цей термін досить розмитим і невизначеним. Словники пропонують цілий ряд суперечливих тлумачень. На думку деяких вчених, до реальності, позначуваної словом «міф», майже неможливо наблизитися [1,с. 17]. Проти, політичні міфи - це необхідні конструкції, оскільки люди, не можуть жити зі межами уявлюваного.

У сучасному світі міфотворчість набула неабиякого розмаху. Міф став засобом управління, маніпулювання, впливу в різних сферах від політики до комерційної реклами. Стихійна міфотворчість,здавна притаманна людським спільнотам, нині замінюється свідомим конструюванням міфів, які не стільки пояснюють реальність, скільки створюють нову ілюзорну псевдореальність.

Без міфів не може існувати жоден політичний проект, без них не обходяться й міждержавні відносини. Саме в цій сфері міфи не завжди відіграють позитивну роль, оскільки вони можуть виступати не тільки фундаментом дружби, але й причиною непорозумінь й ворожнечі. Яскравим прикладом можуть слугувати україно-російські взаємини.

Сьогодні багато говориться про західний вибір України. Однак, не варто забувати про налагодження рівноправних партнерських відносин з Росією, яке серед іншого передбачає подолання старих стереотипів та міфів, що склались протягом століть.

В нашому розумінні, такі міфи як «Киев - мать городов русских», «братерські відносини» - це ніби темні окуляри, які заважають в справжньому світлі роздивитись причину того чи іншого явища. Вони викривлюють світ і людей в ньому. Такі міфи були вигадані політиками і ними ж перетворені на догму для досягнення конкретних політичних цілей, а саме: підкорення сусідніх земель, нав'язування своєї волі, відволікання уваги від реальних проблем.

Зокрема, існує стійкий міф про те, що «украинцев никогда не было, нету и быть не может, есть только русские». Фактор страху і психологічного гноблення призвели до того, що й українці витворили свою відповідь: міф про «страшного москаля», про помсту «старшому брату» тощо.

Також поширеними є чутки, що у Росії страшенно недолюблюють українців («хохлів»). За те, що розмовляєш українською мовою можеш постраждати. Такий міф поширюється політиками для того, щоб посварити українців і росіян. Мислячі люди розуміють, що майже 50-мільйонний український народ є і його існування не підлягає сумніву. А от російські крайні націоналісти так не вважають. Для них Україна - це «Юго-Западный край».

Досить сильно вкорінене відчуття спільності росіян з українцями випливає з існування міфу про «слов'янську єдність» колишньої імперії, яка проявлялася в єдності культури, крові, походження та історії. Сьогодні, досить велика кількість росіян переконана в тому, що історично це були різні гілки,проте «одного народу».

Варто зазначити, що ці відчуття спільності у російській масовій свідомості помножуються ностальгією, викликану втратою імперії та роллю «старшого брата», яка тішила самолюбство населення великої країни, приниженого бідністю та свавіллям своєї влади.

Нарцистичне переживання подібних міфів може призвести тільки до затримки у розвитку, навіть такої великої держави як Росія. Проблема покращення україно-російських відносин часто стикається зі стереотипами, що блокують взаєморозуміння між правлячими елітами обох країн, тому слід коректно розвінчувати й оминати політичні міфи та національні забобони, за якими простежується загроза використання ресурсів прихованої ворожості та відчуження.

Як бачимо, в сучасних міждержавних відносинах, міфи виступають серйозним інструментом маніпулювання свідомістю і мають значний вплив на добросусідські взаємини між Україною і Росією. Від влади обох цих країн залежить чи буде так і надалі.

Список, використаних джерел

1. Элиаде М. Аспекты мифа / Пер. с фр. В. Большакова. - М.: «Инвест - ПГТП», СТ «ППП»>,1996. - 240 с.

2. Про дружбу та партнерство українців і росіян / / Режим доступу: http://vybory.org/articles/l035.html. Дата звернення: 7. 09. 2009

3. Російські міфи про київську спадщину // Режим доступу:

http://movakalynova.narod.ru/rosijskimity.html/. Дата звернення: 5. 09. 2009

4. Шестов Н. И. Политический миф теперь и прежде / Под ред. проф. А. И. Демидова. - М.: ОЛМА-ПРЕСС,2005. - 414 с.

 

Російсько-грузинський конфлікт в серпні 2008 року: ризики для України

Забезпечення національної безпеки багатьох держав світу нерозривно пов'язане з необхідністю ліквідації можливих загроз збройних конфліктів. Неконтрольоване загострення міжетнічних протиріч, набуття ними крайніх форм збройного насильства може мати наслідком розпад держав, знищення й дискримінацію людей за етнічною ознакою. Збройні етнополітичні конфлікти залишаються одним із основних чинників внутрішньополітичної ти міжнародної нестабільності, вони відрізняються складністю й тривалістю процесу врегулювання і навіть після досягнення домовленостей при припинення збройної боротьби можуть виникати нові спалахи насильства.

Проголошення незалежності Косова у лютому 2008 р. спровокували активізацію рухів за незалежність у регіонах Грузії, Азербайджану, Вірменії, Російської Федерації та Молдови, зокрема активно використовувалася ідей «Косовського прецеденту» для розв'язання «заморожених» конфліктів у Кавказькому регіоні. В результаті декілька місячного загострення ситуації ми кордоні між Південною Осетією та Грузією в серпні 2008 р. розпочався п’ятиденний збройний конфлікт між Грузією з одного боку та Росією і сепаратистськими угрупуваннями Південної Осетії та Абхазії з іншого.

Російсько-грузинський конфлікт серпня 2008 р. слід розглядати у не тільки в контексті безпеки Чорноморсько-Каспійського регіону, а й загальної Східно-Європейської геополітичної ситуації. Причини та наслідки цієї кризи торкаються інтересів багатьох акторів міжнародних відносин, мають глибоку історію та зв'язок з іншими подіями у світі.

Багато експертів вважають, що російсько-грузинська війна серпня 2005 р. та чергова газова криза у відносинах Російської Федерації та України початку 2009р. є взаємопов'язаними подіями - частинами загального плану, щодо дестабілізації ситуації у регіоні, недопущення вступу Грузії та України до НАТО, спотворення їх іміджу на світовій арені та просування власних альтернативних проектів транспортування енергоресурсів в обхід двох держав.

