Тези Зовнішньополітичний курс незалежної України

« Назад

Невійськова співпраця з НАТО як фактор євроатлантичної інтеграції України

Основні положення зовнішньої політики України викладені в «Декларації про державний суверенітет України», постанові Верховної Ради «Про основні напрями зовнішньої політики України» (в якій, зокрема, написано: «...Перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських співтовариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах...» [6] та інших нормативно-правових актах. Одною із таких структур є МАТО, без вступу до якого для України неможливий вступ до Європейського Союзу. Через це вступ до НАТО є пріоритетним для нашої країни, що породжує необхідність інформування населення про діяльність організації, переваги та недоліки вступу до неї, а також і про те, що НАТО - не лише військовий блок, а також організація, що надає Україні можливість в її рамках плідно співпрацювати з країнами-членами альянсу у невійськових сферах [5, с. 59].

Ми звикли чути, що НАТО є агресивним військовим блоком, з яким можливе лише військове співробітництво. Україна насправді співпрацює з НАТО у військових галузях, але це відбувається лише з метою використання досвіду і допомоги НАТО, держав-членів і країн-партнерів Альянсу для реформування і розвитку ЗС України [1, с. 7].

Значною за своїми результатами та набагато ширшою за своїми напрямами, однак менш відомою населенню є невійськова співпраця України з НАТО, яка полягає у проведенні спільної: наукової діяльності (наукові програми та програми з питань охорони навколишнього середовища), економічної (економічна безпека, працевлаштування військовослужбовців, вивчення іноземних мов, формування і виконання військового бюджету), інформаційної (виставки, консультації, прес-конференції), політичної (консультації, співпраця з Верховною Радою), взаємодії у плануванні при надзвичайних ситуаціях цивільного харак­теру та готовності до катастроф, інших видах співпраці. Детальніше про них подано матеріал нижче [3, с. 58]. Співробітництво України з НАТО в економічній сфері: проводяться дослідження економічних тенденцій та економічних питань в галузі оборони, зокрема, економічної безпеки; готуються економічні розрахунки щодо країн-членів НАТО у контексті оборонного планування; підтримуються контакти з міжнародними економічними організаціями, розробляються програми співробітництва НАТО і країн-партнерів в економічній галузі; проводяться семінари та конференції з питань формування бюджету, реструктуризації оборонної промисловості, планування і управління національними оборонними програмами, економічної безпеки, правової оцінки оборонних бюджетів тощо [4 і 7].

Співробітництво України з НАТО у науковій сфері: стосується наукових досліджень і технологій - проводиться велика кількість наукових конференцій і симпозіумів з широкого кола питань, що стосуються воєнної науки та військових технологій, а також у мирних цілях (візити, стажування, семінари, і конференції) [4 і 7].

Співробітництво України з НАТО в інформаційній сфері: Протягом останніх дев'яти років відбулося понад 80 інформаційно-ознайомчих візитів українських делегацій (загальна кількість учасників - близько 1100 осіб) до штаб-квартири НАТО та штабу Верховного головнокомандувача Об'єднаних, збройних сил НАТО в Європі [4 і 7].

Політична співпраця України з НАТО: відбувається в рамках вза­ємодії Верховної Ради України і Парламентської Асамблеї (ПА) НАТО га співробітництва в рамках Ради євроатлантичного партнерства.

Інші невійськові напрями співробітництва України і НАТО: консультації в рамках Ради євроатлантичного партнерства управління повітряним рухом, операції з підтримки миру та пошуково-рятувальні операції; попередження і ліквідація наслідків надзвичайних ситуацій цивільного характеру; космічна техніка і технології, стандартизація та метрологія, тощо [4 і 7].

Таким чином, взаємодія з НАТО є і буде актуальною і необхідною для українського суспільства, тому нагальною є проблема підвищення поінформованості населення про діяльність даної організації, а також поглиблення співпраці України з Альянсом як у військовій, так і у не­військових сферах.

Список використаних джерел

1. Дмитренко Н. На шляху до НАТО // Україна молода. - 2003. -18 лютого. - С. 7.

2. Косевцев В. Рух до НАТО - найдоцільніший стратегічний вибір України / Економічний часопис XXI. - 2002. - № 7-8. - С. 36.

3. Ліщинський Р. Україні бракує правдивої інформації про НАТО // Універсум. - 1997. - № 11-12. - С. 58.

4. Офіційний сайт НАТО http://www.nato.int.

5. Палій О. Україна: шлях до Європи через НАТО / Універсум. - 2003. - №7-10. - С. 59.

6. Постанова Верховної Ради України №3360-ХІІ від 07.02.1993 «Про основні напрями зовнішньої політики України».

7. Центр інформації та документації НАТО в Україні http://www.nceai.gov.ua/activity.phtmi.

 

Арсеній Яценюк - «багатовекторний політик»

За короткий термін перебування на посаді Міністра закордонних справ (з квітня по грудень 2007 року), хоч і не маючи дипломатичної освіти, Арсеній Яценюк встиг зарекомендувати себе як здібний політик та дипломат й, не зважаючи на молодий політичний вік, зробив чималий внесок у розвиток української зовнішньої політики. Арсеній Яценюк неодноразово заявляв про те, що він є прихильником євроінтеграції України. Щодо відносин з Європою він заявив: „Ми є Європа. У нас 47 мільйонів населення". Проте, неодноразово наголошував, що Україна не буде проситись до Європейського союзу, але євроатлантична інтеграція України залишається елементом її закордонної політики [7].

Разом з тим, Арсеній Яценюк наголошував на необхідності провадити багатовекторну політику, котра має бути спрямована не тільки на Захід, а і на. Схід, тобто Росію. «У зовнішній політиці всі країни пріоритетні. Все залежить від ситуації, в якій опиняємось ми і наші країни-партнери» [4].

Арсеній Яценюк відразу заявив, що він виступає проти політики нейтралітету, про яку заявляло чимало партій («Віче», «Народно-демократична партія» і т.д.). Зокрема у одному з інтерв'ю Яценюк зауважив, що «нейтралітет - це виживання самотужки, навіть така потужна країна, як США не може цього собі дозволити» [1, с. 1].

Арсенія Яценюка не злякав вибір між добрими відносинами з ЄС, НАТО чи з Росією. Міністр заявив, одо під час переговорів з російським колегою Сергієм Лавровим він наголошував на важливості для України євроінтеграції і був готовий посперечатися з російським міністром про сучасну суть НАТО. Яценюк неодноразово підкреслював, що «у самій назві НАТО закладено, що це навіть не оборонна організація, а Альянс допомоги. НАТО провело лиш одну оборонну операцію в Косово, де боролося з останнім тираном Європи» [1].

Під час візиту до Вашингтону у кінці квітня 2007 року Яценюк зустрічався з високопосадовцями Білого Дому, зокрема, Держсекретарем Кондолізою Райс та представниками економічних кіл. Таким чином було дано новий імпульс україно-американським відносинам. Напередодні зустрічей Арсеній Яценюк заявив, що американська система протиракетної оборони не скерована проти жодної з держав-сусідів України, а є частиною глобальної системи безпеки. Цей погляд прямо протилежний кремлівському. На запитання американських журналістів про стосунки з Росією, Яценюк відповів, що Україна потрібна Росії не менше, ніж Росія Україні, тому ці взаємини повинні розвиватися [5].

Слід зазначити, що Україна фактично вперше за останні десять років розпочала з Російською Федерацією великий переговорний процес по оновленню великої угоди 1997 року між Росією та Україною про співробітництво. На порядок денний було винесено близько 22 угод. «Про яке погіршення наших стосунків може йти мова? Ми стали більш прагматичними, стали чіткі, ми забрали будь-яку політизацію, ми не воюємо публічно за маяки, але ми ведемо цю дискусію в нормальному цивілізованому дипломатичному колі», - зауважив міністр Яценюк [4]. Керівник українського зовнішньополітичного відомства додав: «Українсько-російські стосунки мають бути більш прагматичними, більш ефективними». Під час зустрічей з Лавровим було домовлено створити робочу групу для

остаточної делімітації та демаркації кордону. З іншого боку, ці переговори деякі аналітики прокоментували по-іншому: «Яценюк допустив казус під час переговорів у Москві, коли запропонував переглянути великий договір між Україною і Росією, що викликало радісне потирання рук в Кремлі» [3].

За перші сто днів на посту міністра Яценюк здійснив близько двадцяти візитів.

З-поміж політичних зустрічей особливе місце займав діалог з колегою - міністром закордонних справ Сербії Вуком Єремічем (до речі, він на рік молодший за Яценюка - головному дипломатові (Сербії лише 32 роки). «Молоді міністри здатні робити, з одного боку, консервативні кроки, а з іншого - прогресивні речі», - сказав Яценюк після переговорів. І не обманув сподівання, зробивши, по суті, сенсаційну заяву про те, що Україна готова приєднатися до резолюції Ради Безпеки ООН про надання Косово суверенного статусу, якщо такий документ буде ухвалено.

Досі українські дипломати публічно займали набагато обережнішу позицію в питанні автономії Косова. Відстороненість українського МЗС можна зрозуміти: - визнання незалежності Косова може стати приводом для посилення сепаратистських настроїв на пострадянському просторі, зокрема в Молдові і Закавказзі. Тому дипломати неодноз­начно оцінюють заяву міністра [2].

Разом з тим, саме у цій заяві Яценюк висловив чітку політичну позицію.

Слід взяти до уваги і зустріч Арсенія Яценюка зі словацьким колегою Яном Кубішем. Співрозмовники обговорили питання інтеграції України до ЄС і НАТО, а також аспекти переговорного процесу щодо нової посиленої угоди між Україною і ЄС. Український міністр зазначив, що питання співробітництва України з НАТО є актуальним у переговорах зі Словаччиною, адже саме Посольство Словацької Республіки є контактним у співпраці з альянсом [6].

Отож, можна зробити висновок, що Арсеній Яценюк встиг зарекомендувати себе як фаховий дипломат, котрий чітко визначив зовнішньополітичні пріоритети для України та намагався дотримуватися багатовекторної політики із акцентом на євроінтеграцію та вступ до НАТО.

Список використаних джерел

1. Воронюк Л. Арсеній Яценюк: «Належу не до буковинського клану, а до заповідника» // Буковинське віче. - 2007. - № 67. - С. 1.

2. Артеменко С. Яценюк прокатався на Хаммері» і пообіцяв літати економ-класом // http://www.unian.nei/ukr/news/news-202200.jitml

3. Лещенко С. Загадка Арсенія Яценюка // Українська правда http:// Pi-laj2Layda.com.ua/articles/47582acd8f394/

4. НТН. Погляд II http://www.ntn.tv/pda/news/view/07/06/22/ll/19.html

5. Радіо Свобода // http://ukraine.radiosvoboda.org/article/2007/04/

FB53D257-7552-418E-862F-D50A169C6949.html

6. Українське радіо II http://nrcu.gov.ua/index.phpTid-48distid-46405

7. Хомяк Р. Міністр А. Яценюк - це вже нова Україна // http:/7www.svoboda-news.Com /old/2007/19/1.htm

 

Особливості діяльності Міністерства закордонних справ України у 2007 році

Міністерство закордонних справ - центральний орган виконавчої влади, який забезпечує проведення зовнішньої політики держави та координацію діяльності у сфері зовнішніх зносин [4].

Згідно конституції України 29 березня 2007 року на посаду МЗС був призначений 32-річний економіст Арсеній Яценюк. На відміну від своїх попередників, він немає дипломатичного досвіду, але спілкується як на службі, так і вдома українською, а також вільно володіє англійською мовою. Керівництво Євросоюзу позитивно відгукнулися на призначення молодого і перспективного політика на таку відповідальну посаду. Арсеній Яценюк вважає, що Україна має бути членом максимальної кількості міжнародних організацій. Це є одним з найважливіших інструментів реалізації зовнішнього курсу нашої країни. Акцентує свою увагу саме на міжнародних відносинах України з Росією і країнами ЄС.

Що стосується розвитку співпраці між нашою країною і РФ, то, за словами Яценюка, сторони, формуючи відносини, повинні керуватися тільки національними інтересами. Росія є одним із найважливіших страте­гічних партнерів. Політика повинна бути прозорою. Україна потрібна Росії настільки, наскільки Росія потрібна Україні, Нормальні партнерські відносини з РФ, на думку міністра, потрібні, зокрема, і для вступу України до Євросоюзу. Щодо газової проблеми між Україною і Росією, ми не повинні зловживати енергетичним фактором у відносинах між державами [3].

Матеріали Першої науково-практичної конференції студентів та молодих науковців.

Водночас, кажучи про вступ України в ЄС, Арсеній Яценюк відзначив, що членство нашої країни в Євросоюзі стане можливим тільки через десятиліття. Україна на сьогоднішній день, за словами дипломата, вже завершила переговори щодо висновку протоколів про доступ на ринок товарів і послуг з усіма країнами - членами COT. Процес вступу нашої країни у COT триває вже 14 років, це просто парадокс. Основною перешкодою вступу України до організації міністр вважає проблеми в ухваленні деяких законів, які пов'язані «з політичною турбулентністю» в нашій країні. У результаті переходу західних сусідів до Шенгенської зони підписано угоду про спрощений візовий режим. Вперше досягнуто домовленості про 5-річні багаторазові візи, а також безплатні для певних категорій громадян. Українці отримують можливість звертатися з апеляціями до посольству випадках відмови. Значно прискориться термін розгляду візових заяв, також скоротиться і термін від моменту заявки до видачі візи - він становитиме 10 днів, а пришвидшений варіант всього 2 дні, а їх вартість становитиме не більше 35 євро. Ця угода вступить в дію з початком 2008 року. Керівник МЗС брав участь в роботі саміту Організації економічного співробітництва (ОЧЕС), а також приймав участь у XV засіданні Ради міністрів ОБСЄ у Мадриді, яка відбулася 29-30 листопада 2007 року. У своєму виступі А. Яценюк приділив питанням забезпечення безпеки і стабільності на просторі ОБСЄ, зокрема, зусиллям України щодо врегулювання «заморожених конфліктів». Делегація України вперше в історії ОБСЄ внесла на розгляд ради міністрів проект декларації про 75-і роковини Голодомору в Україні. Глава зовнішньо політичного відомства заявив, що Україна висуватиме свою кандидатуру на голосування в ОБСЄ у 2013 році Український МЗС прийняв рішення, що Україна не надсилатиме своїх військових до Афганістану. Наша держава планує розширити військово-технічну співпрацю з цією країною, а саме добувати газ та брати участь у відбудові інфраструктури. Україна зацікавлена в реконструктиризації та будівництві мостів, доріг, зрошувальних і водопостачальних систем [5].

Глава українського зовнішньополітичного відомства у ході дводенного візиту до Сербії 3 липня 2007 року зазначив, що Україна поділяє позицію щодо мирного і всеохоплюючого розв'язання косовської проблеми й очікує у цьому зв'язку на відповідь рішення Ради безпеки ООН як органу миру та безпеки. Отже, МЗС України проводило активну зовнішньополітичну діяльність2007році, а саме розвиток російсько-українських відносин, спроби наблизитися до Європейського Союзу, намагання закріпитися у COT, малоосвідченість українського народу стосовно НАТО, вступ Польщі до Шенгенської зони, участь Арсенія Яценюка у XV засіданні Ради міністрів ОБСЄ у Мадриді, рішення щодо українських військ в Афганістані, а також співпраця двох держав та погляди української сторони щодо вирішення косовської проблеми.

Список використаних джерел

1. Арсеній Яценюк став за штурвал МЗС

2. Керівник МЗС Арсеній Яценюк взяв участь у XV засідан­ні Ради міністрів ОБСЄ у Мадриді

3. Україна співробітничатиме з РФ для вступу в ЄС

4. Українська дипломатична енциклопедія / Л. В. Губернський. - К.: Знання України, 2004. - Т. 2. - 812 с.

