Тези Видатні постаті української дипломатичної служби

« Назад

Діячі української культури XX століття в еміграції

Світовий досвід свідчить, що необхідною передумовою інтелектуального прогресу нації є національна ідентифікація людей, яка неможлива без врахування і використання історико-культурної спадщини. В умовах незалежної держави відмова від ідеологічних догм тоталітарної системи, визнання плюралізму в духовній сфері зумовили більш демократичний і лояльний підхід до визначення духовної спадщини, а також, що не менш важливо, інше ставлення до неї. Відповідно до сучасних реалій, духовна спадщина українського народу включає надбання його національної культури, що створені як в Україні, так і за її межами, в діаспорі, всюди, де твориться українська культура.

Протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено потужний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки самовідданій праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, „Просвіти", читальні, церкви і церковні громади, засновували часописи, друкували книжки [1, с. 284].

Саме тому, невід'ємну складову процесу національно-культурного відродження українського народу становить творчість представників української еміграції.

До великих шанувальників вибагливого поетичного слова і європейського коріння в українській культурі, треба віднести визначного поета Євгена Маланюка, який був змушений (як старшина армії УНР) емігрувати. Відомий поет, есеїст, критик і публіцист Євген Маланюк залишив високохудожню спадщину, чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати Української державності. Збірки його поезій ("Стилет і стилос", "Гербарій", "Земна Мадонна") до 90-х років в Україні не друкувалися, так само, як і його наукові розвідки в галузі історії нашої культури. Поразку УНР він сприйняв як "національну трагедію". Аналізуючи причини цих подій, митець звертався до визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії. Його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясінь. Між українською та світовою культурою будував мости поет, перекладач, художник, мистецтвознавець, людина енциклопедичних знань С. Гординський (1906-1993). З 1944р. - за кордоном. Освіту він здобув у Львівському університеті, навчався в Академії мистецтв у Берліні та Академії Жульена у Парижі, зокрема у Ф. Леже. Великий знавець української поетики і мови, він написав низку поетичних збірок, прикметних класичною формою, здійснив один із найкращих переспівів "Слово о полку Ігоревім". Його перу належать цікаві наукові розвідки "Франсуа Війон. Життя і творчість" (1971 р.), статті про Т. Шевченка як художника, про український іконопис. С. Гординський відомий і як талановитий живописець (був учнем С. Новаківського), графік, організатор мистецького життя і мистецьких виставок. Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особи, привертає увагу творчість Івана Багряного (1907-1963 pp.). Він навчався у Київському художньому інституті, належав до літературного об'єднання "Марс".

У 1932 р. був репресований, а у 1945 р. емігрував за кордон. Його романи "Звіролови" (1944 p.; перевиданий 1947 р. під назвою "Тигролови") і "Сад Гетсиманський" (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію поневоленого в центрі Європи народу. Твори написані на документальному матеріалі й особистих переживаннях автора, для них характерний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад антилюдяної державної політики. Світового визнання набула творчість скульптора О. Архипенка (1887-1964рр.), який у 1908р. емігрував до Франції. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики ХХ ст. З-поміж відомих українських скульпторів слід згадати М. Черешньовського, котрий створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) і Торонто (Канада); Лео Моля (Л. Молодожанина), автора пам'ятників Т. Шевченкові у Вашингтоні та Буенос-Айресі. Світовим визнанням користується творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського (1915-1985рр.),який з 1949р. жив у США.У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А. Рудницький (1902-1975рр.). Випускник Берлінської консерваторії, він прокладав модерністський напрям в українській музиці.

У 1938р. емігрував у США, здобув визнання як диригент оперних, симфонічних оркестрів і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. У його творчій спадщині - опери "Довбуш", "Анна Ярославна", "Княгиня Ольга", кантати, симфонії [3,с,536].Заслуговує на увагу філософська думка, створена в еміграції. Відомі праці в царині історії української філософії створив Д. Чижевський. Наприклад, Г. Гадамер, який особисто був з ним знайомий, вважав Д. Чижевського найгрунтовнішим з-поміж усіх емігрантів зі Східної Європи.

Оригінальні праці в сфері антропології та філософії історії залишили І. Мірчук, О. Кульчицький, І. Шлемкевич, В. Олексюк.

З усіх форм культурного розвитку поза кордонами України, мабуть, найуспішніше і творчо виявила себе українська вища школа. В умовах денаціоналізації на батьківщині вона виконувала велике і важке завдання виховання національних інтелектуальних кадрів, які могли б зберегти національну традицію, продовжити розбудову української культури.

Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут у Берліні, заснований 1926 р. Першим ректором інституту став відомий український історик Д. Дорошенко, а з 1932р. і до Другої світової війни - філософ та історик культури І. Мірчук. При інституті працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, літературознавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович та ін.

Після Другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори перемістився до Північної Америки - Канади та США. Завдяки активній діяльності української громади вже в 1945 р. у Саскачеванському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. Нині в 12 університетах Канади запроваджені українознавчі програми.

За умов зросійщення і денаціоналізації еміграційна українська культура першої половини XX ст. виявила естетичну своєрідність і стала незмінним компонентом художнього та наукового осмислення стану української людини у світовому контексті [2, с. 58].

Впродовж століть український етнос розвивався у несприятливих умовах. Імперські та тоталітарні режими економічно, соціально, морально-психологічно сприяли поширенню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури. Проте українська культура засвідчила свою міцність. Творчі сили народу не вичерпалися, а культура, створена в еміграції, стала підтвердженням життєдайності творчого генія народу.

Список використаної літератури

1. Макар В.Ю. Соціально-політична інтеграція українців у полі етнічне суспільство Канади. - Чернівці: Прут, 2006. - 284 с.

