Тези Актуальні проблеми між державних відносин

« Назад

Політика нейтралітету: «світовий досвід» і українські реалії

Однією з провідних тенденцій сучасного розвитку є процес глобалізації, під впливом якої відбувається трансформація всіх сторін життя сучасного суспільства, в тому числі і системи міжнародних відносин, У цих умовах надзвичайно актуальним стало питання про ефективність механізмів забезпечення національної безпеки. До них, в першу чергу, необхідно віднести застосування політики нейтралітету.

Нейтральний статус в Європі мають Швейцарія, Ірландія, Фінляндія, Австрія, Мальта. Нейтральну політику проводить і Швеція,хоча положення про її традиційний нейтралітет ніде не зафіксовано. Необхідно відзначити,що сьогодні поняття нейтралітету істотно розширилося - якщо раніше воно малося на увазі виключно у військовому сенсі, то зараз це явище розглядається і в багатьох інших аспектах: економічному, політичному, екологічному та ін. Це пов'язано зі зміною характеру загроз: імовірність безпосереднього військового нападу для країн ЄС вже неактуальна у зв'язку зі зміною безпечного середовища в Європі. Характер військових небезпек в сучасному світі породжує специфічні конфлікти, далекі від класичних воєн.

При цьому нейтральні держави все частіше стикаються з труднощами, причини яких закріплені в їхнім статусі. Вони вирішують дилему збереження нейтралітету та участі в антитерористичних операціях, в гуманітарній інтервенції, превенцїі конфлікту та у припиненні геноциду. Не менш важливими є проблеми внутрішньополітичного характеру: забезпечення територіальної цілісності в разі виникнення етнічних, політичних і сепаратистських конфліктів в умовах дефіциту військово-політичних важелів. Тому характерною особливістю у зовнішньополітичній поведінці нейтральних держав Європи стало широке трактування політики нейтралітету.

Нейтральні країни не уникають та не відкидають міжнародне політичне, економічне і навіть військове співробітництво: вони взаємодіють в рамках ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ, сподіваючись, що таке співробітництво сприятиме зміцненню дружніх зносин між державами. Вони розуміють, що в сучасному взаємопов'язаному світі дуже складно ефективно відстоювати національні інтереси і при цьому залишатися осторонь міжнародного співробітництва. Все це обумовлює кризу нейтральної політики.

Отже, зберігаючи нейтралітет формально, на практиці нейтральні країни-члени ЄС значною мірою відмовляються від нього, тому що процеси глобалізації фактично усувають його, і це пов'язано з тим, що сьогодні в Європі і в світі склався зовсім інший геополітичний та геостратегічний баланс сил.

Тема нашого дослідження цікава й тим, що нинішні українські прихильники нейтралітету або позаблоковості намагаються пов'язати їх зі старою концепцією руху неприєднання як альтернативою силовому та ідеологічному протистоянню наддержав, не беручи до уваги той факт, що у зв'язку з процесом глобалізації світ став набагато складніше і разом з тім втратила самостійну цінність концепція неприєднання, неучасті у військово-політичних союзах. Деякі прихильники нейтралітету, говорячи про переваги цього статусу, часто порівнюють Україну з іншими нейтральними країнами Європи, посилаючись на «світовій досвід» і забуваючи про певні історичні передумові обрання нейтрального статусу та інші політичні, економічні, геополітичні фактори.

Окрім того, прихильники позаблокового або нейтрального статусу забувають про те, що Україна, не будучи членом ЄС, на жаль, сьогодні не відноситься до «європейського простору миру і безпеки». Більш того, її геополітичне положення є вельми відмінним від положення таких країн, як Австрія або Швеція. Наявність поблизу українських кордонів зон регіональних конфліктів і нестабільності (Кавказ, Придністров'я), а також внутрішніх конфліктогенних зон (АР Крим), обумовлюють відсутність перспективи для України самостійно забезпечити власну безпеку. Позаблоковий статус призводить до того, що Україна перестає бути суб'єктом міжнародної політики.

Таким чином, сьогодні, будуючи свою державність,наша держава перш за все має формувати нову концепцію національної безпеки, яка постала би адекватною реакцією на геополітичні реалії сьогодення. Отже, на основі нашого аналізу, ми дійшли висновку, що нейтральна модель національної безпеки в сучасних умовах неефективна та, зрештою, практично неможлива.

Список використаних джерел

1. Пашков М. Проблеми Європейської безпеки: позиції населення України // Національна безпека і оборона - 2001. - № 9. — С. 29.

2. Яворська Г. Позаблоковий статус: політичний продукт другої свіжості // Дзеркало Тижня . - К.:Либідь,2006. - № 15 (594). - 38 с

3. Вовк В. Перспектива для України: Тези до доктрини модернізації суспільства. -К.: Либідь. - 2006. - 214 с.

 

Поглиблення українсько-литовських відносин

12 грудня 1992 р. між Україною та Литвою були встановлені дипломатичні відносини на найвищому рівні, що дало поштовх активізації співробітництва на всіх рівнях.

Яскраво нового забарвлення українсько-литовські відносини набули після «помаранчевої революції» 2004 p.. Прийнятий курс України на вступ до ЄС та приєднання до НАТО був підтриманий Литвою. Бачення України як майбутнього члена ЄС та НАТО не змінилося і в умовах внутрішньополітичної та економічної кризи. Заява Екс-Президента Литви Валдаса Адамкуса, зроблена 7 травня 2009 р., в якій він зазначив, що Україна обов'язково повинна стати членом ЄС, тому що належить до європейського співтовариства,є прямим доказом цього [1].

Між двома країнами діє ряд інституцій для координації взаємодії на всіх напрямках співпраці: Міжурядова рада зі співробітництва між Україною і Литовською Республікою, Міжурядова комісія з питань торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва, Українсько-Литовська комісія з питань європейської інтеграції.

Сьогодні активно розвивається співпраця України і Литви в оборонній сфері. Україна, Польща та Литва планують створення загальної українсько-польсько-литовської бригади для виконання миротворчих завдань до 2011 p.. Першим її командиром стане саме український офіцер, що є великою відповідальністю для України [2].

Невід'ємною частиною міждержавного співробітництва є співпраця в енергетичній сфері. Міністр енергетики Литви Арвідас Секмокас заявив, що Литва зацікавлена в імпортуванні української електроенергії вже з початку 2010 p., і готова сприяти проведенню в Брюсселі презентації техніко-економічного обґрунтування проекту добудови нафтопроводу Одеса - Броди до Плоцька. В цьому контексті передбачається участь українських фахівців у будівництві нової АЕС на території Литви, а також можливість співпраці в галузі альтернативної енергетики та використання біопаливних технологій.

В освітній сфері важливим стало підписання угоди в травні 2005 р. Про співробітництво між Львівським і Шяуляйським університетами і створення Центру україністики-літуаністики у даних університетах. В травні 2009 р. під час зустрічі Посла України в Литовській Республіці Ігоря Прокопчука з Міністром освіти та науки Литви Гінтарасом Стяпонавічюсом обговорювалось і питання підписання Угоди про взаємне визнання документів про вищу освіту і наукові ступені [3].

У 2008 р. Президент України Віктор Ющенко та Екс-Президент Литви Валдае Адамкус підписали Дорожню карту розвитку стратегічного партнерства між Україною та Литовською Республікою на 2009 - 2010 pp.

Цей документ заклав нові основи для співробітництва між державами у сферах європейської інтеграції; євроатлантичної інтеграції та з питань безпеки; енергетичної безпеки; транспорту; спільної історичної спадщини та вшанування пам'яті жертв тоталітарних режимів; економічного співробітництва; співпраці на регіональному рівні та у сфері підтримки демократії і верховенства права [4].

Розглядаючи українсько-литовське співробітництво, не можна не взяти до уваги і факт зміни глави держави у Литві. Науковці з Вільнюського університету вважають, що новий Глава держави Даля Грибаускайте принесе зміни у зовнішню політику країни, та що увага Литви буде перенесена з країн Центрально-Східної Європи, таких як Грузія, Україна та Молдова, на «важкоатлетів» Європейського Союзу. Хоча за словами пані Грибаускайте, її політика буде продовженням курсу її попередника, а не чимсь кардинально новим і буде спрямована на підтримку нових демократичних країн [5].

Цей вектор є надзвичайно сприятливий для України і може слугувати надійною базою для втілення ідеї Україно-Литовсько-Білоруської осі співпраці, яка в рамках програми «Східне Партнерство», а зокрема активної співпраці ЄС, України та Білорусі є досить актуальною. Цю структуру можна буде розглядати не як «живий бар'єр» між ЄС та Росією, а як центр поширення демократії та створення спільного інтеграційного простору. З одного боку, це буде сприяти аналізу і застосуванню досвіду Литви як дійсного члена ЄС та НАТО, з іншого боку підвищить статус України і Білорусі на міжнародній арені та зламає стереотип України як «заднього двору» Росії, що й досі побутує в уявленнях міжнародної спільноти.

Список використаних джерел

1. Членство України в ЄС і НАТО залежить від темпів проведення реформ -Президент Литви В.Адамкус // http://eu.prostir.ua/news/234653.html [Дата перегляду - 15.10.2009 p.].

2. Україна, Польща і Литва до 2011 р. планують створити загальну миротворчу бригаду// http://eu.prostir.ua/news/40497.html [Дата перегляду - 15.10.2009 p.].

3. Дипломатична хроніка від 19 травня 2009 року // http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/publication/content/30854.htm [Дата перегляду - 20.10.2009 p.]

4. Віктор Ющенко і Валдае Адамкус підписали Дорожню карту розвитку стратегічного партнерства між Україною та Литовською Республікою на 2009-2010 роки //http://www.president.gov.ua/news/l2297.html [Дата перегляду - 20.10.2009 p.].

5. Grybauskaite outlines priorities,discusses energy company // http://www.neurope.eu/articles/Grybauskaite-outlines-priorities-discusses-energy-company/94468.php [Дата перегляду - 15.10.2009 p.].

 

Початок становлення співпраці між США та європейською спільнотою після закінчення «холодної війни»

Закінчення «холодної війни» кардинально змінило не лише геополітичну картину світу, але й саме уявлення про такі поняття як «союзник», «альянс», «спільнота» та й про відносини між державами взагалі. На зміну конфронтації та суперництву в сфері озброєнь перше місце у міждержавних відносинах починає займати поняття «співпраця» та «партнерство». Саме в такий переломний час почала своє формування трансатлантична спільнота. Збудоване на міцному фундаменті спільності інтересів та цінностей партнерство на сьогодні відіграє провідну роль не лише в сфері політики чи безпеки, айв економічній, гуманітарній, екологічній та інших сферах.

Офіційне оформлення співпраці між Сполученими Штатами Америки та Європейським Співтовариством відбулося в 1990 році з ухваленням Трансатлантичної декларації. Підписання даного документу ініціювало постійний дипломатичний діалог між США та країнами ЄС на всіх рівнях. На цьому етапі трансатлантична співпраця зосереджувалась в основному на таких сферах як економіка, освіта, наука та культура. Новий Трансатлантичний план дій, що був започаткований в 1995 році на саміті в Мадриді, продовжував, і значно розширював сфери співпраці. Цей документ містив в собі чотири основних завдання для співробітництва між СЩА та ЄС:

1. Сприяння поширенню миру і стабільності, демократії і процвітання у всьому світі, і передбачало спільні дії та керівництво стабілізаційними та реконструкційними програмами в Боснії та Герцеговині; сприяння встановленню миру на Близькому Сході; допомога Росії та країнам центральної Європи по встановленні та зміцненні демократії; спільні дії у сферах гуманітарної допомоги та превентивної дипломатії.

2. Протистояти всім глобальним викликам та загрозам, що включало спільні зусилля у боротьбі з міжнародною злочинністю та розповсюдженням наркотиків; зобов'язання щодо захисту навколишнього середовища розробка та втілення програм боротьби з інфекційними хворобами.

3. Сприяння розширенню світових торгівельних та тісних економічних зв'язків, шляхом підтримки та співпраці з СОТ та зміцнення багатосторонньої торгівельної співпраці з метою усунення перешкод та для потоків товарів та послуг; створення нового трансатлантичного ринку для подальшої лібералізації економічних зв'язків.

4. Будівництво «мостів» через Атлантику для розширення комерційного, культурного, освітнього та наукового обміну.

Першим прикладом втілення в життя даного завдання можна вважати Трансатлантичний бізнес діалог, що на сьогодні відіграє важливу роль в підвищенні інтенсивності торговельних потоків, руху інвестицій, капіталу та технологій через Атлантику. Як продовження завдань і зусиль Нового трансатлантичного плану дій на Лондонському саміті 1998 року було підписано нову угоду, що мала на меті зміцнення, та посилення співробітництва в галузі торгівлі та встановлення тісніших міжатлантичних зв'язків. Виконанням одного з основних завдань цієї угоди було створення Трансатлантичного діалогу споживачів, Трансатлантичного діалогу з захисту навколишнього середовища, Трансатлантичного діалогу законодавців, численних неурядових груп до яких входили члени Конгресу США та члени Європейського парламенту, представники бізнесових кіл.

В рамках трансатлантичного партнерства кожного року відбуваються зустрічі між президентом США, главою головуючої в ЄС держави та президентом Європейської комісії. Регулярні зустрічі проводяться також і на міністерських рівнях, на кожному з яких відводиться час для зустрічей з представниками тих чи інших Трансатлантичних діалогів з метою оптимізації шляхів співробітництва, усунення перешкод та вирішення існуючих проблем.

Таким чином Трансатлантична Декларація 1990 року, що дала початок тісній трансатлантичній співпраці, стала першим етапом становлення зв'язків, що на сьогодні охоплюють майже всі сфери життя суспільства, а подальші американсько-європейські домовленості та угоди сформували тісне дієве партнерство, що є одним із найефективніших прикладів міждержавної кооперації.

Список використаних джерел

1. Захаров Ю. Трансатлантические отношения: в повестке дня - «новое партнерство» //Мировая экономика и международные отношения. - 1999. - №2. -С.50-59.

2. Facts and Figures on the European Union and the United States. - P. 1-3 Режим доступу: http:/ / -www.eurunion.org/profile/facts.htm (Дата перегляду 12.09.2009)

3. Transatlantic Declaration. 1990. Режим доступу: http://useu.usmission.gov (Дата перегляду 21.09.2009.)

4. The New transatlantic Agenda. 1995. Режим доступу:Мір:/ /www.useu.be/docs (Дата перегляду 21.09.2009.)

 

Глобалізація та суверенітет держави

Глобалізація - одне із основних понять, що характеризують стан сучасного світу. Глобалізація означає широкий спектр подій і тенденцій: розвиток світових ідеологій, боротьбу за новий світовий порядок, зростання впливу міжнародних організацій, послаблення суверенітету національних держав, появу і розвиток транснаціональних корпорацій, інтенсивні масові міграції, формування багатокультурних спільнот, створення планетарних ЗМІ, експансію західної культури в усі регіони світу тощо.

Глобалізаційні процеси помітно прискорились після «холодної війни». Сьогодні можна спостерігати два типи глобалізації: природно-історичну (горизонтальну, яка йде знизу, самоорганізовану) та глобалізацію, що контролюється й управляється зверху (вертикальну, організовану).

Друга модель глобалізації насаджується насамперед США, а також групою високорозвинених країн у своїх корисливих інтересах. Треба зазначити, що серед дослідників глобалізації спостерігаються суперечливі думки за всіма її аспектами - від теоретико-методологічних проблем до практичних і прогностичних висновків. Тому багатофакторність глобальних феноменів, їх складність роблять неможливими спроби зрозуміти їхню природу, діяти позанауковими способами пізнання [3, с 31].

Суб'єкти глобалізації відіграють важливу роль у світовому політичному процесі. Раніше основним гравцем на міжнародній арені була держава, проте впродовж останніх десятиліть на перший план виходять інші суб'єкти, зокрема, ТНК та навіть окремі індивіди. Колись національні держави успішно протистояли впливові цих суб'єктів глобалізації, проте явище набрало всеохоплюючого характеру, і держава поступається місцем іншим гравцям.

Держава також втрачає свій суверенітет у первинному розумінні, який передбачав наявність у неї певної території та громадян (підданих), що підпадають загалом тільки під її юрисдикцію. Частина дослідників вже говорить про знецінення національної держави. На перший погляд, це справді так, оскільки, технічний прогрес і, перш за все, неймовірний прорив у сфері комунікацій перетворюють міждержавні кордони на щось ефемерне. Традиційні уявлення про незалежність та суверенітет безнадійно застарівають [1, с. 116]. Держави світу позбуваються багатьох своїх атрибутів: громадянства, армії, валюти.

Однак якщо спробувати розібратись детальніше, то стає зрозумілим, що національна держава не хоче здавати своїх позицій і робить для цього все можливе.

Розвиток демократії в Україні відбувається, під могутнім впливом глобалізації, що в XXI ст. представляє сукупність реалій, які змушують державу чітко визначити власний геополітичний вибір. Для України, як молодої незалежної держави, це надзвичайно важливо. Вона зміцнює свій суверенітет, роблячи головний акцент не на тому, що їй належить певна територія та визначена кількість громадян підпорядковується її владі [2, с. 4], а на тому, що суверенітет передбачає забезпечення якнайкращих умов життя для людей, які пов'язують себе із цією державою.

Національній державі для того, щоб провадити активну політику на світовій арені, доводиться денаціоналізуватись та транснаціоналізуватись, відмовитись від частини автономії (ставати економічно залежною, вступати у військове, правове, технічне співробітництво). Проте, якщо розуміти суверенітет як величину, що вимірюється благоустроєм громадян, їх безпекою, втрата автономії веде до зміцнення суверенітету. Це, звичайно, не той суверенітет, яким була наділена національна держава до поширення глобалізації, це суверенітет держави, яка дбає про своїх громадян, держави відкритої, готової до співробітництва.

Саме такий суверенітет повинна утвердити Україна в новому тисячолітті. Звичайно, це важко для країни, що здобула свій суверенітет та незалежність не так давно та перебуває на стадії розбудови національної держави. Проте світ змінюється дуже швидко й нам слід до нього пристосовуватись. Держави, що замикаються у собі, відстоюють свою автономність, не зможуть бути повноправними членами майбутнього світового устрою.

Питання відкритості та участі держави в міжнародних союзах та альянсах стає важливішим ще і з тієї точки зору, що конфлікти стають все більше делокалізованими. Тому національна безпека перестає бути суто національною, а державі для захисту своїх громадян доводиться поступатись частиною своєї самостійності, відмовлятись від традиційного розуміння суверенітету. Світ перейшов на нові правила гри, за якими позиції національних держав залежать не так від об'єктивних факторів, як від суб'єктивних. Держави намагаються створити глобальні альянси, які б насамперед сприяли забезпеченню максимальної користі й авторитету для своєї країни у зовнішній сфері взаємовідносин.

Список використаних джерел

1. Захаров А.А. Федерализм и глобализация // Полис. - 2002. - № 6. - С. 116-126.

2. Иноземцев В. Несколько гипотез о мировом порядке XXI века // Свободная мысль - XXI. - 2003. - № Ю. - С. 3 - 9.

3. Шепелев М. А. Глобалізація управління як мегатенденція сучасного світового розвитку. - К.: Вид-во Генеза,, 2004. - 512 с.

 

Роль дипломатичного протоколу у міжнародних відносинах

Дипломатична служба кожної держави, в тому числі і України, при реалізації різних зовнішньополітичних заходів дотримується певних традицій, умовностей та правил, спільність яких називається дипломатичним протоколом. Відтак, актуальність даної теми зумовлюються тим, що дипломатичний протокол є формою, в яку втілюється кожна зовнішньополітична акція держави, її внутрішнього або зовнішнього представництва чи представника, а знання і дотримання протоколу є гарантом успішної політичної діяльності держави. Мета статі полягає у висвітленні політичного змісту і значення дипломатичного протоколу у міжнародних відносинах. Дослідженням даної проблеми займалися як зарубіжні дослідники: ДожВуд.Жан Серре [1],так і вітчизняні: Сагайдак О. П. [5],Молочков Ф. Ф. [4],Ковальов Ан. [3],Гуменюк Б. І. [2] тощо.

Протокол — слово, що походить з грецького «prolokollon» (protos — перший, а кої а — клеїти) — у середньовіччі означав правила оформлення документів і ведення архіву [5, с. 40]. Визначення дипломатичного протоколу різними авторами подається по-різному, але суть його практично залишається тією ж самою. Наприклад, «класики» дипломатичного протоколу і церемоніалу Джон Вуд та Жан Серре підкреслюють, що «в цілому протокол — це сукупність правил поведінки урядів та їхніх представників з офіційного та неофіційного приводу» [1].

Основоположною засадою дипломатичного протоколу є дотримання принципу міжнародної ввічливості, тобто поваги до всього, що символізує чи представляє державу. З цього приводу можна навести вислів Сервантеса: «Ніщо не дається нам так дешево і ніщо не ціниться так дорого, як ввічливість» [4].

Дипломатичний протокол створює відповідні умови для того, щоб відносини між державами, урядами та їхніми представниками могли розвиватися в дружній, мирній атмосфері та в обстановці взаємоповаги. Протокол — категорія історична, яка акумулює в собі багатовіковий досвід спілкування держав між собою. Віденський (1815) і Аахенський (1818) конгреси вперше в міжнародній практиці ухвалили спеціальні постанови, що стосуються дипломатичних відносин, а в 1961 році у Відні була підписана «Віденська конвенція про дипломатичні зносини», вона є базовим міжнародно-правовим документом, який регулює дипломатичну діяльність суб'єктів міжнародного права. Учасниками Конвенції є понад 160 держав, у тому числі й Україна, які її підписали та ратифікували, а деякі навіть інкорпорували її до своїх національних законодавств. [5].

Деяким нормам дипломатичного протоколу надана юридична сила, а тому ретельне дотримання його норм є обов'язковим при: визнанні нових держав; встановленні дипломатичних відносин; призначенні глав дипломатичних представництв; врученні вірчих грамот; здійсненні дипломатичних візитів; проведенні бесід і переговорів; дипломатичному та особистому листуванні; організації дипломатичних прийомів; підписанні договорів та угод; скликанні міжнародних нарад та конференцій; організації зустрічей та проводів офіційних делегацій; відзначенні різних святкових та траурних подій.

Будь-яке порушення цих норм (наприклад, недотримання правил розсадки на офіційних прийомах, під час переговорів, запізнення чи ранній (без спеціального попередження господаря) відхід з прийому) може розцінюватися як певний демонстративний крок або елементарне невігластво і вплинути на зниження авторитету держави на міжнародній арені, а часом і спричинити напругу в міждержавних відносинах. Слід завжди пам'ятати, що будь-яке відхилення від протокольної традиції, навіть цілком випадкове, не пройде непоміченим,і на нього відповідним чином буде відредаговано.

Таким чином, дипломатичний протокол відображає стан політичних відносин між країнами, його дотримання виражає повагу до іноземної держави, тим самим підвищує авторитет власної країни на міжнародній арені. Тому, дипломатичний протокол є базовим чинником у встановленні міжнародних зв'язків.

Список використаних джерел

1. Дж. Вуд, Ж. Серре. Дипломатический церемониал и протокол: принципы, процедура и практика. Пер. С анг.,2-е. испр. издание. М.: Прогрес, 1976. - с

2. Гуменюк Б. І. Дипломатична служба: правове регулювання: Навч. Посібник. -К.: Либідь,2007. - 224 с

3. Ковалев Ан. Азбука дипломатии. М.: Междунар. отношения, 1977. - 264 с.

4. Молочков Ф. Ф. Дипломатический про токол и дипломатическая практика. 2-е изд.,доп. - М.: Междунар. отношения, 1979. - 256 с.

5. Сагайдак О. П. Дипломатичний протокол та етикет: Навч. посіб. - 2-ге вид., перероб. І доп. - К.: Знання.2006. - 380 с.

 

Україна - Франція: основні напрями співробітництвав контексті європейської інтеграції на прикладіДніпропетровської області

Україна - молода незалежна держава, яка прагне зайняти провідне місце на міжнародній арені. Пріоритетним вектором зовнішньо політики залишається Інтеграція України до Європейського Союзу. У цьому контексті важливу роль відіграють держави-лідери ЄС, особливо Франція. Франція грає вирішальну роль в ЄС та в міжнародних відносинах сучасності, від неї багато залежить. Співробітництво між Україною та Францією сягає сивих піків.

Ще за часів Ярослава Мудрого обидві країни уклали династичний шлюб, потім були тимчасові політичні контакти часів Центральної Ради та Директорії. Сучасний етап розвитку співпраці характеризується постійними політичними контактами, більш ніж 1,5 мільйонним товарообігом (млн. дол. США), значним інвестиційним потенціалом, розбудовою гуманітарних зв'язків. 67 нормативно-правових документів регламентують співробітництво. «Дорожня карта» українсько-французьких відносин - важливий міжнародний договір,який регламентує напрями двостороннього співробітництва.

Величезного значення набуває співробітництво між двома країнами в межах регіонів. Дніпропетровська область у цьому контексті вигідно вирізняється, адже є одним із провідних регіонів України. У 1991 р. на Дніпропетровщині була створена громадська культурна організація «Альянс Франсез», яка стала провідником французького бізнесу в регіоні. З того часу було зроблено багато для налагодження співробітництва. Так, ще 1995р. було підписано Договір щодо побратимства, дружби і взаємовигідного співробітництва між Департаментом Рони (Франція) і Дніпропетровською областю.

Особливої уваги сторони приділяють налагодженню та інтенсифікації економічної співпраці. Дніпропетровський регіон зацікавлений у реалізації спільних проектів в галузі машинобудування, транспорту, зв'язку. Франція зацікавлена у збільшенні кількості фірм з французькими інвестиціями та вкладанні коштів у розвиток українських підприємств.

Важливий аспект співробітництва - інвестиційний. На 1 липня 2008р. було інвестовано 2,3 млн. $. та діяло 8 підприємств з французькими інвестиціями.

Торгівля товарами та послугами постійно зростає. У 2007 р. на Дніпропетровську область припадало 9,2% зовнішньоторговельного обігу України та Франції, у тому числі 17% експорту українських товарів до Франції та 6,2% імпорту французьких товарів в Україну. Дніпропетровщина експортує продукцію хімічної промисловості, чорної металургії, насіння і плоди олійних рослин, руди, шлаки та золу, продукти неорганічної хімії, каучук, гуму, трикотажний одяг, вироби з чорних металів тощо, а імпортує наступні товари: фармацевтична продукція, нафта та продукти її перегонки, механічне обладнання, енергетичні матеріали, фармацевтична продукція, полімерні матеріали, пластмаси, електроні машини і устаткування, мило,мийні засоби тощо.

Між Дніпропетровським регіоном та Францією досить інтенсивно розвивається співробітництво, пов'язане із зовнішньою торгівлею послугами. Дніпропетровська область цікавить французького партнера не тільки з точки зору вигідного інвестування, айв культурному відношенні. Дніпропетровський філіал «Альянс Франсез» є найбільшим за кількістю слухачів в Україні. Його діяльність сприяє розвитку обдарованої молоді регіону та дає можливість навчатися у Франції.

Отже, досить позитивно виділяється роль Дніпропетровського регіону, який з кожним роком стає ще більш привабливим для французького бізнесу та культури. Дніпропетровська область є класичним прикладом розвиненої промисловості та сільського господарства. Поєднання сприятливого клімату та наявність цінних природних копалин формує стійкий економічний інтерес французького інвестора до розвитку співпраці на широкому просторі.

Список використаних джерел

1. Донченко Є. В. Розвиток українсько-французького співробітництва // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - К.,2006. - № 4. - С 113-117.

2. Манжола В., Шаповалова О. Політична інновація французької дипломатії // Зовнішні справи. - К.,2008. - № 11. - С 10-14.

3. Митрованова О. Перипетии французско-украинского диалога и перспективы евроинтеграции // Зеркало недели. -2008. - № 47. - С. 5.

 

Трудова еміграція у міждержавних відносинах України та Іспанії: правовий аспект

В умовах сьогоднішнього інтенсивного розвитку інформаційного постіндустріального суспільства важливим чинником, що впливає на міждержавні відносини є переміщення працездатного населення між країнами. Українська еміграція була й залишається частиною світового міграційного процесу. За період з кінця XIX ст. до початку XXI ст. Україна пережила чотири етапи міграційного процесу.

Українська економічна хвиля еміграції, яка з початку 90-х р. XX ст. потужним потоком еміграції трудового українського населення в європейські країни призвела до того, що значна кількість громадян України опинилася в Королівстві Іспанія. В результаті процесів трудової еміграції з України в Іспанію посилились двосторонні міждержавні відносини.

За даними МЗС Іспанії, станом на 1 січня 2009 р. в Іспанії перебуває 75,8 тисячі українців, зареєстрованих за місцем проживання. При цьому, 67,2 тисячі осіб мають дозволи на роботу або проживання в Іспанії, тобто перебувають у країні легально [2].

Саме законодавство Іспанії з питань регулювання правового статусу іноземців та осіб без громадянства (апатридів) базується на таких положеннях, як: Органічного Закону Іспанії № 4/2000 «Про права і свободи іноземців в Іспанії та їх соціальну інтеграцію» від 11.01.2000 р. із змінами, внесеними Органічним Законом № 8/2000 від 22.12.2000 р. та Органічним Законом № 11/2003 від 20.11.2003 р. [3].

Відповідно до ст. З Органічного Закону Іспанії № 4/2000 «Про права і свободи іноземців в Іспанії та їх соціальну інтеграцію», який є фундаментальним нормативним актом з питання регулювання засад правового статусу іноземців в країні, іноземці користуються правами та свободами, закріпленими Главою І Конституції Іспанії впродовж термінів, визначених міжнародними договорами Іспанії, цим Законом тощо. Норми, що стосуються основних прав іноземців, застосовуються також у відповідності з Універсальною Декларацією прав людини та міжнародних угод і договорів Іспанії у вказаній галузі.

Тому, еміграції українців до Іспанської держави сприяло ліберальне іспанське законодавство, яке дозволяло іноземцям отримати роботу без оформлення офіційних документів; потреба у заповненні робочих місць у сільському господарстві та будівництві; високі порівняно з Україною заробітки; можливість отримати дозвіл на працю та проживання (резиденції) в результаті періодичної легалізації іноземців, що проводилась іспанським урядом.

З часом шанобливе ставлення іспанців до заробітчан з України суттєво не змінилося. Відбулися лише зміни в економіці, соціальній сфері, зовнішній політиці обох країн, що вплинули на формування т. зв. нового менталітету українця.

Сама ж проблематика еміграції на двосторонньому рівні регламентується такими угодами, як: «Угода між Україною і Королівством Іспанія про соціальне забезпечення громадян» (Угоду ратифіковано Законом N 741 /97-ВР від 17.12.97), «Адміністративний договір про порядок застосування Угоди між Україною та Королівством Іспанія про соціальне забезпечення громадян» (Ратифіковано 17.01.2001 p.) [l].

Проте, нещодавно, обидві країни згадали про трудових мігрантів. Так, 12 травня 2009 року Україна та Іспанія підписали угоду про врегулювання і впорядкування трудових потоків [4].

У ході зустрічі, яка відбулася перед підписанням угоди, обговорювалися питання, які стосуються українських трудових емігрантів в Іспанії. Метою підписання Угоди є створення правових гарантій ефективної реалізації прав та інтересів громадян України під час їх працевлаштування в Іспанії. Також, розглядалось питання про їх соціальне забезпечення у країні перебування однієї із сторін.

Отже, укладення українсько-іспанської угоди про врегулювання та впорядкування трудових міграційних потоків стало свідченням налаштованості України на ефективну співпрацю в питанні запобігання нелегальній еміграції шляхом створення правового механізму працевлаштування українських громадян в Іспанії. Тому, надалі перед українською державою стоїть питання щодо розробки нової вдосконаленої міграційної політики, яка була б спрямована на зменшення еміграційних потоків населення та їх захист.

Список використаних джерел

1. Договірно-правова база українсько-іспанських відносин. - Режим доступу: http://www.ukrexport.gov.ua/ukr/ugodi_z_ukrain/?country=spa [переглянула 6.10.09]

2. Про підписання Угоди між Україною та Іспанією щодо врегулювання таї впорядкування трудових міграційних потоків. Режим доступу: http://www.mia.gov.ua/ mfa/ua/pubHcation/content/31100.htrn?lightWords [переглянула 6.10.09]

3. Протокол про внесення змін і доповнень до Угоди про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів від 15 квітня 1994 року, підписаний 25 листопада 2005 року. Режим доступу: http:// www. mlsp. gov.ua/ control/uk/publish/article%3Bjsessionid=77580903DC904EFC lB7CAB89B64617E5?arUd=88277&cat_id=34946 [переглянула 7.10.09]

4. Україна та Іспанія згадали про трудових мігрантів. Режим доступу: http://www.epravda.com.ua/news/4a0957be99c6b/ [переглянула 8.10.09]

 

Інформаційні кампанії в Україні з питань євроінтеграції

У час інформаційного суспільства добре продумані інформаційні кампанії стають вагомим чинником створення єдиної громадської думки. Особливо важливими є такі кампанії при формуванні зовнішнього стратегічного курсу держави, який не тільки повинен бути задекларованим у офіційних документах, а й має відзначатися значною підтримкою громадян. Євроінтеграцію як пріоритетний напрям зовнішньої політики Україна почала оголошувати ще з 1993 року, оприлюднивши такий вибір у Постанові «Про основні напрями зовнішньої політики». Саме у цьому документі виокремлюється пункт «Інформаційна функція», в котрому йдеться про те, що «Україна має створити ефективну систему інформаційного захисту своїх національних інтересів, що передбачає проведення активної інформаційно-аналітичної роботи, спрямованої на роз'яснення своєї внутрішньої і зовнішньої політики» [2].

Про важливість та необхідність інформаційних кампаній йдеться і в багатьох інших державних, більш нових документах, зокрема, в Указі Президента України «Про державні програми з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки» [3].

Наслідком Указу стало розроблення цілої Державної програми інформування громадськості з питань європейської інтеграцію України на 2004-2007 роки. Вона передбачала низку заходів, що мали покращити суспільну думку щодо важливості, перспективності та переваг зовнішньополітичного курсу у напрямку Європейського Союзу. Координацію і контроль за виконанням Програми було покладено на Кабінет Міністрів. Вона передбачала глибоке і масштабне інформування громадськості про співпрацю України з ЄС, створення загальнодержавної інформаційної мережі з питань європейського права, трансляцію на українських канал теле- і радіопрограм ЄС, телемости за участю представників держав-членів та інституцій ЄС, запровадження у зміст загальної середньої освіти питань, пов'язаних зі створенням та діяльністю Європейського Союзу та багато чого іншого. Основним очікуваним результатом мало стати усвідомлення громадянами України конкретних переваг поглиблення співробітництва між нашою державою і Європейським Союзом [1].

