Тези Визначні постаті української дипломатичної служби

« Назад

Михайло Тишкевич - український дипломат і державний діяч

Михайло Тишкевич - видатна постать суспільно-політичних процесів кінця XIX- першої чверті XX ст. Як багатогранна особистість, він яскраво прояви себе у галузі публіцистики, дипломатії, історії. Активний громадянський діяч, М. Тишкевич був меценатом української культури і науки.

Проте, на жаль, громадська, політична, культурницька, дипломатична діяльність М. Тишкевича за часів радянської влади замовчувалась. З огляду на це звернення до історичної постаті М. Тишкевича, до висвітлення його багатогранної діяльності, зокрема дипломатичної роботи, викликає значний інтерес. М. Тишкевич відіграв політичну роль у справі творення і захисті незалежної державності України.

Михайло Станіславович Тишкевич народився 7 квітня 1857 р. в с. Андрушівці Липовецького повіту (тепер - Переяслав-Хмельницького району) на Київщині в сім'ї поміщиків - нащадків знатного графського роду. Дитячі та юнацькі роки М. Тишкевич провів поза межами України - виховувався і навчався у Варшаві та Вільно. Разом з батьками багато подорожував по Європі. Згодом закінчи із срібною медаллю Академію мистецтв у Санкт-Петербурзі. Займаючись живописом, віддавав перевагу історичній тематиці.

Після служби у війську (1879-1880 pp.) повернувся до рідного дому і швидко відчув свій кровний зв’язок з батьківщиною.

На власні кошти отримані від продажу родинної колекції стародруків і цінних документів XVI-XVIII ст., М. Тишкевич у 1880 р. встановив при Львівській «Просвіті» спеціальну так звану «Михайлову премію», якою нагороджувались автори найкращих літературних (драматичних і прозових) творів з історичного минулого України.

Згодом граф М. Тишкевич постійно надавав фінансову допомогу українським письменникам, ученим, освітянам, митцям, особливо талановитій молоді; з незаможних родин. З початку XX ст. М. Тишкевич активно включався в українську визвольну справу.

З 1909 р. М.С. Тишкевич жив у Лозанні (Швейцарія). Дізнавшись з газети «Діло» від 14 серпня 1918 p., що уряд гетьмана П.Скоропадського «заочно» призначив «провізоричним заступником Української держави в Швейцарії» М. Тишкевича, граф попросив редактора газети негайно помістити його заяву від 22 серпня 1918 р. В ній була обґрунтована відмова обійняти дипломатичні обов’язки представника гетьманського уряду, «політичні цілі й наміри», якого для М. Тишкевича не досить ясні». Свою відмову М. Тишкевич обґрунтував також тим, що гетьманський уряд допускав «можливість повороту України до Росії». Тут же висловив своє патріотичне кредо: «Я служу Україні, вільній і незалежній, якої волію вибором нам під час революції наші кращі її сини і яку боронили до останньої хвилини життя є моїм обов’язком» [3, с. 110].

Стрімкий розвиток політичних подій в Україні привів до повалення гетьманату і встановлення влади Директорії УНР (грудень 1918 p.). Директорія значно збільшила кількість українських дипломатичних представництв за кордоном. Зокрема, у січні 1919 р. було прийняте рішення направити надзвичайну дипломатичну місію УНР до Ватикану. Головою місії було призначено М.Тишкевича. Він багато зробив у поширенні інформації про українські проблеми у західному світі. 22 серпня 1919 p. M. Тишкевич був призначений головою української делегації на Паризькій конференції. А прибувши до Парижа, він одразу оприлюднив заяву, що метою уряду УНР, який він представляє, є «здобуття визнання України і боротьба з більшовизмом», наголосивши, що «Україна хоче бути незалежною і вона нею буде» [3, с. 114]. На Паризькій конференції М. Тишкевич виявив себе справжнім лідером української делегації, найбільш послідовно домагаючись міжнародного визнання незалежності України, її законних прав і вимог, пропонуючи країнам Антанти зайнятися не лише політичними, а також економічними й торговельними зв’язками з нею. Керівник делегації УНР написав і подав на адресу голови Паризької мирної конференції загалом 13 дипломатичних нот та інших офіційних звернень з пропозиціями визнати самостійну Україну, забезпечити її захист від втручання іноземних держав, справедливо вирішити східно-галицьке питання. На жаль, активна діяльність М. Тишкевича у Парижі з незалежних від нього внутрішньо- і зовнішньополітичних причин не дала бажаних для України результатів. У 1920 p. M. Тишкевич також очолював українські дипломатичні делегації на міжнародних конференціях в Сан-Ремо (квітень) і в Спа (липень), де знову за­кликав міжнародне співтовариство захистити УНР від агресії з боку радянської Росії, надати Україні військову та фінансову допомогу для збереження її державного суверенітету. Однак усі ці заклики не знайшли належної підтримки з боку країн Заходу. У тих умовах дипломатична діяльність М. Тишкевича не могла забезпечити успішного вирішення українського питання. Прекрасно розуміючи це, М. Тишкевич прийшов до гіркого висновку, що «українська справа вирішиться не в Парижі, а на полі битви» [3, с. 119].

У лютому 1921 р. Тишкевич заявив Голові Директорії С. Петлюрі про свою відставку. Під час прощальної аудієнції в Міністерстві закордонних справ Франції М. Тишкевичу висловили почуття симпатії до України, але при цьому ще раз повторили спільну точку зору французької і англійської дипломатії: «визнання самостійної України стане фактом, як тільки територія її буде в руках УНР».

Залишивши Париж наприкінці 1921 p., М. Тишкевич оселився у Пйонтронках на Познанщині (Польща) у маєтку своїх родичів. Займався переважно науковою працею.

Помер М. Тишкевич 3 серпня 1930 р. в с Жидові біля Познані.

Граф Михайло Тишкевич до кінця своїх днів залишився особистістю, яку хвилювало майбутнє людства. Його багатогранна діяльність, зокрема дипломатична робота, відіграла значну роль у справі творення і захисті незалежної державності України.

Список використаних джерел

1. Андрусинин Б., Стрельский Г. М.С. Тишкевич: людина, політик, дипломат (до 85-річчя початку дипломатичних відносин України з Ватиканом). Людина і політика. - 2004. - №1.

2. Стрельський Г. Українські дипломати доби національно-державного відродження (1917-1920 pp.) - К„ 2000.

3. Цвенгрош Г. Граф Михайло Тишкевич у змаганнях за вільну і соборну Україну || Дзвін. - 1998. - №11-12.

 

Політична і дипломатична діяльність Пилипа Орлика

Зважаючи на важливість політичної і дипломатичної діяльності Пилипа Орлика для історії України XVIII століття, автор у даній статті розгляне основні аспекти внутрішньої і зовнішньої політики цього гетьмана.

Прихід до влади Пилипа Орлика ознаменував собою розгортання активної політичної діяльності щодо реалізації ідеї визволення України від Росії і Польщі, спираючись на підтримку Порти та Криму. На початку лютого 1711 року Орлик уклав із ханом угоду про встановлення військово-політичного союзу за зразком україно-кримського договору 1648 року. Крим визнавав незалежність козацької держави та обіцяв допомогу в боротьбі проти спільного ворога, насамперед Росії.

Нову дипломатичну спробу домогтися визволення козацької України Пилип Орлик зробив після підписання Прутського договору 1711 року, який засвідчував відмову Російської держави від посягань на Правобережну Україну на користь хана і польського короля. Проте цей пункт був висловлений нечітко, і тому сторони розуміли його по-різному. Пилип Орлик, наприклад, бачив у ньому відмову Петра І від українських територій на обох берегах Дніпра, і потім стверджував, що Україна має підстави вважати себе незалежною державою [1,с. 24-26].

На початку квітня між Росією і Туреччиною укладається Константино­польський трактат, згідно з яким Петро І відмовився від Правобережної України на користь Туреччини та Пилипа Орлика. Спроби гетьмана переконати великого візиря в хибності статті про залишення Лівобережної гетьманщини в складі Росії та в необхідності продовжувати війну, щоб визволити «всю Україну по обох берегах Дніпра» виявилися марними.

За таких обставин, гетьман звернувся до урядів європейських держав з «Маніфестом», якому теоретично обґрунтував право українського народу на створення незалежної держави й підкреслив необхідність її визнання європей­ськими країнами[2,с. 85]. Проте надії Пилипа Орлика на міжнародну підтримку не виправдалися. Закріпити за собою Правобережну Україну в походах кінця 1712-1713 рр. гетьману також не вдалося. Це було спричинено насамперед тим, що російські підрозділи залишили Правобережну Україну «жахливо і неможливо спустошену, випалену й знелюднену» [3,с. 33-34].

Підтвердженням активної політичної діяльності Пилипа Орлика є «Пакти і Конституція прав та вольностей Війська Запорозького» або так звана «Конституція Пилипа Орлика». Це є унікальний документ, який дослідники небезпідставно називають однією з перших демократичних конституцій у світі, і говорять про те, що вона, як державний акт республіканського спрямування на 80 років випередила ідеї Французької революції.