Після російсько-грузинської кризи серед ряду країн виникли побоювання, що РФ може повторити цей сценарій у Молдові та Україні. Багато політиків і експертів вважають, що наступним полем реалізації «осетинсько-грузинського сценарію» може стати Україна і передусім Крим. Так за заявою російського політолога О. Дугіна «Україну чекає щось подібне, що відбувається в Грузії і Південній Осетії, якщо Схід України і Південь захочуть бути з нами - ми будемо вимушені нехтувати територіальною цілісністю України» [2,с. 13].

В діях РФ активно прослідковуються намагання зіпсувати імідж України та Грузії як надійних транзитерів енергоносіїв до Європи, в першу чергу роблячи акцент на неадекватні дії Тбілісі та Києва,зокрема, у кризових ситуаціях. З самого початку конфлікту РФ звинувачувала Україну у військовій підтримці Грузії, зокрема у «незаконних поставках озброєнь», не надаючи жодних офіційних доказів. Дана теза є провокацією та намаганням зіпсувати імідж України та міжнародних ринках озброєнь, адже Грузія не знаходилась під санкціями щодо заборони торгівлі озброєннями, а співробітництво з Україною відбувалось у рамках підписаних контрактів.

Все це свідчить про суттєву зміну безпекового середовища в Україні й навколо неї, а, отже, і про певну вичерпаність чинних донині підходів до управління національною безпекою. Слід переглянути сучаснну безпекову ситуацію та визначити шляхи її поліпшення, певне місце серед яких посідає і євро-атлантична інтеграція.

Отже, Російсько-грузинський збройний конфлікт серпня 2008 р. та його наслідки розкрили усю глибину існуючих протиріч та недоліків системи європейської та міжнародної безпеки, а також проявили загрози миру та стабільності на Європейському континенті. Можна стверджувати, що Росія реально продемонструвала спроможність досягати своїх зовнішньополітичних цілей в односторонньому порядку, ігноруючи при цьому інші держави, міжнародні інститути та організації. їх нерішуча та невпевнена реакція, брак реальних інструментів стабілізації безпекової ситуації і можливостей впливу на конфлікт, ставлять Україну перед фактом необхідності враховувати національні інтереси РФ. Необхідне усвідомлення критично загрозливої ситуації,що склалася нині.

Список використаних джерел

1. Чекаленко Л.Д. Зовнішня політика України: Підручник.- К.Либідь,2006. - 712

2. Російсько-грузинський конфлікт: причини та наслідки для Європейської безпеки : матеріали експертної дискусії, 14 серп. 2008 р. / за заг. ред. Ю. Г. Рубана. - К. : НІСД.2008. - 42 с

3. Німецький політолог Александр Pap: «Захід не буде воювати за Україну,якщо Росія почне війну у Криму» //http://utro.ua/ua/mneniya /nemetskiy_politolog_aieksand_rar_zapad_ne_budet_voevat_za_ukrainu_esli_

rossiya_zateet _voynu_zaLkrym_1250248242 [Переглянуто 13.10.2009 р.]

 

Україна - Румунія - Молдова: тристороння співпраця в сфері полегшення візового режиму в рамках європейської інтеграції

Тристороння співпраця виявилась важливим інструментом для регіонального підходу до питань, що стосуються трьох країн. Основними питаннями на офіційному тристоронньому рівні, які можна вирішити, є: Придністровське питання, візовий режим, енергетична безпека, корупція та питання громадянства. Уроки, здобуті в процесі трансформацій Румунії ти інших держав членів ЄС є навіть більш важливими, ніж приклади успішних реформ. Але у сфері полегшення візового режиму, а пізніше утворення вільного візового режиму, а також у сфері боротьби з корупцією, досвід Румунії може бути хорошим прикладом.

Після приблизно року переговорів Європейська Спільнота та України погодились на проект угоди, що стосується спрощення візового режиму. Вона була парафована на 10 Саміті Україна-ЄС в Хельсінкі 27 жовтня 2000 року Комісаром Ради Європи Бенітою Фереро-Вальднер та Міністром Закордонних справ України Борисом Тарасюком. Підписання угоди відбулось 18 червня 2007року у Люксембурзі. Угода не є ідеальною, але вона може розглядатись як перший крок у правильному напрямку. Особливо важливим є визнання Європейською Комісією, як зазначено у Преамбулі «запровадження режиму безвізового пересування для громадян України у довгостроковій перспективі». В результаті вона відкриває можливість поступового полегшення та майбутнього скасування візових вимог для громадян України.

Угода пропонує декілька переваг. По-перше, вона встановлює фіксовану оплату за розгляд візової заявки в сумі 35 євро. По-друге, угода встановлює термін процедури розгляду візових заявок тривалістю 10 календарних днів з дати отримання заявки та необхідних документів. В той же час, потрібно зазначити деякі важливі недоліки. Угода поділяє громадян України на дві групи, а саме виокремлює декілька привілейованих категорій, які можуть отримати багаторазову візу, вигоди від полегшеної процедури (коротший перелік необхідних документів), чи переваги від уникнення сплати за візу, тоді як решта - більшість звичайних громадян, не отримають такі переваги. Це може створити відчуття дискримінації та висновків, що Європейський Союз зацікавлений тільки в українській еліті. Це може спричинити негативне сприйняття ЄС громадянами України. До того ж, наявність привілейованих категорій може легко спонукати до виникнення корупції. Якщо така практика стане широко розповсюдженою, то взаємна довіра між ЄС та Україною може бути зруйнованою.

Під час візиту до Румунії 15 січня 2007 року Президент України Віктор Ющенко оголосив, що Україна надає безвізовий доступ до України для громадян Румунії, оскільки дана країна стала членом ЄС. В той же час, уряд Румунії розглядав рішення щодо видачі безкоштовних віз для громадян України. Проте, згідно з новою формулою, встановленою в Угоді щодо спрощення візового режиму між ЄС та Україною, Румунія не зможе втілити модель, яка практикується між Україною та деякими новими членами ЄС, а саме Польщею, Чеською Республікою, Словацькою Республікою, Угорщиною, Латвією, Литвою та Естонією (безвізовий режим в обмін на безкоштовні візи), а буде керуватись положеннями (не без тиску Брюсселя) зазначеної Угоди.

