Тези Стосунки незалежної України з державами світу

« Назад

Місце Хорватії у зовнішньополітичній стратегії України

Активні українсько-хорватські відносини були встановлені ще в середині 70-х pp. XX ст., коли між Україною та Хорватією існували тісні контакти в рамках радянсько-югославського співробітництва. Завдяки глибоким культурно-історичним зв'язкам між українським і хорватським народами Республіка Хорватія визнала незалежність України однією з перших - 5 грудня 1991 р. Україна, зі свого боку, як перша країна-член ООН визнала незалежність Хорватії 11 грудня того ж року [3, с. 17]. Дипломатичні відносини між Україною і Хорватією були встановлені 18 лютого 1992 р. Посольство Хорватії в Києві започаткувало свою діяльність у грудні 1992 p., Посольство України в Загребі - у лютому 1995 р.

Відносини між нашою державою та Республікою Хорватія пройшли ряд складних випробувань. Зокрема, збройне протистояння на терені колишньої Югославії об'єктивно стало серйозною перепоною на шляху розвитку відносин між двома молодими державами; економічне положення також обмежувало та ускладнювало співробітництво. Проте навіть за несприятливих умов: з одного боку війна, а з іншого - економічний занепад, Україна і Хорватія шукали, і, що найголовніше, знаходили шляхи до зближення. Саме тоді українсько-хорватські відносини пройшли перевірку на міцність, а взаємна довіра та прихильність досить швидко почала давати продуктивні результати.

Подальший розвиток відносин між Україною і Хорватією можна охарактеризувати як динамічний зі сталою тенденцією до активізації. Обидві країни неодноразово наголошували на готовності до взаємовигідного співробітництва як на двосторонньому, так і багатосторонньому рівнях. Саме це дозволило вивести українсько-хорватські відносини на якісно новий рівень, що було засвідчено підписанням у Загребі під час офіційного візиту Президента України у жовтні 2002 р. Договору про дружбу і співробітництво.

Позиції обох держав щодо інтеграції до європейського економічного та політичного простору, побудови загальної безпеки в регіоні мають багато спільного. Прикладом співробітництва двох країн на міжнародній арені можуть стати спільні дії в рамках ЦЄІ, підтримка, яку надала Україні Хорватія під час її вступу до Дунайської комісії, а також, підтримка хорватською стороною кандидатури України на посаду Голо­вуючої держави 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН [2, с. 23].

Активне міжпарламентське співробітництво також є важливою складовою розвитку українсько-хорватських відносин. У Верховній Раді України та в Хорватському Саборі сформовані депутатські групи з питань співробітництва «Україна-Хорватія» та «Хорватія-Україна», які підтримують постійні робочі контакти [6]. Впродовж останніх п'яти років відбулося понад 25 двосторонніх зустрічей, серед яких також і зустрічі на вищому та найвищому рівнях. Останні три роки були особливо активними з точки зору контактів між президентами двох країн: у різних форматах відбулося 4 зустрічі між Віктором Ющенком та Стіпе Месічем. Наразі між Україною та Хорватією підписано 29 двосторонніх документів (ще близько 10-ти знаходяться в стадії опрацювання). Спостерігається позитивна тенденція і в сфері торговельно-економічного співробітництва. Свідченням активізації торгівельно-економічних відносин між нашими країнами стало створення у 2002 р. Міжурядової українсько-хорватської Комісії з питань торгівельно-економічного та наукового технічного співробітництва. Результати проведення двох засідань спільних комісій (перше у Києві у 2003 p., друге - у 2004 р. у Загребі) свідчать про зростання інтересу бізнесових кіл двох держав до інтенсифікації безпосередніх контактів. Обсяги торгівлі товарами та послугами на кінець 2006 р. становили 121.5 млн. дол. проти 43 млн. дол. у 2003 p.

Перспективним може бути співробітництво між Україною та Хорватією у таких галузях, як суднобудівна, електротехнічна, хімічна, фармацевтична, харчова, легка промисловості, літако- та машинобудування, транспорт, охорона здоров'я та туризм. Співробітництво в рамках проекту «Дружба - Адрія» з метою транспортування нафти через Україну до хорватського порту Омішаль на Адріатичному морі також залишається одним з перспективних напрямків розвитку економічних відносин двох країн.

Активно розширюється співпраця в галузі науки, освіти та культури, які мають глибокі культурно-історичні традиції. Плідним є співробітництво між університетами Києва і Львова з Загребським університетом та Університетом м. Осієк. Минулий рік також позначився значним зростанням кількості громадян, які подорожували з України в Хорватію. Посольством Хорватії у 2.006 р. було видано близько 19 тис. віз українським громадянам [3, с. 18]. Позитивним моментом є реформування візового режиму, адже чинний візовий режим стає все більшою перешкодою в розвитку співробітництва між країнами та розвитку хорватської економіки, а лібералізація візового режиму сприятиме збільшенню українських туристів в Хорватії [7].

В рамках останнього візиту до Республіки Хорватія (травень 2007 р.) Президент України В. Ющенко зустрівся зі Степаном Месічем. Сторони підкреслили високий рівень двосторонніх політичних взаємин, які значно активізувалися останнім часом. Було обговорено спільну діяльність в напрямку євроатлантичної інтеграції, активізації ділових контактів та товарообігу між країнами, подальшого розвитку гуманітарних відносин, підтримки національних меншин тощо.

Документи, які були підписані в рамках переговорів у 2007 p.:

- Угода між Кабінетом Міністрів України та урядом Хорватії про взаємну допомогу в митних справах;

- Програма співробітництва в галузі освіти, науки і технологій між Міністерством освіти і науки України та Міністерством науки і технології Хорватії;

- Меморандум про співробітництво Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові та Матиці Хорватської в Загребі.

Було обговорено якісно нові аспекти співробітництва в інвестиційній сфері, в галузі освіти, медицини, фармакології, а також проблеми доручення України до зони вільної торгівлі країн Центральної Європи. Президент України наголосив на позитивній оцінці розвитку українсько-хорватських відносин та на перспективі їх подальшого зміцнення в 3-х ключових напрямках:

1) економічне співробітництво;

2) посилення політичного діалогу;

3) гуманітарні та культурні зв'язки [5, с. 3].

Загалом, напрацьована база двосторонніх українсько-хорватських відносин, взаємна зацікавленість у розвитку політичного, економічного, наукового і культурного співробітництва, дають підстави прогнозувати, що в перспективі розвиток відносин між Україною і Хорватією матиме партнерський характер в атмосфері конструктивної двосторонньої співпраці.

Список використаних джерел

1. Домовленості з Хорватією // Урядовий кур'єр. - 2005, - 15 лип. - С.1 -2.

2. Литвин В. Зовнішня політика України: 1990-2000 //' Віче. -2000. - № 12. - С 23-24.

3. Лубківський М. На спільному шляху до об'єднаної Європи // Політика і час. - 2007. - № 6. - С 16-19.

4. Лубківський М. Радянське минуле над Україною тяжіє більше, ніж над хорватами югославське // День. - 2007. - № 57 (5 квітня).

5. Спільне бачення перспектив // Урядовий кур'єр. - 2007. - 2 черв. - С. 3. Українсько-хорватські відносини // http://ukraineinfo.gov.ua/ maiii/ua/publication/content/ 955.htm.

6. Хорватія може лібералізувати візовий режим з Україною // http:// mediaua.com.ua /detail/11520?show__results= 1.

 

Становлення і розвиток українсько-польських міждержавних відносин (90-ті pp. XX ст.)

Демократичні зміни в Польщі, розпад СРСР, поява незалежної України створили виняткову ситуацію для розвитку співробітництва України та Польщі. Адже, вперше за декілька століть виникла форма міждержавних відносин.

Той факт, що Польща першою в світі визнала незалежну Україну, було сприйнято українцями з великою радістю. Після прийняття в грудні 1991 р. Декларації незалежності України польський Сейм висловив впевненість в тому, що цим самим відкривається «нова епоха в історії польсько-українських взаємовідносин. Поява ж незалежної української держави є важливою подією не тільки для України, а й для Європи і всього світу» [5].

Польсько-українські відносини з самого початку опиралися на значну правову базу. Вираженням цього було, зокрема, підписання декларації про принципи і основні напрямки розвитку україно-польських відносин в 90 pp., угоду про торгівлю і співпрацю в 1991 p., а також договір про добросусідські взаємовідносини. «Уряд Республіки Польща визнає Україну як незалежну, самостійну державу і вирішує зав'язати з нею повні дипломатичні відносини. Уряд Республіки Польща є переконаний, що одержання незалежності буде мати корисний вплив на співробітництво наших держав для блага їх, їх сусідів та усієї Європи» - витяг із ноти Спеціального посланника Уряду Республіки Польща в Україні від 2. грудня 1991 року Міністерству закордонних справ України [4].

У період серпень-грудень 1991 року між Польщею та Україною було підписано угоду про запровадження спеціальних посланців. У Польщі 1991 рік - це була уже цілком, інша дійсність. Великий вирішальний вплив мали люди з «Солідарності», як і особи з середовищ, що намагалися допомагати дисидентському рухові в Україні, головним чином на Західній. У тому середовищі актуальним було гасло «Немає вільної Польщі без вільної України». Проукраїнський спосіб мислення був, проте, настільки сильним серед польських еліт, що мусила постати думка про піднесення рівня взаємин. Польща мала в Києві консульство з післявоєнних часів, відтоді як УРСР було прийнято до ООН. Спец-посланцем був Єжи Козакевич, а з українського боку - пан Старак, який контактував із багатьма у Польщі. Він разом із польськими ко­легами готував нас до переходу на новий рівень стосунків. Коли стало вже більш-менш відомо, яким шляхом підуть справи далі, треба було приготувати основу для подальших стосунків, інституційну документальну базу. Тоді у Польщі постало рішення, що найближчим часом, коли українська державність буде можливою формально, Польська Республіка визнає самостійну Україну.

Польща для декого була почасти взірцем, у плані унезалежнення від Росії. Факт, що рішення з польського боку надійшло швидше, спричинив великий кредит довіри: Польща стала для України важливим партнером, її першою було помічено на суспільному рівні [3].

Тобто події, які сталися з боку Польщі в перших числах грудня не були спонтанними. Україну хотіли бачити як незалежну державу і як повноправного партнера.