Хоча й не всі плани Пилипа Орлика втілилися в життя, просто міжнародно-політична обстановка сил того часу не була надто сприятливою взагалі для України, проте Пилип Орлик зумів показати себе як активний політичний діяч своєї доби, якому не була байдужою доля України.

Загалом, дипломатія Пилипа Орлика, пройшла складний шлях свого роз­витку. І в цілому, попри деякі невдачі і прорахунки їй вдалося забезпечити ре­алізацію стратегічного курсу гетьмана, спрямованого на створення незалежної Української держави.

Список використаних джерел

1. Мельник Л.Г. Українсько-турецькі взаємовідносини і політичні проекти П.Орлика // Український історичний журнал.—1997.—№6.—С 24-26.

2. Крикун.М. Згін населення з Правобережної України в Лівобережну 1711-1712 років // Україна модерна.—Львів,1996.—№1,—С 83-85.

З. Апанович О. На чужині, але з Україною. Міжнародно-політична діяльність гетьмана України в екзилі П.Орлика. // Політика і час. 1998—№3.—С 68-69.

4. Нариси з історії дипломатії України. О.І.Галенко, Є.Є.Камінський, М.В.Кірсенко. Під ред. В.А.Смолія.—К., Видавничий дім «Альтернативи», 2001.— 736С.

 

Вивчення менталітетів європейських народів для потреб сучасної української дипломатії

Як відомо, ментальність є світобаченням в категоріях і формах рідної мови, які поєднують у собі інтелектуальні, духовні та вольові якості національного характеру в його типових проявах [1: 49]. її прояв - менталітет характеризує стан розуму і душі певного народу. За А. М. Приходьком [3: 127], ментальність є явищем когнітивно-психологічного, а менталітет - соціокультурного порядку. У етнопсихології склалися різні погляди на оцінку «етнічного менталітету», що характеризує певні народи. Всяка мовна особистість, що репрезентує певний етнос, завдяки перебуванню в етнічному колективі, засвоює відповідні стереотипи поведінки, які сам мовець і мовці його етносу та представники сусідніх етносів вважають особливостями його менталітету. Іншими словами, відбувається так звана автостереотипізація. Автостереотипізація - це модель пізнання крізь призму власного менталітету, що є, по суті, етнічною самооцінкою, яка має на меті пошук формули етнічної ідентичності [3]. На противагу автостереотипизацїі, гетеростереотипізація - це ставлення етносу до представників іншого народу [1: 108], тобто оцінку одного етносу іншим, здебільшого сусіднім. Ця оцінка, як правило, містить незвичний ракурс погляду, що дозволяє незвичність аналізу. Найоб’єктивніші результати для наукового аналізу менталітету, на нашу думку, можна досягти лише поєднанням автостереотипізації та гетеростереотипізації у т. зв. інтегративній стереотипізації. Зупинимося детальніше на дослідженні ментальностей близьких за етнічним походженням націй - українців і росіян, австрійців і німців, спосіб мислення яких звично вважають ідентичним, проте таким не є, що й слід врахувати у роботі дипломата.

1. Вивчаючи автостереотипізацію українського народу, більшість народознавців підкреслює такі його риси, як неспокій, рухливість, індивідуалізм, емоційність, сентиментальність, ліричність, кордоцентризм (емоції серця). «Українська ментальність - це інтровертивність вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності, що виявляється у зосередженні особи на фактах і проблемах внутрішнього, особисто-індивідуального світу, кордоцентричність, що проявляється в сентименталізмі, чутливості, любові до природи, анархічний індивідуалізм - партикулярне прагнення до державності, коли бракує якісних цілей, дисциплінованості й організованості, перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом» [4: 5]. І далі: «українська ментальність пронизана ідеєю жіночості, вона чуйна, вразлива, гуманна, ірраціональна...» [4:15].

2. Цілком неповторним є і російський етнос, прагнення до пізнання якого супроводжують гуманітарну думку росіян упродовж всього її існування. Цікаві доробки спостерігаємо у філософській, філологічній і художній літературі (Л. Толстой, А. Толстой, М. Гоголь, І. Некрасов, Ф. Достоєвський, І. Франко та ін.). Так, В.А. Маслова, узагальнюючи напрацювання в цій галузі, перелічує такі риси російського характеру: віра (релігійність, мораль) і надія; єдність (соборність), всесвітня чуйність, вселюдяність; прагнення до вищих форм досвіду, естетичне переживання історії та споглядальність; поляризованість душі [1:84]. Оригінальну розвідку щодо портретування російського етносу пропонує П.Г.Почебут. Результати проведеного ним асоціативного експерименту дозволили виділити п'ять «провідних орієнтацій» цього етносу:

1) колективізм (проявляється в гостинності, взаємодопомозі, щедрості, довірливості);

2) духовні цінності (совісність, альтруїзм, широта душі, мудрість) і справедливість;

3) сподівання на краще (породжує оптимізм, ніби все станеться само собою, але й безгосподарність, лінь, безтурботність);

4) швидке вирішення всіх важливих проблем (трудовий героїзм, жертовність, аврал, молодецтво) [2: 3].

3. В якості позитивних стереотипних характеристик свого етносу німці відзначають: Fleiss (старанність), Genauigkeit (точність), Piinktlichkeit (пунктуальність), Ordnungsliebe (любов до порядку), Qualitatsarbeit (якісна робота), Resistent gegen Bestechungsgelder (непідкупність), Glaubwiirdigkeit (довіра, надійність), Verbindlichkeit (ввічливість). Негативними стереотипними уявленнями виступають: ubertriebener Perfektionismus (надмірне прагнення до досконалості), Sturheit (упертість), mangelnde Flexibility (недостатня гнучкість), Arbeitsbeses-senheit (одержимість роботою), Humorlosigkeit (відсутність почуття гумору), Besserwisserei (всезнайство), Griesg ramigkeit (похмурість), Unfreundlichkeit (недружелюбність), Verschlossenheit (замкнутість) [6]. Ці стереотипи щодо німців, за їх власними уявленнями, широко поширені в усьому світі, їх рекомендується враховувати в діловому спілкуванні.

4. Для австрійця, як засвідчує наше вивчення літературних і публіцистичних творів, сучасних засобів мас-медіа, властиве активне залучення периферійного та більша терпимість до іноземців. В основі цього лежить стереотип, закладений ще в часи велетенської Габсбурзької монархії, функціонування якої забезпечували багатонаціональні кадри з коронних земель. Австрійцям також властиве і специфічне бажання обійти потужну бюрократію, яка зберігає в країні свої позиції. Бюрократія, успадкована від гігантської Габсбурзької монархії, збереглася у досить великих розмірах. Однією із характерних рис австрійця є пам’ять про минулу велич і бажання її відродити. Австрійцям також властиві експансіонізм замірів і проектів. До однієї із характерних рис австрійців належить і схильність до подорожування. Більшість дослідників сходяться на тому, що типовим австрійським феноменом є незавершеність проектів. Австрійцям властиве і вшановування авторитетів, схиляння над ними, вшановування, навіть обожнювання політиків, композиторів, духовних наставників. Австрійцям притаманна неабияка музичність і захоплення музикою з часів Моцарта, Ланера, Штрауса, любов до друкованого слова. У відношенні до себе австрійці відзначаються такими рисами як

1) фантазійність

2) нарцистичний комфортний стиль життя;

3) гедоністичне насолодження харчовими та іншими миттєвостями життя:

а) схильність до відвідування кав'ярень;

б) фривольна кокетливість;

4) комфортна любов до насолод і підсвідоме уникання неприємного;

5) пересічна порядність та ретельно приховане старання;

6) терпима байдужість (Indolenz) австрійців як неагресивна пасивність;

7) ранимість і замаскований культ вини;

8) депресивне самоїдство і бурчання:

а) істероїдна спрямованість на інших;

б) креативність висловлювань.

По відношення до інших типові представники австрійського етносу відзначаються: 1) контактною приязністю; 2) ввічливістю; 3) консервативністю. Духовними особливостями австрійця є: 1) релігійність та загальнонаціональне відчуття провини; 2) схильність до традиції і консервативність 3) нові тенденції: екологізм і консумерство тощо [5].

Як уже зазначалося, найефективнішим є третій шлях опису етнічної своєрідності народів, який можна умовно назвати інтегративною стереотипізацією. Вона поєднує власне гетеро- і автостереотипи, бо є спробою осягнути певний етнос у власному контексті та в контексті інших. Врахування зазначених особливостей менталітету дуже важливе для успішної праці дипломата, що сприятиме збільшенню престижу України на міжнародній арені.

Список використаних джерел

1. Маслова В.А. Homo в культуре. - Витебск: ВГУ им. П.М.Машерова, 2004.-214 с.

2. Почебут П.Г. Психология и ценностные ориентации русского народа // Этническая психология и общество. - М.: Наука, 1997. - С.173-191.

3. Приходько А.М. Концепти і концептосистеми в когнітивно-дискурсивній парадигмі лінгвістики. - Запоріжжя: Прем’єр, 2008. - 332 с.

4. Стадник І.Б. Українська ментальність у контексті відродження національної духовності: Автореф. дис. канд. філос.н.: 09.00.03. - Одеса: ПУДПУ ім. К.Д.Ушинського, 2003. - 19 с.