Програма тривала протягом 3 років. Та бажаних результатів не дала. Що таке Євросоюз та європейська інтеграція, українці знають поверхнево,- такий висновок моніторингу міжнародної громадської організації «Інтерньюз-Україна» у кінці 2008 року. Можливим поясненням таких даних може бути той факт, що Програма фінансувалася лише на 30 %. Близько 40% інформації про інтеграцію країни до ЄС українці отримують з Інтернету. На радіо та телебаченні відповідних передач взагалі немає [5].

Інформаційні кампанії, про які йдеться в Програмі, виконувалися сегментовано, несистематично. Чи не єдиною загальнодержавною тематичною інформаційною кампанією можемо вважати Дні Європи в Україні, що проводяться у третю неділю травня. Окрім столиці, вони проходять і в деяких інших містах нашої країни та передбачають інформування про ЄС різними шляхами, доступними та прийнятними для різних вікових категорій та соціальних прошарків населення. Зокрема, організовуються павільйони країн-учасниць ЄС. У павільйонах усі бажаючі можуть отримати інформацію про дані країни, їх культуру, економіку та шлях до вступу у Європейський Союз. Для молоді влаштовуються цікаві ігри та презентації, а також концерти за участі європейських та вітчизняних виконавців.

Та Днів Європи не достатньо для формування загальнонаціональної думки. Для об'єктивності не можемо не згадати про деякі регіональні ініціативи щодо євроінформаційних кампаній, зокрема у Сумах, Львові, Луцьку, Полтаві, проте вони не є достатньо дієвими.

Доводом вище сказаного може бути соціологічне опитування 2008 року, проведене Фондом Демократичних Ініціатив. За опитуванням, лише 25% українців відповіли, що почуваються європейцями, 70 дали відповідь «ні». «За» вступ до Європейського Союзу висловилося 56% опитаних, 25% «проти», 19% «ще не визначилося» [4].

Отож, маємо сумні висновки - в українському суспільстві не просто не має єдності щодо бачення свого майбутнього разом із найпотужнішими європейськими країнами, українці і досі не відчувають себе європейцями. І тут мова йде не лише про рівень життя, а, в першу чергу, про ментальну спорідненість. На разі в Україні інформаційні кампанії як механізм формування суспільної думки не використовуються на повну силу. У даному контексті не залучаються і ЗМІ як вагомий суспільний інститут, що впливає на суспільні настрої. Це значно уповільнює процес кристалізації єдиної національної ідеї, внутрішньої та зовнішньої політики.

Список використаних джерел

1. Державна програма інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2004-2007 роки http://www.kmu.gov.ua/kmu/control/uk/publish/article?showHidden=l&art_id=36820524&cat_id=36810841&ctime=l 147685780054

2. Постанова Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики України» від 2 липня 1993 року http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main cgi?nreg=3360-12

3. Указ Президента України «Про державні програми з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки» http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1433%2F2003

4. Результати загальнонаціонального соціологічного опитування щодо членства України в НАТО та ЄС http://dif.org.Ua/ua/poll/4

5. Українці замало знають про ЄС і Євроїнтеграцію http: / /www.dw3d.de/dw/article/0,,3883628,00.html

 

Відносини України та Республіки Кіпр на сучасному етапі

Республіка Кіпр викликає асоціації курортної країни, яка приваблює українських туристів своєю історією, культурою, ландшафтом та Середземним морем, або ж як офшорна зона. Адже виникло замкнене коло, в якому підприємства Кіпру інвестують Україну, а вона, в свою чергу, відправляє кошти в офшорну зону республіки. Мабуть більше про відносини цих двох держав мало що відомо. Тому доцільним було б висвітлити й інші аспекти їхніх стосунків.

Варто почати з короткої хронології встановлення дипломатичних стосунків обох держав. 27 грудня 1991 р. Республіка Кіпр рішенням Уряду визнала незалежну Україну. З цієї нагоди Президент Кіпру Георгіос Васіліу надіслав привітання Президенту України. Вже 19 лютого 1992 р. встановлені дипломатичні відносини між Україною і РК шляхом підписання у Нью-Йорку відповідного Протоколу.[1] У серпні 1999 р. в Нікосії відкрито Генеральне консульство України.

Сьогодні співробітництво України та Республіки Кіпр здійснюється в трьох основних напрямках: політичному, торговельно-економічному та культурно-гуманітарному. Однією з найважливіших міждержавних угод є Договір між Україною та Республікою Кіпр про правову допомогу у цивільних справах, від 6 вересня 2004 року. [2]. Ще одним важливим документом є Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Кіпр про співробітництво у боротьбі з тероризмом, незаконним обігом наркотиків та організованою злочинністю (16 лютого 2006 p.). Всього близько сімнадцяти[3] угод було підписано протягом існування незалежної України.

На рахунок торговельно-економічної сфери можна зазначити, що проаналізувавши статистичні дані Державного комітету статистики України стосовно зовнішньоекономічного співробітництва України з Республікою Кіпр за 2009 рік, слід наголосити, що Кіпр залишається одним із провідних іноземних інвесторів розвитку української економіки. Станом на 1 липня 2009 року Кіпр,із загальним обсягом прямих інвестицій у 8,06 млрд. доларів США (21,2 % від загального обсягу прямих іноземних інвестицій (ШІ) в Україну),посів перше місце серед іноземних інвесторів. [4]

З метою активізації співробітництва України з Республікою Кіпр в економічній та торговельній сферах з 25 по 29 березня 2008 року відбувся організований Посольством робочий візит до України членів Кіпрсько-української бізнес-асоціації при Торгово-промисловій палаті Кіпру.

Останніми роками активно розвивається співробітництво між Україною та Кіпром в культурно-гуманітарній сфері. На сьогодні укладено два міжвідомчі документи, які регулюють відносини у цій сфері: Угода між Державним комітетом України з фізичної культури і спорту та Спортивною організацією Кіпру про співробітництво в галузі спорту (1999 І>.), а також Угода між Державним комітетом України у справах сім'ї і молоді та Радою молоді Кіпру про співробітництво в сфері молодіжної політики (2003 р.).[3]

Про культурно-освітні стосунки свідчить співпраця з відомими кіпрськими закладами - фундацією ім. Левентіса в Україні, з Кіпрським університетом, Педагогічним інститутом, Коледжем туризму, з меріями та іншими закладами Республіки Кіпр.

23 червня 2009 року Міністр культури і туризму Василь Вовкун здійснив офіційний візит до Республіки Кіпр. Була підписана угода про співпрацю в галузі культури і туризму. «За останніх 5 років українсько-кіпрських відносин уперше будуть підписані міжнародні угоди такого рівня між Україною та Республікою Кіпр. Вони сприятимуть посиленню євроінтеграційних процесів України в галузі культури, а також більш якісній підготовці нашої туристичної інфраструктури до Євро-2012»,- сказав міністр. [5]

Дружні та партнерські відносини між народами України і Кіпру за роки незалежності України істотно зміцнились та перейшли на якісно новий рівень. Будемо надіятись, що ці стосунки й надалі, розвиватимуться, зміцнюючи дружбу між Україною та Республікою Кіпр на благо їх народів.

Список використаних джерел

1. Протокол про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Республікою Кіпр.-Режим доступу: //www.uazakon.com/documents/ date_5f/pg_ifcowf.htm

2. Угода між Україною та Республікою Кіпр про правову допомогу в цивільних справах.-Режим доступу:ЬНр:/ /zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=196_008

3. Двосторонні угоди - Режим доступу: //www.mfa.gov.ua /cyprus/ua/3600.htm

4. Державний комітет статистики України. - Режим flocTyny:http:/ /www.ukrstat.gov.ua/

5. Україна і Кіпр віднині партнери.-Режим доступу: http: / /culture.unian.net/ukr/detail/ 187536

 

Зовнішньополітична проблематика України у рецепції сучасної періодики

Зовнішньополітичну проблематику у контексті засобів масової комунікації досліджують такі сучасні українські вчені, як О. Литвиненко, І. Бінько, В. Потіха, В. Дергачов (з погляду національної безпеки країни), В. Петрик, П. Біленчук, М. Слюсаревський, М. Ожеван (соціально-психологічний аспект), Г. Почепцов,Т. Запорожець, Л. Павлюк (міфотворчий аспект), Н. Габор, С. Даниленко, Я. Прихода, В. Власенко (з погляду праксеології сучасної комунікації) та ін.

За словами дослідника В.Вдовенка, особливістю геополітичного простору є присутність в ньому вагомих акторів сучасних міжнародних відносин - Росії та Європи, навколо яких консолідуються два геополітичні простори - євразійський та європейський [1,с. 42].

Засоби масової інформації є одним з чинників, який впливає опосередковано на вибір і реалізацію зовнішньополітичного вектора держави. Як слушно зауважує А.Гощинськии, новітні інформаційні технології дають можливість максимально прискорити інтеграцію нашої країни у світове співтовариство [2, с. 145]. Тому вивчення проблеми висвітлення ЗМІ інтеграційних процесів України має велике теоретичне та практичне значення.

Розвиток та функціонування засобів масової комунікації дає змогу говорити про такі основні чинники існування зовнішньополітичної тематики на шпальтах української періодики. Перший і найголовніший чинник - інформаційна відкритість та незахищеність України перед російською інформаційною політикою. Джерелом його існування є прогалини у законодавчій базі щодо ЗМІ. Другий чинник - діяльність ЗМІ спрямована насамперед на отримання прибутку, а не на об'єктивне інформування суспільства. Російськомовні видання є значно дешевшими та мають великий наклад порівняно з україномовними - це третій чинник. Четвертий чинник - періодичні видання належать певним фінансовим групам та олігархам, які часто займаються політичною діяльністю. Неврегульовані правила інформаційного ринку спричинили те, що практично всі друковані ЗМІ (крім 8,9 % видань, які державними друкованими органами) представляють інтереси окремих фінансових груп. Останні три чинники зумовлені економічною сферою. І політичний чинник: періодичне видання підтримує певну політичну ідеологію.

У цілому українська преса у контексті зовнішньополітичної інтеграції порушує такі проблеми: російсько-українські відносини, українсько-євроатлантичні відносини, проблема регіонального лідерства країни, проблема інтеграції України у ЄС, проблема позаблокового статусу України та її нейтралітету.

Ці проблеми презентуються в окремих рубриках, які представлені у виданні з певною періодичністю, або є постійними як у тижневику «Дзеркало тижня». Рубрики мають, наприклад, такі назви як «Україна і світ», «Nota bene!», «Планета» (всеукраїнська газета «День»), «Україна і світ» («Україна молода»), «Міжнародна політика» («Дзеркало тижня») тощо. При цьому найчастіше використовуються такі жанри журналістики у різних модифікаціях,як замітка, звіт,інтерв'ю (інформаційні жанри), стаття, есе,листи (аналітичні жанри). Якісні матеріали науково-популярного та художньо-публіцистичного характеру говорити, на жаль, відсутні. Окремим виданням (на взірець газети «2000») характерна певна тенденційність у викладенні фактів - постійне, цілеспрямоване, наступальне розповсюдження спеціально відібраної негативної інформації про зовнішньополітичну інтеграцію України.

Висновки. Перший - економічні, політичні чинники, а також прогалини у правовому регулюванні інформаційного поля України зумовлюють те, що преса неналежно висвітлює питання стратегічної інтеграції. Другий висновок - чим більше внутрішньоукраїнська чи міжнародна подія, яка пов'язана з вибором зовнішньополітичного вектора розвитку країни, безпосередньо чи опосередковано стосується України, тим активніше висвітлює її українська преса.

Список використаних джерел

1. Вдовенко В.М- Концепції нейтралітету і позаблоковості у контексті моделювання зовнішньополітичної стратегії України// Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 59 (Частина І). - К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин,2006. - С. 40-49.

2. Гашинський А. Новітні медіа-технології в розвитку українського інформаційного суспільства// Медіа. Бізнес. Громадськість. Влада: взаємодія на шляху до євроінтеграції. Матеріали українсько-польської науково-практичної конференції «Регіональні Засоби масової інформації, бізнесові структури та органи місцевого самоврядувати: взаємодія на шляху до євроінтеграції (досвід України та Польщі)» / Під редакцією І. Бакушевич, Д. Кашуби. - Тернопіль: ТІСІТ.2003. - С. 144-147.

 

Імідж України у світі - шляхи формування

Імідж України - це емоційно забарвлений образ України як держави та її складових, соціального, політичного, культурного (туристичного) та економічного (зокрема інвестиційного) аспектів, в уявленні різних цільових груп на міжнародному, національному та локальному рівнях. В міжнародному конкурентному середовищі часто саме імідж визначає місце країни у світосистемі.

Україна ж в асоціаціях іноземців це: маловідома і невпливова європейська держава, яка шукає своє місце в світі; молода демократична держава, країна помаранчевої революції, пострадянська країна; політично нестабільна держава з нестабільною владою; Чорнобиль; відомі українці (брати Кличко, Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Руслана, Вєрка Сердючка, Яна Клочкова); проблеми з Росією,країна, що знаходиться під впливом Росії; негативний імідж, пов'язаний з високими інвестиційними ризиками, корупцією в органах влади [1,36]. Ці стереотипи та міфи складалися десятиріччями і викоренити їх важко, особливо якщо знаходяться такі самі негативні підтвердження їх правдивості в дійсності.

Утвердження негативного сприйняття України в світі є перешкодою на шляху захисту національних інтересів, ефективної партнерської співпраці з міжнародними організаціями, отримання тієї ж фінансової допомоги в умовах кризи і,зрештою,- для спрощення візового режиму громадянам України.

Україна досить слабо і в основному з негативного боку представлена в світовому інформаційному потоці. Провідні світові ЗМІ, такі як International Herald Tribune, Wall Street Journal, Financial Times та інші, приділяють достатньо мало своєї площі українським новинам, причому віддають перевагу повідомленням негативної спрямованості.

Проблема присутності України в інформаційному просторі — це проблема не держави, а - суспільства в цілому. Національна політика присутності України в інформаційному просторі повинна спиратися не тільки на можливості і бажання держави, але і на потенціал неурядових організацій, суб'єктів економіки і окремих громадян (особливо якщо мова йде про діячів науки,культури, спорту). Державі тут відводиться роль координатора.

Україна вже має певний імідж, і треба говорити не про його становлення, а про зміну. Не слід зациклюватися лише на ЗМІ розвинених країн Заходу — не менш важливим є те, якою бачать Україну російські ЗМІ, а також країн Східної Європи. Необхідно усвідомлювати, що імідж цінний не сам по собі, а лише як засіб для реалізації зовнішньополітичних інтересів України. Таким чином,формувати його треба усюди,де присутні ці інтереси.

Традиційні підходи до формування іміджу, тобто проведення PR-кампаній - закупівля газетних смуг, ефірного часу тощо, вимагають значних засобів, проте, судячи по досвіду Польщі, можуть бути вельми ефективними, умови продуманої, односпрямованої PR-кампанії .

У завданні формуванні іміджу України дуже важлива роль МЗС. Мережа посольств і інших дипломатичних представництв - ідеальний інструмент для розповсюдження відомостей про Україну,наприклад відеоматеріалів.

Ще одну можливість поліпшення міжнародного іміджу надають крупні міжнародні інвестиційні проекти. Проекти створення транспортних і телекомунікаційних коридорів - чудовий привід для формування образу України як сучасної передової держави.

Важливим засобом формування сприятливого іміджу України сьогодні є Інтернет простір. Варто сприяти створенню web-сторінок як державними, так і недержавними організаціями, тим паче, що це не вимагає значних асигнувань. Дуже важливо забезпечити формування англомовних інтернет-ресурсів.

«Четверта хвиля» української еміграції, що складається з науковців, діячів мистецтва, бізнесменів в розвинені країни вже сформувала цілу діаспору. Як наслідок інтерес недавніх емігрантів до України не забарвлений у фольклорно-етнографічні тони. Перенесення акценту державної політики з традиційних діаспорних кіл на новітні, сформовані недавніми емігрантами значно поліпшить імідж України і може стати одним з перших кроків по формуванню дійсно ефективного проукраїнського лобі.

Але, напевно, найважливішим є викоренення негативних явищ української дійсності, а не лише створення гарної картинки. Необхідно чітко визначити стратегію розвитку держави і слідувати їй, залучати професіоналів до державотворення, необхідно створити гідні умови для праці та життя як для іноземців,так і для українців.

Список використаних джерел

1. Коберник К. Голодная, но счастливая / Катерина Коберник // Кореспондент. 2008 - №45. - С.34-36.

 

Бермудський трикутник: США, Росія, Китай (уроки для України)

Характеризуючи основні виміри сучасного міжнародно-політичного процесу, авторитетний політолог Г. Кіссінджер підкреслив: «Центр тяжіння у міжнародних справах поступово зміщується з Атлантичного регіону, де він був розташований останні три століття в напрямку до Тихоокеанського регіону. Саме в Азії сьогодні знаходяться країни, які динамічно розвиваються і мають все більше можливостей втілювати в життя власні уявлення про національні інтереси» [1]. Питома вага регіону підвищується і завдяки існуванню на його політичному просторі потенційного конкурента на регіональній та глобальній міжнародній арені - Китайської Народної Республіки. Водночас, одним із факторів, який має формуючий вплив на формат взаємовідносин Пекін - Вашингтон є взаємодія між КНР та РФ.

Відносини у трикутнику США-Китай-Росія є стратегічними для кожної з сторін. Великого значення у відносинах між зазначеними країнами дає збереження «балансу сил» у дусі Realpolitik і уникнення ситуації, коли вістря цього трикутника спрямовуватиметься проти окремої країни. Як зазначає Е. Качінс, РФ також не шукає стратегічного альянсу з КНР, але зростаюче роздратування у відносинах між Росією і США, об'єктивно сприяє зближенню Росії та Китаю [2]. Протягом останніх років все більше занепокоєння у військових колах США викликає продаж російської зброї Китаю.

Поглибленню підозрілості у військово-технічній сфері сприяє також поширена в США точка зору, що економічне зростання Китаю неодмінно спричинить розширення сфери його зовнішньополітичних інтересів і нарощування військових сил, спроможних наблизитися за рівнем боєздатності  збройних сил США. Така логіка є досить справедливою, зважаючи на той факт, що військові витрати КНР щорічно зростали не менш як на 10 %,а у 2007р.-на 17,6 % і у грошовому вимірі становили 57,3 млрд. доларів[3, с. 259].

Аналіз визначальних тенденцій російсько-китайського співробітництва щодо формування зовнішнього курсу США відносно КНР дозволяє -прогнозувати, що стійкість двостороннім відносинам між РФ та КНР забезпечуватимуть, головним чином, політичні зв'язки, зростаючі економічні контакти і продаж озброєння Росії до Китаю. Разом з тим, Росія і Китай, які дають дещо різні інтереси у взаємовідносинах із США цілком реально можуть зіткнутися з низкою проблем у двосторонніх відносинах. Динаміка внутрішнього розвитку держав засвідчує, що у середньостроковій рівних партнерських відносин із Китаєм.

Подальше зміцнення становища Китаю на міжнародній арені додасть йому ще більшої впевненості у міжнародних справах. Разом з тим сусіди Китаю - Японія, Росія, країни. Південно-Східної Азії, а тим, більше США, пильно стежитимуть за зростанням сили Китаю і намагатимуться її урівноважити. Координація зусиль США і Китаю на розв'язанні проблем глобального розвитку має шанси стати стабілізатором американо-китайських відносин. Стосовно більш віддаленої перспективи, то цікавий підхід запропонував дослідник Дж. Манн, який зазначив, що блискуча по суті ідея «залучення» Китаю має одну проблему: не зрозуміло, хто кого насправді інтегрує - чи США інтегрують Китай до нового економічного порядку, заснованого на ліберальних принципах; чи Китай інтегрує Сполучені Штати у політичний устрій, де демократія вже не є пріоритетом? [4].

Отже, на сьогоднішній день, можна сказати, що Росія і Китай співпрацюють, щоб бути противагою американському впливу. Це бачимо у відносинах цих країн щодо продажу військових озброєнь, у взаємодії через Шанхайську організацію співпраці, узгодженні питань, пов'язаних з Іраном та Північною Кореєю. У РФ існує певна занепокоєність з приводу того, що Китай постає як велика військова потуга.

Щодо України, то їй варто звернути більшу увагу на свій власний розвиток і обрати чи розробити новий зовнішньополітичний вектор розвитку. Це пов'язано з тим, що Україна опинилася теж у своєрідному трикутнику: Захід-Україна-Схід. На сучасному етапі, хочеться зауважити те, що нас знову «тягне» то на Захід, то на Схід. Тому Україна має взяти приклад з такої країни як Китай, тобто повинна співпрацювати з усіма державами, а працювати на саму себе. Звичайно, для цього потрібно докласти багато зусиль і на це доведеться витратити не один рік.

Список використаних джерел

1. Киссинджер Г. В отношении Китая политика сдерживания неэффективна. -Режим доступу: www.inosmi.ru/translation/220264,html.

2. Качине Е. Россия и Китай: двойственный союз//Pro et Contra - 2007.-№ 6(39).-С.61.

3. Курнишова Ю. Американо—китайське суперництво на сучасному етапі: тенденції та особливості // Стратегічні пріоритети. - №2(11). - 2009 р. - 265 с.

4. Mann, J. America's China fantasy // The American Prospect. - Режим доступу: h ttp: / /www.prospect.org/

 

Економічне та науково-технічне співробітництво України та Бразилії: сучасний стан та перспективи розвитку

Підготовка візиту президента Бразилії Луї Лула та Сілва до України, який очікується в листопаді цього року, викликає інтерес до розвитку українсько-бразильських відносин. За словами президента України Віктора Ющенка, це буде «проривний візит, який дасть новий статус і нове наповнення українсько-бразильським відносинам», в ході нього буде підписано шість-сім документів [2]. З огляду на наведену інформацію стан та перспективи українсько-бразильського економічного та науково-технічного співробітництва, яке активно розвивається впродовж останніх років, викликають особливу зацікавленість.

Українсько-бразильське торгівельно-економічне співробітництво здійснюється у відповідності з чинними двосторонніми документами, зокрема Угоди про торговельно-економічне співробітництво між Урядом України та Урядом Бразилії від 11 вересня 1996 p., та інших договорів економічного характеру, а також Протоколів спільних засідань Міжурядової Комісії з торговельно-економічного співробітництва [5].

Аналіз статистичних даних Міністерства розвитку, промисловості та зовнішньої торгівлі Бразилії за підсумками 2008 року свідчить про досить суттєве збільшення обсягів двосторонньої торгівлі в порівнянні з 2007 роком (з 570,833 млн. дол. США у 2007 р. до 1,174.931 млрд. дол. США у 2008 р.). При цьому Бразилія експортувала в Україну товарів на 464,544 млн. дол. США, а імпорт українських товарів до Бразилії вперше досяг 710,387 млн. дол. США. Це найвищі показники з 1992 p., коли дві країни розпочали взаємну торгівлю [4].

Дані Державного комітету статистики України [3], хоча і відрізняються від бразильської статистики, також свідчать про помітне розширення двосторонніх ділових зв'язків: за 2004-2008 pp. український експорт до Бразилії зріс з 189260,68 до 468839,7 тис. дол. США, тоді як імпорт - з 264007,51 до 562264,5 тис. дол. США. Негативне для України сальдо (-74746,83 і - 93424,8 тис. дол. США відповідно) пояснюється тим, що у структурі українського експорту переважають традиційні товари, зокрема 61,9% становить сечовина, 15% - холоднокатаний сталевий лист, 6,2% - мінеральні смоли. Імпорт із Бразилії представлений свининою -33%, розчинною кавою - 14%, тютюном -' 9%, яловичиною - 3,57%, колісними тракторами тощо [1]. Важливою складовою українсько-бразильських економічних стосунків є також торгівля послугами. У 2005 р. експорт /імпорт послуг України становив 506,7/1583,2 тис. дол. США, у 2006 р. - 742,2/2015,3, у 2007 р. - 534,1/38592,9, у 2008 р. -4718,7/2440,1тис. дол. США відповідно [3].

Бразильська сторона наголошує на зацікавленості у налагодженні та поглибленні співпраці з Україною у таких технологічних галузях, як машинобудування, в тому числі транспортне та металургійне, суднобудування, фармакологічна промисловість, що дає підстави сподіватися на можливі позитивні зрушення в номенклатурі експорту з України [4]. Підтвердженням цьому є слова заступника міністра закордонних справ Бразилії Евертона Варгаса у рамках третього засідання міжурядової українсько-бразильської комісії торгово-економічного співробітництва, котрий заявив, що «Бразилія може стати провідником економічних інтересів України в Південній Америці» [1].

До перспективних напрямків співробітництва представники обох країн відносять енергетичний та нафтогазовий сектор, енергомашинобудування, металургію, транспорт, АПК. В цьому контексті варто відзначити партнерство в проекті «Алкантара-Циклон-Спейс» по створенню ракетно-космічного комплексу «Циклон-4» на космодромі Алкантара в Бразилії, який перейшов у фазу практичного втілення у життя [1].

У серпні 2007р. де-факто розпочалась робота спільного підприємства з реалізації згаданого проекту. Наразі існує реальна перспектива здійснення у першій половині 2010р. першого запуску ракети «Циклон-4», яка має вивести на орбіту бразильський геостаціонарний супутник, що забезпечуватиме безпеку польотів, послуги у сфері зв'язку, проведення метеорологічних досліджень тощо [4].

Уваги заслуговує також активна робота з розвитку двостороннього співробітництва у галузі виробництва біопального, яка була розпочата у 2007р. [4]. Виходячи з важливості та перспективності запровадження альтернативних джерел енергії, особливо в умовах глобальних змін клімату та енергетичної залежності України від Російської Федерації, подальше нарощування зусиль з розвитку двосторонньої співпраці з виробництва біопального,є необхідним.

Отже торгівельно-економічне та науково-технічне співробітництво між Україною та Бразилією можна охарактеризувати як досить динамічне та перспективне,таке, що потребує подальшого розвитку і поглиблення.

Список використаних джерел

1. Бразилія буде просувати економічні інтереси України в Латинській Америці // Економічна правда. - 06.06.2008. - Режим доступу: http://www.epravda.com.ua/news/48494df4c96e3/.

2. Президент Бразилії відвідає Україну в листопаді // Інтерфакс-Україна. -23.09.2009. - Режим доступу: http://www.interfax.com.ua/ukr/main/20732/.

3. Статистична інформація: Зовнішньоекономічна діяльність [20.10.2009] // Державний комітет статистики України. - Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.Ua/operativ/oper_new.html#zed.

4. Українсько-бразильське торговельно-економічне співробітництво (2006-2008рр.) // Державна підтримка Українського експорту. - Режим доступу: http://www.ukrexport.gov.ua/ukr/torg_econ_vidn/bra/2062.html.

5. Чинні міжнародні угоди між Україною та Бразилією / / Державна підтримка Українського експорту. - Режим доступу: http:/ /www.ukrexport.gov.ua/ukr/ugodi_z_ukrain/ ?country=bra.

 

Адаптація РІКО законодавства, як засіб координації зусиль по боротьбі з організованою злочинністю

Сьогодні злочинні угрупування як і будь-які інші соціальні утворення демонструють намагання щодо розширення, вихід за рамки окремих держав, у яких вони виникли. Відповідна ситуація вимагає кооперації між правоохоронними органами всіх держав, у тому числі й України. Одним з найважливіших елементів співпраці має стати законодавство, яке має виробити загальні для всіх підходи щодо боротьби з злочинними організаціями. На нашу думку, РІКО, яке вже досить довгий час успішно використовується в США, може стати джерелом інновацій у національному законодавстві.

Приблизний переклад назви цього закону звучить так «Акт про організації, які знаходяться під впливом рекету і корупції». Цей закон з самого початку свого існування був спрямований проти діяльності організованої злочинності.

Сам закон базується на чотирьох положеннях, що відображають його зміст: визнається незаконними інвестиції в легальний бізнес доходів, які отриманні злочинним шляхом, отримання доходів шляхом злочинної діяльності, управління чи втручання в управління підприємства шляхом злочинною діяльністю (тому не є важливим те, чи була створена організація законно, чи вона є таємним союзом), змова щодо порушення вищевказаних положень є також незаконною. [1]

Отже, головна мета цього закону - це боротьба проти організованої злочинності в цілому, а не її окремих членів. Визначаючи, що злочини в сфері організованої злочинності здійснюють окремі фізичні особи, законотворець визначає, що власне організовану злочинність створюють організації. Закон РІКО спрямований саме на знищення структурної єдності організацій,що займаються протизаконною діяльністю.

Більша частина новел РІКО могла б значно збагатити українське законодавство в наступних сферах: переорієнтація дефініції організованої злочинності з форми співучасті в автономне об'єднання осіб для отримання прибутків незаконним шляхом, встановлення можливості приватних осіб отримання компенсації в трьохкратному розмірі за шкоду, що була спричинена злочинними організаціями, тим самим знищуючи економічну основу діяльності цих організацій, встановлення суворих покарань, що різняться від штрафу, який установлюється в залежності від заподіяної шкоди до позбавлення волі на строк 20 років. Суворість покарання дозволяє впливати на звинувачених, що стосується їх співпраці з правоохоронними органами. [2]

Законодавство еквівалентне РІКО використовується в Канаді і Австралії, а також деякі положення закріплені в законодавстві інших держав. Необхідно сказати, що 50% кримінальних справ, що розглядаються іудами США з застосуванням РІКО мають елементи іноземного походження (офшорні рахунки, іноземні громадяни в якості звинувачених, докази, що надані правоохоронними органами іноземних держав). Зараз Інтерпол розробив стандартизоване визначення злочинів,які порушують РІКО.

Найбільш логічним шляхом адаптації РІКО було б прийняття закону «Про боротьбу з організованою злочинністю» з внесенням відповідних змін до кримінального кодексу України.

В сфері міжнародної співпраці по боротьбі з організованою злочинністю це б призвело до притягнення до відповідальності організацій, які були визнані винними у порушенні РІКО на території інших країн, з можливістю отримання цивільної компенсації, кращої координації дій щодо боротьби з відмиванням грошей і іншою незаконною міжнародною діяльністю, використання в національних судах доказів, які були отримані з використанням РІКО правоохоронними органами інших країн, пожвавлення співпраці України з Інтерполом [3].

Список використаних джерел

1. The Racketeer Influenced and Corrupt Organizations Act

2. RICO in Russia: Effective Control of Organized Crime or Another Empty hmnise?//7 TRANS. L. & CONTEMP. PROBS. 261 (1997)

3. Sample Rico Indictment: Introduction by Robert С Dalton/ /International Organized Crime Volume 51 Number 5(2003)

 

Інтеграція України у світовий інформаційний простір

На сучасному етапі свого розвитку світ переживає епоху інформаційної революції та формування глобального інформаційного простору, - переходу від індустріального суспільства до суспільства постіндустріального, інформаційного. Проте, попри зростання значимості інформації, як важливої складової суспільного прогресу та настання нової ери розвитку, ери інформаційного суспільства, на шляху глобалізації відкриваються не тільки широкі можливості розвитку країни, а й водночас, виникають нові загрози та виклики.

Однією з найголовніших загроз, з якою зіткнулася наша держава, на своєму шляху до глобального простору є проблема представлення України на світовій арені, формування позитивного іміджу в очах світової спільноти. У більшості країн світу уявлення про Україну є досить поверхневим та фрагментарним, а інколи - негативним. Формування подібного негативного іміджу України - результат не лише дій, безпосередньо спрямованих на дискредитацію України, але й недостатнього просування в світі інформації про позитивні зрушення в її внутрішньому розвитку та зовнішній політиці [3, с. 120].

Саме тому, при розробленні нової інформаційної політики слід враховувати, що інтеграція в світовий інформаційний простір є найактуальнішим завданням молодої Української держави, оскільки, неправильно обрана стратегія інформатизації або недостатній її динамізм і мобільність можуть відкинути нашу державу на периферію.

Інформаційна залежність і заблокованість завдала Україні чималих витрат у перші роки державного становлення, зокрема щодо поступового входження в міжнародні структури. У період 1992-1994 pp. інформаційна присутність України у світі розглядалась переважно в контексті боротьби за самостійність, тобто першочерговим завданням для України при виході на міжнародний рівень, було звільнення від постійного її ототожнення і ідентифікації з Росією, формування власної самобутності та ідентичності в світовій спільноті [1, с. 273].

Присутність України в міжнародному інформаційному полі на сучасному етапі є досить обмеженою, саме через це втрачаються можливості доносити до світової спільноти правду про нашу державу, адже інформація з третіх джерел не завжди є достовірною, а часто може бути упередженою та заангажованою. Наша держава, з низки певних причин, сьогодні виступає переважно не в ролі активного суб'єкта інформаційних впливів, а пасивного об'єкта інформаційної експансії інших країн. На вирішення питань, пов'язаних з розширенням інформаційної присутності України за кордоном, спрямована Державна програма забезпечення позитивного міжнародного іміджу України на 2007-2010 pp. [2, с. 273].

Її основна мета - формування та підтримання іміджу як в середині держави, так і поза и межами, створення позитивної зовнішньої інформаційної атмосфери, необхідної для здійснення внутрішньополітичних і соціально-економічних перетворень.

Тож, враховуючи всю складність ситуації для України, їй дуже важко претендувати на інформаційне домінування чи провідне місце у світовому інформаційному просторі. Для України, головне не відставати, зберігаючи національну, інтелектуальну, культурну і мовну самобутність. Основною передумовою інтеграції України в глобальний простір є використання новітніх інформаційних технологій та розвитку інформаційного суспільства. Проблеми інформаційної присутності України в світі й інтегрованість українського інформаційного простору в світовий - актуальні, а їх вирішення потрібне для забезпечення національної і інформаційної безпеки. Інформаційна присутність у глобальному інформаційному просторі надає можливість зміцнити позиції в іншомовному середовищі, посилити інформаційний вплив, сформувати позитивний образ держави, зрештою, позбутися ролі пасивного споживача продукції світових і регіональних медіа-магнатів. Україна повинна стати активним «гравцем» та «грати» на інформаційне випередження, адже, в іншому випадку вона ризикує перетворитися на аутсайдера в інформаційній сфері.