Стосунки України й Польщі розвивались по висхідній лінії. У травні 1992 р. обидві країни уклали широкомасштабний міждержавний Договір про добросусідство, дружні стосунки й співробітництво. Географічна, культурна й історична близькість двох народів надають відносинам між Україною і Польщею характеру стратегічного партнерства.

Міцну базу для розвитку стабільних взаємовідносин заклав постійний політичний діалог на вищому рівні [1].

Українська та польська політичні еліти проявили зацікавленість у спільному партнерстві впродовж 1990-х років з різною силою та різними векторами спрямування, оскільки перед кожним з учасників діалогу постали різні за змістом і формою політичні та. стратегічні, коротко- та довгострокові цілі в Європі й світі.

Аналітики міжнародного становища України засвідчують, що Польща відіграє важливу роль в українському зовнішньополітичному оточенні. В 1997 р. експерти визнали Польщу лідером за інтенсивністю та успішністю розвитку відносин згідно з оцінкою двосторонніх сто­сунків України з сусідніми державами. Успіх української дипломатії в розвитку добросусідських відносин з Польщею отримав найвищу оцін­ку з усіх інших держав.

Українсько-польське «стратегічне партнерство» закріпило незалежність України та сприяло розвитку безпеки на континенті. З Україною польське керівництво пов'язує свої економічні та політичні інтереси. Відомий польський діяч Л. Бальцерович справедливо наголошував, що Польщі в Європі немає чого робити без України, проте присутність двох центральноєвропейських країн значно підвищує вплив кожної [2].

Збігнєв Бжезинський назвав українську незалежність однією із найважливіших подій минулого століття , сказавши також, що «закріплення незалежності України має для Польщі таке ж значення, як і вступ в НАТО, і повністю виключає загрозу зі сходу» [5].

На нашу думку, автор висловлює дуже далекоглядні погляди, актуальність яких хоча і помітна, але стосунки України й Польщі ще не досягли бажаного апогею.

Таким чином, партнерство України й Польщі, якщо прослідкувати його еволюцію, було досить плідним та результативним. Польща стала першою державою, яка свідомо протягнула руку дружби новій українській державі. Ця міждержавна дружба повинна лише міцніти та давати перспективу на міцний союз.

Список використаних джерел

1. Газін В.П., Копилов С.Л. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 pp.): Навчальний посібник. - К: Либідь, 2004. - 624 с

2. Моцок В.І. «Стратегічне партнерство» України та Польщі: приклад взаємокорисного співробітництва. Матеріали 4 Буковинської Міжнародної конференції, присвяченої 125-річчю заснування Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, 5 жовтня 2,000р., Чернівці. - Чернівці; Золоті литаври, 2001.

3. www. urnoloda.kiev.ua/namber/1054/ і 86/37883/-20к. - і4.12.2007.

4. old. europexxi. Kiev.ua/ukrainian/prograw/polancl/zakony/ oficino/00l.html.-32k. - 14.12.2007

5. Вонтрубский Л. Польско-украинские отношения после 2 мировой войны.// Новая Польша. 2003 - № 11.

 

Соціально - економічне та політичне співробітництво України та Чеської Республіки

Широкі можливості для всебічного взаємовигідного співробітництва між Україною і Чеською Республікою зумовлені багатьма об'єктивними факторами: глибокими історичними та культурними зв'язками, відсутністю будь-яких територіальних претензій, традиційними дружніми і партнерськими політичними відносинами, господарськими контактами і взаємодоповнюючим характером національних економік, спільними цілями в реалізації курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію, спільними регіональними інтересами, існуван­ням української національної меншини в Чехії та чеської в - Україні [1]. Крім того Україна однією з перших держав світу встановила з Чеською Республікою дипломатичні відносини - 1 січня 1993 року, у перший день існування Чехії як самостійної держави.

Особливої динаміки українсько-чеські контакти набули після того, як в 1995 та в 1997 роках відбувся обмін державними візитами Президентів України Л. Кучми та Чехії В. Гавела. Офіційний візит до Чехії в 2003 році Міністра закордонних справ України А. Зленка започаткував якісно новий етап у двосторонніх відносинах з урахуванням членства Чехії в ЄС і НАТО. Як зазначається у схваленій Парламентом Чеської Республіки Концепції зовнішньої політики, Чеська Республіка розглядає Україну як важливу європейську країну, від якої залежить стабільність в Центральній та Східній Європі, високо оцінює політику України на євроатлантичному напрямі, докладатиме зусиль для розширення взаємовигідного українсько-чеського економічного співробітництва. Чехія підтримує євроінтеграційний курс України та її намір отримати членство в НАТО, і готова надавати їй в цьому необхідне сприяння.

За обсягом товарообігу з Чехією Україна посідає друге місце серед країн СНД та Балтії (після Російської Федерації) і дев'ятнадцяте місце - серед інших країн, з якими Чеська Республіка має торговельно-економічні зв'язки. У свою чергу, порівняно невелика Чехія є вісімнадцятою у списку торговельних партнерів України. У 2.003 році рівень товарообігу між нашими країнами вперше за десять років сягнув позначки у 609,8 млн. доларів США. Аналіз двостороннього торгово-економічного співробітництва свідчить про те, що найбільш привабливими і важливими є такі напрямки та галузі для розвитку партнерських стосунків: залучення інвестицій, участь чеських фірм в найбільш важливих інвестиційних проектах України, модернізація і реконструкція об'єктів енергетики, розвиток промислової кооперації в машинобудуванні, металургії, хімічній промисловості, здійсненні транспортних перевезень, організація в Україні спільних виробництв по зборці легкових автомобілів, запровадження технологій і створення спільних виробництв по виготовленню обладнання для переробки промислових і побутових відходів, будівництво і реконструкція залізничних і автомобільних доріг, участь в приватизації і модернізації телекомунікаційних мереж, експорт в Чехію продуктів сільського господарства і їх переробки, лібералізація умов взаємної торгівлі, військово-технічне співробітництво, надання туристичних послуг громадянам Чехії і організація їх відпочинку в санаторіях і оздоровчих закладах України тощо [2]. Надзвичайно важливим кроком як у двосторонніх торговельно-економічних відносинах, так і в рамках приєднання України до СОТ, стало підписання у березні 2003 року українсько-чеського Протоколу про доступ на ринки товарів та послуг.

Також досить перспективною є співпраця у нафтовій галузі. Як зазначав Перший віце-прем'єр-міністр України Анатолій Кінах в ході зустрічі з міністром закордонних справ Чехії Цирілом Свободою в травні 2005 року: «Україна зацікавлена у пожвавленні співпраці щодо диверсифікації постачання нафти в Європу через Чехію, транспортуванні та переробці легкої каспійської нафти на чеських нафтопереробних заводах та залученні чеських колег до проекту транспортування казахстанської нафти до Європи».

Що стосується представництва українців в Чехії, то на даний момент воно є досить відчутним, що зумовлено рядом історичних, суспільно-політичних та соціально-економічних процесів. По-перше, йдеться про, так би мовити, класичну українську діаспору, яка сформувалася в результаті еміграції українців на територію нинішньої Чехії наприкінці XIX століття та у першій половині XX століття. По-друге, це громадяни України, які протягом останніх років одержали дозвіл на постійне проживання в Чехії. До цієї соціальної групи можна віднести також українських громадян, які мають дозвіл на тривале проживання в Чеській Республіці, що треба регулярно продовжувати. Нарешті, це українські трудові мігранти, значна частина яких не має відповідних дозволів на проживання та працевлаштування на території країни, перебуває в ній, по суті, нелегально і зайнята переважно на некваліфікованих роботах у сфері будівництва, сільського господарства та послуг. Важливим кроком щодо покращення життя українських емігрантів в Чехії та чеських в Україні стало підписання ряду важливих двосторонніх договорів: «Про взаємне працевлаштування громадян» в 1996 році, «Про співробітництво в галузі праці і зайнятості» в 1996 році, «Про надання кредитів для фінансування експорту товарів та послуг із Чеської Республіки в Україну» в 1997 році та ін.

Проаналізувавши двосторонні угоди та особливості співпраці між Чеською Республікою та Україною можна зробити висновок, що обидві держави «йдуть назустріч одна одній», намагаючись подолати перешкоди, які на жаль, створюють державні кордони та покращити взаємостосунки в соціально-економічній, політичній та культурній сферах.

Список використаних джерел

1. Политический ландшафт стран Восточной Европы. - М., 1997.

2. Бизнес-партнер: Чехия = Business partner: Czech Republic: Международный каталог делового сотрудничества. - X. : Восточно-Украинская академия бизнеса, 1999. - 156 с.

 

 

Тенденції та перспективи співробітництва України та Росії в паливно-енергетичній сфері

Протиріччя між наявністю власних енергоресурсів країн та погребами в них, вичерпність запасів паливно-енергетичних ресурсів і зростання масштабів екологічних проблем, пов'язаних з їхнім видобутком, транспортуванням, перетворенням та споживанням, обумовлюють тенденцію до загострення енергетичних питань у життєдіяльності людства, кожної окремої країни. Внаслідок цього боротьба за володіння енергоресурсами, право їх транспортування, вплив на ринок енергоносіїв стали сьогодні найважливішими чинниками реалізації інтересів держав світу, їхньої політичної поведінки, базою для політичних та економічних союзів і навіть джерелом міжнародних конфліктів.

З кожним роком на території України все більше проводиться геологічних досліджень у ході яких відкриваються нові родовища нафти і газу. Проте Україна залишається енергодефіцитною країною, оскільки за рахунок власних джерел паливно-енергетичних ресурсів вона задовольняє свої потреби лише на 43-51%, зокрема власний видобуток нафти становить приблизно 12-16%, природного газу - 22-27%, вугілля - близько 90% [1], Тому від того як буде розвиватися світова геополітична та геоекономічна ситуація в енергетичній площині, значною мірою будуть залежати умови функціонування економіки та паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) України.

На даному етапі розвитку економіки активно ведеться пошук шляхів диверсифікації джерел надходження енергоносіїв, насамперед природного газу та нафти. У контексті забезпечення енергетичної безпеки України важливе значення має стратегічне партнерство з Росією. Україна не може відразу стати енергетично незалежною від Росії, оскільки вона є головним постачальником енергоносіїв до нашої країни. Ось чому важливим є розвиток дружніх стосунків між Україною і Росією, які не повинні залежати від політичної ситуації, яка складається в обох країнах.