У 2005 році та відповідно у 2006 році Україна та Республіка Молдова односторонньо скасували візові вимоги для громадян держав членів ЄС. Оскільки Україна та Республіка Молдова висловили бажання отримати безвізовій режим в межах ЄС, потрібно вивчити відповідний досвід Румунії.

Румунія має позитивним досвід як країна, яка успішно вийшла із „чорного списку" ЄС та отримала режим безвізового пересування в межах ЄС з 1 січня 2002 року. Україна та Республіка Молдова можуть використати досвід Румунії для розроблення та втілення національних стратегій, що приведуть до майбутнього безвізового режиму з ЄС. Для досягнення значного прогресу на такому шляху країна повинна відповідати певним умовам, спрямованим на створення ефективніших законодавчих рамок для контролю міграції громадян до країн Заходу.

Список використаних джерел

1. Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією. - 2 червня 1997 р. - Поточний архів МЗС України.

2. Угода між Урядом України і Урядом Румунії про спрощений порядок перетинання спільного державного кордону громадянами, які проживають у прикордонних районах і повітах. - 29 березня 1996 р. - Поточний архів МЗС України.

3. Україна Румунія Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів: Збірник наукових працю. - Чернівці: Букрек, 2006.-430 с

 

Вплив історичної спадщини на формування сучасних україно-польських відносин

Історія україно-польських відносин 1918 - 1939 pp. є яскравим прикладом затяжного конфлікту між сусідніми народами. Його найкривавіші епізоди й досі зберігаються на рівні суспільної свідомості і впливають і їй формування стратегічного партнерства двох держав, тому дана тематики становить значний інтерес для сучасної історичної науки.

Серед спеціальних українських досліджень цієї теми можна відзначити праці В.Солдатенка, В.Верстюка, О.Реєнта, В.Сергійчука, які пояснюють політику Польщі тих років, публікації І.Івасюти, Л.Зашкільннки. Ю.Макара., В.Струтинського, що розкривають проблеми українсько-польських відносин міжвоєнного періоду через призму україно-польської конфронтації та з огляду спроб її подолання [1].

Над проблемою взаємин обох народів працюють й польські дослідники, такі як, М.Козловський, М.Вжошек, А.Чубинський, С.Лукомський І Ч.Партач, Л.Вищельський, М.Німецький, які дають власну оцінку діям польської влади щодо українського населення країни. Невідомі історичні факти вищезазначеного періоду доносять до широкого загалу й періодичні видання, такі як, «Gazeta Wyborcza», «Rzeczpospolita», тижневики «Wprosl», «Tygodnik Powszechny»,4 спеціалізовані видання – «Karta» [2].

Впродовж 1930 - 1932pp. польський уряд проводив політику «умиротворення» українського населення Галичини, відому як, «пацифікація», квітенсенцією якої було гасло «Польща для поляків». Така політики спричинила появу антипольських насильницьких акцій з боку української громади, що згодом перетворилися на широкий, значною мірою стихійний, національно-визвольний рух, який охопив 30 повітів [3].

Вищезгадані події нині виступають психологічним бар'єром у вигляді синдрому упередженості, негативних історичних стереотипів, які зберігаються у свідомості обох суспільств і є однією з головних перепон формуванні стратегічного партнерства двох країн.

Відгомоном історичної спадщини є «цвинтарна війна», що розпочалася у 1990 р. внаслідок дій представників польської фірми «Енергополь» і Польського товариства охорони військових могили, які самовільно організували реконструкцію надмогильних пам'ятників на Личаківському кладовищі у м. Львів. У відповідь українська громада Львова почали вимагати гідного вшанування пам'яті вояків УГА, могили яких перебувають на території сучасної Польщі [4].

Однією із спроб подолання цих суперечностей стало відкриття 24 червня 2005 року меморіалу воїнів УГА і польських військових поховань на Личаківському цвинтарі, в якому взяли участь президенти обох країн В.Ющенко та А.Кваснєвський, що стало початком узгодження будь-яких проектів, пов'язаних з увіковічненням пам'яті українських жертв на сучасній території Польщі. Про це свідчить підписання відповідного протоколу за результатами переговорів між державним секретарем України О.Зінченком та керівником Бюро національної безпеки Республіки Польща Є.Баром. У проекті сучасних україно-польських взаємин перебуває й питання вшанування пам'яті 365 українських жителів, які у 1945 році загинули внаслідок дій вояків підрозділу польської Армії Крайової у польському селі Павлокома, що неподалік спільного кордону [4].

Отже, нині політичний діалог України та Польщі стає дедалі більш конструктивним та партнерським, що дозволить у майбутньому ослабити негативний вплив історичної спадщини на формування сучасних україно-польських взаємин.

Список використаних джерел

1. Віднянський С, Калінчик В. Українсько-політичні відносини 1917-1926 pp.: сучасна історіографія проблеми / Наук. вісн. Волин, держ. ун-ту ім. Лесі Українки. -Луцьк,2007. - №5. - С.45 - 48.

2. Тима П. Польсько-український конфлікт: міри, уявлення // Режим доступу: http://www.ukraine-poland.com/u/publicystyka/publicystyka.php?id=892 - Дата перегляду 18.10.2009.

3. Макар Ю. Українське питання в міжвоєнній Польщі // Перша світова війна: історичні долі народів Центральної та Східної Європи: Матеріали міжнародної наукової конференції, присвяченої 80-річчю Буковинського народного віча (Чернівці, 22 - 24 вересня 1998 p.). - Чернівці, 2000. - С 164.

4. Червак Б. Уроки Орлят // Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/ 290619?idsource=139212&mainiang=ukr - Дата перегляду 21.10.2009.

