Тези Співпраця України з міжнародними організаціями

« Назад

Роль України в утворенні та діяльності ГУАМ

Україна, виходячи з політичних та економічних міркувань, прагне до створення багатополярної системи міжнародного співробітництва. Така система має забезпечити стабільну політичну та економічну безпеку держави за рахунок розширення міжнародних контактів, що мають не лише стимулювати інтеграцію України до світової спільноти, а й сприяти зростанню впливу країни в різних регіонах, розвитку торгівлі та виробництва, пошуку перспективних ринків. Україна має значні транспортно-енергетичні інтереси у Транскавказькому регіоні та Центральній Азії, відіграє важливу роль у зміцненні міжнародного співробітництва, у пожвавленні інтеграційних процесів. Багато в чому її інтереси збігаються з інтересами інших держав ГУАМу.

Неформальний альянс (Консультативний форум) чотирьох країн - Грузії, України, Азербайджану, Молдови був заснований 10 жовтня 1997 р. в Страсбурзі на саміті Ради Європи, у рамках якого сторони прийняли спільну декларацію, підписану главами Грузії, України, Азербайджану і Молдови. Тоді в цьому документі президенти зазначили необхідність розвитку чотиристороннього співробітництва для зміцнення стабільності і безпеки в Європі на основі принципів дотримання суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності державних кордонів, демократії, верховенства закону і дотримання прав людини.

24 квітня 1999 р. в рамках наради на високому рівні ради євроатлантичного партнерства у Вашингтоні до ГУАМ приєднався Узбекистан, однак у 2002 р. призупинив діяльність у цій організації. У травні 2005 р. на останньому саміті ГУУАМ було прийняте рішення про перейменування об'єднання в ГУАМ в зв'язку з виходом з нього Узбекистану [2].Прийнята тоді ж заява президентів країн-членів визначає принципи та основні напрями діяльності нової організації: зміцнення різнобічної співпраці в межах міжнародних організацій і форумів, розвиток вза­ємодії у роботі Ради Євроатлантичного партнерства та у програмі НАТО ПЗМ, взаємодія в галузі мирного врегулювання конфліктів і криз, поглиблення практичного співробітництва в укріпленні миротворчого потенціалу, боротьба проти етнічної нетерпимості, сепаратизму, релігійного екстремізму й тероризму, укріплення режимів нерозповсюдження ядерної зброї та інших видів засобів масового знищення, запобігання постачанню озброєнь до зон конфліктів, співробітництво в розвитку транспортного коридору Європа-Кавказ-Азія, проведення регулярних консультацій з усіх питань, що становлять взаємний інтерес.

Структура Організації включає Раду і Секретаріат. Рада є основним органом Організації. Він проводить свою роботу на рівнях глав держав (саміт), міністрів закордонних справ, національних координаторів і постійних представників [1,с. 220]. Відповідно до рішень Київського саміту ГУАМ в Києві створюється Секретаріат Організації, що постійно діє, очолюваний Генеральним секретарем. Координація співпраці на галузевому рівні покладається на робочі групи. Робочі і допоміжні органи Організації, що діють на постійній або тимчасовій підставі, створюються за рішенням Ради міністрів закордонних справ.

Так, Україна є членом 9 робочих груп, зокрема, Мінагрополітики входить до української частини Робочої групи з економіки та торгівлі. В рамках роботи зазначеної робочої групи Міністерство долучилось до розробки проекту Плану роботи Робочої групи з питань економіки та торгівлі.

Держави-члени ГУАМ взаємодіють в рамках зокрема ООН і ОБСЄ. У 2003 році ГУАМ був наданий статус спостерігача при Генеральній Асамблеї ООН. ГУАМ активно співробітничає з іншими державами. Відповідно до Рамкової програми ГУАМ-США із сприяння торгівлі і транспортуванню, забезпеченню прикордонного та митного контролю, боротьбі з тероризмом, організованою злочинністю та розповсюдженням наркотиків державами ГУАМ за сприяння СІЛА, Центру SECI, експертів Болгарії, Румунії і Угорщини були реалізовані ряд сумісних проектів. Зокрема, створений Віртуальний центр ГУАМ по боротьбі з тероризмом, організованою злочинністю, розповсюдженням наркотиків і іншими небезпечними видами злочинів. В даний момент проводиться робота по реалізації Проекту по сприянню торгівлі і транспортуванню.

Створення Ізмаїльського паливно-енергетичного та електрогенеруючого комплексу, вдосконалення та оптимізація структури електромереж в сукупності з розвитком мінерально-сировинної бази сприятиме нарощуванню експортного енергетичного потенціалу країн-членів ГУАМ, в першу чергу - України. Насамперед, це стосується експорту електроенергії до Молдови, Румунії, Болгарії, Греції, Туреччини, що можна розглядати в якості конкретного проекту об'єднання електромереж країн-членів ОЧЕС, кооперації та співробітництва у напрямку Європа-Центральна Азія [3].

Крім того, з'являються нові можливості розвитку міждержавних стосунків України і Грузії в межах розвитку співробітництва по лінії Європа-Кавказ. Зокрема, за рахунок певних домовленостей між Україною та Росією по схемі заміщення експорту енергоносіїв в європейському напрямку, як одна із складових частин проекту «Придунайський енергетичний міст» можливе забезпечення поставок електроенергії в Грузію.

Кабінет Міністрів України утвердив План заходів центральних органів виконавчої влади по виконанню в першому півріччі 2007 року Програми голосування України в Організації за демократію і економічний розвиток - ГУАМ в 2006-2007 роках 22-23 вересня 2008 року у м. Києві відбулась зустріч експертів з метою обговорення питання впровадження системи складських документів на зерно у державах-членах ГУАМ. На засіданні були присутні експерти держав-членів ГУАМ, представники міністерств та відомств України, народні депутати Верховної Ради України, представники провідних громадських та урядових організацій у галузі агропромислового комплексу України, представники групи Світового банку, Європейського банку реконструкції і розвитку, Агентства США з міжнародного розвитку [3].

Формування ГУАМу за відносного лідерства України та підтримки інших країн, що розуміють усі переваги створення регіональних угруповань, заснованих на принципах рівності та взаємної підтримки, є ознакою початку нових надзвичайно важливих інтеграційних процесів на терені колишнього СРСР. Виникнення ГУАМу не має на меті створення якогось антиросійського блоку чи «буферної зони» між країнами НАТО та РФ. Це пов'язано, насамперед, із пошуками найефективніших і взаємовигідних схем регіонального співробітництва в межах пострадянського простору.

Значимим елементом сучасної зовнішньої політики України стало намагання активно оволодіти не тільки ідеологією, але й інструментарієм діяльності у форматі міжнародних організацій. А весь попередній досвід держави засвідчив, що на певному етапі свого розвитку організації потребують свого наповнення реальним економічним змістом. Наочним підтвердженням цьому став ГУАМ. Сьогодні саме економічні проекти в рамках ГУАМ - це питання життєздатності самої організації. Ризикну припустити, що надалі дієвість організації в сфері політики, безпеки та інших напрямах буде залежати саме від того, чи вдасться стати ГУАМ економічно спроможним. Таким чином, формуючи ГУАМ, ми завжди повинні думати про те, що крім гарних слів необхідно пред'явити конкретні економічні результати, які будуть відчутні у соціумах країн-учасниць.

Список використаних джерел

1. Міжнародні організації: Навчальний посібник/За редакцією Ю.Г. Коза­ка, В.В. Коалевського. - КиївЦУЛ, 2003. - 288 с

2. Україна в системі ГУУАМ:до формування моделі регіонального співро­бітництва. - Режим доступу: http://www.unian.net/ukr/news/news-200009.html

3. ГУУАМ - стан, ризики і перспективи розвитку. - Режим доступу: http:// www.minagro.gov.ua

 

Цивільний контроль за сферою безпеки як критерій вступу до НАТО

Сьогодні Україна переживає незворотні процеси демократизації, ринкових перетворень, що обумовлені як зовнішніми чинниками (глобалізацією економічних, політичних, інформаційних відносин), так і внутрішніми тенденціями розвитку. Наша держава, як практично всі країни східноєвропейського регіону, реалізацію власних інтересів, забезпечення національної безпеки пов'язує з інтеграцією до європейських та євроатлантичних структур. Швидкі темпи входження переважної більшості постсоціалістичних держав до євроатлантичної системи безпеки обумовлені появою глобальних, транснаціональних загроз: тероризму, міжнародної організованої злочинності, розповсюдження наркотиків, нелегальної міграції, природних та техногенних катастроф тощо. Події 11 вересня 2001 р. в США показали, що жодна держава, навіть найпотужніша, у сучасних умовах не спроможна самостійно гарантувати власної безпеки.

Головною метою НАТО, відповідно до Статуту ООН, є захист свободи і безпеки всіх країн-членів Альянсу політичними та військовими засобами. З часу створення Альянс підтримує мир в Європі відповідно до загальних демократичних цінностей, прав людини та верховенства права. Ця головна мета Альянсу наповнилась новим змістом після завершення «холодної війни», оскільки вперше у повоєнній історії Європи перспектива її досягнення стала реальністю [2].

Північноатлантичний Альянс закладає необхідне підґрунтя для стабільного клімату безпеки в Європі на основі зміцнення демократичних інститутів і прагнення до розв'язання суперечок мирним шляхом. Він намагається створити такі умови, за яких жодна країна не могла б вдаватись до залякування чи тиску, спрямованих проти будь-якої іншої держави, через загрозу силою, або загрозу застосування сили.

Відповідно до Статті 4 Вашингтонського договору Альянс є трансатлантичним форумом для проведення спільних консультацій з будь-яких питань, що впливають на життєво важливі інтереси його членів, зокрема з приводу нових подій, які можуть становити загрозу їхній безпеці. Він також сприяє координації їхніх зусиль у галузях, що становлять спільний інтерес для всіх членів Альянсу. НАТО забезпечує стримування та захист від будь-якої форми агресії, спрямованої проти будь-якої держави - члена НАТО, відповідно до Ст. 5 і Ст. б Вашингтонського договору [1].

Вступ до військово-політичного союзу НАТО обумовлює, насамперед, зміни у законодавстві у сфері національної безпеки України. Порівняльний аналіз законодавства країн - членів НАТО та ЄС, а також співставлення положень окремих законів України свідчить про необхідність вдосконалення та подальшого розвитку з метою приведення у відповідність до стандартів згаданих структур. Аналіз українського законодавства свідчить про необхідність вдосконалення нормативно-правової основи забезпечення як національної безпеки України в цілому, так і окремих її сфер. Потребують конкретизації та доповнень положення Закону «Про основи національної безпеки України», інші закони; є потреба у розробці та прийнятті нових нормативно-правових актів у цій сфері (у тому числі підзаконних) за пріоритетними напрямами: економічної, військової, інформаційної, державної безпеки тощо.

Стан цивільно-військових відносин у державі є індикатором її демократичної зрілості. Не випадково, що в «Концепції (основах державної політики) національної безпеки України» демократичний цивільний контроль над воєнною сферою, а також іншими структурами в системі забезпечення національної безпеки визначається як один з основних принципів забезпечення національної безпеки України.

Водночас, для забезпечення послідовності і ефективності процесу створення системи демократичного цивільного контролю над силовими структурами в Україні та запобіганню можливих помилок і прорахунків, доцільно ретельно проаналізувати досвід інших країн. Цей досвід свідчить, що вирішення проблем становлення цивільного контролю потребує дуже кропіткої і значної за обсягом роботи, у тому числі законодавчої, у всіх численних сферах взаємодії гілок влади і суспільства з силовими структурами, діяльність яких відрізняється рівнем закритості, цілями і функціями, «вагою» у внутрішній і зовнішній політиці держави тощо. Механізм реалізації цивільного контролю визначається численними законодавчими актами на зразок законів про безпеку, про оборону, про збройні сили, про міністерство оборони та генеральний штаб, про зовнішню розвідку, про правоохоронну діяльність, про оборонний бюджет тощо. Однак, поки що жодна країна не має окремого спеціального закону про цивільний контроль над військовими (силовими структурами), хоча, наприклад, Росія і намагалась такий закон прийняти[4].

Дієвим інструментом у цій сфері є реалізація спільного проекту «Україна -НАТО» з питань професійного розвитку цивільного персоналу сектору безпеки та оборони України. Започаткування цього проекту було здійснено під час засідання Спільної робочої групи з питань воєнної реформи у липні 2005 р. у Брюсселі. Вже в жовтні 2005 р. під час консультацій високого рівня Україна - НАТО у Вільнюсі за участю міністра оборони України було підписано лист про наміри щодо підтримки спільної робочої програми з професійного розвитку цивільного персоналу уповноваженими представниками міністерств оборони 15 держав - членів НАТО. Це Канада, Чеська Республіка, Данія, Естонія, Німеччина, Угорщина, Латвія, Литва, Норвегія, Польща, Румунія, Словаччина, Велика Британія, Сполучені Штати Америки та Швеція, хоча Швеція поки не є членом НАТО [1].

Існуюча зараз система контролю може вважатися цивільною, але не є реально демократичною. Причинами такого стану справ є недоліки в політичній системі та нерозвиненість громадянського суспільства в Україні, що, у свою чергу, зумовило тенденції недотримання правоохоронними органами принципів верховенства права і законності, призвело до обмеження незалежності судової системи та ЗМІ [4].

Адаптація українського законодавства має бути не сліпим наслідуванням, безумовним виконанням рекомендацій та вимог євроатлантичних і європейських структур, а раціональним, виваженим процесом поступового приведення законів та інших нормативно-правових актів у відповідність із правовою системою НАТО та ЄС, головною метою якої є забезпечення національної безпеки України.

Список використаних джерел

1. Довідник НАТО- Брюссель: Офіс інформації і преси НАТО.- Брюссель, 2001.-608 с

2. Шевцов А. І., Боднарчук Р. В. Міжнародна інтеграція оборонно-промислового комплексу України: Стан і проблеми розвитку // Стратегічна панорама-2000.-№3-4. - С 119-127.

3. Політологічне обґрунтування євроатлантичного вибору України // Наука і оборона. - 2006.- №1.

4. Парламентский контроль над военной сферой в новых независимых государствах. //Центр политических и международных исследований. -М., 1998.

 

Співробітництво органів місцевого самоврядування України та Румунії в рамках Єврорегіону «Верхній Прут»

На сучасному етапі інтеграційні процеси становлять одну з найважливіших складових розвитку системи європейських відносин. У внутрішній політиці ЄС останніми роками яскраво простежується тенденція до реґіоналізації, яка є новітнім напрямком у контексті поглиблення інтеграції між країнами-членами ЄС та його новими сусідами. Тому в Україні особливої актуальності набула тема транскордонного співробітництва між прикордонними регіонами та територіями України, Польщі, Угорщини, Словаччини та Румунії. Автор прагне дослідити сучасний стан транскордонного співробітництва між Україною та іншим державами в рамках Єврорегіону «Верхній Прут», оскільки це сприяє концептуальному оформленню стратегії співпраці між органами місцевого самоврядування. Теоретично важливість такого співробітництва обґрунтовується багатьма фахівцями та підкріплена відповідними законодавчими актами.

Так у 1993 р. Україна приєдналась до Європейської конвенції про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними громадами або органами влади від 1480 р. У результаті, за період з 1993 р. по 2000 р. створено наступні Єврорегіони: «Карпатський», «Буг», «Нижній Дунай», «Верхній Прут», до функціонування яких з української сторони залучені Волинська, Чернівецька, Закарпатська, Івано-Франківська та Одеська області, а від інших держав - адміністративно-територіальні одиниці Польщі, Білорусі, Румунії, Словаччини, Угорщини, Молдови, Австрії, Німеччини, Франції [1].

Єврорегіон «Верхній Прут» було засновано 22 вересня 2000 р. після тривалого переговорного процесу. Його членами є Чернівецька область (Україна), Бельцський та Єдинецький повіти Молдови, Сучавський та Ботошанський повіти Румунії [1].

Теоретична та нормативна складова співробітництва передбачає розвиток відносин між місцевими та територіальними громадами у межах Єврорегіону Деюре, співпраця між органами місцевого самоврядування повинна здійснюватись на основі європейських стратегій та стандартів. Проте, існуюча практика міжрегіональної взаємодії перебуває лише у процесі пристосування до європейських зразків. Радою Єврорегіону «Верхній Прут» 30 листопада 2000 р. прийнято Статут та основоположні Рішення щодо партнерів Єврорегіону з боку ЄС та інших країн з визначенням спільних пріоритетів та механізмів їх реалізації. В грудні, Радою Єврорегіону направлено пропозиції про офіційне партнерство до австрійської землі Карінтії, округу Швабія (Німеччина) та французького департаменту Майенн. Зважаючи на полікультурний склад населення Єврорегіону «Верхній Прут» особливу увагу посадовці місцевих органів влади приділяють етнічним питанням.

Так, в Чернівецькій обласній раді на постійних засадах функціонує комісія з правових питань та міжнаціональних відносин, яка здійснює систематичний контроль за збереженням цивілізованих міжнаціональних стосунків. Питання про стан та заходи щодо подальшого задоволення потреб різних етнічних груп розглядається колегією обласної ради, яка виробила ряд рекомендацій для усунення проблем, що виникають. Подібні заходи проводяться молдовськими і румунськими органами місцевого самоврядування в регіонах компактного проживання українців. Де-факто, представники нацменшин беруть участь в діяльності органів місцевого самоврядування, які функціонують в межах Єврорегіону. Від часу заснування Єврорегіону налагоджено тривалі партнерські стосунки між органами місцевого самоврядування Чернівецької області та відповідними органами Сучавського та Ботошанського повітів Румунії. Керівники самоврядних органів Чернівецької області у 2001 р. вперше здійснили робочу поїздку до Румунії з метою обміну досвідом та ознайомлення з методами роботи румунських колег.

У місті Чернівці, для сприяння роботі національних товариств сесія міської ради прийняла рішення про надання пільг національним товариствам при користуванні приміщеннями для культурної діяльності. Значна увага в області приділяється забезпеченню інформаційних потреб нацменшин та створенню належних умов для здобуття освіти рідною мовою [2, с. 38].

У липні-вересні 2008 р. відбулася інтенсифікація співробітництва між органами влади та самоврядування в рамках Єврорегіону. Приклад спільної боротьби зі стихією ще раз довів необхідність співпраці у всіх сферах. Так, з 24 липня 2008 р. почався регулярний обмін інформацією між сторонами з приводу підняття рівня води у річках Прут, Черемош, Сірет. 29 липня відбулась зустріч голови Чернівецької ОДА Володимира Куліша та голови Сучавської повітової Ради Георге Флутура з метою обговорення наслідків повені та узгодження спільних дій щодо їх ліквідації. В ході зустрічі були також розглянуті питання розробки спільної карти повені в межах Єврорегіону «Верхній Прут» для попередження стихії в майбутньому та створення системи управління гірськими річками й ефективного відводу води.

29 серпня на засіданні Ради Єврорегіону «Верхній Прут» у Чернівцях були обговорені можливості співробітництва органів місцевого самоврядування членів Єврорегіону, спільні дії щодо спільного фінансування та реалізації конкретних транскордонних проектів з огляду на започаткування нових Операційних програм Європейського інструменту сусідства і партнерства на 2007-2013 pp.

Перше спільне засідання Чернівецької обласної ради і Сучавської повітової ради відбулося 15 вересня 2008 р. Представниками української та румунської сторін, а також експертами з боку ЄС, були окреслені та обговорені першочергові елементи тристоронньої міжрегіональної співпраці, досягнуто домовленості про спільну презентацію Єврорегіону «Верхній Прут» у Брюсселі.

З метою вироблення стратегії майбутнього розвитку Єврорегіону, 6 жовтня 2008 р. відбулась зустріч голови облдержадміністрації Володимира Куліша, голови облради Івана Шилепницького з Послом Румунії в Україні Траяном Лауренціу Христя і в.о. генерального консула Румунії в Чернівцях Доріном Попеску. В рамках зустрічі було наголошено, що ключовими проектами подальшої співпраці є реалізація транзитного потенціалу, техногенно-екологічна безпека, стабільний розвиток у регіоні. Учасники зустрічі підкреслили, що така співпраця є неможливою без погодженої підтримки центральної влади обох країн, оскільки лише за такої підтримки з'являється можливість лобіювати спільні проекти Єврорегіону у Брюсселі.

Отже, за досить тривалий період існування Єврорегіону справжня співпраця між місцевими органами влади та самоврядування тільки розпочинається. Основною перепоною на шляху поглиблення інтеграції між місцевими і територіальними громадами залишається брак досвіду транскордонного співробітництва, а також відсутність належної фінансової підтримки з боку органів влади.

Список використаних джерел

1. Угода про утворення Єврорегіону «Верхній Прут» / Поточний архів Секретаріату Ради Єврорегіону «Верхній Прут» (ПАСРЄВП). Режим доступу. -www.un.kiev.ua/esdp/disks/diskl/0102136ukr.htm.-13.ll.2008.

2. Нікітович К. Єврорегіон «Верхній Прут» як сучасний механізм розбудови транскордонної співпраці між Україною, Румунією та Республікою Молдова / К. Нікітович // Україна-Румунія-Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин: Матеріали міжнародної наукової конференції 16-17 травня 2001 p./ Буковинський політологічний центр. - Чернівці: Букрек, 2002. - С. 35-44.

 

Роль спостереження від 0БСЄ на президентських виборах 2004 р. в Україні

За роки незалежності українська держава добровільно взяла на себе виконання ряду міжнародних зобов'язань, які полягають у дотриманні норм і стандартів демократичних виборів. З огляду на це, контроль міжнародних організацій з приводу забезпечення демократичності, чесності та прозорості виборчої кампанії в Україні розглядається як правовий, відтак, висновки світової спільноти щодо виконання усіма суб'єктами виборчого процесу європейських стандартів значною мірою впливають на легітимність новообраних владних інститутів та імідж української держави. Автор ставить за мету проаналізувати виконання українською владою рекомендацій та вимог місії міжнародних спостерігачів від ОБСЄ та з'ясувати її роль у попереджені можливих фальсифікацій на президентських виборах 2004 р.