Найважливішим напрямком співробітництва України та РФ є, насамперед, нафто- і газотранспортна системи, які забезпечують транспортування енергоносіїв як споживачам в Україні, так і виконують транзитні поставки російських газу та нафти до країн Центральної та Південної Європи. Хоча уряд Росії розробляє стратегію обходу української території, і намітилась тенденція до зменшення обсягів транспортування енергоносіїв трубопровідним транспортом України, потрібно сприяти залученню транзитних потоків з РФ. Це можна зробити за умов ефективної митної політики та суворого дотримання підписаних Україною міжнародних угод та договорів. Як альтернативу російським обхідним газовим коридорам можна також запропонувати надійне функціонування газотранспортної системи України.

Важливим напрямком співробітництва з Росією є розширення транспортної мережі експортування російського газу. Перспективними проектами, з точки зору збільшення пропускної спроможності газотранспортної системи, є будівництво компресорних станцій на магістральному газопроводі Торжок-Долина та будівництво газопроводу Тальне - Ананьїв - Ізмаїлі».

Газопровід Торжок-Долина був введений в експлуатацію у 1994 році. У відповідності із завданням на проектування газопроводу головним його призначенням є подача російського природного газу на експорт в країни Західної Європи, з урахуванням можливості перерозподілу газу, що транспортується, між системами магістральних газопроводів у комплексі з роботою підземних сховищ газу в західних районах України. Газопровід Торжок-Доли на може транспортувати 3,5-4,5 млрд.м³/рік, працюючи в безкомпресорному режимі. Проте з червня 2006 року газопровід газ не транспортує. На базі газопроводу Торжок-Долина планується створити автономну газотранспортну систему, для чого необхідно побудувати 11 компресорних, газопровід Долина-Ужгород, підземне сховище газу ємністю приблизно 2 млрд.куб. м. Виконання інвестиційних проектів щодо розширення газотранспортної системи дозволить збільшити транзит газу до Європи на майже 50 млрд. куб. м. [3].

Останнім часом стосунки між Росією та Україною ускладнились, в результаті чого виникла проблема транспортування газу з Туркменістану, Казахстану та Узбекистану через російську територію до України, Без покращення відносин з Росією стабільні та економічно доцільні поставки газу з цих країн неможливі, попри підписання будь-яких угод з ними. Результатом загострення відносин із північним сусідом є також зменшення надходжень нафти до України. Отже, основним завданням для української влади є покращення стосунків з Росією, оскільки без цього неможлива плідна співпраця у енергетичній сфері.

Слід звернути увагу на проблеми, які має Росія у даній галузі. Відбувається стрімке падіння газовидобутку в основних західносибірських родовищах Уренгою, Надиму, Медвежого та Пур-Тазовського впродовж останніх років та понад десятирічне відставання від графіку робіт з освоєння Ямальського півострова (Бованенківське, Харавей-ське, Новопортовське родовища) та Штокмана [2]. Що свідчить про те, що в енергосировинному комплексі Росії є серйозні проблеми поточного ресурсного дефіциту. Це зумовило стратегію РФ, яка передбачає обмеження конкуренції на пострадянському газовому ринку і вихід на зовнішні ринки в ролі ексклюзивного постачальника природного газу та політичний контроль пострадянського енергетичного простору. Це може призвести до експансії української газотранспортної системи Росією. Цього можна уникнути, якщо українська влада керуватиметься національними інтересами, а не власними.

Однією з основних галузей ПЕК України є вугільна. Попри великі вугільні ресурси, Україна не може отримати від розробки цього виду енергоносіїв позитивного економічного ефекту через гірничо-геологічні умови. Сьогодні вугільна галузь не в змозі забезпечити енергетичним вугіллям Україну як по кількості так і необхідної якості. В свою чергу, енергетичний баланс України потребує імпортування вугілля з Росії та Польщі.

На експорт російського вугілля в Україну впливає збільшення тарифів на відвантажні перевезення залізничним транспортом. Понад 30% збільшення вартості перевезень не відповідає інтересам ні України, ні Росії (виникне поступова переорієнтація на польське вугілля). Для того, щоб вигоду отримали обидві країни потрібно узгодити тарифи, надавши певні пільги на перевезення.

РФ збереже домінуючі позиції на європейському газовому ринку щонайменше у першій чверті нашого сторіччя та залишається важливим експортером нафти на світові ринки (частка РФ 5%). Для України Росія залишиться основним постачальником нафти і газу на довгострокову перспективу, зважаючи на їх великі запаси та мінімальні відстані для транспортування.

Відновлення повномасштабного взаємовигідного економічного співробітництва з Росією дозволить вирішити найскладніші питання роботи галузей ПЕК України: завантажити понад 80% потужностей нафтопереробних заводів, збільшити експорт товарів та обладнання, забезпечити газом населення та промисловість, прийняти участь українським підприємствам у російських та спільних з РФ міжнародних проектах тощо.

Таким чином, для підтримки та зміцнення стратегічного партнерства в енергетичній сфері з Росією необхідно розробити нову політику взаємовідносин, яка має базуватися на виконанні вже існуючих домовленостей та договорів.

Список використаних джерел

1. Демчик С. М. Державне управління підвищенням енергоефективності української економіки // Держава та регіони. Серія: Державне управління. - 2006. - №1. - С 46-51.

2. Гончар М. Російська енергетична політика: обриси експансії // Політика і час. - 2007. - №2.- С. 9-15.

3. Саприкін В. Стан та перспективи міжнародного співробітництва України в енергетичній сфері // Дзеркало тижня. - 2000. - 14 жовтня (№15). - С. 4.

 

Проблема українсько-румунських взаємин в контекстівизначення статусу Зміїного

Українсько-румунські відносини є досить різноплановими та бага­тогранними. Найбільш складним вважається питання державного кордону між двома країнами. Документально він встановлений Паризьким мирним договором від 10 лютого 1947 р. таким, яким був станом на 1 січня 1941 p., «згідно радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 року». Проблема українсько-румунського кордону насамперед полягає у визначенні статусу та приналежності Зміїного, що закріплено відповідним протоколом від 23 травня 1940 року, яким острів Зміїний «був повернутий Радянському Союзові Румунською Народною Республікою і був включений до складу Союзу РСР» [1].

Надзвичайно актуальною проблема кордонів стала одразу після повалення комуністичного режиму в Румунії та здобуття Україною незалежності. У 1996 р, Румунія денонсувала Протокол 1948 p., який передбачав перехід острова Зміїний до складу СРСР, тим самим не визнаючи права України на володіння ним.

Острів Зміїний розташований в північно-західній частині Чорного моря, на відстані 20 миль від гирла Дунаю і 8 миль від Одеси. Територіально острів відноситься до Кілійського району Одеської області. Загальна площа Зміїного - 17 гектарів. На острові проживає близько 80 чоловік: б основному прикордонники, науковці та технічний персонал маяка.

Після тривалих дискусій щодо приналежності острова Зміїного, 6 грудня 1995 р. на прес-конференції речник МЗС Румунії С. Дукару зазначив, що Бухарест не вимагає острова, а протестує у зв'язку із намаганнями України надати «статус територіальних вод» простору у 12 морських миль навколо острова Зміїного. Міністерство закордонних справ України кваліфікувало це як «спробу висунути територіальні претензії», яка «створює негативний ґрунт для завершення двосторонніх переговорів щодо політичного договору»[2].

На сьогоднішній день гострим залишається питання делімітації континентального шельфу і виключної економічної зони в районі острова Зміїний. Суперечка полягає в тому, що румунська сторона вважає Зміїний: скелею, а не островом, непридатною ні для проживання, ні для ведення сільського господарства. Внаслідок, його близького розташування до Румунії, його континентальний шельф збігається з румунським. Саме на цих аспектах наголошувала Румунія, коли 16 вересня 2004 року подала судовий позов до Міжнародного суду в Гаазі. При цьому слід зазначити, що міжнародним законодавством передбачено право островів на континентальний шельф, але не скель.

Крім цього, науковці обґрунтовують цей конфлікт дещо по-іншому, вважаючи цей район Чорного моря багатим на поклади нафти й газу. Останнє твердження настільки ускладнює ситуацію навколо угоди про делімітацію континентального шельфу і виняткової економічної зони, що цілком природнім є звернення румунської сторони до суду.

І все ж з огляду на вступ Румунії до НАТО та виконання зобов'язань перед ЄС щодо забезпечення безпеки «східного кордону» та інших об'єктивних причин, Румунії таки довелось у Договорі з Україною про режим українсько-румунського кордону 17 червня 2003 року підтвердити приналежність острова Зміїний до України [3]. Після підписання договору про режим державного кордону на порядку денному залишилися два проблемних питання, а саме делімітація континентального шельфу та виключних економічних зон і пов'язана з ними проблема юридичного статусу острова Зміїного. В залежності від того, яким буде статус Зміїного - острів чи скеля - визначатиметься і наявність навколо нього континентального шельфу.

Через кілька днів після підписання договору про режим державного кордону, діючий на той час міністр закордонних справ Румунії Мірча Джоане зазначив, що важливо для румунської сторони «бути впевненими в тому, що статус острова Зміїного, з точки зору міжнародного права та наслідків того факту, що цей острів є одним з таких, що не мають власного економічного життя, як у цьому випадку», спричинить дискусію стосовно континентального шельфу. «Не проблема юрисдикції стосовно острова, а спосіб яким вона буде впливати на де­лімітацію морських вод континентального шельфу є важливою», - пояснив М. Джоане [4].

Українська сторона намагаючись доказати зворотне, почала провадити політику розвитку інфраструктури острова Зміїного (урядом виділено 253,3 млн. гри. до 2011 року). 5 липня 2006 р. депутати Одеської обласної ради прийняли рішення про створення населеного пункту Білий на острові Зміїний для «забезпечення необхідних умов для розвитку наукового туризму і рибальства, а також для забезпечення нормальних умов життєдіяльності людей, що проживають на острові». Депутати облради також прийняли рішення про виділення 200 тис. грн. на облаштування цього населеного пункту. На острові споруджено причал для суден осадкою до 8 метрів, хвилеріз, кілька господарських споруд, висаджено дерева. Також відкрито поштове відділення, філію банку, ретранслятор мобільного зв'язку, налагоджено кабельний зв'язок. Починаючи з 2003 року, на острові постійно працюють вахтовим методом науковці Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова.