2. Макар О.Ю. Особи українського походження в США і Канаді // Зарубежный мир: социально-политические и экономические проблемы.- К., 1991. - С. 58-64.

3. Попович М.В. Нарис історії культури України - К., 1998. - С. 536-715.

Annotation

Spiritual-cultural potential was accumulated by diaspora during decades, numerous scientific, literary and artistic values were created, a lot of outstanding Ukrainian scientists, writers and artists worked and are still working there. The Ukrainian emigrants managed to preserve their national identity due to their powerful work in the cultural sphere.

Creative work of the representatives of the Ukrainian emigration formed the integral part of the national-cultural process of renaissance.

 

Теодозій Старак - перший посол незалежної України у Польщі

90-ті pp. XX ст. постали новим етапом у розвитку українсько-польських відносин. Адже крах тоталітарної системи Радянського Союзу сприяв утворенню незалежної держави - України. Уже у вересні 1990 р. між Польщею та Україною було здійснено низку заходів, спрямованих на встановлення дипломатичних відносин.

Перший офіційний візит із боку України як суверенної незалежної держави до Польщі був здійснений 6 вересня 1991 р. Очолював делегацію міністр закордонних справ України А. Зленко. У ході візиту польській стороні передавався проект міждержавного Договору про дружбу, добросусідство. Була підписана Консульська конвенція і Протокол про консультації на рівні МЗС. Сторони домовлялися, що в Польщі буде перебувати "офіційний представник уряду України" - цю посаду зайняв Старак Теодозій Васильович.

Однак його не одразу відправили до Польщі. Це було зумовлено тим, що на той час у держави були відсутні відповідні кадри та засоби.

Старак прибув до Варшави у ранзі повіреного у справах - charge d'affaires. Одна журналістка зі Львова назвала це призначення "пострілом у десятку". І це було дійсно так. Теодозій все життя мав справу з Польшею - її мовою, історією, культурою. Він знав ментальність поляків до найглибших нюансів, умів передбачити їхню реакцію, поведінку. Крім того, Т. Старак також добре знав німецьку та французьку [1].

Коли він прибув до Варшави, його тут прийняли дуже гарно, справді по-дружньому і, можна сказати, із великою надією на те, що Україна і Республіка Польща почнуть новий період своїх взаємовідносин. Він швидко зав'язав добрі стосунки з МЗС Польщі, з членами Уряду, послами Сейму, сенаторами, політичними і громадськими діячами. Його всюди трактували не як тимчасового посланника уряду, а як посла незалежної України, особливо це відчувалося після 1 грудня 1991 [3, 1]. Протягом перших місяців він був у центрі зацікавлення дипломатичного корпусу - як єдиний представник України за кордоном. Міністр закордонних справ Польщі К.Скубішевський сказав одного разу: "Старак став найбільш популярною особою у Варшаві" [2].

"Літаючий амбасадор" - так прозвали Теодозія Старака польські урядовці та дипломати інших країн із перших днів його перебування у Варшаві. Він організував дипломатичне представництво "з нуля" -значною мірою за власні кошти. Розпочинали вони роботу в двох кімнатах, з позиченою копіювальною машиною. Пізніше до Т. Старака приєдналися консул, радник з економічних питань і перший секретар посольства. Півроку йому довелося працювати у цих двох кімнатах, де він жив та урядував. Він навіть не мав власного водія. Його син був помічником, шофером, секретарем і адміністратором [3,4]. Пізніше голова групи прем'єр-міністра Найдер виділив невелику кімнату у приміщенні Громадського комітету. Справи пішли на покращення. Його запрошували на всі важливі офіційні й неофіційні зустрічі, він виступав по телебаченню й радіо, у пресі. Скрізь він говорив про напрямки зовнішньої політики незалежної Української держави, про новий етап у польсько-українських відносинах. Його розмови й публічні виступи мали великий резонанс, це ж, по суті, вперше від імені Уряду України говорилося про зовсім нові засади польсько-українських відносин [2].

Польща - найважливіший, найплідніший і найважчий період у житті Теодозія Старака. Шість з половиною років напруженої, відповідальної праці без відпочинку, без вихідних.

У пам'яті тих, що знали його в той період - поляків, українців, іноземців,- він назавжди залишиться "літаючим амбасадором". Амбасадором, який представляв свою справжню, хоч не реальну Україну так, якою хотів її бачити. Він представляв неординарність мислення, непоступливість і безкомпромісність української національної ідеї. Представляв самовідданість і відчайдушність свого покоління - покоління сталінських політв'язнів. У Польщі його знали і цінували більше, ніж у рідній Україні.

Список використаних джерел

1. Горбенко Л. Літаючий амбасадор // Поступ. - 2000, - №190(634), 18 листопада.

2. Старак Т. Для першого представника незалежної України за кордоном, і дещо про польсько-українські відносини // Поступ. - 2000. - №190 (634), 18 листопада.

3. Уродженець Лемківщини - перший секретар України // Свобода. Український щоденник. - 1992. - №223, 24 листопада.

Annotation

This article deals with establishment of diplomatic relations between independent Ukraine and Poland. The evaluation of these relations is based on Teodoziy Starak activity. He was the first charge d' affairs of independent Ukraine in Poland. He organized a diplomatic mission from basics - largely at his own expense. He was an ambassador, who represented his Ukraine, Ukraine he wanted to see.

 

Архетип героя в контексті політичної міфології: видатні постаті українських політиків

Сучасна політична міфологія на даному етапі розвитку соціуму пронизує всі сфери людського життя й починає домінувати над традиційними, архаїчними міфологічними формами й уявленнями. Дана стаття має на меті розгляд архетипу героя в культурному контексті і його екстраполяцію на політичний рівень вивчення. Образи (архетипи), які лежать в основі будь-яких традиційних міфів, переходять у зовсім іншу площину - сферу політичного; однак ідентифікація того або іншого політичного героя з персонажем стародавності стає більш розмитою. Політична міфологія споконвічно фокусується в архетипічному образі надлюдини - реальної людини, яку абсолютизує й ідеалізує суспільна свідомість, наділяючи якостями, їй невластивими.