Список використаних джерел

1. Рижков М.М. Інформаційна присутність України в світі //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - Випуск 71 (Частина І). - 2007. - С 120-135.

2. Гриценко О. Українські ЗМІ в контексті глобальних процесів на початку XXI століття // Україна на шляху до Європи. - К.: Етнос,2006. - 494 с

3. Проект Концепції Державної програми формування позитивного міжнародного іміджу України на 2007-2010 роки // http://www.mfa.gov.ua/mfa/ ua/publication/content/6652.htrn (Дата перегляду 11. 10. 09.).

 

Україна в геополітичному інтер'єрі кінця XX - початку XXI століття

Сучасна геополітична ситуація в світі склалась внаслідок кардинальних змін: розпаду СРСР, трансформації суспільно-політичного устрою країн Центральної та Східної Європи, об'єднання Німеччини, розширення НАТО, посилення Євросоюзу, що відбулись майже два десятиліття тому. Україна як держава, що стала незалежною в результаті цих змін «прагне віднайти свою геополітичну ідентичність, усвідомити себе в геополітичному контексті світової цивілізації, визначити свої національні інтереси та виробити стратегію і тактику їх реалізації» [1, с. 91].

Саме поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в даному регіоні. Досягнення суверенного статусу нашою державою є важливою геополітичною подією XX століття. Так, З.Бжезинський вважає «незалежність України подією великого міжнародного значення. Спочатку цього належним чином не оцінювали, особливо на Заході. Навіть зараз в міжнародній спільноті немає достатнього розуміння саме міжнародного значення України. Незалежна Україна по-новому визначає кордони Європи.» [2, с. 70].

Україна виступає у світовій ієрархії у другому ешелоні як середня за величиною і рівнем розвитку держава, якій однаково далеко як до найбагатших та найпотужніших країн, так і до найбідніших на планеті. В ракурсі геополітики вона займає на Євразійському континенті винятково важливе значення, яке часто визначають як «географічний центр Європи», «перехрестя між Сходом і Заходом». [1, с. 93].

З давніх часів через територію сучасної України проходили торгівельні комунікації між балтійськими і середземноморськими країнами, між Західною і Центральною Європою та Середньою Азією і Китаєм. Щоправда всі ці геополітичні переваги в минулому часто перетворювались на вади, оскільки торгівельні шляхи, що проходили через територію нашої держави, обумовлювали перевагу тих чи інших культурних впливів, а всі разом вони обумовлювали різні геополітичні орієнтації [3, с. 5].

На думку першого Міністра закордонних справ незалежної України А.Зленка, геополітична вага є властивістю певної території, а економічний і політичний вплив - властивістю певної нації. Україна була б геополітично важливою для Росії, Європи, США навіть якби була безлюдною пустелею. Багато політиків світу сприймають нас саме як важливу територію. Ми ж маємо стати важливою нацією [3, с. 9].

Серед науковців немає одностайної думки щодо регіональної приналежності України. Так, С.Пирожков вважає Україну виключно європейською державою, інші науковці розглядають її як бірегіональну державу. На думку О.Дергачова,Україна зацікавлена в утвердженні власної бірегіональності і підтриманні конструктивних відносин як у східному, так і в західному напрямках, оскільки це дає їй можливість перетворення своєрідний геополітичний центр, міжнародний вузол комунікаційних зв'язків що об'єднує народи Сходу і Заходу, Азії та Європи [4, с. 6].

Статус України як держави середнього рівня у світовій ієрархії свідчить про недостатність «структури сили» для суттєвого впливу на глобальні процеси. Ця обставина обумовлює постійно зростаючий тиск на Україну з боку Росії, США, Європейського союзу з метою перетворити її на карту в своїй геополітичній грі. Схожа ситуація, на думку В.Манжоли, є викликом для України,що має свої мінуси і плюси. [3, с. 7].

С.Хантінгтон розглядає Україну як державу, що локалізована на порубіжжі між двома протилежними цивілізаціями, примирення яких не передбачається. Вона безпосередньо розділяє ті країни, які вступили в НАТО, і Росію, яка там ніколи не буде, і тому Україна має відігравати роль ганітарного кордону [5,с.72].

Країни Заходу розглядають Україну як «санітарний кордон» щодо загроз зі Сходу, або як місток для зносин з Близьким та Середнім Сходом, що утворює, на думку В.Сокора, функціональний агрегат на кордоні Євроатлантичного співробітництва. Цей агрегат забезпечує коридор для транзиту енергоресурсів Каспію в Європу, а також для проведення операцій американськими збройними силами і силами НАТО в Середній Азії та на близькому Сході. А Україна має бути продовженням цього коридору для убезпечення стратегічних задумів США і НАТО [3, с. 8].

На думку З.Бжезинського, найважливішим аспектом незалежності України є її вплив на Росію. При цьому він висловлює сподівання, що Існування незалежної України може бути вигідним для США насамперед як фактор послаблення міжнародних позицій Росії [2, с. 54].

Він вважає, як і безліч російських політиків та науковців, що становлення Росії як великої держави (держави, здатної суттєво впливати на міжнародні події в усьому світі) неможливе без України. Вихід нашої держави із сфери впливу Росії спричинить становлення останньої лише як регіонального лідера, не здатного протистояти Сполученим Штатам Америки. Це в свою чергу дозволяє створити америкоцентричний світ, який буде контролюватися недосяжними в економічному та військовому плані (Сполученими Штатами Америки.

Така ситуація є свідченням не вельми вдалого геополітичного положення України. Вітчизняні вчені вважають, що радикальна зміна ситуації (розпад СРСР, у складі якого Україна була активним суб'єктом світових господарсько-економічних та політичних процесів) призвела до перетворення нашої держави на об'єкт геополітики. Тому сьогодні Україна виступає як пасивний об'єкт політики інших глобальних гравців.

Список використаних джерел

1. Незалежна Україна в новому геополітичному просторі / / Україна: міжнародний навч. Пос-к / М.Д.Василенко, С.Д.Василенко. - Одеса: Юридична література, ДО04 - с 91-99.

2. Бжезінський 3. Україна у геостратегічному контексті / Бжезінський 3. пер. з А.Іщенка. - К.: Видавничий дім «Києво-могилянська академія», 2006. - 101с.

3. Зовнішня політика України: здобутки і проблеми. Науково-дослідний центр КМІОВОЇ інформатики Академії правових наук України.- К.: Товариство «Знання»,2007.- 23с.

4. Тарасюк Б. Україна в сучасному світі // Політика і час. - 1998. - №11-12.- с. 3-8.

5. Україна в геополітичному інтер'єрі кінця ХХст. // Політична думка. - 1994. -№.1 - с 69-75.

 

Вплив інформаційних воєн на міжнародний імідж України

За визначенням інформаційна війна - це форма боротьби сторін, яка представляє використання спеціальних методів і засобів для впливу на інформаційне середовище сторони-противника і захисту власного в інтересах досягнення поставлених цілей [2, с.192]. На нашу думку, лише та країна може мати вагу і значення на арені міжнародних відносин у XXI ст., яка не тільки володіє політичним та економічним потенціалом, але й уміє вдало вести інформаційну боротьбу на світовому рівні. Адже мистецтво війни у XVII - XVIII ст. із економічної сфери перейшло в політичну, а в XIX ст. - із політичної в інформаційну. Одною із основних інформаційних функцій країни є формування власного іміджу.

Міжнародний імідж країни і на половину не залежить від інформації, яку ця країна видає в міжнародний простір, в т.ч. дипломатичних заяв чи промов на прес-конференціях. її імідж залежить від того, як міжнародний простір оцінює цю інформацію. Це, у свою чергу, залежить від інформації, яку міжнародний простір отримує про країну. Головним завданням дипломатів та політиків нашої країни є, щоби на світовий рівень виходила лише позитивна інформація, адже це істотно підвищує рівень довіри до України, як стабільного політичного партнера.

В той же час не лише міжнародні інформаційні війни, але і інформаційне протиборство всередині держави провокує певні зовнішні реакції. Боротьба головних телеканалів за гучнішою сенсацією іноді породжує недостовірні новини. Це можна спостерігати як на телебаченні, так і в пресі. Титульна сторінка останнього номеру одного з авторитетних політичних тижневиків України стверджує своїм великим заголовком, що, «Арсеній зрадив фронт», очевидно говорячи про А. Яценюка [1]. Проте в самій статті ми не знаходимо інформації ні про яку саме зраду йдеться, ні в чому вона полягає. Те, за чим полюють всі видання - гучна назва - те й отримано, але за такою демагогією нічого істотного не стоїть. А ажіотаж та розголос створено, причому на міжнародному рівні також. То ж не варто дивуватися, що у світі українських політиків вважають «фантазійними», які беруть більше словом, ніж ділом, і час від часу дозволяють собі змінювати політичні орієнтири. Українська преса в гонитві за першістю на інформаційному ринку не надто турбується про імідж України на міжнародній арені.

На щастя, конкретного образу України, який би можна було нашим ЗМІ культивувати або ж руйнувати, світ ще не сформував. І водночас інформації, на основі якої іншим країнам можна було б сформувати якийсь образ, катастрофічно не вистачає. Україна відома лише як пострадянська країна, яка благополучно (проте не надто продуктивно) пережила демократичну революцію і прагне інтегруватися в Європу. Про решту - бідне економічне становище, політичну нестабільність, невиразний потенціал Європа лише впевненість Європи у нездатності України щось принести до ЄС лише зростає. На здогадується. І в ході інформаційної війни України в першу чергу з Росією, переконання президента Федерації футболу України Г. Суркіса у рамках підготовки до Євро-2012 інформаційна війна ведеться і проти України і проти Польщі [4].

Найнебезпечнішою у вимірі інформаційної війни є загроза з боку Росії. Росія переслідує певну ціль, їй потрібно дискредитувати Україну в очах світу та в першу чергу самого українського суспільства. Природно, що найбільшим помітно це інформаційне протиборство виявляється в інформаційних же і процесах — в Інтернеті та пресі. В Інтернеті на національних форумах спостерігаються випадки «троллінгу» українських користувачів - це іноземне слово означає травлю, безпідставні і беззмістовні нападки на опонента,за допомогою яких опонент виставляється інтелектуально слабким для продовження з ним дискусії. Травлять як українців так і Україну, до речі. і, як показують дослідження, роблять це найчастіше з російських IP адрес.

Про війну свідчать і події відносно недавні, як от заява російського президента Д. Медведева про непрофесійність та слабкість українського президента В. Ющенка у керуванні країною [5]. Прозвучали і такі слова, що Медведев розчарований Ющенком і не збирається надалі сприяти їхній співпраці. І оскільки Росія представляє собою більш значущого партнера, ніж Україна, то не виключено, що Медведеву повірили. Зрозуміло, що такі заяви не залишаються непоміченими світовою спільнотою.

Не виникає сумнівів, що інформаційні протиборства лише активізуються з початком в Україні президентської кампанії 2010 р. Це може знову ж таки значно нашкодити міжнародному іміджу України, як країни, яка не позиціонує себе деьатером у територіальних питаннях із сусідами, яка у 1990-х pp. відмовилася від ядерного арсеналу, а зараз прагне проводити незалежну внутрішню та зовнішню політику.

Список використаних джерел

1. Вишневський Ю. Арсеній зрадив фронт //«Коментарі», № 39 (190). - режим доступу: http://www.comments.com.ua/?magazine=1255621501 [дата перегляду 23.10.2009].

2. Панарин И.Н. Информационная война и дипломатия. М.:ОАО «Издательский ним Городец»,2004. - 526 с.

3. Журавльов Д. Україна і Росія: Як брати горщики побили. К.: Книжковий клуб, Ю09.-352 с

4. Суркіс: проти України як господаря Євро-2012 воюють. - Режим доступу: http://footbalLunian.net/ukr/detait/l084 - [дата перегляду 23.10.2009].

5. Medvedev attacks Ukraine leadership - Режим доступу: http://www.ft.eom/cms/s/0/d4ea96bc-86d6-llde9e8eOI44feabdc0.html?nclick_ check=l [дата перегляду 12.10.2009].

 

Зміна концепцій імміграційної політики Німеччини щодо висококваліфікованих трудових мігрантів

З розвитком науково-технічної та інноваційної сфери людство переорієнтувалось на формування економіки знань, яка виступає вирішальним фактором соціального та економічного поступу 21 століття. Все більшого значення набувають галузі економіки, що генерують, використовують та розповсюджують знання. Зростає роль інтелектуально-творчої праці науковців, конструкторів, програмістів, інженерів тощо.

У цьому відношенні саме імміграція допомагає пристосуватись до структурних змін попиту на робочу силу, яка сприяє збільшенню наявного людського ресурсу, стимулюючи цим економічне зростання. Наприкінці 90-х років почався неймовірно швидкий розвиток ринку високих технологій, який спричинив гостру нестачу працівників для досліджень та розробки нових продуктів в галузі інформаційного та комунікаційного забезпечення в Німеччині.

За даними міністерства освіти в сфері інформаційних технологій (IT) працювало 1,7 мільйонів осіб у ФРН [1, с. 32]. З кожним роком поставало 60 000 нових робочих місць. Німецькі вищі навчальні заклади не встигали за цей час підготовити чи перекваліфікувати фахівців і тим самим задовольнити потребу у спеціалістах цієї галузі. Щорічно на ринку інформаційних технологій налічувалось від 75 000 до 100 000 вільних вакансій.

Політичною відповіддю на такий розвиток була проголошена федеральним канцлером Німеччини Герхардом Шрьодером 23 лютого 2000 року на відкритті міжнародної виставки комп'ютерних технологій Cebii ініціативи відкриття німецького ринку праці для іноземних спеціалістів IT з країн,що не належать до ЄС в рамках програми «Green Card». Ця ініціатива була втілена в двох указах уряду - IT-ArGV та IT-AV [5] про надання дозволу на працю та перебування для висококваліфікованих іноземних фахівців інформаційних та комунікаційних технологій.

В серпні 2000 року укази вступили в дію, ставши винятками з положення про припинення вербування іноземної робочої сили, яке діє з 1973 року. Програма «Green Card» вводилась з метою швидкого та небюрократичного допуску іноземних фахівців на німецький ринок праці.

На початковому етапі передбачалось найняти на роботу 10 000 спеціалістів, а згодом планувалось збільшити кількість іноземних фахівців до 20 000, перевіривши успішність процедури їх вербування та проаналізувавши стан ринку праці в країні [4. с. 64].

Фахівцями, яких німецькі підприємства могли взяти на роботу, вважались особи з відповідною вищою освітою зі спеціальності інформаційних та комунікаційних технологій, а також особи, що не мали академічної освіти, але отримали засвідчення роботодавця про укладання контракту на роботу та виплату зарплатні у розмірі не менше 100 000 марок (51 000 євро) річного доходу (§2, IT-ArGV). Крім того, «Green Card» надавала можливість іноземним випускникам зі спеціальностей інформаційних та комунікаційних технологій, які успішно закінчили німецькі вузи, залишитись з метою Працевлаштування (§4, IT-ArGV ). З метою запобіганню довготривалої міграції встановлений був п'ятирічний термін перебування спеціалістів,який не підлягав подальшому продовженню.

Найбільшу частку прибулих спеціалістів складали вихідці з Індії, за ними слідували представники пострадянських країн,Румунії,Угорщини,Чехії, Словаччини, Болгарії, Південної Америки та Пакистану [2]. Переважна більшість прибулих спеціалістів концентрувалась у таких федеральних ІІМЛЯХ, як Баварія, Гессен, Північний Рейн/Вестфалія та Баден-Вюртемберг, де розміщені найпотужніші фірми IT.

Поширеного в медійному просторі побоювання щодо нової Імміграційної експансії не справдилось, очікуваного успіху не відбулось - трудова імміграція до ФРН не досягла прогнозованого об'єму. За рік після Впровадження «Green Card» до Німеччини прибуло лише 8 500 іноземних експертів IT з поміж очікуваних 10 000 [3, с. 155].

Причинами такого стану можуть бути, з одної сторони, перебільшені прогнози економічних спілок та Об'єднань, а з іншої, не висока привабливість Німеччини як країни імміграції Висококваліфікованих працівників.

Впровадження програми «Green Card» свідчило про зміну підходу державної влади до імміграційної політик. Однак не можна беззаперечно вважати, що це була зміна парадигм німецької імміграційної політики. З огляду на інституційне оформлення залучення спеціалістів із-за кордону простежується багато спорідненості із заходами по вербуванню робочої сили її повоєнні роки, в чому прослідковується традиція політики німецької трудової імміграції, яка орієнтується виключно на потреби ринку. Обмеження контингенту допустимих мігрантів, а також відсутність довгострокових перспектив та надійного правового статусу для них у Німеччині не сприяє Процесові залученню висококваліфікованих спеціалістів із-за кордону.

Список використаних джерел

1. Buttiger Н. Migration in Deutschland. Analysen und Perspektiven. - Guttingen: kttrke.2005.

2. Greifenstein R. Die Green Card: Ambitionen, Fakten und Zukunftsaussichten des llUtlchen Modellversuchs. - режим доступу: http://library.fes.de/pdf-files/fo-n t»chaft/01048.pdf [дата перегляду 21.10.2009].

3. Kolb H. Ein Jahr „Green Card" in Deutschland: ein Blick zurbck - ein Blick nach ..... In: Hunger U.,Santel B. Migration im Wettbewerbsstaat. - Opladen: Leske + Budric.....3

4. Migrationsbericht 2004. - Sachverstflndigenrat їм Zuwanderung und Integration, 004,

5. Verordnung bber die Arbeitsgenehmigung їм hoch qualifizierte auskndische ftchkntfte der Informations- und Kommunikationstechnologie vom 11. Juli 2000. - режим mi i-yny: http://www.aufenthaltstitel.de/it_argv.html [дата перегляду 20.10.2009].

 

Суспільна модернізація і громадянська інституалізація як фактор національної безпеки України

З моменту набуття незалежності Україна вже зробила багато для тоги, щоб посісти серед народів Європи те місце, на яке вона заслуговує. Чималі зміни відбулися в усіх без виключення сферах життя. Але багато хто забуває, що всі ці зміни можуть бути зведені нанівець, якщо не звертати достатньої уваги на питання національної безпеки в контексті актуальних питань соціальної політики і громадянської інституалізації. Що ж ми бачимо в цьому плані? З одного боку, Україна орієнтується на інтеграцію з Європейським Союзом. Серед інших стратегія передбачає інтеграцію до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки. Безпека України в цьому контексті ґрунтується на тому, що розвиток і зміцнення ЄС поглиблюють загальноєвропейську безпеку в усіх її вимірах.

Принцип неподільності європейської безпеки однаково важливий як для України, так і для ЄС та його повноправних та асоційованих членів. Кооперативна безпека, пошук підходів до якої, поряд з іншими європейськими та трансатлантичними структурами активно веде ЄС, має стати для України гарантією власної безпеки. Розширення співпраці з Західноєвропейським союзом (ЗЄС) - основною структурою оборони і безпеки ЄС - є одним з основних чинників інтеграції до ЄС. Одночасно з цим Україна розвиває і поглиблює свої відносини з НАТО.

Реалізуючи цю мету, наша держава спрямовує свою діяльність на розвиток конструктивного співробітництва з існуючими на європейському континенті структурами безпеки: Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО), Європейським Союзом (ЄС), Західноєвропейським Союзом (ЗЄС),Радою Євроатлантичного Партнерства (РЄАП),Організацією з питань безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Радою Європи (РЄ), на основі яких формується нова структура європейської безпеки XXI століття.

На нинішньому етапі свого розвитку, в процесі пострадянського перетворення суспільства та європейської інтеграції, Україна набуває нового історичного та культурного досвіду. Обсяг, якість та всеохоплення соціальних перетворень, що відбуваються на теренах нашої держави, важко порівняти з якимось іншим періодом вітчизняної історії, бо за роки державної незалежності зміни у структурі соціальних, політичних та економічних відносин є разючими: сформувалися нові суб'єкти власності та політичної діяльності, трансформувалися базові цінності життя і мотивація поведінки, змінюються уклад життя і мислення разом зі сталими традиціями. Є необхідним зробити особливий акцент саме на соціально-психологічному аспекті національної безпеки в контексті політичних аспектів взаємовідносин України з ЄС та Російською Федерацією. З тим фактом, що інтеграція до принципово відмінного від нашого укладу життя країн Європи неможлива беззміни свідомості кожного громадянина України,важко не погодитися.

В умовах важкої економічної ситуації, в якій перебуває Україна сьогодні, широка суспільна свідомість звертає увагу та робить гучний акцент саме на матеріальному забезпеченні громадян України. Звичайно, на інтеграційні процеси багато хто дивиться саме як на можливість поліпшення матеріального становища. Але на Заході на такі зазіхання дивляться вельми обережно [3,35].

За такого складного становища, населення України звертає своїпогляди до північної сусідки - Російської Федерації. Відчуття певної морально-психологічної єдності з народом РФ серед громадян України має не лише історичні коріння та пострадянську ідеологічну основу, але й на практиці суворого життя в складних економічних умовах та недовіри й прискіпливого ставлення розвиненої Європи тяжіння до «братів по нещастю» міцніє. Важко не погодитися,що парадигмою розбудови російської державності є беззастережне успадкування старих державницьких ідеологем, принципів та стилю ведення справ, бачення своєї геополітичної ролі.

У російській геополітичній думці не існує суспільно-визнаних концепцій щодо визначення власних природних кордонів, власних масштабів, в ній переважають такі категорії як «сфери виняткових інтересів», «зони впливу», «ареал розселення російськомовного населення». Наслідками цього стали формування нової російської нації і специфічне ставлення до національного питання як такого, відсутність чіткої межі застосування методів зовнішньої та внутрішньої політики і наявність особливих проблем у стосунках з будь-якою сусідньою державою, якщо тільки вона не погоджується на роль сателіта. Практично усіх ідеологів російської державності об'єднує домагання міжнародного визнання виключності, пріоритетності інтересів Москви в Україні.

Отож, пересічний український громадянин не відчуває тієї необхідної групової залученості до соціального, економічного та політичного життя своєї країни. Високий рівень корупції, зашореність української економіки, значний вплив олігархії на політичну та економічну сфери діяльності держави зумовлюють низький рівень громадянської свідомості. За відсутності історичного досвіду інтеграції до новітніших та прогресивніших утворень на кшталт ЄС, суспільна думка пересічних українців не сприймає таких потреб на нинішньому етапі. Для суттєвих змін свідомості, формування такого громадянина України, який був би здатний жити та працювати в ЄС необхідні зміни в економічному та політичному спектрі.

Отож, в соціальному аспекті розвитку та процесах економічної інтеграції України, на пострадянських теренах ми стикаємося з цілим комплексом проблем, що потребують комплексного розв'язання та прийняття рішучих заходів. На жаль, практика засвідчила, що реалізація соціальної політики в Україні не завжди забезпечувала можливості для дотримання державою своїх зобов'язань. Зрозуміло, за умови системної економічної кризи соціальна політика не може бути повноцінною, адже для реалізації соціальних програм потрібні значні ресурси [1, 212].

Проте в Україні соціальна ціна реформ виявилася надмірною, а система соціального захисту малоефективною. Життя вимагає розробки цілісної соціальної політики,тісно пов'язаної з економічним розвитком держави, її фінансовими можливостями. Умови для формування і реалізації соціальної політики на основі визначеної стратегії економічного розвитку та фінансової стабілізації мають бути закладені в основних напрямах соціальної політики.

Ці питання стосуються економіки, проте важливим для України, як для держави, що розвивається, є працююче демократичне суспільство. Однак демократія - це більше, ніж вибори. Демократія, як умова соціальної національної безпеки,повинна підтримуватися громадянським суспільством.. Щоб громадянське суспільство було здатне забезпечити підвалини демократії, у ньому повинні домінувати культура компромісу, повага до меншин і етика соціальної та персональної порядності [2, 170].

Культура демократії явно пускає коріння у перехідних суспільствах, що так довго заперечували її. Проте з цього коріння ще потрібно щось виростити. Мається на увазі питання формування ефективної соціальної безпеки в контексті стратегії соціальної політики та національної безпеки держави. Але ризик у тому, що у перехідний період корупція, цей «рак суспільства» може встигнути стати всеохоплюючою, що призведе не до соціально-ринкової економіки, а до дикого та грабіжницького ринку. Тому головним завданням є: трансформувати політичну мову в соціальній безпеці держави як практичне підтвердження того, що держава у своїй соціальній політиці практично реалізує інтереси суспільної більшості, а не окремого соціально-економічного угруповання та збільшити роль політичного діалогу, який включає також і діалог про економічний вибір.

Незважаючи на ті перепони, які ставлять обставини та час на шляху України до цивілізованого життя за європейським зразком, ми маємо перед собою таку перспективу та необхідний для цього потенціал економіко-соціальних і політико-правових можливостей. Щоб трансформація була успішною, необхідні неабияка порядність та сильне почуття відповідальності за громадське благо у сфері державного управління. По суті, це є завданням суспільно-політичним, як умова стабільної моделі соціальної безпеки в структурі загальної системи національної безпеки.

Список використаних джерел

1. Fuchs A. Solidaritflt der Sozialpolitik. - Marburg: Zukunft,2004. - 280 s.

2. Gleitze B. Produktivvermogen ist das Kapital der gewerblichen Unternehmen. -Bonn, 2007. - 325 s.

3. Siehe W. Die Freiheiterhalten. Den Klassenkampf zementieren? - Fr. a. M: Surkampf Verlag,2009. - 213 s.

 

Вплив менталітету та політичної культури Німеччини на її відносини з Україною

Менталітет як і культура формуються в процесі спільного існування групи. Якщо мова йде про історичний розвиток певної нації, то можна припустити, що менталітет, культура і, відповідно, політична культура в разі державотворчих процесів формуються паралельно і впливають як одне на одне, так і на відносини з іншими державами.

Політична культура - це такий спосіб діяльності соціальної спільноти, особи у царині політичних відносин, який відображує рівень політичної активності та політичної зрілості суб'єктів [6, 95].

Поняття «політична культура» не так давно взагалі не вживалося в політичній риториці Федеративної Республіки Німеччини. Ототожнення політичної культури з нормативним кодексом політичної поведінки здавалося більш доречним тому, що традиційне німецьке розуміння культури, пов'язане з ідеєю істинного і доброго, як і раніше живе в народній традиції і легко переноситься в політику.

Політична свідомість німців знаходиться значною мірою в згоді з новою державою. У німецькому суспільстві все ще сильна традиція аполітичності населення. В епоху демократії вона є продовженням світогляду вірнопідданого авторитарної держави. Якщо звернутися до результатів різних опитувань, що проводилися протягом ряду років для з'ясування політичної культури Федеративної Республіки, стає очевидним відхід на задній план авторитарних і автократичних установок і типів поведінки, притому найбільш виразно - у молодого покоління. У нього помітна сильна орієнтація на такі цінності постіндустріального суспільства, як свобода людини і зростання якості життя [5].

Як відомо, ментальність є світобаченням в категоріях і формах рідної мови, які поєднують у собі інтелектуальні, духовні та вольові якості національного характеру в його типових проявах [3].

Серед позитивних стереотипних характеристик свого етносу німці відзначають: старанність, точність, пунктуальність, любов до порядку, якісну роботу, непідкупність, довіру, надійність, ввічливість. Негативними стереотипними уявленнями виступають: надмірне прагнення до досконалості, упертість, недостатня гнучкість, одержимість роботою, відсутність почуття гумору, всезнайство, похмурість, недружелюбність, замкнутість [2]. Звичайно ж, знання цих рис допоможе уникнути конфліктів у сфері міжнародних відносин та сприятиме їх гармонізації.

Вкрай важливим є вплив менталітету та політичної культури і на відносини між Україною та Німеччиною. Федеративна Республіка Німеччина однією з перших серед країн Заходу визнала незалежну Україну. Це було 26 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини між Україною і ФРН встановлені 17 січня 1992 р.[7]. Екс-глава МЗС Німеччини й почесний голова ВДП Ганс-Дїтріхеншер. відзначив, що завершення процесу європейської єдності (розширення ЄС) неможливо без України. Але багато що залежить від того, як розвиватиметься сама Україна, і які в неї будуть пріоритети. Завжди було проблематичним те, що Україна, проголосивши бажання вступу до ЄС, не виконувала або виконувала з запізненням своє «домашнє завдання» [1]. Як бачимо, такий український підхід не сприймається німецькою ментальністю, визначальними рисами якої є точність, пунктуальність та любов до порядку.

На думку німецького політолога В. Гладко, прихід до влади Німеччини лібералів є шансом для України покращити відносини з Європою. Нова конфігурація політичних сил у німецькому Бундестазі вплине на курс зовнішньої політики країни, зокрема, пом'якшить її ставлення до країн Східної Європи. Втім Україна повинна вміло скористатись усіма можливостями.

В України є невеликий шанс,щоб побудувати свої відносини з Німеччиною. Звичайно, політика Німеччини не буде ворожою відносно Росії, тому що президент Медведев також намагається знайти контакт з європейськими державами. Німеччина має простежити, щоб в Україні дійсно почали будувати демократичний процес. Україна повинна стати на шлях демократичного розвитку і нарешті будувати в себе демократію. Це єдиний шлях для того, щоб встановити будь-які відносини з будь-якою країною. Але не треба намагатись ставити Німеччину в ситуацію, коли вона має вибрати між Росією та Україною на користь України. Цього Німеччина ніколи не робитиме [4].

Ми бачимо, що Німеччина розглядає відносини з Україною крізь призму своєї політичної культури, яка включає орієнтацію на постіндустріальні та демократичні цінності. А вони є нетиповими для України. Що ж стосується німецької співпраці з Росією, то, з токи зору німецької політичної культури, її можна, окрім економічних інтересів та історичного досвіду співпраці, пояснити ще й такою особливістю німецької політичної культури як аполітичність населення, яке не зацікавлене у своєму впливі на зовнішню політику.

Отже, вищезгадані особливості українсько-німецької співпраці ілюструють вплив менталітету та політичної культури на міждержавні відносини. Подальше вивчення цього впливу сприятиме як покращенню даних відносин,так і відкриттю нових перспектив.

Список використаних джерел

1. Гончаренко Р. Німецька політика щодо Росії не проводиться за рахунок України. - Режим доступу: http://proua.com/digest/2009/09/29/090634.htmi

2. Іванюк Н.М., Грибок О.М. Етнічні стереотипи (на матеріалі німецької мови) // Науковий вісник Волинського національного університету ім. Л.Українки. - Вип.4. -Луцьк,2008. - С.422-425.

3. Маслова В.A. Homo в культуре. - Витебск: ВГУ им. П.М.Машерова,2004. - С.49

4. Матвійчук Я.Тепер політика пані Меркель буде зовсім іншою. - Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/1838636.html

5. Мещерякова О. М. Политическая культура Германии до и после воссоединения. – Режим доступy:http://humanities.edu.ru/db/msg/45739

6. Політологія у запитаннях і відповідях: Навч. Посіб. / За заг. ред. К.М. Левківського. - К.: Вища шк.,2003. - 263 с.

7. Україна-Німеччина. - Режим доступу: http:/ /svit.ukrinfo rm.ua/Germany /germany.php?menu=attitudes

 

Стратегічне партнерство зі США як основа національної безпеки Республіки Корея

Довготривалий союз США та Південної Кореї, створений в перші роки «холодної війни» як оплот проти комуністичної експансії, зазнав ряд змін та трансформацій в останні роки. Але, не дивлячись на політичні розбіжності, зміну правлячих еліт в Кореї та неузгодженість у визначенні політик обох держав щодо КНДР, даний альянс залишається основним механізмом гарантування безпеки та стабільності Корейського півострова.

Початком тісної співпраці США та Південної Кореї прийнято вважати Корейську війну. Війна тривала до 1953 року, коли 27 липня було підписано угоду про примирення між представниками обох частин Корейського півострова, кордон між державами встановлено по 38 паралелі. А вже 1 жовтня 1953 між США та Республікою Корея було підписано Договір про взаємну оборону, що передбачав присутність американських авіації, флоту та сухопутних військ на території Південної Кореї для забезпечення безпеки південнокорейського населення та охорони встановлених кордонів Цей договір також передбачав взаємний захист сторін в разі зовнішньої агресії.

В 1978 році було сформовано Спільне Командування об'єднаних сил, що базувалося в Сеулі та очолювалося представниками Збройних Сил США. Основною причиною створення даного органу була саме північно-корейська загроза. Проте, не дивлячись на підтримку «світового борця за демократію» до 1990-тих років Південна Корея знаходилася під владою авторитарних режимів Пак Чжон Хі та Чон Ду Хвана.

Початок 1990-тих позначився для Республіки Корея значним економічним зростанням та процесом демократизації. Парадоксально, але з саме з початком демократизаційних процесів погіршилися відносини Республіки Корея із її основним партнером США. Основні розбіжності партнерів полягали саме у традиційній північно-корейській проблемі.

Новий уряд пішов на зближення з північним сусідом, запровадивши так звану «sunshine policy»,що полягала у наданні гуманітарної та економічної допомоги КНДР. Однією з причин погіршення відносин даного альянсу стала і зміна поколінь в Кореї, що засвідчила відсутність у нового покоління населення Південної Кореї забобонного страху перед міццю КНДР. У зв'язку з цим постало і питання скорочення американського військового контингенту. Проте не дивлячись на дані процеси 95% населення Республіки Корея висловилися за необхідність присутності американських військових підрозділів на території країни задля забезпечення її стабільного розвитку.

Проте корективи в дані процеси знову ж таки внесла розробка ядерної зброї КНДР. Південна Корея згорнула політику економічної та гуманітарної допомоги та підтримала американську стратегію роззброєння Корейського півострова, та вже 2003 року виступила основним ініціатором проведення шестисторонніх переговорів з роззброєння КНДР. Дані зміни потребували й внесення відповідних коректив у курс американо-південнокорейських відносин.

Значним кроком до змін в альянсі стало обрання Лі Мен Бака президентом Південної Кореї в грудні 2007 року, що привнесло новий вклад і оптимізм в союз. Підкреслюючи, що двосторонній військовий союз є основою національної безпеки Південної Кореї, президент Лі Мен Бак оголосив, що відновлення відносин із Сполученими Штатами було первинної метою його зовнішньої політики. З обранням Лі Мен Бека представники оборонного відомства Південної Кореї висловлюють більше бажання до приєднання до американської ініціативи ПРО. Військова співпраця добре розвивається, але все-таки координація на політичному рівні недостатня. Тим часом, до цих пір не була проведена всебічна оцінка стратегічного бачення, необхідного для забезпечення виправдання союзу на довгострокову перспективу.