5. Leupold-Lowenthal H. Ein Wiener zu sein: Geschichte, Geschichten und Analyse. Vortrag im Winer Rathaus. - Wien: Pikus-Verl., 1997. - 59 S.

6. Nuss B. Das Faust-Syndrom. Ein Versuch iiber die Mentalitat der Deutschen. -Bonn; Berlin: Bouvier, 1993. - 212 S

 

Постать Дмитра Дорошенка у розрізі історії української дипломатії

Дмитро Дорошенко належить до тих визначних постатей української історії, різнобічність, багатогранність інтересів, знань, талантів яких вражає своєю монументальністю і може служити яскравим взірцем наслідування для державницько-творчо спрямованої особистості, і, зокрема, для тих, хто обрав фах дипломата. Його життєвий доробок є також ще однією антитезою тим, хто недооцінює існування традиції в історії формування української дипломатії.

«З усіх способів вивчення дипломатії найбільш цінним є практичне знайомство зі справами державного масштабу» - писав Жюль Карбон у своїх хрестоматійній праці «Дипломат» [6, с. 43.] До посади міністра закордонних справ Дмитро Дорошенко прийшов здобувши колосальний досвід на всіх напрямках національно-визвольної боротьби українського народу першої половини XX ст.: політичному, науковому, культурно-освітньому. Активність життєвої позиції і палкий патріотизм, вимогливість і вічна потреба до самоудосконалення - визначальні риси характеру Дорошенка, які формувались та виховувались у нащадка козацько-шляхетського роду з Чернігівщини з дитинства, утверджувались у його юнацькі роки. «Любов до українства і погляд, що моя батьківщина - далека Україна» [7, с.589] - прищепив йому батько. На формування державницького світобачення та інтересу до культури і духовності українського народу мали значний вплив брати батька - Василь Дорошенко, відомий у той час письменник, та Петро Дорошенко - міністр мистецтв і національної культури за часів гетьманування П.Скоропадського. Про ґрунтовність освіти (Петербурзький -1902-1904 та Київський 1907-1909 університети) і самоосвіти Дмитра Дорошенка, його обізнаність в різних сферах суспільно-політичного життя, талант історика, політолога, культуролога свідчить значний науковий доробок Дмитра Дорошенка. Так, Дмитро Дорошенко став першим українським істориком, який дав науковий огляд історії України як процесу розвитку української державності.

Ужу в студентські роки Дмитро Дорошенко очолював Українську студентську громаду в Петербурзі. Він дуже рано розпочав політичну діяльність, спочатку як член Революційної Української Партії, а згодом — Товариства Українських Поступовців. Роботу вчителя майбутній дипломат органічно поєднував з журналістською справою. У Катеринославі він редагує часопис «Дніпрові хвилі», утверджується як талановитий публіцист і вчений. У роки першої світової війни Дорошенко обраний уповноваженим Всеросійського Союзу Міст на Південно-Західному фронті (з 1915), очолює відділ допомоги українцям на окупованих російськими військами землях Галичини і Буковини. З квітня 1917 Дмитро Дорошенко входив до складу Української Центральної Ради. Тимчасовий уряд призначає його крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора. У послужному списку Дмитра Дорошенка є також посада губернського комісара Чернігівщини, на якій він перебував до кінця 1917.

З 20 травня по 2 вересня 1918 року Дмитро Дорошенко вважається керуючим міністерством, а з 2 до 14 листопада 1918 року - міністром закордонних справ. Призначення міністром закордонних справ в уряді Ф. Лизогуба було не випадковістю долі у випадку Дмитра Дорошенка. Толерантність і вміння вести диспут з представниками різних політичних спрямувань, дипломатичний хист дипломата вести конструктивний діалог і налагоджувати стосунки з представниками різних політичних сил, дисциплінованість, уміння працювати з людьми -все це здобувалось роками, за всім цим стояв значний практичний досвід.

Це був складний час, пов’язаний з продовженням Першої світової війни. На посаді міністра Дмитру Дорошенку вдається досягнути значних успіхів у міжнародному визнанні держави - України, встановленні ділових і менш залежних відносин України від країн Четверного союзу, зокрема, як писав Д. Дорошенко «визволення з-під опіки наших союзників, німців та австро-угорців».

Особливий інтерес для дослідників історії української дипломатії мають ґрунтовна монографія «Історія України.1917-1923» (т. 2. Українська Гетьманська Держава 1918 p.), «Мої спомини про недавнє минуле» та його праці «Дещо про закордонну політику Української Держави», «Закордонна політика Української держави 1918 року», в яких Дмитро Дорошенко аналізує такі напрями зовнішньополітичної діяльності, як відносини України з Німеччиною і намагання формувати незалежну зовнішньополітичну орієнтацію держави; здійснення дипломатичних кроків на важливому напрямі зовнішньої політики уряду Ф. Лизогуба - приєднанні до України всіх її етнічних територій та земель, пов’язаних з нею територіально й економічно (Крим, Бессарабію, Холмщину, Кубань, Східну Галичину). Дипломатичний хист Дмитра Дорошенка яскраво проявився під час переговорних процесів з австро-угорськими політичними діячами, з представниками радянської Росії, в яких він брав безпосередню участь.

Жюль Камбон, визначаючи особливості діяльності міністра закордонних справ, писав, що він: «зосереджує в себе діяльність своїх агентів, розсіяних по всьому світі. Він співставляє повідомлення, які вони присилають, оцінює їх, підтримує в здійсненні зовнішньої політики своєї країни гармонію, яка забезпечує їй єдність та успіх» [6, с.15]. Саме таким був, на думку дослідників Д. Буріми і Д. Галиняка, Дорошенко-дипломат. На посаді міністра йому довелося реформувати та розбудовувати державний апарат керівництва закордонною політикою Української Держави, реорганізувати міністерство та закордонні представництва та формувати дипломатичний корпус Української Держави за кордоном.

Про фаховий підхід у кадровій політиці Дорошенка-міністра свідчить його вміння підбирати талановитих та професійних особистостей на посади в міністерстві та в закордонних місіях. Серед них були: І. Красковський, А. Яковлів, М. Левицький, О. Шульгін, В. Липинський, О. Карпінський та ін.

Усім своїм життям Дмитро Дорошенко доказав, що «діло справжніх полі­тичних патріотів дбати, щоб при новій формі творилось будування самостійної української держави на твердому національному ґрунті» [3, с.95]. Постать Дмитра Дорошенка у розрізі історії української дипломатії свідчить, що в Україні є гідна наслідування та вивчення школа фаховості у здійсненні зовнішньополітичної діяльності.

Список використаних джерел

1. Галиняк Д. Дмитро Дорошенко - творець новітньої української дипломатії// Український літопис. - Аусбург, 1953 - Ч. 1. - С 77-79

2. Дорошенко Д.Історія України 1917-1923рр. - Т.П. Українська Держава 1918р.-К., 2002.

3. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914 - 1918). Ч. 2.3 початків відродження Української державності (доба центральної ради). - Львів, 1923

4. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914 - 1918). - Ч. 2. З початків відродження. Української державності (доба Центральної Ради). - Львів 1923.

5. ДорошенкоД. Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 році // Хліборобна Україна. Кн. II. Відень 1920/ 21. - С 31

6. Жюль Камбон. Дипломат. - К., 1997

7. Тетяна Осташко. Дмитро Дорошенко - державник, учений і дипломат. Україна дипломатична випуск VI.- К., 2005

 

Роль Олександра Шульгина у становленні дипломатичної служби України

Історія сучасної української дипломатії бере свій початок з освітньої бази Української Народної Республіки (УНР). Серед структур її виконавчої влади помітне місце займало її зовнішньополітичне відомство - Генеральний секретаріат закордонних справ. Рішення про утворення цього органу було прийнято 22 грудня 1917 року, коли голова Генерального Секретаріату УНР Володимир Винниченко і Генеральний Секретар міжнародних відносин Олександр Шульгин підписали «Законопроект про створення Генерального Секретаріату міжнародних справ». Цим документом було встановлено його зобов'язання, а саме: здійснення міжнародних відносин держави, охорона інтересів громадян УНР за межами країни, тимчасове залагодження національних питань у межах її кордону. Олександр Шульгин став першим керівником її зовнішньополітичного відомства.

Можна сміливо стверджувати, що незважаючи на об'єктивні труднощі, які були пов'язані з політичною ситуацією того часу, нестачею підготовлених кадрів і досвіду роботи, прорахунками та помилками, дипломатична служба того часу, за досить короткий час у важких обставинах зуміла зробити досить багато, а головне - заявити усьому світові, що незалежна Українська держава існує.

«Україні довелося вести своє державне будівництво серед нечуваних обставин, на руїнах знесиленої Росії, на руїнах світової війни. Звичайно, більш висока культура народу могла б йому допомогти в цей час... Але довгими заходами старого режиму наш народ був якраз кинутий у темноту безмірну...» [3].

Це — слова Олександра Яковича Шульгина. Слова точні, навіть безжальні. Вони часто пригадуються і сьогодні, коли доводиться зустрічатися з тими, хто не розуміє усієї необхідності формування для України високої культури, і подолання стереотипних уявлень, особливо коли йдеться про міжнародні відносини, про самоідентифікацію у колі інших держав і народів.