5. Яценюк не буде відправляти українців до Афганістану

 

Пріоритети сучасної зовнішньої політики України

Розпад СРСР, поява на його теренах нових, незалежних держав та нових регіональних центрів сили в міжнародних відносинах, перехід від ери конфронтації до ери відкритості і співробітництва, зникнення військово-політичного та ідеологічного протистояння в Європі приве­ли до того, що перед Україною постало питання визначення пріоритетів зовнішньої політики. Основним базовим національним інтересом, геополітичним пріоритетом і стратегічним завданням зовнішньополітичного курсу України став її розвиток як незалежної суверенної дер­жави сучасного світу за умов збереження її національних цінностей, захисту економічного та політичного суверенітету, власної соціально-культурної ідентичності. Зовнішня політика сучасних держав здебільшого вибудовується на консолідаційній основі. І Україна не повинна залишатись осторонь світових інтеграційних процесів. Саме тому важливими пріоритетами зовнішньої політики України є:

1. Інтеграція до європейських структур. На нинішньому ета­пі Україна співробітничає з ЄС на партнерських засадах, враховуючи спільні кордони, формуючи передумови для поступового входження до європейської спільноти і для цього наша країна повинна акумулювати цілий комплекс внутрішньо- та зовнішньополітичних зусиль, які мають супруводжуватись відкритістю країни не тільки до економічних, але й до культурних та інформаційних інвестицій, що передбачає цілеспря­моване формування в масовій свідомості універсальних європейських цінностей і соціокультурних орієнтацій.

2. Євроатлантична інтеграція. Виходячи з політичних реалій сьогодення, Україна розглядає НАТО як основу загальноєвропейської системи безпеки. Євроатлантична інтеграція визначається як послідовний процес зміцнення національної безпеки, поступального економічного розвитку, утвердження цінностей демократії, прав та свобод людини. Водночас слід зазначити, що євроатлантичні прагнення України не спрямовані проти нашого традиційного економічного і стратегічного партнера - Російської Федерації, яка сьогодні підтримує високий рівень відносин з НАТО і активно взаємодіє з Альянсом у військово-технічній сфері. Участь України в НАТО має зміцнити мир і безпеку на всьому європейському континенті. В той же час вступ до НАТО повинен стати свідомим вибором не тіль­ки української політичної еліти, а й усього суспільства.

3. Розвиток стратегічного партнерства із США. Серед стратегічних партнерів України Сполучені Штати Америки посідають особливе місце. Це об'єктивно зумовлено роллю США у світі, а також спільними довгостроковими інтересами обох держав у політичній, економічній, енергетичній, воєнно-політичній та інших сферах. Україна зацікавлена у тому, щоб за підтримки США ефективно реалізувати заходи, спрямовані на зміцнення безпеки та стабільності довкола України, розширити її участь у міжнародних організаціях, зміцнити засади демократії, громадянського суспільства, розширити економічні можливості.

4. Розвиток рівноправних і взаємовигідних відносин з Російською Федерацією. На нашу думку, помилковими є спроби розглядати відносини з РФ як альтернативу європейській інтеграції. Україна не повинна боятися конструктивної співпраці з Росією. Наші стосунки - складний, багатовимірний комплекс, що має як сфери співробітництва, так і, водночас, сфери конкуренції. Зважаючи на це, нам слід будувати відносини на принципах взаємної поваги, рівно­правності, демократичності та транспарентності.

5. Ефективна зовнішня регіональна політика, спрямована на зміцнення безпеки у Чорноморському регіоні, активна участь у розв'язанні заморожених конфліктів; у системі багатосторонніх відносин значну увагу слід приділити розбудові ГУАМ, прагматизації відносин у Співдружності незалежних держав і Єдиному економічному просторі, активізації взаємин з Організацією Чорноморського економічного спів робітництва та інших.

6. Розвиток стратегічного партнерства із Польщею та іншими, не менш важливими сусідами, зміцнення двосторонніх економічних відносин з іншими країнами світу з метою посилення позицій українських товаровиробників на світових ринках.

Підсумовуючи вищесказане, слід зазначити, що Україні слід активно втілювати в життя перераховані напрямки зовнішньої політики, але при цьому прагматично відстоювати національні інтереси, керуючись передусім думкою власного народу.

Список використаних джерел

1. Фіалко А. Хіба ревуть воли, як гасла певні? Зовнішня політика України: між realpolitik та fata morgana // Дзеркало тижня. - 2006. - №7.

2. Актуальні питання євроатлантичної інтеграції України. Вин. 5 / За заг. ред. В.П. Горбуліна. К.: ДТІ Євроатлантик інформ, 2005. - 364 с.

3. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки). К.: Либідь, 2001. -624 с.

4. Чекаленко Л.Д. Зовнішня політика України. – К.: Либідь, 2006. - 712 с.

5. Доповідь Президента України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році»

 

Вектор майбутнього Україні: Європа чи Росія?

Перед Україною, як незалежною державою, в усій гостроті постає завдання виробити власну геополітичну доктрину, свій погляд на принципи створення того «життєвого простору», який є необхідним для повноцінного розвитку її народу. Невизначеність - головна проблема України. Наше сьогодення - ілюстрація того, що з часом ми мало змі­нилися. Нас все так же тягне то на Захід, то на Схід. Впродовж останніх років, Україна стоїть перед вибором - поглиблення відносин з Європою або з Росією. Україна має можливість відіграти свою роль у співтоваристві націй. Повна інтеграція України до Європи забезпечить кращий спосіб життя для всіх громадян України, зміцнить Європу та об'єднає демократичні країни регіону. Звичайно, для України, краще вступ до ЄС, але на взаємовигідних умовах, щоб торгівля, економічні відносини були рівноправними. Шлях до Європи є для України також і шляхом зміц­нення її незалежності і, на жаль, на завжди гармонізує з російськими претензіями.

Україна ставить собі за мету вступ до ЄС. Водночас Росія залишається ЇЇ найбільшим торговельним партнером. Щоб гармонізувати західний та східний вектори власної зовнішньої політики, Україна, поряд із намаганнями виконати вимоги стосовно набуття членства в Європейському Союзі, виступає й за розширене взаємовигідне економічне співробітництво на теренах СНД. Після останнього розширення Європейського Союзу Україна опинилася між ЄС та інтеграційними утвореннями на пострадянському просторі на чолі з Росією. Тому інституціалізація й стабілізація відносин з Російською Федерацією ще більше актуалізується. З другого боку, розширення Євросоюзу привело до його безпосереднього сусідства з Україною. Відтак, враховуючи той факт, що ЄС прагне бачити в Україні надійного та стабільного партнера, варто зауважити, що такої стабіль­ності не можна досягнути без налагодження оптимальних контактів Української держави з Російською Федерацією.

Таким чином, Україна «приречена» намирні, дружні відносини з нею. Якщо європейська політика Росії як держави, що прагне стати оновленим центром сили, ставить за мету співпрацю з Європою, тобто з іншим центром впливу, то метою української політики є повномасштабна інтеграція а Європу. Один з мотивів такого курсу - прагнення зменшити вплив Росії на пострадянському просторі. Цим визначається найглибша, суперечність в українсько-російських відносинах щодо розвитку взаємин з європейською спільнотою.

Західноєвропейські держави загально декларують визнання потенційної можливості повноцінної інтеграції нашої країни в ЄС, що цілком збігається з пріоритетними намірами Києва. Однак у цій фазі розвитку східноєвропейського інте­граційного процесу на перший план виходить економічний чинник. На жаль, незважаючи на всі європейські декларації про підтримку прагнень України інтегруватися в Європу, реалії залишаються дещо іншими.

Європі потрібна, звичайно, стабільна та економічно міцна Україна як чинник неконфліктності на східному та, можливо, південно-східному напрямках.

Щоб досягти стабільності й міцності, які в майбутньому могли б відповідати стандартам ЄС, Україна сьогодні фактично підштовхується Європою до розширення співпраці з Росією як найближчим партнером. Суть такої позиції коротко можна визначити так: Україна може ввійти в Європу тільки через Росію.

На нашу думку, Україна таку своєрідну «траєкторію» руху може змінити. Доцільно, щоб Україна інтегрувалася в європейські структури не через Росію, а принаймні паралельно, а ще краще - незалежно від неї. Саме на цьому і слід зосередити зусилля нашої дипломатії у найближчій перспективі.

Список використаних джерел

1. Чаповська Л. Російський фактор у зовнішній політиці України // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2004.....№3. - С. 390-397.

2. Пирожков С. Українсько-російські відносини у євроатлантичному інтер'єрі // Політична думка. - 1999 - №3. - С. 87-95.

 

Національні інтереси України - як визначальні чинники формування зовнішньої політики

«Відправною точкою політики будь-якої держави має бути концепція національних інтересів» Г. Моргентау. Визначальну роль інтересів у формуванні поведінки та дій людини вивчали багато мислителів минулого. Кожен з них намагався зрозуміти чим керується певний індивід при прийнятті та реалізації певного рішення. Так само слід вивчати, але на макрорівні, якими є ті чи інші чинники, які спрямовують політику певної держави в конкретний напрямок. Цими об'єктивними чинниками виступають національні інтереси.

Концепція «інтересів» («національних інтересів») на сучасному етапі відіграє базову роль у формуванні й здійсненні зовнішньої політики будь-якої держави та в системі міжнародних відносин. Водночас існує принаймні три фундаментальні проблеми, які, певною мірою, обмежують практичне використання цієї концепції. Перша - пов'язана з труднощами визначення самого поняття «національні інтереси». Друга проблема наголошує на тому, що, незважаючи на об'єктивний характер виникнення національних інтересів, будь-яка їхня оцінка має суб'єктивний характер. Третя - пов'язана з хронічним бажанням: політичних лідерів і правлячих еліт більшості країн презентувати власні корпоративні інтереси як «життєво важливі інтереси» нації або навіть «усього світу» (найяскравішим прикладом цього є політика політичних лідерів СІЛА). Ці три проблеми досить часто не сприяють сприйняттю національних інтересів не лише простими громадянами, але й самими політиками.

Однак за останній час зусиллями багатьох політологів багато чого було зроблено в напрямку їх вирішення. Так, на основі цих успіхів можна дати «загальне» визначення національних інтересів - визначальні потреби суспільства-держави (при цьому потреби держави є похідними від суспільних, тому у цьому понятті вона є другорядною), які співвідносяться з їхніми базовими цінностями і виражається в загальному ідеалі або нормативному комплексі цілей. Тому одним з базових завдань при формуванні зовнішньої політики держави є переведення і співвідношення суспільних цінностей з національними інтересами у конкретні цілі цієї політики. Тобто самі цілі та завдання зовнішньої політики витікають з розгляду національних інтересів у контексті конкретної ситуації.

На нашу думку, саме за таким принципом має формуватися зовнішня політика нашої держави. Незмінні базові національні інтереси України визначають і незмінні пріоритети й стратегічні цілі зовнішньої політики нашої держави. Однак успішність такої політики буде залежати від точності визначення національних інтересів України, пріоритетних та другорядних цілей похідних від інтересів, наскільки буде дотриманий баланс між цілями та можливостями для їх досягнення (нашим дипломатам слід розуміти, що держава ніколи не досягає всіх цілей і не втілює в життя всі національні інтереси й цінності - це неможливо, політикам дуже часто доводиться жертвувати одними цілями й інтересами заради досягнення інших, більш важливих).

Загалом вони ставлять за мету: забезпечення свободи, незалежності та державного суверенітету України, створення умов для модернізації країни, її стійкого економіч­ного зростання у поєднанні з надійним захистом: прав і свобод україн­ських громадян, розвиток української політичної нації як самобутнього культурно-історичного, політичного і соціально-економічного явища в загальному руслі розвитку європейської цивілізації. Тому головними пріоритетними функціями зовнішньої політики України відповідно до її найважливіших загальнонаціональних інтересів та завдань є: забезпечення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресу в Україні та розвитку її національної культури і освіти; участь у вирішенні глобальних проблем сучасності; контакти з українською діаспорою; інформаційна функція - створити ефективну систему інформаційного захисту своїх національних інтересів.

Розуміння своєї ролі та власного місця в геополітичному просторі змушує розробляти поточні пріоритети і стратегію України з урахуванням пріоритетів і стратегічних настанов основних політичних «акто­рів» регіону - країн євроатлантичної спільноти і Російської Федерації. Тому, на нашу думку, найбільш важливими національно-геополітичним інтересом української держави, що перевтілюється у її стратегічну мету є перетворення статусу України на міжнародному рівні з об'єкта в суб'єкта міжнародних відносин.

Список використаних джерел

1. Гончаренко О. М. Геополітична дилема України // Економічний часопис. - 1997. - № 9, - С. 3-10.

2. Національні інтереси України в системі міжнародних відносин.

3. Постанова Верховної Ради України «Про основні напрямки зовнішньої політики України» (Відомості Верховної Ради (ВВР) 1993. №37. ст. 379).

 

Трансформація правових підходів до регулювання світової політики

Нові тенденції світового суспільного розвитку, що позначилися в кінці XX - на початку XXI ст., поставили перед політичною наукою ряд важливих теоретичних і практичних завдань, від ефективного вирішен­ня яких багато в чому буде залежати не тільки вибір вектору розвитку міжнародних відносин, але й усього подальшого розвитку глобальної цивілізації. При цьому, одне з основних завдань полягає у визначенні змістовних характеристик майбутнього світового порядку, заснованого на верховенстві права, а також у створенні необхідних інститутів і процедур його будови й функціонування.

Геополітичні зміни, що відбулися після закінчення холодної війни, фактично призвели до корінної трансформації сформованої в 2-й пол. XX ст. системи міжнародних відносин. На зміну біполярному світу прийшла складна й суперечлива світова система, яка динамічно розвивається і характеризується багатомірністю всіх її складових. Серед них правовим компонентам належить особлива системоутворююча роль. Можна погодитися з думкою С. Рогожина, що «міжнародне право не може існувати поза балансом сил на міжнародній арені» [2, с. 17]. На тлі збільшення глобальної взаємозалежності чітко стали проявлятися тенденції розростання регіональних етнополітичних конфліктів, по­силення сепаратистських тенденцій і стрімкого зростання міжнародного тероризму і транснаціональної злочинності.

В той же час, у міжнародного співтовариства з'явилася реальна можливість згуртуватися навколо ідеї боротьби з міжнародним тероризмом. У нових умовах, на думку правознавця-міжнародника І. Лукашука, традиційні механізми саморегулювання, такі, як рівновага сил, виявляються малопридатними й підлягають заміні механізмами цілеспрямованого управління, заснованими на демократичному співробітництві [1, с. 14].

Баланс сил повинен бути замінений балансом інтересів. Гармонізація загальних і національних інтересів - гарантія тих і інших, основа нового світового порядку. Справедливий порядок може мати надійну опору не в рівності сил, а в рівності прав і обов'язків, а також в особливій відповідальності могутніх держав. Про зростання регулюючої ролі міжнародного права в сучасному світі свідчить і той факт, що в останні десятиліття відбулося істотне розширення кола міжнародних проблем, що становлять предмет його правового регулювання. Цей процес розвивається сьогодні в двох основних напрямках. Для першого напрямку характерна регламентація міжнародним правом нових форматів і механізмів міждержавного співробітництва.

Зміст другого напрямку визначає більш глибоке проникнення регулюючого впливу міжнародно-правових норм у сферу внутрішньодержавних відносин. Тільки за допомогою міжнародного права «незалежні, дійсно рівноправні держави утворюють стійку міжнародну систему, стають залежними не від розсуду сильного, а від спільно погоджених норм міжнародного спілкування» [3, с. 61]. Саме в цьому варто вбачати основу нового міжнародного правопорядку, безпеки й стабільності.

У сучасному науковому дискурсі все більшого поширення набуває точка зору, що певні елементи сфери внутрішньодержавних від­носин повинні розглядатися «як об'єкти спільного регулювання - за участю як внутрішньодержавних, гак і міжнародно-правових норм» [4, с. 806]. Серед них називаються: питання захисту прав людини й захисту прав працівників; міжнародна злочинність; охорона навколишнього середовища; визначення правового статусу окремих видів територій; визнання й встановлення змісту понять і концепцій правової держави, демократичного і громадянського суспільства і ін.