Новим етапом у розвитку відносин альянсу став 2009 рік. По перше обидва партнери зазнали значного впливу глобальної економічної кризи, по друге змінилася й американська адміністрація, що радикально змінила традиційний для часів Буша зовнішньополітичний курс. Що стосується відносин із Південною Кореєю, то поки значних зрушень в політиці США щодо поглиблення відносин із своїм корейським партнером не було помічено, хоча і президент Обама та держсекретар Клінтон неодноразово заявляли про пріоритетність розвитку цих відносин.

Наразі США та Республіка Корея тісно співпрацюють в рамках G 20 що є пріоритетним для подолання несприятливої економічної ситуації в обох країнах. До того ж для Республіки Корея розвиток стратегічного альянсу зі США не тільки в безпековій, а й в політичній , економічній, соціальній та культурній сферах є пріоритетним завданням.

Слід також зазначити, що, саме в 2009 році погіршилися відносини Республіки Корея та КНДР. Так, 30 березня 2009 КНДР заявила про розрив усіх раніше досягнутих домовленостей з Південною Кореєю, а в вже в травні провела друге випробування ядерної зброї, оголосивши при цьому про вихід із договору про припинення вогню із Південною Кореєю, що фактично означало введення військового стану на півострові. Із розгортанням цих подій Південна Корея, США, Японія та Китай доклали усіх можливих зусиль для налагодження міжкорейського діалогу та добилися певного покращення міжкорейських відносин. Саме за цих обставин та через повну непередбачуваність керівництва КНДР питання дієвого альянсу США та Республіки Корея постає як одне з найпринциповіших питань у сфері регіональної безпеки Північної Азії. Наразі постає лише питання готовності нового американського керівництва підтримати ці стратегічні ініціативи.

Список використаних джерел

1. www. easttime, ru- 06.11.2008, «Трансформация союза США - Южная Корея»

2. www.state.gov - US Department of State Diplomacy in Action

3. www.mofat.go.kr - Ministry of foreign affairs of Republic of Korea

4. www.cfr.org - US Counsil of Foreign Affairs

5. http://russian.moscow.usembassy.gov/tr_obama-nes.html -Выступление президента Барака Обамы в Российской экономической школе (Москва, Россия 7 июля 2009 г.)

 

Інформаційний імідж України: погляд з Європи

На сучасному етапі розвитку світової спільноти міжнародний імідж держави свідчить про стан її економічного, політичного та культурного розвитку і є показником репутації тої чи іншої країни на світовій арені. Слід зазначити, що формування позитивного іміджу країни неможливе без наявності спеціалізованого інформаційного ресурсу. Саме з метою виконання цього завдання в Україні діють такі установи, як державна телерадіокомпанія «Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення», Всесвітня служба іномовлення Національної радіокомпанії України,Українське національне агентство «Укрінформ».

Зрозумілим при цьому є те, що окрім організаційної підтримки, політика формування іміджу потребує і законодавчого регулювання. Так, наприклад, в «Основних напрямах зовнішньої політики України» її важливою складовою була визначена функція «проведення активної інформаційно-аналітичної роботи, спрямованої на роз'яснення своєї внутрішньої і зовнішньої політики, формування прихильного ставлення до України в парламентських,урядових і неурядових колах» інших держав [1].

Уявлення про Україну у країнах світу залишається досить поверхневим та фрагментарним, а інколи - негативним. Так, згідно досліджень, елементи іміджу України це: Чорнобиль, «Помаранчева» революція 2004, прізвища - Шевченко, Кличко, Ющенко, Тимошенко, Руслана, Верка Сердючка, корупція, проблеми з Росією. Дослідники при цьому наголошують, що причиною цьому, певною мірою, є як небажання політиків займатися інформаційною сферою, так і «хвороби» української журналістики, зокрема безвідповідальність та непрофесіоналізм у міжнародній тематиці. В результаті цього Україна в очах Європи виглядає надзвичайно непривабливою [2].

Україна займає 23 місце серед європейських країн по частоті згадування. Найбільше уваги їй приділяють поляки. В англосаксонських країнах, публікується відносно велика кількість книг, присвячених Україні (позиції української діаспори в Канаді, діяльність дослідницьких центрів і т.д.). Позиція України у Франції й Німеччині є найслабшою. Хоча позиція нашої країни поступово еволюціонує, цей процес розвивається нерівномірно. Із часів «Помаранчевої революції» (2004р.) західноєвропейські журналісти присвячують Україні набагато більше уваги, ніж раніше, що частково пов'язано з нестабільною політичною ситуацією в країні [3].

З початку 2007року і до травня 2008 у газеті «The Times», яка є щоденною, слово Україна в використовувалось 36 разів. Усі знайдені публікації можна поділити за тематичним принципом на такі: злочинність, міжнародні зв'язки, спорт, НАТО, економіка, газова війна, внутрішня політика. Таким чином, європейські ЗМІ,зокрема часопис «The Times»,не піддають політику України особливо гострій критиці, але й схвальних матеріалів виявлено порівняно небагато [4].

Україна має шанс для формування міжнародного іміджу у зв'язку з проведенням на її території Євро 2012. Адже саме цей захід залучить в нашу країну притік не лише іноземних інвестицій, а й розвиток туристичних пропозицій для жителів європейських країн.

Метою роботи над іміджем України та її влади є створення максимально сприятливих умов для залучення великих обсягів різноманітних ресурсів (кадрових, фінансових, економічних і т. ін.) до розвитку країни та її інфраструктури. Україна має стати бажаною з усіх точок зору - для ведення бізнесу, для проведення переговорів, для відпочинку, для вкладення коштів тощо.

Список використаних джерел

1. Постанова Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики України»/Офіційний сайт Верховної Ради України - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3360-12 - Дата перегляду - 15.10.09

 

Повне ядерне роззброєння - перспективи реалізації ініціативи Globalzero

1945 року бомбардуванням ядерними боєголовками було зруйновано острови Хіросіму і Нагасакі. Це поклало кінець одній війні і почало іншу: Друга світова війна переросла в холоду війну - досить хиткий стан миру, в якому ядерне стримування засновувалася на загрозі взаємного винищення. Сьогодні,ураховуючи масштаби глобалізації, коли ведення збройних конфліктів є невигідним для всіх суб'єктів міжнародних відносин, все більш привабливою вимальовується ідея повного ядерного роззброєння.

Не зважаючи на те що ООН почала працю над ядерним роззброєнням ще з 1946року (як результат ми маємо: Договір про непоширення ядерної зброї (1968р, 189 учасниць) і Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (1996 p., 177 учасниць) сьогодні заданими журналу Bulletin of the atomic scientists в світи нараховується 26854 ядерних зарядів, які зосередженні в США, Росії, Франції, Великобританії Китаї, Індії, Пакистані, Ізраїлі та Північній Кореї (неофіційно) [2].

Покроковий план повної ліквідації ядерних арсеналів пропонує організація Global Zero (GZ), що стартувала в Парижі і Вашингтоні 9-11 грудня 2008 року. Згідно сайту GZ ініціативу підтримує цілий ряд видатних особистостей,які минулому обіймали високі державні та військові посади.

Цей план пропонує 4 фази ядерного роззброєння:

1. (2010-2013) США і Росія скорочують свої ядерні арсенали до 1000 одиниць.

2. (2014-2018) США і Росія погоджуються до 2021 року зменшити свій ядерний потенціал до 500 одиниці, в той час як інші ядерні держави заморожують свою ядерну програму, а згодом починають її поступове згортання.

3. (2019-2030) Всі ядерні держави погоджуються на подальше ядерне роззброєння, кінцевим результатом якого є «Глобальний нуль» в 2030.

4. (2024-2030) Закінчення процесу скорочення ядерного арсеналу і продовження роботи системи верифікації.

Ініціатива працює у трьох напрямках задля досягнення поставленої мети: Розвиток покрокового плану, прийнятого на конференції в Парижі Заручення підтримкою урядів ключових держав світу Залучення широких мас до підтримки ініціативи через ЗМІ і мережу Інтернет.

Зусиллями організації на ініціативу звернули увагу президент США Б.Обама і президент Росії Д. Медведев, які погодилися сісти за стіл перемовин задля реалізації перших двох базових фаз ініціативи.

Проте в умовах економічної кризи такі дії скоріш зумовлені об'єктивними потребами: Саміт G20 в Лондоні продемонстрував готовність президента Обами і керівництва Росії почати новий період роззброєння, бо воно можне стати одним з найбільш ефективних інструментів подолання глобальної економічної кризи, тому що це шлях до технічного переозброєння на скоординованій колективній основі.

Важливим є те, що Обама вже в ході своєї передвиборчої компанії багатократно заявляв про те, що після вступу на посаду президента США він має намір зробити денуклеаризацію всього світу основним напрямком американської ядерної політики [4].

Вартим уваги є і виступ президента Сполучених Штатів на Саміті з лідерами ЄС в Празі, основною темою якого стало нерозповсюдження ядерної зброї.

Одночасно Росія, виявляє менше ініціативи за свого партнера. Дмитро Медведев висунув 2 основні умови для скорочення Росією ядерного озброєння: погодження умов щодо американських планів встановлення ПРО в Європі і оснащення озброєнь неядерними боєголовками.[5]

Щодо інших ключових гравців то і тут позиції розділилися. Франція позитивно ставиться до концепції «світу без ядерної зброї», але одночасно вражає занепокоєння щодо перенесення ядерної зброї на чорний ринок в разі повного офіційного згортання ядерної програми. Великобританія повністю підтримує ініціативу США в даному випадку. Проте Росія і Китай можуть виявитися проблемними регіонами. Перша, відчуваючи наслідки фінансової кризи, може не знайти необхідних коштів для винищення величезного ядерного арсеналу навіть при повному бажанні. Другий зараз модернізує свої ракети і навпаки,збільшує ядерний арсенал, сподіваючись колись досягнути рівня США.

Тому, очевидним є те, що на шляху реалізації ініціатива GZ зустріне велику кількість перепон, в більшості зумовлених зіткненням інтересів ключових гравців в даній сфері. Проте ми бачимо, що завдання повного роззброєння, яке поставила перед собою ініціатива є не просто бажанням «групи популістів змінити світ на краще», а об'єктивно зумовленою необхідністю. Ідеї, запропоновані експертами GZ, пересікаються з тими, що були висловленні лідерами деяких найбільш розвинених країн світу, в першу чергу США, тому більш за все організація отримає суттєву економічну і політичну підтримку. Можливою є трансформація ініціативи (змінна змісту плану), подовження строку її реалізації, але її повне згортання є малоймовірним.

Список використаних джерел

1. www.giobalzero.org, Офіційний сайт ініціативи Global zero

2. http://www.thebulletin.org,Офіційний сайт журналу Bulletin of the atomic scientists

3. http://dialogs.org. ua/club_ua_fuil.php?m_id=16073/ «Главред»,»Большой вояж американцев в Москву и Киев», 22.07.09

4. http://www.rodon.org/polit-090409083951/ Изабель Лассер, «Говорить о создании «мира без ядерного оружия» Б.Обаме легче, чем осуществить задуманное»,08.04.2009

5. http://nvo.ng.ru/concepts/2009-07-10/6_razorujenie.hlml/ Андрей Терехов, «Москва и Вашингтон разоружатся к 2030 году», 02.07.2009

 

Загрози іміджу Львова: деякі аспекти зовнішнього впливу

Львів живе своїм життям... Це дух старої Європи, що має багатогранну історію. Протягом багатьох століть Львів зазнавав впливу різноманітних культур, тому його можна презентувати іноземцям як європейське місто. Львів не втрачав своєї вагомості у складі Польщі, Австрії, Угорщини; він терпимий до інших мов, віри, національностей і має чимало позитивних особливостей, щоб бути пропонованим туристам і конкурентоздатним серед інших міст. Проте досить часто з’являються провокативні публікації, заяви з боку високопосадовців.

У Росії глибоко занепокоєні посиленням відверто націоналістичних, антиросійських і русофобських настроїв і проявів в Україні. В зовнішньополітичному відомстві висловили обурення «безперервними актами вандалізму щодо пам'ятників радянським воїнам-визволителям в західних областях України - в Червонограді, Дрогобичі, Львові, Івано-Франківську, інших містах». А також реабілітацією ОУН-УПА, «хоча добре відомо, що бандитські формування УПА брали участь в каральних акціях нацистів. На їх совісті сотні тисяч страчених громадян - українців, росіян, євреїв,представників інших національностей».

Останнім часом дуже багато шуму викликало питання проведення Євро-2012 у Львові. Натомість, для Львова Євро-2012 є понадполітичним проектом. Львівська громада працює над модернізацією свого міста, ремонтує дороги, лікарні, реконструює летовище, будує новий стадіон, нові готелі, Здорові українські сили розуміють, що успіх Львова - це успіх України. Алеантиукраїнські сили це теж добре розуміють і роблять все можливе для того, щоб виключити Львів з переліку міст-господарів чемпіонату футболу. Міський голова Львова Андрій Садовий називає провокацією появу Інтернеті звіту УЄФА щодо будівництва стадіону до Євро-2012 у Львові.

Ще однією провокацією, яка негативно впливає на імідж Львова, є журналістський матеріал присвячений відкриттю у Львові концептуального авторського ресторану «Криївка» та «Галицька жидівська кнайпа», що був опублікований в російській пресі та трансльований на російському телебаченні. Заяви такого типу розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Адже насправді такі заклади як «Криївка» та «Галицька жидівська кнайпа» носять суто символічний характер і не мають на меті образити гідність наших сусідів. Навпаки спрямовані на те, аби привабити туристів до цього закладу, найбільш точно передати ту атмосферу, що панувала у Львові за часів ОУН-УПА.

А таких провокацій, які мають на меті знеславити місто та його жителів в очах міжнародної спільноти, є безліч. Якщо заглянути у недавні 90-ті, то добре організованою провокацією було вбивство талановитого українського композитора та виконавця Ігоря Білозора. Його вбивство викликало широкий резонанс серед російськомовного населення, оскільки ні в чому неповинних людей, що проживали у Львові почали називати шовіністами та зрадниками. Впливові люди, що створюють такі провокативні ситуації переслідують певні цілі, головною серед них є досягнути власних інтересів (гроші,бізнес,влада).

Я переконана, що людина котра хоч раз побувала у нашому місті, більше ніколи не повірить у те, що у Львові ходять з автоматами і за розмову російською мовою можуть побити; про те, що у Львові не існує шкіл національних меншин; що львів'яни не гостинні люди. Львів завжди асимілював у собі традиції інших народів, але ніколи не втрачав своєї самобутності та індивідуальності. Саме тому Львів можна порівняти з красивою жінкою: закохуєшся з першого погляду і чим більше ти дивишся, тим більша твоя любов.

Список використаних джерел

1. Заявление МИД России в связи с антироссийскими проявлениями на Украине / / Министерство иностранных дел Российской Федерации Департамент информации и печати. - Режим доступу: http://www.mid.ru/brp_4.nsi/sps/8B02FF594F151D36C32573B1004930DC

 

Сучасні тенденції міжнародно-правового регулювання застосування сили

З моменту виникнення і до сучасності держави використовують силу в різних проявах для досягнення своїх цілей у міжнародних відносинах. Але тільки в сучасній політичній теорії та міжнародному праві під впливом негативного досвіду Першої та Другої світових війн сформувалися норми, що регулюють міждержавні відносини з приводу застосування сили. Від права держави на війну (jus ad bellum) до обмеження застосування сили при стягненні за договірними борговими зобов'язаннями в Гаазькій конвенції 1899 р., до зобов'язання держав «з метою попередити, по можливості, звернення до сили у відносинах держав, що домовляються, Держави погоджуються докладати зусилля до того, щоб забезпечити мирне розв'язання міжнародних сутичок» у ст. 1 Гаазької конвенції про мирне вирішення міжнародних сутичок 1907 р. [1, с. 22], до певних правових обмежень застосування сили в Статуті Ліги Націй 1919 р., до осуду вдавання до війни для врегулювання міжнародних суперечок і відмови від звернення до війни в міжнародних відносинах як знаряддя національної політики в ст. 1 Паризького договору про відмову від війни як знаряддя національної політики 1928 р.[1, с. 76], до заборони застосування сили і погрози силою будь-яким чином, несумісним з цілями ООН у п. 4 ст. 2 Статуту ООН [3] пройшло сучасне міжнародне право. Колишній голова Міжнародного суду ООН Н. Сінгх відзначав, що «принцип незастосування сили і погрози силою являє собою наріжний камінь зусиль людства в справі підтримки миру на Землі в умовах зростання протиріч» [2,с. 3].

Незважаючи на докладне розкриття нормативного змісту принципу незастосування сили і погрози силою в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 p., Визначенні агресії 1974 p., Декларації про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування 1987 p. і широке визнання державами зазначеного принципу в міжнародних відносинах після закінчення «холодної війни» різко зросла кількість спроб силового вирішення різних міждержавних протиріч. У збройних конфліктах з 1990 р. загинуло більше 9,3 млн. чоловік, з 12 до більш ніж 25 млн. виросло число біженців [2, с. 13]. Більшість конфліктів являють собою збройні зіткнення всередині держав на етнічному, релігійному або мовному ґрунті, як це мало місце в Сомалі, Боснії, Руанді, Бурунді. Багато з цих конфліктів перетворюються в міжнародні, як це сталося в Азербайджані щодо Карабаху, за рахунок втручання в них інших держав. У той же час мають місце й суто міжнародні збройні конфлікти між державами, про що свідчить війна між Іраком і Іраном, агресія Іраку проти Кувейту тощо.

В міжнародному праві та міжнародних відносинах, на відміну від інших галузей права, самі суб'єкти створюють норми і самі їх здійснюють, у тому числі й за допомогою застосування сили для примусу до виконання міжнародно-правових обов'язків. У ст. 51 Статуту ООН передбачені! невід'ємне право на індивідуальну або колективну самооборону, якщо відбудеться збройний напад на державу-члена Організації. Крім того, Рада Безпеки ООН уповноважена світовим співтовариством,; це закріплено в ст. 41 Статуту, вирішувати які заходи, не пов'язані з застосуванням збройних сил, варто застосовувати ООН і державам - її членам для підтримки або відновлення міжнародного миру й безпеки у випадку будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акту агресії. А якщо ці заходи виявилися недостатніми, РБ ООН, у відповідності до ст. 42 Статуту, уповноважена вживати необхідних для підтримки міжнародного миру й безпеки заходів із і застосуванням збройних сил [3]. Таким чином, в Статуті ООН передбачено два види законного застосування сили.

За межами нормативного регулювання Статуту ООН залишилися два інших види застосування сили, визнані законними в сучасному міжнародному праві. Всі народи і нації відповідно до Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р. мають право на застосування сили для захисту права на самовизначення й рівноправність. Надалі ця норма була включена в Додаткові протоколи 1977 р. до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р. і одержала широке визнання держав. В ході операцій з підтримки миру в Сомалі та Югославії РБ ООН прийняла резолюції про застосування сили для забезпечення доставки гуманітарної допомоги.

Все відзначене переконливо свідчить про необхідність подальшого розвитку міжнародно-правового регулювання застосування сили в міждержавних відносинах з метою зміцнення загального уявлення держав про чітке розмежування правомірних і неправомірних дій з використання сили. Тим самим формуються нормативні гарантії забезпечення міжнародного миру і безпеки.

Список використаних джерел

1. Действующее международное право: Документы в 2 т. Т. 1. / Сост. Ю. М. Колосов, Э. С. Кривчикова. - М.: МГИМО (У) МИД РФ,2007. - 766 с.

2. Омисоре С. Р.А. Современные тенденции международно-правового регулирова­ния законного применения силы / С. Омисоре. - К.: ООО «Междунар.фин.агенство», 1997.-48 с. '

3. Статут ООН [Електронний ресурс). - Режим доступу: http: //www.un.org/aboutun/ charter

 

Вплив ЗМІ на політичну особливість сепаратизму в Іспанії

Сорокарічна ізоляція Іспанії та роль однієї з впливових сучасних країн Європейського Союзу окреслили дві національні проблеми: імміграція та тероризм є питаннями гострої політичної дискусії не тільки всередині країни, але й на загальноєвропейському рівні.

Європейська інтеграція чим далі, тим більше сприймається як процес об'єднання або «взаємопроникнення» європейських держав зі збереженням національної ідентичності. Досягнення у соціальній сфері стимулюють «інтеграційні» почуття європейських громадян призводить до усвідомлення себе в першу чергу європейцем, а вже потім громадянином конкретної країни. Цей процес слід сприймати позитивно, оскільки він теоретично мав би сприяти значному пом'якшенню «гострих» сепаратистських тенденцій у державах «об'єднаних» Європою.

Досліджуючи історичні особливості націогенезу в Іспанії слід підкреслити, що регіональна специфіка не була розмита процесом становлення єдиної іспанської нації, а регіоналізм залишається однією із характерних рис іспанського суспільства. Саме зріст націоналістичних рухів в Каталонії та Країні басків в XIX та XX ст. став причиною становлення в Іспанії військово-монархічної диктатури Прімо де Рівера, а потім і франкістського режиму. Різкий підйом сепаратистських тенденцій у франкістській та постфранкістській Іспанії пояснюється авторитарно централізованою владою, яка у франкістський період проводила політику іспанізації та асиміляції жорстокими репресіями, а у постфранкістський період при прийнятті Конституції намагалася обмежити можливість автономних суспільств впливати на процес прийняття рішень на загальнонаціональному рівні.

Політична особливість іспанського сепаратизму є визначальною: при класифікації політичних партій Іспанії слід враховувати етногеографічний фактор,у відповідності до якого партії поділяються на «патріотичні»,та партії, які є «патріотичними» секціями найбільш впливових партій, таких як Народна партія та Іспанська соціалістична робітнича партія. Радикальні патріотичні організації очолює ETA (Euskadi ta Askatasuna — Країна басків та свобода), яка виникла 31 червня 1959 року та має на меті створення незалежної баскської держави через федерацію семи баскських провінцій, що розташовані на території Іспанії та Франції.

ЕТА у своїй діяльності керується терористичними методами боротьби та не визнає помірковану тактику парламентських переговорів. Для прикладу, у вересні 1998 року ЕТА відмовилася від традиційних методів боротьби, у відповідь уряд розпочав процес встановлення політичного діалогу, який завершився у січні 1999 року, заявою ЕТА про припинення «тимчасового перемир'я». Переговори між урядом та екстремістами були поновлені в березні 2006 року, але вже в червні 2007 року ЕТА оголосила про припинення перемир'я.

Наслідки мадридських терактів 2004 року вказали на існування взаємозв'язку між тероризмом, політикою та інформаційними ресурсами. Для прикладу, на наступний день після замаху з'явилося повідомлення про те, що уряд Хосе Марія Аснара та його Народна партія маніпулює інформацією стосовно організаторів терактів, що призвело до зміни виборчих преференцій іспанців, тобто 9-відсоткового зросту підтримки соціалістів. Маріано Рахой, голова Народної партії в інтерв'ю газеті El Mundo висловив упевненість у тому, що до терактів причетна ЕТА. Скандал навколо Народної партії, пов'язаний із публікацією в El Mundo та El Pais публічних звинуваченнях у намаганні приховати правду про трагедію стосовно причетності ЕТА до мадридських терактів, фактично, вплинув на думку виборців.

Активна участь періодичних видань у скандалі в свою чергу призвела до падіння довіри населення до традиційних джерел інформації та підвищила рейтинг Інтернет видань завдяки можливості обговорення проблеми на форумах. В свою чергу Інтернет за рахунок вільного доступу, відсутності контролю та цензури, потенційно великій аудиторії по всьому світу, анонімності зв'язку є небезпечним джерелом поширення терористичних ідей.

Європейський Союз є потенційним джерелом зародження гострих сепаратистських тенденцій, які із площини політики можуть перейти у площину революційної боротьби. Політична особливість іспанського сепаратизму проявляється у визнанні сепаратистів впливовими членами політичного процесу за рахунок переговорів та поступок з боку уряду. Вплив ЗМІ на ставлення громадськості до терористичного сепаратизму зводиться до інформаційного маніпулювання політичним процесом.

Список використаних джерел

1. Boguslaw Dobek-Ostrowsky і Michal Kusia. Hispania media masowe у wybory w obliczuterroryzmu. - Wroclaw. - 2007. - 175 s.

2. Испанская система борьбы с терроризмом: до и после взрывов в Мадриде //http://www.agentura.ru/dossier/spain/counterterror/.-Дата перегляду 21.02.2008.

3. Испания. Анфас и профиль / Под редакцией В.Л. Берникова. - 474 с. М.:Весь мир,

 

Інтеграція України у світовий інформаційний простір

Реалізація міжнародної інформаційної політики здійснюється через комплексні стратегії регіональних міжурядових організацій та програми національної інформаційної політики [4, с. 168]. Зміст трансформаційних процесів в ході «інформаційної революції» приніс політичній сфері держав постіндустріального світу ряд наслідків: спирання на інформаційні технології, яке може зробити суспільство надзвичайно вразливим до певних форм втручань та спровокувати конфлікт; зростання «інформаційної прірви», яку пов'язують з технологічним відставанням одних верств суспільства від інших; посилення ролі глобалізаційних процесів, що з одного боку знижують роль національних держав, а з іншого - активізують етнічну ідентифікацію та пробуджують національну свідомість [1, с. 153-157].

Інформаційна політика в державі відповідає змісту панівної в ній ідеології, яка пов'язана з суспільно-політичним ладом і типом державного правління. До розпаду Радянського Союзу на всій його території був єдиний комуністично-радянський інформаційний простір, який суворо охоронявся і куди не допускалась жодна інформація, що не вкладалась у рамки панівної ідеології. З цією метою була створена система компартійної преси та розгалужені ретрансляційні теле- і радіомережі. Коли Україна стала незалежною, в її інформаційному просторі за традицією продовжували хазяйнувати інформатори іншої країни.

На сучасному ж етапі демократизації суспільства, Україна має притримуватись основних положень, зазначених в Законі України «Про Основні загади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки». Поняття державного інформаційного простору не обмежується самою тільки територією країни. До складу цього поняття входять його суб'єкти, все матеріально-технічне середовище, вся інтелектуально-інформаційна власність цих суб'єктів [3, с. 203]. Це досить великий і складний комплекс: державні та недержавні інформаційні агентства; органи державної влади, інші державні і недержавні установи (організації) - через створені ними у встановленому порядку інформаційні служби; державні та недержавні установи, служби і центри збирання, зберігання, дослідження та поширення статистичної, соціологічної, економічної, іншої суспільно значущої інформації; видавництва всіх типів, різних форм власності.

Суб'єктами національного інформаційного простору визнаються також фізичні особи - громадяни України та інших країн, які здійснюють відповідно до законодавства України професіональну творчу діяльність у галузі інформації індивідуально. Розгалужена структура суб'єктів та об'єктів інформаційної політики ставить під сумнів об'єктивність інформації, яка подається в широкі маси. Існує ряд проблем, перед українським інформаційно-політичним простором, які треба негайно вирішувати:

1) проблема правового регулювання інформаційної політики: ряд Законів про інформаційний простір України - не виконуються. На відміну від, країн Європейського союзу, Ради Європи, Організації Північноатлантичного договору, ООН - здійснюють активну міжнародну політику орієнтуючись на співробітництво з окремими державами за програмою «Розширене сусідство» (ЄС), міжнародними організаціями, транснаціональними корпораціями, де результативність роботи засвідчена Програмою дій «Інтеграція та різноманітність: нові тенденції європейської політики у сфері ЗМІ і нових комунікаційних послуг» та дослідженні «Біла книга про європейську політику комунікацій» [5, с. 50].

2) дефіцит сучасного українського рейтингового, принаймні на внутрішньому ринку, аудіовізуального продукту, на відміну від Франції, яка стала хрестоматійним прикладом жорсткої політики захисту своєї національної самобутності, 60 % телерадіоефіру має заповнюватися власною аудіовізуальною продукцією. В подальшому ця нестача може призвести до денаціоналізації, деукраїнізації населення через його зросійщення;

3) велика кількість комерційних структур, які суб'єктивують інформацію, або працюють за замовленням;

4) надмірна політизація інформаційного простору;

5) прихована цензура та контроль з боку влади;

6) відсутність координаційного органу, який би контролював роботу «семи няньок» (Комітет у справах свободи слова та інформації Верховної Ради України, Головна інформаційна служба Секретаріату Президента України, Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення, Державний комітет з питань телебачення та радіомовлення (Держкомтелерадіо), Сектор моніторингу розвитку культури й і духовності секретаріату Кабінету Міністрів України, Національна телекомпанія та Національна радіокомпанія);

7) низький рівень інформаційної безпеки;

8) слабка база державного фінансування інформаційної сфери в Україні, поряд з тим, що США або Японія можуть самостійно фінансувати національні інформаційні програми.

Уряд Швеції наголошує на необхідності вкладення широких інвестицій в інформаційні технології - життєздатна єдина підстава для Швеції, в довгостроковій перспективі, забезпечуючи здатність конкурувати на міжнародному ринку.

Повноцінне входження України у світовий інформаційний простір потребує:

1) створення потужних каналів інформаційного обміну з країнами світу, задля розширення інформаційної бази національної системи освіти, забезпечення можливості використання світових банків інформації;

2) для підвищення рівня інформатизації необхідно здійснити ряд взаємопов'язаних проектів, спрямованих на розвиток телекомунікаційного середовища, створення потужних інформаційних ресурсів, в першу чергу соціально-економічного значення (бази даних про населення держави, географічних даних на основі електронного картографування), застосування комп'ютерних інформаційних технологій на всіх рівнях управлінської діяльності [2, с. 31];

3) придбання державою ліцензій у провідних світових виробників інформаційних продуктів з подальшим їх впровадженням на вітчизняному ринку;

4) застосування антимонопольних заходів. Державна політика інформатизації повинна спрямовуватися на всебічну демократизацію процесів створення та споживання інформації, загальнодоступність інформаційних ресурсів та послуг, захист прав особи від інформаційного вторгнення тощо;

5) в основу оцінки ефективності інформатизації необхідно покласти комплексний підхід, який ґрунтується на врахуванні не тільки ресурсних показників, а й впливу інформаційних процесів у цілому на всі сфери життєдіяльності суспільства, у тому числі на зростання обсягу виробництва валового внутрішнього продукту.

Вихід України з системної кризи в інформаційному просторі розкриє ряд перспектив, щодо інтеграції у світовий інформаційний простір: з політичної точки зору - це активне співробітництво в галузі міжнародних відносин (міжнародні організації, міжнародна безпека, міжнародне право та ін.) і в галузі регіональних наукових досліджень (розвиток національних структур,національна економіка,національна безпека і оборона).

Список використаних джерел

1. Дубов Д.В. «Політико-комунікативна безпека України в контексті формування інформаційного суспільства» //Вісник академії керівних кадрів культури і мистецтв(щоквартальний науковий журнал). - Л.,2007. - Випуск 2. - С. 153-157

2. Жарков Яків «Небезпеки особистості в інформаційному просторі»/ / Юридичний журнал. - № 2. - 2007. - С. 33-38

3. Карпенко В. «Інформаційна політика та безпека». - К: «Нора-Друк». - 2006. - С. 203

4. Макаренко Є.А. Проблемний аналіз Концепцій регіональної та національної інформаційної політики//Актуальні проблеми міжнародних відносин. - К., 1999. - Випуск 15. - С 168

5. Council of Europe 7-th European Ministerial Conference on Mass Media Policy. -Kyiv - 10-11. - March.,2005. - P. 50

 

Ефективність зовнішньої політики як фактор досягнення вітчизняними підприємствами глобальних конкурентнихпереваг

Серед суто економічних критеріїв ефективності зовнішньої політики України важливе місце, як на наш погляд, повинно займати створення комплексу умов для досягнення вітчизняними підприємствами зовнішньої конкурентоспроможності. Поняття конкурентоспроможності носить відносний характер: підприємство може бути конкурентоспроможним ні одних ринках і зовсім неконкурентоспроможним - на інших. Якщо ж ринок, на якому підприємство є конкурентоспроможним, не уточнюється - значить, йдеться про об'єкт, що наданий момент часу є найкращим світовим взірцем [4, с. 48]. Тому, говорячи про досягнення підприємством зовнішньої конкурентоспроможності, ми характеризуємо динаміку та можливості його пристосування до мінливої кон'юнктури світового ринку.

В умовах глобалізації поняття зовнішньої конкурентоспроможності доповнюється поняттям глобальних конкурентних переваг [1, с. 27]. Вони означає різновид конкурентних переваг фірм, пов'язаних із придбанням активів, які приносять неекономічні ефекти власникам. Відповідно, виникає і відповідальність власників за використання таких активів. Йдеться в першу чергу про дотримання соціальних та екологічних стандартів в діяльності фірми, а також при розвиток таких форм діяльності, які мають глобальні результати при використанні глобальних ресурсів. Таким чином, досягнення зовнішньоекономічної конкурентоспроможності разом із отриманням глобальних переваг означає, що вигоди від цього має не тільки фірма, але й суспільство, нація в цілому; а також те, що отримані вигоди впливатимуть ні господарське життя в майбутньому [3]. Саме це в сучасних умовах виводить зв'язок між зовнішньою політикою та проблемами досягнення зовнішньої конкурентоспроможності вітчизняних підприємств на якісно новий рівень.

Досить часто в економічній літературі головною умовою досягнення зовнішньої конкурентоспроможності називають наявність високих технологій. Не заперечуючи важливість цього фактору, зазначимо, щ несанкціоноване використання технологій, досить поширене в усьому світ значно нівелює переваги тих фірм, які є законними власниками або користувачами передових технологій [2]. В цих умовах необхідна тісна співпраця країн світу в галузі захисту авторських прав, інтелектуальної власності тощо, що дозволить створити своєрідне середовище для підтримки національних інноваційних конкурентних переваг. В свою чергу, створення такого середовища потребує ефективної зовнішньої політики.

Для досягнення зовнішньої конкурентоспроможності та глобальних конкурентних переваг вітчизняним підприємствам, як на наш погляд, необхідно більше уваги приділяти «екологічній складовій». Адже Україна ввійшла у міжнародний розподіл праці без сформованого та врегульованого державою внутрішнього ринку прав на забруднення, без урахування витрат на відновлення природних ресурсів у структурі сукупних витрат на виробництво продукції, без дієвих фінансових важелів впливу на впровадження ресурсомарнотратних технологій тощо. В той же час і світовий ринок прав на забруднення має не до кінця розроблені механізми дії, не відрізняється оптимальністю функціонування та спроможністю вирішення усіх гострих екологічних проблем людства. В цій ситуації важливого значення набувають процеси міждержавного врегулювання екологічних питань на двосторонній основі, тобто до створення глобальних регулюючих ринкових інструментів їхні функції на себе повинні перебрати інституції, що розробляють та здійснюють зовнішню політику.