Олександр Якович Шульгин (30.07.1889 — 4.03.1960 р.) — громадський і політичний діяч, історик і публіцист. Дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Народився у с. Сохвине Хорольського повіту Полтавської губернії. Походив з козацько-старшинського роду, що мав родинні зв’язки з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами, Устимовичами. Син Я.Шульгина у 1908 р. вступив на природничий, в 1910-на історико-філологічний ф-тет Петербурзького ун-ту. Після закінчення у 1915р. студій залишився в ун-ті для підготовки до професури. Одночасно викладав у педагогічних училищах і гімназіях Петербурга. Активний діяч українського земляцтва, ініціатор створення Союзу українських студентських земляцтв у Росії. Член Української радикально-демократичної партії (з квітня 1917р. — Союзу українських автономістів-федералістів, з вересня 1917р. — УПСФ). Член ЦК УПСФ. У 1917р. делегований Українською Національною Радою до Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів і Української Центральної Ради. З липня 1917р. — член Малої Ради.

З липня 1917р. до січня 1918-генеральний секретар міжнаціональних справ. Шульгин був одним з авторів Статуту Вищого управління Україною, організатором З’їзду народів Росії в Києві. Діяльність О.Шульгина на чолі зовнішньополітичного відомства УНР сприяла міжнародному визнанню України як незалежної держави. У січні-лютому 1918 р. входив до складу української делегації на переговорах з представниками країн Четверного союзу у Бересті. У період Гетьманату — член міністерства закордонних справ, посол Української Держави в Болгарії, голова політичної комісії української делегації на мирних переговорах з радянською Росією.

У 1919 р. входив до складу делегації ЗУНР-ЗО УНР на Паризькій мирній конференції 1919-20 рр.. У 1920 р. — голова делегації УНР на 1-й Асамблеї ліги націй у Женеві, у 1921 р. — голова української надзвичайної дипломатичної місії в Парижі. У 1926-36 рр., 1939-40 рр., 1945-46 рр. — міністр закордонних справ, 1939-40 рр. — голова уряду УНР в екзилі. У 1929-39 рр. — голова Головної Української еміграційної ради. У 1923-27 рр. — професор Українського вільного університету і Українського Високого педагогічного інституту в Празі.

Засновник і голова Українського академічного товариства в Парижі (1946-60 рр.). Один з організаторів і віце-президент (1952-60 рр.) Міжнародної вільної академії наук у Парижі. З 1952р. — заступник голови НТШ в Європі. Наукова діяльність пов’язана з вивченням новітньої західноєвропейської історії: «Нарис новітньої історії» (1925 р.), «Уваги до розвитку раннього капіталізму» (1930 р.); проблемою генези нації: «Походження модерного національного духу і Жан Жак Руссо» (1937 р.; фр. мовою), «Історія та життя» (1957 р.; фр. мовою). Низка публіцистичних праць, присвячена історії національно-визвольного руху — «Політика» (1917 р.), «Україна і червоний кошмар» (1927 р.; фр.мовою), «Україна проти Москви» (1935 р.; фр. мовою), «Без території» (1934 р.), «Державність чи Гайдамаччина» (1934 р.).

Діяльність О. Шульгина на чолі зовнішньополітичного відомства УНР сприяла міжнародному визнанню України як незалежної держави. У січні-лютому 1918 року входив до складу української делегації на переговорах з представниками країн Четверного союзу у Бресті. Підписання Брестської угоди, яка власне закінчила останню фазу Першої світової війни, вивело Українську Народну Республіку на міжнародну арену і поставила її в один ряд з такими країнами, як Німеччина, Австрія, Туреччина, Болгарія і Великобританія. Україна вперше виступила на дипломатичній арені і дуже вдало. Вона була визнана всіма країнами Європи і Сполученими Штатами. І це дало поштовх для розбудови дипломатичної служби, організації роботи посольств, консульств, які з'являлися у більшості країн Європи і за океаном.

Дуже значущими для України були посольства у Франції (позаяк Франція на той час вважалася центром політичної активності у світі), у Німеччині, в Туреччині (для врегулювання церковних питань, які в той час відігравали більш значну роль у житті держави і народу, ніж зараз, і тому вимагали більше уваги) і в Греції.

В добу гетьмана Скоропадського (О. Шульгин був тоді членом міністерства закордонних справ, послом Української Держави в Болгарії, головою політичної комісії української делегації на мирних переговорах з радянською Росією), а потім — Директорії, розширилася мережа посольств, була розроблена відповідна документація. Посольства України існували повноправно, як і усі інші посольства. Так само і в Україні почали з’являтися і діяти представництва і дипломатичні місії інших країн, що не менш важливо, ніж діяльність українців за кордоном, позаяк це свідчило не тільки про сприйняття України іноземцями, а й про їх бажання ввійти у безпосередній контакт з Україною.

Відтак, першим керівником генерального секретарства міжнародних справ була високоосвічена людина, патріот України Олександр Шульгин. Саме він у 1930 році сказав, що «Україна, коли стане вільною, мусить увійти до складу європейського Союзу, оскільки він буде існувати» [2].

Нещодавно, на святкуванні 90-ї річниці дипломатичної служби України, Дипломатичній Академії України було присвоєно ім’я Олександра Шульгина.

Список використаних джерел

1. www.pravopys.vlada.kiev.ua

2. Дзеркало тижня/людина., № 37 ( 310) 23-29 вересня 2000р.

3. www.homin.ua

4. www.readbookz.com

 

Дипломатична історія Галицького князівства за Володимирка та Ярослава Осмомисла

Однією з яскравих сторінок в історії української дипломатії є дипломатія Галицького князівства. За часів Володимирка і Ярослава Осмомисла воно набирало свою могутність на міжнародній арені, його відносини є досить повчальними і для сучасних дипломатів.

З часом міжнародні позиції удільних князівств під владою Ростиславичів зміцніли, чому значною мірою сприяв шлюб Володимирка з дочкою угорського короля Кальмана Книжника у 1117 р. Очоливши після смерті батька в 1124 р. Звенигородське князівство, Володимирко вміло користувався військовою допомогою сина Кальмана Книжника - короля Іштвана II (1114-1131) під час боротьби із старшим братом Ростиславом Володаревичем (?-1128) за Перемишльське князівство. На 1141 р. Володимирко об’єднав усі володіння Ростиславичів і зробив Галич столицею створеного ним Галицького князівства.

Володимирко був енергійним, розумним політиком і дипломатом, схильний за будь-що йти до мети, заклав підвалини міжнародного піднесення Галицького князівства. В. Татіщев стверджував, що в 1144 р. Володимирко воював з дунайськими болгарами й візантійцями за нижню течію Дунаю.

А дев’ятьма роками раніше він посприяв одруженню своєї племінниці з морським маркграфом Братиславой (?—1156) з Пржемисловичів. Молодша дочка Володимирка - Марія стала дружиною краківського князя Болеслава IV. Тому польські війська не допомагали великому київському князю Ізяславу Мстиславичу в його поході на Галич у 1152 р.

Коли останній став князем у Києві у 1146 p., зберігши за собою й Волинь, Володимирко сміливо втрутився у феодальну війну на боці суздальського князя Юрія Долгорукого, одруживши в 1150 р. свого сина Ярослава з його донькою Ольгою. Немає даних, що Володимирко прагнув стати київським князем. Він, хотів бути самостійним. Після перемоги у феодальній війні в 1146-1151 pp. й утвердження в Києві Ізяслава Мстиславича, вперше Володимирко опинився між його володіннями - на сході - Київщина, на півночі - Волинь, а в Угорщині королем був Гейза II (родич Ізяслава).

В кінці літа 1151 р. Ізяслав відрядив до Гейзи II посольство, що мало схилити його до дружби і спільних дій проти Володимирка. Гейза II у березні 1152 р. прийняв пропозицію Ізяслава.

Під Перемишлем київсько-угорське військо розбило Володимирка і взяло його там в облогу. Але Володимирко прохав угорців про мир і благав не видавати його Ізяславу, обдарував їх дарами, щоб ті нагадали Гейзі II про допомогу Володимирка його батьку - Белі II. Володимирко пропонував їм свого сина як ручника.

Гейза II відразу повідомив Ізяслава про лист Володимирка. Ізяслав не довіряв Володимирку і нав’язував цю недовіру Гейзі II.

Ізяслав змушений був погодитися на переговори з Володимиркой. Гейза II сказав, що переговори будуть можливі лише тоді, коли Володимирко погодиться стати васалом Ізяслава і коли він поверне Ізяславу «городи руські».

У 30-40-і pp. XII ст. Київська держава перетворилася з єдиної монархії у федерацію, а столиця з належним їй доменом - у спільну власність найсильніших Ярославичів. Київський літопис пише, що дані волості (Бузьк, Шумськ, Тихомль, Вигошів, Гнійниця) Володимирко отримав від Юрія Долгорукого, коли він був великим київським князем (вересень 1149- квітень 1151), а Ізяслав не визнавав цього.