У той же час, дискусійною залишається проблема лідерства міжнародних організацій у розширенні ролі міжнародного права в сформованих реаліях. Пропонується, що такою організацією повинна залишатися ООН. Незважаючи на критичну оцінку її діяльності з боку окремих держав, ООН - найбільш стабільна міжнародна організація, яка не раз доводила, що здатна вирішувати складні проблеми міжнародної дійсності. Характерною рисою світопорядку початку XXI ст. є наявність глобальної нормативної системи, яка склалася на базі цілей і принципів Статуту ООН, що містить найбільш загальні цивілізаційні цінності, які впливають на формування національних правових систем. До неї як самостійні підсистеми входять політичні, правові, моральні й інші міжнародні норми.

Кожна з таких підсистем виконує свої функції за допомогою властивого їй правового механізму. При цьому, зазначені підсистеми доповнюють одна одну, створюючи мережу єдиного світового правового простору. Структурні характеристики міжнародної нормативної системи по­стійно ускладнюються. Цю тенденцію можна вважати об'єктивним на­слідком інтенсифікації процесу регулювання існуючих і новостворених форматів міжнародних відносин, а також більш тісної взаємодії й взаємопроникнення різних нормативних конструкцій. Вона свідчить про і що міжнародне право не може існувати окремо від взаємозалежного світу, а міжнародне співтовариство повинно мати політичні механізми, забезпечують повноцінну реалізацію його норм.

Однак, парадокс розвитку міжнародного права полягає в помітному відставанні даного механізму від потреб міжнародних відносин. Причиною цього, в першу чергу, те, що протягом, тривалого періоду історії міжнародні відносин дотримання міжнародних норм забезпечувалося в основному політичними засобами, і тільки з другої половини XX ст. почали закладатися основи необхідного для будь-якої правової системи комплекс норм, зокрема, норми про міжнародно-правову відповідальність.

Список використаних джерел

1. Лукашук И. Нормы международного права в международной нормативной системе. – М. 1997. - 224 с.

2. Рогожин С. Л. Международное право как диалог и столкновение цивилизаций // Московский журнал международного права. - 2002. - №З, - С. 17-21.

3. Рибаков Ю., Скотников Л., Змеевский А. Примат права в политику // Международная жизнь. - 1989. - № 4. - С. 61 -62.

4. Rusk D. The roJe of International Law in Work! Affairs. - New York, 1964. - 856 p.

 

Геннадій Удовенко - відомий політик, дипломат

Народився Геннадій Йосипович Удовенко у 1931 році в м. Кривому Розі, у родині службовця. Закінчив факультет міжнародних відносин київського університету імені Т.Г. Шевченка, по спеціальності історик-міжнародник, навчався в аспірантурі українського науково-дослідницького інституту економіки і організації сільського господарства. Має великий дипломатичний досвід роботи, на якій перебуває з грудня 1959 року. З того часу робота для нього стала захопленням, адже працював він самовіддано і невпинно. В 1977 - 1980 роках працював на відповідних посадах в Секретаріаті (ООН в Нью-Йорку та в Женеві і Відділенні ООН.

В 1980 - 1985 роках - заступник Міністра Закордонних справ України. А в 1985 - 1992 роках - Постійний Представник України при Організації Об'єднаних Націй.

Геннадій Йосипович Удовенко - один за найосвіченіших дипломатів нашого дипломатичного корпусу. Він очолював важливі ділянки роботи в ООН, був останнім представником радянської України і першим - незалежної. Представляв Україну на численних сесіях і конференціях ООН та міжнародних організацій. Головував на засіданнях Генеральної Асамблеї ООН, Ради Безпеки, Економічної і Соціальної ради ООН. Обирався Головою політичного комітету Генеральної Асамблеї ООН. Був Представником Уряду України в Адміністративній Раді Міжнародної Організації Праці.

З 3 вересня 1992 року - Надзвичайний і уповноважений Посол України в Республіці Польща. Під його керівництвом Українська амбасада у Варшаві здобула статус осередку української культури, української самостійницької думки в цілому центральноєвропейському регіоні.

Одним із пріоритетів зовнішньої політики Геннадій Йосипович вважає створення необхідної бази для розвитку торгово-економічних відносин. Він прагнув активно співробітничати з міністерством зовнішньоекономічних зв'язків для створення умов, які б сприяли широкому виходу країни на міжнародний ринок.

Геннадій Йосипович - автор законів України «Про громадянство України», «Про внесення змін і доповнень до Закону України», «Про порядок надання притулку в Україні іноземцям та особам без громадянства», «Про державну допомогу сім'ям з дітьми", проекту Постанови Верховної Ради України «Про визнання голодомору 1932-1933років ге­ноцидом проти українського народу».

Він не раз на слуханнях Верховної Ради піднімав питання про Голодомор. Вважаючи, що історія голодомору все ще залишається гострою політичною проблемою. Саме він хотів прискорити проект резолюції - звернення до ООН, аби згідно зазначеної конвенції голодомор 1932-1933 років було визнано геноцидом українського народу.

Удовенко був завжди поборником єдиної державної мови в Україні, його девіз був: «Без мови немає нації, без нації немає держави». Державний службовець на службі повинен розмовляти українською мовою, іде його обов'язок. Геннадій Йосипович навіть хотів створити курси, по закінченню яких був би екзамен по українській мові. Ці курси мали б закінчувати державні службовці, які претендують на посаду міністра.

Отже, Геннадій Йосипович Удовенко відомий дипломат і політик. Все своє життя він намагався зробити так щоб українська держава не йшла проти свого народу, а допомагала йому в вирішенні його проблем.

Список використаних джерел

1. Меншун В. «В своїй хаті й своя правда, і сила, і воля..,» // Трибуна. - 1995. - №1-2. - С 4-7.

2. Удовенко Г. Політична та соціально-економічна ситуація в Україні: роль, місце і завдання Руху на сучасному етапі // Час. - 1999. - 21-28 травня. – С. 4-5.

3. Зварич О. Геннадій Удовенко і Рух: Потрібні зміни // Україна молода. - 1998. - 14 квітня.

 

 

Перспективи поглиблення співробітництва між Україною та ЄС

Євроінтеграція є зовнішньополітичним пріоритетом України. Відносини між Українок) та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 p., коли Міністр закордонних справ головуючих в ЄС Нідерландів від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.

Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво (УПС), Стратегія інтеграції України до ЄС та План дій Україна-ЄС у рамках європейської політики сусідства.

Розгортання євроінтеграційного процесу України окреслюєть­ся трьома етапами:

1) підготовчим (1990-1994), що характеризувався проголошенням євроінтеграційних намірів, зафіксованих, зокрема, в Декларації про державний суверенітет України та Основних напрямах зовнішньої політики України;

2) етапом практичної реалізації моделі поступового зближення з ЄС у рамках Угоди про партнерство та співробітництво;

3) етапом розвитку євроінтеграційного процесу у рамках концепції ЄПС - «Європейської політики сусідства» (з 2002 p.), спрямованої на надання статусу «сусіда» Україні.

Реалізація політичного діалогу має сприяти посиленню співпраці між Україною та ЄС, створити необхідні умови для переходу в майбутньому до якісно нового рівня відносин з ЄС, а кінцевою політичною метою є укладення нової угоди з ЄС, яка замінить чинну УПС після 2008 р.

Актуальними питаннями співробітництва Україна - ЄС на сучасному етапі є ведення переговорного процесу щодо укладення нового базового договору на заміну УПС, Міністр економіки України Анатолій Кінах висловив переконання, що новий базовий Договір між Україною і ЄС розширить перспективи співпраці і відкриє нові горизонти співпраці. Комісар ЄС з питань зовнішніх відносин і Європейської політики сусідства Беніта Ферреро-Вальднер заявляє, що нова посилена угода між Україною і ЄС полягатиме виключно в рамках європейської політики сусідства (ЄПС). Комісар зазначила, що нова угода будуватиметься на основі чинної угоди про партнерство і співпрацю, але буде посилена, зокрема, за рахунок появи в ній договору про створення зони вільної торгівлі. Водночас Ферреро-Вальднер зазначила, одо переговори про створення зони вільної торгівлі між Україною і ЄС можуть розпочатися тільки після приєднання України до Світової організації торгівлі (COT).

Щоб новий базовий договір, який сьогодні, по суті, є серцевиною переговорного процесу, виконувався ефективно. Але для цього необхідні умови: політична воля державного уряду, готовність національної еліти жити й керувати країною за європейськими правилами і стандартами; євроінтеграційний курс має знаходити широку підтримку громадян країни; потрібні високопрофесійні кадри активних євроінтеграторів; потрібні ресурси.

Переговори щодо нового договору проходять зовсім не просто. Американський політолог Фред Ікле зауважив: «Щоб переговори відбулися, потрібні дві умови: спільність інтересів і розбіжність інтересів. Без спільності інтересів ні про що домовитися не можна; без розбіжності інтересів домовлятися нема про що».

Очевидно, що положення договору мають наближати країну до європейських стандартів якості життя, стимулювати відповідні соціально-економічні трансформації. Ідеться, зокрема, й про проблеми реалізації Плану дій (боротьба з корупцією, реформа судової системи тощо). У договорі потрібно зафіксувати ефективні механізми політич­ної асоціації й економічної інтеграції - розширити доступ України на внутрішній ринок ЄС, сформувати зону вільної торгівлі.

Документ має максимально сприяти реалізації в Україні системи прозорого, ефективного, відповідного європейським стандартам державного управління, стати каталізатором змін у політичному процесі.

Положення договору мають бути максимально конкретні, що забезпечить чіткість їхньої реалізації і зрозумілість для населення країни. Слід зважити на уроки реалізації попереднього Плану дій (зокрема уникнути розпливчастих формулювань, які відкривають широкий простір для формальних звітів).

У договір потрібно закласти дійовий механізм контролю за його виконанням:, тобто передбачити регулярний моніторинг (у т.ч. суспільний), розробити відповідну методику та створити механізми зворотного зв'язку на рівні уряд-громадськість.

Зрозуміло, що новий договір, навіть у середньостроковій перепективі, не запалить для України зелене світло членства. Важливо інше - його мобілізуюча функція, алгоритм конкретних і прагматичних дій.

Список використаних джерел

1. Андреева А. Україна розробляє новий базовий договір з ЄС.

2. Чалий В., Пашков М. Україна-ЄС: деякі міркування напередодні київського саміту.

3. Ющенко змінив склад делегації, відповідальної за базовий договір Україна-ЄС.

 

Країни Балто-Чорнодорської дуга в зовнішньополітичній стратегії України

Концепція створення «Балто-Чорноморської дуги» являє собою старий геополітичний проект XVI ст., спрямований створення «санітарної зони» між Європою і Росією. Першим таким лімітрофом виступила Річ Посполита. На початку XX століття цю концепцію розвинув Степан Рудницький, видатний український геополітик. Згідно його поглядів, створення Балто-Чорноморської федерації (чи конфедерації) допоможе країнам цього субрегіону у їх політичному і економічному розвитку і в боротьбі проти впливу Росії. На сучасному етапі, реалізація цієї концепції знайшла вияв у створенні низки регіональних організацій на теренах субрегіону та у дво- і багатосторонній співпраці країн між собою. Будучи розташованою в центрі Дуги, Україна може стати серцевинною, провідною ланкою в даній співпраці.

Актуальність теми наукового дослідження зумовлена необхідністю визначення на сучасному етапі характерних розвитку зовнішньополітичних інтересів України, що як і національні інтереси інших держав цього регіону, мають геостратегічні, геоекономічні та геополітичні виміри.

Участь у різноманітних формах регіональної інтеграції в Європі, включаючи субрегіональні союзи довгострокового або короткочасного характеру, а в особливості у причорноморській інтеграції відповідає зовнішньополітичним інтересам України.

Сьогодні формування Балто-Чорноморського економічного альянсу, як сучасного прояву концепції Дуги вже не просто ініціатива, що перебуває на рівні теоретичних розробок, а реальний процес. Поняття Балто-Чорноморського альянсу вже визнано в економічних колах і розглядається як другий дивізіон Європейського Союзу Країни, розташовані на осі Балтійське море - Чорне море, повинні себе реалізувати не лише в рамках Європейського Союзу, а й в інших напрямках. Одним з них є вихід у Північну Африку через Туреччину і в Азію через Азербайджан і Грузію.

У сфері співпраці Балто-Чорномор'я є декілька модулів, надзвичайно важливих для України.

Перший модуль - транспортний. Він стосується наземних перевезень і відповідної інфраструктури. Йдеться передусім про налагодження безперешкодних вантажних і пасажирських перевезень і формування єдиної залізничної системи - з Північної Європи, Балтії, вздовж осі Білорусь-Польща-Україна-Південь, через Чорне море з виходом в Центральну Азію. Не аби яку роль в цьому плані відіграє розбудова загальноєвропейських транспортних коридорів та інфраструктури автошляхів, які зв'яжуть регіон з півдня на північ. Створення вздовж Балто-Чорноморської осі єдиної транспортної системи важливе підґрунтя формування економічно потужної регіональної спільноти.

Другий модуль - розбудова системи міжнародних нафтогонів. Цю проблему необхідно розглядати насамперед у контексті формування міжнародного нафтового консорціуму, який би перетворив Чорне море у світовий ринок нафти, куди надходила 6 у промислових обсягах каспійська нафта, а згодом і нафта з країн Перської затоки, насамперед іракська через Туреччину. Втілення в життя проекту будівництва нафтотерміналу "Південний" і нафтопроводу Одеса-Броди набуває величезної ваги для майбутнього України, так як забезпечує альтернативну систему нафтопостачання нашої держави.

Третій модуль - формування газових транспортних потоків у Балто-Чорноморському регіоні.

Четвертий модуль - перетворення Чорного моря на комплексну систему поромних перевезень. Фактично це з'єднає всю Європу - з Півдня до Півночі.

П'ятий модуль - формування механізмів скоординованого функціонування фінансових систем, створення спільних банківських центрів на території Балто-Чорномор'я.

Таким чином, за сучасних геополітичних умов та викликів потрібно приділяти дуже серйозну увагу створенню практичних механізмів тісної економічної співпраці між країнами Балто-Чорноморського регіону. Це дозволить, по-перше, збалансувати геополітичну будову Європи, урівноваживши вектори «Захід-Схід» та «Північ-Південь», по-друге, надати нових імпульсів розвитку євроатлантичної світової системи і, по-третє, закладе надійні підвалини європейського вектора зовнішньої політики України.

Список використаних джерел

1. Балто-Черноморская дуга обретает реальные черты?

2. Балто-Чорноморське партнерство: перспективи.

3. Геополітичні пріоритети України в сучасному світі.

4. Украина намерена стать центром формирования антироссийской «Балто-Черноморской дуги».

5. Форми взаємодії України з країнами Балто-Чорноморського регіону.

 

Участь України у миротворчій діяльності

Кардинальні зміни, що відбулися в останні роки на світовій арені, суттєво позначились на характері геополітичних обставин, а отже, відчутно вплинули на зниження загрози виникнення великомасштабних війн. Перехід від біполярного до багатополярного світу і зникнення ідеологічного протистояння по лінії Схід-Захід зробили життя планети безпечнішим на рівні макросистем, зате відродились, так би мовити, конфлікти «другого ешелону». Зросла напруженість в окремих регіонах світу, більш високою стала ймовірність переростання кризових ситуацій у відкриті збройні конфлікти. Світова цивілізація шукає шляхів вирішення існуючих та попередження майбутніх військово політичних конфліктів. Провідне місце у цьому складному процесі належить миротворчій діяльності. Спроби дати визначення поняттю «Миротворча діяльність» робила велика кількість дослідників. Зокрема М. С. Каменецький трактував миротворчість, як військово-політичну й економічну діяльність цивільного і військового персоналу, що здійснюється відповідно до мандата міжнародної та регіональної організації та спрямована на запобігання, вирішення або пост-конфліктне врегулювання між- або внутрішньодержавних конфліктів з метою забезпечення міжнародної безпеки, стабільності й усунення загрози миру.