В. Полосін відзначає, що смертна людина не може повністю ототожнитися з традиційним героєм, а обожнюється й міфологізується лише священна посада, за допомогою якої він входить у міф. Чим вищий ступінь відповідності його образу архетипу героя, тим вищий ступінь довіри суспільства до нього, і навпаки [3, с. 175]. Для того, щоб пов'язати всі компоненти міфу і спрямувати їх могутню силу на створення правильного образу й одержання максимальної ефективності від архетипу, потрібна величезна робота й прив'язка міфологеми до певного рівня потреб суспільства. Як правило, міф стає найбільш міцним елементом суспільної свідомості саме в моменти слави й влади героя.

Дослідник А. Кольев вважає, що на це повинна бути націлена його «магія - особиста харизма (природний дарунок) і політичний ритуал (професійна технологія піарщика). Відсутня харизма повинна бути заміщена переконливими для маси ритуальними діями [2, с. 128].

На базі прототипних атрибутів, властивих схематичним уявленням про героя, можна спробувати скласти поліморфну картину з архетипними формами: герой (героїчна харизма); батько (патерналістська харизма); рятувальник (місіонерська харизма); цар (велична харизма). В межах суспільства з переважаючими патріархальними уявленнями, батько - це прототип творця, батька та необмеженого владики, для якого ті, хто його оточують - діти. Цю технологію намагаються побудувати в політиці ті, хто вже знаходяться на верхівці владної піраміди (екс-президент Л. Кучма, мер Києва Л. Черновецький, президент В. Ющенко). Логіка міркувань при цьому є дуже простою: ви мене обрали, тепер залишається тільки прийняти мої правила гри і віддатися на милість моїх батьківських проявів.

Архетип героя - найвідоміший та найпоширеніший у світі: герой є юнацькою протилежністю старого батька та втілює те, чим колись був сам батько, - мужність, загартованість у боях. Герой - одинак, наділений надлюдськими силами, йде своїм шляхом, перемагаючи всіх ворогів, завойовуючи визнання та схвалення оточуючих та набуваючи в кінцевому рахунку безсмертність. Він нікому не підкоряється, реалізує колективну мрію про владу та свободу, є самодостатнім, самобутнім навіть у своїх фантазіях, могутній та сильний [1]. Президент для нації виступає тим героєм, під впливом якого люди живуть і моделюють своє життя. В. Ющенко намагався створити політичний міф незламного опозиціонера, але після його руйнування виникла хвиля розчарувань, що породила прямо протилежний образ - безхребетного сина Президента.

В архетипі рятівника презентується новий підхід до керівництва. В політиці рятівник - це той, хто спочатку робить справу, а потім думає, постійно в битві проти ворогів, а тому на думки часу просто не залишається. Для нього позитивною буде лише явно ворожа ситуація, тільки в ній він може себе виявити На виборах - 2010 цю харизму намагаються демонструвати Ю. Тимошенко та В. Янукович. Архетип царя підкреслює вище призначення людини, яка, навіть будучи простого походження, може піднятися до царської величі, якщо виявить свої здібності у всій повноті. Цар володіє величною харизмою, якщо проявляє такі якості як інтроверсія та автентичність, готовність до кооперації та тонкість почуттів, а також виключність та незалежність (А. Яценюк).

Підбиваючи підсумок, треба відзначити важливість розуміння концепції побудови міфологем (а саме архетипу героя) для вивчення сучасних політичних процесів. Політичні міфологеми міцно ввійшли в наше життя, і, щоб адекватно сприймати й реагувати на них, необхідно більш усвідомлено вивчати те, чим намагаються «нагодувати» нас владні структури. В Україні сьогодні формується модель конкурентної демократії з більш раціонально мислячими громадянами, які не будуть сприймати оточуюче середовище крізь викривлене дзеркало політичних міфів.

Список використаних джерел

1. Климанська Л., Климанська М. Рольові міфи у політиці.

2. Кольев А.Н. Политическая мифология: реализация социального опыта / А.Н. Кольев. - М.,2003. - 384 с.

3. Миф, религия, государство. Исследование политической мифологии / Под ред. B.C. Полосина. Издание 2-е, перераб. и дополн. - М.: Ладомир, 1999. - 344 с.

 

Українські дипломати Анатолій Зленко - Володимир Огризко: порівняльний аналіз

Гарольд Нікольсон у своїй книзі "Дипломатія" проілюстрував риси, притаманні класичному дипломату, описав необхідні, на його думку, кожному дипломату властивості характеру та закликав не піддаватись людським слабкостям.

Сьогодні на зміну класичним дипломатам XIX століття, прийшли сучасні, з дещо іншим поглядом на дипломатію, зміненим підходом до ведення переговорів, відстоювання національних інтересів.

Дипломатична служба незалежної України є порівняно молодою. 1 все ж таки, деяких її працівників по праву можна назвати визначними особами. Адже саме на початку їхньої кар'єри, паралельно із розбудовою держави, визначенням її зовнішньополітичного курсу, розвивалась українська дипломатична служба. її становлення відбувалось при активній участі Геннадія Удовенка, Анатолія Зленка, Костянтина Грищенка, Бориса Тарасюка, Володимира Огризка та чимало інших, що заклали фундамент української дипломатичної служби. Ми в своєму дослідженні хотіли б зупинитись на постатях Анатолія Зленка та Володимира Огризка, які в різний час очолювали Міністерство Закордонних Справ України.