Проти угоди з Володимирком виступив син Ізяслава - Мстислав. Гейза II підтвердив вірність зобов’язанню про взаємодопомогу з Ізяславом. Володимирко визнав свою вину і васальну залежність від Ізяслава.

Володимирко порушив мирний договір, не впустив до тих міст посадників Ізяслава. Ізяслав влітку 1152 р. повідомив про це Гейзу II, але той не втрутився у конфлікт через загострення відносин із Фрідріхом І Барбароссою.

Тоді ж Володимирко раптово був паралізований і помер. Його син Ярослав, що став князем, відразу запевнив Ізяслава у васальній покірності. Загарбані Володимирком міста Ярослав Осмомисл так і не повернув, тому в 1154 р. Ізяслав рушив на Галич. Під Теребовлем галичани програли битву, але й Ізяслав зазнав великих втрат. Після цього Ярослав ще довго сидів тихо, підтримуючи Юрія Долгорукого, що утвердився в Києві після смерті Ізяслава, у боротьбі проти волинського князя Мстислава (1156-1170) та чернігівського князя Ізяслава. Ярослав перетворив своє князівство в одне з найсильніших на Русі, тому його прозвали «Осмомислом» - здатним «мислити».

В 1173 р. одних чуток про наближення війська Осмомисла вистачило, щоби розсипати другу коаліцію володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського (1156-1174) проти Києва. Ярослав не мав клопоту із Польщею та Угорщиною. В 1158 р. Ярослава підтримали угорський король і польські князі Болеслав IV та Мєшко ІІІ. Іван Берладник (ворог Осмомисла) втік до половців. Іштван III (син Гейзи II) і Осмомисл були союзниками, бо король потребував підтримки Осмомисла в боротьбі з Візантією.

Ярослав на початку правління дружив із Візантією через зв’язки з Комнінами, але після того як візантійський імператор Мануїл І зруйнував династичні плани Осмомисла, він змінив своє відношення до Візантії і підтримав одного з претендентів на престол - Андроніка Комніна (близько 1120-1185).

Андронік у 1154 р. був звинувачений у державній зраді і заарештований. Через 10 років Андронік втік до Галича, де його зустріли тепло. Мануїл І помирився з Андроніком. Відтоді Візантія подружилась з Осмомислом. В 1183 р. Андронік став імператором, але в 1185 р. він хотів втікти до Галича, коли над ним згустились хмари, проте втеча зірвалася і його вбили. Новий імператор Ісаак II Ангел уклав союз із угорським королем Белою III і став ворогом Осмомисла. Ярослав підтримав антивізантійське повстання в Болгарії в 1186 р. під проводом тирновських братів-бояр Петра (1187-1197) й Асеня (1187-1196).

Ярослав контролював землі вздовж Дністра, аж до нижньої течії Дунаю. Осмомисл посприяв утворенню Другого Болгарського царства (1187-1396).

Існує версія про участь галичан у поході на єгипетського султана Саладіна. Також є думка, що галичани могли брати участь у 3-му хрестовому поході (1189-1192 pp.). Великопольська хроніка називає державу Осмомисла Галицьким королівством.

Отже, Володимирко і Ярослав Осмомисл намагалися утвердитися на міжнародній арені, використовуючи при цьому шлюбну дипломатію, підкупи та обман. Часто колишні ворога ставали друзями.

Список використаних джрел

1. Козубська О. Джерела та історіографія руських місій домініканського ордену XIII ст. // Київська старовина. - 2003. - № 3.

2. Котляр М.Ф. Галицько-Волинське князівство (до 800-ліття утворення) // Укр. іст. журн. - 2000. - № 1.

3. Котляр М. Дипломатія галицьких і волинських князів XII—XIII ст. // Київська старовина. - 2000. - № 4-6.

4. Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. З давньо­руської, післяслово, комент. В.В. Яременка.- К.: Рад письменник, 1990. - 558 с

 

Микола Василько - видатний буковинський дипломат

В історії української дипломатії початку XX століття велике значення мали буковинські дипломати, які займали на той час керівні дипломатичні пости в урядах УНР та ЗУНР. Серед них найвидатніший Микола Василько.

Він народився у 24 березня 1868 року в сім'ї великого буковинського землевласника Миколи Василька в селі Слободзія-Комарівці Сторожинецького району. Навчався в престижному на той час навчальному закладі Терезіанумі у Відні. Саме тут Микола Василько завів багато корисних знайомств, адже випускники стали впливовими державними діячами Австро-Угорської імперії. Згодом М. Василько проходив однорічну військову службу при 16 гусарському полку в Чернівцях. Далі вступив до Чернівецького університету на правничий факультет, де навчався до 1891 року. Після його закінчення М. Василько зробив впевнену політичну кар’єру. Він став депутатом Буковинського сейму 1898 року та Австрійського парламенту 1907 року. В останньому М. Василько дав про себе знати з першого ж виступу, в якому розповів про існуючі гострі проблеми Буковини, і зумів привернути до них увагу парламенту. Будучи членом Української Національно-Демократичної Партії, яка в ті роки мала великий вплив на політичне життя буковинців, неодноразово обирався депутатом австрійського парламенту та буковинського сейму. Став одним з ініціаторів створення Вільнодумного союзу в сеймі при підтримці якого вирішувались насущні проблеми національно-культурного життя Буковини. Микола Василько був впливовим українським депутатом Палати Панів (сенату) і заступником голови Українського Клубу віденського парламенту. Він рішуче відстоював національні інтереси українського населення Галичини і Буковини.

Характеризуючи М. Василька як дипломата і громадсько-політичного діяча, український посол в Туреччині О. Лотоцький писав, що «це була людина з широким досвідом, з еластичною, вихованою в парламентарних та дворових умовах вдачею», яка «сполучала невичерпну безодню енергії та ініціативи». О. Лотоцький зазначав, що Микола Василько «був на своєму місці» і «робив неоціненні послуги українському урядові та його представникам». Український часопис «De L'Ukraine», називає його «справжнім провідником української закордонної політики.

З серпня 1914 входив до складу Головної Української Ради, а з 1915 - член Загальної Української Ради, разом з Є. Петрушевичем, Л. Бачинським, М. Ганкевичем був заступником голови президії ЗУР К. Левицького. В 1915-16 pp. став організатором Гуцульсько-Буковинського легіону. В роки Першої світової війни виступив прихильником так званої «австро-угорської» концепції, яка передбачала у випадку перемоги Четверного союзу відновлення Галицько-Волинської держави (Волинь і Поділля мали увійти до її складу) як національно-автономного краю Австро-Угорської імперії. Користуючись авторитетом в австрійських урядових колах, сприяв виробленню вигідних для України умов Берестейського миру 1918 року та укладення таємного протоколу між УНР і Австро-Угорщиною, за яким західноукраїнські землі виділялись в окремий коронний край. В жовтні 1918 увійшов до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР. Тоді ж був призначений послом в Австрію від ЗУНР. Австрійський уряд без перепон визнав його легітимним представником ЗУНР. Микола Василько маючи зв’язки в політичних, фінансових та журналістських колах не знав труднощів у своїй діяльності.

Як посол М. Василько захищав у той час інтереси не тільки ЗУНР, а й всієї України. Майбутню долю держави він вбачав у її об’єднанні та визнанні її суверенності.

Влітку 1919 року М. Василько очолив посольство УНР у Швейцарії. Нову посаду він отримав після того, як йому надійшов 10 травня 1919 року «Відпис» Міністерства закордонних справ УНР. Згідно з цим документом він призначався головою Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Берні. Його основним завданням стало поглиблення відносин уряду УНР з іншими державами, посольства яких були представленні у Берні. Перші кроки на цій посаді знайшли позитивний відгук у політичних та дипломатичних колах країн Центральної Європи. Він стверджував, що лише визнання України Чехословаччиною, Польщею й Румунією дозволить їй справді відродити державне життя.

Цікавим і вражаючим фактом є те, що М. Василько в 1919 році він витратив 100000 франків власних коштів на утримання посольства. Можна стверджувати про його совість, патріотичність та відданість Україні. В умовах відсутності сталого фінансування дипломатичних представництв УНР М. Василько залучив на консульські посади в Швейцарії бізнесменів з цієї країни, які були зацікавлені у відновленні економічних зв'язків з Україною і своїм власним коштом утримували українські консульства: у Берні - Мексіна та у Цюріху - Куоні.

Окремо М. Василько займався питанням одержання грошей з рахунку України в банках Австрії, Німеччини та Угорщини та реструктурування боргу Німеччини та Австро-Угорщини Україні ліквідаційною комісією, утвореною на Паризькій мирній конференції. Протягом 1921 р. він провів низку переговорів з членами репараційної комісії, урядами Німеччини, Австрії та Угорщини з питання повернення УНР боргів і визнання її правонаступницею Української Держави. М. Василькові довелося виявити надзвичайний дипломатичний хист, аби досягнути успіху у цій справі.

В січні 1921 р. було підписано угоду з МЗС Австрії про повернення Австро-Угорським банком УНР грошових коштів з депозитів Української Держави, таким чином австрійська сторона визнала уряд УНР «законним заступником уряду Скоропадського». У листі до голови уряду УНР в екзилі П. Пилипчука 28 жовтня 1921 p. M. Василько писав, що вдалося прийти з Віденським та Будапештським урядами до порозуміння.