Зобов'язавшись виконувати ряд політично обов'язкових принципів і норм ОБСЄ (до 1 січня 1995 р. - НБСЄ), українська держава тим самим приєдналася до системи міжнародно-правових вимог стосовно проведення демократичних виборів. «Держави-учасниці вважають, що присутність спостерігачів як іноземних, так і національних, може покращити виборчий процес у країнах, де відбуваються вибори.

Тому вони запрошують спостерігачів з будь-яких інших країн НБСЄ...» [1, с 5], - зазначається в Документі Копенгагенської Наради Конференції з людського виміру НБСЄ (1990 p.), який визначає зобов'язання України дотримуватися демократичних стандартів перебігу виборчого процесу. Мандатом на здійснення короткострокового і довгострокового спостереження за виконанням країнами-учасницями ОБСЄ зобов'язань з проведення виборів володіє Бюро з демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ (ОБСЄ/БДШЛ). Ця міжнародна інституція здійснювала спостереження за президентськими виборами 2004 р. на запрошення Міністерства закордонних справ України, що свідчить про добровільну згоду української держави на діяльність місій міжнародних спостерігачів в межах її території з метою оцінки відповідності виборчої кампанії зобов'язанням в рамках ОБСЄ та інших міжнародних організацій. Звідси, вплив ОБСЄ на вибори спрямований на попередження можливих фальсифікацій.

Такий зовнішній вплив в період Помаранчевої революції був використаний опозиційними силами для визнання нелегітимності першого та другого турів президентських виборів 2004 р. за участю В. Ющенка та В. Януковича. Відомий український політолог В. Карасьов з цього приводу зазначає: «Політична й технологічна «хитрість» «зовнішнього впливу» полягає не в прямому втручанні у внутрішні справи держави, а в тому, що зовнішні соціальні простори та політичні інститути дедалі більше використовуються як засоби виробництва легітимності внутрішньої національної влади2 [2, с. 1].

Заявивши про значні фальсифікації та махінації під час голосування першого та другого туру президентських виборів, опозиція тим самим запустила механізм оцінок виборчої кампанії з боку міжнародних організацій, зокрема ОБСЄ, як найважливіший засіб визнання нелегітимності результатів голосування.

Міжнародна місія зі спостереження за виборами (ММСВ) була утворена шляхом об'єднання зусиль Місії ОБСЄ/БДШЛ із делегаціями Парламентської Асамблеї ОБСЄ та інших міжнародних інституцій, що також були запрошені органами державної влади України. Місія ОБСЄ/БДІПЛ розпочала спостереження за виборчим процесом 31 серпня зусиллями 57 експертів та довгострокових спостерігачів. Загалом, в Україну для здійснення спостереження за ходом виборів 31 жовтня було запрошено 283 спостерігачі від ОБСЄ/БДІПЛ [5]. З 8 грудня до Місії ОБСЄ/БДІПЛ входила команда з 21 міжнародного експерта в Києві та 55 довгострокових спостерігачів у всіх областях України. Для спостереження за повторним голосуванням 26 грудня склад Місії ОБСЄ/БДІПЛ був розширений. Остаточна кількість спостерігачів сягнула 981 особи.

За висновками ОБСЄ другий тур президентських виборів, як і перший не відповідав вимогам європейських стандартів щодо проведення справді демократичних, чесних та прозорих виборів. Передвиборча кампанія перед проведенням голосування 31 жовтня та 21 листопада 2004 р. за оцінками ОБСЄ/БДІПЛ, по-перше, ґрунтувалася на нерівних можливостях кандидатів, зокрема в донесенні ними до електорату своїх політичних програм, по-друге, у зловживанні державними ресурсами з боку кандидата в президенти В. Януковича, по-третє, ЗМІ демонстрували явну упередженість на користь діючого прем'єр-міністра.

З огляду на це, висновки Голови довгострокової Місії ОБСЄ/БДІПЛ зі спостереження за виборами посла Герта-Гінріха Аренса з приводу забезпечення прозорості і демократичності виборчого процесу під час другого туру президентських виборів не були схвальними: «Хоча ці вибори були, безумовно змагальними, не були створені рівні умови для обох кандидатів. Однак, у органів влади ще є час вжити усіх заходів, щоб запевнити виборців у правильності обробки результатів» [3, с. 1].

Оптимістичний заклик посла, як і інших міжнародних спостерігачів ОБСЄ, до забезпечення прозорості оголошення результатів голосування значною мірою вплинув на хід виборчого процесу та легітимацію його результатів. До Закону України «Про вибори Президента України» 2004 p., який в цілому отримав схвальну оцінку порівняно із попереднім законодавством, були прийняті певні тимчасові поправки з метою попередження можливих фальсифікацій. У них знайшли своє відображення попередні рекомендації ОБСЄ/БДІПЛ видані 6 грудня щодо проведення повторного другого туру. Крім того, перед повторним голосуванням 26 грудня зменшилася кількість повідомлень про зловживання державними ресурсами, більш збалансованим стало висвітлення виборчої кампанії в ЗМІ.

Тому, результати повторного голосування другого туру виборів в інтерпретації представників ОБСЄ в Україні вже значно наблизили державу до демократичних міжнародних стандартів: «Позитивні зрушення були найбільш помітні у діяльності ЗМІ, загальному ході передвиборної кампанії та прозорості роботи ЦБК, в тому числі завдяки негайному оприлюдненню нею результатів голосування на виборчих дільницях. Ці заходи разюче контрастують з попередніми турами голосування і свідчать про те, що коли є чітка політична воля провести вибори у відповідності із зобов'язаннями в рамках ОБСЄ, то, врешті-решт, можна багато досягти й за короткий час» [4, с. 1].

Отже, представники ОБСЄ, які прибули з посередницькою місією до України, взяли активну участь у розв'язанні складної ситуації навколо президентських виборів 2004 р. та процесу їх легітимації як населенням держави, так і світовим співтовариством. Адже, хоча виконання політичних зобов'язань в рамках цієї організації неможливо забезпечити через суд, рішення політичних органів ОБСЄ береться до уваги широкою міжнародною громадськістю.

Список використаних джерел

1. Документ Копенгагенского совещания Конференции по человеческому измерению СБСЕ - Режим доступу. - http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi?nreg=994_082. - Дата перегляду. - 12.11.2008.

2. Карасьов В. "Квіткові революції": передумови та загрози // День. - 2004. -№ 152. - 28 серпня. - С. 1.

3. У другому турі виборів Президента України не вдалося виправити недоліки й не було достатньої прозорості - Режим доступу. - http://www.osce.org/ press_rel/2004/pdf_documents/l l-4547-odhrl.pdf. - Дата перегляду - 9.11.2008.

4. Заключний звіт місії ОБСЄ/БДІПЛ зі спостереження за виборами - Режим доступу. - http://www.oscepcu.org/archve/election_2006/ua/docs/efu04.pdf. -Дата перегляду - 9.11.2008.

5. Офіційні спостерігачі від іноземних держав та міжнародних організацій - Режим доступу, -http://www.cvk.gov.ua/pls/vp2004/wp0011. - Дата перегляду. - 12.11.2008

 

Співробітництво України з міжнародними фінансовими організаціями

Сьогодні в Україні, в умовах трансформації і реструктуризації економіки важливе значення має її інтеграція у міжнародний фінансовий простір. Необхідність в інтеграції визначається двома чинниками. Перший з них характеризується наявністю належних потреб в ресурсному забезпеченні Другий - в об'єктивних закономірностях розвитку сучасної економіки. Важливим напрямом інтеграційних процесів є вихід на світові фінансові ринки, який має забезпечити вільний рух капіталів. Це має створити передумови для використання зовнішніх ресурсів. І хоча входження України у світову фінансову систему в цілому завершено, інтеграційні процеси повинні посилюватись і розширюватися.

Ключовим напрямом розвитку інтеграційних процесів має стати поглиблення взаємовідносин із міжнародними фінансовими організаціями. Співробітництво з ними - це не тільки доступ до дешевих кредитних ресурсів. Це підтвердження надійності України на міжнародній арені. Слід створити позитивний імідж України, довіру та повагу до влади, партнерів, що є неодмінними умовами цивілізованої ринкової економіки, ліберальних методів управління. Водночас необхідно підвищити дієвість співробітництва, забезпечивши високу ефективність використання фондів, які надходять в країну.

Для успішного реформування національної економіки вкрай важливі взаємовідносини України з міжнародними організаціями. Важливість цих взаємовідносин не лише в отриманні безпосереднього фінансування, а й у ставленні до країни з боку цих організацій.

Співробітництво з міжнародними фінансовими організаціями є досить важливим з економічної точки погляду. У перехідний період трансформації необхідні значні обсяги фінансових ресурсів, яких не вистачає для успішного й порівняно швидкого формування ринкової системи господарства, а також зменшення соціальної напруги в суспільстві.

Традиційно виділяють три головні міжнародні організації, з якими співпрацює Україна - Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СВ), Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР). Співпрацю з цими установами обумовлюють порівняно низька вартість запозичень, які надають фінансовій організації значущість їхніх оцінок та дій для інших і потенціальних кредиторів та інвесторів. Однак визначення трьох головних організацій не виключає можливостей співпраці з іншими міжнародними та регіональними фінансовими організаціями як комерційного, так і некомерційного характеру. Саме приєднанням України у 1992 р. до найвпливовіших міжнародних фінансових організацій - МВФ і Світового банку та провідної, регіональної установи - ЄБРР, розпочато інтеграцію у світову фінансову систему.

Співпраця з МВФ розглядається світовою спільнотою як фактор довіри, підтвердження кредитоспроможності держави. Напрям співпраці України зі Світовим банком - основне джерело інвестиційного фінансування. Від Світового банку держава отримує системні позики та інвестиційні кредити. Системні позики надаються від реформування окремих секторів економіки спрямуванням їх траншами безпосередньо до державного, для фінансування його дефіциту та підтримки платіжного балансу.

Європейський банк реконструкції та розвитку здійснює зовнішнє - пряме та спільне фінансування інвестиційних проектів. Його діяльність зосереджується насамперед на кредитуванні приватного сектора об'єктів ключової інфраструктури.

За останній період увагу ЄБРР зосереджено на пріоритетних напрямах розвитку в Україні малого та середнього бізнесу (17% від загального портфеля проектів), банківсько-фінансової системи (5%), енергетичного сектору (27%), енергозбереження (3%), транспортної інфраструктури (11%), телекомунікацій (9%), систем водопостачання (3%), агропромислового комплексу (17%), готельної інфраструктури (1%).

Світовий досвід має багато прикладів як ефективного, так і неефективного використання коштів міжнародних фінансових організацій. У будь-якому випадку, органічне поєднання внутрішніх і зовнішніх джерел використання фінансових ресурсів країни є запорукою сталого її розвитку.

За результатами досліджень фахівці Світового банку висунули гіпотезу про те, що іноземні інвестиції є основою для зростання інвестицій у реальний сектор, тобто наполягають на існуванні детермінованості - «фінансова інтеграція-зростання інвестицій у реальний сектор» [1, с. 88]. Цей підхід може стати важливим елементом стратегії економічного розвитку України.

Реалії сучасних міжнародних економічних відносин настійно вимагають пошуку взаємоприйнятних компромісів між державами для розв'язання актуальних валютно-фінансових проблем, що мають загальносвітове значення. Міжнародний валютний фонд являє собою у цьому плані важливий інструмент, який може бути використаний для подальшого розвитку міжнародного економічного співробітництва.

Слід відмітити позитивні наміри МВФ, щодо покращення економічного становища України. Варто зауважити, що далеко не всі заходи ініційовані МВФ у сфері економіки та фінансів дали позитивний результат. Якщо ж говорити про позитиви, то варто відмітити роль міжнародних кредитів в стабілізації української грошової одиниці і забезпеченні її надійності в довгостроковій перспективі. Проведено ряд дій з покращення стабільності українського ринку, зменшення рівня інфляції, реформування податкового законодавства.

Але незважаючи на все позитивне, є і ряд тенденцій, які не вдалось подолати. Першою з них можна назвати корупцію, яка роз'їдає систему державної влади з середини і не допускає забезпечення, закріпленої конституційно, рівноправності громадян України. Темпи інфляції в 2008 році говорять про неефективність дій державної влади по її стриманню і призводять до зниження життєвого рівня суспільства. Інвестиційний клімат в Україні все ще залишається непривабливим для іноземних інвесторів. Ріст економіки країни забезпечують переважно галузі важкої промисловості, які працюють переважно на експорт.

Податкове законодавство, незважаючи на всі позитивні зміни, залишається недосконалим і непрозорим, а також має багато суперечностей, які влада використовує як заманеться.

Є сподівання, що з допомогою міжнародної спільноти та міжнародних організацій, зокрема, Міжнародного валютного фонду Україні все ж вдасться подолати кризу суспільних відносин, в яких одне з провідних місць відіграє економічна складова.

Отже, проблеми взаємовідносин з міжнародними фінансовими організаціями вкрай важливі для сучасного етапу економічного та політичного розвитку держави. Досвід різних країн світу підтверджує об'єктивність того, що використання тих додаткових можливостей розвитку, які потенційно можуть надати зовнішні джерела фінансування, є помітним фактором поступального руху вперед, особливо за умов трансформаційного розвитку. Адже очевидно, що країна, перед якою стоять завдання реструктуризації галузей виробництва, всього механізму власності та управління, мобілізації капіталів і кредитних ресурсів, більше, ніж за умов сталої ринкової системи залежить від того, наскільки ефективно використовується потенціал співробітництва в кредитно-фінансовій сфері.

Список використаних джерел

1. Зимовець В. Про інтеграційні процеси у світовому фінансовому секторі // Економіка України. - 2006. -№ 1. - С 80 - 88.

2. Міжнародні відносини: Історія, теорія, економіка: Навч. посіб. / За ред. М. Мальського, Ю. Мороза. - Львів: ЛНУ 2002. - 478 с

3. Міжнародні організації: Нав. посіб. / За ред. О.С. Кучика. - К.: Знання, 2007.-749 с.

4. Світова та європейська інтеграція: Навч. посіб. / За ред Я.. Малика, М. Мальського. - Львів: ЛНУ 2005. - 459 с

5. Хорошковсъкий В. I. Співробітництво України з міжнародними фінан­совими організаціями: Еволюція, теорія, практика. - К: Основи, 2002. - 364 с.

 

Сучасний стан та перспективи розвитку відносин Україна-ОЧЕС

Чорноморське економічне співробітництво було створено з ініціативи Президента Турецької Республіки Т.Озала в 1992 році одинадцятьма чорноморськими країнами для заохочення співробітництва в регіоні. Учасниками організації є Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина і Україна.

Уже з кінця 1990-х pp. основним напрямком зусиль з утілення проектів регіонального лідерства України стали регіони, що знаходяться на межі європейського та євразійського просторів й у яких лідери західноєвропейської інтеграції та пострадянської реінтеграції не мають домінуючих позицій. Україна сфокусувала свою увагу на Чорноморсько-Каспійському регіональному комплексі та субрегіональних структурах, що в цьому просторі утворилися. їх неструктурованість й інституційна слабкість становили значний виклик українській регіональній політиці.

Однак, саме ця аморфність регіонального простору зберігала для України можливість перебрати на себе провідну роль у розбудові регіональних структур та закріпити за собою роль лідера в них.

Перші спроби України закріпитися в ролі провідного регіонального актора були здійснені в межах ЧЕС. Україна виступала ініціатором перетворення регіонального форуму на повноцінну міжнародну організацію, прагнучи таким чином перебрати ініціативу й у визначенні порядку денного майбутньої організації, й отримати принаймні моральні дивіденди провідника нового регіонального комплексу, які згодом можна буде конвертувати у політичний вплив в регіоні.

Основним напрямком співпраці в рамках ОЧЕС є організація транспортного сполучення. У вересні 2006р. на засіданні Ради міністрів закордонних справ ОЧЕС уповноваженими представниками семи країн: України, Болгарії, Грузії, Молдови, Росії, Румунії та Туреччини - був підписаний рамковий документ про будівництво кільцевої автодороги навколо Чорного моря. Терміни практичної реалізації проекту поки що невизначені, але він уже претендує на звання наймасштабнішого за всю історію ОЧЕС.

Однак найбільші результати ОЧЕС демонструє в законотворчій сфері. Особливо активно проходить гармонізація правових норм, які регулюють зовнішньоторговельні операції і митний контроль. В рамках Організації було підписано низку регіональних угод: Додатковий протокол про привілеї та імунітети ОЧЕС (м. Тбілісі, ЗО квітня 1999 p.; ратифікований Україною 26.01.2001 p.), Угода про співробітництво у боротьбі зі злочинністю, зокрема організованою (м. Корфу, 2 жовтня 1998 р.) та Додатковий протокол до цієї Угоди (м. Київ, 15 березня 2002 p.), Угода про співробітництво у галузі запобігання та ліквідації наслідків природних та техногенних катастроф (м. Сочі, 15 квітня 1998 p.), Угода між ОЧЕС та Урядом Турецької Республіки про Штаб-квартиру ОЧЕС (м. Кишинів, 27 квітня 2000р.), Угода між ОЧЕС та Урядом Турецької Республіки про Штаб-квартиру Парламентської Асамблеї ЧЕС (м. Київ, 25 квітня 2002 p.).

Говорячи про досягнення ОЧЕС, необхідно згадати про співробітництво в галузі безпеки. Відповідно до Угоди між урядами країн-учасниць ОЧЕС з питань співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю, зокрема з її організованими формами, була створена робоча група, в рамках якої ведеться активне співробітництво за багатьма напрямами. Однією з форм співпраці є звітування міністрів внутрішніх справ країн-членів про результати спільної роботи.

Проте, ОЧЕС могла б бути більш ефективною. В основі невеликої ефективності ОЧЕС та неповної реалізації його потенціалу лежать наступні фактори:

1. Геополітичне суперництво між США, Росією і ЄС за вплив у Чорноморському регіоні.

2. Наявність відмінних зовнішньополітичних пріоритетів та стратегічних орієнтирів.

3. Культура та релігійні відмінності.

4. Історичний спадок (територіальні претензії та «заморожені конфлікти»).

5. Економічна відсталість і слабка компліментарність господарств.

У майбутньому економічна взаємодія країн в рамках ОЧЕС залишатиметься головною. Втілення масштабних проектів і програм, пов'язаних з розвитком шляхів сполучення і створення міжнародних транспортних коридорів, як наприклад, ідея спорудження кільцевої швидкісної автомобільної дороги навколо Чорного моря, створить передумови для збільшення обсягів торгівлі і прискорення товарних потоків всередині регіону. Розвиток туризму може стимулювати створення спільної туристичної компанії, яка надасть можливість здійснити круїз-тур навколо Чорноморського побережжя. Існують плани об'єднання енергетичних систем країн-членів ОЧЕС. Створення Чорноморської зони вільної торгівлі підніме співробітництво в рамках ОЧЕС на якісно новий рівень. Без заперечень питання транспортування енергоресурсів і його втілення у масштабних проектах («Блакитний потік - 2», Nabucco) визначатиме не тільки економічну конфігурацію в регіоні, а й політичне і геостратегічне положення країн, задіяних у цих проектах.

Отже, Україна, розвиваючи співпрацю з ОЧЕС, може претендувати на роль регіонального лідера. Зважаючи на величезний потенціал організації, активна взаємодія України з ОЧЕС може дати не лише економічний зиск, але й трансформуватися у збільшення політичної ваги в регіоні.

Список використаних джерел

1. Україна в постбіполярній системі міжнародних відносин / ВА. Манжола, В.Ю. Константинов, СВ. Андрущенко та ін.; за ред. Л.В. Губерського. - К, 2008. - 512с.

2. Чекаленко Л.Д. Зовнішня політика України. - К, 2006. - 710с.

3. Організація Чорноморського Економічного Співробітництва // www. mfa.gov.ua/mfa/en/publication/content/2924.htm

4. Клименко Ю. Стан і перспективи розширення взаємодії України з країнами ОЧЕС // http://cpcfpu.org.ua/projects/foreignpolicy/papers/0407/

 

Єврорегіон «Верхній Прут» як особлива форма транскордонного співробітництва

Перші активні спроби транскордонної співпраці в Європі через єврорегіони припадають на кінець 60-х років минулого століття. На сьогодні існує більш ніж 70 таких утворень, що охоплюють територію 32 країн [3].

Діяльність у рамках єврорегіонів регламентується наступними документами: «Європейською рамковою Конвенцією про транскордонне співробітництво різноманітних об'єднань і органів територіальної влади» (1980), «Європейською Хартією місцевого самоврядування» (1985), «Декларацією про транскордонне співробітництво» (1989), «Пактом стабільності в Європі» (1995) та іншими.

Єврорегіон - це юридично оформлена (за нормами Ради Європи) територія транскордонного співробітництва між територіальними громадами або місцевими органами влади прикордонних регіонів двох або більше держав, які мають спільний кордон. Це співробітництво спрямоване на координацію взаємних зусиль і здійснення ними узгоджених заходів у різних сферах життєдіяльності [1].

Території України належать до 4 єврорегіонів: «Верхній Прут», «Нижній Дунай», «Буг», «Сян».

Офіційною точкою відліку існування єврорегіону «Верхній Прут» вважається 10 січня 2000 року. Саме тоді у місті Глибока (Чернівецька область) було остаточно узгоджено текст Угоди про створення єврорегіону і парафовано її. До складу «Верхнього Прута» увійшли Україна (Чернівецька область), Румунія (Ботошанський, Сучавський повіти), а також Молдова (Бельцький, Єдинецький повіти, нині це - Фалеський, Єдинецький, Глоденський, Окницький, Ришканський, Бриченський райони). Згодом до єврорегіону приєдналася й Івано-Франківська область.