 

Питання Криму як фактор нестабільності в українсько-російських взаєминах

За півтора десятка років свого розвитку українсько-російські відносини були відзначені певними позитивними досягненнями, але й разом з тим виявили ряд суперечностей, які було важко подолати з огляду на їх історичну обумовленість та різницю у геополітичних орієнтаціях обох країн [3].

Однією з таких проблем залишається питання приналежності Криму та статус Севастополя. Точкою відліку, яка перетворила Крим у предмет суперечок, вважають 20 січня 1991р., коли відбувся референдум щодо відновлення Кримської АРСР як суб'єкта СРСР та учасника Союзного договору, а також прийняття закону про відновлення Кримської АРСР у складі України, що призвело до початку кримського сепаратизму [5].

Основоположною проблемою, яка впливає на відносини держав є багатонаціональність складу населення Кримського півострову. Згідно з статистичними даними, з 2,03 млн. мешканців Криму більше 60% складають росіяни, переважна більшість з яких переселенці, які заселили землі після депортації корінного населення, після декількох повоєнних міграцій. Близько чверті населення складають українці, переважно суттєво русифіковані.

У зв'язку з цим, останнім часом, на півострові посилилася пропаганда представниками російської влади, щодо «Російського Криму», посилює антиукраїнські та проросійські настрої на півострові та особливо у Севастополі. Теперішній статус Севастополя як частини України н§1 влаштовує представників ряду політичних рухів Криму та Севастополя («Російський рух Криму», «Російська громада Криму»), котрі в якості політичної платформи висувають гасла щодо повернення Севастополя та Криму до складу Росії.

Аналогічної позиції дотримуються і представники ряду політичних сил Російської Федерації (Д. Рогозін, С. Бабурін, Ю. Лужков, К. Затулін), які з середини 1990-х pp. надають політичну, організаційну та фінансову підтримку російським національним організаціям Севастополя та власне місту [3]. Це у свою чергу додає напруженості у міждержавні відносини з огляду на прагнення України до вступу в НАТО та розташування американської ПРО на території АРК.

Оскільки інтереси НАТО та Росії є суперечливими, остання виступає проти того, щоб Україна змінювала свій нейтральний статус на членство в Північно-Атлантичному співтоваристві [4].

Однією з проблем українсько-російських відносин, яка потребує вирішення та впливає на подальший розвиток, взаємовідносин є Російський Чорноморський Флот (ЧФ),який знаходиться у м. Севастополі згідно угоди з Україною, яка була підписана 28 травня 1997 р. Це був Договір про дружбу, співпрацю та партнерство між Росією та Україною, за яким Росія визнала Україну в кордонах 1954р. з розрахунку на гарантії розвитку дружніх відносин обох та врахуванням її інтересів у Криму. Цей договір передбачав поділ ЧФ між двома країнами. Росія отримала 80% ЧФ колишнього СРСР та право оренди у України порту Севастополь на 20 років [5].

Російський дослідник С. Маркедонов, оцінюючи російську політику щодо Криму зазначає, що у теперішніх умовах варто визнати, що Росія не має можливості повернути Крим військово-політичним шляхом. На йога думку, Росії варто переформатувати свою кримську політику і вважає що необхідним є вироблення довготривалої політичної та соціально-економічної стратегії щодо Криму, яка не буде залежати від політичної кон'юктури. Якщо мета російської політики у Криму - міжетнічна стабільність, то необхідно відмовитись від розігрування сепаратистської карти (ідеї відокремлення Криму від України).[2].

Отже, розглянувши вищеперераховані причини, можна встановити основні шляхи їх вирішення: продовження контракту з ЧФ, але на сприятливих умовах для України; ведення національної політики з урахуванням інтересів населення АРК та проведення референдуму на півострові, щодо вступу до НАТО та розташування ПРО.

Список використаних джерел

1. Через ЧФ Росія погрожує повернутися до питання Криму та Севастополя. -Режим доступу: http://ua.korrespondent.net/ukraine/469238. Дата перегляду 19 жовтня 2009 року.

2. Маркедонов С. Крымский вопрос сегодня. - Режим доступу: http://www.apn.ru /publications/article 18415.htm. Дата перегляду 07 вересня 2009 року.

3. Українсько-російські відносини: зліти та падіння. - Режим доступу: www.ncei.gov.ua/download.php?...target=l. Дата перегляду 19 жовтня 2009 року.

4. Вступ України до НАТО ускладнить питання Криму. - Режим доступу: www.pravda.com.ua//73992.htm. Дата перегляду 19 жовтня 2009 року.

5. Крымский вопрос в отношениях России и Украины. - Режим доступу: http://www.ia-centr.ru/expert/4680/. Дата перегляду 03 вересня 2009 року.

 

Військові аспекти базування ЧФ РФ в Криму як чинник ескалації напруження у міждержавних стосунках

Проблема розташування Чорноморського флоту Російської Федерації в Криму залишається однією із найгостріших в українсько-російських міждержавних відносинах і посідає чи не найважливіше місце у зовнішній політиці України.

По-перше, вона є актуальною через сильну політичну і економічну залежність нашої країни від Росії; по-друге, деструктивні взаємини вносить не українська, а російська сторона, яка вважає, що причорноморські та азовські землі є споконвічно російськими. Тим самим заперечується факт передачі Кримської області Україні в лютому 1954 p.,а це вже посягання на територіальну цілісність та недоторканість кордонів.

Умови перебування Чорноморського флоту РФ на території Кримського півострова, його правовий статус, основні параметри та порядок розрахунків визначаються трьома основними документами: «Угодою між Російською Федерацією та Україною про статус та умови перебуванні Чорноморського флоту Російської Федерації на території України», «Угодою між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту» та «Угодою між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов'язані з поділом Чорноморського флоту та перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України». Крім того існує близько 10 окремих угод та низка допоміжних нормативних актів.

З одного боку Росія платить Україні приблизно 100 млн. дол щорічно, які зараховуються як погашення газових боргів України середини 1990-х. Попри це присутність ЧФ РФ в Криму стримує економічний поступ півострова, зокрема розвиток туристичної інфраструктури. Україна несещорічні мільярдні збитки через несплату російською стороною коштів зі оренду землі, майна, баз, забруднення отруйними речовинами воєнногопризначення української частини прибережних вод Чорного моря. Військові РФ, порушуючи умови міждержавних угод, часто вдаються до проведении заходів, несанкціонованих українськими органами влади. Наприклад випробування новітньої морської зброї, пересування озброєних підрозділі» ЧФ з технікою за межі місць постійної дислокації тощо.