Українському дипломату вдалося протягом 1921-1924 pp. зберегти українську дипломатичну службу у Західній Європі, хоча і доводилося її постійно скорочувати. Одержуючи кошти з українських рахунків, він не лише утримував закордонні місії УНР, але і надсилав гроші безпосередньо урядові та головному отаманові С Петлюрі.

Свій життєвий шлях закінчив 2 серпня 1924 р. у Німеччині, м. Бад-Рейхенгалль від нападу важкої форми астми та посиленої напруженої розумової праці.

Микола Василько поклав своє життя за здобуття української незалежності. Його діяльність стала взірцем справжнього дипломата-професіонала та ідейного борця за державний суверенітет України.

Список використаних джерел

1. Брицький П.П., Добржанський О.В. Буковинці на дипломатичній службі УНР та ЗУНР. - В-во «Золоті литаври», Чернівці, 2007 р. - 241 с

2. Буковина в контексті європейських міжнародних відносин (з давніх ча­сів до середини XX ст.) [Кол. Моногр.]/ В.М. Ботушанський, СМ. Гакман, Ю.І. Макар та ін. За заг. ред. В.М. Ботушанського. - Чернівці: Рута, 2005. - 744 с

3. http://file029.mylivepage.com/chunk29/441260/742/Mykola_Vasylko.doc. Дата перегляду 10.11.2008

4. http://www.press.cv.ua/show_an.php?id=1647. Дата перегляду 11.11.2008 Олександра Унгурян

 

Діяльність Арсенія Яценюка на посаді міністра закордонних справ України

У біографії Арсенія Яценюка спостерігається великий діапазон професійної діяльності. У вересні 1991 Яценюк почав навчання в Чернівецькому університеті, а вже в грудні 1992 він стає президентом юридичної компанії «Юрек Лтд». Яценюку на цей момент було 18 років - він навчався на другому курсі. На посаді керівника компанії «Юрек Лтд» сам нинішній спікер пробув до вересня 1997. Потім три місяці у його біографії мали позначку «тимчасово не працює». З січня 1998 Яценюк переїжджає до Києва - він запрошений до банку «Аваль» на посаду консультанта кредитного департаменту.

Яценюк пише, що він дослужився в «Авалі» до заступника голови правління, однак люди з цієї структури не пам’ятають, щоб до числа їхніх керівників входила ця людина. З вересня 2001 Яценюк стає міністром економіки Криму, де багатьом запам’ятається принциповим бажанням спілкуватися українською мовою [3]. 2007 рік ознаменував собою появу в політичному житті не економіста ще юриста ,а вже як Міністра закордонних справ - Арсенія Яценюка.

«Мотив такий: Арсеній Яценюк - один із найперспективніших фігур у нинішній політиці. Йому трохи важко дається публічність, а посада міністра закордонних справ може допомогти йому задіяти його таланти. Йому потрібен майданчик для розвитку політичної кар’єри», - вважає Андрій Єрмолаєв [4]. 21 березня 2007 року Верховна Рада України ухвалила постанову про призначення Яценюка на посаду Міністра закордонних справ України [1].

Парламент підтримав кандидатуру на посаду міністра закордонних справ Арсенія Яценюка. 426 депутатів проголосували «за». Одразу ж ним було сформовано головна думка зовнішньополітичної справи.«Основний принцип моєї діяльності - національні інтереси. Ми любимо всіх наших сусідів, але більше за всіх ми любимо Україну», - заявив Яценюк.

Розклавши пріоритети, Арсеній Петрович приступив до більшості сфер діяльності МЗС та до вирішення гострих питань зовнішньої політики: європейської інтеграції, євроатлантичної інтеграції економічного співробітництва, двосторонніх відносин (Україна-США, Україна-РФ.Україна-Німеччина, Україна-Велика Британія, Україна-Польща), співробітництва з країнами Латинської Америки та Карибського басейну, сфери регіональної політики ;Україна в Міжнародних організаціях та інших.

Період перебування Арсенія Яценюка на посаді Міністра закордонних справ і справді був насичений на події міжнародного характеру. 18 червня 2007 р. у Люксембурзі підписано Угоди між Україною та ЄС про спрощення умов оформлення віз та реадмісію; 29 листопада 2007 р. Рада Міністрів ЄС схвалила Угоди між Україною та ЄС про спрощення умов оформлення віз та реадмісію, завершивши процедуру набуття ними чинності з боку Європейського Союзу. До того ж проведено 5 раундів переговорів щодо укладення Нової посиленої угоди між Україною та ЄС, метою якої є політична асоціація та економічна інтеграція. А також 14 вересня 2007 року в Києві 11-й Саміт Україна - ЄС. У схвалених за підсумками Саміту документах (Спільній заяві, Спільному звіті про прогрес у переговорному процесі щодо Нової посиленої угоди між Україною та ЄС та ін.) чітко окреслено перспективу створення спільної Зони вільної торгівлі після набуття Україною членства в COT.Будучи Міністром закордонних справ, Арсеній Яценюк здійснив близько 40 офіційних та робочих візитів до іноземних держав тим самим зміцнивши позиції України у сфері двосторонніх відносин. Арсеній Яценюк зробив перший за останні 7 років візит Міністра закордонних справ України до Канади та за останні 13 років - до Іспанії (підписано Меморандум про співробітництво між МЗС двох країн з метою наближення України до ЄС). Крок до РФ простежується в тому що 28-29 листопада 2007 р. у Києві делегації України та Росії, в основному, погодили проходження серединної лінії в Азовському морі. Експертам доручено узгодити проект лінії розмежування територіальних морів, континентального шельфу і виключних економічних зон у Чорному морі.

Завдяки клопіткій праці МЗС співробітництво України з Німеччиною у 2007 році відзначилось підписанням Угоди про будівництво нового безпечного саркофагу на ЧАЕС. Польські колеги теж радо вітали Яценюка на конференціях і підписали Дорожню карту українсько-польського співробітництва на 2007-2008 pp. [2]. Ми повинні бути суб’єктом, а не об’єктом зовнішньої політики. Хотів би задекларувати принцип примату національних інтересів у зовнішній політиці України. Сьогоднішнім глобалізованим світом правлять інтереси, як правило, економічні і фінансові. Тому Україна повинна в першу чергу відстоювати власні національні інтереси. Україна не повинна просити, Україна повинна бути запрошена.

Вважаю, що на сьогоднішньому етапі необхідна певна економізація зовнішньої політики України, - наголосив у своєму слові до парламенту А. Яценкж [5].

Безумовно це далеко не весь професійний доробок Арсенія Петровича Яценюка. Перебування Яценюка на посаді Міністра закордонних справ України внесло значну корективу у зовнішню політику нашої держави, вивело на міжнародну арену перспективну дещо іншу Україну. Кандидатура Арсенія Яценюка влаштовувала як опозиційні так і провладні політичні сили, що дозволило йому повноцінно виконувати свої повноваження. Отже, приходимо до висновку, що Арсеній Яценюк зумів виправдати сподівання і постав перед світовою спільнотою яскравою дипломатичною зіркою. Знання і практичні навики відкрили Яценюку шлях до блискучої кар’єри у політиці.

Список використаних джерел

1. Відомості ВРУ № 14. К..2007.-.С 676.

2. Інформаційний матеріал про підсумки діяльності Міністерства Закордонних Справ у 2007 році та актуальні питання у сфері зовнішньої політики України // http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/2201.htm | [переглянула 3.11.08]

3. Лещенко С. Загадка Арсенія Яценюка // Українська правда http://www.pravda.com.ua/news/2007/12/6/67987.htm| [переглянула 1.11.08]

4. Міністром закордонних справ може стати. Арсеній Яценюк //ZIK http://zik.com.ua/ua/news/2007/02/02/62755 | [переглянула 30.10.08]

5. Мирослав Левицький .Україна має нового керівника МЗС //Наше слово № 13,13 квітня 2007 року

http://nslowo.free.ngo.pl/puls_ukrajiny/ukr__maje_nowoho_keriwnyka_mzs. htm. [переглянула 10.11.08]

 

Основні аспекти дипломатії Івана Мазепи

Постать та дипломатична діяльність Івана Мазепи (1639-1709) є предметом прискіпливого вивчення в українській науці. Це спричинено перш за все неоднозначністю вчинків і багатовекторною зовнішньополітичною діяльністю українського гетьмана.

На основі опрацьованої наукової літератури автор прийшов до наступних висновків.

1. На першому етапі свого гетьманування Мазепа дотримувався політики добросусідських відносин з Москвою. Доповідав про діяльність козаків, придушував народні рухи, посилав козацькі полки в далекі північні райони, Польщу, на Південь. Завдяки дружнім стосункам з царем Петром І (1672-1725), гетьману за короткий час, вдалося зміцнити державну владу в Україні. Москва істотно послабила свій контроль за діями гетьманського уряду [1, с.8].