Анатолій Зленко, на думку багатьох, є визнаним кадровим дипломатом та яскравим представником сучасної дипломатії. Він був відзначений численними офіційними нагородами та званнями, займав пост міністра закордонних справ України з 1990 по 1994 та з 2000 по 2003 рік [1].

Володимир Огризко теж зумів зробити кар'єру успішного дипломата. Як і Анатолій Максимович, був удостоєний звань, нагород, відзнак. 3 18 грудня 2007 по 3 березня 2009 також побував на посту міністра закордонних справ [2].

Обидва чимало досягли на дипломатичній службі, але працюють вони за різними підходами, особливо це стосується їхньої роботи на державних посадах.

Анатолій Зленко відомий як надзвичайно гнучкий дипломат, що всіма засобами намагається уникати гострих кутів і крайніх рішень. Для нього є головним кінцева мета. Його реакція на зміну російсько-українських відносин чудово це ілюструє : "Проте, як дипломат, вважаю, що у будь-якому разі повинен бути застосований той дипломатичний інструментарій, який ще можна застосувати. Йдеться про переговори, бесіди, обмін нотами та інші заходи, які могли б запобігти тим діям, які вже вчинили дві сторони"[3].

Щодо Володимира Станіславовича, то він займає іноді досить тверду позицію, з того чи іншого питання, може вдатися і до категоричних заяв, оскільки його кредо: "Дипломат — це людина, яка відстоює і не здає національні інтереси" [4].

Але все ж таки, дипломатія - це мистецтво ведення переговорів, які спрямовані виключно для утвердження національних інтересів, проте не за будь-яку ціну.

Хоча А. Зленко і В. Огризко мають різні характери і відповідно методи професійної діяльності, які впливають на їхні рішення, їх обох можна віднести до знакових осіб дипломатичної служби України, оскільки завдяки їхнім зусиллям наша держава достойно була представлена на міжнародній арені. Численні їхні відзнаки тільки тому доказ: Орден Почесного легіону (Франція, 1998), Орден Честі (Грузія,2003) у Анатолія Зленка [1]. Такий же Орден Честі має і Володимир Огризко, вручений міністром закордонних справ Грузії. "Народ Грузії ніколи не забуде ту активну підтримку й увагу, яку під час серпневої війни Володимир Огризко виявив у відношенні нашої країни",- заявив Грігол Вашадзе [5].

На їхню діяльність постійно впливали не тільки зовнішньополітичні фактори, але й нестабільна внутрішньополітична ситуація в Україні. Переборювали вони ці випробування по-різному. Але в головному вони однакові: відстоювання інтересів молодої України, прагнення подальшого зміцнення її державності та позицій у світовому співтоваристві завжди було для них понад усе.

Список використаних джерел

1. Люди. Анатолий Максимович Зленко.

2. Ліга. Досьє: Владимир Огрызко.

- Режим доступу, //http://file.liga.net/person/76.html

3. УНІАН. Зленко: висилання дипломатів - крайнощі. які нагадують холодну війну.

- Режим доступу//http://unian.net/ukr/news/news-328916.html.

4. Тетяна Силіна. Володимир Огризко: "Дипломат - це людина, яка відстоює і не здає національні інтереси". Дзеркало тижня.

- Режим доступу. // http://www.dt.ua/1000/1030/56223/

5. Огризку дали орден за російсько-грузинську війну. Українська правда.

- Режим доступу// http://www.pravda.com.Ua/news/2009/3/l/90490.htm.

 

Дипломатична діяльність Християна Раковського

Наприкінці 1917 року в Україні процес становлення власної державності перейшов у гостру фазу протистояння між двома політичними силами - національними і більшовицькими. Особливо запеклою стала ця боротьба після проголошення в Україні 1919 р. радянської влади. 28 січня 1919 р. у Харкові було створено Раду Народних Комісарів УРСР. її головою і народним комісаром закордонних справ став Християн Раковський. Це був один з найвпливовіших більшовиків, що мав особисті зв'язки із Леніним, і разом з тим був незалежним від місцевих партійних діячів. У своїх руках Раковський зосередив чи не абсолютну владу на підконтрольній більшовикам території. Одним із найважливіших напрямків

діяльності уряду стала зовнішньополітична діяльність, зокрема, налагодження дипломатичних стосунків з сусідніми державами.

Найбільш успішним був 1921 рік. В результаті активних переговорів вже 31 січня 1921 року був підписаний загальний українсько-грузинський договір щодо політики та економіки, 14 лютого того ж року мирний договір із Литвою, 3 серпня - із Латвією, з Естонією - 25 листопада. Ці угоди доповнювалися домовленостями про урегулювання майнових претензій та реевакуацію біженців. Цього ж року був підписаний українсько-німецький договір про повернення на батьківщину військовополонених та інтернованих.

Вже через рік - у квітні 1922 p., відбулася одна із найважливіших міжнародних конференцій - Генуезька. Україна на конференцію делегувала X. Раковського. Проте, Християн Георгійович в першу чергу як представник більшовицького уряду, стає ключовою фігурою конференції. Тут, скориставшись суперечностями, російська делегація у містечку Рапалло уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. Поширення дії цієї угоди в листопаді 1922р. на Україну, означало фактично визнання Радянської України з боку Веймарської республіки. .За активну участь у цій конференції Х.Г. Раковського прозвали „батьком Рапалло". 2 січня 1922 р. було підписано договір про дружбу і братерство між Туреччиною та Україною, що мало надзвичайно важливе значення для становлення та активізації зовнішньої торгівлі республіки, адже в другій половині 20-х років 45% усього обігу зовнішньої торгівлі УРСР припадало на Туреччину.