Базування російських збройних формувань на півострові суперечить реалізації національних інтересів в регіоні та становить загрозу національній безпеці України, оскільки ЧФ РФ відіграє в Криму більше політичну роль, а ніж військову. Користуючись бездіяльністю місцевої центральної влади, прогалинами в угодах або порушуючи їх,ЧФ здійснює и Україні надзвичайно активну, ворожу українській державності, пропагандистську, ідеологічну, культурницьку, освітянську діяльність, спрямовану на громадян України в Криму і Севастополі, координує антиукраїнські дії проросійських радикальних організацій, що призводить до дестабілізації суспільно-політичної ситуації на півострові. Як це були, наприклад, під час захоплення російськими військовими маяків та інших навігаційних об'єктів.

Варто зважати і на психологічний ефект російської військової присутності. Значна частина жителів Криму тяжіє до російської мови та культури. Тому російський прапор на військових та цивільних об'єктах виступає символом не лише військової, а й політичної присутності північного сусіда на півострові, могутнім важелем впливу на свідомість його населення. Крім того, військові формування РФ стали значною перешкодою на шляху приєднання нашої держави до НАТО.

Сьогодні Росія не надає жодних гарантій, що на її базах відсутня ядерна зброя. Так само немає впевненості, що військовослужбовці та кораблі російського ЧФ не братимуть участь у бойових діях в інших регіонах. У випадку їх використання проти третіх країн місця базування автоматично стають цілями для нанесення ударів з боку супротивника, а отже України неминуче поза власною волею втягується у збройних конфлікт.

Російська Федерація прагне продовжити на невизначений термін оренди баз для Чорноморського флоту, яка закінчується в 2017 році. Тому українсько-російські переговори щодо виведення ЧФ з Криму будуть надзвичайно складними. Слід очікувати, що російська сторона вдасться до безпрецедентного політичного, дипломатичного та економічного тиску на Україну, спроб зриву переговорного процесу. Щоб запобігти цьому, на наш погляд, необхідно налагодити процес повернення державних боргів Росії з метою позбавити останню основного інструменту тиску на Україну.

Список використаних джерел

1. Волович О.Шляхи і засоби розв'язання проблеми базування Чорноморського флоту РФ у Севастополі//Режим доступу: http: / /www.goofle.com.ua / search?source=ig&hl=ru&rlz. Дата звернення 19.10.2009

2. Бондар С.Чорноморський флот Росії в Криму як оплот «п'ятої колони»//Режим доступу: http://www.pravda.lutsk.ua/analytics/558/Дaтa звернення 18.10.2009

3. Ризики та переваги Євроатлантичного курсу // Режим доступу: http://www.nusp.gov.ua/articles/92/. Дата звернення 19.10.2009

4. Угода між Російською Федерацією і Україною щодо Чорноморського флоту/ / Режим доступу: http://www.uazakon.com/docuraent/spart98/inx98253.htm. Дата звернення 19.10.2009

 

Українсько-румунське транскордонне співробітництво у регіоні «Верхній Прут»

Інтеграція України в світовий економічний простір є важливою для підвищення конкурентоспроможності національної економіки, міжрегіональних утворень та окремих регіонів [1, с. 65]. З цією метою у вересні 2000 року був утворений єврорегіон «Верхній Прут», до складу якого спочатку ввійшли Чернівецька область, Белтьський і Єдинецький повіти республіки Молдова, а також Ботошанський і Сучавський повіти Румунії, а в 2003 році Івано-Франківська область.

Метою створення єврорегіону «Верхній Прут», є розширення існуючих міжрегіональних зв'язків та сприяння подальшому розвитку транскордонного співробітництва адміністративно-територіальних одиниць держав-засновників, окремих міст, інших населених пунктів, органів місцевого самоврядування, державного управління, окремих установ, підприємств, неурядових і громадських організацій, національних меншин та окремих громадян у сферах економіки, освіти, науки, культури і спорту, а також розбудова нових механізмів міждержавного співробітництва та безпечний сталий (самовідтворюючий) розвиток регіону в рамках інтеграції до сучасного загальноєвропейського процесу.

Серед основних завдань єврорегіону можна виділити такі: розвиток і вдосконалення торговельних і економічних відносин; розробка нових проектів співробітництва; розвиток і спільне впровадження передових технологій; практична реалізація сучасних механізмів заходів загальноєвропейської безпеки; пошук нових моделей розвитку національних інфраструктур, які ввібрали б енергетичні системи, транспортні і комунікаційні мережі; розробка спільної політики в галузі техногенно-екологічної безпеки; запобігання забруднення басейнів Прута, Дунаю, Дністри та Чорного моря; попередження та ліквідація наслідків промислових аварій ти стихійних лих; збільшення екологічно чистих виробництв; активізація ті гармонізація діяльності у сферах науки, культури, освіти, спорту, розвитку національних меншин, молодіжної політики; модернізація системи охорони здоров'я населення; розвиток рекреаційної діяльності та туризму [2,с. 238].

Визначені перспективи подальшої економічної діяльності в єврорегіоні «Верхній Прут», що пов'язані з реалізацією існуючих проектів. Пріоритетні напрями транскордонної співпраці в рамках єврорегіону полягають у розвитку малого і середнього бізнесу, транскордонної торгівлі, транспортно-комунікаційної інфраструктури, транскордонного туризму Сьогодні в Україні опрацьовується пілотна система проектів державної регіональної політики та субрегіональної європейської інтеграції на ба:іІ Чернівецької області. Після встановлення обсягів державної підтримки цих проектів наша область та інші члени єврорегіону «Верхній Прут» визначать можливості фінансування їхньої частини з місцевих бюджетів та нададуть відповідні пропозиції для отримання фінансової й технічної допомоги від міжнародних програм.