Одним із напрямків співробітництва Мазепи й Петра І був Південь. Обом кортіло твердо ступити на береги Чорного та Азовського морів. На відміну від Самойловича, новий гетьман проводив цю політику невідступно. Для того щоб зберегти прихильність царя після перевороту в Москві, Мазепа докладав великих зусиль, зокрема витісняв турків і татар з їхніх укріплених пунктів на північному березі Чорного моря. Досягнення поставленої мети, яка здавна приваблювала царів, гарантувало 6 гетьманові доброзичливість Петра І. Хоча і не на користь внутрішньодержавним інтересам України Самойлович виступав проти такої політики. А Мазепа втілював її, хоч зміцнення позицій Москви на півдні робило Україну чимдалі залежнішою від Росії [3].

2. Слід сказати, що орієнтація на Росію була не лише приватною справою Мазепи, породженою прагненням зберегти за собою в боротьбі з конкурентами посаду гетьмана. Як і Самойлович, він продовжував уже традиційну в українській політиці лінію. А саме, об’єднання розчленованої України і зміцнення державної структури Гетьманату були йому так само близькими, як і його гідним шани попередникам [3].

Жваві дипломатичні відносини І. Мазепи відбувалися не лише з Росією, а й з Правобережною Україною та Запорожжям. Всупереч укладеними із Російською державою «Коломацьким статтям», на перших порах Мазепа продовжував офіційно титулуватися «гетьманом обох сторін Дніпра». Підтримувалися й відносини з польським урядом та кримською знаттю. їх спрямованість хоч і протікала в руслі російської зовнішньої політики, проте не завжди і не в усьому [4, с. 192].

3. Зміна пріоритетів дипломатії І. Мазепи припадає на початок XVIII ст. На козацьку Україну зростає тиск з боку Росії, а починаючи з 1706 р. російська еліта виношує плани щодо скасування політичної автономії України. Непевність у подальшому майбутньому примусила старшину й гетьмана замислитися над подальшими діями [5].Як державний діяч український гетьман прийшов до висновку, що зв’язок України з Росією не відкриває для його Батьківщини ніяких щасливих перспектив. Про це яскраво свідчили перші роки Великої Північної війни. Вирішальне значення мало також те, що сам розвиток воєнних подій спонукав російський уряд залучати усі резерви й проводити централізаторську політику. Одначе права та привілеї, а також державний устрій України й особливості її війська заважали Москві повною мірою використовувати у воєнних цілях місцеві ресурси та козацькі полки. І хоч вона ще не наважувалась відкрито піти на радикальні обмеження української державності, загроза цього вгадувалася в уже здійснюваних заходах [3].Для Мазепи перспективною була ідея створення Українського князівства, оскільки вона дозволила возз’єднати в його складі Правобережжя з лівобережжям. Цьому, на думку Мазепи, міг посприяти союз укладений з Польщею та Швецією проти Росії [4, с. 193].

Варто сказати, що орієнтація на шведів не була якоюсь особистою примхою Мазепи — цього прагнули й провідні кола української нації. Виступаючи проти подальших зв’язків з Росією, старшинство вимагало змінити курс української політики. Вимоги старшин і народних мас, вороже наставлених не лише до Москви, а й до самого гетьмана, як запопадливого прислужника царя, робили становище Мазепи дуже хистким. Тож автор вважає, що гетьман мусив скоріше з гіркої принуки, аніж із власних переконань, перейти на бік шведів [3].

25 жовтня 1708 р. гетьман І. Мазепа виступив з промовою перед військом про те, щоб приєднатися до Карла XII . Однак, воєнна кампанія 1708-1709 pp. стала класичним зразком того, як грандіозний задум може обернутися фатальним фіаско. Армія Карла XII почала зазнавати поразки за поразкою. А остаточно була розгромлена у Полтавській битві. Після чого армія Карла XII та Мазепа змушені були втікати у володіння турецького султана. Там гетьман був проголошений недоторканим гостем. Проте прожив він недовго і 3 жовтня 1709 р. І. Мазепа помер. Останки гетьмана перенесено до церкви Святого Юрія в Галаці [1, с. 8].

За 21 рік свого гетьманства Мазепа став однією з найбагатших людей Європи. За його правління Київський колегіум одержав статус Києво-Могилянської академії (1701).

Але, на жаль, він був чужий простому люду. Козаки, селяни, міщани не підтримали його у вирішальний 1708 р. [ 2, с. 11].

Таким чином, основними аспектами дипломатії І. Мазепи за роки його гетьманування були три напрямки: російський, південний та західний.

Найхарактернішою рисою Мазепи, як дипломата, було володіння мистецтвом і наукою політики у тому значенні цього слова, яке надавав йому ще Аристотель. Він був зразковим учнем Макіавеллі, з учення якого взяв на озброєння два принципи: «Вміння міняти шкіру лиса, що робить засідку, на шкіру лева, який змушує тремтіти вовків», і «таємниця - душа справи» [2, с. 11].

Варто пам’ятати, що українського гетьмана поважала вся тодішня Європа, світові генії: Вольтер, Байрон, Гюго і зневажали та ганьбили на Батьківщині. Незважаючи на це на нашу думку зовнішньо- та внутрішньополітична діяльність відповідала політичним реаліям тодішньої України.

Список використаних джерел

1. Горобець В. Гетьман І. Мазепа: життя «за» і «проти» царя // День. - 2003. -б червня - с 8.

2. Кардашинська С. Іван Мазепа // Нова Генерація - 1999 - 13 листопада -с 11.

3. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. - К.: Україна, 2003. -240с.

4. Нариси з історії дипломатії України О. І. Галенко, під ред. В. А. Смолія -К, Видавничий дім «Альтернативи», 2001. - с 192-194.

5. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. / Редкол.: П. С. Сохань та ін. - К.: Наук. Думка, 1990-1991. - (Пам’ятки історичної думки України).

 

Дипломатична діяльність Б. Тарасюка

До когорти українських політичних діячів періоду незалежності належить Борис Іванович Тарасюк. Його провідна роль у зовнішньополітичній сфері, як свідчить широка джерельна база, є беззаперечною. Тому звернення до дипломатичної діяльності Б. Тарасюка залишається сьогодні актуальним.

Уродженець Житомирщини (нар. 1949 р.), Б. І. Тарасюк, після закінчення у 1975 р. з відзнакою факультету міжнародних відносин і міжнародного права Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, успішно пройшов шлях кар’єрного зростання від аташе до Міністра закордонних справ України [1,2].

У 1981 р. після роботи в рангах аташе та секретаря Міністерства закордонних справ УРСР, його призначено на посаду Другого секретаря Постійного представництва України при ООН у Нью-Йорку, де він пропрацював два строки підряд і став першим секретарем [3]. З 1986 по 1992 pp. Б. Тарасюк займав посади заступника начальника відділу головного радника Міністерства закордонних справ України, заступника міністра. Протягом цього періоду він координував роботу відділу контролю над озброєнням і роззброєнням. У 1995 р. дипломата відправлено послом України в Бельгію, Нідерланди, Люксембург, а в жовтні 1997 р. - призначено головою Місії України при НАТО. Упродовж 1998-2000 pp. Тарасюк займав посаду міністра закордонних справ України [1,4].

Окрім роботи в Кабміні, Б. І. Тарасюк займався створенням неурядової організації - Інституту євроатлантичного співробітництва, був членом Національної Ради з питань адаптації законодавства України до ЄС. Також він доклав чимало зусиль для створення у парламенті Комітету з питань європейської інтеграції [3].

В 2005 р. Б. Тарасюк вдруге був призначений міністром закордонних справ в уряді Ю. Тимошенко, у вересні цього ж року - в Кабміні Ю. Єханурова, а з серпня 2006 р. - В. Януковича [1].

Протягом зазначеного періоду діяльність Б. Тарасюка була спрямована на перетворення Міністерства закордонних справ у основний центр зовнішньополітичної діяльності країни. Він вважав, що Українська держава вже досягла суттєвих успіхів на міжнародній арені. Прикладом слугувало її визнання ЄС і США як країни з ринковою економікою та відміною поправки Джексона-Веніка [4].

Послідовний прихильник європейської і євроатлантичної інтеграції Укра­їни, Тарасюк виступав за прагматичне співробітництво з Росією у рамках збереження національних інтересів України. У березні 2005 р. він спільно з міністром закордонних справ Грузії С.Зурабішвілі відвідав Киргизію у якості посередника по налагодженню відносин між відстороненим від влади президентом А. Акаєвим і новою владою. За участю Б. Тарасюка у грудні 2005 р. створена Співдружність демократичного вибору, до якої ввійшли не тільки пострадянські держави, але й деякі держави Східної Європи.

Стосовно курсу України на членство в НАТО і ЄС Б. І. Тарасюк висловлював думку, що такий напрям інтеграції не заперечує участі в єдиному економічному просторі з Росією, Білорусією і Казахстаном. Міністр також зауважував, що кардинальний поворот у зовнішній політиці Кабінету міністрів В. Януковича, зокрема, відмова від ідеї вступу України в НАТО, змусить його подати у відставку [1].

Зберігши свою посаду після чергової зміни Кабінету міністрів влітку 2006 p., Борис Тарасюк заявив, що зовнішньополітичний курс України не буде ні «прозахідним», ні «просхідним», а тільки «проукраїнським». Керівник закордонної служби запевняв, що українська дипломатія буде активно брати участь в реалізації програми президента Віктора Ющенка, програми уряду по забезпеченню українських інтересів [2].