За час перебування Християна Георгійовича на посаді наркома закордонних справ, йшла плідна розбудова дипломатичних структур. Результати розгортання дипломатичної активності УСРР у 1920-1921 роках були досить вагомі, особливо з огляду на те, що вона починалася з нуля і відбувалася в умовах розрухи і голоду. В структурах зарубіжних представництв УСРР, затверджених колегією НКЗС, налічувалося 82 співробітники: у Польщі - 36, Німеччині - 17,Чехословаччині 12, Австрії - 9, Прибалтиці - 8. У штаті центрального апарату НКЗС у Харкові працювало 305 чоловік. Закордонна преса повідомляла, що українські дипломати ведуть роботу всерйоз, без санкції Москви, підписуючи угоди з іноземними урядами. Хоча, насправді самостійність зовнішньої політики України була лише формальністю, оскільки зовнішньополітична лінія УРСР визначалася рішеннями Політбюро ЦК КП(б)У, що керувався настановами з Москви. Тенденція до обмеження дипломатичної діяльності української дипломатії переросла у ліквідацію українського зовнішньополітичного представництва. З 20 вересня 1923 р. остаточно перестав існувати апарат НКЗС УРСР. Раковського перевели на дипломатичну службу, призначивши його важливим представником (послом) у Великобританії та Франції.

Підводячи підсумок дипломатичної кар'єри Х.Г. Раковського, варто відзначити, що Християн Георгійович зумів проявити себе як здібний дипломат. Маючи персональні контакти з сотнями провідних європейських політиків, він користувався великим авторитетом у радянського керівництва та впевнено очолював діяльність дипломатичного корпусу УРСР. Значною мірою,саме завдяки йому став можливим український дипломатичний прорив. Ставши головою та наркомом закордонних справ УРСР, X. Раковський намагався проводити наскільки це було можливо незалежну зовнішню політику на розбудову Української держави. У той надзвичайно складний час Раковський зробив немало і для того, щоб СРСР була визнана трьома великими західноєвропейськими державами - Німеччиною, Великобританією та Францією.

Список використаних джерел

1. Волковинський, Дульчицький С.В. Християн Раковський: Політичний портрет. - К.: Політвидав України, 1990. - 266 с.

2. Пиріг Р. Перші кроки української радянської дипломатії // Політика і час. - 1992. - № 2. - С 54 - 64.

3. Кульчицький С Держава, в якій ми прожили 69 років // Дзеркало тижня. - 2003 - № 1. - 11 - 17 січня.

 

Дипломатична діяльність Г. Г. Шевеля в МЗС УРСР в 70 - 80 pp. XX ст.

Шевель Георгій Георгійович (11.12.1919 - 17.07.1989) талановитий дипломат проявив себе, як непересічна, масштабна, багатогранна особистість. Народився у Харкові в робітничій сім'ї, закінчив філологічний факультет Харківського державного університету, був учасником Великої Вітчизняної війни. З 1943 року почався його кар'єрний ріст щаблями комсомольської і партійної роботи, який закінчився восьмирічним перебуванням завідувачем відділу пропаганди й агітації ЦК КПУ. 10 серпня 1970 року Г. Шевель був призначений на посаду міністра закордонних справ УРСР, на якій перебував десять років [1].

Г.Г. Шевель брав активну участь у підготовці заяв та проектів резолюцій українських делегацій в ООН, особисто контролював діяльність Постійних представництв Української РСР при ООН у Нью - Йорку, при ЮНЕСКО в Парижі, а також інших міжнародних організацій у Женеві та Відні [2].

За діяльністю міністра, відбулися певні нововведення в роботі МЗС, зокрема промови почали готуватися фахівцями і тільки потім подавалися на візування до союзного міністерства. Крім цього він запропонував разом із розгорнутими виступами концептуального характеру оголошувати на Генеральній сесій і короткі промови, що скоріше нагадували репліки. Шевель також змінив практику звернення до керівництва ООН, якщо раніше це здебільшого були ноти МЗС УРСР , то тепер вони як правило змінювалися на листи за підписом міністра.

За спогадами колишнього заступника Шевеля Г. Удовенка, саме в часи урядування Георгія Георгійовича помітно активізувалася участь України у діяльності багатьох органів ООН, особливо в Європейській економічній комісії, Міжнародній організації праці, ЮНЕСКО та багатьох інших. Міністр виступав з ініціативою створення науково - дослідного Інституту соціальних та економічних проблем зарубіжних країн.

Його діяльність була схвалення в Москві, про що зокрема свідчило присвоєння йому дипломатичного рангу Надзвичайного і Повноваженого Посла СРСР та нагородження орденом "Дружби народів" [3].

В складні часи обмеженості поля дії української радянської дипломатії, Георгій Георгійович багато зробив для того, щоб максимально використати всі можливості активізації зовнішньополітичного життя Української республіки.

Список використаних джерел

1. Він діяв на обмеженому полі української радянської дипломатії. До 85 - річчя від дня народження Г.Г Шевеля: [Ряд статей] // Політика і час- 2004. - № 5. - С. 39 - 49.

2. Матзієнко В., Головченко В. Історія української дипломатії XX ст. у постатях: Монографія. К.: Київський ун-т, 2001. - 266 с.

3. Табачник Д. Історія української дипломатії в особах: Навч. посібник. - К.: Либідь, 2004. - 640 с.

 

Академік Степан Смаль-Стоцький та його внесок в українську дипломатію

Коли 35 мільйонів скажуть, що хочуть незалежної держави, то австрійці відчують Україну незалежною...

Академік С. Смаль-Стоцький

Рубіж ХІХ-ХХ століть став переломним етапом у розвитку українського національного руху. Насамперед, це період масового пробудження свідомості українців, яке не оминуло і Буковину. В центрі бурхливих подій патріотично-націоналістичної хвилі опинився виходець із Буковини, український лінгвіст, політичний, громадський і культурний діяч - Степан Смаль-Стоцький.