Незважаючи на всі ці суперечки, позови румунської та української сторін, остаточне рішення буде за Гаазьким судом. Отже є шанси розв'язати цю суперечність у мирний дипломатичний спосіб, а ідеологічна близькість лідерів країн неодмінно призведе до покращення добросусідських стосунків, поліпшення співпраці між країнами та впровадження спільної політики держав на світовій арені.

Список використаних джерел

1. Dogaru P. Insula Сerpilor in calea rechinilor. - Bucuresti: Ed. SAECULUMІ.О., VESTALA, 1996. - P. 157-159.

2. Jurnalul national. - 1995. - 7 decembrie; Evenimentul zilei. - і 995. - 7 decembrie.

3. Договір між Україною та Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань від 17 червня 2003 року.

4, Ziua. - 2003, - 20 iunie. - Nr. 2740.

 

Проблематика українсько-російських відносин на сучасному етапі

Українсько-російські відносини на сучасному етапі варто розглядати крізь призму кількох вузлів протиріч, серед яких найбільш значущими, є територіальні суперечності, економічні та гуманітарні проблеми, питання інформаційної безпеки.

Договірно-правове оформлення спільного державного кордону стало важливим: аспектом розбудови українсько-російських взаємин. Розбіжності у концептуальних підходах обох сторін стосовно розмежування Азовського та Чорного морів, а також Керченської протоки стали однією з основних територіальних проблем. Режим необлаштованості українсько-російського кордону і факт відсутності демаркації призводив до проникнення кримінальних елементів, нелегальної міграції, а це в свою чергу створювало значні проблеми для національної безпеки нашої країни. Найбільш гострий конфлікт виник через неврегульованість питання навколо острову Тузла у вересні-жовтні 2003 року, коли без згоди української сторони російська місцева влада розпочала будівництво дамби у Керченській протоці з Таманського півострова у напрямі до українського острова Тузла. Врегулювати дане питання вдалося 24 грудня 2004 року підписанням договору про співробітництво у використанні Азовського моря та Керченської протоки, в якому ця акваторія визначалася «внутрішніми водами» обох держав[1, с. 17]. У січні 2004 року було підписано угоду про державний кордон, який легалізував лінію проходження сухопутного кордону. Таким чином, територіальне питання було певною мірою врегульоване.

Великий вплив на характер українсько-російських відносин мали президентські вибори, в Україні. 2004 року. Було цілком зрозуміло, що від результатів цих виборів залежить зовнішньополітичний шлях України. У контексті взаємин між Києвом та Москвою виборчий процес в Україні розглядався як своєрідна боротьба провладного проросійського і опозиційного прозахідного кандидатів. Якщо в Росії і сподівалися повернути хід подій у звичне для останнього десятиріччя русло, утримуючи за собою такі потужні засоби впливу як українська залежність від російських енергоносіїв та високий рівень проникнення російського сектору бізнесу в економіку України, то події осені 2004 року яскраво продемонстрували інше. Україна готова була повністю позбутися тенденцій залежності від Російської Федерації, подолавши їх як головну суперечність ефективного просування нашої держави до європейської спільноти в рамках інтеграційних процесів. Москва ж заявила про готовність співпрацювати з будь-яким українським урядом. Перший візит новообраного президента України В. Ющенка до Москви у січні 2005 року мав за мету нормалізувати відносини зі східними сусідами. Зрозуміло, що євроатлантичний вибір України суперечить геополітичним інтересам Росії і не зовсім прийнятний: для стратегії російської зовнішньої політики.

Відомо, що російський бізнес володіє багатьма стратегічно важливими українськими: підприємствами, як і те, що Росія здатна системно впливати, на український інформаційний простір. А енергетична залежність від Росії є проблемою, що ще більше ускладнює російсько-українські відносини. Бензинова криза травня 2005 року, як і підвищення цін на російський газ і його постачання в Україну, мало політичний підтекст, хоча і мотивувалося прагненням перевести взаємовідносини: на ринкові засади.

Проблемні ситуації виникають через порушення традиційного питання статусу російської мови і становища росіян в Україні, негативного ставлення Москви до рішення українського парламенту оголосити голодомор 1932-1933 pp. актом геноциду, непоступливість у питанні упорядкування Чорноморського флоту Російської Федерації, зокрема стосовно маяків на території України.

Проблемні вузли у стосунках між державами не завжди легко подолати з огляду на їх історичну обумовленість, а також з причини різних геополітичних орієнтацій обох країн, що чітко окреслюються останнім часом. Спільне історичне минуле не завжди забезпечує інтегроване спільне майбутнє, але руйнація відносин між державами, які мають тісні зв'язки у багатьох сферах, є неприпустимою. Завданням сучасних українських та російських дипломатів є формувати відносини між двома державами в нових умовах політичних та економічних трансформаційних процесів на рівні регіону, а також в перспективі інтеграції України до євроатлантичного простору.

Список використаних джерел

1. Парахонський Б.О. Українсько-російські відносини: зліти та падіння. - К.: Т-во «Знання» України, 2007. - 24 с

2. Андресюк Б. Україна-Росія: загрозлива новизна: Зовнішньополітичний прагматизм має вийти за рамки двосторонніх відносин // День. - 2001. - 3 січня. - С.4

 

Україно-польські відносини після приходу до влади в Польщі Леха Качинського

В зовнішньополітичній діяльності України стосовно держав Центральної Європи розбудові зв'язків із Республікою Польща належить чи не найголовніше місце. Таке ставлення до західного сусіда зумовлене не лише багатовіковою традицією українсько-польських взаємин, територіальною близькістю, спільними демографічними коренями та тісними культурними зв'язками, а, насамперед, спільністю політико-стратегічних інтересів, активним співробітництвом у всіх сферах суспільного життя між двома державами.

Польща ї за часів Л. Валенси, і за часів О. Квасьнєвського дуже багато зробила для просування України на Захід і активно підтримувала її наміри в напрямі інтеграції в Європу. Такий підхід Республіки Польщі до відносин з Україною був зумовлений, передусім, пересторогою Польщі до посилення впливу Росії на Україну Польща також переймалася й тим, що після її входження до НАТО і ЄС, польсько-українські кордони перетворяться на нову лінію поділу між двома блоками, а це позбавило б Польщу великого ринку збуту, яким є для неї Україна.

В 2005 році завершилась ера правління О. Кваснєвської пост президента Польщі зайняв поміркований націоналіст Лех Качинський. У своїх передвиборних виступах він наголошував, що відносини з Україною мають бути стабільними та інтенсивно розвиватись. Лех Качинський зазначив: «Україна для Польщі — це ковток свіжого повітря. Українців 48 мільйонів, поляків 40, хто має більший в Європі потенціал? Разом це 88 мільйонів»[1] Тобто цілком зрозумілим є те, що для Німеччини чи Франції Польща є вторинною, а з Україною разом може бути конкурентоспроможною для європейських ринків.

І справді, прийшовши до влади у Польщі, Л. Качинський продовжив політику О. Кваснєвського щодо України. Щодо перспектив співробітництва між Україною та Польщею, найперспективнішою на думку представників урядів та економістів, було співробітництво у паливно-енергетичній сфері, зокрема, це стосувалося транзиту енергоносіїв. 28 лютого 2006 року Президенти України та Польщі підписали першу спільну декларацію у справах розвитку співпраці в галузі енергетики. У першу чергу, обидві сторони зацікавлені у реалізації проекту транспортування нафти нафтопроводом «Одеса-Броди» і далі до польських міст Плоцьк і Гданськ.

Здійснювалися також і масові культурно-наукові заходи. Так, наприклад, в травні 2006 Президенти України й Польщі Віктор Ющенко й Лех Качинський відкрили пам'ятник 366 українцям, що загинули в бе­резні 1945 у польському селі Павлокома при нападі польської підпільної Армії Крайової. З 2007 року Польща й Україна стали партнерами з організації футбольного чемпіонату Європи-2012, що сприятиме ще більшому зближенню держав.

В 2007 році в Польщі як і в Україні відбулися вибори до парламенту. Оглядач провідного польського видання Марцин Войцеховський заявив, що Польща стане ефективнішим «адвокатом» України в Європі після того, як на чолі уряду у Варшаві став лідер «Громадянської платформи» Дональд Туск. Також він зазначив, що брати Качиньські через свою непоступливість і непередбачуваність в міжнародних відносинах мають дуже сумнівну репутацію в Європі [2].

6 - 7 грудня Україну з офіційним візитом відвідав Президент Республіки Польща Лєх Качинський. Його було нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого І ступеня «за визначний особистий внесок у зміцнення українсько-польських відносин» [3].

На двосторонній зустрічі глави держав, зокрема, порушили тему прикордонної співпраці. Йшлося про угоду про перетин кордону місцевим населенням, спільний митний та прикордонний контроль. Окрім того Віктор Ющенко та Лех Качинський обговорили питання європейської інтеграції України. З цього приводу Качиньський підтвердив підтримку курсу України. Зокрема, він заявив, що Польща підтримує вступ України до НАТО і Європейського Союзу. «Польща дуже гаряче підтримує українську дорогу до НАТО. Ми вважаємо, що вона повністю обґрунтована, але, звичайно, рішення має ухвалити український народ», - сказав він. На думку Качиньського, Польща також підтримує вступ України до ЄС. «Ми переконані, що Україна буде і в ЄС, і в НАТО» - додав Качинський [4].

Отже, Л. Качинський продовжив політику добросусідства О. Кваснєвського. Польща зацікавлена у вступі України як в НАТО так і в ЄС, виступаючи в ролі «адвоката» України в цих організаціях. Але потрібно, щоб не тільки Польща але й сама Україна твердо і впевнено прагнула інтеграції в цьому напрямку.

Список використаних джерел

1. Старт Качинського. Чи перетворяться Україна та Польща на європейський тандем? //http://www.day.kiev.ua/155107/.

2. Польський оглядач: Польща допоможе Україні інтегруватися до Європи //http://www.newsru.ua/arch/23oct2007/uk.raine/index.html.

3. Указ Президента України //http://zakon 1. racla.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.cgi ?nreg= і 185 % 2F2007.

4. Качиньський пропонує Україні визначитись зі вступом до ЄС і НАТО //http://www.newsru.Lia/arch/06dec2007/ukrairje/index.htnil.