Договірні сторони відповідно до положень Європейської Рамкової Конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями заохочують і підтримують безпосередні контакти ти взаємовигідне співробітництво між адміністративно-територіальними одиницями України і Румунії, зокрема у прикордонних зонах. Вони також сприяють співробітництву між адміністративно-територіальними одиницями обох держав [3].

Отже, функціонування регіону «Верхній Прут» сприятиме економічному зростанню територій, вирішенню великої кількості соціальних проблем, впровадження європейських стандартів на територіях України, Румунії та Молдови, що входять до складу єврорегіону, а потім і на всій території цих країн. Важливим є створення в межах єврорегіону громадських організацій, наукових товариств та бізнесових структур, які активізують інноваційний розвиток, залучення інвестицій і поступову інтеграцію України в Європейський союз.

Список використаних джерел

1. В.Кифяк. Функціонування єврорегіону «Верхній Прут» та його роль її інтеграційних процесах України. // Економіка У каїни.-2008.-№6,- С.65-73.

2. В.Кифяк. Особливості транскордонної співпраці у сфері туризму в контексті економічних відносин між Україною та Румунією.//Регіональна економіка.-2006.-№1-С.237-241.

3. Єврорегіон «Верхній Прут» у контексті транскордонного співробітництва. - Режим доступу //http://ewi.org.ua/evrorehion-verhnij-prut-u-kontektsti-transkordonnoho-spivrobitnytstva/ [Дата перегляду 09.10.09].

 

Стратегічний вимір українсько-польського партнерства: військовий аспект

Стратегічне партнерство - це не союзні, а особливі відносини держав, лояльних одна до одної, що визначені певними обставинами: історичним досвідом, геополітичними реаліями, інтересами національної безпеки, необхідністю підвищення ефективності економік або необхідністю нарощування зовнішнього політичного потенціалу кожної з країн.

Після здобуття незалежності перед Україною постала низка важливих проблем, серед яких і утвердження на міжнародній арені та визначення власного зовнішньополітичного курсу. Звичайно ж, партнерські відносини із сусідніми державами мають дуже велике значення для будь-якої країни. З огляду на це Україна надавала та надає особливого значення відносинам із Республікою Польща, яка є стратегічним партнером нашої держави.

4 січня 1992р. було встановлено дипломатичні відносини між Польщею та Україною. 1 лютого 1992р. було оголошено про відкриття посольства Республіки Польща в Україні [1,с. 31].

Розвиток двосторонніх взаємин досяг безпрецедентного рівня у 1996 p., коли був розроблений проект Меморандуму про стратегічне партнерство Польщі та України. Меморандум повинен був підтвердити створення про-українського лобі в польському парламенті і представити наміри політиків проводити курс на розвиток «стратегічних» відносин між країнами [3,с. 4].

Зі вступом Польщі у 1999 р. до НАТО характер українсько-польських відносин почав якісно змінюватися, перетворюючись з відносин між державами з однаковим міжнародно-правовим статусом на відносини за особливим напрямом - між НАТО та його східними сусідами. А з набуттям членства в Європейському Союзі - 1 травня 2004р. остаточно сформувалася роль Варшави як одного з найважливіших партнерів України на міжнародній арені, «провідника» євроатлантичних та європейських інтеграційних прагнень нашої держави [4, с. 8].

Говорячи про польсько-українські взаємини у військовій сфері, можна сказати, що вони є досить добрими. Офіційною підставою для військової співпраці є домовленість між Міністерствами оборони Республіки Польща і України про співпрацю у військовій галузі, підписана міністрами оборони обох країн у Києві 3 лютого 1993р. [1,с. 38].

Конкретним виразом співпраці між міністерствами оборони двох країн стало підписання 26 листопада 1997р. Угоди про створення спільного українсько-польського батальйону для реалізації завдань в рамках миротворчих операцій під патронатом ООН [2,с. 3].

У серпні 2003 р. було підписано угоду про створення побратимських авіачастин, що дислокуються в Кракові та Львові. Вони беруть участь и багатьох програмах - програма НАТО «Open sky» [1,с.38].

Взагалі, зміст військової співпраці між Польщею та Україною поляні* в наступному: пошуки шляхів активізації співпраці з країнами Вишеградської групи; спільний підхід до модернізації військово технологічного виробництва; спільне проведення навчань українськими ті польськими військовими; залучення польських викладачів для навчання українських військовослужбовців;

5) обмін кадрами тощо [3,с. 4].

Таким чином, становлення стратегічного партнерства між Польщею ТІ Україною пройшло довгий, небезперешкодний шлях. Зараз воно перебуває на досить високому рівні між двома країнами - ведеться активна співпраця в політичній, економічній, військовій та гуманітарній сферах. З огляду на те, що Польща та Україна мають однакові стратегічні цілі, існує спільна база для стратегічного партнерства, і взаємини між двома країнами є досить перспективними.

Список використаних джерел

1. Знахоренко О. Стратегічне партнерство в українсько-польських відносинах державно-політичний та військовий аспекти/ /Людина і політика.- 2004.- №3.- С.29-40

2. Павлів В. Польща і «Україна в Європі»//Дзеркало тижня.- 2002,- || жовтня.- С.З.

3. Піховшек В. Самий стратегічний партнер: [Польща і Україна] //Дзеркало тижня. - 1998. - 4 липня. - С.4.

4. Полторацький О. Особливий випадок співпраці: Євроатлантичний вимір стратегічного партнерства Україна-Польща: досвід, проблеми, перспективи//Політика І час- 2005. - №1.- С.7-16.

 

Вплив релігійного фактора на україно-російські відносини

Врахування неформалізованих форм взаємодії між державами на політичній арені потребує відносно універсальних теоретико-методологічних критеріїв, які дозволяють аналізувати дану проблематику на мікро- та макрорівні.

Всесвітня історія свідчить, що релігії з давніх-давен впливали не тільки на життя окремих осіб і суспільства загалом, й на міждержавні відносини. Держави часто намагалися використати конфесійне середовище для реалізації своїх геополітичних інтересів. Україна перебуває з Росією у стратегічному партнерстві, їх взаємини відображаються на політичному, військовому, фінансово-економічному балансі європейського і світового співтовариства.