Ставши учасницею ОБСЄ 30 січня 1992 р. (майже одночасно з Російською Федерацією), Україна проводить лінію на посилення ролі та ефективності Гельсінського акта, на зміцнення безпеки у регіоні, підвищення превентивного та миротворчого потенціалу ОБСЄ і, таким чином, на зміцнення безпеки нашої держави. Україна підтримала пропозиції країн-учасниць ОБСЄ щодо розширення партнерської співпраці цієї організації з деякими трансатлантичними і європейськими структурами в галузі безпеки - зокрема, з НАТО, РПАС, ЄС, ЗЄС, РЄ.

Розвиток співробітництва України з НАТО обумовлений, перш за все, потребою у зміцненні зовнішніх гарантій національної безпеки України. Поглиблення співробітництва з НАТО справляє істотний позитивний вплив на безпеку України і відповідає її національним інтересам. Однією з головних областей співробітництва України і НАТО з багатьох вимірів - за масштабами військових контактів, розмірів грошової допомоги, числа учасників, практичного співробітництва в бойовій обстановці - є миротворча діяльність. Потенціал для миротворчого співробітництва між Україною і НАТО доволі значний і суттєво перевищує досягнутий рівень співробітництва.

Можна без перебільшення заявити, що серед головних сфер співробітництва Україна-НАТО підтримка миру що займає особливо почесне місце - з точки зору практичних, видимих результатів співробітництва. Незважаючи на сьогоднішні перспективні досягнення в таких важливих областях співробітництва. Україна-НАТО, як оборонна реформа, допомога в надзвичайних ситуаціях, наукове співробітництво, адаптація звільнених у запас військових і т.ін., обсяги співробітництва у сфері миротворчої діяльності у людському, грошовому, часовому вимірах, спроможності до взаємодії і практичного досвіду безумовно найбільші.

Україна має добрий послужний список участі у співробітництві з НАТО з підтримання миру - з 1995 р. по 1999 р. приблизно 2800 українських миротворців виконували завдання з підтримання миру в місіях IFOR і SFO.R у Боснії і Герцеговині, проходячи службу в 240 спеціальному механізованому батальйоні (штат - 400 осіб) або у штабах IFOR/ SFOR. Щороку протягом 1996-1999 pp. Уряд України виділяв приблизно $6-7 млн. на покриття витрат на утримання українських миротворців у колишній Югославії.

Для прикладу, український елемент виконує завдання з ескорту п'яти сербських конвоїв щотижня через прохід Стрпче, несе службу на постійному контрольно-пропускному пункті в районі дій польського батальйону. У листопаді 2000 р. український персонал був задіяний в операції по вилученню великих запасів зброї. З березня 2001 р. українці задіяні в операції KFOR вздовж кордону з колишньою Югославською Республікою Македонія. Протягом вересня-жовтня 2001 р. Укрполбат 12 разів брав участь в операції «Кордон і пошук». Резуль­татами цієї участі стали: затримання 49 порушників, конфіскація 84 одиниць зброї, 4637 штук боєприпасів. 60 кг вибухових речовин, 7 раді­останцій і різного роду тилове устаткування, одо належали незаконним озброєним угрупованням.

Активною є співпраця Україною з іншими регіональними та між­народними організаціями.

Проте загальні підходи до проведення миротворчих операцій поки що не врегульовані. З усього комплексу документів, що регламентують миротворчу діяльність на територіях, держав СНД, Україна під-писала 20 травня 1992 р. лише угоду про Групи військових спостерігачів і Колективні сили з підтримання миру в СНД (із застереженням: «У кожному конкретному випадку рішення про участь України приймає Верховна Рада України») та два Протоколи до неї. Така позиція України пояснюється тим, що в межах ОБСЄ існують визнані європейською спільнотою концепція і процедура, запобігання, а також врегулювання конфліктів. Тому немає потреби дублювати в межах СНД вже наявні, міжнародні норми. Всі операції щодо підтримання миру в регіоні ОБСЄ мають здійснюватися під егідою або за мандатом ООН/ОБСЄ при обов'язковому забезпеченні багатостороннього і неупередженого характеру таких операцій. Сьогодні уявляється логічним, що створення механізму взаємодії між ОБСЄ та СНД може суттєво змінити позицію як України, так і Російської Федерації стосовно миротворчої діяльності в межах Співдружності.

Недостатня конструктивність у врегулюванні конфліктів на територіях держав-членів СНД є наслідком намагання Російської Федерації створити особливу процедуру запобігання та врегулювання конфліктів у межах СНД, що фактично виключає співробітництво з ООНта ОБСЄ у сфері миротворчої діяльності, більше того - веде до звуження матеріальних та інших можливостей ефективного врегулювання конфліктів на теренах СНД.

Маючи високу міжнародну репутацію як незаангажована держава, що займає принципову позицію в СНД, Україна може перебрати на себе більшість миротворчих функцій - передусім у регіонах периметра своїх кордонів та у басейні Чорного моря.

Крім того, 17 офіцерів Збройних Сил України з грудня 1994 по березень 2000 року виконували завдання Місії ООН у Таджикистані. Ще 4 офіцери були у складі Місії ООН превентивного розгортання в Македонії (UNPREDER) з червня 1995 по березень 1999 року. У складі ООН немає військових підрозділів. Це змушує її звертатись у певних випадках до деяких країн або міжнародних організацій в першу чергу НАТО.

Євросоюз прагне до співпраці з Україною у військовій і інших сферах, а Збройні Сили України готові виконувати миротворчі завдання під егідою ЄС.

Миротворчість перетворилася в один із елементів військового мистецтва, унікальну можливість збагатити свій досвід у виконанні специфічних завдань, що покликані часом. Це цілком відповідає сучасній філософії світоустрою та практиці вирішення найгостріших проблем сьогодення, які пов'язані із безконфліктним співіснуванням держав.

Список використаних джерел

1. Докладно див.: Миротворча діяльність України: кооперація з НАТО та іншими структурами європейської безпеки. - Київ, 2002.

2. Леонов В. В. Миротворча діяльність на теренах СНД у контексті розвитку міжнародної.

3. Україна готова до миротворчості під егідою ООН. Дробіт В. М.

4. Українська дипломатична енциклопедія / Редкол.: Л. В. Губернський (голова) та ін. - К.: Знання України, 2004. - Т.2. - 812 с;

5. Україна - НАТО: Спільна миротворча діяльність. Леонід Поляков, Олексій Мельник //http://www.nato.int/docu.press.htm.

 

Євроатлантичний курс Президента В. Ющенка

Події останнього часу вкотре засвідчують - поряд із багатьма не­порозуміннями та протиріччями між політичними силами - існує й абсолютне різне бачення зовнішньополітичного курсу нашої держави. Питання співпраці з ЄС, інтеграції до НАТО та вступу у СОТ займають особливе місце у цій тривалій дискусії. Декларацією з боку Президента України В. Ющенка стосовно незворотності подальшого курсу та єв­роатлантичної спільноти можна вважати інавгураційну промову ще у січні 2005 р. Ще кандидат у Президенти В. Ющенко під час передвибор­чого турне не раз висловлював свою прихильність до Північноатлан­тичного Альянсу. Президент - глава держави, за чинною Конституцією «здійснює загальне керівництво зовнішньополітичним курсом». Віктор Ющенко, як гарант дотримання Конституції та законів, декларує по­слідовну позицію виконання усіх міжнародних зобов'язань впродовж тривалого часу.

Метою нашого дослідження є дослідити зовнішньополітичні євро­атлантичні ініціативи Президента. В. Ющенка впродовж 2004-2007 pp.

Серйозні правові засади стосовно зовнішньополітичної стратегії пули закладені вже в 2003 році, коли Верховна Рада України прийняла закон - «Про основи національної безпеки України». В ньому чітко виражається необхідність участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства в Європейському Союзі та організації Північноатлантичного договору.

У 2004 році, після перемоги демократичної помаранчевої революції появилися прекрасні умови для швидкого та якісного виконання усіх передумов для вступу в НАТО. Інагураційна промова В. Ющенка підвалити євроатлантичної політики у нових умовах. Власне, більшість державних чиновників, замість вживання обережно-обтічних висловлювань - «євроатлантична інтеграція», «інтеграція в євроатлантичні структури»; частіше говорять про «вступ у НАТО». Офіційно, Президент В. Ющенко заявив про наміри України в лютому 2005 р. на засіданні Комісії Україна-НАТО в Брюсселі [1].

У квітні 2005 р. після зу­стрічі Північноатлантичної Ради у Вільнюсі з'являється довгоочікувана абревіатура «ПДЧ» (План Дій щодо членства) поряд з Українок». У цей же час, приймається Цільовий план Україна-НАТО, де виписано практичні політичні, економічні та військові зобов'язання щодо інтеграції Альянсу Указом Президента була створена Міжвідомча комісія з питань підготовки України до вступу в НАТО, затверджено склад. За ініціативи комісії Україна-НАТО розроблено та підписано план Україна-НАТО на 2005, 2006, 2007 pp. В. Ющенко регулярно торкається цієї теми при спілкуванні з іноземними ЗМІ. В інтерв'ю естонській газеті «Естімеес» Президент зазначив: «Ми побудували держа­ну, яка має державні інститути, що відповідають європейським зразкам, і а підтвердили європейський та євроатлантичний курс нації» [4].

Усі попередні здобутки у цьому напрямку були під загрозою зриву під час політичної кризи літа 2006 р. Більшість парламентських сил V скликання будували свої передвиборчу риторику на антиатлантичних лозунгах. Не дивно, у сформованій ними Коаліції, пункт про євроатлантичну інтеграцію до Програми діяльності коаліції включений не був. Президент у такому випадку приймає правильне та конструктивне рішення - необхідно підписати Універсал (в тому числі, як гарантію виконання програми Президента), де чітко зазначити - «приєднання до плану дій щодо НАТО».

В кінцевому Універсалі пункт про відносини з ІІАТО був дещо змінений та прозвучав так: «Взаємовигідна співпраця НАТО у відповідності з законом «Про основи національної безпеки України» (у редакції, чинній на дату підписання цього Універсалу). Вирішення питання щодо вступу до НАТО за наслідками референдуму, який проводиться після виконання Україною усіх необхідних для цього процедур» [2].

Президент залучився зобов'язаннями Коаліції діяти виключно в рамках підписаного документу Спроба зберегти доробок попередніх років завершилася невдало: вже у вересні 2006 р. під час візиту В. Януковича до Брюселлю було зазначено «про неготовність приєднатися до НАТО». Проте про незмінність обраного курсу неодноразово говорить Президент - «заявляю, жодне зовнішньополітичний пріоритет не змінився. Жодна політична, сила не піднімала питання про зміну закону, який визначає пріоритети оборонної політики, в якому в якості цілей, зафіксовані інтеграція в ЄС та входження до НАТО» [4].

Окремі політичні сили створюють навколо теми НАТО багато міфів та стереотипів, які в цілому, шкодять авторитету країни. Розуміючи це, Віктор Ющенко на представленні міністра МЗС А. Яценюка заявив, що «хотів би, щоб ця: тема не політизувалась в Україні. Ми повинні раціонально проходити цю дорогу й у потрібний момент, коли це дозволятимуть всі обставини, поставити запитання чи необхідна Україні тема прямого членства, і запитати про це в нації і поставити крапку» [3]. Таким чином, було дано відповідь стосовно референдуму щодо членства України в НАТО.

Підсумовуючи, зазначимо пріоритетність для Президента реформ ключових інститутів під час інтеграції до НАТО - це цивільний контроль над армією, реформування національного законодавства та, основне, роз'яснювальна робота з населенням. У такому випадку вже в квітні 2008 р. в Бухаресті на черговому саміті НАТО Україна отримає чіткі сигнали до практичного зближення з Альянсом.

Список використаних джерел

1. Вступне слово Президента України В.А. Ющенка на засіданні Комісії Україна-НАТО на найвищому рівні (м. Брюссель, 22 лютого 2005 року)

2. Універсал національної єдності.

3. Ющенко поставив задачу Яценюку - членство в НАТО.

 

Діяльність Романа Шпека на посту голови Постійного Представництва України при ЄС

На сьогоднішній день Постійне Представництво України при ЄС покликане відігравати одну з ключових ролей в процесі європейського поступу нашої держави. Його завданням є не лише виконання інформаційних функцій, а й професійне вирішення тих проблем, які природно час від часу виникають між обома сторонами. Відповідним має бути й кадрове забезпечення цього форпосту українських інтересів у Європі.

Донедавна Постійне Представництво України при Європейському Союзі очолював Роман Шнек. Свою роботу у Представництві він розпочав у травні 2000 в ранзі посла. Лише трохи згодом його було призначено керівником цієї структури. Сьогодні можна з певністю стверджувати, що це призначення відбулось невипадково. Адже за плечима Р. Шпека великий досвід державної роботи: від керівника підприємства до віце-прем’єр-міністра Українського уряду.

Діяльність Романа Шпека на посаді голови Постійного Представ­ництва України при Європейському Союзі можна характеризувати як прийняття зважених і розумних рішень в інтеграційних процесах, сприянні поглиблення співпраці між ЄС та Україною. Його ставлення до того чи іншого процесу не був односторонньо спрямованим. Обраний ним дипломатичний курс в напрямку європейської інтеграції ґрунтується на нормах діючого українського законодавства, ринково-економічних можливостей та економіко-правових стандартах ЄС. З метою інтенсифікації співпраці західно-європейської і української моделей, розроблялися різноманітні шляхи реалізації цього процесу, які базувались на поетапних кроках зближення в процесі підписання і впровадження в життя офіційно затверджених документів про парт­нерство і співпрацю між ЄС та Україною.

Прикладом може бути підписання Плану дій Україна - ЄС, завдяки якому двохсторонні відносини перейшли на якісно новий етап розвитку. Хоча поки що як у Брюсселі, так і в Києві бачить цей розвиток по-своєму, мають власну його концепцію, на перспективу визначаючи можливість українського членства.

З цього приводу позиція Р. В. Шнека полягає в наступному: найваж­ливішим у виконанні Плану дій є створення такої системи, коли ділова і правова структури з українського і європейського боків наблизяться й дадуть можливість щоденно і наполегливо працювати над досягненням тих чи інших положень документа [1].

Роман Шпек наголошує на тому, що виконання Плану дій - це щоденна копітка робота. Важливо перейняти засади функціонування внутрішнього ринку ЄС, а не говорити про якісь національні особливості. ї вже потім, виходячи з конкретного стану справ у тій чи іншій галузі, будувати плани. Також потрібно доно­сити до людей реальну інформацію, і особлива роль у цьому належить пресі. Найважливіше зараз для всіх - суспільства, партій, влади - не породжувати невиправданих очікувань.

Потрібно поступово і наполегливо адаптувати українське законодавство до норм і принципів законодавства ЄС. Необхідно довести, що членство України в ЄС зробить Європу міцнішою в економічному, політичному безпековому плані, що Україна є не лише отримувачем, а й вкладником у загальноєвропейську справу, що ми - демократична європейська держава і будуємо прогнозовані стосунки із сусідами; чи то з Румунією, чи то з Росією [2].

На думку Р.В. Шпека, в прагненні інтегруватись в Європу Україна має враховувати три основних фактори:

- рівень виконання українською стороною Угоди про партнерство і співробітництво, а також Плану дій Україна - ЄС;

- ситуація в самому Євросоюзі: проблеми, які виникли внаслідок останнього розширення, Конституція ЄС, а також внутрішня дискусія щодо подальших перспектив Європейського Союзу, змісту і характеру реформ, підходів щодо спільної політики в тій чи іншій сфері;

- особливості головування тої чи іншої країни в ЄС [3]. Донедавна Р. Шпек у відповідності із займаною посадою брав участь в численних комісіях, засіданнях між представниками ЄС та уряду України, під час яких розроблялись та затверджувались майбутні напрямки співпраці. Ними, зокрема, були: обмін досвідом українських владних структур та структур ЄС, вироблення стратегії подальших відносин, спільна участь в антикорупційних програмах, прикордонних місіях ЄС, питання економіки та перспективі вступу до СОТ, співробітництво у сфері юстиції та внутрішніх справ, проблеми транспорту енергетики та захисту навколишнього середовища, а також питання міжлюдських контактів [4].