Таким чином, ми вважаємо пріоритетними два напрямки формування зовнішньоекономічної конкурентоспроможності вітчизняних підприємств: інноваційний та екологічний. Обидва вони потребують проведення виваженої зовнішньої політики, оцінка ефективності якої повинна проводитися і за економічними критеріями.

Список використаних джерел

1. Пл Чарльз В.Л. Міжнародний бізнес. Конкуренція на глобальному ринку/ Пер.з пігл. А.Олійник,Р.Ткачук. - К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи»,2001. - 856 с

2. Емельянов СВ. Международная конкурентоспособность американских производителей: политика правительства и конкурентные преимущества фирм// Финансовый менеджмент. - №5. - 2002. -http://www-dis.ru/library/rm/archive/2002/ 5 /673.html

3. Иноземцев В.Л. Новые правила глобальной конкуренции. -littp:// oracle, ukrstar.com /news /oracle246.html

4. Міжнародний менеджмент. Навчальний посібник/ Білозубенко B.C., Озаріна О.В., Семенов А.А.; за редакцією професора О.Б.Чернеги. - К.: Центр навчальної літератури,2006. - 592 с.

 

Психологічний вплив інформаційних війн у міждержавних відносинах

Розвиток світової спільноти засвідчує, що в сучасний період критично важливим державним ресурсом, який досить потужно впливає на рівень національної безпеки, стає інформація та її психологічний вплив на людину. Вона циркулює в засобах масової інформації, автоматизованих системах управління та зв'язку, як цивільних так і військових, і стає об'єктом все більшої уваги. Це пов'язано з тим, що прискорений розвиток комп'ютерних технологій не тільки значно сприяв підвищенню їх функціонування, але й відкрив додаткові можливості для деструктивного впливу на них з боку протидіючої сторони. Ці системи є компонентом структури управління державою, економікою, фінансами, оборонною сферою Сучасні держави борються за свій вплив за першість на світовій арені та у міжнародних відносинах шляхом інформаційних війн [3].

Інформаційна війна - форма ведення інформаційного протиборстві) між різними суб'єктами (державами, неурядовими, економічними чи іншими структурами), що передбачає комплекс заходів для нанесення шкоди інформаційній сфері конфронтуючої сторони і захисту власної інформаційної безпеки.

Основні завдання інформаційної війни між державами полягають у здійсненні безпосереднього негативного чи руйнівного впливу на сукупну політичну потужність держави, шляхом послаблення її реальних і потенційних можливостей щодо забезпечення власної безпеки, створений труднощів у внутрішньому розвитку й проведення активної зовнішньої діяльності, а також у підтриманні міжнародних зв'язків; нанесення шкоди політичному іміджу, тобто ослаблення правлячої еліти, встановленого ним соціально-політичного режиму чи навіть сприяння усуненню її від влади [1].

Інформаційно-психологічна війна ініціюється з метою впливу н;і масову свідомість і використовує розширений арсенал маніпулятивних методів, спрямованих на формування громадської думки в напрямку необхідному маніпуляторам. Для цього використовуються різні способи пропаганди та ідеологічної обробки суспільства.

Метою інформаційно-психологічної війни є досягнення ефективного результату в формуванні громадської думки в певному інформаційному напрямку, програмування потрібних моделей поведінки, які призведуть до запланованих результатів та реакцій у підсвідомості.

У досягненні подібного результату активно використовуються засоби масової комунікації, інформації і пропаганди, за допомогою яких відбувається ідеологічна обробка психічної свідомості мас, з метою реалізації відповідних установок Заходу, чи представників четвертої влади, зацікавлених у втілені ідей, заздалегідь закладених в їх підсвідомість з боку держав-ідеологів, що ведуть психологічну війну, зокрема проти нашої країни. Сьогодні жодні держава не в стані захистити себе, використовуючи лише військово-технічні засоби. Останнім часом стали виразно проявлятись приховані у минулому свідчення того, що ми є учасниками Третьої світової інформаційно-психологічної війни [2].

Цілі інформаційної війни зовсім інші, ніж війни в загальноприйнятому розумінні. Це не фізичне знищення супротивника і ліквідація його збройних сил, не знищення важливих стратегічних та економічних об'єктів, и широкомасштабне порушення роботи інформаційних,комунікаційних мережі систем, часткове порушення економічної інфраструктури та підпорядкування населення країни, яка атакується, волі країни-переможця. Більше того, в епоху інформаційних війн плани бойових операцій розробляються військовими разом з цивільними спеціалістами, причому нерідко останні відіграють провідну роль у цьому [3].

Таким чином, в сучасний період психологічні операції стали невід'ємною частиною військового , мистецтва. Великий досвід, нагромаджений спеціалістами у цій галузі, знаходить своє практичне застосування в ході підготовки та проведення збройних конфліктів різної інтенсивності, що дозволяє підвищувати ефективність силового впливу при вирішені як міжнародних,так і внутрішніх проблем.

Список використаних джерел

1. Петрик В. Сутнісна характеристика інформаційних воєн / /Соціальна психологія. - 2009. - №4. - С 132 - 140.

2. Зелинский С.А. Информационно-психологическое воздействие на массовое сознание. - СПб.: Издательско-Торговый Дом «СКИФИЯ»,2008. - 280с,

3. Шевченко О. Інформаційно-психологічні операції в сучасних збройних конфліктах // Соціальна психологія. - 2004. - № 1 (3). - С.86-90.

 

Українсько-китайські відносини: що нас об'єднує?

Здобуття незалежності дало змогу Україні розпочати процес будівництва та самостійного розвитку повноцінних відносин із різними гравцями на міжнародній арені, серед яких на особливе місце сьогодні заслуговує Китайська Народна Республіка. Безперечно, роль Китаю у сучасному світі стрімко зростає, а політична та економічна вага цієї країни стає ще більш значною.

Історія розвитку українсько-китайських відносин розпочинається із 21 грудня 1991р., коли уряд КНР одним із перших визнав незалежність України, а 4 січня 1992 р. у Києві держави підписали спільне комюніке про встановлення дипломатичних стосунків [3].

Розширення зв'язків із Китаєм в найрізноманітніших сферах є актуальним напрямком у зовнішній політиці України, оскільки це дасть змогу не лише зміцнитися економічно, а п допоможе підвищити політичну роль та покращить міжнародний імідж України. Для того, щоб міждержавні відносини розвивалися дійсно продуктивно та з користю для обох сторін,країни повинні мати спільні риси і а характеристики. Отож, що ж саме сьогодні об'єднує Україну та Китай?

Геополітичний аспект. Україна та Китайська Народна Республіка займають важливе місце в Євразійському регіоні, обидві держави мають кордон із Російською Федерацією та перебувають у колі інтересів США.

Політичний аспект. Китай активно підтримує Україну політично оцінюючи її як своєрідну противагу впливу Росії в Східній Європі та СНД. Держави активно співробітничають у рамках міжнародних організацій спільно відстоюють позиції щодо реформування системи ООН, ядерного роззброєння, боротьби з міжнародною злочинністю та тероризмом, Президент України Віктор Ющенко, проаналізувавши реальний стан українсько-китайських відносин, в 2007 р. зробив заяву про те, що Україна розглядає ці стосунки як стратегічні та висловив переконаність у тому, що «дипломатична та політична активність, яка наростає останнім часом, відкриє нові можливості для наших взаємин» [4].

Торгівельно-економічний аспект є одним із найважливіших у системі українсько-китайських відносин. Серед країн колишнього Радянського Союзу, після Росії, Китай приділяє найбільше уваги саме Україні. Пов'язано це із схожістю економічних систем держав, технологічними стандартами у різних галузях народного господарства, а також процесами розвитку ринкових економічних відносин. За китайськими статистичними даними, обсяг торгівлі між Україною та КНР у 2001 р. склав 857,7 млн дол. США, що на 45% більше у порівняні з 2000р [1].

Гуманітарне та освітнє співробітництво між державами розвивається згідно положень Програми співробітництва у галузі культури та Угоди між Урядом України і Урядом КНР про культурне співробітництво 1993 р. [2], Попри те, що культурні системи обох країн серйозно відрізняються між собою, як Україна, так і Китай, намагаються відстоювати власну національну ідентичність та самобутність, сприяють мовному та мистецькому розвитку, підтримають національну систему освіти.

Таким чином, перспективи співробітництва між Україною та Китаєм великі, їхня подальша практична реалізація принесе суттєву користь обом державам. Надійним фундаментом для динамічного розвитку українсько-китайських взаємин є наявність спільних рис та серйозна схожість інтересів у геополітичній, політичній, економічній та гуманітарно-освітній сферах, хоча на перший погляд, здавалося б, європейська Україна та східний Китай - держави з власною особливою історією та культурою - такі різні й разом з тим, вони мають багато об'єднуючих характеристик.

Список використаних джерел

1. Торгівельно-економічне співробітництво є найважливішою складовою україно-китайських відносин. Режим доступу: http://mernbers.tripod.com/oriental_studies/ Fedin/Fedinl.html Дата перегляду [14.10.09]

2. Україно-китайські відносини. Режим доступу: http://www.ukrbiznes.com/ analytic/business/6670.html. Дата перегляду[12.10.09]

3. Україно-китайські відносини: повільний,але неухильний поступ. - Режим доступу: http://www.ucirp.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=news&file=article&sid=608 Дата перегляду [12.10.09]

4. Україна розглядає відносини з Китаєм як стратегічні. Режим доступу: http:unian.net/ukr/news/news - 191736.html. Дата перегляду [12.10.09].

 

Торгівля зброєю та її вплив на права людини та сталий розвиток

Зброя, як радикальний засіб вирішення конфлікту, користувалася попитом із давніх-давен, ще перед первісними суспільствами поставали питання захисту власних інтересів та задоволення потреб, що мали для них певну цінність. Усунути появу конфліктів неможливо, а зброя в свою чергу виступає як засіб примусу, тож її перенасиченість і легка доступність спонукає до її використання для досягнення інтересів чи задоволення потреб, що безпосередньо впливає на порушення прав людини.

Важливість вивчення даного питання для України визначається тим, що сьогодні каша держава розвивається в умовах глобалізації,тож проблеми із одному регіоні світу відчуваються та позначаються на іншому. Більш того африканський континент має величезні ресурсні багатства та потенціал, які за умови сталого розвитку несуть в собі перспективу поглиблення співробітництва із нашою країною у ряді галузей.

Після розпаду СРСР та кінця холодної війни ситуація на міжнародному ринку зброї суттєво змінилася. Із зменшенням внутрішніх військових витрат в країнах блокового протистояння, військово-промислові галузі для подальшого функціонування були змушені шукати попит на їх вироби поза межами власної країни. Така ситуація знайшла своє відображення насамперед на пострадянському просторі та у східноєвропейських країнах, які почали змагатися за ринки збуту небезпечної продукції, як легально, так і не легально [2]. Більш того країни Східної Європи, які прагнули приєднання до НАТО постали перед питанням переозброєння з врахуванням стандартів альянсу, тож збут надмірної кількості зброї, отриманої у спадок від СРСР, як альтернатива неприбуткової та затратної утилізації, знайшла своє відображення, зокрема, і на африканському континенті. Оскільки зброя була не високого гатунку, дещо застарілою, то відповідно це позначалося на її ціноутворенні, таким чином, відносно доступна зброя задовольняла потреби невибагливих країн, що розвиваються, зокрема Африканського регіону. Слід зазначити, що не лише пострадянські країни активно брали участь у сірому експорті зброї у кризові та нестабільні зони.

Перегони за новими ринками збуту зброї, призвели до підігрівання та загострення нестабільних зон, що в подальшому призводило до жахливих і катастрофічних наслідків. Наприклад Болгарія, Албанія, Франція, Ізраїль, Південна Африка масово постачали зброю до Руанди, де етнічна напруга була на межі вибуху [2, с. 358]. Також існує інформація, що Бельгія, Росія, Румунія та Чеська Республіка також брали участь у поставках зброї та боєприпасів у цю країну [2, с. 384]. Етнічна напруга в Руанді вибухла у формі геноциду між квітнем та червнем, 800 000 осіб було вбито протягом 100 днів [3].

У 1992 році в результаті громадянської війни, занепаду крихкої держави Сомалі та пов'язаною з цим гуманітарною кризою, Рада Безпеки ООН резолюцією 733 наклала ембарго на територію Сомалі. Утворена РБ ООН група спостереження за виконанням повідомляла про його порушення шляхом поставки зброї з Ефіопії, Джибуті, Еритреї, Ємену та Східноєвропейських країн із допомогою приватних брокерів [4]. Така ситуація в Сомалі сприяла зростанню кримінальної злочинності, яка згодом поширилась і на інших суб'єктів, які не беруть участь у конфлікті. Недержавні актори в Сомалі для придбання зброї мобілізують ресурси я різних джерел, що сприяє збільшенню масштабів піратства, яке у 2008 році набрало безпрецедентних масштабів [5].

Тож проблеми, які були загострені неконтрольованим насиченням зброєю було загострено і перероджені у нову якість. Якщо раніше перенасичення зброї скривджувало права людини в межах кордонів конфлікту, то тепер порушення прав людини перетинає кордони конфлікту. 25 Вересня 2008 року піратами біля берегів Сомалі було захоплено судно «Фаїна» з українським військовим вантажем [1]. Тож, наслідки цієї проблематики безпосередньо зачіпають інтереси України та її громадян.

Доступність та перенасиченість зброєю на Африканському континенті неодноразово призводила до конфліктів які в результаті їх ескалації погіршувались до громадянських війн, геноциду та інших гуманітарних криз. Чимало прикладів можна навести, серед яких і ситуація в регіоні, Дарфур, Судан, Демократичній Республіці Конго, та інші кризові зони прав людини. Таким чином складається ситуація, за якої індивіди та країни, які постачають зброю для жорсткого порушення прав людини, і тим самим безпосередньо сприяють цим злочинам, не несуть жодної відповідальності через недосконалість правової системи. Цілеспрямоване постачання зброї у кризові зони прав людини та етнічної напруги мак надзвичайно деструктивний вплив на розвиток ситуації та сприяє його радикалізації. У подібних конфліктах зброя виступає важливим фактором для скоєння жахливих злочинів. Невирішеність цих проблем відображається на світовій стабільності та безпеці.

Список використаних джерел

1. Морське піратство: глобальний виклик // Резонанс. Додаток до журналу «Україна: події, факти, коментарі». - 2008. З жовтня. - №73. - С 10-15. 92 | Матеріали Третьої Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів та молодих вчених

2. Lerna K. Yanik. Guns and Human Rights: Major Powers, Global Arms Transfers, and HumanRights Violations // Human Rights Quarterly. - 2006. Vol. 28. -№ 2. С 357-388.

3. Rwanda: How the genocide happened // [Електронний ресурс] http://news.bbc.co.Uk/2/hi/africa/1288230.strn

4. United Nations Security Council. Report of the Panel of experts on Somalia Pursuant to Security Council resolution 1423 (2002)// S/2003/223; S/2OO4/604; S/2006/229; S/2008/274.

5. United Nations Security Council. Report of the Monitoring Group on Somalia pursuant to Security Council resolution 1811 (2008). S/2008/769.

 

Україно-німецька співпраця: економічний вимір

З моменту проголошення незалежності, Україна почала вживати енергійні заходи по встановленню і розвитку зовнішньої торгівлі з Німеччиною. З огляду на економічний розвиток Німеччини, її потенціал та місце серед інших розвинутих країн,торговельно-економічні відносини з нею, безумовно, мають пріоритетне значення.

У галузі зовнішньої торгівлі Німеччина була і залишається одним з найважливіших партнерів України. На неї припадає близько 7% загального торгового обороту нашої держави.[2,с. 130] За підсумками 2008 р. Україна увійшла до десятки головних торгових партнерів Німеччини у Центральній та Східній Європі й впевнено посідає друге місце після Російської Федерації. Досягнутий рівень взаємної торгівлі ( 2 млрд.дол) є найвищим за весь час існування незалежної Української держави, хоча й досить скромним, порівняно із загальними обсягами німецької зовнішньої торгівлі, де наша частка становить лише 0,2 %. [2,с. 133]

Головним чином з України до Німеччини експортуються товари промислового сектора, текстильні вироби і одяг, вироби фармацевтичної та хімічної промисловості. З Німеччини до України в основному експортуються машини та транспортні засоби, сировина та вироби хімічної й фармацевтичної промисловості,електротехнічні вироби.

Однак, слід зважити на те, що становлення економічних і торговельних зв'язків між нашими державами відбувається у складних умовах стагнації внутрішньої кон'юнктури Німеччини., особливо у іі західних землях та загальної кризи господарства України. Тому налагодження ефективних комерційних і виробничих зв'язків між фірмами і установами, підприємствами і підприємцями,торговельними представництвами потребує наявності відповідних умов для співробітництва, підписання необхідних договорів та угод,міжнародних контактів різних рівнів.

Торгівля між Україною та Німеччиною перебуває на переломному етапі товарообмін зазнає значних змін. Але, як уявляється, поки що не виникла така його структура, яка була б взаємовигідною для національних економік обох сторін і відповідала їх потенційним можливостям.

Головною задачею зовнішньоторгівельної політики України є подолання негативного сальдо торгового балансу України з Німеччиною, а також збільшення частини готових виробів у структурі українського експорту.

Наявність негативного сальдо у зовнішньоторгівельному обороті України з Німеччиною свідчить про те, що українські товари в цей час менш конкурентноздатності в порівнянні з продукцією німецьких виробників. За останнім часом активізувалася робота по сертифікації української продукції, впровадженню нових технологій, організації спільних виробництв. Реалізація цих і інших заходів вплине істотним чином на підвищення конкурентноздатності українських товарів і прискоренню термінів їх просування на ринки Німеччини.

Таким чином, аналізуючи динаміку зміни стану зовнішньої торгівлі України і Німеччини, можна констатувати, що є перспективи для їх подальшого розвитку. Основою цього є поглиблення зовнішньоекономічних зв'язків, здійснюване не тільки на міжурядовому рівні але і окремими підприємствами України і Німеччини.

Список використаних джерел

1. Гайкен Е. Узи українсько-німецької дружби міцніють /День. - 2000. - 11 липня.

2. Погорельская С. Внутриполитические аспекты новой германской внешней политики // Мировая экономика и международные отношения. - К.: Київська правда, 2001. -№7. -С. 125 - 134.

3. Сорока М. Світ відкриває Украшу. - К.: Київська правда,2001. - 253.

4. Степанов В. Зв'язкам понад тисячу років /Політика і час. - Львів.: Барвінок, 2002. - 8.- С 78 - 92.

 

Впровадження цифрового мовлення в Україні

Стрімкий розвиток інформаційних технологій та розповсюдження нових електронних засобів масової комунікації, що зазвичай виявляється в телевізійному та звуковому мовленні, збільшуватимуться у процесі впровадження в життя цифрових технологій.

Цифрове телебачення - це новий тип технології мовлення, що має цілу низку переваг у порівнянні з аналоговим. Зокрема, мова йде про якість зображення та звукового супроводження, багатопрограмність, додаткова кількість інтерактивних послуг, в залежності від потреб ринку та можливостей самих операторів (замовлення фільмів, відеопошта), можливість корегування програмної політики для телеканалів. Цифрове мовлення це не тільки якість телесигналу та спрощення доступу до Інтернет, ця технологія суттєво вплине на розвиток всієї сфери засобів масової інформації, зокрема громадських мас-медіа.

Попри значні переваги цифрового телерадіомовлення, його впровадження супроводжується цілою низкою проблем. З іншого боку, впровадження цифрового телерадіомовлення є доволі витратним проектом для будь-якої держави зокрема і для України, Обтяжливість у фінансовому сенсі буде також і для телекомпаній, що спровокує у коротко- та середньостроковій перспективі суттєві зміни на вітчизняному медіаринку, посилить конкуренцію між телекомпаніями. Спосіб отримання інформації через наземні ефірні мережі в наш час вважається найбільш прогресивним і є найбільш сучасною системою комунікації як в Україні,так і у світі.

Перехід України від аналового до цифрового мовлення закріплено міжнародною угодою підписаною у 2006 році в Женеві. Незважаючи на те, що всі українські телеканали сьогодні здійснюють аналогове мовлення, більшість загальнонаціональних станцій в експериментальному режимі в Києві та Одесі транслюються в цифровому форматі. Як відомо, Україна повинна перейти до зазначеного мовлення до 17 червня 2015 р. Представником інтересів телевізійного ринку України є Індустріальний телевізійний комітет,так як впровадження цифрового ефірного телебачення в Україні вимагає вирішення на державному рівні низки завдань щодо стандартів цифрового мовлення. Необхідним є дотримання таких принципів як: плюралізм інформації і запобігання концентрації медіа-власності.[2, с. 29]

Прослідковується наявність прямого зв'язку між проведенням адміні­стративної, територіальної та інформаційної реформи в Україні. Причому "цифра" чітко поділить територію України на цифрові райони, в межах яких транслюватимуться телепрограми зокрема і визначить телерадіомежі держави [3].

Кроки, здійснені на шляху до впровадження цифрового телерадіомовлення в Україні, свідчать про те, що даний процес набрав відповідних, проте ще не достатніх обертів. Відсутність чіткого бачення, розподілу функцій головних уповноважених органів, недостатня поінформованість громадян стосовно переваг цифрового мовлення та термінів виконання цього важливого для держави завдання змушують пришвидшити процес його впровадження, оскільки зволікання у даному випадку може обернутися втратою інформаційного суверенітету держави.

Список використаних джерел

1. Гурский Д. Цифрове мовлення в Україні// Телєрадіокур'єр. — 2009.- №2 (62).- С.8-10.

2. Семенов В. Відцифрована Україна: крізь призму міжнародних реалій// Зовнішні справи. - 2008. - С 28-31.

3. Кияк М. Проблеми впровадження цифрового телерадіомовлення в Україні -Режим доступу: www.digitaltv.net.ua - Переглянуто 15.10.09.

 

Трудова еміграція як чинник у міждержавних відносинахУкраїни та Італії

Для економічно розвинутих країн міжнародна трудова міграція є характерною рисою процесів глобалізації, для України ж вона стала справжньою національною трагедією. В міграції українських громадян за кордон виділяють чотири періоди. Перша хвиля еміграції охоплює період від останньої чверті XIX ст. і до початку Першої світової війни; друга - міграція у міжвоєнний період; третя - після Другої світової війни; четверги хвиля розпочалася в другій половині 90-х pp. XX ст. і триває до сьогоднішніх днів.

Перша хвиля еміграції була зумовлена тяжким соціально-економічним становищем української нації в Російській імперії, друга - пов'язана з політичною еміграцією, третя - викликана умовами Другої світової війни, а основною метою четвертої хвилі стало заробітчанство, що спричиняє руйнацію багатьох українських родин, бездоглядність дітей, відплив висококваліфікованої робочої сили і демографічну кризу, і г актуальною проблемою для українського суспільства.

В Україні трудовими емігрантами, як правило нелегальними, є майже 30% працездатного населення [2], а це вже загроза національній безпеці довготривалими наслідками. Серед країн ЄС найбільше українських трудових мігрантів перебуває в Італії, але встановити їх офіційну кількість дуже важко, тому дані різняться. За офіційними даними Міністерства внутрішніх справ Італії, на початок 2009 р. в Італії на законних підставах перебував близько 130 000 українців. Водночас за оцінками різноманітних українських експертів нелегально на території Італії перебуває більше 400 000 громадян України [2],так за підрахунками А. Гайдуцького, в Італії станом на 2007 рік перебувало близько 500 000 заробітчан з України [1, с. 8.].

Масова українська трудова міграція за кордон, спричинена, і основному, розпадом СРСР і крахом старої економічної системи, розпочалася з другої половини 90-х pp. XX ст. Піком виїзду в Італію стали 1998-2002 pp. Основними причинами, що зумовили масове заробітчанство є: поганий соціально-економічний рівень розвитку держави - безробіття, падіння життєвого рівня населення, бідність; політична і моральна криза суспільства; відсутність належної уваги до проблеми з боку влади.

Основною проблемою четвертої еміграційної хвилі є відсутність двосторонньої нормативно-правової бази в міграційній сфері. Двосторонні українсько-італійські відносини розвиваються на основі «Договору про дружбу і співробітництво» та багато інших договорів в різних сферах, але вони не містять угоди щодо працевлаштування та соціального захисту українських громадян між Україною та Італією.

Проблема міграційного законодавства піднімалася під час багатьох переговорів на найвищому та міжурядовому рівнях, дипломатичних зустрічах, але рішень які могли б покращити становище наших заробітчан так і не було досягнуто. Українська сторона неодноразово представляла на розгляд проект такої угоди, але італійський уряд вважає підписання її передчасним, аргументуючи відмову виданням власних міграційних законів на легалізацію іноземців. Бар'єром у переговорах виступає також, висунута італійською стороною вимога підписати угоду про реадмісію [4].

Як зазначає президент організації українських жінок Неаполя О. Ферима «більшість громадян України перебувають в Італії нелегально,тобто позбавлені соціального захисту, прав і свобод, можливості медичного обслуговування, їх торкнулася жорстка міграційна політика Італії тощо» [3, с. 5]. Італійська Республіка, зіткнувшись із великими проблемами, пов'язаними з іммігрантами, відразу впровадила посилені заходи безпеки і як наслідок у 2004 р. 179 тисяч іноземців були вислані з держави.

Згідно Закону Італійської Республіки «Про безпеку» нелегалів прирівнюють до злочинців і каратимуть ув'язненням або штрафом у розмірі до 10 тис. євро [4]. Відсутність можливості для громадян України працювати в Італії на законних підставах ставить їх поза законом, а це сприяє створенню негативних їхніх образів, яскравим прикладом є образ головної героїні українки-нелегалки в фільмі італійського режисера Д. Торнаторе «Незнайомка», де вона представлена в образі злочинниці. Але, насправді, ставлення до українських заробітчан на міжособистісному суспільному рівні є здебільшого позитивним.

Таким чином, одним із чинників внутрішньодержавної нестабільності, е масова трудова еміграція українських громадян за кордон. Тому першочерговим завданням українсько-італійських відносин є підписання двосторонньої угоди, що регулювала б процеси трудової міграції, а також набагато полегшила о соціальні умови перебування українських громадян в Італії.

Список використаних джерел

1. Гайдуцький А. Міграційний капітал в Україні: прихована реальність // Дзеркало тижня. - 2007. - 21-27 квітня. - С 8.

2. Посольство України в Італійській Республіці - Режим доступу: її І Ір:// www. mfa.gov.ua/italy/ua/ 17654. htm [переглянуто 22.09.2009]

3. Олексюк Г. Lettera al direttore «dall'Ucraina» //Nuova Capri. - №3, 2007. - С. 5

4. Сороневич М. Трудова еміграція: час долати стереотипи // Українська газета її Італії. - вересень,2009. - С.10

 

Українсько-казахські відносини в умовах глобалізації

Встановлення дипломатичних відносин між Україною і Казахстаном відбулося 23 липня 1992 року. Посольство України в Республіці Казахстан було відкрито в Алмати в травні 1994 року, а в січні 2001 року переїхало в нову столицю - Астану. У грудні 1994 року в Києві почало роботу Посольство Республіки Казахстан. Двосторонні відносини між Україною і Республікою Казахстан з часу набуття незалежності є традиційно дружніми і характеризуються взаємною повагою і доброзичливістю, відрізняються прозорістю і взаємною підтримкою на міжнародному рівні [3].

Україна вважає, що статус Казахстану як регіонального лідера, разом з європейськими перспективами нашої держави, відкриває нові можливості для активізації двостороннього співробітництва в різних сферах життєдіяльності двох країн. Поглиблення співробітництва у всіх сферах з Республікою Казахстан є важливою складовою в реалізації стратегічних інтересів України в регіоні Центральної Азії. На сьогоднішній день існує значний потенціал для виведення двосторонніх відносин на рівень стратегічного партнерства, що буде сприяти зміцненню позицій України і Казахстану а центральній частині Євразійського континенту і створення євразійського ланцюга, в якому наші країни могли б зіграти роль ключових ланок [2, с. 3].

Дружні відносини і діловий прагматизм стали основою співробітництва між Україною і Казахстаном у міжнародних організаціях, насамперед в ООН, ОБСЄ, у рамках програми НАТО «Партнерство заради миру». Сторони активно підтримують одна одну при виборі кандидатур ні головування в різних міжнародних структурах [3].

У цілому політичні контакти Глав держав показують збіг або близькість поглядів України і Казахстану з більшості глобальних, регіональних і двосторонніх проблем.

З метою забезпечення виконання досягнутих на найвищому рівні домовленостей, рішенням Глав держав у 1996 році була створена і почали роботу спільна Міждержавна українсько-казахстанська комісія з економічного співробітництва [1, с. 4]. Торгово-економічні відносини між Україною то Казахстаном на даний момент розвиваються динамічно і демонструють постійну тенденцію росту. За останні 7 років товарообіг між Україною І Республікою Казахстан збільшився в 7,6 разів. Зазначена тенденція збереглася й у 2008 році: згідно статистики РК, за 2008 рік загальний обсяг товарообігу між Україною та Республікою Казахстан склав $ 4108,5 млн.[4].

В енергетичному плані українсько-казахські відносини навряд чи можна назвати простими. Так само, як донедавна Україна, Казахстан розривається між самостійною європейською політикою та спільними регіональними ініціативами, до яких його схиляють Росія та Білорусь. З одного боку, країна має величезні перспективи стати потужним гравцем на європейській арені - в її нафтових запасах зацікавлена Центрально-Східна Європа.

Добрі відносини склалися між Україною і Республікою Казахстан і на рівні зовнішньополітичних відомств обох країн. Сторони традиційно обмінюються думками й інформацією щодо найбільш актуальних міжнародних проблем і перспектив двостороннього співробітництва.

Досить активно розвивається співробітництво в культурно-гуманітарній сфері. Його головними напрямами залишаються освіта, наука, культура, туризм і спорт; поглиблення регіональних зв'язків; сприяння українській діаспорі Казахстану і казахстанській в Україні в задоволенні їхніх культурних потреб,підтримці їхніх зв'язків з етнічною Батьківщиною.

Отже відносини між Україною і Республікою Казахстан в глобальних умовах можна охарактеризувати як дружні, взаємовигідні, що мають міцний фундамент і довгострокову перспективу.

Список використаних джерел

1. Казахстан - Україна: від нафти до космосу.//Урядовий кур'єр.- 200L- 25 вересня. - С.4.

2. Литвин В. Україно-казахські відносини: історичні корені та сучасність. // Голос України. - 2006. - 11 листопада,.С.2-3.

3. Посольство України в Республіці Казахстан. - Режим доступу: http://www.mfa.gov.ua/kazakhstan/ua/lll68.htm [Дата перегляду 19.10.2009].

4. Українсько-казахське торговельно-економічне співробітництво (2008 р.) - Режим доступу: http://www.ukrexport.gov.ua/ukr/torg_econ_vidn /kaz/209l.html [Дата перегляду 18.10.2009].

5. Heutzutage, besteht ein erhebliches Potential Іьг die Erhebung der bilateralen Beziehungen auf der Ebene der strategischen Partnerschaft, die die Position der Ukraine und Kasachstan in dem zentralen Teil des eurasischen Kontinents und Stnrkung der Schaffung der eurasischen Kette.in die unseres Land die Rolle der wichtigsten Punkte spielen кцппге.

 

Імідж України на міжнародній арені

Загалом імідж можна визначити як існуючий в суспільній свідомості образ або уявлення про певний об'єкт чи явище. Перш за все, варто сформулювати критерії визначення іміджу держави. Перший критерій — суб'єктивний. Він стосується державних чиновників і його суть полягає у самообмані цих чиновників, тобто у їх прагненні видати бажане за дійсне, Наприклад, кількість візитів лідерів нашої держави (незалежно від того, були вони вдалими чи ні) часто відносять до позитиву іміджу України на міжнародній арені.

Інший, більш жорсткий, критерій іміджу — економічний. Більшість держав, що розвиваються («азійські тигри», латиноамериканські країни) — створили такий імідж, який можна було «продавати» на міжнародній арені. По суті, імідж також є предметом купівлі-продажу. Побудований виважено і розумно, імідж дає можливість отримати певні обсяги інвестицій, певне зростання товарообігу. Ось чому імідж країни оцінювати легко. Наприклад, якщо у відносинах з певною країною Україна зафіксувала падіння товарообігу на 17%, то це означає, що імідж України у даній державі знизився на 17%.

Таким чином, можна вести мову про імідж, виходячи з економічних показників, зокрема, торгівельного сальдо. Відповідно, невисокий рівень багатьох економічних показників України свідчить про певну «консервацію» її іміджу. Це ж стосується інвестицій, обсяг яких залишає бажати кращого. Інвестиційні надходження якраз і І похідною від іміджу,тобто його відображенням.

Водночас слід вирізняти три категорії спостерігачів які формують імідж держави: (а) громадськість, (б) «зовнішня» еліта (поінформована громадськість,депутати парламентів,фахівці,які формують суспільну думку у засобах масової інформації та поза ними), та (з) «внутрішня» еліта, яка фактично приймає політичні рішення. Остання група, власне, є ключовою, Тим не менше, на її поведінку суттєво впливають групи (а) та (б), оскільки ця група має звітувати перед двома іншими [1].

Могилянська школа журналістики в 2007 році провела дослідження, в якому міжнародній пресі задавалися питання, що ви знаєте і думаєте про Україну? Результат був таким: в цілому невідома країна - 67,77% ; культурна нація - 38,02% ; ринок надій - 37,19% ; спортивна нація -19,01% ; військова міць - 17,70% ; надійний партнер - 5,79%. Найбільше вразило те що наша країна є невідомою, і наш імідж надійного партнера є досить низьким [2]. Ігор Осташ (голова Комітету у закордонних справах і зв'язках з СНД - Україна) та Джеймс Шерр (Центр дослідження конфліктів - Велика Британія) вважають що сьогоднішній імідж України є більш негативним ніж позитивним.