Певну роль у відносинах між державами, природно, відіграє й конфесійний чинник. Ось чому систематичні дослідження стану та особливостей конфесійної сфери Російської Федерації з урахуванням її взаємин з Україною є важливими для визначення ступеня впливу конфесійного середовища РФ на громадсько-політичне життя країни, а також каналів можливого впливу Росії на Україну через це середовище [і].

Після розпаду СРСР визначилася тенденція до дезінтеграції у самій Церкві. Виник рух, який умовно можна назвати «націонал-православним», його представники категорично не сприймають релігійну свободу, мріють про повернення РПЦ статусу державної Церкви, виступають з позицій расової та конфесійної нетолерантності, постійно твердять про «російську самобутність», яка в їхній уяві асоціюється з відомою формулою: «православ'я -самодержавство - народність».

Посилюється протистояння між представниками цієї та ліберальної течій у РПЦ. Остання орієнтується на поширення діалогу РПЦ з іншими конфесіями. Представники консервативно-центристської течії до такого діалогу ставляться стримано,націонал-православні - вороже [2].

Переважна більшість священнослужителів РПЦ (разом із вищим керівництвом) є прихильниками консервативно-центристської течії і прагнуть змінити статус РПЦ. Інші течії значного впливу на громадсько-політичне життя РФ не справляють.

В Україні упродовж кількох років зберігається напруженість у відносинах між конфесіями, що утворилися внаслідок розколу православ'я. Перманентний конфлікт обумовлює, певним чином стан динамічної рівноваги у православ'ї, яка може бути порушена у будь-який момент.

На сьогодні тенденції у релігійному середовищі в Україні дають змогу зробити висновок: воно поступово наближається до оптимального стану. В країні впродовж минулого року значно знизилася конфліктогенність, що є, безумовно, позитивним явищем для держави. В Україні на сучасному етапі присутні й досить потужні політичні рухи та релігійні об'єднання (перш за все УПЦ-КП і УАПЦ), які виступають категорично проти інтеграції. Тому

будь-який крок у цьому напрямі, вірогідно, створить умови для дестабілізації ситуації не тільки у православному середовищі України, а й у суспільстві загалом, що може позначитися на міждержавних відносинах [2]. Православ'я залишається найважливішою складовою релігійного життя в Україні.

Після приєднання Київської митрополії до Московської патріархії в 1686 p., на думку деяких відомих представників української діаспори, почався процес русифікації релігійного життя в країні. У наш час церковна політика вищого керівництва як РПЦ, так і Російської Федерації в цьому аспекті не зазнала істотних змін, і утримання УПЦ під юрисдикцією патріарха Московського є одним із засобів утримання України в сфері впливу Росії. Основною причиною, що привела до серії церковних розколів, н згодом до затяжного конфлікту, є неврегульованість державно-конфесійних стосунків православних в Україні та різне їх ставлення до питании утвердження автокефалії (повної незалежності в управлінні) Церкви. Хоча на даний час простежуються процеси пов'язані із намаганням представників УПЦ МП змінити контекст взаємовідносин із РПЦ, що виражається у створенні помісної церкви. Безумовно дані явища відбуваються в контексті переговорів між УПЦ КП і УПЦ МП, що є дуже важливим в контексті релігійної консолідації українського народу [1]. Отже підсумовуючи, слід зазначити що дана тематика є надзвичайно актуальною, як у контексті міждержавних відносин між Україною та РФ, так і в контексті стабільності внутрішньополітичних процесів, обох держав.

Список використаних джерел

1. Кобеліс О.Конфесійний чинник в україно-російських відносинах.- Режим доступу//http://www.niurr.gov.ua/ukr/krug_stil/tezy_niurv.htm.- Дата перегляду 6.10.01

2. Щокіна К. В облозі ідеологій. - Режим доступу // http://www.spilka.us.org.ua/library/konfes_czynnyk.html.- дата перегляду 7.10.09.

 

Аспекти українсько-російських відносин

Партнерські відносини між Україною та Росією, сьогодні дуже часто виходять за межі взаємин обох країн. Вони радше постають, як проблемна задача міждержавних відносин. Відповідей на ці питання є багато але основною задачею кожної постає жага до вираження власної самодостатності.

Нинішній стан міждержавних відносин між сусідніми країнами переконливо засвідчує концептуальну хибність підходу українського керівництва до налагодження стосунків з колишньою метрополією. Спроба київських правлячих кіл будувати відносини з Москвою на братерських засадах є утопічно-ідеалістичною ще й тому, що такого аналогу поки що не знає міжнародна практика. Як відомо, міждержавні відносини ґрунтуються виключно на пріоритетності національних інтересів, тобто на стратегічних імперативах [4].

Практика міжнародного співробітництва теоретично мала би враховувати обопільні інтереси за згодою сторін. Проте, у відносинах України та Росії не все відповідає даному принципу. Навіть не зважаючи на те, що стратегічне партнерство в українсько-російських міждержавних відносинах було задекларовано ще в травні 1997 року.

Конкретне вираження проблеми стратегічного характеру українсько-російських відносин у сучасних умовах диктується такими обставинами: територіальними розмірами обох держав; належністю України до зони геостратегічних інтересів РФ; присутністю значної, російської меншини в населенні України та навпаки; геополітичним сусідством України з Росією, що вимагає вироблення компромісної моделі взаємин держав; амбівалентним станом політичних орієнтацій українського населення щодо зовнішньополітичного курсу нашої держави [1]. Певна паралель також проводиться і в енергетичних апетитах де Україна намагається хоч якось бути забезпечена газовим запасом при цьому ж не провокуючи стратегічного партнера до зазіхання на вітчизняну інфраструктуру ГГС. Події російсько-українського «газового скандалу 2009» яскравий тому приклад. Про це вже навесні рясніли газетні видання аналізуючи хід тодішніх подій особливо коли мова йшла про підписання в березні між Україною та ЄС декларації про модернізацію української ГТС.

Для Кремля «газ і нафта замінили ядерні ракети часів «холодної війни». При цьому незадоволення росіян було цілком зрозумілим: співпраця між ЄС та Україною у справі модернізації нашої ГТС може поставити хрест на набагато дорожчих проектах Nord Stream і South Stream [3].