Доцільність вищезазначеного можна довести, звернувши увагу на світові стандарти в умовах глобалізації. На думку Романа ІІІпека, ринкова економіка України знаходиться на перехідному етапі, яка потребує шачних інвестицій задля можливої співпраці з ЄС. Проте не можна забувати про національну самосвідомість і менталітет народу, який тяжіє до Європейського Союзу. Зближення з ЄС насамперед забезпечить поступове зменшення рівня ризику ведення бізнесу та поліпшення ін­вестиційної привабливості в Україні. А це, в свою чергу, забезпечить появу нових можливостей для підвищення суспільного добробуту зі зменшенням диспаритету у доходах громадян держав-членів ЄС [5].

Список використаних джерел

1. Роман Шпек: шлях до Євросоюзу - це не стрибки з жердиною.

2. Роман Шпек: про шанси України приєднатися до ЄС.

3. Ющенко уволил представителя Украины в ЕС Романа Шпека.

4. Роман Шпек: «Членство у СОТ є ключовим для вільної торгівлі з ЄС» (Ірина Сомер, BBC).

5. Представник України в Єврокомісії Роман Шпек: Євросоюз шантажує Україну.

 

Постать Анатолія Зленка в українській дипломатії

Анатолій Зленко - український державний діяч і дипломат, який зробив вагомий внесок у розвиток дипломатичної служби незалежної України. Кар'єра Анатолія Зленка розпочалася тоді, коли він перебував у складі дипломатичного корпусу УРСР, обіймаючи високі посади представника Української Республіки у міжнародних громадських ор­ганізаціях. У 1967-1973 роках був 2-им секретарем Відділу міжнарод­них організацій МЗС УРСР, у 1973-1979 - співробітником Секретаріату ЮНЕСКО в Парижі, у 1979-1983 - Постійним представником УРСР в ЮНЕСКО, в 1987-1990 pp.- заступником Міністра закордонних справ України, в 1997 році був призначений на посаду - Надзвичайного і Повноважного посла України у Республіці Франція, Португалії та Постійного представника України в ЮНЕСКО.

Разом з тим він став першим Постійним представником незалеж­ної України в ООН у 1994-1997 pp. Після призначення на посаду Міністра закордонних справ УРСР у липні 1990 року, Анатолій Зленко продовжив дипломатичну роботу вже в незалежній Україні, двічі очолював Міністерство закордонних справ України в 1991-1994 та 2000-2003 рр.

Під час першого терміну повноважень міністр закордонних справ у своїй діяльності спирався на постанову Верховної Ради УРСР «Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України в сфері зовнішніх зносин» від 25 грудня 1990 року, яка доручала уряду «при встановленні дипломатичних, консульських, торговельних зносин з іноземними державами виходити з необхідності найбільш ефективного забезпечення інтересів УРСР та їх пріоритетності» й передбачала акредитацію іноземних конституційних установ на території республіки при МЗС та виділення в бюджеті «статті видатків на зовнішньополі­тичну діяльність» [1, с. 519].

Зростання міжнародної активності республіки в напрямку наповнення її суверенітету реальним змістом викликало жорстоку протидію з боку союзного центру, подеколи й нерозуміння з боку світової еліти. Унаслідок цього УРСР не отримала навіть статусу спостерігача на Па­ризькому саміті Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1990 р. На знак протесту А. Зленко вийшов зі складу спільної радянської делега­ції, очолюваної лідером СРСР М. Горбачовим, і залишив конференцію.

Беззаперечною заслугою міністра стало дипломатичне забезпечення безпрецедентно швидкого визнання незалежної української держави. Водночас відкриття посольств і представництв за кордоном вимагало неабияких зусиль від держави та її МЗС щодо розміщення їх на території країни. Але достатньої уваги цьому питанню не приділялось. До зовнішньополітичного відомства потрапила значна кількість випадкових людей.

Було допущено різкий розрив зв'язків із колишніми радянськими республіками, нагромаджувались суперечки з Росією. Часто зовнішньополітичні заяви та рішення були фактично погіршеною ланкою відносин з США та країнами Західної Європи.

Із другим приходом на посаду міністра закордонних справ А. Зленко заявив про намір продовжувати курс своїх попередників. На зустрічі з главами дипломатичних місій 10 жовтня 2000 року дипломат наголосив: «Наш курс на євроінтеграцію залишається незмінним, А головна мета зараз полягає в тому, щоб активніше вишукувати нові нестандартні підходи, інструменти і механізми для його реалізації... Ви значаючи низьку ефективність суто декларативної дипломатії, ми будемо прагнути до того, щоб наш європейський вибір матеріалізувався в конкретних формах і знаходив розуміння та підтримку європейської спільноти» [1, с. 519]. Водночас А. Зленко виявив прихильність до двовекторної міжнародної політики президента.

Із 2003 року Анатолій Максимович Зленко - радник Президента України зі спеціальних міжнародних питань. Обіймав посаду представника України в комісії ООН з прав людини, член Державної ради з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України.

Отже, у серпні 1991 р. перед відродженою Українською державою постало завдання розбудови дипломатичної служби, що і намагався зробити Анатолій Зленко, перебуваючи на посаді міністра закордон­них справ. Він заклав фундамент у розвиток дипломатичних відносин незалежної України. Сьогодні ми маємо повне право характеризувати зовнішню політику України періоду 1991-1994 pp. як таку, що була значною мірою спрямована на задоволення не інтересів держави, а амбіцій окремих політиків. Але з часом дипломатична служба увійшла до єдиного правового поля держави і дістала можливості для подальшого розвитку та ефективної роботи щодо захисту національних інтересів України у світі.

Список використаних джерел

1. Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. / Редколз Л. В. Губерський та ін. - К.: Знання України, 2004. - Т.1. - 518 с.

2. Табачник Д. Історія української дипломатії в особах: Навч. посібник. - К.: Либідь, 2004. - 630 с.

3. Зленко А. Зовнішня політика України: від романтизму до прагматизму. – К. 2001. - 369 с.

 

Роль Миколи Василька у становленні та розвитку української дипломатії

Українська дипломатична місія розпочала свою роботу в серпні 1918 р., за гетьмана Скоропадського, а з кінця листопада вже представляла інтереси уряду Директорії УНР. Розміщувалася вона в Берні. Першим головою української місії став Євген Лукасевич.

Проте на цій посаді Є. Лукасевич перебував недовго. На початку вересня 1919 р. він залишив дипломатичну роботу і виїхав до Польщі. Наступником Є. Лукасевича став відомий громадсько-політичний діяч, барон Микола Василько.

Микола Миколайович Василько (1868-1924 pp.) - професійний дипломат, представник роду українських землевласників із Північної Буковини.

Народився 25 березня 1868 року в с. Слободі-Комарівці, Власницького повіту (нині - с. Лукавці Вижницького району).

Як і більшість молодих аристократів, Микола Василько здобув блискучу на ті часи освіту - він навчався у привілейованому вищому закладі столиці імперії Відні - «Терезіанумі», який виділяв для Букови­ни всього два місця на рік.

1898 р. його обрали послом до австрійського парламенту, чи рейхстагу. Майже 20 років він був депутатом буковинського крайового сейму та австро-угорського парламенту.

Відомий галицький політик і посол Кость Левицький у своїх спо­гадах ділився враженнями від співпраці з буковинським депутатом: «Широка політична вдача Миколи Василька не могла зупинитися тільки на терені буковинської землі...» [1, с 42]. 3 цих слів виразно випливає образ політика, який мислив мірилами та цінностями загальноукраїнського масштабу.

Під час Першої світової війни Микола Василько став одним із співзасновників і членом. Головної Української Ради (1914 р.) і Загальної Української Ради (1915 p.). З жовтня 1938 р. Василько входив до Української Національної ради.

Завдяки своїм зв'язкам з австро-угорськими дипломатами, він сприяв виробленню вигідних для України умов Берестейського миру 1918 p., а також укладанню таємного договору про виділення Східної Галичини в окремий коронний край 1919 р.

Українська дипломатична місія у Відні розпочала свою роботу в серпні 1918 p., за гетьмана П. Скоропадського. Вже як дипломат за посадою він відстоював українські інтереси протягом 1918-1924 pp.: спершу як представник ЗУНР в Австрії, а пізніше УНР в Швейцарії й Німеччині. На цих посадах Василько підтримував тісні зв'язки з Головним Отаманом Симоном Петлюрою.

Він став одним із засновників Західно-Української Народної Республіки, був її першим дипломатичним представником у Відні. Наприкінці 1919 р. барон Микола Василько був призначений послом УНР у Швейцарії в ранзі міністра. У цьому зв'язку наголошуємо, що жоден із послів УНР у інших державах не мав такого рангу, що переконливо свідчить про те, якого значення надавав уряд УНР дипломатичній місії у Швейцарській Конфедерації. Вона, фактично, була центральною, або надзвичайною, місією в Європі.

Український часопис «De L'Ukraine», позитивно відгукнувся на призначення М. Василька головою дипломатичної місії УНР у Швейцарії. «Якщо це призначення підтвердиться, - зазначала газета, - воно визначить важливу політичну подію, наслідки якої себе виявлять. Усі наші дипломати й делегації за кордоном знають, скільки йому завдячують». Часопис називає його «справжнім провідником української за кордонної політики» [2, с. 27].

Василько перебував на цій посаді до серпня 1923 р. Після його смерті вона почала втрачати свою особливу роль у Центральній Європі й уряд УНР вже не призначав до Берну нового посла.

У професійній діяльності визначальними стали особисті якості Василька - дипломатичний хист, що поєднувався із твердістю у відстоюванні власних позицій. Тож ним захоплювалися політичні однодумці й поважали опоненти.

Характеризуючи його як дипломата і громадсько-політичного діяча, український посол в Туреччині О. Лотоцький писав, що Василько «робив неоціненні послуги українському урядові та його представникам» [3, с. 224].

11 грудня 1920 р. М. Василько, який на той час очолював українські місії в Швейцарії та Італії і фактично зосереджував у своїх руках всю українську дипломатію в Центральній Європі, був уповноважений МЗС УНР «розпоряджатися всіма грошовими фондами» [4, с. 3], що були виділені урядом на утримання посольств і місій.

М. Василько постійно використовував свої приватні знайомства в політичних і дипломатичних колах зарубіжних країн, шукаючи підтримки для України на різних міжнародних форумах. У пошуку шляхів відновлення незалежності УНР, М. Василько звертався до головного отамана С Петлюри з пропозицією відрядити з місією до короля Іспанії ерцгерцога В. Габсбурга, полковника УНР, відомого під псевдонімом В. Вишиваний. На думку М. Василька, В. Габсбург як впливова особа, що займала високе положення в європейських аристократичних колах, міг привернути увагу до необхідності боротьби з більшовицькою Росією, яка загрожувала цілому європейському світові.

Протягом 1921 р. він провів низку переговорів з членами репараційної комісії, урядами Німеччини, Австрії та Угорщини. Процес повернення УНР боргів і визнання її правонаступницею Української Держави був вкрай складним і довготривалим.

Дипломат М. Василько помер 2 серпня 1924 р. в німецькій курортній місцевості Райхенгаль. Він був одним з небагатьох українських політиків, особа якого була широко відома поза межами України і користувалась повагою в різних українських політичних колах.

Отже, на завершення хочеться наголосити, що Микола Миколайович Василько без перебільшення був одним із очільників визволь­ного руху українського народу. Про це свідчить послужний список та кроки, які він здійснював, займаючи політичні посади різного рівня: майже двадцять років він був депутатом буковинського крайового сейму та австро-угорського парламенту, брав активну участь у переговорах у Брест-Литовську, став одним із засновників Західно-Української Народної Республіки, її дипломатичним представником в Австрії.

Список використаної літератури

1. Господін А. Три визначні дипломати: граф М. Тишкевич, князь І. Токаржевський-Карашевич і барон М. Василько. - Вінніпег, 1989.

2. Стрельський Г. В. Українські дипломати доби національно-державного відродження (1917-1920). - К., 2000.

3. Табачник Д. Нариси з історії дипломатії (в особах). - К., 2002.

4. Чеховський І. Роль М. Василька у розбудові української дипло­матичної служби // Час-2000. - 2007.- № 8.

5. Брицький П., Добржанський О. Буковинці на дипломатичній службі УНР та ЗУНР. - Чернівці: Золоті литаври, 2007.

 

Зовнішньополітичні пріоритети Б. Тарасюка

Борис Іванови Тарасюк - видатна постать української дипломатії, успішний політик та активний громадський діяч України, який створив блискучу дипломатичну кар'єру і пройшов шлях від аташе в МЗС УРСР до міністра закордонних справ незалежної України.

У своїх зовнішньополітичних поглядах мав чітке уявлення про національні інтереси України і, будучи послідовним прихильником європейської та євроатлантичної інтеграції, вважав членство нашої країни в Євросоюзі й НАТО одними з головних пріоритетів її зовнішньої та внутрішньої політики. «У майбутньому ми бачимо Україну не інакше як повноправним: членом ЄС та Організації Північноатлантичного договору (НАТО)», - прокоментував свою позицію Б. Тарасюк, адже, притримувався думки, що це дозволить Україні стати на один щабель з розвиненими країнами Європи та світу [1]. Значних успіхів Борис Іванович досяг в рамках Діалогу «Україна - НАТО». Саме вступ до НАТО кін вважав, «вибором цивілізаційного розвитку, шляхом до відроджен­ня України, як впливового чинника на Європейському континенті» [2].

У своїй роботі Б. Тарасюк керувався перш за все національними інтересами України та сприяв утвердженню її престижу на міжнародній арені. Свої проєвропейські погляди Б. Тарасюк активно відстоював і намагався втілити в життя, працюючи в постійному представництві України при ООН в Нью-Йорку, будучи головою Місії України при НАТО, очолюючи Інститут євроатлантичного співробітництва, а також парламентський комітет з питань європейської інтеграції. Найбільшого апогею кар'єра Бориса Івановича досягла в 1998 p., коли він очолив МЗС України. 30-літній досвід кар'єрного дипломата, безумовно, допо­міг Б. І. Тарасюку бути фаховим міністром закордонних справ в урядах Юлії Тимошенко, Юрія Єханурова та Віктора Януковича.

Значних зусиль Б. Тарасюк доклав задля підтримання та зміцнення добросусідських відносин з європейськими країнами, яких вважав най­важливішими стратегічними партнерами: України. Великого значення надавав зносинам із США. Виступав за прагматичне співробітництво з Росією в рамках дотримання національних інтересів України.

«Останнім часом наша держава досягла на міжнародній арені суттєвих успіхів. Ми вже стали на шлях реалізації європейського вибору України і маємо конкретні здобутки. Головним з них є визнання України світовою спільнотою, зокрема європейськими партнерами, повноправною частиною демократичного світу, а також країною з ринковою економікою», - вважає Б. Тарасюк [1].

Однак міжнародне визнання Бориса Тарасюка не було одностайним. Його чіткий проєвропейський зовнішньополітичний курс викликав невдоволення Росії, а також тих українських політиків, які надавали перевагу проросійській орієнтації. Незважаючи на це, діяльність Б. І. Тарасюка у зовнішньополітичній сфері була досить плідною та значним чином сприяла підвищенню авторитету України на міжнародному рівні.

Список використаних джерел

1. Виступ Б. Тарасюка на ЇХ міжвідомчій нараді-семінарі із забезпечення координуючої ролі МЗС України у сфері зовнішніх зносин. Тема виступу: «Зовнішня політика України як інструмент забезпечення національних інтересів держави». 23.11.2006.

2. Борис Тарасюк:» Шлях України до ЄС та НАТО почався з Ради Європи» // День. - 2005. - № 212 - 17 листопада.

3. Віктор Рибаченко. Тест Тарасюка // Час і події. - 2007. - №5.

 

Україна - ЄС: співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ

Розвиток Європейського Союзу як зони свободи, безпеки та справедливості є однією з його основних фундаментальних цілей, яка має бути досягнута завдяки посиленню міжнародного виміру співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ.