Діяльність єврорегіону «Верхній Прут», згідно установчих документів, розгортається за наступними напрямками: розвиток і гармонізація торгівельних і економічних відносин; розробка нових проектів співробітництва; розвиток і впровадження передових технологій; екологічна безпека, попередження забруднень басейнів Дунаю, Прута, Сірету, Дністра і Чорного моря, попередження та ліквідація наслідків промислових аварій і стихійних лих, збільшення кількості екологічно чистих виробництв; гармонізація розвитку інфраструктур, енергетичних систем, транспортних та комунікаційних мереж; розширення співробітництва у сферах нормативно-правового забезпечення, науки, освіти, культури, спорту та молоді; охорона здоров'я населення, розвиток туризму і рекреаційної діяльності; забезпечення повної та справжньої рівності осіб, які належать до національних меншин [2]. Особливістю єврорегіону «Верхній Прут» є наявність у його складі екологічного єврорегіону, який є своєрідним ноу-хау у теорії і практиці єврорегіонального руху [5].

Проте нормативно-правової бази України далеко не достатньо для повноцінного регулювання транскордонного співробітництва. У зв'язку з відсутністю в Україні відповідної законодавчої бази міжрегіональне співробітництво може розглядатися лише як складова зовнішньоекономічної діяльності держави в межах повноважень, делегованих нею на рівень місцевого самоврядування та місцевих держадміністрацій. Це значно обмежує можливості використання міжрегіонального співробітництва як інструмента територіального розвитку, залучення до цього співробітництва приватних бізнесових структур та недержавних громадських установ, без чого воно не може бути повністю ефективним. Відсутність в Україні інституційного підґрунтя для регіонального розвитку також значно обмежує перспективи залучення її регіонів до міжрегіональної співпраці. Створення агентств регіонального розвитку відбулося на підставі чинного законодавства, яке є недосконалим з огляду на завдання, які подібні інституції мають виконувати у справі розвитку регіонів нашої держави.

В одних випадках агентства є громадськими організаціями на підставі Закону України «Про об'єднання громадян», в інших - благодійними фондами, зареєстрованими відповідно до Закону «Про благодійництво і благодійницькі організації» [4].У зв'язку із недостатньою законодавчою базою України, єврорегіон не може функціонувати на повну потугу, адже його діяльність на даному етапі регламентується не на місцевому, а на державному рівні, що значно ускладнює процес співпраці між 3 країнами. Для більшої ефективності більше повноважень має бути надано самому регіону, тобто Чернівецькій області, як прикордонній.

Ось одна із проблем, з якими конкретно зіштовхнулася Чернівецька область через незадовільну нормативно-правову базу. Область має 5 митних переходів та кілька транспортних сполучень з іншими країнами. Більшості із них надано статусу місцевих, а в Євросоюзі такі пункти мають статус «міжнародний», відповідно це супроводжується й іншими правилами перетину кордону. Якби область мала на те право, то в рамках єврорегіону сама могла б відрегулювати дану ситуацію собі на користь, аби спростити процес перетину кордонів як українцями, так і румунами. Це б сприяло пришвидшенню економічних та інших зв'язків.

На разі цю проблему можна вирішити тільки на державному рівні. Коли ж до неї доберуться МЗС та Верховна Рада, на разі прогнозувати важко.

Не зважаючи на це, у 2008 році діяльність в рамках єврорегіону почала повертатися з політичної у суто практичну площину. Зокрема, на Інтернет-сторінці Чернівецької ОДА в рубриці «Міжнародні відносини» створена база даних та розміщена інформація про 15000 працюючих підприємств всіх адміністративно-територіальних одиниць, які є членами єврорегіону. Ця робота направлена на активізацію підприємницької діяльності в рамках «Верхнього Прута».

Окрім того, у зв'язку із надзвичайною ситуацією, що склалася на Буковині внаслідок повеней, на екстреній нараді усіх учасників єврорегіону 1 серпня 2008 року Чернівецькій області було передано головування. Також погоджено створити у рамках єврорегіону карту повеней, що допоможе спільними зусиллями запобігати та боротися зі стихійними лихами, які охоплюють території різних країн «Верхнього Прута». Зустрічі різних рівнів - від сільських голів до депутатів місцевих рад та очільників територіально-адміністративних одиниць відбулися протягом серпня 2008 року. На них, окрім вище зазначених питань, неодноразово розглядалися питання інвестицій та грантів. Врешті за програмою ЄС INPI (Європейський Інструмент Сусідства і Партнерства) в рамках єврорегіону 4 проекти з нашої області вибороли гранти на загальну суму 2,4 мільйони евро. Однією із найважливіших перемог стала програма реконструкції Хотинської фортеці. Також гранти отримали Буковинська державна фінансова академія, Буковинський центр реконструкції і розвитку та Чернівецька міська рада.

Останньою була прийнята резолюція спільного засідання депутатів Чернівецької обласної ради та Сучавської повітової ради 15 вересня 2008 року. Одним із основних став пункт про внесення пропозицій представниками єврорегіону центральним органам влади щодо розвитку трансєвропейської місцевої транспортної інфраструктури.

Отож, можемо зробити висновки, що єврорегіон «Верхній Прут» є потенційно надзвичайно дієвою формою транскордонного співробітництва. На разі існує проблема із нормативно-правовою базою діяльності таких одиниць на території України, та, незважаючи на це, якісно нові зміни у роботі єврорегіону розпочалися саме у 2008 році, вони характеризуються переходом з політичної в економічну площину.

Список використаних джерел

1. Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями http://coe.kiev.ua/docs/cets/cetsl06.htm

2. Розпорядження від 14 лютого 2002 року № 59-р. http://eu-directoryea-ua. info/index.php?act=show&doc_id=48rid=136

3. Дубовик Б. Досвід міжнародної співпраці в рамках єврорегіонів. Перспективи України. http://uspishnaukraina.com.ua/print_version. php?lang=en8dheme=analitics&ctgjd=4&item_id=31

4. Бройде 3. Розробка основних елементів концепції та першочергових заходів зі створення Екоєврорегіону з координаційним центром у м. Чернівці. Звіт про НДР (остаточний). Державний НТЦ «Екоресурс». Тема 01.13-97. - № держре-єстрації'0197У018569. -Чернівці. - 1997. - 81 с

5. Мошняга В. Молдово-румыно-украинские еврорегионы: реальность и ожидания // Регіони Східної Європи: інтеграційні очікування та конфронтаційні небезпеки. Матеріали Міжнародної наукової конференції, Чернівці, 18-19 вересня 2000. - Чернівці: БУКРЕК, 2000. - С 159-160.

 

Перспективи вступу України до ЄС: інформаційний аспект

Головною ознакою сучасного світу є процеси глобалізації та інтеграції, без яких неможливим став збалансований розвиток демократичних держав. Україна, як частина світової спільноти не повинна залишатись осторонь цивілізаційних процесів сьогодення. Саме тому основною складовою зовнішньої політики України є проголошення курсу на інтеграцію до європейської спільноти.

Перспективи подальшої європейської інтеграції України залежатимуть передусім від багатьох чинників, адже європейська інтеграція - ключовий пріоритет, який акумулює в собі цілий комплекс внутрішньо - та зовнішньополітичних зусиль України з метою наближення до ЄС та створення необхідних передумов для вступу до Європейського Союзу у майбутньому [1].

Серед кроків, покликаних сприяти посиленню співпраці між Україною та ЄС варто особливо відмітити План дій Україна - ЄС у рамках європейської політики сусідства, згідно з яким Україна та ЄС погодилися інтенсифікувати політичні, безпекові, економічні та культурні відносини. Одним із факторів розвитку співробітництва, визначених Планом дій є співпраця в сфері інформаційного суспільства, що головним чином передбачає:

- досягнення прогресу у сфері політики та регулювання електронних засобів зв'язку;

- прискорення прогресу в розвитку сфери послуг інформаційного суспільства та інтеграції України в дослідницьку програму технологій інформаційного суспільства [2, с. 33].

Отже, інформаційний фактор є невід'ємною складовою зовнішньої політики України і, відповідно, її інтеграційних прагнень.

Велику роль у виробленні змісту і способу ведення зовнішньої політики України відіграють засоби масової інформації. Адже головною умовою будь-якої реальної інтеграції, зокрема європейської, є сприйняття суспільством, і перш за все пресою та іншими ЗМІ загальноприйнятної системи цінностей того соціокультурного середовища, куди інтегрується та чи інша країна. У політичній структурі громадянського суспільства засоби масової інформації є автономним політичним інститутом. Як самостійний елемент політичної системи, преса виконує функцію творення і реалізації політичних прагнень [3, с 100]. Тобто засоби масової інформації мають забезпечити доступ усім громадянам до правдивої інформації про справжній потенціал співпраці з європейськими структурами. Але, на жаль, ЗМІ в Україні не повною мірою виконують свої функції в даній сфері. Вирішенням проблеми недостатньої підтримки ідеї інтеграції комерційними ЗМІ, на нашу думку, може стати створення громадського телебачення.

Наступною складовою забезпечення ефективності процесу євроінтеграції є формування позитивного зовнішньополітичного іміджу нашої країни та забезпечення інформаційної присутності України в світі. На жаль, уявлення про Україну в світі залишається досить поверхневим та фрагментарним, а інколи — негативним. З огляду на це, в Україні на державному рівні було прийнято Державну цільову Програму формування позитивного міжнародного іміджу України на 2008-2011 роки.

Метою Програми є забезпечення створення у світі інформаційного простору, сприятливого для політичного та соціально-економічного розвитку України, її сприйняття міжнародним співтовариством як надійного, передбачуваного партнера, що неухильно дотримується принципів зміцнення демократичних засад суспільного життя і подальшої лібералізації економіки, має розвинуту індустріальну базу, висококваліфіковані трудові ресурси, значний інноваційний, науково-технічний, промисловий, сільськогосподарський і туристичний потенціал, культурні та історичні традиції. Виконання Програми дасть змогу підвищити рівень поінформованості міжнародного співтовариства та забезпечити формування позитивного міжнародного іміджу України, що сприятиме її політичному та соціально-економічному розвиткові, активізації співробітництва з міжнародними організаціями, зокрема регіональними, входженню до європейських та світових економічних і політичних структур, прискоренню євроінтеграційних процесів, а також залученню іноземних інвестицій, зростанню довіри до вітчизняних підприємств з боку потенційних партнерів, активізації бізнесових контактів, збільшенню обсягів експорту, активізації діяльності з міжнародного туризму, підвищенню рівня зайнятості та добробуту українських громадян [4].

Дослідники також зазначають, що інформаційне забезпечення курсу України на приєднання до ЄС неможливе без проведення спеціальних заходів, серед яких слід виділити:

- забезпечення поступової інтеграції України до загальноєвропейського інформаційного та інтелектуального простору (зокрема, сприяння забезпеченню трансляції європейських телеканалів українською мовою);

- формування сприятливого інформаційного клімату в країнах ЄС стосовно європейської та євроатлантичної інтеграції України (залучення до відповідної кампанії посольств, представництв, культурних та інформаційних центрів України за кордоном, громадських організацій і лідерів громадської думки країни);

- підвищення рівня інформованості громадян України про ЄС, досвід реформ, європейські цінності і стандарти, формування суспільної зацікавленості тематикою ЄС, створення стабільної потреби в отриманні відповідної інформації, формування широкого громадського запиту на реформи, відповідно до європейської моделі;

- створення умов для ефективного партнерства між державними і громадськими структурами;

- залучення організаційно - фінансової допомоги з боку ЄС;

- активізація контактів з національними ЗМІ;

- вирішення проблем, які існують в інформаційній сфері [5, с. 241].

Узагальнюючи перераховані аспекти, можна зробити висновок, що повноцінна інтеграція України в Євросоюз неможлива без проведення ефективної інформаційної політики. А для цього, в свою чергу, необхідно підтримувати в країні стабільну політичну ситуацію, забезпечити єдність політичних еліт в своїх прагненнях щодо вступу в ЄС та домогтися підтримки широких верств населення. Адже від цього залежить європейське майбутнє нашої держави.

Список використаних джерел

1. Пріоритети зовнішньої політики України/ Офіційний сайт Міністерства закордонних справ України // www.mfa.gov.ua/mfa/ua/293.htm.

2. План дій Україна - Європейський Союз. - К, 2006 - 40 с

3. Яхно О. М. Зовнішня політика України: перспективи євроінтеграції // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. - Випуск 53.-К.,2003. -С.97 - 101.

4. Постанова Кабінету Міністрів України "Про схвалення Концепції Державної цільової програми формування позитивного міжнародного іміджу України на 2008-2011 роки"// Офіційний сайт Верховної Ради України // www.zak.onl.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=379-2007 %F0&p=1225726508125804.

5. Інформаційне забезпечення європейської та євроатлантичної інтеграції України //Національна безпека і оборона. Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова. - 2008. - № 1. - С 23 - 25.

 

Основні етапи співробітництва України з МВФ

Міжнародний Валютний Фонд (International Monetary Fund) є міжнародною фінансовою організацією, яка була заснована в 1945 році. На сучасному етапі до її складу входять 185 країн. Останньою до даної структури у січні 2007 року приєдналась Чорногорія. Відповідно до Статуту Фонду, його кредити спрямовуються на підтримку курсу національної валюти, міжнародних резервів держави та активних позицій платіжного балансу. Отримувачами кредитів МФВ є центральні банки країн, які зараховують їх у свої міжнародні резерви і використовують виключно для інтервенцій на валютному ринку для вказаних цілей. З листопада 2007 року Директором-розпорядником МВФ є представник Франції Домінік Строе-Кан.

Україна стала членом МВФ у 1992 році. Після цього було прийнято Закон України «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій».

У співробітництві України з МВФ у межах кредитних програм можна виділити кілька етапів.

Перший етап (1994-1995 роки). У цей період Україні було надано фінансову допомогу у вигляді системної трансформаційної позики (STF-Systemic Transformation Facility) на суму 498,7 млн. СПЗ (Спеціальних прав запозичення) або 763,1 млн. дол. США для підтримки платіжного балансу України [3]. Проте, через невиконання Україною ряду умов програму було завершено завчасно.

Другий етап (1995-1998 роки). Україна отримала від МВФ кредити на загальну суму 1318,2 млн. СПЗ. (1935 млн. дол. США.) за трьома річними програмами «Стенд-Бай» (Stand-By). Головною метою цих кредитів була підтримка курсу національної валюти і фінансування дефіциту платіжного балансу України.

Третій етап (1998-2002 роки). Програма розширеного фінансування (EFF-Extended Fund Facility), передбачала надання Україні кредиту на загальну суму 2,6 млрд. дол. США. У грудні 2000 року термін дії Програми EFF було продовжено до вересня 2002 року, але зрештою Фонд так і не надав Україні залишкової суми кредитів (визнавши негативними висновки останнього перегляду ходу виконання програми). Таким чином, Україна отримала у рамках Програми EFF 1193,0 млн. СПЗ (1591,0 млн. дол. США.), які були спрямовані на поповнення валютних резервів Національного банку України.

Четвертий етап (2004-2005 роки). Після завершення співробітництва за Програмою EFF Уряд України серед прийнятних форм подальшого співробітництва України з Міжнародним валютним фондом на безкредитній основі обрав попереджувальну програму «Stand-By».

П'ятий етап (2005-2008). Впродовж 2005 - 2007 років Україну відвідували повномасштабні місії з метою надання технічної допомоги в сфері управління державним боргом та розвитку внутрішнього ринку цінних паперів, митного адміністрування, монетарної та податкової політики [1].

Державний гарантований борг України перед Міжнародним валютним фондом (МВФ) у січні-вересні 2008 року скоротився на $317,4 млн., або на 73,6%, і на 30 вересня 2008 року складав $113,891 млн. (0,67% від суми загального сукупного державного прямого і гарантованого боргу країни). У вересні борг країни перед Фондом скоротився на 54%, або на $134,02 млн. Крім того МВФ та українська влада 26 жовтня домовилися про кредитну програму Stand-By терміном на 24 місяці на суму близько $16,5 млрд. для підтримки антикризової програми української влади. Стабілізаційний кредит Stand-By буде спрямований на фінансування дворічної антикризової програми української влади [2].

Завдання програми - відновити макроекономічну і фінансову стабільність, насамперед у фінансовому секторі, з урахуванням зовнішніх шоків, а також знизити рівень інфляції. Програма заснована на прогнозі продовження глобальної економічної рецесії, зниження експорту та обмеження зовнішнього фінансування і кредитування.

Таким чином, продовження співпраці з МВФ є визначальною для збереження можливостей фінансування дефіциту бюджету за рахунок порівняно дешевих позик. Налагодження більш тісних зв'язків України із МВФ є сигналом для всіх, що державі довіряють, що економіка цієї країни розвивається по ринковому курсу, а фінансово-кредитна система вже набуває певної сили і досконалості.

Список використаних джерел

1. Довідка про стан та перспективи співробітництва України з МВФ // http:// www.mfa.gov.ua/mfa/ua/publication/content/2932.htm. Дата перегляду - 9.11.2008.

2. МВФ затвердив кредит Україні // http://www.epravda.com.ua/ publications/4912а 138abc6a/ Економічна правда. Дата перегляду - 9.11.2008.

3. Україна - МВФ. Правова база // http://www.minfin.gov.ua/control/uk/ publish/. Дата перегляду - 10.11.2008.

 

Етапи інтеграції України в С0Т

Бурхливий розвиток міжнародної торгівлі був притаманний середині XX ст. Суттєво активізувалась інвестиційна та бізнесова діяльність, світовий ринок товарів та послуг відчув значне піднесення. У сучасний період, система світової економіки не може стабільно розвиватись без втілення у життя спільних дій та механізмів співпраці для усіх країн світу. Саме це стало причиною утворення цілого ряду міждержавних економічних організацій та інституцій, орієнтованих, окрім інших завдань, на спостереження за світовим економічним розвитком. Однією із таких організацій у сфері міжнародної торгівлі та інвестиційного розвитку є Світова організація торгівлі [1].

Україна на сучасному етапі розвитку теж є членом COT. Проте, шлях України до COT тривав 15 років. Починаючи, із 14 липня 1992 р. на засіданні Ради представників ГАТТ (генеральна угода з тарифів і торгівлі), Україні було надано статус спостерігача. Цей статус не регламентований і відповідно до нього делегації держав-спостерігачів можуть брати участь у сесіях СОТ та його органів, робити заяви та обговорювати питання на сесіях, отримувати основні документи і матеріали ГАТТ/СОТ.

У 1993 р. Україна подала заяву про приєднання до Генеральної угоди про тарифи і торгівлю. Також, Україна брала участь у формальних та не формальних засіданнях Робочої групи, двосторонніх консультаціях з країнами-членами СОТ щодо наступних кроків, то головним завданням діяльності уряду України у 2001 р. було прийнято Верховною Радою України пакету законодавчих актів, по удосконаленню національного торговельно-орієнтованого законодавства до норм та вимог угод системи ГАТТ/СОТ [3, с. 52].

Починаючи з травня 2007 p., Верховною Радою України прийнято в цілому 11 законів, пов'язаних зі вступом України до COT 23 липня 2007 р. відбулося неформальне засідання Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до COT у м. Женева (Швейцарія), хоча цьому перешкоджав ряд проблем, пов'язаних з неврегульованістю питання з ЄС стосовно експортних мит. Тож, незважаючи на всі перешкоди, Президент України та Президент COT Паскаль Ламі підписали протокол про вступ України до організації 5 лютого 2008 p., a 10 квітня 2008 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про ратифікацію Протоколу про вступ України до COT» [4].

Вступ України до Світової організації торгівлі став потужним стимулом для здійснення макроекономічних, структурних та інституційних реформ. Як свідчить міжнародний досвід, значний обсяг прямих іноземних інвестиції отримують досвідчені країни-члени COT. Уже сам по собі вступ держави до Організації звичайно супроводжується збільшенням іноземних інвестицій.

На практиці це означає, що українські товаровиробники можуть постачати свою продукцію на ринки країн-членів СОТ на умовах, не менш вигідних, ніж ті, що має решта країн-члени COT. Після вступу до COT відповідальність України за боротьбу із тіньовим імпортом зростає. У результаті скорочується нелегальний імпорт, українські ринки стають більш захищеними. Головною перевагою, яку отримують українські підприємці, є створення прозорого та передбачуваного ділового середовища. Крім того, українські виробники отримують можливість захисту своїх інтересів відповідно до процедури розгляду торговельних суперечок, що є потужним механізмом захисту прав малих країн-учасників міжнародної торгівлі. Для України, в умовах членства в COT, є важливою стандартизація харчової продукції та забезпечення її відповідності вимогам міжнародних стандартів, адже Україна стала часткою єдиного ринку харчових продуктів.

Система Світової організації торгівлі заохочує конкуренцію і зменшує торговельні бар'єри, внаслідок чого виграють, насамперед, споживачі. Найочевиднішою вигодою вільної торгівлі для споживача є зниження вартості товарів, робіт та послуг, що надаються. У результаті зниження торговельних бар'єрів дешевшають готові імпортовані товари і послуги, а також вітчизняна продукція [2, с. 173].

Також, слід враховувати, що вступ України до COT спричинив блокування цілої низки інструментів її традиційної економічної політики, зокрема:

- пільги, звільнення від оподаткування, мита, платежів;

- пряме списання заборгованості державі чи надання коштів для погашення заборгованості;

- стимулювання національних виробників засобами державних закупівель;

- контроль за фінансовими потоками через лібералізацію фінансових послуг;

- висунення вимог до іноземних інвесторів щодо використання, обмеження імпорту комплектуючих та частки експорту у виробленій продукції.

Більшість політологів і науковців зазначають, що в результаті вступу до СОТ, в Україні, встановилося значно ліберальніше митне регулювання. Крім того, членство країни у COT надало аграрній галузі певні вигоди. Насамперед, мова йде про зменшення мита на ввезення тракторів і ґрунтообробної техніки, деяких видів насіння. Найбільш важливо, що зросла інвестиційна привабливість сфери АПК для зовнішніх та вітчизняних інвесторів. Скасовані квоти на експорт сільгосппродукції. Але найголовніше - спостерігається зростання інвестиційної привабливості сфери АПК для зовнішніх та внутрішніх інвесторів.