Справді, націоналістичний рух посилився на Буковині саме з появою професора Чернівецького університету, з постаттю якого пов'язані всі політичні, економічні і культурні буковинсько-українські процеси аж до Першої світової війни. Варто зазначити, що мовознавець за фахом, він не обмежував кола своїх інтересів суто лінгвістичною діяльністю. Науковець за статусом, він намагався використати усі свої знання для корисної справи -національного відродження. Подібно до того, як три точки визначають математичну площину, мова, література та історія були тими визначальними чинниками, якими формувалася площина наукових досліджень академіка, у кожній із вище зазначених галузей він залишив спадок позачасової, позакон'юнктурної вартості. Але найбільш цінним для нас як для майбутніх міжнародників є спадок Смаль-Стоцького-дипломата.

Цілком логічно, що в кінці XIX ст. становище українців було досить хитким, особливо у політичному плані, тому можна лише уявити, як нелегко було вихідцю із Буковини відстоювати всенародні інтереси, зважаючи на те, що він знаходився у меншості. Степан Смаль-Стоцький був ніби проміжною ланкою між австрійським парламентом та Союзом Визволення України (СВУ). Спочатку головним його завданням мало бути налагодження стосунків між військовою адміністрацію австрійського табору й просвітнім відділом СВУ та організаціями військовополонених. Австрійська військова адміністрація не завжди розуміла ту роботу, яка проводилася серед українців, своїми не виваженими діями губила ті невеличкі позитивні зрушення, що вже мали місце. Для усунення таких непорозумінь і був присланий Смаль-Стоцький. Багато важила і та обставина, що на відміну від багатьох працівників СВУ, він був офіцером австрійської армії, йому довіряло австрійське військо.

А. Жук, який працював у той час у просвітньому відділі кронштадтського табору, згадував, що направлення Смаль-Стоцького до таборової команди відразу ж сприятливо позначилося на взаєминах адміністрації і представників Союзу Визволення України, бо професор намагався кожну справу розглядати з точки зору виховання національної свідомості у полонених, культурної праці серед них, умів переконливо показати необхідність цієї роботи [і].

Чимало уваги С. Смаль-Стоцький приділяв організації прихильної для українців газетної кампанії, особливо у зв'язку з підписанням повоєнних мирних договорів, які розглядали питання мирного устрою Європи. Швидко зростала в цей час у Чехословаччині українська еміграція, посол ЗУНР тримав це питання в полі зору, намагаючись забезпечити, в міру можливостей, якнайсприятливіші умови для прибуваючих. Він став одним із організаторів українського клубу для підтримання товариського життя емігрантів.

Дипломатичну місію Смаль-Стоцький очолював до 9 вересня 1921 року, після чого здав свої повноваження представникові УНР, а сам працював у ролі радника. Він любив заходити в місію, обговорювати там українські справи. Дуже болісно переживав поразку визвольних змагань українців 1917-1920рр., вважаючи головною причиною такого результату відсутність достатньої моральної сили, достатньої ідейності [2].

Отже, виходячи із вище зазначеного, можна сказати, що Степан Йосипович Смаль-Стоцький достойний звання яскравої постаті української дипломаті, адже усе те, чим повинен володіти представник держави на міжнародній арені: силою думки, гостротою розуму, вмінням піти на компроміс заради суспільної мети, було притаманним цій великій людині із маленької Буковини.

Список використаних джерел

1. Давниленко В., Добржанський О. «Академік Степан Смаль-Стоцький. Життя і діяльність». - К. - Чернівці: Інститут історії України НАН України, 1996. - С. 138,150.

2. Українці в світі // Степан Смаль-Стоцький http://www.ukrainiansworld.org.ua/peoples/1811cd09alb2celc/

 

Дмитро Вітовський та його роль у розбудові дипломатії ЗУНР

Дмитро Вітовський включився у зовнішньополітичну діяльність ЗУНР в період, коли польсько-українська війна набувала розмаху і розголосу в світі. У Франції сформована польська армія генерала Галлера, повинна була втручатися в хід бойових дій з УГА і схилити шальку терезів у ній на бік Польщі. Ряд дипломатичних місій Антанти, побувавши на фронтах польсько-українського протистояння, зайняли відверто пропольську позицію. Вже не сподіваючись на матеріальну і технічну допомогу з боку Антанти,, Уряд ЗОУНР намагався хоча б заручитись морально-політичними гарантіями останньої. Крім того, до активної дипломатичної діяльності уряд ЗОУНР змушувала і відверто провокаційна позиція польської дипломатії/її делегації на Паризькій мирній конференції.

Для об'єктивного висвітлення ситуації в Східній Галичині і з метою справедливого вирішення польсько-українського питання уряд ЗОУНР вирішив направити в Париж досвідчених фахівців, які добре володіли б інформацією та змогли вжити, при потребі, реальних заходів для досягнення мети. Дмитро Вітовський став одним із найактивніших членів об'єднаної української делегації, найбільшою складністю у роботі якої стала відсутність реальної єдності.

Вже на засіданні „Міжсоюзної комісії", до якої входили представники від США, Англії, Франції та Італії, скликаного для вироблення і підписання польсько-українського перемир'я 8 травня 1919 p.,Дмитро Вітовський активно відстоював інтереси української сторони щодо військового плану. Він у своїй заяві переконливо доповів, що його держава бажає миру й готова виконувати умови перемир'я, але польська сторона не підтримує її пропозицій. Він пояснив, чому вимоги місії Бертелемі були не прийнятними і повідомив, що всупереч вказівкам Антанти, армія Геллера залучена до операцій не поти більшовиків на Галицькому фронті. Полковник твердо відстоював лінію демаркації з поляками станом на 20 березня приблизно по ріці Сян.