Щоб це підтвердити не треба довго шукати аргументи. Достатньо проаналізувати західну пресу, яка є одним із засобів формування іміджу. Вона сприяла тому, що серед населення Європи Україна асоціюється із: Чорнобилем, Лазаренком, корупцією, мафією. Також не останніми є скандал навколо продажу «українських кольчуг», політична криза, часта зміна законодавства (що не сприяє інвестиціям), україно-російські газові конфлікти, через які страждає і Європа. Західна преса, висвітлює переважно негативну сторону нашого життя. Новини про економічне зростання або про вдалі політичні рішення ніколи не стануть сенсацією, бо вони звичні для жителів західних держав.

З іншого боку Ігор Осташ зазначає що Україна має і позитивний міжнародний імідж, зокрема іноземні партнери і міжнародні організації позитивно оцінюють миротворчу діяльність України. Сьогодні наша держана має хороші відносини з ООН, ОБСЄ, НАТО, але про їх підтримку на належному рівні (тобто, про свій же позитивний імідж) також треба дбати. В ООН нас обрали до Ради Безпеки, але водночас позбавили голосу в Генеральній Асамблеї за борги (згідно статті 19 статуту ООН, країна член Організації позбавляється права голосу, якщо вона не виплачує членські внески). У нас хороші відносини з НАТО на фоні специфічного діалогу Альянсу з Росією. Питання східного кордону ЄС є надзвичайно важливим. Наша держава споруджує бар'єр для нелегалів,наркотиків і контрабанди,ми покращуємо не лише внутрішню ситуацію, а й отримуємо новий імідж серед країн-членів ЄС [1].

Отже, думки експертів виявили певну закономірність в оцінках міжнародного іміджу України. Вона полягає в тому, що уявлення про Україну в світі є дуже поверховими, фрагментарними і переважно негативними. Підсумовуючи, міжнародний імідж нашої держави можна сформулювати наступне твердження: «Україна — це потенційно багата, вигідно геополітично розташована,але маловідома держава».

Список використаних джерел

1. Чалий В.Міжнародний імідж України оцінка експертів. - Режим доступу // http://www.uceps.org/additional/article_chaly_NSD3_ukr.pdf дата перегляду - 20.10.2009

2. Зубик О. Імідж України: погляд з-за меж.-Режим доступу// http://www.experts.in.ua /baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=11063 дата перегляду -20.10.2009

 

Міжнародне визнання українського голодомору 1932-1933 pp.

Сімдесят сім років тому український народ став жертвою неймовірно страшного злочину - Голодомору 1932 - 33рр. На Заході він відомий як Великий Голод або Страшний Голод, який забрав життя від семи до десяти мільйонів українців, серед яких - третина діти. За часів Радянської влади говорити про Голодомор було державним злочином, а розповіді свідків та роботи істориків, таких як Роберт Конквест або Джеймс Мейс,на цю тему були заборонені як антирадянська пропаганда. Але саме вони розповіли світові правду. Свідченням цього є матеріали діяльності Комісії Конгресу США з розслідування голоду в Україні. Створення Комісії - наслідок глибинних змін в українській громаді США.

У 1970-х роках післявоєнна еміграція стала сильнішою економічно та починала поступово набувати політичного досвіду. Про Голод в Україні писали такі україномовні видання, як «Свобода», «Визвольний шлях», «Народна воля», «Новий шлях», «Українська думка», «Мета», «Вперед», виходили дослідження Дмитра Соловея, Семена Підгаиного, Миколи Ковалевського, Володимира Тимошенка, Василя Гришка, Олекси Калиника, Олекси Воропая та багато інших. Проте вкрай мало матеріалів про голод 1932-ЗЗрр. побачили світ іншими мовами. У 70-х роках покоління англомовних професійних науковців - українців суто американського походження почало вимагати визнання Великого голоду.

У Гарвардський університет були запрошені відомий англійський письменник і радянолог Роберт Конквест та Джеймс Мейс для науково - дослідницької роботи. Підсумком роботи стали «Жнива скорботи» Роберта Конквеста. У 1983 році у США було створено Крайовий комітет вшанування жертв геноциду в Україні 1932- 33рр. До Комітету увійшли понад 120 представників різних організацій. Головою було обрано Петра Стерча. Комісія працювала як розширений Комітет Конгресу. Результатом роботи Комісії було створення тритомника усних свідчень, який вийшов наприкінці 1990р. На основі усних свідчень та опрацьованих документів Комісія дійшла до висновку: голод був геноцидом, спрямованим проти України як держави,проти українців як нації.

З ініціативи української діаспори була скликана і спеціальна міжнародна комісія із розслідування голодомору з відомих юристів та вчених, яка у 1990р. в своєму остаточному звіті, направленому до ООН, дійшла таких же висновків, що й комісія Конгресу США. Міжнародна комісія на чолі з Дж. Сандбергом довела, що радянське керівництво знало про голод, але не застосувало спроб його відвернути, а навпаки злочинно відмовилося від пропонованої із Заходу допомоги, сприяло загибелі мільйонів людей голодною смертю. За нормами міжнародного права, голодомор в Україні визнавався комісією як геноцид. У 1992 р. підсумковий документ комісії був опублікований в Україні. Діяльність Конгресу та Комісій стала поштовхом до того, що в Україні відкрився новий етап української історіографії, коли вітчизняні історики та дослідники і, головне, сам український народ почали розбиратися з довго забороненою, але своєю історією.

Відновлюючи історичну справедливість та вшановуючи жертви, незалежна Україна та її президент Віктор Ющенко зробив так, щоб люди як усередині країни, так і за її межами краще знали та розуміли те, що сталося під час Голодомору. Саме задля цього Український парламент у 2006р. прийняв закон, який визнає Голодомор геноцидом проти українського народу. Віктор Ющенко закликав партнерів у світовому співтоваристві підтримати цю позицію. Адже світ, який не має історичної пам'яті або допускає її спотворення, приречений на повторення найстрашніших помилок.

1 листопада 2007р. 34 сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО, до складу якої входять 193 країни, одноголосно, прийняла Резолюцію про «Вшанування пам'яті жертв Голодомору в Україні». Питання вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932- 33рр. було внесено Україною у співавторстві з 45 іншими країнами - членами ЮНЕСКО: Азербайджаном, Алжиром, Аргентиною, Бангладеш, Венесуелою, Габоном, Гватемалою, Гвінеєю, Гондурасом, Грузією, Демократичною Республікою Конго, Екваторіальною Гвінеєю, Естонією, Замбією, Зімбабве, Казахстаном, Камеруном, Канадою, Кенією, Коста-Рікою, Кувейтом, Киргизстаном, Латвією, Литвою, Маврикієм, Мадагаскаром, Македонією, Молдовою, Монако, Нігером, Нігерією, Парагваєм, Перу, Польщею, Сенегалом, США, Таджикистаном, Уругваєм, Філіппінами, Францією, Чехією.

7 листопада 2003р. була розповсюджена спільна Заява делегацій держав - членів ООН щодо 70-ї річниці Голодомору 1932 - 33рр.

На міжнародному рівні голодомор геноцидом визнала Балтійська Асамблея - міжнародна організація,до якої входять Естонія, Латвія та Литва. 24 листопада 2007 р. на сесії Балтійської Асамблеї прийнято Заяву «Про пам'ять жертв геноциду та політичних репресій в Україні 1932 - 33рр.».

На регіональному та муніципальному рівнях Голодомор геноцидом визнали законодавчі органи 26-ох адміністративно - територіальних одиниць семи держав світу: Австралії, Аргентини, Бразилії, Великобританії, Іспанії, Італії, Канади, Португалії 30 листопада 2007р. на 15-му засіданні Ради Міністрів ОБСЄ у Мадриді з ініціативи України була оприлюднена спільна заява «Про 75-ту річницю Голодомору 1932- 33рр. в Україні».

Європейський Парламент визнав Голодомор злочином проти українського народу та проти людяності. 23 жовтня 2008р. була ухвалена Резолюція щодо відзначення Голодомору - штучного голоду в Україні 1932 - 33рр.

Станом на 9 квітня 2009р. Голодомор актом геноциду визнали 13 держав. Ними є (в хронологічному порядку) : Естонія, Австралія, Канада, Угорщина, Литва, Грузія, Польща, Перу, Парагвай, Еквадор, Колумбія,Мексика та Латвія. У Компендіумі соціальної доктрини Ватикану вказано, що у XX столітті проти українців було вчинено геноцид, а у посланні Вселенського Патріарха Варфоломія І говориться, що в злочині Голодомор присутня явна ознака геноциду.

Законодавчі органи 7 держав: Аргентини, Іспанії, Чилі, Чехії, Словаччини, Мексики, Росії(яка замість слова «Голодомор» вживає фразу «голод 30-их років»), двох адміністративно - територіальних одиниць Аргентини прийняли документи, в яких вшановується пам'ять жертв Голодомору.

Свою шану жертвам Голодомору висловили Папа Римський Іоан Павло II та Папа Римський Бенедикт XVI.

Я переконана, що Україна виконає свою місію - донесе правду про Голодомор до всього світу. І припиняться дискусії: чи Голодомор був геноцидом, чи ні. А людство зрозуміє, що Голодомор був страшним лихом для українського народу.

Список використаних джерел

1. Великий голод в Україні 1932-1933 років : у VI т. Т. VI. Звіт Конгресово -президентської Комісії США з дослідження Великого голоду 1932- 1933рр. в Україні. -К. : Вид. дім «Києво - Могилянська академія»,2008.

2. Великий голод в Україні 1932 - 1933: Збірник свідчень,спогадів,доповідей та статей, виголошених та друкованих у пресі в 1983р. на відзначення 50- ліття голоду в Україні в 1932-1933рр. - Торонто : Укр. Православне Братство св. Володимира, 1988.

3. Конквест Роберт. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. - К.: Либідь,1993.

4. Кульчицький С В. Голодомор 1932- 1933 pp. як геноцид: труднощі усвідомлення. - К.: Наш час, 2007.

5. Яценюк Ф. С. Від мовчазного терору до історичної правди // Буковинський журнал. - 2008. - № 4 - С 41- 52

 

Співпраця України та Франції у контексті реалізації євроінтеграційних прагнень України

Стратегічний курс України на інтеграцію до європейської та євроатлантичної спільноти вимагає сьогодні від нашої держави докорінні зміни у своїй зовнішньополітичній поведінці, оскільки котрий рік поспіль триває малоефективний рух у цьому напрямку, який, на жаль, не підкріплений суттєвими досягненнями. Питання вступу України до ЄС станом на сьогодні є менш заполітизованим, аніж, скажімо, вступ до НАТО, але несистемний підхід до нього та нерозуміння чіткої мети приєднання до Європейського Союзу роблять усі подальші кроки у цьому напрямку малоефективними та нагадують «біг на місці». Вже котрий рік поспіль партнерство України та ЄС не несе реального змісту для нашої держави, оскільки воно проводиться не на рівноправній основі. Україна занадто довго робила усілякі поступки для країн-членів ЄС не отримуючи,фактично, нічого взамін. Останнім прикладом цьому може слугувати так зване «спрощення візового режиму» з країнами Шенгенської зони, після погодження якого отримати візи для громадян нашої країни стало навіть складніше.

Нинішня політика ЄС щодо України характеризується фразою «майже усе, окрім членства». Подолання такого стереотипу має стати основним пріоритетом вітчизняної дипломатії, і проводитися воно має саме на двосторонньому рівні. На жаль, двосторонні «прямі» контакти на рівні вищого керівництва з окремими «ключовими» державами-членами ЄС майже повністю загальмовані. Імідж України у ЄС з часів «помаранчевої революції» істотно погіршився. Наша держава поступово втрачає шанси отримати від партнерства з ЄС реальні, а не декларативні преференції, продовжуючи слухняно виконувати «домашні завдання» Брюсселю. Саме тому у напрямку європейської інтеграції настав час зміни української дипломатичної стратегії із «глобальних завдань» на «конкретні домовленості».

У цьому світлі, активізація катастрофічно низького рівня двосторонніх контактів з «державами-локомотивами» ЄС могла б надати якісно нового імпульсу європейській інтеграції нашої держави. Такі країни як ФРН, Великобританія, Італія, Франція чи Іспанія мають істотний вплив на формування та процес прийняття будь-яких рішень усередині ЄС. Неусвідомлення цього факту, а також хибна стратегія «адвокатського» впливу у цій організації дружніх до України держав (Польща, Литва, Латвія, Угорщина) щодо лобіювання інтересів України не має реального ККД саме тому, що «останнє слово» все ще залишається за державами «Старої Європи», особливо зважаючи на рівень їх політичного впливу і більшу досвідченість у питаннях діяльності Європейського Союзу. Україна має інтенсифікувати діалог з державами Західної Європи та, тим самим, покращити свій зовнішній імідж серед вищезазначених країн.

Франція традиційно є впливовою у європейському та світовому рівні державою, від якої залежить питання розширення ЄС. Саме ця країна разом із ФРН сьогодні є найбільш скептично налаштованою стосовно європейських амбіцій України, Враховуючи рівень стратегічного діалогу Франції та ФРН, поліпшення якості україно-французьких контактів значним чином сприяло б утвердженню позитивного іміджу нашої держави також і у німецькому політичному середовищі, оскільки вже тривалий час ці країни майже синхронно проводять свою політику у рамках ЄС. Французька дипломатія вже подолала комплекс «російського впливу» на Україну, але при цьому, сьогодні вона наголошує на тому, що саме внутрішні трансформації у нашій державі зможуть надати їй право претендувати на місце у ЄС.

Париж не проти приєднання України до НАТО та ЄС, але тривала політична криза в Україні, слабка економіка, корупція та хаос у владній вертикалі держави унеможливлюють просування України у напрямку зближення з ЄС. Повернення Києва обличчям до Парижа та гостра необхідність виокремити вітчизняну дипломатію з-під загальної політичної кон'юнктури дозволить нам отримувати реальні результати від європейського вектору зовнішньої політики. Французька сторона неодноразово наголошувала на тому, що Україні потрібно пройти складний процес економічних та інституційних перетворень, являти собою стабільну державу, надійного партнера та мати незмінну дипломатичну стратегію, яка б не коливалася в залежності від того, яка політична сила знаходиться при владі. Наші європейські партнери остерігаються різких поворотів у зовнішньополітичних векторах України, її постійні «хитання» у бік Брюсселю чи Москви.

Саме це заважає остаточному формуванню «європейськості» України у очах «ключових» держав ЄС. Рівень двосторонніх контактів на вищому та найвищому рівнях між нашими країнами суттєво знизився: Україна не виявляє цікавості, Франція не вбачає доцільності. Слід зазначити, що нехтуючи потенціалом україно-французьких відносин (як і значенням двостороннього діалогу і іншими державами-членами ЄС), наша держава наражається на небезпеку опинитися у маргінальній політико-економічній площині та перетворитися на своєрідний «санітарний кордон» між НАТО, ЄС та Росією, зменшивши свою потенційно високу геополітичну роль на Європейському континенті.

 

Перспективи американо-китайського партнерства: геополітичний досвід для України

Геополітична картина світу перебуває в умовах глибинних, за характером, і всеохоплюючих, за масштабами, змін. Творення нових масштабних формацій, зокрема G20 не завжди дає ті результати, на які очікують. За даних умов можна прослідкувати існування двох основних центрів,котрі мають безпосередній вплив на творення глобального простору - це США та Китай. Дослідження відносин цих країн дасть змогу виробити правильну зовнішньополітичну стратегію, яка буде успішною і задовольняти держані інтереси країни.

Цікавою глобальною альтернативою, що буде релевантною і адекватною в умовах сучасних викликів, є ідея американський політолога, соціолога і державного діяча Зб.Бжезінського щодо створення американо-китайського союзу, за аналогією відносин офіційного Вашингтону з Об'єднаною Європою чи Японією, так звану G2 [1]. Цей союз став би неформальним майданчиком для обговорення проблем не лише двосторонніх відносин, але й питань глобальної політики загалом. На думку науковця, зміна геополітичних позицій Білого дому, з приходом Б.Обами, вкрай вдало корелюється із "глобальним підйомом Китаю" [2], що відбувається у спокійній, терплячій, виваженій, мирній, «суто китайській» манері. Спостерігається зріст взаємозалежності між двома державами у сфері економіки - держави є головними експортно-імпортними партнерами. Китай володіє більш ніж половиною американських державних облігацій, а США виступають основними інвесторами в китайську економіку вже упродовж 15 років. Китай є головним кредитором американського уряду і в політиці - взаємні візити високопосадовців, зокрема червневий візит

китайської делегації до США, і запланований на третю декаду листопаду 2009 р. візит Б. Обами до Китаю, свідчать про важливість китайського напрямку зовнішньої політики США. Існуючі проблеми, відповідно до поглядів Зб.Бжезінського, повинні стати свідченням необхідності і важливості синергії даних провідних країн за-умови такого високого рівня взаємозалежності. Вага цих держав на світовій арені зумовлює активні міжнародні дискусії довкола головних проблем сучасного світового розвитку, починаючи від врегулювання близькосхідного протистояння та іранської ядерної стратегії і до вироблення спільної позиції і плану дій щодо нормалізації відносин між Індією та Пакистаном.

Дії адміністрації Б.Обами щодо розміщення елементів протиракетної оборони в Польщі та Чехії і активізація воєнної кампанії в Афганістані свідчить про зміну американського курсу, адже чимало дій попереднього президента не лише не принесли очікуваних «геополітичних дивідендів», але й суттєво послабили позицію США на світовій арені. Вирішення внутрішніх проблем та переорієнтація політики такого важливого міжнародного гравця може відобразитися на стані і діях всіх державах, а, особливо, тих, які входять, чи входили до сфери інтересів США. Саме до таких належить Україна [3]. Візит державного секретаря Х.Клінтон до Москви у жовтні 2009 р. і відсутність під час візиту будь-яких дискусій щодо Україну свідчать, найпевніше, про «здачу позицій» [4] і переорієнтацію на більш актуальні та важливі регіони.

Логічним і природнім постає висновок про те, що «2009 рік може увійти в історію як переломний у геополітичних змінах структури світу, особливо для утворень, які знаходяться в латентно транзитивному стан, зокрема й для України» [4]. На даний момент існує необхідність виробити певну визначену загальну концепцію розвитку, яка буде стосуватися, насамперед, майбутнього геополітичного положення держави. У випадку нерішучості, Україна втратить можливість маневрів на міжнародній арені і її положення буде цілком визначене бажаннями та можливостями зацікавлених міжнародних гравців.

При втраті інтересу до України з боку США та ревізії політики розширення ЄС, пошук потенційних партнерів зводиться до вибору між Росією та Китаєм. Оскільки партнерство передбачає хоча б елементарну рівність, то справедливим буде зауважити, що потенціальна співпраця з Китаєм може принести чимало вигод, особливо якщо зважати на те, що україно-китайське партнерство активно розвивається в військово-технічній сфері. Можливість бути не лише черговим ринком збуту для найбільшої експортної економіки, але й «як антиросійський центр впливу на західному фронті» [5], партнера, надасть змогу Китаю вийти за межі східно-азійського регіону. Тісніша українсько-китайська співпраця викликатиме менше стурбованості у Росії, аніж українські євроатлантичні амбіції, адже Китай не втілює антагоністичних ідей для сучасної Росії. Окрім того поглиблення українсько-китайської співпраці в галузі озброєння може суттєво відбитися на ситуації з проектами, що є спільними також й для Росії.

Таким чином, попри амбівалентність і динамічність геополітичної ситуації, існують тенденції, які при вмілому аналізі та чітких практичних діях можна використати як шанс для зміни старих і встановлення нових, заснованих на державному інтересі, векторів зовнішньої політики. Однією з таких тенденцій є зближення США і Китаю як двох взаємозалежних, провідних держав та ідеї З.Бжезінського про модель співпраці даних країн на платформі Великої Двійки - G2. Стосовно України, то переорієнтація державної політики на покращення і становлення нового рівня стосунків і Китаєм виглядає вдалою стратегією, особливо якщо брати до уваги зменшення зацікавленості, що її проявляють США по відношенню до Східної Європи.

Список використаних джерел

1. Zbigniew Brzezinski The Group of Two that could change the world. Режим доступу: http://www.ft.eom/cms/s/0/d99369b8-e 178-1 Idd-afa0-0000779fd2ac.html, Дата перегляду [15.10.09].

2. Zbigniew Brzezinski Normalizing Relations with China Режим доступу: http://openvault.wgbh.org/wapina/barcode50275brzezinski_5/index.htrril/. Дата перегляду [17.10.09].

3. Сергій Згурець, Валентин Бадрак Чарівність жовтого дракона //' Дзеркало тижня. - 2009. — № 37 (765). Режим доступу: http://www.dt.ua/1000/l600/67320/ Дата перегляду [17.10.09].

4. Олександр Щерба Росія,Америка і відчуття ліктя //Дзеркало тижня. - 2001) № 40 (768). Режим доступу: http://www.dt.ua/1000/l600/67473/ Дата перегляду [19.10.09].

5. Вадим Карасьов Кінець пострадянського миру//Дзеркало тижня. - 2009 № 37 (765). Режим доступу, http:/ /www.dt.ua/ і 000/1550/67339/. Дата перегляду [21.10.09].

 

Проблеми та здобутки української діаспори в Канаді

В кінці 90-х Канаду в черговий раз накрило могутньою хвилею українських іммігрантів і біженців: люди рятувалися від плутанини і бідності, які панували тоді в Україні. Зараз же з кожним роком кількість охочих перетнути океан, щоб жити і працювати в Канаді, стає все меншою І меншою. Судіть самі: за офіційною статистикою Міністерства громадянства і імміграції Канади, в 2000 р. канадськими іммігрантами стали 3323 українця, в 2004 р. - 2401, а вже в 2006 р. - 1880.

Причина того, що кількість громадян України, які прибувають до Канади, поступово знижується не тільки в тому, що в Україні жити стало легко і веселіше. Зараз іммігрувати до Канади стало складніше, ніж в 90-х. І не дивлячись на те, що у нас безвізовий режим для канадських громадян, Канада, за словами Посла Канади в Україні Еббі Данн, не має наміру спрощувати візовий режим з Україною.

Кожна хвиля емігрантів була сформована зовсім різними обставинами і кожна зробила свій внесок. У національних архівах Канади збереглося чимало документів і матеріалів, які свідчать, що українські іммігранти були чи не найбіднішими серед тих, хто прибував у цю країну. Вони часто не мали навіть мінімуму 25 доларів, які за імміграційними правилами мусили мати переселенці для проживання на перших порах у цій країні.

Шлях, який пройшли вихідці з України, був складним і неоднозначним, сповненим пошуків свого місця в новому суспільстві. Після прибуття до Канади страждання й виснажлива праця українських іммігрантів фактично тільки починалися. Країна кленового листка потребувала здорових і міцних людей, та й канадська дійсність виявилася не такою, якою уявлялася. Дуже часто замість обіцяного численними агентами раю, українські іммігранти вже у перші дні перебування у Канаді потрапляли у скрутне становище. Вони зазнавали тут голоду, потрапляли у нестерпні житлові умови, відчували зневагу до себе.

Головна система соцзабезпечення в Канаді - «система соцбезпеки», виявилась для іммігрантів справжнім комунізмом. І на те є вагомі причини. Тим, хто приїде до Канади, доведеться чітко виконувати заповіт Ілліча - вчитися, вчитися і ще раз вчитися. За словами Арсенія Положия, Консула посольства України в Канаді, в 95% нашим дипломованим фахівцям потрібна перекваліфікація.

Специфікою канадської громади є розподіл за конфесійною ознакою. Якщо необізнана із цим людина приїде в Канаду і зустрінеться з українцем, вони будуть чудово спілкуватися, але доти, доки не з'ясують конфесійну приналежність. Якщо ця новоприбула людина натрапила на одновірця - їм по дорозі, якщо ж ні - дружнє ставлення перетвориться на стримане, можливо,навіть вороже.

Та основна проблема українців - це, знову ж таки, наше коріння, наші гени. Українці хочуть жити як європейці, але не знають, ким вони є. Завдяки цьому вони вибирають собі керівниками ворогів. Канадський політик Міхаіл Ігнатьєв - росіянин, котрий написав книгу про те, що такої країни як Україна не існує, української мови також немає. І при цьому, на виборах прем'єр-міністра представники української громади його підтримали. Це знову ж проблема відсутності інформації, поданої в розрізі українських національних інтересів.

Також часто можна натрапити в глобальній мережі на різні форуми. Так недавно, відкривши перший випадковий форум, прочитала розповідь українського емігранта, який 20 років тому із сім'єю покинув Україну через матеріальну скруту і поїхав шукати щастя в «західний рай». На перших порах вес було начебто чудово: діти ходять в школу,знайшов роботу,взяли в кредит чудовий будинок. І тут як грім серед ясного неба: світова кри:ш, втрата роботи... Виплачувати недешеве здобуття вищої освіти дітям немаєзвідки.. Вже б і повернувся на рідну Україну, але прив'язаний кредитом ще на 7 років... «Західний рай» став справжнім пекло, можливо не для кожного але трапляється. Напевно, щастя там де нас нема.

Нація - це група людей яких об'єднує мова, культура, традиції, історія, свої герої. І не має різниці на яких континентах живуть наші брати. З нами, українцями, стоїть задача зробити так щоб діти нашої діаспори поверталися з України з очима, що горять від побачених українських рок-груп та українського відео, нехай вони співають наші народні пісні І танцюють наші танці. Сподіваюся, це буде справжнім діамантом в серцях мільйонів, щоб культура нашої нації була єдиною, вічною і особливою для кожного українця в кожному куточку світу.

Список використаних джерел

1. Стечишин Ю. Історія поселення українців у Канаді. - Едмонтон, 1975. - 315 с

2. Євтух В., Ковальчук О. Українські канадці: проблеми соціально-демографічної інтеграції // Український історичний журнал. - 1991. - №8. - С. 65.

3. Шаповал Ю. Українська Канада [Електронний ресурс] http://newzz.in.ua/ histori/ 1148824046-ukranska-kanada.html (дата перегляду 19.10.2009).

 

Проблема нейтралітету для України

Американський політолог Збігнєв Бжезінський назвав появу суверенної Української держави однією з найважливіших геополітичних подій XX століття на Старому континенті, після розпаду Австро-угорської імперії та поділу Європи на два блоки у 1945 [1, с. 114]. Про те, як самі українці бачать місце України у світі, дискусії точаться й дотепер.

Останнім часом у суспільстві, політичних, експертних та наукових колах усе більше й активніше ведуться дискусії про те, що Україна повинна припинити практику багатовекторності й нарешті визначитися, куди вона інтегрується - в Європу чи країни пострадянського простору під протекторатом Росії.

На такому підґрунті невизначеності аналітики часто згадують тему нейтралітету. Проте крім посилання на вітчизняні і міжнародні правові акти та приклади інших держав, будь-якого іншого обґрунтування не наводиться.

Загалом, нейтралітет - особливий міжнародно-правовий статус держави, яка не бере участі у війні, зберігає мирні відносин з воюючими сторонами і не надає жодній з них допомоги, а також відмова держави від участі у військових блоках і союзах. [4, с. 402].

У законодавстві України відсутні правові засади, які б визначали пріоритетом зовнішньої політики нашої країни набуття нейтрального статусу. Єдиним посиланням щодо набуття нейтрального статусу України є посилання на преамбулу Конституції України, в якій згадується Акт про проголошення незалежності України (24 серпня 1991), де міститься положення про виконання Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990). У Декларації, насправді, сказано про намір держави набути постійно нейтрального статусу: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати,не виробляти та не здобувати ядерної зброї» [2].

Прийнятий за результатами референдуму 1991 Акт про проголошення незалежності України не підтвердив наміру щодо нейтралітету, оскільки його положення - «здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України» - стосується винятково зазначених у ньому аспектів: верховенство Законів України на її території, незалежність і самостійність держави, неподільність і недоторканність її території. Таким чином, посилання в Конституції України на Акт про проголошення незалежності жодним чином не стосується нейт­рального статусу. Більше того, відсутність у ній відповідних положень про нейтральний статус України автоматично позбавляє правових основ наміри «стати в майбутньому постійно нейтральною державою», оскільки в українському законодавстві (верховенство якого на території України проголошується Декларацією про державний суверенітет), крім курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію,іншого не визначено.

Крім того, геополітичне становище України (наявність загрози висунення територіальних претензій; сусідство з двома більш потужними у військовому сенсі країнами - Росією і Туреччиною (причому Росія є ядерною наддержавою); наявність поблизу кордонів України зон воєнних конфліктів та нестабільності (Північний і Південний Кавказ, Придністров'я) зумовлюють брак реалістичної перспективи для України самостійно забезпечити свою безпеку, за умови здачі Україною ядерної зброї [3, с. 68].

Європейські країни традиційного нейтралітету (Австрія, Швеція, Швейцарія) не можуть розглядатися як зразок для України. Специфікою названих країн є те, що вони територіально перебувають в оточенні демократичних країн, які належать до НАТО та ЄС. Загроза виникнення збройного конфлікту навколо цих держав є мінімальною. В умовах глобалізаційних процесів, відсутності міжблокового протистояння та великомасштабних збройних конфліктів, з виходом на авансцену світової безпеки міжнародного тероризму статус воєнного нейтралітету втрачає сенс. Від загроз на випадок війни з міжнародним тероризмом не врятує ні воєнний, ні постійний нейтралітет. Більше того, нейтралітет повинен бути предметом домовленостей великих держав, які гарантуватимуть не залучати Україну у разі виникнення міжнародного конфлікту.

У сучасних умовах, коли відбуваються докорінні зміни в геополітиці, навіть успішні європейські нейтральні країни, на думку політолога М Сунгуровського, такі як «Австрія, Фінляндія, Швеція опинилися перед складним вибором засобів подальшого забезпечення національної безпеки та поступово «дрейфують» до систем колективної безпеки» [5, с. 25].

Таким чином, нейтралітет - це форма стримування України від світових інтеграційних процесів. Щоб стати постійно нейтральною державою, необхідно прийняти спеціальний закон про постійний нейтралітет ти забезпечити визнання нейтралітету міжнародним співтовариством. Наразі Україна має законодавчо визначений курс на членство в ЄС та НАТО, що може бути важливим поступом у реалізації національних пріоритетів держави.

Список використаних джерел

1. Бжезінський 3. Велика шахівниця. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ,2000. - С 114-115

2. Декларація про державний суверенітет України. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=55-12 (Дата перегляду 18.10.09)

3. Палій О. Навіщо Україні НАТО?— К.: Дніпро,2006.— 144 с;

4. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко. - 2 є вид.,доп. і перероб. - К.: енеза,2004. - 736 с

5. Сунгуровський М. Іспит на нейтралітет./ /Україна-НАТО - 2008.-№1 - С.21-26

 

Українсько-японське економічне та науково-технічне співробітництво (2005-2009 pp.)

Для України співробітництво з Японією є важливою складовою розбудови взаємин з державами Східної Азії, значення яких на міжнародній арені постійно зростає. Відносинам незалежної України з Японією присвячено чимало праць, зокрема, В.Резаненка, Ю.Костенка, Л.Гордієнка, І.Мандрик, О.Гпатюк та ін. [2]. Проте період 2005-2009 р. досліджений недостатньо. Саме тому метою даної роботи є аналіз головних аспектів двосторонніх відносин - економічної та науково-технічної співпраці між Україною та Японією за останні роки, визначення перспективних напрямів міждержавних взаємин.

До, 2004 р. Україна та Японія пройшли тривалий шлях налагодження та розвитку економічних контактів і науково-технічної співпраці. З огляду на це у 2005-2009 роках вдосконалювалися взаємини, започатковані в минулих роках. їх активізації сприяв ряд зустрічей представників держав на високому та найвищому рівнях. Так, зокрема, на початку 2006 р. відбулася зустріч Президента України та Прем'єр-міністра Японії, де було підписано «Спільну заяву щодо нового партнерства у XXI ст.» та «Двосторонній протокол про доступ до ринків товарів і послуг між Україною і Японією» [2].

Тоді ж було розпочато співробітництво з Токійською фондовою біржею. У цьому контексті наша сторона зацікавлена в досвіді японських експертів у розробці концепції ринку цінних паперів, активізації співпраці з Японією з кредитування та інвестування пріоритетних проектів, зокрема реконструкції Державного міжнародного аеропорту «Бориспіль» до 2012 pp.

24-26 березня 2009 року прем'єр-міністр України Ю.Тимошенко відвідала Японію. В ході візиту було встановлено співпрацю з японською страховою компанією «Нексі» та поглиблено перспективне співробітництво за «Схемою зелених інвестицій» у сфері екології та енергетики в рамках Кіотського протоколу [3]. Також було проголошено, що наша держава активно долучиться до реалізації розробленої Японією ще в 2006 р. програми «Арка свободи та процвітання», яка передбачає підтримку в розвитку демократії та ринкової економіки.

Пріоритетним у загальному спектрі двосторонніх відносин є торговельно-економічне співробітництво. За даними Держкомстату України [4] 2005-2008 pp. український експорт до Японії зріс з 82009,4 до 115671,4 тис. дол. США, тоді як імпорт - з 548169,5 до 2795769,5 тис. дол. США. Негативне для України сальдо (466160,1 і 2680098,1 тис. відповідно) пояснюється тим, що основними товарами експорту України є алюміній, молочна продукція, продукція хімпрому, титан, феросплави, водень, інертні гази, чавун тощо, тобто переважно сировина. Головними ж статтями японського експорту до України є готова продукція - транспортні машини та запасні частини до них, різні комплектуючі, промислова та побутова електроніка,медична апаратура, відео-, радіо-, фотоапаратура [5].

Важливою складовою українсько-японської економічної співпраці є також торгівля послугами. В 2005р. експорт /імпорт послуг України становив 5288,2/5435,6 тис. дол. США,у 2006р.-11597,9/4444,4 у 2007р.-11794,8/9621,0,у 2008р.-19631,2/28301,9 тис. дол. США відповідно [4].

Співробітництво в галузі науки й техніки реалізується за посередництва Товариства сприяння науці, яке працює під егідою Міністерства освіти, культури, спорту, науки і техніки Японії. Реалізуються багатопланові програми досліджень медичних наслідків аварії на ЧАЕС. 24 серпня 2005 року з космодрому Байконур було проведено пуск ракети-носія «Дніпро» із двома японськими космічними апаратами [5]. 22 травня 2006 р. на базі Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» розпочав свою діяльність Українсько-Японський Центр (UAJC). Перспективний проект ставить перед собою завдання робити внесок у подальший розвиток української економіки шляхом розвитку людських ресурсів України, де спостерігається різке просування ринкової економіки, а також шляхом поліпшення обміну між Японією та Україною у сфері зовнішньої торгівлі та бізнесу [1].