 

Активізація відносин України та США на початку XXIстоліття:за чи проти?

Сучасна історія розвитку двосторонніх відносин між Україною та США почалася з визнання Сполученими Штатами незалежності України 25 грудня 1991 року, а офіційні дипломатичні відносини між двома країнами було встановлено 3 лютого 1992 року [3].

Сьогодні, відносини України та США є надзвичайно важливими, як для України, так і для США. Україна зацікавлена у тому, щоб за підтримки США ефективно реалізувати заходи, спрямовані на зміцнення безпеки та стабільності довкола України, розширити її участь у міжнародних організаціях, укріпити засади демократії, громадянського суспільства, розширити економічні можливості.

Як ви думаєте, варто Україні рухатися у тому ж напрямку? Тобто, чи варто активізувати відносини із США? Я думаю, що варто(але будьте дуже пильними, щоб не стати просто інструментом США, для досягнення їхніх цілей). Оскільки Україні необхідна підтримка такої могутньої держави, як США, а подальша активізація відносин може призвести до нового етапу становлення України на міжнародній арені.

Новий етап розбудови українсько-американських відносин розпочався після приходу до влади у США Адміністрації Президента Дж. Буша-молодшого, що характеризується як інтенсифікацією двосторонніх контактів, так і переведенням їх у більш прагматичну площину. Нова Адміністрація США вважає розвиток відносин з нашою державою стратегічно важливим завданням. Свідченням цього є активізація двостороннього діалогу на всіх рівнях. Важливе значення в цьому контексті мають візити в Україну делегації Конгресу США на чолі з надзвичайно важливими посадовими особами США, наприклад: помічника Держсекретаря США Дж. Пернеяа, міністра оборони США Д. Рамсфельда.

Починаючи з 2001 ріку, досягненням у відносинах із США стало надання двостороннім контактам відкритості та конструктивізму, продовження роботи консультативних органів, підтвердження рішучості намірів Адміністрації Дж. Буша надавати нашій державі всіляку підтримку в реалізації стратегічного завдання її зовнішньої політики - європейської інтеграції, а також у поглибленні внутрішніх суспільних та ринкових реформ. При цьому основними сферами двостороннього співробітництва залишаються взаємодія в рамках міжнародної антитерористичної коаліції, у питаннях експортного контролю тощо [4].

У міжнародній системі, яку окреслено в новій стратегії національної безпеки США, Україна має кілька зовнішньополітичних альтернатив.

Перша - стати асоційованою із Заходом країною через механізми особливого партнерства з НАТО та ЄС, членство в СОТ і участь у регіональних європейських ініціативах. А потім, потрапити до західної політичної й економічної систем через набуття членства в НАТО (оскільки членство в ЄС є більш далекою перспективою).

Друга - великий розвиток технічного співробітництва із США та залучення в Україну американських технологій та капіталу. На сьогодні США є найбільшим донором технічної допомоги Україні, які сприяють розвитку в Україні управлінської культури.

Будуючи нове стратегічне партнерство з США, треба враховувати ряд драматичних змін, яких зазнали світ, США і Україна в останні роки.

По-перше, світ, на переконання ряду американських політологів, перебуває у стані Четвертої світової війни - війни, яку ведуть США та їхні союзники зі світовим тероризмом. Щоб стати стратегічним партнером США, треба насправді, з глибоким внутрішнім переконанням, а не на словах, приєднатися до антитерористичної коаліції. Питання членства України в НАТО, безумовно, належать до сфери двостороннього діалогу між Україною і США. Відомо, що найбільший інтерес до вступу України у Північноатлантичний альянс, виявляють саме Сполучені Штати. На відміну від країн «старої Європи», серед яких немає єдиної думки щодо бажаності членства України в НАТО, у США абсолютна більшість політичних еліт і кола експертів, які впливають на політику, хотіли б бачити Україну в альянсі.

По-друге, враховуючи роль, яку надають США трансатлантичному партнерству, українському керівництву слід, чітко заявити у Вашингтоні про бажання вступити до НАТО- альянсу, який гратиме у 2010-2025 роках глобальну роль. Слід більш жорстко сформулювати стратегічну доктрину України, включаючи бажання бачити на своїй території бази НАТО. Але при цьому всі визнають, що членство можливе лише у разі досягнення в самій Україні легітимно оформленого консенсусу правлячих еліт із цього питання. Тому невизначеність нашої країни в питанні членства в НАТО викликає тут певну тривогу: адже для визначення алгоритму інтеграції необхідне загальне розуміння кінцевої мети. Тепер зрозуміло, що план швидкого вступу України до НАТО, відповідно до якого Україна могла б одержати запрошення до членства вже 2008 року, нереальний [5].

По-третє, оскільки одним зі стратегічних пріоритетів США є глобальна боротьба з бідністю та розповсюдженням хвороб, Україна має вести боротьбу зі злиднями, ВІЛ/СНІДом та туберкульозом, посиливши співпрацю з відповідними американськими програмами, які вже діють у нашій країні.

По-четверте, на думку Сполучених Штатів, Україна може і повинна відігравати вагомішу регіональну роль, сприяючи поширенню демократії у країнах пострадянського простору і збереженню миру в регіоні [2].

Останнім часом у двосторонніх відносинах виникає питання: чи спроможна Україна здійснити нарешті послідовні кроки з тим, щоб стати в перспективі інтегральною частиною політичного, економічного та суспільного Заходу, чи залишиться в сірій зоні на східних теренах Євразії? У США продовжують вважати, що європейська і євроатлантична інтеграція це два крила одного лайнера, спроможного вивести Україну з пострадянської «сірої зони» на траєкторію сталого розвитку як європейської держави. Спроби штучно розвести ці два процеси не знаходять тут розуміння і можуть трактуватися як ознака небажання робити і те й інше.

Отже, незважаючи на всі внутрішньополітичні «дивацтва» України, сьогодні відкриваються нові можливості розвитку двосторонніх українсько-американських відносин. Однак для їх реалізації необхідно використовувати всі «точки збігу» національних інтересів України і США.

На думку Сполучених. Штатів, Україна може і повинна відігравати вагомішу регіональну роль, сприяючи поширенню демократії у країнах пострадянського простору і збереженню миру в регіоні. Зараз робиться наголос на конкретних сферах співпраці, таких як сприяння демократії та свободи, боротьби з тероризмом, підтримання прагнень України щодо НАТО та боротьба з розповсюдженням зброї та сприяння економічним реформам [1].

Якщо ж українська влада віддасть перевагу другорядним або церемоніальним аспектам співробітництва, то нас очікує малоцікавий і майже марний етап двосторонніх відносин.

Список використаних джерел

1. Тарас Мазяр, Марта Мацелюх. Україна - США: двосторонні відносини після Помаранчевої Революції http://www.brama.com/news/ press/2005/10/051027us-ukraine-panei-u.htn.il

2. Юрій Щербак, Україна - СШАхтратегічне партнерство, інтер­еси та цінності. /7 ЩОДЕННАВСЕУКРАЇНСЬКАГАЗЕТА№58,2005// http://www.day.kiev.ua/J34960

3. http://www.ukraineinfo.org/main/ua/publication/content/974.htm

4. http://studik.nm.ru/country/usa/ukraine.html

5. http://cpcfpu.org.ua/projects/foreignpolicy/papers/706/

 

Газове питання в українсько-російських відносинах

Проблема досягнення енергонезалежності в українсько-російських відносинах, а також вирішення газового питання, і пов'язаної з ним кризи, є актуальним завданням енергетичної політики обох держав.

Про причини й підґрунтя газової кризи у відносинах між Україною та РФ написано чимало. Ще у період перебування в складі CPCP Україна мала достатньо високий рівень забезпеченості ПЕК, але з розпадом цієї великої наддержави погіршилося енергопостачання ресурсів, що також призвело до відносно низького рівня енергетичної безпеки. Маючи можливість поставити у залежність Україну, Росія скористалася шансом, переслідуючи при цьому контроль над українською газотранспортною системою, а також стабільне і незамінне постачання енергоресурсів (у першу чергу, природного газу й сирої нафти) у Західну Європу та, у меншій мірі, США.

Реалізація місії вимагала успішної конкурентної боротьби з альтернативними постачальниками енергоносіїв; перемога ж у цій боротьбі, у свою чергу, потребує максимально можливого контролю над інфраструктурою енергетичного транзиту з Східній Європі. З 2005 року Росія остаточно відмовилася від колишнього геополітичного проекту (політико-культурний лідер євразійського хартленду) і взяла на озброєння новий геоекономічний проект («євразійська Нігерія») [1].

Ухвалена у 2003 р. «Енергетична стратегія Російської Федерації до 2020 р.» являє собою зразок майже прямолінійної відвертості. У цьому документі паливно-енергетичний комплекс Росії іменується «інструментом проведення внутрішньої та зовнішньої політики». У ньому ж зазначено, що «роль країни на світових енергетичних ринках багато в чому визначає її геополітичний вплив» [2].

Російська «газова дипломатія» щодо України шокувала європейську систему. Вона стала ще одним нагадуванням того, як немилосердно здатна діяти Росія при захисті своїх «законних інтересів», і дуже серйозно похитнути уявлення про неї Євросоюзу як про «великого і надійного постачальника енергоресурсів». Однак після недавньої хвилі розширення, у результаті якої кількість країн-членів ЄС зросла до 25, залежність ЄС стала об'єктивною реальністю.

В даний час 60% природного газу, споживаного країнами ЄС, покривається за рахунок імпорту, а до 2030 року ця цифра, відповідно до розрахунків, зросте до 70%. При цьому половину імпортованого газу забезпечує Росія, транспортуючи 80% цього обсягу через територію України [3]. Якщо раніше в питанні енергопоставок Євросоюз покладався майже винятково на Росію, то тепер Європа вирішила всерйоз зайнятися своєю енергетичною стратегією, головним завданням якої, на загальну думку, має стати ослаблення залежності. У принципі, для ЄС і України це завдання становить обопільний інтерес, а для останньої означає ще й величезні можливості.

З метою «зменшення енергетичної залежності України від держав-експортерів традиційних енергоносіїв (нафти, газу та продуктів їх переробки) та сприяння міжнародному співробітництву у сфері трубопровідного транспорту» 6 лютого 2007 року Верховна Рада прийняла закон «Про трубопровідний транспорт». Одностайне його ухвалення свідчить про важливість питання енергобезпеки України [4].