На засіданні Верховної Ради Паризької конференції з участю керівників великих держав Дмитро Вітовський рішучо відстоював інтереси ЗУНР, стояв на позиції єдності всіх українських земель у складі УНР, звертався особисто до президента США. А якби це було неможливо, зазначав Вітовський, то „домагаємося нейтралізації Львова під охороною Антанти".

14 травня Д. Вітовський і М. Лозинський були запрошені на засідання комісії у справах миру. Тут вини запропонували власний проект, де були вказані кордони Польщі та України. Комісія пристала на ідеї Дмитра Вітовського. Львів мав бути вільним містом. Тепер уся доля цього проекту залежала від того, чи прийме його Рада Антанти, чи ні. Однак почалися зволікання, і Д. Вітовський направляв ноту за нотою до президента мирної конференції з різким осудом польської сторони і вимогою захисту Східної Галичини від її анексіоністських посягань, але відповіді не отримували. Тільки 25 червня 1919 р. Найвища Рада Паризької мирної конференції прийняла наступне рішення, яке дало право на окупацію Східної Галичини польськими інтервентами. 19 липня Д. Вітовський звернувся до президента Вудро Вільсона у справі анексії Антантою уряду ЗУНР, проте, це звернення, як і майже всі попередні, залишилось без відповіді. З метою висвітлення дійсного стану справ з розглядом українського питання на мирних переговорах в Парижі Дмитро Вітовський вирішив повернутись до керівництва УНР та ЗОУНР. щоб особисто скласти їм звіт, але з нез'ясованих причин літак української делегації вибухнув у повітрі. Дмитро Вітовський загинув на піднесенні своєї політичної і дипломатичної діяльності. Він не вірив у поразку України і був переконаним: що не вдається досягнути за столом переговорів, треба здобувати у боротьбі всього народу.

Список використаної літератури

1. Горак Р. Дмитро Вітовський /./ Дзвін.- 1992- 1-2- 130-142 с.

2. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії. -К.: Либідь,1993. - 288 с.

3. Заклинський М. Дмитро Вітовський і його діяльність // Альманах Станіславівської землі. - Нью-Йорк – Париж – Сідней - Торонто, 1985. - 85 с.

4. Коваль І. Арсенич П. Несіть мене, лелеченьки, мертвого додому. Сторінки біографії полковника УГА Д. Вітовського // Галичина, 1990. - 4 вересня. - 6 с.

5. Макарчук С.Р. Українська республіка галичан: Нариси про ЗУНР. - Львів: Світ. 1997. - 197 с.

 

Український дипломат Анатолій Зленко: романтик чи прагматик?

До когорти відомих українських політичних діячів і дипломатів належить Анатолій Максимович Зленко. Його провідна роль у зовнішньополітичній сфері, як свідчить широка джерельна база, є беззаперечною. Тому діяльність А. Зленка є досить актуальною для дослідження та аналізу й сьогодні.

Анатолій Максимович Зленко (1938 р.) уродженець с Ставище Ставищенського району Київської області. По закінченню Київського гірничого технікуму та Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (перекладач-референт) розпочав активну діяльність у дипломатичних структурах ще Радянської України.

Анатолій Зленко розпочав свою дипломатичну кар'єру у ранзі аташе у 1967р. Далі працював на посаді другого секретаря відділу міжнародних організацій МЗС УРСР, Його кар'єрне зростання можна охарактеризувати як досить успішне [1].

За перші роки незалежності Україну визнало понад 170 зарубіжних країн. Практично з усіма ними були встановлені дипломатичні відносини та почало активно розвиватися двостороннє співробітництво. В Україні діють 102 представництва іноземних держав та міжнародних організацій. Україна створила розгалужену мережу власних дипломатичних і консульських представництв, будучи представленою у світі 119 закордонними установами. В цьому є і вагома заслуга А. Зленка, як Міністра Закордонних Справ незалежної України.

Після залишення свого посту, екс-міністр й надалі брав активну участь у політичному житті країни, перебуваючи на посаді Постійного представника України при ООН (1994-1997рр.), а опісля Надзвичайного і Повноважного Посла України у Французькій та Португальською Республіках, постійного представника України при ЮНЕСКО (1997-2000рр). З жовтня 2000 року по 2003 рік А. Зленко стає Міністром закордонних справ України вдруге. Таких успіхів досягнув мало хто з політиків нашого пасу. Анатолій Максимович є яскравим прикладом успішного кар'єрного розвитку і завжди актуальною постаттю в зовнішній політиці України, відіграючи в ній далеко не другорядні ролі й досі [2].

Коментуючи становище нашої держави на сьогодення А. Зленко відмітив: "Зазвичай втрата довіри до нашої країни як на Сході, так і на Заході є похідною від внутрішньої нестабільності. І те, що сьогодні ми ніби зависли у своєму геополітичному виборі, також можна вважати побічним ефектом гострої боротьби "різновекторних" політичних сил. Саме через це Україна не може самореалізуватися на міжнародній арені" [3].

Колишній міністр закордонних справ Анатолій Зленко вважає, що на сучасному етапі державі необхідно думати, як посісти гідне місце в системі міжнародних відносин, яка трансформується, та відновити дещо втрачений міжнародний імідж [4].

У своїх працях та виступах А. Зленко відмічає, що сьогодні світ переживає глибокі якісні перетворення. Перебуваючи на перетині ліній інтересів світових центрів сили — Росії, ЄС, США, Азії, — Україна не може залишатися осторонь змін, що відбуваються. Вона повинна стати суб'єктом нової геополітики, посісти в ній таке місце, яке б відповідало національним інтересам, власному вибору та основним пріоритетам розвитку держави. У будь-якому разі, стратегію розвитку України та її зовнішньополітичну концепцію треба будувати, виходячи з оцінок наявних світових трансформацій [5].