В руслі енергетичного розвитку Росії простежуються все ті ж ціленаправлені стратегічні кроки, які виражаються у цілях зовнішньої енергетичної політики РФ, а саме закріплення позицій Росії на світових енергоринках [5]. Досягнення такої цілі без залучення держав-сусідів апріорі неможливо.

На даний момент Москва домоглася офіційно підтвердженої відмови Брюсселя «надавати Україні військову допомогу та допомогу в забезпеченні безпеки», «упевненого» мовчання Німеччини і Франції при втручанні у справи України. Як зазначалося, на черзі відступництво Сполучених Штатів, про що свідчить зміна позицій навіть в експертній спільноті. Якщо ще на початку року Стівен Пайфер радив керівництву США активно підтримувати Україну і протидіяти тиску Росії, то вже наприкінці літа Збігнєв Бжезинський запропонував розширити співробітництво НАТО з ОДКБ - на тлі обережного ставлення до України та Грузії.

Слід визнати, що наша країна повинна вирішити два рівні завдань. Як у піраміді Маслоу, держава опустилася на нижній щабель потреб -виживання та забезпечення безпеки. Першим завданням для України стає збереження державності як такої. Тільки після вирішення цього питании можна будувати плани розвитку [2].

Таким чином, вирішальною ознакою двостороннього співробітництва (або його імітації) України та Росії визначатиметься лише подальшими перипетіями, що матимуть незабаром місце в Україні і беззаперечно її Росії. Орієнтації кожної із сторін визначатимуться виключно на основі симпатій до політичних проектів.

Список використаних джерел

1. Седляр Ю.О. Стратегічне партнерство в українсько-російських відносинах / Автореф. дис.канд.політ.наук: 23.00.04/Київ.нац.ун-т ім. Т.Шевченка.- К.,2005.- 20с.

2. Горбулін В., Бадрак В. Конквістадор у панцирі залізнім //Дзеркало тижня.-2009. - № 34 (762) 12-18 вересня.

3. Мокрик Д. Захід боїться, шо Україна і Росія знову воюватимуть / / Незалежно інтернет-видання Forpost. - 2009. - 29 березня.

4. Чумак В. Українсько-російські відносини в євроатлантичному вимірі // День. -2007.- № 47.- 20 березня.

5. Энергетическая стратегия России на период до 2020 года//Москва. - 2003. - Май

 

Співпраця України і Білорусі: політичний аспект

Республіка Білорусь визнала Україну суверенною державою 24 грудня 1991р., дипломатичні відносини встановлені 27 грудня 1991р. Подальшим кроком у розвитку українсько-білоруської співпраці стали підписання в 17 липня 1995 р. під час візиту до Мінська Президенти України Л.Д. Кучми Договору про дружбу, добросусідство і співробітництві між Республікою Білорусь і Україною, який набув чинності 6 серпня 1997 року. Даний договір є основним документом, що регламентує двосторонні відносини між Україною і Республікою Білорусь.

Українсько-білоруська правова база має понад 100 угод і протоколів Нові горизонти українсько-білоруських взаємин відкрились після підписаний у Мінську 11 грудня 1998р. президентами України і Білорусі Договору між Україною і Республікою Білорусь на 1999-2008рр. Станом на жовтень 2009р. між Україною та Республікою Білорусь укладено понад 180двосторонніх договірно-правових документів, у т. ч.: 9 - міждержавні; 1 міжпарламентський; 82 міжурядові, решта - міжвідомчі. Крім того, укладено низку міжрегіональних документів. Половина всіх документів регламентує відносини між державами в економічній сфері, що свідчить про пріоритетність даного напряму.

Економічні інтереси України концентруються навколо двох центрів глобальної економіки: ЄС і СНД. Україна є членом СНД і в той же час проводить політику, спрямовану на інтеграцію її економіки у ЄС [2,151]. Для Мінська білорусько-українські політичні зв'язки відносяться до одного із головних пріоритетів формування зовнішньоекономічної політики Білорусі. Практично не маючи завершених виробництв, Білорусь значною мірою залежить не лише від російського ринку, а й від поглиблення міждержавної кооперації разом із Україною [3,125].

Українсько-білоруським відносинам притаманна взаємна зацікавленість у нарощуванні співробітництва, насамперед - торговельно-економічного, що обумовлено географічною близькістю, високим рівнем виробничих та науково-технічних зв'язків практично у всіх галузях народного господарства.

Важливим принципом співпраці України і Білорусі є регіональний підхід до формування інтеграційних схем [1,59].

Верховна Рада України 19 березня 1999р. ратифікувала нову міжурядову Угоду про вільну торгівлю між Україною і Республікою Білорусь.

Торговельно-економічні взаємини двох країн розвиваються у відповідності з положеннями міждержавної Програми довгострокового економічного співробітництва між Україною та Республікою Білорусь на 1999-2008роки, рішеннями засідань міжурядової українсько-білоруської Комісії з питань торговельно-економічного співробітництва, інших міждержавних та міжвідомчих домовленостей. Розвивається співпраця прикордонних районів: створено транскордонне об'єднання «Єврорегіон Буг», розробляються угоди про співробітництво прикордонних областей. Одним з пріоритетних напрямів такого співробітництва є вдосконалення інфраструктури митних переходів на ділянці українсько-білоруського кордону,боротьба з нелегальною міграцією,контрабандою наркотиків тощо.

Таким чином, політика як Мінська, так і Києва спрямована на реалізацію тісної співпраці, проте водночас Україна орієнтована на співробітництво з ЄС.

Список використаних джерел

1. Беларусь - Россия и Украина: региональное измерение экономического сотрудничества. - Мн.,2002 - 72 с.

2. Беларусь, Россия, Украина — опыт и проблемы интеграции: Первая межпарламентская конференция. - К., 1999. - 256 с.

3. Этнические и региональные конфликты в Евразии: в 3 кн.: Кн. 2 Россия, Украина, Белоруссия / Общ. ред. А. Зверев,Б. Тренин. - М.,1997. - 224 с.