Експерти вважають, що шляхи вирішення енергозалежності існують, що полягає у збільшенні національного видобутку енергоносіїв (провідна роль у вітчизняному видобутку належить підприємствам НАК «Нафтогаз України», які здійснюють 94% видобутку газу і 93% - нафти), введенні режиму жорсткої економії природного газу (поки це можливо завдяки теплій погоді) і закачуванні зекономленого «блакитного палива» до підземних газосховищ, створенні в усіх галузях промисловості України резервних фондів палива всіх видів, особливо під час похолодань. Та головне, впорядкувати газові відносини з Росією і Туркменістаном на вищому політичному рівні шляхом укладення довгострокових угод на транзит та постачання природного газу до України [5].

Однак, як би не розгорнулися подальші події навколо газової кризи, Україна і Росія були, є і будуть залишатися найближчими сусідами. Можна тільки констатувати, що газова криза посприяла тому, що відносини України з Росією швидшими темпами переходять у якісно новий стан: від політики стратегічного партнерства до політики прагматичного співробітництва.

Список використаних джерел

1. Велика газова криза: Україна як полігон для перетворення Росії на «євразійську Нігерію» // Авторський колектив Інституту національної стратегії України: Станіслав Бєлковський, Олександра Бєлковська, Олексій Муніак, Олеся Яхгго. - 26.12.2005.- http://www.pravda.com.ua/ news/2005/12/26/37054.ht m [переглянуто 17.12.2007]

2. Гончар М. Російська енергетична політика: обриси експансії [Засади та цілі Росії в глобальному просторі]. - Політика і час. - №2. -2007. - С 9-15.

3. Піерр Дж. Європа і газова криза: хто винний і що робити?// Дзеркало тижня.2006. - № 3 (582). - 28 січ. - 3 лют. - С.З.

4. Закон України «Про трубопровідний транспорт» N 997-V (997-16) від 27.04.2007 http://zakonl.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi [переглянуто 17.12.2007]

5. Дія К. І. Енергетична безпека, держави: найближчі кроки// Голос України. - № 188 (3688)......2005. - С 12-13.

 

Білорусь в зовнішній політиці України

Для України Білорусь - дуже важливий політичний, економічний і соціальний партнер. Дипломатичні відносини між Україною і Республікою Білорусь були: встановлені 27 грудня 1991 р.

Україна уклала з Білоруссю більше 170 угод різного рівня і більше половини з них - в економічній сфері. Основоположними документами, які. регулюють двосторонню політичну та економічну співпрацю є Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво, Договір про економічне співробітництво на 1999 - 2008 роки.

У 2005 році відбулися дві зустрічі президентів Республіки Білорусь і України: в рамках святкування 60-річча Перемоги у Великій Вітчизняній війні в м. Москві 8 травня 2005 р. і в рамках саміту глав держав-учасниць СНД в м. Казані 27 серпня 2005 р.

18 жовтня 2005 року Республіку Білорусь з офіційним візитом відвідав Прем'єр-міністр України. 11 листопада 2005 року в м. Гомелі відбулася зустріч перших заступників глав урядів.

Головним напрямом в українсько-білоруських відносинах є економічний напрям. Товарообіг між двома країнами ще в 2006 р. вже досяг відмітки в два мільярди доларів, а динаміка останніх двох років позитивна.

Україна стала одним з ключових торгових партнерів Білорусі і за підсумками 2006 р. займає третє місце за об'ємом товарообігу. На початок 2007 р. в Білорусі зареєстровано близько 90 спільних та іноземних підприємств за участю українського капіталу.

На початку 2007 р. Президент України В. Ющенко підписав закон про ратифікацію протоколу, що вносить зміни до українсько-білоруського договору про вільну торгівлю 1992 p., Білорусь ратифікувала цей протокол в кінці 2006 р. Протокол приводить положення договору про вільну торгівлю у відповідність з вимогами ВТО і, зокрема, виключає бартерні операції при взаєморозрахунках.

Розбіжності з Росією додали нові імпульси співпраці в стратегічній сфері - енергетиці. У проголошеному на вищому політичному рівні курсі Білорусі на диверсифікацію постачань енергоресурсів, Україні, як партнерові, відводиться досить значна роль.

«Нафтогаз Україна» планує відкрити своє представництво в Мінську. По-друге, оскільки Україна, як і Білорусь, безпосередньо залежить від політичної волі Росії, перспективним напрямом нашої співпраці є диверсифікація.

Ще один додатковий імпульс співпраці в цій сфері додала і одна з останніх російських ініціатив. 25 липня 2007 р. «Газпром» та італійська «Ені» домовилися про прокладку по дну Чорного моря нового газопроводу «Південний потік». Ці обставини ставлять і Білорусь, і Україну в однакове положення і об'єктивно сприяють їх зближенню.

Важливим інструментом збільшення двостороннього товарообігу є Міжурядова Білорусько-українська комісія з питань торговельно-економічної співпраці. Тринадцяте засідання Комісії відбулося в листопаді 2006 року в м. Києві. В рамках Комісії робляться заходи по розвитку співпраці двох країн в паливно-енергетичній сфері. Піднімається питання про місце і роль України у формуванні, європейської моделі розвитку Білорусі.

Відносно новий напрям - співпраця у військовій сфері. І це теж ознака змін у відносинах. В кінці 2006 р. Україна і Білорусь домовилися про військово-технічну співпрацю в 2007 р. План двосторонньої співпраці між міністерствами оборони України і Білорусі передбачає проведення 16 спільних заходів на території України і 15 - на території Білорусі.

Україна хотіла 6 і могла б стати посередником у відносинах Євросоюзу з Білоруссю. Україна підтримує позицію європейських країн - членів ЄС щодо необхідності налагодження діалогу між опозицією та правлячими силами в Білорусі. Українські непарламентські політичні партії підтримували білоруську опозицію під час виборів Президента Білорусі. Через це політичні відносини на сьогодні є досить прохолодними.

Список використаних джерел

1. О сотрудничестве Республики Беларусь с Украиной. Министерство иностранных дел республики Беларусь (http://www.mfa.gov.by/ ru/foreign-policy/bilateral/ c505 ef91 a2dae 894. html).

2. Иван Маковецкий. Беларусь-Украина: откроются ли новые перспективы? (http://www.nmnby.org/pub/07i0/08m.html).

3. Чому ми не дружимо з Білоруссю? (http://www.soskin.info/ material.php?pokaz=2180).

4. Геополітика: Україна в міжнародних відносинах: Двосторон­ні відносини України з країнами СНД (http://www.readbookz.com/ book/183/6470.html).

 

Встановлення та розвиток відносин між незалежною Україною та Королівством Іспанія на сучасному етапі

Уряд Королівства Іспанія визнав Україну як незалежну державу 31 грудня 1991 року. Дипломатичні відносини між Україною і Королівством Іспанія встановлені ЗО січня 1992 р. Із серпня 1992 року в Києві функціонує Посольство Іспанії, а з червня 1995 року в Мадриді - Посольство України,

Візит Міністра закордонних справ Іспанії Франсіско Фернадеса Ордосеса в Україну 23 квітня 1992 року сприяв розвитку розпочатих двосторонніх відносин. Під час цього візиту сторони підписали меморандум про консультації між Урядами двох країн, який передбачав, зокрема, періодичне обговорення міжнародних питань, теми роззброєння та двосторонніх відносин.

8 лютого 1994 Іспанію відвідав з офіційним візитом Міністр закордонних справ Іспанії А. Зленко, якого супроводжувала група українських підприємців. Українського Міністра прийняв Король Іспанії X. Карлос, відбулися зустрічі із Главою Уряду Іспанії Феліпе Гонсалесом та іншими міністрами. Під час робочого візиту заступника Міністра закордонних справ України Б. Тарасюка до Іспанії у лютому 1995 року відбулися зустрічі з Держсекретарем з питань ЄС Карлосом Вестендорпом і Держсекретарем з питань зовнішньої політики Франсіско Вільямом. Головна увага у ході цього візиту була приділена питанням майбутнього головування Іспанії в ЄС.

З грудня 1993 року в Києві функціонує Товариство дружби та культурних зв'язків «Україна - Іспанія». У вересні 1999 року в Києві відбулося перше засідання Змішаної українсько-іспанської комісії з питань співробітництва в галузі культури та освіти.

Подією значної ваги для розвитку двосторонніх відносин став державний візит Президента України Л. Кучми до Іспанії 7-9 жовтня 1996 року. Під час візиту було підписано низку важливих двосторонніх документів, зокрема Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Іспанією.

8 липня 1997 року під час саміту НАТО в Мадриді Президент України Л. Кучма зустрівся з Главою Уряду Іспанії Х.М. Аскаром. В ході бесіди були порушені питання, інтеграції України до європейських структур, відзначено важливість укладення Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, висловлені пропозиції щодо участі України в розбудові нової архітектури європейської безпеки, а також обговорено співпрацю України з міжнародними фінансовими організаціями.

У 2001 році до України приїжджав міністр закордонних справ Іспанії пан Піке. На жаль, це був останній візит, до недавнього часу, такого високого рівня.

Отже, можна зробити висновок, що хоча «старт» двосторонніх відносин між незалежною Україною та Королівством Іспанія був дуже вдалим, і хоча протягом останніх років спостерігається динамічний розвиток торговельно-економічного співробітництва між Україною та Іспанією, вже досить тривалий час відносини між цими державами перебувають на не досить високому рівні. Що ж заважає встановити міцні відносини належного рівня? Надзвичайний і Повноважний Посол Іспа­нії в Україні Луїс Хав'єр Каталіна запевняє, що «немає жодної розумної причини, чому б відносини між нашими країнами не були кращими.

Ми повинні багато працювати з обох сторін, щоб офіційні відносини піднялися на рівень людських. Кожного дня я маю все більше й більше роботи. А це означає лише одне: хоча немає візитів на вищому й найвищому рівнях, але насправді робота є, і це свідчення того, що відносини розвиваються і кожного разу стають тіснішими.» [2].