Одним із важливих аспектів європейської інтеграції України є її співробітництво з ЄС у галузі юстиції та внутрішніх справ, що підтвердила й схвалена на Гельсінському саміті Європейської Ради в грудні 1999 року Спільна стратегія ЄС щодо України, яка визначає розвиток співробітництва в цій сфері як один із кардинальних напрямків побудови в Україні демократичного суспільства, заснованого на верховенства права.

Питання, що відносяться до сфери юстиції та внутрішніх справ, давно вийшли за межі національних суверенітетів. Міжнародний характер проблем у сфері юстиції і внутрішніх справ, з якими стикається як Україна, гак і ЄС, засвідчує, що їх вирішення можливе лише в тісній співпраці всіх європейських країн, що й підтвердили саміти ЄС у Тампере та Гельсінкі.

В основі співробітництва між Україною і ЄС у цій сфері лежить те, що обидві сторони поділяють стурбованість щодо збільшення випадків не користання території України як транзитної території для нелегальної міграції до країн-членів ЄС і визнають, що глобалізація організованої злочинності, зростання потоку нелегальних мігрантів, розширення обсягів незаконного обігу наркотичних засобів та зброї, підвищення загрози здійснення терористичних актів тощо вимагають більш тісної координації зусиль України і ЄС.

Стратегічними цілями співробітництва між Україною і ЄС у сфері юстиції та внутрішніх справ є:

- поширення на Україну європейської зони свободи, безпеки і справедливості;

- забезпечення ефективного співробітництва в контексті розширення Європейського Союзу з метою посилення позитиви их та уникнення небажаних наслідків цього процесу для сторін;

- зміцнення співробітництва між правоохоронними органами України та відповідними органами держав-членів ЄС у питаннях боротьби з організованою злочинністю, торгівлею людьми, відмиванням грошей, нелегальним обігом зброї, наркотиків та іншими проявами (формами) міжнародної злочинності, в тому числі й тероризмом;

- розвиток діалогу, консультацій і співробітництва з метою боротьби з нелегальною міграцією; вирішення питань легальної міграції, візової політики, надання притулку, допомоги біженцям та реадмісії; підвищення безпеки кордонів та їх облаштування, зокрема в контексті митного і транскордонного співробітництва;

- поглиблення співробітництва між органами судової влади і зближення норм кримінального права.

Важливим напрямком співробітництва також визначено надання всебічної підтримки і допомоги Україні в наближенні її законодавства до норм ЄС, удосконаленні системи правоохоронних і судових органів влади з метою їх пристосування до норм відповідних адміністратив­них структур Європейського Союзу, а також в утвердженні принципу верховенства права, неухильному виконанні законів та судових рішень, боротьбі з корупцією й іншими проявами недосконалості вітчизняної інституціональної та адміністративної систем.

Україна і Європейський Союз мають певний позитивний досвід співробітництва у сфері юстиції та внутрішніх справ. У рамках національної і регіональних програм TAGS, а також програми TACIS з прикордонного співробітництва готуються до реалізації проекти у сфері зміцнення державного кордону України, боротьби з наркобізнесом і відмиванням коштів тощо.

Протягом 2000 року в Україні працювали спеціальні місії ЄС, які вивчали питання нелегальної міграції і торгівлі людьми (січень 2000 року), а також ситуацію на українсько-молдовському кордоні (вересень 2000 року). За результатами січневої місії Рада з питань співробітництва між Україною і ЄС ухвалила Спільну доповідь України і ЄС з питань нелегальної міграції, яка містить 19 рекомендацій внутрішнього (для України) та двостороннього характеру. В результаті було посилено прямі контакти між правоохоронними органами України, ЄС та країн-членів ЄС. Для України пріоритетними заходами, спрямованими на докорінне поліпшення ситуації в цій сфері, є:

- завершення робіт з організаційно-правового оформлення східних кордонів;

- розроблення програм спільних дій з лібералізації західної ділянки державного кордону; » підписання двосторонньої угоди з Росією про прийом та передачу осіб, які незаконно перетнули спільний державний кордон;

- фінансування процедури депортації нелегальних мігрантів у разі їх відмови самостійно залишити територію України з посиланням на відсутність коштів, яке неможливо здійснювати виключно за рахунок державного бюджету;

- удосконалення системи державних органів у сфері регулювання міграційних процесів на основі міжнародного досвіду організації та діяльності спеціалізованих підрозділів з імміграційного контролю в системі відомств іноземних держав. Отже, необхідно продовжувати та удосконалювати співробітництво України з Європейським Союзом в сфері юстиції та внутрішніх справ.

Список використаних джерел

1. Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова.

2. Копійка В., Шинкаренко Т. Європейський Союз; заснування і етапи становлення. Навч. посібник для ВУЗів. - К., Інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Шевченка, 2001.-448 с.

3. Демчук П.О. Міжнародні відносини та проблеми євроатлантичної інтеграції. Навч. посібник. - К.: ППП, 2004. - 264 с.

4. Гальчинський А.С. Україна - на перехресті геополітичних інтересів. – К. Знання України, 2002. - 180 с.

5. Європейська інтеграція та Україна; Навч.-метод, посібник за ред. Будкина B.C., Бураковського І.В., Віткіна Л.М. - К.: Макрос, 2002, -180 с.

 

Проблеми та перспективи участі України в Центральноєвропейській ініціативі

Центральноєвропейську ініціативу (ЦЄІ) було утворено в листо­паді 1989 року в м. Будапешт під назвою «Квадрагонале» групою країн 1 Центральної і Східної Європи (Італія, Австрія, Угорщина, Югославія) з метою налагодження багатостороннього співробітництва у політичній га соціально-економічній сферах і сприяння на цій основі зміцненню стабільності і безпеки в регіоні. Одночасно, створення цього об'єднання мало на меті забезпечити підготовку держав-учасниць до їх майбутньо­го членства в Європейському Союзі.

Зараз до ЦЄІ входять 17 країн (Австрія, Албанія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Італія, Республіка Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія, Югославія).

В рамках ЦЄІ регулярно проводяться зустрічі на рівні глав урядів (щорічно восени), міністрів закордонних справ (щорічно навесні). Комітету національних координаторів ЦЄІ (КНК, кілька разів на рік) держав-членів ЦЄІ, робочих груп ЦЄІ.

За результатами роботи цих груп підготовлено понад 100 проек­тів, які складають основу для міждержавного співробітництва.

В лютому 1996 р. в рамках ЦЄІ було створено постійно діючий інформаційно-документаційний центр (ІДЦ) з місцем розташування в м. Трієст (Італія), який трансформовано у Виконавчий секретаріат.

У рамках ЦЄІ регулярно проводяться зустрічі на рівні глав урядів (щорічно восени), міністрів закордонних справ (щорічно навесні), парламентських делегацій, Комітету національних координаторів ЦЄІ (КНК, кілька разів на рік) країн - учасниць ЦЄІ. Предметом їхніх консультацій є як актуальні політичні питання, так і широке коло питань співробітництва в економічній сфері.

Значну увагу Україна приділяє участі у Робочих групах ЦЄІ, зокрема, в контексті головування в Робочій групі з питань енергетики. На даному етапі вирішується питання щодо впровадження спільного керування діяльністю зазначеної РГ Державним комітетом України енер­гозбереження з Міністерством палива та енергетики.

Україна розглядає Центральноєвропейську ініціативу як важли­вий механізм інтеграції до європейського економічного і політичного простору, а також зміцнення стабільності в регіоні та добросусідських відносин між країнами-учасницями Ініціативи.

Реалізуючи курс на входження до європейських структур і підклю­чення до загальноєвропейського співробітництва, у 1992 році Україна розпочала роботу по розвитку зв'язків з ЦЄІ. В 1994 р. Україні, разом з іншими зацікавленими державами (Білоруссю, Румунією та Болгарією), було надано статус члена Асоційованої Ради ЦЄІ.

Надання Україні статусу члена Асоційованої ради створило спри­ятливіші умови для активного входження України в багатостороннє співробітництво держав Центральної і Східної Європи.

31 травня - 1 червня 1996 року у Відні відбулося чергове засідання міністрів закордонних справ держав-країн ЦЄІ, в якому взяла участь делегація України на чолі з Міністром закордонних справ Г. И. Удовенком. В ході засідання відбувся урочистий вступ України до складу Центральноєвропейської ініціативи. В заключному документі було зафіксовано необхідність активізації зусиль ЦЄІ у допомозі Україні та Білорусі в реабілітації їх регіонів, що постраждали від Чорнобильської катастрофи.

Основну мету участі делегації України у цій зустрічі Глав урядів ЦЄІ - сприяння посиленню ролі ЦЄІ, підвищенню ефективності використання її механізмів в процесі практичної інтеграції" України в європейський економічний та політичний простір, можна вважати в цілому виконаною. Україна, як повноправний член Ініціативи, продовжує брати участь у погодженні та здійсненні більш ніж 35 програм та проектів ЦЄІ в усіх її робочих групах, що позитивно сприяє більш швидкій і ефективній реалізації національних інтересів України в багатосторонньому співробітництві держав регіону.

Протягом 1997 р. Україна, як повноправний член Ініціативи, продовжувала брати участь у погодженні та здійсненні програм та проектів ЦЄІ в усіх її робочих групах, що позитивно сприяло більш швидкій і ефективній реалізації національних інтересів України в багатосторон­ньому співробітництві держав регіону. Враховуючи особливу зацікав­леність в розвитку транспортної інфраструктури, Україна також має намір підключитися до співпраці в рамках Мариборської угоди (Італія-Словенія-Угорщина), одним з основних завдань якої є реалізація про­екту побудови транспортного коридору №5 Трієст - Любляна -- Будапешт - Київ.

Важливим аспектом діяльності ЦЄІ є питання малого і середнього бізнесу. Існує так званий План ЦЄІ щодо підтримки підприємств малого та середнього бізнесу. Україна всіляко підтримує і заохочує ту роботу, яку здійснює ЦЄІ сьогодні з підтримки підприємств малого та середнього бізнесу шляхом створення постійно діючих офісів ЦЄІ для падання консультативної допомоги бізнесу. Ми надзвичайно зацікавлені в тому, такий офіс був створений і в Україні.

Створення Центральноєвропейської Ініціативи, крім іншого, мало на меті забезпечити підготовку держав-учасниць до їх майбутнього членства в Європейському Союзі. Також було підготовлено Стратегію залучення міжнародної допомоги, де планується зосередитись на трьох речах:

1) спрощення системи залучення міжнародної допомоги;

2) залучення ширших інструментів допомоги;

3) націленість на створенні Зони вільної торгівлі з ЄС, де метою допомоги є скорочення термінів створення ЗВТ для України.

Досить важливим аспектом участі України в ЦЄІ є діяльність робочої групи з енергетики, де з 2000 р. Україна стала головуючою країною.

Загалом, Україна просуває в рамках ЦЄІ ініціативу щодо надання цьому об'єднанню статусу спостерігача при Генеральній асамблеї ООН. Метою цієї ініціативи є підвищення ролі ЦЄІ як ефективного механізму європейського співробітництва та об'єднання існуючих в рамках ООН та ЦЄІ можливостей з метою розв'язання актуальних проблем Центральноєвропейського регіону.

Отже, можна сказати, що Україна розглядає Центральноєвропейську Ініціативу (ЦЄІ) як важливий механізм інтеграції в європейський економічний і політичний простір, а також зміцнення стабільності в регіоні та добросусідських відносин між державами-членами об'єднання.

Список використаних джерел

1. Виступ Міністра економіки та з питань європейської інтеграції України В. Хорошковського на засіданні "круглого столу" міністрів економіки країн-учасниць Центральноєвропейської ініціативи.

2. Співробітництво з ЦЄІ // www.mns.gov.ua/inter/coop/cei/main, ua.php?p=l

3. Україна в регіональних організаціях. (ЦЄІ, ГУУАМ, ОЧЕС тощо). // kimo.univ.kiev.ua/ MVZP/33.htm

4. Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ) // www.mfti.gov.ua/mfa/ua /publication/ content/ 2938.htm

5. Центральноєвропейська ініціатива. // kinio.univ.kiev.ua/MOrg/73. htm

 

Перспективи проведення референдуму щодо вступу України до НАТО

Після проведення позачергових парламентських виборів в суспільстві не вщухають дискусії про перспективи проведення референдуму щодо вступу України до НАТО. Ця тема особливо гаряче обговорюється представниками різних політичних сил і більшість політологів (зокрема, Михайло Погребінський, Вадим Карасьов та інші) розцінювали це виключно як черговий передвиборчий хід. Проте, зважуючи всі останні події, доходимо висновку, що перспективи проведення рефе­рендуму таки дійсно реальні, але нашій країні (а в першу чергу її політичній еліті) лише слід виробити чіткий політичний курс, спрямований на входження України до європейських та євроатлантичних структур.

Аналізуючи вступ в НАТО наших найближчих сусідів, бачимо, що референдум щодо членства в НАТО не є обов'язковим для країн-кандидатів, хоча, коли країна впритул наближена до вступу в Альянс, в Брюсселі зважають на опитування громадської думки щодо цього питання. Приміром, через низьку підтримку членства країни в НАТО Словенія приєдналася до Альянсу лише під час п'ятої хвилі розширення в 2004-му році, хоча могла зробити це кількома роками раніше. Офіційна Любляна також проводила референдум щодо вступу до Альянсу, зробив це. і офіційний Будапешт. В Польщі, як і у багатьох інших кра­їнах, плебісциту не було: як зізнався нещодавно в інтерв'ю президент тієї країни Лех Качинський, в цьому не було потреби, оскільки рефе­рендуму не вимагає польське законодавство. Тому Варшава обмежилася «зеленим світлом» з боку парламенту.

Такої ж думки щодо цього питання і заступник посла Словацької Республіки в Україні Аттіла Сен, який 15 грудня цього року виступав па конференції у Києві і заявив, що проведення референдуму по вступу України до НАТО є не лише необов'язковим:, а навіть не повинно стати визначальним фактором у цьому питанні [З]. Дипломат нагадав, що Словаччина з 2004 р. є членом ЄС та НАТО, проте перед вступом до Альянсу республіка стикалася з подібними проблемами, що нині є і в Україні. За словами заступника посла, на момент вступу до Альянсу цю ініціативу у Словаччині підтримували 25% населення, а за два роки членства в НАТО суспільні настрої змінилися - сьогодні 60% громадян країни вважають вступ до НАТО позитивним кроком.

Керівник секретаріату Комітету з питань європейської інтеграції Верховної Ради України Сергій Плотян зауважив, що питання вступу України до НАТО залишається відкритим, оскільки навіть виконання плану дії щодо членства в НАТО, приєднатися до якого Україна планує у 2008 р., не дає повних гарантій, що у найближчі роки Україна зможе стати членом Альянсу [3].

Важливим та більшою мірою невирішеним є питання про інформу­вання громадськості щодо проведення референдуму [41. Як уже зазначало­ся, чинне законодавство України не передбачає проведення обов'язкового референдуму щодо вступу до НАТО. Водночас, згідно з чинною Конституцією та законами України, громадяни України мають невід'ємне право на волевиявлення на всеукраїнському референдумі з народної ініціативи. Виходячи з важливості питання про вступ України до НАТО, при його остаточному вирішенні воля українського народу має бути врахована. Про це неодноразово заявляв Президент України. Проте, проведення такого референдуму щодо НАТО на даному етапі є недоцільним, оскільки, з огляду на недостатню поінформованість громадян України про НАТО, його результати віддзеркалять не об'єктивну думку населення з цієї проблематики, а рівень непоінформованості та поширеності упереджених стереотипних уявлень про Альянс в українському суспільстві.

Референдум щодо членства України в НАТО доцільно проводити лише після того, як Україну буде офіційно запрошено до Альянсу, що можна очікувати не раніше 2008 року та прийняття відповідного рішення Верховною Радою щодо установчих документів Альянсу. Проведення референдуму до одержання запрошення означало б також марнотратство значних державних коштів.