В умовах світової продовольчої кризи, з одного боку, та зростання попиту на біопаливо - з іншого, в ситуації, коли в світі майже не залишилося країн, здатних розширювати посівні площі та збільшувати рентабельність сільгоспвиробництва, перед Україною відкриваються колосальні можливості. Аграрній галузі сьогодні не потрібні просто дотації - їй потрібні нормальні умови для ефективного розвитку: законодавча база, і насамперед вирішення земельних питань, а також ефективний менеджмент [5].

Потрібно зауважити, що вступ України до СОТ не лише відкриває нові можливості для нашої держави, а й накладає багато зобов'язань та вимог. Ставши членом СОТ, Україна здобула доступ до світових ринків, і тепер завдання вітчизняних виробників - скласти гідну конкуренцію закордонним. Фахівці відзначають такі основні кроки на цьому шляху: повне переоснащення переробної галузі, оснащення сільськогосподарських підприємств сучасною технікою та іншими складовими агротехнологій. Водночас перебудовуючи галузь, необхідно врахувати інтереси не тільки великих сільгосппідприємств, а й невеликих фермерських господарств.

Список використаних джерел

1. Бєлашов В., Балуга В. Світова організація торгівлі: прискіпливий погляд напередодні вступу // Політика і час. - 2005. - № 11 - С 8-11.

2. Головинська В. Що потрібно світовій організації торгівлі // Вісник Української Академії державного управління. - 2001. - № 3 - С 170-171.

3. Романов О. Світова Організація Торгівлі. Ціна вступу для України // Юридичний журнал. -2005. - №10. - С 52-53.

4. Україна і СОТ //http://nplm.ucoz.ua/blog/2008-02-05-18MrO (Дата перегляду -26.10.08).

5. СОТ дала Україні 5 років на aflanTa4i//http://www.newsru.ua/ finance/05feb2008/daly5html (Дата перегляду -26.10.08).

 

Зовнішньополітична діяльність України у рамках ГУАМ: проблеми та перспективи

Сучасний світ - переплетіння інтересів, завдань, методів їх втілення та шляхів вирішення. Кожна країна, маючи на меті добробут своїх громадян, повинна вміти відстоювати власні інтереси та бути активним актором на міжнародній арені. До таких форм вираження та досягнення мети належать й міжнародні організації.

Своєрідним плацдармом міжнародної активності для України стала ГУАМ. Першочергово організація створювалась задля тіснішого співробітництва країн-учасниць, а також з метою забезпечення їх енергетичних інтересів (йдеться про створення газопроводу «Баку-Тбілісі-Джейхан»). На Київському саміті 22 травня 2006 року було офіційно оголошено про зміну формату ГУАМ на «Організацію за демократію та розвиток - ГУАМ». Цілями організації стали: утвердження демократичних цінностей; забезпечення стійкого розвитку; зміцнення міжнародної і регіональної безпеки; поглиблення європейської інтеграції. Україна, наразі, займає фактично головуюче місце в ГУАМ, хоча і говориться про рівність всіх учасників. Наша держава прагне знайти шляхи певної економічної та енергетичної свободи від Російської Федерації, але на заваді створення ефективного міжнародного важеля впливу стали ряд факторів:

1. Сучасний політичний та економічний стан країни, невизначеність її зовнішньополітичних пріоритетів, що залишається основною перепоною на шляху утвердження України на міжнародній арені;

2. Існують заяви з боку російських політиків про те, що ГУАМ була створена на противагу СНД. На їхню думку, Україна та Грузія розколюють останню, що призведе до втрати економічних преференцій, які надає їм Росія [3].

3. Дестабілізують ситуацію також сепаратиські настрої всередині організації. До прикладу, останнім часом молдовський лідер М.Воронін всіляко прагне дистанціюватися від справ, пов'язаних із ГУАМ.

4. Під час саміту у 2006 році було створено зону вільної торгівлі між Україною, Грузією, Азербайджаном і Молдовою. Однак її ще не реалізовано через малий товарообіг між країнами-учасницями ГУАМ. Дискусії навколо зони вільної торгівлі ведуться вже багато років, але є безрезультатними.

5. ГУАМ знаходить більшу підтримку з боку США, але не Європейського Союзу. Це пояснюється тим, що країни ЄС традиційно більше залежать від російських енергетичних ресурсів, а для України важливим є питання саме європейської інтеграції.

6. Президент України В.Ющенко був одним з натхненників та лобістів проекту нового газопроводу Nabucco, по якому Прикаспійський газ з Азербайджану, Туркменістану, Узбекистану та Казахстану повинен був надходити до країн ЄС. Звичайно, президент сподівався, що цей газопровід пройде і по території України, але кінцевий маршрут Nabucco повинен був пройти через Азербайджан в Грузію, потім по дну Чорного моря до Туреччини і далі через Болгарію, Румунію і Угорщину - в Австрію. В.Ющенку подякували за його чітку позицію щодо газопроводу, але слова так і не переросли в матеріальну користь для України.

7. Невдачі адміністрації В.Ющенко щодо диверсифікації енергетичних потоків в Україну підштовхнула до дій прем'єр-міністра Ю.Тимошенко. В кінці січня 2007 р. вона виступила з новою пропозицією будівництва газопроводу «White Stream». На думку Ю.Тимошенко, він повинен простягнутись з Туркменістану через Азербайжан до грузинського порту Супса, а потім по дну Чорного моря.

8. Україна, як і кожна окремо взята країна-учасниця організації, не бачить свого майбутнього у цьому утворенні. Вони прагнуть до інтеграції в євроатлантичні структури, що заважає їм грамотно розвивати свою діяльність всередині ГУАМ, яка має перспективи стати важливою регіональною організацією у світовій політичній системі. На нашу думку, заяву про те, що ГУАМ була створена як альтернатива СНД, можна спростувати. Профіль цієї організації - економічний, а політика -на другому плані. Щодо майбутнього організації та участі України в ній, то можна виокремити декілька перспектив:

ГУАМ може сміливо претендувати на роль впливової регіональної організації та долучати до себе інші країни регіону:

1. Зміни можуть відбутись і у відносинах з Європейським союзом, якщо він вибудує власну стратегію енергетичної безпеки, щоб попередити можливі «газові кризи», подібні до тих, що мали місце взимку 2005 року через дії Росії. А ГУАМ, реалізуючи свої енергетичні проекти, стане новим джерелом постачання енергоресурсів.

2. ГУАМ має на меті створення привабливого інвестиційного клімату й взаємне інвестування в рамках організації; започаткувати свій банк, оскільки є необхідність в інституті з фінансування програм і проектів організації.

3. Майбутнє ГУАМ залежатиме від розстановки сил на міжнародній арені та стосунків США та Російської Федерації, зокрема.

Не дивлячись на те, що організація буда створена вже більше 10 років тому, вона не спромоглась на повну реалізацію поставлених завдань. З огляду на певні внутрішні та зовнішні фактори, країни-учасниці все ж не мають спільного вектору розвитку ГУАМ. Позиції лідерів держав ГУАМ, їхня політична воля не є достатньою для створення ефективної і потужної міжнародної організації. Для України активізація діяльності ГУАМ може стати поштовхом до утримання неформального лідерства в регіоні західної частини колишнього СРСР.

Розвиток ГУАМ, реалізація її амбітних цілей залежить від того, наскільки цікаві проекти спроможуться запропонувати країни-учасниці та чи вдасться їм переконати ЄС у потребі співпраці, залучити необхідні ресурси і здобути політичну підтримку. Адже якщо держави-члени організації створять та запропонують грамотно розрахований проект, то ГУАМ може стати альтернативним транзитним коридором для енергоносіїв у країн ЄС. До того ж, існування дієвої організації прискорить інтеграцію України та Грузії до євроатлантичних структур.

Список використаних джерел

1. Давтян Д. ГУАМ - перспективная международная организация или клуб неудачников?. - Режим доступу: http://analitika.at.ua/news/2008-06-04-651 [5.11.2008].

2. Карабан Д. ГУАМ трещит по швам. - Режим доступу: http://www.from-ua.com/politics/93349c703alb8.html [02.11.2008].

3. Кисельова Ю. ГУАМ: нова політична партія на пострадянській шахівниці. Режим доступу: http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op= modload&name=Ne ws&file=article&sid=5642 [02.11.2008].

4. Мусаев А. ГУАМ - модель международного сотрудничества, опирающа­яся на демократию и экономическое развитие. - Режим доступу: http://www.dem. az/content/view/484/2/ [25.10.2008].

 

Україна в контексті світової та європейської інтеграції

Ми живемо в епоху колосальних змін. Становлення глобальної господарської системи, що руйнує кордони національних господарств, пов'язаних міцними торговельними, фінансовими, політичними, соціальними і культурними відносинами, - найбільш значущий процес, який визначив обличчя світу на межі ХХ-ХХІ століть. Механізм інтеграції є об'єктом ґрунтовних досліджень, дискусій та суперечок серед економістів, істориків і політиків. Особливості пізнавального процесу на межі 80-90-х років полягали в тому, що ємка і надзвичайно диференційована сфера наукових досліджень була поглинута, через низку об'єктивних причин, могутньою ліберально-апологетичною хвилею, котра поєднувала відносно точне описання структурних змін суспільного поступу з суб'єктивізмом.

Актуальність даної проблеми зумовлюється і тим, що кордони Європейського союзу впритул наблизились до кордонів України. І саме проблема відносин ЄС та східних країн, в т.ч. України, ще не має свого однозначного вирішення. З 90 - х років, з розпадом СРСР, на зміну перманентній конфронтації прийшла взаємовигідна взаємодія, яка має стати базою для інтеграції України в світові інтеграційні процеси.

Дослідженням даних питань займалася низка дослідників як в Україні, так і в країнах Західної Європи та США. Серед найвідоміших праць стосовно цієї проблеми варто згадати роботи таких авторів, як Борохвостов В. К., Годун С Д, Грицяк І. А., Ковальова О., Кордон М. В., Кравчук І., Малиновська О., Немиря Г М., Парахонський Б. О., Прийдак М. М, Чекаленко Л. Д., Щербак В. М., З зарубіжних дослідників вивченням даної проблеми займаються Вільям Более та Гелен Волес , Мішель Дюре , Р.Робертсон , Сандро Році, С Амін, Хоффманн Л., Х.Хондкер, Мьоллерс Ф., Ернст Заграва та інші.

Як цивілізована європейська держава, яка стала на позиції демократії та ринкової економіки, Україна не може існувати ізольовано від світових і європейських інтеграційних процесів. Однією з форм такої інтеграції стала співпраця з ЄС та проголошення прагнення вступу до нього. Особливо інтенсифікувався цей процес з прийняттям до ЄС низки країн-претендентів, що означає виникнення спільного кордону між Європейським Союзом та Україною. Намір вступити в ЄС було вперше проголошено в 1996 р., а у червні 1998 р. було прийнято Стратегію інтеграції України в Європейський Союз, що офіційно проголосила членство України в ЄС як довгострокову стратегічну ціль. Більш детальну Програму інтеграції України в ЄС було прийнято у вересні 2000 р. Відтоді Україна неодноразово озвучувала свою основну зовнішньополітичну ціль - членство у Європейському Союзі.

Союз допоки виявляв неохоту поступитися цьому прагненню, розглядаючи Угоду про партнерство та співробітництво (УПС), яка вступила в силу в 1998 р. і має термін дії до 2008 p., як достатню та адекватну основу для майбутніх відносин. Сама по собі Угода про партнерство та співробітництво (УПС) не покладе край домаганням України. Не зможе вона також слугувати основною рушійною силою досягнення жаданої мети ЄС в Ширшій Європі - стабільності і процвітання. Для України привабливість угоди, що не призведе до членства, - обмежена і навряд чи зменшить її прагнення до вступу в ЄС; особливо, через тверду впевненість, що тільки потенційні члени завойовують справжню увагу та визнання з боку ЄС.

Досі співпраця в цьому напрямі розвивалась перманентно, оскільки проєвропейські декларації України не було підкріплено відповідними діями, свідченням чому є етап зупинки у економічних та політичних реформах. Одна з причин цього явища полягає в тому, що економічні реформи на зразок «стоп-старт» разом із очевидним погіршенням процесу демократизації в останні роки і неймовірним падінням рівня соціального забезпечення основної маси населення сформували імідж України як «взірець пострадянської неспроможності».

Водночас Україна окрім співпраці з ЄС активно залучається до конструктивного діалогу з низкою інших міжнародних організацій та альянсів. Зараз це є необхідною умовою налагодження стратегічної співпраці для вирішення внутрішньодержавних та глобальних проблем. Отож Україна окрім вирішення проблем багатовекторності і пріоритетності цілей інтеграції має чітко окреслити свою стратегію діяльності в умовах прискорення темпів глобалізації.

Глобалізація є порівняно новою і найвищою стадією розвитку давно відомого процесу інтернаціоналізації (транснаціоналізації) численних аспектів суспільного життя. Вона відображає об'єктивний процес активізації взаємопроникнення та взаємозалежності сучасних соціально-економічних і суспільно-політичних процесів у світовому масштабі, які не лише долають національні бар'єри, а й поєднують на перший погляд несхожі й різновекторні явища різних сфер життя.

Глобалізація як історичне явище і феномен, а також як об'єктивна закономірність розвитку людства привертає все більшу увагу дослідників як у країнах Заходу, так і в країнах Сходу.

Термін «глобалізація» епізодично застосовувався впродовж багатьох десятиліть, проте лише на початку 80-х pp. він став фігурувати як базовий елемент різних концептуальних побудов. Серед багатьох визначень дефініцій цього явища найбільш вдалим, на нашу думку, є злиття трьох в одне: глобалізація - це «вища на даний момент фаза інтернаціоналізації (інтеграції) економіки і політики, а в зародковому стані - і культури» (В.Пефтієв, В.Черновська) яка першочергово проявляється в процесах гомогенізації і суверенізації (К.Ейк), а також «у зростаючій взаємозалежності різних суспільств» (Г.Ділігенський). Глобальні масштаби взаємозв'язків та взаємозалежностей не лише прискорюють еволюційний розвиток українських національних політичних інститутів, але надають їм нових якостей, як консолідуючих, так і руйнівних. Останніх, виходячи з принципів і реального втілення політики глобалізації, більше.

Окрім того, слід пригадати, що в руслі принципів глобалізації реальною альтернативою національним політичним інститутам має стати лише наднаціональний «п'ятий поверх» зазначеної моделі. На сьогодні поки що єдиною інституцією такого роду є ООН. За деякими критеріями, прообразом цієї моделі може вважатися Євросоюз, якому притаманні майже всі ознаки держави: обраний населенням і наділений правом приймати закони Європарламент, виконавчий орган - Рада міністрів ЄС, яка підзвітна Європарламенту і виконує функції уряду, спільні фінансово-економічні інститути (валюта, Центробанк, митний і візовий кордон) тощо. Однак через чітко дотримуваний принцип територіального обмеження і певного відособлення від «іншого світу» цей орган слід вважати моделлю регіональної, а не світової інтеграції.

Таким чином, участь України в інтеграційних процесах можна чітко диференціювати за двома напрямами - регіональна ( поглиблення співпраці з ЄС) та загальносвітова - співпраця з міжнародними альянсами та організаціями. І пріоритетним для України зараз є напрям європейської інтеграції через інтенсифікацію процесів співпраці в політико - правовій, соціально - економічній та культурній сферах.

Список використаних джерел

1. Гжегож Громадськи, Маріуш Валь, Олександр Сушко, Катарина Волчук. Більше ніж сусід. Пропозиції щодо майбутньої політики ЄС стосовно України К. ,2003,-28с.

2. Кордон М. В. Європейська та євроатлантична інтеграція України. Навчальний посібник. - К., 2008.

3. Пріоритетні питання Плану дій Україна - ЄС // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. - К., 2006

 

Співпраця України з Міжнародним валютним фондом

Глобалізація світової політичної системи набуває прискорення, що практично унеможливлює вирішення державою важливих соціально-політичних, культурних та економічних завдань без урахування досвіду та інтересів світової спільноти. Для успішного цивілізованого розвитку та європейської інтеграції суверенна Україна прагне брати участь у заснованих на демократичних принципах міжнародних організаціях, як регіонального, так і глобального типу. Із набуттям незалежності зовнішня політика України розвивається у взаємодії з основними світовими політичними та економічними процесами. Посткомуністичні трансформаційні процеси передбачають, зокрема широкомасштабні торговельні, виробничі та фінансові відносини з іншими державами, їх об'єднаннями та різноманітними міжнародними організаціями. Нині одним з пріоритетних напрямів міжнародного співробітництва є відносини з такою кредитно-фінансовою організацією як Міжнародний валютний фонд.

Міжнародний валютний фонд (International Monetary Fund, IMF, МВФ) -спеціальне агентство Організації Об'єднаних Націй, засноване 185 державами і призначене для регулювання валютно-кредитових відносин держав-членів, видача ним допомоги при дефіциті платіжного балансу шляхом надання коротко- і середньострокових кредитів в іноземній валюті. Фонд має статус спеціалізованої установи ООН. Він служить інституційною основою світової валютної системи [2].

Специфіка МВФ порівняно з іншими міжурядовими організаціями полягає у виконанні ним одночасно функцій регулювання, фінансування, нагляду та консультування держав-членів у сфері валютно-фінансових відносин. Головним завданням МВФ є скорочення тривалості та зменшення нерівноваги у міжнародному балансі розрахунків членів, забезпечення стабільності валютних курсів. МВФ розпочав свою діяльність у Вашингтоні в травні 1946 р. у складі 39 країн. Причиною його створення стала часткова відмова від золотого стандарту, який, беручи за міру вартості кожної валюти певну кількість золота, визначав впродовж багатьох років вартість грошей як незмінну величину. Новостворений МВФ був покликаний регулювати валютно-розрахункові відносини між державами і здійснення фінансової допомоги країнам-членам через надання їм за виникнення валютних труднощів, зумовлених порушенням рівноваги платіжних балансів, короткострокових позик в іноземній валюті.

До основних функцій організації належать здійснення нагляду за узгодженою системою впорядкованого обміну національних валют, надання кредитів своїм членам на реорганізацію економіки для встановлення більш ефективного співробітництва і надання додаткових послуг країнам-членам (підвищення кваліфікації персоналу, технічна допомога в спеціалізованих сферах, інформаційне обслуговування) [3].

Україна набула членства в МВФ 3 червня 1992 р. відповідно до Закону України від 03.06.92 № 2402-ХІІ «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій». Згідно з зазначеною Угодою її ратифікація передбачає прийняття державою зобов'язання виконувати вимоги її статей, а також всі вимоги до держави - члена цієї організації.

Міжнародний валютний фонд є найбільшим іноземним кредитором України, його частка становить понад 60 % усіх кредитів міжнародних організацій. Кредити МВФ спрямовуються на економічну трансформацію в Україні. Вони призначені насамперед для покриття дефіцитів платіжного балансу України та погашення внутрішнього боргу уряду. Тобто кредити Фонду у виробництво не йдуть і не дають можливості одержати прибуток.

Свої перші два кредити від МВФ Україна отримала у 1994 і 1995 pp. за механізмом фінансування системних перетворень, наступні - за механізмом stand-by. У структурі боргів України іноземним кредиторам борг перед МВФ - найбільший.

Квота України в МВФ становить 0,7 %, відповідно такою самою є частка її голосів. Україна поки що не може істотно впливати на політику Фонду. Проте позиція МВФ відносно України має для нас велике значення. Справа в тому, що фонд справляє значний вплив на ситуацію на валютно-кредитному ринку, і від його позиції багато в чому залежить політика комерційних банків та інших кредитних закладів. Кредити МВФ почали надходити в Україну в той час, коли її економіка знаходилася в критичному стані. Завдяки ним вдалося приборкати гіперінфляцію та ввести в обіг нову грошову одиницю - гривню. З кінця 90-х простежується тенденція до стабілізації курсу, що також відбувається не без допомоги МВФ.

Проте кошти від МВФ надходять за умови виконання жорстких умов з його боку. Він становить вимоги не тільки економічного, а й частково політичного змісту. Країна, що має високу заборгованість перед МВФ, вже не цілком самостійна в своїй економічній політиці; вона перебуває під постійним контролем Фонду й повинна виконувати його рекомендації. Безоглядне і неефективне користування коштами МВФ може поставити під загрозу економічну незалежність країни [4, с. 357-358]. З 1994 по 2005 pp. Україна отримала чотири кредити на загальну суму 4589,1 млрд. доларів США кредитних ресурсів за програмою STF (Systemic Transformation Facility), Stand-by, EFF (Extended Fund Facility). 5 листопада 2008 p. Рада директорів Міжнародного валютного фонду затвердила виділення Україні кредиту stand-by розміром 16,4 млрд. доларів. Стабілізаційний кредит stand-by буде спрямований на фінансування дворічної антикризової програми української влади. Кредит на умовах stand-by припускає, що грішми можна буде скористатися у будь-який час, коли виникне потреба. Можливо також, що цього ніколи не трапиться. Але Україна має намір уже найближчим часом отримати перший транш. Стабілізаційний кредит stand-by буде спрямований на фінансування дворічної антикризової програми української влади.

Задача програми - відновити макроекономічну і фінансову стабільність, насамперед у фінансовому секторі з урахуванням зовнішніх шоків, а також знизити рівень інфляції. Основними положеннями дворічної антикризової програми стане впровадження в Україні режиму гнучкого обмінного курсу й обмеження приросту грошей в обороті до введення режиму інфляційного таргетування. МВФ і українська влада прогнозують, що завдяки, у тому числі, гнучкому обмінному курсу гривни, дефіцит поточного рахунку платіжного балансу 2009 р. скоротиться до 2 % ВВП у порівнянні з 7 % ВВП у середині цього року і 6,2 % - на кінець цього року [1].

Співпраця з Міжнародним Валютним фондом є необхідною для України. Перебіг подій, які зумовлені світовою фінансово-економічною кризою, свідчить про об'єктивну необхідність, доцільність і виправданість залучення до нашої держави зовнішніх коштів з метою прискорення трансформаційних процесів і подолання кризових явищ. Проте Україна повинна зайняти більш активну позицію щодо впровадження реформ та антикризових заходів.