Серед програм технічного співробітництва своєю інтенсивністю виділяються курси перепідготовки українських спеціалістів з атомної енергетики під безпосереднім керівництвом Японського інформаційного центру енергосистем.

Отже, торгівельно-економічне та науково-технічне співробітництво між Україною та Японією можна охарактеризувати як досить динамічне та постійне. Про це свідчать обсяги торгівлі між країнами, участь держав у міжнародних проектах тощо. Незважаючи на велику віддаленість та значний розрив у розвитку, Україна з її багатими природними ресурсами та Японія зі своїми найновітнішими технологіями є перспективними партнерами.

Список використаних джерел

1. Діяльність проекту Українсько-Японський Центр / / Українсько-Японський Центр. - Режим доступу: http:/ /uajc.com. ua/pages.php?page _key=activity_in&lang_key=ukr.

2. Мандрик І. П., Іпатюк О. В. Основні напрями українсько-японського співробітництва // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. Серія: Міжнародні відносини - Луцьк: Редакційно-видавничий відділ «Вежа» ВДУ ім. Л.Українки. - 2007. - № 7. - С 87-92.

3. Сірук М. Україна - Японія: партнерство заради модернізації // День. - 2009. - 8 квітня. - № 60.

4. Статистична інформація: Зовнішньоекономічна діяльність [20.10.2009] // Державний комітет статистики України. - Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.Ua/operativ/oper_new.html#zed.

5. Українсько-японські відносини // Посольство України в Японії. - Режим доступу: http://www.mfa.gov.ua/japan/ua/3867.htm.

 

Вектори розвитку інформаційного суспільства та їхнє правове забезпечення

Незважаючи на недостатнє правове забезпечення, брак належного політичного менеджменту та, як наслідок, повільний і здебільшого ситуативний розвиток 1С в Україні, є всі підстави вважати, що наша держава має шанс досягнути позитивних результатів на обраному шляху в разі усвідомлення й легітимізації основних напрямів — векторів розвитку 1С, а правове забезпечення 1С відбуватиметься з урахуванням саме цих векторів. Очевидно, для правильного обрання заходів правового забезпечення 1С необхідно визначити основні позитивні вектори його розвитку.

Е. Тоффлер зосереджував увагу світової спільноти на тому, що перехід від індустріального до інформаційного суспільства несе повністю новий устрій життя, «заснований на різноманітних поновлюваних джерелах енергії; на методах виробництва, що роблять непотрібними більшість фабричних конвеєрів, на новій структурі, яку можна назвати «електронним котеджем»; на радикально змінених школах і об'єднаннях майбутнього» [1, с. 33].

Це приведе до обмеження впливу бюрократії та національних держав. Водночас зросте значення демократичних інститутів. Звернімо увагу на розуміння 1С іншими зарубіжними та вітчизняними фахівцями. М. Кастельс зазначає, що для всіх моделей розвитку 1С існує декілька загальних елементів, без яких неможливі інновації.

До них він відносить: централізацію ролі університетських досліджень; визнання бюрократії порогом інновацій; необхідність гнучкості ринку капіталу з різними формами ризикованого (венчурного) капіталу; сприйняття таланту людини як основного джерела нової економіки та забезпечення його розвитку за допомогою високої якості освітніх джерел; поширення й пристосування нової інформації та комунікаційних технологій; покращення й здешевлення доступу до комунікацій, що забезпечується телекомунікаційними операторами; визнання мережі як найефективнішої форми організації бізнесу і громадського обслуговування; розуміння глобалізації водночас як потреби й виклику; забезпечення вільного потоку інформації для економічного зростання та культурної творчості [3].

Очевидно, що М. Кастельс визначає не елементи (структурні складові), а швидше окремі принципи, або напрями, дотримання яких забезпечить розвиток інформаційного суспільства. Вітчизняні вчені 2004 року також прогнозували деякі наслідки розвитку інформаційного суспільства. Так, група під керівництвом В. Литвина чи не вперше в Україні визначила, що невдовзі буде створено умови, які забезпечують пріоритет інформації порівняно з іншими видами ресурсів і чинників розвитку, а інформаційною діяльністю займатиметься більшість населення. Виникнуть інфосфера в глобальних космічних масштабах, автоматизовані інформаційні технології, що ґрунтуватимуться на комп'ютерних системах із широким використанням штучного інтелекту.

Інформація охопить усі сфери соціальної діяльності. Інформаційне суспільство максимально реалізує гуманістичні принципи, ідеали, забезпечить виживання цивілізації, її подальший безпечний прогрес [2, с. 113].

О. Данільян у 2006 році зазначав: інформаційне суспільство забезпечує зміни відносин власності, товарно-грошових відносин, відносин вартості й інших атрибутів економіки; зростання освітнього, професійного, культурного рівня людини; перетворення людини економічної на людину творчу. «Із розвитком інформаційно-комунікаційних технологій, - пише О. Данільян, - що зумовили принципово новий характер інформаційної взаємодії суспільства й держави, а також сприяли вдосконаленню демократичних процедур і створенню відкритої для діалогу з громадянами, прозорої вертикалі влади (проект електронного уряду)», надзвичайно актуалізується питання ролі національної держави у формуванні й розвитку глобального інформаційного суспільства [1, с. 12].

Становлення 1С має дві тенденції: з одного боку, взаємопроникнення культур, зміна традиційних форм життя людини, насамперед у сфері повсякденності,й з другого - стимулювання адаптаційних захисних механізмів культури перед загрозою глобальної уніфікації, що супроводжується «вибухом» етнічної та національної ідентичностей. Отже, глобалізаційні процеси, що відбуваються під впливом розвитку 1С, знижуючи, з одного боку, роль національних держав, з другого - активізують етнічну ідентифікацію соціетальних груп і національну свідомість.

Список використаних джерел

1. Данільян О. В. Інформаційне суспільство та перспективи його розвитку в Україні (соціально-філософський аналіз): Автореф. дис. ... капд. філос. наук: 09.00.03; Харк. ун-т повітр. сил ім. І. Кожедуба. — Х.,2006. — 19 с

2. Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні» від 9 січня 2007 року № 537-V // Відомості Верховної Ради України Ст 102 — 2007. — № 12. — С 511.

3. Кастельс М., Хіманен П. Інформаційне суспільство та держава добробуту. Фінська модель / Пер. з англ. — К.,2006. — 256 с.

 

Проблеми розподілу зовнішньополітичних функцій в українському законодавстві

В умовах внутрішньої нестабільності та за наявності серйозних зовнішніх загроз та викликів українська держава повинна мати сильну зовнішню політику, що базується на консолідації владних еліт та гілок влади. Тому проблеми розподілу зовнішньополітичних функцій набувають виняткового значення. У цьому контексті існують певні розбіжності у нормативно-правовій базі, а також в умовах слабкої склалася практика прийняття рішень кількома центрами сили у сфері зовнішньої політики.

Аналіз положень Конституції України свідчить про наявність проблеми розподілу зовнішньополітичних функцій між Верховною Радою України, Президентом та Кабінетом Міністрів України. Це створює підстави для довільного трактування норм Основного закону. У ст. 113 Конституції України сказано, що Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і Верховною Радою України. Тобто, конституційно^: закріплена наявність двох центрів управління виконавчої влади («дуалізм» влади). При цьому виникає чимало запитань про конкретні механізми відповідальності Кабінету Міністрів перед Президентом [4].

Верховна Рада України може в будь-який час звільнити прем'єр-міністра, міністрів закордонних справ і оборони без відповідного подання Президента згідно рішення Конституційного Суду (норма, яка притаманна чисто парламентській формі правління) [3]. В положеннях пункту 12 частини першої ст. 85 Конституції немає відповіді на питання: чи необхідне подання Президента України у Верховну Раду при звільненні з посад прем'єр-міністра, міністра оборони і міністра закордонних справ.

З'ясування змісту та обсягу (меж) повноважень Президента України щодо здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави ускладнюється нормативною невизначеністю поняття «керівництво», яке в тексті Конституції України застосовується неодноразово (п. 3 ст. 106 «...здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави...» і п. 9 ст. 116 «спрямовує і координує роботу міністерств...» 1і]. Поняття «керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави» в контексті пункту З частини першої статті 106 Конституції України можна розуміти як спрямування зовнішньополітичної діяльності держави і вплив на її здійснення з боку Президента України [4]. Ст. 92 Конституції України містить деякі суперечності, зокрема щодо правового визначення засад зовнішньої політики у формі закону [1].

Вищенаведені нюанси в конституційному праві використовуються різними гілками влади для відстоювання власних інтересів. Про це, зокрема, свідчать колізії навколо звільнення міністра закордонних справ В.Огризка, а також неузгоджена з Президентом та іншими владними інституціями заява колишнього прем'єр-міністра В. Януковича в США стосовно неготовності України до вступу в НАТО [2].

Ми вважаємо, що вирішення даних проблем - у внесенні змін до Конституції України, які полягають у збалансуванні повноважень та розмежуванні відповідальності в трикутнику «президент-парламент-уряд», прийнятті Закону України «Про засади зовнішніх відносин» і Закону України «Про засади зовнішньої політики». Зовнішньополітична сфера діяльності держави повинна керуватися та здійснюватися з одного центру, а саме -Президента України. Для цього Президенту повинна надаватися прерогатива у вирішенні кадрових питань у сферах зовнішньополітичної діяльності, національної безпеки та оборони, встановлюватися відповідальність, підконтрольність та підзвітність МЗС перед Президентом України. З цією метою, згідно п. 28 ст. 106 Конституції України пропонуємо створення Стратегічного департаменту у структурі Секретаріату Президента і Міністерства закордонних справ.

Список використаних джерел

1. Конституція України. - X.: ПП «ІГВІНІ»,2006. - 64 с

2. Рада звільнила Огризка з посади міністра закордонних справ. Голосували БЮ'І ПР і комуністи.- Режим доступу / / http://www:newsru.ua/ukraine/03mar2009/poka_ogrizko.html [Переглянуто 18.10.09]

3. Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року № 12рп/20<1? (справа про порядок припинення повноважень членів Кабінету Міністрів України) Режим доступу // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=val2p710.()? [Переглянуто 21.10.09]

4. Рішення Конституційного Суду України від 15 січня 2009 року № 2-рп/ «Продеякі питання керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави» та окрема думки судді Домбровського І. П.- Режим доступу // http://zakon.rada.gov.ua/cnl bin/la\vs/rnain.cgi?nreg=val2p710-07 [Переглянуто 10.10.09]

5. Дацюк С Принципи нової політичної системи. Частина 1. Проблеми політичної системи та необхідних змін до Конституції.- Режим доступу // http://www.uis.kiev.ua/_other/dialogs/princeps_polit_system [Переглянуто 10.10.09]

 

Проблема політичної еліти як чинник формування зовнішньополітичного курсу України

В наш час багато т.зв. постсоціалістичних країн - колишніх республік Радянського Союзу переживають період поступових змін власних політичних систем, які, у свою чергу, супроводжуються корекціями їх зовнішньополітичних курсів. Українська держава тут також не і виключенням. Адже після розпаду СРСР їй, як і багатьом іншим новоутвореним державам, довелося фактично з нуля розпочинати формуванні власної зовнішньої політики. Однак характерно, що й до цього часу багато них, і в першу чергу Україна, так остаточно й не визначилися із власними зовнішньополітичними парадигмами і пріоритетами. Причини цього, на нашу думку, в значній мірі криються в самих політичних елітах цих держав.

Виступаючи головним джерелом поповнення управлінських кадрів, політична еліта має практично монопольну можливість впливати ні прийняття найважливіших державних рішень. Люди, які належать до цієї «касти», зосереджують у свої руках величезні матеріальні, технічні т( організаційні ресурси суспільства, а також засоби масової інформації Існування цієї важливої й водночас складної соціальної групи спирається не дуже складну структуру зв'язків.

Формування власної політичної еліти є першочерговим завданням усіх молодих держав, а надто посткомуністичних. Надалі, як вважає В.Парето, відбувається кругообіг (циркуляція) еліт, що й створює політичну і соціальну динаміку. За В.Парето існують два головний типи еліт, які послідовно змінюють один одного. Перший - «леви»,для яких характерними є крайній консерватизм та грубі методи правління. Другий тип - «лиси», майстри комбінацій та хитрощів [2]. В Україні скоріш за все утвердився другий тип політичної еліти за класифікацією В.Парето, для якого характерним є політичний обман, маніпуляції та хитрощі.

Політична еліта має власні джерела формування. Одним з них є політичне рекрутування, яке передбачає залучення людей до активної участі у політичному житті. У стабільних політичних системах рекрутування еліти відбувається відповідно до чітко визначених процедур, унаслідок чого персональний склад еліти в тій чи іншій мірі оновлюється, у той час як сама політична система залишається загалом незмінною. Існує дві системи рекрутування еліт: система гільдій та антрепренерська. Вибір на користь тієї чи іншої системи зумовлений наступними факторами: роллю партій у суспільстві, політичними традиціями, ступенем однорідності культури, рівнем соціальної нерівності тощо. Для української політичної еліти характерне поєднання обох систем.

В процесі формування української політичної еліти роль держави як і офіційних соціальних структур суспільства була мінімальною. Натомість першість належала різноманітних тіньовим групам-кланам, які потребували влади аби зберегти і примножити свої капітали [1]. Саме вихідці із таких груп складають сьогодні більшість політичної еліти України. Іншою проблемою нашої еліти є її абсолютна закритість та нездатність до регенерації. Як наслідок - процес зміни еліт в нашій країні практично не відбувається.

Хоча зрозуміло, що поява еліти нового зразка з новими принципами і механізмами формування (каналами входу та виходу) дозволило б стабілізувати ситуацію не тільки в середині країни.,але й вирішити питання її зовнішньополітичної орієнтації. Тільки за таких умов зовнішня політика України має шанс отримати надійний механізм «навігації» у бурхливому морі міжнародних відносин - національний інтерес. Отже, суспільство має докласти всіх зусиль для розширення каналів формування політичної еліти.

Список використаних джерел

1. Головатий М. Поняття «політична еліта» і «політичний клас» в контексті сучасної політичної думки // Політичний менеджмент. Спецвипуск. - 2008. - С.63-68.

2. Головатий М. Кому служить політична еліта // [Електронний ресурс]. - Режим доступу. - http://wvzw.personal-plus.net/l72/723.html (Остан. перегляд- )

3. Підлісний В.1.,Русецький Б.А. проблеми становлення сучасної політичної еліти // [Електронний ресурс]. - Режим доступу. - http://www.politik.org.ua/vid/bookscontent.php3?b=18&c=384

 

Східне партнерство: перспективи для України

Тема Східного партнерства ще до офіційного започаткування пі інавгураційному саміті в Празі 7 травня 2009 року здобула свою увагу ти дискутується серед вищих офіційних осіб держави, аналітиків, академічної спільноти та всіх прихильників європейської інтеграції України.

Європейський Союз має життєвий інтерес в стабільності, кращому управлінні та економічному розвитку східних сусідів. Водночас зазначається, що східні партнери, включно з Україною закликають на поглиблені ні відносин з ЄС. Відповідаючи на такі заклики започатковано Східне партнерство. Воно має два виміри - двосторонній та багатосторонній. И двосторонньому вимірі партнерам пропонується нова юридична база для відносин на заміну угодам про партнерство і співробітництво. Це мають бути угоди про асоціацію, які будуть укладені окремо з кожною країною відповідно до її потреб та інтересів.

Іншим напрямком двостороннього співробітництва є поступова інтеграція країн партнерів в економіку ЄС за допомогою створенні! глибокої і всеосяжної зони вільної торгівлі, яка поширюватиметься на всі аспекти торгівлі, включаючи енергетику. Україні може бути цікавою і вигідною довгострокова мета розвитку відносин в цьому напрямку, яка передбачає створення мережі двосторонніх угод між країнами-партнерами що може привести до створення Економічної спільноти країн-сусідів.

Третім аспектом партнерства є питання мобільності та безпеки, що передбачає лібералізацію візового режиму та початок переговорів щодо безвізового режиму, якщо країни-партнери співпрацюватимуть у цьому напрямку. Україна досягла прогресу в цій сфері та були започатковані переговори щодо безвізового режиму.

Питання енергетичної безпеки також знайшли відображення в Комунікації. Зокрема, в угоди про асоціацію будуть включені положення "Енергетичної взаємозалежності", будуть завершені переговори в стислі терміни щодо членства України в Енергетичній Спільноті, буде посилена підтримка повної інтеграції енергетичного ринку України з енергетичним ринком ЄС. Один захід, який був передбачений Комунікацією, вже відбувся, а саме міжнародна конференція з метою надання Україні допомоги в реконструкції і розвитку газотранспортної системи.

Заключною сферою двостороннього співробітництва є підтримка економічного і соціального розвитку країн-партнерів через підписання Меморандумів про взаєморозуміння з питань регіональної політики, започаткування пілотних регіональних програм розвитку за умови додаткового фінансування, розширення існуючої міжкордонної співпраці.

Україна вже бере участь в багатьох запропонованих ініціативах Східного партнерства в двосторонньому вимірі. Тому Україна може відігравати роль лідера в групі країн-партнерів. Роль лідера Східного партнерства Україні буде відігравати складно, але м'який підхід лідерства - мережевий між країнами-партнерами та країнами-членами ЄС можливий і бажаний.

У багатосторонньому співробітництві намічено чотири тематичні платформи. Перша з них - демократія, належне управління і стабільність. Наступна платформа економічна інтеграція і конвергенція з політиками ЄС, вона фактично повторює та розширює двостороннє співробітництво в цьому напрямку через створення глибоких і всеосяжних зон вільної торгівлі, поповнюючи наголосом на підтримці митних реформ партнерів відповідно по стандартів ЄС. Третьою платформою є енергетична безпека, яка також присутня в двосторонньому співробітництві. Остання платформа - контакти між людьми є особливо важливою для підтримки населенням курсу європейської інтеграції України.

Східне партнерство заслуговує на цілковиту підтримку України. Хоча в двосторонньому плані Україні не запропоновано кардинально нових пропозицій, однак практична реалізація закладених ініціатив приблизить Україну до європейських норм і стандартів в ключових сферах співробітництва.

Список використаних джерел

1. «Східне партнерство» - не кінцева мета для України // http://www.pravda.com.Ua/news/2009/5/l/94177.htm

2. «Східне партнерство» отримало додатковий вимір // http://eu.prostir.Ua/news/5/48782.html

3. Східне партнерство набирає обертів//http://eu.prostir.ua/news/237181.htm

 

Інформаційна присутність України у світі

Проблема забезпечення позитивного сприйняття України у світі посідає одне з центральних місць у зовнішньополітичній діяльності держави. Від часу здобуття незалежності Україна з держави, яку у світі повністю асоціювали з її північним сусідом, перетворилася на рівноправного суб'єкта міжнародного права. Перехід України до ринкових відносин,політичні зміни, проведення соціально-економічних реформ, розширення міжнародного співробітництва, розвиток демократизації суспільства в умовах постійних зрушень у науково-технічній сфері, становлення інформаційного суспільства обумовлює зростання потреб та вимог до рівня інформаційно-аналітичного забезпечення та захисту свого інформаційного простору, а також до забезпечення позитивного іміджу країни на міжнародній арені.

Першочергове значення для створення позитивного іміджу України мають як внутрішні так і зовнішні його виміри. З одного боку, він віддзеркалює внутрішні проблеми (добробут населення, дотримання конституційних прав кожного громадянина, рівень корупції, рівень злочинності,рівень тіньового сектору економіки,соціальне самопочуття тощо.), невирішеність яких стримує розвиток українського суспільства. З іншого боку, зовнішніми можна назвати: зовнішню політику України, національні інтереси та пріоритети, членство в міжнародних організаціях, розвиток відносин зі стратегічними партнерами, інвестиційний клімат тощо. Адже світ хоче бачити Україну надійним і передбачуваним партнером, стабільною демократичною державою, яка не створює проблем для міжнародного оточення, а навпаки - збагачує світовий економічний, культурний, науковий та інформаційний обмін.

Проте, на превеликий жаль, за підсумками українських експертів, теперішній імідж України визначений скоріш як негативний ніж позитивний. Щоб підтвердити цей висновок, достатньо проаналізувати лише західну пресу, яка на жаль, висвітлює переважно негативну сторону нашого життя. Переглядаючи їхню пресу, можна відразу дійти висновку, що більшість статей - присвячені Чорнобильській атомній станції, корумпованості української влади, розквіту злочинності та ін. Дуже рідко з'являються позитивні статті, які б висвітлювали, наприклад, економічні здобутки країни та шляхи переструктурування її економіки.

Перед нами, постає питання, що негативно впливає на імідж України в світі? Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова в результаті такого доволі ґрунтовного моніторингу дійшов висновку, що негативними рисами міжнародного іміджу України є перш за все: корумпованість, безвідповідальність і некомпетентність державних чиновників; закритість органів влади; нестабільність законодавства; затримки з проведенням реформ, їх непослідовність; несприятливий інвестиційний клімат; перевага декларацій над практичними діями; відсутність власної політики щодо формування міжнародного іміджу держави; недостатньо розвинутий сервіс; невикористані можливості і ресурси.

Для покращення іміджу України на міжнародній арені необхідно, перш за все, усунути вище згадані негативні фактори. Україна як держава повинна дбати про свій імідж. Нині, як ніколи, потрібно не тільки досліджувати й вивчати інформаційну галузь України, а й вживати конкретних заходів щодо відновлення та розбудови інформаційного середовища та приведення національного законодавства у відповідність зі світовими нормами. Нам усім разом потрібно змінювати обличчя України, будувати стабільну і красиву державу, якою б гордилися українці і яка була б надійним і прогнозованим партнером у відносинах з іншими державами.

Список використаних джерел

1. Бабущак І.,Якобишин О. Формування іміджу України на сторінках газети «The Times» (2007-2008 pp.); 7 стор.; Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Філологія. Випуск 18

2. Камінський Є. Є.,Хижняк І. А. Інформаційна політика України: європейський контекст - К.: Либідь,2007. - 360 с

3. Почепцов ГГ., Чукут С.А. Інформаційна політика: Навч. посіб. - К,: Знання, 2006. - 663 с - (Вища освіта XXI століття).

4. Міжнародний імідж України: міфи й реалії / Український центр економічних і політич-них досліджень імені Олександра Разумкова // http://www.uceps.org/ua/.

5. Міжнародний імідж України: оцінки експертів / Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова // http://www.uceps.org/additional/article_chaly_NSD3_ukr.pdf

 

Міжнародний прецедент Косово: висновки для України

Проблема національних меншин на сьогоднішній день стала вагомою причиною територіальних конфліктів в багатьох регіонах світу. Перебування на одній території етносів з різними культурними та історичними традиціями, які до того ж мають негативний досвід взаємовідносин потребує обережної і виваженої політики держави щодо вироблення механізмів співіснування, які з одного боку, давали б можливість зберігати і розвивати етнічну самобутність, а з іншого - не зачіпали проблем цілісності держави через сецесійні процеси. Вагому роль у цьому протистоянні відіграє і міжнародне право. Однак в даному випадку в суперечність приходять принцип права народів на самовизначення і принцип територіальної цілісності держав, які дуже часто трактуються невірно. І, як результат, черговий конфлікт навколо Косово, керівництво якого 17 лютого 2008 року самопроголосило незалежність краю від Сербії.

Міжнародний прецедент Косово став черговою ознакою слабкості механізмів ООН у вирішенні проблем такого зразка, а також засвідчив неможливість світового співтовариства дійти спільного знаменника у вирішенні питань, які є на сьогоднішній день одними із ключових у творення системи міжнародного порядку.

На захист Сербії, яка, як заявляють російські дослідники, у цей день зазнала національного приниження, виступило керівництво Росії, а також ряд європейських країн, які мають схожі етнонаціональні конфлікти і на своїй території. [5, с. 81].

Неоднозначність позиції європейських держав, труднощі з висновками РБ ООН значно ускладнили прийняття рішення щодо ситуації і українською стороною.

Слід нагадати, що з 1999 року Україна завжди надавала пріоритет принципу суверенітету та непорушності кордонів Сербії.

Якщо ж аналізувати заяву Українського МЗС зразка 2008 року, то вона є не настільки категоричною як це було в попередні часи [3].

Така позиція країни по відношенню визнання статусу Косово, з одного боку, засвідчила собою намагання зберегти своєрідний статус-кво у трикутнику США - ЄС - Росія, і не завдати шкоди своїй євроатлантичній репутації а з іншого - є зразком поміркованого підходу до вирішення міжнародної проблеми, оскільки питання національних меншин, хоч і Я відкрито, але все ж таки присутнє у суспільно-політичному житті України, Тому у зв’язку з тим, що Україна має на своїй території «заморожені» етнонаціональні конфлікти, однозначне визнання незалежності Косово могло б спричинитися до значного загострення протиріч і в українському суспільстві.

Так, можливе посилення негативних тенденцій в Криму, що пов'язується з існуванням на півострові російської і кримськотатарської спільнот. Все це підсилюється активністю деяких політичних сил і:і закликами приєднання Криму до Росії. А природне скорочення слов'янського населення і природній приріст кримськотатарського у перспективі може суттєво змінити демографічну та релігійну складову в автономії, що позначиться на подальшому розвитку регіону. Компактні; проживання на визначеній території, поступовий приріст населення згодом може послугувати передумовою для заяви про відокремлення [2, с. 18].

Стоїть проблема підкарпатських русинів, керівництво яких вимагає надання етносу статусу національності і все частіше виступає з ідеєю автономії краю.

Приклад Косово - це міжнародний прецедент, унікальність якого полягає в надзвичайній складності і неоднозначності підходів до вирішення проблеми.

Чітка, виважена політика держави в галузі політичного, соціально-економічного та кульутурного розвитку регіонів, заселених представниками національних меншин, гарантування їх прав, свобод та інтересів, широке залучення до управління місцевими справами - запорука зниження відцентрових тенденцій. Загалом, можна стверджувати, що коли існують об'єктивні передумови(у широкому розумінні) для будь-якого відокремлення, то воно відбудеться в той чи інший спосіб. Якщо ж таких передумов немає, то жодне Косово не стане причиною розділення країни.

Звичайно, неправильно і занадто різко проводити паралелі між ситуацією зі статусом Косово і українськими реаліями, однак саме приклад таких випадків повинен братися за основу у вирішенні внутрідержавних суперечок такого зразка. А тому заява українського зовнішньополітичного відомства повинна була б бути більш виваженою і продуманою. Таким питанням влада має приділяти більше уваги і, відповідно, більш ретельно опрацьовувати свою позицію.

Список використаних джерел

1. Бобицький Н. Косово місяць по тому: quo vadis? http://www.dt.ua/l000/1600/62441

2. Дівак В. Косово,боротьба за незалежність: історія питання та його наслідки// Політичний менеджмент. - 2008. - №3. - С 107 - 119.

3. Заява МЗС України щодо Косово. littp://www.mfa.gov.ua /mfa/ua/news/detail/ 10922.htm >,

4. Мітенко М. Що хотіло сказати МЗС України про Косово? http://www.unian.net/ukr/news/news-237079.html

5. Моисеев А. Косовский прецедент и система международного права// Международная жизнь. - 2008. - №5. - С. 79 - 89.

 

Українсько-італійські міждержавні відносини в сфері міграційних процесів

Україна протягом тривалого часу не мала досвіду врегулювання міграційних проблем, будучи відірваною від загальносвітових тенденцій становлення національних правничих інституцій. Лише зараз, знаходячись на перехресті масових потоків соціальних переміщень, вона починає своє «входження» у складний міграційний простір. У контексті світових глобалізаційних процесів Україна та Італія стали країнами прийому емігрантів і водночас країнами, що зумовлюють імміграцію.

Ще чверть століття назад сама ідея про іммігрантів в Італії, що була країною еміграції протягом своєї сучасної історії,була нереальною. Проте, вже у 1986 р. набув чинності перший закон про міграцію 943/86, зосереджений на міграції робочої сили. У 1990 р. був прийнятий «закон Мартеллі»,у 1995 р. опублікували «Декрет Діні» [2].

30 вересня ц.р. італійський уряд проводив легалізацію усіх нелегальних працівників на своїй території, причому це була вже сьома легалізація нелегалів за останні 27років: у 1982р. легалізували 2,5 тис. осіб, у 1986 - 120 тис,у 1990 - 217 тис,у 1995 - 244 тис,у 1998 - 217 тис, у 2002 - 180 тис. осіб. Згідно цієї статистики, українці посідають перше місце серед тих,хто змінив свій міграційний статус в цій країні [1]. Проблематика імміграції та правового статусу іноземців та їх працевлаштування в Італії регламентується, перш за все, Законом №286 «Про регулювання імміграції та норми легального статусу іноземців» від 1998 р. та Законом №189 «Про зміни у законодавстві в галузі імміграції та надання притулку» від 2002 р [5]. За повідомленням МЗС України, 26-27 квітня ц.р. у м. Римі відбулися українсько-італійські переговори з питань працевлаштування та консульської проблематики. Поряд із цим, започатковано спільний українсько-італійський проект, спрямований на роботу з дітьми, чиї батьки виїхали працювати до Італії, ініційований Міжнародною організацією з міграції та МЗС Італії [3].

Україна в свою чергу є приймаючою стороною для багатьох італійців. Вона має достатньо розвинену та розгалужену правову базу для міграційної політики. її становлять закони України: «Про імміграцію» (2001р.), «Про біженців» (2001р.), «Про громадянство України» (2001р.), «Про правовий статус іноземців» (2005р.), «Про ратифікацію конвенції про статус біженців [4]. Питаннями про міждержавні відносини займається Міністерстві закордонних справ України, Державний комітет України у справа, національностей та релігії, іноземні дипломатичні представництва в Україні Державна міграційна служба України та інші установи.

Українсько-італійський діалог крізь призму міграції набуває правового характеру, том; формується необхідність реалізувати Рекомендацію Ради Європи № 1755 па права мігрантів з неврегульованим статусом; розробити та прийняти концепцію міграційної політики, зокрема передбачити механізми соціально економічної та побутової адаптації тих, хто повертається в Україну, та їхню реінтеграцію в суспільство, вдосконалити законодавчі бази обох країн щодо цієї проблеми. Все це необхідно тому, що забезпечення прав мігрантів н сьогодні стане запорукою розвитку нашої держави на найближчі роки.

Список використаних джерел

1. Кривульченко О. Українці-заробітчани в Італії: умови праці та соціальне становище . Режим доступу: http:/ / www.leleky.org/index.php? option=com_content&view=article&id= 179:2009-06-02-20 13-17 [переглянула 5.10.09)

2. Олефір В.І. Зарубіжний досвід міграційної політики - чинник боротьби з| організованою злочинністю. Режим доступу http://mndc.naiau.kiev.ua/Gurnal/ 10text/gl0_05.htm [переглянула 7.10.09]

3. Україна та Італія разом допомагатимуть дітям заробітчан. Режим доступу: http://human-rights.unian.net/ukr/detail/190603 [переглянула 7.10.09]

4. Управління міграцією в Чорноморському регіоні: Молдова, Румунія та Україна. Режим доступу: http://209.85.135.132/search?q=cache: MO3LiZEqY4gJ:www.icps.com.ua/doc/Migratior._UKR.pd

5. Умови та правила працевлаштування іноземців в Італії. Режим доступу: http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/publication/content/1384.htm [переглянула 10.10.09]

 

Перспективи створення зони вільної торгівлі між Україною та Канадою

У вересні цього року Україна розпочала переговори про створення зони вільної торгівлі з Канадою. Мета майбутньої угоди - збільшити постачання продукції до Канади і використовувати її досвід у сфері видобутку й транспортування енергоносіїв. В уряді сподіваються погодити з Канадою умови торговельної угоди ще до кінця року, але експерти вважають такий сценарій малоймовірним [2].

Міністр економіки Богдан Данилишин під час зустрічі з міністром міжнародної торгівлі Канади Стоквеллом Деєм оголосив про початок попередніх переговорів про створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) між Україною та Канадою. За його словами, технічні переговори між країнами повинні завершитися в 2009 році, після чого проект угоди надійде до парламентів країн [3]. Дефіцит зовнішньої торгівлі товарами України з Канадою в І півріччі склав $18,6 млн: експорт в основному представлений сталлю і добривами ($30,5 млн), імпорт - сільськогосподарським обладнанням з обробки ґрунту і збиранню врожаю ($49,1млн). Торговельний баланс України виявився профіцитним тільки за рахунок надання послуг.

У І півріччі обсяг експорту товарів і послуг склав $114,2 млн, імпорту - $74,4млн. Зацікавленість канадської сторони цими програмами підтверджує той факт, що у Дея також заплановані зустрічі з міністрами палива і енергетики та охорони здоров'я. У матеріалах посольства Канади в Україні наголошується, що канадські компанії мають намір працювати в сферах енергетики, фармацевтики, сільського господарства, морепродуктів і виробництва будматеріалів [4].

Україна насамперед сподівається використовувати досвід Канади у видобутку й транспортуванні енергоносіїв, залучити Оттаву до реалізації проекту супутникового зв'язку «Січ» і збільшити постачання української продукції з високою доданою вартістю. Створення ЗВТ з Канадою мусить спростити процес притоку прямих інвестицій [1].

Україна також планувала створити ЗВТ з США, які в 1994 році разом з Канадою і Мексикою організували Північноамериканську зону вільної торгівлі (NAFTA). Таку ініціативу проявив під час візиту до Києва в квітні 2008 року президент США Джордж Буш. Але в червні 2009 року заступник торговельного представника США Крістофер Уїлсон заявив, що президент Барак Обама не підтримує ідею вільної торгівлі з Україною. «Відмова США від створення ЗВТ з Україною не робить неможливим створення таких режимів з іншими членами NAFTA, у тому числі й Канадою, але позитивний ефект був би на порядок вищим, якби угода укладалась з двома країнами». «Зона вільної торгівлі з Канадою допоможе українським товарам вийти на ринки інших країн Америки», - на думку міністра міжнародної торгівлі Канади. [4].