Викладені позиції політики української дипломатії підтверджені Б. Тарасюком під час візиту до Чехії у січні 2007 p., де він заявив про незмінність курсу України щодо НАТО [1].

Таке спрямування зовнішньополітичної діяльності викликало полярний резонанс серед депутатського корпусу парламенту, значна частина якого запропонувала звільнити Б. Тарасюка з міністерської посади. Мотивами рішення слугували спроектовані міністром заходи щодо форсування процесу вступу України в НАТО та несанкціоновані ним спроби зриву візиту прем’єр-міністра В. Януковича в США [5]. Тривале протистояння між Кабінетом міністрів В. Януковича з головою українського Міністерства закордонних справ закінчилося звільненням останнього з посади.

Після своєї відставки Б. Тарасюк заявив, що продовжить займатися політикою як голова партії «Народний рух України». Він запевнив про співпрацю з усіма національно-патріотичними партіями з метою викриття «антинародних і антидержавних» дій парламентської коаліції і уряду [3, 5].

Тепер екс-голова міністерства закордонних справ - член Українсько-американського консультативного комітету і Ради директорів Інституту досліджень Схід - Захід (Нью-Йорк), почесний доктор Львівського національного університету ім. І. Франка. Водночас Тарасюк є засновником експертної недержавної організації «Інститут Євроатлантичного співробітництв».

Таким чином, вся дипломатична діяльність Б. Тарасюка - невід’ємна частина зовнішньополітичного курсу сучасної України, була спрямована на трансформування національних державних інститутів відповідно до загальноєвропейських вимог та забезпечення позитивного міжнародного іміджу нашої держави. Водночас, його намагання брати участь у форсуванні процесу вступу України в НАТО було поспішним.

Список використаних джерел

1. Борис Тарасюк. Биография. - Режим доступу: // Кореспондент, net [дата перегляду: 29.10.08].

2. Белослудцев П. Б. Тарасюк. Хроника жизни. КГБ - ЦК КПУ - МИД -РУХ - Режим доступу: // иа - pravda. com, 31.05.04 p. [ дата перегляду: 01.11.08 p.]

3. Тарасюк Борис. - Режим доступу: // mhtml: file: // F: \ Lenta_ ru % 20% 20 Тарасюк, \ 20 Борис, mht [ дата перегляду: 01.11.08 p.]

4. В. Кравченко. Фактор Тарасюка. - Зеркало недели, 23.12.06 р. - №49.

5. Луценко и Тарасюк отправлены в отставку- Режим доступу: // Подроб­ности. Ua, [ дата перегляду: 01.12.06 р.].

 

Інформаційна політика як фактор реформування суспільства: загальні положення

Процес реформування українського суспільства ставить перед дослідниками питання про пошук шляхів його оптимізації. По мірі розвитку інформаційної революції стає все більш визначним поняття інформації як трансформаційного ресурсу. Саме інформація найбільш впливає на всі процеси перетворення. Особлива роль інформаційної складової в перехідній інфраструктурі посилюється тією обставиною, що саме через неї найбільш ефективно здійснюється зовнішній вплив на становлення та розвиток ринкових механізмів. Державний, адміністративний та інші силові примуси поступово змінюються на інформаційний та психологічний тиск. Інформаційний ресурс, як і всі інші, вимагає управління. Це повинна вирішувати інформаційна політика, яку держава здійснює за допомогою розробки законодавства, що врегульовує відношення власності. Держава повинна турбуватись про інформаційну безпеку суспільства та громадянина, вона повинна володіти значною частиною інформаційних технологій, приймати участь в формуванні ринку товарів та послуг.

Актуальність теми пов’язана з необхідністю вивчення специфіки формування і здійснення інформаційної політики держави як фактора реформування суспільства. Вивчення місця і ролі інформації в перехідному суспільстві, специфіки її як трансформаційного ресурсу дасть можливість визначити, які напрямки діяльності держави, пов’язані з управлінням інформацією, дозволять оптимізувати процес економічних і політичних реформ.

У вітчизняній і закордонній політичній науці значна увага приділяється різним аспектам інформаційної політики. Особлива увага у вітчизняній і закордонній науці приділяється ролі засобів масової інформації в перетворенні суспільства. Бебик В., Гаджієв К.С., Костенко Н., Лукницький С. П., Макєєв С., Музальов В., Незнамов В., Пугачов В. П., Чукут С, Штельмах В. розглядають засоби масової інформації з погляду політичної комунікації, їх ролі в політичному процесі, формування інформаційної еліти в Україні, ролі ЗМІ у виборах, а також у процесі державного будівництва. ЗМІ розглядаються також як інструмент формування суспільної свідомості в умовах становлення державності.

Американська політична наука давно і детально вивчає весь спектр інформаційних процесів. Західне суспільство першим відчуло на собі вплив інформаційної революції і її наслідків. Протягом багатьох років вчені аналізували її вплив і прийшли до висновку, що суспільство має справу з новим феноменом, що готовий перетворити всі процеси, інститути і відносини, прискорити процес глобалізації, сформувати новий ресурс влади. Цим проблемам присвятили свої роботи відомі американські автори Артертон Ф. К., Гомперт Д. С., Гроссман Л., Дентон Р. Е., Лаудон К., Кук Т. Е., Кливленд X., Перлоф Р. М.,Стерлінг Т. Д., Суссман Г., Тоффлер А., Харт Р.

Дані напрямки наукових досліджень дають можливість зробити наступні висновки:

1. Інформація є унікальним універсальним ресурсом, абсолютно «ліквідним» як з погляду легкості переміщення в просторі так і у часі, можливості бути загальнодоступною, а також перетворюватись в гроші. Саме універсальність інформації, що спирається на сучасну технічну базу у вигляді світових електронних мереж, перетворила її в потужну продуктивну силу та дозволила говорити про вступ людства в стадію інформаційного співтовариства.

2. Державна інформаційна політика повинна стимулювати ріст виробництва засобів інформатизації, телекомунікації, інформаційних продуктів і послуг і одночасно платоспроможний попит на них. Практична реалізація державної інформаційної політики в сучасних умовах України вимагає широкої психологічної кампанії по підтримці її основних положень у суспільній думці, роз'яснень її соціальної спрямованості, доказу її обґрунтованості.

3. Для здійснення інформаційної політики необхідно здійснити комплекс заходів, названий інформатизацією суспільства. Новий імпульс державна політика інформатизації одержала лише останнім часом у зв’язку з усвідомленням необхідності побудови інформаційного простору в Україні, як головної умови політичного та соціально-економічного розвитку, зберігання сприятливого іміджу країни, її статусу в світі.

4. Державна політика забезпечення інформаційної безпеки України - це надзвичайно важливе завдання, що повинно вирішуватись в ході здійснення реформування суспільства. Зміст інформації, що надходить до громадян через засоби масової інформації, дозволяє говорити про наростання інформаційної агресії, слабкості національного законодавства в питанні захисту громадян від інформації, що руйнує свідомість. Метою такої політики повинно бути, насамперед, створення умов для своєчасного виявлення джерел інформаційних погроз і можливих їхніх наслідків. Необхідно визначити комплекс превентивних мір з метою нейтралізації або зменшення негативних наслідків інформаційних погроз, створити умови для забезпечення своєчасної, повної і точної інформації для прийняття рішень, здійснювати інформаційну діяльність з метою гармонізації особистих, суспільних і державних інтересів як основи досягнення політичної стабільності в суспільстві.

5. Інтеграція України в світовий інформаційний простір ставить перед національною наукою і практикою конкретні завдання щодо гармонізації законодавства різних країн, готових до співробітництва в інформаційній та інших сферах життя суспільства.

6. Розвинене інформаційне забезпечення розвитку суспільства - основа організованості соціального простору, умова його спроможності перебудуватися у відповідності до обставин, що складаються. Особливо це стосується економіки. Проблеми економічної діяльності є провідними у формуванні основ інформаційного суспільства. Економіка - це телекомунікаційна інфраструктура, це технічна база, це виробництво та сервісна сфера, а також збільшення зайнятості спеціалістів, зменшення плинності кадрів, спеціалістів в галузі інформації за кордон.

7. Реформування системи управління суспільством вимагає становлення якісної інформаційно-аналітичної роботи. Необхідна координація діяльності всіх державних інститутів, які зайняті інформаційною діяльністю з метою найбільш ефективного використання інформаційного ресурсу.

8. Становлення та здійснення інформаційної політики в Україні вимагає її правового забезпечення, приведення вітчизняного законодавства у відповідність до вимог часу. Особлива увага в інформаційній політиці повинна звертатись на інформаційні технології, вони стають діючим важелем у перетворенні суспільства. Інформаційні технології стають найважливішим інструментом політичної боротьби, у ході якої вирішуються питання, у тому числі, і про найбільш прийнятну для суспільства програму його реформування.

Таким чином, весь комплекс проблем, пов'язаний з впливом інформаційної революції на життя сучасного суспільства, повинен бути в полі зору державних інститутів при формуванні ними своєї інформаційної політики з метою оптимізації реформування суспільства.