Список використаних джерел

1. МВФ затвердив кредит Україні / http://www.epravda.com.ua/ publications/4912al38abc6a / Дата перегляду 06.11.2008

2. Международный валютный фонд / http://www.mvf.su/index.php Дата перегляду 06.11.2008

3. Міжнародний валютний фонд / http://svit.ukrinform.Ua/mvf.shtml#up Дата перегляду 06.11.2008

4. Міжнародні організації: Навч. посібник / За ред. Козака Ю. Г„ Ковалевського В. В., Кутайні 3. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 440с.

 

Особливості співпраці Інтерполу з Україною

Коли у 1991 р. Україна вийшла зі складу СРСР, виникло питання про реформування правової системи. Ставши суверенною державою, перед Україною постали нові виклики в сфері міжнародної боротьбі з кримінальною злочинністю. Такі транснаціональні злочини як переведення за кордон кримінальних капіталів, торгівля людьми, викрадення культурних цінностей і антикваріату, використання території інших держав для незаконного обігу наркотичних засобів потребували світової підтримки. Тому виникла необхідність у співробітництві з правоохоронними органами інших держав. Для цього у 1992 р. уряд України звернувся до Генерального секретаріату Інтерполу з клопотанням про членство в організації. У листопаді 1992 р. на 61-й сесії Генеральної Асамблеї Інтерполу, Україна стала членом цієї організації [6].

25 березня 1993 р. Кабінет Міністрів України Постановою №220 затвердив «Положення про Національне центральне бюро Інтерполу» [5]. Згідно даної постанови Повноваження Національного центрального бюро Інтер­полу (Укрбюро Інтерполу) покладаються на МВС України.

У 1994 р. були створені регіональні відділення у всіх областях України, у тих областях, де немає регіонального відділу, обов'язково є як мінімум по двоє працівників. На Національне центральне бюро Інтерполу (НЦБ) в Україні покладаються такі повноваження як: координація діяльності правоохоронних органів країни у боротьбі із злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни; забезпечення взаємодії з Генеральним секретаріатом та відповідними органами держав - членів Інтерполу в боротьбі із злочинністю; оцінка рівня поширення в Україні злочинності, що має транснаціональний характер, і загрози злочинної діяльності громадян України за кордоном, контроль в межах своєї компетенції за додержанням міжнародних договорів України щодо боротьби із злочинністю; надсилає до Генерального секретаріату і національних центральних бюро держав - членів Інтерполу запити та відомості правоохоронних органів країни, пов'язані з інформацією про злочини і злочинців, розшукуваних осіб, предмети, документи, здійснення нагляду за особами, які підозрюються у скоєнні злочинів, тощо; приймає і контролює реалізацію запитів та інформацій генерального секретаріату і національних центральних бюро держав - членів Інтерполу; формує на підставі інформації, одержаної у ході своєї діяльності, банк даних про злочини і злочинців, розшукуваних осіб, предмети і документи [5].

Одним з найважливіших завдань на нашу думку є повноваження із забезпечення обміном офіційної та конфіденційної (оперативно-розшукової) інформації у межах Інтерполу і правоохоронних органів України з питань боротьби зі злочинністю. У 2003 р. Україна приєдналась до глобальної телекомунікаційної системи Інтерполу І - 24/7 [7], та отримала дієвий інструмент для здійснення міжнародної правоохоронної співпраці, що за своєю глобальністю не має аналогів у світі. Головними завданнями цієї системи є обмін інформацією між правоохоронними органами зарубіжних держав, доступ в реальному часі до інформаційних ресурсів та баз даних Генерального секретаріату Інтерполу, а також до аналітичних, статистичних та довідкових матеріалів в рамках проведення кримінальної розвідки.

Але положення із забезпечення обміном офіційної та конфіденційної інформації у межах Інтерполу і правоохоронних органів України з питань боротьби зі злочинністю є суперечливим. Так в Законі України «Про оперативно-розшукову діяльність» говориться, що оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами: МВС України - кримінальною, транспортною та спеціальною міліцією, спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, судовою міліцією та іншими уповноваженими державними органами, а проведення оперативно-розшукової діяльності іншими підрозділами цих органів, підрозділами інших міністерств, відомств, громадськими, приватними організаціями та особами забороняється [4].

Отже, оперативно-розшукова діяльність Інтерполу в Україні має недостатню правову регламентацію. Тому проблема створення відповідних механізмів для інкорпорації міжнародно-правових норм у національне законодавство існує та потребує втручання спеціалістів різних галузей права, а можливо й інших дисциплін.

Таким чином, не дивлячись на прогалини в українському законодавстві функції, які покладені на Укрбюро Інтерполу створюють базу для боротьби із кримінальними злочинами міжнародного характеру в Україні.

Практична діяльність НЦБ реалізується в наступних напрямках: організації екстрадицій; міжнародному розшуку; боротьбі зі злочинами економічної спрямованості; протидії торгівлі людьми; розшуку осіб, зниклих безвісти, ідентифікації осіб та невпізнаних трупів, розшуку викраденого автотранспорту [6].

Найбільш інтенсивно показовою є робота в екстрадиційній сфері. Оскільки досі не з усіма країнами членами Інтерполу підписані домовленості про видачу злочинців, питання про екстрадицію іноді практично не вирішуються через відсутність правової бази. Найбільш тісною є співпраця з пострадянськими країнами, хоча тут досить часто на заваді стає політична кон'юнктура.

Зі зростанням кількості засобів пересування в світі збільшується і кількість їх викрадень. В силу свого транзитного географічного розташування значна частина даних автотранспортів здебільшого проходить через Україну, де більшість їх і залишається. В даній ситуації робота українських правоохоронних органів з Інтерполом налагоджена досить непогано.

Отже, вплив високоорганізованої злочинності на суспільство, економіку, мораль, знижує рівень національної безпеки. Саме тому Україні потрібно продовжувати і вдосконалювати шляхи і методи співпраці з Міжнародною організацією кримінальної поліції, що дасть можливість змінити на краще ситуацію в боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, підвищити рівень національної безпеки України. Взаємодія органів внутрішніх справ України з компетентними органами іноземних держав з питань обміну інформацією оперативно-розшукового характеру повинна носити регулярний і систематичний характер. Подальше вдосконалення та розвиток Українського бюро сприятиме об'єднанню поліції всіх держав у боротьбі проти міжнародного тероризму та інших проявів міжнародної злочинності.

Список використаних джерел

1. Боєва Т «Кабінетна поліція» світового масштабу. // http://www.univd.edu. ua/document/index.php?id_doc=365&lan=ukr [переглянуто 8.11.2008].

2. Манко А. Правові та організаційні аспекти діяльності Інтерполу в Україні. // Право України. - 2001. - №9. - С.96-99

3. Цимбал П. Україна у складі Інтерполу в боротьбі з міжнародною злочинністю. Наук, вісник Укр. фін-екон. ін-ту: 36. наук. пр. - Ірпінь, 1999. - №2(5).

4. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» // http://zak.on. rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2135-12

5. Кабінет Міністрів України; Постанова від 25.03.1993 № 220 Про Національне центральне бюро Інтерполу. // http://zakonl.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi?nreg=220-93-%EF [переглянуто 3.11.2008]

6. НЦБ Інтерполу в Україні // http://icpo.centrmia.gov.ua/extra.php [переглянуто 8.11.2008]

7. Михайленко Т. 24/7 — доступ до баз даних Інтерполу. http://www.imzak. org.ua/index.php/home/mll79817710 [переглянуто 9.11.2008]

 

Технічна допомога Україні від Світового банку в контексті світовоїфінансової кризи

Група Світового банку (СБ) — це міжнародна організація розвитку, яка була заснована у 1944 року. її мета — надавати допомогу країнам — членам Групи на шляху до економічного та соціального прогресу. Вона фінансує свої кредитні операції шляхом запозичення коштів на світових ринках капіталу. Членами Групи є 181 держава, а керівництво діяльністю Групи здійснює Рада виконавчих директорів, яка є представником держав-учасниць.

Позики Світового Банку для України більш вигідні, ніж позики з інших джерел, оскільки умови надання ним кредиту більш сприятливі. За класифікацією СБ Україна належить до III категорії країн (рівень доходів нижче середнього), тому термін погашення кредитів продовжується до 20 років з пільговим періодом 5 років. Відсотки за кредит сплачуються за нефіксованою ставкою і становлять близько 6,5% річних. За рахунок Світового Банку в Україні реалізується 16 проектів на загальну суму 2895 млн. доларів та 15 млн. евро [1].

Світовий банк підтримує європейський вибір України. Так, Світовий банк надаватиме допомогу уряду у визначенні пріоритетів і послідовності виконання завдань програми уряду та в перетворенні основних цілей розвитку у реальні дії, які повинні дати відчутні результати.

У цьому ж плані Рада виконавчих директорів Світового банку 6 грудня 2007 року затвердила Стратегію партнерства з Україною на період 2008-2011 років. Стратегія визначає пріоритети діяльності Групи Світового банку в Україні, включаючи кредитування та інвестиції, надання аналітичних і консультаційних послуг та технічної допомоги.

У рамках Стратегії передбачається надання позик на загальну суму від 2 до 6 мільярдів доларів США впродовж чотирьох років. Обсяги щорічного кредитування визначатимуться низкою показників, зокрема таких, як поступ у проведенні структурних реформ, макроекономічна стабільність та покращення впровадження нинішніх позик Світового банку. До того ж Міжнародна фінансова корпорація (МФК) й надалі інвестуватиме значні кошти на підтримку приватного сектора в Україні [2].

Аналітичні й дорадчі послуги становитимуть дедалі зростаючий компонент нової Стратегії. Йдеться про дослідження специфічних для України проблем розвитку, а також надання своєчасних консультаційних послуг і технічної допомоги, включаючи систему розширених консультаційних послуг МФК. Тому в ситуації економічної кризи Світовий банк (СБ) працює над відновленням макроекономічних прогнозів для України на 2009 рік з урахуванням ситуації на міжнародних фінансових ринках. Разом з цим він позитивно оцінює дії уряду і Національного банку України щодо проведення зваженої макроекономічної політики, спрямованої на приборкання інфляційних процесів.

В рамках вищеназваної Стратегії велике значення має те, що Світовий банк надаватиме Україні технічну допомогу в переговорному процесі з ЄС щодо створення зони вільної торгівлі. У межах проекту передбачено залучення представників української переговорної групи і урядовців, експертів з Європейської комісії та фахівців країн, які вже підписали аналогічну угоду. Протягом дев'яти місяців вони консультуватимуть українських фахівців щодо технічних бар'єрів співпраці з Євросоюзом, знайомитимуть з міжнародними фітосанітарними стандартами, радитимуть, як уникнути ризиків на банківських ринках та ринках капіталів, підкажуть, як реформувати митницю та українське сільське господарство. Потім дорадчий супровід міжнародні аналітики здійснюватимуть аж до підписання угоди [3].

Це допоможе визначити головні проблеми для підписання угоди, однак, на мою думку, ефективність та тривалість підготовки до підписання угоди повністю залежатиме від політичної стабільності в країні... Чим стабільніша ситуація в Україні, тим позитивніша динаміка переговорів.

Водночас, Світовий банк радить Україні якнайшвидше інтегруватися до ринку фінансових послуг Євросоюзу, що убезпечить український ринок від наслідків світової фінансової кризи.

Ось чому закони, які регулюють український фінансовий ринок, слід негайно адаптувати до європейських вимог. Для цього у першу чергу, Україні слід відмовитися від політичного впливу на регуляторів українського ринку фінансових послуг. Вже нині українським фахівцям слід працювати над тим, аби партнери ЄС визнавали своїх українських колег рівноцінними гравцями на фінансовому ринку.

Підсумовуючи, можна наголосити, що поки ми ще не є членами ЄС, то потрібно отримати хоча б економічні бонуси від співпраці з Європою і саме в цьому може посприяти співробітництво України зі Світовим Банком, який забезпечить максимальну ефективність проекту зі свого боку. Однак невідомо, чи скористається цим уряд, який сьогодні не завжди виконує вже надані рекомендації з проведення непопулярних економічних реформ.

Список використаних джерел

1. Співробітництво Світового банку і України// http://web.worldbank.org/ (Дата перегляду- 01.11.08)

2. Білоусова Н. Економічні бонуси від співпраці з CBponoro//http://www. day.kiev.ua/254741/ (Дата перегляду- 08.11.08)

3. Світовий банк знає, як Україні вберегтися від фінансової кризи/Лгпр:// www.newsru.ua/nnance/24sep2008/wb.html (Дата перегляду - 08.11.08)

 

Європейські прагнення і українські можливості

За роки незалежності в Україні склалися нові політичні, соціально-економічні, культурні та духовні реалії, відбулися зміни, головним підсумком яких стало утвердження ринкових відносин, багатопартійності, плюралізму думок тощо. Найголовнішою складовою геополітичного процесу інтеграції України до Європи є розширення її співробітництва з найбільшим європейським міждержавним утворенням - Європейським Союзом.

Сучасні відносини Україна - ЄС слід розглядати у двох аспектах - політичному та економічному. В межах першого йдеться про запрошення чи не запрошення України до ЄС. Тут необхідно зазначити, що, власне, «термін публічного запрошення України до лав Євросоюзу є прямо пропорційним градусу конфліктів у середині країни. Європейський Союз може дати зелене світло на членство України лише за умов її політичної та економічної стабільності. Взагалі ж сподіватися на офіційний сигнал про членство Україна може лише після остаточного вирішення проблем політичної реформи, перерозподілу владних повноважень між гілками влади, повної відмови уряду від ручного управління економікою» [4, с. 6]. Стосовно ж економічного аспекту, то варто зазначити певну позитивну динаміку розвитку. Зокрема, на даному етапі у відносинах між Україною та Європейським Союзом пріоритетними є торговельно-економічне співробітництво та співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки.

За словами Міністра закордонних справ України Володимира Огризка, пріоритетом зовнішньої політики у 2008 р. повинно стати вирішення наступних завдань:

- завершити підготовку тексту Нової посиленої угоди між Україною та Європейським Союзом;

- забезпечити реалізацію прав українських громадян на свободу міжнародного пересування;

- зміцнення національної безпеки України;

- утвердження України в ролі важливого енерготранзитного і транспортного регіонального партнера;

- просування європейської ідентичності України за кордоном;

- розвиток стратегічного партнерства з Російською Федерацією, Сполученими Штатами Америки, Республікою Польща;

- просування інтересів України в рамках ГУАМ;

- посилення захисту прав та інтересів закордонних українців.

9 вересня 2008 р. у Парижі відбувся черговий саміт Україна - Європейський Союз. Найважливішим рішенням якого стала Нова посилена угода між Україною та Євросоюзом «Про асоціацію». Необхідно зазначити, що Брюссель та Київ розпочинають переговори із встановлення безвізового режиму та зони вільної торгівлі.

Угода про асоціацію замінить Угоду про партнерство і співробітництво, що діє з 1998 р. Угода визначає чотири основні напрямки співпраці України з Європейським Союзом - це, по-перше, політичний діалог та зовнішня політика і політика безпеки; по-друге, питання юстиції, свободи і безпеки; по-третє, економічне співробітництво та, по-четверте, створення повномасштабної зони вільної торгівлі. Зауважимо, що «угода про асоціацію поновить спільну інституційну базу України та ЄС, сприятиме поглибленню відносин між двома сторонами в усіх сферах, посилить політичну та економічну інтеграцію між Україною та Європейським Союзом за допомогою взаємних прав і обов'язків» [1, с. 6]. Це, в свою чергу, дозволить поліпшити в Україні умови для ведення бізнесу, відкриє ширший доступ до товарного ринку, збільшить обсяги транскордонних поїздок та транспортних перевезень, дозволить зміцнити верховенство права та посилити боротьбу з корупцією.

ЄС визнає європейські прагнення України та вітає європейський вибір нашої держави. Зокрема, «Європейський Союз вважає, що Угода про асоціацію з Україною «не закриває жодного шляху (до ЄС), так само як і не відкриває жодного шляху», - заявив Ніколя Саркозі на підсумковій прес-конференції. Він зазначив, що Євросоюз таким рішенням хотів ще раз підкреслити спільність цінностей з Україною, спільність історії» [3, с. 13].

Дискусії щодо результатів саміту Україна - ЄС мають місце і в українському політикумі. Так, зокрема, Президент України Віктор Ющенко результати саміту назвав «надзвичайно успішними для України, оскільки він дозволив утримати позитивний сигнал щодо європейських перспектив нашої держави. Президент також вважає, що Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом буде підписано у другому півріччі 2009 р.» [3, с. 13].

Отже, Угода про асоціацію сприятиме поглибленню відносин між двома сторонами у всіх сферах, посилить політичну та економічну інтеграцію України до ЄС, що створить тверду основу для подальшого зближення між нашою державою і країнами Євросоюзу у питаннях зовнішньої політики та безпеки і сприятиме дотриманню принципів незалежності, суверенітету, територіальної цілісності та непорушності кордонів. Європейський Союз і Україна мають вчасно реагувати на виклики цим принципам на усіх відповідних рівнях політичного діалогу. Створення комплексної зони вільної торгівлі з широкомасштабним регуляторним наближенням України до стандартів ЄС сприятиме її включенню до внутрішнього ринку Європейського союзу. Угода про асоціацію також посилить співпрацю у багатьох аспектах юстиції, свободи та безпеки. Проте, швидкість підписання угоди залежатиме від рівня стабільності в українському політикумі, а також від розуміння політичною елітою необхідності включення України в європейську спільноту.

Список використаних джерел

1. Європейський союз визнає європейські прагнення України // Євробюлетень. - 2008. - №9. - С 4-6.

2. Огризко В. Пріоритети 2008 // Зовнішні справи. - 2008. - №3. - С 9-12.

3. Пасова Т. Складнощі перекладу, або Саміт Україна - ЄС у заявах наших та європейських політиків // Голос України. - 2008. - 11 вересня. - С 1,13.

4. «Прочинити двері, залишаючи їх зачиненими» // Політика і час. - 2007. -№2,-С 6-8.

 

Взаємини України - ЄБРР: досягнення та основні проблеми

Ідея створення спеціалізованого європейського банку для фінансування економічних реформ у країнах Східної Європи вперше була висловлена у жовтні 1989 року президентом Франції Франсуа Миттераном. Ця ініціатива знайшла широку підтримку серед багатьох держав світу.

Підписана 29 травня 1990 року угода про створення ЄБРР передбачає встановлення тісних контактів банку з Світовим банком та МВФ. Стратегія ЄБРР спрямована на підтримку структурних та галузевих економічних реформ, шляхом розвитку конкуренції, приватизації та підприємництва. ЄБРР сприяє розвитку приватного сектора, зміцненню фінансових закладів та правових систем, а також розвитку інфраструктури, яка є необхідною умовою підтримки приватного сектора[5, с. 85].

Україна стала членом ЄБРР у серпні 1992 року, після того як Президентом України був підписаний відповідний указ. В цьому документі серед іншого визначався й порядок представництва України в керівних органах ЄБРР. У квітні 1993 році у Києві відкрито Постійне представництво ЄБРР. Ця структура зокрема, представляє ЄБРР в політичному діалозі з урядом України і грає ключову роль в діяльності Банку. Основною метою ЄБРР в Україні є насамперед поліпшення інвестиційного клімату в нашій державі.

За роки спільної діяльності з ЄБРР Україна займала п'яте місце за сумою зобов'язань щодо надання фінансування. Операційні активи стабільно зростали: від 570 млн. евро 1993 р. до 737 млн. евро в кінці 2006 р. Протягом 2006 - 2007 pp. Україна вийшла на третє місце за обсягом інвестицій Банку [4]. Банк впроваджував свою стратегію пропонування спеціалізованих кредитних ліній для мікро-фінансування, іпотечного кредитування та кредитування проектів підвищення енергоефективності.

У червні 2007 року, з метою врегулювання на законодавчому рівні статусу та діяльності Постійного Представництва ЄБРР в Україні, було підписано Договір між Урядом України та Банком про співробітництво та діяльність Постійного Представництва ЄБРР в Україні.

Сьогодні співробітництво України з ЄБРР відбувається на основі Програми співробітництва на 2007-2009 роки, яка була підписана у червні 2007 року [1].

Зокрема, усією Програмою передбачаються наступні пріоритетні напрями співробітництва, за якими ведеться спільна робота щодо підготовки та реалізації проектів:

1. Транспорт та зв'язок: впровадження швидкісного руху пасажирських поїздів на залізницях України.

2. Енергетика та енергозбереження: будівництво ліній електропередач, реконструкція електричних мереж, ядерна безпека на Чорнобильській АЕС, проект «Укриття».

3. Муніципальна інфраструктура: програма інвестицій та розвитку систем водопостачання та водовідведення.

4. Природні ресурси: проекти в нафтогазовому секторі, підвищення енергоефективності роботи газотранспортної системи.

5. Підвищення енергоефективності: спільне дослідження можливості для розвитку проектів енергоефективності [1].

Нова Стратегія направлена на вирішення основних ключових проблем перехідного періоду України, зокрема, стосовно диверсифікації виробничої бази та загального покращення конкурентоспроможності країни, розвитку місцевих ринків капіталу, продовження реформи енергетичного сектору та покращення корпоративного управління і прозорості.

Зважаючи на високі ціни на енергоресурси та низьку енергоефективність в Україні, Банк планує розширювати свої ініціативи у галузі підвищення енергоефективності у всіх секторах економіки: як шляхом прямого кредитування, так і через розширення кредитування посередників в рамках кредитних ліній.

У галузі ядерної безпеки основним завданням Банку є підвищення стандартів ядерної безпеки на існуючих АЕС. ЄБРР також є розпорядником Чорнобильського фонду «Укриття», заснованого у грудні 1997 року для надання допомоги Україні в реконструкції саркофага, який повинен стати екологічно безпечною системою.

Діяльність Банку протягом 2007-2009 pp. включала рамкову програму для вибраних банків з метою подальшого кредитування підприємств приватного сектору та надання іпотечної кредитної лінії «Раффайзенбанку» [3, с. 124].