Список використаних джерел

1. Угода про вільну торгівлю між Україною та Канадою http:/ /www.confeu.org/ua/presscentre/news/ 1180.html?publist_start=10

2. Україна сподівається на укладання угоди про зону вільної торгівлі з Канадою вже цього року http://www.ukrinform.ua/ukr/order/?id=837354

3. Україна й Канада розпочали переговори щодо зони вільної торгівлі http://www.intv.ua/article/l62157/

4. Новини http://www.ukremb.ca/canada/ua/news/detail/28126.htm

 

Німецька зацікавленість у російсько-українських мирних переговорах 1918 року: аналіз архівної бази

Після Першої світової війни та українсько-німецького зближення 1914 р. збільшилась зацікавленість Німеччини до України. Університети її спеціальні наукові заклади стали приділяти велику увагу українознавству Розроблялися різні концепції німецької політики щодо України, де остання розглядалась як потенційно сильна незалежна держава.

Серед німецькомовних збірників документів найбільший інтерес представляє чотирьохтомне видання «Події в Україні 1914-1922 pp. їх значення та історична основа» , в якому опубліковано матеріали австрійських архівів, що висвітлюють особливості перебігу відносин між Україною, Росією та країнами Четверного Союзу. Зокрема можна виокремити наступні аспекти українського питання у тогочасній німецькій політиці: незалежність України як гарант стабільності і безпеки ні континенті; національна неоднорідність Росії як рушійна сила національно-визвольних рухів; здобуття Україною самостійності як загроза геополітичній та економічній могутності Росії.

Українська державність була проголошена Четвертим Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 р. Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс. Щоб утримати владу, Центральна Рада звернулась до німецького уряду І проханням про військову допомогу, оскільки достатніх власних збройних сил не було. Німецькі та австро-угорські війська 18 лютого почали окупацію

України. Зайнявши всю Україну, 29 квітня німецькі війська розігнали Центральну Раду і поставили при владі Павла Скоропадського.

Головним завданням нового українського керівництва було визнання Української Держави іншими державами. Перше місце серед яких належало Росії. Відомо, що Брестський мирний договір зобов'язував радянську Росію підписати мир з Україною. Держави Четверного Союзу наполягали на якнайшвидшому підписанні договору, що дало б змогу упорядкувати відносини у Східній Європі.

Ще 30 березня 1918 р. уряд УНР запропонував радянській Росії розпочати мирні переговори. Упродовж тривалого часу уряди не могли дійти згоди стосовно місця переговорів. Не чекаючи встановлення дипломатичних контактів із новою державою, 22 травня 1918 р. для ведення переговорів прибула делегація з Москви. Переговори вели російською й українською мовами, залучаючи перекладачів. Обговорювали питання воєнних дій, фінансів, транспорту, поштового зв'язку, обміну полоненими, кордонів, економічних і культурних відносин.

Німеччина активно спостерігала за перебігом російсько-українських мирних переговорів. Німецьке керівництво вирішило, що буде доцільною присутність від німецької сторони під час українсько-російських переговорів як дипломатичних так і військових осіб, проте не як представників Німеччини, а як простих доповідачів, щоб тримати свій уряд у курсі всіх справ. Однак, воно виступило проти активної участі цих осіб у переговорах, що могло б спричинити лише псування відносин з обома сторонами. Німецька сторона наголосила на необхідності дати можливість українцям та росіянам самим вирішити свої справи.

12 червня 1918 р. Україна підписала мирний договір з Росією, згідно з яким радянська Росія визнала незалежність Української держави. Але політична ситуація змінилася, і 24 грудня 1918 року вийшла постанова Народного Комісаріату закордонних справ РСФСР, в якій говорилося, що після анулювання Брестського мирного договору уряд Російської Республіки не визнає України за самостійну державу.

Після Листопадової революції змінилося і німецьке ставлення до українського питання. Розроблялися різні концепції німецької політики щодо України, де остання розглядалась як потенційно сильна незалежна держава, що об'єднує усі чотири частини роздертої в 1919 - 1920 pp. української території та матиме у майбутньому великий вплив на баланс сил у Східній Європі.

Але впливу на реальну німецьку політику ці концепції не мали. За часів Веймарської республіки німецький уряд прагнув до позитивних відносин із Москвою. Це автоматично виключало з його гри українську карту.

Список використаних джерел

1. Ereignisse in der Ukraine 1914-1922 deren Bedeutung und historische Hintergrunde, liand I,- Philadelphia,Pa.,U.S.A., 1966. -450 S.

2. Дмитришин, В. Повалення німцями Центральної Ради у квітні 1918 року : Нові цапі з німецьких архівів // Політолог, читання. - 1999. ■ № 1. ■ С 108 - 115.

3. Лисяк-Рудницький І. Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники Історичні есе. - К.,1994. - Т.2. - СІ - 27.

4. Семотюк О. Українське питання на сторінках німецької періодики першої чверті наприкінці двадцятого століття (Спроба порівняльно-історичного аналізу). - Режим доступу/ /http://www.franko.lviv.ua/faculty/jur/Internet/PART-4_l l.htm (Переглянуто від 12.09.2009).

 

Проблеми та перспективи глобального управління міжнародною системою

Множинність акторів на сучасній світовій арені за зміни політичні структури світу, з одного боку, і наявність складних світових проблем і іншого боку - логічно підводять до питання про те, як і ким повинні вирішуватися ці проблеми, а також якими повинні бути правила взаємодії учасників. В XX ст. стало очевидним те, що традиційні міжнародні відносини, які сформувалися внаслідок взаємодії окремих держав або їд союзів на світовій арені, вимагають упорядкування й чітких правій поведінки [3, с. 38]. Поштовхом до цього послужили дві світові війни, крили й конфлікти наприкінці минулого століття, поява на світовій арені недержавних акторів. На початку XX ст. основні надії покладали на більш чітке правове регулювання міжнародних відносин, а також на створений міжурядових організацій. Після Другої світової війни, коли розпочалися інтеграційні процеси в Європі, постало питання про глобальний уряд, абисвітовий уряд, як про єдиний орган у світовому масштабі, який повинен бути подобою держави.

Наприкінці XX ст. виникло нове поняття - глобальне управлінні! (global governance), яке було впроваджено В. Брандтом і його колегами І Комісії ООН з глобального управління для з'ясування, як спільними зусиллями вирішити такі глобальні проблеми, як екологія, боротьба з бідністю, хворобами [4, с. 180]. На сучасному етапі німецький дослідник Д. Месснер виділяє кілька підходів до цього питання.

Перший підхід повторює ідею формування єдиного світового уряду, а Л. Фількенштейн пише, що «світовий уряд повинен працювати над тим же, над чим працює у себе вдома уряд окремої держави. Проблема лише в тому, щоб наділити перший відповідними владними повноваженнями» [5, с. 132]. Головне заперечення полягає в тому, що за величезної розмаїтості політичних систем, традицій, рівнів економічного розвитку це виглядає просто нереально.

Суть другого підходу: реформування міжнародних організацій і насамперед ООН, яка повинна стати центральною ланкою управління, а її інститути виконувати роль своєрідних міністерств і відомств. Напр., Рада Безпеки - функції уряду, Генеральна Асамблея - парламенту, МВФ центрального банку і т.д. Проте відзначається можливість досить сильної централізації в рамках міжнародної організації. Висловлюють також застереження, що ООН мало схильна до реформування: її структура Відображає реалії минулої епохи, а наявність у Раді Безпеки США як наддержави зведе до нуля всі зусилля з організації демократичного управління світом.

Третій підхід пов'язаний з ідеями однополярності світу й управління ним як головним актором - США, тобто мова йде про легітимацію гегемонізму США. Даного підходу дотримуються автори, зорієнтовані на концепцію політичного реалізму, одним з найбільш активних прихильників якої є 3. Бжезінський, що виділяє чотири основних сфери, де США є ведучими: військово-політичну, економічну, технологічну й масової культури [2, с. 130].

Четвертий підхід полягає в тому, що глобальне управління виводиться з поліцентричності світу й припускає участь не тільки держав і міждержавних утворень, але й інших акторів. Саме їх залучення до цього процесу становить головну відмінність даного підходу від попередніх.

У цілому адаптація й асиміляція держав до мінливої дійсності відбувається складно..За допомогою різних методів держави співпрацюють із неурядовими акторами й одночасно намагаються обмежити їхні прагнення. На нашу думку, швидше за все перерозподіл управлінських функцій буде здійснюватися методом спроб і помилок з великою ймовірністю несподіваних дій. Питання лише в тому, чи будуть держави, насамперед ведучі, намагатися організувати цей процес, постійно спрямовуючи його в певне русло. Як один з можливих варіантів організації глобального управління можна розглядати підштовхування передовими країнами в бажаному для людства напрямку світового розвитку. В даному контексті можна вести мову (принаймні на першому етапі) не про глобальне управління, а про глобальне регулювання, не забуваючи, що, беручи участь у цьому процесі, кожна країна прагне, в першу чергу, забезпечити класні інтереси й інтереси своєї політичної та ділової еліти.

Список використаних джерел

1. Барабанов О. Н. Глобальное управление и глобальное сотрудничество // Глобализация: человеческое измерение. - М.,2002. - С. 32 - 50.

2. Бжезинский 3. Великая шахматная доска. Господство.. Америки и ого геостратегические императивы / 3. Бжезинский. - М.: Междунар. отношения, 1999. - 25В і

3. Кулагин В. М. Мир в XXI в.: многополюсный баланс сил или глобальный I'd» Democratica (Гипотеза демократического мира в контексте альтернатив мирової" развития) // Полис. - 2000.-№ 1. - С. 38 - 69.

4. Лебедева М. М. Мировая политика /М.Лебедева. - М.: Аспект Пресс,2006. 364с

5. Никитченко А. Н. Транснационализация демократии... Третья волни демократизации в свете теории международных отношений // Космополис. - М.,1997 С. 120 - 137.

 

Зовнішня політика України на Близькому Сході: двосторонні відносини з провідними країнами регіону

Регіон Близького Сходу є одним з ключових і, водночас, специфічних центрів міжнародних відносин. На протязі тисяч років цей регіон дав світу найперші цивілізації та великі імперії, став колискою однієї .1 найпоширеніших релігій світу - ісламу, був центром світової торгівлі. Потужний культурний і гуманітарний потенціал разом з геостратегічним положенням регіону та його ресурсною базою зумовили те, що Близький Схід завжди був і залишається ареною для боротьби за сфери впливу великих держав і надпотуг.

З моменту здобуття Україною незалежності, співпраця з країнами Близького Сходу була проголошена одним з напрямів дипломатії молодої країни. Проте доводиться констатувати, що близькосхідний вектор зовнішньої політики України так і не набув пріоритетного значення і був наповнений у практичній площині активною двосторонньою співпрацею з країнами регіону. У той час як Україна без помітних успіхів намагається здобути вихід свого експорту на непривітний внутрішній ринок Європейського Союзу та по всьому світу шукає інвестиції для національної економіки осторонь від належної уваги Києва залишається Близький Схід, який, по-перше, є дуже містким ринком для імпортних товарів, і, по-друге, зосереджує в собі потужні фінансові ресурси.

Проводячи аналіз українських експортних статей до країн Близького (Сходу слід зазначити, що наша продукція має доступ до дуже вузького сегменту ринку, що не дає повною мірою розкритися вітчизняним промисловим потужностям. Головні експортні позиції України - це металургія та продукція сільського господарства. Так, наприклад, у структурі експорту України до Королівства Саудівська Аравія ячмінь і чорна металургія складають 63,02% і 29,34% відповідно; до Арабської Республіки Єгипет чорні метали становлять 42,4%, а решту - сільськогосподарська продукція; а в такій країні як Об'єднані Арабські Емірати чорні метали та проби з них складають приблизно 80-85% від загального українського експорту. На превеликий жаль, в експорті до Близького Сходу не постерігається українська високотехнологічна продукція машинобудування, хімічна та фармацевтична галузі.

Потребує додаткового стимулу бізнесова активність на двосторонній основі. Наприклад, станом на 2007 рік у таких країнах, як Ліван та Оман взагалі не була присутня жодна з українських компаній. В інших країнах ситуація виглядає більш оптимістичною, так НАК «Нафтогаз України» має свої представництва у Єгипті, ОАЕ та Лівії; представлені компанії «Аєросвіт», «Укрспецекспорт» у Єгипті,AT «Мотор Січ» та «Інтерпайп» у ОАЕ. Довели спою ефективність спеціально створені органи у Йорданії - Спільна українсько-йорданська комісія з торговельно-економічного співробітництва -і а у Об'єднаних Еміратах - Український торговельний центр (УТЦ) в еміраті Дубай, які покликані сприяти активізації торговельних зв'язків між країнами. У вкрай незадовільному стані знаходяться відносини у площині інвестиційної співпраці. Так,станом на 2007 рік інвестиції Саудівської Аравії ц Україну становили 1,1 млн. дол. США (0,0046% від загального обсягу іноземних інвестицій в Україну),ОАЕ- 5,5 млн. дол. США (0,01%),Єгипту 3,12 млн. дол. США. Українські інвестиції в економіки близькосхідних країн відсутні взагалі.

Особливий інтерес для України становить співпраця з країнами Близького Сходу у військово-технічній сфері. Враховуючи те, що на озброєнні близькосхідних армій знаходиться чимало військової техніки радянських часів Україна має можливість змагатися за контракти на її обслуговування та модернізацію, у той час як експорт вітчизняного новітнього озброєння з кожним роком зменшується на фоні високої конкуренції з продукцією Росії та традиційними для цього регіону ексклюзивними військовими контрактами США.

Список використаних джерел

1. Швед В. Ісламський фактор у реалізації стратегічних цілей України// littp:/ /www.niss.gov.ua/book/Shved.htm

2. Інформаційна довідка Міністерства закордонних справ України// МЗС2007 р. Зовнішня політика України на Близькому сході// Главред, 14 липня 2008 р.

 

Інформаційні технології міждержавного співробітництва

На початку XXI століття інформаційні технології набувають широкого застосування і одночасно змінюють повсякденне життя мільйонів людей. Вони приносять зміни не тільки у внутрішню політику різних, за рівнем розвитку країн світу, але і взаємини між цими країнами, в роль, яку відіграють у світовій системі міжнародні організації, суспільні рухи фінансові групи, злочинні організації й окремі особи. Змінюється сам предмет теорії міжнародних відносин. Теоретичне осмислення сучасних міжнародних відносин без урахування ролі нових інформаційних технологій стає просто неможливим. Подібні якісні зміни знаходять віддзеркалення процесі вироблення зовнішньополітичних рішень. Зараз аналітики, ще працюють з конкретними зовнішньополітичними проблемами, стикаються ! наслідками інформаційної революції не тільки при вивченні того чи іншого явища міжнародного життя, але і у виробленні нових моделей, концепцій ті теорій [3].

Глобальний інформаційний простір як якісно нове середовищ» функціонування і розвитку міжнародних відносин органічно містить у собі економічні, політичні, соціальні й культурні процеси, а самі інформаційні технології стають значною змістовою характеристикою цих процесів, створюють принципово нові умови функціонування й розвитку інформаційних ресурсів [2].

Сутність інформаційних технологій полягає у цілеспрямованій організованій сукупності інформаційних процесів з використанням засобів обчислювальної техніки, що забезпечують високу швидкість обробки даних, швидкий пошук інформації, розосередження даних, доступ до джерел інформації незалежно від місця їх розташування. Поширення інформаційних технологій, глобальний характер систем масової комунікації призвели до утворення глобального інформаційного простору, який змушує світову спільноту, кожну державу швидко орієнтуватися та адаптуватися у сучасному інформаційному середовищі.

Застосування інформаційних технологій виявляється у спеціальних інформаційних операціях, що є спланованими діями, спрямованими ні ворожу, дружню або нейтральну аудиторію шляхом впливу на її свідомість І поведінку за допомогою використання певним чином організованої інформації та інформаційних технологій для досягнення певної мети [1].

Вони вміщують у себе психологічні дії зі стратегічними цілями, психологічні консолідуючі дії та психологічні дії з безпосередньої підтримки бойових дій. Вони поділяються на такі види: 1) Операції, спрямовані проти суб'єктів, які ухвалюють рішення; 2) спрямовані на компрометацію, завдання шкоди опонентам; 3) спрямовані на політичну (економічну) дестабілізацію. Можна виділити такі основні методи спеціальних інформаційних операцій, які використовують певні структури для здійснення прихованого вигідного впливу на іноземні держави з метою створення сприятливої політичної, ідеологічної, соціальної, економічної ситуації під час реалізації власною правлячою елітою зовнішньополітичного курсу:

- дезінформування - як форма, що спеціалізується на обмані чи введенні об'єкта спрямувань в оману щодо справжності намірів для спонукання його до запрограмованих суб'єктом спеціальних інформаційних операцій дій;

- пропаганда - розповсюдження різних політичних, філософських, наукових, художніх, інших мистецьких ідей з метою їх впровадження в масову свідомість суспільства й активізацію, тим самим, використання цих ідей у масовій практичній діяльності населення;диверсифікація суспільної свідомості - розпорошення уваги правлячої еліти держави на вирішення різних штучно акцентованих проблем і відволікання тим самим її уваги від вирішення нагальних першочергових завдань суспільно-політичного й економічного розвитку, які необхідні для нормального функціонування суспільства і держави;

- психологічний тиск - вплив на психіку людини шляхом залякування, погроз з метою спонукання її до певної запланованої моделі поведінки;

- розповсюдження чуток - діяльність щодо поширення різної інформації (як правило, неправдивої) серед широких верств населення, в основному, по неофіційних каналах з метою дезорганізації суспільства та держави або ж їх окремих установ чи організацій [4]. Таким чином, інформаційні технології потрібно розглядати як стратегічний продукт. Здатність суспільства та його інституцій збирати, обробляти, аналізувати, систематизувати та накопичувати інформацію, забезпечувати свободу інформаційного обміну є важливою передумовою соціального й технологічного розвитку, чинником національної безпеки, однією з основ успішної внутрішньої та зовнішньої політики.

Список використаних джерел

1. Петрик В. Сутнісна характеристика інформаційних воєн// Соціальна психологія. - 2009. - №4. - С 132 - 140.

2. Малий М.В. Інформаційна політика держави: стан і стратегія розвитку / / littp://iournlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1341 (Дата перегляду 21.09.2009)

3. Роль новых информационных технологий в современных международных отношениях // http://www.nasledie.ru/politvnt/l9_35/ article. php?art=30 (Дата перегляду 21.09.2009)

4. Галамба М., Петрик В. Сутність, види та методи спеціальних інформаційних операцій // Юридич.журн. - 2007. - № 1. - С. 38 - 41. Режим доступу: (www.justinian.com.ua).

 

Світова ядерна енергетика: перспективи розвитку, український аспект

Початок XXI століття характеризується появою стійких позитивних тенденцій у розвитку світової атомної енергетики після тривалого періоду стагнації. За останні два три роки відбулася переоцінка ролі ядерної енергетики у світовому енергозабезпеченні. Сьогодні вже є загальновизнаним що ядерна енергетика відіграватиме важливу роль у задоволенні світового енергетичного попиту. Сьогодні в 30 країнах світу експлуатується атомних реакторів, з яких 104 - у США, 59 - у Франції, 54 - в Японії, 31 - и Росії, 19 - у Німеччині ще 36 реакторів перебувають на стадії будівництва.

За останні два роки близько 50 країн виявили цікавість до розгляду можливостей впровадження атомної енергетики й звернулися по допомогу до МАГАТЕ з цього питання. З цієї кількості 12 країн уже активно готуються щодо впровадження атомної енергетики. Особливо на неїзріс попит країн,що розвиваються.

Плани щодо широкомасштабного розвитку атомної енергетики і відповіддю світового співтовариства на існуючі сьогодні виклики у сфері енергозабезпечення, а  саме:

• ріст населення та глобального енергоспоживання у світі;

• посилена конкуренція за. обмежені та нерівномірно розміщені ресурси органічного палива ;

• зростаюча залежність від нестабільної ситуації в регіонах країн-експортерів нафти;

• зростаючі екологічні обмеження;

• різниця в рівні енергоспоживання розвинених країн та що розвиваються.

Всі ці виклики є настільки значущими для майбутнього світової спільноти, що потребують розробки та впровадження погоджених підходів щодо розвитку напрямів енергозабезпечення та глобальної енергетичної безпеки.

Водночас світове співтовариство усвідомлює, що, незважаючи надосягнуті успіхи, сьогодні ядерна енергетика залишається потенційно небезпечною галуззю, й широкомасштабний її розвиток можливий за умови вирішення таких її основних проблем як:

- зниження ризику ядерного розповсюдження;

- поводження з відпрацьованим ядерним паливом і радіоактивними підходами;

- підвищення безпеки й поліпшення економічних показників. Світове співтовариство докладає значних зусиль для розв'язання цих проблем.

В Україні не розроблена і не реалізована національна стратегія поводження з РАВ. У зв'язку з цим поводження з експлуатаційними РАВ «замикається» на майданчиках АЕС. Питання передачі їх на захоронения не вирішене. Аналіз можливостей проміжного зберігання РАВ у тимчасових сховищах на майданчиках кожної АЕС і можливостей існуючих та створюваних систем поводження з РАВ доводить, що не пізніше 2020 року має бути розпочато відправлення експлуатаційних РАВ на захоронения. Для і АЕС необхідно прийняти додаткові рішення щодо проміжного зберігання стверджених відходів РАВ.

Першочерговим завданням із поводження з експлуатаційними РАВ ЛЕС є:

- модернізація наявних і створення нових технологічних ліній попередньої та глибокої переробки твердих і рідких РАВ на АЕС;

- розгортання на АЕС робіт з вилучення зі сховищ та перероблення раніше накопичених РАВ;

- удосконалення систем транспортування РАВ;

- удосконалення та поповнення контейнерного парку для збору, транспортування та зберігання РАВ.

Необхідними завданнями до 2010 року в цій сфері є розробка основних технічних рішення системи поводження і довгострокового зберігання високоактивних РАВ та реалізувати першочергові заходи, які забезпечують приймання і поводження з РАВ від переробки ВЯП, що повертаються з Російської Федерації.

Це нормальне явище,що питання поводження з ВЯП,як і поводження з РАВ, питання безпеки АЕС викликають найбільш пильну увагу громадськості в Україні. Для ВЯП АЕС України передбачається реалізувати, гак зване «відкладене» рішення - тривале (50 років і більше) зберігання ВЯП з наступним визначенням та ухваленням остаточного рішення щодо його переробки або захоронения.

За останні два- три роки виникла переоцінка ролі ядерної енергетики у світовому енергозабезпеченні. Не виникає сумнівів в тому , що ядерна енергетика буде відігравати важливу роль у задоволенні світового енергетичного попиту відповідаючи принципам стійкого розвитку , тобто задоволення потреб теперішніх поколінь, без загрози можливостям наступних поколінь задовольняти власні потреби.

Список використаних джерел

1. Володимир Горбулін, Анатолій Шевцов. «Світова ядерна енергетика: перспективи, проблемні питання, завдання для України» // «Дзеркало тижня». № 35 (563) 2005р.

2. A. I. Шевцов, А. 3. Дорошкевич. «Міжнародне співробітництво в ядерній енергетиці - шлях до вирішення проблем ядерної галузі України».// «Стратегічні пріоритети». №2(11),2009 р

3. http://www.energo.uz.ua/ «Стратегія розвитку ядерної енергетики»

4. Л.Л. Литвинський. «Роль ядерної генерації в енергетиці та можливі сценарії розвитку світового і національного ядерно - енергетичного сектору».// «Національні безпека: український вимір» № 3 (22),2009

 

Етнонаціональні процеси України у контексті нових геополітичних реалій

Становлення демократичного українського суспільства в умовах геополітичних та глобалізаційних тенденцій сучасного світу потребу вивчення механізмів консолідації етнонаціональних спільнот та забезпечення стабільності української держави. Саме останні більшою мірою експлікуються геополітичними чинниками.

Відтак в окресленому контексті дедалі актуалізується питання виявлення детермінуючих факторій впливу, що зумовлюють трансформацію етноспільнот, визначають особливості процесу їх формування, функціонування і розвитку на теренах України. Це зумовлює потребу пошуку нових підходів до розуміння т| регулювання етнонаціональних процесів у поліетнічному суспільстві З метою їх гармонізації та запобіганню деструктивним проявам.

Найбільш прийнятною для етнонаціональної консолідації України є модель мультиетнокультуралізму, яка стверджує право індивідів та субнаціональних груп на добровільний вибір варіантів громадянської та етнічної ідентифікації. В Україні порушується питання співіснування та взаємодії соціокультурних, мовних, релігійних та ідентифікаційних прав. Існує необхідність створення в системі етнонаціональної політики правового механізму міжетнічного компромісу, що має базуватися на принципах мультиетнокультуралізму.

В Україні існує доцільність залучення всіх представників етнічних спільнот до сприяння демократизації та зростання конкурентоспроможності України. За цих обставин поняття «українська нація» набуватиме державно-політичного сенсу, охоплюючи усіх громадян України за ознакою державного суверенітету, незалежно від їхньої етнічної належності.

Українська культура має виконувати потужну репрезентативну функцію, забезпечувати інтеграцію України у світовий культурний простір та створювати відповідні умови для повернення до України культурних надбань нашого народу.

Конфліктність та суперечливість українського суспільства зумовлюється руйнацією старих («радянська людина») і появою нових («громадянин України», «європеєць» тощо) форм самоідентифікації, що в умовах відсутності чіткої геостратегії суспільного розвитку, наростання кризових явищ в економічній та політичній сферах призводить до політичної дестабілізації та міжетнічної дезінтеграції. Українська держава має нетиповий (за європейськими стандартами) зразок держави з неповторним геокультурним ландшафтом, який представлений історико-культурними та етнолінгвістичними ареалами.

З огляду на результати емпіричних досліджень простежується регіональний зріз геополітичних преференцій, мовної ситуації, релігійних уподобань, що, по-перше, уповільнюють процеси консолідації етнічних спільнот, а, по-друге, становлять потенційну небезпеку територіальній цілісності української держави.

Українська мова є важливим геостратегічним чинником, ознакою авторитету влади та інтелекту. Міжетнічна толерантність є важливим чинником стабільності будь-якого поліетнічного суспільства. Головна увага надається ролі держави, що традиційно виступає каталізатором етнонаціональних процесів та регулятором міжетнічних відносин.

Етнонаціональна політика держави має базуватися на системі подолання негативних стереотипів, налагодження взаємодії між представниками різних національностей, розвитку взаємної поваги і терпимості щодо етнічних і культурних відмінностей. Останнім часом в Україні поширилися прояви нетолерантності на побутовому рівні(вкорінені етнічні стереотипи, збільшення мігрантів і біженців - представників інших країн ближнього та далекого зарубіжжя, пропаганда расової, національної, релігійної винятковості, підбурювання до проявів нетерпимості з боку деяких націоналістично налаштованих політичних сил та ЗМІ).

Можна зробити висновок що за умов виваженої етнонаціональної політики різноманітність культур, етнолінгвістичні відмінності та конфесійні уподобання українського населення не становитимуть загрози етнополітичній безпеці держави. Існує важливість формування довгострокової комплексної стратегії консолідації українського суспільства, яка б на системній основі об'єднувала всі напрямки етнонаціональної політики. Є доцільність соціально-економічного "вирівнювання" регіонів, що унеможливить етноконфліктність і етнічну напругу.

Список використаних джерел

1. Люба О.О. Етнонаціональний вимір «універсалізації світу» // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна "Питання політології". - Харків,2003. - № 592. - С. 259-271.

2. Бірюкова О.О. Національні інтереси та етнічні цінності: в пошуках компромісу // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В.Н. Каразіна «Питання політології». - Харків, 2006. - № 737. - С 77-85.

3 Шмаленко ЮЛ. Сучасні геополітичні реалії // Актуальні проблеми політики 36. наук, праць. - Одеса: Астропринт, 1999. - Вип. 6-7. - С.213-215.

4. Кремень В., Ситник П., Міщенко М., Небоженко В. Соціально-політичн» ситуація в Україні на кінець 1992 року: стан і тенденції розвитку // Політологічні читання. - 1993.-№ 1. - С 65.

5. Вівчарик М.М.та ін.Українська нація: шлях до самовизначення/ М.М Вівчарик.П.П. Панченко.В.І. Чмихова. - К.:Вища школа,2001. - 287с

 

Історичні зв'язки України й Німеччини в період раннього Середньовіччя (ІХ-ХІ століття)

Українсько-німецькі відносини мають багату історичну традицію, яки засвідчує їхню важливість як для розвитку обох народів, так і для загальноєвропейського процесу.

Найважливішими історичними подіями кінця XX ст. поряд: об'єднанням Німеччини і розпадом Радянського Союзу, є утворенні незалежної України, яка стає важливим чинником формування нового європейського устрою на межі ХХ-ХХІ ст.

Здобуття Україною незалежності ознаменувалося виходом на міжнародну арену як самостійної і суверенної держави. Україна почали тісно співпрацювати з багатьма країнами Європи та світу, укладала договори як економічного, так і політичного характеру. На сучасному етапі України знаходиться на порозі входу до Європейського Союзу та Світової Організації Торгівлі. Одним із сусідів, що є локомотивом цих організацій, надійним партнером на шляху до Європи - вважається Німеччина. Саме Федеративнії Республіка надає найбільшу після США двосторонню допомогу і є важливим після Росії торговельним партнером. Україна для Німеччини - це наріжний камінь європейської архітектури, держава, яка підтримували зв'язки з Німеччиною ще з Київської Русі. Німеччина представлена в Україні великою групою населення, зокрема, етнічними німцями, частина з яких живе і завжди житиме на нашій території. Існує також щільна мережа економічних, політичних та культурних зв'язків між двома країнами.

Тому, особливо важливо, з огляду на актуальність проблематики, відслідкувати історичні зв'язки України з Німеччиною в період раннього Середньовіччя, показати початки взаємовідносин, які нині перейшли у статус привілейованого партнерства між обома державами.

Для досягнення поставленої мети визначено такі завдання:

- з'ясувати політичні передумови українсько-німецького зближення в період правління княгині Ольги;

- проаналізувати основні етапи українсько-німецьких відносин за князювання Володимира Великого;

- висвітлити взаємини України з Німеччиною в контексті зовнішньої політики князя Ярослава Мудрого та його синів;

- охарактеризувати економічну співпрацю між двома державами.

Русько-німецьке зближення спостерігається за князювання княгині Ольги. За даними німецьких хроніку 949 році Ольга, іменована «королевою руською», направила до німецького імператора Оттона І у Франкфурт-на-Майні своїх послів з проханням направити єпископа і священика з метою прийняття християнської віри західного обряду. Наприкінці 961 року до Києва прибув монах Трірського монастиря Адальберт, але його місія була невдалою і у 962 році він повернувся на батьківщину.

Складне становище Священної Римської імперії на початку другого десятиліття XI ст. примусило германського імператора шукати собі надійного союзника. Таким союзником в тогочасній Європі могла бути лише Київська Русь.

Союз імперії з Київською Руссю можна було протиставити і Польщі, і Візантії, і скандинавським країнам, і папі римському. Саме цим пояснюється повідомлення західноєвропейських хронік про те, що в 1012 р. руський князь Володимир Великий одружився на дочці графа Куно - онуці імператора Оттона І Великого. Одруження Володимира на німецькій графині, встановлення родинних зв'язків київської великокнязівської династії з Саксонською династією привело до укладення в 1013 р. договору між Київською Руссю та Священною Римською імперією.

Активне пожвавлення русько-німецьких взаємин відбулося в період князювання Ярослава Мудрого. В 1040 і в 1043 pp. були створені руські посольства в Німеччині. Посольство 1043 р. мало на меті влаштувати, шлюб між Генріхом І і дочкою Ярослава. Цей шлюб не відбувся, проте в XI ст. були укладені інші шлюбні союзи з Німецькою державою.

Налагоджені в часи Ярослава русько-німецькі мирні стосунки зберег­лись і за його синів. Коли єдність тріумвірату Ярославичів порушувалася, Ізяслав намагався за допомогою Генріха IV закріпити за собою Київ. У 1068 р. його посли знову відвідали столицю.

Всеволод Ярославович під час одноосібного князювання на Русі підтримував дружбу з Саксонією. У 1083 р. він видав свою 12-річну доньку Євпраксію за Генріха Штаденського, сина ворожого Генріхові IV

маркграфа Північної Саксонії Удона III. Після смерті Генріха Штаденськогп німецький імператор у 1088 році одружився з нею. Влітку 1089 р. І Кельнському соборі відбувся урочистий шлюб Генріха IV та Євпраксії, як» під час коронації одержала ім'я Адельгейди. Цей шлюб не був підтриманий Всеволодом і вороже сприйняв його київський митрополит.

Крім цих уривчастих відомостей, які говорять про тісні зв'язки Києва з Німеччиною в XI столітті, існують відомості про торговельні відносини Київської держави з Священною Римською імперією. Про торгівлю Русі І німецькими землями згадують ранні митні статути (Раффельштеттенський статут 903 р.), в яких встановлюється мито для руських купців, які перевозили через Чехію в область Середнього Дунаю віск і рабів.

Шлях з Києва в німецькі землі лежав через Краків і Прагу. Найважливішим центром торгівлі Русі з Німеччиною в XI ст. бун Регенсбург, який з давнього часу був вихідним пунктом шляхів у слов'янські землі. В Регенсбурзі навіть утворилась особлива корпорацій купців, що торгували з Руссю,— так званих «русаріїв». Київ приваблював до себе німецьких купців розкішшю і багатством товарів як руського,так і східного Візантійського походження.

Таким чином, історичні зв'язки України з Німеччиною сягають глибини віків і зароджуються саме в період встановлення та розвитку Київської Русі. В цей час створюються посольства, спостерігається зближеним держав через династичні шлюби, зароджується і пожвавлюється економічна співпраця. І з розпадом Київської Русі взаємини між обома країнами н* припиняються, а навпаки розширюються і поглиблюються в подальшому, зокрема, в період Галицько-Волинської держави та інших державних утворень на території України. І на сьогоднішній день відносини між двома країнами відіграють суттєву роль у стабільному поступі європейської інтеграції. Інтенсивний розвиток українсько-німецького співробітницям сприяє здійсненню системних реформ в Україні, розвитку зв'язків з Європейським Союзом, в якому об'єднана Німеччина займає провідне місце.

Список використаних джерел

1. Головченко В. На межі ойкумени: дипломатична історія античної України // Політика і час. - №9-10. - С 103-117;

2. Нариси з історії дипломатії України / Під ред. В. А. Смолія .- К «Альтернативи»,2001.- С178;

3. Полєк В., Ступарик Б. Сторінки українсько-німецьких історико-культурнид взаємин.- Івано- Франківськ: Нова зоря,1999.- С 54-112;

4. Шакера І. М. Київська Русь XI ст. в міжнародних відносинах. - К.:Наук, думка, 1967. - 200 с.