Таким чином, дипломатична діяльність Анатолія Зленка засвідчує його прагматизм не тільки в оцінці зовнішньополітичного курсу України, але й в прогнозуванні напрямків його подальшого розвитку. Професійні пропозиції спрямовані на реалізацію положень, які б сприяли зростанню авторитету молодої держави на міжнародній арені.

Список використаної літератури

1. Біографія політичних діячів України.

- Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/ Зленко, Анатолий Максимович.

2. А. М. Зленко Від внутрішніх потреб до зовнішніх пріоритетів: Виступи, промови, інтерв'ю, статті.- К.: Преса України, 2002. – 344 с.

3. Т. Мосенцева Конституційна реформа: внутрішні та зовнішні чинники // День. - 28 февраля 2007, - №47.

4. Екс-міністри зовнішніх справ переконані, що Порошенко не вплине на зовнішньополітичний курс України.

5. А. Зленко Україна у мінливому світі // Дзеркало тижня. 2009. - №31.

 

Основні аспекти дипломатичної діяльності Анатолія Зленка

Помітною постаттю в історії сучасної української дипломатії є Анатолій Зленко. Його діяльність у зовнішньополітичній сфері оцінюється досить позитивно. Цьому видатному діячу довелося працювати в складний період кінця XX - початку XXI ст., коли відбувалися корінні зміни в суспільно-політичному та державницькому житті України, формувалася нова держава та створювався її новий міжнародний імідж. Тому звернення до дипломатичної діяльності А. Зленка залишається сьогодні актуальним.

Народився А. Зленко 2 червня 1938 року у смт. Ставище Київської області. Успішно закінчивши Київський гірничий технікум, у 1959р. розпочав свою трудову діяльність гірничим майстром шахти "Максимівка-Полога" тресту "Кадіїв вугілля" у м. Стаханові [1]. Після закінчення Київського університету, у 1967р. розпочалася дипломатична служба А. Зленка у ранзі аташе, а з 1973р. його призначено співробітником Секретаріату ЮНЕСКО в Парижі.

У квітні 1987 р. А. Зленко став заступником міністра, а через два роки - першим заступником міністра закордонних справ УРСР. Упродовж 1990-2003 pp. він двічі очолював Міністерство закордонних справ України [12].

За цей час A.M. Зленко виступаючи у політиці публічно, обмежувався лише коментарями з конкретних проблем. Пріоритетним напрямком своєї дипломатичної діяльності вважав створення сильного центрального апарату Міністерства закордонних справ, що гідно та кваліфіковано представлятиме країну на всіх переговорах як усередині країни, так і за її межами. Неодноразово Зленко доводив, що МЗС повинно брати на себе ініціативу в багатьох переговорних процесах, які стосувалися політичних і економічних питань.

Перебуваючи на посту міністра закордонних справ України, Анатолій Максимович неодноразово підкреслював, що молода незалежна держава знаходиться на дуже важливому геополітичному перехресті, де пересікаються різні геополітичні інтереси міжнародної політики. І залишатися в стороні Україна від процесів, які відбуваються в глобальному світі, не може, адже за таких умов вона поставить себе в стагнуюче становище [2]. Альтернативою у такій ситуації, доводив Зленко, є вхід до ЄС, що відкриває для України широкі можливості, в тому числі зберігаючи нормальні відносини з РФ, зі Сходом та Заходом [2, с. З].

Стосовно членства в НАТО і ЄС А. Зленко притримувався чіткої позиції: Україна ще не готова до того, щоб інтегруватися до них. У своїй діяльності він прагнув скоординувати роботу МЗС на співпрацю з цими організаціями та оптимізацію цього співробітництва.

Варто віддати належне українському дипломату Зленку, який ще перебуваючи послом у Франції та готуючи проведення саміта ЄС, виважено застерігав спочатку скрупульозно вивчити нормативно-правову базу та ознайомитися з внутрішньою політикою самого Європейського Союзу та Європейської комісії, а вже потім - імплементувати угоду про партнерство [3, с. 4].

Водночас у своїх виступах A.M. Зленко прагнув максимально привернути увагу міністерств і відомств до виконання тих зобов'язань, які було взято Україною, і які випливають з угоди про партнерство і співробітництво. Міністром закордонних справ пропонувалося посилити конкретну роботу з суб'єктами ЄС (передусім Німеччиною, Францією) [2; 3].

Важливою умовою сприятливої зовнішньополітичної політики України вважав А. Зленко жорсткий прагматичний підхід. Прагматизм, на його думку, повинен бути в поєднанні зовнішньої та внутрішньої української політики. Причому, зовнішня політика повинна працювати на внутрішню [3].

У цьому контексті міністр закордонних справ підтримував позицію Президента про розробку концепції економічної зовнішньополітичної діяльності.

Після своєї відставки у 2003 р. А. Зленко став радником Президента України з міжнародних питань. Тепер екс-міністр закордонних справ -представник України в Комісії ООН з прав людини [1].

Таким чином, основними аспектами дипломатичної діяльності А. Зленка були такі напрямки: створення кваліфікованого апарату МЗС; координація його роботи на співробітництво з НАТО і ЄС; прагматизм поєднання зовнішньої і внутрішньої політики. Важливо зазначити, що Зленка хвилював імідж України і, зокрема, його збереження у світовій політиці.

Список використаних джерел

1. Анатолій Зленко. Біографічна довідка.

- Режим доступу: //uk.wikipedia.org/wiki/

2. Моніторинг ЗМІ: Б. Тарасюк.А. Зленко.

- Режим доступу: //smi.liga.net/articles/lT081888.htmI/

3. Ю. Мостова. Анатолій Зленко: «Зовнішня політика повинна працювати на внутрішню». - Дзеркало тижня. - 2001. - 20-26 січня, - № 3 (327). - С. 5.