Проте, проблеми щодо прозорості прийняття державно-управлінських рішень та деякі негативні фактори корпоративного управління перешкоджають Банку здійснити нові проекти, пов'язані з участю в акціонерному капіталі.

Протягом періоду Стратегії Київське Представництво продовжувало грати провідну роль у розробці проектів, політичному діалозі з Урядом щодо проектів у державному секторі, реформ та впровадження програми кредитування в національній валюті. Представництво підтримує тісні робочі стосунки з урядовими установами та іншими ключовими зацікавленими сторонами, наприклад, державними підприємствами, клієнтами та донорськими організаціями. Важливою подією періоду минулої Стратегії було затвердження Радою Директорів Банку відкриття у квітні 2008 р. другого Представництва в Дніпропетровську, яке буде підтримувати розширення діяльності Банку у східних областях країни[2, с. 236].

Отже, Україна бере активну участь у формуванні політичних умов на міжнародній арені і є членом багатьох впливових міжнародних організацій. В міжнародних структурах вона проводить активну роботу, яка віддзеркалює національні інтереси нашої держави. Однак, ефективність участі України в міжнародних відносинах повинна вимірюватися не кількісними, а якісними показниками. Тому, на нашу думку, Україна перш за все повинна вдосконалювати та покращувати свою роботу в організаціях, членом яких вона вже є (наприклад, ЄБРР), а вже потім розглядати можливості входження до інших міжнародних структур. Насамперед ця думка стосується членства в ЄС та НАТО. Проте складна сучасна геополітична ситуація не залишає керівництву країни вибору, змушує його реагувати на співвідношення головних сил у світі. Тому можна спрогнозувати, що в недалекому майбутньому збільшиться кількість міжнародних організацій, членом яких є Україна.

Список використаних джерел

1. Документ європейського банку реконструкції та розвитку. Инвестирование в странах - от Центральной Европы до Центральной Азии // http://www.ebrd.com/ru/country/ukraine/index.htm (Дата перегляду 15.04.2008).

2. Міжнародні організації: Навч. Посібник / За ред. Ю.Г. Козака, В.В. Ковалевського. - К: ЦУЛ, 2003. - 288 с

3. Міжнародні організації: Навч. посіб. / За ред. О. С. Кучика. - 2-ге вид. -К: Знання, 2007. - 749 с

4. Урядовий портал. Україна вдруге прийматиме щорічні збори Ради керуючих ЄБРР // http://www.kmu.gov.Ua/control/# (Дата перегляду 21.04.2008).

5. Шренлер Х.А. Международные экономические организации: Справочник. - М.: Международные отношения, 1999. - 362 с.

 

Висвітлення співробітництва України з НАТО у чернівецьких друкованих мас-медіа в 2008 році

НАТО є однією з найвпливовіших світових міжнародних організацій, бажання приєднатися до якої виявляє і Україна. Деякі з українських політичних партій заявляють, що перед вступом до НАТО потрібно обов'язково дізнатися думку населення стосовно цього кроку, провівши референдум. Звісно, що для позитивних результатів референдуму потрібно, щоб населення було обізнане зі всіма плюсами і мінусами членства України в цій організації. З цією метою Президентом України 1 квітня 2008 року було підписано указ, згідно з яким Держкомтелерадіо, Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України, МЗС, інші центральні органи виконавчої влади, за участю органів місцевого самоврядування повинні забезпечувати регулярне інформування громадськості про хід та результати заходів співробітництва України з НАТО [4].

Щоб з'ясувати наскільки якісно виконується цей указ, і наскільки повно населення інформується про Організацію Північноатлантичного договору, було проведене дослідження чернівецької преси. Його об'єктами стали такі газети як: «Буковина» (формат А2, кількість сторінок - 4, періодичність виходу - 2 рази на тиждень, тираж - 12928 екз.), «Свобода слова» (формат A3, кількість сторінок -16, періодичність виходу - 1 раз на тиждень, тираж - 19450 екз.) та "Час" (фор­мат A3, кількість сторінок - 16, періодичність виходу - 1 раз на тиждень, тираж 18000 екз.).

Насамперед потрібно відзначити, що, на нашу думку, висвітлення відносин України з НАТО не є пріоритетним для чернівецьких друкованих ЗМІ. Так, за 2008 рік у вказаних виданнях нами було знайдено 12 матеріалів, які можна цілком або певною мірою віднести до тематики дослідження. Аналізуючи тональність цих статей, зазначимо, що чотири матеріали носять нейтральний характер і відносяться до жанру інформаційного повідомлення; три статті кваліфіковано як репортаж, тобто інформація подається очевидцем події із залученням комента­рів експертів; п'ять матеріалів можна визначити як аналітичні статті.

У газеті «Час», яка завжди відзначається проєвропейськими настроями, було опубліковано лише три матеріали - інформаційне повідомлення, репортаж і аналітична стаття з питань відносин Україна - НАТО. В газеті «Свобода слова» було вміщено дві статті з тематики дослідження, які відносяться до жанру інформаційного повідомлення. У газеті «Буковина», опубліковано аж сім матеріалів, з них одне інформаційне повідомлення, два репортажі і чотири аналітичних статті.

Щодо авторства, то п'ять статей написані журналістами, чотири - дописувачами, авторами ще двох матеріалів є журналістські колективи, ще одна стаття по суті є передруком матеріалу, опублікованого у газеті «День». Дві статті мають одного автора, інші написані різними авторами.

Слід зазначити, що більшість статей мають чітку прив'язку до певних подій. Так, саміт країн - учасниць НАТО в Бухаресті, що проходив 2-4 квітня в Бухаресті, був темою для трьох статей у газетах «Буковина» і «Свобода слова». Також інформаційними приводами були ще й такі події як: візит до Чернівців уповно­важеного посла США в Україні Джона Тейлора, семінар для регіональних журналістів «Зміст та перспективи відносин Україна – НАТО», візит президента США Джорджа Буша до України, мітинг партії «Наша Україна» на підтримку членства України в НАТО, оприлюднення соціологічними дослідницькими центрами результатів опитувань щодо ставлення населення до євроатлантичної перспективи України. Також варто звернути увагу, що в період стихійного лиха на Буковині та ліквідації його наслідків, (липень - вересень), в газетах не було надруковано жодного матеріалу про Альянс чи про його відносини з Україною. Проте вже у жовтні опубліковано два матеріали з тематики НАТО.

Щодо емоційної забарвленості матеріалів, то більшість з них характеризується нейтральним, стриманим характером. Статей, в яких висловлюється негативне ставлення до НАТО немає. Матеріалів, у яких чітко пропагується вступ України до НАТО, знайдено п'ять. З них дві статті мають яскраво виражене ідеологічне спрямування і односторонність, в них думка про необхідність вступу України до Альянсу подається безальтернативно [1; 3]. Більш того, інформація, що міститься в них подана дуже категорично і дещо агресивно. Зокрема, у статті «Не треба нас лякати НАТО» її автор у негативно відгукується про україно-російські відносини і повністю підтримує ідею вступу України до Організації Північноатлантичного договору [1]. Ще в трьох статтях проглядаються спроби визначити та проаналізувати плюси і мінуси НАТО. При цьому в одній з них позитиви і негативи НАТО розкриваються на прикладі Литви [2].

Проаналізувавши чернівецькі видання, можна зробити висновок, що тематика відносин України з НАТО практично не висвітлюється на сторінках місцевої преси. Це пояснюється тим, що відповідальні органи недостатньо забезпечують виконання вказаного указу Президента України. Для власників газет, журналістських колективів та редакцій публікація матеріалів про НАТО часто не є пріоритетною та вигідною з рейтингової точки зору. На нашу думку, це можна пояснити тим, що тематика НАТО, не є настільки актуальною для читацької аудиторії, як, наприклад, висвітлення соціальних чи економічних проблем. А якщо інформація про НАТО і друкується, то лише з прив'язкою до певної події або через брак матеріалів на інші теми. Прикро, що на сторінках буковинських газет немає фахової дискусії щодо євроатлантичної інтеграції, практично відсутнє детальне інформування населення про НАТО. Це створює потенційні можливості для маніпулювання громадською думкою з питання співпраці України з Альянсом.

Позитив вбачається в тому, що майже половина статей є аналітичними, а отже автори намагаються зважено показати читачеві переваги та недоліки НАТО. Також позитивним є той фактор, що серед опублікованих матеріалів майже немає категоричних суджень. Тобто автори намагаються розглянути це питання об'єктивно, критично оцінюючи інформацію про НАТО.

Список використаних джерел

1. Варварчук 3. Не треба нас лякати НАТО // Буковина. - 2008. - 24 червня. - №46. - С 2.

2. Кобевко П. Литва в Європі. Україна - ?.. // Час. - 2008. - 28 лютого. -№9. - С 1,6.

3. Попелюк О. З ким і куди нам іти? // Буковина. - 2008. -14 жовтня. - №76. -СІ.

4. Про цільовий план Україна - НАТО на 2008 рік у рамках плану дій Україна - НАТО: Указ Президента України від 1 квітня 2008 року // http://www.president.gov.ua/documents/7673.html (Дата перегляду - 11.11.2008)

 

Програма інформування громадськості про НАТО як один з найважливіших чинників наближення до Альянсу

Питання вступу України до Північноатлантичного Альянсу уже декілька років не виходить із «шпальт» актуальних проблем нашої держави. Постійне апелювання політиків до питання вступу або недоцільності вступу України до НАТО стало невід'ємним елементом виборчих кампаній, мітингів, протестів, а таким чином і можливістю маніпулювати громадською думкою. ЗМІ грають зараз одну з ключових ролей у формуванні суспільної думки про НАТО. Насамперед непоінформованість населення стосовно даної організації постає майже не головним каменем спотикання на шляху до вступу в Альянс.

Результати різних соціологічних опитувань періоду 1997-2004рр. свідчать про те, що підтримка громадськістю стратегічного курсу України на вступ до НАТО протягом тих років утримувалася на рівні приблизно 30% - «за», 30% -«проти» і 30% тих, хто вагався з відповіддю. Значне падіння рівня підтримки відбулося під час президентської та парламентської кампаній через активне використання певними політичними силами агресивної антизахідної та антинатовської риторики.

При цьому, згідно з опитуванням Фонду, проведеного вже у жовтні 2005 року, 56,8% респондентів зазначили, що недостатньо обізнані про НАТО, 24% заявили про те, що нічого не знають про Альянс взагалі, а 46% висловили інтерес щодо отримання додаткової інформації про НАТО.

У жовтні 2006 року, за даними Всеукраїнської соціологічної служби, позитивну відповідь на це запитання дали вже близько 25% опитаних. А у грудні 2006 року 37,3% респондентів висловились за можливість членства України в Альянсі, якщо не зараз, то згодом.

Така позитивна динаміка стала результатом спільних зусиль урядових структур та неурядових організацій, у першу чергу - МЗС та Громадської Ліги Україна-НАТО, які протягом останніх двох років в умовах обмеженого фінан­сування проводили цілеспрямовану інформаційно-роз'яснювальну роботу в регіонах України щодо НАТО та співробітництва України з Альянсом. Значне зменшення державного фінансування цього напрямку у 2007 році відобразилося у вигляді незначного, однак, зменшення показників рівня підтримки євроатлантичної інтеграції України.

У травня 2008 р. Урядом було затверджено Державну цільову програму з інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2008-2011 pp., яка передбачає реалізацію низки заходів у рамках державної інформаційно-роз'яснювальної роботи щодо НАТО та співробітництва України з Альянсом. На її фінансування передбачено 40 млн. грн.. У 2008 р. на заходи в рамках програми передбачено виділення майже 9 млн. грн. У рамках цієї програми МЗС у 2008 р. має реалізувати 22 заходи на загальну суму понад 3 млн. грн.

Інформаційно-іміджева підтримка євроатлантичної інтеграції України передбачена також заходами МЗС України на 2008 р. із реалізації бюджетної програми «Фінансова підтримка забезпечення міжнародного позитивного іміджу України». З часу започаткування цієї програми МЗС реалізувало більше 38 різнопланових проектів. Серед реалізованих проектів - проведення міжнародних конференцій та семінарів з євроатлантичної тематики в усіх регіонах України із залученням міжнародних фахівців, представників державних та громадських організацій, безпекового сектору країн-членів НАТО. Опубліковано кілька серій інформаційних брошур з основною інформацією про НАТО для різних вікових категорій. На замовлення МЗС знятий багатосерійний документальний фільм «НАТО: свій чи чужий?», який був показаний низкою загальнонаціональних та регіональних телеканалів.

МЗС України реалізує проект «НАТО - це не штаб-квартира, це її держави-члени», який передбачає здійснення ознайомчих візитів журналістів українських регіональних ЗМІ до країн-членів НАТО двох останніх хвиль розширення для обміну досвідом ведення ефективної роботи з інформування громадськості з євроатлантичної тематики на регіональному рівні.

За сприяння МЗС Інститутом трансформації суспільства забезпечується відкриття мереж Центрів євроатлантичної інтеграції України. Такі Центри вже відкриті у Чернігові, Житомирі, Луцьку, Сумах, Полтаві, Білій Церкві. У Дніпропетровську презентований Центр євроатлантичної інтеграції, відкритий за підтримки ЧР Дніпропетровською міською громадською організацією «Центр євроатлантичної інтеграції у Дніпропетровську». Аналогічний Центр відкритий в Одесі за сприяння Посольства Литовської Республіки в Україні.

Список використаних джерел

1. Соціологічні дослідження з питань поінформованості населення щодо вступу України до НАТО - інформаційно-аналітичної фірми ЕКСОР на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення http://www.ecsor.com. ua/books/bookl0.htm

2. Державна цільова програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2008-2011 роки - http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=65268cat_id=33114

 

Розвиток співпраці ЮНЕСКО з Україною

ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури; англ.: UNESCO: United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization) є міжнародною міжурядовою організацією, спеціалізованою установою ООН, яка офіційно існує з 4 листопада 1946 року, коли набрав чинності (після ратифікації двадцятьма країнами) її Статут, підписаний 16 листопада 1945 р. представниками 44 держав на установчій конференції у Лондоні. ЮНЕСКО змінила Міжнародний інститут інтелектуальної співпраці, заснований 9 серпня 1925 р. Станом на квітень 2007 р. членами ЮНЕСКО є 192 країни (остання країна, яку було прийнято - Чорногорія) та 6 членів-співробітників.

Згідно зі Статутом, головне завдання ЮНЕСКО полягає в тому, щоб сприяти зміцненню миру і безпеки шляхом розширення співробітництва народів у галузі освіти, науки і культури, а також укоріненню у свідомості людей необхідності захисту миру. Організація є своєрідним інтелектуальним форумом, спеціальний мандат якого базується на постулаті, що мир і стабільність суспільства повинні ґрунтуватись на моральній та інтелектуальній солідарності людства. Отже місія ЮНЕСКО полягає у зміцненні інтелектуальної та моральної солідарності людства, а відтак - створенні гуманітарних підвалин всеохоплюючої системи міжнародної безпеки та стабільності.

Україна є членом ЮНЕСКО (Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури) з 12 травня 1954 року.

За 47 років напрацьовано значний потенціал і досвід співпраці з цією Організацією у сферах її компетенції, а також багатостороннього міжнародного гуманітарного співробітництва.

За період членства в ЮНЕСКО Україна виступала ініціатором започаткування багатьох міжнародних програм і проектів цієї Організації. Зокрема, в ході 26-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО вона ініціювала розгортання масової міжнародної кампанії по викоріненню неписьменності. Ця кампанія набула широкого міжнародного визнання і лягла в основу багаторічної програмної діяльності ЮНЕСКО в цій галузі.

Україна висунула також пропозицію про використання засобів інформації з метою зміцнення миру, недопущення пропаганди війни, насильства і ненависті між народами, що дало поштовх до розробки і прийняття відповідної Декларації (1978 p.). Україна була серед ініціаторів розробки Декларації про раси і расові забобони, започаткування проектів стосовно ролі ЮНЕСКО у встановленні нового міжнародного економічного порядку, вивчення та поширення слов'янських культур та ін.

З огляду на історичний характер 30-ї сесії Генеральної конференції (останньої у другому тисячолітті), Україна визначила такі найважливіші за­вдання ЮНЕСКО на нинішньому етапі входження людства у XXI століття: пошук формули гармонізації глобальних, регіональних і національних інтересів, нових форм співробітництва, зміцнення мандатної функції ЮНЕСКО та її ролі інтелектуального та морально-етичного центру як у системі ООН, так і на міждержавному рівні.

Україна обиралася до цілого ряду керівних та програмних органів ЮНЕСКО, насамперед до Виконавчої Ради. У 1981 - 1985 pp., представником УРСР у Виконраді було призначено Г.М. Цвєткова, 1995 - 1999 pp. представниками України були В.Д. Хандогій та A.M. Зленко.

Обрання України до Виконради засвідчило важливу роль, яку відіграє наша держава у розвитку сучасного міжнародного й міжрегіонального гуманітарного співробітництва, її активну позицію в обстоюванні принципів й ідеалів Організації, а також набутий авторитет в ЮНЕСКО.

У вузах та наукових закладах України створено і діють кафедри ЮНЕСКО в галузях лінгвістики, філософії людського спілкування, застосування інформаційних та комунікаційних технологій в освіті, превентивної освіти та соціальної політики, екології техногенних регіонів, кріобіології, клітинної і моле­кулярної нейробіології, прав людини і демократії.

Важливе значення як в плані поширення інформації про Україну, так і поглиблення міжнародного співробітництва та її інтеграції в світову спільноту є внесення історико-архітектурних об'єктів України до Списку всесвітньої спадщини (архітектурний ансамбль "»Софія Київська"», Києво-Печерська Лавра та історичний центр м. Львів), а також включення українських біосферних заповідників до Міжнародної мережі біосферних заповідників ЮНЕСКО («Чорноморський», «Стужиця», «Асканія-Нова», «Дунайський»). Вперше в світі у нашому регіоні за безпосередньої участі України створено транскордонний тристоронній польсько-словацько-український біосферний заповідник «Східні Карпати» та румунсько-український біосферний резерват «Дельта Дунаю».

Участь України в програмній діяльності ЮНЕСКО, крім використання інтелектуального потенціалу Організації та запозичення корисного міжнародного досвіду, дає змогу отримувати певні кошти для проведення в Україні міжнародних заходів по лінії ЮНЕСКО та виконання українськими фахівцями різного роду проектів в сфері її компетенції, а також у формі отримання стипендій, грантів, обладнання, науково-технічної інформації, консультативної допомоги та забезпечення за рахунок Організації участі українських фахівців у міжнародних заходах.

Між Україною і ЮНЕСКО здійснюється діалог на високому політичному рівні. Зокрема, у травні 2005 р. Україну відвідав заступник Генерального дирек­тора ЮНЕСКО з питань культури Мунір Бушнакі. М.Бушнакі також відвідав занесені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Софію Київську», «Києво-Печерську лавру» та інші українські заповідники, зокрема «Переяслав» у м. Переяслав-Хмельницький, а також ознайомився з колекцією культурних цінностей Трипільської цивілізації.

У 2005р. в м. Санліс (Франція) за участю Президента України та Генерального директора ЮНЕСКО відбулася урочиста церемонія відкриття пам'ятника Анні Київській, королеві Франції.

У продовження діалогу на високому рівні 16 листопада 2005р. Президент України В.Ющенко на запрошення Генерального директора ЮНЕСКО взяв участь у церемонії відзначення 60-ї річниці заснування ЮНЕСКО. Це запрошення є свідченням визнання цією міжнародною Організацією тих демократичних змін, які відбуваються в Україні. У рамках церемонії відбулося відкриття в штаб-квартирі ЮНЕСКО виставки-презентації «Україна - світові», під час якої експонувались унікальні експонати Трипільської доби з колекції Національного музею історії України.

24-26 квітня 2006 р. в Україні на запрошення Президента України В.А.Ющенка перебував Генеральний директор ЮНЕСКО К.Мацуура. Генерального директора прийняв Президент України В.А.Ющенко, відбулася зустріч з Міністром закордонних справ України Б.І.Тарасюком.

У рамках свого візиту К.Мацуура взяв участь в урочистостях, присвячених відзначенню 20-ї річниці Чорнобильської катастрофи, зокрема у відкритті міжнародної конференції «Двадцять років Чорнобильської катастрофи. Погляд у майбутнє» та, на запрошення дружини Президента України К.М.Ющенко, у гуманітарному форумі «Відродження, оновлення і розвиток людини» (головний організатор - міжнародний благодійний фонд «Україна-3000»).

К.Мацуура відкрив також міжнародну конференцію «Право на освіту в країнах перехідного періоду», організовану, за фінансової підтримки ЮНЕСКО, Національною комісією України у справах ЮНЕСКО та кафедрою ЮНЕСКО в НАУКМА «Права людини, мир, демократія, толерантність та взаєморозуміння між народами», а також відвідав занесений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО Національний заповідник «Софія Київська».

Президент України та Генеральний директор ЮНЕСКО підписали Спільне комюніке про співробітництво між Україною та ЮНЕСКО.

Надзвичайно перспективним є започаткований у 2004 році на базі Національного технічного університету України «КПІ» проект щодо створення Центру віртуального університету науково-технічних та інженерних вищих навчальних закладів країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ). 10 листопада 2005р. в НТУ «КПІ» відбулася офіційна церемонія відкриття такого Центру за участю представників 12 університетів із 8 країн ЦСЄ.

Важливим механізмом зміцнення координуючої ролі України у регіоні в галузі науки є Міжнародна асоціація академій наук, штаб-квартира якої функціонує на базі НАН України і яка у квітні 2003р. отримала статус офіційного партнера ЮНЕСКО.

Понад 20 років в Україні функціонує мережа асоційованих шкіл ЮНЕСКО. Вона об'єднує 50 загальноосвітніх шкіл з різних міст нашої країни, які реалізують проекти в рамках програмної діяльності ЮНЕСКО. Серед найбільш вагомих міжнародних проектів є такі: «Діалог культур та цивілізацій», «Превентивна освіта проти СНІДу» «Охорона довкілля» тощо.