Окрім того, сам референдум має здійснюватись у відповідності до законодавства України. Водночас, за оцінкою експертів, чинне законодавство щодо здійснення всеукраїнського референдуму з народної ініціативи має ряд правових колізій та прогалин, які мають бути усунені. На підтвердження цієї тези лідер блоку Литвина Володимир Литвин у вересні цього року заявив, що без законодавчих змін, які мають стосуватися і самого закону про референдум, і про Центральну виборчу комісію та Конституційний Суд, провести референдум неможливо. «Якщо дотримуватися правових засад, то нині провести референдум неможливо», - зауважив В. Литвин [5].

Разом з тим, аналізуючи публікації в провідних періодичних виданнях країни за останні місяці, щодо проведення референдуму розуміємо, що ні Президент, ані лідери найбільших політичних блоків та партій не виробили чіткої та обґрунтованої позиції з приводу цього питання. Так, наприклад, екс-прем'єр-міністр Віктор Янукович не проти проведення конституційного референдуму, але вважає, що перед тим як ініціювати цей захід, необхідно створити робочу групу з представників різних політичних сил і гілок влади.

Щодо лідерів крайньо-радикальних партій (яких, загалом, очолює прогресивний соціаліст Наталія Вітренко) так ті взагалі щоразу ініціюють збір підписів проти НАТО і проти політичного курсу Президента країни. Зрозумілою є їхня позиція в питанні проведення референдуму.

Лідер комуністів Петро Симоненко навпаки вважає, за необхідне провести референдум і всіляко критикує Президента В. Ющенка, мовляв, якщо Президент, всупереч усім нормам Конституції, не підписує Указ про проведення Всеукраїнського референдуму щодо натівського питання, за необхідність якого виступили майже чотири мільйони гро­мадян України то це рішення має ухвалити Верховна Рада. Симоненко повідомив, що у Верховній Раді 6-го скликання фракція комуністів внесе на розгляд новий законопроект про проведення Всеукраїнських референдумів, у якому буде чітко закріплено право за Верховною Радою шляхом голосування у 226 голосів оголошувати референдум, якщо це у 15-денний термін не здійснить Президент, який зобов'язаний виконувати волю народу.

Таким чином, перспективи проведення референдуму щодо вступу України до НАТО, внаслідок політичної кризи в країні, все-таки є недоцільними саме зараз. Звичайно ніхто не виключає можливостей кардинальної зміни політичного курсу в країні, проте, на нашу думку, політична еліта повинна зосередити свою увагу спочатку на вирішенні нагальних проблем в питаннях внутрішньої політики, і вже потім переходити до ведення зовнішніх зносин. Як уже зазначалося, референдум щодо членства України в НАТО доцільно проводити лише після того, як Україну буде офіційно запрошено до Альянсу, що можна очікувати не раніше 2008 року та прийняття відповідного рішення Верховною Радою щодо установчих документів Альянсу.

Список використаних джерел

1. Заява Президента щодо референдуму як батьківське заспокоєння.

2. Підписи зібрали, але.. референдуму не буде // Голос України, 20 грудня 2007 року, №240.

3. Референдум по вступу України до НАТО не повинен стяги визначальним в цьому питанні,- заступник посла Словаччини. // РБК - Україна, 15 грудня 2007.

4. Референдум щодо вступу до НАТО та інформування громадськості: Модуль співпраці Україна – НАТО.

 

Перспективи вступу України в Європейський Союз

Одним з головних напрямків сучасної зовнішньої політики Укра­їни є інтеграція до ЄС. Відносини між Україною та Європейським Со­юзом були започатковані в грудні 1991 року, коли міністр закордонних справ Нідерландів, як головуючої в ЄС країни, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України. Правову основу від­носин закріпила підписана сторонами Угода про партнерство й спів­робітництво (УПС) від 16 червня 1994 року (набула чинності 1 березня 1998 року). У рамках УПС визначено 7 пріоритетів:

- енергетика;

- торгівля та інвестиції;

- юстиція і внутрішні справи;

- наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу;

- охорона навколишнього середовища;

- транспортна сфера, транспортне співробітництво;

- співпраця у сфері науки, технологій та космосу [3].

Започаткувавши, у такий спосіб процес євроінтеграції, Україна за­декларувала вступ до ЄС головним завданням органів державної влади, своїм стратегічним зовнішньополітичним курсом.

Надання Україні статусу країни з ринковою економікою означає, що наші експортери - підприємства металургії, енергетики, легкої про­мисловості - зможуть на рівних торгувати з країнами Євросоюзу. По­мітно зростуть і показники наповнення українського Держбюджету за рахунок експортних операцій. Євросоюз - найбільший зовнішньоеко­номічний партнер України [1].

В 2006 році Україна прийняла рішення про європейський напря­мок своїх економічного та зовнішньополітичного курсів, дотримання яких після останнього розширення ЄС набуло особливого значення, оскільки ЄС-25 посів місце найбільшого торгового партнера України.

Сьогодні як Україна, так і ЄС зацікавлені у підтримці та розвитку міцних, передбачуваних, прозорих і відкритих торгових відносин. Яскравим прикладом є спроба укладення Договору про Зону вільної торгівлі з ЄС в березні 2007 року.

Перспективи вступу країни до Європейського Союзу визначається тим, наскільки успішно вона виконує критерії членства Європейського Союзу. Ці критерії отримали назву Копенгагенських критеріїв, оскільки вони були прийняті на засіданні Європейської Ради ЄС у Копенгагені 1993 року і включають три наступних складових.

- перший критерій (політичний критерій) - «стабільність інститутів, що є гарантами демократії, верховенства права, нрав людини і поваги та захисту прав меншин»;

- другий критерій (економічний критерій) - «існування діючої ринкової економіки, а також спроможність впоратися з конкурентним тиском та ринковими силами в межах Європейського Союзу»;

- третій критерій (критерій членства) - «здатність взяти на себе обов'язки членства, включно з дотриманням' цілей політичного, економічного та валютного союзу».

Підсумовуючи, зазначимо, для повноправного членства України в ЄС необхідно здійснити деякі заходи, наприклад, щодо захисту свободи слова, зокрема, завершити судові розслідування у справі вбивства журналістів, припинити практику численних перевірок засобів масової інформації різними контрольними органами, заборонити відмову розповсюджувати опозиційні друковані видання, а також відмову видавати ліцензії опозиційним теле- та радіокомпаніям; необхідно здійснити адміністративно-територіальну реформу з метою удосконалення адміністративно-територіального поділу України та надання більшої самостійності місцевим органам влади. Поряд з цим, українська влада повинна на практиці втілювати курс на європейську інтеграцію.

Список використаних джерел

1. Белінська Я, Актуальні питання інтеграції України до Європейського Союзу / Людство на межі тисячоліть: діалог цивілізацій. -К., 2003. - С 133-142.

2. Гарчинський Є. Інтеграційні можливості для України після розширення Євросоюзу / Україна і стратегічні пріоритети: Аналітичні оцінки. - 2004. – К. 2004. - С 229-239.

3. Ломанн М. Україна: новий європейський сусід: Нотатки про історію та сучасність. - К.: Геопринт, 2003. - 138 с.

4. Європейський Союз та Україна: Стратегія відносин в контексті розширення: Матеріали Міжнар. конф. Київ, 23.09.2003 р. - К.: К.І.С., 2003. - 205 с.

5. Кияк Т. Євроінтеграція України очима ЄС // Україна дипломатична. - К., 2003. - Вип. 3. – С. 567-577.

 

Зовнішньополітичний курс незалежної України

Місце України на політичній карті світу, входження її до системи міжнародних відносин стало предметом дослідження багатьох фахівців відповідного рівня. У різний час до цих питань зверталися такі автори, як С. Геманс, Я. Білінський, Дж. Армстронг, Дж. Шерр, Т, Кузьо [4]. їхні праці висвітлюють широке коло проблем, проте головне місце серед них займає визначення базових характеристик української зовнішньої по­літики, відносини України з державами Західної, Центрально-Східної Європи, Росії та СНД.

Більшість західних публікацій про українську зовнішню політику побудована на визнанні унікального геополітичного становища України, якщо не сказати стереотипного сприйняття України на Заході як проміжної держави, країни на межі між такими різними партнерами-суперниками, як Росія та об'єднана Європа. Так, С Хантінгтон включив до своїх культурно-геополітичних конструкцій Україну, відвівши їй місце в сфері впливу російської православної цивілізації, що протистоїть західноєвропейській, атлантичній. При цьому американський аналітик провів умовну лінію, що розділяє, на його думку, більш вестернізовану західну частину України від її основної територій, заявивши про імо­вірну загрозу територіально-політичного розколу держави [2, с. 233].

З інших позицій розглядає геополітичне становище України такий відомий американський мислитель, як 3. Бжезінський. Він виводить Україну з тіні Росії та наділяє її своєрідною історичною місією протистояти російським експансіоністам та імперським амбіціям, бути чимось на зразок санітарного кордону між Росією та Європою, завдяки якому має підтримуватися постійний баланс сил та інтересів у відповідній частині Європи [2, с 234J.

З часів «Декларації про державний суверенітет» 16 липня 1990 p., Україна проголосила нейтральний статус. Проте дуже швидко з'ясувалося, ідо в сучасних умовах сама концепція нейтралітету безнадійно застаріла.

Враховуючи зазначені вище та деякі інші обставини, перший Президент незалежної України Л. Кравчук упродовж 1992-1994 pp. почав здійснювати більш активний прозахідний зовнішньополітичний курс, заявляючи про намір налагодження відносин із Заходом, нормалізації взаємин з Росією та утвердження свого місця в Центрально-Східнім Європі.

Президент України Л. Кучма на відміну від свого попередника, пе­рейшов у сфері зовнішньої політики до так званого активного нейтралітету, або прагматичного прозахідного курсу, спрямованого на здобуття в перспективі членства в НАТО, інтеграцію з європейськими структурами [1, с. 29]. Основним гаслом української зовнішньої політики стала так звана багатовекторність. Хоча деякі з вчених схильні вважати, що така багатовекторність насправді зводилася лише до чотирьох можливих напрямів - західного, російського, центрально-європейського та СНД.

З 2000 р. український зовнішньополітичний курс робить черговий віраж: прагматична прозахідна орієнтація держави змінюється прагматичною проросійською. Чергова реорієнтація зовнішньої політики країни пояснювалася як стрімким погіршенням її відносин із Заходом, так і більш жорсткою позицією російського керівництва щодо України [3. с. 321].

Усе це дає підстави багатьом західним оглядачам визначати українську зовнішню політику як таку, що не має чітких орієнтирів. Вони погоджуються з тим, що географічне становище України, поряд з низкою інших, передусім внутрішніх факторів, змушують її керівництво постійно балансувати між різними зовнішньополітичними впливами.

Україна, як переконана більшість західних фахівців, поки що не вибрала жодної з моделей своєї політики: ні активістської, ні ізоляціоністської, ні адаптивної. Це обумовлено унікальним переплетінням внутрішніх і зовнішніх факторів, фактичний синтез яких не дозволяє жодному уряду віддавати перевагу якомусь одному вектору політичних зв'язків.

Список використаних джерел

1. Дергачов О. Вибори в Україні: зовнішньополітичні орієнтації як чинник електоральної стратегії // Політична думка. - 1999. - №3. - С. 28-33.

2. Петровський В. В. Українсько-російські взаємини в сучасній західній науковій літературі (1991-2001 pp.). - X.: Майдан, 2003. - 492 с.

3. Янова Р. Україна - Європа: проблеми і перспективи // Визвольний шлях. - 1999. - Кн. 12. - С. 1427-1428.

 

Україна-Польща-Німеччина: ядро безпеки Європи

У 1992 році Збігнєв Бжезінський назвав появу незалежної України однією з найбільших геополітичних подій у Європі XX ст. після розпаду Австро-Угорської імперії 1918 р. і поділу Європи 1945 р. Україна є своєрідним «лімітофортом» на стику Сходу та Заходу. Як зазначив генеральний секретар НАТО Хав'єр Солана: «Незалежна, стабільна та демократична Україна є стратегічною передумовою для розвитку Європи як цілого» [5, с. ЗЗ].

Процеси глобалізації, що охопили всі сфери буття світової цивілізації, поряд із проблемами об'єднання та уніфікації світової системи, ставлять на порядок денний проблему національної ідентичності, само-ідентифікації, визначення місця тієї чи іншої держави у світовій системі координат, що й обумовлює актуальність проблеми пошуку особливого місця України у світовому вимірі [3, с. 42]. Щоб уникнути реалізації - національних ідей», які можуть мати відтінок вивищення, або навіть прихованої чи явної агресії щодо сусідів, необхідно національну без­пеку трансформувати в регіональну, яка й стане підґрунтям глобальної безпеки. Враховуючи зазначене суттєвим кроком на шляху до європей­ської інтеграції нашої держави є можливість співпраці України з Німеччиною, Польщею та Францією у рамках Ваймарського трикутника, що сприятиме утворенню міцного ядра безпеки в Європі. Історично в національній самосвідомості європоспрямованих українців знайшли своє відображення німецький і польський ідентичні фактори.

Переломним для України, Польщі, Німеччини був 2004 рік. Поль­ща стала членом ЄС. У Німеччині значно послабились позиції СДГІН і «світлофор німецьких партій» переключився на «жовте світло» - стан очікування змін у сфері тендерної рівності, соціальної сфери та зовніш­ньої політики. В Україні після «помаранчевої революції» політика багатовекторності отримала європейський напрям.

б грудня 2006 року країни Ваймарського трикутника домовились підтримувати договір вільної торгівлі між ЄС та Україною [1].

В чому ж полягає значення Німеччини, Польщі та України для безпеки Європи? Насамперед, німецький капітал, польська й українська, робоча, сила можуть утворити ефективний конгломерат європейського котла економічної безпеки сучасної Європи, оскільки для європейських країн, в першу чергу, загрозою безпеки є екологічні негаразди, контрабанда зброєю, нелегальна міграція.

З Польщею Україна співпрацює в рамках ЦЄІ та ЦЕФТА [5, с. 35]. Співпраця Польщі та Німеччини проходить на всіх рівнях: політичному (в рамках урядової комісії з регіональної та транскордонної співпраці), економічному, науковому (німецько-польський дослідний союз INCREASE), культурному (Goethe-Institut, DA AD), інформаційному (німецько-польський журнал DIALOG, журналістський клуб Unter Stereo-Typen/Pod Stereo-Typami) [4]. Тісна співпраця відбувається на аналогічних рівнях між Польщею та Україною. Щодо німецько-української співпраці, то в 1999 році був створений Німецько-Український Форум, який сприяє створенню союзів і встановленню зв'язків у галузі економіки, політики, культури, засобів масової інформації та науки.

Німеччина відіграє провідну роль на європейському континенті. «М'який гегемон» частково підтримує розширення ЄС на Схід на відміну від Франції, яка вбачає в розширенні ЄС на Схід зміщення її на географічну периферію Європи, в той час як Берлін все більше пересувається в центр континенту, отримуючи можливість взяти на себе функцію зв'язуючої ланки між Заходом і Сходом [4, с. 67]. Ця теза сто­сувалася розширення ЄС 2004 року. Щодо України, то перспективи України на вступ в ЄС до 2017 року за прогнозами українських полі­тиків насторожують західноєвропейську еліту. Хоча наявність 1400-кілометрового кордону з ЄС надає нашій державі широкі можливості для розвитку торгово-транзитної інфраструктури, виробництва, орієнтованого на експорт в ЄС, і прикордонної торгівлі. Крім цього, Україна є ядром транспортних зв'язків у Європі. Через територію України проходять три найважливіші міжнародні транспортні коридори:

№3-Берлін (Дрезден)-Вроцлав-Львів-Київ;

№5-Трієст-Любляна-Будапешт-Братислава-Львів;

№9-Гельсінкі-Санкт-Петербург-Мінськ (Москва)-Київ-Кишинів (Одеса)-Александруполіс (Греція) [5, с. 35].

Уряди України та Польщі працюють над присвоєнням статусу загальноєвропейського транспортному коридору в напрямку Одеса-Гданськ.