Підсумовуючи вищесказане, варто зазначити, що нещодавні зміни на теренах іспано-українських відносин, а саме візит Міністра закордонних справ Арсенія Яценюка 16 листопада в Королівство Іспанія, проведення зустрічі з Міністром закордонних справ цієї країни Мігелем Анхелем Моратіносом, та проведення 3-4 грудня 2007 року в м. Барселона семінару «Україна-Іспанія: перспективи партнерства», який став першим заходом, підготовленим спільно українськими та іспанськими політологічними центрами з метою аналізу стану та перспектив двосторонніх відносин між Україною та Іспанією, іспанські дипломати порівнюють з пострілом зі стартового пістолета, який розпочне абсолютно новий етап у розвитку двосторонніх стосунках між Україною та Іспанією.

Список використаних джерел

1. Матеріали сайту http://eu.prostir.ua - 11.12.2007.

2. Матеріали сайту МЗС України http://www.rnfa.gov.ua/nifa/ua -11.12,2007.

3. Матеріали сайту Посольства України в Королівстві Іспанія http://www.mfa.gov.ua/spain/ua. - 11.12.2007.

4. Іспанський інтерес в Україні // День. - 2007. - 15 листопада. С. 3.

 

Сучасні українсько-латвійські торговельно-економічні відносини

Актуальність дослідження даної проблеми полягає в тому, що Україна та Латвія мають тривалий досвід співпраці як в економічній, так і інших сферах суспільного життя. Головним завданням має стати не лише збереження існуючого рівня економічних відносин, але й подальша їх інтенсифікація.

Дипломатичні відносини між Україною та Латвійською Республікою були встановлені 12 лютого 1992 p., що стало основою для подальшої співпраці в різних сферах, зокрема торговельно-економічній сфері.

В торговельно-економічній сфері важливими документами є: Угода про розвиток торговельно-економічного співробітництва між Урядом України і Урядом Латвійської Республіки від 4 серпня 1992 року та Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Латвійської Республіки про економічне, промислове та науково-технічне співробітництво від 02.11.2005 р. [1; 3; 4].

Протягом 1999-2006 pp. обсяг товарообігу товарами та послугами між Україною та Латвією зріс в 3,2 рази (з 131,2 до 430,2 млн дол. США), експорт в 4,8 рази (з 66,9 до 326,4 мли дол. США), імпорт - в 1,6 разів (з 64,3 до 103,8 млн дол. США). При цьому, 87,5% товарообігу припадає на товари та 12,5% - на послуги.

За 2006 рік товарообіг товарами та послугами між Україною та Латвійською Республікою склав 430,2 млн дол. США, зростання на 0,3% у порівнянні з 2005 роком, при цьому експорт українських товарів та послуг до Латвії зменшився на -7% і склав 326,4 млн дол. США, в свою чергу імпорт товарів та послуг з Латвії в Україну зріс на 34% і склав 103,8 млн дол. США, сальдо торгівлі товарами та послугами з Латвією позитивне і складає 222,6 млн дол. США.

Основну частку експорту з України до Латвії в 2006 році становили:

- мінеральні продукти (здебільшого нафтопродукти) - 53,03%;

- метали й вироби з них (здебільшого чорні метали) - 18,83%;

- продукти харчування - 11,6%;

- механічне обладнання - 4,53%;

- маса з деревини та інші волокнисто-целюлозні матеріали: (здебільшого картон) - 2,54%;

- продукція хімічної та пов'язаної з нею галузей - 2,10%;

- продукція транспортного машинобудування - 1,77%;

- вироби з каменю та гіпсу - 1,45%.

В експорті з Латвії до України найбільші обсяги припадають на такі основні групи товарів як:

- механічне обладнання (здебільшого електричне) - 19,55%;

- продукція хімічної та пов'язаної з нею галузей (здебільшого фармацевтична продукція) - 18,13%;

- готові харчові продукти (здебільшого продукція з риби) - 16,38%;

- текстиль і текстильні вироби (здебільшого трикотаж) -16,14%;

- метали й вироби з них (здебільшого чорні метали) - 7,28%; маса з деревини та інші волокнисто-целюлозні матеріали - 3,23%;

- продукція транспортного машинобудування - 2,93% [2].

Розвиток двостороннього українсько-латвійського торговельного співробітництва супроводжується поступовим збільшенням надходжень латвійських прямих інвестицій в економіку України та українського капіталу до Латвії. Так, зокрема, латвійський капітал присутній у 80 підприємствах України. В той же час, у Латвії налічується 37 спільних латвійсько-українських підприємств, які є реально працюючими, з них 9 підприємств мають 100%-ий український капітал.

Ряд відомих представників фінансового сектору латвійської економіки вже декілька років активно працюють в Україні. Серед них - фінансово-страховий холдінг «Baltikums» банки «Parex banka», «Baltijas Tranzitu Banka», «Rietumu Banka», «Trasta Komercbanka», «Ogres Komercbanka», корпорація «GRATA» тощо. Показником активності українсько-латвійського співробітництва в цій сфері є також те, що практично всі провідні латвійські банки і а дві страхові компанії мають свої представництва в Україні.

Останнім часом українські фінансові структури також стали проявляти все більшу зацікавленість у своїй присутності на латвійському фінансовому ринку. Зокрема, «Приватбанк» став власником латвійського «Paritate», а «УкрСіббанк» - акціонером «Multibanka». Тісна співпраця ведеться між українським банком «Південний» та «InvesticijuBanka», Крім того, в травні минулого року в Ризі було відкрите представництво українського банку «Надра» [5].

За даними Держкомстату України на 1 січня 2007 року в економіці України були присутні латвійські інвестиції в обсязі 68 млн дол.США, з яких 26,5 млн дол.США поступили у 2006 році, В той же час в економіку Латвії вкладено український капітал на суму 3,5 млн дол. США [2].

Таким чином, сучасний стан торговельно-економічного співробітництва характеризується тим, що від 1999 р. намітились тенденції до збільшення обсягів торгівлі товарами та послугами між двома країнами. Перспективними галузями: економічного співпраці України та Латвійської Республіки є: будівельна, хімічна, машинобудівна галузь, а також сфера інформаційних технологій. За темпами вкладення іноземних інвестицій в економіку двох країн Латвія випереджає Україну. Вагоме місце відводиться фінансовим структурам України та Латвії, які представлені на фінансових ринках обох країн.

Список використаних джерел

1. Двосторонні латвійсько-українські відносини // http://www. am.gov.iv/ua/ukraine/relations/.

2. Стан торговельно-економічних відносин між Україною та Латвією // http://www.mfa.gov.ua/latvia/ua/3819.htm.

3. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Латвійської Республіки про економічне, промислове та науково-технічне співробітництво // http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main. cgi?nreg=428_027.

4. Україна-Латвія // http://news2.ukrinform.com.иа:8101 /States/Latvia/ vidnos.html.

5. Українсько-латвійські відносини // http://www.ukraineinfo.org / main/ua/publication /content/995.htm.

 

Українсько-італійські відносини на сучасному етапі

Українсько-італійські відносини мають довгу історію. Ще до появи у другій половині XIX століття незалежної держави Італія український та італійський народи мали активні торговельні та гуманітарні контакти. Обидва народи разом пережили деякі етапи своєї історії. Наприклад, довгий час західні регіони України та італійське Ломбардо-Венеціанське королівство входили до складу Австрійської імперії.

На сучасному етапі двосторонні відносини України та Італії оформилися у 90-х роках XX століття, а саме 28 грудня 1991 року, колії Італія визнала незалежність України, а згодом 22 січня 1992 року між двома країнами були встановлені дипломатичні відносини. Враховуючи той факт, що Італія входить до складу «Великої сімки» та Європейського Союзу і посідає п'яте місце серед промислово розвинутих країн заходу, налагодження тісного співробітництва з цією країною істотно сприяє зміцненню позицій України на міжнародній арені і, зокрема, у європейському політичному просторі.

На шляху активізації відносин між країнами важливим став візит Президента України Л. Кучми і членів офіційної делегації до Італії, що відбувся на початку травня 1995 р. Під час візиту сторони підписали міждержавний Договір про дружбу і співробітництво (набрав чинності 14 січня 1998 p.), який започаткував якісно новий етап у розбудові двосторонніх відносин.

Відбулося підписання угод про взаємний захист інвестицій та про повітряне сполучення між обома країнами. Україна й Італійська Республіка діятимуть у напрямі розвитку співпраці в галузі економіки, промисловості, сільського господарства, науки, техніки та екології у взаємних інтересах. Обидві сторони домовилися про заснування Українсько-Італійської Ради економічного, промислового і фі­нансового співробітництва, держави надають пріоритетного значення співпраці в галузі енергетики, транспорту, телекомунікацій.

У жовтні 1996 року в Україні перебував глава італійської держави - Президент О. Скальфаро. Договірно-правова база відносин поповнилася Конвенцією про уникнення подвійного оподаткування доходів і капіталу та виявлення ухилянь від сплати податків; домовленостями про співробітництво в галузі освіти, культури і науки, зокрема Програмою культурного співробітництва на 1996-1999 pp. тощо.

Важливе значення для розбудови стосунків мав робочий візит прем'єр-міністра України В. Пустовойтенка, який відбувся 15-16 грудня 1998 p., у ході якого було детально обговорено найважливіші теми двосторонніх політичних і економічних відносин. Було зазначено, що початок діяльності Спільної Ради з питань економічного, промислового та фінансового співробітництва став одним із найважливіших кроків до подальшої розбудови співпраці в економічній галузі, адже Італія є одним з головних торговельно-економічних партнерів України, посідає 2 місце у загальному обсязі товарообороту з нашою країною серед держав Західної Європи.

17 грудня 2001 р. Київ відвідав міністр закордонних справ Італії Ренато Руджеро. Він провів переговори з українським колегою Анатолієм Зленком. Керівники обговорили перспективи співпраці двох держав у межах Центральноєвропейської ініціативи та ОБСЄ.

Українсько-італійські стосунки, розвиваючись від встановлення дипломатичних відносин до тісного двостороннього співробітництва, набувають ознак стабільного партнерства. Серед країн ЄС Німеччина й Італія займають провідне місце в зовнішньоторговельному обороті України. Італія підтримує Україну в її прагненні стати повноправним членом європейської спільноти націй. Саме італійський прем'єр-міністр С. Берлусконі визнав під час свого візиту до України у жовтні 2003 p., що Україна може бути готова до вступу в ЄС раніше, ніж у 2011 році. Україна та Італія роблять активний внесок у справу забезпечення миру на планеті шляхом участі у миротворчих операціях.