Україна послідовно реалізує стратегічний курс на інтеграцію в Європейський освітній простір. У лютому 2005 року у Київському національному лінгвістичному університеті кафедрою ЮНЕСКО була організована наукова конференція «Мовна освіта в контексті Болонських реалій».

У сфері культури найважливішим напрямом роботи України є співпраця з ЮНЕСКО із збереження об'єктів культурної і природної спадщини. Станом на сьогодні до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО входять такі пам'ятки, як «Софія Київська - Києво-Печерська лавра» (внесено у 1990 році), історичний центр Львова (внесено у 1998 році); у липні 2005 р. до Списку включено об'єкт науково-культурної спадщини «Дуга Струве» (4 геодезичні пункти: Баранівка, Катеринівка, Старонекрасівка, Фельштин).

Список використаних джерел

1. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини. - К., 2002.

2. Міжнародні організації. - К., 2001.

3. Солонінко К.С., Урманов Ф.Ш., Ярошенко С.А. Світова економіка і міжнародні економічні відносини. - Житомир, 1998.

4. Моравецкий. В. Функции международных организаций. - М., 1979.

5. Морозов. Г. И. Международные организации. - М., 1969.

6. Международные неправительственные организации: справочник. -М„ 1967.

7. Рубаник К.П. Международно-правовые проблемы ЮНЕСКО. - М„ I960.

8. Україна та UNESCO. // http://unesco.org.ua/ua/unesco

 

Аксіома: «шляху в ЄС в обхід НАТО не існує», -колишній Голова Місії України при НАТО К. Морозов

Інтеграція і співробітництво є важливими елементами державної зовнішньої політики. Доцільність 'їх реалізації базується на теоретично обґрунтованих засадах і на практичній потребі як на внутрішньому, так і міжнародному рівнях. Членство в міжнародних організаціях є одним з основних видів співробітництва держави в економічній, політичній, військовій і соціальній сферах. Важливим завданням для України залишається приєднання до провідних інтеграційних проектів - Європейського Союзу та НАТО. Що лежить в основі такої політичної поведінки української держави задля досягнення поставлених цілей?

Україна однією з перших держав пострадянського простору започаткувала формальні відносини з Північноатлантичним альянсом. З 1995 р„ після прийняття Спільної заяви, Україна та НАТО активно розвивали двосторонні відносини, які у 1997 р. набули статусу особливого партнерства. У 2003 p., правове поле євроатлантичної інтеграції України значно доповнилось з прийняттям Закону «Про основи національної безпеки України». У ньому серед основних напрямів державної політики з питань національної безпеки визначено набуття членства в ЄС та НАТО при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, державами СНД, а також іншими кранами світу. Говорячи про можливість набуття членства в Північноатлантичному союзі, потрібно з'ясувати доцільність цього вибору, як політичної прерогативи сьогодення і перспективою на майбутнє.

Важливу роль у підготовці до вступу в НАТО відіграють партнерські відносини із східними сусідами. Запорукою цьому може стати стабільна і впорядкована політика сусідства. За словами колишнього Голови місії України при НАТО, Посла К. Морозова: «для успішного просування України на Захід потрібно мати попутний вітер зі Сходу».

Важливим залишається питання щодо ЄС. Успішна інтеграція до ЄС вимагає виконання багатьох вимог. На мою думку, найголовнішою є функціональність основних сфер держави. Першочерговим у цьому випадку є гарантія безпеки і захищеності: суверенітету, кордонів, економіки, національних інтересів. «Шлях до набуття членства в Євросоюзі обов'язково лежить через підготовку до членства в НАТО», стверджує К.Морозов.

Отже, узагальнюючи підняту тематику щодо вступу України до НАТО та ЄС можна дійти висновку, що в основі міжнародних відносин є внутрішньодержавна стабільність і чітка спрямованість політичного курсу, а також коректна дипломатична співпраця. Ввійти в ЄС, не підтвердивши захищеність політичних інтересів і гарантій зі сторони «військового охоронця» більшої частини світу, перетворюється на своєрідну спробу перестрибнути обов'язкову консервативну, затверджену правовими нормами законодавчу процедуру.

Список використаних джерел

1. Відносини Україна - НАТО. - Режим доступу //http://www.ukraine-nato. gov.ua/nato/ua/publication/content/5100.htm (Переглянуто - 9.11.08)

2. Вступне слово до читачів рубрики «Політика і час інтеграції» Глави Місії України при НАТО, Посла Костянтина Морозова. - Режим доступу //http.7/ www.mfa.gov.ua/missionnato/ua/ publication/ content/7143.htm (Переглянуто - 9.11.08)

3. Закон України Про основи національної безпеки України. - Режим до­ступу// http:// www.dcaf.ch/_docs/Ukraine_EuroAtlantic/U2_14.pdf (Переглянуто -8.11.08)

4. Засідання послів на рівні РЄАП. - Режим доступу // http://www.ukraine-nato.gov.ua/nato/ua/publication/content/7974.htm (Переглянуто - 8.11.08)

5. Україна-НАТО (06.08.2007 р. Глава Місії України при НАТО, посол Костянтин Морозов: «Для членства України в НАТО потрібен попутний вітер зі Сходу». - Режим доступу// http:// http://www.ukraine-nato.gov.ua/nato/ua/ publication/content/13019.htm (Переглянуто - 9.11.08)

 

Співпраця України з Європейським Союзом

У цьому році завершився термін дії Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) між Україною й ЄС. її заміна на нову угоду незабаром стане одним з ключових пунктів у взаєминах України з ЄС. Власне, цьому був присвячений саміт Україна - Європейський Союз, який відбувся 9 вересня 2008 р. у Парижі. Його найважливішим рішенням стала нова посилена Угода між Україною та Євросоюзом «Про асоціацію», за якою планується, що Брюссель та Київ розпочнуть переговори зі встановлення безвізового режиму та Зони вільної торгівлі. Угода «Про асоціацію» має замінити УПС, яка діяла десять років. Угода «Про асоціацію» визначає чотири основні напрями співпраці України з Європейським Союзом: політичний діалог та зовнішня політика і політика безпеки; питання юстиції, свободи і безпеки; економічне співробітництво; створення повномасштабної Зони вільної торгівлі [2].

Від початку переговорів у 2007 p., їх було проведено дев'ять раундів, за результатами яких попередньо досягнуто домовленості щодо перших двох напрямів у повному обсязі та за більшістю питань економічного співробітництва. Переговори щодо Зони вільної торгівлі триватимуть у 2009 p., адже вони розпочались після прийняття України до COT.

На підсумковій прес-конференції саміту Президент Франції Н.Саркозі зауважив, що «сьогодні ми говоримо, що Україна є європейською країною, яка розділяє спільні цінності і спільну історію з Європою. Ми вперше офіційно пред­ставили таке формулювання. Європейський Союз визнає європейські прагнення України і вітає європейський вибір України» [1]. Водночас «Європейський Союз вважає, - підкреслив він, - що Угода «Про асоціацію» з Україною «не закриває жодного шляху, як і не відкриває жодного шляху», що ЄС цим рішенням хотів ще раз підкреслити спільність цінностей з Україною, спільність історії. Він аргументував свої слова тим, що ЄС не надав йому права робити інші заяви [3].

Актуальність цього питання зумовлена особливо високими очікуваннями України щодо змісту та спрямованості майбутньої Угоди «Про асоціацію», яку планується підписати у 2009-2010 pp. чи її, взагалі, не підпишуть. Вважаємо, що каталізатором негативного розгортання процесу може стати: факт нинішньої політичної та економічної кризи в Україні - постійна боротьба між Президентом та урядом, з одного боку, і парламентом, з іншого, перебування країни в стані перманентних виборів. Європу й так лихоманить від постійних криз (дебати довкола прийняття євроконституції), і вона не готова прийняти в своє коло ще одну політично й економічно нестабільну країну; недосконала нормативно-правова база, яку депутати з великими зусиллями намагаються підвести під європейські стандарти. Україна ще 1994 р. взяла на себе зобов'язання про поступове приведення національного законодавства у відповідність до законодавства ЄС. Проте в цьому напрямі держава рухається занадто повільно.

Сусідні посткомуністичні країни, поряд з іншими реформами, зуміли зробити це швидко, і як результат -вони члени європейської спільноти; відчутно відсталий економічний розвиток та низький рівень життя громадян України в порівнянні з громадянами країн ЄС. Українська економіка - по галузях, секторах і підсекторах - не структурована в тій мірі, як це прийнято в ЄС, де діють міцні асоціації виробників і на національному, і на рівні Євросоюзу. У нас же ринкові відносини надто слабкі, та ще й постадміністративні. Тому цей чинник виступає доволі сильним гальмом у демократичному розвитку нашої держави.

Незважаючи на негативи у взаєминах, європейські лідери на саміті підтвердили, що підпишуть нову розширену Угоду про партнерство та співробітництво у 2009 р. Президент Франції розглядає підписання цієї угоди як мету головування Франції в ЄС. Водночас ЄС дав зрозуміти Президенту В.А.Ющенку, що Україні ще рано сподіватися на якісь пришвидшені кроки інтеграції. Європа, а найперше Україна, ще не готові підписувати більш важливі документи про політичну та економічну інтеграцію. Однак, хоч Угоду «Про асоціацію» і не підписали, але все ж існують проекти майбутньої співпраці в багатьох галузях.

За прогнозами аналітиків у 2009 р. буде зафіксоване створення повномасштабної Зони вільної торгівлі з ЄС. Хоча вони вважають, що це знищить національного виробника. Адже ЄС впродовж 50 років і донедавна існував саме як митна територія і Зона вільної торгівлі. У процесі створення і розширення ЄС паралельно зближувалися й сфери життєдіяльності раніше повністю суверенних держав: дипломатія, охорона довкілля, стандарти безпеки життя, конкурентоздатність виробництв і товарів тощо, а згодом і елементи зовнішньої та оборонної політики. Але спільний ринок був і залишається базисом усієї конструкції. Україні пропонується ввійти у цей спільний ринок на рівні вільної торгівлі товарами, послугами, частково - робочою силою і в перспективі отримати свободу пересування громадян.

Тож, перспективу вступу України в ЄС погіршує: політична криза, низький рівень життя населення, не врегульовані відносини із сусідніми державами. Рух України до ЄС повільний, але перспективи є. Варто бути готовими дати відповідь по багатьох критеріях і вимогах, тому заяви про вступ України до ЄС в найближчі роки є надто оптимістичними.

Список використаних джерел

1. На саміті Україна - ЄС Київ отримав перспективу членства і коротко­строкового безвізового режиму // http://www.newsru.ua/ ukr / 9 вересня 2008 р.

2. Нова угода Україна - ЄС не відкриває жодного шляху. і не закриває // http://www.newsru.ua/ ukr / 9 вересня 2008 р.

3. Пасова Т Складнощі перекладу, або Саміт Україна - ЄС у заявах наших та європейських політиків // Голос України. - 2008. - 11 вересня.

 

НАТО чи нейтралітет? Особливості зовнішньополітичного вибору України

Україна розташована на перехресті воєнно-політичних і економічних ін­тересів багатьох розвинених держав. Від вміння налагодити співробітництво з ними залежатиме подальше зміцнення державності, а також економічний розвиток нашої країни, рівень якого у багатьох випадках визначатиметься воєнно-політичними аспектами української зовнішньої політики.

Найбільший вплив на Україну в цій сфері мають НАТО, до складу якого входять наймогутніша держава у світі - США, а також Росія, яка має інтереси як на пострадянських теренах, так і в Західній Європі. США і Західна Європа розглядають НАТО як виключно оборонний союз, який є сьогодні основною складовою європейської безпеки і, певною мірою, промоутером американських інтересів на європейській частині континенту. Росія у ставленні до НАТО сповідує подвійний підхід: з одного боку, намагається активно співпрацювати, з іншого -вбачає в Альянсі одного із головних своїх супротивників. Як наслідок, Москва вкрай негативно ставиться до розширення НАТО на Схід. Задекларувавши своє бажання більш тісної співпраці з Альянсом, Україна, таким чином, всупереч своєму бажанню стає ще одним вузлом протистояння у клубку протиріч між США і НАТО, з одного боку, та Росією, з іншого. Ба більше: навіть декларативні намагання частини української політичної якомога швидше приєднатися до НАТО суттєво дестабілізують політичне життя в середині країни, а також ускладнюють нашу зовнішню політику, особливо в частині відносин із РФ.

Однак надії українських прихильників НАТО на отримання ПДЧ уже в цьому році схоже так і залишаться надіями. Адже у Європі уже встигли згаснути усі останні відблиски Помаранчевої революції, а ступінь розчарування в нашою країною цього року сягнув свого апогею [1]. Таким чином, ситуація складається на користь тих членів Альянсу, які воліють відкласти українське питання на невизначений строк.

Саме в цих умова українські аналітики знову заговорили про нейтралітет. Вони вважають, що за умов нейтралітету зникне тиск на Україну, який породжується протистоянням Росії і США довкола питання про подальше розширення НАТО. Хоча суперечності між протидіючими сторонами як такі не зникнуть, Україна, за умов нейтралітету, матиме великі шанси не стати прифронтовою державою у разі виникнення регіонального конфлікту. Окрім того, з'являться передумови для суттєвого покращання відносини між Україною та її північно-східною сусідкою в усіх сферах і, насамперед, енергетичній і економічній [2]. Приблизно такі самі аргументи наводять також й українські політики, які позиціонують себе прихильниками традиційного європейського нейтралітету і виступають за неприєднання України до міжнародних воєнних блоків та забезпечення обороноздатності країни власними силами [3].

Що ж означає нейтральний статус будь-якої держави? Якщо говорити уза­гальнено, то він передбачає три базові заборони на дії країни: не брати участі й не надавати збройні сили для війн з іншими державам; не надавати свою територію для використання воюючими (третіми) сторонами; не дискримінувати воюючі сторони у поставках їм зброї і товарів воєнного призначення [4]. Екстраполяція цих, вище наведених, заборон на українські реалії свідчить, що, якщо виконання першої і третьої заборони, які є похідними від нейтрального статусу, не складає особливих проблем для нашої держави, то дотримання Україною заборони на розміщення на своїй території збройних сил третіх сторін є, фактично, передумовою нейтралітету. Причому виконання цієї передумови залежить не від самої України.

Зрозуміло, що мова тут йде про Чорноморський флот Російської Федерації. А позиція нашої сусідки у питанні виведення цього військового з'єднання з території Криму загальновідома. Таким чином, очевидно, що навіть у кращому випадку прийняття рішення про нейтралітет України не може бути за існуючих умов одностороннім рішенням Києва. І не факт, що Росія, від позиції якої це рішення врешті-решт буде найбільше залежати, не схоче скористатися із ситуації, аби виторгувати собі, наприклад, «зручну» лінію кордону у Керченській протоці, чи щось інше.

При цьому слід мати на увазі, що окрім Росії свої інтереси в Україні мають ще США та Європейський Союз. То ж чи не вийде так, що нейтралітет, який багато-хто в нашій державі сприймає як панацею від зовнішньополітичних проблем, обернеться для України добровільно-примусовою відмовою від власних національних інтересів. Втім, є ще один ракурс цієї проблеми. В умовах появи нових загроз у світі, зростання воєнно-політичної нестабільності, існування численних регіональних конфліктів для нейтральної України може стати проблематичним забезпечення недоторканості державних кордонів та захист територіальної цілісності. Єдиним виходом за таких умов буде лише підвищення обороноздатності нашої держави шляхом будівництва потужних збройних сил. Однак з огляду на стан нашої економіки сьогодні і прогноз її розвитку на найближче майбутнє багаторазове збільшення видатків на оборону навіть у середньостроковій перспективі навряд чи можливе.

Приблизні розрахунки показують, що в умовах нейтрального статусу нашої держави видатки оборонного бюджету в перерахунку на одного громадянина України складатимуть мінімально - до 280, максимально - 620 амер. дол. Це вдвічі-втричі перевищує видатки, яких слід очікувати в разі реалізації Україною її плану щодо інтеграції у оборонний союз західних держав НАТО. Зрештою здійснити комплексне реформування власних збройних сил у такій мірі, щоб вони відповідали кращим світовим зразкам можливо тільки у співпраці і за умов військово-промислової кооперації із технологічно розвиненими країнами [5].

Підсумовуючи можна сказати наступне. Набуття Україною статусу нейтральної держави за нинішніх умов пов'язано з об'єктивними внутрішніми і зовнішніми проблемами, ціна вирішення яких у багатьох випадках перевищує реальні можливості нашої держави. Натомість вступ України в НАТО може гарантувати їй військову безпеку уже відразу після набуття членства, позаяк на Україну в такому випадку пошириться дія ст. 5 Договору про колективну оборону НАТО. Серед інших чинників на користь повної євроатлантичної інтегра­ції України можна назвати ще й такі. Членство України в НАТО слугуватиме рушійною силою для прискорення вступу України до ЄС. В разі досягнення умов безпеки і стабільності Україна може також розраховувати на суттєве збільшення іноземних інвестицій у власну економіку.

Однак в будь-якому випадку спочатку вибір потрібно зробити самій Україні.

Список використаних джерел

1. Силіна Т. Україна в трьох соснах: НАТО - Росія - ЄС // Дзеркало тижня. - 2008. - №36. - http://www.dt.ua/1000/1550/64204/; Європа розчарована розвитком подій в Україні // Дзеркало тижня. - 2008. - №36. - http://www. dt.ua/1000/1550/64228/

2. Жовніренко П. Євроатлантична шахівниця України: чи можлива перемога без переможених?// Дзеркало тижня. - 2008. - 25жов. - С.7

3. Вірний В. НАТО і активний нейтралітет України. - // http://www.personal-plus.net/215/1923.html

4. Шевцов АЛ., Шеховцов B.C. Особливості воєнно-політичних відносин США і НАТО з Росією: в контексті можливих альтернатив для України// Стратегічні пріоритети. - 2006. - №11. - С175-184.

5. Романов О. Україна в НАТО: перспективи присутності/Юридичний журнал. - 2005. - №7. - С.67-70.

 

Членство України в Раді Безпеки 00Н - серйозне випробування для української дипломатії

Рада Безпеки (РБ) - це один із головних органів ООН, який несе відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. У 1999 році під час перебігу 54-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну вперше, в якості незалежної держави було обрано непостійним членом Ради Безпеки ООН на період 2000-2001 pp. Це стало результатом багаторічної наполегливої та цілеспрямованої роботи української дипломатії.

Україна підійшла до кульмінаційного періоду членства в Раді Безпеки, оскільки в ієрархії сучасних міжнародних відносин немає вищої і більш відповідальної посади, ніж Голова Ради Безпеки. Він скеровує та координує роботу цього органу, представляє її на різних засіданнях та зустрічах, виголошує від імені Ради офіційні заяви та повідомлення для преси, координує консультації з вироблення та узгодження всіх рішень РБ та виконує ряд інших відповідальних функцій. Саме тому головним завданням делегації України під час головування є забезпечення чіткої, ефективної та безперебійної роботи РБ ООН [2].

Період членства України у цьому органі став надзвичайно серйозним випробуванням для української дипломатії.

По-перше, участь України в роботі Ради Безпеки підтвердила здатність нашої країни провадити незалежну й виважену зовнішню політику, яка спирається на чіткі та об'єктивні критерії, цілі й принципи Статуту ООН, основоположні норми міжнародного права та є спрямованою на забезпечення національних інтересів України.

Українській дипломатії вдалося довести свою політичну та дипломатичну зрілість під час багатьох безпрецедентних ситуацій, коли потрібно було демонструвати принциповість, а не просто підтримувати позиції інших членів Ради Безпеки.

По-друге, Україна переконливо довела свою спроможність бути активним членом Ради Безпеки, з позицією якого рахуються всі, здійснювати ефективний вплив на процес схвалення рішень у цьому органі та робити власний практичний внесок у їх реалізацію.

Доказом цього стала низка конкретних результатів, яких Україна досягла за час членства в Раді Безпеки. Передусім це реалізація ініціативи Президента України про проведення у вересні 2000 р. Засідання Ради Безпеки ООН на найвищому рівні, до якого була прикута увага міжнародного співтовариства, голів держав і урядів переважної більшості країн світу. Результатом саміту стала підсумкова Декларація, розроблена на основі пропозицій України, яка торкається широкого спектру проблем, пов'язаних із забезпеченням ефективної ролі Ради Безпеки в підтриманні міжнародного миру та безпеки [1, с. 661].

Тому одним з найбільш важливих підтверджень визнання авторитету і ролі нашої держави на міжнародній арені, послідовності та неупередженості її зовнішньої політики, відданості принципам демократії, стало обрання України до складу непостійних членів Ради Безпеки ООН. Вперше Україна була членом органу, на який покладено головну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки у світі, як незалежна держава. За час членства в Раді Безпеки Україна переконливо довела свою спроможність бути активним учасником її діяльності, здійснювати ефективний вплив на процес прийняття в РБ доленосних рішень та робити власний практичний внесок у їх реалізацію.

Досить важливого значення наша держава надає питанню реформування Ради Безпеки. Україна виступає за розширення членського складу РБ, підтримуючи збільшення кількості як постійних, так і непостійних членів. Неодмінною передумовою підтримки нашою державою будь-якого варіанту реформування РБ ООН є забезпечення адекватного рівня представленості в цьому органі країн Східноєвропейської регіональної групи.

Дуже важливим здобутком став справжній прорив у галузі розширення обсягів та географії участі України в миротворчих операціях ООН. Слід також відзначити, що створення у 2000 р. за ініціативою України Робочої Групи Ради Безпеки із загальних питань санкцій стало важливим кроком до серйозного перегляду політики Ради Безпеки в цій галузі.

Загалом, є всі підстави стверджувати, що позиція України з окремих питань порядку денного Ради Безпеки вже становить важливий внесок у створення сприятливого клімату для налагодження або активізації розвитку взаємовигідного двостороннього співробітництва з багатьма країнами так званого «третього світу» [1, с. 663].