Для національної безпеки Україні потрібно відмовитись від наці­ональної ідеї оборонимцтва, яка ділить світ на «своїх» і «чужих», що викликає почуття потреби захистити власну спільноту від реальних чи уявних загроз і трактування Україною себе як «окраїни» європейської ойкумени. Пасіонарність має дати місце прагматизму. Необхідно створити формулу української національної ідеї: Україна - етнос, Україна - природа, Україна - мова; Україна - нація, держава, Україна - культура; Україна - у міжнародних відносинах; Україна - ментальність, доля; Україна і українство - історична місія [7, с.352]. Німеччина і Польща є для України зразком узгодження внутрішньо територіальних супереч­ностей, політичних змін і економічного зростання.

Список використаних джерел

1. Weimarer Dreieck // http://ausua.da.ru - 7.12.2006-3.03.2007.

2. Косолапов Н. Безопасность международная, национальная, гло­бальная: взаимодополняемость или противоречивость? // МЭМО, 2006. - №9. - С. 3-33.

3. Кучик О. Український шлях: геополітичний вимір // Вісник Львів, ун-ту. Серія міжнародні відносини, 2002. - Вип.. 9. - С. 42 - 45.

4. Павлов Н. Внешняя политика Берлинской республики: новый «германский путь»? // МЭМО. - 2005. - №2. - С. 63 - 75.

5. Присяжнюк Ю. Участь України у регіональному співробітництві // Вісник Львів.ун-ту. Серія міжнародні відносини. - 2.002. - Вип. 9. - С. 33 - 37.

6. Фісанов В. Геостратегічні сценарії для України: східноєвропейський вимір // Політичні студії: 36. наук, статей. - Чернівці, 1997. - С. 59 - 69.

7. Кононенко П. її. Національна ідея, нація, націоналізм: Моногр. - К.: МАУП; Міленіум, 2006. - 358 с.

 

Зовнішньополітичний курс незалежної України

Поява незалежних держав на теренах колишнього Радянського Союзу - одна з найважливіших геополітичних змін у Європі в XX столітті. Якщо аналізувати досягнення та вади першого десятиліття незалежності України, необхідно визнати, що сфера зовнішньої полі­тики протягом значного часу була єдиною сферою діяльності України, в якій здобутки та досягнення були значно вищими, ніж прорахунки. Досягнення, української зовнішньої політики, фактично, забезпечили Україні гідне місце і визначальну роль у регіональних, європейських та глобальних процесах [1].

Зовнішня політика, як відомо, значною мірою є продовженням і розвитком внутрішнього орієнтиру держави відповідно до визначеного вектору. Його спрямування є невід'ємною складовою формування в цілому незалежної Української держави, створення її відповідних інсти­тутів. Основні засади зовнішньої політики Української держави були закладені ще Декларацією про державний суверенітет України. Саме в цьому документі були чітко визначені принципові засади української зовнішньої політики, які потребували структурування і конкретизації з урахуванням тих реальних проблем, що постали перед республікою після проголошення її незалежності. Тоді ж виникла потреба у прове­денні кардинальних структурних змін в українському суспільстві.

Активна, цілеспрямована, чітко окреслена і виважена зовнішня політика повинна була б забезпечити сприятливі умови для економічного та культурного піднесення України й одночасно забезпечити її участь у розв'язанні низки глобальних і регіональних проблем, які по­требували об'єднаних дій міжнародного співтовариства [3, с. 224].

Важливим моментом у процесі формування концепції зовніш­ньополітичного курсу України стало прийняття нової Конституції, яка юридично закріпила основні принципи зовнішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки держави. Так, стаття 18 Конституції України проголошує: «Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загально визнаними принципами і нормами міжнародного права» [2, с. 6].

На першому етапі у формуванні курсу-орієнтиру в основу було покладено принцип «балансу інтересів», де більшою мірою надавалася перевага швидкій інтеграції до європейських структур.

Основні принципи української зовнішньої політики дістали під­твердження у прийнятому Верховною Радою республіки 5 грудня 1991 р. Зверненні «До парламентів і народів світу». В ньому зазначалось: Україна «спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру й безпеки у світі, на активізацію міжнародного співробітництва у вирішенні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України буде базуватись на загальновиз­наних принципах міжнародного права» [3, с. 225].

У ракурсі концептуальної визначеності зовнішньополітичного курсу України особливо велике значення мав документ, схвалений Верховною Радою України 2 липня 1993р. «Про Основні напрямки зовнішньої політики України». Він визначив головні на­ціональні інтереси України, завдання і принципові засади її зо­внішньополітичної діяльності. У прийнятому Верховною Радою документі зазначено, що з огляду на геополітичне станови йде, істо­ричний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потуж­ний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал Україна має всі можливості стати впливовою світовою державою, виконувати значну роль у забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.

Україна як одна із засновниць Співдружності незалежних держав розвиває співпрацю з її державами-учасницями відповідно до положень Угоди про Співдружність незалежних держав із застереженнями до неї, зробленими Верховною Радою України.

Зовнішня політика України спрямована на виконання таких найголовнішихзавдань:

1. Утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави.

2. Забезпечення стабільності міжнародного становища України.

3. Збереження територіальної цілісності держави, недоторканість її кордонів.

4. Входження національного господарства до світової економіч­ної системи для його повноцінного економічного розвитку, під­вищення добробуту народу.

5. Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України.

6. Надання їм допомоги згідно з міжнародним правом.

7. Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера [3, с.226].

Реалізація зовнішньополітичних пріоритетів та орієнтація на своєрідні догми якнайефективніше повинні забезпечити національні інтереси України.

Відповідно до тих фундацій які були закладені на початковій стадії незалежного розвитку України, які безперечно відносяться до основних підвалин у формуванні зовнішньополітичного курсу України можна включити контекст сьогодення країни в цьому відношенні. Адже вони сприяли визначенню найхарактерніших рис сучасної зовнішньої політики, а саме її багатовекторність і багатовимірність, орієнтація на розбудову відносин з усіма країнами світу. Зокрема, відкинуто хибну тезу про те, що Україні, мовляв, притаманна традиційна орієнтованість виключно на Захід, що Схід є джерелом тільки загроз для України. Взято курс на прискорення економічних перетворень, визначено за доцільне динамізувати процес входження України в європейські та світові економічні та політичні структури. Причому розбудова зв'язків з державами Заходу не розглядається як альтернатива діяльності України в межах СНД або стосунків з Росією.

Здійснення зовнішньополітичного курсу покликане зробити все для того, щоб Україну сприймали на міжнародній арені як бажаного партнера, як демократичну, цивілізовану державу.

Список використаних джерел

1. Зовнішня політика незалежної України: підсумки та перспективи.

2. Конституція України. - Харків: Фоліо, 2001. – 47 с.

3, Україна, у міжнародних відносинах XX століття: Навч. посібн. / За ред. Проф. Малика Я.Й. - Львів: Світ, 2004. – 468 с.

 

Вплив помаранчевої революції на міжнародний імідж України (на прикладі дослідження громадської думки Сполучених Штатів Америки)

У сучасному світі неможливо існувати ізольовано від світової спільноти. Саме тому держави співпрацюють, підтримуюють одна одну на міжнародній арені або ж, навпаки, конфліктують. У будь-якому ви­падку вони - взаємодіють. Одна держава викликає зацікавленність, прагнення відвідати її, інвестувати в її економіку, що вигідно обом сторонам. Інша, навпаки, викликає певні побоювання або ж повну байду­жість. Усі вище перераховані аспекти є виявом сприйняття країни на міжнародній арені - її іміджу. Адже скажіть, яка людина свідомо захоче вкладати кошти у економіку країни, що «славиться» політичною та еко­номічною нестабільністю, корупцією, суспільними проблемами?.. Саме тому настільки важливо сфомувати позитивний образ країни на міжнародній арені. Не дарма Тоні Блер мав штат із 418 PR-професіоналів, відповідальних за формування іміджу Великобританії [15]. І Україна повинна врахувати цей факт у процесі свого подальшого становлення на міжнародній арені.

Сьогодні елементами міжнародного іміджу України є Чорнобиль, Помаранчева революція 2004, корупція, проблеми з Росією, прізвища -Шевченко, Кличко, Ющенко, Тимошенко, Руслана, Вєрка Сердючка [7]. Це наші досягнення і псевдодосягнення за період з 1991 по 2008 рік. Ставлення міжнародної спільноти до нашої держави за цих 16 років періодично змінювалося. Переломний моментом став рубіж 2004-2005 pp. - період помаранчевої революції. До цього українців на Заході на­віть не сприймали як окрему націю, ототожнюючи із росіянами [11].

Дослідження матеріалів західної преси у 2000 р. свідчать, що уявлення про Україну - переважно поверхові та здебільшого негативні. Основні теми: проблеми довколо ЧАЕС, корупція, злочинність, економічні негаразди. Деякі дослідники проблем формування міжнародного іміджу України, серед яких, наприклад, Борис Парахонський, доходять до висновку, що імідж України, як і її політика, - мають віртуальні»". Невтішними були і висновки закордонних експертів. Мартін Едмондс, наприклад, зазначає: «Я б сказав, що Україна взагалі не має ніякого іміджу, просто через загальну [громадськості Великої Британії - А.Я.] непоінформованість або необізнаність. Навіть мої знання про Україну залишаються вкрай рудиментними. Те, що мені відомо, змушує мене вважати, що Україна досі прив'язана до старої, російсько-радянської ментальності» [16].

Подібні стереотипи домінували у свідомості представників Західного світу до 2004 року. Різке зростання інтересу до України спричинила помаранчева революція [9]. Можна стверджувати, що саме вона відкрила Україну світу. Центральними темами для обговорення ста­ють питання демократії та свободи у колишній республіці Радянського Союзу. Так, наприклад, наприкінці 2004 року найпопулярніші видан­ня держави - «Chicago Tribune», «Washington Post», «New York Times», "Time», «Foreign Affairs» зарясніли заголовками, у котрих слова «Украї­на», «революція», «демократія» становили один логічний ланцюжок.

Однак, окрім проблем демократії, одна із центральних тем амери­канського дискурсу стосовно подій в Україні - змагання за геополітичний вплив на молоду країну. «Події помаранчевої революції - части­на геополітичної битви, що розгорілася в Україні, - пише у листопаді 2004р. репортер США Г. Сінг із Гонконгу. - Ситуація нагадує часи епохи холодної війни» [4]. Виникає запитання: що ж спричинило такий інтер­ес до подій в Україні: питання демократії чи можливість здобути точку геополітичного впливу?

Надзвичайно позитивно на формування іміджу України вплину­ло мирне вирішення конфлікту, адже про можливість громадянської війни, хоч і обережно, говорили. Втім, приклад помаранчевої революції в Україні довів американцям, що демократія перемагає мирним шляхом. Ця теза є однією із провідних ідей книги, присвяченій помаранчевій революції, американських авторів А. Аслунда, М. МакФола [1]. Поряд із тим ЗМІ пропонують схему поведінки США уданій ситу­ації. Наприклад, читаємо на шпальтах «Washington Post»: «Вашингтон має висловити підтримку українцям у їх прагненні до демократії та ви­ступити проти застосування владою сили до демонстрантів» [12]. Прагнення підштовхнути США до активних дій подає «New York Times», цитуючи слова учасників майдану у Львові: «Європа робить зараз на­багато більше, аніж Буш» [3]. Офіційний Вашингтон традиційно зайняв виважену позицію. Так, Державний секретар СІЛА Колін Павеля 24 листопада 2004р. на брифінгу в Державному департаменті заявив, що США не можуть визнати: легітимними оголошені Центральною вибор­чою комісією результати другого туру президентських виборів в Україні. «Сполучені Штати, зазначив він, - на боці народу України у його зусиллях забезпечити свій демократичний вибір» [8]. Таким чином вже у перші дні помаранчевої революції і громадськість США, і офіційний Вашингтон чітко висловили свою підтримку українському народу.

Цікаво, що подіями у світі цікавляться лише 14% американців [17]. Однак події помаранчевої революції побили всі рекорди. Аналіз джерел свідчить.що у певні її періоди кількість публікацій у США про ситуацію в Україні дорівнювала сукупній кількості всіх, публікацій у країнах ЄС.

Однак будемо необ'єктивними, якщо скажемо: помаранчева ре­волюція безповоротно сформувала в уяві громадськості США позитивний образ України. Це неповна оцінка. Поза увагою журналістів не залишилися і суто українські негаразди: проблеми «розколотої» нації, ментальності. «Україна залишається поділеною нацією 48-мільйонів людей», - пише «Time» [б]. Журнал з сумом констатує, що єдність українців може виявитися нездійсненною мрією.

Незаперечним є той факт, що для громадської думки США пома­ранчева революція стала поворотним моментом в історії України, що приніс позитивні зміни. «Помаранчева революція - мирний протест, що змінив хід виборів та політичний курс пост-радянської держави» [2] - пише «New York Times». Завдяки їй американці побачили Україну, якої вони ще не знали. Україна заявила про себе як про державу, що прагне демократичних змін, а український народ - як народ, що цінує свободу.

Отже, помаранчева революція загалом позитивно вплинула на формування іміджу України у очах громадськості США.

Однак, ми уже на порозі 2008 р. і змушені констатувати той факт, що події наступних років в Україні довели слабкість «спонтанно сфор­мованого образу». Світ, який очікував на швидкі демократичні перетворення в Україні, побачив політичну кризу, наростання протистояння, а також нездатність демократичної команди забезпечити стабільність внутрішнього і зовнішнього розвитку. При цьому, як зазначає Джеймс Шерр: «ейфорія помаранчевої революції зникла задовго до політичної кризи [2007р. - А.Я.]» [14]. Та поряд із цим він наголошує, що відповідальність за формування іміджу України лежить виключно на самій Україні. Міжнародний імідж - надважлива складова успіху держави як суб'єкта міжнародних відносин. Дуже складно сформувати позитивний образ в очах світової громадськості, а ще складніше, не виправдавши наданого кредиту довіри, повернути його.

Експерти стверджують, що наша держава має необхідний потенціал для формування позитивного іміджу: високий інтелектуальний рівень громадян, відсутність шовінізму і великодержавних амбіцій, туристична привабливість, врівноваженість національного характеру, історичні традиції [18]. Питання за малим: чи здатна Україна скориста­тися наданими їй можливостями?

Список використаних джерел

1. Chivers C. J. How top spies in Ukraine changed the nation's path // http://www.nytimes.com/2005/01/17/international/europe/17nkrame.html

2. Chivers С.J. Protests Grow as Ukraine Vote Crisis Deepens.

3. G. Singh. In Ukraine, a Franchised Revolution.

4. Paul Quinn-Judge, Yuri Zarakhovich The Orange revolution.

5. S. Lee Myers Ukraine Vote For President in Virtual Tie; Runoff is Due.

6. Богуш Д. Майбутнє іміджу України.

7. Держсекретар Колін Павел: США не можуть визнати результат виборів в Україні за легітимний.

8. Кушнір М. Українська помаранчева революція в дзеркалі австрій­ської та німецької громадсько-політичної періодики // Форум. - 2005. №1.-С.57-бЗ.

9. Міжнародний імідж України: проблеми і реалії // http://www.uceps.org/additional/analytical_report_NSD3_ukr.pdf [переглянуто 17.12.07].

10. Ожеван М. Про вплив стереотипів і самопрезентацію країни Панаріна О. Помаранчева революція в оцінках західної та східної преси // http://www.ya.org.Ua/brochure/2005/05.html#l 1 [переглянуто 15.12.07]

11. Парахонський Б. Віртуальний феномен міжнародного іміджу України //http://www.day.kiev.ua/3861/ [переглянуто 15.12.07]

12. Солодкий С. Джеймс Шерр: Магія помаранчевої революції зни­кла задовго до кризи /7 http://www.day.kiev.ua/148309/ [переглянуто 1.6.12.07]

13. Україна - країна продажних жінок чи вібруючої демократії? // http://www.telekritika.ua /daidzhest/print/7633 [переглянуто 16.12.07]

14. Чалий В. Міжнародний імідж: України: оцінки експертів.

15. Шинкарук К. Помаранчева революція очима західної преси.

16. Якою бачить Україну міжнародна спільнота?