Але на початку нинішнього століття на фоні поглиблення італійсько-російських відносин стосунки з Італією виявили дистанціювання Італії від України, що було підтверджено заявами на вищому урядовому рівні італійських керівників. Існують і інші проблеми, зокрема, перше місце серед них посідає питання соціального статусу українських заробітчан в Італії, а також питання про спрощення візового режиму. Для того, щоб з оптимізмом дивитися у майбутнє українсько-італійських взаємин, нашій країні потрібно провадити, в першу чергу, продуману внутрішню політику, а потім розвивати активний політичний діалог із західноєвропейськими державами, співробітництво з якими допоможе нашій державі пришвидшити вступ до ЄС.

Список використаних джерел

1. Чекаленко Л.Д. Зовнішня політика України: Підручник. - К.: Либідь, 2006. - 712 с

2. Україна у міжнародних відносинах століття: Навчальний посібник / За ред. проф. Малика Я.Й.- Львів: Світ, 2004. - 468 с.

3. http://www.amb-ucraina.com/Relazioni_ucraino__italiane/Ucraino/ Dvostoronka.htm Двосторонні українсько-італійські відносини [переглянуто 10.12.2007].

 

Українсько-польські відносини після вступу Польщі в ЄС

Для нашої держави Польща була, є і буде одним із найбільш бажаних стратегічних партнерів. Аналогічно, існування незалежної України має надзвичайно важливе значення для існування незалежної Польщі. Саме тому на тлі проведення Україною політики розбудови відносин з численними державами світу розвиток багатоаспектних взаємин з Польщею має пріоритетний характер. Це зумовлено важливим місцем Республіки Польщі у зовнішній політиці України, її суттєвою роллю у підтримці регіональної безпеки та помітним впливом на розвиток міжнародної діяльності нашої держави.

З набуттям Польщею у 1999 р. членства в НАТО, та у 2004 р. - в ЄС характер українсько-польських відносин почав якісно змінюватися. Останні роки характеризувались бурхливими подіями на політичній арені обох держав. В Україні та Польщі пройшли президентські та парламентські вибори, до влади в обох державах прийшли політики, які дружньо ставляться один до одного та підтримують добросусідський розвиток відносин між країнами.

Помаранчева революція спричинила психологічний перелом у сприйнятті польським суспільством України та українців. Про позитивну політичну співпрацю свідчить аналіз кількості візитів на президентському рівні. Особливо частими були візити екс-президента Польщі Олександра Кваснєвського під час складної ситуації, яка виникла у ході президентських виборів 2004 року в Україні [1]. Він неодноразово заявляв, що хоче бачити Україну в ЄС. Перший офіційний візит нового Президента Польщі - Леха Качинського - до України відбувся 28 лютого 2006 року, 12-13 травня 2006 року відбувся черговий візит Віктора Ющенка до Польщі. Під час візиту польського президента були обговорені різні питання, зокрема, у сфері євроінтеграції. Саме ця сфера є одним із найбільш перспективних на­прямів співпраці України та Польщі. Польща проводить політику адвоката України щодо питань вступу до ЄС, надає допомогу Україні в сфері реформ та адаптації її законодавства до європейських стандартів.

Вступ Польщі до ЄС мав не лише позитивні, а й негативні наслідки для України. Зокрема, він відобразився на візовому режимі між державами. Якщо для польських громадян діє безвізовий режим, то українським громадянам для перетину кордону необхідна віза. Необхідність запровадження візового режиму для українців обумовлена саме вступом Польщі до ЄС. Разом із тим, наш західний сусід пішов на максимальне спрощення усіх адміністративних процедур і запровадив видання безкоштовних віз [4].

Республіка Польща - один з найважливіших торговельних партнерів України. Порівняльний аналіз даних про товарообіг між Україною і Польщею в 2003 - 2005 роках свідчать, що вступ Польщі до ЄС не позначився негативно на загальній динаміці товарообороту між країнами. Він зріс до 3061,9 млн. дол. в 2004 p. та до 3599,7 млн. дол. в 2005 році [2].

Для того, щоб краще зрозуміти інтенсивність та стан економічного співробітництва варто подивитись на інвестиційну співпрацю між країнами. Щодо України, то вона отримала невеликі інвестиції з Польщі. Україна викликає інтерес інвесторів, однак їх зупиняє політична нестабільність. Можливо, за умови стабілізації інвестори охочіше вкладатимуть кошти в розвиток нашої економіки. Приблизна вартість українських інвестицій у польську економіку, протягом одного року, сягає 300-400 млн. дол. США. Польські інвестиції не переступили ще порогу у 200 млн. дол. США [2].

Потужного імпульсу розвитку гуманітарних контактів, активізації взаємодії в усіх інших сферах двосторонніх відносин надало проведення Року Польщі в Україні (2004-2005 pp.) та Року України в Польщі (2005-2006 pp.) [3]. «Рік Польщі в Україні» став однією з найбільших культурних подій, спрямованих на презентацію сучасної Польщі. Під час цієї події Польща була представлена в різних сферах - культура, наука, туризм, економіка, політика. У відповідь на цей «Рік» поляки провели «Рік України в Польщі». Це свідчить про те, що не тільки українці прагнуть до співпраці, а й поляки відповідають їм взаємністю.

Отже, між Україною та Польщею створений дієвий механізм співпраці. Польща, як найпослідовніший партнер України на західному кордоні, може стати для нас плацдармом для інтеграції у європейські структури. Для Польщі ж існування незалежної України розглядається з точки зору гарантій національної безпеки та економічної співпраці.

Список використаних джерел

1. Знахоренко О. Стратегічне партнерство в українсько-польських відносинах: державно-політичний та військовий аспекти /7 Людина і політика. - 2004. - №3. - С. 29-39.

2. Стоєцький С. Торговельно-економічне співробітництво України з Польщею після приєднання Польщі до ЄС //' Політичний менеджмент. - 2007. - №4. - С. 93-100.

3. Діалог між журналістами журналу «Політика і час» та Надзвичайним і Повноважним Послом України у Республіці Польща Олександром Федоровичем Моциком // Політика і час. - 2006. - №5. - С. 3-9.

4. Климець. Н. Співпраця України та Польщі: два роки після розширення ЄС. - http://www.parliament.org.ua/content/print. php?action=news&ar_id=1390 [переглянуто 02.12.2007].

 

Сучасні українсько-китайські відносини

Сьогодні перед Україною постало складне завдання вибору напрямку зовнішньої політики. Серед її пріоритетних векторів виділяють наступні: по-перше, тісна співпраця з країнами НАТО; по-друге, можливість вступу нашої країни до ЄС та європейська інтеграція; по-третє, зміцнення зв'язків з Російською Федерацією та членами СНД. Проте, одним із найвигідніших стратегічних партнерів для України виступає Китайська Народна. Республіка (КНР).

Українсько-китайські стосунки беруть початок від 27 грудня 1991 p., коли КНР визнала незалежність України, а вже 4 січня 1992 р. були встановлені дипломатичні відносини між державами.

Ціла низка документів про співпрацю створили правову базу для поглиблення та поширення стосунків між сторонами. Україна і Китай надають важливого значення взаємодії у рамках міжнародних організацій, зокрема ООН. Політичний діалог забезпечується консультаціями між зовнішньополітичними відомствами України і КНР та візитами на вищому та найвищому рівнях.

Торговельно-економічне співробітництво є найважливішою складовою українсько-китайських відносин. Згідно даних Міністерства економіки, Китай є найбільшим торговельним партнером України в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні і входить в першу десятку всіх зовнішньоторговельних партнерів. Для КНР Україна є третім торговельним партнером в Східній Європі. Основними товарами українського експорту до КНР в останні роки були чорні метали, продукція машинобудування та електротехнічне обладнання. Нещодавно країни підписали двосторонній протокол про взаємний доступ на ринки товарів і послуг, який покликаний ще на крок наблизити Україну до вступу в Світову Організацію Торгівля (СОТ).

Значного розвитку набули двосторонні зв'язки між Україною та КНР у гуманітарній та культурній сферах. У рамках реалізації Угоди про співробітництво між Міністерством освіти України та Державним Комітетом КНР у справах освіти 14 навчальних закладів України здійснюють результативні прямі контакти з 36 китайськими вищими навчальними закладами. 22 червня 2006 р. між академією митної служби України та Чжоанським університетом економіки та права підписано меморандум про взаємопорозуміння, тобто обмін студентами та викладачами, взаємні візити професорсько-викладацького складу.

Важливою складовою українсько-китайських відносин є співробітництво в сфері науки та техніки. Згідно з Угодою про науково-технічне співробітництво між двома країнами проводяться спільні дослідження й розробки, обмін науково-технічною інформацією, підготовка кадрів. Нещодавно з офіційним візитом на Буковину завітала делегація з провінції Цзянсі. Метою її приїзду стало узгодження домовленостей щодо використання нашого літовища для перевезення важкої промисловості з Китаю.

Активно розвивається співробітництво у військовій сфері між Україною та КНР. Сторони беруть участь у виробництві танка «Аль Халід», яке у 2000 р. розпочав Пакистан. Україна також веде і закінчує виконання контрактів із Китаєм за такими військово-технічними проектами, як поставки турбін для кораблів і систем радіолокації.

Щодо співробітництва в сфері аерокосмічних технологій, то співпраця в цій галузі пов'язана перш за все з авіабудуванням, ракетобудуванням та співпраці у космосі. Загалом, відносини з Китаєм у галузі аерокосмічних розробок є головним шляхом України на космічні ринки Азії.

Отож, з часу встановлення дипломатичних відносин між КНР та нашою державок) обидві сторони домоглися суттєвого поступу у взаємовигідному співробітництві в різних галузях. Серед них політична сфера посідає особливе місце, оскільки покликана створити сприятливий клімат для розвитку економічних, науково-технічних, гуманітарних і культурних зв'язків.

Список використаних джерел

1. Гайдуков Л. Українсько-китайські відносини: історія, сьогодення, перспективи. //Політика і час. -2001. - №7.

2. Гончарук А. Україна-Китай: нереалізовані можливості та невтрачені перспективи //Політика і час. - 1999. - №2.

3. Литвин В. Україна і Китай в історичних зв'язках. //Голос України: газета ВРУ - 2004. - №53 (3303).