Діяльність України в ролі члена Ради Безпеки ООН виявилася досить активною й продуктивною та сприяла суттєвому зростанню її міжнародного авторитету. Головування України у Раді Безпеки було здійснено на високому організаційному рівні та за активної участі нашої держави у розгляді всіх питань, внесених до порядку денного РБ, шо знайшло позитивний відгук з боку інших членів цього органу [3].

Отже, можна констатувати, що Україна зробила і продовжує робити важливий внесок у зміцнення міжнародного миру і безпеки, про що, зокрема, красномовно свідчить той факт, що за кількістю миротворців, які діють під прапором ООН, Україна посідає перше місце серед європейських країн і сьоме у світі.

Таким чином результатом діяльності України у Раді Безпеки ООН впродовж 2000-2001 pp. стало зміцнення її авторитету як держави, що відіграє безпосередню активну роль у розв'язанні проблем глобальної та регіональної безпеки. Позиція України під час розгляду в цьому органі найбільш актуальних питань, навколо яких відбуваються зіткнення інтересів впливових держав світу, наочно засвідчує принциповість та самостійність зовнішньої політики нашої держави. Україна ефективно використовувала членство у Раді Безпеки й для протидії та нейтралізації акцій, які могли б зашкодити нашим національним інтересам. Важливим аспектом роботи української делегації стало створення додаткових можливостей для економізації участі України в ООН, передусім шляхом створення умов для розвитку двостороннього співробітництва з окремими державами та розширення участі в операціях з підтримання миру.

Список використаних джерел

1. Нариси з історії дипломатії України. О.І.Галенко, Є.Є.Камінський, М.В.Кирсенко та ін.під ред. В.А.Смолія. - К., Видавничий дім «Альтернативи», 2001.- 660с.

2. Амбасадор Кучинський. Україна головує в Раді Безпеки ООН // http:// www.brama.com/news/press/010228un__mission.html (Дата перегляду 9.11.2008).

3. Рада Безпеки ООН рятує Україну // http://www.intv-inter.net/news/ article/?id=57745996 (Дата перегляду 9.11.2008).

 

Вплив російсько-грузинського конфлікту на інтеграцію України до НАТО

За всю історію незалежної України не було подібного воєнного конфлікту, який настільки сильно вплинув на внутрішню і зовнішню політику України, як конфлікт між Росією та Грузією. Свою оцінку, щодо цих подій висловив президент України Віктор Ющенко в статті опублікованій ним в американській газеті The Washington Post, в якій йшлося наступне: «Трагічні події в Грузії довели відсутність ефективного превентивного механізму в ООН, ОБСЄ або серед інших міжнародних організацій». Через це тільки колективна система безпеки демократичних держав, а саме НАТО, може гарантувати непорушність кордонів України.

Внаслідок цього конфлікту світова спільнота почала активно обговорювати питання, щодо надання Україні і Грузії Плану дій щодо членства в НАТО. Свою підтримку, щодо надання Україні ПДЧ висловили не тільки східні члени Альянсу, такі як Польща і країни Балтії, але й обоє кандидатів в президенти США - Барак Обама та Джон Маккейн. Останній навіть включив це питання в свою передвиборчу програму, в той час, як Барак Обама висловив лише словесну підтримку Україні: «Якщо Грузія і Україна відповідають всім вимогам по вступу в НАТО, вони повинні бути включені в План дій щодо членства в Альянсі негайно».

Спершу, подібної думки дотримувалась і канцлер Німеччини - Ангела Меркель, 25-го серпня вона заявила, що наступними кроками для України і Німеччини повинно стати приєднання до ПДЧ. Але згодом канцлер Німеччини змінила свою думку через внутріполітичну кризу, яка склалася в Україні і яка стала великою перешкодою на шляху до інтеграції в НАТО. Вже на початку жовтня Ангела Меркель констатувала повну неготовність України до прийняття ПДЧ. Категорично проти зближення України з НАТО виступають Нідерланди, але їхня позиція зумовлена, виключно власними внутріполітичними інтересами, оскільки правляча партія цієї країни під час виборчої кампанії обіцяла виборцям, що буде виступати проти розширення НАТО, тому підтримка України, або будь-яких ін­ших країн в Євроатлантичній інтеграції є для них неприйнятною.

Багато українських політиків сподівались, що після Російсько-Грузинської війни Україна здобуде шанс на скоріше зближення з Заходом, але ці сподівання швидко розвіялись і основною причиною цього стала політична нестабільність в українській політиці, підтвердженню цьому є слова, які на умові анонімності висловив один із чиновників Єврокомісії: «Україна розраховувала, що на хвилі грузинських подій ми зможемо щось підписати або гарантувати якусь чітку європерспективу, але війна в Грузії фактично не вплинула на підсумок переговорів. В той же час політична криза в Україні істотно погіршила перспективи Києва».

Експерт Центру європейських політичних студій Фабріціо Тассінарі стверджує, що такі країни, як Італія та держави Бенілюксу, не бажають створювати іще один подразнювач для Росії. За його словами, є кілька країн всередині ЄС, які з обережністю ставляться до того, яким чином розвиваються відносини із Росією. «Цю політику можна назвати - «Росія на першому місці», а інші країни - уже потім. І ця політика не змінилася», - зауважує експерт. Втім, на його думку, від групи цих держав Євросоюзу останнім часом відокремилися Німеччина та Франція, які зайняли більш прагматичну позицію.

Великим гальмом України на шляху до інтеграції в НАТО є протиріччя між різними політичними силами. Опорою євроатлантичного курсу в парламенті є фракція Нашої України - Народної самооборони, але вони мають всього лише 72 місця в ВР, а цього не достатньо для підтримки даного курсу.

БЮТ, який займає третю частину місць в парламенті, виступили за при­скорення програми створення європейської безпеки, але це не означає, що під подібною системою бютівці розуміють виключно НАТО. Тимошенко лиш під­креслила, що ми повинні будувати співробітництво з НАТО, але питання вступу України в Альянс потрібно розглядати на всеукраїнському референдумі.

Партія Регіонів, в свою чергу, виступає різко проти руху України в НАТО, а натомість пропонує рух до Шанхайської організації співробітництва.

Проти вступу в НАТО і більшість українського населення. За даними центру економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова в червні 2008 р. за вступ до НАТО проголосувало б - 20.9 %, проти - 60%, не голосувало б - 5.9% і важко було відповісти близько 13% респондентів. Ситуація практично не змінилась і після Російсько-Грузинського конфлікту, оскільки станом на серпень 2008 р. кількість прихильників Альянсу збільшилась лишень до 22.3%. Основною причиною не підтримки НАТО є низький рівень обізнаності населення щодо НАТО. За даними цього ж таки центру 46.8% людей оцінюють свій рівень інформованості про НАТО, як низький, 33,6%, як середній, 5,4%,як високий і 10,1% респондентів стверджує, що не має жодної інформації про НАТО.Отже, російсько-грузинський конфлікт міг стати великим поштовхом на шляху до НАТО. Після цього конфлікту, в багатьох українських політиків з'явилися надії, щодо швидшого просування України в Альянс, але вони скоро розвіялись. Основною перешкодою цього процесу стала внутрішньополітична криза, але існує і ряд інших факторів, які гальмують інтеграцію України в НАТО, зокрема, неготовність деяких країн прийняття нового члена до Альянсу та успішна зовнішня політика Росії проти НАТО. Україна могла б здобути ПДЧ ще в грудні цього року, але нестабільна ситуація і внутрішньо-політична криза стали перепоною цьому і тепер ряд українських експертів вважають, що наступним шансом отримання Україною ПДЧ може стати ювілейний саміт НАТО, який відбудеться наступного року в Німеччині та Франції. Проте навіть, якщо політична ситуація в нашій країні покращиться, це все ще не буде гарантією того, що Україна зможе активно просуватися в НАТО, оскільки, все ще більшість українців не підтримують євроатлантичну інтеграцію і основною причиною цього є погана інформаційна політика, щодо НАТО серед українського населення. Тому потрібно зробити багато справ і повинно пройти багато часу, щоб Україна змогла вступити в Альянс.

Список використаних джерел

1. Рудь Б. Принуждение к войне// Корреспондент.-2008.-№33.-С.32-33.

2. Сірук М. Вікно можливостей// День.-2008.-№192

3. Шишлин В. Украина не становится ближе к НАТО - Режим доступу: // http://www.interfax.ru/politics/txt.asp?id=41137 [переглянуто 12.11.2008]

4. Соціологічне опитування - Режим доступу:// http://www.uceps.org/poll. php?polI_id=46 [переглянуто 11.11.2008]

 

Участь України в ГУАМ як складова успішної зовнішньополітичної стратегії

Неодмінною умовою успішної реалізації Україною своїх зовнішньополітичних цілей є її активне і повномасштабне входження до світового співтовариства [1, с. 379]. Одним із способів досягнення цієї мети є участь держави у міжнародних та регіональних організаціях. Саме тому, 10 жовтня 1997 р. Україна стала співзасновницею Організації за демократію і економічний розвиток - ГУАМ. Проте, Верховна Рада України ухвалила закон Про ратифікацію Статуту Організації за демократію та економічний розвиток - ГУАМ лише б березня 2008 [2, с. 196].

Формування ГУАМ за відносного лідерства України та підтримки інших країн, що розуміють усі переваги створення регіональних угруповань, заснованих на принципах рівності та взаємної підтримки, є ознакою початку нових надзвичайно важливих інтеграційних процесів на терені колишнього СРСР. Виникнення ГУАМ не має на меті створення якогось антиросійського блоку чи «буферної зони» між країнами НАТО та Російською Федерацією. Це пов'язано, насамперед, із пошуками найефективніших і взаємовигідних схем регіонального співробітництва в межах пострадянського простору.

Згідно Статуту основними цілями ГУАМ є: затвердження демократичних цінностей, забезпечення верховенства права і повага прав людини; забезпечення сталого розвитку; зміцнення міжнародної і регіональної безпеки і стабільності; поглиблення європейської інтеграції для створення загального простору безпеки, а також розширення економічного і гуманітарного співробітництва; розвиток соціально-економічного, транспортного, енергетичного, науково-технічного і гуманітарного потенціалу; активізація політичної взаємодії і практичної співпраці в сферах, що представляють взаємний інтерес [3, с. 1].Діяльність Організації спрямована на поглиблення взаємодії між державами-членами - Грузія, Україна, Азейбарджан, Молдова - у багатьох сферах, що становлять взаємний інтерес, зокрема, в економічній, безпековій та гуманітарній. Спільні економічні інтереси держав ГУАМ найбільше сконцентровані навколо двох питань - транспортування прикаспійських енергоносіїв та прокладання нових транзитних маршрутів через Кавказький регіон.

Україна має значення стратегічного транзитного маршруту енергоносіїв для європейських країн і з огляду на її переробні потужності може стати важливою ланкою економічної безпеки Європи. Використання території України дає можливість більше ніж удвічі скоротити довжину шляху транспортування нафти з регіону Близького Сходу до Європи. Прибуток від транзиту енергоносіїв з Прикаспійського регіону до Європи надасть змогу Україні компенсувати витрати на їх імпорт та частково вирішити свою енергетичну проблему.

Крім того, ефективними напрямами економічного співробітництва є розвиток інвестиційної діяльності між державами ГУАМ, створення спільних підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, в галузі машинобудування, енергетики і транспорту. В перспективі в межах ГУАМ може утворитися самодостатня у багатьох аспектах регіональна зона економічного співробітництва. Іншим важливим напрямом співпраці країн-членів ГУАМ є проблеми безпеки та стабільності в регіоні. Реалізація масштабних проектів вимагає формування субрегіональних структур безпеки, що утворили б спільну платформу для співпраці у цій сфері з максимальним урахуванням інтересів усіх держав регіону. Перед кожною з країн ГУАМ постають труднощі, що багато в чому мають спільне походження (Абхазія, Крим, Карабах, Придністров'я). Подібність проблем у галузі безпеки зумовлює і взаємне тяжіння держав. Із створенням ГУАМ з'являються нові можливості для вирішення конфліктів спільними зусиллями в умовах, коли втручання міжнародних структур може бути блоковане позицією Росії. Україна спроможна взяти на себе частину миротворчих функцій на Чорноморсько- Каспійському просторі. Власні інтереси України як позаблокової держави найбільшою мірою збігаються з інтересами підтримання миру і стабільності в регіоні. її геополітичне розташування і статус регіональної потуги дозволяє враховувати політичні, кліматичні, соціально-економічні та культурно-етнічні особливості регіону.

Надання Україною технічної та гуманітарної допомоги, а також поглиблення військового та військово-технічного співробітництва є одним із стратегічно важливих завдань зміцнення стабільності й безпеки у регіоні в цілому.

Окрім вищезазначених напрямів співпраці в рамках ГУАМ, за час існування організації визначилися ще й такі вектори діяльності: формування системи політичних консультацій і координації зусиль у вирішенні спільних проблем безпеки; політична взаємодія в міжнародних організаціях - ООН, ОБСЄ, НАТО, включаючи Програму «Партнерство заради миру»; розбудова Євразійського транспортного коридору, співробітництво в галузі видобутку й транспортування нафти до європейських країн; розвиток багатостороннього співробітництва в галузі безпеки, врегулювання конфліктів і боротьби з сепаратизмом; військове та військово-технічне співробітництво, включно зі створенням багатостороннього миротворчого батальйону; посилення миротворчої діяльності України та спри­яння у врегулюванні міжетнічних конфліктів.

Проте, на думку деяких дослідників, ще досить поспішним є твердження про трансформацію ГУАМ в сильну міжнародну організацію у вигляді системи колективної безпеки чи економічно інтегрованого блоку держав. Адже існують істотні відмінності в політичному устрої та зовнішньополітичних орієнтаціях країн ГУАМ. Досить помітними є ознаки і різниця в рівні економічного розвитку окремих країн-членів, у темпах необхідних соціально-економічних перетворень тощо. Але, незважаючи на це, за умов зовнішньої підтримки з боку країн НАТО та ЄС, за нейтрального ставлення до ГУАМ з боку Росії ця організація здатна заявити про себе як про впливову політичну силу в одному з ключових геополітичних центрів планети.

На сьогоднішній день очевидним є той факт, що участь України в ГУАМ -це створення додаткових можливостей для диверсифікації джерел енергопостачання, активізація транзитно-транспортного та енергетичного потенціалу України, доступ до реально прибуткових для України ринків держав-членів ГУАМ, що створює сприятливі умови для додаткових шляхів виходу на ринки сусідніх регіонів Центральної Азії та Близького Сходу. Крім того, це ще й додаткові можливості для активного спостереження за розвитком ситуації навколо конфліктів, що затягайся, на території інших держав-членів ГУАМ та в такий спосіб посилен­ня посередницької ролі України у врегулюванні цих конфліктів [4, с. 12].

Саме тому участь України в ГУАМ є важливою складовою просування та відстоювання інтересів держави на міжнародній арені.

Список використаних джерел

1. Постанова Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики України» від 2 липня 1993 року // Відомості Верховної Ради. - 1993. - № 37. - С 379.

2. Закон України «Про ратифікацію Статуту Організації за демократію та економічний розвиток - ГУАМ» від 6 березня 2008 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2008. - №18. - С 196.

3. Статут Організації за демократію та економічний розвиток - ГУАМ. - Режим доступу: http://zakon.rada. gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi?nreg=886_002.

4. В. Огризко. Пріоритети 2008 // Зовнішні справи. - 2008. - №3. - С 9-12.

 

Громадський контроль над сферою безпеки

Громадський контроль за сферою безпеки можна визначити як систему відносин громадянського суспільства з державою, яка ґрунтується на підзвітності органів інституцій сфери безпеки органам державної законодавчої влади (парламентський контроль), органів місцевого самоврядування та недержавними структурами (громадськими організаціями та ЗМІ). Основне спрямування громадського контролю над силовими структурами - запобігання перетворенню країни на державу «поліцейського типу», сприяння розвитку демократичних процесів у Збройних Силах та інших силових структурах. Громадянський контроль — виключна прерогатива розвиненого демократичного суспільства. Сама ідея громадянського суспільства, як і громадянського контролю над системою та структурами національної безпеки, є прямим викликом тоталітарній державі і її структурам безпеки й одночасно інтегральним мірилом рівня демократизації держави та суспільства в цілому. У тоталітарному суспільстві будь-якого типу (незалежно від типу конкретної тоталітарної ідеології) завжди існувала абсолютна монополія держави на сферу внутрішньої і зовнішньої безпеки.

Зауважимо, що громадський контроль над системою національної безпеки — поняття багатоаспектне. Воно значно ширше за цивільний контроль над Збройними Силами і як таке містить у собі ідею контролю не лише над армією, а й над «силовими» структурами в цілому, тобто над усіма основними суб'єктами системи національної безпеки. Однак, сучасні науковці у своїх дослідженнях зазвичай обмежуються або питаннями цивільно-військових відносин, або питаннями демократичного контролю над армією, залишаючи поза увагою інші структури Військової організації держави. Розбудова систем демократичного контролю є накопиченням досвіду, який, за умови оздоровлення внутріполітичної ситуації, може привести в майбутньому до формування нової культури взаємодії влади і суспільства, зокрема, в сфері національної безпеки в якнайширшому її розумінні.

На сьогодні в Україні є необхідна правова база для здійснення демократичного цивільного контролю над Збройними Силами (ЗС) та іншими силовими структурами. Вона включає: Конституцію України, низку законів України, зокрема «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави», «Про основи національної безпеки України», а також «Стратегію національної безпеки України» [1-4].

Закон «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» визначає демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією та правоохоронними органами держави (далі - цивільний контроль) як комплекс здійснюваних відповідно до Конституції і законів України правових, організаційних, інформаційних заходів для забезпечення неухильного дотримання законності й відкритості в діяльності всіх складових частин Воєнної організації та правоохоронних органів держави, сприяння їхній ефективній діяльності і виконанню покладених на них функцій, зміцненню державної та військової дисципліни [1]. Відповідно до ст. 5 цього ж Закону, предметом цивільного контролю у сфері оборони і безпеки, правоохоронної діяльності держави є: обґрунтованість рішень державних органів з військових питань та питань правоохоронної діяльності з точки зору відповідності їх засадам внутрішньої і зовнішньої політики, міжнародним зобов'язанням України за укладеними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; хід виконання програм реформування сектору безпеки, зокрема програм переведення ЗС на контрактну форму комплектування, вирішення проблем соціальної і професійної адаптації військовослужбовців, які підлягають звільненню або звільнені в запас чи у відставку, забезпечення їх житлом та конверсії колишніх військових об'єктів, співробітництва з іншими державами, конверсії оборонних підприємств і виробництв, реалізації військового майна, правоохоронної діяльності; формування і реалізація кадрової політики в цих сферах; стан військово-патріотичного виховання молоді, підго­товка громадян до захисту Батьківщини; питання експорту та імпорту озброєнь та військової техніки; дотримання вимог Конституції та законів України стосовно прав і свобод громадян, які перебувають па службі в ЗС, інших військових формуваннях, правоохоронних органах, або знаходяться в запасі, а також звільнених з військової служби та членів їхніх сімей; формування, затвердження і використання видатків на потреби оборони, національної безпеки, правоохоронної діяльності; дотримання бюджетного законодавства в цих сферах; формування, фінансове забезпечення і виконання оборонного замовлення, планів мобілізаційної підготовки і мобілізації, заходів щодо утилізації та ліквідації озброєнь, попередження надзвичайних ситуацій та подолання їх наслідків; участь підрозділів ЗС в міжнародних миротворчих операціях і антитерористичних діях, спільних навчаннях та інших акціях; дотримання законів України при вирішенні питань про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України та під пас перебування їх на її території; дотриманням законності при розгляді звернень і скарг військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей [1].

На нашу думку, основною проблемою становлення цивільного контролю за сферою безпеки в Україні є відсутність поінформованості суспільства про ті процеси, які відбуваються в силових структурах. Тоді, як у розвинутих демократіях чимало уваги приділяється мас-медіа, які забезпечують контроль за сферою безпеки, то на жаль, в Україні слід визнати відсутність дієвого контролю з боку ЗМІ над діяльністю силових структур. ЗМІ мають не тільки контролювати сферу безпеки, але й впливати на неї так, аби продуктивність і прозорість її діяльності дозволяла говорити про безпечне майбутнє українського суспільства. В Украї­ні, на думку експертів, має місце швидше зворотна тенденція. Так, із середини 1990-х років в Україні спостерігається процес обмеження свободи ЗМІ, одним з інструментів якого є ті органи, діяльність яких сама має бути під інформаційним контролем медіа - міліція, СБУ податкова поліція, прокуратура тощо. Про ставлення правоохоронних органів до ЗМІ виразно свідчить факт, оприлюднений Інститутом масової інформації: у 2003 р. в Україні зареєстровано понад 80 конфліктних ситуацій між ЗМІ та органами виконавчої влади, в тому числі — міліцією (14 випадків) і прокуратурою (12 випадків). У цих ситуаціях правоохоронні органи жодного разу не ставали на бік журналістів. До речі, активне використання досвіду ЗМІ та громадських організацій інших країн у питанні цивільного контролю за силовими структурами, могло б принести користь для підвищення його ефективності в нашій державі.

Контрольована сфера безпеки створює умови мирного існування національних одиниць та світової спільноти, а системна модель контролю суспільства над сферою безпеки показує рівень демократизації політичного ладу в країні.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» // Відомості Верховної Ради. - 2003. - N 46. - Ст. 366.

2. Закон України «Про основи національної безпеки України. (Із змінами, внесеними згідно із Законом N 3200-IV ( 3200-15 ) від 15.12.2005)» // Відомості Верховної Ради України. - 2006. - N 14. - Ст.116.

3. Конституція України. - Харків: Фоліо, 2001. - 65 с

4. Стратегія національної безпеки України. Затверджено Указом Президента України від 12 лютого 2007 р. № 105/2007 //http://www.president.gov.ua/ documents/5728, html

5. Лисицин Едуард, Джангужин Рустем, Гончаренко Олександр Громадянський контроль і система національної безпеки України // Дзеркало тижня. -2002.-14-20 верес.